Коли настане день

Вовкулака перетворився на вовка і помчав до лісу. Упир почав крутитися навколо своєї осі, миттєво перетворившись на пилову воронку, і зник, піднявшись у повітря. Гордій допоміг Соломії встати та швидко покрокував до Олекси. Хлопець напівлежав на землі, він кашляв, тримаючись за горло.

— Вас ні на хвилину не можна залишити, — сказав Гордій. — Повсякчас у щось устрягнете.

Гордій присів біля Олекси.

— Як ти? — запитав він, тривожно вдивляючись в його обличчя.

— Нормально. Живий.

Соломія підскочила до Олекси, впала біля нього навколішки та зазирнула йому у вічі. Він посміхнувся їй. Вона теж відповіла йому посмішкою. Гордій уважно подивився на Соломію. Вона підняла на нього очі.

— Він забрав табличку, — сказала дівчина.

— Знаю.

— Пробач.

— Ти не винна.

— Що тепер?

— Спробуємо забрати її.

— Як? Ти знаєш, де його шукати?

— Ще ні, але завжди є надія на краще.

— Ти усюди маєш багато вух і очей, — сказав Олекса.

— Цього разу їх буде недостатньо.

— Це жахливо — ми нарешті знаємо, що робити з табличкою, але втратили її, - промовила Соломія.

— В нас ще є час, хоча й небагато.

— Скільки? — запитала дівчина.

— Сім днів. До повного місяця. — Гордій подивився на Олексу. — Ти можеш увійти до його голови?

— Спробую.

Хлопець сів зручніше, закрив очі, намагаючись зосередитись.

— Ні, нічого не бачу, — нарешті сказав він.

— Значить, він вже у паралельній реальності, - промовив Гордій. — Звідси нічого не прочитаєш. Треба йти за ним.

— Запитаєш у духів пращурів, як дістатися? — запитав Олекса.

— Так.

— У Кам’яній могилі? — поцікавилась Соломія.

— Так. Сьогодні на світанку.

— А нам туди можна? — з надією поглянула дівчина.

— Не цього разу. Зачекаєте на мене тут.

— Добре, — сказав Олекса.

Мольфар зник.

Гордій стояв посеред Кам’яної могили. Перед ним було розташоване коло з невисоких кам’яних стовпів — давнє капище, де слов’янські волхви-чарівники спілкувалися зі своїми богами. Перші сонячні промені освітили небо, пофарбувавши його в рожевий та жовтогарячий колір. Мольфар підняв голову, поглянув на різнокольорові полоси над горизонтом, потім повільно зайшов усередину кола і став у центрі. Піднісши угору руки і тримаючи в правій свій посох, він почав говорити, поступово підвищуючи голос.

— Кличу вас, великі пращури! Явіться у світ мороку, прийдіть зі світу вічного сонця! Відкрийте двері істини!

Сонячні промені освітили кам’яні стовпи, пересуваючись зверху донизу. Зненацька темний густий стовп простягся від неба до землі. Він рухався та ширився, немов жива істота. У ньому з’явилися чотири постаті — дві жінки, одна у коричневому плащі, інша у блакитній сяючій сукні; чоловік у білому одязі та чоловік у жовтогарячому плащі, що блимав, неначе полум’я.

— Пробачте мені, великі пращури, що потривожив ваш спокій, — шанобливо промовив Гордій. — Але нам не обійтися без вашої допомоги.

— Ти хочеш знати, де він? — запитав чоловік у жовтогарячому плащі.

— Так.

— Ідіть до великої гори Богит. Там ви знайдете те, що шукаєте. — сказав чоловік у білому одязі.

— Але будьте обережні, - промовила жінка у коричневому. — Ти знаєш, що не все, що ти бачиш, є таким насправді.

— Ми відкриємо вхід до його світу. Але не затримуйтесь там надовго, прохід закриється через три дні, - попередила мольфара жінка у блакитній сукні.

— Дякую вам, великі пращури!

Постаті поступово розтанули у повітрі, і темний густий стовп розчинився. У небі сходило сонце, провіщаючи новий день.

Соломія і Олекса сиділи на галявині, обійнявшись. Дівчина задумливо спостерігала за пташками, що стрибали з гілки на гілку, цвірінькаючи та шукаючи їжі. Несподівано перед ними з’явився Гордій. Дівчина і хлопець схопилися на ноги.

— Ну що, дізнався? — запитала Соломія.

— Вони відкриють нам прохід на горі Богит.

— На давньому капищі? Круто! Навіть мріяти не могла, що колись зможу увійти до нього!

— Скільки в нас часу? — поцікавився Олекса.

— Три дні.

— Але це далеко звідси. І невідомо, скільки ми там затримаємось, — засумнівався хлопець.

— Значить, треба поспішати, — підсумував Гордій.

— Пішки не встигнемо, — сказав Олекса. — Соломія літати не вміє. Що будемо робити? Ти — інша справа. Будеш нас там чекати?

— Немає сенсу мені там самому сидіти. Та й вас як залишиш, то хтозна-що виходить. Поїдемо автобусом.

— З пересадкою за день доїдемо, — сказав Олекса.

— То поквапимось.

Вони підхопили речі і швидко рушили до лісової стежки.

Рейсовий автобус зупинився на трасі біля лави, над якою було написано «Медобори». Соломія, Олекса і Гордій вийшли з автобуса і рушили уздовж дороги, потім повернули до лісу. Вже майже стемніло. Друзі повільно рухалися лісом. Він був доволі густий, тому доводилося повсякчас продиратися крізь хащі. Нарешті вдалині забовваніла якась велика кам’яна споруда.

— Невже прийшли? — зраділа Соломія. — А то я вже ледь ноги переставляю.

Вони підійшли ближче і зупинилися. Перед ними височіли величезні кам’яні брили, що утворювали квадрат з вузьким проходом посередині. Наверху були покладені ще кілька брил, які виконували функцію даху. Соломія та Олекса обійшли цю дивну споруду навколо.

— Цікаве місце, — сказала дівчина, уважно роздивляючись навкруг. — Така енергетика сильна.

— Ще б пак, — відповів Олекса. — Недарма саме тут волхви спілкувалися з богами.

В очах Соломії промайнув страх.

— А якщо ми не встигнемо повернутися? — сказала вона.

— Залишимось у паралельній реальності назавжди, — відповів Гордій.

— А раптом нам там сподобається? — припустила дівчина.

— Подивимось, — промовив мольфар. — Ну що, готові?

Гордій підійшов до входу в капище. Інші рухались за ним. Вони зайшли усередину кам’яної споруди, пройшли через неї по проходу і вийшли з протилежного боку.

— І що? — запитала Соломія, роздивляючись навколо. — Той же самий ліс. Ми вже там?

— Так, — відповів Гордій.

— Дивно. Неначе нічого не змінилося. І куди далі? Може, в когось запитати? В лісовика, наприклад?

— У цьому світі все може бути інакше: друзі стають ворогами, а вороги — друзями. Треба бути насторожі. Тому питати про шлях небезпечно. Скористаємось іншим дороговказом. Камінь підкаже, якщо ми зіб’ємося з дороги.

Гордій провів рукою по каменю, що був врізьблений у верхівку його палиці. Він спалахнув блакитним світлом. Мольфар рушив у хащі. Інші покрокували за ним. Вони продиралися крізь дерева та кущі, а ліс усе густішав. Час від часу камінь на посоху переставав сяяти, тоді Гордій рухав палицею у пошуках правильного шляху. Нарешті дерева стали рідішати. Між ними щось забовваніло. Скоро друзі побачили великий замок. У його вікнах блимало світло. Камінь на палиці почав яскраво мерехтіти.

— Ось ми і прийшли, — сказав Гордій.

— Як ми потрапимо всередину? — запитав Олекса, з цікавістю розглядаючи велетенську споруду, яка здавалася неприступною фортецею.

— Має бути якийсь прохід, — сказав Гордій. — Можливо, чорний мольфар на нас не чекає так швидко, тож не ставив сильні кордони.

— А може, він від щастя взагалі про все забув? — припустила Соломія.

— Я на це не дуже сподіваюсь, — відповів Гордій.

— То що, розвідка боєм? — запропонував Олекса.

— Не найкраща ідея, — заперечив мольфар. — З ним краще хитрощами обійтися.

— Ти так добре його знаєш? — в голосі Соломії прозвучала легка образа.

— Трохи.

— То що ти пропонуєш? — запитала дівчина.

— Чули про змія, що охороняє Зміїне озеро?

— А що, воно в усіх реальностях є?

— Сподіваюсь, що в цій є.

— І як до нього дістатися?

— Ну, завжди можна знайти тих, хто допоможе.

— А якщо вони виявляться ворогами? — запитала Соломія.

— Доведеться ризикувати, — відповів мольфар. — Іншого виходу немає.

— А твоя палиця що, не допоможе? — поцікавилася Соломія.

— Цього разу ні.

— Чого це?

— Батарейка ослабла, передавач не підживлює, - посміхнувся Гордій.

— Та ну тебе! — надула губки Соломія.

— Щоб віднайти правильний шлях, потрібно знати, кого шукаєш, знати, як він виглядає, щоб не помилитися. Тоді камінь приведе до кінцевої мети. А змія я ніколи раніше не бачив, не довелося, нажаль.

— То що будемо робити?

— Спробуємо запитати у лісовика. Але не тут. Заблизько до замку. Треба відійти подалі про всяк випадок.

Вони знову заглибились у хащі. Приблизно через півгодини друзі вийшли на невелику галявину, на краю якої ріс велетенський дуб.

— Думаю, це якраз те, що треба, — сказав Гордій. — Ну що ж, ризикнемо.

Він обернувся обличчям до дуба.

— Вітаю тебе, володаре лісу! — промовив мольфар гучно, і луна від його слів відкотилася кудись у небо. — Просимо тебе, покажися!

Зненацька налетів сильний вітер. Соломія відчула, що її тягне кудись убік, до дерев. Вона вчепилася в Олексу. Мольфар не зводив очей із велетенського дерева. Раптом вітер вщух. Біля дуба стояв маленький дідок, точно такий, якого Соломія бачила тоді, коли вони ходили питати дорогу до дівчини з озера. Але зараз то був, мабуть, інший, бо ж реальність чужа. І дідок чужий. Хто його знає, що в нього в голові. Треба бути насторожі.

— Що вам потрібно? — запитав він гучним низьким голосом.

— Просимо, допоможи знайти дорогу до Зміїного озера, — відповів Гордій.

Дідок зиркнув на мольфара.

— Навіщо воно вам?

— Хочемо в нього дещо попросити, — сказав Гордій.

— Навіщо вам вода? Куди ви хочете потрапити?

Ти диви, який цей дідок противний. Ну точно не друг. Соломія підозріло втупилася в лісовика, намагаючись розгледіти його очі за низькими густими бровами.

— Один мій знайомий чаклун забрав дещо з моїх речей і не хоче повертати.

Лісовик зиркнув на Гордія з-під насуплених брів. Декілька хвилин він мовчки роздивлявся присутніх.

— Ну добре, — нарешті сказав він. — Ідіть цією стежкою. Вийдете, куди треба.

Соломія поглянула у той бік, куди показувала волохата рука лісовика. Прямо перед ними простяглася ледь помітна стежка. Дивно, раніше її там не було. Ну що ж, доведеться спробувати цей шлях. А раптом пощастить? Соломія підняла очі, але лісовик вже зник. Гордій навіть подякувати не встиг.

— Ну що, готові? — запитав він.

— Угу, — пробурчала дівчина.

Вони рушили стежкою у хащі. Вона була ледь протоптаною, зарослою травою, видно, що нею давно ніхто не ходив. Стежка звивалася, повертаючи то вправо, то вліво, завертаючи за дерева та кущі. Друзі все йшли і йшли, а озеро не з’являлося. Почало світати.

— Слухайте, так можна три дні блукати, — сказала Соломія. — А там і прохід закриється.

— А що ти пропонуєш? — запитав Олекса.

— Не знаю.

— Ну то не мороч голову. Наче в нас є інші варіанти.

— Ми вже добу не спали. Я втомилася і ледве рухаюсь.

Гордій зупинився.

— Всі втомилися. Давайте думати, що робити.

Соломія сіла на траву. Інші примостилися поряд.

— Чогось мені здається, що той лісовик нам ніякого озера не покаже, — сказала дівчина. — Він мені геть не сподобався. І очі увесь час ховав.

— То що далі? — запитав Олекса.

— Не знаю, що.

Соломія з надією поглянула на Гордія. Він завжди знав, що робити. Жодного разу, коли б вона не прийшла до нього зі своїми запитаннями, він не сказав, що не знає відповіді. І зараз має знати. Це ж Гордій, всесильний мольфар, який може і знає все на світі. Соломія подивилася на дядька таким самим поглядом, яким завжди дивилася на нього ще малою дівчинкою, коли бігла до нього зі своїми дитячими проблемами. І він завжди допомагав. Потім Соломія виросла, і це були вже інші проблеми, дівочі та жіночі, але відповідь завжди була: «Так». І ось тепер вона шукала в його очах того самого виразу впевненості та знання. Але його там чомусь не було. Натомість дівчина побачила втому та якусь легку тінь, що стривожила її, просочившись у мозок та розлізшись там по всіх закавулках. Соломія раптом відчула, як страх охоплює її, стискаючи у своїх холодних обіймах. Вона злякано видивлялася щось у очах мольфара, але не знаходила того, що шукала.

— Мабуть, нам треба трохи перепочити, — сказав Гордій.

Соломія застигла. Страх розповзався по ній усе далі, і пальці стали холоднішати. Вона мовчки дивилася на мольфара.

— Будемо спати по черзі, - сказав він. — Ви перші. Я повартую.

— Я повартую, — сказав Олекса. — Ви спіть.

— Я сказав, що я повартую, — сердито повторив мольфар. — Лягайте!

Соломія здригнулася. Металеві нотки у голосі Гордія налякали її ще більше. Вона чула цей метал колись давно, і то був не дуже приємний спогад. Тоді їй було п’ятнадцять. Вона закохалася. Але хлопець не звертав на неї ніякої уваги. І це її бісило. Вона звикла, що парубки бігають за нею, і вона крутила ними, як хотіла. Тоді вони жили з мамою вже не в селі, а в райцентрі. Переїхали, щоб ніхто не знав, яка слава за їхньою родиною встановилася. Адже вони вроджені відьми, і в їхньому селі всі це знали, тому і цькували дівчинку від самого народження, обходили стороною їхню хату. І коли щось траплялося, все на них звертали. Але якщо яка трава була потрібна або замовляння, все одно до них ішли, і поворожити жінки теж приходили. Отакі вони, люди. Дивні істоти.

Тож мама хотіла, щоб у Соломії було нормальне життя. От і переїхали. Але від своєї долі не втечеш. І Соломія, живучи у райцентрі, дуже сумувала за лісом, горами та дядьком Гордієм. Іноді навідувалась, на літніх канікулах.

Хлопець, в якого Соломія закохалась, був з їхнього класу. Новенький, його родина переїхала до райцентру у середині навчального року. Високий, стрункий. Спортом займався. Соломія була першою красунею у школі. Дівчата їй заздрили, і подруг в неї ніколи не було. Ну то, мабуть, доля її така. Зате кавалерів не бракувало. Бо ж гарна, що аж очі у хлопців сліпли від тієї краси. Їй і чарувати непотрібно було, вони самі за нею хвостом ходили, відбою не було. Певно, щось в ній відчували, якусь особливу жіночу принадність, щось таке, що йде зсередини і притягує своєю силою, неначе магніт. Ніхто не міг встояти перед її карими очима, стрункою фігурою, яскравим поглядом та темними хвилями волосся, що сягало талії і огортало плечі густим шовком. Ніхто, крім нього. Соломія чекала тиждень, два, три, а він дивився на неї тим самим привітним, але байдужим поглядом. Вітався, розмовляв, прощався. І ніяких пропозицій зустрічатися, запрошень до кінотеатру, прогулянок увечері. Але найгірше сталося через три тижні — Соломія побачила його з іншою. Дівчиною з паралельного класу, яка жила у сусідньому з ним будинку. Симпатична, але ж не красуня. Як це він звернув увагу на неї, а не на Соломію?! Це було неприпустимо. Соломія почувалася ображеною. А найстрашніше було те, що однокласниці, і не тільки вони, почали перешіптуватись, вона помічала їхні глузливі погляди та чула навмисно голосні обговорення. Вона ще не забула насмішки односельчанок, які в дитинстві змушували її ридати майже щодня. Живучи в райцентрі, вона вже звикла до надмірної уваги представників протилежної статі, тож відмова була неначе грім серед ясного неба. І Соломія вирішила будь-що привернути хлопця до себе. І вперше вдалася до приворотної магії. До темної магії, яка несла в душу ніч. Соломія знала, до чого це може призвести і як змінить життя того хлопця. Але тоді вона була дурна юна відьма, яка дуже не хотіла згадувати своє дитинство, що ніяк не давало про себе забути. Вона добилася свого. Хлопець покинув ту дівчину і ходив за Соломією, наче тінь. Вона відчувала задоволення і насолоду від перемоги. Але хлопець марнів на очах. А коли Соломія приїхала на канікули до Гордія, він одразу зрозумів, що вона зробила. Те, як він подивився на неї, вона не забуде ніколи. І той метал у голосі теж закарбувався у її пам’яті назавжди. Гордій сказав тоді, що загубити душу легко, а відродити її — практично неможливо. І що він не може повірити, що ось ця чорна відьма, що стоїть перед ним — це його мила дівчинка Соломія, яка рятувала потерчат і метеликів, підбирала нещасних цуценят і годувала чужих голодних котів. Тоді Соломія і зробила свій вибір. Вона зробила відворот, і хлопець прийшов до тями. А Соломія повернула собі себе. Вона не могла і не хотіла втратити свого єдиного справжнього друга. Крім мами і Гордія, її ніхто не любив по-справжньому, не як жінку, а як людину, ніхто не знав її так добре, ніхто так не цінував кожної миті, проведеної з нею поряд. А потім померла мама. І у Соломії залишився тільки дядько Гордій. Вона переїхала на навчання до Києва. Але кожного року поверталася до його затишної хати, щоб відчути себе маленькою дівчинкою з яскравим метеликом на долоні.

Ось і зараз дівчина почула в його голосі ті ж самі ноти розчарування. Але вже не нею, а собою. Він не зміг знайти шлях до озера. Він, той, хто завжди доводив справу до кінця і знаходив вихід, цього разу не зміг.

Соломія відчула страх і жаль. Вона відвела погляд і слухняно лягла на траву, підклавши під голову наплічник. Дівчина незчулася, як заснула. Прокинулась вона вже надвечір, коли сонце тихо заходило за горизонт, а на небі з’явилися гарні червоно-сині яскраві полоси. Вона відкрила очі і кілька хвилин не могла згадати, де вона і що тут взагалі робить. Коли нарешті згадала, швидко сіла на траві.

— Це я що, цілий день проспала? — запитала вона Олексу, що сидів поряд.

— Угу. Ти дуже втомилася. Добре, що відпочила.

— Так ми ж зовсім не маємо часу.

— Ну, все одно стежка зникла, тож ти хоча б відпочила.

— Як це стежка зникла? — витріщила очі Соломія.

— Таки то був не друг, — сказав Гордій.

— Зрозуміло, — промовила Соломія. Несподіваний холод огорнув її. — І що тепер робити?

— Поки що не знаю, — відповів мольфар.

Холод став сильнішим. Невже їм доведеться залишитись у цій жахливій чужій реальності? Як тепер знайти прохід назад? Хоча, мабуть, прохід можна знайти. А от табличку ні.

— А твій камінь до порталу може вивести? — обережно запитала Соломія.

— До порталу, думаю, може. Але нам потрібна табличка.

Соломія сердито подивилася на Гордія. Що ж тепер, через цю кляту табличку вічно скніти у цій жахливій іншій реальності? В неї геть не було такого бажання. Ні грама.

Ліс був густий та непривітний. Пташки вже позамовкали, засинаючи у хащах. Духмяні пахощі нічних квітів наповнювали повітря. Соломія дістала з наплічника бутерброди, але їсти не хотілось. Вона запхала до рота шматочок, із зусиллям проковтнула, запила мінералкою і почала роздивлятися, як Олекса доїдав її хліб із сиром. На цьому він не зупинився, з’ївши ще два бутерброди з ковбасою. Добре, що в нього є апетит, сили потрібні, особливо зараз. Чоловіки такі, хвилювання на апетит не впливає. А от Гордій теж не їв. Він стояв спиною до Соломії та Олекси, напружено розмірковуючи. Нарешті він повернувся до друзів.

— Я спробую прослизнути до замку, — сказав він.

— А як ти пройдеш через його кордони? — запитала Соломія.

— Є в мене один засіб. Впевнений, що подіє.

— Розрив-трава? Але ж її можна використати тільки один раз. А назад як ти вийдеш?

— Там розберуся. Головне — зайти.

— Ти що? А якщо не зможеш вийти?

— Значить, так тому і бути.

Соломія відчувала якусь неминучість у його впевненості.

— А як же я? Ти про мене подумав? Я не можу більше нікого втрачати! Я не переживу.

— Я маю знайти цю табличку.

— Якого дідька ти маєш її знайти? Жертвувати почуттями близьких заради того, щоб врятувати чужих людей та світ? Не смій мене кидати!

У голосі Соломії забриніли сльози та почулися нотки дитячої образи. Їй було страшно. Страшно вже давно, ще з того моменту, як їй почали снитися ті люди. А потім відчуття невідворотної біди ставало все сильнішим та мучило її, не відпускаючи ні на мить. Вона знайшла ту табличку у розкопах і зрозуміла, що коло замкнулося. Хоча в неї був вибір і ніхто її не примушував іти шукати те озеро. Та вона знала, що Гордій все одно піде, з нею чи без неї. Вона не могла відпустити його. Вона не могла його втратити. Якщо він помре, вона собі не пробачить. Як не пробачила собі смерть мами.

Тоді їй було сімнадцять. Після закінчення школи вона вирішила вступати до університету. Іспити здала успішно і подала документи до київського вишу. Її прийняли. Соломія вирішила поїхати навідати Гордія, адже тепер вона буде жити далеко і не зможе його бачити цілий рік. Мама залишилась у райцентрі. Вона не дуже добре себе почувала останнім часом, але доньці про це не казала, не хотіла її засмучувати, щоб вона не хвилювалася і мала гарні результати на іспитах. Соломія раділа зустрічі з дядьком Гордієм, бігала по луках, по лісу, розмовляла з деревами та тваринами. Вона почувалася щасливою. І ось одного яскравого ранку Соломія пішла збирати лісову малину. Вона повільно просувалася крізь кущі, зриваючи темно-червоні соковиті ягоди, клала їх до рота, смакуючи ароматні кульки. Попереду між дерев заблищало озеро. Соломія обожнювала воду. Вона рушила до нього. Невеликий водоспад виблискував своїми переливчастими хвилями, несучи зі скель водяні потоки. Соломія підійшла до води. Її охопило нестримне бажання пірнути у цей прохолодний потік. Вона огляділася. Навколо не було жодної людини, тільки пташки співали у гілках дерев. Дівчина скинула легку сукню, білизну і опустила ноги на дно. Вода була холодна, але Соломія любила це відчуття, коли спрагле тіло відроджується у живильній прохолоді. Тож вона повільно рушила до водоспаду. Нарешті дівчина дісталася його і стала під холодні хвилі. Вона закрила очі і закричала від задоволення, її дзвінкий голос рознісся по хащах. Коли Соломія виринула з-під потоку води і відкрила очі, то застигла з переляку. На березі прямо перед нею стояв хлопець. Високий, гарний, світловолосий. І дивився на неї зачарованим поглядом. Ще б пак, вона ж зовсім гола. Соломія присіла у воді. Вона звикла до уваги хлопців, але ніхто з них ще не бачив її зовсім оголеною. І що тепер робити? Вода була холодна, і так сидіти і чекати, поки хлопець піде, було неможливо. Та й невідомо, чи він піде. А може, він маніяк? Хоча Соломія маніяків не боялася, її сили було достатньо, щоб вони назавжди запам’ятали зустріч із нею. Що ж, прийдеться виходити. Але як себе поводити, що робити, Соломія не уявляла. Ну, там видно буде. Вона набрала у легені повітря і піднялася у воді на повний зріст. Тамуючи в собі зніяковіння, вона пішла уперед, не опускаючи очей. Діставшись берега, дівчина подивилася хлопцеві в обличчя. Гарний круглолиций парубок витріщався на неї великими блакитними очима. Соломія повільно вийшла з води, натягла на себе одяг, взяла кошик з малиною і покрокувала між деревами.

— Пробач, що потурбував, — раптом почула вона іззаду.

Соломія продовжувала мовчки йти.

— Можна спитати, як тебе звуть?

У нього був приємний бархатистий баритон. Дівчина зупинилася і глянула на нього.

— Соломія.

— А мене Петро.

На вигляд він був трохи старший за неї. Вдягнений у білу футболку, що підкреслювала його літню засмагу та обтягувала міцні м’язи на руках. Шия була теж міцною та гарної форми. Соломія задивилася на його руки. Її завжди приваблювали чоловічі руки. Дівчині подобалось дивитися на тонкі пальці, широкі долоні, мускулисті широкі плечі. Її охопило непереборне бажання обійняти Петра. Соломія відвернулася.

— Ти не тутешня? Я тебе ніколи не бачив раніше.

— Ні, не тутешня, — збрехала Соломія.

— А де ти живеш?

— У місті. Я на канікули до родичів приїхала.

— А в яке село?

— Яка тобі різниця? — відрізала Соломія і покрокувала далі.

Вона не мала ніякого бажання розповідати, хто вона і звідки. Ще не вистачало, щоб він здогадався, хто вона така. Адже зрозуміло, що він місцевий. Цікаво, хто саме він з тих хлопців, що цькували її в дитинстві разом з отими злостивими дівчатками?

— Не сердься, — сказав Петро схвильованим голосом. — Я запитав, бо хотів би ще коли-небудь тебе побачити.

— Навіщо?

— Ти дуже гарна, — сказав хлопець, захоплено витріщаючись на Соломію.

Вона хвилинку подумала. Ну, а чом би й не зустрітися. Він гарний. Закохає його у себе, потім кине, щоб знав, як цькувати невинних дівчаток.

— Ну добре, приходь завтра опівдні до озера.

— Обов’язково прийду, — зрадів Петро.

— А тепер прощавай. І не здумай іти за мною, — сказала Соломія і обпекла хлопця таким поглядом, що він закляк на місці.

Наступного дня вона знову пішла до озера. Петро вже був там. Він сидів на березі, нетерпляче видивляючись її серед дерев. Як тільки побачив її струнку фігуру, що легко рухалась лісовою стежкою, підхопився і поспішив до неї. Вони вирішили прогулятися на верхівку гори. Не Соломіїної улюбленої, іншої. Та гора була тільки для неї і Гордія. Соломія одразу попередила, що нічого про себе розповідати не буде, і якщо він хоче її бачити, то нехай не задає питань. Натомість вона розпитала його про все, що її цікавило. Йому було дев’ятнадцять років, жив, як вона і думала, у її колишньому селі, але не так давно, усього п’ять років. Значить, його не було серед тих ненависних діточок багато років тому. Добре, подивимось, що за парубок цей Петро. Вони зустрічалися в лісі кожного дня. Соломія постійно відчувала те непереборне бажання його обійняти, їй хотілося торкатися його обличчя, рук, плечей. Коли він брав її за руку, щоб допомогти перестрибнути повалену колоду або здертися на гору, дівчину починало лихоманити. Такого вона раніше не відчувала. Їй хотілося бачити Петра кожного дня. Соломія закохалася. Їй було з ним цікаво. Він навчався на факультеті журналістики, цікавився історією краю та фольклором. У село приїздив до батьків під час канікул.

Соломія більше вже не могла себе контролювати, і коли Петро нарешті наважився поцілувати її, вона не опиралася. Дівчина поринула в глибоку безодню насолоди, що затягувала її все сильніше. Соломія почувалася щасливою. Він любив її, пестив ніжними словами, малюючи їхнє спільне майбутнє. Вона не питала, чи були у нього раніше дівчата. Головне, що зараз він із нею.

Так пройшло півтора місяці. Але раптом дзвінок чужої людини розрізав життя Соломії навпіл. Зателефонували сусіди. Повідомили, що мами більше немає. Соломія застигла, тримаючи мобільний телефон біля вуха і дивлячись великими пустими очима кудись вдалечінь. Через годину вона вже їхала до райцентру автостопом, і в її голові стрибала одна-єдина думка — це вона винна, вона, тільки вона… Вона рідко телефонувала матусі, захоплена несподіваним щастям, вона забула про неї, а мама не хотіла тривожити її спокій, щоб донечка гарно відпочила перед навчанням. І ось трапилось невідворотне… Сердечний приступ. А її не було поряд, щоб допомогти, викликати швидку, врятувати. Сусіди викликали міліцію, коли зрозуміли, що щось трапилось, бо мама вже кілька днів не виходила з дому. А вона, захоплена своїм раптовим коханням, нічого не відчула, не полетіла на допомогу, забула про неї. Вона ніколи собі не пробачить. Тому що цьому немає прощення.

Соломія поховала маму і поїхала на навчання до Києва. Але Петра забути не змогла. Вони писали одне одному по електронній пошті, телефонували та слали смски. Та поступово листи хлопця почали приходити все рідше, а одного дня телефон відповів не звичними гудками, а холодним голосом автовідповідача «Цей номер не обслуговується». Соломія писала і писала йому, не в змозі себе контролювати. Якесь божевілля охопило її. Вона не зірвалася і не помчала до Петра лише тому, що була літня сесія, а в неї ще були якісь залишки розуму, які не давали їй можливості зовсім спаплюжити своє майбутнє цим навіженим коханням. Вона сяк-так здала іспити і поїхала до Гордія. Там вона дізналася, що Петро вже два роки має дівчину, з того ж таки села, вона на рік за нього молодша. Вони разом навчалися в університеті, а на канікули приїжджали додому. Тож він зустрічався одночасно з ними двома. І кохався, виходить, з двома. Чи тільки з Соломією, хто знає. А коли вона поїхала, він викинув її зі свого життя. Виходить, то була звичайна хіть. А вона вірила усім його словам про кохання, про те, якою вони будуть щасливою парою. Вона не витримала і пішла тієї темної липневої ночі на свято Івана Купала. Соломія ховалася за деревами, щоб її ніхто не побачив, і видивлялася Петра. Вона хотіла подивитися на ту стерву, що заполонила його душу. На ту, кого він обрав, кому він не брехав про щасливе майбутнє. І вона її побачила. Соломія впізнала її. То була та сама дівчина, що тоді першою почала кричати їй «Відьма!» То була саме вона. Вона була білява, гарна, струнка. А головне, з нею був він. Вона знову виграла. Соломія відчула дику ненависть. Їй захотілося знищити її, розірвати на шматки, розкидати їх по всьому лісу, щоб дикі звірі гризли її кістки і їли м’ясо. Щоб вона зникла назавжди. І навіть якщо Петро не повернеться до Соломії, тої, кого він любив зараз, теж не буде в його житті.

Соломія стояла і дивилася, як вони, взявшись за руки, стрибають через вогонь. Ненависть застеляла їй очі, заповнювала її єство, туманила мозок. Вона відчула насолоду від думки про помсту. Сльози котилися по щоках, а в голові сновигали божевільні ідеї, як і куди заманити ту білявку і які краще використати заклинання та трави. І раптом перед її очима з’явилася прозора постать. Соломія дивилася на її обриси, і сльози ще рясніше покотилися по її щоках.

— Не треба, люба! — сказала мама і лагідно подивилася на доньку. — Не губи себе. Він не гідний твого життя. Скоро ти знайдеш справжнє кохання. Вір мені, я знаю. А в тебе є Гордій. І я завжди поряд із тобою.

Силует почав повільно танути. Соломія простягла руку і провела нею у повітрі. Потім повернулася і побігла в глиб лісу.

Дівчина катувала себе почуттям провини. Чому вона не розповіла про Петра Гордієві, приховала від нього свої почуття? Звичайно, він бачив, що вона закохана, але нічого не питав. Вона завжди все сама йому розповідала. А тут змовчала. Тож він не став її розпитувати. Схоче, розповість. І вона розповіла. Але вже нічого не можна було вдіяти. Соломія розуміла, що якби тоді вона все розказала, маму б, можливо, вдалося врятувати. І вона би не страждала через це жахливе кохання. А так сталося те, що сталося. Чи було би все інакше, вона не знала. Але тепер у неї залишився тільки Гордій. І втратити його — означало вмерти. Тож краще хай вона помре сама, викинувши ту дурну табличку до озера, ніж жити далі, відчуваючи ще й цей, новий біль від нової втрати.

— Але ти вже не сама, — раптом сказав Гордій.

Соломія знала, що від нього нічого не приховаєш.

Дівчина розуміла, що втручатися у життя інших, керуючи їхніми вчинками, — це егоїстично. Та нічого не могла з собою вдіяти. Вона не хотіла страждати від втрати близької людини. Не хотіла, і все. Вона вже достатньо настраждалася. Зустрічі з тими двома хранительками озер додали їй рішучості. А може, та легенда бреше і озеро не забирає тих, хто його тривожить. Може, пращури змилостивляться над нею, і вона не помре. Хто знає? Але їй хотілося в це вірити. А що їй залишалося?

— Ну все, час іти, — сказав Гордій.

Вони зібрали речі і покрокували між деревами. Посох Гордія показував шлях. Блакитний камінь знову привів їх до замку.

— Я піду з тобою, — сказала Соломія.

— Навіть не думай! — розсердився мольфар.

— Це ти навіть не думай, що я дозволю тобі йти самому. Якщо вже йти, то разом.

— А мене тут хтось помітив? — устряг в розмову Олекса. — Я теж піду. Це навіть не обговорюється.

— Припиніть! — сказав Гордій. — Я сказав, що піду сам.

— І як ти мені завадиш? — спитала Соломія.

Гордій дивився на дівчину темними очима, і їй здалося, що вона зараз запалає від його яскравого погляду.

Раптом почулося якесь дивне тихе муркотіння і писк. Гордій обернувся на ці звуки і почав пильно вдивлятися в темряву. Під великим деревом виднілися якісь маленькі пухнасті істоти білого кольору. Вони почали рухатися до Гордія.

— Це ж хухи! — закричала Соломія.

— Вітаю вас, мешканці лісу! — промовив Гордій. — Просимо, допоможіть нам знайти Зміїне озеро!

Хухи запищали і почали рухатися далі у гущавину. Гордій та решта покрокували услід. Вони знову продиралися крізь хащі, намагаючись не втратити хух із поля зору та слуху. Раптом навколо почав з’являтися туман. Він усе густішав і густішав, і скоро стовбури дерев, гілки та кущі зникли в білому мареві. Олекса схопив Соломію за руку. Вони вже майже не бачили Гордія, що йшов попереду. Друзі рухалися навмання, орієнтуючись на муркотіння хух. Але воно ставало все тихішим.

— Що нам робити? — захвилювалася дівчина. — Хух вже майже не чути.

Гордій зупинився та оглядівся навколо. Камінь на його палиці почав світитися.

— Просимо, поверніться за нами, мешканці лісу! — голосно промовив він.

Муркотіння стало голоснішим. Гордій, Соломія та Олекса знову почали просуватися лісом. Туман поступово розсіювався. Попереду серед дерев заблищало озеро.

— Дякуємо вам, лісові мешканці! — сказав Гордій.

Хухи замуркотіли і зникли між корінням велетенського дуба. Гордій із друзями вийшли на берег озера. Воно мерехтіло у місячному сяйві, переливаючись срібними вогниками та кличучи до себе втомлених подорожніх, щоб подарувати прохолодну живильну вологу.

— І що далі? — запитала Соломія.

Зненацька вода у озері засяяла ще яскравіше. Посередині водоймища вона заклекотіла, завирувала, піднялася велетенським стовпом і розлетілася у різні боки мільйонами срібних крапель. Із цього водяного стовпа з’явився величезний чорний змій. Це і був охоронець озера. Він підняв свою голову, і друзі побачили, як два великих зелених ока блимнули яскравим сяйвом. Змій ліг на поверхню води і поповз до берега.

— Що вам потрібно? — запитав він, піднявшись із води і увіп’явши в людей смарагдові очі.

— Вода, — відповів Гордій.

— Те, що ви дійшли сюди, доводить ваші добрі наміри. Хухи не показуються тим, хто має темну душу. Добре, ви отримаєте воду. Хлопець може підійти до берега.

Олекса повільно рушив до краю озера. Дійшовши до води, він дістав із наплічника невелику флягу і опустив її у озеро. Живильна срібляста волога полилася усередину, і фляга почала блимати мерехтливим сяйвом. Олекса набрав повну посудину і повернувся до друзів.

— Дякуємо тобі, великий охоронцю! — сказав Гордій. — Маємо ще одне прохання.

— Не забагато для одних відвідин? Ну добре, що ще вам потрібно?

— Зустріч із білою змією.

— Куди ви хочете увійти?

— До замку чорного мольфара.

— Ви хочете змінити хід речей?

— Ми хочемо перешкодити цій зміні.

— Добре. Чекайте тут.

Змій поповз уздовж берега, огинаючи його, і скоро зник з очей.

Соломія з острахом і цікавістю чекала на його повернення. Вона взагалі-то вже звикла до всіляких потвор і чудовиськ, але змій її дійсно вразив. Такого вона ще не бачила. А тепер ще й білу змію приведе. Вона багато про них чула і читала, але зустрічатися не доводилось. А тут така удача, одразу з двома побачиться. Та хвилювання таки давалося взнаки. Невідомо, чи сподобаються вони тій змії. Хоч би не з’їла їх раптом, не приведи Господи, а то хто ж тоді буде табличку знищувати. Хоча не повинна, вони ж не задля себе стараються. Охоронець озера це точно знає. Повинен і їй сказати.

Нарешті вдалині заблимали смарагдові вогники. Поряд із ними блищали ще два, але вже діамантові. Вони швидко рухалися в темряві, і ось уже можна було вирізнити серед пітьми дві великі істоти. Вони підповзли до людей і зупинилися на невеликій відстані. Біла змія була трохи меншою за чорного охоронця озера. Вона була неначе вирізьблена зі слонової кістки.

— Вітаємо тебе, хранителько сили, — промовив Гордій.

— Присягніться, що використаєте мої чари з добрими намірами, — сказала змія і глянула на людей діамантовими очима.

Всі неголосно промовили присягу.

— Але моєї сили вистачить, щоб зробити невидимим тільки одну людину.

— Я піду! — сказав Олекса.

— А чому це ти? Ні, я! — невдоволено буркнула Соломія.

— Ви будете чекати на мене у лісі, - зупинив їхню сварку Гордій. — В нас обмаль часу, а мені по замку рухатися швидше, ніж вам.

— Точно, ти ж у нас мобільний, крізь стіни проходиш, — погодилася дівчина.

Змія посунула своїм хвостом, і його кінець опинився перед Гордієм. Змія тримала маленьку скляну посудину. Вона простягла її мольфарові.

— Зробиш ковток, коли буде потрібно.

— Дякуємо вам, великий охоронцю озера та хранителько чарів! — вклонився їм Гордій.

— Пам’ятай, чари діють тільки три години, — попередила біла змія.

— Хай щастить! — промовив охоронець озера і рушив до води.

Біла змія зникла у темряві.

Гордій із товаришами заглибилися в ліс услід за хухами. Маленькі пухнасті істоти довели їх до місця, з якого почався їхній шлях до озера, і зникли серед коренів величезного дуба.

— Дякуємо вам, лісові мешканці, за допомогу! — промовив Гордій і обернувся до Олекси.

— Зможеш побачити, де він ховає табличку? Це скоротить час на пошуки.

— Так. Сподіваюся, цього разу буде видно.

Олекса зосередився, закривши очі. В його голові з’явилися спочатку непевні обриси якогось приміщення, потім стало зрозуміло, що це кабінет. У ньому розміщувалося багато полиць та шаф, у яких стояли рядами якісь давні фоліанти, великі та менші за розміром, на столі було кілька посудин, схожих на алхімічні пробірки, і якась скринька. Олекса відчув, як чорний мольфар ішов по кабінету, він пройшов до однієї з полиць, натиснув на якийсь важіль, і перед ним з’явився прохід. Мольфар увійшов до іншої кімнати. Потім підійшов до столу, відкрив шухляду і дістав невелику скриньку, а з неї табличку.

Олекса відкрив очі.

— У кабінеті є таємна кімната. У шухляді стола скринька.

— Зрозумів, — сказав Гордій. — Чекайте на мене тут. Якщо я не повернуся за три години, тікайте через портал.

— Як ти міг подумати, що ми тебе кинемо? — розсердилася Соломія.

— Ви мені нічим не допоможете і можете самі загинути. Присягніться, що зробите, як я кажу.

— Не буду я присягатися, — насупилась Соломія.

Гордій уважно подивився на Олексу. Хлопець зрозумів, що той хоче поговорити. Він увійшов у свідомість мольфара і почув його голос.

— Присягнись, що забереш її і повернеш у наш світ.

— Я не зможу залишити тебе напризволяще.

— А пробачити собі її смерть ти зможеш?

— Можливо, крайні заходи не знадобляться.

— Зроби, як я кажу.

Соломія пильно дивилася на чоловіків. Що це вони собі дозволяють?! Взагалі знахабніли!

— Гей, ви що, розмовляєте? Не смійте домовлятися за моєю спиною!

Олекса вислизнув із Гордієвої свідомості і простягнув йому флягу з водою.

— Ну, все, я пішов! — сказав Гордій і ковтнув рідину з посудини, яку подарувала їм біла змія. Він встигнув глянути на Соломію та Олексу і розчинився у повітрі.

Гордій стояв біля високої стіни замку, за якою ховався його давній ворог. Треба знайти цю кляту табличку будь-якими засобами, іншого варіанту немає. Тому що Марко ні перед чим не зупиниться, як він не зупинився тоді, багато років тому. Він прагне володіти світом, і якщо йому не перешкодити, він доб’ється свого, і тоді ніч запанує над Землею. Цікаво, чи встигне він за три години знайти ту кімнату і забрати табличку? Шкода, що не можна прямо зараз вступити у двобій. Марко дуже сильний, та не сильніший за нього. А от прибічники можуть перетягти терези удачі на свій бік, бо ж, мабуть, їх тут забагато. Гордій бризнув водою з фляги на стіну. Вона одразу почала плавитись і швидко набула якоїсь в’язкої консистенції. Гордій доторкнувся до цієї густої маси і відчув, що вона прогинається під тиском його пальців. Мольфар зробив кілька кроків і опинився за стіною. Гордій стояв на широкому подвір’ї. Перед ним височів замок. Раптом з дверей вийшов упир і покрокував до якоїсь невеликої будівлі, схожої на кам’яний сарай. Гордій підійшов до дверей замку і рушив усередину. Широкі сходи вели наверх. Гордій піднявся ними і побачив довгий коридор, освічений смолоскипами. Невже Марко не міг світло провести? Хоча він завжди любив середньовічний антураж. Нічого не змінилося з того часу.

Коридор розгалужувався. Гордій хвилину постояв на роздоріжжі, прислухаючись до себе, потім повернув направо. Де ж той бісів кабінет? Він ходив по замку вже більше години, зупиняючись біля кожних дверей, що траплялися йому на шляху, і зазираючи до кімнат, якщо було відчинено. А якщо ні, бризкав на стіну водою з фляги і проходив усередину. Але кабінету поки що не знайшов. Так можна всю ніч блукати, а в нього усього дві години у розпорядженні. Та й води вже менше половини залишилось. Коридор закінчився сходами, які вели наверх. Гордій піднявся на третій поверх і почав перевіряти кімнати. Так пройшла ще одна година. Коридор зробив ще один поворот, і мольфар опинився перед останніми дверима. Ну все, якщо не тут, то треба шукати підвал. Точно! Треба було з самого початку його шукати, Марко любить усілякі темні місця. «Тю, от я дурень! Та вже перевірю й цю кімнату, щоб совість була чистою, бо вже ж прийшов». Двері виявилися зачиненими. Гордій бризнув на стіну водою і пройшов усередину. Це була доволі велика кімната з величезною кількістю шаф, в яких стояли давні манускрипти. Великий дубовий стіл розташовувався біля однієї зі стін. Невже таки це вона? Схоже, що так. Цікаво, де ж той важіль, що відкриває таємний прохід? Звичайно, можна побризкати всі стіни, але та кімната, напевно, маленька, і можна геть не туди втрапити, якщо побризкати не в потрібному місці. Раптом стіна перед ним прочинилася, і звідти вийшов чорний мольфар. Гордій ледве встиг відскочити вбік. Марко зачинив таємну кімнату і рушив до дверей. Раптом до кабінету зайшов упир.

— Ну що, скоро будемо вершити долі світу? — задоволено посміхаючись, запитав він.

Чорний мольфар підняв брови.

— Ти сказав «будемо»?

Його холодні чорні очі втупились в упиреві, і той злегка присів та нахилив голову.

— Я хотів сказати, що ви завжди можете на мене розраховувати, хазяїне!

— Отак значно краще! Ще кілька днів, і все буде, як я захочу! Ходімо, ще є справи.

Чорний мольфар і упир вийшли з кабінету. Гордій натиснув на важіль, але двері не відчинялися. Ну що ж, треба спробувати інший спосіб. Він вийняв флягу. Води залишалося дуже мало, на самому денці. Гордій побризкав стіну, почекав хвилину і помацав книги, сподіваючись, що вони вже стали в’язкими і він зможе пройти до таємної кімнати. Дивно, але нічого не змінилося. Стіна була така ж тверда і нікого не збиралася пропускати усередину. Що ж, мабуть, закляття Марка дуже сильне, а води замало, щоб його побороти. Але Гордій не збирався здаватися. Є в нього ще один засіб, зберігав для особливого випадку. Він відкрив сумку і дістав звідти маленьку стеблинку розрив-трави, яку йому пощастило знайти в ніч на Івана Купала. Він беріг її кілька років, неначе відчуваючи, що колись настане такий день, де тільки вона зможе йому допомогти. Знайти її було важко, це рідкісна удача, бо трава ця примхлива і показується людям дуже рідко. Мабуть, то пращури знали, що вона буде йому конче потрібна сьогодні, і дали свій дозвіл на те, щоб вона йому показалася тої теплої липневої ночі. Гордій кілька секунд потримав тоненьку гілочку в долоні і кинув на стіну. Вона тріснула і розлетілася на друзки. Нарешті! Мольфар зайшов до таємної кімнати. Він відчинив шухляду у столі, вийняв звідти табличку і сховав її до сумки. Потім вийшов з кабінету і покрокував коридором. Він вже майже вийшов із замку, та раптом побачив свої руки та ноги. Все, три години минули. Тепер треба сподіватися тільки на своє вміння та вдачу. Гордій швидко рушив уперед. Зненацька він почув кроки, і з-за рогу показався чорний мольфар. Першу секунду він мовчки дивився на Гордія, потім випростав руку, і в нього полетів потік повітря. Гордій відповів ударом блискавки. Марко встиг ухилитися, але блискавка зрикошетила від стіни і вдарила Марка у груди. Він впав. Цих кількох секунд вистачило, щоб Гордій встиг вискочити на подвір’я. Услід за ним вибіг чорний мольфар. Гордій побачив, що з усіх боків до нього біжать вовкулаки та упирі. Гордій відбивався блискавками та градом, але ворогів було занадто багато. Води у флязі вже не було, і як вийти за стіну, він не знав. Гордій стояв біля великих воріт, що вели назовні, але закляття, накладене Марком, не пускало його за межі стін. Зненацька у воротах прочинилася маленька хвіртка, і на подвір’я зайшов вовкулака. Мабуть, повернувся з нічного полювання. Він застиг від несподіванки. Гордій миттєво збив його з ніг і вискочив у прочинену хвіртку. Адже чари не діяли, коли самі хазяї відчиняли двері, тоді можна було зайти і вийти, якщо пощастить. Йому цього разу пощастило. Але Марко не та людина, що змириться із поразкою. Він вискочив услід за Гордієм, не даючи йому часу оговтатись. Гордій розумів, що якщо він зараз зникне, Марко швидко знайде його у своєму лісі, занадто багато в нього тут поплічників. І невідомо, чи цього разу Соломія та Олекса врятуються, бо ж це не їх територія, і не Гордій тут хазяїн. Це інша реальність, зі своїми законами. Але і віддавати табличку Гордій не збирався. Боротися до останнього — все, що йому залишалося. Він був упевнений, що Олекса не зможе ні вмовляннями, ні силою повернути Соломію до їхнього світу, вона не кине його тут нізащо. Та які у них шанси після того, як Марко отримає те, до чого прагне? Практично ніяких. Хоча ні, невеликі є, якщо затаїтися. Але це не про його друзів. Залишалося сподіватися, що втрьох вони зможуть якось відбитися і встигнуть втекти до того, як прохід через портал закриється. Або загинуть тут, у чужій реальності, і ніхто не буде знати, де вони і що з ними сталося. Тож Гордій відбіг від стіни і став обличчям до ворогів, що вискакували і вискакували з воріт замку.

Соломія вешталась туди-сюди, раз по разу позираючи на замок, що блимав синіми вогнями. Олекса то підіймав схвильовані очі на дівчину, то переводив тривожний погляд на замкову стіну.

— Скільки вже пройшло часу? — хрипким голосом вкотре запитала Соломія.

— Майже три години, — сказав Олекса.

Соломія зупинилася і поглянула на нього зляканими очима.

— І що тепер?

Олекса помовчав.

— Не знаю.

Він дійсно не знав. Що на них чекає? Що їм робити, якщо Гордій не знайде табличку? Що робити, якщо знайде, але не встигне вийти з замку? Як врятувати його? Як врятувати Соломію? Всі ці питання вже третю годину роздирали його голову на шматки, і він відчував, що ще трохи, і його мозок перетвориться на саме лахміття.

— Ти бачиш? Там щось відбувається! — раптом закричала Соломія.

— Так! Там бій!

— Треба йому допомогти!

— Біжимо!

Вони зірвалися з місця і понеслися по полю до замку.

Гордій саме поцілив черговою блискавкою в песиголовців, які купкою насувалися на нього, і пожбурив синій промінь зі своєї палиці в Марка, аж раптом він побачив, що по полю до нього біжать Олекса і Соломія. Ну що ж, спробуємо відбитися разом. Соломія та Олекса нарешті добігли до замку і вступили у бій. З-за стін замку з’явилася нова партія песиголовців.

— Перетворюйтесь і летіть до лісу! — закричав Гордій. — Я вас наздожену!

— Я без тебе не повернуся! — відповіла Соломія, відбиваючись градом від вовкулаки.

— Роби, що кажу! Негайно!

Соломія зрозуміла, що Гордій щось подумки сказав Олексі. Мабуть, щось придумали. Треба робити, як він каже. Вона миттєво перетворилася на кішку, Олекса на сокола. Він схопив кішку за шкіру і злетів у повітря. Соломія вперше летіла. Це було страшно і захоплююче одночасно. Народжена ходити по землі, вона завжди мріяла літати. Але кішки літати не вміють. Звичайно, вона інколи подорожувала літаками, але то були зовсім інші відчуття. Їй перехопило подих від цього п’янкого відчуття свободи. Але тільки на мить. Наступної миті вона згадала, що на них чатує страшна небезпека, і радість польоту замінив страх і відчуття адреналіну в крові. Що ж, потім попросить Олексу ще політати, коли втечуть з цієї клятої реальності. Про те, що на неї чекає Несамовите озеро і страшний вибір, який вона вже зробила, вона зараз не хотіла думати. Не зараз. Вона подумає про це потім. Бо зараз є про що думати і без цього. А то і так страшно.

Олекса обережно опустив кішку на траву біля лісу. Вона обернулася людиною і побачила, що все поле і замок поглинув густий білий туман. А Гордій геній, вона завжди це знала!

— Біжимо! — почувся його голос прямо біля неї. — Ми маємо встигнути, поки туман не розсіється!

Вони помчали по лісу, керуючись світлом каменя на палиці мольфара. За ними неслися їхні вороги. Нарешті Гордій, Олекса і Соломія досягли портала і влетіли в нього. Навколо був той самий ліс. Але він був якийсь інший, хоч і темний, але рідний і милий серцю.

— Вони теж можуть пройти! — закричала Соломія, відсапуючись.

— Сподіваюсь, що великі пращури зможуть тримати прохід закритим, поки ми дістанемось Несамовитого озера, — сказав Гордій.

— А як вони раніше проходили, якщо він був закритий пращурами?

— Темні сили паралельного світу теж дещо вміють. Боротьба добра і зла вічна, і їй немає кінця. Це баланс, який не можна порушувати. І ми маємо його зберегти за будь-яку ціну.

Був спекотний літній день. Яскраво світило сонце, нещадно обпікаючи плечі й руки трьох людей, що повільно здиралися по схилу гори. Змучені важкими роздумами, спрагою та довгим переходом, в якому навіть крила вже відмовлялися нести їх, Соломія, Гордій та Олекса брели наверх, опустивши втомлені плечі. Нарешті вони піднялися на саму верхівку, і перед ними відкрився чудовий гірський пейзаж. У низині між горами простяглося прекрасне гірське озеро. Вони зупинилися, вражені цією дивовижною красою, на мить забувши про те, що чекає їх попереду.

— Ну ось ми і прийшли, — тихо промовив Гордій.

— Нарешті, - сказав Олекса, втупивши погляд у Несамовите озеро.

Колір його очей змінився. Тепер він був не яскраво-блакитний, а темно-синій. Таке відбувалося з ним інколи, у найважчі хвилини його життя, коли доля змушувала його приймати важливі рішення та робити певний вибір.

— Яка краса! Не віриться, що вона може бути такою підступною, — сказала Соломія, кинувши наплічник на траву і споглядаючи цей казковий пейзаж.

— Треба поспішати, вони зроблять усе можливе, щоб не втратити свій останній шанс заволодіти скарбом, — сказав Олекса.

— Так. Не сумніваюся, — погодилась дівчина.

Соломія, Гордій та Олекса спустилися по схилу до озера. Вони вже майже досягли берега. Не дійшовши кілька десятків метрів до води, вони зупинилися. Соломія почала ритися у наплічнику, щоб дістати табличку. Вона пошукала у звичному місці, де вона завжди лежала, але таблички там не було. Тоді дівчина почала виймати все з наплічника, потім перевернула і витрусила його, але таблички, як і раніше, там не було. Соломія на мить завмерла, потім злякано підняла очі і побачила, що Гордій повільно крокував до озера. В її очах спалахнув страх.

— Ні! — закричала вона.

Дівчина рвучко підхопилася і побігла за Гордієм. Він уже досяг води. Соломія підбігла до мольфара і спробувала вихопити з його рук табличку.

— Не смій! — заволала дівчина.

Але Гордій міцно тримав свій скарб.

— Ти помилилася, — спокійно сказав він. — Це не твоя доля. Це мій шанс.

— Ні, ти не можеш померти! Ти маєш жити! Я не хочу більше нікого втрачати! Ні тебе, ні його! Це тільки мій шлях.

— Я вже достатньо пожив. І мені є на кого залишити свої справи. Мені вже час іти з цього світу. На мене там чекають.

— Ні!

Соломія продовжувала боротися за табличку. Раптом їх збило з ніг повітрям, і вони розлетілися в різні боки. Гордій впустив табличку, і вона відлетіла далеко у траву. Соломія підняла голову і побачила, як Гордій бореться з чорним мольфаром, а Олекса з упирем. Вона схопилася на ноги і саме вчасно, бо майже поряд із нею стояв вовкулака, готовий нанести їй удар. Соломія пожбурила у нього градом, він відповів їй пиловим вихором. Олекса раз у раз кидав в упиря вогняні стовпи, той направляв у відповідь пилові потоки. З усіх боків швидко насувалася величезна кількість песиголовців. Вони наступали, оточуючи Соломію та Олексу. Хлопцю та дівчині було непереливки, мало того, що упир з вовкулакою простягали до них свої брудні руки, та ще й ці почвари лізли з усіх боків. Соломія та Олекса кидались на всі боки градом, блискавками та вогняними кулями. Вони з останніх сил вкотре підіймалися після падінь, розкидаючи своїх ворогів.

Гордій та чорний мольфар стояли обличчям до обличчя, міряючи один одного знавіснілими поглядами.

— Я ж казав, що ми ще зустрінемось. І це буде не твій день, — промовив Марко, криво усміхаючись.

— Ти помилявся. Стосовно дня.

— Ти все одно програєш. Як і минулого разу.

— Тоді програв саме ти.

— Я? То де ж твоя кохана? Чому не з тобою? Чому ж ти вже багато років наче самотній звір блукаєш у пошуках спокою? — засміявся чорний мольфар, і його гучний сміх відбився луною у горах.

— Ти зрадив нашу дружбу.

— Я зрадив? Тоді що ж зробив ти? Ти знав, що я теж її кохаю. Це ти зрадив мене, змусив стати тим, ким я є!

— Ти сам обрав свій шлях.

— Ні, це ви зробили мене таким! Але я помстився їй. І помщуся тобі!

Чорний мольфар зненацька направив на Гордія палицю, і з неї різко вдарив сильний струмінь повітря. Гордій відхилив удар своєю палицею і пожбурив синю блискавку у відповідь. Та Марко теж встиг відхилити удар. Він кидав пилові струмені та вогняні кулі з такою силою, що дерева навколо валилися та палали, неначе багаття. Чорний мольфар поступово почав насідати на Гордія. Той був змушений не тільки тримати своєю палицею пилові струмені, що раз по разу вилітали з палиці чорного мольфара, але й відкидати песиголовців, що лізли на нього з усіх боків. Гордій направив на цих потвор свій перстень, з якого вирвалася висока водяна стіна, вона тримала песиголовців на певній відстані і давала можливість відбивати атаки Марка. Але потроху мольфар став відчувати, що сили почали покидати його.

— Ти вбив її! Я ненавиджу тебе! — закричав він, дивлячись у темні пусті очі Марка.

— Нарешті ти зізнався, що ти відчуваєш! Ненависть! А ти знаєш, що вона вбиває? Вбиває зсередини! Ти вже майже мертвий, бо поступово ти вбивав сам себе!

Чорний мольфар зібрався з силами і вдарив пиловим вихором по Гордію. Знесилений боротьбою, той впав на траву. Він ще тримав удар, але все більше слабшав. Ще трохи, і для нього все скінчиться. Не буде ні страждань, ні болю, ні пустих холодних днів і ночей. А буде вона. Нарешті поряд. Зненацька він побачив якусь туманну тінь, що наближалася до нього. Тінь світилася все яскравіше, і Гордій нарешті побачив Юстину, яка стояла перед ним. Вона нахилилася до нього.

— Люба! Я так сумую за тобою! Пробач мені, що не вберіг!

— Ти не винен! Пробач його, він не відав, що робив. Пробач, це твій єдиний шанс. Заради мене! Я кохаю тебе!

— Юстино!

Гордій простяг руку до Юстини, але вона почала повільно віддалятися і поступово зовсім зникла. Гордій поволі піднявся з землі. Перед ним стояв Марко. Він заглянув у чорні провалля його очей і побачив там те, що він прагнув забути всі ці довгі-довгі роки, і не міг. На траві посеред зеленого квітучого луку лежала мертва Юстина, гарна, юна, чарівна. А над нею стояв Марко. Його погляд був пустий та холодний. Гордій біг по траві, спотикаючись на кожному кроці, його ноги плутались у високій траві, і він ніяк не міг добігти. Не міг добігти… Чому він тоді поїхав у той клятий райцентр, чому не повірив своїм передчуттям? Він розвернувся тільки на півдорозі, зрозумівши, що сталося невідворотне. Тоді він не хотів бути мольфаром, хотів жити життям звичайної людини, кохати і бути коханим. Тоді він прагнув забути, хто він є насправді… А потім довгі роки намагався спокутувати свою провину… Але так і не заспокоївся, не пробачив ні собі, ні йому…

— Я прощаю тебе! — раптом закричав Гордій.

Він напружив всі свої сили і відкинув потоком води із персня чорного мольфара вбік. Марко почав захлинатися, борсаючись і намагаючись вибратися з нього.

Соломія вже майже не боролася. Вона лежала на землі і намагалася піднятись, з останніх сил тримаючи потік повітря, щоб до неї не могли підібратися вовкулака та песиголовці. Раптом дівчина побачила Олексу, який відкинув блискавкою упиря, схопив табличку і побіг до озера.

— Олексо, ні! — закричала вона щосили.

Відлуння її голосу рознеслося по горах. Та Олекса не повернув голови. Він добіг до озера, став на воду і рушив на середину. Перед очима Соломії виринув сон, думки про який так довго тривожили її серце.

Олекса йшов по поверхні, як це уміють робити лише характерники. Яскраві промені сонця виблискували на високій стрункій фігурі хлопця. Олекса дійшов майже до середини. Він зупинився і повернувся обличчям до Соломії. Вона бачила його сині, неначе вода у озері, очі. Він дарував їй життя. Життя, яке без нього не мало ніякого сенсу. Навіщо воно їй тепер?

Коли вона вперше побачила його у хаті Гордія, він нагадав дівчині Петра. Такий же високий, стрункий, з гарними сильними плечима та руками. Такі ж самі блакитні очі та світле волосся. Та вона не хотіла пам’ятати про Петра, про ті жахливі дні, про її провину. А він усім своїм виглядом нагадував їй про це. Але потім вона зрозуміла, що то схожа лише оболонка. І він більше не мучив її спогадами. Вона побачила його внутрішню сутність, що ховалася за іронічною посмішкою та саркастичними жартами. А що йому залишалося? Доводилось захищатися від її дурних кпинів. І ось тепер її душа знову розірветься на шматки і розлетиться дрібними клаптиками за вітром… І їх вже не збереш… Ніколи… Невже це насправді її доля?! Але чому?!

— Не смій! — закричала Соломія.

— Я кохаю тебе! — почула вона у відповідь.

Олекса відпустив табличку, і вона, зблиснувши у яскравих променях сонця, впала у воду. Небо одразу потемнішало, зчинився сильний вітер, загуркотів грім, вдарила блискавка. Раптом на озері з’явилися величезні хвилі, вода розступилася, і Олекса провалився на дно. Зненацька почалася злива. Нечиста сила зникла, неначе і не було її на цьому мальовничому березі.

Соломія напівлежала на землі, дивлячись на озеро, її плечі здригалися від ридання. Гордій повільно рушив до неї. Він опустився поряд та обійняв дівчину.

— За що?! За що мені це знову?! Чому я всіх втрачаю?! Що я зробила не так?!

— Не треба питати в Долі. У всього є свій сенс і своя мета. Рано чи пізно, але врешті-решт ти зрозумієш, чому тобі дано через усе це пройти.

— А ти свою зрозумів?

— Так. Сьогодні.

Соломія піднялася і повільно рушила до озера. Вона зупинилася перед самою водою. Раптом дощ перестав іти, небо стало чистим, з’явилося яскраве сонце. Вона уважно дивилася на озеро повними болю очима, неначе хотіла назавжди закарбувати це місце у своїй пам’яті. До неї повільно підійшов Гордій і став поряд. Він взяв її за руку і стояв мовчки, дивлячись на озеро.

Соломія, як завжди, стояла на своїй улюбленій верхівці гори і дивилася на долину, що розстелилася внизу. Яскраві промені сонця виблискували на верхівках смерек, а річка неголосно перешіптувалася з вітром. Раптом дівчина відчула поряд присутність ще однієї людини.

— Я чекала на тебе, дядьку Гордіє, - сказала вона, не повертаючи голови.

— А я завжди чекаю на тебе. На вас, — відповів мольфар, який вже стояв поруч із Соломією.

Гордій та Соломія посміхнулися один одному. Соломія повернула голову в бік, протилежний від чоловіка.

— Олексо, ходімо! Дядько Гордій на нас чекає! — сказала вона.

— Так, мамусю, зараз!

Соломія з любов’ю поглянула на білявого блакитноокого хлопчика років семи, який бігав по верхівці гори з повітряним змієм у руках. Соломія та Гордій розвернулися та покрокували по горі до стежки. За ними услід помчав Олекса, ведучи за собою паперового різнокольорового змія. Вони повільно рухались по схилу, і вітер летів їм навздогін, неголосно співаючи пісню про сильних духом людей, про карпатський ліс і кохання, яке не в змозі знищити ні смерть, ні відстань, ні час.