Коли стежки зводить сама Доля

III. До тата в гості

Побачення із Аркадієм таки відбулося. Вже о пів на шосту вечора він сидів на тій самій лавці і щось собі малював у маленькому блокноті. Юлі було видно парубка із вікна квартири. Але ж для дівчини це непристойно — приходити на зустріч раніше, ніж домовилися. Тож вона тільки спостерігала крадькома за своїм кавалером. І сама собі дивувалася, який же він високий та дорослий. За дві хвилини до шостої дівчина вийшла із квартири, з чудовими передчуттями, та симпатичними кучерями. І зустріла… маму, яка саме поверталася з роботи.

— Куди це ти зібралася? А-а-а-а, бачила я, хто на тебе чекає. Передай йому, що тобі навіть вісімнадцяти ще немає. І як надумає вчащати на побачення, просто так це не минеться. Отак і скажи, і щоб за десять хвилин уже була дома.

Аркадій відразу побачив, що із дівчиною щось не так.

— Хто засмутив мою Квіточку? Юленько, що сталося?

— Нічого. Просто я мушу йти додому. І мабуть, ніколи-ніколи не вийду до тебе… Мама проти нашого спілкування. Щойно в під’їзді вона так і сказала…

— Постривай… То ця мила жіночка у сірому костюмі та ліловому шарфику — твоя мама? Вона щойно підходила до мене, розпитувала, хто я такий і чого прийшов.

– І що ж ти сказав?

— Правду. Що я несподівано для себе самого закохався у найкращу на світі дівчину. А тепер чекаю на зустріч із нею.

— А мама що?

— Та нічого. Вона побажала мені успіху, попрощалася, та й пішла собі.

— Оце так… Що ж тепер робити…

Олена Данилівна, вже у домашньому халаті та капцях, вийшла із під’їзду.

— Юлю, ходімо додому, я ж тобі усе пояснила. Швиденько.

– Іду, — прошепотіла дівчина. І не прощаючись, потупала до матері.

Аркадій теж знітився, та все ж устиг вручити Юлі маленький блокнот із чорною обкладинкою.

У квартирі дівчина сіла на диван, поглянула на матір:

— Що з тобою?

— Зі мною? Зі мною, сонечко моє, якраз усе чудово. Це з тобою щось не те відбувається. Ти сюди чого приїхала? Навчатися? Тож навчайся! А з якимись непевними парубками шури-мури крутити навіть не думай! Ти ж біологію-анатомію знаєш чудово, тож мусиш розуміти, кому і чого треба… Ні, я не проти, щоб у тебе була симпатія до нормального, надійного хлопця. Я ж не заперечую, щоб Володька до ас іноді приходив… А цей кадр — уже дорослий мужик, щоб ти розуміла.

— Мамо, але…

– І ніяких «мамо». Все, поговорили. До речі, на зимових канікулах тобі треба буде з’їздити до тата у гості. Хату провідаєш. Київський торт їм повезеш у гостинець. Головне, що товариш у дорозі буде хороший.

— Володька?

— Ну а хто ж… Серйозний, надійний хлопець…

Юля не стала сперечатися з мамою. Знала, що то — марна трата часу. Крім того, не хотіла її засмучувати. Але коли дівчина думала про Аркадія — душа розквітала і сповнювалася ніжністю. Юля відкрила подарований Аркадієм блокнотик. На листочку простим олівцем парубок намалював її портрет. Дівчина здивовано та захоплено впізнала саму себе, тільки от коси на портреті були значно довшими… Юля вирішила, що не буде більше стригтися. І нікому не показуватиме цього блокнота.

Після того випадку дівчина якось бачилася із Аркадієм. Вона купувала хліб, а він прийшов по каву. Юля почервоніла.

— Не соромся, Квіточко. Може, мама і має рацію. Дорослішай, навчайся. І чекай мене, через три роки я обов’язково по тебе приїду. Ти вже будеш зовсім дорослою. Скажи адресу, я писатиму тобі листи…

Історія відбувалася у шістдесятих роках минулого століття. Ніяких мобілок тоді не існувало, найпопулярнішим способом спілкування на відстані вважалися листи. Звісно, Юлі хотілося, щоб Аркадій писав їй із далекого Азербайджану, от вона і дала йому свою адресу. Ще довго дівчина згадуватиме цю випадкову зустріч.

Зимову сесію Юля склала успішно. Поїздка до тата виявилася зовсім не такою, як вона собі уявляла. Ангеліна Дмитрівна, на 15 років старша за маму і на 5 — за батька, наготувала всілякої смакоти. Тато бурчав, що котлети пересолені і зовсім нікуди не годяться. Уважно розпитував, як справи, як поживає мати. Дівчині стало якось не по собі. Коли вона встала, батько підійшов помірятися зростом. І тут Юля, несподівано для себе, випробувала на батькові один із прийомчиків, яким її навчила Аліна. Тато охнув і сповз на підлогу, тримаючись за стіну. Дівчина вийшла із хати.

— Що це за фокуси? — прохрипів батько.

— А що ти хотів? Це тобі за матір, — тихо сказала Ангеліна Дмитрівна.