Команда "Синьої чайки"

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Так почалося нове життя команди «Синьої чайки».

Анте більше не вагався. Він назавжди покінчив зі своїм злочинним минулим і наче прокинувся до справжнього, чесного людського життя. Щоб хоч якось спокутувати свою провину перед Івовим батьком, Анте вирішив, перше ніж віддатися до рук правосуддя, зробити з оцих хлопців вправних моряків. І він з великим натхненням узявся до діла.

А праці було невпрогорт. Недосвідченій людині в голові запаморочилося б од усіх тих линв, вітрил, кнехтів, драбин та люків! Але хлопці незабаром уже вміли вправно розвивати вітрила, спритно лазити по линвах, стояти біля штурвала. Вони вчилися розпізнавати напрям морського вітру й плисти під вітрилами, обертаючи собі на користь кожен подув вітерця. З розвиненими білими вітрилами їхня нова «Синя чайка» була така гарна й пишна, що хлопці не могли намилуватися нею. Коли наставав штиль, включали мотор.

Анте вчив їх читати морські карти, користуватися секстаном[7]і компасом, пояснював будову мотора. Найбільше цікавився мотором Міхаел.

Хоча хлопці вже дуже скучили за домівкою, «Синя чайка» незмінно тримала курс у відкрите море, на південний схід. І лише тут, серед морського безмежжя, хлопці повною мірою збагнули могутню красу моря…

Іво не знав утоми — він без упину про все розпитував, усе хотів знати. Міхаел ніяк не міг дочекатися, коли на морі знов настане штиль і можна буде включити мотор. Гуркіт мотора був для нього найсолодшою музикою. Хлопець без кінця чистив до блиску мотор і, здається, ладен був навіть спати біля нього. А з Юре вийшов справдешній кухар — він цілими днями залюбки порався біля корабельного вогнища. Франьо й Перо давали лад на кораблі — вони самовіддано драїли палубу, знали, де що лежить, куди веде той чи той люк, і найспритніше за всіх лазили по реях. А Петер наче прилип до штурвала.

— Два румби праворуч! — командував Анте, й Петер на млі ока виконував команду.

— Єсть два румби праворуч! — відказував він поважно, як справжній штурвальний.

За наказом Анте «Синя чайка» прямувала до улцинської гавані, останнього порту на югославському узбережжі. Там Анте мав родичів і чимало знайомих моряків. Ніхто в Улцині не знав про спосіб його життя протягом останніх років, бо Анте здебільшого тримався інших місць і плавав під чужим ім'ям, йдучи відкритим морем, «Синя чайка» збочила до Апеннінського півострова й зробила зупинку в Бріндізі, щоб спродати контрабандні товари. Тривалу плавбу Анте використав для того, щоб добряче вишколити хлопців. Анте так звик до них, що вже почав був потроху забувати своє колишнє життя. А в голові його снувалися нові й нові плани.

Ці хлопці, міркував він собі, перш за все рибалки, рибалки з діда й прадіда. Рибальство у них у вдачі, воно, так би мовити, дісталося їм у спадщину, й вони ніколи не проміняють цей свій труд на який інший. Отже, треба буде в Улцині на гроші, вторговані за товар, переобладнати колишній «Метеор» у справжнє рибальське судно. Доведеться придбати глибинну сіть, кількасот метрів сталевого троса й тралову лебідку, що підключатиметься до мотора. В трюмі можна влаштувати льодовню на збереження риби. Стару «Синю чайку» — баркас, який вони тягнуть за собою на буксирі, треба буде продати, а гроші за неї також використати на переобладнання нової «Чайки». Це буде знаменитий корабель, на якому хлопці могтимуть рибалчити по всій Адріатиці. До них, певне, пристануть усі рибалки з їхнього селища — адже це буде справа в тисячу разів зисковніша за рибальство при березі з малими сітями.

За кілька день нова «Синя чайка» прибула до Улциня. Важко було Івові розлучатися зі старим батьківським баркасом, але, зрештою, довелося погодитися на продаж, бо від цього залежало справдження його мрії.

Улцинь був батьківщиною Анте. Проте ніхто тут не міг його упізнати: багато років збігло відтоді, як молодий Анте покинув це місто, та й дуже вже він змінився. Але юний екіпаж одразу ж привернув до себе загальну увагу. Хлопці гаряче взялися до діла. На кораблі з ранку до вечора панувало пожвавлення. Теслярі переобладнували трюм, а тим часом на кормі у важкім дубовім гнізді було встановлено потужну двобарабанну тралову лебідку, з'єднану з мотором. На кожен барабан намотали по двісті метрів міцного сталевого троса й прикріпили до тросів великий трал.

За тим лаштуванням час минав швидко, немов уві сні.

На початку жовтня хлопці вирушили в перший пробний рейс із новим тралом.

Оце була подія!

Міхаел вахтував біля мотора. Іво наглядав за лебідкою, щоб обидва троси, на кінці яких висів обтяжений дубовими колодами трал, розмотувалися одночасно. Решта хлопців також не били байдики — їм ще треба було багато чого наладнати.

Повільно, немов білий лебідь, линув корабель по блакитній гладіні моря. Сіть спустили на воду, й дубове колоддя потягло її на дно моря. Усі напружено стежили за сталевими тросами, що зникали в морській глибині.

Що ж воно буде?

Анте колись пояснював хлопцям, як треба повільно тягти сіть по морському дну слідом за кораблем, розповідав, як попадає до неї риба. Він показував їм по карті морські течії, яких уникає риба, й численні обмілини посеред моря, яких риба тримається; показував проливи, де аж кишить раків. За ці кілька місяців, що хлопці були разом з Анте, вони набули так багато знань, що й батькам їхнім не снилося.

Та ось настав час витягати сіть. Хлопці, перехилившись через борт, не зводили очей з води. Міхаел увімкнув мотор, і троси почали намотуватись на барабани. Треба було швидко наготувати коші — адже трал має витягти не менше п'ятисот кілограмів риби за одним разом. Змащені густим мастилом барабани гуркотливо намотували троси, і ось, нарешті… З води вигулькнули дубові колоди-грузила! Іще кілька метрів троса… Мотор натужно гуркоче. Ось показався краєчок сіті. А яка вона важка! Мабуть, повна! Ось сіть піднялася над водою. Мотор уже не гуркоче, а реве. Але чомусь не видно жодної рибини. Та ні, он сяйнули у вічках сіті срібні хвостики — один, другий… Невже оце й усе?..

Сіть заплетена морською травою, вимазана мулом. Мотор поволі підносить її щораз вище на прилаштованих до щогл блоках.

Вода заливає палубу. Тепер до роботи! Важкенько доводиться хлопцям! Палуба слизька, усі вмить промокли до рубця. А що вже терплять рибалки, коли лютує шторм, або взимку, коли мороз діймає аж до кісток!.. Чаїна зграя кружляє над кораблем. Чорні дельфіни пустують у хвилях, мабуть, зачувши багату гостину. Нарешті сіть повисла над палубою. Анте приступив до неї, розв'язав долішній кінець, і все, що було в сіті, висипалося на палубу. Б'є хвостами риба. Чого тут тільки немає — велика й мала, груба й тонюсінька, розплатана й головата, сіра, блакитна, червона! Якісь хижаки з велетенськими пащеками, кілька накостричених морських кішок, неповороткі морські павуки, каракатиці, губки, дивовижні морські зірки, їжаки та байдужі драглисті мешканці темного дна. І все це ворушиться, перекидається, б'ється об палубу…

І знов Анте повчає хлопців:

— Оцю рибу скидайте до цього коша, а ту — он до того, павуків збирайте окремо, каракатиць — он туди…

А все непридатне до вживання — геть за борт! І враз чайки, здіймаючи шалений галас, заметушилися, б'ючися за ласий шматок.

Добрячий вилов принесла сіть.

Ось воно — справдження батькових мрій!

Про таку ловитву рибалки з Чайчиного острова могли тільки снити! І серця хлопців сповнилися глибокої вдячності до Анте. Так, він став для них і вчителем, і опікуном, і другом.

Коли ввечері, після важкого трудового дня, хлопці сиділи на палубі, Анте знову розповідав їм про нові й нові цікаві речі, про які повинен знати кожен моряк. Хлопці дізнавалися від нього про життя мешканців моря, про звички, властиві тій чи тій рибі, про морські течії. Анте пояснював, як виникають циклони, знайомив з навігаційними правилами. А хлопці слухали його з цікавістю й захопленням.

Вони ставали синами великого моря…