Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

1

Djilas, Milovan. Lenin on the Relations between Socialist States. New York, n. d.

2

Тут і далі під словосполученням «з'їзд партії» чи «партійний з’їзд» мається на увазі загальноросійська партія більшовиків (РСДРП(б) — РКП(б) — ВКП(б)). З'їзди та конференції КП(б)У зазначаються з назвою цієї обласної організації більшовицької партії, якою КП(б)У була від самого початку свого створення в 1918 р. — Прим. наук. ред.

3

Про Султана-Ґалієва див.: Bennigsen, Alexandre А. and Wimbush, S. Enders. Muslim National Communism in the Soviet Union: A Revolutionary Strategy for the Colonial World. Chicago and London, 1917. Pp. 39–47 ff.

4

Nation-state — термін, який Джеймс Мейс використовує в оригіналі; означає націю-державу й загалом відображає давню традицію англомовного світу використовувати слово «нація» на позначення держави. — Прим. пер.

5

Nation — тут мається на увазі «держава» в звичному для нас сенсі. — Прим. пер.

6

Lawrynenko, Jurij. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography. New York, 1953; Феденко, Панас. Український рух у 20 столітті. Лондон : Наше слово, 1959. 267 с.

7

Dmytryshyn, Basil. Moscow and the Ukraine, 1918–1953: A Study of Russian Bolshevik Nationality Policy. New York, 1956; Садовський, Валентин. Національна політика совітів на Україні / Праці Українського наукового інституту. Варшава, 1937. Т. 39. 173 с.; Holubnychy, Vsevolod. Outline History of the Communist Party of the Ukraine. Ukrainian Reviw. no. 6. Pp. 68–125; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України/ Ч. 2. München; [б. в.], 1969. 107 c.; Sullivan, Robert S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917–1957. New York and London, 1962.

8

Reshetar, John. The Ukrainian Revolution, 1917–1957: A Study in Nationalism. Princeton, 1953; Hunczak, Taras, ed. The Ukraine, 1917–1921: A Study in Revolution. Cambridge, Mass., 1977.

9

Borys, Jurij. The Sovietization of Ukraine 1917–1923: The Communism Doctrine and Practice of National Self-Determination. Edmonton, Alberta, 1980.

10

Mastrenko, Iwan. Borot’bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. New York, 1954; Adams, Arthur E., Bolsheviks in the Ukraine: The Second Campaign, 1918–1919. New Haven and London, 1963.

11

Radziejowski, Janusz. Kwestia narodowa w partii koministycznej na Ukraine radzieckiej (1920–1927). Przegląd historyczny, 1971. No. 3. Pp. 477–498; idem., Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy, 1919–1929: Węzłowe problem ideologiczne. Cracow, 1976; Holubnychy, Vsevolod. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review, 1956. No. 3. Pp. 5–12; Solchanyk, Roman. The Communist Party of Western Ukraine, 1919–1938: Ph.D. dissertation, University of Michigan, 1973.

12

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York, 1956; Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928: Ph.D. dissertation, University of Toronto, 1980. Лавріненко? Юрій. Розстріляне Відродження: Антологія 1917–1933. Поезія — проза — драма — есей. Paris : Kultura, 1959.

13

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. 268 с.

14

Korduba, Myron. La littérature historique soviétique-ukrainienne: Compte-rendu 1917–1931. Munich: 1972; Крупницький, Борис. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950 роки) / Вступ. слово Н. Полонськоі-Василенко; Відп. ред. П. Курінний. Інститут для вивчення СССР. Мюнхен, 1957. 175 с.; Ohloblyn, Olexander. Ukrainian Historiography, 1917–1957. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., 1957. Vol. 6. Pp. 307–456.

15

Kostiuk, Hryhory. Stalinist Rule in the Ukraine: A Study in the Decade of Mass Terror (1929–1939). London, 1960.

16

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков: Государственное издательство Украины, 1923. 248 с.; Попов, М. М. Нарис історіі комуністичноі партіі (більшовиків) Украіни. Харьків, 1928.

17

Бабко, Юрій, Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. 202 с.

18

Про розвиток українського національного руху див. у: Лисяк-Рудницький, Іван. Між історією й політикою: Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. Мюнхен: Сучасність, 1973. 441 с.; Охримович, Юліан. Розвиток української національно-політичної думки (від початку 19 ст. до Михайла Драгоманова). Нью-Йорк, 1965 (репринт київсько-львівського видання 1922); Феденко, Панас. Український рух у 20 столітті. Лондон : Наше слово, 1959. 267 с.

19

Цитовано за: Davis, Horace В. Nationalism and Socialism: Marxist and Labor Theories of Nationalism to 1917. New York and London, 1967. P. 66. Українськомовний переклад за: Маркс, К., Енгельс, Ф. Твори. Т. 18. С. 488.

20

Див. у: Rosdolsky, Roman. Zur nationalen Frage: Friedrich Engels und das Problem der «geschichtlosen» Völker. Berlin, 1979; Chlebowczyk, Józef, Marks і Engels a problem małych narodów w Europie śródkowo-wschodniej (W kwestii genezy і rozwoju tzw. narodów niehistorycznych). Z Pola Walki, 1970. Nr. 2. S. 15–43.

21

Вони описували пролетаріат як клас, який «сам по собі є вираженням розчинення всіх класів, національностей і т. д. у нинішньому суспільстві». Marx, К., Engels, F., Lenin, V. On Historical Materialism. Moscow, 1972. P. 38.

22

Davis. Nationalism and Socialism. P. 66; Bloom, Solomon F. The World of Nations: A Study of the National Implications in the Works of Karl Marx. New York, 1941. P. 39.

23

Із добіркою їхніх творів щодо польського питання можна ознайомитися тут: Blackstock, Paul W. and Hoselitz, Bert. F., eds. The Russian Menace to Europe. Glencoe, Ill., 1952. Pp. 91–210.

24

Див. добірку витягів із праць Бауера та Реннера в: Bottomore, Tom and Goode, Patrick, eds. Austro-Marxism. Oxford, 1978. Pp. 102–125.

25

Це теза з її дисертації, що доступна англійською мовою: Luxemburg, Rosa. The Industrial Development of Poland. New York, 1977.

26

Див. у: Luxemburg, Rosa. The National Question: Selected Writings / ed. Horace B. Davis. New York, 1976. Більш стислий виклад її поглядів на національне питання: Nettl, J. Р. Rosa Luxemburg. London, 1966. Vol. 2. Pp. 842–862.

27

Погляди Леніна на національне питання досліджували різні науковці, див. напр.: Low, Alfred D. Lenin on the Question of Nationality. New York, 1958; Davis. Nationalism and Socialism. Pp. 1875 ff.

28

Цю позицію Леніна ми можемо відстежити аж до 1903 року, коли він протистояв спробі єврейського «Бунду» домогтися дозволу на автономний статус у межах РСДРП. Див. праці та промови Леніна з цієї проблеми, датовані 1903-м роком: Ленин, Владимир Ильич. Полное собрание сочинений. 5-е изд. Москва: Издательство политической литературы, 1967. (далі — ПСС) — Т. 7. С. 245–246, 266–269, 300, 322–325. (Цитати з праць Володимира Леніна подаємо в перекладі з російського оригіналу. Від використання академічного українського перекладу відмовилися з тих міркувань, що його зроблено в часи культивованого владою «наближення» української мови до російської, тож його стилістика має помітні розбіжності з сучасною та відображає саме той період, коли здійснювався переклад, — тобто повоєнні роки. Інші цитати з російськомовних джерел переважно так само подано в перекладі з оригіналу. — у дужках прим. наук. ред.)

29

Там само. Т. 24. С. 123–130; Lenin. Collected Works (CW). Moscow, 1960–1970. Vol. 20. Pp. 27–33.

30

Силницкий, Франтишек. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. München: Сучаснисть, 1978. С. 34.

31

Ленин, В. И. Революционный пролетариат и право наций на самоопределение. ПСС. Т. 27. С. 64 (насправді тут ідеться лише про Ірландію. — у дужках прим. наук. ред.); CW. Vol. 21. Р. 409.

32

Ленин, В. И. Революционный пролетариат и право наций на самоопределение. ПСС. Т. 27. С. 68; CW. Vol. 21. Рр. 413–414.

33

Ленин, В. И. Революционный пролетариат и право наций на самоопределение. ПСС. Т. 27. С. 64; CW. Vol. 21. Рр. 409.

34

Ленин, В. И. К истории национальной программы в Австрии и в России. ПСС. Т. 24. С. 313–315.

35

Наведені дані не відповідають дійсності, навіть якщо малося на увазі частку України в експорті цих товарів чи у виробленні «надлишку», який вивозився за межі українських губерній. Там частка України справі велика, але про 98 % пшениці та 75 % жита у будь-якому разі не йдеться. — Прим. наук. ред.

36

Borys, Jurij. The Sovietization of Ukraine 1917–1923: The Communist Doctrine and Practice of National Self-Determination. Edmonton, 1980. Pp. 54–56. (Тут є певна географічна та адміністративно-територіальна плутанина. Цукрова промисловість була зосереджена в Подільській та Київській губерніях (Правобережжя), а не в східній частині України, як це зазначено в тексті. Підрахунки щодо виробництва вугілля включають увесь Донбас, у тому числі й так званий «Східний Донбас», тобто ту промислово розвинуту територію з покладами вугілля, яка до революції була складовою частиною Області війська Донського, у 1920–1925 рр. перебувала в складі УСРР, а потім її було передано до РСФРР. Нині це частина Ростовської області РФ. Водночас у ці дані не включено цифри з території Царства Польського, яка до 1917 р. перебувала у складі Російської імперії. — у дужках прим. наук. ред.)

37

Порш, Микола. Відносини України до инших районів Росії на робітничому ринку на основі матеріалів першого вселюдного перепису. Літературно-науковий вісник. Київ, 1912. Т. 57. Ч. 3. С. 523.

38

Про РСДРП в Україні до Першої світової війни див.: Elwood, Ralph Carter. Russian Social Democracy in the Underground: The RSDRP in the Ukraine. 1907–1914. Assen, 1974.

39

Reshetar, John. The Ukrainian Revolution. P. 7.

40

Дорошенко, Дмитро. Мої Спомини Про Давнє-Минуле (1901–1914). Вінніпег : Видавнича Спілка «Тризуб», 1949. С. 75 та наступні; Дорошенко, Д. Война и революция на Украине. Историк и современник. Берлин, 1922. Кн. 1. С. 216.

41

Ковалевський, Микола Миколайович. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії. / вступ. ст. Іммануель Бірнбавм. Іннсбрук: Накладом Марії Ковалевської, 1960. С. 101.

42

Оптимістичний погляд на це явище викладено в промові Винниченка на II Всеукраїнському військовому з’їзді в червні 1917-го, див. у: Революция и национальный вопрос. Документы и материалы по истории национального вопроса в России и СССР в XX веке / под ред. С. М. Диманштейна. Т. 3. — февраль — октябрь 1917. М., 1930. С. 157–158. За кілька років перед тим один український активіст писав: «Наш український рух є слабким і хитким, бо ми не маємо своєї буржуазії». — К. Класова боротьба й національна солідарність. Українська хата, 1909. № 7–8. С. 383.

43

Драгоманов, М. П. «Переднє слово до Громади 1878», цитовано за: Грушевський, Михайло. З починів українського соціалістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. Відень, 1922. С. 103–150, особливо С. 121. Ця стаття є, мабуть, найбільш стислим викладом поглядів Драгоманова.

44

Справді, група під назвою «Українська соціал-демократія» виникла за рік до РСДРП, проте до неї ніколи не належало більш ніж кілька осіб, і вже через кілька років вона перестала існувати. Цінне дослідження цієї групи здійснив Юрій Лавриненко у праці: Українська соціял-демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка. Мюнхен : Сучасність, 1971. Ч. 5, 6, 7, 8.

45

Щодо історії РУП див.: Boshyk, George Y. The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia, 1900–1907: With Special Preface to Social Democracy: D. Phil. Thesis, University of Oxford, 1981.

46

Риш, Арнольд. Очерки по истории «Спилки». Летопись революции, 1925. № 2. С. 134–149, 167–173.

47

Повністю опубліковано в: Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков: Государственное издательство Украины, 1923. С. 189.

48

Риш, Арнольд. Очерки по истории «Спилки» (окончание). Летопись революции. 1925. № 32. С. 92–107; Boshyk. The Rise of Ukrainian Political Parties. Pp. 320–380.

49

У 1917 формально то були генеральні секретарі, хоча значення цього терміна по суті відповідало посаді міністра. Генеральний секретаріат було реорганізовано в Раду міністрів у січні 1918 року. — Прим. наук. ред.

50

Дорошенко, Дмитро Іванович. З історії української політичної думки за часів світової війни. Прага : [б. в.], 1936. С. 26–29 та наступні.

51

Рибалка (Юркевич), Я. Російські соціал-демократи і національне питання. Мюнхен, 1969. Див. також: Дорошенко, Дмитро Іванович. З історії української політичної думки. С. 67–86.

52

Животко, Аркадій. До історії Укр. Партії Соціалістів-Революціонерів. Вільна Спілка: Неперіодичний орган УПСР, 1927–1929 рр. № 3. С. 128–132; Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр. [у 4 т.] Укр. соціол. ін-т. [Відень], 1921–1922. Т. 1. С. 35—125; Borys, Juryj. Political Parties in Ukraine, in Hunczak, ed. The Ukraine. 1917–1921. P. 135.

53

Равич-Черкасский. История КП(б). С. 3–11 та наступні.

54

Після повалення самодержавства та утворення робітничих і солдатських рад (совітів) у Києві для їх означення вживалося і слово «ради (рада)», і «совіти чи совєти (совіт/совєт)». Після певних вагань ми вирішили для періоду з 1917 і до кінця 1919 р. включно, тобто до часу останнього використання слова «Совіт» у офіційній більшовицькій постанові найвищого рівня — а саме в перекладі ключової для вирішення українського питання резолюції ЦК РКП(б) «Про Совітську владу на Україні», вживати термін «совіт» / «совітський». Це рішення було ухвалено з огляду на такі міркування:

1. В оригінальному англомовному тексті Мейса це різні терміни — «Rada» і «Soviet». Зрозуміло, що це не аргумент у тому випадку, коли обидва терміни одним і тим же словом перекладаються українською мовою. Однак в 1917–1918 рр. слово «рада» стосовно цих організацій вживалося нарівні з термінами «совіт», «совєт», «совет», тобто не було якоїсь унормованої практики. Частково така практика збереглася і в 1919 р.

2. Потрібно термінологічно розрізнити засадничо різні органи, які діяли в один час — Центральну Раду й конкурентні їй совіти, а потім і центральний орган влади Росії — Совіт народних комісарів. Із розпуском наприкінці квітня 1918 р. Центральної Ради цей аргумент знімається.

3. Терміни «совіт», «совітська влада» застосовувалися в українськомовному «Вістнику УНР» — центральному друкованому органі радянської (совітської) УНР.

4. Саме терміном «совіт» означав ці органи один із провідних націонал-комуністів Василь Шахрай, дві праці якого детально аналізує Мейс. Друга праця, до того ж, написана на початку 1919 року.

5. Більшовики, які діяли в Україні, семантично відокремлювали поняття «рада» і «совіт» не лише навесні 1918 р. Завершення цієї традиції слід датувати початком 1920 року, коли у більшовиків був навіть невеликий конфлікт із боротьбистами з цього приводу, і тезу про те, що термін «радянська» є лише перекладом на українську мову слова «советская» боротьбистам довелося навіть пояснювати в присутності провідних діячів Комінтерну. Невдовзі після цього обговорення відбулося злиття боротьбистів із більшовиками і терміни «радянський», «рада» остаточно замінили в тогочасній українській мові «совітський», «совіт». — Прим. наук. ред.

55

Оригінал тексту, на який посилається Мейс: «Организовалась «Украинская Центральная Рада», обединяющая на основе требований территориальной автономии Украины с обеспечением прав национальных меншинств следующие организации: «Украинское научное общество», «Украинское технико-агрономическое общество», «Украинское педагогическое общество», «Национальный украинский союз», кооперативные, студенческие и др. организации». — Прим. наук. ред.

56

1917 год на Киевщине: хроника событий / Сост: А. Иргизов и др. Под ред. В. Манилова. Отд. Киев. окрпаркома по изучению истории КП(б)У и Окт. рев. на Украине. Истпарт. Киев : Гос. изд-во Украины, 1928. С. 1–6; Pidhainy, Oleh S. The Foundation of the Ukrainian Republic. Toronto and New York, 1966. C. 33–43; Reshetar. The Ukrainian Revolution. C. 48.

57

Радше «парламент», а не «уряд». Урядом був Генеральний секретаріат, а після проголошення незалежності — Рада міністрів. — Прим. наук. ред.

58

«З моментом революції всі свідомі українці проголосили себе соціалістами, а ті, що мали відвагу до соціалістів себе не зарахувати, ті залишились поза політичним життям. Українського патріота і несоціаліста ніби й помислити було не можна…» Забаревський, М. Вячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу. Відень: Вид. заходами О. Жеребка, 1925. С. 5. (М. Забаревський — псевдонім Дмитра Дорошенка (1882–1951), відомого українського історика, громадського та державного діяча. Був одним із організаторів Української Центральної Ради, а в 1918 — міністром закордонних справ в часи існування Української Держави. Після 1919 — один із соратників В’ячеслава Липинського, разом із яким був засновником гетьманського руху. — у дужках прим. наук. ред.)

59

Щодо УПСС офіційним джерелом є: Українська Партія Самостійників-Соціялістів (У.Н.П.). Українська революція (1917–1919). Діяльність партії С.-С. у звязку з політичними подіями на Україні за час 1901–1919. Ідеольоґія, проґрама і статут партії. Відень, 1920. 88 с. С. 5.

60

Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр. [Відень], 1921–1922. Т. 1. С. 35.

61

Для ознайомлення з текстами цих резолюцій див.: Революция и национальный вопрос. Документы и материалы по истории национального вопроса в России и СССР в XX веке / под ред. С. М. Диманштейна. Т. 3. — февраль — октябрь 1917. М., 1930. С. 137.

62

Твердження про Грушевського як есера вже у 1917, що випливає з цього тексту, помилкове. Не існує підтверджень, що він у цей час був есером. Навіть на III з'їзді ХПСР, що відбувався в листопаді 1917 р. і на який Грушевський прийшов як гість, він говорив лише про «духовні зв'язки» з есерами та згадував, що не є членом партії. Питання про зв'язки Грушевського з есерами дослідив Віталій Хоменко: «Між Товариством українських поступовців та Українською партією соціалістів-революціонерів: політичний вибір Михайла Грушевського». — Прим. наук. ред.

63

Reshetar. The Ukrainian Revolution. Pp. 51–52, 74.

64

Христюк, Павло. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр. [Відень], 1921–1922. Т. 1. С. 117–119.

65

Грудницький? О. Чого треба селянам. Робітнича газета. 1917. 28 квітня. С. 1.

66

Там само. 1917/ 5 травня. С. 1.

67

Скоровстанский, В. Революция на Украине. Изд. 2-е. Коммунист. Партия (большевиков). Саратов: Книгоиздательство «Борьба», 1919. С. 18; Бош, Евгения. Национальное правительство и Советская власть на Украине. М., 1919. С. 14.

68

Око. Чого хочеться українській дрібній буржуазії? Робітнича газета. 1917. 29 листопада. С. 1. Підгайний (с. 43) наголошує на єдності українських «буржуазних» діячів та соціалістів і твердить, що саме це «великою мірою пояснює постання і виживання Української Республіки». Це було просто не правдою. По-перше, українські діячі — не соціалісти — та відповідні партії, пов’язані з Центральною Радою, до кінця 1917-го всі стали соціалістами — можливо, лише за назвою. Ті, хто цього не зробив, демократи-хлібороби, загалом, як писав Підгайний, «були ворожими до Центральної Ради» (С. 56).

69

Reshetar. The Ukrainian Revolution. C. 51–52.

70

Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. — груд. 1919 р.]). Київ-Відень: Дзвін, 1920. Ч. 1. С. 250, Ч. 3. С 34.

71

Текст узято з: Очерки по истории Октябрьской революции: работы исторического семинария института Красной профессуры. / Истпарт, Отдел ЦК ВКП(б) по изуч. ист. Окт. рев. и ВКП (б). / под общ. ред. М. Н. Покровского. М., Л. : Гос. изд-во, 1927. В 2-х т. Т. 1. 1927. С. 514–518.

72

Ідеться про VII Всеросійську конференцію РСДРП(б), яка відбулася 7–12 травня (24–29 квітня) 1917 р. На ній П’ятаков був головним опонентом Сталіну (доповідачу з національного питання) та Леніну, які відстоювали залишення пункту про право націй на самовизначення у програмних засадах партії та використання його в політичній боротьбі. Ленінсько-сталінський підхід переміг — конференція підтримала право націй на самовизначення аж до відокремлення як актуальне гасло. Водночас наголошувалося на тому, що право на відокремлення не позбавляє більшовиків права і свободи агітації проти відокремлення (а по суті, як випливало з соціально-економічної програми — зобов’язує до цього). — Прим. наук. ред.

73

Седьмая (апрельская) Всероссийская конференция РСДРП (большевиков); Петроградская общегородская конференция РСДРП (большевиков). Апрель 1917 года. Протоколы. Москва: Госполитиздат, 1958. С. 212–216.

74

У червні 1917 року П’ятаков сказав: «Нам не можна відігратися на цій одній формулі, бо кажучи пригнобленим національностям: ви маєте право відділятися, але ми вам не рекомендуємо, ми ставимо себе в смішне становище; щодо демократизації ладу суперечок не може бути, але знищення національного гніту можливе лише зі знищенням імперіалізму, бо національний гніт — його наслідок, тому боротьба проти національного гноблення є боротьбою за соціалізм: коли не буде класового гніту, то не буде й національного». Цитовано в: Кулик, И. Ю. Киевская организация от февраля до Октября 1917 года. Летопись революции. 1924. № 1. С. 201–202.

75

1917 год на Киевщине: хроника событий / сост: А. Иргизов и др.; под ред. В. Манилова; Отд. Киев. окрпаркома по изучению истории КП(б)У и Окт. рев. на Украине. Истпарт. Киев: Гос. изд-во Украины, 1928. С. 104.

76

У праці Кулика «Киевская организация» (С. 197–198) зазначається, що київська організація взагалі не переймалася питанням національної політики, бо вона не визнавала «загрозу пролетарській революції з боку українських шовіністичних груп». До цього твердження слід поставитися щонайменше скептично, оскільки сам П’ятаков був дуже свідомим цієї загрози. Далі Кулик пише, що київська організація більшовиків тримала цілковиту мовчанку стосовно українського питання, за винятком «двох текстів українською мовою, підписаних „Українцем“, які відображали позицію автора, але не позицію комітету більшовиків».

77

Текст узято з: Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва; Ленинград: Гос. изд-во, 1925. С. 240.

78

Ільницький, Роман. Шістдесят днів української політики (листопад-грудень, 1917). Сучасність. 1972. № 7–8. С. 120–132; Ільницький, Роман. Центральна Рада і більшовики восени 1917 року. Чому Центральна Рада не визнала уряду Леніна. Сучасність. 1972. № 10. С. 57–66; Reshetar. The Ukrainian Revolution. Рр. 82–85.

79

Сподіване сталося! Робітнича газета. 1917. 1 листопада. С. 1.

80

Задніпрянський, Ф. Хто такі большевики? Робітнича газета. 1917. 3 листопада. С. 1.

81

Англійською мовою Третій Універсал опубліковано в: Hunczak, ed. The Ukraine, 1917–1921. Pp. 387–391.

82

Дорошенко, Д. Історія України 1917–1920 рр. Т. 1: Доба Центральної Ради. Нью-Йорк: Видавнича Корпорація «Булава», 1954. С. 189 та наступні; Хміль, І. В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. Київ; Наук. думка, 1977. С. 69.

83

Bilinsky, Yaroslav. The Communist Take-over of the Ukraine / Hunczak, ed. Ukraine, 1917–1921. Pp. 111–112. Втрату Радою масової підтримки населення дослідив Стівен Ґутьє: The Popular Base of Ukrainian Nationalism in 1917. Slavic Review. 1979. Vol. 38. Pp. 30–47.

84

«Текст разговора по прямому проводу представителя С.Н.К. И. Сталина с представ. Ц.К.У.С.Д.Р. П. Поршем и областной орг. Р.С.-Д.Р.П.(б) Бакинским 30 (17) ноября» / 1917 год на Киевщине: хроника событий / сост.: А. Иргизов и др.; под ред. В. Манилова. Киев : Гос. изд-во Украины, 1928. С. 532.

85

Лапчинський, Г. З перших днів Всеукраїнської радянської влади. Літопис революції. 1927. № 5–6. С. 56.

86

Radkey, Oliver H. The Election to the Russian Constituent Assembly of 1917. Cambridge, Mass., 1950. Pp. 29 ff; Nakai, Kazuo. The Election to the Ukrainian Constituent Assembly. (Unpublished paper. Harvard Ukrainian Research Institute, 1981); Borys. The Sovietization of Ukraine. P. 170.

87

Хоча більшовики і стверджували, що сильніша підтримка меншовизму в Україні пояснювалася більшою недолугістю місцевих робітників, Ісаак Мазепа заявляв, що саме Україна мала більшу частку «окультуреніших» робітників, які працювали на невеличких підприємствах і яких більше приваблював «європейський» меншовизм, ніж новонабрані й менше освічені робітники великих заводів, що були основним електоратом «азійського» більшовизму в самій Росії. Див.: Мазепа, І. Большевизм і окупація України. Львів ; Київ : Знаття то сила, 1922. С. 28–37. Із доводами Мазепи можна погоджуватися або ні, але всі попередні джерела сходяться на тому, що меншовизм був відносно сильнішим в Україні.

88

Borys. The Sovietization of Ukraine. P. 143.

89

Там само. C. 145; Шрейбер, C. K протоколам первого всеукраинского совещания большевиков (областного с’езда б-ков). Летопись реолюции. 1926. № 5. С. 56., Протоколы областного с’езда большевиков (первое всеукраинское совещание 1917 г. Летопись революции. 1926. № 5. С. 76. (Щодо назви партійної організації, то Бош, хоча й була проти перейменування, аргументу про шовінізм не вживала. Але ця теза пролунала з вуст іншого доповідача. У цитованому тексті на С. 56, укладач документів переказує слова Бош так (це його тлумачення, а не цитата з Бош): «лозунгом «право нации на самоопределение» мы толкаем массы в об’ятия шовинистической буржуазии». У протоколі найближче до сказаного такий вислів Євгенії Бош, на С. 76: «Отвечая на национальный вопрос «правом наций на самоопределение», мы толкаем пролетариат в об’ятия империалистической буржуазии». — у дужках прим. наук. ред.)

90

Там само. С. 74.

91

Насправді Шахрай говорив не про політичне відокремлення від Росії, а про перетворення Росії на федеративну республіку і про потребу утворення у зв’язку із цим крайової організації — РСДРП(б) в Україні: «Но об’явление федеративной республики на Украине вносит иной характер в организацию партии здесь. Всероссийский ДК избирается всероссийским с’ездом партии, но каждая федеративная ячейка должна избирать свой центр, и нам здесь на Украине надо избрать краевой центральный орган. Принцип нашей организации не национальный, а территориальный. Назвать партию следует „РСДРП большевиков на Украине“». — Прим. наук. ред.

92

Мова про Леоніда П'ятакова, брата згадуваного раніше Георгія, який на той час був у Петрограді. — Прим. наук. ред.

93

Там само. С. 79–82. Borys. The Sovietization of Ukraine. Pp. 144–145.

94

Нова назва звучала так: РСДРП (більшовиків) — соціал-демократія України. — Прим. наук. ред.

95

Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. Нью-Йорк : Пролог, 1967. С. 236–237.

96

На означення цього з’їзду в той час лунали різні назви. Формально в резолюції використано формулювання «Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітничих та солдатських депутатів», але оскільки Автор дає скорочену назву, а вище ми вже зауважували про рішення перекладати термін «Soviet» для періоду з 1917 по 1919 включно як «совіт», то й назву зібрання вказано як «Всеукраїнський з’їзд совітів». — Прим. наук. ред.

97

У радянському дослідженні відзначаєтся, що в 1917 «не було практично жодного села, у якому не було би селянської Спілки». Хміль, І. В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. Київ : Наук. думка, 1977. С. 138.

98

Селянська Спілка про З'їзд Рад Роб. та Сел. Деп. України. Робітнича газета. 1917. 29 листопада. С. 3.

99

Borys.The Sovietization of Ukraine. Pp. 182–188; 1917 год на Киевщине: хроника событий / сост: А. Иргизов и др., под ред. В. Манилова. Киев: Гос. изд-во Украины, 1928. С. 434–436; Робітнича газета, 1917. 6 грудня. С. 1, 8 грудня. С. 2–3; 9 грудня. С. 2–3; Reshetar. The Ukrainian Revolution. Pp. 93–95; Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. С. 44–46.

100

Reshetar. The Ukrainian Revolution. P. 93.

101

Там само. C. 94.

102

Влітку 1917 Ленін критикував Керенського за недемократичне поводження з Україною, оскільки той не дослухався до її вимог, тому Ленін заявив, що Україна радше відокремиться від «кадетського» уряду, ніж від радянського. Див. у: Ленин, В. И. ПСС. Т. 32. С. 253–254, 341–342, 350–352.

103

Після захоплення більшовиками влади гасло про «право націй на самовизначення» перейшло із розряду партійних до урядових гасел, що й було закріплено в ухваленій 15(2) листопада 1917 року «Декларації прав народів Росії». — Прим. наук. ред.

104

Ленинский сборник. Т. 35. С. 111.

105

Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. Т. 1. Б. м.: Прометей, 1950. С. 44–45.

106

В. И. Ленин про Украину. Киев, 1959. Т. 2. С. 77.

107

15 січня 1918 року (за старим стилем) президія Петроградського совіту наказала підпорядкованим районним совітам мобілізувати 5000 осіб у продовольчі загони-десятки. З них 190 мобілізованих (19 загонів) було відправлено в Україну. Селунская, В. М. Ведущая роль пролетарских центров в установлений власти советов на местах (октябрь 1917 — весна 1918 г.). Вестник Московского университета. 1967. № 5. С. 31.

108

Михайло Муравйов був керівником російських червоногвардійців, які брали Київ, та він був не більшовиком, а лівим есером. — Прим. наук. ред.

109

Садовський, В. Національна політика Совітів на Україні. Варшава, 1937. С. 77.

110

Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр. Відень, 1921–1922. Т. 2. С. 149.

111

Там само. Т. 2. С. 150–151. Деяке уявлення про обсяги зерна, що було відправлено до Росії, можна отримати із самих обсягів перевезень: за період із 18 лютого по 9 березня 1918 року 1090 вагонів зерна було відправлено з Херсонщини до Росії. За неповними даними щодо Харківської залізничної станції, із 19 лютого по 1 березня 1918-го року від двох до семи завантажених зерном поїздів щодня відправляли до Росії. Ці дані взято з: Перемога Великої жовтневої революції на Україні. Київ, 1967. Т. 1. С. 359–360.

112

Bilinsky, Yaroslav. The Communist Take-over of the Ukraine; Hunczak, ed. The Ukraine. 1917–1921: A Study in Revolution. P. 109.

113

У постанові ЦВК совітів України від 7 березня 1918 р. зазначалося: з огляду на те, що «об’єднана буржуазія» загрожує «розчавити Робітниче-селянську владу України, притому Україну в кордонах III і IV універсалів, тобто в тому числі і ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Совітські Республіки, саме тепер особливо необхідно тісне об’єднання всіх совітських організацій». — Прим. наук. ред.

114

Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва; Ленинград: Гос. изд-во, 1925. С. 255–256; Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харьків, 1928. С. 145–148.

115

Таганрозька нарада більшовиків України, на якій було задекларовано намір створити (але не створено) КП(б)У, відбулася 19–20 квітня. У Таганрозі з кінця березня до 20 квітня 1918 р. перебувала верхівка совітської УНР. — Прим. наук. ред.

116

Borys. The Sovietization of Ukraine. P. 146.

117

Припущення щодо шкодування через втрату ДКР неточне, адже серед учасників не було членів уряду ДКР, і Квірінг ним не був. Із представників Донбасу були лише делегати від Горлівсько-Щербинівської організації. — Прим. наук. ред.

118

Самого Василя Шахрая на нараді не було, він, за свідченням редактора урядової газети «Вістник УНР» Д. Ерде, незадовго перед цим залишив Таганрог. Однак така пропозиція справді лунала, але її навіть не ставили на голосування з огляду на те, що було обмаль її прихильників. — Прим. наук. ред.

119

Точніше не «особистий емісар», а «агент ЦК». Ось зміст посвідчення: «Дано сие удостоверение т. Скрыпнику в том, что он командируется ЦК партии на Украину в качестве агента ЦК. Все партийные организации просим оказывать ему всяческое содействие». — Прим. наук. ред.

120

Яворский, Матвей. К истории КП(б)У. Октябрьская революция. Первое пятилетие. Харьков: Государственное издательство Украины, 1922. С. 97–99; Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва ; Ленинград : Гос. изд-во, 1925. С. 218–220, С. 265–257; Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 62; Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харьків, 1928. С. 150–151. У книзі Юрія Бориса (The Sovietization of Ukraine. C. 146–147) розмежування між київською та полтавською фракціями є незрозумілим.

121

Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 23–24.

122

Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: в 2-х т. / Ін-т історії партії при ЦК Компартії України, Філіал ін-ту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС; [ред. кол. В. І. Юрчук (голова) та ін.]. Київ: Політвидав України, 1976. Т. 1: 1918–1941. 1976. С. 12.

123

Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 30.

124

На II з’їзді КП(б)У Микола Скрипник так казав про заплановане повстання: «Що відбулося? Чи було загальне повстання? Ні. Ми маємо визнати, що загального повстання не було… було лише кілька поодиноких виступів…» Второй съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 17–22 октября 1918 года. Протоколы. 2-е изд. Харьков, 1927. С. 100–101.

125

Borys. The Sovietization of Ukraine. Pp. 148–149.

126

Таке означення всього періоду перебування при владі другого радянського уряду України не є усталеним в українській історичній науці чи історичній пам'яті. Можливо, тому, що з кінця січня 1919 р. головну на той час посаду в УСРР — Голови РНК — обіймав Християн Раковський. Хоча іноді термін «п’ятаковщина» таки вживається. — Прим. наук. ред.

127

Fedyshyn, Oleh S. Germany's Drive to the East and the Ukrainian Revolution, 1917–1918. New Brunswick, 1971. Pp. 60–157.

128

Huczak, Taras. The Ukraine Under Hetman Pavlo Skoropadskyi, in Hunczak, ed. The Ukraine, 1917–1921. Pp. 72–75.

129

Majstrenko, Iwan. Borot'bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. Pp. 91–92.

130

Второй сьезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 17–22 октября 1918 года. Протоколы. 2-е изд. Харьков, 1927. С. 118.

131

Там само, С. 123–124.

132

Там само, С. 123–124.

133

Цитовано в: Осликовская, Е. С, Снегов, А. В. За правдивое освещение истории пролетарской революции. Вопроси истории. 1956. № 3. С. 140; Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 5–12 июля 1918 года. Статьи и протоколы. Киев, 1923. С. 140.

134

Восьмой сьезд РКП(б). Март 1919 года. Протоколы. Москва: Госполитиздат, 1959. С. 91.

135

Див. у: Раковский, X. Отношения между советскими республиками. Россия и Украина. Коммунистический интернационал: Орган Исполнительного Комитета Коммунистического интернационала. 1920. № 12. С. 2199–2203; Rakovskii. Relations Between Soviet Republics: Russia and Ukraine. The Communist International. 1920. Vol. 1. No. 11–12, columns 2321–2323. У цій статті Раковський стверджує, що концепція виключного громадянства була застарілою та виводилася з ідеї приватної власності. У радянській Україні, за Раковським, робітників із будь-якої країни відразу приймали як повноцінних її громадян. Радянське громадянство, на його погляд, цілковито спиралося на клас, тож не мало нічого спільного ані з місцем народження, ані з національністю. — Прим. наук. ред.

136

Раковский, X. Г. Безнадежное дело (0 петлюровской авантюре). Известия. 1919. 3 января. С. 1.

137

25 січня 1919. Adams, Arthur Е. Bolsheviks in the Ukraine: The Second Campaign, 1918–1919. P. 117.

138

Помилка датування. Це було на 5 днів пізніше. 17 листопада, як зазначав у листі до В. Леніна В. Антонов-Овсієнко, на території Росії «сформувалася Рада Українського фронту, замасковано названа Радою Групи Курського напрямку. Її склад: я, т. Сталін, т. Затонський». — Прим. наук. ред.

139

Помилка датування: Тимчасовий робітничо-селянський уряд України було створено 28 листопада 1918 р. — Прим. наук. ред.

140

Adams, Arthur Е. Bolsheviks in the Ukraine. P. 25, 55, 84–85, 99.

141

Reshetar. The Ukrainian Revolution. Pp. 211–218.

142

Винниченко, Володимир. Відродження нації, (історія укр. революції [марець 1917 р. — груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 352.

143

Adams. Bolsheviks in the Ukraine. P. 82–84.

144

Винниченко, Володимир. Відродження нації, (історія укр. революції [марець 1917 р. — груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 145–146.

145

Для кращого розуміння ситуації вартий уваги нюанс: на чолі уряду стали «ліві», «кияни», а на чолі КП(б)У були «праві», «катеринославці». Та й сам уряд було створено за згодою ЦК РКП(б) і особисто Сталіна та всупереч ухваленим на II з’їзді КП(б)У (де перемогли «праві») настановам. Самі творці уряду свої наміри до початку їх реалізації означали як «авантюру». — Прим. наук. ред.

146

Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 231.

147

Цитовано за: Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр. [у 4 т.] Укр. соціол. ін-т. [Відень], 1921–1922. Т. 4. С. 32.

148

Хміль, І. В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. Київ : Наук. думка, 1977. С. 119.

149

Звернення Раковського у лютому 1919 до Київської Ради (совета) / Христюк. Замітки і матеріали. Т. 3. С. 172–173.

150

Винниченко, Володимир. Відродження нації, (історія укр. революції [марець 1917 р. — груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 344.

151

Насправді це була не єдина прорадянська українська партія, що існувала легально. — Прим. наук. ред.

152

Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства Украины. 1919. № 4. 25–31 января. С. 49. (Помилка посилання — у вказаному номері не йдеться про земельну реформу. Однак статтею 46 там було надруковано Декларацію Тимчасового робітничо-селянського уряду України, у якій, зокрема, ішлося і про те, що уряд «буде допомагати розповсюдженню колективної громадської обробки землі, постачаючи село насінням, технічними силами й сільськогосподарським реманентом, необхідним для громадського господарювання». — у дужках прим. наук. ред.)

153

Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: в 2-х т. / Ін-т історії партії при ЦК Компартії України, Філіал ін-ту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС [ред. кол. В. І. Юрчук (голова) та ін.]. Київ : Політвидав України, 1976. Т. 1 : 1918–1941. С. 45–46.

154

Качинский, В. Земельная политика соввласти на Украине в 1919 г. Літопис революції. 1929. № 1. С. 21–30. Із загальним дослідженням того, як більшовики по всій колишній імперії долали свої «лівацькі помилки», можна ознайомитися у: Селунская, В. М. Преодоление Коммунистической партией левацких ошибок в строительстве первых колхозов и совхозов. Вестник Московского университета. 1965. № 6. С. 3–19.

155

Коли боротьбист Олександр Шумський у своєму зверненні до селянських військ прорадянського отамана Григор’єва просто згадав це слово, лише особисте втручання самого Григор’єва врятувало нещасного оратора від лінчування на місці. Цей випадок спершу згадується в мемуарах Антонова-Овсієнка та переповідається в: Adams. Bolsheviks in the Ukraine. Pp. 272–274.

156

Стоян, П. K., Загорський, П. C. Нариси історії комітетів незаможних селян України. Київ Вид-во АН УРСР, 1960. 163 с. Додатково: Куличенко, М. И. в: Большевики Харьковщины в борьбе за власть Советов. 1918–1920 гг. Харьков, 1966. С. 112–113, зазначає, що в багатьох селах комбіди виконували функції ревкомів та інколи узурпували функції відсутніх органів влади. Проте в інших випадках партійні осередки вважали, що ці комітети збиралися хіба для того, аби оголосити про свій саморозпуск.

157

Шлихтер, А. Борьба за хлеб на Украине в 1919 г. Літопис революції. 1928. № 2. С. 135.

158

Раковський надав такий розподіл «контрреволюційних виступів», які відбулися протягом весни та літа 1919-го: з 93 повстань за період 1–29 квітня 29 були «підбурені куркулями», 21 — білогвардійцями, 14 — антисемітськими, 11 — військовими, 3 — партизанськими, 6 — проти вилучення зерна, 2 — проти призову до армії. Із 28 повстань у першій половині травня 6 приписували куркулям, 9 — партизанам, 1 — проти вилучення зерна та 6 — військовим. Протягом останніх тижнів радянського панування (1–19 липня) повстань було куди більше. У 25 звинувачували куркулів, 19 були антисемітськими та 19 — проти призову до армії. Див. у: Раковский, X. Г. Борьба за освобождение деревни. Х., 1920. С. 37–38. Хоча різна класифікація, яку застосовує Раковський, мабуть, більше заплутує, ніж прояснює ситуацію, стає зрозуміло, що велика кількість повстань промовисто говорить про посилення невдоволення радянською владою на селі. Достатньо просто зауважити, що протягом перших двох із половиною тижнів липня повстань було в два з половиною рази більше, ніж за весь квітень.

159

Винниченко, Володимир. Відродження нації, (історія укр. революції [марець 1917 р. — груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 328; Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917–1920 рр.: [у 4 т.] Укр. соціол. ін-т. Відень, 1921–1922. Т. 4. С. 79–81.

160

Ленин, В. И. ППС. Т. 25. С. 448; ПСС. Т. 33. С. 74.

161

Боротьбистське крило УПСР та крило «незалежників» УСДРП у 1919-му прийняли радянську платформу; УПСР (центральної течії) також це зробила. Усередині Директорії навіть Винниченко підтримував проголошення радянської України під проводом українців; інші члени Директорії дійшли компромісу щодо «квазірадянського рішення» у вигляді «республіки трударів».

162

Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства Украины. 1919. № 1. 1–14 января. Статья 3.

163

Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства Украины. 1919. № 9. 12–14 февраля. Статья 113.

164

На III Всеукраїнському з’їзді радянських рад дві третини всіх делегатів від Чернігівщини, Харківщини та Полтавщини було надіслано від ревкомів. Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 318. Див. також: Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. — груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 315–319; Шлихтер, А. Борьба за хлеб на Украине в 1919 г. Літопис революції. 1928. № 2. С. 121 та наступні. — Прим. наук. ред.

165

Про повстання Григор'єва та занепад п’ятаковщини див. у: Adams. Bolsheviks in the Ukraine. Pp. 278–404; Григорьевская авантюра (май 1919 года). Летопись революции. 1923. № 3. С. 152–159.

166

Георг Лапчинський, член першого совітського уряду України та провідник так званих федералістів у КП(б)У писав, що розпуск КП(б)У був рішенням, яке означало відмову від будь-якої революційної боротьби в Україні в майбутньому. Лапчинский, Георгий. Гомельское совещание (воспоминания). Летопись революции. 1926. № 6. С. 37.

167

Маються на увазі прорадянські українські партії. Перш за все — члени Української партії соціалістів-революціонерів, які в березні 1919 перейшли на комуністичні засади та назвали свою партію УПСР (комуністи-боротьбисти). Більшовики обіцяли долучити їх до уряду УСРР після скликання III Всеукраїнського з’їзду рад, але, як через тотальну перевагу на цьому з’їзді, так і через розходження з боротьбистами, насамперед у земельному та національному питаннях, свою обіцянку спочатку не виконали. Боротьбистів було введено до уряду в травні 1919 р. — Прим. наук. ред.

168

Мається на увазі Комуністична партія України, яка була обласною філією РКП(б). Тобто йдеться про вступ до лав КП(б)У. — Прим. наук. ред.

169

Василь Шахрай справді був у складі першого уряду совітської УНР — Народного секретаріату — із перших днів його існування, але обіймав посаду народного секретаря (а не «комісара», бо так члени уряду почали називатися з 1919 року) військових справ. Посади народного секретаря із закордонних справ спочатку не було, бо зовнішні зносини бачилися прерогативою центрального уряду, яким совітська УНР визнавала ленінський Совнарком. Щоправда, Шахрай разом із Затонським (народний секретар освіти) та Юхимом Медведєвим (голова ЦВК совітів України) спробували стати представниками совітської України на переговорах із країнами Четверного союзу, але до переговорів їх не допустили. — Прим. наук. ред.

170

Ідеться про Комп'єнське перемир’я — угоду між Антантою й Німецькою імперією від 11 листопада 1918 року про припинення воєнних дій, що ознаменувала завершення Першої світової війни. — Прим. наук. ред.

171

На початку 1919 було опубліковано «До хвилі» та друге російськомовне видання «Революции на Украине». Перші російське та українське видання цієї книги (які до нас не дійшли) було опубліковано наприкінці 1918 року, тобто «До хвилі» була своєрідним продовженням «Революции на Украине». — Прим. наук. ред.

172

Передмова до першого українського видання «Революції на Україні» датована 20 листопада 1918 року. Внутрішні докази, такі як наведені статті з газети, вказують на те, що «До хвилі» написано в середині січня 1919-го. Доступний англійський переклад останнього памфлету Сергія Мазлаха та Василя Шахрая: On the Current Situation in the Ukraine. Ann Arbor, 1970. На жаль, перекладач, очевидно, не збагнув, що лапки в оригіналі часто вказують на те, що автор ужив виділені ними слова з іронією, і якщо лапки опустити, значення цих слів зміниться на протилежне. Усі цитати перекладав я сам, хоча посилання давав на вищевказаний переклад. Усі виділення відповідають оригіналу. Для перекладу «Революції на Україні» було використано примірник другого російського видання, яка є в Нью-Йоркській публічній бібліотеці.

173

Попри організаційну відособленість, ідея об’єднання РСДРП(м) та РСДРП(б) була поширеною серед соціал-демократів. Після повалення самодержавства в багатьох місцях діяли об’єднані організації. За оцінками істориків в Україні до літа 1917 р. близько двох третин організацій були такими. Саме про об’єднаний осередок соціал-демократів ідеться в тексті. — Прим. наук. ред.

174

Luther, Michael Martin. «Introduction». Serhii Mazlakh and Vasyl Shakhrai. On the Current Situation in the Ukraine. Ann Arbor, 1970. Pp. xv–xvi.

175

Мазлах, Сергей. Октябрьская революция на Полтавщине. Летопись революции. 1922. № 1. С. 127–128.

176

Luther. «Introduction». Оп the Current Situation. P. xviii.

177

Скоровстанский, В. Революция на Украине. Изд. 2-е. Коммунист. Партия (большевиков). Саратов: Книгоиздательство «Борьба», 1919. С. 1.

178

Там само. С. хі–хіі.

179

Там само. С. 1–8. Цитата зі С. 8.

180

Там само. С. 8–19. Цитата зі С. 15.

181

Дату вказано за чинним тоді в Росії юліанським календарем, «старим стилем». За григоріанським календарем, «новим стилем», на який Росія та Україна перейшли на початку 1918 року, це 1 квітня. — Прим. наук. ред.

182

Там само. С. 19–80. Цитата зі С. 70, 78.

183

Слово «Москва» вжито як означення керівництва совітської Росії. Насправді до середини березня 1918 р. її столицею був Петроград. — Прим. наук. ред.

184

Скоровстанский, В. Революция на Украине. Изд.2-е. Коммунист. Партия (большевиков). Саратов: Книгоиздательство «Борьба», 1919. С. 81–125.

185

Там само. С. 125–135. Цитати зі С. 136.

186

Комінтерн (Комуністичний Інтернаціонал), Третій Інтернаціонал, — міжнародна комуністична організація, яку було створено на початку березня 1919 р. і яка діяла під повним контролем керівництва РКП(б). Серед 18 партій, делегати яких взяли учать у І (установчому) конгресі Комінтерну й мали там право вирішального голосу, була і КП(б)У, яку представляли Микола Скрипник та Серафіма Гопнер. — Прим. наук. ред.

187

Скоровстанский, В. Революция на Украине. Изд. 2-е. Коммунист. Партия (большевиков). Саратов: Книгоиздательство «Борьба», 1919. С. 136–150. Цитати зі С. 149–150. Лапки й курсив подано за оригіналом.

188

У цьому випадку слід мати на увазі такий нюанс: у рішенні, про яке згадує Автор, ішлося про відмову від умов Брестського миру, за яким РСФРР була зобов’язана визнати незалежність України. І вона справді визнавала незалежність УНР і потім Української Держави (Гетьманату), але незалежності совітської України вона цим договором не зобов'язувалася визнавати й окремого акта з цього приводу не існувало. Інакше кажучи, про зміну рішення щодо визнання незалежності совітської України не йшлося. — Прим. наук. ред.

189

Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. Нью-Йорк: Пролог, 1967. С. 27; On the Current Situation. Р. 5.

190

Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 51–53; On the Current Situation. Р. 22–24.

191

Совітську Україну не було допущено до перемовин. — Прим. наук. ред.

192

Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 96; On the Current Situation. Р. 51.

193

Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 222–223; On the Current Situation. Р. 132.

194

Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 242; On the Current Situation. Р. 146.

195

Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 256–260; On the Current Situation. Рр. 154–156.

196

Мазлах, Сергій, Шахрай, Василь. До хвилі. С. 265; On the Current Situation. Рр. 158–159.

197

Беручи до уваги пізнішу радянську практику, коли де-факто головним у радянській Україні був очільник КП(б)У, Автор переносить цей звичай на більш ранній період, коли посада першого секретаря ЦК КП(б)У ще не була такою значущою. Насправді влітку 1919 р. П'ятаков не відігравав значної ролі в керівництві УСРР. Мало того, з травня 1919 р. обов'язки першого секретаря ЦК КП(б)У виконував не він, а Станіслав Косіор. Тобто говорити про «режим П'ятакова» влітку 1919 р. немає підстав. — Прим. наук. ред.

198

У випадку з аналізом діяльності так званих «федералістів» уживаємо термін «радянський», а не «совітський». По-перше, це зумовлено тим, що основну свою діяльність «федералісти» насправді провадили таки в 1920 році, а по-друге тим, що в українсько-мовній передмові до їхнього програмного продукту, який побачив світ у вигляді брошури «Наша сучасна політика», вживався саме термін «радянський». — Прим. наук. ред.

199

Автор неточно трактує слова Лапчинського. Насправді, і про це є в згаданих спогадах, автором «записки, поданої до ЦК РКП(б)», — а саме її означає Автор як «меморандум» — був Павло Попов, а не Петро Слинько чи Георгій Лапчинський. Написав її Попов невдовзі після повернення з подорожі до України, і 12 листопада 1919 р. представив на засіданні української секції Московської організації РКП(б). Ні Лапчинського, ні, тим більше, Слинька на тому зібранні не було. На той час Лапчинський перебував за межами Москви, а Слинько взагалі вже майже два місяці був у в’язниці в окупованому білими Харкові. 30 листопада Слинька денікінці розстріляли. — Прим. наук. ред.

200

Лапчинский, Георгий. Гомельское совещание (воспоминания) / Летопись революции. 1926. № 6. С. 37–41; цитати зі С. 41.

201

Назва «федералістський» за цим документом закріпилася саме тому, що федералісти розглядали його як програмовий у 1920 році, хоча Павло Попов, автор документу, ніколи «федералістом» не був. — Прим. наук. ред.

202

Уривки з цього документа в: Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. X.: Государственное издательство Украины, 1923. С. 137–138. (Саме в цій книжці дається докладний, але багато в чому недостовірний огляд діяльності «федералістів» та наводиться думка про те, що група існувала ще з літа чи осені 1919 року й що її очолював Георгій Лапчинський. Йому ж приписується й авторство меморандуму. Згодом ця теза, незважаючи на фактичне її заперечення самим Лапчинським, увійшла в історіографію. — у дужках прим. наук. ред.)

203

У реаліях 1919 р. це рішення було декларацією, яка мала дати початок роботі з об’єднання радянських республік у федерацію. Для цього планувалося сформувати міжреспубліканські комісії, майбутні рішення яких про об’єднання мали затверджуватися вищими законодавчими органами радянських республік. Проголошеної влітку 1919 р. процедури дотримано не було, зокрема міжреспубліканські комісії так жодного разу й не було скликано. Тобто об’єднання окремих комісаріатів, яке все-таки відбувалося, не відповідало вказаному в декларації механізму. Створенням «воєнно-політичного союзу» декларацію Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р. почали називати в ЦК РКП(б) лише наприкінці листопада 1919. Це формулювання закріпилося в партійних настановах, а звідти воно вже увійшло й до історіографії. — Прим. наук. ред.

204

На той час не існувало такої республіки. Білорусія ще в лютому 1919 об’єдналася з Литвою, тобто існувала Литовсько-Білоруська республіка. — Прим. наук. ред.

205

У Лапчинського, на спогади якого посилається Автор, ідеться про створену ще навесні 1919 р. Раду Оборони УСРР, яку, разом із урядом та ВУЦВК, і було розпущено восени 1919 р. Однак із тексту Мейса можна зробити висновок, що він говорить про очолювану Володимиром Затонським Реввійськраду 12-тої армії, бо ревкоми — то органи влади, які не перебували при армії. Слід також додати, що 12-та армія на час згаданого Лапчинським та переказаного Мейсом розпуску уряду 2 жовтня була значно південніше й саме здійснювала рейд на північ. У середині жовтня 1919 р. вона навіть на два дні захопила Київ. Реввійськрада 12-тої армії ніколи не претендувала на те, щоб називатися урядом. — Прим. наук. ред.

206

23 листопада 1919 р. «Записку», яку написав Павло Попов, було опубліковано в Житомирі в газеті боротьбистів «Пролетарська правда», у статті під назвою «Історичний документ». Потім у тому ж таки Житомирі (і з означеною у тексті датою — 1 грудня 1919 р.) цей документ було надруковано окремою брошурою з назвою «Наша сучасна політика (Записка, подана до ЦК РПК Українською секцією при Московській організації РКП)». Саме в українськомовній передмові до російськомовного тексту брошури й було вперше вжито термін «Оргбюро групи федералістів членів КП(б)У». Сам Павло Попов, автор «Записки», категорично заперечував будь-яку свою причетність до оприлюднення текстів, неприхильно ставився до означення «федералісти» і, зрозуміло, не належав до них. — Прим. наук. ред.

207

Лапчинский, Георгий. Гомельское совещание (воспоминания). Летопись революции. 1926. № 6. С. 41–42; цитата з: Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 23–24.

208

Ідеться про УСДРП (незалежні). Ця партія саме перебувала на етапі трансформації в Українську комуністичну партію, що формально відбулася вже в січні 1920. Про це є в тексті далі. — Прим. наук. ред.

209

Там само. С. 42–44.

210

Случевська, С. Я. До питання про Гомельську нараду партійних організацій Правобережної України та окремих відповідальних працівників (25–26 листопада 1919 р.). Український історичний журнал. 1965. № 10. С. 79.

211

Лапчинский, Георгий. Гомельское совещание (воспоминания). Летопись революции. 1926. № 6. С. 36, 44–48.

212

Павло Попов, одноосібний автор згадуваного раніше «меморандуму», ніколи не був «федералістом», а його однодумці, які підтримали лист-звернення, що його написав Попов, у листопаді-грудні 1919 року означалися як «група Попова». У часи, коли «федералісти» справді намагалися розгорнути свою організаційну діяльність в Україні (кінець лютого — травень 1920 року), Попов не був членом КП(б)У. — Прим. наук. ред.

213

Ідеться про розширене засідання політбюро та оргбюро ЦК РКП(б), яке відбулося 20 листопада 1919 року й було присвячене питанню про Україну. На ньому було заслухано доповіді Павла Попова, Християна Раковського та висновки письмової доповіді Мануїльського. — Прим. наук. ред.

214

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 138–140; Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 426–427.

215

Погребінський, М. Б. Станіслав Вікентійович Косіор. Київ : Політвидав України, 1967. С. 170–173.

216

Сухино-Хоменко, В. Проблеми історії КП(б)У. Більшовик України. 1928. № 13. С. 75.

217

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 149–165; Daniels, R. The Conscience of the Revolution: Communist Opposition in Soviet Russia. New York, 1960. P. 102.

218

Лапчинський партії не залишав — його, разом із кількома іншими федералістами, було виключено з лав КП(б)У в липні 1920 року. — Прим. наук. ред.

219

Лист опубліковано із розгорнутим поясненням обставин навколо нього в памфлеті: Революція в небезпеці! (Лист Зак. групи У. К. П. до комуністів і революційних соціалістів Європи та Америки). Відень: Київ, 1920. С. 73–82.

220

Majstrenko, Iwan. Borot'bism: А Chapter in History of Ukrainian Communism. Pp. 36–88; Христюк, Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр.: [У 4 т.]. Укр. соціол. ін-т. [Відень], 1921. Т. 3. С. 19–25, 99–101. Див. також: Овчаров, Г. З приводу висвітлення питання про боротьбизм. Комуніст України. 1958. № 2. С. 36–47.

221

Тут і далі в підрозділі про боротьбистів, незважаючи на те, що спочатку йдеться про 1919 рік, перекладаємо «Soviet» як «радянський» насамперед через те, що саме таке українізоване означення вживали самі боротьбисти. А вже після їхнього злиття з комуністами воно закріпилося й серед комуністів. — Прим. наук. ред.

222

Majstrenko, І. Borot’bism. Рр. 74–76, 89–135.

223

Це відгалуження Українських соціал-демократів означалося як «УСДРП (незалежні-ліві)». — Прим. наук. ред.

224

Majstrenko, І. Borot'bism. Рр. 136–140.

225

Аналіз стенограми засідань ВУЦВК дозволяє стверджувати, що такий проект у ВУЦВК не оголошувався. Водночас про розходження з більшовиками в національно-культурному питанні та в ставленні до відносин між РСФРР та УСРР Шумський справді заявив, а сам проект підготував. Однак у порядку денному засідання ВУЦВК цього проекту не значилося і, відповідно, він не обговорювався. — Прим. наук. ред.

226

Меморандум Української Комуністичної Партії (боротьбистів) до Виконавчого Комітету ІІІ-го Комуністичного Інтернаціоналу. Київ, 1920. С. 3–6.

227

Там само. С. 7–12. Цитати зі С. 9, 10.

228

Там само. С. 12–22.

229

Украинская Коммунистическая Партия (боротьбистов). К разрешению национального вопроса. Киев, 1920. С. 5. Є також україномовний варіант тексту: До розрішення національного питання / Центральний комітет УКП(б). Київ: Літературний відділ ЦК УКП(б), 1919.

230

Там само. С. 6–10.

231

Там само. С. 10–24. Цитати зі С. 10, 12, 13.

232

Зокрема з найвідоміших — Василя Чумака та Гната Михайличенка, який пізніше став культовою постаттю серед українських поетів наступного десятиріччя.

233

Грушевський, М. Між Москвою і Варшавою. Борітеся — поборете! Закордонний орґан Української партії соціялістів-революціонерів. 1920. № 2. С. 1–18.

234

Думку в абзаці, яку Автор не цитує до кінця, Грушевський закінчує так: «…маси покотили під їх прапор, бо, як здавалося, се гасло давало формулу, з котрою можна було вийти, нарешті, з тяжкого становища». — Прим. пер.

235

Правильніше було б сказати «з членами «Української партії лівих есерів (меншістю»), — саме так тоді називалося те відгалуження загальноросійської партії лівих есерів, яке було прихильником радянської форми влади та співпрацювало з більшовиками та боротьбистами. За ними, як і за боротьбистами, справді закріпилася назва «борбисти», що була похідною від їхнього центрального друкованого органу — газети «Борьба». — Прим. наук. ред.

236

Majstrenko, І. Borot’bism. Рр. 133–188.

237

Щоб дізнатися, яке було ставлення Леніна до боротьбистів під час режиму П'ятакова, варто ознайомитися з документами з архіву Троцького, котрі вперше було опубліковано в: Wolfe, Bertram D. The Influence of Early Military Decisions Upon the National Structure of the Soviet Union. American Slavonic and East European Review. Vol. 9. 1950. Pp. 174–178. Крім того, Ленін чітко заявив, що він лише чекав слушної нагоди, щоб ліквідувати боротьбистів.

238

Цей лист варто подати в розширеному варіанті:

Архівний документ уперше опублікувано в: Силницкий, Франтишек. Ленин и боротбисты. Новый журнал. Нью-Йорк, 1975. № 118. С. 230–231. (Автором цього листа був відомий боротьбист Григорій Клунний. Документ без купюр і з відповідним підписом було опубліковано тут: Документи трагічної історії України (1917–1927 рр.) / ред. упоряд. П. П. Бачинський. — Київ, 1999. — у дужках прим. наук. ред.)

239

Силницкий, Франтишек. Ленин и боротбисты. Новый журнал. Нью-Йорк, 1975. № 118. С. 232–235. Цитата з: С. 233.

240

В оригіналі вказано 22 квітня, але це простий хибодрук, а не помилка, оскільки далі в тексті йдеться про ухвалення 26 лютого резолюції Комінтерну, яку було затверджено вже після завершення переговорів. — Прим. наук. ред.

241

Там само. С. 233–235.

242

Сутність резолюції передано неточно. У резолюції Виконкому Комінтерну цілком витримано лінію, яку запропонував Ленін, тобто висловлено звинувачення в дрібнобуржуазності та пособництві імперіалізму, а не в націоналізмі. — Прим. наук. ред.

243

Із текстом можна ознайомитися в: Коммунистическая партия вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа за образование СССР. Сборник документов и материалов. Киев : Гос. изд-во полит. лит-ры УССР, 1962. С. 167–169.

244

Помилка, тут мала би бути цифра 15 000. — Прим. наук. ред.

245

Бачинський, П. Панас Петрович Любченко. Київ : Політвидав України, 1970. 144 с.

246

24 березня 1920 року ЦК боротьбистів ухвалив свою останню резолюцію «Про ліквідацію партії»: «1. Українська комуністична партія (боротьбистів) оповіщається НЕІСНУЮЧОЮ; а члени її організовано переходять до К.П.(б)У. по директивам Ц.К. 2. Центральний Комітет Української Ком. Партії (боротьбистів) РОЗПУСКАЄТЬСЯ.» Див.: Юрченко, О. Четверта конференція КП(б)У. К. : Політвидав УРСР, 1961. С. 100.

247

Першу заяву було зроблено 26 січня 1919 року, а друге рішення ухвалено 27 лютого. У: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 31. Кирилюк, Євген. Жовтень і літературна спадщина українського народу. Жовтень і українська культура: Збірник з міжнародного симпозіуму. Пряшів, 1968. С. 13.

248

Тут, на відміну від першої згадки, перекладаємо як «Про Радянську владу» через те, що в кінці йде посилання на українськомовний післявоєнний переклад. Та і взагалі, після грудня 1919 р. назва цієї постанови саме так завжди й перекладалася. — Прим. наук. ред.

249

В. І. Ленін про Україну : у двох частинах. Київ : Вид-во політичної літ-ри України, 1969. Ч. II. С. 359–361.

250

Лист було написано 28 грудня 1919 р., а вперше опубліковано 1920 року в газеті «Правда». — Прим. наук. ред.

251

У тексті оригіналу Автор використав слово «ревком» (revkom), але Ленін його застосував як скорочений варіант позначення Всеукрревкому (Всеукраїнського революційного комітету). — Прим. наук. ред.

252

У Леніна ця думка має інший зміст: С. 407–408: «Боротьбисти відрізняються від більшовиків, між іншим, тим, що обстоюють безумовну незалежність України. Більшовики з цього не роблять предмета розходження, в цьому не бачать ніякої перешкоди дружній пролетарській роботі» (виділення оригіналу). — Прим. наук. ред.

253

В. І. Ленін про Україну : у двох частинах. Київ : Вид-во політичної літ-ри України, 1969. Ч. II. С. 403–410.

254

Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. — груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 494–495.

255

Мається на увазі Перша світова війна. — Прим. наук. ред.

256

Угоду між УГА й денікінцями справді було укладено в листопаді, а от Петлюра попередню домовленість із поляками уклав у грудні. — Прим. наук. ред.

257

Можливо, пропущено слово «частини» («витиснули більшовиків із частини України»). Адже з більшої частини території тогочасної радянської України, в тому числі й із політичного центру — Харкова, польсько-українські війська більшовиків не витиснули. — Прим. наук. ред.

258

З основними документами щодо такого «розлучення» між УНР та ЗУНР можна ознайомитися в: Лозинський, Михайло Михайлович. Галичина в рр. 1918–1920. [Відень): [Укр. соціол. ін-т], 1922. С. 170–201; Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. Т. 1. Б. м.: «Прометей», 1950. С. 201–207.

259

Дані в: Кучер, О. О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921–1923 рр. Харків : Вид-во Харк. ун-ту, 1971. С. 18. Ці цифри загалом узгоджуються з більш деталізованими документами, опублікованими в українській емігрантській пресі 1932 року. Ці документи, автентичність яких мимоволі підтверджує Кучер, публікувалися як : Протибольшевицькі повстання на Україні в 1921 р. (на основі офіціяльних большевицьких повідомлень і інших непублікованих матеріялів подав сот. Н. П-ва). Літопис червоної калини: Ілюстрований журнал історії та побуту. Річник IV. 1932. № 6. С. 19–22; № 9. С. 6–7.

260

Кучер, О. О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921–1923 рр. Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1971. С. 97–127.

261

Там само. С. 28. Тут визнається існування «масового невдоволення селян політикою „воєнного комунізму“».

262

Nove, Alec. An Economic History of the U.S.S.R. Baltimore, 1975. P. 54. В Україні зерна в селян було вилучено в шість разів більше протягом другої половини 1920-го, ніж за весь 1919 рік, й оскільки частка реквізованого зерна протягом перших трьох місяців 1921-го становила лише 40 % того, що вимагала держава, впровадження непу було відкладено до літа-осені 1921 року. Див. у: Юбкін, В. П. Здійснення продовольчої політики на Україні (грудень 1919–1920 рр.). Український історичний журнал. 1961. № 1. С. 30; Терещенко, Ю. І. Політика «воєнного комунізму» на Україні (1919–1921 рр.). Український історичний журнал. 1980. № 10. С. 85.

263

Стоян, П. К., Загорський, П. С. Нариси історії комітетів незаможних селян України. К. : Вид-во АН УРСР. 1960. С. 22–26.

264

Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 400.

265

Каган, С. Аграрная революция на Киевщине. К вопросу о социальных и политических протестах на селе. Киев : Госиздат Украины, 1923. С. 31–34. Цитата зі С. 14.

266

Там само. С. 15.

267

Там само. С. 17.

268

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков: Государственное издательство Украины, 1923. С. 170.

269

Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партіі (більшовиків) Украіни. Харьків, 1928. С. 284–288; Стоян, П. К., Загорський, П. С. Нариси історії комітетів незаможних селян України. Київ ; Вид-во АН УРСР, 1960. С. 88–94.

270

Там само. С. 54.

271

Хименко, Гр. Украинский язык не есть язык Петлюры. Коммунист / Коммуніст: Орган Киевского губкома КП(б)У / Орган Київського губкому КП(б)У. 1920. 24 января / січня. Цитовано в: Гутянський, С. К. В. І. Ленін і культурне будівництво на Україні. Київ : Наук. думка, 1965. С. 65. (В українському виданні подано переклад із російськомовного оригіналу. — у дужках прим. наук. ред.)

272

Касьяненко, Є. Криза мови і шлях її розвитку через соціалізм. Комуніст. 1920. Серпень. № 1. С. 99. Сама вже назва статті вказує на нагальність проблеми.

273

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен: Сучасність, 1974. С. 9–18. Цитата зі С. 11.

274

Там само. С. 12.

275

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 171.

276

Там само. С. 180.

277

Овчаров, Г. З приводу висвітлення питання про боротьбизм. Комуніст України. 1958. № 2. С. 40.

278

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 174.

279

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 63.

280

Там само. С. 71–72.

281

Десятый съезд РКП(б). Март 1921 г. Стенографический отчет. Москва, 1963. С. 182–213, 598–704; Резолюція — С. 598–607.

282

Сталіна на цій нараді не було, Автор неточно трактує текст Равича-Черкаського, у якого про присутність Сталіна теж не йдеться. У тексті Равича-Черкаського мова про те, що Сталін сказав на X з’їзді РКП(б). — Прим. наук. ред.

283

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 181. Сталін сказав те саме і майже тими самими словами раніше на X з’їзді. Див. у: Десятый съезд РКП(б). Март 1921 г. Стенографический отчет. Москва, 1963. С. 213.

284

Восьмой съезд РКП(б). Март 1919 года. Протоколы. Москва : Госполитиздат, 1959. С. 40–92. Опонували Леніну Бухарін і П’ятаков.

285

Повна офіційна назва: «Союзний Робітниче-Селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою», укладено 28 грудня 1920 року. — Прим. наук. ред.

286

Borys, Jurij. The Sovietization of Ukraine. Pp. 300–312.

287

Процес політичної централізації у своїй праці добре відстежив Річард Пайпс: Pipes, Richard. The Formation of the Soviet Union: Communism and Nationalism, 1917–1923. New York, 1968. Pp. 242–255. Також див. у : Силницкий, Франтишек. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. München: Сучаснисть, 1978. С. 199–217.

288

На XII з’їзді Раковський заявив, що союзні комісаріати перебирали на себе занадто багато повноважень і що дев’ять десятих їхніх повноважень слід повернути національним республікам. Див. у Двенадцатый съезд РКП(б). 17–25 апреля 1923 г. Стенографический отчет. Москва : Политиздат, 1968. С. 573.

289

У Леніна йдеться про «федерацію», але Автор ототожнює «автономію» і «федерацію», тобто поняття, які для більшовиків ще з дореволюційних часів засадниче різнилися. І якщо формальне визнання необхідності федерації було для більшовиків вимушеним кроком, то національно-культурну автономію як метод вирішення національного питання вони пропонували задовго до революції. — Прим. наук. ред.

290

«Федерація є перехідною формою до повної єдності трудящих різних націй. Федерація вже на практиці показала свою доцільність як у ставленні РСФРР до інших радянських республік (угорської, фінської, латвійської в минулому, азербайджанської, української в теперішньому), так і всередині РСФРР до національностей, які раніше не мали ані державного існування, ані автономії (наприклад, Башкирська та Татарська автономні республіки в РСФРР, створені в 1919 та 1920 роках». Див. у : Ленин, В. И. Тезисы ко II Конгрессу Коммунистического Интернационала. ПСС. Т. 41. С. 164.

291

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен: Сучасність, 1974. С. 21.

292

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 86–87.

293

Микола Попов не був на той час секретарем ЦК КП(б)У, однак справді працював у Секретаріаті ЦК КП(б)У. — Прим. наук. ред.

294

Dmytryshyn. Moscow and the Ukraine. 1919–1953. Pp. 57–60.

295

Текст резолюції в: Двенадцатый съезд РКП(б). 17–25 апреля 1925 г. Стенографический отчет. Москва: Политиздат, 1968. С. 57–60.

296

Там само. С. 573.

297

Часто помилково вказувалося, що укапісти були останніми легальними опонентами більшовиків в УСРР. Проте була і Єврейська комуністична робітнича партія (Поалей-Ціон), що мала дозвіл на легальне існування як небільшовицька політична організація до 1928 року. Детальнішу інформацію про цю групу див. у: Gurevitz, Baruch. National Communism in the Soviet Union, 1918–1928. Pittsburg, 1980. Pp. 42–64; 94–109.

298

У праці Христюка, на яку посилається Автор, говориться про те, що Організаційний комітет — справа рук харківського осередку УСДРП. Названа газета — теж харківська. — Прим. наук. ред.

299

Христюк, Павло. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр.: [у 4 т.]. Укр. соціол. ін-т. [Відень], 1922. Т. 4. С. 49–56, 69–73; Чирко, В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів. Український історичний журнал. 1968. № 12. С. 24–27.

300

Створений на початку квітня 1919 р. у м. Сквирі Всеукрревком очолив Антін Драгомирецький, а Юрію Мазуренку доручалося військове командування. — Прим. наук. ред.

301

Текст цього ультиматуму є у: Винниченко, Володимир. Відродження нації. (історія укр. революції [марець 1917 р. — груд. 1919 р.]). Київ ; Відень : Дзвін, 1920. Ч. 3. С. 346–347.

302

Там само. Т. 3. С. 347.

303

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 142–143.

304

Проґрама Української Комуністичної Партії. Відень ; Київ, 1920. Окрім цієї версії, опублікованої закордонною групою УКП Винниченка, у Києві було видруковано попередню версію в друкарні «Червоного прапора». Хоча нумерація сторінок різна, текст ідентичний. — Прим. наук. ред.

305

Мається на увазі «майбутньої КП(б)У», бо КП(б)У було утворено в липні 1918 року. — Прим. наук. ред.

306

Меморандум Української Комуністичної Партії Конгресові III Комуністичного Інтернаціоналу. Відень — Київ, 1920. С. 3–17.

307

Там само. С. 18–22.

308

Там само. С. 22–23.

309

Там само. С. 33–36.

310

Куличенко, М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918–1920 годах. Харьков, 1963. С. 429.

311

Цю ідею Винниченко висловив у серпні 1919 року в чернетці свого незавершеного памфлету: «Тепер нам неможливо побудувати українську державність власними силами». У: Архів Володимира Винниченка, Українська академія мистецтв і наук у США, група документів 3, частина 1, 2, папка К2е, с. 3. У цьому самому документі зазначається, що «поразка більшовиків є поразкою української державності та українських трудящих».

312

Цю тезу Винниченко розвиває у своїй праці: Винниченко, В. Українська державність. Відень ; Київ, 1920. 32 с.

313

Чирко, В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів. Український історичний журнал. 1968. № 12. С. 28–35. Костюк, Григорій. Володимир Винниченко та його доба : дослідження, критика, полеміка. Нью-Йорк, 1980. С. 49–50.

314

Це помилкове твердження. На ці посади Винниченко отримав призначення у вересні 1920 року. У червні тривав пошук місця для нього в управлінській системі радянської України, зокрема лунала пропозиція призначити його керівником Наркомату військових справ. Хронологію перебування Винниченка в Україні точно викладено в книзі Григорія Костюка, яку цитує Автор. — Прим. наук. ред.

315

Костюк, Григорій. Володимир Винниченко та його доба : дослідження, критика, полеміка. Нью-Йорк, 1980. С. 49–56, 210–225; Czajkowskyj, Melanie. Volodymyr Vynnychenko and His Mission to Moscow and Kharkiv. Journal of Ukrainian Graduate Studies. № 5. 1978. Pp. 6–24.

316

Архів Володимира Винниченка. Група 3. Частина 1, 2. Папка К5Ь. 2. «Недокладная записка, а письмо ЦК РКП».

317

Чирко, В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів. Український історичний журнал. 1968. № 12. С. 28–35.

318

Укапістський памфлет засуджував резолюцію IV Всеукраїнського з’їзду рад саме такими термінами. Левинський, В. Єдина неділима совітська Росія? Відень ; Київ, 1921. Бібліотека «Нової Доби». № 30.

319

Цитовано в: Галаган, М. Ліквідація У.К.П. Нова Україна. 1925. № 4. С. 33–34.

320

Там само. С. 32.

321

Очолив комісію фінський комуніст Отто Куусінен. Позицію УКП викладали Антін Драгомирецький та Андрій Річицький, КП(б)У — Микола Скрипник, Олександр Шумський та Микола Попов. У триденному обговоренні взяли участь і двоє представників лівої фракції УКП. — Прим. наук. ред.

322

Как и почему исполком Коминтерна распустил УКП. Харьков : Пролетарий, 1925. 150 с.

323

Там само. С. 90–96.

324

Там само. С. 67.

325

Там само. С. 55–60.

326

Там само. С. 145–149.

327

Формальне рішення про саморозпуск було ухвалено на з’їзді УКП, що завершив свою роботу 4 березня 1925 року. — Прим. наук. ред.

328

Галаган, М. Ліквідація У.К.П. Нова Україна. 1925. № 4. С. 26–38; Чирко, В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів. Український історичний журнал. 1968. № 12. С. 24–35.

329

Ліквідаційний з’їзд лівої фракції УКП. Вісти ВУЦВК. 1925. 14 березня. С. 4; Ліквідація лівої фракції УКП. Вісті ВУЦВК, 1925. 15 березня. С. 3.

330

Дані щодо національного складу КП(б)У можна побачити в: Dmytryshyn, Basil. National and Social Composition of the Membership of the Communist Party (bolshevik) of the Ukraine, 1918–1928. Journal of Central European Affairs. Vol. 17. 1957. № 3. Pp. 243–258.

331

Цитовано в: Gitelman, Zvi. Jewish Nationality and Soviet Politics: The Jewish Sections of the CPSU, 1917–1930. Princeton, 1972. P. 417.

332

Затонський, В. Національна проблема на Україні. [Харків]: Держ. вид-во України, 1927. С. 3–4. Основні засади політики українізації розглядає Василь Дмитришин у: Dmytryshyn, Basil. Moscow and the Ukraine, 1918–1953 : A Study of Russian Bolshevik Nationality Policy. PP. 56–90.

333

Лебедь, Д. З. Коммунист. 1923. 27 марта, цитовано за: Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрыпника. Москва ; Ленинград : Гос. изд-во, 1930. С. 20, та Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харків, 1928. С. 274. Виділення — відповідно до оригіналу. (У цьому виданні цитовано за: Хвиля, А. Що таке теорія двох культур. Будівництво радянської України : Збірник. Вип. 1. Харків: ДВУ, б. р. С. 162. — у дужках прим. наук. ред.)

334

Емануїл Квірінг став першим секретарем ЦК КП(б)У 10 квітня, на пленумі ЦК КП(б)У, що відбувся одразу по завершенню роботи VII Всеукраїнської конференції КП(б)У. Тоді як XII з’їзд РКП(б), про який згадує автор, завершив свою роботу 25 квітня 1923 року. На той час Квірінг уже два тижні обіймав найвищу компартійну посаду в КП(б)У. — Прим. наук. ред.

335

Robert, S. Sullivant. Soviet Politics and the Ukraine, 1917–1957. P. 107.

336

Ленін помер 21 січня 1924, можливо, тут ішлося про повний відхід його від справ після третього нападу невиліковної хвороби, який трапився саме в березні 1923 року. — Прим. наук. ред.

337

Можливість того, що Троцький розглядав питання про сповільнення українізації, згадується в: Holubnychy, Vsevolod. Outline History of the Communist Party of the Ukraine. Ukrainian Review. 1958. № 6. P. 84. (владним тріумвіратом станом на 1923–1924 рр. в історичній літературі традиційно означають Й. Сталіна, Г. Зинов’єва та Л. Каменєва, які в політбюро ЦК РКП(б) протистояли Троцькому. Це пояснення подано для того, щоб відокремити цей «тріумвірат» від іншого, опозиційного, про який ітиметься в тексті далі. — у дужках прим. наук. ред.)

338

Текст партійної резолюції від 22 червня та державний декрет від 1 серпня 1923 р. подано в: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2-х т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 229–232, 242–247.

339

Holubnychy, Vsevolod. Outline History of the Communist Party of the Ukraine. Ukrainian Review. 1958. № 6. P. 84; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України. Т. 2. С. 27.

340

У Харкові. Стан українізації установ міста і округи. Вісті ВУЦВК. 1927. 10 червня. С. 5.

341

Президія ВУЦВК затвердила Шумського на посаді наркома освіти 1 жовтня 1924 року, тобто приблизно за півроку до зняття з посади Квірінга. — Прим. наук. ред.

342

Щодо привілейованого стану колишніх боротьбистів у культурному житті радянської України див. у: Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. PP. 43–44.

343

Шумський став головним редактором «Червоного шляху» з № 6–7 за 1923 р. (журнал за вересень-жовтень). У 1, 2, 3, та 4–5 номерах журналу редактором зазначено Григорія Гринька. — Прим. наук. ред.

344

У тексті передмови про колоніальний статус не йдеться, там є лише про «ярмо європейського капіталу». — Прим. наук. ред.

345

Від редакції. Червоний шлях : громадсько-політичний і літературно-науковий місячник. Харків: В-во «Червоний Шлях», 1923. № 1. С. 3–6.

346

Шумський, О. Стара і нова Україна. Червоний шлях. 1923. № 2. С. 91–100.

347

Щодо національної політики міжвоєнної Польщі див., наприклад: Horak, Stephan. Poland and Her Minorities, 1919–1939. New York, Washington, Hollywood, 1961.

348

Сталін висловив таке передбачення на X з'їзді РКП: Сталин, И. В. Сочинения. М. : ОГИЗ, 1947. Т. 5. С. 49; Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков : Государственное издательство Украины, 1923. С. 181.

349

Нині вже доведено, що то не було добровільне повернення. Тютюнник переходив кордон, щоб очолити повстанські загони, вигадану інформацію про які йому повідомляли агенти радянських спецслужб саме для того, щоб заманити його в Україну. Однак після арешту він справді погодився на співробітництво. — Прим. наук. ред.

350

Михайло Грушевський не був президентом України. Такої посади тоді не існувало як такої. — Прим. наук. ред.

351

Вісті ВУЦВК. 1924. 4 січня. С. 1–2; Вісті ВУЦВК. 1924. 9 березня. С. 1.

352

Motyl, Alexander J. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919–1929. Boulder, 1980. PP. 57–60.

353

Ідеться про Українську народну трудову партію (УНТП) — провідну політичну силу українців Галичини, яка була урядовою партією в ЗУНР. Під такою назвою діяла з 1919 по 1925 рр. Після рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 р., яким Східна Галичина віддавалася Польщі (Другій Речі Посполитій), серед партійців велися запеклі суперечки, які, по суті, розкололи партію. Однак згодом різним групам вдалося порозумітися, у результаті чого в липні 1925 відбулося їх злиття в Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО), яке й стало наступником УНТП. — Прим. наук. ред.

354

Цитовано у: Solchanyk, Roman. The Communist Party of Western Ukraine. P. 165. (У нашому виданні цитовано за оригіналом: Левицький, Дм. Ще про наше становище до Радянської України. Діло. 1925. 21 лютого. С. 1. — у дужках прим. наук. ред.)

355

Відозва до української радянської інтелігенції та всього радянського суспільства. Вісті ВУЦВК. 1924. 18 травня. С. 2.

356

Уваги з приводу декларації 66. Вісті ВУЦВК. 1924. 18 травня. С. 1.

357

Цитовано за: Пятый Всемирный Конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня — 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Часть 2. (Приложения). Москва — Ленинград : Госиздат, 1925. С. 124.

358

Resolution on National Question in Central Europe & Balkans. The Communist International. No. 7. December 1924 — January 1925. PP. 93–99. Цитати зі C. 93. 95, 96. (У тексті є певна неточність: у резолюції йшлося про «необхідність проголошення комуністичними партіями Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії гасла об'єднання розірваних імперіалізмом на частини українських областей в радянську робітниче-селянську республіку». (Пятый Всемирный Конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня — 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Часть 2. (Приложения). Москва — Ленинград : Госиздат, 1925. С. 127). Тобто прямо про приєднання до СРСР не говорилося, але це само собою розумілося з огляду на те, що радянська Україна була його складовою. — у дужках прим. наук. ред.)

359

Пилипенко, С. УСФРР (Реалістичні мрії). Вісті ВУЦВК. 1924. 3 липня. С. 1.

360

Відчіт українського Уряду на сесії ЦВК СРСР. Доклад тов. Чубаря. Вісті ВУЦВК. 1926. 17 квітня. С. 1.

361

Вісті ВУЦВК. 1925. 8 квітня. С. 3.

362

Radziejowski, Janusz. Kwestia narodowa w partii komunistycznej na Ukraine radzieckiej (1920–1927). Przegląd historyczny. 1971. No. 3. P. 458; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München : [б. в.], 1969. С. 37–38.

363

Чергові завдання партії. Доклад тов. Кагановича. Вісті ВУЦВК. 1925. 10 квітня. С. З

364

Чубар, В. Про українізацію партії. Вісті ВУЦВК. 1925. 17 квітня. С. 1.

365

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О.І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 282–286.

366

Коммунист. 1925. 12 апреля. Цитовано за : Киянин : На Україні. Нова Україна. 1925. Ч. 1. С. 91. Лапки відповідно до оригіналу.

367

Імовірно, Автор за інерцією використав словосполучення «панівний тріумвірат». Так, справді, до цього об’єднання належали колись впливові діячі, які з 1917 р. були у вищому колі керівників РКП(б). Однак на час об’єднання їх уже було відсторонено від реальних важелів впливу. Власне, саме справжній «панівний тріумвірат» у складі Сталіна, Зинов’єва та Каменєва спершу в 1923 — поч. 1924 рр. усунув від реальної влади Троцького (перемога над так званою «лівою опозицією»), а потім уже Сталін із допомогою випестуваного ним як генеральним секретарем ЦК РКП(б) партапарату та таких членів політбюро ЦК РКП(б), як М. Бухарін, О. Риков, позбавив владних повноважень Зинов’єва та Каменева (перемога в 1925 — поч. 1926 над «новою опозицією»). Після цього переможені об’єдналися. Але називати їх владою не доводиться. — Прим. наук. ред.

368

Лист Сталіна до Кагановича та ЦК КП(б)У із засудженням Шумського та, відповідно, початком кампанії проти нього датовано 26 квітня 1926 року. Пленум російського ЦК (ідеться про пленум ЦК ВКП(б) — саме так із грудня 1925 року стала називатися колишня РКП(б), водночас окремої російської республіканської організації не існувало. — у дужках прим. наук. ред.) 6–9 квітня відзначив перші активні політичні випади Троцького. Саме на цій зустрічі Дзержинський звинуватив Троцького та Каменєва в тому, що вони об’єдналися в опозицію. На той час цього ще не відбулося, проте якраз тоді Сталіну стало зрозуміло, що такий союз був у процесі формування. Carr, Edward Hallett. Socialism in One Country, 1924–1926. Baltimore, 1970. Vol. 2. PP. 289–292.

369

Згідно з даними з мемуарів одного з провідних послідовників Троцького, Сталін пропонував Троцькому посаду наркома промисловості. Serge, Victor. Memoirs of а Revolutionary, 1901–1941. London and New York, 1963. P. 210.

370

До таких опонентів українізації Майстренко зараховує Радченка, голову української федерації профспілок, двох партійних секретарів найвпливовіших округ на Донбасі, голову Харківської партійної організації, голову агітпропу Харківської округи, а також члена політбюро КП(б)У. Див.: Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München: [б. в.], 1969. С. 34–36. Документи партії пізнішого часу також вказують на внутрішньопартійну опозицію до українізації в ті часи. В одному з них згадано «серйозні перепони», які мала здолати партія у впровадженні українізації, включно з «певною інертністю, із якою певна частина партійного активу стрічала ці директиви» та з українським шовінізмом. Див.: Два роки роботи. Звіт Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України. Харків, 1927. С. 52.

371

Dmytryshyn, Basil. National and Social Composition of the Membership of the Communist Party (Bolshevik) of the Ukraine 1918–1928. Journal of Central European Affairs. Vol. 18, 1957, no. 3. PP. 253–254.

372

Borys, Jurij. Who Ruled the Soviet Ukraine in Stalin’s Time? Canadian Stavonic Papers. Vol. 14, 1972, no 2. P. 219.

373

Особливо красномовним критиком українізації був Юрій Ларін, який нападався на цю політику в своїх статтях у «Правді» та в Центральному Виконавчому Комітеті СРСР, регулярно наражаючись на гострі відповіді у свій бік від керівництва КП(б)У. Див.: «Правда» від 12 травня 1925 року; «Вісти ВУЦВК» від 22 травня, 1925; Союз Советских Социалистических Республик: Цент. исполнительный комитет, 3 созыва, 2 сессия. Стенографический отчет. Москва, 1926. С. 458–474, 499–500. У своїй праці Borys. Who Rules. P. 224. стверджує, що виступи Ларіна були «більшою чи меншою мірою санкціоновані Сталіним», проте на користь цього твердження він не наводить жодних доказів, тож за ближчого розгляду воно не видається правдоподібним. Украй малоймовірно, що Сталін «санкціонував» би критику українізації лише за шість тижнів після того, як він змінив очільника КП(б)У на нового саме за те, що попередній загальмовував упровадження цієї політики. Сам Ларін був політичним «хуліганом», який у середині двадцятих років часто говорив про «куркульську загрозу» та виступав за «другу революцію» на селі, тоді як Сталін засуджував усіх, хто намагався роздмухувати полум’я класової боротьби на селі. Див.: Deutscher, Isaac. Stalin: А Political Biography. New York and London, 1966. P. 319; Carr, E. H. Socialism in One Country, 1924–1926. Vol. 1. PP. 256, 259, 266, 283–284, 324, 346, 415, 490; Vol. 2. PP. 343, 352. Серед провідників об’єднаної опозиції на українізацію напався з критикою Зинов’єв на зборах Президії ЦВК СРСР 24 квітня 1927 року. Див.: Національне питання на Україні та опозиція. Більшовик України. 1927. № 10. С. 4. Зинов’єв навіть нагадував усім, як Ленін виховував колись Сталіна щодо національного питання та засуджував українізацію як політику, що «допомагає петлюрівщині» й сприяє шовінізму. Попов у своїй історії КП(б)У писав, що «фактично в Україні у 1926-27 рр. троцькістська опозиція виступала представницею російського шовіністичного ухилу». Див.: Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України. Харків, 1928. С. 293.

374

Radziejowski. Kwestia. Р. 492.

375

Сталин, И. В. Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У./ Сталин И. В. Сочинения. Т. 8. Москва : ОГИЗ; Государственное издательство политической литературы, 1948. С. 149–150.

376

Формально на той час був не «перший», а «генеральний» секретар КП(б)У. Така назва вищої посади в партійній ієрархії КП(б)У зберігалася до січня 1934 р. — Прим. наук. ред.

377

Сталин, И. В. Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП(б)У./ Сталин И. В. Сочинения. Т. 8. Москва : ОГИЗ ; Государственное издательство политической литературы, 1948. С. 150–153.

378

Там само. С. 153–154.

379

Насправді оригінал, із якого робився англ. переклад, звучить так: «Шлях до цього — українізація не лише машиністок, а і українізація відносин влади», тобто про «махінацію» (Автор ужив англ. machination) не йшлося. — Прим. наук. ред.

380

М. Ш. Чудо св. Антонія і Олександр Шумський. Нова Україна. 1927. № 8–9. С. 72.

381

Ідеться про відділ агітації та пропаганди ЦК КП(б)У, заступником голови якого Андрій Хвиля був у 1925–1926 рр. — Прим. наук. ред.

382

Majstrenko, Iwan. Borot'bism: А chapter in the History of Ukrainian Communism. PP. 217, 250–251; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München: [б. в.], 1969. С. 39, 64.

383

Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України. Ч. 2. München [б. в.], 1969. С. 65.

384

Насправді це одне з небагатьох застенографованих засідань політбюро ЦК КП(б)У. Див.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 102. — Прим. наук. ред.

385

Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України. Ч. 2. München: [б. в.], 1969. С. 66–67.

386

Це явно підтверджував той факт, що партстаж колишніх боротьбистів відраховувався з дати їхнього вступу до партії боротьбистів або з дати, коли відбувся розкол в УПСР. Див. попередній Розділ II.

387

«Для нас КПУ великий історичний синтез двох великих паралельних рухів, що охоплювали чималі маси робітників двох національностей: української та російської». «Справді, злиття боротьбистів із Комуністичною Партією — це завершення шляху, яким йшли протягом 20 років розрізнено дві революційні стихії на Україні. Від Р.У.П. до К.П.У і від перших гуртків Р.С-Д.Р.П. до К.П.У». — Равич-Черкасский, М. История Коммунистической Партии (б-ов) Украины. С. 5, 165. Курсив відповідно до оригіналу.

388

Фрід, Д. До питання про коріння КПУ. Більшовик України. 1927. № 10. С. 39–50. Також були засуджені праці Осипа Гермайзе, який відстежував корені української революційної традиції до РУПу у своїй монографії, присвяченій цій групі, а також Арнольда Ріша, у монографії якого Українська соціал-демократична Спілка також розглядалася як попередниця КП(б)У.

389

Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партії (більшовиків) України.

390

Як у поточній тогочасній дійсності, так і в історіографії цей документ відомий під назвою «Тези ЦК КП(б)У Про підсумки українізації». — Прим. наук. ред.

391

Будівництво Радянської України. Харків, б. р. Т. 1. С. 58–60.

392

Там само. Т. 1. С. 61.

393

Там само. Т. 1. С. 61–62.

394

Там само. Т 1. С. 62–63.

395

Там само. Т. 1. С. 63–64.

396

Там само. Т. 1. С. 64–65.

397

Скрипник, М. Хвильовизм чи шумськізм. Більшовик України. 1927. № 2. С. 33.

398

Див. далі в Розділі IV.

399

Будівництво радянської України. Т. 1. С. 27

400

Там само. Т. 1. С. 28.

401

Там само. Т. 1. С. 29.

402

Там само. Т. 1. С. 38–39.

403

Там само. Т. 1. С. 31–34.

404

Там само. Т. 1. С. 56.

405

Radziejowki. Kwestia. Р. 489.

406

Хоча промова Кагановича взагалі-то була не найдовшою з усіх виголошених на цьому пленумі, у друкованих виданнях вона виявилася саме такою, що, відповідно, вказувало на її особливу вагу.

407

Будівництво Радянської України. Т. 1. С. 41.

408

Там само. Т. 1. С. 40–54.

409

Див. наступний Розділ IV.

410

Наприклад, у січні 1926 року С. Касьянов заявив, що українізацію державного апарату було завершено; у березні того самого року комісія на чолі з Чубарем з’ясувала, що ця заява не відповідала дійсності. У січні 1927-го, на V з’їзді КНС, Петровський знову оголосив про завершення українізації державного апарату, але подальші звіти теж показували, що цього так і не відбулося. Такі передчасні заяви щодо завершення українізації, схоже, були способом дати зрозуміти, що цей процес уже не слід просувати далі. Див.: Касьянов, С. Закінчити українізацію. Вісти ВУЦВК. 1926. 9 січня. С. 1; Українізація радапарату. Вісти ВУЦВК. 1926. 5 березня. С. 5; V Всеукраїнській з’їзд комітетів незаможних селян. Міжнародний і внутрішній стан СРСР. Доклад Г. І. Петровського. Вісти ВУЦВК. 1927. 10 червня. С. 2; У Харкові. Стан українізації установ міста і округи. Вісти ВУЦВК. 1927. 10 червня. С. 5; З резолюцією червневого пленуму можна ознайомитися у: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : у 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 319–332, 336–337.

411

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 329–330.

412

Будівництво Радянської України. Т. 1. С. 101–108.

413

Шумський, О. Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі. Доповідь на зборах комосередку Наркомосу 25 листопада 1926 р. Більшовик України. 1927. № 2. С. 13.

414

Там само. С. 11–15.

415

Там само. С. 15–26.

416

Скрипник, М. Хвильовизм чи шумськізм? Більшовик України. 1927. № 2. С. 27–36.

417

Постанова політбюра ЦК КП(б)У про стан народної освіти на Україні. Вісти ВУЦВК. 1927. 2 березня. С. 2.

418

Текст подано в: Будівництво радянської України. Т. 1. С. 144–145.

419

Там само. С. 123.

420

Скрипник, М. Націоналістичний ухил у КПЗУ. / Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків: Держвидав України, 1931. Т. 2. С. 218. Цитата з Solchanyk. The Communist Party in Western Ukraine. P. 247.

421

Будівництво радянської України. T. 1. С. 121–134, 135–141.

422

Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. Pp. 247–248.

423

Будівництво радянської України. T. 1. С. 209.

424

Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. PP. 249–250; Radziejowski, Janusz. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy, 1919–1929: Węzłowe problemy ideologiczne. P. 151; Radziejowski. Kwestia naradowa. P. 494.

425

На пленумі КПЗУ Микола Скрипник запропонував таку резолюцію: «Пленум визнає, що найбільшою ідейною загрозою перед пролетаріатом Західної України є націонал-більшовизм і ставить перед усіма партійними організаціями завдання рішуче й гостро поборювати всякі прояви його в зародку. Зокрема Пленум відзначає націонал-більшовизм і гостро поборює всяку лінію ідейного чи організаційного протиставлення КП(б)У з одного боку, а з другого ВКП, чи КПЗУ з одного боку, а з другого — КПП». За словами Скрипника, за цю резолюцію було подано всього два голоси, але решта не голосували проти, а просто «утрималися» (Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 258. Арк. 44.) — Прим. наук. ред.

426

Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. PP. 250–251; Radziejowski. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy. PP. 159–164; Галушко, Є. M. Нариси історії ідеологічної та організаційної діяльності КПЗУ в 1919–1928 рр. Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1965. С. 225. Див. також: Будівництво радянської України. Т. 1. С. 212–215.

427

Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. PP. 153, 203.

428

Пленум ЦК КП(б)У зі згаданим виступом Максимовича завершив свою роботу на початку березня 1927 р. А у квітні 1927 відбувся пленум ЦК КПЗУ, який по суті підтримав позицію Максимовича. Тобто в тексті неточно вказано місяць. — Прим. наук. ред.

429

Будівництво радянської України. Т. 1. С. 211–215. Цитата на с. 211.

430

Резолюція пленуму ЦК КП(б)У про лінію національної політики КПЗУ. Вісті ВУЦВК. 1927. 6 липня. С. 1.

431

Будівництво радянської України. Т. 1. С. 215–221.

432

Галушко, Є. М. Нариси історії ідеологічної та організаційної діяльності КПЗУ в 1919–1928 рр. Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1965. С. 226.

433

Там само. С. 227.

434

Там само. С. 227–228; Radziejowski. Komunistyczna partia. Р. 169–170.

435

Будівництво радянської України. Т. 1. С. 221–228.

436

На той час про «більшість КПЗУ» вже не згадувалося. Ішлося про «відпалу групу Василькова-Турянського» (за прізвищами очільників колишньої «більшості КПЗУ»), яку виключили «з рядів Комінтерну». — Прим. наук. ред.

437

Через призму марксівської критики. Львів, 1928. С. 3–13.

438

Там само. С. 8. Виділення — за оригіналом.

439

Там само. С. 12–13. Виділення — за оригіналом.

440

Там само. С. 13–26.

441

Там само. С. 26–55.

442

Див.: Бриль, Гнат. До ліквідації зради в КПЗУ. Більшовик України. 1929. № 4. С. 88–101; № 5. С. 80–101.

443

Solchanyk. Communist Party of Western Ukraine. PP. 250–251; Radziejowski. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy. PP. 159–164; див. Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрыпника. Москва; Ленинград : Гос. изд-во, 1930. С. 219.

444

Шумського справді заарештували в 1933 році, але з 1927 року він працював за межами УСРР, тобто Павло Постишев до його арешту стосунку не мав. — Прим. наук. ред.

445

Насправді Шумський, перебуваючи з 1933 р. весь час в ув’язненні або на засланні, дожив до 1946 року. — Прим. наук. ред.

446

Majstrenko. Borot’bism. РР. 221–261; Dmytryshyn. Moscow and the Ukraine. P. 116; Pidhainy, S. О. Portraits of Solowky Exiles. in The Black Deeds of the Kremlin: A White Book. Toronto-Detroit, 1953–1955. Vol. 1. P. 333–334.

447

У примітках до Розділу II вже згадано, що повернення Тютюнника не було добровільним. — Прим. наук. ред.

448

Мирослав Шкандрій зазначає, що за спогадами Антоненка-Давидовича десять тисяч лише в самому Києві вказали «письменник» у графі «професія» під час перепису 1922 р. (У тексті Антоненка-Давидовича, на який посилається Мирослав Шкандрій, справді є такі рядки: «У самому тільки Києві під час міського перепису населення людності 1922 року десять тисяч душ назвали себе за фахом письменником!». Утім, іронічний коментар у наступному абзаці свідчить про те, що у статистці цей казус ніде не зафіксовано: «Жодна статистика не зважувалася взяти їх на облік, бо число «літературних посполитих» серед письменної української людности разюче переважало б тих невинних, що ще не вкусили від древа літературного добра і зла» (див: Антоненко-Давидович Б. Здалека і зблизька: Літературні силуети і критичні нариси. К.: Радянський письменник, 1969. С. 200.). Насправді міський перепис населення було проведено в березні 1923 р. Поряд із завданням визначити демографічні показники міст, він був орієнтований на з’ясування стану промисловості та торгівлі. Питання в опитувальнику стосувалися не лише основних, а й допоміжних занять. Тому вказівка на такий «письменницький» фах, хоча б як допоміжне заняття, цілком можлива. Однак через промислову спрямованість перепису підраховано й опубліковано було дані лише з виробничих та торгових професій. Дані про Київ тут: Всесоюзная городская перепись 1923 года: [В 2-х вып.]. Москва : 1923. Вып. 2: Краткая промышленная характеристика городов и поселений городского типа. 1926. С. 459–463. Зрозуміло, що професії «письменник», втім як і «вчитель» чи «актор» і т. ін., там не зазначено. — у дужках прим. наук. ред.)

449

Тетяна Кардиновальська, вдова Сергія Пилипенка, розповідала мені, що в 1920-х роках із популярним письменником Володимиром Сосюрою обходилися, «мов із Елвісом Преслі», й що жінки інколи навіть непритомніли в його присутності. Сцену спілкування двох молодих жінок, які розглядали на одній зустрічі присутніх, описано в оповідці Остапа Вишні:

— ононон! Панч! Правда, не похожий! (В оригіналі — «он-он-он. Поет! Правда, не похожий!». Тобто, слово «поет» Автор замінив прізвищем «Панч». — у дужках прим. наук. ред.)

— Не похожий…

— А он Тичина… Бачиш, он там за стіл заховавсь?!

— Та де?!

— Та он! Бачиш, он за ніжкою пенсне видно… Ото Тичина…

— Так ото він такий? Дивись — і в штанях… А які вірші пише… Він жонатий?.. Дай насіння…

Цитата за: Остап Вишня. Твори : в 7 т. Київ, 1963. Т. 1, С. 227–228. Оповідку «Понеділок (монументальна фотографія-шарж)» вперше опублікувало видання «Література, Наука, Мистецтво» 28 жовтня 1923 року, і згодом «Плуг» — 1924 року, № 1, С. 150–154.

450

Наприклад, коли провідний український партійний критик Володимир Коряк нападався на твори Микола Куліша, той зміг скористатися заступництвом впливового захисника — Скрипника. Якби не це, Куліш міг би справді вскочити в серйозну халепу. Та навіть іще 1922 року, як зауважував Хвильовий, Коряк міг побігти до ДПУ та організувати арешти тих письменників, які йому не подобалися. Див: Чапленко, Василь. Пропащі сили: українське письменство під комуністичним режимом 1920–1933. Вінніпег, 1960. С. 26, 27.

451

Білецький, Л. Умови літературної праці на Україні (1919–1926). Нова Україна. 1927. № 10–11. С. 68.

452

Див. Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 323.

453

Там само. С. 36.

454

Ведміцький, Олександр. Літературний фронт (1919–1931): Матеріали до схеми розвитку літературних організацій на Радянській Україні. Літературний архів. 1931. Кн. 4–5. С. 111–112. Широкий огляд руху Пролеткульту див. у: Fitzpatrick, Sheila. The Commissariat of Enlightenment: Soviet Organization of Education and the Arts Under Lunacharsky, October 1917–1921. Cambridge, 1970. Pp. 89–109, 238 et passim.

455

Коряк, Володимир. Етапи. Жовтень. 1921. № 10. С. 94 (в англомовному тексті вказано С. 162, але то загальна кількість сторінок у журналі. Цитату взято зі С. 94. — у дужках прим. наук. ред.). Цитовано за: Якубський, Борис. Українська література за десять років революції. Гарт. 1927 р. № 6–7. С. 125.

456

Доленґо, М. Київ та Харків — літературні взаємовідношення. Червоний шлях. 1923. № 6–7. С. 151.

457

Семенко М. Мистецтво як культ. Червоний шлях, 1924, № 3, С. 224–226, 228–229 (публікація з приміткою «Стаття дискусійна». — у дужках прим. наук. ред.); / Semenko, Michae Die Kunstist Tot / Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка — [Харків] : Держвидав України, 1928. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. С. 117.

458

Про робселькор у: Guski, Andreas. Zur Entwicklung der Sowjetischen Arbeiterund Bauernkorrespondentenbewegung 1917–1932. / Eberhard Knödler-Bunte and Gernot Erler, eds., Kultur and Kulturrevolution in der Sowjetunion. West Berlin. 1978. Pp. 94–104. Шалнін, В. у: Від робкорства до «Гарту» (Краматорськ, Донбас). Культура і побут (додаток Вісти ВУЦВК). 1925. 16 квітня. С. З, наводить приклад того, як організації «Гарту» часто виростали з руху робкор, забезпечуючи керівництво та організаційну структуру для робітничих кореспондентів. Безсумнівно, схожі відносини були між багатьма локальними організаціями «Плугу» та селянськими кореспондентами.

459

Яловий, М. Перші хоробрі. Червоний шлях. 1923. № 9. С. 111–119. Фраза з вірша Еллана-Блакитного: «Ми — тільки перші хоробрі, / Мільйон підпирає нас».

460

Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. — [Харків] : Держвидав України, 1928. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. С. 27–28. Також є розширений другий випуск цієї праці, опублікований 1930 року. Якщо не зазначено інше, всі посилання на перший випуск.

461

Лавріненко, Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія-проза-драма-есей. Париж, 1959. С. 138.

462

Ведміцький, Олександр/ Літературний фронт (1919–1931): Матеріали до схеми розвитку літературних організацій на Радянській Україні. Літературний архів. 1931. Кн. 4–5. С. 114; Luckyj. Literary Politics. Р. 47.

463

Півторадні, В. І. Українська література перших років революції (1917–1923 рр.) Посібник для студентів-заочників філологічних факультетів педагогічних інститутів і університетів. Київ : Радянська школа, 1968. С. 135–143.

464

Блакитний, В. Без маніфесту. / Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка, — [Харків] : Держвидав України, 1928. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. С. 82–95. Цитата зі с. 95.

465

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. P. 46. Пилипенко був боротьбистом до того, як партія офіційно ввійшла до складу КП(б)У. Див. у: Majstrenko, Iwan. Borotbism: А Chapter in the History of Ukrainian Communism. New York : Research Program on the U.S.S.R. 1954. P. 124. (Пилипенко вийшов із лав боротьбистів та вступив до КП(б)У в березні 1919 р., тобто за рік до саморозпуску УКП(б) й організованого входження її членів до КП(б)У. — у дужках прим. наук. ред.)

466

Оцінка з: Хвильовий М. Думки проти течії: памфлети. Харків : Держ. вид-во України, 1926. С. 22. За обрахунками в «Культурі і побуті» в часи літературної дискусії, «Плуг» налічував трішки більше ніж дві сотні членів.

467

Вишня, Остап. Твори: в 7 т. Т. 1. Твори 1919–1924 років: Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Київ : Держлітвидав України, 1963. 397 с. С. 277–283.

468

Платформа ідеологічна і художня спілка селянських письменників «Плуг». Червоний шлях. 1923. № 2. С. 211–215.

469

Остап Вишня. Твори. Т. 1. С. 266–267.

470

Дайте української літератури! Дайте українські книжки! Дайте української нової п’єси! Такий зойк робітників, селян, червоноармійців мало не щодня читаємо в дописах «Вістей», «Більшовика» та наших газет». Дубняк, К. Дайте української літератури. Вісти ВУЦВК. 1924. 12 березня. С. 1.

471

Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 17.

472

Д-к. Про теорію відносності Ейнштейна. Література, наука, мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК»), 1924. 2 березня. С. 2. (У вказаному місці такої статті немає. — у дужках прим. наук. ред.)

473

Секунд, Тадей. Дещо про українську термінологію та Інститут Української Наукової Мови при В.У.А.Н. Література, Наука, Мистецтво (додаток до Вісти ВУЦВК). 1924. 2 березня. С. 2.

474

Загальне навчання на Україні та його перспективи. Доклад Народного Комісара Освіти тов. Шумського. Вісти ВУЦВК. 1926. 20 листопада. С. 2.

475

Вихід для безробітної інтелігенції. Вісти ВУЦВК. 1924. 19 квітня. С. 1.

476

Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК). 1924. 2 березня. С. 1.

477

Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК). 1924. 9 березня С. 5.

478

Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. 2 вид. Харків, 1930. С. 711.

479

Пилипенко, С. Про «читабельну» книжку. Культура і побут (додаток Вісти ВУЦВК)). 1925. 30 серпня. С. 1. (Це не пряма цитата Леніна. Ці слова як слова Леніна розмістила в опублікованих 1924 р. спогадах Клара Цеткін. У нашому виданні цитуємо зі статті Плужника. — у дужках прим. наук. ред.)

480

За словами Тетяни Кардиналовської, одного дня Сосюра зайшов у видавництво «Вістей» у брудному селянському одязі, витягнув кілька віршів зі своєї хустини та сказав Пилипенку видати їх. Пилипенко не тільки це зробив, а й дав Сосюрі роботу — набирати тексти та взяв його під своє крило як улюбленого учня.

481

Гак, Анатоль. Не так Хвильовий, як ті Хвильовинятка. Українські вісті. 1971. 23 травня. С. 5.

482

Про вклад Пилипенка в українську літературу див. у: Гумецька, Ася. Пам'яті Сергія Володимировича Пилипенка. Нові дні. Січень 1976. Ч. 312. С. 18–19; Ч. 313. Лютий 1976. С. 11–14; Гуменна, Докія. Мій борг Сергієві Пилипенкові. Українські вісті. 1972. 20 лютого. С. 2–7.

483

Якубський, Борис. Життя молоде: Спроба літературної характеристики «київських плужан». Червоний шлях. 1925. № 9. С. 159.

484

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York: Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 59–60. Цитати з його перекладу тексту взято зі С. 251–252. (У нашому виданні цитовано в перекладі з оригінального російськомовного тексту за: Манифест Всеукраинской Литературной Академии / Проєкт В. Блакитного. / Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Торонто] : КІУС; Мозаїка, 1977. С. 48, 49. — у дужках прим. наук. ред.)

485

Червоний академізм. Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК). 1924. 11 травня. С. 1.

486

Г-ц. Українська літературна академія. Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК). 1924. 11 травня. С. 4.

487

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 52–58. (В англомовному тексті постанову датовано травнем 1925 р. То хибодрук, який у перекладеному тексті виправлено. Насправді цю постанову було ухвалено 10 квітня 1925 р. Див: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 279–280. Газета Вісті ВУЦВК опублікувала цю постанову 22 квітня, але датою її ухвалення теж зазначено 10 квітня. — у дужках прим. наук. ред.)

488

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 59.

489

Протоколи цього засідання було опубліковано в Юрія Луцького: Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Оуквіл] : КІУС; Мозаїка, 1977. С. 231–232.

490

Луцький указує на цю схожість у своєму вступі до: Там само. С. 10.

491

Хроніка. Зовнішня і внутрішня робота ВАПЛІТЕ. ВАПЛІТЕ. 1926. Зошит перший. С. 94–95.

492

Статут вільної академії пролетарської літератури «ВАПЛІТЕ». ВАПЛІТЕ. 1926. Зошит перший. С. 94–95.

493

Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928. Ph.D. dissertation: University of Toronto, 1980. Pp. 84–85.

494

Коряк, В. Від просвітництва до плужанства. Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК). 1924. 18 травня. С. 1.

495

Цей момент зауважив М. Доленґо у своєму огляді ВАПЛІТЕ: Альманах перший. Культура і побут. 1927. 9 січня. С. 4. (У вказаному огляді М. Доленґо писав про «заздалегідь усталений погляд на вільну Академію, як на вищу школу укр. літератури», який, втім, сам він не поділяв. Закінчив цей огляд він такими словами: «Загалом кажучи, альманах не дав жодної довершеної художньої речі (виключаючи хіба «Чистила мати картоплю» П. Тичини). Зовнішній вигляд книжки приємний». — у дужках прим. наук. ред.)

496

Ган, О. Трагедія Миколи Хвильового. Б. м.: Прометей, б. р. С. 8, 12, 16–21, 32. Див. також: Костюк, Григорій. Микола Хвильовий: Життя, доба, творчість / Хвильовий, Микола. Твори: в 5 т. Т. 1. Нью-Йорк, Балтимор-Торонто, 1978: Об’єднання Українських Письменників «Слово». Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. С. 15–106.

497

The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia, 1900–1907: With Special Reference to Social Democracy. О. Phil, thesis : University of Oxford, 1981. P. 34.

498

Ковалевський, Микола Миколайович. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії. Вступ. ст. Іммануель Бірнбавм. Іннсбрук : Накладом Марії Ковалевської, 1960. С. 146.

499

Див. Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York: Columbia Univ. Press, 1956. P. 26. Оригінальний документ у: Лесь Курбас, Молодий театр. Робітнича газета. 1917. 23 вересня. С. 3. Критично важливий пасаж звучить так: «В літературі нашій, що досі найбільш ярко відбивала громадянські настрої, ми бачимо після довгої епохи українофільства, романтичного козаколюбства і етнографізму, після «Модернізму» на чисто російських зразках зворот великий, єдино правильний, єдино глибокий. Се зворот прямо до Європи і прямо до себе. Без посередників і без авторитетних зразків. В Мистецтві шлях єдиний».

500

Зеров, Микола. До джерел: історично-літературні та критичні статті. Репринт Стейт-Коледж, Пенсильванія, 1967. С. 8.

501

Pylypenko, S. Odvertyj lyst do vsix, xto cikavyt’sja cijeju spravoju. Червоний шлях. 1924. № 6–7. C. 267–268 (Він написав це своєю власною версією латинки); Johansen, Mexajlo. Пристосування латиниці до потреб української мови. Червоний шлях. 1923. № 9. С. 167–169 (покращена версія Пилипенка); Ткачук, І. Невідкладне завдання (до справи заведення латинського алфавіту в українськім письмі. Червоний шлях. 1924. № 4–5. С. 245–247; Де-які уваги з приводу пристосування латиниці до потреб української мови (В порядкові обговорення). Література, Наука, Мистецтво (додаток Вісти ВУЦВК). 1924. 16 березня. С. 1. (В оригіналі помилково вказано 1927 р., у нашому виданні цей хибодрук виправлено. — у дужках прим. наук. ред.)

502

Цікавий розгляд впливу Шпенґлера на Хвильового див. у: Голубенко, Петро. Хвильовий і Шпенґлер. Сучасність. Т. 3. 1963. № 5. С. 53–70.

503

Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 7.

504

Там само. С. 5–12.

505

Там само. С. 18.

506

Там само. С. 12–18.

507

«На посту» та «Октябрь» були друкованими органами Пролеткульту ВАПП (точніше — її московської організації). Пізніше «На посту» було реорганізовано у видання «На Литературном посту». — у дужках прим. наук. ред.). Дослідження стану «напостизму» на пізньому своєму етапі див. у: Brown, Edward J. The Proletarian Episode in Russian Literature, 1928–1933. New York, 1953.

508

Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 21.

509

Там само. С. 23–29.

510

Там само. С. 30.

511

Там само. С. 31–32.

512

Там само. С. 33.

513

Песимістичний погляд Хвильового на Радянський Союз тих днів, мабуть, найкраще відображено в його вступі до збірки поезій Блакитного, який часто цитують і за який на Хвильового часто нападалися: «Бо й справді: громадянська війна скінчилась. Комунар (ясніше, лірик) не зрушив „бетонносвітові підпори“. Замість „Червоних зір“ „над розвіяністю хмар“ замаячив безвихідний неп, з його диким бюрократизмом і гладкими непманами. Розумом, „чистим раціо“ комунар робить математичні викладки, збирає статистичні дані для певних реальних прогноз і переконується, що „все добре — не плач“, що хоч як, а ми „маємо ясні крицеві надії“, що панікери ніколи не можуть бути переможцями, але його серце зовсім іншої співає…». Цитовано: Хвильовий, М. Вас. Еллан. Передмова до: Еллан В. Поезії, Харків, ДВУ, 1927, С. 18–19, лапки з оригіналу.

514

Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 36–37.

515

Там само. С. 41.

516

Там само. С. 42.

517

Там само. С. 50.

518

Там само. С. 50–64.

519

Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут 24 травня 1925 р. Київ : Культкомісія місцкому УАН, 1925.

520

Там само. С. 7–14.

521

Там само. С. 23–29.

522

Там само. С. 22–23, 35, 40–42.

523

Там само. С. 35–38, 43–54.

524

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. P. 93.

525

Омелько Буц. Шляхи розвитку укр. літератури. Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК»). 1925. 9 серпня. С. 3. (Насправді то була не «стисла версія диспуту», як на це в тексті вказує Автор, а жартівлива. І у неї, зрозуміло, був автор — Омелько Буц (псевдонім Олекси Слісаренка), який у підписах під іншими дописами нерідко додавав «професор скотарства та ветеринарії». Тому в нашому виданні в посилання внесено відповідні зміни, тобто вказано автора статті. Для розуміння жартівливого тону, в якому описано цей диспут, подаємо початок статті (орфографію та граматику збережено): «Од популяризатора: Стенограма диспуту мало зрозуміла масам, а то навіть і співучасникам диспуту. Хіба, напримір може Меженко зрозуміти власну доповідь? Звичайно, ні! А коли так, то популяризувати треба. Переднє слово: Диспутувати власно кажучи давно свербіло та небуло за що зачепитись. Аж ось т. М. Хвильовий „дунув“ статтю». — у дужках прим. наук. ред.)

526

Десняк, Вас. Критичні уваги про наші журнали. Життя і революція. 1925. № 6–7. С. 117–123; продовження: Десняк, Вас. Огляд журналів. Життя і революція. 1925. № 8. С. 77–81.

527

Яловий, М. Хай живе «Гарт» і «Плуг». Культура і побут (додаток Вісти ВУЦВК). 1926. 31 січня. С. 2–4.

528

Пилипенко С. Як на правдивому спотикаються (Перший шмат дискусійної відповіді академикам М. Яловому і М. Хвильовому. Культура і побут (додаток Вісти ВУЦВК). 1926. 31 січня. С. 2–4.

529

Хвильовий, Микола. Камо грядеши: памфлети. Харків : Книгоспілка, 1925. С. 59.

530

Хвильовий, Микола. Думки проти течії: памфлети. Харків : Держ. вид-во України, 1926. С. 47.

531

Там само. С. 37–38.

532

Там само. С. 23–24, виділення за оригіналом.

533

Там само. С. 44.

534

Там само. С. 47.

535

Там само. С. 62. (Це цитата з цитати. Тобто Хвильовий звертається до цитування (і тлумачення) його слів у Пилипенка й розгортає вже свою аргументацію. Сам він цю тезу озвучив у своїй попередніх памфлетах. — у дужках прим. наук. ред.)

536

Там само. С. 69–79.

537

Там само. С. 47–59.

538

Хвильовий, Микола. Апологети писаризму (До проблем культурної революції). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК»), 1926. 21 березня. С. 8.

539

Там само. С. 9.

540

Там само. С. 10.

541

Там само. С. 10–14.

542

Там само. С. 14.

543

Див., наприклад, у: Щупак, С. Псевдомарксизм Хвильового. Життя і революція. 1925. № 12. С. 61–69. Щупак вказував на те, що Хвильовий ототожнював Європу з культурою, звинуватив його в пошуках культури та мистецтва заради них самих і намагався знайти в цьому свідчення націоналізму. Утім, без особливого успіху, оскільки це було звинувачення мимохідь і воно не підкріплювалося більш нічим у статті, основний сенс якої полягав у тому, що Хвильовий перейшов на бік дрібнобуржуазної інтелігенції.

544

Хвильовий, Микола. Апологети писаризму (До проблем культурної революції). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК»), 1926. 21 березня. С. 1.

545

Там само. С. 1–3.

546

Там само. С. 4, виділення за оригіналом.

547

Там само. С. 3–6.

548

Автор переповів слова Бєлінського, які процитував Хвильовий, у протилежному значенні. Насправді Бєлінський до української мови та культури ставився зневажливо-шовіністично. Це на той час було широко відомо. Тому для української (у традиційному для того часу визначенні — «малоросійської») культури та, зокрема, поезії, він вбачав лише одну нішу — «трепака і гопака», тобто категорично не приймав можливість її становлення й рівноправності з російською чи європейськими культурами. Згадані слова Бєлінського: «Что же касается малороссиян, то смешно и думать, чтоб из их поэзии могло теперь что-нибудь розвиться. Двинуть ее (малороссийскую поэзию) возможно только тогда, когда лучшая, благороднейшая часть малороссийского населения оставит французскую кадриль и снова примется плясать трепака и гопака». Власне, саме через таку антиукраїнську спрямованість цих слів демократичного, здавалося б, діяча, що був у пошані в літераторів 1920-х рр. ці слова й було процитовано. Адже вчитися в Бєлінського закликав Кость Буревій, із яким М. Хвильовий дискутував. Про те, що саме характерна для російської літератури антиукраїнська спрямованість була підставою для цитування, свідчать і перші рядки памфлета Хвильового, які йдуть після наведення вислову Бєлінського: «Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачувати Бєлінського в шовінізмі, ми цим хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші москвофіли». Інакше кажучи, ці слова Бєлінського були одним із аргументів Хвильового проти орієнтації «на Москву». — Прим. наук. ред.

549

Хвильовий, Микола. Апологети писаризму (До проблем культурної революції). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК»), 1926. 21 березня. С. 8. Виділення за оригіналом.

550

Див. три попередні розділи.

551

Гірчак уклав список ухилів на основі постанови червневого пленуму (Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрыпника. Москва; Ленинград : Гос. изд-во, 1930. С. 50.): «1. Орієнтація української пролетарської літератури, а так само і всього культурного розвитку України, на капіталістичну Европу („Геть від Москви!“,„Якнайдалі від Москви!“,„Дайош Европу!“). 2.Теорія боротьби двох культур в її українсько-шовіністичній модифікації. 3. Обстоювання і обґрунтовування теорії капіталістичного відродження нації. 4. Бльокування з українськими буржуазно-націоналістичними елементами (неоклясики) і перехід до єдиного національного фронту. 5. Нерозуміння ролі пролетаріяту, як активного чинника й активного керівника та творчого учасника в культурному будівництві на Україні. 6. Так звана теорія „азіятського ренесансу“, теорія циклічности (Шпенґлер), що за нею на Україну покладається месіянську ролю — стати на чолі цього «азіятського ренесансу». 7. Троцькізм у політиці. 8. Проповідь ідеології українського фашизму.» Ці ідеї, на думку Гірчака, було розвинуто «під впливом класових сил, ворожих до нас», і вони забруднювали комунізм українським шовінізмом неокласичних поетів. (У нашому виданні цитату подано за українським оригіналом: Гірчак Є. На два фронти в боротьбі проти націоналізму. Збірник статтей 1926–1931 рр. Харків : Партвидав «Пролетар», 1932. С. 50. — у дужках прим. наук. ред.)

552

Див: Лавріненко, Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія-проза-драма-есей. Париж, 1959. С. 830–831.

553

«Хвильовий любив запах слова… Він заплітав слова в арабески й візерунки, розгортав їх у жалібні процесії і шикував у танечні групи». Цитовано за: Шерех, Юрій. Не для дітей: Літературно-критичні статті й есеї. Нью-Йорк, 1964. С. 55.

554

Хвильовий, Микола. Лілюлі. Червоний шлях. 1923. № 6–7. С. 3–24; перевиданий: Хвильовий, Микола. Лілюлі. / Твори: в 5 т. Нью-Йорк : Слово, Смолоскип, 1984. Т. 1. С. 365–391.

555

Khvylovyi, Mykola la (Romantyka) / Luckyj, George S. N. ed., Modem Ukrainian Short Stories. Littleton, Colorado, 1973. Pp. 114–115. Оскільки твір написано від першої особи, це зумовило закиди, ніби Хвильовий сам був чекістом, а професора Луцького запевнила людина, яка заслуговує довір’я, що її особисто допитував «товариш Фітільов» (справжнє ім'я Хвильового) під час громадянської війни. Григорій Костюк, який знав Хвильового та провів, напевно, наймасштабніше дослідження життя і творчості письменника, гаряче заперечує це, називаючи тих, хто робить такі заяви, вульгарними «загарбниками уваги та виробниками ковбас» (фразу в лапках перекладено з англійської. — у дужках прим. наук. ред.). Треба також завважити, що біографія Хвильового дозволяє припустити походження цієї історії з досвіду автора протягом громадянської війни, де він служив військовим комісаром, і що за основу історії було взято особисті конфлікти, які переживали його знайомі чекісти. Див. у: Ган, О. Трагедія Миколи Хвильового. Б. м. : Прометей, б. р. 77 С. 31.

556

Хвильовий, Микола. Вальдшнепи. ВАПЛІТЕ : Літературно-художній журнал. 1927. № 5. С. 5–69.

557

Смолич, Юрій Корнійович. Розповідь про неспокій. (Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті.) Ч. 1. Київ : Радянський письменник, 1968. С. 34.

558

Там само. С. 89.

559

Куліш, Микола. Твори. Нью-Йорк : УВАН, 1955. С. 40.

560

Критичний аналіз п’єси див. у: Revutsky, Valerian. The Prophetie Madman: The People's Malakhiy — A Play by Mykola Kulish, Canadian Slavonic Papers. T. 1. 1956. C. 45–48.

561

Ознайомитися з текстом двох згаданих п’єс, а також спогадами Григорія Костюка про створення «Патетичної сонати» можна в: Куліш, Микола. Твори. Нью-Йорк : УВАН, 1955. С. 9–104, 205–292, 412–414.

562

Куліш, Микола. Критика чи прокурорський допит? ВАПЛІТЕ. 1927. № 5. С. 146–157.

563

Див. у: Bahrij Pikulyk, Romana. The Expressionist Experiment in Berezil': Kurbas and Kulish. Canadian Slavonic Papers. Vol. 14. 1972. № 2. C. 224–244.

564

Імовірно, то був неточний переклад Автора з української на англійську мову. В оригінальному тексті Курбаса так: «Треба бить по голові фактами високої якости та оригинальности культурної творчости» (Курбас, Лесь. Шляхи Березоля. ВАПЛІТЕ. 1927. № 3. С. 42–143). Тобто в оригінальному тексті зазначено не про «ясність, а про «якість». — Прим. наук. ред.

565

Курбас, Лесь. Шляхи Березоля. ВАПЛІТЕ. 1927. № 3. С. 141–165, особл. 142–143.

566

Переклад Марка Царинника в: Dovzhenko, Alexander. The Poet as Filmmaker: Selected Writings. Cambridge, Mass. and London, 1973. P. 15.

567

Див., наприклад, у: Довженко, Олександр. До проблеми образотворчого мистецтва. / Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Оуквіл] : КІУС ; Мозаїка, 1977. С. 163–173.

568

Скрипник, Микола. Статті й промови в національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 57–81.

569

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. C. 70–74; Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Оуквіл] : КІУС ; Мозаїка, 1977. С. 15–18, 235–238.

570

Див., наприклад, у: Обсерватор. Думки про молоду белетристику. ВАПЛІТЕ. 1927. № 4, С. 194–201.

571

Хвильовий, Микола. Одвертий лист до Володимира Коряка. ВАПЛІТЕ. 1927. № 5. С. 158–173.

572

Хвильовий, Микола. Вальдшнепи. ВАПЛІТЕ. 1927. № 5. С. 5–69.

573

Хвиля, А. Від ухилу в прірву. Харків, 1928; передруковано як: Від національного комунізму до українського антикомуністичного націоналізму. Нью-Йорк. 1954.

574

Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928. Ph.D. dissertation: University of Toronto, 1980. Pp. 272–273.

575

Лист Хвильового, вперше опублікований у «Комуністі» 22 лютого 1928 року, передруковано в: Будівництво радянської України. Збірник Вип. 1. Харків: ДВУ, б. р. С. 199–201, а також у: Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. 2 вид. Харків, 1930. С. 318–320.

576

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. P. 151.

577

Процитовано: там само, С. 153. (У нашому виданні цитату подано за оригіналом. Це справді «Літературний ярмарок», але число за червень 1929 і, головне, автором тексту в журналі зазначено не Хвильового, а письменника Олександра Копиленка — то рядки з його листа до Григорія Епіка. Оригінал тут: Лист О. Копиленка до Гр. Епіка. Літературний ярмарок: альманах-місячник. Харків : Державне видавництво України, 1929. Книга сьома (137). Червень. С. 101. — у дужках прим. наук. ред.)

578

Див., наприклад, у: Антонюк, С. Проти хвильовизму. Література і мистецтво (додаток Вісті ВУЦВК). 1930. 23 лютого. С. 1–2.

579

Скрипник, М. О. Проти забобонів. Критика. 1929. № 6. С. 16–23.

580

Юринця, критика та філософа, порівнювали з Бенедетто Кроче (Лавріненко, Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія-проза-драма-есей. Париж, 1959. С. 837) через те, що він зосередився на філософії літератури в європейському сенсі. У 1928 (насправді — у 1929. — у дужках прим. наук. ред.) році він став членом ВУАН — це був вияв прагнення партії самостійно добирати її членів. Студент Покровського й Деборина, Юринець здобув погану славу під час кампанії проти філософії Деборина в Радянському Союзі, а Скрипника змусили засудити його в 1930-му. Його виключили з партії 1933-го, а пізніше заарештували за звинуваченням у належності до троцькістсько-націоналістичного блоку (така справа справді була, але Юринця не було зазначено серед учасників цього вигаданого чекістами блоку. У 1933 його справді було затавровано як «прихильника буржуазно-ідеалістичної філософії» та виключено зі складу академіків ВУАН, але заарештовано та розстріляно вже у 1937 р. не за вказаною вище справою. — у дужках прим. наук. ред.). Вважається, що його стратили. Kostiuk, Н. Stalinist rule in the Ukraine a study of the decade of mass terror (1929–1939). New York, 1960. Pp. 54–56; Бойко, M. Проф. В. О. Юринець. Наука і освіта (додаток Вісті ВУЦВК). 1928. 2 липня. С. 1; Shkandrij, Myroslav. The «Literary Discussion» in Soviet Ukraine, 1925–1928. Ph.D. dissertation: University of Toronto, 1980. C. 141–146; Скрипник, Микола. За ленінську філософію. Більшовик України. 1931. № 6. С. 18–35, і також у: Вестник Коммунистической Академии, № 40–41. 1930. С. 85 та інші.

581

Лейтес, А., Яшек, М. Десять років української літератури (1917–1927) / за ред. С. Пилипенка; Інститут Тараса Шевченка. Т. 2. Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. 2 вид. Харків, 1930. С. 624. (У нашому виданні цитату подано за: Хвильовий, Микола. Твори: в 5 т. Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р. Т. 4. С. 595–599. — у дужках прим. наук. ред.)

582

Хвильовий, М. Кричуще божество. Пролітфронт, 1930. № 1. С. 247–252; Хвильовий, М. Чим причарувала «Нова Генерація» тов. Сухино-Хоменка. Пролітфронт. 1930. № 3. С. 229–269; Кириченко, Н. Апологети куркульства. Пролітфронт. 1930. № 7–8. С. 269–290.

583

Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 157, 159, 164–165.

584

Затонський, В. Національна проблема на Україні. [Харків] : Держ. вид-во України, 1927. С. 13.

585

Стандартом праці про On Guardism у літературі вже ще залишається Brown, Edward J. The Proletarian Episode in Russian Literature, 1928–1933. New York, 1953.

586

Див. у: Luckyj, George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917–1934. New York : Columbia Univ. Press, 1956. Pp. 231–243, про подальшу долю українських письменників.

587

Довгань, Кость. Українська література і масовий читач. Критика. 1928. № 8. С. 39.

588

Любченко, Аркадій. Його таємниця. Нові дні. Т. 2. 1943. № 5. С. 4–5, 10–12.

589

Григорій Гринько був представником боротьбистів на перемовинах про злиття КП(б)У на засіданні комісії Комінтерну в грудні 1919 року. Тоді ж він і висловив згадане в тексті бачення відносин УСРР та РСФРР у економічній сфері, а зокрема заявив: «Ми розуміємо цю економічну єдність не так, що є дві одиниці, одна з них зникне, і на місці чогось федерального виходить Всеросійський Раднаргосп. Ми думаємо, що необхідно на Україні, якщо мова йде про самостійну (мовою оригіналу — «самостоятельную», — у дужках прим. наук. ред.) Українську республіку, створювати український економічний центр». На наступному раунді таких переговорів, який відбувся до лютого 1920 р., делегацію боротьбистів очолював Михайло Полоз. Перемовини проходили не так, як того бажали більшовики, котрі через Комінтерн готували жорстку резолюцію щодо УКП(б). Однак уже 28 лютого Раковський телеграфував із Харкова, що Гринько запропонував прийняти боротьбистів до КП(б)У на умовах повного підпорядкування, що, зрештою, і сталося в березні 1920 р., коли конференція боротьбистів відмовилася підтримати позицію Полоза й вирішила ліквідувати УКП(б) та влитися до більшовиків без будь-яких формальних умов. (Детальніше про це див.: Єфіменко, Геннадій. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. К. : Інститут історії України. 2012. С. 133–142, 154–156, 233–237, цитата зі с. 155). — Примітка наук. ред.

590

Див. Розділ II.

591

Ларін, Ю., Кріцман, Л. Нарис господарського життя і організація народного господарства Росії. Київ, 1921. С. 65, цитовано в: Мазепа, І. Большевизм і окупація України: соц.-екон. причини недозрілості сил укр. революції. Львів ; Київ : Знаття то сила, 1922. С. 82–83. Виділення за оригіналом.

592

Резолюція щодо «Господарського будівництва», ухвалена на V з’їзді КП(б)У в листопаді 1920 року. Див.: Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: в 2-х т. / Ін-т історії партії при ЦК Компартії України, Філіал ін-ту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС; [ред. кол. В. І. Юрчук (голова) та ін.]. Київ : Політвидав України, 1976. Т. 1 : 1918–1941. 1976. С. 102.

593

Резолюція щодо «Економічного будівництва», ухвалена на V Всеукраїнському з’їзді рад 1921 року, згідно з цитуванням у: Бабій, Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921–1925 рр.). К. : Вид-во АН УРСР, 1961. С. 91–92. Чубар, який тоді очолював промислове бюро українського ВРНГ, сказав, по суті, те саме на серпневій конференції раднаргоспів українських губерній у 1920 р. Див. також: Чирко, В. А. Коммунистическая партия — организатор братского сотрудничества народов Украины и России в 1917–1922 гг. Москва: Мысль, 1967. С. 221–222. (У грудні 1919 «для керівництва організацією господарчих органів України» при Всеукрревкомі (після реорганізації уряду у лютому 1920 — при Раднаркомі УСРР) було створено комісію на чолі з Власом Чубарем, яка отримала назву Промбюро УСРР (повне найменування — «Організаційне бюро по відновленню промисловості при Всеукрревкомі, пізніше — при Раднаркомі УСРР). Це був суто інструкторський відділ, який не мав управлінських функцій. У грудні 1920 відбулося формальне визнання з боку РСФРР незалежності УСРР та було укладено Союзний робітничо-селянський договір між УСРР та РСФРР. Після цього Промбюро було реорганізовано на Українську раду народного господарства (УРНГ, Укрраднаргосп), якій було надано частину реальних владних повноважень у господарській царині. Тому якщо на V конференції КП(б)У, як і загалом у 1920 р., як правило йшлося про єдність усього господарства, під яким малася на увазі саме економіка РСФРР, то з 1921, в тому числі й на V Всеукраїнському з’їзді рад, уже йшлося про узгодження господарського плану УСРР з РСФРР, про єдиний фронт боротьби, про єдиний господарський план союзу республік тощо. — у дужках примітка наук. ред.)

594

Лобурець, В. Е. Формування кадрів радянського робітничого класу України (1921–1925 рр.). Харків, 1974. С. 6–12.

595

Стаття перша Конституції 1923 року затверджує повноваження всесоюзного уряду, зокрема і його економічну владу. У роботі використано англійський переклад із праці: Meisel, James Н. and Kozera, Howard S, eds. Materials for the Study of the Soviet System: State and Party Constitutions, Laws, Decrees, Decisions and Official Statements of the Leaders in Translation. 2 ed. Ann Arbor, 1953. Pp. 155–156.

596

Carr, Е. Н. Socialism in One Country, 1924–1926. Baltimore, 1970. Vol. 1. Pp. 564–568.

597

Carr, E. H. and Davies, R. W. Foundations of a Planned Economy. 1926–1929. Baltimore, 1974. Vol. 1. Pp. 388, 467–470, 481.

598

Артемовський, А. Організація та наукова робота з'їздів. Життя і революція. 1925. № 1–2. С. 31. Це була перша з низки статей під заголовком «Перший всеукраїнський з’їзд по вивченню виробничих сил та народного господарства України». (Проведення територіальних з’їздів було передбачено рішенням Всеросійської конференції, яка згодом стала називатися І Всесоюзним з’їздом. Тобто згаданий принцип «якщо Росія щось отримує, то Україна також це має отримати» у цьому випадку не було реалізовано. — у дужках прим. наук. ред.)

599

В основу тексту цитованої далі статті було покладено промову Григорія Гринька на І Всесоюзному плановому з’їзді. Як на час з’їзду, так і на час написання статті він обіймав посаду голови Держплану УСРР. Заступником Голови Держплану СРСР він став після переїзду наприкінці 1926 року до Москви. — Прим. наук. ред.

600

Гринько, Г. Нарис української економіки. Червоний шлях. 1926. № 5–6. С. 120–123. Цитати зі с. 122.

601

Гринько, Г. Западный упор СССР (Украина). Хозяйство Украины. 1925. № 10. С. 3. Виділення за оригіналом.

602

Там само. С. 8.

603

У 1924–1925 роках 5,7 % видатків місцевих бюджетів у РСФРР покривалися із субвенцій, тоді як в Україні покривалося лише 3,8 % видатків місцевих бюджетів. Показники з видатків на душу населення в регіонах, які фінансувалися переважно із субвенцій, були такими:

Слід зауважити, що під категорією «Инші культ. соц. потреби» широко розуміли різні речі включно з витратами на ветеринарів, агрономів та міліціонерів. Цитовано за: Киянин. На Україні. Нова Україна. 1926. № 1–2. С. 122. Оригінальне джерело: Ржевусский. Роль субвенций в местном бюджете Украины. Украинский жономист. 1925. № 211. 16 сентября.

604

Відсоткові показники внесків України до всесоюзного бюджету та одержання витрат із нього було виведено за допомогою двох різних джерел. Перше джерело за даними економіста Раєвського:

Різні дані Бюджетно-фінансової комісії Держплану формують аналогічні висновки:

Показники щодо загального повернення коштів із бюджету до України та її внесків до бюджету порівняно з часами царизму такі:

Попов, О. Народне господарство України та Радянський Союз. Життя і революція. 1925. № 8. С. 65–66.

605

У тексті Попова немає твердження про те, що «Україна й справді мала сплачувати більше до бюджету, ніж Росія». Щоправда, Попов вказує, «що ажніяк не можемо ми стояти на принципі do ut des — нам, мовляв, мають повертати все те або в тій пропорції, що добуто на нашій землі», з чого, можливо, Мейс і зробив такий висновок. Попов справді наголошував, що головне — творення передумов «соціалістичного господарства». Тому «інтерес цілого, інтерес Радянського Союзу, в межах якого ми почали комуністичне будівництво, має підпорядковувати собі всі часткові цілі і стремління». Однак саме з огляду на економічний інтерес усього СРСР він наполягав на суттєвому збільшенні фінансування України: «українське народне господарство повинно діставати фінансову допомогу (звичайно з ресурсів, що добуваються з його ж таки джерел) у всякому разі не меншу, ніж то відповідає його промисловості в Союзі». За його підрахунками українська промисловість — це 25–35 % союзної, натомість Україна отримувала 16–18 %. — Прим. наук. ред.

606

Holubnychy, V. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review. № 3. 1956. P. 6. (Якщо звернутися до джерела, тобто статті Доброгаєва, то для періоду 1923/24-1926/27 господарських років («господарський» рік починався 1 жовтня) він називає інші цифри — від 20 % (у 1923/24) до 30, або, як він пише, 1/3 (у 1924/25) всіх отриманих в Україні прибутків ішло за її межі (див. у: Доброгаев В. Проблема финансового баланса Украины. Хозяйство Украины. 1927. № 2. С. 86). Всеволод Голубничий, на якого й дає покликання Мейс, чомусь вказав лише найменшу цифру. Варто також зазначити, що Волобуєв у своїй статті, посилаючись на Доброгаєва, акцентує увагу саме на вилученні з України у 1924/25 році 1/3 усіх її прибутків. — у дужках прим. наук. ред.)

607

Власенко, Е. Фінанси України. Нова Україна. 1927. № 12. С. 20.

608

Holubnychy, V. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review. № 3. 1956. P. 5.

609

Насправді Михайло Волобуєв не був очільником Головполітосвіти (Головного політико-освітнього комітету при Наркоматі освіти), але, як дослідив Юрій Шаповал, він належав до Колегії Головполітосвіти, а в 1927 був заступником її голови Детальніше див. тут: «Я помилявся, взявши на себе провину…» До 90-річчя М. С. Волобуєва-Артемова. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1994. № 1. — Прим. наук. ред.

610

Krawchenko, Bohdan. The National Renaissance and the Working Class in Ukraine During The 1920s. (Unpublished paper, Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1982.) P. 30n.

611

Волобуєв, M. Організація праці. Радянська освіта. 1923. № 1. С. 20–24, як цитовано в: Див. посилання вище.

612

Волобуєв, Михайло. До проблеми української економіки. / Документи українського комунізму. Вступна стаття Івана Майстренка. Нью-Йорк: «Пролог», 1962. С. 132.

613

Там само. С. 133–137.

614

Там само. С. 137–141.

615

Там само. С. 141–157.

616

Імовірно, йдеться про Михайла Гольмана, працю якого «Русский империализм» У своїй статті цитує Михайло Волобуєв, тоді як про жодного Гобсона у його тексті не згадується. — Прим. наук. ред.

617

Волобуєв, Михайло. До проблеми української економіки. / Документи українського комунізму. Вступна стаття Івана Майстренка. Нью-Йорк: «Пролог», 1962. С. 168–186. Цитата зі с. 186.

618

Там само. С. 186–190. Цитата зі с. 190.

619

Там само. С. 190–193.

620

Там само. С. 193–194.

621

Там само. С. 194–214.

622

Там само. С. 183.

623

Там само. С. 223.

624

Там само. С. 220–226.

625

Там само. С. 228–229.

626

Замість тексту Автора наведено точну цитату з Волобуєва, яку автор переказав із помилковим вживанням назви «Радянський Союз» замість «Україна». — Прим. наук. ред.

627

Там само. С. 230. Виділення за оригіналом.

628

Ваплітянський збірник. Вид. друге, доповн., під ред. Ю. Луцького. [Оуквіл] : КІУС ; Мозаїка, 1977. С. 64, пояснення додані.

629

Річицький, Андрій. До проблеми ліквідації пережитків колоніяльності та націоналізму (Відповідь М. Волобуєву). Більшовик України. 1928. № 2. С. 72–79. Цитати зі с. 74, 75, 77. (Сторінки посилань на цитати виправлено відповідно до тексту Річицького в журналі «Більшовик». — у в дужках прим. наук. ред.)

630

Там само. С. 79–86.

631

Річицький, Андрій. До проблеми ліквідації пережитків колоніяльності та націоналізму (Відповідь М. Волобуєву). Більшовик України. 1928, № 3. С. 64–84.

632

За З. Л. Мельником, понад 27 % доходів Союзу, зібраних в Україні протягом першої п’ятирічки, було вилучено та витрачено деінде в СРСР. Іван Коропецький, який вивчав перші дві п’ятирічки, виявив, що протягом другого періоду українська частка інвестицій зменшилася порівняно з першим періодом. Див.: Melnyk, Zinowij Lew. Soviet Capital Formation: Ukraine 1928/29–1932. Munich, 1965. Pp. 106–108; Koropeckyj, Iwan Swiatoslaw. The Economics of investment in Ukrainian Industry, 1928–1937. Ph D. Dissertation, Columbia University, 1964. P. 78.

633

В багні націоналізму. Більшовик України. 1928. № 4. С. 3–11. Цитата зі с. 10.

634

Каганович, Я. Розлам в КПЗУ і національна політика КП(б)У. Більшовик України. 1928. № 6. С. 20.

635

Перчик, Л. Найновіша «теорія» радянської економіки. Більшовик України. 1928. № 6. С. 51–59. Цитата зі с. 52.

636

Гірчак, Євген. Платформа українського націоналізму. Більшовик України. 1928. № 6. С. 29.

637

Річицький, Андрій. Національне питання доби наступу соціалізму в світлі постанов XVI з'їзду ВКП(б). Харків, 1931. С. 4–5.

638

Щодо зацікавленості Троцького українськими справами Автор помиляється, що, втім, не слід сприймати як закид у його бік, оскільки на час написання монографії питання не було дослідженим. Саме Троцький із російського боку восени 1920 року ініціював перегляд змісту економічної політики Кремля щодо УСРР. В результаті такого перегляду було ухвалено рішення про надання українським владним органам реальних повноважень у економічній царині, а у грудні 1920 радянська Росія вперше офіційно визнала незалежність УСРР та уклала з нею Робітничо-селянський договір. І саме Троцький навесні 1923 р. був тим членом політбюро ЦК РКП(б), який, у тому числі й за дорученням Леніна, критикував Сталіна за великодержавницькі дії й найлояльніше ставився до вимог УСРР надати їй більше прав у царині економіки. (Див. про це в: Єфіменко, Геннадій. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. Київ : Інститут історії України, 2012). Однак поняття «троцькізм» справді не мало спільного з терміном «український буржуазний націоналізм», яким таврували українців. Мало того, у кінці 1916 — на початку 1937 року поняття «троцькізм», «троцькіст» застосовувалося в характеристиці саме тих діячів, яких звинувачували в нехтуванні українською культурою та українським кадрами в управлінських структурах, тобто як синонім до «великодержавний шовініст», що тоді вже не було вживаним. — Прим. наук. ред.

639

Гірчак, Євген. Платформа українського націоналізму. Більшовик України. 1928. № 6. С. 43.

640

Скрипник, М. З приводу економічної платформи націоналізму. Більшовик України. 1928. № 6. С. 44–50. Цитата зі с. 46. Виділення за оригіналом.

641

Такий погляд озвучив Голубничий. Holubnychy, V. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review. № 3. 1956. P. 11.

642

Там само. Текст у: Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрыпника. Москва; Ленинград : Гос. изд-во, 1930. С. 215–216.

643

Волобуєв, М. Проти економічної плятформи націоналізму (до критики волобуївщини). Більшовик України. 1930. № 5–6. С. 54–55, Цитата зі с. 55.

644

Там само. С. 56–60.

645

Там само. С. 60–63, цитата зі с. 62–63.

646

Там само. С. 63–69.

647

Волобуєв, М. Проти економічної плятформи націоналізму (до критики волобуївщини). Більшовик України. 1930. № 7. С. 28–40.

648

Див. Holubnychy, V. The Views of M. Volobuyev and V. Dobrohaiyev and Party Criticism. Ukrainian Review. № 3. 1956. P. 12. (Голубничий, а слідом за ним і Мейс, помиляються. Волобуєв не поплатився своїм життям за цей текст. Він справді був заарештований у грудні 1933 і був звинувачений в участі в «українській контрреволюційній організації, що прагнула повалення Радянської влади збройним шляхом». У травні 1934 рішенням суду був засуджений до 5 років виправних таборів, але цей вирок було замінено засланням до Казахстану. Після звільнення мешкав у Краснодарському краї РРФСР. У 1957 році був реабілітований. Займався викладацькою роботою в інститутах Донецька та Ростова-на-Дону. Помер 1972 р. Див. про Волобуєва на основі слідчих справ тут: Шаповал, Ю. «Я помилявся, взявши на себе провину…» До 90-річчя М. С. Волобуєва-Артемова. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1994. № 1. — у дужках прим. наук. ред.)

649

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 67.

650

Там само. С. 115.

651

Його найдетальніша автобіографія, написана під час партійної перевірки 1921 року, з’являється в: Там само, С. 261–272. Те, що насправді є її скороченою версією, у Энциклопедический словарь Гранат. 7 изд. Т. 41. Ч. 3. Союз Советских Социалистических Республик (окончание). Приложение к циклу статей «Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской Революции. (Автобиографии и биографии)». Ч. 3. М. — Л. : Редакция «Русского Библиографического Института Гранат», год не указан. 7 изд. С. 47–59. Див. також: Біографія Миколи Олексійовича Скрипника. Вісті ВУЦВК. 1932. 26 січня 1932. С. 3; Рубач, М. А. Професійний революціонер. Шляхами заслань та боротьби (Документи до життєпису т. Скрипника). Харків, 1932. С. 9–10, що також містить документи, які стосуються його ранньої кар’єри.

652

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 33–34; автор обговорює свідчення Лотоцького, який стверджував, що зустрічав Скрипника серед членів Української студентської громади в Санкт-Петербурзі, але називав заранню дату, Скрипник не міг тоді бути в столиці. Інший видатний українець стверджував, що зустрічав його в тих самих обставинах у 1902 році, а це вже занадто пізно з огляду на арешт Скрипника в 1901-му. Див. Дорошенко Дмитро. Мої Спомини Про Давнє-Минуле (1901–1914). Вінніпег : Видавнича Спілка «Тризуб», 1949. С. 27. Хоча дати могли сплутатися, надто зважаючи, що минуло не одне десятиліття, той факт, що два мемуари засвідчують членство Скрипника в тій самій організації в тому самому місці, не слід цілковито заперечувати тільки тому, що він сам не згадав це в автобіографії.

653

Див. примітку 3 вище [у електронній версії — прим. 651. Прим. верстальника.].

654

Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 13–95; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 30–37; Рубач, М. А. Професійний революціонер. Шляхами заслань та боротьби (Документи до життєпису т. Скрипника). Харків, 1932. С. 10–18; Біографія Миколи Олексійовича Скрипника. Вісті ВУЦВК. 1932. 26 січня 1932. С. 3.

655

Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 110–112.

656

Удостоверение, выданное на имя Н. А. Скрыпника в том, что он командируется на Украину в качестве агента ЦК РСДРП(б) 22 декабря 1917 г. / Большевистские организации Украины в период установлення и укрепления советской власти: ноябрь 1917 — апрель 1918 гг. Киев : Гос. изд-во Политической лит-ры УССР, 1962. С. 29.

657

Мається на увазі харківський варіант І Всеукраїнського з’їзду рад. Київські більшовики ініціювали скликання І Всеукраїнського з’їзду рад, на якому вони збиралися переобрати Українську Центральну Раду. Однак на з’їзді, який розпочав свою роботу 17(4) грудня 1917 р., більшість делегатів підтримали Центральну Раду. Тоді пробільшовицькі делегати переїхали до Харкова, де об’єднались із делегатами III обласного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну, який саме відбувався у Харкові, та оголосили його І Всеукраїнським з’їздом рад. Цей з’їзд працював 2 дні (24–25 (11–12) грудня 1917 р.). Він проголосив Україну радянською республікою та обрав ЦВК рад (совітів) України, який, у свою чергу, 30 (17) грудня обрав уряд — Народний секретаріат, одним із членів якого й було призначено Миколу Скрипника. — Прим. наук. ред.

658

Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 120.

659

В оригіналі «25 лютого», очевидно, хибодрук, оскільки й насправді, і в документі, на який посилається Автор, йдеться про 25 березня. — Прим. наук. ред.

660

Повний текст цього документа вперше було опубліковано в: Большевистские организации Украины в период установлення и укрепления советской власти: ноябрь 1917 — апрель 1918 гг. Киев : Гос. изд-во Политической лит-ры УССР, 1962. С. 131–132.

661

18 квітня 1918 року у Таганрозі відбулася сесія ЦВК совітів України, а не Всеукраїнський з’їзд рад. Помилкове твердження Автора, ймовірно, зумовлено текстом Равича-Черкаського, котрий у своїй праці, яку широко використав Автор, пише про те, що ЦВК України влаштував у Таганрозі «свій III з’їзд». — Прим. наук. ред.

662

«На Таганрозькій конференції ми торкалися двох окремих моментів: з одного боку, завдання щодо відновлення партії, а з другого — завдання щодо ліквідації Народного секретаріату». Эпштейн, Я. Второй сьезд КП(б)У. Протоколы. Издание второе, дополненное и исправленное. Под общей редакцией и с предисловием В. П. Затонского. X. : 1927. С. 48.

663

Див. розділ вище та Бош, Евгения Богдановна. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации. Москва ; Ленинград : Гос. изд-во, 1925. С. 218–220.

664

Скрипник намагався запобігти утворенню Донецько-Криворізької республіки на початку, а не наприкінці 1918 року, але безуспішно. Її було проголошено 12 лютого (30 січня) 1918 р. в завершальний день IV обласного з’їзду рад робітників Донецько-Криворізького басейну. Прихильники цієї республіки вважали, що її проголошення убезпечує їх від наступу українських та німецьких військ. — Прим. наук. ред.

665

Див. у: Bilinskiy, Yaroslav. Mykola Skrypnyk and Petro Shelest: An Essay on the Persistence and Limits of Ukrainian National Communism / in Jeremy R. Azrael, ed., Soviet Nationality Policies and Practices. New York, 1978. PP. 108–111.

666

Первый сьезд Коммунистической Партии (большевиков) Украины 5–12 июля 1918 года. К пятилетнему юбилею (1918–1923). Статьи и протоколы сьезда. [Харьков]: Государственное издательство. 1923. С. 138, цитата за: Осликовская, Е. С, Снегов, А. В. За правдивое освещение истории пролетарской революции. Вопросы истории. 1956. № 3. С. 140.

667

Іван Кошелівець у: Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 49–56, доводить дещо схожу думку.

668

Теза про обривання зв’язків неточна. Скрипник, незважаючи на те, що був одним із організаторів КП(б)У, за результатами І з’їзду не увійшов до її керівних структур. Його обрали лише кандидатом у члени ЦК КП(б)У. Це пояснюється тим, що він не належав до жодної з двох основних тодішніх течій в КП(б)У («ліві» / «кияни» і «праві» / «катеринославці») та, відповідно, численних прихильників серед делегатів з’їзду не мав. Хоча після того, як більшовики залишили Україну, Скрипник і перейшов працювати до Всеросійської ЧК, з Україною він зв’язків не обривав. Зокрема він був делегатом і активним учасником II з’їзду КП(б)У (жовтень 1918 р., Москва), за результатами якого його знову обрано кандидатом у члени КП(б)У. А 11 листопада взяв участь у спільному засіданні керівництва російської Червоної армії з представниками КП(б)У, де вирішувалося питання про дії Червоної армії в українському напрямку. Російську сторону представляли головнокомандувач усіма збройними силами РСФРР І. Вацетіс і відповідальний за Україну член політбюро ЦК РКП(б) та нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін, українську — М. Скрипник, Я. Епштейн (Яковлєв), В. Затонський, B. Антонов-Овсієнко. Тобто М. Скрипник був залучений до українських справ, однак до постійної роботи в органах влади радянської України повернувся лише в січні 1919 р., вже після того, як уряд УСРР очолив Християн Раковський. — Прим. наук. ред.

669

Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 141–145.

670

Микола Олексійович Скрипник. Вісті ВУЦВК. 1933. 8 липня. С. 4.

671

У викладі Автора порушено хронологію подій. Микола Скрипник справді вказував у своїй автобіографії, що він був «особоуповноваженим «Совета Обороны» в справі боротьби з повстанською задніпровською дивізією отамана Зеленого», але то було під час перебування уряду в Києві. А про свою діяльність після, як сказано в Автора, «падіння режиму П’ятакова-Раковського», Скрипник написав так: «Після відходу з Києва спочатку був начальником політвідділу партійної мобілізації Гомельського укріпрайону…» (цитовано за тим же джерелом, до якого апелює Автор: Микола Скрипник. Моя автобіографія / Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. C. 271–272), тобто про боротьбу із Зеленим уже не йшлося. — Прим. наук. ред.

672

Біографія Миколи Олексійовича Скрипника. Вісті ВУЦВК. 1932. 26 січня 1932. С. 3.

673

В оригіналі — «закордонних», але то очевидний хибодрук. Скрипника влітку 1921 було призначено наркомом внутрішніх справ, а посаду наркома закордонних справ обіймав очільник РНК УСРР Християн Раковський. — Прим. наук. ред.

674

Бабко, Ю., Білокобильський, І. Микола Олексійович Скрипник. Київ : Політвидав України, 1967. С. 152–157; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 97.

675

Скрипник, Микола. Донбас і Україна. / Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 18.

676

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 175.

677

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 19–22; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 73.

678

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 86–87.

679

З 9 по 12 червня 1923 року в Москві відбувалася Четверта нарада ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік та областей. Її було присвячено вирішенню національних питань, і насамперед питання про основні засади Договору про створення СРСР (головної частини Конституції СРСР), обговорення дискусійних статей якого й було головним завданням наради. Справу Султан-Галієва справді розглядали на цій нараді, але не вона була приводом для скликання. — Прим. наук. ред.

680

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 23–28; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 73–77.

681

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 29–38; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 77–79; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. Мюнхен : [б. в.], 1969. С. 23–27.

682

Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1929. Т. 2. Ч. 1. С. 32. (У тексті Автора є невелика неточність. З його слів випливає, що ця розмова відбулася після XII з’їзду РКП(б) (17–25 квітня 1923 р.), тоді як насправді вона мала місце на VII Конференції КП(б)У, що працювала 6–10 квітня, тобто після схвалення ЦК тез Сталіна з національного питання та їх публікації у пресі, але до XII з’їзду РКП(б), де резолюцію з національного питання було затверджено. Процитовані слова М. Скрипник сказав 9 квітня 1923 року під час обговорення доповіді з національного питання, яку на конференції зробив Михайло Фрунзе. Саме за стенограмою цієї конференції в нашому виданні й процитовано слова Скрипника: Бюллетень VII Всеукраинской Конференции Коммунистической Партии (большевиков) Украины. 4–10 апреля 1923 г. Харьков, 1923. С. 289. — у дужках прим. наук. ред.)

683

Семененко, О. Харків : Б. м. : Сучасність. 1977. С. 118–120; Семененко, Олександр. Наркомюст Скрипник. Сучасність. Мюнхен. 1961. № 6. С. 96–97. (Справу вбивці розглядала надзвичайна сесія губернського суду — про це, власне, йдеться у тексті за посиланням. Це було звичайною юридично закріпленою практикою для такого роду справ, тобто нічого особливого в цьому статусі суду не було. Семененко в описі подій використав чутки, він навіть прізвище вбивці назвав неточно. Прізвище Скрипника в розгляді цієї справи не лунало, але, звичайно, йому було відомо про процес. Вбивці (Мейєру Зайдеру) і справді призначили непропорційне провині невелике покарання — 10 років позбавлення волі, але він навіть його повністю не відбув, і вже через 3 роки опинився на свободі. Незабаром після цього, тепер уже без суду, а за власною волею, його скарали на смерть колишні військовики Котовського, помстившись таким чином за свого командира. — у дужках прим. наук. ред.)

684

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 90–93.

685

Союз Советских Социалистических Республик, Центральний Комитет, 3 созыва, І сессия. Стенографический отчет. Москва, 1925. С. 12–13.

686

Див. Розділ III вище; Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 112–113.

687

Там само. С. 115. Є певна незгода з приводу того, коли УІМЛ було засновано. Свіжі радянські джерела вказують на кінець 1922 року, тоді як Кошелівець пише про 1923 рік. Сам Скрипник вказує дати досить розпливчасто, стверджуючи, що інститут було засновано у 1923/24 році. Див. Первая всесоюзная конференция марксистско-ленинских научно-исследовательских учреждений» (из стенографического отчета). Вестник коммунистической академии. № 27. С. 304. Швидше за все, Скрипник мав на увазі 1923–24-й академічний рік. Трохи більше світла на цю проблему проливає той факт, що, як зауважив один радянський науковець, деякі архівні документи вказують як час заснування Інституту кінець 1922 року, а інші підтверджують, що він почав функціонувати з 1 січня 1923 року. Комаренко, Наїна Василівна. Установи історичної науки в Українській РСР (1917–1937 рр.); АН УРСР, Ін-т історії. Київ : Наук. думка, 1973. С. 43.

688

Про український інститут марксизму. Вісти ВУЦВК. 1925. 25 квітня. С. 2. У газетному звіті, виданому кількома місяцями раніше, на початку 1924/25 навчального року — другого для Інституту, — сказано про те, скільки було студентів і що вивчали, але зовсім не згадано про справжні наукові роботи, які велися під його егідою: Степовий. Український Марксівський Інститут. Література, Наука, Мистецтво (додаток до Вісти ВУЦВК). 1924. 21 вересня. С. 3. Треба зауважити, що звіт у резолюції, датованій квітнем 1925 року, не вказує однозначно, що наука була цілком новою функцією для УІМЛ, а попередні звіти щодо організації науки та освіти не згадують про Інститут. Див., наприклад: Яната, О. До організованого розвитку науки на Україні. Червоний шлях. 1923. № 2. С. 173–182; Постернак, С. Стан і перспектива наукової праці на Україні та походження її з працею наукових установ С.Р.С.Р. Життя і революція. 1925. № 1–2. С. 37–38. Наступний звіт є особливо значущим через те, що містить текст промов професора М. І. Яворського та С. Ю. Семковського, названих у статті лише представниками Укрголовнауки — хоча вони водночас завідували кафедрами історії та соціології в УІМЛ. Можна не сумніватися: якби на той момент були сподівання, що Інститут буде відігравати значну роль у науці, то про ці посади також згадали б.

689

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 115–116.

690

Первая всесоюзная конференция марксистско-ленинских научно-исследовательских учреждений (из стенографического отчета). Вестник коммунистической академии. № 27. С. 304. Щодо самої назви УІМЛ, Комаренко у названій книзі (С. 46) стверджує, що її було змінено в січні 1924 р., тоді й з’явилася додаткова частина назви — «ленінізму».

691

Бованенко, Дм. Науковий центр марксистської думки на Україні. Червоний шлях. 1929. № 5–6. С. 184–196; Фельдман. Центр марксистсько-ленінської думки на Україні. Наука і освіта (додаток до Вісті ВУЦВК). 1929. 19 травня. С. 1.

692

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 540–544. (Насправді в постанові не йшлося про «переховування відступників» у Інституті. Навпаки, було згадано кілька напрямів роботи, діяльність у яких дозволяла стверджувати про здобутки, особливо в останній рік, котрі, як зазначалося у постанові, «свідчать про зростання УІМЛ, що підготувало його до дійсного виконання ним ролі марксистсько-ленінського центра». Щоправда, згадувалося про «ряд випадків», де виявилося «неприпустиме відставання та запізнення в розгортанні теоретичної роботи», але про національну складову не йшлося, та й узагалі це не конкретизувалося. Суть постанови, яка цілковито узгоджувалася із загальносоюзними тенденціями, полягала в розширенні роботи та завдань, і, відповідно, кількісного складу реорганізованого УІМЛ. На новостворені з його кафедр Інститути виділялися значні кошти, пропонувалися заходи для вирішення житлової проблеми. — у дужках прим. наук. ред.)

693

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 105–109. Про роль Скрипника у написанні резолюцій Комінтерну з національного питання див. його звіт 1929 року в УІМЛ, «Національне питання в програмі Комінтерну», у: Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931. Т. 2. Ч. 2. С. 158–228.

694

Лист Скрипника до Лебедя 1928 року. / Будівництво Радянської України. Харків, б. р. Т. 1. С. 166.

695

Скрипник, Микола. До теорії боротьби двох культур. 2-е видання. Харків, 1928. С. 9–13.

696

Там само. С. 13–15.

697

Там само. С. 13–15.

698

Там само. С. 20–22.

699

Там само. С. 23–29.

700

Там само. С. 29.

701

Про дискусію щодо резолюції див. вище в Розділі 3.

702

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 57–63; цитата зі С. 63. Виділення оригіналу.

703

Там само. С. 63–69.

704

Там само. С. 69–71; цитата зі С. 70.

705

Там само. С. 72–77.

706

Там само. С. 78–81, цитати зі С. 81.

707

Скрипник, Микола. Про укапізм. / Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1929. Т. 2. Ч. 1. С. 65.

708

У виступі в ЦВК СРСР 31 листопада 1924 року Скрипник наголошував на тому, що існування Автономної Молдавської Республіки в радянській Україні дало можливість «пригнобленим молдаванам Бессарабії» здобути політичну єдність та альтернативу в радянській Україні. — Там само. Т. 2. Ч. 1. С. 31.

709

У згаданій нижче праці «Національне питання у Карелії» М. Скрипник зауважував: «Тут може бути два шляхи: або взяти фінську мову і її розвивати, розвивати на ній культуру у Карелії і цим шляхом впливати на фінів, що живуть у Фінляндії, або може бути інший шлях, взяти настановлення на ріжницю карельської від фінської мови і розвивати карельську літературу, створивши тим самим національну тріщину у Фінляндії». Тобто загалом йшлося про два можливих методи впливу на Фінляндію, причому, як зазначалося, було обрано другий, тобто розвиток «у бік фінської мови». — Прим. наук. ред.

710

Скрипник, Микола. Національне питання у Карелії. / Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931, Т. 2. Ч. 2. С. 60–63. (У цьому конкретному тексті про Галичину, як і про українську мову та Західну Україну, згадок немає. Можливо, варто було поставити посилання на речення раніше. — у дужках прим. наук. ред.)

711

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 180.

712

Скрипник, Микола. За соціалістичне місто. Вісті ВУЦВК, 25 листопада 1931. С. 2.

713

Скрипник, Микола. Культурна революція в СРСР. Вісті ВУЦВК, 13 листопада 1930. С. 7.

714

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 142–145.

715

Вказано загальну кількість назв заводських газет, а не наклад. — Прим. наук. ред.

716

Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931, Т. 2. Ч. 2. С. 357.

717

Затонський, В. Національна проблема на Україні. [Харків] : Держ. вид-во України, 1927. С. 84.

718

Krawchenko, Bohdan. The Impact of Industrialization on the Social Structure of Ukraine. Canadian Stavonic Papers. 1980. No. 3. P. 354.

719

Скрипник, M. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 151–152.

720

Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931. Т. 2. Ч. 2. С. 270. Виділення Скрипника.

721

Там само. С. 345.

722

Krawchenko, Bohdan. The Impact of Industrialization on the Social Structure of Ukraine. Canadian Slavonic Papers. 1980. No. 3. P. 354.

723

Там само. C. 357.

724

Скрипник, Микола. Статті й промови. Харків : Держвидав України, 1931. Т. 2. Ч. 2. С. 247. (Здається, Автор не зовсім правильно зрозумів позицію Скрипника. Перед процитованими в тексті словами були такі два речення: «Про українців повинна дбати Українська Радянська Соціалістична Республіка, але також і ті краї, де живуть українці. І ми, робітники УСРР, категорично протестуємо проти того, щоб турботи про українців на Далекому Сході, напр., покладено виключно на УСРР», і далі, вже за наведеною у тексті цитатою: «Але нехай і РСФРР дбає й сама про свою українську нацменшість!». Тобто не відкидаючи потребу в зусиллях з боку УСРР для національно-культурного розвитку українців за її межами, Скрипник наполягав на тому, щоб значну частину роботи на себе брали загалом РСФРР та, зокрема, ті регіони, де українці проживали компактними масами. — у дужках прим. наук. ред.)

725

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 101–117.

726

Про обговорення національних меншин у зв’язку з ухваленням Конституції України в 1929 році див. у: Вісти ВУЦВК. 1 липня, 1928. Права меншин повністю там обговорюються. Дані про кількість неукраїнських рад узято з: Буценко, А. День Конституції і нацменшості. Вісти ВУЦВК. 1 липня, 1928. С. 1.

727

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 118–122.

728

Черлюнчакевич, Н. Національні меншості на Україні. Більшовик України. 1926. № 4–5, С. 107.

729

Кошелівець, Іван. Микола Скрипник. Мюнхен : Сучасність, 1972. С. 161.

730

В. Ваганяна з Комуністичної академії в Москві можна вважати прихильником першої з цих двох точок зору, а Я. Перчика із УІМЛ прихильником другої.

731

Сталин, И. Статьи и речи об Украине : сборник. — [Киев]; Партиздат ЦК КП(б)У, 1936. С. 211–218.

732

Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен : Сучасність, 1974. С. 229–232.

733

Там само. С. 232–236. Цитата зі С. 233.

734

Там само. С. 237–243.

735

Там само. С. 243–251.

736

Там само. С. 251–254.

737

Постановою українського уряду від 21 вересня 1920 року Наркомос отримав вказівку скласти план упровадження української як мови навчання в усіх освітніх закладах, а також організувати вечірні школи в кожному губернському та повітовому місті, щоб навчати української службовців. — Про впровадження української мови в школах і радянських установах. Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 71–72. (Автор не зовсім точно переклав зміст постанови РНК УСРР. Про запровадження викладання української мови як предмету в усіх освітніх закладах України у ній не йшлося. У тому документі наголошувалося на потребі поширення мережі закладів з українською мовою викладання та негайному впровадження саме в таких школах української мови як окремого обов’язкового предмету. — у дужках прим. наук. ред.) Дуже мало було зроблено для викладання мови службовцям. Звіт у газеті середини 1924 р. зазначає, що такі курси було засновано лише в Харкові — а більше ніде. Звіт, опублікований три роки потому, свідчить, що більшість держслужбовців не ставилися серйозно до вивчення української аж до 1926 року. Кобиляцький, П. До українізації. Вісти ВУЦВК. 1924. 24 липня. С. 1; У Харкові. Стан українізації установ міста й округи. Вісти ВУЦВК. 1927. 10 червня. С. 5.

738

Luckyj, George. Literary Politics in the Soviet Ukraine. P. 81.

739

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 355. (Ймовірно, неточність перекладу з української на англійську мову. Якщо вернутися до змісту постанови і, зокрема, до зазначеної сторінки, то з’ясується, що Наркомосу було доручено лише «розробити конкретні заходи щодо поліпшення становища революційних письменників (авторське право, житлове становище, лікування, видавнича справа)». Тобто було доручено лише питання поліпшення матеріального становища, а про ідеологічний контроль чи керівництво з Наркомосу не йшлося. Тоді як у самій постанові ідеологічній складовій було приділено чимало місця. — у дужках прим. наук. ред.)

740

Там само. Т. 1. С. 342–343.

741

Luckyj, George. Literary Politics in the Soviet Ukraine. P. 192.

742

Цитовано за: Ніколаєнко, В. Ю. Жовтнева революція і докорінна перебудова народної освіти на Україні (1917–1921 рр.). Наук. пр. з історії КПРС: міжвід. наук. зб. Київ, 1965. Вип. 5. С. 18. Неприховане визнання, що Наркомос на той час дотримувався практики російського Наркомосу, див. у: С. К. Гутянський. В. І. Ленін і культурне будівництво на Україні. Київ, 1965. С. 47.

743

Куличенко, М. И. Большевики Харьковщины в борьбе за власть Советов. 1918–1920 гг. Харьков. 1966. С. 229–230.

744

Крилов, І. Система освіти в Україні (1917–1930). Мюнхен, 1956. С. 37–39. Цитату (С. 38) було взято з: Второе Всеукраинское Совещание по Просвещению 17–25 августа 1920 г. Харьков, 1920.

745

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 152. (Це посилання на постанову пленуму ЦК КП(б)У від 17 жовтня 1922 р. Там справді йшлося про «неухильне прагнення до радянизації української народної школи» (а не «освітньої системи» загалом), але це вже був той час, коли одним із головних засобів такої радянизації було оголошено посилення політико-ідеологічної роботи українською мовою та нарощення видання відповідних українськомовних книг, що, власне, і було однією зі складових більшовицької українізації. Тобто йшлося про те, що радянізацію треба проводити за допомогою українізації. Загалом рішення того пленуму фактично були прологом до затвердженого XII з’їздом РКП(б) курсу на коренізацію. Додамо також, що на час ухвалення постанови наркомом освіти був уже Володимир Затонський, а не Григорій Гринько. Водночас слід завважити, що перед Гриньком завдання радянизувати систему освіти справді постійно ставили, і це звання справді протиставлялося українізації, якою йому водночас дорікали. Але то було переважно в другій половині 1921 — і до вересня 1922 (Гринька зняли з посади саме наприкінці цього місяця). — у дужках прим. наук. ред.)

746

Народный Комиссариат Просвещения УССР. Народное просвещение на Украине. Харків, 1924. С. 77–78.

747

Директиву, яку 25 травня 1920 року підписав Гринько як «комісар освіти центрального комітету комсомолу» і яка ставила завдання, починаючи з наступного місяця, розібратися зі сферами відповідальності організацій, цитовано в: Крилов. Система освіти. С. 39–42. (Автор неточно розтлумачив наведене розпорядження від 25 травня. Справді, у підписі стояло некоректне «Нарком освіти Ц.Ц.К.С.М.У. Гр. Гринько», однак зміст документа, зокрема вжите в пояснювальній частині постанови «Нар. Ком. Осв. спільно з Ц.К.К.С.М.У пропонує слідуюче» дає всі підстави стверджувати, що це була просто спільна постанова Наркомосу та ЦК КСМУ. — у дужках прим. наук. ред.)

748

Про це Скрипник сказав у 1930 р. Див. цитату в: Крилов, І. Система освіти в Україні (1917–1930). Мюнхен, 1956. С. 80.

749

Про розбіжності між Гриньком та Луначарським, див. у: Fitzpatrick, Sheila. The People’s Commissariat of Enlightenment: Soviet Organization of Education and the Arts under Lunacharskii, October 1917–1921. Cambridge, 1970. P. 67, 191, 199. Основну відмінність між системами описано в: Крилов, І. Система освіти в Україні (1917–1930). Мюнхен, 1956. С. 77–78, та Ряппо, Я. В чім основи розходження між системами народної освіти УСРР та РСФРР. Наука й Освіта (додаток до Вісті ВУЦВК). 1929. 19 березня 1929. С. 2. та 24 березня 1929. С. 1.

750

Ряппо, Я. Шкільництво на селі. Вісти ВУЦВК. 1924. 6 лютого. С. 2.

751

Всеукраїнський учительській з’їзд. Вісти ВУЦВК. 1925. 10 січня. С. 3.

752

Ортенберг, Д. Про підвищення кваліфікації народніх учителів (на увагу Губнаросвіти). Вісти ВУЦВК. 1924. 7 травня. С. 1.

753

Сващенко, Я. Культура замерзає. Вісти ВУЦВК. 1924. 9 лютого. С. 1.

754

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 120–121.

755

Перспективи ліквідації неписьменности на України. Вісти ВУЦВК. 1924. 4 лютого. С. 1.

756

Буценко, А. Радянське суспільство до роботи. Вісти ВУЦВК. 1924. 4 лютого. С. 1.

757

Див. Горач, М. І. Участь профспілок України в боротьбі за розвиток народної освіти в період довоєнних п’ятирічок. Наукові праці з історії КПРС. № 5. 1965, С. 113–124; Горлач, М. І. Роль профспілок України у здійсненні культурних перетворень у період побудови соціалізму (1925–1937 рр.). Наукові праці з історії КПРС. № 10. 1966. С. 57–72; Березовчук, М. Д. Боротьба комнезамів за розвиток народної освіти на селі в 1921–1925 рр. Наукові праці з історії КПРС. № 5. 1965. С. 61–71.

758

Вихід для безробітної інтелігенції. Вісти ВУЦВК. 1924. 19 квітня. С. 1.

759

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 140. (Це посилання не відповідає змісту. На с. 140 вказано документи за 1922 рік, тоді як в основному тексті згадуються 1927 та 1929 роки. — у дужках прим. наук. ред.)

760

X з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Доклад тов. Скрипника про культурне будівництво України. Вісти ВУЦВК. 1927. 3 грудня. С. 3–4.

761

Kolasky, John. Education in Soviet Ukraine: A Study in Discrimination and Russification. Toronto. 1968. PP. 14–17.

762

Пути народно-хозяйственного развития УССР. Материалы к построению пятилетнего плана. Харьков, 1928. С. 441–443.

763

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР. 1959. С. 440.

764

Неписьменним віком від 14 до 35 років радянський уряд України рішенням від 3 липня 1929 р. наказував зареєструватися у своїх місцевих радах до 1-го січня 1930 р.; аналогічну постанову, що стосувалася людей віком від 35 до 50, було ухвалено 11 вересня 1931 р. — Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії й Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 461–467, 568.

765

Стан і перспективи культурного будівництва на Україні. Доклад Наркомосвіти УСРР тов. Скрипника М. О. Вісті ВУЦВК. 1929. 15 травня. С. 6.

766

У цьому реченні дві неточності. По-перше, Автор, посилаючись на текст, вказує пересічну письменність 71 % не на ту дату, яку зазначено в газетному звіті. У газеті йдеться про 1926 р., а у звіреній стенограмі промови Скрипника, яку згодом було опубліковано окремою статтею, про 1927 р. Імовірно, малися на увазі результати перепису населення, який відбувся в грудні 1926 р., однак Автор прив’язав це до дати промови, виголошеної в травні 1929 р. По-друге, самі твердження Скрипника суперечать одне одному, на що не звернув уваги Автор. Якщо застосовувати однакові критерії для оцінки, — а лише в такому разі порівняння доречне — то згадані в Скрипника показники письменності (на селі 50 % (1927 р.) або 53 % (1929 р.) та в місті 70 % (1927 р.) або 74 % (1929 р.)) не можуть дати загалом по Україні 71 %, незалежно від того, для якого року брати дані. Адже абсолютна більшість населення України проживала в селі, а там рівень письменності був значно нижчий від названого 71 %, тоді як у містах — майже на цьому рівні. Наприклад, за грудневим 1926 р. переписом населення УСРР становило близько 29 млн., із яких на селі мешкало приблизно 23,6 млн. тобто понад 81 %. Тож «загальний» рівень письменності має бути ближчим до показника сільського, а не міського населення. Підтвердженням такої невідповідності є й слова самого Скрипника з цієї ж доповіді, де він наголошує: «кількість неписьменних на Україні віком од 10 до 35 років дає 4 млн. 425 тис.» — Прим. наук. ред.

767

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 488, 512, 568, 590–593.

768

X з’їзд Комуністично партії (більшовиків) України. Доклад тов. Скрипника про культурне будівництво України. Вісти ВУЦВК. 1927. 3 грудня. С. 3–4.

769

За єдину систему народної освіти: Наркомос — штаб цільного культурного процесу (Всеукраїнська нарада окрінспектора Наросвіти). Вісті ВУЦВК. 1930. 10 травня. С. 3.

770

В англійськомовному варіанті вказано «9 вересня», але це простий хибодрук, оскільки автор посилається на відповідну змісту постанову від 19 вересня 1932 р. — Прим. наук. ред.

771

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. Перспективи ліквідації неписьменности на України. Вісти ВУЦВК. 1924. 4 лютого. С. 1. С. 559–567, 593, 604.

772

Там само. С. 411.

773

Скрипник, М. На переломі. Вісті ВУЦВК. 1930. 11-го січня. С. 2–3.

774

Скрипник, М. Реконструкція країни і перебудова школи. Вісті ВУЦВК. 1932. 8 лютого. С. 2.

775

Всеукраїнська партійна нарада в справі наросвіти. Вісти ВУЦВК. 1920. 22 квітня. (Імовірно, рік вказано помилково. — у дужках прим. наук. ред.)

776

Ганцов, Всеволод. Проблеми розвитку української мови. Життя і революція. 1925. № 10. С. 61–62.

777

Wexler, Paul N. Purism and Language: A study in Modern Ukrainian and Belorussian Nationalism (1849–1967). Language Science Monograph. Vol. 11 (Bloomington, 1974). P. 113–133.

778

Курс історії української літературної мови. Київ, 1958. 1961. Т. 2. С. 16; Скрипник, Микола. Підсумки правописної дискусії. Вісти ВУЦВК. 1927. 19 червня. С. 2.

779

Інститут Наукової Мови Всеукраїнської Академії Наук. Червоний шлях. 1923. № 1. С. 245–246.

780

Савченко, Федір. Інститут Української Наукової Мови Української Академії Наук. Україна. 1926. № 5. С. 179–186.

781

Критичний огляд цієї роботи у: Байкар, Олекса. Кримсько-українська правнича мова. Критично-історичний етюд. Червоний шлях, 1930. № 1. С. 134–156.

782

Pylypenko, S. Odvertyj lyst do vsix, xto cikavyt’sja cijeju spravoju. Червоний шлях. 1923. № 6–7. C. 267–268.

783

Товариство допомоги розвитку та поширення української наукової мови. Червоний шлях. 1924. № 6. С. 248–249.

784

Тимченко, Є. Усталення українського правопису. Україна. 1925. № 4. С. 187.

785

Грушевський, М. В правописній справі. Україна. 1926. № 5. С. 191.

786

Савченко, Федір. Всеукраїнська конференція в справі упорядкування українського правопису. Україна. 1927. № 3. С. 203.

787

Про правописну конференцію та її наслідки див. у: Скрипник, Микола. Підсумки правописної дискусії. Вісти ВУЦВК. 1927. 19 червня. С. 2–3; Хвиля, А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. Більшовик України. 1933. № 7–8. С. 49–51.

788

Смеречинський, С. Куди йде українська мова (До питання про предикативні номінативи та «предикат» інструментал в українській мові). Червоний шлях. 1928. № 5–6. С. 172–189; Ларін, Б. Мовний побут міста. Червоний шлях. 1928. № 5–6. С. 190–198.

789

Затонський, В. Національна проблема на Україні. [Харків] : Держ. вид-во України, 1927. С. 23.

790

Dmytryshyn, Basil. Moscow and the Ukraine 1918–1953. Pp. 241, 245.

791

У цьому випадку йдеться про КП(б)У, яка була не партією, а обласною організацією РКП(б) — Прим. наук. ред.

792

Є велика кількість вторинного матеріалу щодо радянської української історіографії у 1920-х. Наприклад, див.: Korduba, Myron. La littérature historique sovétique-ukrainienne: compte-rendu 1917–1931. Munich, 1972 (перше видання — у Варшаві у 1938, де на той час і працював історик, — у дужках прим. наук. ред.); Ohloblyn, Olexander. Ukrainian Historiography. 1917–1956 / The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. New York, 1957. Vol. V–VI. P. 307–455; Крупницький, Борис. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950). Мюнхен, 1957; Krupnytskyi, Borys. Die ukrainische Geschichtswissenschaft in der Sowjetunion, 1921–1941. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, Vol. 6. 1941. N. 2–4. Pp. 121–151; Dorošenko, D. Die Entwicklung der Geschichtsforschung in der Sowjetukraine in den letzten Jahren. Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institut in Berlin. 1928. H. 2. Pp. 35–56; О. M. Українська історична наука в 1920-х роках. Сучасник. Т. 1. 1948 № 1. С. 76–84; Заикин, В. Украинская историческая литература последних лет. На чужой стороне. Т. 10. 1925. С. 236–251. Серед радянських українських праць особливо цінними є: журнал «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (Київ, 1968–1972); Дядиченко, В. А., Лось, Ф. Е., Сарбей, В. Г. Развитие исторической науки на Украине (1917–1963 гг). Вопросы истории. 1964. № 1. С. 3–26; Комаренко, Н. В. Установи історичної науки в Українській РСР (1917–1937 рр.); АН УРСР, Ін-т історії. Київ : Наук. думка, 1973; Комаренко, Н. В. Журнал «Літопис революції»: Історіографічний нарис. К. : Наук. думка, 1970. 172 с. Варто зазначити, що радянські праці часто потерпають через прогалини, продиктовані політичними вимогами, що часом поширювалися навіть на бібліографічні списки в журналах, друкованих дуже малими накладами. Тих, хто став жертвою «чисток» у 1930-х і не був реабілітований, згадують лише з метою засудити, але поза тим на них не посилаються навіть у бібліографіях, тому єдиний спосіб знайти твори марксистських істориків, таких як Матвій Яворський чи Осип Гермайзе, — це переглянути зміст журналів чи перелік публікацій у журналі за певний рік. Ця обставина проливає світло на сучасний стан історіографічних досліджень в УРСР.

793

Класична праця про дореволюційну українську історіографію: Doroshenko, Dmytro. A Survey of Ukrainian Historiography. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. Vol. 5–6. 1957. Pp. 3–304.

794

Колективний некролог-перелік п’ятдесяти українських науковців, які загинули в 1918–1923 роках: Заслужені для української науки й українознавства діячі, що померли в рр. 1918–1923. Україна. 1924. № 3. С. 180–191.

795

Теза про Михайла Грушевського як президента УНР була поширеною серед української діаспори та українських істориків діаспори, звідки її, ймовірно, і запозичив Мейс. У перші роки відновлення незалежності вона широко побутувала і в сучасній Україні. Насправді це твердження не відповідає дійсності — посади Президента УНР в реаліях 1917–1918 рр. не існувало як такої. Водночас Грушевського, який справді обіймав найвищу посаду у владній ієрархії УНР, могли означати як «президента» Центральної Ради. У цьому випадку слово «президент» застосувалося як синонім слова «голова» і це цілком відповідало дійсності — Михайло Грушевський був незмінним і єдиним головою Української Центральної Ради з березня 1917 по квітень 1918 рр. — Прим. наук. ред.

796

Таке цілком доречне порівняння наводить у своїй праці: Horak, Stephen М. Michael Hrushevsky: Portrait of a Historian. Canadian Slavonic Papers. Vol. 10. 1968. № 3. Pp. 345–346.

797

Koch, Hans. Mychajlo Hruševśkyj (1866–1966): Zum 100 jährigen Geburtstag. Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart. Vol 13. 1966. No. 37. P. 151.

798

«С/с», «сексоти» — від російськомовного «секретные сотрудники» — таємні співробітники органів держбезпеки, на той час це було ДПУ (Державне політичне управління) УСРР та ОДПУ (Об'єднане державне управління) СРСР. — Прим. наук. ред.

799

Лихо, П. «Советская власть на местах»: Робота комуністичної партії Чорнуського району на Полтавщині (1921–1941). Український Збірник. Ч. 8. 1957. С. 147.

800

Дорошенко. Die Entwicklung der Geschichtsforschung. Pp. 41–42.

801

Грушевський, M. Перспективи і вимоги української науки. Україна. 1926. № 1. С. 7, 10–12.

802

Гарний стислий огляд «Історії України-Руси» Грушевського див. у: Багалій, Д. І. Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті. T. 1. Харків : Держвидав України, 1928. С. 73–78.

803

Грушевський, Михайло. Початки громадянства: (Генетична соціольоґія). Institut Sociologique Ukrainien. [Відень] : [Укр. Соціол. Ін-т], 1921. Особливо с. 8, де він писав: «А формули розвою громадянства, взяті Енгельсом у Морґана, були, на правду, а ні тверді, а ні певні». Відповідь радянським марксистам див. у: Річицький, Андрій. Як Грушевський «виправляє» Енгельса. Червоний шлях. 1924. № 3. С. 183–190.

804

Гермайзе, Осип. Ювілей української науки. Сорок років діяльності акад. М. С. Грушевського. Життя і революція. 1926. № 10. С. 98.

805

Hrushevsky Mychaylo. The Traditional Scheme of «Russian» History and the Problem of а Rational Organization of the History of the Eastern Slavs. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. Vol. 2. 1952. № 4(6), Pp. 355–364. Див. також: Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of «Russian History». Ukrainian Quarterly. Vol. 30. 1974. № 1. Pp. 13–25.

806

Presnyakov, A. E. The Formation of the Great Russian State. Chicago : Quad rangle Books, 1970. Pp. 6–8 та наступні. Див. також: Polonska-Vasylenko, Natalia. Two Conceptions of the History of Ukraine and Russia. London, 1968.

807

Покровский, М. Н. Избранные произведения, Москва, 1965–1967. Т. 1. С. 345. (На вказаній сторінці, як і загалом у всьому томі, немає цієї характеристики, хоча посилання на Грушевського трапляються часто. Цитовано за: Покровский, М. Н. Предисловие к первому изданию / Историческая наука и борьба классов (историографические очерки, критические статьи и заметки). Выпуск 1. Москва — Ленинград : Соцэкгиз, 1933. С. 77. — у дужках прим. наук. ред.)

808

Чудову колекцію таких тверджень можна знайти у: Рубач, М. А. Буржуазно-куркульська націоналістична ідеологія під машкарою демократії «трудового народу» (Соціально-політичні погляди М. С. Грушевського). Червоний шлях. 1932. № 5–6. С. 122–128.

809

Грушевський, Михайло. В двадцять п’яті роковини смерті О. М. Лазаревського: Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження. Україна. 1927. № 4. С. 17.

810

Академік Д. І. Багалій. Вісті ВУЦВК. 1932. 11 лютого. С. 5; D(oroshenko), D. D. І. Bahalii. Zeitsschrift für osteuropaishe Geschichte. Vol. 6(2). 1932. № 2. C. 312; Doroshenko, D. Ukrainische Akademia der Wissenschaften in Kyjiv. Mitteilungen des ukrainischen wissenschaftlichen Institutes in Berlin. № 1. 1927. April. P. 11; Бойко, І. Д. До сторіччя з дня народження видатного українського історика Д. І. Багалія. Український історичний журнал. 1957. № 2. С. 105.

811

Яворський, М. І. Нарис історії України. Т. 1. Київ : ДВУ України, 1923.

812

Багалій, Д. Перша спроба начерку історії України на тлі історичного матеріалізму. Червоний шлях. 1923. № 9. С. 145–161.

813

Яворський, М. Дещо про «критичну» критику, про «об’єктивну» історію та ще і про бабусину спідницю. Червоний шлях. 1924. № 3. С. 167–182; Багалій, Д. З приводу антикритики професора М. І. Яворського. Червоний шлях. 1924. № 6. С. 149–160.

814

Гуревич, З. Псевдомарксизм на службі українського націоналізму (До останніх виступів О. Гермайзе). Більшовик України. 1929. № 9. С. 55.

815

Гермайзе, О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т. 1. Революційна українська Партія (РУП). Київ, 1926.

816

Особливо варте уваги: Гермайзе, Осип. Десятиліття Жовтневої революції і українська наука. Україна. 1927. № 6. С. iii–iv.

817

Яворський, Матвій. Сучасні течії серед української історіографії. / Криза сучасної буржуазної науки та марксизм (до філос. дискусії). Збірник. [X.] 1929. С. 33–34.

818

Pidhainy, S. О. Portraits of Solowky exiles. / The Black Deeds of the Kremlin: a White Book. 1. Book of testimonies. Toronto: Ukrainian Association of Victims of Russian Communist Terror, 1953. Pp. 342–343. (У розповіді про долю Осипа Гермайзе після справи СВУ є певні неточності. За цією справою його було засуджено на 5 років позбавлення волі з позбавленням громадянських прав ще на 2 роки. Повторно його заарештували та засудили в 1937, і втретє — у 1944. Помер на засланні у 1958 році. — у дужках прим. наук. ред.)

819

Там само. С. 342.

820

Передрукована як Ohloblyn, Oleksander. А History of Ukrainian Industry. Munich, 1971. (Ідеться про три книги. Дві з них було опубліковано раніше: Оглоблин, А. П. Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетьманщине. К., 1925. 270 с.; Оглоблин, А. П. Очерки истории украинской фабрики. Предкапиталистическая фабрика. К., 1925. 232 с. Третю книгу (хронологічно другу в задуманому шеститомнику) — «Українська кріпацька фабрика XVIII-XIX ст.» — після доповнення й переробки було надруковано в 1931 р., але вона не отримала дозволу на розповсюдженні й тираж її було знищено радянською цензурою. Див. про це: Ясь, Олексій. Історичні погляди Олександра Оглоблина: радянська доба (1919–1941). Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. 2008. Вип. 18. С. 223. У 1971 названі три книги було опубліковано англійською в Мюнхені. — у дужках прим. наук. ред.)

821

50 лет советской исторической науки: хроника научной жизни: 1917–1967 / сост. А. И. Алаторцева, Г. Д. Алексеева; Ин-т истории СССР. Москва : Наука, 1971. С. 30–31, 30–31, 39. Указом про створення Істпарту його було віддано під керівництво Рабкріну (див. текст у: Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 112–113), але пізніше, у вересні 1922-го, повноваження передано Центральному комітету. Вокруг работы Истпарта. Летопись революции, 1923. № 2. С. 283. (У цьому дописі аналізується стан справ у Істпарті у вересні — листопаді 1922 р. Справді застосовується формула «Іспарт при ЦК КП(б)У», але про спеціальне рішення щодо передання його у відання ЦК не йдеться. — у дужках прим. наук. ред.)

822

Вокруг работы Истпарта. Летопись революции. 1923. № 4, С. 316–317.

823

На початку 1924-го М. Іванов нарікав, що умови, у яких працювала Істпарт як у Харкові, так і на губернському рівні, були «не зовсім сприятливими» і що багато людей не розуміють, наскільки важливою була робота Істпарту. Незабаром після цього Мєдвєдєв, секретар ЦК КП(б)У, відіслав у всі губернські партійні комітети циркулярний лист, у якому зазначалося, що журнал «Летопись революции» надзвичайно важливий, тому він має бути наявним у бібліотеках, клубах, партійних школах і його мусять читати всі члени партії. У 1925 році було повідомлено, що полтавському відділу Істпарту місцевий партком надав лише 100 руб. (у огляді йдеться про те, що це, поряд із виділенням приміщення, свідчить про покращення умов діяльності Полтавського істпарту. — у дужках прим. наук. ред.), Чернігівський істпарт отримав від губкому тільки 200 руб., а Донбаський губком вирішив узагалі не створювати (тобто розформувати існуючий — у дужках прим. наук. ред.) губернський Істпарт і запропонувати всім окружкомам виділити працівників для окружних істпартів. Див. у: Летопись революции. 1924. № 1. С. 278; 1924. № 3. С. 238 (посилання неточне, у вказаному номері всього 236 сторінок. — у дужках прим. наук. ред.); 1925, № 3. С. 238–243.

824

План работы Истпарта ЦК КП(б)У и Губ-Истпартов на 1925-й год. Летопись революции 1925. № 4. С. 233. Спочатку Всеукраїнська конференція Істпарту, численні місцеві делегати гостро критикували центр (тобто Харків) за спроби придушити місцеві ініціативи, тоді як центр, своєю чергою, звинувачував місцеві організації в неуважності до центру та спробах іти власним шляхом. «Всеукраинское совещание Истпартов», Летопись Революции, 1925, № 3, С. 225–236; № 4, С. 165–174.

825

Титульні сторінки журналу стали друкуватися українською з початку 1928 року. Статті й до цієї зміни публікувалися не лише російською, а й українською мовами з поступовим збільшенням частки українською. У 1932–1933 усі статті в журналі були українськомовними. — Прим. наук. ред.

826

Риш. Арнольд. Очерки по истории «Спилки». Летопись революции. 1925. № 2. С. 125–173; 1925. № 3. С. 77–107.

827

Второе Всеукраинское совещание Истпартов. Летопись революции. 1926. № 3–4. С. 291.

828

Юдицкий, А. «Бунд» в Черкасском районе в 1904-5 гг. Летопись революции. № 5. 1923. С. 138, 140, 142.

829

Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. X. : Государственное издательство Украины, 1923. С. 40.

830

Там само. С. 11.

831

Там само. С. 165. (Автор помилково вказав с. 37, у нашому виданні цей хибодрук виправлено. — у дужках прим. наук. ред.)

832

Там само. С. 5–6.

833

Фрід, Д. До питання про коріння КПУ. Більшовик України. 1927. № 10. С. 39–50; № 14. С. 27–38.

834

Равич-Черкаський, М. Українська художня література руською мовою. Критика. 1930. № 3. С. 27–36.

835

Енциклопедія Українознавства. Під ред. В. Кубійовича. Т. 7: словникова частина. Париж — Нью-Йорк: «Молоде Життя». 1973. С. 2431. (У посиланні в тексті Автора була помилка, яку в нашому виданні виправлено. Згадані відомості про Равича Черкаського вміщено в 7 т. «Енциклопедії українознавства» на с. 2431. У цьому багатотомному виданні загальна нумерація сторінок. — у дужках прим. наук. ред.)

836

Кандидатом у члени політбюро ЦК КП(б)У Микола Попов був із лютого 1933 до травня 1936, а з травня 1936 до липня 1937 — членом політбюро ЦК КП(б)У. Заарештований у 1937, страчений у 1938 р. — Прим. наук. ред.

837

Советская историческая знциклопедия. В 16 т. Т. 11. Пергам — Ренувен / Гл. ред. Е. М. Жуков. М.: Советская энциклопедия, 1968. Колонки 410–411.

838

Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партіі (більшовиків) Украіни. Харьків, 1928. С. 3–10, цитати зі С. 3, 9. (У нашому виданні подано переклад із російського видання 1929 р. — у дужках прим. наук. ред.)

839

Там само, С. 15–21, 38–45, 109–112, 218–219.

840

Сухино-Хоменко, В. Проблеми історії КП(б)У (М. М. Попов — Нарис історії Комуністичної Партії (більшовиків) України). Більшовик України. 1928. № 13. C. 69–78.

841

Большая советская энциклопедия. (1-ше видання, Москва, 1931). Т. 45. Кол. 328. Хоча це чи друге видання не зазначило його роботи з Укрнаукою, певна кількість друкованих видань та інтерв’ю цитувало його в цій ролі. (На жаль, Автор у посиланні допустив хибодрук, який ми не можемо виправити через відсутність назви статті. Том 45 насправді побачив світ у 1940 році, а на сторінці 328 жодної згадки про Яворського немає.) Див.: На шляхах організації української науки (Розмова з зав. Укрголовнаукою М. І. Яворським). Вісти ВУЦВК. 1924. 5 лютого. С. 2.

842

Яворский, М. К истории КП(б)У / Октябрьская революция. Первое пятилетие. Харьков : Государственное издательство Украины. 1922. С. 93.

843

Яворський, М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. Укр. ін-т марксизму, Іст. від. Т. 1. Харків : Держ. вид-во України, 1927. С. 7–9.

844

Там само. Т. 1. С. 13–18.

845

Там само. Т. 1. С. 22–81. Цитата зі с. 37.

846

Там само. Т. 1. С. 82–117.

847

Там само. Т. 1. С. 108–189.

848

Там само. Т. 1. С. 190–308.

849

Там само. Т. 1. С. 317–414.

850

Там само. Т. 2. С. 8–28.

851

Там само. Т. 2. С. 125–126.

852

Там само. Т. 2. С. 129.

853

Яворський, М. Проблема української національно-демократичної революції у 1917 році, її історичні підвалини та рушійні сили. Червоний шлях. 1927. № 2. С. 112.

854

Там само. С. 108–134 (у нашому виданні вказано уточнені номер і сторінки журналу, де подано першу частину статті Яворського, з якої взято відомості, використані в тексті перед посиланням. — у дужках прим. наук. ред.).

855

Яворський, М. Проблема української національно-демократичної революції у 1917 році, її історичні підвалини та рушійні сили. Червоний шлях. 1927. № 4. С. 100.

856

Там само. С. 103.

857

Там само. С. 96, 104–110, цитати зі с. 104, 110.

858

Спрямованим проти «радянського уряду» Яворський називав не IV (як вказано в тексті Автора), а III Універсал: «Правда, в Третьому Універсалі він проголосив федералістичні самовизначення декларуючи, що «віднині Україна стає Українською Народньою Республікою», але це проголошення було вже скеровано не проти імперіалізму, а проти Жовтневої революції, що наспіла тим часом у Росії і докочувалася на Україну». Тому, на думку Яворського, це нове самовизначення було не актом революційного процесу, але видимої контрреволюції, що одмежовувала Україну від совітської Росії. Далі наголошується, що аналогічне значення мав і Четвертий Універсал, однак заувагу щодо антисовітського курсу, на яку вказує Автор, зроблено саме щодо III Універсалу. — Прим. наук. ред.

859

Яворський, М. Проблема української національно-демократичної революції. Червоний шлях, 1927. № 4. С. 112.

860

Zu spät — нім. занадто пізно. — Прим. пер.

861

Яворський, М. Проблема української національно-демократичної революції. Червоний шлях, 1927. № 4. С. 116.

862

Впливу Заходу на український революційний рух він присвятив одну статтю: Iavorskyi, М. Westeuropäische Einflüsse auf die Ideengestaltung der sozialen Bewegung in der Ukraine im zweiten und dritten Viertel des XIX. Jahrhunderts / Otto Hoetzsch, ed. Aus dem historischen Wissenschaft in der Soviet-Union: Vorträge ihrer Vertreter während der «Russischer Historikerwoche», veranstaltet in Berlin 1928 von der deutschen Gesellschaft zum Studien Osteuropas. Berlin, 1929. Pp. 88–97.

863

Iavorskyi, М. Die Ergebnisse der ukrainischen Geschichtsforschung in den Jahren 1917–1927. / Hoetzsch, ed. Aus dem historischen Wissenschaft in der Soviet-Union. Pp. 98–105.

864

Первая всесоюзная конференция марксистско-ленинских научно-исследовательских учреждений. Вестник Коммунистической Академии. 1928. № 2 (26). С. 98–105.

865

Труды Первой Всесоюзной конференции Историков-марксистов. 2-е изд. Москва, 1930. Т. 1. С. 426–435.

866

Яворський, М. І. Сучасні течії серед української історіографії / Криза сучасної буржуазної науки та марксизм (до філос. дискусії). [X.] 1929. С. 18–138.

867

Сухино-Хоменко, В. З приводу особливостей пролетарської революції на Україні. Літопис революції. 1928. № 4. С. 79–119.

868

Гарін, М. Як не треба писати історії. Літопис революції. 1928. № 6. С. 321–332; Редькіна, І. До питання про особливості пролетарської революції на Україні. Літопис революції. 1928. № 6. С. 333–350. Сухино-Хоменко, як і багато інших істориків, часто вдавався й до літературної критики, тому 1928 року на нього нападався критик Коряк, звинувачуючи в націоналізмі. Див.: Коряк, В. Як марксист Сухино-Хоменко «взяв» марксиста Леніна. Критика. 1928. № 6. С. 99–110. Хвильовий критикував його за те саме в «Платформі».

869

Труды первой всесоюзной конференции историков-марксистов 28.ХІІ.1928—4.1.1929. Том 1. Москва, 1930. С. 448–452.

870

Горин, П. М. Яворський, Історія України в стислому нарисі (рецензія). Правда. 1929. 10 лютого. С. 5.

871

Горин, П. Письмо в редакцию. Историк-марксист. № 12. 1929. С. 334–335. Захист Яворського, опублікований у «Прапорі марксизму» (1929. № 2), не був мені доступний, проте його цитує сам Горін, відкидаючи як голу «літературну полеміку». Коротке визнання Яворським своїх помилок також не було мені доступне, проте його цитовано тут: Korduba, Myron. La littérature historique sovetique-ukrainienne: compte-rendu 1917–1931. Munich, 1972. P. 166.

872

Скубицкий, Т. M. Яворский. История Украины в сжатом очерке (рецензия). Историк-марксист. 1929. № 12. С. 285.

873

Barber, John. Soviet Historians in Crisis, 1928–1932. New York, 1981. P. 44.

874

Дискусія з приводу схеми історії України М. Яворського. Стенограма дискусії, що відбулася на історичному відділі Українського інституту марксизму-ленінізму в травні 1929 року]. Літопис революції. 1930. № 2 (41). С. 264–324. Див. особливо зауваження Сухино-Хоменко, с. 281–294.

875

Сухино-Хоменко, В. На марксистському історичному фронті. Більшовик України, 1929. № 17–19. С. 42–55; № 19. С. 40–56.

876

Рубач, М. Федералистические теории в истории России. / Русская историческая литература в классовом освещении (ред. М. Н. Покровский). Москва, 1930. Т. 2. С. 3–120, зокрема С. 107.

877

Рубач, М. Ревізія більшовицької схеми рухомих сил і характеру революції 1905–1917 (права плятформа на історичному фронті). Більшовик України. 1929. № 17–18. С. 21.

878

Там само. С. 21–24.

879

Там само. С. 25–26. Виділення за оригіналом.

880

Там само. С. 26–41.

881

В осередку Українського Інституту Марксизма-Ленінізма. Постанова Бюра Харківського Окружкому КП(б)У від 5-ХІІ-29 року. Затверджена ЦК КП(б)У 7-ХІІ-1929 року. Вісті ВУЦВК. 1929. 8 грудня. С. 3.

882

Скрипник, Микола. Помилки і виправлення академіка М. Яворського. Більшовик України. 1930. № 2. С. 12–26.

883

Резолюция, вынесенная коллегией Института истории Коммунистической академии по делу М. Яворского. Известия. 1930. 3 марта. С. 4. (У англійськомовному тексті подано покликання на газету «Известия» від 5 березня. Це хибодрук, який у нашому виданні виправлено. Слід також зазначити, що рішення про цитовану публікацію — миттєва реакція на статтю про Яворського в газеті «Правда», яку було опубліковано того ж таки 1 березня. Окрім того, трапилася помилка в перекладі з оригіналу на англійську — в тексті постанови не йшлося про вказівку на обов’язок ЦК КП(б)У боротися з яворщиною. Насправді там сказано, що шкідництво Яворського «жодним чином не може кинути тінь на усіх істориків марксистів України та комуністичну партію України, яка веде рішучу боротьбу зі своїми класовими ворогами у справі класового будівництва». — у дужках прим. наук. ред.)

884

У нашому виданні виправлено, оскільки у тексті Автора було використано формулювання «перший секретар», тоді як до 1934 року очільник КП(б)У офіційно означався як «генеральний секретар». У газеті «Правда» під цитованим листом підпис «секретар ЦК КП(б)У». — Прим. наук. ред.

885

Косиор, С. Письмо в редакцию. Правда. 1930. 6 апреля. С. 6.

886

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 490.

887

Хвиля, Андрій. До розв’язання національного питання на Україні. Харків : ДВУ, 1930. С. 48–50.

888

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр. : збірник документів / Відп. ред. О. І. Євсєєв. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 540–544. (У тексті постанови немає слів про засудження «УІМЛ за прикривання національних ухильників». Натомість наголошується на потребі «зміцнити марксистсько-ленінський більшовицький фронт витриманими кадрами». Відзначено вагомі кроки УІМЛ на цьому шляху, «особливо за останній рік роботи», але вказано, що все-таки потрібних темпів роботи ще не було забезпечено. Саме для цього УІМЛ і реорганізовувався на кілька інститутів, фінансування яких відчутно збільшилося. — у дужках прим. наук. ред.)

889

Див. у: Пионтковский, С. Великодержавные тенденции в историографии России. Историк-марксист. 1930. № 17. С. 21–26; Пионтковский, С. Великорусская буржуазная историография последнего десятилетия. Историк-марксист. 1930. № 18–19. С. 157–176. Югов, М. Положение и задачи исторического фронта в Белоруссии. Историк-марксист. 1930. № 17. С. 42–50; Мамет, Л. Отражения марксизма в буржуазном востоковедении. Историк-марксист. 1930. № 17. С. 69–96.

890

Скубицкий, Т. Классовая борьба в украинской исторической науке. Историк-марксист. 1930. № 17. С. 39–40.

891

Яворського заарештували 10 березня 1931 р. в Ленінграді саме у справі «Українського національного центру», яку Автор помилково відмежовує від історика. 7 лютого 1932 р. Яворського засудили до 6 років позбавлення волі. Відбував покарання у таборі на Соловках. 9 жовтня 1937 р. трійка Управління НКВС Ленінградської області ухвалила новий вирок — розстріл, який було виконано 3 листопада того самого року. Детальніше про нього тут: Рубльов О. С. Матвій Іванович Яворський / Зневажена Кліо: Зб. ст. К. : 2005. С. 565–592. — Прим. наук. ред.

892

Kostiuk, Н. Stalinist rule in the Ukraine: A study of the decade of mass terror (1929–1939). New York, 1960. Pp. 51–53; Tillnett, Lowell. The Great Friendship: Soviet Historians on the Non-Russian Nationalities. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1969. Pp. 36–40; Sullivant, Robert S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917–1957. New York and London : Columbia University Press, 1962. Pp. 183–184, 197–198; Костюк, Г. Останні роки життя академіка М. Грушевського (За совєтською пресою і спогадами сучасників) 1934–1954. Український збірник. 1954. № 1. С. 83–84; The black deeds of the Kremlin. A White book. Vol. 1: Book of testimonies / Semen О. Pidhainy — Editor-in-chief. Toronto, 1953. P. 339–340. Найавторитетнішим випадом супроти історичних ідей Грушевського є: Хвиля, А. Буржуазно-націоналістична трибуна. Більшовик України. 1931. № 6. С. 46–58; найбільш енциклопедичним: Рубач, М. А. Буржуазно-куркульска націоналістична ідеологія під машкарою демократії «трудового народу». Червоний шлях. 1932. № 5–6. С. 115–135; № 7–8. С. 118–126; № 11–12. С. 127–136.

893

Щодо російського націоналізму в радянській історіографії див.: Tillnett, Lowell. The Great Friendship: Soviet Historians on the Non-Russian Nationalities. Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1969; Shteppa, Konstantin. Russian Historians and the Soviet State. New Brunswick : Rutgers University Press, 1962. P. 146–150, 169–177; Shteppa, Konstantin. The Lesser Evil Formula. / Cyril E. Black, ed., Rewriting Russian History: Soviet Interpretation of Russia’s Past. New York, 1962. Pp. 107–119; Oberländer, Erwin. Sowjetpatriotismus und Geschichte: Dokumentation. Cologne : Verlag Wissenschaft und Politik, 1967.

894

Lewin, М. Society, State, and Ideology During the First Five Year Plan. / Fitzpatrick, Sheila, ed. Cultural Revolution in Russia, 1928–1931. Bloomington and London, 1978. P. 41.

895

Провокативне дослідження СРСР як імперської структури: Carrère d’Encausse, Hélène. Decline of An Empire: The Soviet Socialist Republics in Revolt. New York : Newsweek Books, 1979.

896

Conquest, Robert. The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties. New York, 1973.

897

Голубничий, Всеволод. Три лекції про економіку України. Мюнхен ; Нью-Йорк, 1969. С. 11.

898

Fitzpatrick, Sheila. Cultural Revolution in Russia, 1928–1932. Journlal of Contemporary History. Vol. 9. 1974. № 1. P. 34.

899

Лихо, П. Советская власть на местах. Український Збірник. Ч. 8. 1957. С. 146.

900

Там само. С. 142, 147.

901

Fitzpatrick, Sheila. Cultural Revolution in Russia, 1928–1932. Journlal of Contemporary History. Vol. 9. 1974. № 1. P. 40–41. Див. також: Fitzpatrick, Sheila. Culture and Politics Under Stalin: A Reappraisal. Slavic Review. Vol. 35. 1976. № 2. Pp. 211–231.

902

Якісний розгляд шахтинського судового процесу й пізнішого суду над Промисловою партією можна знайти в: Bailes, Kendall Е. Technology and Society under Lenin and Stalin: Origins of the Soviet Technical Inteligentsia, 1917–1941. Princeton, 1978. Pp. 69–140; Carr E. H., Davies, R. W. Foundations of a Planed Economy, 1926–1929. Vol. 1. Pp. 621–627.

903

Тов. Ярославський про економічну контрреволюцію в Шахтинському районі. Вісти ВУЦВК. 1928. 23 березня. С. 2.

904

Medvedev, Roy А. Let History Judge: The Origins and Consequences of Stalinism. New York, 1972. Pp. 111–113.

905

Fisher, Louis. In: Richard Crossman, ed. The God that Failed. New York, Toronto, and London, 1965. Pp. 189–190.

906

Graham, Loren R. The Soviet Academy of Sciences and the Party, 1927–1932. Princeton, 1967. Pp. 89–130.

907

Незважаючи на той факт, що Українську академію наук було засновано в 1918 році, за Гетьманату, всі радянські ресурси зазначали як дату заснування 1919-й, і робили це за дуже незначним винятком із середини 1920-х. Уже 1924 року святкували 5-річний ювілей — із вигаданої дати заснування. Див.: П'ять років ВУАН. Література, Наука, Мистецтво (додаток до «Вісти ВУЦВК»), 1924. 16 березня. С. 1. Однак під час судового процесу СВУ одним із способів дискредитації ВУАН режим обрав згадування про те, що її насправді було засновано за Гетьманату в 1918-му, а тому вона продукт «класових ворогів». Див.: «Спілка визволення України» (З винувального висновку в справі «СВУ»). Вісті ВУЦВК. 1930. 8 березня. 1930. С. 2. Цікаво зазначити, що до 1923 року в радянській пресі 1918-й вільно визнавали датою заснування ВУАН. Див., наприклад: Яната, О. До організованого розвитку науки на Україні. Червоний шлях. 1923. № 2. С. 177.

908

Перевезення останків президента ВУАН, акад. Д. К. Заболотного до місця похорону. Вісті ВУЦВК. 1929. 19 грудня 1929. С. 2.

909

Полонська-Василенко, Н. Українська Академія Наук: Нарис історії. Мюнхен, 1955, 1958. Т. 1. С. 53.

910

Вибори до Всеукраїнської Академії Наук. Наука і Освіта (Додаток до «Вістей»). 30 червня 1929, С. 1.

911

За два тижні після виборів було опубліковано статтю з викладом основної проблеми ВУАН, що полягала, на думку автора, в залученні «кадрів старих висококваліфікованих вчених», які «часто корінням своїм входили до минулих, ліквідованих революцією соціальних формацій». ВУАН тут було зображено як гніздо ворожості до пролетаріату впродовж громадянської війни; її було трансформовано після перемоги пролетаріату, і це завдання було виконано завдяки «створенню атмосфери», за якої вплив «суспільної думки» став відчутним. Озерський, Ю. Як проходили вибори до ВУАН. Вісті ВУЦВК. 1929. 14 липня. С. 3; 17 липня 1929. С. 3.

912

Постанова президії ВУАН у справі акад. С. О. Єфремова. Вісті ВУЦВК. 1929. 1 січня. С. 2.

913

Харківські наукові працівники схвалюють постанову в справі Єфремова. Вісті ВУЦВК. 1929. 31 січня С. 2. (Автор неточно переклав зміст рішення. Харківські науковці не могли виключити Єфремова з Харківської секції, бо він не був її членом. Насправді у цьому рішенні йшлося про підтримку рішення Президії ВУАН, а дії Єфремова суворо засуджувалися. — у дужках прим. наук. ред.)

914

Всеукраїнський з’їзд наукових працівників. Вісті ВУЦВК. 1929. 15 лютого. С. 1 (редакційна стаття).

915

Костюк, Григорій. М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Українська літературна газета. Т. 6. 1960. № 1. С. 8.

916

Bokiurkiw, Bohdan R. Ukrainization movements within the Russian Orthodox Church and Ukrainian Autocephalous Orthodox Church. Harvard Ukrainian Studies. Vol. 3–4. 1979–1980. Part 1. P. 111. Про формацію та ранню історію автокефальної церкви див. у: Bokiurkiw, Bohdan R. The Church and the Ukrainian Revolution. / Hunczak, Taras, ed. The Ukraine 1917–1921: A Study in Revolution. Pp. 220–246.

917

У цьому розділі беремо «куркуль» у лапки, бо, по-перше, його значення в час, про який тут мова, не відповідало дореволюційному й перетворилося у вустах влади на пропагандистське кліше, а по-друге — не було чітких критеріїв, за якими те чи інше господарство можна було зарахувати до «куркульських». А вже для зовсім бідних селян, які критично ставилися до заходів радянської влади, вигадали схожий ідеологічний термін «підкуркульник». — Прим. наук. ред.

918

Спілка визволення України (З винувального висновку в справі «СВУ»). Вісті ВУЦВК. 1930. 26 лютого С. 2–3; 27 лютого 1930, С. 2–3.

919

Спілка визволення України (З винувального висновку в справі «СВУ»). Вісті ВУЦВК. 1930. 28 лютого С. 2–3; 1 березня. С. 2–3.

920

Спілка визволення України (З винувального висновку в справі «СВУ»). Вісті ВУЦВК 1930. 2 березня. С. 2; 4 березня. С. 2–3; 5 березня. С. 2–3; 6 березня. С. 2–3; 7 березня. С. 2–3; 8 березня. С. 2–3; 9 березня. С. 2–3.

921

Див., наприклад, у: Плющ, В. Спілка визволення України. Український Оглядач. № 3. 1956. С. 13–30. Справжність існування СВУ ще довго була «питанням віри» в певній частині української діаспори, можливо, на підставі того, що коли вона й не існувала, то мала б існувати.

922

Найкраща робота про СВУ, що викриває весь процес як фальсифікацію: Снегирев, Гелий. Мама моя, мама… Континент. № 11. С. 11–53; № 12, С. 163–209; № 13, С. 173–203; № 14, С. 152–192; № 15, С. 90–122 (1977–1978).

923

Плющ сам визнавав, що «Поширений апарат секретної поліції для секретної співпраці (сексоти) виключав будь-яку можливість визначеної підпільної діяльності», у: Плющ. Спілка визволення України. С. 17.

924

Справа «Спілки визволення України». Вісті ВУЦВК. 1930. 11 березня. С. 3.

925

Костюк. Правління сталіністів в Україні. С. 85–86.

926

Див.: Петров, Віктор. Українські культурні діячі Української РСР 1920–1940 : Жертви більшовицького терору. Нью-Йорк : Пролог, 1959. 79 с.

927

Weissberg, Alexander. The Accused. New York : Simon and Shuster, 1951. P. 4; Гришко, Василь Іванович. Москва сльозам не вірить: Трагедія України 1933 року з перспективи 30-річчя (1933–1963). Нью-Йорк : Видання ДОБРУС'у в США, 1963. С. 22.

928

Antonov-Ovseenko, Anton. The Time of Stalin: Portrait of a Tyranny. New York, 1981. P. 109.

929

Про події 1930 p. коректніше говорити не як про ліквідацію, а як про реорганізацію. Того року мовознавчі установи ВУАН (Інститут української наукової мови, Комісію для складання словника української мови, Комісію для складання історичного словника української мови, Комісію етимологічного словника української мови, Комісію нормативної граматики української мови, Діалектичну комісію ВУАН, Комісію історії української мови) було реорганізовано в Інститут мовознавства при ВУАН. Власне, подальша розповідь у цьому розділі теж свідчить про те, що про розгром мовознавства в 1930 р. говорити було ще зарано. — Прим. наук. ред.

930

Справа «Спілки визволення України. Вісті ВУЦВК. 1930. 14 березня. С. 4; Wexler. Purism and Language. P. 157.

931

Скрипник, Микола. Контрреволюційне шкідництво на культурному фронті. Червоний шлях. 1930. № 4. С. 141–142.

932

Відіграли свою роль труднощі перекладу. Насправді в цитованій промові від 3 травня 1931 р. в УІМЛ Скрипник лише згадав про свою присутність на тому «засіданні Ради Національностей, де говорили про карельську і фінську мови». Його згадка стосувалася обговорення різної долі нових слів у цих мовах, але жодним чином не виступу там самого Скрипника. — Прим. наук. ред.

933

Мова про іншу людину. У цьому випадку Автора ввело в оману вжите без імені прізвище. Насправді М. Скрипник у цьому виступі покликався на працю українського мовознавця Наума Кагановича і, зокрема, апелював до його доповіді «Боротьба на два фронти з націоналізмом у сучасному мовознавстві». — Прим. наук. ред.

934

Скрипник, Микола. До питання боротьби за марксо-ленінське мовознавство. Червоний шлях. 1932. № 1–2. С. 88–92. Посилання на національні ухили в мовному питанні в мусульманських республіках було зроблено через масову зачистку, що відбувалася тоді в різних культурних, наукових, художніх і літературних установах на Волзі та Уралі. Про це див. у: Беннігсон, Александр А., Уімбуш, Ендерс І., Мусульманський національний комунізм в Радянському Союзі. С. 91. Про Карельське питання див. у Розділі 4 вище.

935

У: Яцимирський, Б. За марксистське озброєння мовознавчих кадрів. Червоний шлях. 1931. № 11–12. — критика тих, хто віддавав перевагу індоєвропейській теорії над яфетичною, і наголошено, що старих мовознавців належить замінити «пролетарськими» марксистськими кадрами.

936

Бойко, Володимир. УРЕ і завдання марксистського мовознавства. За марксо-ленінську критику. 1932. № 7–8. С. 73–82.

937

Постишев, П. Мобілізуємо маси на своєчасну поставку зерна державі. Промова т. П. П. Постишева на пленумі ЦК КПбУ 10.VI.1933. Вісті ВУЦВК. 1933. 22 червня 1933. С. 1–2.

938

Стан на мовному фронті. Доповідь тов. Хвилі. Велелюдні збори в будинку працівників освіти. Вісті ВУЦВК. 1933. 30 червня. С. 3. Уривки з резолюції подано поряд із коментарями Хвилі.

939

Хвиля, А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. Більшовик України. 1933. № 7–8. С. 42–56; Хвиля, А. На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті. За марксо-ленінську критику. 1933. № 7. С. 3–26.

940

Постсталінський підручник з історії української літературної мови стверджував, що правопис 1928 року, так само, як і словники, термінологія й граматика того періоду сильно постраждали від «націоналістичних деформацій». Курс історії української літературної мови. Т. 2. Київ, 1961. С. 104.

941

Щоб детальніше ознайомитися з позицією Хвилі та переконливим її спростуванням, див.: Смаль-Стоцький, Роман. Українська мова в совєтській Україні. 2-е вид. Нью-Йорк, Торонто, Сідней, Париж, 1969. С. 52–270.

942

Лавріненко Юрій. Розстріляне Відродження : Антологія 1917–1933. Поезія — проза — драма — есей. Paris : Kultura, 1959. С. 965.

943

В. Н. До Всеукраїнської наради про роботу на селі. Вісти ВУЦВК. 1924. 16 квітня. С. 1.

944

Затонський, В. Леніновим шляхом (Промова на поширенні наради сількорів «Радянське село»). Харків, 1926. С. 21.

945

Березовчук, М. Д. Заходи Комуністичної партії України по організаційно-політичному зміцненню комнезамів (1925 р.). Український історичний журнал. 1964. № 1. С. 64–69.

946

Lutarewytch, Р. А Resistance Group ofthe Ukrainian Underground, 1920–1926. Ukrainian Review. No. 2. 1956. P. 90. Цитовано за українськомовним оригіналом, який було опубліковано на рік раніше: Лютаревич, П. Історія одного повстання на Полтавщині та українське підпілля в роках 1920–1926. Український збірник. Кн. 4. 1955. С. 145–146.

947

Петровський, Г. Четвертий з'їзд незаможних селян України. Вісти ВУЦВК. 1924. 12 квітня. С. 1.

948

Борев, Б. С. Як вибирають ради на Україні. Харків, 1926. С. 55–39.

949

Lewin, М. Russian Peasants and Soviet Power: A Study of Collectivization. New York, 1975. P. 249.

950

Сталин, И. В. Сочинения. T. 7. С. 72.

951

Це помилкове датування, зроблене за джерелом, у якому немає посилань на відповідні документи. Насправді «експертне оподаткування» розпочалося у 1928 р. Його завданням, як зазначено в одному з датованих серпнем 1928 р. таємних циркулярів ЦК КП(б)У, було «забрати частину грошових нагромаджень у куркульських господарств і використати їх в інтересах соціалістичного сектору. Запровадження цього заходу повинно обмежити ріст капіталістичних елементів, сприяти продовженню наступу на куркуля». Жодних обґрунтувань для призначення такого податку не потребувалося, тобто все робилося за довільними вказівками місцевих активістів. Детальніше про становлення експертного податку тут: Петренко, В. І. «Експертне» оподаткування подільського селянства у 1928–1933 рр. Наукові записки [Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського]. Серія: Історія. 2012. Вип. 20. С. 197–202. Цит. зі с. 198.

952

Лихо, П. Советская власть на местах. Український Збірник. Ч. 8. 1957. С. 156–159.

953

Сталин, И. В. Сочинения. Т. 12. С. 141–172; McNeal, R. Н., ed. Resolutions and Decisions of the Communist Party of the Soviet Union. Toronto, 1974. Vol. 3. Pp. 40–43; Fainsod, Merle. Smolensk under Soviet Rule. Нью-Йорк, 1958. P. 242.

954

Мова про Криворізьку округу. У Автора помилково вказано «2460 свиней», тоді як у книзі І. Слинька, на яку він посилається, ця цифра позначає кількість конфіскованих корів; свиней же було конфісковано 1105. У кінці цього самого речення помилково вжите «проса» замінено на «борошна», що відповідає даним у джерелі. — Прим. наук. ред.

955

Слинько І. І. Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України (1927–1932 рр.). К. : Вид-во АН УРСР, 1961. С. 189.

956

Harvard University Refugee Interview Project. Case 284.

957

Див., наприклад свідчення очевидця у: М. Вербицький. Найбільший злочин Кремля. Лондон, 1952. С. 68–69. Ці й схожі збірки, видані українськими групами на Заході, було широко підтверджено матеріалами документів згаданого вище Гарвардського проекту.

958

Гришко. Москва сльозам не вірить. С. 22.

959

Harvard University Refugee Interview Project. Case 323.

960

McNeal, ed. Resolutions and Decisions. Vol. 3. P. 41. У цій постанові виокремлено Поволжя й Північний Кавказ як пріоритетні регіони.

961

Гришко. Москва сльозам не вірить. С. 21.

962

Цитата: Пігідо, Федір. Україна під більшовицькою окупацією. Мюнхен, 1956. С. 107.

963

Чмыга, А. Ф. XV съезд ВКП(б) о коллективизации сельского хозяйства и начале осуществления его решений на Украине. Вестник московского университета, 1967. № 6. С. 33; Чмыга, А. Ф. Колхозное движение на Украине. Москва, 1974. С. 302.

964

Крикуненко, О. М. Боротьба Комуністичної партії України за здійснення ленінського кооперативного плану. Львів, 1970. С. 55.

965

Правобережний, Ф. (Федір Пігідо). 8000000 :1933-й рік на Україні. Вінніпег, 1951. С. 42.

966

З постанови пленуму ЦК ВКП(б) про сільське господарство України й про роботу на селі / Комітети незаможних селян України (1920–1933) : Збірник документів і матеріалів. Київ, 1968. С. 388–389.

967

Див., наприклад, у: Березовчук, М. Д. Роль комнезамів у соціалістичній перебудові села. Український історичний журнал. 1960. № 3. С. 51–57; Я. М. Славетним шляхом. Вісті ВУЦВК. 1930. 9 травня. С. 5.

968

Селунская, В. М. Рабочие-двадцатипятитысячники — проводники политики партии в колхозном строительстве. Вопросы истории. 1954. № 3, С. 19; Тимофеев, А. Н. Двадцятипятитысячники — проводники политики партии в колхозном строительстве на Украине (1929–1930) / Из истории борьбы Коммунистической партии Украины за социалистическое переустройство сельского хозяйства. Киев, 1961. С. 84.

969

Зомбе, Е. Двадцятипятитысячники. С. 21. Вопросы истории. 1947. № 5.

970

Jasny, Naum. The Socialized Agriculture of the USSR: Plans and Performance. Stanford, 1949. Pp. 64–65.

971

Там само. C. 81.

972

Цей аргумент висунув Всеволод Голубничий у публікації під псевдонімом: Голуб, В. Причини голоду 1932–1933 рр. Вперед: Український робітничий часопис. 1958. № 10. С. 6.

973

Козлов. Национальности СССР: Этнодемографический обзор. Москва, 1975. С. 249.

974

«…із чого складалася колгоспна власність у, скажімо, 1929–1930 роках? Це просто була соціалізована власність села: коні, плуги, сохи та кілька будівель. Звісно, на ті часи це відігравало прогресивну роль…» Хрущов, Н. С. Про дальший розвиток колгоспного ладу і реорганізації машинно-тракторних станцій. Київ, 1958. С. 35. Цю заяву було спершу зроблено 28-го березня 1958 р. у Верховній Раді УССР (І сесія, І скликання).

975

Конюхов, Г. КПСС в борьбе с хлебными затруднениями в стране. 1928–1929. М., 1960. С. 62.

976

Голуб[ничий], В. Причини голоду 1932–1933 років. Вперед: Український робітничий часопис. 1958. № 1. С. 5.

977

Слинько, І. І. Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України (1927–1932 рр.). К. : Вид-во АН УРСР, 1961. С. 288. (Оскільки Автор тут подав інформацію дуже близько до тексту І. Слинька, щоб уникнути подвійного перекладу, у цьому виданні відповідні фрагменти авторського тексту замінено прямою цитатою з джерела. — у дужках прим. наук. ред.)

978

Там само. С. 302.

979

У документах проекту Гарвардського університету щодо біженців майже всі, хто пережив голод в Україні, описують врожай 1932 р. як щедрий. Так само, як і радянська преса того періоду.

980

«Навіть більше, є чимало причин сумніватися в достовірності офіційної статистики щодо площі посівів 1930 і 1931 років, тому що методи оцінювання в ці роки було знову змінено — з революційною реорганізацією сільського господарства від одноосібних селянських господарств до великих колективних. До того ж сільськогосподарська політика тепер є партійним питанням у радянській Росії, і статистика врожаю використовується, щоб продемонструвати успіх нової сільськогосподарської політики». Timoshenko, Vladimir Р. Agricultural Russia and the Wheat Problem. Stanford, 1932. P. 175. Тимошенко був лише першим із багатьох на Заході, хто сумнівався в даних щодо врожаю Радянського Союзу. Див. також: Karcz, Jerzy F. Thoughts on the grain Problem. Soviet Studies. Vol. 18. 1967. Pp. 399–412.

981

Такий тип заготівель (після виконання планів — їх підвищення) був характерний для попередніх років. Зі врожаю 1932 року плани не виконувалися від самого початку. Мало того, саме в серпні 1932 р. було ухвалено постанову про зниження планів. — Прим. наук. ред.

982

Правобережний (Пігідо). 8000000. С. 51–54.

983

Kravchenko, Viktor. І Chose Freedom: The Personal and Political Life of a Soviet Official. New York, 1946. Pp. 91–131.

984

Слинко. Соціалістична перебудова. С. 289–290.

985

Харченко, І. Шкідницьке керування. Вісті ВУЦВК. 1929. 10 жовтня. С. 6; Попов, М. Правий ухил на практикі. Деякі спож(ивчі). т-ва Полтавщини. Вісті ВУЦВК. 1930. 31 жовтня. С. 1; Постанова президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету на доповідь наркомторгу УСРР про хлібозаготівлі. Вісті ВУЦВК. 1930. 21 жовтня; Хліб — могутнє знаряддя для піднесення всього радянського народного господарства. Із промови голови ЦКК Наркома PCI тов. Затонского на зборах райпартактів Бердянського району — 3 жовтня. Вісті ВУЦВК. 1930. 28 жовтня. С. 4; Черняк, М. Безгосподарність та організоване шкідництво. Вісті ВУЦВК. 1930. 29 жовтня. С. 5; За якість хліба. Вісті ВУЦВК. 1930. 1 листопада. С. 5; Богуславський район на хвилі опортунізму. Вісті ВУЦВК. 1930. 1 листопада. С. 5; Вирішальні дні хлібозаготівель. Вісті ВУЦВК. 1930. 23 листопада. С. 1; Плис, І. Основні моменти хлібної кампанії 1930–1931 року. Більшовик України. 1930. № 13–14. С. 17–25; С.-г. кооперація і союзхліб не готові до приймання хліба нового врожаю. По-більшовицькому готуватись до наступних хлібозаготівель. Вісті ВУЦВК. 1931. 2 липня. С. 6; Опортуністів виключимо з партії. Вісті ВУЦВК. 1931. 5 листопада. С. 1; Де покладаються на самовплив, там хліб «пливе» в куркульські ями. Вісті ВУЦВК. 1931. 15 листопада. С. 1. Цей перелік посилань можна доповнювати джерелами майже нескінченно.

986

Ганжа, И. Ф., Слинько, И. И., Шостак, П. В. Украинское село на пути к социализму / Очерки истории коллективизации сельского хозяйства в союзных республиках (ред. В. П. Данилов). Москва : Госполитиздат, 1963. С. 202.

987

Conquest, Robert, ed. Agricultural Workers in the USSR. London, Sidney, Toronto, 1968. P. 24–25.

988

Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хліблозаготівлі: Постанова Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У. Вісті ВУЦВК. 8 грудня 1932. С. 1. (Оскільки тут авторський переказ за змістом був дуже близьким до тексту джерела, його замінено відповідною цитатою із джерела. — у дужках прим. наук. ред.)

989

Виправлено хибодрук, допущений у англомовному тексті: замість «31 грудня» подаємо «13 грудня», як у джерелі, на яке посилається Автор. — Прим. наук. ред.

990

Слинко. Соціалістична перебудова. С. 298.

991

Chamberlin, William Henry. The Ukraine: A Submerged Nation. New York, 1944. Pp. 59, 60.

992

Крім даних Проекту інтерв’ювання біженців Гарвардського університету, свідчення очевидців про Голодомор 1933 року вміщено в таких працях: The Black Deeds of the Kremlin: A White Book. Toronto and Detroit, 1953, 1955; Вербицький, M. Найбільший злочин Кремля; Семенко, Ю., ред. Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства. Мюнхен, 1963; Solovey, Dmytro, ed. The Golgotha of Ukraine. New York, 1953. Інші матеріали розглянуто в працях: Dalrymple, Dana. The Soviet Famine of 1932–1934. Soviet Studies. Vol. 15. 1964. Pp. 250–284; Vol. 16. 1965. Pp. 471–474. Корисними є бібліографії: Pidhaina, Alexandra. A Bibliography of the Great Famine in Ukraine, 1932–1933. The New Review: A Journal of East-European History. Vol. 13. 1973. No. 4. Pp. 32–68; Українська література про голод в 1932 і 1933 роках. Вільна Україна. № 18. 1958. С. 42–44.

993

Kravchenko. І Chose Freedom. Р. 63.

994

Conquest, Robert. The Great Terror. P. 129. (Тут Автор посилається на широковідому книгу Роберта Конквеста, саме це твердження якого не викликає довіри, оскільки ґрунтується лише на спогадах одного з колишніх радянських посадовців органів держбезпеки, який емігрував. Теза про розстріли не підтверджується жодними документами, зокрема й тими архівними джерелами, які стали доступні після розпаду СРСР. — у дужках прим. наук. ред.)

995

М(айстрен)ко, І. До 25-річчя голоду 1933 р. Вперед: Український робітничий часопис. 1958. № 7. С. 1–2.

996

Plyushch, Leonid. History’s Carnival: A Dissident's Autobiography. New York and London, 1977. P. 41; Вербицький. Найбільший злочин Кремля. С. 89–90.

997

Khrushchev, N. S. Khrushchev Remembers. Boston and Toronto, 1970. Pp. 73–74.

998

Medvedev. Let History Judge. P. 94.

999

Plyushch. History’s Carnival. Pp. 40–41.

1000

Козлов. Национальности CCCP. C. 249.

1001

Radziejowski, Janusz. Collectivization in Ukraine in Light of Soviet Historiography. Journal of Ukrainian Studies. No. 9. 1980. P. 17.

1002

Souvarine, Boris. Stalin: A Critical Survey of Bolshevism. New York, 1939. P. 669. Інформація, яку наводить Антон Антонов-Овсієнко (С. 205–209), могла бути великою мірою запозичена в Суваріна.

1003

Козлов. Национальности СССР. С. 153.

1004

Tawdul, Adam J. 10 000 000 Starved in Russia in Two Years, Soviet Admits. The New York American. 1935. August 18. Pp. 1–2.

1005

Tawdul, Adam J. Russia Warred on Own People. The New York American. 1935. April 19. P. 2.

1006

Dalrymple, Dana J. The Soviet Famine of 1932–1934 : Some Further References. Soviet Studies. Vol. 16. 1965. No. 4. P. 471. Свідчення Ґантта дослідив Ярослав Саква: Sakwa, Jaroslaw. American Psychiatrist: Fifteen Million Died in the Thirties Famine. Ukrainian Quarterly. Vol. 38. Spring 1982. No. 1. Pp. 61–67. Увагу Далраймпла на свідчення Ґантта вперше звернув саме Саква, якому я також вдячний за те, що він дозволив мені переглянути його статтю перед публікацією.

1007

Churcill, Winston. The Hinge of Fate. Boston, 1950. P. 498.

1008

Максудов, С. Динамики потерь населення СССР в первой половине XX века (неопублікований рукопис, Гарвардський університет, 1982). С. 266, 270, 281.

1009

Sullivant. Soviet Politics and the Ukraine. Pp. 149–153.

1010

Постишева справді повернули до Харкова, але на вищу, ніж раніше, посаду: якщо в 1930 р. він очолював Харківську окружну партійну організацію (всього в Україні було 40 округ), то із січня 1933 — Харківську обласну (всього 7 областей). — Прим. наук. ред.

1011

Постанова ЦК ВКП(б) із 24 січня 1933 р. та завдання більшовиків України. Більшовик України. 1933. № 3. С. 3.

1012

Kostiuk. Stalinist Rule in the Ukraine. Pp. 58–59.

1013

Вісті ВУЦВК. 1 березня, 1933. P. 1.

1014

Гикало, H., Голодев, Н. Об ошибках партийных и советских организаций Белоруссии в национальном вопросе. Правда. 4 марта 1933. С. 4.

1015

Вище прапор пролетарського інтернаціоналізму. Вісті ВУЦВК. 1 травня 1933. С. 2.

1016

Нарада з питань національної політики партії. Вісті ВУЦВК. 1 травня 1933. С. 2.

1017

Мобілізуємо маси на своєчасну поставку зерна державі. Промова т. П. П. Постишева на пленумі ЦК КП(б)У 10-VI-1933 р. Вісті ВУЦВК. 22 червня 1933. С. 1–2.

1018

Стан на мовному фронті. Доповідь тов. Хвилі. Вісті ВУЦВК. 1933. 30 червня. С. 3.

1019

Про деякі помилки на теоретичному фронті. З промови тов. П. П. Любченка на пленумі ЦК ЛКСМУ. Вісті ВУЦВК. 1933. 6 липня. С. 3, 4 (номер сторінки із 2 на 3 виправлено за джерелом. — у дужках прим. наук. ред.).

1020

Автор неточно розтлумачив слова Любченка про «націонал-більшовицькі» гріхи Скрипника. У Любченка йшлося не про спробу Скрипника створити «квасний» націонал-більшовизм. А про те, що він вживав цей термін для означення певних сил, які перебували між більшовизмом та «націоналізмом», тобто за введення терміну «націонал-більшовизм» у публічний обіг. Наприклад, лунали закиди в бік Скрипника, що він свого часу означав як «націонал-більшовиків» «Українську комуністичну партію» до її розпуску та влиття в лави КП(б)У. Цікаво, що на початку 1933 це був перший доведений «гріх» Миколи Скрипника, оскільки він ще раніше сам визнав помилковість вживання цього терміну. — Прим. наук. ред.

1021

Вісті ВУЦВК. 1933. 8 липня. С. 1. За п’ять років Любченко також скоїть самогубство. (Як у тексті Автора, так у посиланні на газету містилася помилка, яку ми виправили. Скрипник наклав на себе руки наступного дня після публікації, тобто 7 липня. Можливо, помилка зумовлена тим, що наступний за № 150, тобто № 151 випуск газети «Вісті ВУЦВК вийшов не у п’ятницю, 7 липня, як це мало бути для щоденної газети, а 8 липня, у суботу. І саме у цьому номері, за суботу 8 липня, було надруковане повідомлення про смерть Скрипника. Нині обставини останнього дня життя Скрипника і, зокрема, два засідання політбюро ЦК КП(б)У, після цькування на першому з яких він і застрелився, достатньо висвітлені в історичній літературі і різночитань щодо дати смерті не існує. — у дужках прим. наук. ред.)

1022

Правда. 8 січня 1932. С. 1.

1023

Постанова ЦК ВКП(б) з 24 січня 1933 р. та завдання більшовиків України. 1933. № 3. С. 3. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях. Т. 1. С. 750. Krawchenko, Bohdan. The Great Famine of 1932-33 in the Soviet Ukraine. One World. Vol. 20. 1982. No. 1. P. 20.

1024

Попов, М. Про націоналістичні ухили в лавах української парторганізації і про завдання боротьби з ними. Червоний шлях. 1933. № 7. С. 110, 125, 126.

1025

Микорский, Б. Разрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934–1936 годах. Мюнхен, 1951.

1026

Conquest.The Great Terror. Pp. 343–354, 627–631.

1027

Етноцид українців в СРСР. Українській вісник. Т. 7–8. 1974. С. 33–147.

1028

Khrushchev, Nikita S. The Crimes of the Stalin Era: Special Report to the 20^th Congress of the Communist Party of the Soviet Union. New York, 1962. P. 44–45.

1029

Цікавий розгляд цієї концепції у: Rudnytsky, Ivan L. Observations on the Problem of ‘Historical’ and ‘Non-Historical’ Nations; Grabowicz, George G. Some Further observations on ‘Non-Historical Nations’ and ‘Incomplete’ Literatures: A Reply. Harvard Ukrainian Studies. Vol. 5. 1981. Pp. 358–388.

1030

З цікавим есеєм, у якому порівнюються Скрипник і Шелест у контексті підходу українського комунізму до українських національних прагнень, можна ознайомитися в: Bilinsky, Yaroslav. Mykola Skrypnyk and Petro Shelest: An Essay on the Persistence and Limits of Ukrainian National Communism / Soviet Nationality Policies and Practices. Azrael, J. R., ed. New York, 1978. Pp. 105–143.