Конан, варвар із Кімерії

“…ВРОДИТЬСЯ ВІДЬМА!”

Тараміс, королева Каурана, прокинулася від тривожного сну. Могильна, до дзвону у вухах тиша навкруги не була схожа на звичайну безмовність нічного палацу — швидше на спокій похмурих підземель.

Вона здивувалася тому, що свічки в золотих свічниках згасли. Крізь шибки в срібних віконних рамах проникало зоряне світло, але воно було надто слабким, аби розвіяти морок спальні.

У темноті Тараміс помітила світну точку, яка привернула до себе всю увагу королеви. Світло, що струменіло з неї, ставало все яскравішим і яскравішим, поки не осяяло оббиті шовком стіни. Тараміс підвелася й побачила, що перед нею вимальовуються контури людської голови. Вражена королева хотіла покликати слуг, та жоден звук не зронився з пересохлих вуст. Риси примари ставали все чіткішими: гордо відкинена голова, увідчана копицею чорного волосся. Королева завмерла: перед нею було її власне обличчя! Ніби вона дивилася в дзеркало — щоправда, криве. Таким жорстоким і хижим був вираз цього обличчя.

— О Іштар! — прошепотіла Тараміс. — Я зачарована!

З жахом вона почула, як віддзеркалення відповіло голосом, що точив солодку отруту:

— Зачарована? Ні, люба сестричко, це не чаклунство!

— Сестричко? — запитала королева. — У мене немає сестри!

— І ніколи це було? — поцікавився голос. — Невже у тебе ніколи не було сестри-близнючки з таким же тонким тілом; чутливим і до тортур, і до ніжності?

— Так, колись у мене була сестра, — відповіла Тараміс, усе ще вважаючи це жахливим сном. — Але вона померла…

Прекрасне лице в пітьмі спотворилося гримасою, такою жахливою, що королева відсахнулася — їй здалося, що чорні кучері зі зміїним шипінням ворушаться над мармуровим чолом примари.

— Ти брешеш! — видихнули яскраво-червоні викривлені губи. — Вона не померла! Ти дурепа! Та досить маскараду — дивися на здоров’я!

Свічки в золотих свічниках зненацька запалилися — немов світна змійка прослизнула по стінах. Тараміс затремтіла й зіщулилася в головах укритого шовком ложа, очі її розширилися і з жахом втупилися в постать, що виникла з мороку. Здавалося, що перед нею стоїть друга Тараміс, схожа з королевою кожною жилкою тіла, проте нібито одержима злим демоном. Лють і мстивість палали в її зіницях, як в очах кішки, жорстокість таїлася у вигині соковитих яскраво-червоних вуст, кожний рух тіла немовби кидав виклик. І волосся було укладене так само, як у королеви, і на ногах такі ж позолочені сандалії…

— Хто ти? — пересохлими вустами прошепотіла Тараміс. — Поясни, як ти сюди потрапила, або я накажу слугам покликати варту!

— Кричи, хоч надірвися від крику, — відповідала непрохана гостя. — Слуги твої не прокинуться до ранку, навіть якщо весь палац згорить. І гвардійці не почують твого виску — я відіслала їх із цього крила палацу.

— Що ти сказала? — вигукнула ображена Тараміс. — Хто, окрім мене, насмілиться наказувати моїм гвардійцям?

— Я, люба сестричко. Саме перед тим, як зайти сюди. Вони подумали, що це їх улюблена повелителька. Ха! Я вдало зіграла цю роль! З якою величчю, гідною богині, з якою чарівною жіночністю трималася я з цими броньованими бовдурами…

Тараміс відчула, що якісь грізні й загадкові події стискають кільце круг неї.

— Хто ти? — крикнула вона у відчаї. — Навіщо ти прийшла? Що за маячня?

— Хто я? — У лагідному голосі почулося шипіння кобри. Незнайомка нахилилася до ложа, міцно схопила королеву за плечі й зазирнула їй у вічі. Погляд цей паралізував Тараміс.

— Дурепа! — вискнула гостя. — І ти ще запитуєш? І ти ще гадаєш? Я ж Саломея!

— Саломея! — вигукнула Тараміс, і волосся заворушилося в неї на голові, коли це ім’я набуло змісту в її пам’яті. — Я гадала, що ти померла відразу ж після народження…

— Багато хто так гадав, — сказала та, що назвалася Саломеєю. — Мене понесли вмирати в пустелю — будьте ви всі прокляті! Безпорадну, ледве живу й заплакану дитину! А знаєш, чому мене прирекли на смерть?

— Я чула… Мені розповідали…

Саломея зареготала й розірвала туніку на грудях. Саме між двома тугими персами виднілася дивна родимка у вигляді червоного як кров півмісяця.

— Відьмацький знак! — Тараміс відсахнулася.

— Атож! — сповнений ненависті регіт був гострим, як лезо кинджала. — Прокляття королівського дому Каурана! Досі на торгових майданах наївні дурні розказують ці байки про те, як перша з нашого роду королева зійшлася з повелителем пітьми і народила від нього доньку, ім’я якої пам’ятають і донині. І відтоді кожні сто років з’являється в аскаурійській династії дівчинка з яскраво-червоним півмісяцем. “Хай раз на століття та вродиться відьма!” — так звучить давнє прокляття. І воно збувається! Деяких із нас убивали при народженні — так хотіли вчинити й зі мною. Інші залишалися жити відьмами — горді доньки Каурана, позначені пекельним півмісяцем на мармуровому тілі, і кожна з них звалася Саломеєю! Завжди була і завжди з’являтиметься відьма Саломея. Навіть коли зійдуть з полюсів вічні льоди, аби обернути світ на порох, навіть коли наново відродяться царства земні — все одно ходитиме світами величною ходою Саломея, і чари її неволитимуть чоловіків, і з її примхи відрубуватимуть голови наймудрішим!

— Але ж ти… ти…

— Що я? — очі відьми спалахнули зеленим вогнем. — Мене вивезли далеко за місто, кинули в гарячий пісок, на осонні, і поїхали, залишивши заплакане дитя на розтерзання стерв’ятникам і шакалам. Та життя не покинуло мене, бо його джерело таїться в таких безоднях, які не під силу людському розуму. Минали години, сонце палило нещадно — а я жила. І я пам’ятаю, хоча й туманно, ці муки. Потім з’явилися верблюди й жовтолиці люди, що говорили дивною мовою. Вони збилися з караванного шляху. Їхній ватажок побачив мене і знак на моїх грудях.

Той, хто взяв мене на руки і врятував мені життя, — це був чарівник із далекого Кхитаю, що повертався з мандрів по Стигії. Він узяв мене з собою в місто Пайкан, де пурпурні куполи висять над заростями бамбуку. Там я виросла, осягаючи його науки. Роки не послабили могутності мого вчителя, і він навчив мене багато чому…

Вона загадково посміхнулася і продовжувала:

— Зрештою він прогнав мене і сказав, що я пересічна чаклунка, не здатна керувати могутніми силами. Він додав, що збирався зробити мене володаркою світу, та я всього-навсього “проклята вертихвістка”. Ну й що? Мені аж ніяк не випадало сидіти самій у Золотій Вежі, годинами вдивлятися в магічний кристал, нескінченно повторювати заклинання, накреслені кров’ю дів на зміїній шкірі, а від порослих мохом книг мене просто нудило. Учитель сказав, що я земна погань і не зумію осягнути космічну магію. Що ж — усе, чого я бажаю, можна знайти й на землі — владу, блиск, розкіш, красивих коханців і слухняних рабинь. Заразом він розказав мені йпро моє дитинство, і про прокляття. Ось я й повернулася, щоб узяти те, на що маю однакове з тобою право.

— Що це означає? — ображена Тараміс схопилася. — Невже ти вважаєш, що, заморочивши голови слугам і стражникам, дістала права на корону Каурана? Пам’ятай, що королева тут я! Звичайно, ти матимеш усе, що належить принцесі крові, проте…

Саломея злобно засміялася.

— Яка ти щедра, мила сестричко! Але перш ніж облагодіяти мене, будь люб’язна, поясни, що це за військо стоїть табором за міською стіною?

— Це шеміти-найманці. Ними командує Констанцій, вельможа з королівства Котх.

— А що їх привело на наші терени?

Тараміс відчула в тоні сестри знущання, проте відповідала з королівською гідністю:

— Констанцій звернувся до нас із проханням пропустити його солдатів через, нашу землю, у Туран. Він поручився за військо своєю головою і, доки солдати перебувають у межах королівства, залишатиметься моїм заручником.

— Хіба нині вранці цей витязь не просив твоєї руки?

Тараміс гнівно глянула на сестру:

— Звідки ти знаєш?

Відьма знизала плечима й запитала:

— Чи можна повірити, що ти відмовила такому красеню?

— Авжеж! — відповіла Тараміс. — Невже ти, принцеса крові, могла подумати, що королева Каурана дасть іншу відповідь? Щоб я вийшла за волоцюгу з руками по лікоть у крові, якого з ганьбою вигнали з рідної землі, за ватажка банди найманих убивць і грабіжників? Мені не слід було взагалі впускати цих чорнобородих різників у межі Каурана. Але ж він ув’язнений у Південній вежі, і мої гвардійці пильно його стережуть. Завтра я накажу, щоб його орда покинула королівство, а він буде в заручниках доти, поки не піде останній солдат, Наші воїни зараз не патрулюють місто, але я попередила Констанція, що він головою поплатиться за будь-яку шкоду, заподіяну землеробам і пастухам!

— І Констанцій справді знемагає в Південній вежі? — допитувалася Саломея.

— Я ж сказала! Чому ти запитуєш?

Саломея плеснула в долоні, її голос виповнився жорстокого торжества:

— Королева запрошує тебе на прийом, Соколе!

Розчинилися роззолочені двері, до покою зробив крок гінкий воїн. Побачивши його, Тараміс вигукнула з гнівом і здивуванням:

— Констанцію, як ти посмів зайти сюди?

— Так, це я і є, ваша величносте! — прибулець опустив голову в глумливому поклоні.

Риси його обличчя й справді нагадували хижого птаха, і врода його була хижою. Обличчя його було обпалено сонцем, чорне, як вороняче крило, волосся зачесане назад. Він був одягнений у чорний камзол і високі чоботи — звичний похідний наряд, який де-не-де навіть мав сліди іржі від панцира.

Підкрутивши вуса, найманець окинув королеву, що втискувалася в куток ліжка, поглядом з такою безцеремонністю, що вона здригнулася.

— Присягаюся Іштар, Тараміс, — сказав він ласкаво. — Нічна сорочка тобі більше до лиця, ніж королівські шати. Так, хай йому чорт, це досить цікаво!

Жах майнув в очах Тараміс: вона відразу зрозуміла, що Констанцій не наважився б на таку образу ні з того ні з сього,

— Божевільний! — сказала вона. — Хай у цій кімнаті я в твоїй владі, але тобі не минути помсти моїх слуг — вони на шматки розірвуть тебе, якщо посмієш мене торкнутися! Спробуй, якщо життя для тебе нічого не варте!

Констанцій розреготався, та Саломея зупинила його:

— Досить жартувати, перейдімо до справ. Слухай, люба сестричко. Це я послала Констанція в твою землю, тому що вирішила зайняти престол. А для цієї мети вибрала Сокола, бо він абсолютно позбавлений якості, іменованої у людей чеснотами.

— Дивуюся твоїй щирості, пані! — іронічно усміхнувся Констанцій і вклонився.

— Я послала його в Кауран. А коли його люди отаборилися під стінами і сам він попрямував у палац, пройшла в місто через Західну браму — бовдури, що стережуть її, вирішили, що це ти повертаєшся з вечірньої прогулянки.

Щоки Тараміс спалахнули, гнів узяв гору над королівською гідністю.

— Ти змія! — крикнула вона.

Саломея посміхнулась і продовжувала:

— Вони, звичайно, здивувалися, але впустили мене без зайвих слів. Так само пройшла я в палац і наказала варті, що стереже Констанція, зникнути. Потім прийшла сюди, а по дорозі заспокоїла твою служницю…

Тараміс зблідла і запитала тремтячим голосом:

— А потім?..

— Слухай! — Саломея гордо відкинула голову і показала на вікно.

Крізь товсті шибки все ж таки доносився рух загонів, брязкіт зброї й обладунків. Приглушені голоси віддавали накази чужою мовою, сигнали тривоги перемішувалися з переляканими криками.

— Люди прокинулись і дещо здивувалися, — ущипливо зауважив Констанцій. — Непогано б, Саломеє, піти заспокоїти їх.

— Віднині зви мене Тараміс, — відповіла відьма. — Нам потрібно звикати до цього…

— Що ви зробили? — закричала королева. — Що ви ще зробили?

— Ах, я зовсім забула тобі сказати, що наказала варті відімкнути брами. Вони здивувалися, але не посміли не послухатися. І ось армія Сокола входить до міста!

— Диявольський виплодок! — вигукнула Тараміс. — Ти скористалася нашою схожістю й обдурила людей! О Іштар! Мій народ вважатиме мене зрадницею! О, я вийду зараз до людей…

З крижаним сміхом Саломея схопила її за руки і штовхнула назад. Молоде й міцне тіло королеви виявилося безпорадним проти тоненьких рук Саломеї, наповнених нелюдською силою.

— Констанцію, тобі знайома дорога з палацу до підземелля? — запитала відьма і, бачачи, що Констанцій згідливо кивнув, продовжувала:

— От і гаразд. Візьми цю самозванку і відведи до найглибшої в’язниці. Варта там приспана зіллям — я поклопоталася про це. Поки вони не прокинулися, пошли кого-небудь перерізати їм горлянки. Ніхто не має знати, що сталося нині вночі. Відтепер я Тараміс, а вона — безіменний, забутий богами й людьми в’язень підземелля.

Констанцій посміхнувся, відкривши ряд великих білих зубів.

— Діла наші йдуть непогано. Сподіваюся, ти не відмовиш мені в невеликій розвазі, перш ніж ця пустунка потрапить до камери?

— Я тобі не забороняю. Напоум цю злюку, якщо маєш бажання.

Саломея штовхнула сестру в обійми Констанція і, торжествуюче посміхаючись, залишила спальні покої.

Вона ще раз посміхнулася, коли почула, ідучи довгим коридором, відчайдушний крик.

Одяг молодого воїна був укритий засохлою кров’ю, потом і курявою. Кров продовжувала сочитися з глибоких ран на стегні, на грудях і руках. Краплі поту виступили на його спотвореному люттю обличчі, пальці терзали покривало.

— Вона, певне, з’їхала з глузду! — знов і знов повторяв він. — Все це як поганий сон! Тараміс, улюблениця народу, продає нас цьому дияволові! О Іштар, краще б мене вбили! Краще впасти в бою, аніж знати, що королева зрадила свій народ!

— Заспокойся, Валерію, — благала дівчина, перев’язуючи йому рани. — Ну, любий, заспокойся! Ти роз’ятриш рани, а я не встигла ще покликати лікаря..

— Не роби цього! — сказав поранений юнак. — Чорнобороді дияволи Констанція “зачищатимуть” усі будинки в пошуках поранених кауранців і докінчать усіх, хто намагався дати їм відсіч. О Тараміс, як могла ти зрадити людей, що обожнювали тебе!

Валерій відкинувся на ложі, здригаючись від гніву, а перелякана дівчина обхопила його голову руками і притиснула до грудей; благаючи заспокоїтися,

— Краще смерть, аніж ганьба, що випала на долю Каурана, — стогнав Валерій. — Невже ти все це бачила, Ігво?

— Ні, любий, — її ніжні чуйні руки знову взялися до його ран. — Я прокинулася від шуму битви на вулиці. Виглянула у вікно й побачила, що шеміти вбивають наших, а потім ти постукав у двері — ледве чутно…

— Я гадав, що мені вже кінець, — пробурмотів Валерій. — Упав у провулку біля будинку і не міг підвестися, хоч і знав, що тут мене швидко розшукають. Присягаюся Іштар, я забив трьох! Вони вже не поганитимуть своїми лапами бруківок Каурана — їхні серця пожирає нечисть у пеклі!..

…Я не був на стінах, коли шеміти ввійшли до міста. Я спав у казармі разом з іншими вільними від служби воїнами. Удосвіта вбіг наш командир, блідий, при мечі і в обладунках. “Шеміти в місті, — сказав він. — Королева вийшла до Південної брами і наказала їх впустити. Я цього це розумію, та й ніхто не розуміє; але наказ я чув своїми вухами, і ми, як звичайно, підкорилися. У мене нове розпорядження — зібратися на майдані перед палацом. Вишикуватися біля казарм у колони і без амуніції рухатися на майдан. Тільки Іштар відає, що все це означає, але такий наказ королеви”.

Коли ми вийшли на майдан, шеміти вже були напоготові. Вони вишикувалися в каре — десять тисяч озброєних броньованих дияволів, а міщани визирали з вікон і дверей. Вулиці, що вели до майдану, заповнювалися приголомшеними людьми. Тараміс стояла на сходах палацу з Констанцієм, а той крутив вуса, немов товстий котяра, що зжер пташку. Перед сходами стояли шеренгою півсотні шемітських лучників, хоча це місце королівської гвардії. Гвардійці ж стояли серед нас і теж нічого не розуміли. Зате вони, всупереч наказу, прийшли озброєні.

Тараміс звернулася до нас і сказала, що повторно обдумала пропозицію Констанція, — хоча ще вчора при всьому дворі відмовила йому, — і порішила проголосити його чоловіком королеви. І ні слова про зрадницьке вторгнення шемітів. Сказала тільки, що в Констанція достатньо вмілих воїнів, тому кауранська армія відтепер не потрібна і буде розпущена.

І наказала нам розійтися мирно по домівках. Покірність королям у нас у крові. Але її слова так уразили нас, що ми заніміли й поламали шеренги. А коли наказали скласти зброю й гвардійцям, уперед несподівано вийшов їхній капітан, Конан. Люди говорять, що цієї ночі він служби не ніс і сильно напився. Проте тепер був при здоровому розумі: наказав гвардійцям не рухатися без його командирі вони підкорилися йому, а не королеві.

Потім він зійшов на сходи, подивився на Тараміс і вигукнув: “Та це не королева, не Тараміс перед вами, а демон у її вигляді!”.

І розпочалося справжнє пекло. Не знаю, що послужило сигналом, здається, хтось із шемітів замахнувся на Конана і мертвим упав на сходах. Одразу ж майдан став полем битви — шеміти зчепилися з гвардією, проте їхні списи й стріли вразили також багатьох беззбройних кауранців. Дехто з нас, схопивши, що трапилося під руку, дали відсіч, самі не знаючи, за кого битися. Ні, не проти Тараміс, присягаюся — проти Констанція і його дияволів!

Народ не знав, чийого боку триматися. Натовп кидався туди-сюди, немов переляканий кінський табун. Та на перемогу ми не сподівалися — без броні, з парадними дрібничками замість бойової зброї… Гвардійці вишикувалися в каре, проте їх було всього п’ять сотень. Кривавий урожай зібрала гвардія, перш ніж загинути, та результат був вирішений наперед.

Що ж робила Тараміс? Вона спокійно стояла на сходах, і Констанцій обіймав її за талію. Вона заливалася сміхом, немов зла чаклунка! О боги! Це безумство, безумство…

Ніколи я не бачив подібної людини, як у бою Конан. Він став під стіною палацу, і незабаром перед ним виросла купа порубаних тіл до половини його зросту. Зрештою вони здолали його — сотня проти одного. Я побачив, що він упав, — і світ перевернувся перед моїми очима. Констанцій наказав узяти його живим, крутив вуса, і посмішка у нього була найпідліша…

…Саме така посмішка була в Констанція й зараз.

Ватажок шемітів сидів на коні, оточений товпищем своїх людей — кремезних, закутих у броню, із чорними бородами й гачкуватими носами. Вечорове сонце грало на їхніх гостроверхих шоломах і сріблястій лусці панцирів. Десь за милю звідси, серед зелених лугів, видніли вежі й стіни Каурана..

На узбіччі караванного шляху стояв укопаний у землю масивний хрест, до якого залізними цвяхами було прибито чоловіка. З одягу на ньому була лише пов’язка на стегнах. Краплі смертного поту виступили на лобі й могутньому торсі розіпнутого, з пробитих ступень і долонь повільно сочилася кров, але очі під чорною гривою волосся горіли диким голубим вогнем.

Констанцій глумливо вклонився і сказав:

— Вельми жалкую, капітане, що не зможу бути присутнім при твоїй кончині — я маю справи в місті. Залишаю тебе твоїй власній долі. Не можу ж я примусити чекати нашу чарівну королеву. Тобою займуться он ті красені, — він показав на небо, де чорні силуети невпинно виписували широкі кола.

— Якби не вони, такий міцний дикун, як ти, зміг би прожити на хресті й кілька днів. Отже, нехай облишить тебе всяка надія, я навіть не поставлю варти. Глашатаї повідомили в місті, що той, хто спробує зняти твоє живе чи мертве тіло з хреста, буде живцем спалений зі всією ріднею. А слово моє в Каурані нині надійніше від будь-якої варти. Я спеціально наказав поставити хрест якнайдалі від стін міста, щоб не заважати стерв’ятникам…

Констанцій підкрутив вуса і, дивлячись Конану прямо в очі, глузливо посміхнувся:

— Ну, капітане, бажаю успіху. Я згадаю тебе тоді, коли Тараміс опиниться в моїх обіймах.

Кров знову бризнула з пробитих долонь жертви. Кулаки, величезні, мов коровай, зімкнулися на головках цвяхів, заграли м’язи на могутніх плечах, і Конан, вигнувшись уперед, плюнув в обличчя Констанцію. Той лише розсміявся, витер плювок і повернув коня.

— І ти згадай про мене, коли грифи почнуть тебе терзати, — кинув він через плече. — Стерв’ятники в пустелі надто ненажерливі. Траплялося мені бачити, як чоловік висів на хресті годинами — з видзьобаними очима, з оголеним черепом і без вух, перш ніж криві дзьоби обривали нитку його життя.

І, не озираючись більше, погнав коня у бік міста — стрункий, ніби влитий у сідлі, у блискучих обладунках. Поряд скакали його могутні бородані, здіймаючи дорожну куряву.

Сутеніло. Уся округа, здавалося, вимерла. Навкруги не було жодної живої душі. Для розіпнутого капітана Кауран, розташований усього за милю від нього, міг з таким самим успіхом знаходитися в далекому Кхитаї чи існувати в іншому столітті.

Конан струсив піт із лоба й обвів каламутним поглядом такі знайомі місця. По обидва боки міста й за ним тягнулися пишні луги, темніли виноградники, мирно паслася худоба. На горизонті видніли селища. Ближче, на південному заході, сріблястий блиск позначав русло річки, за якою відразу ж починалась і простягалася до безкінечності пустеля.

Конан оглядав ці простори, ніби яструб, який, потрапивши у сильце, дивиться на небо. Засмагле тіло кімерійця блищало в промінні вечірнього сонця. Гнівне тремтіння охоплювало варвара, коли він кидав погляд на вежі Каурана. Це місто зрадило його, заплутало в інтригах, — і ось він висить на дерев’яному хресті, наче заєць, прибитий до стовбура дуба влучним списом.

Невгамовна жадоба помсти затьмарювала решту думок. Прокльони лилися з Конана суцільним потоком. Ввесь усесвіт для нього зараз містився в чотирьох залізцях, що обмежили йому свободу й життя. Знову, як сталеві канати, напружилися могутні м’язи, і піт виступив на посірілому тілі кімерійця, коли він, використовуючи плечі як важелі, спробував витягнути з хреста довгі цвяхи. Марено — вони були забиті як слід. Тоді він спробував здерти долоні зі цвяхів, і — не дикий біль зупинив його, а безнадійність. Головки були досить товстими й широкими.

Уперше в житті гігант відчув себе безпорадним. Голова його схилилася на груди…

Коли почувся шум крил, він ледве зміг підвести голову, аби побачити тінь, що падала з неба Він інстинктивно примружився й відвернувся, тому гострий дзьоб, націлений в око, тільки роздер щоку. З рота Конана вирвався хрипкий відчайдушний крик, і налякані стерв’ятники розлетілися. Втім, недалеко.

Кров зі щоки стекла на губи Конана. Він облизнувся і, відчувши солоний присмак, сплюнув. Жорстока спрага мучила його; минулої ночі він як слід випив, а ось води від самого ранку перед боєм на майдані не зробив жодного ковтка. Він дивився на далеку річкову гладінь, немов грішник, що вигулькнув на мить із пекельної печі. Він згадував пружні річкові потоки, які йому доводилося долати, роги, наповнені пінявий пивом, келихи іскристого вина, які йому траплялось із недбалості чи з перепою виливати на підлоги заїздів. І міцно зціпив щелепи, щоб не завити від нездоланного відчаю.

Сонце спускалося за горизонт — похмура бліда куля занурювалася в огненно-червоне море. На яскраво-червоному тлі неба, немов уві сні, чітко вимальовувалися міські вежі. Конан поглянув угору — небокрай відливав червоним. Це втома застеляла йому очі багряною пеленою. Він облизнув почорнілі губи і знову глянув на річку. І річка була яскраво-червоною.

Шум крил почувся знову. Він підвів голову і палаючими очима дивився на силуети, що кружляли над ним. Криком їх уже не налякаєш. Один із величезних птахів почав знижувати кола, Конан щосили закинув голову назад і чекав із вражаючою холоднокровністю.

Гриф упав на нього, оглушливо лопочучи крилами. Удар дзьоба розірвав шкіру на щоці. Зненацька, перш ніж птах устиг відскочити, голова Конана метнулася вперед, підкоряючись могутнім м’язам шиї, а зуби з тріском зімкнулися на зобі стерв’ятника. Гриф заметушився, немов лютий вихор із пір’я. Махаючі крила засліплювали людину, довгі кігті дерли йому груди. Та Конан смикнувся так, що м’язи щелеп затремтіли, — і гола шия грифа не витримала. Птах тріпнувся тільки раз і безсило обвис. Конан розтис щелепи, і тіло мертвого птаха впало до підніжжя хреста. Розіп’ятий виплюнув кров. Інші стерв’ятники, здавалося, приголомшені долею свого родича, швиденько відлетіли до віддаленого дерева і сіли на його гілках, подібні до чорних демонів.

Торжество перемоги оживило Конана, кров швидше потекла в жилах. Він усе ще міг убивати — отже, він живий. Усе його тіло опиралося смерті.

— Присягаюся Мітрою! Людський голос чи галюцинація?

— Ніколи в житті не бачив нічого подібного!

Струсивши з очей піт і кров, Конан побачив у напівтемряві чотирьох вершників, що дивилися на нього знизу.

Троє з них, тонкі, в білому одязі, були, поза сумнівом, зуагірами — кочівниками з-за річки. Четвертий був одягнений так само, але належав до іншого народу — Конан зумів роздивитися це в густіючих сутінках.

Зростом він, певне, не поступався Конану, та й шириною плечей теж, хоч і не був такий масивний. Коротка чорна борода, вольова нижня щелепа, сірі очі, холодні й проникливі, як лезо.

Вершник упевненою рукою осадив коня і сказав:

— Мітра свідок, ця людина мені знайома.

— Так, пане, — озвався голос із гортанною вимовою зуагірів. — Це кімерієць, який був капітаном королівської гвардії!

— Ось, значить, як позбавляються фаворитів, — пробурчав вершник. — Хто б міг подумати таке про королеву Тараміс. Я б віддав перевагу довгій кривавій війні — тоді б і ми, люди пустелі, могли поживитися. А зараз підійшли до самих стін міста і знайшли тільки цю шкапу, — він кивнув на коня у поводі в одного зуагіра, — та ще цього конаючого пса!

Конан підняв залите кров’ю лице.

— Коли б я міг спуститися з цієї палиці, ти сам би став у мене конаючим псом, мунганський злодюго! — прошепотіли почорнілі губи.

— О Мітро, ця падаль мене знає! — здивувався вершник.

— Ти ж один такий в окрузі, — пробурчав Конан. — Ти Гарет, отаман тих, хто оголошений поза законом.

— Точно! І родом я з мунганів, ти правильно сказав. Хочеш жити, варваре?

— Безглузде запитання, — відповів Конан.

— Я важка людина, — сказав Гарет, — і в людях ціную лише мужність. Ось і подивимося, чи справжній ти чоловік, а чи конаючий пес.

— Якщо ми почнемо його знімати, нас побачать зі стін, — застеріг один із кочівників.

Гарет владно сказав:

— Вже зовсім стемніло. Бери сокиру, Джебале, і рубай хреста біля самої землі.

— Якщо хрест упаде вперед, його розчавить, — заперечив Джебал. — А якщо назад, у нього голова розколеться, і всі нутрощі відіб’є.

— Витримає, якщо гідний їхати зі мною, — нетерпляче кинув Гарет. — А якщо ні, то й жити йому немає чого. Рубай!

Перший удар бойової сокири в підніжжя хреста озвався в розпухлих долонях і ступнях Конана пронизливим болем. Знову й знову рубала сокира, і кожний удар вражав змучені тортурами нерви. Конан закусив губу і не випустив стогону. Нарешті сокира врубилася глибоко в дерево, хрест затремтів і нахилився назад. Конан зібрав усе тіло в єдиний вузол твердих, як сталь, м’язів, а голову міцно притиснув до бруса. Довгий брус впав об землю і від удару підскочив на лікоть. Пекельний біль на мить приголомшив Конана, та він зрозумів, що залізні м’язи вберегли тіло від серйозних пошкоджень.

Схвально гмикнувши, Джебал схилився над ним із кліщами, якими висмикують цвяхи з підків, і схопив головку цвяха в правій долоні. Кліщі були замалі. Джебал сопів і пихкав, намагаючись розхитати впертого цвяха, крутив його туди-сюди в деревині й у живій рані. Кров струменіла між пальцями кімерійця, який лежав нерухомо, наче труп, — тільки груди важко здіймалися.

Нарешті цвях піддався, Джебал переможно підняв угору скривавлене залізце й кинув його в порохню, перейшовши до другої ґ руки. Все повторилося. Потім кочівник заходився біля ступнів Конана. Проте варвар сів, вирвав кліщі в Джебала, а його самого відкинув міцним поштовхом.

Долоні його опухнули і стали майже вдвічі більші за звичні, згинати пальці було мукою. Та кімерієць, хоч і незграбно, але зумів витягнути цвяхи зі ступень — вони були забиті не так глибоко.

Він піднявся, хитаючись на розпухлих, спотворених ногах. Крижаний піт котився по його обличчю й тілу. Він зціпив зуби, аби здолати біль — почалися судоми. Гарет, що байдуже дивився на нього, вказав на краденого коня. Конан, спотикаючись, побрів до нього. Кожний крок завдавав нестерпного болю, на губах варвара виступила піна.

Знівечена долоня намацала луку сідла, скривавлена ступня насилу знайшла стремено. Зціпивши щелепи, кімерієць відштовхнувся від землі, мало не зомлівши при цьому, — і опинився в сідлі. Гарет підстьобнув коня, той став дибки і ледве не скинув змученого вершника на землю. Та Конан намотав повіддя на руки й зумів осадити коня, та так, що ледве не зламав йому щелепи.

Один з номадів запитливо підняв флягу з водою, але Гарет сказав:

— Хай потерпить до табору. Тут лише десять миль. Витримає без вода ще стільки ж, якщо він узагалі здатний жити в пустелі.

Вершники помчали до річки. Конан дивився на світ налитими кров’ю очима, і піна засихала на його почорнілих губах.

Мандруючи Сходом у невпинній погоні за знаннями, мудрець Астрей написав листа своєму другові, філософу Алкеміду, що залишився в рідній Немедії. Всі відомості народів Заходу про напівміфічний для них Схід ґрунтувалися саме на цьому посланні.

Ось що писав Астрей:

“Ти навіть уявити собі не можеш, друже, які порядки запанували в цьому маленькому царстві відтоді, як королева Тараміс впустила в його межі Констанція з найманцями — про це я вже згадував у попередньому листі. З того дня минуло сім місяців, і, схоже, цією нещасною землею заволодів сам диявол. Тараміс, на мою думку, зовсім з’їхала з глузду. Відома раніше чеснотою, справедливістю й милосердям, нині вона проявляє зовсім протилежні якості. Інтимне її життя — це суцільний скандал, та й чи можна назвати його таким, коли королева і не намагається навіть приховати легковажності, що панує при дворі. Вона дає волю будь-яким своїм бажанням, влаштовує гульбища, які зажили поганої слави, і примушує брати участь у них нещасних придворних дам — і дівчат, і заміжніх. Сама вона навіть не спромоглася взяти шлюб зі своїм коханцем Констанцієм, який сидить поряд із нею на троні, немов законний володар. Його офіцери, наслідуючи вождя, переслідують кожну вподобану ними жінку, незважаючи на її походження й становище.

Бідолашне королівство стогне від надмірних податей; Пограбовані до нитки селяни харчуються корінням і капустою, купці ходять у лахмітті — це все, що залишилося від їхнього багатства після збору податків. Та вони й тому раді, що голови зберегли.

Передбачаю недовір’я твоє, поважний Алкеміде і знаю, що засумніваєшся в мої розповіді, визнаєш її упередженою. Справді, таке було б немислиме в жодній із країн Заходу. Але завжди пам’ятай про величезну різницю між Заходом і Сходом, особливо цією його частиною. Ти знаєш, що Кауран — невелике королівство, яке колись входило до складу імерії Котх. Зовсім нещодавно здобуло воно очікувану незалежність. Найближче оточення Каурана складають такі ж маленькі держави, незрівнянні з великими державами Заходу чи обширними султанатами Далекого Сходу, проте вельми впливові внаслідок незвичайного багатства. До того ж у їхніх руках усі караванні шляхи. Серед цих держав Кауран розташований далі за всіх на південний схід і межує з безкраїми пустелями землі Шем. Назву держава отримала від Імені столиці — це найбільше місто в країні. Кауран захищає родючі землі й пасовища від набігів кочівників, немов сторожова вежа.

Тутешня земля така плодюча, що дає урожай тричі на рік; Рівнини на північ і захід від міста густо населені. У того, хто звик до величезних маєтків Заходу, ці крихітні поля й виноградники можуть викликати усмішку. Проте зерно та фрукти течуть із них, немов із рогу достатку. Населення займається в основному селянською працею. Люди це мирні й беззбройні — тим паче, що тепер їм взагалі заборонено мати зброю. З давніх часів живуть вони під захистом столичного гарнізону й зовсім утратили бойовий дух. Селянське повстання, яке неодмінно спалахнуло б за подібних умов на Заході, тут неможливе. Хлібороб гне горба під залізною рукою Констанція, а чорнобороді шеміти невпинно снують по полях із батогами — як наглядачі чорних рабів на плантаціях південної Зингари.

Не легше й міщанам. Усі вони пограбовані, а найвродливіші з їхніх доньок віддані на забаву Констанцію і його найманцям. Люди ці безжальні. Пригадай, з якою люттю билися наші солдати з шемітськими союзниками Аргоса — настільки огидними були немедійцям їхня нелюдська жорстокість, ненаситна жадібність і звірства.

Міщани належать до правлячого стану Каурана і ведуть своє походження від гіборійців — звідси їхні благородність і войовничість. Проте зрада королеви віддала міщан у руки гнобителів. Шеміти — єдина військова сила в місті, і горе тому обивателю, в домівці якого знайдуть меча! З великим завзяттям винищують молодих боєздатних мужів, їх страчують або продають у неволю. Тисячі юнаків утекли з міста — хто під прапори чужоземних владик, хто просто в банди грабіжників.

Тепер стала реальною небезпека нападу з боку пустелі, населеної племенами шемітських кочівників-номадів. Річ у тому, що найманців Констанцій набирав у західних містах землі Шем — Пеліштімі, Анакімі, Акхарімі, а зуагіри й інші кочові племена люто їх ненавидять. Ти знаєш, добрий Алкеміде, що ця варварська країна розділяється на родючі західні землі, що тягнуться до океану, на березі якого стоять вищеназвані міста, — і східну пустелю, де блукають номади. Полум’я війни між жителями міст і мешканцями пустелі не гасне століттями. З давніх-давен зуагіри нападали на Кауран, але жодного разу не здобули перемоги. Отже, тепер, коли місто захопили ненависні західні родичі, гордість номадів уражена. Ходять чутки, що цю ворожнечу всіляко розпалює людина, яка служила раніше капітаном королівської гвардії. Він, будучи розіпнутий на хресті, незбагненним чином зумів вислизнути з рук Констанція. Ця людина зветься Конан, і походить він із варварського племені кімерійців, чию дику могутність не одного разу випробували на власній шкурі наші доблесні воїни. У селах говорять, що цей чоловік став правою рукою Гарета, мунганського кондотьєра, що прийшов зі східних степів і своєю волею очолив зуагірів. Базікають також, що банда зуагірів останнім часом вельми посилилася. Гарет же, поза сумнівом, намовлений кімерійцем, готується напасти на Кауран. Закінчитися це може досить погано, бо, не маючи досвіду правильної облоги й належних машин, кочівники не витримають відкритого бою з вимуштруваними і добре озброєними шемітами. Мешканці міста зустріли б номадів із радістю, оскільки гіршого ярма, ніж нинішнє, бути не може. Проте вони настільки залякані й безпорадні, що ніякої підтримки кочівникам надати не зуміють. Воістину, гірка їхня доля!

Тараміс же, пойнята злим демоном, заборонила поклоніння Іштар і храм її перетворила на язичницьке капище, де поклоняються ідолам і приносять жертви демонам. Статую Іштар зі слонової кістки найманці порубали сокирами прямо на сходах храму. Хоча це й другорядна богиня порівняно з нашим Мітрою, їй усе ж таки слід надати перевагу над Шайтаном, якому поклоняються шеміти.

Тараміс наповнила храм непристойними зображеннями богів обох статей у хтивих позах і з бридкими подробицями, які може вигадати лише людина несповна розуму. Багато хто з цих ідолів — нечисті божества шемітів, туранців, жителів Вендії та Кхитаю. Інші ж узагалі схожі на злих духів, що живцем з’явилися з незапам’ятного минулого, оскільки їхні жахливі ознаки збереглися тільки в найтуманніших легендах, відомих нині лише вченим та адептам таємного знання. Звідки Тараміс привела їх — страшно навіть подумати.

Королева завела звичай людських жертвоприношень, і з часу їхнього ганебного союзу з Констанцієм не менше шести сбтень молодих чоловіків, жінок і дітей сплатили криваву дань своїми головами. Багато хто з них розпрощалися з життям на жертовнику, зведеному королевою в храмі (причому вона сама вбивала їх ритуальним кинджалом). Більшості ж була призначена найжахливіша доля, бо в таємному підземеллі храму Тараміс поселила якесь чудовисько. Що воно таке і звідки взялося — невідомо. Проте королева, ледве придушивши заколот воїнів проти Констанція, провела ніч в опоганеному храмі разом із дюжиною зв’язаних полонених. Вражений народ бачив важкий смердючий дим, що здіймався над дахом храму, а зсередини всю ніч чулися заклинання королеви і смертні стогони полонених. На світанку додався ще один звук — страшенний нелюдський регіт, і кров застигла в жилах у тих, хто його чув. Вранці Тараміс покинула храм — утомлена, проте з переможним сатанинським блиском в очах. Полонених більше ніхто ніколи не бачив, і регіт цей не повторювався.

Є в храмі зала, до якої не вхожий ніхто, окрім королеви. Королева ж, прямуючи туди, жене перед собою приреченого на жертву. Нікого з цих людей теж уже більше не бачать, і всі вважають, що в цій залі і гніздиться чудовисько, викликане Тараміс із чорної безодні віків, що воно пожирає людей.

Я вже не думаю про Тараміс як про просту смертну — не якась злобна гарпія, що таїться у пропахлій кров’ю норі, серед кісток своїх жертв. Те, що вищі сили дозволяють таке безкарно, примушує мене засумніватися в божественній справедливості.

Порівнюючи її нинішню поведінку з тією, яку я запам’ятав у перші дні свого перебування в Каурані, починаю схилятися до думки, що в тіло Тараміс вселився якийсь демон.

Іншу гіпотезу назвав мені один із молодих воїнів на ім’я Валерій. Він твердить, що якась чаклунка набрала подоби шанованої людьми королеви, сама ж Тараміс ув’язнена в підземеллі. Цей легінь присягнувся відшукати справжню королеву, коли та ще жива, проте боюся, що сам став жертвою жорстокого Констанція. Він брав участь у заколоті палацової гвардії, зумів утекти і переховувався, наполегливо відмовляючись покинути місто. У його укритті я й розмовляв із ним. Тепер же він зник — так само, як і інші, про чию долю тут не годиться запитувати. Боюся, що шпигуни Констанція його вислідили.

На цьому я мушу закінчити свого листа, аби нині ж уночі відправити його з поштовим голубом. Він принесе послання туди, де народився, — на межі землі Котх. Звідти буде відправлений верхівець, а потім верблюжа естафета доставить листа до тебе. Я маю встигнути до світанку, а вже пізно, і зірки починають бліднути над висячими садами Каурана. Місто занурене в тишу, і лише глухий звук жертовного барабана долинає з боку храму. Не сумніваюся, що це Тараміс у союзі з пекельними силами затіває нові злодійства”.

Проте мудрець помилявся. Жінка, відома світу під ім’ям Тараміс, стояла в підземеллі у хиткому світлі смолоскипу. Відблиски блукали її обличчям, поглиблюючи диявольську жорстокість цих прекрасних рис.

Перед нею на голій кам’яній лаві зібгалася постать, ледве прикрита лахміттям. Саломея торкнулася до неї носком золотого черевичка і мстиво посміхнулася:

— Чи не скучила ти за мною, люба сестричко?

Незважаючи на семимісячне ув’язнення й мерзотне лахміття, Тараміс усе ще була прекрасна. Вона нічого не відповіла і лише нижче схилила голову.

Її байдужість зачепила Саломею, вона прикусила яскраво-червону губку і спохмурніла. Одягнена вона була з варварською пишністю жінок Шушану. При світлі смолоскипа коштовні камені виблискували на її взутті, на золотому нагруднику, золотих кільцях і браслетах. Зачіска була високою, як у шеміток, золоті сережки з “тигровим оком” зблискували при щонайменшому русі гордо піднятої голови. Оздоблений гемами пояс підтримував сукню з прозорого шовку. Недбало накинутий темно-яскраво-червоний серпанок приховував якийсь згорток у лівій руці відьми.

Зненацька Саломея зробила крок уперед, схопила сестру за волосся і відкинула її голову так, щоб зазирнути в очі.

Тараміс зустріла цей страшний погляд без дрожі.

— Ти вже не ридаєш, як колись, люба сестричко? — прошипіла відьма крізь зуби.

— Немає в мене більше сліз, — відповіла Тараміс. — Занадто часто ти тішилася видовищем королеви, яка на колінах просила милосердя. Знаю я, що живу лише для того, аби ти могла мене принижувати. Тому і в тортурах дотримувалася міри, щоб не вбити мене і не покалічити. Та я вже не боюся тебе — немає в мені ні страху, ні сорому, ні надії. І досить про це, чортове поріддя!

— Ти лестиш собі, дорога сестро, — сказала Саломея. — Як і раніше, я дбаю, аби страждали й ти, і твоє прекрасне тіло, і твоя гординя. Ти забула, що, на відміну від мене, схильна й до душевних мук — ось я і розважала тебе розповідями про потіхи над твоїми безмозкими підданими. Проте цього разу я принесла дещо вагоміший доказ. Чи відомо тобі, що вірний твій радник Краллід повернувся з Турану і був схоплений?

Тараміс зблідла.

— Що, що ти з ним зробила?

У відповідь Саломея витягнула загадковий згорток і, скинувши шовкову хустку, підняла вгору голову молодого чоловіка. Обличчя його застигло в страшній гримасі — смерть, очевидно, наступила після жорстоких мук.

Тараміс застогнала, як від удару ножем у серце:

— О Іштар! Це Краллід!

— Атож, це Краллід! Він намагався збунтувати народ. Запевняв, дурень, що Конан мав рацію і я, мовляв, не справжня королева. Дурень, невже він вважав, що чернь із палицями та мотиками підніметься проти солдатів Сокола? От і поплатився за свою дурість. Собаки терзають його обезголовлене тіло у дворі, а погана голова полетить до помийної ями, де черв’яків. Що, сестричко, невже ти всі-всі сльози виплакала? Чудово! Насамкінець я наготувала тобі відмінні тортури — ти побачиш ще багато таких картинок! — і Саломея переможно труснула головою Кралліда.

Цієї миті вона не була схожа на істоту, народжену жінкою.

Тараміс не піднімала очей. Вона лежала ниць на брудній холодній підлозі, і тонке її тіло здригалося від ридань. Зціпленими кулачками вона била по кам’яних плитах:

Саломея поволі рушила до дверей, дзенькаючи браслетами.

За якусь мить відьма була вже біля виходу з підземелля. Чоловік, що очікував там, обернувся до неї. Це був величезний шеміт, похмурий, із широкими плечима. Його довга чорна борода звисала на могутні груди, обтягнуті сріблястою кольчугою.

— Ну що, завила? — Голос його був подібний реву буйвола — низький, глибокий, як віддалений грім.

Це був командор найманців, один з небагатьох наближених Констанція, які знали таємницю долі королеви.

— Аякже, Кумбанігаше. Є в її душі струни, яких я ще не торкалася. Коли одне відчуття притуплюється, завжди можна знайти інше, більш чуйне на тортури.

До них наблизилася зігнута постать у лахмітті — брудна, скуйовджена, кумедно накульгуючи. Один із жебраків, щб ночують у відкритих садах і алеях палацу.

— Лови, псюко! — Саломея кинула йому голову Кралліда. — Лови, тварюко безмовна. Кинь її до найближчої вигрібної ями… Кумбанігаше, він глухий — покажи йому, що слід учинити!

Командир виконав доручення, розпатланий жебрак закивав головою — мовляв, зрозумів — і поволі пошкутильгав убік.

— Навіщо затягувати цей фарс?! — гримів Кумбанігаш. — Ти вже так міцно сидиш на троні, що ніякі сили не знімуть тебе звідти. Що з того, що дурні кауранці знатимуть правду? Все одно вони нічого не зможуть зробити. Так царюй під своїм власним ім’ям. Покажи їм їхню колишню повелительку і звели відрубати їй на майдані голову!

— Ще не час, достойний Кумбанігаше.

Важкі двері зачинились і заглушили високий голос Саломеї та громову мову Кумбанігаша.

Жебрак причаївся в одному з куточків саду. Там не було нікого; щоб помітити: руки, які міцно обхопили відрубану голову, — тонкі, м’язисті, ніяк не відповідають горбатій постаті та брудним ганчіркам.

— Я дізнався! — шепіт був ледве чутним. — Вона жива! О Кралліде, твої муки не були марними! Вони кинули її в підземелля! Іштар, богине чесних людей, допоможи мені!

Гарет наповнив яскраво-червоним вином оздоблений самоцвітами келих, а потім пустив позолочену посудину по чорних дошках столу просто в руки Конану-кімерійцю.

Одяг Гарета міг би стати предметом заздрості і будь-якого варварського вождя, що обожнює пишноту, і князя Заходу, який має добрий смак.

Вождь розбійників пустелі мав на собі білу шовкову туніку, розшиту на грудях перлами і перетягнену в талії поясом із золотої й срібної канителі³⁸, переплетеної химерними візерунками. Сталевий гостроверхий шолом був обернений тюрбаном із зеленого атласу й інкрустований золотом із чорною емаллю. Пишні шаровари — заправлені в чоботи з вичиненої шкіри. Єдиною зброєю Гарета був широкий кривий кинджал у піхвах зі слонової кістки, за звичкою номадів, заткнутий за пояс над лівим стегном.

Зручно сівши у високе різьблене крісло, Гарет витягнув схрещені ноги і звучно сьорбав благородний напій з дорогоцінного келиха.

На протилежність витонченим шатам мунганина, кімерієць мав значно простіший вигляд. Чорне, гладенько зачесане волосся, засмагле лице помережене шрамами, яскраві блакитні очі. Його воронована кольчуга мала єдину прикрасу — золоту пряжку на поясі, який підтримував меч у витертих шкіряних піхвах.

Вони були удвох у шатрі з тонкого шовку, освітлюваному східними світильниками. Діл був застелений трофейними килимами, шкурами звірів і оксамитовими подушками.

Іззовні долинав шум великого військового табору, та ще час від часу вітер пустелі примушував тріпотіти верхів’я пальм.

— Доля мінлива! — вигукнув Гарет і, легенько попустивши яскраво-червоний пояс, потягся до посудини з вином. — Колись я був мунганським ватажком, нині ж — на чолі людей пустелі. Сім місяців тому ти висів на хресті за два польоти стріли від стін Каурана, а зараз — довірена людина найудатнішого грабіжника між туранськими укріпленнями і пасовищами Заходу. Ти маєш завдячувати мені!

— За те, що став тобі в нагоді? — розсміявся Конан і підняв келиха. — Якщо ти дозволяєш людині піднятися вгору, то, напевно, не без вигоди. А я добивався всього в житті своєю силою, потом і кров’ю, — він подивився на свої знівечені долоні. — Та й багатьох шрамів на тілі сім місяців тому ще не було.

— Справді, ти б’єшся, як ціле полчище дияволів, — погодився Гарет. — Проте ти ж не думаєш, що це через твою доблесть в орду приходять все нові й нові люди. Племенам номадів завжди бракувало удачливого вождя. Певне, тому вони вважають за краще довіряти чужоземцям, а не одноплемінникам. Відтепер для нас немає неможливого. Зараз під моєю орудою одинадцять тисяч воїнів. Через рис їх буде втричі більше. Досі ми грабували тільки прикордонні міста Турану. З тридцятьма тисячами ми облишимо набіги, розв’яжемо справжню війну, підкоримо королівство, і я зійду на його престол. Ти ще побачиш мене володарем землі Шем. Якщо будеш слухняний, залишишся моєю правою рукою — міністром, канцлером, віце-королем. Нині треба ударити на схід, узяти туранську фортецю Везек — там збирають мито з караванів і можна непогано поживитися.

Конан заперечно похитав головою.

— Я так не думаю.

— Що значить — ти так не думаєш? Я очолюю військо, мені й думати!

— Для моїх цілей воїнів вистачить уже зараз, — відповів кімерієць. — Несплачений борг обтяжує мене.

— Ах, он як, — Гарет глянув спідлоба і відсьорбнув вина. — Ти все ніяк не можеш забути цей хрест? Похвально, та з цим доведеться зачекати.

— Колись ти обіцяв мені допомогти узяти Кауран, — сказав Конан.

— Справді, та коли ж це було! Я тоді й гадки не мав, що збереться така армія. Крім того, я мав намір пограбувати місто, а не захоплювати його. Я не хочу втрачати своїх воїнів, а Кауран — міцний горішок. Ось через рік, тоді…

— Через тиждень, — обірвав його Конан, і твердість цих слів змусила мунганина змінити тон.

— Слухай, друже, коли б я навіть зважився згубити своїх хлопців, ти що гадаєш — невже наші вовки зуміють обложити й узяти неприступний Кауран?

— Не буде ні облоги, ні нападу. Я знаю, як виманити Констанція за стіни.

— Ну й що? — гнівно вигукнув Гарет. — Поки ми обсипатимемо один одного стрілами, не їхній, а нашій кінноті доведеться скрутно. Їхні загони пройдуть крізь нас, як ніж крізь масло.

— Цього не буде, якщо за нами стануть три тисячі відчайдушних гіборійських вершників, звиклих битися в строю за всіма правилами військової науки.

— Де ж ти візьмеш три тисячі гіборійців? — розсміявся Гарет. — Хіба що з повітря начаклуєш?

— Вони вже є, — твердо сказав Конан. — Три тисячі кауранських воїнів відкочували в оазис Акель і чекають мого наказу.

— Що? — Гарет став схожий на загнаного вовка.

— Що чув. Ці люди втекли від влади Констанція. Більшість із них поневірялася пустелею як вигнанці. Проте тепер це загартовані й готові на все солдати. Це тигри-людожери. Кожен вартий трьох найманців. Біда й неволя зміцнюють справжніх чоловіків і наповнюють їхні м’язи пекельним полум’ям. Вони блукали дрібними групами, їм бракувало вождя. Я розмовляв із ними через моїх посильних. Вони зібралися в оазисі й чекають команди.

— І все це без мого відома? — в очах Гарета з’явився зловісний блиск, рука відшукувала кинджал.

— Вони визнали мою владу, а не твою.

— І що ти наобіцяв цим виродкам?

— Я сказав, що вовки пустелі допоможуть їм розпластати Констанція і повернути Кауран його жителям.

— Дурень. Ти що, себе маєш за вождя?

Обидва схопилися. Диявольські вогні танцювали в сірих зіницях Гарета, на губах кімерійця грала грізна усмішка.

— Я накажу роздерли тебе чотирма кіньми, — процідив крізь зуби мунганин.

— Поклич людей та накажи, — сказав Конан. — Може, послухаються.

Хижо усміхнувшись, Гарет підняв руку. І зупинився — його втримала упевненість Конана.

— Виродку західних гір, — прошипів він. — Як же ти наважився на змову?

— У цьому не було потреби, — відповів Конан, — Ти брехав, коли говорив, що люди йдуть до нас не через мене. Саме навпаки. Вони, щоправда, виконують твої накази, але б’ються за мене. Коротше, двом вождям тут не бути, а всі знають, що я сильніший від тебе. Ми з ними чудово розуміємо один одного — адже я такий самий варвар, як і вони.

— А що скаже армія, коли ти накажеш їй битися за інтереси Каурана?

— Підкориться. Я обіцяв їм караван золота з палацових скарбниць. Кауран заплатить добрий викуп за вигнання Констанція. А вже потім підемо на Туран, як задумано. Народ підібрався жадібний, їм хоч із Констанцієм битися, хоч із ким.

У очах Гарета з’явилося усвідомлення краху. За кровожерними мріями про власну імперію він прогледів те, що творилося під боком. Дрібниці раптом знайшли справжнє значення. Він зрозумів, що слова Конана — не порожня погроза. В чорній кольчузі стояв перед ним справжній проводир зуагірів.

— То умри, собако! — заричав мунганин і схопився за кинджал.

Проте рука Конана з котячою швидкістю метнулася вперед, і його пальці зімкнулися на передпліччі Гарета. Почувся тріск кісток, і напружена тиша запанувала в шатрі. Воїни стояли лицем до лиця, нерухомі, ніби статуї. На чолі Гарета виступили краплі поту.

Конан засміявся, але кулак не розтискав:

— Невже ти витримаєш це, Гарете?

Усмішка все ще блукала обличчям Конана. М’язи його заграли, сплітаючись у ремінні вузли, а могутні пальці знизалися в тремтячу руку мунганина. Почувся хрускіт кісток, і лице Гарета стала сірим як попіл. З прикушених губ бризнула кров, але він не видав ні звуку.

Сміючись, Конан звільнив його і відступив на крок. Мунганин похитнувсь і сперся здоровою рукою об стіл.

— Я дарую тобі твоє життя, Гарете, так, як ти подарував мені моє, — спокійно сказав Конан. — Хоча ти зняв мене з хреста абсолютно для своєї користі. Тяжке це було для мене випробування, ти б його не витримав. Це під силу тільки нам, західним варварам. Ходи, сідай на свого коня — він прив’язаний за шатром, вода і їжа у в’юках. Від’їзду твого не помітить ніхто, проте поспіши — переможеному володареві не місце в пустелі. Якщо воїни побачать тебе, каліку, позбавленого влади, то живим не відпустять.

Гарет мовчки вислухав Конана і так само в мовчанні обернувся і вийшов із шатра. Мовчки вибрався в сідло високого білого жеребця, прив’язаного в тіні розлогої пальми, мовчки вклав пошкоджену руку за комір туніки, повернув коня і вирушив на схід, у пустелю, щоб назавжди зникнути з життя племені зуагірів.

Конан залишився сам. Він осушив келих і витер губи. Йому полегшало, він пожбурив келих у куток, поправив ремінь і вийшов геть. Зупинившись на мить, він оглядів море наметів із верблюжої шерсті, що розстилалося перед ним. Між наметів походжали люди в білому. Вони співали, сварилися, лагодили кінську збрую і гострили шаблі.

Голос Конана був подібний до грому, і гуркіт його доносився до найдальших шатрів:

— Ей ви, покидьки, нагостріть вуха і слухайте! Ходіть усі сюди — я хочу вам дещо повідати!

Люди, що зібралися у вежі біля міської стіни, уважно прислухалися до слів одного з присутніх. Усі вони були молоді, міцні й спритні. Відчувався в них гарт, який дають тяжкі випробування. Усі вони були в кольчугах, у шкіряних каптанах і при мечах.

— Я знав, що Конан має рацію — це не Тараміс! — говорив Валерій. — Цілий місяць під виглядом глухого жебрака я тинявся біля палацу. І, нарешті, переконавсь у своїх давніх підозрах. Наша королева знемагає в палацовому підземеллі. Почав очікувати слушної нагоди. Тут мені й трапився стражник-шеміт. Я його оглушив, затягнув у найближчий льох і допитав із тортурами. Перш ніж здохнути, ось що він мені сказав: Каураном править відьма на ім’я Саломея, а Тараміс ув’язнена в найглибшому підземеллі. А цей напад зуагірів нам сильно допоможе. Що має зробити Конан — угадати складно. Напевно, він порахується з Констанцієм, проте, можливо, розграбує й поруйнує місто. Це ж варвар, нам його не зрозуміти. Тоді у нас одне завдання — у розпал битви звільнити Тараміс. Констанцій виведе військо в поле, вони вже сідлають коней. У місті немає запасів, щоб витримати облогу, — адже воїни Конана з’явилися під стінами зненацька. А кімерієць саме готувався до облоги: розвідка доповіла, що зуагіри тягнуть стінобитні машини й облогові башти. Все це придумав Конан, він же всі військові науки Заходу перевершив. Констанцій неодмінно виведе всіх своїх солдатів, аби одним ударом покінчити з ворогом, У місті залишиться навряд чи сотні три шемітів, та й ті будуть на стінах і біля брам. В’язниця залишиться майже без охорони. А коли звільнимо Тараміс, подивимося, як піде справа. Якщо переможе Конан, покажемо Тараміс людям і закличемо до повстання. І народ підніметься, сумнівів немає! У нас вистачить сил перебити шемітів навіть голіруч, А потім ми закриємо брами і перед найманцями, і перед кочівниками. Ані ті, ані інші не потраплять до міста. А вже тоді можна і з Конаном говорити. Він завжди був вірний присязі. А коли дізнається правду, та королева ще сама його попросить, — може, і відступить. Проте, найімовірніше, Констанцій розгромить Конана. Тоді доведеться втікати з міста і рятувати королеву. Ви все зрозуміли?

Присутні разом кивнули.

— Довірьмо ж мечі наші та душі богині Іштар і підемо до в’язниці — найманці виходять із міста через Південну браму!

Так воно й було. Сонце вигравало на гостроверхих шоломах воїнів, які безперервним потоком линули через широку браму, на білих чапраках³⁹ важких бойових коней.

Битва мала розпочатись атакою важкої кінноти, як це заведено на Сході. Вершники ринули з міської брами сталевою річкою — грізні мужі у воронованих і сріблястих кольчугах, у кірасах, у суцільних панцирах, бородаті, схожі на хижих птахів. У їхніх лихих очах були рішучість і лють.

Люди висипали на вулиці, виглядали з вікон, мовчки проводжали поглядами чужоземних воїнів, що вийшли захистити чуже місто. А міщанам було все одно.

На вежі, що височіла над широкою вулицею, Саломея іронічно роздивлялася Констанція, підперезаного мечем і в рукавицях зі сталевих лусок. З вулиці було чути шум війська — поскрипування збруї та важкий кінський тупіт по бруківці.

— Перш ніж сяде сонце, — сказав Констанцій і підкрутив вуса, — у тебе буде безліч полонених, щоб наситити твого демона в храмі.

Йому, певне, набридли вже м’які тіла міщан? Можливо, йому сподобаються номади — вони жилаві!

— Дивися сам не нарвися на тварюку ще дикішу, ніж мій Тауг, — відповіла Саломея. — Пам’ятай, хто веде ворогів.

— Пам’ять у мене добра, тому й виходжу йому назустріч. Цей паршивий пес воював на Заході, тож розуміється на штурмі міст. Мої розвідники підібралися до їхнього табору, а це нелегко, адже в номадів орлиний зір. Усе ж таки вони роздивилися, що верблюди волокли й катапульти, і тарани, і облогові башти. Присягаюся Іштар! Аби все це спорудити, десять тисяч чоловіків мали б трудитися не менше місяця. А де він узяв матеріали — не збагну. Невже домовився з туранцями? Втім, усе це йому не знадобиться. Я вже бився з цими піщаними вовками. Спершу перестрілка — тут моїх воїнів убереже броня, — потім атака. Мої полки прорвуть слабкий лад номадів, розвернуться, ударять іззаду і розженуть це воїнство на всі боки. Увечері я ввійду до Південної брами, і сотні полонених поплентаються за хвостом мого коня. Уночі ми влаштуємо на палацовому майдані свято — мої хлоп’ята люблять спалювати полонених живцем і здирати з них шкіру. А Конана непогано б узяти живим і посадити на палю перед палацом.

— Розважайтеся досхочу, — байдуже відгукнулася Саломея. — Я давно мріяла про сукню з людської шкіри. Та сотню полонених віддай мені — і на жертовник, і для Тауга.

— Все буде як ти бажаєш, — відповів Констанцій і броньованою долонею зачесав волосся назад. — Отже, йду битися й перемогти в ім’я незаплямованої честі Тараміс! — Він узяв оздоблений перами шолом на вигин лівої руки, правою ж віддав блазенський салют.

За мить із вулиці донісся його владний голос, що віддавав накази.

Саломея ліниво підвелася, потягнулась і покликала:

— Зангу!

Жрець із лицем наче з жовтого пергаменту безшумно ковзнув до кімнати.

Саломея вказала на підвищення зі слонової кістки, на якому лежали дві кришталеві кулі, і звеліла жерцю взяти ту, що трохи менша.

— Їдь за Констанцієм. Повідомлятимеш про хід битви.

Чоловічок із пергаментним лицем низько вклонився, заховав кулю в складки чорного плаща і швидко вийшов. За мить почувся тупіт коня, потім гуркіт брами, що зачинялася.

Широкими мармуровими сходами Саломея піднялася на дах, захищений від сонця балдахіном. Звідси було добре видно спорожнілі вулиці та безлюдний палацовий майдан — народ Каурана вважав за краще триматися подалі від опоганеного храму. Місто немов вимерло.

Тільки на південній стіні і на дахах прилеглих до неї будинків юрмилися міщани. Не чути було звичних у таких випадках їхніх вітальних вигуків, бо не знали — перемоги бажати Констанцію чи поразки. Перемога — знову це ярмо ненависних шемітів, поразка — отже, у місті будуть грабіж і різанина Ніяких звісток Конан не подавав, а те, що він варвар, — пам’ятали всі.

Полки найманців виходили на рівнину. На цьому березі річки, вдалині, можна було роздивитися лаву кінноти. Протилежний берег був усіяний темними цятками — облогові машини залишалися на місці. Певне, Конан побоювався удару під чає переправи.

Загони Констанція рушили — спершу кроком, а тоді клусом. Низький рев донісся до спостерігачів на стіні.

Дві стрічні хвилі зіткнулись і перемішались у суцільний натовп. Не можна було зрозуміти, хто вдарив першим.

Хмари куряви, піднятої копитами, укрили поле битви, як туман. Зрідка з цього туману виринали вершники — і знову зникали, часом виблискувала зброя.

Саломея невдоволено сіпнула плечима і зійшла вниз. У палаці було тихо — усі слуги й раби разом із міщанами споглядали битву. Відьма зайшла до зали, де прощалася з Констанцієм, і підійшла до підвищення: Вона побачила, що кришталева куля стала тьмяною і взялася яскраво-червоними плямами. Саломея схилилася над нею і прошепотіла заклинання.

— Зангу! — покликала вона. — Зангу!

Усередині кулі попливли туманні плями — і розпалися на дрібний пил. Мелькали неясні темні силуети. Іноді, як блискавиці в ночі, спалахкувала полірована криця.

Потім з’явилося лице Занга — таке чітке, неначе він стояв перед Саломеєю й дивився на неї витріщеними очима. По голому черепу стікала кров, жовта шкіра була в поросі. Губи його тремтіли. Якщо б в залі був хтось сторонній, він би нічого не почув. Та для Саломеї голос жерця звучав виразно, немов не було між ними кількох миль. Тільки демони пітьми відали, які магічні нитки пов’язували обидві кулі.

— Саломеє! — сказав поранений.

— Я чую! — крикнула відьма. — Говори!

— Ми загинули! Кауран втрачено, присягаюся Сетом! Піді мною вбили коня, я не можу втекти! Навколо падають люди… Ці, в сріблястих кольчугах, гинуть як мухи…

— Перестань скиглити й говори, що сталося! — пирхнула Саломея.

— Ми пішли назустріч цим псам пустелі, — почав жрець. — І вони рушили до нас. Полетіли хмари стріл, і номади похитнулися. Констанцій дав команду до атаки, і ми рушили зімкнутими лавами. І тоді їхня орда розступилася праворуч і ліворуч, і перед нами з’явилися кілька тисяч гіборійських вершників — їх ніхто не чекав! Кауранські витязі на могутніх конях і в повному озброєнні! Щільним залізним клином вони пройшли крізь нас. Ми не встигли й помітити, як лаву розрізали навпіл. І тоді з двох боків ударили кочівники. Наші лави змішалися, нас зламали й перебили! Це все хитрий диявол Конан! Облогові машини були про людське око — самі каркаси з пальмових стовбурів та розфарбовані ганчірки: Наші розвідники помилилися. Нашу армію підступно виманили за міські стіни на погибель! Шеміти Сокола втікають! Конан зарубав Кумбанігаша. Констанція я не бачу. Кауранці терзають нас, наче леви-людожери, кочівники розстрілюють із луків… Я… ах-х…

У кришталі блиснула сталь, хлюпнула кров — і зображення зникло, немов лопнула булька на воді. Саломея застигла, вдивляючись у спорожнілий кристал. Потім плеснула в долоні, і в кімнаті з’явився жрець, схожий на покійного Занга.

— Констанцій розбитий, — квапливо сказала вона. — Ми загинули. Невдовзі Конан почне ломитися в міську браму. Що зі мною тоді буде, не варто й гадати. Та спочатку я переконаюся, що моя проклята сестричка ніколи вже не зійде на трон. Хай буде що буде, а ми відмінно пригостимо Тауга! Ходи за мною!

Вони вже спускались у двір, коли зі стін долинуло ревище, яке лунало дедалі дужче, — натовп, що стояв там, зрозумів: переміг Конан. 1а хмар куряви виривалися вершники і линули до міста.

Палац був сполучений із в’язницею довгою галереєю під гостроверхим дахом. Саломея і жрець потрапили до широкого коридору, звідки круто вниз ішли східці Раптом Саломея спинилася як укопана, і прокльони застигли на її губах. У напівтемряві під стіною лежав стражник-шеміт, задерши коротку бороду в стелю. Голова його була майже відокремлена від тулуба.

Унизу чулися приглушені голоси та кроки кількох чоловік, на стіні з’явилися відблиски полум’я.

Саломея відступила в пітьму й причаїлася за масивною колоною, туди ж сховався і жрець. Рука відьми потягнулася до позолоченої торбинки на поясі.

Яскраве й димне полум’я смолоскипа збудило королеву Каурана від сну. Вона підвелася, спираючись на руки, і розплющила очі. Певно, Саломея щось вигадала! Але пролунав схвильований голос:

— Тараміс! О, моя королево!

Вона спершу подумала, що продовжує спати, та її очі побачили за полум’ям блиск зброї й людські постаті. П’ятеро чоловіків схилилися над нею, — грізні чорнобороді засмаглі обличчя.

Королева загорнулась у лахміття і, зібгавшись у грудку, чекала своєї долі.

Один із прибульців став на коліна й простяг до неї руки.

— О Тараміс! Іштар допомогла розшукати тебе! Чи пам’ятаєш ти мене? Я Валерій. Колись, після битви при Корвеку, ти зробила мені честь, поцілувавши…

— Валерію… — простогнала королева. — Я, певне, сплю… Це нова ворожба Саломеї…

— Ні! — голос його тремтів. — Твої вірні слуги прийшли врятувати тебе. Але слід поспішати. На рівнині Констанцій б’ється з Конаном, який привів через річку зуагірів, проте сотні три шемітів усе ще в місті. Стражник убитий, ось його ключі. Інших вартових не видно. Ходімо, швидше!

Королева полегшено зітхнула й знепритомніла. Не роздумуючи, Валерій підхопив її на руки і пішов слідом за тим, хто ніс факел. Вони стали підійматися вогкими східцями — здавалося, їм не буде кінця — і опинились у коридорі. Зненацька біля порталу смолоскип згас, а той, хто його ніс, спромігся лише на короткий передсмертний стогін. Блакитний спалах вихопив на мить із темряви розлючені лиця Саломеї та її супутника.

Спалах був таким яскравим, що кауранці засліпли. Валерій із королевою на руках продовжував бігти, бо чув за спиною звуки смертельних ударів, стогони й хиже сопіння Але тут сильний поштовх повергнув воїна на підлогу; а королеву вирвали в нього з рук. Він над силу підвівся й затряс головою, аби зникло засліплення. У коридорі він був сам, його супутники лежали в крові з глибокими ранами. Засліплені пекельним полум’ям, вони, певне, і не захищалися. Усі були мертві.

Королева зникла.

Грубо вилаявшись, Валерій висмикнув меча, стягнув погнутий шолом і що було сил ударив ним об підлогу. З рани на голові по шоках потекла тепла цівка. Він кілька разів обернувся, намагаючись. угадати, у який бік понесли Тараміс, і почув, що хтось кличе його:

— Валерію! Валерію!

Спотикаючись, він побіг на голос, і за мить у його руках опинилося знайоме струнке тіло.

— Ігво! Та ти збожеволіла!

— Я мусила, мусила піти сюди, — зі сльозами в голосі сказала дівчина. — Я стежила за вами і сховалась у дворі за аркою. Щойно я бачила її, а з нею — слугу, котрий тягнув жінку. Я впізнала Тараміс і зрозуміла, що вам не поталанило… Ти поранений!

— Подряпина, — він відштовхнув її руку. — Вперед, Ігво! Показуй, куди вони побігли!

— Через двір у бік храму.

Молодий воїн зблід.

— В ім’я Іштар! От відьма! Вона вирішила принести Тараміс у жертву своєму демонові! Швидше біжи до людей на південній стіні. Скажи, що знайшлася справжня королева і відьма тягне її до храму. Біжи!

Дівчина, заливаючись сльозами, перетнула майдан і побігла вулицею, що вела до стіни. Валерій попрямував до будівлі, що похмуро вивершувалася навпроти палацу. Його ноги ледве торкалися кам’яних плит. Саломея і жрець у поспіху не закрили за собою важкі двері. Воїн убіг до храму й побачив тих, кого переслідував. Королева отямилась і, відчувши неминучу загибель, учинила шалений опір. Їй навіть вдалося вирватися з чіпких рук жерця — проте лише на мить.

Вони були вже в центрі величезної зали, на другому боці якої містився страшний жертовник, а за ним — високі залізні двері. Багато хто пройшов повз них, але поверталася лише Саломея.

Під час боротьби лахміття злетіло з королеви, і вона здавалася лісовою богинею в обіймах демона. Саломея прошкувала до дверей, нетерпляче озираючись. У напівтемряві промайнули перекошені пики ідолів.

Піднявши меча, Валерій у люті кинувся вперед. Пролунав застережний крик Саломеї, і жовтолиций жрець, відкинувши Тараміс, дістав із піхов скривавленого клинка.

Різати людей, засліплених чаклунським полум’ям Саломеї, було, вочевидь, легше, аніж протистояти молодому й сильному гіборійцеві, охопленому люттю й ненавистю.

Кривавий клинок злетів угору, та меч воїна був швидшим і відсік кисть жерця. Хлюпнула кров. Сп’янілий боєм, Валерій завдавав усе нових і нових ударів, аж поки порубане тіло звалилося на підлогу, а лиса голова покотилась убік.

Валерій, схожий цієї миті на лісового хижака, озирнувся в пошуках Саломеї. Та схилилася над Тараміс. Однією рукою відьма тримала сестру за волосся, інша рука, з кинджалом, вибирала місце для удару. Меч Валерія знову свиснув і встромився в груди відьми з такою силою, що вийшов між лопатками на цілий лікоть.

Із страшенним криком Саломея повалилася на коліна, схопилася руками за лезо меча і впала, здригаючись у конвульсіях. Очі її вже не були схожі на людські, і з несьогосвітньою силою чіплялася вона за життя, що витікало з неї через рану — саме на яскраво-червоному півмісяці на грудях. Відьма звивалася в агонії, гризла і дряпала кам’яні плити.

Валерій з огидою відвернувся і підняв непритомну королеву. Залишивши позаду конаючу тварюку, він виніс Тараміс у двір до підніжжя сходів.

Майдан був заповнений народом. Хто відгукнувся на заклики Ігви, хто просто біг зі стіни від страху перед ордою. Отупілість і байдужість змінилися піднесенням, натовп хвилювався й шумів, вимахуючи кулаками. З боку брами лунали глухі удари тарана.

Загін розлючених шемітів напирав на юрбу — це була варта Північної брами, що поспішала на підмогу до Південної. Проте всі — і стражники, і народ — роззявили роти від здивування, коли на сходинках храму з’явився воїн, що тримав на руках оголене тіло.

— Ось ваша королева! — проголосив Валерій, намагаючись перекричати натовп.

Люди нічого не зрозуміли.

Щеміти-вершники почали пробиватися до сходів храму, б’ючи народ ратищами списів.

І тоді…

За спиною Валерія з’явилася тонка постать у скривавленому білому одязі, і люди побачили, що на руках Валерія лежить їхня повелителька, а у дверях храму стоїть інша — точна її копія.

Побачивши відьму, Валерій відчув, що кров холоне йому в жилах: адже його меч пробив їй серце. За всіма законами природи їй належало бути мертвою. Проте вона була жива.

— Тауг! — закричала відьма, обернувшись до дверей. — Тауг!

У відповідь залунав жахливий регіт, хряскіт дерева і дзвін лускаючого металу.

— Це королева! — залементував сотник-шеміт і зірвав із плеча лук. — Стріляйте в цих двох на сходах!

Та натовп уже гарчав, як зграя розлючених собак. Люди, нарешті, зрозуміли значення слів Валерія і здогадалися, хто їх справжня королева. З цим гарчанням люди і накинулися на шемітів, беззбройні, вони діяли лише зубами, нігтями та кулаками.

Саломея, що височіла над цим місивом людських і кінських тіл, похиталась і впала на мармурові сходи — цього вже разу мертва остаточно й безповоротно.

Стріли свистіли біля Валерія, що намагався сховатися за колоною портика. Кінні шеміти рубали й стріляли праворуч і ліворуч, намагаючись урятуватися від розправи юрби. Валерій добіг до дверей храму і вже збирався переступити поріг, як раптом обернувся, закричавши від жаху.

Із мороку, що панував у храмі, викотилася величезна чорна туша і метнулася до Валерія довгими жаб’ячими стрибками. Юнак побачив, як виблискують величезні витріщені очі, побачив ікла, схожі на шаблі кігті і відскочив від дверей. Стріла, що свиснула над вухом, нагадала йому, що за спиною теж смерть.

Четверо чи п’ятеро шемітів пробилися крізь натовп, і тепер їхні коні були вже на сходах. Стріли ламалися об колону. Непритомна Тараміс здавалася мертвою.

Перш ніж шеміти встигли ще раз вистрілити, ворота храму заповнило гігантське тіло. Нажахані найманці повернули коней і врізалися в натовп. Люди в страху побігли, топчучи тих, хто впав.

Проте чудовиську були потрібні тільки Валерій і королева. Протиснувши своє могутнє драглисте тіло крізь ворота, воно кинулося до хлопця, який утікав униз сходами. Валерій чув, як чудовисько рухається за спиною — величезна тварюка, вроджена в серці мороку, чорна драглиста маса, у якій можна було розрізнити тільки палаючі жорстокістю очі та страшні ікла.

Тут стало чути тупіт копит, і загін скривавлених, зранених шемітів вилетів на майдан і почав наосліп пробиватися крізь юрбу. Це були ті, хто охороняв Південну браму. Їх переслідувала група вершників, які розмахували скривавленими мечами і щось кричали рідною мовою, — то жителі Каурана, що колись утекли в пустелю, повернулися до свого міста. Разом із ними в’їхали півсотні чорнобородих номадів на чолі з велетнем у воронованій кольчузі.

— Конан! — вигукнув Валерій. — Це Конан!

Гігант побачив його, усе зрозумів і віддав наказ. Не зупиняючи коней, вершники з пустелі підняли луки, напнули тятиви й вистрілили. Смертоносна хмара заспівала над людським морем і встромилася в тушу чудовиська. Тварюка зупинилася, видала жахливий рев і захиталася — чорна пляма на білому мармурі. Вершники зробили ще один залп, і ще один… Мерзенне квакання пролунало зі смердючої пащі. Тварюка звалилась і покотилася сходами — мертва, як і та, що викликала її з безодні минулих тисячоліть.

Конан зупинив коня і спішився.

Валерій поклав королеву на мармурові плити і впав поряд із нею — сили залишили його. Юрба сколихнулась і наблизилася. Конан з прокльонами відігнав її і схилився над королевою.

— Присягаюся Кромом, це Тараміс. А хто ж та?

— Диявол, що набрав її вигляду, — прохрипів Валерій.

Конан вилаявся і, зірвавши з найближчого воїна плащ, укрив королеву. Вона розплющила очі і здивовано розглядала посічене шрамами обличчя кімерійця.

— Конане! — її ніжні руки обхопили богатирське плече. — Невже я сплю? Адже вона сказала, що ти вбитий!

— Убитий, та не до кінця, — щиро посміхнувся Конан. — Ви не спите, ваша величносте! Там, біля річки, я вщент розбив Констанція, Вони втікали, боязкі собаки, але до стін не дійшов жоден — я наказав не брати полонених, окрім самого Констанція. Вартові закрили браму перед нашим носом, та ми вибили її тараном. Своїх вовків, окрім цієї півсотні; я залишив за брамою. Не можу поручитися, що вони ввічливо поводитимуться в місті.

— О Іштар! Який жахливий сон! — зітхнула королева. — Нещасний мій народе! Конане, ти мусиш допомогти нам — відтепер ти і капітан гвардії, і найголовніший радник!

Конан засміявся і заперечно похитав головою. Він устав і допоміг звестися королеві, потім кивнув кауранцям, щоб вони спішились і чекали розпоряджень своєї повелительки.

— Не варто, ваша величносте, — капітаном я вже був. Відтепер я вождь зуагірів і поведу їх на Туран, як обіцяв. Ось із Валерія вийде добрий капітан, а мені набридло життя серед мармурових стін. Тож зараз я мушу залишити тебе і закінчити свої справи У місті, ще переповненому шемітами!

Сказавши це, Конан жестом наказав подати йому коня, скочив у сідло і помчав, ведучи за собою своїх стрільців.

Тараміс, спираючись на плече Валерія, обернулася до палацу, і натовп, ридаючи, розступився, утворивши коридор аж до дверей. Валерій відчув, як ніжна долоня торкнулася його правої руки, затерплої від ваги меча, і не встиг він схаменутися, як потрапив у обійми Ігви. Настав час миру і спокою.

На жаль, не всім випадає мир і спокій — дехто для того і приходить на світ, аби невпинно битися, і немає у них іншої дороги.

…Сходило сонце. Стародавнім караванним шляхом від стін Каурана аж до річки розтягнувся загін вершників у білому одязі На чолі кавалькади їхав Конан-кімерієць на величезному білому жеребці. Недалеко від нього стирчав із землі шмат дерев’яного бруса.

Поруч підносився масивний дерев’яний хрест. На ньому висіла людина, прибита по руках і ногах залізними цвяхами.

— Сім місяців тому, Констанцію, ти стояв тут, а я висів на хресті, — зауважив Конан.

Констанцій не відповів, тільки облизнув помертвілі губи. Очі його були сповнені болем і жахом.

— Катувати, звичайно, ти здатний, а ось терпіти… — продовжував спокійно Конан. — Я висів так само, та вижив — хвала щасливому випадку і варварському здоров’ю. Де вам, цивілізованим людям; рівнятися з нами! Ви вмієте тільки мучити, а не зносити муки. Так, слабо ви боретеся за життя! Сонце не встигне зайти, як ти помреш. Я залишаю тебе, Соколе Пустелі, серед інших тутешніх пташок, — він показав на стерв’ятників, що кружляли в небі над головою розіпнутого.

Констанцій закричав від жаху.

Конан смикнув поводи, і жеребець слухняно попрямував до річки, що горіла сріблом у промінні ранкової зорі. Білі вершники рушили за своїм вождем. Жалість не притаманна людям пустелі — на Констанція вони поглядали цілком байдуже. Копита коней відбивали в куриві ритм похоронного маршу розіпнутому, а крила голодних стерв’ятників розтинали повітря все нижче й нижче…

…Амбітні плани Конана зазнали краху. Гарячі зуагіри готові були віддати життя в боротьбі за свободу, їх легко можна було підбити на грабіжницьку вилазку, але створити з них армію завойовників, спаяну жорстокою дисципліною, виявилося не під силу навіть варварові-кімерійцю. До того ж між зуагірами й мунганами, що приєдналися до номадів після того, як їх вигнав із рідних степів Ездигерд, розпочалися сварки й сутички. Зрештою Конан визнав за краще розлучитися і з тими, і з іншими, і сам-один вирушив у Замбулу, місто на прикордонні Турану…