Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Вступ

«Вони бояться правди — хай світ почує правду!» — такий епіграф написав український автор Василь Савченко на своїй книжці «Безимлаг», виданій в Авґсбурзі 1948 року.

«Вони» — це ті, в кого руки залиті кров'ю мільйонів невинних жертв українського й інших неросійських народів СССР; це ті, що на одній шостій частині світу запровадили таке рабство, якого не бачив світ за часів середньовіччя. Це — большевики, московські імперіялісти, колонізатори.

Не зважаючи на те, що російська імперія існує вже більше чотирьох сторіч, а сучасна комуністично-російська система — майже 40 років, світ і до цього часу мало поінформований про жахіття в тюрмі народів — СССР. Навіть тоді, коли протягом 1955–1956 рр. на Захід повернулася численна кількість кол. вояків німецької армії, що потрапили під час другої світової війни до російського полону і, як живі свідки нелюдських знущань у совєтських концтаборах, свідчили про масове народовбивство, арешти і заслання в СССР, — світ далі майже не звернув на те уваги. Знову ж, коли українська еміґрація на Заході, маючи численні свідчення й оригінальні документи від запроторених до совєтських концтаборів українців (напр., з Мордовських концтаборів), закликає вільний західній світ вжити супроти носіїв російського імперіялізму та його допоміжних сил моральних і матеріяльних санкцій, — вільний світ не то що вперто мовчить, але й ще поступово вплутується в коло московської коекзистенції, вишукує шляхи мирних контактів та співпрацює з народовбивцями, а цим самим посередньо сприяє системі невільництва і концтаборів у СССР.

Видаючи книжку «Концентраційні табори в Совєтському Союзі», ми хочемо відкрити бодай частину заслони, де як свій, так і чужий читач зрозуміє суть жахливої політики, що її практикує червона Москва на неросійських народах.