Координати чудес

РОЗДІЛ 18

Коли переліт закінчився, Кармоді перевірив, чи все на місці. Після короткої інвентаризації пересвідчився в наявності всіх чотирьох кінцівок, одного тулуба, однієї голови та однієї душі. Повного повернення, звісно, ще не відбулося, але, здається, прибув комплектно. Кармоді також відзначив, що Виграш ще й досі з ним — це вгадувалося навіть після вже звичної метаморфози. Цього разу Виграш з гномика перекинувся на поганеньку флейту.

— Поки що все добре, — ні до кого не звертаючись, промовив Кармоді й роззирнувся довкола.

— Не так уже й добре, — одразу ж поправився він.

Кармоді був готовий опинитися на іншій Землі, проте не сподівався, що вона буде зовсім інакша. Він стояв на багнистому березі болота. Сморідні міазми підіймалися від застояних бурих вод. Навколо росла широколиста папороть, низькорослі кущі з тонкими листочками, пальми з пишними кронами і самотнє кизилове дерево. Повітря було гаряче, як кров, і насичене запахами гнилизни

— Може, я у Флоріді? — з надією сказав Кармоді.

— Боюся, що ні, — озвався Виграш, тобто флейта. Голос нього був низький, мелодійний, але з надмірним вібрато.

Кармоді здивовано витріщився на Виграша:

— Як це тобі вдається говорити?

— Як це ти не поцікавився раніше, коли я був казанком? — уїдливо відповів Виграш. — Та я все одно поясню, якщо тобі кортить знати. Ось тут, якраз посередині мого мундштука, закріплено балончик з вуглекислим газом. Він у мене замість легенів, правда час користування обмежений. Все інше не потребує пояснень.

Кармоді пояснень потребував, але йому на думці були важливіші проблеми. Він запитав:

— Так де ж я?

— Не я, а ми, — поправив Виграш, — на планеті Земля. Ось ці мочарі, на яких ми стоїмо, свого часу стануть Скарсдейлом штат Нью-Йорк. — Виграш захихикав. — Раджу купити ділянку тепер, поки не підскочили ціни на нерухоме майно.

— Нічого в біса схожого на Скарсдейл!

— Звичайно, ні. Відклавши поки що питання про «Котрість» ми бачимо, що й «Колишність» зовсім не та, що треба.

— Ну… а Коли ж ми?

— Грамотне запитання, — похвалив Виграш, — на яке я можу дати лише наближену й дуже кваліфіковану відповідь. Цілком очевидно, ми у фанерозойському еоні, що складає одну шосту геологічного часу Землі. Тут без сумніву. А от в яку частину фанерозою ми потрапили: в палеозойську чи в мезозойську еру? Вдамося до методу поступового наближення. Виходячи з клімату, відкидаємо всі періоди палеозою, хіба що, мабуть, зупинимося на кінці пермського. Ні-ні, хвилиночку, тепер я можу відкинути і його! Глянь-но вгору праворуч! Кармоді глянув догори і побачив дивовижного птаха, що відлітав, незграбно змахуючи крилами.

— Безперечно, археоптерикс, — визначив Виграш. — Одразу видно по круговому розходженню пір’їн відносно осі. Переважна більшість науковців вважає його мешканцем верхнього юрського і крейдового періодів, так що він виник аж ніяк не раніше тріасового. Так що палеозой можна цілком відкинути. Ми, безперечно, в мезозойській ері.

— Досить далеченько, ні? — запитав Кармоді.

— Зовсім далеко, — потвердив Виграш. — Попробуєм уточнити. Гадаю, вдасться визначити і частину мезозою. Дай хвилиночку поміркувати… Так, здається знайшов. Не тріасовий період! Це болото, боюся, збиває нас з пантелику. Одначе, он та покритонасінна квітка біля твоєї лівої ноги безпомилково вказує на період. Але це не єдине свідчення… Ти помітив перед собою кизилове дерево? Тепер повернись і побачиш дві тополі й смокву в купці хвойних дерев. Показово? А ти зауважив щонайважливішу деталь, таку поширену в твої часи, що ти міг її просто не помітити? Маю на увазі траву, якої тут де лиш глянь. У юрські часи трави не було! Тільки папороть і хвощі! Ось де розгадка, Кармоді! Даю голову відрубати, що ми у крейдовому періоді!

Про геологічні періоди Кармоді мав щонайтуманніше уявлення.

— Крейдовий? Далеко від мого часу?

— Хе! Якихось сто мільйонів років плюс-мінус кілька мільйонів, — відповів Виграш. — Крейдовий період тривав сімдесят мільйонів років.

Кармоді не важко було осмислити почуте, бо він і не збирався осмислювати.

— І звідки ти знаєш про всю цю геологію?

— А як ти гадаєш? Вивчив! — натхненно відповів Виграш. — Коли ми вже збиралися на Землю, то я вважав своїм обов’язком поцікавитися цим місцем. І добре зробив. Якби не я, то блукав би ти, шукаючи Майамі Біч, поки тебе схрумав би якийсь алозавр.

— Схрумав хто?

— Я мав на увазі одного з найпотворніших представників ящіркових, галузка яких — завроподи — вершиною своєї еволюції мали знаменитого бронтозавра.

— Ти хочеш сказати, що тут є динозаври?

— Я хочу сказати, — відповів Виграш, переходячи з вібрато на облігато, — що ми перебуваємо в найсправжнісінькому Динозавровілі, а ще я хотів би скористатися нагодою і привітати тебе від щирого серця з прибуттям у Добу Велетенських Рептилій.

Кармоді буркнув у відповідь щось нерозбірливе. Ліворуч від себе він помітив якийсь рух, обернувся і побачив динозавра — висотою десь футів із двадцять і біля п’ятдесяти футів від носа до кінчика хвоста. Він тримався на задніх лапах, мав шкуру сірувато-блакитну і стрімко простував до Кармоді.

— Тиранозавр? — запитав Кармоді.

— Саме так, — відповів Виграш. — Тиранозаурус рекс, королівський, найзнаменитіший з ящіркових. Справжній дейнодон, — ти побачиш, — верхні різці сягають півфута у довжину. Те маля, що біжить до нас, важить не більше дев’яти тонн.

— І воно їсть м’ясо?

— Звичайно. Я особисто дотримуюся думки, що тиранозаври та інші карнозаври цього періоду харчувалися переважно мирними і дуже поширеними хадрозаврами. Але це моя власна теорія, ще не досить перевірена.

Велетень був уже не далі, як за п’ятдесят футів від Кармоді. А на болотяній рівнині — ніякого порятунку: нема куди видертись, ніде зачаїтися.

— Що мені робити? — запитав Кармоді.

— Мерщій перекинься на рослину! — хутко порадив Виграш.

— Я не вмію!

— Не вмієш! Кепські справи. Літати і зариватися у землю теж не вмієш, а втікти, закладаюся десять до одного, не зможеш.

— То що ж мені робити?

— Що ж, за таких обставин тобі залишається стоїчно все витримати. Можу процитувати тобі Епіктета. А ще можна вдвох проспівати гімн, якщо це допоможе.

— До бісової матері твої гімни! Я хочу врятуватись!

Але флейта вже затаїла: «Все ближче, Господи, до Тебе…» Кармоді затис кулаки. Тиранозавр був уже перед ним, живою вежею плоті нахилившись над його головою. Ось він розкрив жахливу пащу…

РОЗДІЛ 19

— Привіт, — сказав тиранозавр. — Мене звати Емі і мені шість років. А як вас звати?

— Кармоді, — відрекомендувався Кармоді.

— А я його Виграш, — додав Виграш.

— Ви обидва страшенно дивні, — сказав Емі. — Ніколи таких не бачив, а я вже знаю диметродона, а ще струтіоміма, сколозавра і багато інших. А ви живете десь тут?

— Ніби так, — відповів Кармоді. Втім, згадавши протяжність часу, виправився: — Але не зовсім, ми нетутешні.

— А, — озвався Емі. Він по-дитячому витріщився на них і мовчав.

Кармоді витріщився й собі, приголомшений велетенськими розмірами жахливої голови, більшої за торговий автомат або пивне барильце, з вузькою пащею, обсадженою рядами стилетів. Страховище! Тільки очі — круглі, лагідні, сині й довірливі — суперечили зловісному вигляду динозавра.

— Ну, добре, — нарешті сказав Емі, — а що ви робите в нашому парку?

— Хіба це парк?

— Атож! Дитячий парк. А ви ж не дитина, хоч і маленький.

— Маєш рацію, я не дитина, — погодився Кармоді. — Я потрапив у ваш парк помилково. Мені, мабуть, варт порозмовляти з твоїм татом.

— Хо-кей! — зовсім по-дитячому зрадів Емі. — Залізайте мені на сливу, я вас відвезу. І не забудьте, що я вас відкрив. Беріть свого друга. Він і справді дивовижний!

Кармоді поклав Виграш у кишеню і сів на тиранозавра, руками й ногами вчепившись у складки твердої, немов залізо, шкури. Як тільки він зручно вмостився на динозавровій шиї, Емі крутнувся і вистрибом помчав на південний захід.

— Куди ми їдемо? — запитав Кармоді.

— До мого тата.

— Так, а де твій тато?

— У місті, працює. Де йому ще бути?

— Авжеж, і справді, де йому ще бути? — сказав Кармоді, міцніше хапаючись за Емі, коли той перейшов на галоп.

З кишені Кармоді приглушеним голосом озвався Виграш:

— Все це аж надто дивно.

— Сам ти дивний, — нагадав йому Кармоді, а потім відхилився назад, насолоджуючись їздою.

Місто називалося не Динозавровіль, але Кармоді подумки називав його тільки так. Звик до цієї назви. Від парку до міста було зо дві милі. Спочатку виїхали на дорогу — широкий слід, втолочений до твердості бетону ногами незчисленних динозаврів. Дорогою зустрічали багато хадрозаврів, що спали під вербами на узбіччях, або ж гармонійно мугикали низькими приємними голосами. Кармоді запитав про хадрозаврів, але Емі сказав тільки, що тато каже, що з ними чимало клопоту. Дорога йшла через гаї беріз, кленів, лаврів і падубів. У кожному гаю під кронами поралося біля десятка динозаврів — копали землю або ж відгрібали сміття. Кармоді поцікавився, що вони там роблять.

— Прибирають, — зневажливо сказав Емі. — Домогосподарки завжди порпаються в смітті.

Вони вибралися на плато. Приватні гаї залишилися позаду, перед ними стіною стояв ліс. Було очевидно, що ліс виріс не сам, багато ознак свідчило про ретельно обдумане культурне насадження. З узлісся йшла широка смуга смокв, хлібних дерев, ліщини й волоських горіхів. За ними росло кілька рівних рядів високих, струнких гінкго. Далі не було нічого, крім сосен і подекуди ялин. Що глибше в’їжджали вони в ліс, то більше й більше зустрічалося динозаврів. То були переважно тероподи — м’ясоїдні тиранозаври, як Емі. Але Виграш вказав також на кількох орнітоподів і на буквально сотні нащадків рогоносних — прикрашених масивними рогами трицератопсів. Майже всі вони рухалися між деревами легким галопом. Земля гула під їхніми ногами, дерева тремтіли, й хмари пилюки здіймалися в повітря. Тварини черкали одна одну панцерними боками, а зіткнень уникали тільки завдяки швидким поворотам, раптовим зупинкам й стрімким ривкам уперед. А скільки реву через правила вуличного руху! Вигляд кількох тисяч нестримних динозаврів був такий же страхітливий, як і їхній запах, що забивав усе на світі.

— Ось ми й прибули, — сказав Емі й зупинився так різко, що Кармоді ледь не злетів з його шиї. — Тут мій тато.

Кармоді поглянув навкруги і побачив, що Емі завіз його в невеличкий секвойний гай. Велетенські дерева стояли оазою яюкою. Два чи три динозаври повільно і майже спроквола рухалися поміж секвой, не звертаючи уваги на метушню за п’ятдесят ярдів від них. Кармоді подумав, що можна зійти на землю, не побоюючись, що його розтопчуть. Втомлено він ковзнув з шиї Емі униз.

— Тату! — закричав Емі. — Гей, тату, поглянь, що я знайшов, тату, дивися!

Один з динозаврів підняв голову. Це був тиранозавр, дещо більший за Емі, з білими пружками по складках синьої шкури. Його сірі очі були налиті кров’ю. Обернувся він поважно і з гідністю.

— Скільки разів, — запитав він, — просив я тебе не вистрибувати тут?

— Даруй, тату, але подивися, я знайшов…

— Ти завжди «даруй, тату», — повчально урвав тиранозавр, — а не тямиш поводитися чемно. Я розмовляв про це з мамою, Емі, і вона згодна зі мною. Ні їй, ні мені не хочеться, щоб ти виріс нечемним, горлатим бешкетником, котрий не вміє поводитись як вихований бронтозавр. Я люблю тебе, сину мій, але тобі слід навчитися…

— Тату! Облиш, будь ласка, вичитувати на потім і поглянь тільки, що я знайшов!

Літній тиранозавр стис губи і загрозливо вдарив хвостом. Та все ж нахилив голову, подивився, куди показувала синова передня лапа, і побачив Кармоді.

— Боже милий! — вигукнув бронтозавр.

— Добрий день, сер! — привітався Кармоді. — Мене звати Томас Кармоді. Я — людина. Не думаю, що тепер на Землі існують інші люди або хоча б примати. Трохи важко пояснити, як я потрапив сюди, але я прийшов з миром, і… і таке інше, — закінчив він не дуже до ладу.

— Фантастично! — сказав тато Емі. Він обернув голову і покликав: — Бакслі! Ти бачиш, що я бачу? Ти чуєш, що я чую?

Бакслі, — тиранозавр того ж віку, що й тато Емі, — відповів:

— Бачу, Боргу, але не вірю очам своїм.

— Це ж ссавець! — вигукнув Борг.

— Повірити важко, — сказав Бакслі.

РОЗДІЛ 20

Борг довше звикав до факту існування наділеного мовою ссавця, ніж Кармоді — до факту існування плазуна, котрий уміє розмовляти. Зрештою Борг змирився. Як пізніше зауважив Виграш, ніщо так не переконує в існуванні певного явища, як існування самого явища. Борг запросив Кармоді в кабінет, розташований під рясним листям велетенської плакучої верби. Там вони сіли, відкашлялися, розмірковуючи, з чого б то розпочати розмову. Нарешті мовчанку порушив Борг:

— Отже, ви — зайшлий ссавець з майбутнього, так?

— Мабуть, так. А ви — тутешній плазун з минулого?

— Ніколи так про себе не думав, — сказав Борг. — Та, мабуть, ви маєте рацію. І скільки, кажете, часу нас розділяє?

— Десь біля ста мільйонів років.

— Ого! Досить багато часу. Авжеж, і справді багато часу.

— Воно так і є — багато часу, — погодився Кармоді.

Борг похитав головою і щось замугикав під ніс. Кармоді було видно, що Борг не знає, чим підтримувати розмову. Борг, судячи з усього, був дуже порядним: гостинний, але стриманий, статечний, не схильний до балачок — такий собі пристойний сіренький тиранозавр із середніх верств.

— Ну-ну, — сказав Борг, коли мовчанка починала ставати обтяжлива, — і як там у майбутньому?

— Даруйте?

— Я хотів спитати, як живеться в майбутньому?

— Клопоту вище голови, — відповів Кармоді. — Дуже багато нових винаходів, тільки памороки забивають.

— Так-так-так, — сказав Борг. — Щось схоже передбачають у майбутньому наші хлопці з розвиненою уявою. Деякі навіть пророкують, що еволюція ссавців зробить їх панівними на Землі. Але я вважаю це перебільшенням і гротеском.

— Так воно, мабуть, і є, — погодився Кармоді.

— То ви стали панівним видом?

— Ну… одним із панівних.

— А як із плазунами? Або точніше: як ведеться в майбутньому тиранозаврам?

Кармоді забракло духу і сумління сказати співрозмовникові, що тиранозаври вимруть, що вони вимерли за шістдесят мільйонів років до людини і що плазуни в природі взагалі відіграють третьорядну роль.

— Вашій цивілізації ведеться достеменно так, як можна було сподіватися, — відповів Кармоді, відчуваючи себе піфією, до того ж боязливою.

— Добре! Так я і сподівався! — зрадів Борг. — Ми, знаєте, міцний корінь, і більшість із нас має силу волі й здоровий глузд. А співіснування людей і плазунів завдає багато клопоту?

— Ні, небагато, — відповів Кармоді.

— Радий почути. Я побоювався, що динозаври через свої розміри почнуть задирати носа.

— Ні-ні, — запевнив Кармоді. — Від імені ссавців майбутнього можу запевнити, що динозаврів шанують.

— Дуже ґречно з вашого боку, — сказав Борг.

Кармоді щось помимрив у відповідь. Йому раптом стало нестерпно соромно.

— Нас, динозаврів, не повинно непокоїти майбутнє, — самовдоволено, немов після ситого обіду, повів далі Борг. — Але не завжди так було. Наші пращури алозаври були, здається, грубіяни і ненажери. Їхній предок цератозавр був карликовим карнозавром. Судячи з розмірів його черепної коробки, він мав бути неймовірно дурний. Були ще, звичайно, й інші старожитні карнозаври, а перед ними повинна б бути одна відсутня ланка — віддалений предок, від якого пішли чотириногі та двоногі динозаври.

— Двоногі динозаври, звичайно, домінують? — запитав Кармоді.

— Звісно. Адже трицератопси — тупі істоти з диким норовом. Ми розводимо їх невеликими чередами задля м’яса — воно чудово доповнює нашу звичайну поживу з бронтозаврів. Певне, є ще інші види. Ви, мабуть, дорогою до міста помітили хадрозаврів?

— Так, помітив. Вони співали.

— Ті типи вічно співають, — осудливо сказав Борг.

— Ви їсте їх?

— Господь із вами! Хадрозаври ж розумні! Тільки вони й тиранозаври — єдині розумні істоти на Землі.

— Ваш син казав, що з ними чималий клопіт.

— Воно так і є, — дещо виклично підтвердив Борг.

— Чому?

— Ледачі. До того ж понурі й грубі. Я знаю, що кажу: в мене були слуги хадрозаври. Вони позбавлені честолюбства, прагнень, прихильності. Півжиття не знають, хто їх годує, і, здається, це їх не обходить. Навіть не дивляться у вічі, коли розмовляють із нами.

— Одначе, вони гарно співають, — зауважив Кармоді.

— О так, співають вони гарно. Деякі з наших кращих виконавців — хадрозаври. І важкі роботи на будівництві, коли за ними приглянути, виконують добре. Звісно, на вигляд вони бридкі, дзьоб як у качки… А в майбутньому з хадрозаврами менше клопоту?

— Ще б пак. Вони вимерли.

— Може, це й на краще, — сказав Борг. — Так, я справді вважаю, що це на краще.

Кармоді й Борг розмовляли кілька годин. Кармоді дізнався ще й про урбаністичні проблеми плазунів. Лісові міста переповнювались, оскільки дедалі більше ящерів покидали село заради благ цивілізації. За останні п’ятдесят років надміру загострилася проблема вуличного руху. Гігантські ящіркові люблять пересуватися з великою швидкістю і дуже пишаються своїми блискавичними рефлексами. Та коли кілька тисяч їх гасає в лісі одночасно, то зіткнення неминучі. Часто бувають тяжкі наслідки: коли дві рептилії вагою по сорок тонн зіткнуться чоло в чоло на швидкості тридцять миль на годину, то зламаний карк — не дивина. Проблеми, звичайно, цим не обмежуються. Перенаселені міста — наслідок демографічного вибуху. Ящіркові в багатьох країнах жили на грані голоду. Хвороби й війни сприяють зменшенню населення, але не в достатній мірі.

— У нас безліч проблем, — скаржився Борг. — Деякі з кращих мислителів упали в розпач. Але я оптиміст за натурою. Ми, плазуни, і раніше зазнавали тяжких часів, проте вистояли. І нові проблеми теж подолаємо, як уже подолали попередні. Я переконаний, що наша раса наділена природною шляхетністю, іскрою розуму, нездоланною життєвістю. Не вірю, що все це щезне. Кармоді кивнув і сказав:

— Ваш народ вистоїть. — Йому нічого іншого не залишилося, як по-джентльменськи збрехати.

— Знаю, — сказав Борг. — Але завжди приємно почути слово підтримки. Щиро вам удячний. А тепер, гадаю, вам треба порозмовляти з вашим приятелем.

— З яким приятелем?

— Я маю на увазі ссавця, що стоїть у вас за спиною, — пояснив Борг.

Кармоді хутенько обернувся і побачив невеличкого товстуна в окулярах, в темному діловому костюмі, з портфелем і парасолькою в лівій руці.

— Містер Кармоді? — запитав товстун.

— Так, я Кармоді.

— Я Сартіс з Бюро Прибуткових Податків. Ну ви й задали нам біганини, містере Кармоді, але від Бюро не сховаєшся.

— У вас тут свої справи, — сказав Борг і вийшов досить нечутно, як на такого великого тиранозавра.

— Дивні у вас друзі, — сказав містер Сартіс, дивлячись услід Боргові. — Але мене це не обходить, хоча ФБР може й зацікавитись. Я тут лише з огляду на вашу податкову заборгованість за 1965 і 1966 роки. У мене в портфелі ордер на затримання — можете переконатися. Моя машина часу припаркована за цим деревом. Пропоную спокійно йти за мною.

— Ні! — відрубав Кармоді.

— Раджу добре подумати, — наполягав податковий інспектор. — Вашу справу можна залагодити так, що й кривди нікому не буде. Але вирішувати слід негайно. Уряд Сполучених Штатів не любить, коли його змушують чекати. Відмова виконувати рішення Верховного Суду…

— Я сказав ні! — вперся Кармоді. — Можете забиратися геть! Я знаю, хто ви такий!

Поза всяким сумнівом, це був його хижак. Та й кого введе в оману таке грубе маскування під інспектора Податкового Бюро. І портфель і парасолька приросли до лівої руки. Риси обличчя правильні, але забули про вуха. А найгірше те, що коліна в нього згиналися назад. Кармоді повернувся і закрокував геть. Хижак з місця не зрушив. Мабуть, він не умів переслідувати. Він завив від голоду й люті. А потім щез. Кармоді не мав часу привітати себе з перемогою, бо за якусь мить він щез також.

РОЗДІЛ 21

— Заходьте, заходьте!

Кармоді тільки очима кліпав. Він уже не вів поважну бесіду з динозавром у крейдовому періоді, а стояв у якійсь невеличкій запорошеній кімнатчині. Від кам’яної підлоги було холодно в ноги. Закіптюжені вікна. Полум’я високих свічок миготить від протягів. За високою конторкою сидів чоловік. Його довгий ніс гостро стирчав на видовженому кощавому обличчі. Глибоко посаджені, запалі очі. На лівій щоці коричнева родима пляма. Тонкі й безкровні губи. Чоловік промовив:

— Мене звати преподобний Клайд Бідл Сітрайт. А ви, звичайно, містер Кармоді, якого так люб’язно відрекомендував нам містер Моделі. Сідайте, будь ласка. Сподіваюся, ваша подорож з планети містера Моделі була приємна?

— Так, — сказав Кармоді сідаючи. Відчував, що поводить себе нечемно, але несподівані переходи зі світу в світ уже дратували його.

— Як ведеться містерові Моделі? — сяючи усмішкою, запитав Сітрайт.

— Незле. А де я?

— Хіба секретар у прийомній вам не пояснив?

— Не бачив я ніякого секретаря! Я навіть не бачив, як потрапив сюди!

— Ай-яй-яй! — скрушно закудкудакав Сітрайт. — Мабуть, прийомна знову випала з фази! Вже з десяток разів ремонтував її, а вона й далі десинхрвнізується. Це й клієнтів дратує, а бідолашному секретареві взагалі непереливки — випадає з фаза і декади тижнями не може потрапити додому, до сім’ї.

— Скрутно йому доводиться, — зіронізував Кармоді, відчуваючи наближення істерики. — Якщо дозволите, — через силу стримуючи свій голос, казав він далі, — то я хотів би дізнатися, що це за місце і як мені звідси дістатися додому?

— Заспокойтеся, — попросив містер Сітрайт. — Може, чашечку чаю? Ні? Так ось, це, як ви зволили висловитися, місце, — Всегалактичне Бюро Координат. Наш статут, якщо маєте бажання ознайомитися, висить на стіні.

— Як я тут опинився, — запитав Кармоді.

Містер Сітрайт посміхнувся і склав докупи кінчики пальців.

— Дуже просто, сер. Коли я отримав листа від містера Моделі, то віддав розпорядження про розшук. Секретар виявив вас на Землі В3444123С22. Це була явно не ваша Земля. Хочу зауважити, що містер Моделі зробив для вас усе, що міг, але координати — не його фах. Тому я взяв на себе сміливість перемістити вас сюди. Та якщо ви маєте бажання повернутися на вищезгадану Землю…

— Ні-ні, — поспішив Кармоді. — Я лиш ніяк не второпаю, куди… тобто ви сказали, що це якась там Служба Координат?

— Всегалактична Служба Координат, — м’яко виправив Сітрайт.

— О-кей! Отже, я не на Землі?

— Звичайно, не на Землі. Або ж, висловлюючись точніше, ви не в жодному з можливих, імовірних, потенційних або темпоральних світів земної конфігурації.

— О-кей, прекрасно! — сказав Кармоді, важко дихаючи. — Тепер, містере Сітрайт, ви самі коли-небудь були на котрійсь із тих Земель?

— Боюся, не мав такої втіхи. Бачите, мої обов’язки змушують мене триматися кабінету, а дозвілля я проводжу в сімейному колі в котеджі біля…

— Так і є! — прорвало Кармоді. — Ви ніколи не були на Землі, самі кажете! Так чому ж тоді, хай йому біс, ви сидите в цій клятій комірчині при свічках та ще й у циліндрі, наче ви з книжки Діккенса? Га? Хоч би що ви казали, я наперед знаю вашу трикляту відповідь! Просто якийсь сучий син підсипав мені наркотиків, і ви самі, довгобразий байстрюче, з вашою вишкіреною мармизою, й увесь цей балаган мені примарились!

Кармоді знесилено гепнувся на стілець, дихаючи мов паровий двигун і переможно позираючи на Сітрайта. Він чекав, що все навкруги розвіється, що всі видива щезнуть, а сам він прокинеться в своєму ліжку у власній квартирі, а може, на дивані у приятеля або нехай уже в лікарняному ліжку. Ніщо не розвіялося, крім переможного настрою Кармоді. Він відчув, що не може нічого второпати, але був надто стомлений, щоб цим перейматися.

— Вже заспокоїлися? — крижаним голосом запитав містер Сітрайт.

— Так, уже заспокоївся, — зітхнув Кармоді. — Вибачте.

— Не турбуйтеся, — спокійно сказав Сітрайт. — Ви перевтомилися, це можна зрозуміти. Одначе, я нічим не зможу допомогти, якщо ви не опануєте себе. Розум може привести вас додому, нестримні емоційні вибухи ні до чого не приведуть.

— Я ще раз прошу вибачення.

— Щодо цієї кімнати, яка вас так налякала, то я обставив її зумисне для вас. Звичайно, доба підібрана наближено — це найбільше, що я встиг за браком часу. І все для того, щоб ви почували себе, як удома.

— Це ви добре придумали, — сказав Кармоді. — Значить, і ваш вигляд…

— Абсолютно точно, — усміхнувся містер Сітрайт. — Я й себе вдекорував, як і кімнату. Це не важко. Невеличкий штришок, багатьом клієнтам подобається.

— Мені також подобається, — запевнив Кармоді. — Тепер, коли я трохи звик, воно й заспокоює.

— Я й хотів, щоб заспокоювало. А щодо вашого припущення, що все вам наснилося… в цьому щось є…

— Тобто?

Містер Сітрайт енергійно закивав головою.

— Як припущення це має безперечні переваги, проте як оцінка вашого становища — не витримує критики.

— Ох! — Кармоді відкинувся на спинку крісла.

— Якщо бути точним, — вів далі Сітрайт, — то між уявними і реальними подіями істотної відмінності не існує. Ваше протиставлення їх — чисто термінологічного характеру. Зрештою, вам нічого не сниться, містере Кармоді. Це я згадав побіжно, задля інформації. Навіть якщо б снилося, то діяти довелося б так само.

— Нічого не розумію, — признався Кармоді. — Але вірю вам на слово, що все відбувається наяву. — Він повагався, потім додав: — Проте одного я ніяк не можу збагнути: чому все таке схоже? Себто Галактичний Центр схожий на Радіо-Сіті, а динозавр Борг розмовляє не як динозавр, і навіть не так, як мав би розмовляти обдарований мовою динозаврі а…

— Будь ласка, не збуджуйтеся!

— Даруйте.

— Ви хочете, щоб я пояснив, чому дійсність така, якою вона є. Але ж на це не існує пояснень. Просто слід навчитися пристосовувати свої упередження до нових фактів. Не сподівайтеся, що реальність пристосовуватиметься до вас, — крім, звісно, рідкісних винятків. Нічого не вдієш, коли трапляються речі дивовижні. І коли звичні — також нічого не вдієш. Я зрозуміло пояснюю?

— Ніби так, — сказав Кармоді.

— Чудово! Так ви певні, що не хочете чаю?

— Дякую. Не хочу.

— Тоді поміркуємо, як вам дістатися додому, — сказав Сітрайт. — У гостях добре, а вдома найкраще, так?

— Звісно, найкраще, — погодився Кармоді. — Це для вас дуже важко, містере Сітрайт?

— Ні, я так не сказав би. Справа, звичайно, складна, вимагає точності і навіть деякого ризику. Проте важкою я її не назвав би.

— А що ви вважаєте справді важким?

— Квадратні рівняння, — не роздумуючи, відповів Сітрайт. — Ніяк не можу навчитися їх розв’язувати, хоч і брався мільйон разів. Ось це, сер, важко! А тепер до справи.

— Ви знаєте, куди перемістилася Земля? — запитав Кармоді.

— «Куди» — не проблема, — відповів Сітрайт. — «Куди» ви вже дісталися, правда, користі з того ніякої, бо «Коли» виявилось задалеко від шуканого. Але тепер, гадаю, ми потрапимо у ваше «Коли» без зайвого клопоту. «Котра» Земля — ось де заковика!

— І це може покласти край сподіванням?

— Аніскілечки! — запевнив Сітрайт. — Нам слід лиш пересортувати Землі і виявити ту, котра ваша. Справа не складна: все одно, що підстрелити рибу в бочці, як сказали б у вас.

— Ніколи не пробував, — сказав Кармоді. — Невже й справді так легко?

— Залежить від риби і від бочки, — пояснив Сітрайт. — Акулу в ванні ви підстрелите зразу, а ось уже мільку в цистерні — справа не з легких. Усе залежить від масштабу. Та все ж визнайте, що і в тому і в іншому випадках принцип нескладний і доступний.

— Мабуть, так, — погодився Кармоді. — Та мені здається, хоча пошук «Котрої» Землі в принципі нескладний, на нього може не вистачити часу через велику кількість варіантів.

— Не зовсім так, але підмічено влучно, — сяючи, сказав Сітрайт. — Складність, знаєте.-деколи йде на користь. Сприяє класифікації та ідентифікації.

— Так… Ї що тепер?

— Тепер до роботи! — вигукнув Сітрайт, завзято потираючи долоні. — Ми з колегами підібрали тут дещо із світів. В душі сподіваємося, що ваш світ має бути серед них. Та впізнати його, звичайно, можете тільки ви — клієнт.

— Отже, мені слід їх переглянути й оцінити?

— Щось схоже на те. Насправді вам доведеться в них уживатися. Як тільки визначите, давайте нам знати, чи це ваш імовірний світ, чи ні. Якщо світ ваш, то на тому й кінець. Якщо ж інший, ми перемістимо вас у наступний.

— Досить мудро, — сказав Кармоді. — А багато у вас цих імовірних світів?

— Величезна сила, як ви й раніше підозрювали. Та ми сподіваємося на швидкий успіх з самого початку. Хіба що…

— Що саме?

— Хіба що хижак згребе вас раніше.

— Мій хижак?

— Він і досі йде по сліду, — пояснив містер Сітрайт. — І, як ви тепер знаєте, досить спритно наставляє вам пастки. Матеріал для них добирає з ваших спогадів. Ці «земноформні сцени» — я так би їх назвав — повинні вас приспати й змусити безжурно йти просто до нього в пащу.

— І він з’являтиметься у всіх ваших світах?

— Безперечно! — відповів Сітрайт. — Адже сам пошук не дасть вам безпечного притулку. Ба більше: що ближче підійдемо до мети, то підступнішим буде хижак. Ви цікавилися різницею між сном і дійсністю. От вам і відповідь. Все добре діє відкрито, не криючись. Все лихе підступає нишком, прикриваючись ілюзіями, масками, мріями.

— Ви можете якось стримати хижака? — запитав Кармоді.

— Ніяк. Якби й міг, то не взявся б. Хижацтво — необхідний елемент існування. Зрештою, навіть Боги не уникають своєї Долі. Куди вже вам бути винятком із загального правила!

— Я знав, що ви так скажете. А хоч чим-небудь ви можете допомогти? Натякніть, принаймні, чим відрізнятимуться світи, в які ви мене посилаєте, від світів хижака?

— Відмінності для мене очевидні, та уявлення про світ у нас з вами різні. Ні ви моїми поглядами, ні я вашими, Кармоді, не зможемо скористатися. До речі, вам же досі вдавалося вислизати від хижака.

— Щастило.

— От бачите! Мені от майстерності не позичати, а хоч би раз пощастило. Хто скаже, що вам найбільше придасться в майбутніх випробуваннях? Не я, сер, і, звісно, не ви! Тому кріпіть свій дух, містере Кармоді. Слабкодухі планет не здобувають! Правда? Вивчайте світи, в які я вас посилаю, остерігайтеся хижакових ілюзій, вислизайте, виходьте сухим із води і не проґавте з переляку свого справжнього і належного вам світу.

— А якщо я проґавлю його ненароком?

— Тоді пошук триватиме вічно. Тільки ви зможете впізнати свій світ. Якщо так чи інакше ви не відшукаєте свій світ серед найімовірніших, тоді нам доведеться шукати серед просто ймовірних, відтак серед менш імовірних і нарешті серед найнеймовірніших. Кількість можливих світів не безконечна, одначе у вас просто життя не вистачить переглянути їх усі й розпочати знову.

— Гаразд, — непевним голосом сказав Кармоді. — Мабуть, іншого способу немає.

— Так, іншого способу допомогти вам не існує, і сумніваюся, щоб можна було обійтися без вашої активної співучасті. Якщо бажаєте, можу зробити запит про інші методі галактичного пошуку координат. Це забере трохи…

— Боюсь, що цього «трохи» в мене обмаль, — сказав Кармоді. — Та й хижак, гадаю, вже десь неподалік. Містере Сітрайт, відсилайте мене, будь ласка, в імовірні світи, і прийміть мою щиру подяку за вашу турботу й терпеливість.

— Дякую, — відповів Сітрайт з видимим задоволенням. — Будемо сподіватися, що найперший світ виявиться тим, котрий ви шукаєте.

Сітрайт натис кнопку в себе на конторці. Нічого не сталося, поки Кармоді не захотілося кліпнути. Потім усе відбулося з неймовірною швидкістю, бо поки очі розплющилися, він відчув, як підошви злегка вдарились об Землю. Або ж об щось, дуже подібне до неї.