Керрі Маніскалко_Королівство Страхітливих

КНИГА З

З англійської переклала Лоло Хабібова

КИЇВ IBOOKGHEFІ 2024

УДК 821.111(73)’06-312.4

М23

Маніскалко К.

М23 Королівство Нечестивих. Книга 3: Королівство Страхітливих / Керрі Маніскалко; пер. з англ. Л. Хабібової. — Київ: Видавництво Букшеф, 2024. — 464 с.

ISBN 978-617-548-314-5

Емілія не може отямитися після шокуючого викриття про свою сестру Вітторію. Та перш ніж зіткнутися з демонами свого минулого, вона прагне завоювати свого короля, спокусливого князя Гніва. Вона прагне не лише його тіла, а й серця та душі. Утім цей демон не може їй цього пообіцяти, бо має свої секрети, відомі лише його братам.

Емілія та Гнів грають у гріховну гру обману, щоб розкрити загадкове вбивство, у якому звинувачують Вітторію. Між відьмами, демонами, перевертнями й Нечестивими назріває протистояння, яке може спалахнути кровопролитною війною і загрожує знищити пекло.

Емілію застерігали: коли заходиться про потойбіччя, то ніщо не є таким, як видається. Тож постає питання: чи всі, хто перебуває в пеклі й постійно плете інтриги довкола юної відьми, насправді прокляті лиходії?

«Королівство Страхітливих», ця романтична історія із сексуальними таємницями й несподіваним поворотом сюжету, завершує динамічну серію книг Керрі Маніскалко під назвою «Королівство Нечестивих».

УДК 821.111(73)'О6-312.4

Copyright © 2022 by Kerri Maniscalco Map by Virginia Allyn

© Хабібова Л., переклад, 2024

Літературно-художнє видання

© TOB «Видавництво «Букшеф», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024

Довірся своєму серцю, дорогий читачу.

Воно скерує тебе у правильному напрямку.

Колись пророцтво про Страхітливих вважали лишень вигадкою — історією божественної помсти, що тягнулася крізь століття. Пророцтво слугувало своєрідним попередженням про хаос і руйнування, що можуть нести із собою смерть і лють. Саме цю легенду варто пам'ятати ворогам, коли ті проклинають одне одного під час запеклого пориву гніву. Однієї ночі, що стала доленосною, дві магічні сили злилися в одне, забороняючи розкривати правду, а іноді— навіть пригадувати її. Прокляття мали надзвичайно потужні наслідки, передбачити які не міг ніхто. Роками демони і відьми напружено очікували на день, коли істина нарешті відкриється перед ними. Із настанням цієї опівнічної години радимо запастися амброзією та нектаром і молитися богині про помилування.

- ЗАПИСИ І3 ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Старійшини шабашу дуже рідко погоджувалися між собою, та подібного не можна було сказати про два їхні найґрунтовніші закони. Це стосувалося того правила, що диявола не можна викликати у жодному разі, а також заборони використовувати темні дзеркала під час віщування.

Софія Санторіні була однією із найліпших провидиць острова і вірила, що деякі правила варто порушувати. Особливо після того, як нові видіння почали нашіптувати відьмі доволі тривожні оповіді. Саме наполегливе бурмотіння про небезпечне пророцтво, пов’язане із прокляттям, переконало її викрасти Першу книгу заклять — єдиний ґримуар, що розкривав секрет віщування за допомогою чорної магії. ЇЇ дії могли вплинути на долю шабашу, не зважаючи на те, чи дозволено це, чи ні.

І хоча під час останнього зібрання рада старійшин намагалася не бути категоричною, Софія все ж відчула магічний зсув, подібно до того, як птахи відчувають зміну пір року, коли прислухаються до внутрішнього застереження летіти геть, щоб вижити. На горизонті бовваніла нестримна буря, а у Софії не було крил, але у будь-якому разі вона відмовлялася летіти без своєї сім’ї.

Тому їй і здавалося, що у порушенні кількох правил не було нічого поганого, особливо для того, щоб

врятувати десятки відьом. Будь-яка інформація, яку Софії вдалося б зібрати перед пришестям Нечестивих чи Проклятих, могла б стати корисною їхньому шабашу. Старійшини мають зрозуміти.

Відьма підібрала спідниці і стала на коліна перед великим чорним дзеркалом, що стояло на підлозі храму Смерті. Перед нею лежала обгорнута у фольгу книга заклять. Гї тілом прокотилися дрижаки, але зовсім не через холодну кам’яну підлогу під ногами, вкритими тонкою мусліновою тканиною. Софія пильно заглянула до забороненого дзеркала, його чорнильна поверхня нагадувала тихі води одного із озер, до яких вона колись навідувалася, щоб назбирати каміння для заклять.

Щоправда, ця поверхня не відбивала м’яке світіння місяця, що виглядав згори, ніби благословляючи її шлях. Навпаки, здавалося, наче дзеркало поглинало будь-яке світло, що могло торкнутися його поверхні. Будь-які демони могли ховатися у його глибині, вичікуючи слушного моменту для нападу.

Софія зітхнула і відпустила свій страх. Саме час було зробити те, що вона задумувала, а потім піти додому до сім’ї. Відьма дістала із кишені тонкий кинджал і притиснула його до пальця, поки на тому з’явилася крапелька крові — червона, наче очі самого диявола.

Підвівшись, Софія підійшла до вівтаря, що стояв у центрі кімнати, адже вона ніколи не користувалася магією у храмі богині, попередньо не віддавши їй шану.

Обабіч вівтаря, у чашах для пожертв тріскотів вогонь, щупальці диму звивалися у повітрі, ніби заманюючи її зробити крок до потойбіччя. Вона присягтися могла, що відчувала на собі очі, які

позирали з темряви, наче вичікуючи, чи наважиться вона перетнути заборонену магічну межу. Погляд Софії помандрував тихою кімнатою, зупинившись на двох людських черепах, які вона вкрала у монастирі. Темні часи закликали до ще темніших вчинків. Вона не відступить.

Тримаючи закривавлений палець над однією із чаш для пожертв, вона спостерігала за тим, як кров шипить і випаровується, крапаючи на полум’я. Софія швидко метнулася до іншого боку вівтаря і повторила ритуал з іншою чашею.

Задоволена тим, що достатньо сплатила богині, щоб заручитися її захистом, вона розвернулася і взяла до рук черепи, не звертаючи уваги на криваві відбитки, які лишали її пальці. Софія знову стала навколішки і поклала черепи так, щоб ті лежали у північному і південному напрямках чорного дзеркала. Потім розгорнула книгу заклять і почала зачитувати вголос.

Минуло кілька напружених хвилин, та здавалося, що дзеркало зовсім не змінювалося. Аж раптом над його поверхнею розкинувся дим. Спершу він повільно наповнював простір навколо, а згодом — наполегливіше, ніби його гнали вітри самого пекла, що завивали колами демонічного королівства, пантеличачи заблудлі душі, яким не пощастило опинитися у тому місці.

— Богине, захисти мене!

Софія схилилася ще ближче над дзеркалом, із нетерпінням чекаючи на розкриття секретів власних ворогів. У пригоді могла стати будь-яка інформація, особливо враховуючи, що пам’ять усіх навколо з кожною повнею пожирало прокляття. Вікно у потойбіччя навстіж розчинилося, змушуючи Софію вперше зіштовхнутися з демонічним світом.

— Покажи мені, як розвіяти прокляття!

Дзеркало запульсувало, наче магія почула її прохання і відгукнулася на нього. Замість дивного диму навколо у темному дзеркалі з’явилися таємничі зображення. Софія одразу ж зрозуміла, що перед нею розгорталася історія, показана крізь ці образи. Вона стиха зітхнула. Поки нічого не нагадувало про те, що вона скористалася чорною магією, адже її звичні провидіння не відрізнялися від того, що відбувалося.

Магія змусила зображення зійти із поверхні дзеркала і закрутила їх навколо відьми. Здавалося, Софія бачила усе так, наче сама переживала ці моменти. Вона була у темній тронній залі, поряд із розгніваним демоном.

Вона вихоплювала з історії якісь знайомі моменти, але не здавалося, що чорна магія спрацювала. Адже деякі видива зовсім не відповідали історії, яку Софія знала з пророцтва. Вона побачила, як відьма, що мала бути Першою відьмою, прокляла демона. її бажання помсти і ненависть були такими сильними, що Софія відчувала їх крізь ілюзію.

Потім вона побачила дивну криницю, наповнену кристалами — камінням спогадів, тисячами невеличких камінців. Раптом картина перед очима вчергове змінилася, тепер перед нею постав невеличкий будиночок із видом на море. Молода відьма, добре їй знайома, тримала в одній руці камінь спогадів, а в іншій — кинджал. Перша відьма також стояла поряд, передаючи іншій камінь, знищивши який, та змогла б забути те, що пам’ятати вже не хотіла. Зображення поблякнули, адже потребували дужчої магії.

— Чекайте! — прокричала Софія.

Перебуваючи у відчаї і мріючи побачити більше, вона підхопила череп, що лежав у південному

напрямку на дзеркалі, і прошепотіла закляття, що роздробило череп на дрібні частинки. Кістки розсипалися поверхнею. Відьма сподівалася, що вони допоможуть отримати від дзеркала більше видив. Так і сталося. Щоправда, це не виправдало очікувань Софії. Вона побачила рідний острів, а потім інші — незнайомі їй міста, далекі часи, що постійно змінювалися. Щось у цих зображеннях було не так.

Адже... якщо це було так, то усе, що їм розповідали старійшини шабашу, було неправдою. Навіть про їхнє походження.

Усе здавалося якимось безглуздим, це не могло бути правдою. Віддана бажанню розкрити таємницю, Софія потягнулася до іншого черепа. У цього в очах сяяли рубіни, що свідчили про подарунок, зроблений відьмою для самої богині смерті. Софія розтрощила череп, і її одразу ж затягнуло в інший час. Туди, де перед нею знову постала молода відьма, яку вона уже бачила в одному із видінь. Раптом плеча Софії торкнулася сильна рука, її буквально витрясли зі стану трансу.

Серце відьми надзвичайно стукотіло, вона кліпнула очима, знову повертаючись до реальності у храмі Смерті. Налякана тим, хто перервав її віщування, Софія схопилася за власний кинджал і підвелася на ноги, спостерігаючи за непроханим гостем. Темна постать відкинула каптур, відкриваючи знайоме строге обличчя.

Плечі Софії подалися вперед, коли вона опустила руку, що тримала кинджал. В якийсь страхітливий момент вона повірила, що викликала до себе котрогось із ворогів.

— Дякувати богині, це ти. Я дізналася дещо надзвичайне про прокляття і наше місто. Я знаю, хто

дочка Першої відьми. Принаймні я думаю, що знаю. Ти не повіриш!

Софія була переповнена чорною магією, вона аж тряслася від відкриття, що зробила кілька хвилин тому. Через це і не помітила загрозливий блиск очей відьми, яка стояла навпроти.

— Ти теж не повіриш.

— Про що ти...

Змахнувши рукою і промовивши страшне прокляття, відьма наклала заклинання, що відкинуло Софію назад. Вона вдарилася головою об вівтар і побачила перед очима яскравий зблиск світла, що приголомшив її. Софія не встигла зібратися і промовити захисне закляття, коли її свідомість розтрощилася на дрібні шматочки, як і дзеркало, на яке ступила інша відьма, руйнуючи правду, що й досі відображувалася на його темній поверхні.

Софія розкрила рота, щоб закричати, але не змогла промовити нічого, крім нерозбірливої нісенітниці. Згодом все, що вона могла бачити, — лише дивні образи, які дзеркало показало їй нещодавно.

Якщо Софія і хотіла покликати на допомогу, то не могла пригадати, чому.

Вона пильно вдивлялася кудись, але нічого не бачила. Інша відьма забрала першу книгу заклять і повільно вийшла із храму, не озираючись на подругу. Софія ж повторювала одну й ту саму фразу знову і знову, наче заклинання, благословення чи благання.

А можливо, у цих словах і таїлася розгадка великої таємниці...

— Як угорі, так і внизу.

РОЗДІЛ 1

Свічки у покоях князя Гніва умить запалали, ніби повертаючись до життя.

Хоча я й намагалася не всміхатися демонові в обличчя, мої зрадливі вуста ненавмисно вигиналися самі по собі. Увага князя, який досі стояв на балконі, звернулася до моїх губ і затрималася там трохи довше, ніж мала б.

Його гарячий погляд випромінював тепло, яке розливалося моїм тілом, наче золотисте полум’я, що палало в каміні, божевільно тріскочучи і шиплячи.

Це відчуття було доволі приємним, особливо після холоду, що не так давно проймав мене до самих кісток. Коли я побачила сестру у Потрійному місячному дзеркалі, всередині мене наче щось зламалося. Щось, що мені зараз не хотілося розглядати зблизька.

Я стояла біля ліжка Гніва, скинувши до ніг туніку, знаючи, що вогонь у його покоях палав не завдяки його іменному гріхові. Він був породжений бажанням, яке князь відчайдушно намагався контролювати. Це була пристрасть, яку я розбурхала, обравши його, попри те що знала, хто він насправді, та все одно погодилася стати його нечестивою королевою. Він уже украв мою душу, тепер я пропонувала йому своє тіло. І робила цю пропозицію не через ігри чи магічні зв’язки, що мали

тримати нас разом. І це було не через Вітторію і те, як моє серце боліло щоразу, коли я думала про її зраду.

Очі наповнилися непролитими сльозами, коли я подумала про сестру, я щосили намагалася приборкати емоції. Гнів міг відчути мій біль, а я зараз не хотіла про це розмовляти. Мої побивання можуть почекати до завтра, до нашої із сестрою зустрічі на таємничих Мінливих островах, де, можливо, я почую її версію подій.

А до того мені не хотілося губитися у здогадках, чому ж вона обрала інсценування власної смерті. Чи про те, як вона могла так довго завдавати мені болю. Я віддала Вітторії місяці сліз і люті на шляху до помсти.

Сьогодні вночі я просто хочу бути з Гнівом. Із Самаелем. Королем демонів. Із найстрахітливішим з усіх семи безсмертних князів Пекла. З воєначальником, із самим дияволом. З уособленням спокуси і гріха. З чиїмось нічним жахом, що видавався мені мрією. Якщо цей проклятий демон не опиниться сьогодні у ліжку разом зі мною, я покажу йому, що таке справжнє пекло.

— Ви там всю ніч збираєтеся стояти, ваша величносте? — я здійняла брову.

Та у відповідь Гнів лише примружив свої золотисті очі. Він був упертим і недовірливим створінням. Тільки він міг нерухомо роздумувати, чому я роздягнулася і стояла посеред його покоїв, замість піддатися своїм плотським бажанням, про які я так мріяла.

— Якщо ти чекаєш на підтвердження мого рішення...

— Еміліє.

Те, як він промовив моє ім’я, змусило мене прикритися руками, гублячись у розчаруванні. Його тон свідчив, що нам треба поговорити, а розмови —

найгірше, що я зараз могла уявити. Розмови призвели б до сліз, і це змусило б мене згадати глибоку рану від побаченого у дзеркалі. Я ліпше обрала б розчинитися у звабливих поцілунках Гніва.

— Будь ласка, не треба, — промовила я стиха, — зі мною все добре. Чесно.

Демон видавався стурбованим, я не переконала його. Він колись сказав мені, що потрібно хотіти, а не потребувати, а я сьогодні однаково прагнула до бажання і потреби. І мені байдуже, що це могло означати мою слабкість. Я молилася про те, щоб він не відправив мене до покоїв, полишивши на самоті. Я не змогла б витримати самотності зараз. Мені треба спокій, мені треба зв’язок. Мені треба спокій, дати який міг тільки він.

Саме у той момент, коли я подумала про це, зимний вітер розвіяв штори на балконі, ніби закликаючи його приєднатися до напівоголеної королеви. Здавалося, наче сам цей світ хотів об’єднати нас. Кімната випромінювала тиху чуттєвість, адже була прикрашена темною постільною білизною і м’яким світлом свічок. Це була кімната для розмов пошепки, для слів, що промовляли б із ніжністю, де вони зривалися б із уст із трепетом, наче м’яка тканина, що повільно ковзає шкірою.

Мені хотілося розділити кілька відчуттів із цим князем.

Якщо вірити його словам, Гнів вірив, що вчинки важливіші за розмови. Я пригадала це і зробила крок уперед. Він непорушно стояв на балконі і спостерігав за тим, як я нахилилася і розв’язала своє взуття. Я не знала, чи міг він не так зрозуміти почуття, що я відчувала через Вітторію, чи й досі не вірив, коли я казала, що хочу здолати наступний етап для завершення церемонії нашого шлюбу.

Ми мали розділити ложе, адже це було однією з двох найважливіших умов, щоб стати чоловіком і дружиною. Звісно, ми могли кохатися і поза шлюбом, але мені хотілося завершити шлюбний зв’язок.

Враховуючи те, як ми зустрілися, коли я викликала його до Палермо, а потім ненавмисно прив’язала його до себе навічно, а також те, як ми обоє присягнулися ненавидіти одне одного, а потім пообіцяли, що далі за поцілунок нічого не зайде, я розуміла, чому він вагався.

Кілька місяців тому я й сама не повірила б: те, що відбувається зараз, — можливо. Та це було до того, як я дізналася всю правду про нашу історію. До того, як я зрозуміла, що у його присутності палаю так само, як і вогняні троянди, що з’являються на кінчиках моїх пальців, коли я цього забажаю. Та ще одна річ, в яку було складно повірити: таємниця, якою огорнута я сама, а саме — хто я. У будь-якому разі всі ці запитання могли почекати. Зараз мені хотілося думати тільки про свого короля демонів.

Навколо нього закружляли сніжинки, злегка запорошивши його темне волосся і широкі плечі. Та здавалося, наче він цього не помічав. Суворість зими цього світу зазвичай зовсім його не турбувала. Ймовірно, це було тому, що він і сам був своєрідним природнім рушієм.

Я утримувала його наполегливий погляд, коли стягнула зі своїх стегон важкі штани і кинула їх до туніки. Здалося, наче Гнів припинив дихати, коли помітив, що на мені не було білизни. Він стиснув кулаки так, що навіть кісточки на них побіліли. Це не зовсім та реакція, на яку я очікувала, роздягнувшись.

Звівши брову, я відтворила у голові нашу розмову, пригадуючи кожне слово. Після того як він обманом

заманив мене підписати угоду на крові, а потім переконався, що жоден із його братів не зможе використати мене у своїх цілях після прибуття до потойбіччя, я запитала його, чи він все ще вважав мене своєю.

А тепер він просто, наче заціпенілий, стояв на снігу і відмовлявся зробити крок мені назустріч, зайшовши до теплих гостинних покоїв. Тому я боялася, що неправильно його зрозуміла. Він просто сказав, що йому не потрібен час, щоб знати відповідь. І це могло означати, що насправді він не вважав мене своєю.

— Ти передумав? — запитала я.

Гнів пильно поглянув на моє обличчя, його ж емоції зчитати неможливо.

— Ти добровільно обираєш мене, знаючи, хто я і на що здатний.

Ці слова не прозвучали запитально, але я кивнула на знак згоди.

— Так.

— І це рішення ніяк не стосується твоєї сестри?

Він уважно спостерігав за мною, і я знала, що він намагався відчути хоч найменший зсув у моїх емоціях. Гнів ніколи не ліг би зі мною у ліжко, знаючи, що я погодилася на подібне, керуючись чимось іншим, крім бажання. Ледь не вперше з часу нашої першої зустрічі те, що я говорила, було цілковитою правдою. Якщо ми сподівалися на майбутнє разом, ігри між нами мали припинитися.

— Я хотіла тебе тієї ночі, на бенкеті у Ненажерливості. І перед тим... пам’ятаєш, коли ти за допомогою магії прибрав будь-які ознаки мого сп’яніння, коли ми тренувалися контролювати іменний гріх цього князя? Тоді я також хотіла бути твоєю. Усе це сталося задовго до того, як я побачила Вітторію. — Я змушувала себе утримувати його погляд, щоб довести, що

я справді мала на увазі те, що говорила. — І сьогодні я зрозуміла, що не зважаючи ні на що, ти завжди був на моєму боці. Можливо, твої методи не завжди прийнятні як для смертних, але все, що ти робив, — ти робив для того, щоб допомогти мені. Я хочу тебе, і це ніяк не стосується нікого іншого.

Після довгої паузи, що лякала невідомістю, він нарешті ступив із балкона до покоїв, потроху зменшуючи відстань між нами. Спершу він зосередився на моїх очах, а потім губах, перед тим як зупинитися на тілі.

Я помітила варварство у його погляді, коли він сантиметр за сантиметром поглинав мене, зупиняючись на місці між моїми стегнами, що, здавалося, пульсувало від жадання і нило від болю, жадаючи більшого. Я почула тихий стогін, що виривався із його грудей, коли він відчув моє бажання.

Я щиро сподівалася, що сьогодні він випустить на волю того звіра, що сидить всередині. Мені хотілося відчути кожну з його нечестивих мрій.

Він посміхнувся, і ця посмішка була наповнена гріховної обіцянки, яку він із радістю виконає.

Навіть попри холод, що мав відходити від нього через бурю надворі, я відчувала щось абсолютно протилежне, коли він наближався. Його вогняний погляд, як і те, як він тихо сканував кожен вигин мого тіла, могли змусити мене розтати на місці.

— Розкажи мені про кожне своє темне бажання, Еміліє, — він підвів моє обличчя, — кожну свою фантазію, що волієш втілити в життя. Його пальці погладили мій пульс на шиї перед тим, як він підніс свої вуста до моїх, поцілувавши мене і змусивши хотіти більшого. Він відхилився назад і провів руками по моєму силуетові. — І я присягаюся, що виконаю будь-яке з них.

Я звернула увагу на вишуканий одяг на ньому і на те, яке міцне тіло ховалося за ним.

— Маю кілька ідей.

Я побачила в його погляді щось незнайоме дотепер, те, що означало: він і сам мав кілька ідей на думці.

Ми могли багато сваритися, але щодо цього ми завжди погоджувалися. Я підтягнула його до себе для ще одного поцілунку, бажаючи насолоджуватися цим моментом вічність. Та дуже скоро ніжний поцілунок перетворився на дикий, адже ми більше не хотіли, щоб він був повільним і лагідним. Тепер нас підживлювали лють і пристрасть. Мені хотілося, щоб наш перший зв’язок був таким самим вибуховим, як і наша вдача.

Якщо Гнів хотів подарувати мені виконання кожного з моїх темних бажань, сподіваюся, він готовий встигати за моїми примхами. Я вкусила його нижню губу, і, стиха застогнавши, він відповів мені тим самим.

Гнів швидко проголосив війну моїм вустам і бився гідно свого військового звання, не лишаючи ворогам шансів. У його поцілунку відчувалася владність. І я випромінювала такі самі почуття. Він належав мені. Кожен міліметр його нечестивої душі. Кожен удар його серця. Усе це належало мені.

Його руки пестили моє тіло, внизу живота я відчула тепло, що наповнювало мене з кожним порухом його грубих пальців. Уперше, коли він був повністю одягнутий, я відчула...

Я скинула з нього піджак, міцно тримаючись за краї його сорочки перед тим, як розірвати її навпіл. Я воліла бачити його, відчувати, торкатися своєю шкірою до його.

Він звільнився від мого поцілунку, куточки його губ задоволено здійнялися.

— Хоча будь-які чесноти зазвичай дуже нудні, терпіння може зараз не завадити.

— Я сподівалася, що ти ліпше знаєшся на гріхах. Якщо пам’ять мені не зраджує, ти колись запитував, чи хочу я побачити, яким нечестивим ти здатен бути. — Поглядом я ковзнула по його силуету, приховуючи посмішку, коли його очі зблиснули від моїх слів. — Невже це все, на що ти спроможний?

— Ти кидаєш мені виклик?

Я здійняла плече, чудово знаючи, що робила, і насолоджуючись його реакцією. Враховуючи випин у його штанах, він не заперечував. Збочений демон.

— А якщо і так, то що ти мені зробиш? — запитала я.

— Прошу до ліжка, моя леді.

Його голос був м’яким, але у цьому наказі не було насмішки. Я впевнено зробила крок, повернута спиною до ліжка, доки не підійшла ближче і не сперлася на нього, занурюючи пальці в темний плед, що вишукано звисав на його краях. Я колись думала, як саме це хутро відчуватиметься на моїй шкірі.

Саме час з’ясувати.

Гнів кивнув головою, вказуючи, що хоче, щоб я повністю залізла на ліжко, а не просто сіла на нього. Моє серце шалено стукотіло в очікуванні, коли я підвелася на руках і ковзнула величезним матрацом. З моїх уст зірвався тихенький стогін, коли відчуття м’якого хутра швидко змінилося приємним дотиком шовкової тканини. За відчуттями це було навіть приємніше, ніж я уявляла. Розкіш і декаданс поєднувалися з чимось диким, неприборканим. Чимось, що дуже нагадувало господаря цього гріховного двору.

Гнів розстібнув свої штани, не відводячи від мене погляду. Цим поглядом він ніби кидав виклик,

запитуючи, чи я й справді була готова до того, що мало статися. Його штани впали на підлогу, оголивши переді мною твердиню його тіла, що лякала і бентежила своєю готовністю завоювати мене.

Я закусила нижню губу. Мене заполонило бажання, коли я всотувала у себе його образ. Свята богине, він був неперевершеним. Моя увага повільно ковзнула від гордовитого збудження до інших частин його тіла. Переді мною постало понад 182 сантиметра суцільних м’язів, бронзова шкіра виблискувала життям і заполоняла мою уяву. Він випромінював чоловічу силу у поєднанні з грубою красою.

Гнів зробив крок уперед, і моя увага змістилася з металевої змії, витатуюваної на його руці, до іншого татуювання — на його лівому стегні. Це був кинджал, переплетений трояндами.

Я не зовсім добре роздивилася геометричний візерунок на руків’ї зброї, а потім, коли Гнів узяв себе у свою татуйовану руку і злегка поворухнув нею, будь-які думки покинули мою свідомість. Демон видавався самовпевненим, наче чудово знав, що саме зі мною робило його спокусливе подражнювання. Прокляни його, богине! Мені хотілося, щоб це була моя рука. Хоча, мені навіть хотілося, щоб це був мій...

Раптом нестримний грім розсік повітря навколо, наче несамовитий змах божого батога. Гнівові покої, як і сам демон, зникли. Замість цього переді мною постала темна порожня кімната, у якій не було жодного світла.

Це була така разюча зміна, що я спершу навіть не зрозуміла, чи це відбувалося насправді. Я швидко кліпнула, намагаючись пристосуватися до темряви. За моїми відчуттями, це був невеликий простір, яким

бігали тіні, що майже наскакували одна на одну, гнані власним шаленством.

На моїх руках з’явилися сироти, а повітря навколо стало морозним.

Це мала бути чергова дивна ілюзія. Колись мені вже доводилося мати подібні, але жодного разу вони не були такими реальними. Здавалося, щось викликало їх щоразу, коли ми з Гнівом мали інтимний зв’язок. Імовірно, саме це і спричинило те, що відбувалося зараз. Я проклинала невчасність цього небажаного видіння і ненавиділа той факт, що чиєсь минуле висмикнуло мене з мого приємного теперішнього.

Я збиралася потерти скроні, але не могла поворухнути руками. Я підвела очі й помітила кайданки, що міцно сковували мої зап’ястя. Я потягнула за них, але вони, здавалося, були міцно прикріплені до стелі. Ланцюги дзвеніли з кожним порухом і діяли на мої й так розхитані нерви. Прокляті кістки! Я поглянула вниз. У цьому видінні я була такою ж голою, як і в реальності. Чудово! Я відмовилася від мрії, щоб пережити ще одне нічне жахіття.

Я повільно зітхнула. Пара від мого дихання збилася у невеличкі клубочки, а потім розтанула. Дивно. Здавалося, ця ілюзія відрізнялася від попередніх, адже тут я могла контролювати те, що відбувалося. Ці відчуття не мали схожості з тими, що були викликані моїми спогадами або ж спогадами когось іншого. Я примружилася.

Якщо це не ілюзія, і не спогад...

— Що в біса відбувається? — Я почула звук черевиків, що скрипіли підлогою, який важко було з чимось сплутати. Мій пульс шалено пришвидшився, коли кігті страху пронизали моє тіло. — Гніве?

Десь поблизу хтось запалив сірника. Спершу почулося його шипіння, а потім відчувся запах сірки навколо. У дальньому куточку кімнати запалав вогник, але того, хто запалив його, поблизу не було. Я знову задзвеніла кайданами, намагаючись чимдуж вивільнитися з них, але ті не піддавалися. Мені не вдалося б втекти, якщо я не планувала лишитися без рук або ж, якщо мій викрадач не вирішив би мене звільнити.

Щоб приборкати паніку, що наростала всередині мене, я примружилася у напівтемряві, намагаючись знайти у ній якусь підказку або ж розгледіти свого поневолювача. Я помітила, що це була кам’яна кімната, а мене ув’язнено у своєрідному алькові.

У самому центрі головної кімнати стояв вівтар, вирізьблений у формі стін і дверей на блідому камені. Підлогу застелено соломою та сухотрав’ям. Це місце майже нагадувало монастир удома, де Клавдія готувала померлих до прощання.

Думки про ті місця пробудили спогади про невидимих шпигунів-найманців, які колись переслідували мене у тих стінах. Здавалося, минула вічність звідтоді, як я зіткнулася з умбра-демоном. Шкірою пробіг мороз. Якби я ніколи не бачила тих зловісних демонів, моє життя було б щасливим.

— Хай хто ти, покажися!

Я знову задзвеніла кайданами. І хоча присягнутися можу, що чула неподалік чиєсь тихе дихання, єдиною відповіддю, яку отримала, було відлуння металевого брязкоту. Я не бачила пари від чийогось дихання, проте знала, що це не означало, наче я тут одна. Гнів ніколи не пожартував би наді мною так, особливо, якщо зважити на те, що ми збиралися зробити. Саме тому це точно не була якась збочена демонська прелюдія.

Я зібралася із силами.

— Навіть попри те що я в кайданах, ти боїшся зі мною говорити?

— Не боюся, — почувся низький голос з акцентом, що пролунав із темряви.

Я затамувала дихання. Я вже колись чула цей голос, щоправда, не могла зрозуміти, де саме. Це був не Анір, Гнівова права рука. Але також і не жоден із братів-князів. Це акцент когось із мого острова у світі смертних. У цьому я точно впевнена.

— Якщо ти не боїшся, тоді чому ховаєшся?

— Я чекаю на подальші накази.

— Від кого? — між нами запала незручна тиша. Важко було наказувати голою, закутою у кайдани і розмовляючи із примарним викрадачем, але я все-таки спробувала. — Хай хто твій господар, впевнена, він скоро буде тут. Для чого ця таємничість?

— Тобі не варто за мене хвилюватися.

Імовірно, це була фраза, яку кожен вбивця чи злочинець говорив своїй жертві перед тим, як перерізати їй горло. Я важко ковтнула повітря. Мені треба, щоб він продовжував говорити, щоб я дізналася, хто він. Я уже з’ясувала: якщо дратую його, це змушує його реагувати, навіть якщо він сам цього не хоче. Останні кілька місяців ми із Гнівом випробовували цю тактику одне на одному. Зараз я поцілувала б його за цей досвід.

— Твій господар наказав тобі лишатися в тіні?

- Ні.

— Гмм, я зрозуміла.

- Що?

— Ти просто звичайний збоченець, який насолоджується спогляданням своїх жертв, знаючи, що вони не можуть тебе розгледіти. Скажи, ти зараз торкаєшся

себе? Уявляєш дотики моєї шкіри до своєї? Чому не підійдеш ближче? — Щоб я могла зацідити коліном тобі в промежину.

Раптом перед моїми очима постав чоловік із гримасою роздратування на обличчі. Він точно не був демоном, але це не принесло полегшення. Я зробила короткий вдих.

— Доменіко Нуччі.

Молодик, який у Палермо продавав зі своєю сім’єю аранчіні, дивився на мене поглядом, сповненим шаленості. Спершу з його пальців показалися гострі кігті, які згодом зникли, нагадуючи, що в ньому було стільки ж від смертного, скільки і в мені самій. Я майже забула, що ймовірний залицяльник моєї сестри був перевертнем. Точніше, вовкулакою. Вони були доволі запальними створіннями. І, пригадуючи те, що мені розповідав його батько, я щойно спровокувала новонаверненого перевертня. Я не мала і найменшого уявлення про те, чи добре він міг контролювати вовка всередині, але впевнена, що поки не дуже добре.

Очі Доменіко, що зазвичай були теплого карого відтінку, тепер зблиснули блідим фіолетовим кольором, коли він примружив їх, підтверджуючи мої підозри. Він мав от-от обернутися.

Я затамувала подих, вичікуючи смертельного удару від нього. Здавалося, Доменіко цієї миті зробить крок вперед, адже він з останніх сил зціпив зуби від злості, яку випромінював, наче своєрідне люте сонце. Вовк зробив кілька глибоких вдихів, а потім випрямив плечі, наче скидаючи із себе тягар тиску. Помахом руки він розвіяв тіні навколо, і вони утворили якесь дивне вбрання, що оповило мене.

— Де ми? — запитала я, ігноруючи дивакуватість моєї ряси, що так щільно припала до шкіри. А також те, що перевертень так легко начаклував її за допомогою всього кількох заклять.

— Ми у Королівстві тіней.

Я тихо всотувала у себе цю інформацію. Коли ми зростали, Нонна-Марія розповідала нам про перевертнів і про інших магічних створінь. Якщо вірити історіям бабусі, вовки завжди вели надприродні війни між собою, а також із демонами у світі духів. Мабуть, саме його Доменіко і мав на увазі, коли сказав про Королівство тіней.

Я завжди уявляла світ духів повним привидів, що проходять крізь стіни. Вбачала їх примарними і містичними — такими, якими їх зображують готичні романи. Доменіко ж був доволі людиноподібним. Ще я добре відчувала вагу крижаних кайданів, що впивалися мені у шкіру.

Та згодом мене накрило ще одне відчуття: легке вібрування магії, що відходило від металу. Це були не звичайні кайдани, закляті на те, щоб тримати під замком мою магію. Я спробувала звернутися до неї і, як і очікувала, наштовхнулася на стіну, що не дозволяла мені викликати вогонь.

У мене було жахливе нав’язливе відчуття, що я знала, ким був його господар, і мені точно не хотілося, щоб мої сили були зв’язаними під час зустрічі із ним. Я позирнула на свого поневолювача. Ніколи не чула, що вовки здатні переносити когось до світу духів, і до цього моменту нізащо не повірила б у те, що це можливо, особливо для новонаверненого перевертня. Доменіко має бути надзвичайно сильним. Справжнім майбутнім альфою.

— Моє справжнє тіло все ще у Семи колах? — запитала я.

Доменіко уважно обвів мене поглядом, вовчий блиск в його очах потьмянів.

— Так.

Я не знала, як це можливо, і погляд перевертня вказував на те, що надалі він не збирався відповідати на мої запитання. Знаючи, яким небезпечним він міг бути, обернувшись на вовка, я вирішила не випробовувати долю. У будь-якому разі, він видав мені всю необхідну інформацію.

Моє тіло й досі перебувало у покоях Гніва, і я була впевнена, що демон шукав шляхи, щоб повернути мене назад. Якщо я не могла втекти, то мала відтягувати час, доки князь прийде забрати мою душу і скористається наповну своєю силою. Будь-хто, хто занадто дурний для того, щоб нападати на його майбутню дружину, ще й у його власному дворі, заслуговує на те, щоб відчути на собі його іменний гріх. Я ледь не посміхнулася, уявляючи, яку різанину він влаштує тут, шукаючи справедливості. Та спробувала заспокоїтися.

— Тут надзвичайно холодно.

— Мені — ні.

Мені хотілося потерти долонями руки, змушуючи тепло повернутися до тіла, але я не могла зробити цього через кайдани. Доменіко пильно на мене дивився. Якийсь зловісний блиск заполонив його погляд. Один мій неправильний порух — і він зламає мені шию, не зважаючи на те, які він мав накази. Він був у набагато нестійкішому стані з часів нашої останньої зустрічі. Утім, ймовірно, це сталося після навернення. Я колись чула, що молодим вовкам іноді потрібно кілька років для того, щоб повністю призвичаїтися.

Я не могла більше терпіти на собі його тихий погляд, тому прокашлялася.

— Коли я побачила тебе у монастирі після вбивства Вітторії, то подумала, що ти молився за неї. Тільки пізніше я дізналася, що ти був там, бо вперше обернувся. Невже до того ти й справді нічого не підозрював про те, ким є?

М’яз на його щелепі здригнувся.

— Ти знаєш, що ти таке, Еміліє?

Я помітила, що він сказав «що», а не «хто». У мене були підозри, але йому про них ліпше не знати.

— Так, знаю. Я твоя полонена. А ще я знаю, що Гнів вислідкує тебе і розірве на шматочки, якщо зі мною раптом щось станеться. — Я зловісно, нечестиво всміхнулася. Здавалося, вовк розумів, що навіть попри те що закував мене у кайдани і зв’язав мою магію, все одно не був єдиним хижаком у цій кімнаті. — І немає жодного світу, в якому ти міг би сховатися від нього. Звісно, якщо я сама не доберуся до тебе першою. Адже з нас двох тільки він знає, що таке милосердя. Не забувай цього.

— Ого, ого, сестричко...

Навіть попри те що я цього почасти очікувала, голос близнючки пронизав моє серце болем. Я кинула погляд у протилежний куток кімнати і помітила Вітторію.

Сестра ніби висіла у повітрі маленької кімнати, нагадуючи привида. На ній було біле вбрання, що розвівалося позаду якимось примарним бризом. У її присутності було щось надприродне, але для мене вона була не менш реальною, ніж Доменіко. Я обережно обвела її поглядом, намагаючись помітити рани на тілі, хоча я й знала, що саме вона контролювала перевертня, а не навпаки.

Коли я зрозуміла, що відбувалося, на очі накотили сльози. Вітторія й справді стояла тут. Вона була жива.

Важко повірити, що минула лише година чи дві, відтоді як я зрозуміла, що вона не загинула. Навіть попри її зраду, мені хотілося оповити її руками і ніколи не відпускати.

Адже це було справжнє диво, послане самою богинею.

— Вітторіє...

Я ледь прошепотіла її ім’я, але від звуку мого голосу губи близнючки викривилися у так добре знайомій мені насмішці. Якби я не стояла, закута в кайдани, то просто впала б на коліна. Одна річ — бачити її у Потрійному місячному дзеркалі, а зовсім інша — бути тут поряд із нею. Це переповнювало мене емоціями. Я не могла промовити ні слова, коли близнючка підійшла ближче, допитливо обводячи мене поглядом.

— Нумо знімімо із тебе кайдани і подивимося, чому ж ти навчилася. — ЇЇ лавандові очі зблиснули, і це нагадало мені про те, що вона докорінно змінилася. Це не та дівчина з карими очима, яка була як дві краплі води схожа на мене. Не та дівчина, яка так любила виготовляти парфуми і створювати смачні напої. Ця незнайомка була чимось іншим. Чимось, що змушувало волосся на моїх руках ставати дибки. — Богиня свідок, що я також дещо вмію. Перевертає?

Доменіко рухався з надприродною швидкістю, щоб узяти моє волосся в кулак і нагнути мою голову вбік. Він підніс носа до моєї шиї і вдихнув запах мого тіла, ймовірно для того, щоб запам’ятати його, якщо я спробую втекти. Я зіщулилася від раптового болю, але мені все ж вдалося стриматися, щоб не закричати.

Він гаркнув, коли підніс рота до мого вуха. Цей звук був зовсім не схожий на той, що може видати людина.

— Якщо спробуєш утнути щось нерозумне, я вирву з твоїх грудей щось набагато значніше, ніж твоє смертне серце, тіньова відьмо.

— Сидіти, цуценя! — пирснула Вітторія. — Не загравайся. Поки.

До того як я мала шанс зрозуміти, чи сильно мене зачепили ці слова, або ж навіть подумати, чи сильно вся ця ситуація може погіршитися, Доменіко відштовхнув мене. Потім лише одним неквапним порухом руки він зробив так, що мої кайдани розімкнулися. Ланцюги, що стримували мене, впали на підлогу. Це був звук, що ніс за собою погане передчуття. Здавалося, наче я була засудженою, яка чекала, коли мій кат змахне наді мною сокирою.

Це був саме той момент, якого я так боялася. І я була абсолютно до нього не готова.

Серце вискакувало із грудей, коли я відвернулася до лютого перевертня і зіштовхнулася зі своєю живою сестрою. Я наче застигла, коли наші погляди зустрілися.

Вітторія місяцями прикидалася мертвою. Точніше, жорстоко вбитою. Вона дозволила мені знайти її тіло, із вирваним із грудей серцем, що лежало понівечене і закривавлене у тій гробниці. Вона зруйнувала мій світ і те, ким я була. Обман Вітторії і був тією раною, що ніколи не загоїться. Цей вчинок назавжди залишить шрам на моїх душі і серці.

Навіть попри те що вона жива і здорова стояла тут переді мною, ми ніколи не повернемося до того, як було раніше. Між нами сталося багато всього для того, щоб забути все попереднє і рухатися далі. І я оплакувала саме ці почуття. Не важливо, як сильно мені хотілося, щоб усе було інакше, ми обидві незворотно

змінилися. І я не була певна, що тепер частинки наших життів могли скластися в одну цілісну картинку.

Щоб хоч якось приборкати біль, що наростав у грудях, я подумала про свого нареченого. І про те, як моя близнючка зруйнувала для мене навіть цю ніч. Замість побивань, я зосередилася на люті, на гнівові, що рухав мене вперед через моє власне пекло. Усі почуття, крім одного, зникли.

Якби я могла відчувати хвилювання замість гніву, можливо, переможна посмішка сестри викликала б у мене занепокоєння. Що ж, саме час їй також усвідомити, що не вона одна здатна викликати в інших побоювання. Час Вітторії почати боятися мене.

Я занурилася у джерело власної магії, відчувши полегшення, коли віднайшла невичерпну силу, що вирувала під моєю шкірою. Якщо сестра хотіла побачити, на що я здатна, то я з радістю покажу їй це.

— Маєш п’ять хвилин, щоб знайти собі виправдання. — Коли я заговорила, мій голос прозвучав набагато холодніше, ніж повітря навколо нас, холодніше, ніж найнечестивіше з усіх кіл пекла. Присягнутися можу, що здалося, наче тіні зупинилися перед тим, як канути в Лету, щоб заховатися від страшної розплати, прихід якої вони так добре відчували.

— Інакше? — запитала Вітторія.

Було у моїй посмішці щось прекрасно жахливе. Уперше брова Вітторії вигнулася на обличчі, коли вона зрозуміла, що її план не був ідеальним. Адже монстрів можна створити, але неможливо приборкати.

— Інакше, дорога сестро, ти зустрінешся із відьмою, якою сама ж мене і змусила стати.

РОЗДІЛ 2

— Прикуси язика, інакше я тобі його відірву. — Доменіко зробив крок уперед із випущеними кігтями, тихо гарчачи, адже відчував загрозу, що відходила від мене.

Вітторія підвела руку, зупиняючи його. Я була занадто розгнівана, щоб помітити, як швидко він відступив після цього тихого наказу.

— Хіба ти не стала сильнішою, сміливішою? — запитала Вітторія, зводячи брову. — Ти нарешті вилізла із безпечної теплої нори, в якій так довго ховалася. Тільки зараз твоє життя варте того, щоб про нього писати. Невже хтось пише про нудних відьом, які готові проводити час на кухні, слухаючись своїх не менш нудних святих чоловіків, подібних до Антоніо? Впевнена, що бурхливий роман із королем демонів — щось набагато цікавіше. Особливо, коли справа стосується королівських покоїв. Заради всього святого, Еміліє! Смерть твого попереднього життя — це те, за що ти маєш мені подякувати. Антоніо, «Морю та Вину», як і нам із тобою завжди судилося бути частиною чогось більшого.

— Про нудних?! — мене пронизала злість. — Я любила своє життя і нашу кухню. Тобто те, що цікаво для мене, і те, хто мені подобається, аж такі огидні для тебе? І звідколи ти ненавидиш «Море та Вино»?

Ти любила нашу сім’ю і час, що ми проводили разом, готуючи на кухні. Чи ти вже нас зовсім забула? У гонитві за... хай там чим. Як ти могла так вчинити з нами, зі мною? — Мій голос задрижав на останніх словах, і я знову пірнула у свою лють, намагаючись зосередитися.

Вітторія пильно позирала на мене.

— Я зробила те, чого всі ми потребували. Можливо, здається, що це не так, але присягаюся: все це сталося для нас обох. Прокляття... — Вона різко зупинилася, вирішивши промовчати.

— Ох, так, звісно. Прокляття. — Я помахала руками у повітрі, наче прокляття було набридливою мухою. — Те сране прокляття, про яке ніхто не може нічого розповідати. Годі з мене цієї брехливої магії і кожного йолопа, який до неї причетний! Навіщо інсценувала власну смерть? Як це допомогло мені?!

Здавалося, вона дуже обережно підбирала слова.

— Навіть найсильніше паливо потребує іскри, щоб розпалити полум’я.

Як завжди загадки, коли розмова стосувалася прокляття.

— Навіщо тобі було розпалювати полум’я?

Її погляд став твердішим і запалав ненавистю. На якусь секунду здалося, що її зіниці більше не світилися лавандовим кольором, а палали темно-червоним.

— Щоб дивитися, як згорають наші вороги. Щоб повернути те, що належало нам по праву від самого народження. А ще для того, щоб назавжди розірвати ланцюги, що зв’язували нас.

— А як щодо нашої сім’ї? Чи вони також твої вороги? Невже вони заслужили на те, щоб ховати тебе в тому склепі? Щоб вірити в те, що ти лежиш і гниєш у ньому разом із іншими нашими родичами?

— Так! Хоча, сумніваюся, що вони вірили в те, що я гнила там. Я знала, що вони згодують цю невеличку брехню тобі. Своїй улюблениці. Чи ліпше сказати тій, кого вони по-справжньому бояться? — Слова Вітторії стали між нами стіною, товстою стіною тієї правди, в яку вона вірила. — І вони не єдині, хто боятиметься нас. Від нашої любої сім’ї я дечого навчилася. Тримай друзів близько, а ворогів ще ближче.

Я подивилася на незнайомку з обличчям сестри. У цій Вітторії було щось тверде, у ній була темрява, до якої не міг проникнути жоден промінчик світла, що колись так яскраво горіло у ній. Сестра була грайливою, дружньою. Вона легко знаходила друзів, а також могла годинами танцювати. Це та її риса, якою я завжди захоплювалася і яку завжди також хотіла мати. Мені було важко сприйняти цю версію своєї близнючки.

— Що, якщо я не хочу, щоб мене боялися?

На обличчі Вітторії раптово з’явилася посмішка, наче оскал гострих ікол. Вона видавалася загрозливою.

— Птаха без крил — все одно птаха, сестро.

— Ти спілкувалася із князем Заздрощі? — я протяжно зітхнула. — Присягаюся: ти звучиш точно так, як він після того, як перебрав із демонічним вином.

— Заздрощі? — ЇЇ погляд зблиснув спогадами. — Я каталася на його ручному вампірові тільки для того, щоб побачити, як його зелені очі блищать ревнощами, коли той застав нас у компанії одне одного. Вампіри — надзвичайні коханці, адже вони нічні істоти. Вони чудово поєднують насолоду з укусом болю. Як тільки награєшся зі своїм демоном, раджу заглянути до двору вампірів і осідлати кількох із них. Я нещодавно познайомилася із їхнім князем і зовсім про це не пошкодувала. Те, що він робив тими іклами...

Доменіко загарчав, а сестра кинула на нього милостивий погляд. Очевидно, він не знав, що Вітторія, хоч ким вона йому була, зв’язалася з його запеклими ворогами. Я не знала нічого про вампірський двір. І мені здалося, що поки про це запитувати не варто було. Якщо це не стане нагальним питанням, я перейматимуся цим найменше.

— Я... — мені хотілося викинути з голови думку про те, що сестра спала з тим вампіром. Мені колись не пощастило зустрітися із ним. Алєксєй наводив на мене жах. Не заборонений жах, як на сторінках темного роману. Він був схожий на створіння, що могло б вирвати чиєсь серце і впитися кров’ю просто для того, щоб тримати себе у формі. — Чому ти тут? Я думала, ми мали зустрітися завтра на Мінливих островах.

Вітторія знизала плечем, відвівши від мене погляд.

— Я хотіла сама передати тобі повідомлення, у разі якщо ти не знайшла череп.

Я не повірила їй, але не запитала, чому вона так відкрито збрехала. Сестра приховувала ще одну таємницю, і вона точно стосувалася Королівства тіней, оскільки ми чомусь перебували саме тут. Можливо, це була перевірка, чи зміг би Доменіко доправити мене сюди без будь-яких перешкод. Це означало, що часу в нас небагато, а мені потрібні відповіді.

— Як ти інсценувала вирване із грудей серце?

— Я не інсценовувала.

— Я бачила море крові, бачила вирву у твоїх грудях. Впевнена, це була якась магія чи ілюзія. Чи, може, тобі для того, щоб жити, більше не треба серце? Припини стояти переді мною і брехати мені просто в очі. Ти й так займалася цим останні кілька місяців. Я заслуговую на правду, Вітторіє.

Температура навколо раптово впала, стінами поповзла крига, що почала тріщати, наче морозне полум’я і швидко розростатися навколо. Свічки затріпотіли через вітер перед тим, як повністю згаснути і залишити нас у суцільній темряві. Тоненька стрічка диму звивалася у повітрі. Холод пронизав запах сірки. Це був символічний передвісник лютого бога Пекла. Того, кого я так добре знала.

Доменіко зробив крок уперед, обвивши руку сестри і притиснувши її до себе.

— Час іти. Він перетнув кордони Королівства тіней.

Моє серце шалено билося. Я знала, про кого вони говорили. Гнів прийшов забрати назад мою душу, він саме перетинав світ духів. Його іменний гріх був такий сильний, що навіть земля під нашими ногами безупинно тремтіла. Я відчувала його лють, вона дивно діяла на мене в цьому світі. Я вже не думала про зраду власної сестри і не відчувала болю. Тепер замість ікол холоду до мого тіла прокралося тепло. Гріх Гніва змушував мене почуватися живою, вібрувати енергією. Він також змушував мене відкинути подалі цивілізованість і піддатися природнім інстинктам.

Губи Вітторії вигнулися у напівпосмішці.

— Пам’ятай, сестро, насолоджуйся м’ясом доки заманеться, але не раджу тобі купувати це поросятко.

— Чому б це я до тебе прислухалася?

— Я — твоя плоть і кров. — Доменіко вже ледь не тягнув її геть із кімнати, а потім змахнув рукою, і перед ними відкрився блискучий портал. Вітторія зупинилася, кинувши на мене погляд. — Деякі зв’язки неможливо розірвати, Еміліє. А деякі вибори мають смертельні наслідки. Це тобі говорить та, хто дуже добре знає, що це так.

Від її застереження моєю спиною пробігли дрижаки. Адже тієї ночі, коли Гнів розповів мені, для чого нагородив мене королівською міткою, сказав щось дуже схоже.

Мої пальці мимовільно торкнулися того місця на шиї, де мала бути майже невидима «S».

— Що це все означає?! — вимагала я. — Годі гратися зі мною, Вітторіє!

— Якщо обереш його, то частково втратиш себе. — Промовила вона, викликавши в мене ще більше запитань. — До завтра. Не спізнюйся.

— Чекай! Чому ми маємо зустрітися саме на Мінливих островах? — запитала я. — Чому ти не можеш сказати мені, чого хочеш, тут?

— Почекай і все дізнаєшся.

Вітторія послала мені повітряний поцілунок, а потім зробила крок до порталу разом із вовком біля її ніг. Очевидно, Доменіко навіть попри те що був своєрідним альфою, відчував, що на цю територію ступила більша загроза. Відступ був розумною ідеєю. А можливо, він просто проковтнув свою гордовитість, щоб урятувати мою близнючку. Я не знала, як почувалася після цієї зустрічі. У мені змішалося дуже багато різних емоцій. Втім я раділа, що сестра мала відданих союзників. Адже вони їй потрібні.

— Еміліє.

Гнів зайшов до кімнати, його тіло вібрувало бажанням розпочати справжню війну. Бажанням покарати наших ворогів. Він поглянув услід порталу, що закривався, а потім обвів мене очима, що були не менш гострими, ніж лезо у його руці. Він ніби промовляв, що із жорстокістю розправиться із кожним, хто надумає завдати мені шкоди.

Я опустила очі, помітивши, що накидка із тіней також зникла, як тільки він увійшов до кімнати. Я знову стояла оголена, але не закута в кайдани.

— Вони зробили тобі щось? — його голос прозвучав тихо, наче він зберігав сили для битви.

Можливо, цього разу Доменіко і вдалося втекти, проте Гнів неодмінно вистежить його. Його холодний і неприступний погляд обіцяв ворогам біль і нестерпні муки.

Я похитала головою, не бажаючи говорити про цей обман. Адже шкоду не завжди завдають фізичним шляхом.

— Це була моя сестра. Вона хотіла впевнитися, що я отримала повідомлення про завтрашню зустріч. Де ці Мінливі острови?

— Неподалік від материка. — Погляд демона ніби занотовував кожен куточок кімнати перед тим, як зупинитися на кайданах. За секунду він сховав кинджал і підійшов до мене, обережно оглядаючи мої зап’ястя. Він помітив червоні сліди, що згодом перетворяться на синці, і це ще більше розбурхало його злість. Тепер його голос був пронизаний смертельною обіцянкою, а вітер став таким нестримним, що я почала клацати зубами. — Якщо хтось ще хоч раз посміє тебе прикувати, я стану нічним кошмаром, яким смертні мене змальовують.

Температура зростала, крига почала танути, скапуючи зі стелі на підлогу. Шматки каміння розколювалися на стелі і падали під ноги. Якщо він не заспокоїться, ми дуже скоро опинимося під руїнами каміння і льоду.

— А якщо я попрошу тебе зв’язати мене?

Твердий вираз обличчя Гніва пом’якшав, коли він поглянув на мене. Він не очікував почути це від мене саме зараз. Добре. Можливо, нам вдасться вибратися

з цього світу перед тим, як перетворимося на крижані скульптури. Я випросталася з його ніжних обіймів і сама обхопила руками його груди, прислухаючись до його пришвидшеного серцебиття. Мені одразу ж стало тепліше.

— Мені б вистачило почути «Я кохаю тебе і радий, що з тобою все гаразд».

На секунду між нами запала тиша, і я буквально відчувала, як Гнів намагався приборкати власні почуття. Тільки така залізна воля, як у нього, могла стримати подібне бажання атакувати, вимістити злість. Я і уявити не могла, чи вправно він уміє контролювати свій іменний гріх. Повітря навколо трохи потеплішало, хоча загалом і досі було морозним.

Гнів підтягнув мене ще ближче до себе, ніби заспокоюючись, адже я була його спокоєм і безпекою.

— Виявом любові було б катування і жорстока розправа із твоїми ворогами.

— Ніхто не заперечує, що ти демон, який вважає, що діяти важливіше, ніж говорити. — Я пирснула і відхилилася, щоб побачити радість в його очах, що прийшла на зміну крижаній люті. Втім на його обличчі я також помітила щось неспокійне, позбутися чого буде не просто. — Будь ласка, забери мене додому. Це була занадто довга ніч. Мені потрібна гаряча ванна і ціла пляшка демонічного вина.

І неважливо, що сталося, чи що Вітторія намагалася мені сказати, я все ще хотіла віддатися своєму князеві. Адже тільки це могло заспокоїти мої тіло, свідомість і прокляту душу.

Гнів магічно переніс нас назад до своїх покоїв, об’єднуючи наші тіла з нашими душами. Я кліпнула очима

і помітила, що кімната повністю вкрита кригою. Стеля, стіни, камін — усе, крім ліжка, було закрижанілим. Шар льоду був таким товстим, що світився блакитним кольором. Я пригадала Королівство тіней і зрозуміла, що воно не могло зрівнятися із цією кімнатою.

Я обережно підвелася і запитально здійняла брову. Гнів провів рукою по своєму волоссю. Я звернула увагу на порізи, що раніше не помічала, на кісточках його рук.

— Тобі довелося боротися із вовками? — запитала я, показуючи, що хотіла б, щоб він підійшов ближче. — Дай погляну. — Він неохоче подав мені руку. — Чому вони не загоюються?

— Я бився між світами.

У нього був доволі аристократичний вираз обличчя. І якби я не знала його, то могла б не помітити, що він і досі кипів емоціями. Його чутливі іуби зібгалися у тверду лінію, а щелепа, що була наче вирізьблена із каменю, напружилася. У його очах виднілося безжальне сяйво — непохитна обіцянка жахливої розплати — вона вказувала на те, яким близьким він був до того, щоб розтрощити цей світ на шматки. Моєю спиною поповз мороз, і темне місце, в якому він щойно перебував, зникло.

— Усе добре, — промовив він. — Це можна легко виправити.

— Мені все одно, яка ця кімната. Із тобою все гаразд?

Князь-демон неохоче всміхнувся.

— Зараз все гаразд.

Я ніколи досі не бачила, щоб він аж так використовував свою силу, коли втрачав самоконтроль. Я боялася, якими серйозними можуть бути наслідки його почуттів. Або того, що він не хоче мені розповідати

або не може розповісти. Я відчувала, що йому треба час, щоб розібратися в усьому, тому я просто злегка усміхнулася, поглянувши на нього.

— Якщо ти і справді так вважаєш...

— Так.

За допомогою магії він повернув кімнату до її попереднього стану і наказав наповнити ванну. Аж раптом ми почули стукіт у двері. Якби я могла, то одразу ж вбила б того, хто прийшов.

— Не відповідай, — майже загарчала я, — прошу.

Гнів мав стурбований вигляд, утім все одно виконав моє прохання. Після того як наказав варті не пропускати нікого до його особистих покоїв, він підняв мене з ліжка і провів до ванної кімнати, впевнено зачиняючи двері позаду нас.

Дотепер я ще не бачила цю кімнату, тому поволі розглядала її вишукану красу. Підлога була вкрита кольоровою камінною плиткою, чорні мармурові стіни прикрашали золотисті різьблені прожилки, а свічки стікали темним воском, крани відблискували золотом, а величезна ванна, що стояла посередині, могла вмістити кількох осіб одночасно.

Над ванною висіла величезна чорна кришталева люстра, що довершувала атмосферу. Сама кімната була темною, наповненою чуттєвістю і спокоєм. Це саме те, чого я потребувала після важкого вечора.

Князь обережно посадив мене до ванни і повернувся з прохолодним келихом демонського вина. Срібні бульбашки сяяли, наче маленькі зірки, залиті світлом свічок. Уперше за, здавалося, годину, я зітхнула і відчула умиротворення.

Гнів підтягнув до ванни стілець і сів поряд, спостерігаючи, як я попиваю свій напій, занурюючись по плечі у теплу воду.

— Хочеш поговорити про свою сестру?

— Не дуже. — Зітхнула я. — Я досі не розумію, навіщо вона хоче зустрітися на Мінливих островах. Поговорити тут було б набагато простіше. Чи міг би ти подумати про якусь причину?

Гнів не відповів одразу ж.

— Можливо, там є щось, що вона хотіла б показати тобі?

— Імовірно, так і є. Але вона могла б просто сказати мені про це. Не розумію я всіх цих театральних викрутасів з кинджалами і плащами. Втім це дуже схоже на Вітторію. Можливо, це зараз єдине, що нагадує мені її попередню. — Я зробила ще один ковток вина, насолоджуючись яскравим післясмаком, що лишався у мене на язиці. — І як ти виборов шлях до Королівства тіней?

— Я — король Потойбіччя. Королівство тіней — частина моїх володінь. І навіть якби це було не так, думаєш, якийсь один перевертень міг би стати мені на заваді, щоб дістатися до тебе?

— Не думаю, що тебе могло б щось зупинити. Як це, бути непереможним? — подражнила я.

Гнів замислився, а потім взяв до рук губку із кошика поряд із ванною і занурив її у воду. По тому він змочив її милом зі скляної пляшки і показав мені розвернутися.

— Підійми волосся.

Я послухалася його бажання попестити мене. Він провів губкою по моїх плечах, обережно миючи моє тіло перед тим, як знову опустити рушник у воду. Гнів — могутній демон війни, натирав мені губкою спину. І за відчуттями це було незабутньо.

Як для того, хто нещодавно за допомогою власної люті вкрив свої покої кригою, він міг бути теплим

і приємним. Принаймні з того, що я бачила. Я сумнівалася, що хтось колись бачив цього демона у такому світлі. І це змушувало мене ще більше цінувати те, що він робив.

На обережних лініях, якими він обводив мою шию, виступили сироти. Гнів прямував вигином мого хребта донизу. Він ніжно підіймав кожну із моїх рук і приділяв особливу увагу червоним зап’ястям.

Повітря наповнилося холодком, і я зрозуміла, що він неабияк стримувався, щоб не перетворити усе навколо назад на кригу.

Після спини і рук він повільно перейшов до грудей, проводячи губкою під ними. Це змусило мої соски потвердішати, коли він рухався все ближче до них. Не думаю, що він планував мене збуджувати, але моє тіло не могло не реагувати на те, що він робив. Я відчула, як мені стає тепло між стегнами, і я одразу ж подумала, куди далі він міг спрямувати свої дотики. Якщо мені пощастить цього вечора, можливо, він скористається власними пальцями замість губки. Я відхилилася, щоб йому було зручніше торкатися мене там...

— Існує проклятий клинок, що може вбити мене.

Прохолода навколо спала, це повністю стерло відчуття розслабленості. Я сіла і розвернулася вбік. Через цей раптовий рух вода перелилася.

- Що?

— Ваша так звана Перша відьма створила проклятий предмет. Якщо вірити нашим записам, їх всього три, але їхня кількість достеменно невідома. Втім лише один є смертельно небезпечним для князя Пекла — Нищівний клинок. — Він сказав це так, наче у цьому не було нічого поганого.

— Прошу, скажи, що він у тебе.

Гнів пильно дивився мені в очі, ніби це мало заспокоїти мене. Втім усе було навпаки. Князь зітхнув.

— Жоден із предметів не знайшли. Вони зникли разом із відьмою і її шпигунами.

— Тебе можна вбити.

Він злегка кивнув головою, підтверджуючи мої слова. Сама думка про те, що хтось здатен погасити вогонь, що горів всередині нього, змушувала мене панікувати. Всі ці місяці ми сперечалися, боролися одне з одним і нашим потягом. І все це могло умить зникнути. Якесь самовпевнене, повне ненависті створіння могло забрати у мене його. Я вважала його непереможним, а тепер якийсь клинок робив його вразливим. Робив увесь той час, що ми провели разом, незначним. Клинками, що належать до інших демонічних дворів, йому могли завдати шкоди, але не вбити.

Можливо, через те, що сестра повернулася до мого життя, можливо, через те, що вона була здатна майже на все, навіть інсценування власної загибелі, але я не стрималася. А, можливо, через те, що вона намагалася з’ясувати сьогодні, викликавши мою душу до того світу. Можливо, вони перевіряли, скільки часу знадобиться Гнівові для того, щоб прийти по мене.

Я не знала, чи був він під загрозою в тому світі, коли його душа і тіло були відділені одне від одного. Я була впевнена лише в одному: я не можу довіряти власній сестрі.

Якщо Вітторія дістане клинок, вона захоче нашкодити Гнівові. Вона попередила мене не завершувати шлюбний зв’язок. Я могла бачити, як вона робить усе для того, щоб цього не сталося. Я не знала, ким саме були її вороги, але була впевнена, що вона готова на все, щоб знищити їх. Якщо вона думала, що шлюб із

Гнівом якось посприяє тому, що я втрачу частину себе, він із легкістю може стати ворогом у її очах.

Із силою, що застала демона зненацька, я підтягнула його вперед, поваливши у ванну в одязі. Мені треба було відчути його. Я хотіла відчути, що він дихав, що він живий, хотіла відчути його міцне тіло під моїм власним. Я сіла йому на коліна і розірвала його мокру сорочку, ґудзики розлетілися навсібіч, деякі впали у ванну. Я приклала руку до його серця, доки моє шалено стукотіло.

Якщо хтось насмілиться забрати його у мене... магія всередині мене заметушилася. Я була готова спалити цей світ і будь-який інший.

Ця древня сила, що стрясала все навколо і яку я відчувала раніше, зазирнула всередину мене. Хай чим була ця істота, вона ставала дедалі нещаднішою, що частіше я пробуджувала її до життя. Вона хотіла вирватися на волю і руйнувати. І я ледь стримувала її.

Бутони полум’яних троянд із вогняними корінцями і стеблами із шипами здійнялися над нами. У повітрі розстелився сад із вугілля і полум’я. Раптом я не могла зрозуміти, чи були мої очі розплющені, чи ні. Усе, що я бачила, — те, як моя лють набула магічної форми вогняних квітів. Я важко дихала і важко видихала повітря, майже переконана, що від мене піде дим. Лоза із гострими шипами оповила ванну, поповзла стінами. За кілька хвилин вона могла б дістатися і до нас...

Сильні, міцні руки ковзнули вниз моїм тілом. Це відчуття заземлило мене, і я стала наче тихий острівець серед вихору. Я глибоко вдихнула повітря, горло пересохло, коли я вдихнула ще раз і перевела погляд на демона. Гнів кинув на мене кумедний погляд, не припиняючи злегка погладжувати, наче знав, що я все ще частково перебувала під чарами

власної люті. Я пильнувала шлях, що його руки так обережно прокладали моїм тілом. Моє дихання потроху вирівнювалося із кожним повільним, протяжним дотиком.

Моя лють ще покипіла певний час, а потім ущухла, як і магія разом із нею. Полум’яні квіти обернулися на вуглинки, що стліли, а потім їхній попіл розніс вітер, який, імовірно, начаклував Гнів. Лоза також заповзла назад туди, звідки моя магія її викликала. Я не знала навіть, що здатна на таке, але не здавалося, що Гнів був дуже здивований.

Я тихо спостерігала, як кімната набула попереднього вигляду, хоча всередині мене почуття й досі вирували, наче море після нестримної бурі. Погладжування Гніва уповільнилися, а потім зовсім припинилися, коли він поклав руки на мою талію. Ми пильно дивилися одне на одного, не визнаючи того, що я втратила самоконтроль.

— Не думав, що ідея про мою смерть й досі тебе так захоплює. — Він промовив це ніжним і дражливим тоном, проте я все ж помітила в ньому певне напруження. — Мені варто почати хвилюватися?

— А мені? — я подивилася вниз і помітила, що я майже осідлала його,.а мої руки, складені в кулаки, лежали на його напіврозірваних речах. Я мала майже здичавілий вигляд.

Можливо, це йому треба перейматися. Я ледь стримувалася, коли впала у ту темну яму люті. Здавалося, що усе людське в мені зникло і я стала просто стихійною силою, що була готова лише руйнувати.

Втім, повернувшись до реальності, я відчула, що торкалася чогось твердого. Це свідчило про те, що Гні-вові дуже навіть подобалася моя рішучість. Я послабила свою хватку, відпустивши його сорочку.

— Я хочу знайти той клинок.

Посмішка, що з’явилася у куточках його губ, перетворилася на зловісний оскал.

— Хоча я і казав, що мене захоплює гра на ножах, боюся, саме цей нам зараз недоступний. Ми можемо пограти моїм кинджалом. Магія, яку він містить, не здатна вбити мене.

— Не прикидайся, наче це не страшно, адже якщо Вітторія дістанеться до того клинка першою...

— їй доведеться стати в чергу за великою кількістю демонів, що давно вийшли на його пошуки. Шпигуни Заздрощів завжди між світами підслуховують кожен шепіт про те, де той клинок може бути. І якщо він десь у Семи колах, то обов’язково його знайде.

— Звісно, Заздрощі — це саме той демон, якому я могла б довірити клинок, що здатен вбити тебе.

Я про себе порахувала до десяти. Як швидко князі забувають про те, що зовсім нещодавно хотіли випатрати один одного. Навіть якщо минуть століття, я ніколи не забуду кров Гніва, що вкривала мої руки, після того як Заздрощі увігнав у нього кинджал.

— Мій брат здатен на багато речей, але він не убивця. — Гнів заклав за вухо пасмо мого мокрого волосся.

Можливо, він міг із такою упевненістю говорити про це, але я не почувалася подібним чином. Сестра могла б убити всю нашу сім’ю, якби це якось слугувало її цілям. Мені вона не мстилася, а це означало, що я якимось чином мала бути корисною у досягненні її мети. Принаймні, поки.

— Коли клинок десь поряд, я відчуваю його магію. У мене є певний захист, моя леді. Більшість створінь на світі кілька разів подумають перед тим, як нападати на мене.

Звісно, якщо не будуть впевнені, що зброя, якою вони користуються, справді може вбити його.

— Наскільки поряд? — я помітила, як він злегка здригнувся, коли не встиг цього приховати. Мене знову оповив жах. — Тобто він має бути дуже близько, щоб ти зміг його відчути. Чудово.

Я підвелася, вода рікою стікала моїм тілом, коли я вийшла з ванни. Мене більше не приваблювала ідея розслабитися. Мені хотілося розірвати цей світ на шматки, сантиметр за сантиметром, і знайти той проклятий клинок. Гнів не вимовив ні слова, коли я пройшла повз рушник і попрямувала до покоїв, розливаючи воду на бездоганну плитку.

Мої чисті речі лежали в іншій кімнаті, і я, не думаючи, відчинила двері у коридор, що з’єднував наші покої. Чоловік, який стояв одразу ж під дверима, раптово опустив кулак, яким збирався стукати. Його загартоване обличчя почервоніло.

— Прокляття, Ем! — відсахнувся Анір. — Попереджай, якщо ходиш кімнатами у такому... — він змахнув рукою у мій бік, — вигляді.

Я ледь стрималася, щоб не закотити очі.

— Ти ніколи не бачив раніше голої жінки?

— Бачив, але...

— А як щодо чоловіка? Колись бачив чоловіка, який купався б у ванній або проходжався голяка? Враховуючи місце, де ми живемо, думаю, тобі і не таке доводилося бачити.

— Так, але...

— Тоді, прошу, зроби крок назад і припини червоніти, як хлопчисько у тісних штанях.

Смертний помічник Гніва підвів очі до стелі, наче очікуючи божої допомоги. Коли він знову подивися вниз, його погляд зосередився над моїм плечем.

Тепло позаду свідчило про те, що тепер там стояв Гнів.

— Щось сталося? — запитав він, накидаючи на мої плечі халат.

— Так, ваша величносте. — Анір припинив червоніти. — Вас хочуть бачити у дворі Жадібність.

Жахливе відчуття поповзло моєю шкірою, наче орда павуків, коли я зав’язала на талії пояс.

— Що сталося?

— Хтось вторгся у володіння Жадібності. — Анір із засмученим обличчям поглянув кудись між мною і демоном, який стояв позаду. — Сталося вбивство.

РОЗДІЛ 3

Двір Жадібність не мав такого вигляду, наче там щось сталося.

Майже нічого дивного, якщо не звертати увагу на черги любителів азартних ігор, які очікували на те, коли ж їх уже приймуть до цитаделі беззаконня.

Я стояла позаду Гніва посередині зали, до якої ми увійшли, і чекала на супровід. Мої руки в рукавичках стискали вишукане бронзове перило, коли я дивилася на залу для прийомів, що була кількома поверхами нижче.

Коли ми пливли Чорною рікою до цього двору Гріха, Гнів попросив мене не говорити нічого, аж доки ми не дістанемося до володінь Жадібності. Допитливі демони мали уважно спостерігати за нашим прибуттям і за тим, який вигляд матиме король. Найкраще, що ми могли зробити — змусити їх губитися у здогадках. Жадібність не хотів, щоб з’явилися плітки про, як він згадав у листі, «надзвичайно прикру випадковість», що сталася неподалік. Він волів, щоб його піддані були зацікавлені тільки у насолоді гріхом, що робило б князя сильнішим.

Я використала тишу навколо, щоб пильно роздивитися двір Жадібність і помітити, як саме гріхи впливали на кожен із демонських дворів. Чотири величних сходових прольоти прикрашали центр зали.

У кожному їхньому закутку стояли постійні відвідувачі гральних закладів. Кругова кімната внизу була виключно для членів двору, щоб ті могли очікувати там на гондоли.

Червона вода, наче змія, розповзалася врізнобіч, а вказівники над кожним каналом показували напрямок до того чи того грального закладу, що відвідувачі могли обрати для власних розваг. Місце, де ми стояли, нагадувало велике серце з усіма його камерами. Я ніколи не відвідувала Венецію, але щось у цих пласких човнах нагадало мені про це славнозвісне місто.

Звісно, тут усе зосереджувалося навколо величезного замісу. І було надзвичайно розкішно обставлене. Те ігрове пекло, що я відвідала у Палермо, годі було й порівнювати із цим величним двором Гріха. У світі смертних сховок Жадібності був таємним підпільним закладом, що змінював місцерозташування у будь-який момент, і міг бути названий «пеклом». Неважко було уявити, як невинних душ, таких, як батько Доменіко, ошукували впевнені гравці, а потім змушували страждати від демонічного впливу жадібності.

Тут усе було інакше. Люстри сяяли, а вишукана мозаїка обережно прикрашала простір навколо, подібно до безтурботних облич відвідувачів. Не здавалося, що хтось із гостей боявся втратити власну наївність, адже навколо кружляли хижаки, кожен наступний із яких був небезпечніший за попереднього. Жінки, як і чоловіки, були вбрані у найкращий одяг, серед якого сукні із шовку і парчі, вишивки і стрічки на яких виказували їхню вартість. Та навіть якщо їхній одяг не викликав відчуття жадоби, це робили блискучі прикраси. Якщо продати хоча б половину їхніх аксесуарів, за подібні гроші можна було б рік годувати ціле село.

Мене здивувало те, що дехто із них не просто носив коштовне каміння, а прикріплював його до власної шкіри. Діаманти, перли й інші коштовності блистіли на їхніх вустах, носах і бровах.

Деякі жінки навіть приклеїли коштовні камінці збоку на руках і передпліччях замість рукавичок. А ще сміливіші демониці були вдягнуті у довгі спідниці із величезними розрізами, що підіймалися аж до самих стегон. їхні оголені груди також сяяли коштовностями.

Чоловіки теж не відставали, вони крокували сходами повз черги відвідувачів, які очікували на гондоли, у них між ногами також сяяло коштовне каміння, а на обличчях — самовпевнені посмішки. Очевидно, між розпалюванням жадібності, хтивості і заздрощів була дуже тонка межа. Та, як мені вже було відомо, це стосувалося усіх демонічних кіл. Гріхи і пороки було легко сплутати, втім у кожному колі їх виражали по-різному.

Не встигла я навіть запитати Гніва про прикраси на тілах демонів, коли кілька з них помахали нам із балкона, вказуючи, щоб ми слідували за ними. В одного з них була бліда зелена шкіра і очі рептилії, а інший був увесь вкритий хутром і позирав на нас темними водянистими оленячими очима.

Величезні панти, що тягнулися від самої маківки, закручувалися за його спиною. Я важко ковтнула повітря, коли пригадала нашу першу зустріч саме із цими двома вартовими. Якщр не враховувати випадкової зустрічі із Доменіко-старшим, я була зовсім одна тієї ночі, коли знайшла гральний сховок Жадібності і коли ці демони охороняли його покої.

Саме завдяки їм я і дізналася, який вигляд мають демони нижчого рівня. Хоча після зустрічі з

демоном-вепром, що жадав відьомської крові, можу сказати, що ці двоє були доволі цивілізованими.

Гнів кивнув їм, а потім велів мені йти попереду. Ми спустилися потаємними звивистими сходами, що провели нас до прихованого тунелю, де стояла гондола, пришвартована до тихого причалу. Світло смолоскипів навколо кидало тіні на кам’яні стіни, втім на вулиці було так темно, що у котромусь із закутків із легкістю міг ховатися якийсь шпигун.

Демон-рептилія кивнув на гондолу.

— Цей човен зачарований, і він доставить вас до його величності. Не намагайтеся зійти з нього, доки не прибудете до причалу.

Одразу після цих слів двоє слуг злегка похилили голови і зникли, піднявшись вгору сходами. Я помітила, як Гнів нахмурився, поглянувши на наш транспорт. Човен майже нічим не відрізнявся від решти, що стояли навколо, хіба був вкритий позолотою.

— Що це? — запитала я. Моя увага знову зосередилася на моторошних тінях перед тим, як повернутися до князя.

Гнів затримав погляд на каналі і човнах.

— Сила Жадібності рухає човни, а вода, наповнена демонічною магією, підсилює, або ж, точніше кажучи, відображає його гріх. Така система дає йому змогу зберігати енергію, але водночас користуватися власною магією.

— Тобто ця подорож буде подібною до тієї у Коридорі гріхів, але головним гріхом буде Жадібність?

— Так. — Гнів утримував мій погляд. — Тобі треба глибоко заховати свої почуття. Знання від моїх тренувань — хороший помічник, але це буде важче випробування через демонічні води. Вони відчуватимуть твої приховані бажання і робитимуть їх

своєю ціллю, подібно до того, як це робив Коридор гріхів.

Невинний, на перший погляд, човен і червоні води демонічних каналів раптово здалися мені особливо зловісними.

— Ліпше я знала б про це раніше. Можливо, я випила б тонік.

— Я не думав, що брат захоче зустрітися у самому серці свого грального королівства. У Жадібності є багато місць для зустрічей за межами палацу. — Він простягнув руку, щоб допомогти мені сісти до гондоли, а потім послідкував за мною. — Ти сильніша за ці обставини, Еміліє. Ти неймовірно сильна, адже серйозно тренувалася. Як тільки відчуєш полум’яні язики магії, дистанціюйся від неї.

Я ступила до човна саме на словах «полум’яні язики». Гнів обрав жахливий момент для подібних слів. Нестримне бажання впилося у мене своїми кігтями до того, як я могла навіть подумати про те, щоб дистанціюватися від магії. Гнів не перебільшував — води цього королівства і справді підсилювали магію цього кола. Я пожадливо потребувала дотиків Гніва, і коло чудово це відчувало.

Я сіла на лаву навпроти князя, розправляючи одяг на собі, щоб хоч чимось зайняти руки. Сьогодні я обрала вбрання із рожевою фатиновою спідницею і чорним корсетом, до бретель якого були пришиті золотисті й рожеві квіти, що поступово спускалися до неймовірного декольте. За стандартами демонічної моди це вбрання доволі скромне, адже воно ніжне і гарне, і мені подобалося, як я в ньому почувалася. Можливо, навіть занадто подобалося. Як і моєму князеві.

Погляд Гніва ковзнув корсетом, коли човен відбув від причалу і почав поволі рухатися спокійни-

ми водами. Можливо, через магію цього світу, або через наш шлюбний зв’язок, або через надмірну пожадливість, що текла цими водами, у мені знову запалала іскра бажання, коли я помітила, як очі князя затримуються на моєму тілі. Усе, про що я могла думати, — те, як сильно мені хотілося бути у покоях Гніва.

Я зімкнула коліна, намагаючись порахувати хвилі, що гондола полишала за собою. Але це погіршувало мою ситуацію. Коли я думала про приливи хвиль, то не могла не згадувати язик Гніва і всі ті приємні речі, які він робив зі мною за допомогою нього. Я заплющила очі, але в уяві постали спогади про Гніва між моїми стегнами, про правителя, який насолоджувався королівським бенкетом.

Прокляття! Мені треба випустити пару.

— Еміліє. — У голосі Гніва почулося застереження, але це не заспокоювало мене і не допомогло контролювати бажання. Навпаки, я жадала його ще дужче. — Дихай.

Я повільно видихнула, подумавши про причину нашого запрошення сюди. Це було вбивство. Свята богине! Цього мало бути достатньо для того, щоб загасити полум’я пристрасті, але лише один погляд на напружене обличчя Гніва давав зрозуміти, що він також пересилював себе. Чудово! Моя відсутність контролю впливала на нього. Якщо він піддасться власним бажанням, ми матимемо клопіт.

Я знову зосередилася на водах, на плескоті червоних хвиль. Ми запливли вглиб тунелю. Тут було менше смолоскипів, тому човен повільно плив крізь темряву. Я майже опанувала себе, коли помітила випин у штанах Гніва. Цього було достатньо, щоб я піддалася морю гріха і своїм пориванням.

Не відводячи від нього погляду, я зняла рукавички, а потім підвелася, легенько похитуючись разом із човном. Я сіла перед ним на коліна. У його очах блистіло щось темне і небезпечне, а я відчула всередині себе силу, яку було важко порівняти з будь-якою магією, яку мені колись вдавалося викликати.

— Що ти робиш?

На моїх вустах з’явилася стримана посмішка, коли я розстібала його штани.

— Завойовую, ваша величносте.

— Еміліє... — Він не встиг сказати мені, що це була по-справжньому погана ідея, коли я дістала зі штанів твердь його тіла і повільно провела язиком від верхівки до основи. — Прокляття! — Загарчав він, а мої вуста зімкнулися навколо і я впевненіше посмоктала його, намагаючись зрозуміти, як ліпше це робити. Він склав руки в кулаки. — Ти станеш моїм кінцем.

Пригадавши, що бачила у дворі Ненажерливості під час Вовчого бенкету, я обхопила Гніва рукою і продовжила використовувати не тільки свій рот, а і язик. З кожним рухом я дедалі дужче стискала його і рухалася щораз швидше, насолоджуючись князевим пришвидшеним диханням.

Гнів сидів непорушно, дозволяючи мені обирати темп, але від того, як напружилися його стегна, я знала, що він стримується з усіх сил. І мені зовсім не хотілося, щоб він це робив. Адже я робила усе для того, щоб він задовольнив усі свої бажання. Я підвела погляд, наказуючи йому піддатися своїм темним спокусам. Показати мені, яким нечестивим він міг бути. Бо це саме те, чого мені хотілося так само, як і йому.

Коли він все ще не рухався, я стала зухвалішою.

— Підведіться, ваша величносте!

Його очі засяяли усвідомленням. Він вилаявся, але зробив те, що я просила, а потім запустив пальці до мого волосся, глибше занурюючись всередину мене. Човен нестримно гойдався, але пласке дно не дало б нам перевернутися. Можливо, саме тому для перевезень у цьому колі використовували саме такі човни. Я сумнівалася, що ми були першими подорожуючими, які піддалися бажанню, що текло їхніми венами.

Я схопилася за стегна Гніва, насолоджуючись тим, що цей могутній демон нарешті почав втрачати контроль. Можливо, на колінах стояла я, але саме у цей момент він належав мені — і чудово це розумів.

Він схопив моє волосся ще сильніше, це був владний рух і навіть трохи болісний, але саме він змусив мої коліна притиснутися одне до одного від насолоди, що повільно, але впевнено проростала в моєму тілі. Те, що ми були у ворожому демонському дворі, ніяк нас не хвилювало. Як і те, що у будь-який момент нас міг хтось вистежити і застати у доволі компрометуючій ситуації. Все, що нас хвилювало, — насолода. Можливо, мною керувала пожадливість, а можливо, я не була проти, щоб хтось спостерігав за нами, сховавшись у тіні. Насправді, ця скандальна думка змушувала тепло розливатися моїм тілом, робила мене зухвалішою, спраглішою до насолоди. Я підсунула князя ближче, заохочуючи його бути ще наполегливішим і винагородити моє пожадливе бажання відчути його на смак. Мені хотілося, щоб він був моїм так само, як і я — його.

— Прокляття!

Здавалося, більше не потрібно було його заохочувати.

Гнів з особливою наполегливістю пришвидшив рухи, ніби кричачи, що я належала тільки йому. Мої вуста боліли від самої думки, що він був усередині

мене, домінував наді мною, бо я дозволяла йому це робити.

Він розумів, що це мене збуджувало, і більше не міг стримуватися. Він зробив ще один ривок, а потім я почула стогін, що більше нагадував тваринний, ніж людський, і він досягнув піку. Він обережно погладив моє волосся, ніжко торкаючись моєї голови, ніби усвідомлюючи, наскільки міцно тримав його.

Я заковтнула, а потім востаннє провела язиком по тілу князя, посміхаючись, коли він здригнувся від відчуття насолоди.

— Прокляття, Еміліє!

— Це було... незабутньо. — Я підвелася, почуваючись піднесено. — Не знаю, хто насолоджувався більше.

— Мені цікаво було б перевірити цю теорію. — Він простягнув до мене руку з гріховним блиском в очах.

А потім той транс, в якому ми перебували, перервало чиєсь покашлювання.

Я поглянула навсібіч і завмерла. У кінці тунелю, яким ми пливли, стояв князь Хтивість, спершись на двері і схрестивши руки на грудях. Раніше я не помічала ні тунелю, ні самого князя. Та й, насправді, не особливо намагалася розгледіти щось навколо, адже всю мою пожадливу увагу вбирав у себе Гнів.

— Якщо ви обоє впоралися зі своїми заняттями... — сказав Хтивість, намагаючись звучати доволі знудженим, попри те свідком, чого йому довелося стати, — нам треба зайнятися питанням одного вбивства. — Навіть не зважаючи на те, що була повністю одягнена, я відчувала, що зашарілася від того, що нас піймали на гарячому. Хтивість спостерігав, як його брат заперечливо похитав головою. — Сховай свій член, і ходімо за мною. У тебе

буде купа часу задовольнити наречену трохи пізніше. Жадібність послав мене перевірити, чому вас так довго немає. Йому вривається терпець. А ти знаєш, як ми дратуємося, коли відчуваємо вплив котрогось із інших гріхів.

— Залиш нас. — Голос Гніва видавався крижаним, як і вираз його обличчя. — Ми скоро приєднаємося.

— Боюся, не можу цього зробити. — Кинув у відповідь Хтивість. — Не хочу, щоб ви знову відволіклися.

Вплив пожадливості зник, але цього не можна було сказати про бажання. Я хотіла проігнорувати Жадібність і Хтивість, аби завершити те, що ми із Гнівом розпочали. Мені цікаво дізнатися, що мій князь приготував для мене.

- Ти..?

— Дивився, як ти задовольняєш мого брата, доки у того зірочки перед очима засяяли. — Зловісна посмішка викривила його вуста. — Скажімо так: я вражений, тіньова відьмо. І це неабияка похвала від правителя насолод.

— Я не це збиралася запитати. — Я кинула на нього норовливий погляд, коли Гнів допомагав мені покинути човен. — Ти використовував на нас свій вплив?

— Мені навіть не довелося цього робити. Ви обоє самовільно послідували за своїми пожадливими бажаннями. Це все ти і наш демонічний господар. Якщо це заспокоїть тебе, то я навіть гукав вас кілька разів, адже думав, що ви насолоджуєтеся увагою, і з радістю хотів вам її надати. — Хтивість змахнув головою. — Плануєш і до мене дістатися цими хтивими вустами, коли мій брат задовольнятиме тебе, стоячи позаду?

Я вмить почервоніла.

— Ти огидний!

— Те, як ти почервоніла, говорить про те, що ти зовсім так не думаєш. — Промовив Хтивість. — Якщо тобі цікаво, то так, це буде навіть вдвічі приємніше, ніж ти можеш уявити. Втім, думаю, брат спробує відірвати мені дещо, якщо я спробую тобі показати. Та не забудь нагадати, щоб я надіслав тобі подарунок від двору Хтивість.

Князь Насолоди засунув руки до кишень і розвернувся, повільно рухаючись вперед, наче був на вечірній прогулянці.

— Поспішайте! — кинув він через плече. — Адже декому з нас не терпиться вже насолодитися простішими бажаннями. На жаль, вбивство — афродизіак лише для одного двору — Гніву. І мене зовсім це не дивує.

РОЗДІЛ 4

Князь Жадібність сидів насупившись за похиленим столом.

— Ви спізнилися.

Ми зупинилися на самому порозі його покоїв, оглядаючи присутніх. Це були Жадібність, Хтивість і ще двоє демонів-вартових. Гнів погладив мою долоню кісточками свої руки, а потім ступив до володінь Жадібності, впевнено наказуючи поставити перед ним оксамитове крісло, але при цьому не промовляючи ні слова. Вираз його обличчя не змінився, але я відчула у ньому холод. Цей владний, холодний король замінив гарячого коханця, яким князь був лише кілька хвилин тому.

Кожен міліметр його тіла і постави нагадував про те, що він — король, який впевнено посідає власний трон. Від нього віяло силою, яка не була магічною за своїм походженням. Вона підживлювалася його впевненістю, усвідомленням, що йому належить кожен сантиметр цих володінь, до яких ступила його нога. Як і сам цей демонічний двір. Я раптово пригадала слова Гніва, що він якось промовив під час карткової гри: «Я вірю, що маю силу — отже, існую».

Інші також у це вірили. Жадібність спостерігав за ним, зіщуливши очі, але не наважуючись напасти.

Я зайшла до кімнати, але трималася трохи осторонь, намагаючись не зважати на агресію, що відходила від кожного із князів. За результатами змагання із роздратованості варто було сказати: попри те що цю агресію важко вловити, вона цілком відчутною. «Заходь до кімнати і поводься так, наче вона повністю належить тобі, а також не схиляй ні перед ким голови». Мені варто було це запам’ятати. Жадібність ледь стримував злість, що підживлювала іменний гріх Гніва і робила його сильнішим.

Між нами стояла тиша, напруження в кімнаті зростало, що довше брати дивилися одне на одного. Очі Гніва засяяли, коли Жадібність сильніше обхопив рукою келих. Здавалося, він майже готовий от-от жбурнути його у Гніва, але, мабуть, трохи подумав перед тим, як утнути подібне. Особливо після того, як помітив небезпечний оскал демона війни.

— Ти хотів щось сказати? — тон Гніва був доволі приязний, але було щось загрозливе в тому, як він подався вперед, ніби намагаючись переконати брата, що має поділитися із ним якоюсь таємницею. Обіцянка розправи засяяла у його посмішці. Було у ній щось первісне, що більше не могло ховатися за хорошими манерами.

Жадібність мав відчути цю небезпеку. Він зробив повільний вдих, а потім видих.

— Мені доповіли, що ви прибули сюди близько сорока хвилин тому. Змушувати господаря чекати — неввічливо. Особливо з огляду на умови, за яких ми вирішили зустрітися.

Хтивість стояв, спершись на величезний камін, «затиснутий» між стелею і підлогою. Він стиха пирснув, але не прокоментував поведінку жодного із братів. Я була здивована, що він не видав причину нашого запізнення.

Після зустрічі із Хтивістю в Палермо, коли він висмоктав із мене усі щасливі моменти, саме він був моїм найменш улюбленим братом Гніва. Здавалося, він не помічав або ж зовсім не турбувався, що залишати когось повністю порожнім, наче ту шкаралупу, було поганим способом знаходити друзів. Якби Гнів не витягнув мене з того темного місця, я, ймовірно, все ще лежала б калачиком у ліжку.

— Тобі пощастило, що ми взагалі приїхали. — Гнів відкинувся назад у кріслі, ігноруючи вищир Хтивості після його слів. Я тихо зітхнула, не усвідомлюючи, що так довго стримувалася, а потім похитала головою. Наче ті прокляті підлітки! — Вбивство, що сталося опівночі у твоєму колі, майже ніяк не стосується двору Гніву. Воно могло б почекати до завтра.

— З цим я не погоджуюся. — Жадібність поставив свій келих на стіл. — Тео, принеси проклятий череп.

Демон із блакитною шкірою, блискучими червоними очима і вампірськими іклами вийшов із потаємного закутку у стіні з книг, що обрамлювала стіл. Він тримав у руках дещо доволі мені знайоме — людський череп. Цей череп був трохи іншим від тих, що отримувала я, адже на місці очей зяяли темні рубіни, що робило його ще страшнішим.

Я важко ковтнула повітря, боячись того, що могло статися далі. Як тільки демон поклав череп на стіл, то почав говорити, і волосся на моєму тілі стало дибки. Правда, цього разу голос не був схожий на голос близнючки, він звучав наче голос із нічного жахіття.

— «Цок-цок», — годинник промовляє. І жах на князя навіває. Ци ліпше поступіться, княже. Інакше знову хтось поляже. Щоб відплатити вам сповна, злетить поважна голова.

Жадібність знову подивився на Гніва.

— Чудовисько, ймовірно, довідалося про нашу співпрацю. Вона вважала, що я діяв за твоїми вказівками, і вирішила провчити мене за те, що перейшов їй дорогу. Це... — він змахнув головою в бік ще одного демона з жаб’ячою головою, і той зробив крок вперед, тягнучи за собою візок, накритий саваном, — усе, що лишилося.

Демон-жаба відкинув накидку з тіла, і я відчула жахливий запах у той самий момент, коли побачила перед собою страхітливу картину. Я піднесла руку, щоб затулити рота. Від демона майже нічого не лишилося. На візку лежали просто шматки закривавленого м’яса, зв’язки сухожиль і кілька кісточок. Здавалося, що кістки виривали з тіла гострими іклами. Мені скрутило живіт.

— Свята богине!

Увага усіх князів звернулася до мене, але я не відповіла на їхні погляди. Я відмовлялася відводити очі від тіла. Я мала стати королевою. А королева, особливо королева двору Гніву не може дозволити собі закривати очі на жахіття. Вона, навпаки, має сповна їх приймати.

— Що могло напасти на... — дивлячись на те, що лишилося від тіла, я не могла зрозуміти стать.

— Весту. — Жадібність підійшов і став над останками, його голос був тихим. Я вперше побачила у ньому людяність. З усіх князів, яких я зустрічала, він здавався тим, хто не хотів би грати ніякі ролі, крім князя Пекла. — Вона була командиркою моєї армії. Винятковою. Багато демонів схиляли перед нею голови.

— Чому вони схиляли голови перед нею? — запитала я.

Жадібність наказав заховати її перед тим, як відповісти на моє запитання.

— Бо вона була надзвичайно талановитою у побудові стратегії і веденні війни.

Я не сказала цього вголос, але подумала, що її невичерпний талант усе одно не допоміг їй втекти від власної долі.

Незнайомий мені демон зайшов до кімнати і забрав усе, що лишилося від тіла. Він повільно зняв заляпані кров’ю рукавички і викинув їх у смітник. Його волосся мало золотистий і срібний відблиски, наче йому не було коли обирати між цими двома кольорами. Його проникливий погляд пронизав мене, а очі були блідо-блакитними, і єдине слово, яким можна було їх описати — це «крижані». Він повільно перевів увагу на князів.

— Усе так, як ми і підозрювали. — Протяжно зазначив він. — Напад перевертня.

— Ти впевнений? — запитав Гнів, стоячи позаду мене.

— Це або перевертень, або цербер, — відповів блакитноокий демон. — Ви випускали своїх церберів у котромусь із кіл? — Гнів відповів протяжним поглядом. — Не думаю. Є тільки кілька інших створінь, що здатні завдати подібної шкоди і лишити такі сліди на кістках. Враховуючи, ким є наша головна підозрювана і з ким вона водиться, наш висновок — логічний. На це також вказують рубіни. Я не можу з упевненістю відкинути теорії про інших чудовиськ, але це рани від ікл, а не від леза.

— Перепрошую, — прогарчав Хтивість, — чому ти завжди говориш так, наче переказуєш нам медичний трактат?

Я відірвалася від власних думок і прислухалася до демонів. Князі дуже рідко так зневажливо говорили з демонами-слугами, отже, це означало, що цей

блакитноокий демон був одним із них. В усіх колах був лише один князь, якому мене як слід не представили, але який викликав мій інтерес після нашої зустрічі у дворі Ненажерливість під час Вовчого бенкету.

Я ще раз подивилася на блакитноокого демона.

— Ви князь Ліні, — промовила я. Він схилив голову, але не підтвердив мої слова. — Я думала, ви будете...

— Ледарем? — підказав мені Хтивість. — Він ледар, повір мені. Все, що він робить, — лежить зі своїми книжками. Його палац — суцільна хаотична бібліотека. Не оргія чи інші гріховні непристойності, які притаманні його оточенню. Не можу пригадати, коли він востаннє брав участь у якихось свавіллях. Упевнений, йому ліньки попестити навіть те, що у нього в штанах. Мабуть, десятиліттями туди не зазирав. Проклятий сором для будь-якого демона!

Лінь злегка посміхнувся, але ця посмішка точно не була привітною.

— У моїй колекції багато літератури, що описує найкарколомніші пози для сексу. Я, ймовірно, знаю набагато більше способів змусити тіло здригатися від задоволення, ніж ти.

— Може, ти і знаєш, як це зробити, — відповів Хтивість, — але робити це насправді — це зовсім інша річ. Для цього треба відкласти книжку і докласти справжніх зусиль.

— Читанню не заважатимуть чиїсь вуста на моєму...

— Годі! — перервав їх Гнів, коли кинджал, що розсік повітря, впився у плече Хтивості.

— Якого біса, Жадібносте? — Хтивість витягнув кинджал, витріщаючись на Жадібність, коли той зробив крок уперед. Він випромінював роздратування. — Хочеш, щоб я тобі пику набив, брате? — Хтивість

скинув із себе піджак, його очі сяяли, коли він закочував рукави. — Нумо!

— Хтивосте, заспокойся. — Гнів став між ними, затуляючи брата своїм величезним тілом. — Або лишайся тут і будь корисним, або йди влаштовувати подібне безглуздя в іншому місці.

— Жадібність кинув у мене кинджал, це не безглуздя! Я взагалі тут тільки тому, що роблю йому послугу. Я міг би займатися зараз якимись свавіллями чи пиячити, замість слухати промови проклятих черепів чи не менш геніальні спостереження Ліні.

— Ти все одно зараз тут. Це означає, що Жадібність не зачепив ніяких життєво важливих органів. — Гнів повернувся до Жадібності, не даючи Хтивості шансу відповісти. — Де ти знайшов тіло Вести?

Навколо запала тиша перед тим, як Жадібність відповів.

— У її ванній кімнаті. Вона саме закінчила тренування і збиралася на вечерю. Коли вона не з’явилася, я зрозумів, що сталося щось непоправне. Веста ніколи нікуди не запізнювалася. — Він підійшов до столу, на якому стояв його келих, і відпив із нього.

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбулося, коли келих полетів у стіну і розбився.

— Веста була особливою. Ніхто не зможе її замінити. Ти знаєш, хто винен! Вона навіть прикрасила череп рубінами, щоб надіслати своє повідомлення. В ім’я свого двору я вимагаю кровавої відплати. Якщо ти мені цього не дозволиш, двір Жадібності проголосить тебе і решту твого двору ворогами.

Гнів повільно повернувся до мене.

— Еміліє.

Його тихий тон, те, як Хтивість і Лінь відвели очі, розглядаючи власний одяг, важкий погляд

Жадібності й їхня переконаність у винності перевертня, вказували на те, що вони натякали на мою сестру.

Я не була впевнена, що означали слова «кровава відплата», але я не могла дозволити їм нашкодити Вітторії, принаймні не маючи вагоміших доказів. Та, з іншого боку, я знала, що ми не можемо дозволити війну між дворами.

Гнів подивився на мене, тепер вираз його обличчя був не більш ніж холодною маскою правителя пекла. Він повернувся до брата.

— Ліню, чи міг якийсь інший звір завдати подібних ушкоджень?

— Сумніваюся. Я не можу сказати напевно, але малоймовірно, що якийсь інший звір міг би перетнути володіння цього палацу непоміченим. А от перевертень, який знає, як магічно переміщуватися між світами, мав би набагато більший шанс потрапити всередину.

— Заздрощі розповів, що ця мерзенна відьма успішно пробиралася до його володінь, — додав Жадібність. — Вона навіть мала доступ до його особистих покоїв, де влаштувала ще ту виставу, але Заздрощі підозрював, що вона не просто так відкрито злягалася з Алєксєєм, а для того, щоб відволікти його увагу. Хоча достеменно невідомо причину її витівок. Він намагався з’ясувати, чи щось украдено, але нічого не виявив.

— Сумніваюся, що Заздрощі був би такий говіркий, якби й справді помітив щось зникле, — промовив Лінь.

Я похитала головою. Невже цих доказів достатньо, щоб звинуватити мою сестру? Я розвернулася до Жадібності.

— Вітторія співпрацювала з тобою. Навіщо їй нападати на твій двір? На чому ґрунтувався ваш договір?

Здавалося, Жадібність не збирався відповідати на моє запитання, але Гнів звернув на нього суворий погляд, і це змусило його передумати ігнорувати майбутню королеву. Цього разу я йому це дозволила, наступного — не збираюся толерувати таке зневажливе ставлення.

— Твоїй сестрі потрібні були союзники у Семи колах, але я не розкриватиму причин цього бажання перед ворожими демонічними дворами. Частина договору містила обіцянку не шкодити вовкам. Це здавалося чесним рішенням, оскільки вона тоді уклала договір із ними і вимагала від них таких самих зобов’язань. Мене приваблювала перспектива приручити подібних створінь. Особливо, коли побачив, на що вони здатні. Зазвичай ми не приятелюємо, тому це був неабиякий виклик.

— Звучить так, наче Вітторія не планувала робити тебе своїм ворогом. — Я окинула його поглядом. — Чому б це вона не дотрималася слова? Ти продовжуєш розповідати, якою особливою для тебе була Веста, але не говориш нічого, окрім як про її талант на полі бою. Чи могло статися так, що сестра відкрила якусь іншу правду?

— Я не намагаюся прикинутися, наче розумію, як працює збочений мозок Вітторії. Найімовірніше, твоя сестра дізналася, що я шпигував для Гніва, і помстилася. Думаю, все аж так просто.

Я поглянула на свого князя, не приховуючи здивування.

— Ти просив його шпигувати за моєю близнючкою?

— Я мав стежити за будь-ким, хто міг тобі нашкодити. — Слова Гніва не звучали так, наче він шкодував про це.

— Бачиш? Навіть твій суджений вважає, що за нею треба пильнувати. Вона мстива злісна поганка. — Коли Жадібність накинув на мене поглядом, здалося, наче він був готовий вимістити злість на мені. — Вона надіслала проклятий череп, просто щоб посміятися з мене. Вона не просто вбила, а вбила і понівечила наближену до мене особу. Треба твоїй сестричці зустрітися із творцем за свої злочини. І якщо брат не дозволить мені її вбити, я прийду по твою родину і не зупинюся, доки вона не зникне з цього світу. Вітторія відібрала дорогу мені особу, тому я відплачу їй тим самим.

У мене тьохнуло серце. Так, докази були доволі серйозними, але їх могли підробити.

— Ти не можеш... — Я відвернулася від князів, потребуючи часу, щоб подумати. — Цей череп, його голос не був схожий на голос моєї близнючки.

— А звідки ти знаєш, як звучать її закляті черепи? Чи вона надсилала погрози і двору Гніву?

Я розвернулася. Мене переповнювала надія, коли я поглянула на Гніва. Вітторія визнала, що надсилала мені принаймні один із заклятих черепів. Я не була впевнена, чи хотів Гнів ділитися цим секретом, проте він просив мене тримати язика за зубами.

— Я нещодавно отримувала закляті черепи, але вони не були надіслані мені як погрози. І кожен череп промовляв до мене її голосом. Однак не цей. Вона також ніколи не надсилала череп із рубінами. — Я помітила, що Гнів дивиться на мене. — У нас і досі є ті черепи, правда? Ми можемо принести їх сюди, щоб усі послухали.

— Це нічого не доводить, — промовив Жадібність. — Вона могла б попросити будь-кого іншого розказати цього віршика. Можливо, зробила це

навмисно, щоб посіяти сумнів. До того ж рубін — її улюблений камінь.

— Це навпаки доводить, що хтось міг її підставити.

— Хто? — запитав Жадібність.

— Був хтось, хто хотів нашкодити Весті? — кинула я. — Хтось, хто хотів би нашкодити тобі, напавши на неї? І чому ти впевнений, що останки належать саме їй? Адже залишилося небагато, і навіть те впізнати неможливо. Крім того факту, що ти знайшов останки в її особистих покоях, як можна бути впевненим, що це саме вона, а не одна з її служниць? Як ти взагалі дізнався стать цього «тіла»?

— Я... — Жадібність закрокував біля власного столу, а потім кинув погляд на Ліня. — Ти перевіряв кров?

— Так. Але я побачив кількох створінь: демона і перевертня. Тому було важко визначити. Хоча запах перевертня був сильнішим. Не дивно, адже їхню кров легше відчути, ніж кров будь-якого іншого створіння. І леді Емілія має рацію, я й справді не зміг визначити стать.

— Це означає, що ти не можеш напевне сказати, що Веста мертва, а не викрадена, або ж не покинула палац добровільно. — Я подивилася в очі Ліні. — Чи не так?

Лінь зробив повільний видих.

— Це правда, але мені в це важко повірити.

— І щодо крові перевертня? — запитала я Жадібність. — Чому кров командувачки твоєї армії пахнула б якось інакше, ніж демонська?

Жадібність насупився.

— Думаю, через її нападника, що зайвий раз доводить той факт, що він діяв за вказівками твоєї сестри.

— Ти не можеш знати напевне, хто і за чиїми вказівками діяв. Це лише здогадки. Якщо хочеш

звинуватити мою сестру, — я повернулася до Гніва, звертаючись до нього, — сподіваюся, ти робитимеш це, керуючись фактами, а не припущеннями про ймовірність її причетності. Ти сказав, що рубіни — її улюблене каміння, отже, кожен, хто знає про це, міг би її підставити, навіть сам князь Жадібність.

— Ти забалакуєшся, тіньова відьмо! — Голос Жадібності прозвучав як низьке гарчання.

— Якщо вам нічого приховувати, то подібне припущення не має вас образити, ваша високосте. У тих черепах, що вона мені нещодавно надсилала, не було жодних рубінів. Тому дивно, що вони були в цьому. Якби я була на твоєму місці і шукала б правди, то замислилася, чим займалася Веста перед смертю. Можливо, хтось бачив чи чув щось незвичне поряд із її покоями?

— Ні, — коротко промовив Жадібність.

— Чи мала Веста непорозуміння з кимось із двору? — продовжувала тиснути я.

Князь цього пекла поглянув на мене зневажливо.

— Вона була командиркою армії. Надзвичайно талановитою і відданою справі. їй не було коли намагатися задовольнити усіх у дворі. Її мали боятися, а не любити.

— З усією повагою, ваша високосте, але хтось пробрався до її особистих покоїв і забрав її життя. Якщо нашкодити їй було так просто, хто гарантує, що зробити з вами те саме — неможливо? — Я окинула поглядом кімнату, але мені в очі не подивився ніхто, крім Гніва.

— Мій брат щойно сказав: найімовірніше, це був перевертень, адже йому найлегше було б пробратися до покоїв непоміченим, як і обійти варту. — Жадібність поглянув на Ліня, який схилив голову. — Твоя

мерзенна сестра завела такого звіра як коханця. Немає сумнівів, що вона намагається розпалити внутрішню війну. Бо навіщо тоді вона укладала союзництво, поважати яке не збиралася? Тобі треба нарешті поглянути правді в очі і припинити шукати причини у комусь абсолютно невинному. Веста мертва. А твоя сестра — відповідальна за її смерть. Крапка. Твоя сентиментальність, притаманна смертним, не дає помітити очевидне.

Моя сестра могла бути винною у страшних речах, але у наших жилах текла одна кров. І я боролася б за неї, аж доки не дізналася б усієї правди. І це слід робити для будь-кого, звинуваченого у такому серйозному злочині. Сам факт, що Жадібність готовий оголосити війну без вагомих доказів, обурював. А те, як його брати могли просто стояти там і дозволяти цьому відбуватися, було справжнім божевіллям. Я відчула увагу свого нареченого на собі і повернулася до нього.

Його погляд пронизував мене. І я не могла нічого з нього зчитати. Що довше він дивився на мене, то сильніше мені зводило живіт від жаху. У мої очі пильно вглядався не мій майбутній чоловік, а страхітливий демон, що правив над ними усіма.

Жадібність крокував поряд зі столом, обома руками тримаючи кинджал, який щойно кинув у Хтивість.

— Яким буде твоє рішення, брате? Оголосиш війну двору Жадібності чи тій мерзотниці, яку твоя обраниця називає сестрою?

Я побачила в його очах холод і розрахунок. Мені хотілося впасти на коліна і просити про пощаду, але я змусила себе далі дивитися йому в очі, приховуючи емоції. Здавалося, він от-от мав вирішити, тому я зважилася сказати щось на захист сестри.

— Воєначальник і король має ухвалювати важкі рішення, навіть якщо більшість їх не підтримує. А вирок варто ухвалювати відповідно до фактів, а не почуттів, для того, щоб бути справедливим.

М’яз на його щелепі здригнувся.

Гнів не дивився на жодного зі своїх братів, коли промовив:

— Напавши на одну з членкинь двору Жадібність, а потім понівечивши і вбивши її, Вітторія Ніколетта Ді Карло відкрито проголосила війну Семи колам. Відповідно до цього факту вона є ворогом цього світу. Якщо її помітять у цих володіннях, будь-кому із князів Пекла дозволено діяти на власний розсуд, щоб убезпечити власний двір. Двір Гніву приймає прохання двору Жадібність щодо кровавої відплати. Якщо якийсь із членів будь-якого із семи дворів переховуватиме засуджену і не повідомить мені про її перебування тут, він також зазнає смертної кари.

Я дивилася на Гніва. Я почула його слова, однак повірити в це не могла. Я майже не могла ні про що думати через дзвін у вухах. Мій наречений, демон, з яким я збиралася завершити шлюбний зв’язок, щойно підписав смертний вирок моїй сестрі. Його брати пробурмотіли свою згоду. Я подивилася на всіх них, і лють усередині мене закипіла. Вони не керувалися фактами і не мали доказів провини Вітторїї.

— Я підготую обітницю на крові до підписання. — Жадібність кивнув комусь, дивитися на кого жодного інтересу я не мала. — Це може забрати трохи часу, адже треба використовувати мови, прийнятні для всіх чотирьох дворів: Хтивості, Ліні, Жадібності і Гніву. А зараз, будь-ласка, пройдіть до своїх гостьових покоїв або насолодіться одним із моїх ігрових залів.

Гнів кивнув і нарешті повернувся до мене. Його обличчя не було сповнене розкаяння чи милосердя, навпаки — обов’язку і холодної розплати. Він тріумфував.

Лють заполонила мій погляд, коли я занурилася у джерело магії. Раптом кімната запалала десятками вогняних троянд. Хтивість і Лінь зробили крок назад, гримаси страху з’явилися на їхніх обличчях. А гаряче полум’я змусило піт виступити над їхніми бровами.

Уперше моя магія викликала вогонь, що міг спалити усе дотла. І це саме те, чого я хотіла: побачити, як вони горять. Вогонь шипів і тріщав, йому треба було щось зруйнувати.

Я поглянула на картину, біля якої стояв Хтивість, і моя магія моментально відповіла. Бутони троянд полетіли на полотно, огорнувши його вогнем.

Жадібність прокричав наказ, і один із демонів ступив уперед, хапаючи жбан із водою. Дарма заметушився. Я змусила вогонь ущухнути, подивившись у широкі очі кожного із князів, коли чад наповнив кімнату. Можливо, сестра мала рацію. Можливо, час демонам боятися нас.

— Перепрошую, не змогла стримати емоцій.

Я підібрала спідниці і вибігла вслід за тремтливим слугою. Я тільки повернула власну сестру, і якщо дозволю чомусь поганому статися з нею, це буде найстрашніший день для всього Пекла. Вона була оманливою і хитрою, але в наших жилах текла одна кров, і я захищатиму її до останньої крапельки своєї власної. Навіть якщо вона не заслуговує на мою вірність.

РОЗДІЛ 5

— Я не заборонятиму тобі плести інтриги, — промовив Гнів, зайшовши до гостьової кімнати і вигнавши варту, щоб залишитися на самоті, — тільки будь обережна.

— Та як ти... зажди, що?

Я припинила крокувати кімнатою і розвернулася до князя, пильно вдивляючись йому в очі. Я повірити не могла, що він говорить мені не слухати його королівського наказу. Гнів уважно дивився на мене у відповідь, і я зрозуміла, що він також плів інтриги. Я пригадала його обережний підбір слів: «Якщо якийсь із членів будь-якого із семи дворів переховуватиме засуджену і не повідомить мені про її перебування тут, він також зазнає смертної кари». Він чудово знав, що доки ми не завершили шлюбний зв’язок, офіційно я не належала до жодного гріховного двору і його королівський наказ ніяк мене не стосувався.

Мої очі запекли від непролитих сліз. У будь-якому разі Гнів був моїм партнером і захищав мої інтереси. Проте цей наказ дещо ускладнював, адже тепер він не зможе допомагати мені в моєму розслідуванні, інакше порушить обітницю. Моя лють ущухла.

— Твої брати захочуть побачити твою голову на списі, якщо дізнаються про твої зрадливі перемовини зі мною.

— У такому разі це буде не вперше. — Він хижо всміхнувся. — І не востаннє. Ти забуваєш, що їхня злість ще більше підживлюватиме мою силу. Я схвалюю їхні намагання розв’язати війну.

Я підійшла ближче і міцно його обійняла. Його руки одразу ж обхопили мої, і він обійняв мене у відповідь. Я щасливо зітхнула.

— Ти розумний, чудовий демон. І я щаслива, що ти мій. Навіть попри те, що лише кілька хвилин тому мені хотілося тебе задушити.

— Чи підпалити? — у голосі Гніва було більше задоволення, ніж хвилювання після мого вияву сили.

— Мені шкода, якщо ця витівка завдала тобі клопоту.

— Не завдала. А навіть якщо й так, мені подобається, коли ти сердишся.

Тепер, коли я опанувала себе, то зосередилася на тому, що ми дізналися про вбивство. Уривки цієї історії не складалися в цілісну картинку, і я не знала чому.

— Чи знаєш ти щось про походження Вести?

— Тільки те, що Жадібність шукав її кілька років перед тим, як вона з’явилася у дворі. Ми зазвичай не ділимося секретами про наближених до нас осіб, тому більше мені нічого не відомо.

— А Заздрощі знає щось?

Гнів повільно видихнув, роздумуючи.

— Можливо, через своїх шпигунів. Але я також маю шпигунів, і вони так і не розкрили, чому Жадібність хотів, щоб саме Веста очолила його армію.

— Це дивно, чи не так?

— Залежить від її прихованих талантів чи магії, якою вона володіла. У такому разі його бажання були б виправданими. Іменний гріх змушує його жадати чогось, що розпалює пожадливість, навіть у демонах.

Утім Лінь говорив, що є кілька видів крові.

— Вона була демоницею?

— У мене немає доказів протилежного. — Гнів поклав підборіддя мені на маківку перед тим, як поцілувати її. — Про що ти думаєш?

— Про те, що, можливо, вона була демоницею лише наполовину. Чому б іще Жадібність розповідав, якою особливою і незамінною вона була? І чому б на її тілі було так багато крові перевертня?

— Після такої серйозної битви на її тілі мала б лишитися кров нападника.

— Розумію, але Весту розірвали на шматки. Навіть якщо вона серйозно поранила вовка, то все одно втратила б набагато більше крові, демонської крові.

— Це важливе спостереження, але навіть крапля крові перевертня затьмарює наші відчуття. Вона стає терпкою. Це схоже на те, коли вдихаєш аміак, а потім намагаєшся пронюхати будь-які інші запахи, але аміак завжди сильніший.

— Прокляття! Усе, що комусь треба зробити, аби уникнути покарання за вбивство, — просто пролити поряд трохи вовчої крові.

— І частково через це перевертні не хочуть мати нічого спільного з демонами чи вампірами. Адже на них полювали саме з цих причин.

Мої губи скривилися у гримасу огиди. Не дивно, що вовки зневажають вампірів і демонів.

Відкинувши думки про довгу історію всіх цих створінь, я спробувала подумати про інші важливі речі, що стосувалися вбивства.

— Якщо ми поговоримо із сім’єю Вести, можливо, вдасться отримати інформацію про те, хто хотів їй нашкодити. Або з ким вона проводила час, крім Жадібності, тоді, коли вона не тренувала його армію.

Якщо ми зрозуміємо, чим вона займалася окрім служби, можливо віднайдемо важливу зачіпку.

— Я подивлюся, яку інформацію зможу відкопати, коли підпишу клятву. — Він провів рукою по моїй спині легкими, ніжними рухами. — До речі, варто знайти відмовку тому, що ти пропустиш клятву на крові. Бо якщо ти підпишеш той документ, ніякі інтриги не допоможуть.

Я поклала голову на його груди і замислилася.

— Що ж, вони точно впевнені в тому, що я лютувала, коли покинула кімнату. А якщо ми спустимося до однієї з ігрових зал і я ненавмисно вип’ю забагато демонського вина? Насправді я не сп’янію, а якщо таке і станеться, ти завжди можеш магічним чином прибрати вплив алкоголю, як робив це тоді, коли перевіряв мене на схильність до ненаситності під час одного з наших тренувань. Я влаштую якусь сцену, а ти порадиш мені піднятися до покоїв і лягти спати. Нам лише треба розіграти сцену перед одним із твоїх братів, який потім зможе її підтвердити.

Гнів відхилився, щоб поглянути мені в очі.

— Якщо ти закотиш сцену, то вона має бути доволі викличною для того, щоб привернути увагу гостей у самому центрі ігрової зали у дворі гріха. Вона має бути гідною скандалу, а у цьому дворі досягти подібного непросто. Якщо це не зруйнує частину палацу або не спровокує якийсь із інших гріхів, не думаю, що це можливо. Не боїшся такого виклику?

Він запитував мене, але мені здалося, що це було водночас і його запитання до нього ж самого. Втім, можливо, це відчуття і було відповіддю на запитання. Я пригадала залу для прийому гостей у палаці Жадібності, і на думку спала божевільна ідея. Я була майже впевненою, що могла спровокувати скандал.

А вдача мого дорогого нареченого цьому тільки посприяє.

Мені не треба створювати скандал з нічого, достатньо лише підживити Гнівове роздратування.

— Іди і знайди Хтивість чи Лінь у одній із ігрових зал, а потім надішли мені записку і повідом про ваше місцеперебування. Ти можеш розповісти, що полишив мене заспокоїтися, а я здивую всіх неочікуваною появою.

— Я не...

— Довірся мені, Самаелю. — Він закляк на місці, коли я прошепотіла його ім’я. Я довіряла йому, хоча й знала про нього всю правду. Час було йому відплатити мені тим самим. — Тобі треба бути не менш здивованим моєю виставою, ніж будь-кому іншому. Якщо ти наперед знатимеш, що я збираюся утнути, це все зіпсує і ти не зможеш правдоподібно обманювати. А тепер іди! — Я стала навшпиньки і швидко поцілувала його перед тим, як підштовхнути до дверей. — А також, будь ласка, одразу ж надішли сюди кількох служниць.

Я увійшла до темної ігрової зали, вихляючи стегнами, а потім одразу ж вихопила келих демонського вина з таці в руках одного зі слуг. Повільно відпила, а мої нафарбовані губи звабливо вигнулися, коли я окидала поглядом кімнату. Вкриті фетром столи для гри в карти обрамлювали залу по периметру, а біля них скупчилися поважні леді і джентльмени цього кола Пекла. Всі дерев’яні меблі були темними, вишукано вирізьбленими і м’якими. Цього було достатньо, аби спонукати гравців залишитися на деякий час і посидіти. Навколо бігала купа слуг із

тацями, повними їжі і напоїв, щоб гості не покидали свої азартні ігрища.

Килим прикрашено різноманітними візерунками, які можна побачити, розгледівши його поближче, але він також зливався із темрявою і загальним чарівливим враженням від ігрової зали. У кожному куточку сяяли смолоскипи, створюючи приємну атмосферу. Жадібність хотів, аби постійні відвідувачі забули, що світ поза межами зали існує. У самому центрі кімнати стояла невисока сцена, на якій кілька демонів повільно роздягалися, а перед нею — кілька невеличких столиків, що давало відвідувачам змогу спостерігати за пікантним дійством. Але там майже ніхто не сидів, крім кількох самотніх демонів, які пиячили біля підніжжя сцени. Якщо мій початковий план не спрацює, ця сцена може стати мені в пригоді.

Правобіч від мене простягався довгий, блискучий бар, на якому вивищувалися башти з алкогольних напоїв, готових до споживання. Як я й очікувала, моє тіло пронизало бажання піддатися впливу Жадібності. Мені хотілося уваги, і ті, хто міг мені її надати, відчували до мене особливий інтерес. Замість намагатися звільнитися від впливу магії, я відкрилася їй, дозволивши підживити мою таємну місію.

Гнів з упевненістю увійшов до володінь Жадібності, і я взяла з нього приклад, намагаючись поводитися відповідно, навіть попри те що моє серце вискакувало із грудей.

Я кинула погляд на один із солідних столиків, за яким демони кидали гральні кості і, залишаючись непоміченою, роздивилася тих, хто сидів там. Усі демони за столиком здавалися доволі елегантними, тому я припустила, що вони належали до шляхетних кіл. Крім сцени, яку мала влаштувати, я ще мала

довідатися певну інформацію про Весту. Просто знайти докази непричетності моєї близнючки було недостатньо, мені хотілося знати правду. Здавалося, Жадібність аж занадто швидко повірив у її вину, і це було для мене підозрілим, навіть якщо інші князі не поділяли моєї думки.

Я підійшла до Хтивості, насолоджуючись дотиком перламутрової бахроми, що гойдалася ззаду моїх стегон. Щодо спідниці, то її майже не було. Тканина була відсутня, тільки сотні ниток перлин, що ледве сягали середини стегна. Я не одягла білизни цього вечора, тому з кожним рухом і кроком впевнювалася, що гості точно помітять шоу, яке я збиралася влаштувати сьогодні. Мій корсет був не менш зухвалим. Шию прикрашав чокер, від якого також розгалужувалися нитки перлів, що поєднували його з бретелями на плечах і топом на грудях. Цей корсет був майже повністю виготовлений із коштовного каміння і лишав уяві зовсім небагато, коли я впевнено крокувала вперед.

Оголеність у цьому світі не була чимось скандальним, але реакція Гніва на мій маленький план має змусити демонів цього кола пліткувати. Гнів помітив мене серед натовпу гравців, його увага була відчутною. Я повністю його проігнорувала і попрямувала до Хтивості. Температура навколо нас впала на кілька градусів, але я так і не винагородила свого нареченого навіть поглядом. Він мав виконати свою роль, а я — свою. Життя моєї сестри, ймовірно, залежатиме від того, чи вдасться мені бути відсутньою при підписанні обітниці на крові, щоб пізніше зібрати інформацію для спростування думки про її провину.

— Вам сьогодні щастить, ваша високосте? — Я нахилилася до Хтивості, знаючи, що будь-кому, хто

стоїть поряд, буде добре видно мене зі спини, а іншим пощастить помітити мої груди за шаром перлів.

Було передбачувано, що Хтивість зверне увагу на усі відкриті частини мого тіла.

Я відчула легкий прояв гріха, втім здавалося, що він стримується. Він і справді боявся брата. Мабуть, йому добре запам’ятався кинджал, колись приставлений Гнівом до його грудей. Треба буде якось подолати цю незручність. Адже Гнівові, так само, як і мені, потрібен іменний гріх Хтивості для того, щоб мій план спрацював.

— Здається, мені щойно поталанило. — Він всміхнувся і поглянув назад на один із столиків.

Поряд із ним стояв демон, тримаючи в руках незліченну кількість золота. Його праву руку прикрашав перстень. Він мав належати до шляхетного демонічного роду, що робило його прекрасним кандидатом для моєї гри.

Я стримано усміхнулася йому, коли нахилилася до Хтивості.

— Хто цей твій друг?

Хтивість відірвав погляд від свого заняття і подивився туди, куди була спрямована моя увага.

— Це граф Девон, один із найвищих радників Жадібності.

Я відповіла широкою усмішкою.

— Рада познайомитися, ваша світлосте. Я...

— Леді Еміліє, кожен із присутніх тут демонів добре знає, хто ви. — Усміхнувся Девон. Мені стало його трохи шкода, адже ця посмішка здалася мені щирою. — Колись грали у «Гординю мерця?»

Я побачила, як один із демонів подув на гральні кості і кинув їх на стіл.

— Ігри на удачу — не зовсім моє. — Він затримав погляд на моєму корсеті, і я подумала, що він був

не проти дізнатися, в які ще ігри я могла б з ним пограти. — Навчите мене?

Хоча, я ліпше вичавила б собі очі, ніж бачити це дійство.

— А поки я просто поспостерігаю, і якщо ви достатньо талановитий, то зможете переконати мене у протилежному.

Роздратованість Гніва знову знизила температуру навколо.

Я стала між Хтивістю і графом, тручись об останнього стегнами. Потім я повернулася до Хтивості і прошепотіла достатньо голосно, щоб Девон зміг почути.

— Ти сьогодні говорив щось про подарунок від двору Хтивості. — Я відпила вина, а потім відставила келих і потягнулася по ще один. Здавалося, ніхто не помітив, що я не допила попередній. Я нахилилася ближче до Хтивості й притишила голос. — Ти мене заінтригував. Цей подарунок буде таким, як попередній, чи цього разу я зможу по-справжньому отримати задоволення?

— О, цей має бути набагато кращим. — Хтивість повернувся до мене, забувши про гру, коли підхопив тему нашої розмови. Що б він не розгледів у моєму обличчі, воно точно переконало його погратися зі мною. — Я можу давати насолоду, водночас нічого не відбираючи. Хочеш спробувати?

— Тут? — Я кинула погляд на графа. Він вдавав, наче не підслуховував, але, судячи з того, як він подався вперед на своєму кріслі, він дуже навіть хотів почути відповідь.

Князь Хтивість кивнув у бік сцени, де кілька демонів танцювали напівроздягнені. Один із демонів стояв повністю оголений, тільки його член був прикрашений

коштовним камінням. Він повільно погладжував себе, насолоджуючись пожадливими поглядами публіки. До нього підійшов інший демон і прошепотів щось на вухо, а потім став на коліна і взяв до рота його збудження, задовольняючи того на очах у всіх присутніх.

Хтивість уважно за мною спостерігав.

— Можеш приєднатися до них і відчути на собі силу кількох гріхів одночасно. Ці прикраси на їхньому тілі підсилюють кожне відчуття. Уяви, як відчуватимеш ці перли на своїй чутливій шкірі, коли вони стимулюватимуть ті місця всередині тебе, про які ти навіть не знала.

Я відірвала увагу від Хтивості і перевела її на графа Девона.

— Я хотіла б лишитися тут. Можливо, ти міг би дозволити мені спробувати свій гріх на смак тут, чи це відволікатиме від гри?

Могутня крига люті Гніва огорнула мене, наче буря, коли він раптово опинився просто поряд зі мною. Судячи з того, як деякі гравці покинули свої столики і полишили на них стопки монет, я зрозуміла, що була не єдиною, хто відчув цю злість.

Теплі пальці торкнулися моїх зап’ясть.

— Еміліє.

— Не займай мене! — хоча моє тіло наказувало мені інакше, але я все ж випросталася з його обіймів. — Я приємно спілкуюся з тими, хто не звинувачує мою близнючку. — Я повернулася до графа і мило йому всміхнулася. — Князю, привітайтеся з графом Девоном.

Гнів вишкірився.

— Іди до біса, Девоне!

— Спокійно. — Посміхнувся Хтивість у бік брата. — Якщо поводитимешся так, то леді Емілія відчує на собі аж три гріхи одночасно.

— Не думаю, що це станеться після того, як я відрубаю тобі голову і подам її своїм псам.

Гнівові вдалося відлякнути ще одного гравця. Мені пощастило, адже граф не здавався зніченим. Мабуть, сама богиня допомагала мені, адже Девону подобалася увага, якою переповнено саме цей двір. А наше маленьке шоу давало йому можливість насолодитися нею сповна.

Я нарешті поглянула в очі Гніва, сповнені люті. Свята богине, він був чимось прекрасним, коли вивільняв із клітки свою магію. Він чудово грав свою роль. Скоро його роздратування набуде піку, і я не могла дочекатися, коли ця тваринна частина його єства вийде на волю.

— Думаю, я вже відчула на собі достатньо гріхів на сьогодні. Будь-ласка, повернися за свій столик. — Я зрозуміла, що Хтивість відчує, якщо я обманюватиму, так само легко, як це завжди робив Гнів. Я повернулася до Хтивості, але навмисне дивилася на графа, коли промовила: — Що ж, дасте мені спробувати, чи мені почекати?

Хтивість перевів увагу з Гніва, який і досі нависав наді мною, і подався вперед.

— Здається, якщо скористаєшся своїм подарунком зараз, то тут підійметься бунт.

— Готова ризикнути.

Я перечепилася і майже впала на графа, а той підхопив мене, його рука опустилася трохи нижче моєї спини. Після цього дотику мене огорнув гріх Хтивості. Я була до цього готова, тому сповна відчула його, але використала це відчуття для виконання свого плану, не давши йому поглинути мене.

Граф Девон швидко прибрав руку з мого тіла, але відчуття на моїй шкірі нікуди не поділося. Гріх

Хтивості нагадував той досвід, коли я вперше піддалася його впливові. Наче до мене торкалися сотні невидимих рук, що невпинно танцювали тілом. Тільки цього разу їхні дотики були впевненішими. Ймовірно, через те, що ми перебували у дворі Жадібності й жадали уваги інших.

Музика, яку я зовсім не помічала дотепер, звучала гучніше. У стукоті барабанів було щось первинне. Саме час повністю втілити мій план. Я впала графові на коліна, що змусило його здивовано зітхнути. Граф був радий тримати мене в руках, наче нагороду, яку він навіть не намагався виграти, але найбільше йому подобалося тріумфувати від цього відчуття.

Він потерся грудьми об мою спину, коли нахилився вперед.

— Твій компаньйон мене не вб’є за це, чи не так?

— Не думаю, ваша світлосте. Особливо враховуючи той факт, що ми прибули сюди для розслідування вбивства.

Магічні руки, подаровані Хтивістю, не гаяли часу. Вони впевнено рухалися від верхньої частини мого тіла все нижче. Через ці магічні відчуття мені може бути доволі складно зосередитися на збиранні інформації, але буде дуже просто втілити другу частину задуму.

Я нахилилася ближче до графа, коли ці нечестиві руки продовжували мучити мене повільним погладжуванням від самих грудей до низу живота знову і знову. Магія нагадувала крапельку гарячого воску, що протікала від моєї шиї до місця поміж грудьми, обводячи їхні найчутливіші точки своїми повторюваними ніжними рухами.

Я повільно сповзла трохи нижче до стегон графа і звернула увагу на реакцію, що відчула з іншого куточка зали.

— З нею сталися жахливі речі, чи не так? — запитала я.

— Ви маєте на увазі Весту? — Девон затамував подих після мого наступного руху.

— Так... — прошепотіла я із заплющеними очима. Прокляття! Сила Хтивості була чудовою. — Ви знали її?

Моє бажання підживилося іншою силою, не пов’язаною із впливом Хтивості, коли я розплющила очі. Гнів сів просто навпроти нас з іншого боку ігрового столу. Його твердий, полум’яний погляд затримався на нас із графом, на коліні якого я так старанно похитувалася.

Я потайки всміхнулася своєму нареченому. Через те, що Гнів сидів там і спостерігав за нами, мені здавалося, що ми були у цій кімнаті лише удвох. Найбільше я жадала його уваги, його пожадливої спраглості, яку мені так хотілося розпалити. Його люті. Мені хотілося бути з ним усім своїм єством, і воно боліло. Того, що сталося між нами у гондолі, було недостатньо, тому жага, яку я відчувала, змішалася із небезпечним подарунком Хтивості.

— Я трохи знав Весту, — сказав Девон, відповідаючи на запитання, про яке я вже майже забула. Якщо я не хотіла втратити клепку зовсім, то мала припинити дивитися на Гніва, перебуваючи під впливом Хтивості. — У свої останні дні вона здавалася доволі занепокоєною.

— Чому ж?

Я почула, як лівобіч від мене Хтивість стиха пир-снув, а потім на мене накотила ще дужча хвиля його магії. Цей демонічний покидьок хотів замордувати мене задоволенням або ж допомогти у розпаленні бунту, щодо якого так старанно застерігав мене.

Тихий стогін зірвався з моїх вуст. Свята богине, це було надзвичайно приємно. Перли на моїх спідницях торкалися дуже цікавих місць, коли я ще раз ковзнула вперед у пошуках нових відчуттів. Граф промовив непристойне слівце, коли помітив, що я робила, втім тримав руки на столі так, щоб Гнів міг їх бачити.

Мене знову накрило хвилею ейфорії, і я поглянула на князя Пекла. Мені хотілося сидіти у нього на колінах, хотілося кататися верхи на ньому, аж доки ми обоє вдовольнимо свої бажання. Гнів схопився за бильця крісла, ніби прикладав неабиякі зусилля, щоб стримуватися. Я не знала напевне, злість чи бажання приковували його увагу до мого маленького шоу. Та мені було байдуже. Адже ця гра, в яку всі ми грали, щойно стала ще цікавішою.

— Ваша світлосте? — запитала я, продовжуючи погойдуватися. — Ви сказали, що Веста здавалася занепокоєною. Пам’ятаєте, як саме це проявлялося?

— Вона... — граф заметушився на кріслі піді мною. — Вона програла кілька ігор. Це була доволі дивна подія для двору, тому демони почали пліткувати. Веста ніколи не втрачала зосередженості. Я навіть чув, що у свої останні дні вона ставила доволі дивні запитання про визначення подій за запахом крові і про тонкощі цього ремесла.

— Я думала, що всі демони можуть отримувати інформацію за запахом крові.

— Саме тому всі і вважали ці запитання дивними. Вона призначила вартового для перевірки крові під час сутичок. Адже, на подив демонів навколо, місця битв якимось чином були залиті кров’ю перевертнів.

Це точно могло б розізлити вовків, чию кров забирали для таких витівок. Це також пояснювало, чому Жадібність підозрював у нападах саме цих створінь.

— Хтось доповідав про це Жадібності?

— Його високість карав кожного, хто намагався презентувати Весту у поганому світлі. Усі ці події й стали приводом для дворових пліток.

Я мимоволі ще раз ковзнула на колінах у графа, він знову заметушився піді мною, і я відчула, що саме він намагався від мене приховати. Своє збудження. Я швидко відсунулася подалі від нього, але почула притлумлене гарчання, що відходило з протилежного боку столу. Здавалося, Гнів готовий кинутися на графа, адже кожен м’яз на його тілі напружився. Мабуть, єдине, що його стримувало, — його надзвичайна сила волі. Свята богине, він був неймовірним. Через отруйне поєднання пожадливості і хтивості з Гнівовим гріхом мені хотілося, щоб він поклав мене на один із цих ігрових столів, розставив мені ноги і показав усім, що я належу тільки йому.

Мій король жадно ковтнув повітря, його погляд потемнішав, і я зрозуміла, що він відчув моє збудження. Та я не була впевнена, чи міг він зрозуміти, хто збудив мене, але це точно був не граф. Єдине, чого мені хотілося — це свого улюбленого гріха. Втім я відчула, скільки злості відходило від князя, і усвідомила, що він сприйняв це інакше. Здавалося, ми вже були готові влаштувати сцену. Час мені витягти із графа решту інформації перед тим, як Гнів остаточно втратить контроль.

— Чи помічали ви ще щось дивне у поведінці Вести перед загибеллю? — запитала я. — Як це переживає її сім’я?

— У неї... у неї немає сім’ї. — Дихання графа почастішало, коли я провела руками по своєму корсету. — Веста не походила з цього кола. Князь Жадібність тримав це у секреті, і спершу це знали тільки вони із

Вестою, але у цьому дворі плітки ширяться дуже швидко. Якщо сплатити відповідну ціну. Веста — також не ім’я, яке вона отримала при народженні. Звісно, якщо вірити тому, про що розповідають демони.

Цікаво.

— Ви знаєте її справжнє ім’я?

— Ні, вона ніколи його не згадувала.

— Вона була самотня в цьому дворі?

Граф провів язиком по губах.

— Вона розважалася, звісно, але не заводила ніяких стосунків, що могли б відволікати від виконання обов’язків. Деякі члени двору думали, що Жадібність хотів зробити її своєю обраницею, але він завжди це заперечував. Втім, як і вона сама.

— Вони... — я провела пальцями по внутрішній частині своїх стегон, — мали якісь стосунки?

Гнів змахнув руками. Раптом думка про те, що він задовольняє себе, спостерігаючи, як я роблю те саме, проникла мені у голову і змусила забути, що все це було грою. Граф Девон почав повільно погладжувати мої руки, і мені стало цікаво, чи Хтивість злегка заохотив його, чи ним керувала пожадливість і бажання бути частиною мого шоу.

— Зазвичай Веста надавала перевагу жіночій компанії, та іноді бувала і з чоловіками, якщо ті викликали у ній бажання.

— Ви чули ще якість цікаві плітки?

— Не хотілося б думати про таке зараз, леді Еміліє.

Граф схилився до мого плеча, уважно спостерігаючи за моїми пальцями, які...

Температура навколо упала. Зі сцени почулися приголомшені вигуки. Я подивилася саме вчасно, щоб помітити, що сталося. Всю сцену вкрила крига, здивовані пари демонів ледь стояли на ногах. Ми вже

майже закінчили свою виставу, але цього все одно недостатньо, щоб вразити цей двір. Мені треба, щоб Гнів втратив контроль. Показав, що він — справжній диявол.

Я підвелася з колін графа і нахилилася над ігровим столом. Я стояла до Гніва спиною, а потім сіла і закинула одну ногу на іншу, привертаючи зголоднілу увагу Девона. Мій келих вина упав і розбився, вино потекло столом.

Та граф Девон не помітив цього. Нарешті його пожадлива увага зосередилася на мені. Він розстібнув штани і випустив на волю своє збудження, а потім повільно погладив себе, привернувши погляди інших гравців за столом. Вони насолоджувалися його проявом гріховних впливів. Я не відводила від нього погляду, хоча насправді думала про присутність королівської величі позаду.

Ігровою залою прокотився приглушений гуркіт. Він не зупинив ігрища чи пожадливих відвідувачів, але цього було достатньо, щоб напої гравців розлилися. Я про себе промовила до богині, сподіваючись, що скоро Гнів не стримається. Я вже достатньо почула від Девона. Граф підвівся й дедалі наполегливіше торкався до себе, наче от-от мав досягти піку задоволення. Лорди і леді за нашим столиком спрагло нахилилися вперед, підживлюючись його бажанням привернути увагу.

— Леді Еміліє, — простогнав Девон, — торкніться своїх...

— Годі!

Голос Гніва був не голоснішим, ніж шепіт, проте волосся на моїй шиї стало дибки. Його сила завирувала навколо, наче буря, що мала пролитися на наші голови дощем. Це було єдине попередження,

яке отримали гості цієї зали. А потім князь не стримався. Простір навколо пронизала громовиця, приглушуючи звуки барабанів. Граф, який стояв переді мною, завмер, його здивований погляд наповнився страхом, коли він заховав свій член назад до штанів і відстрибнув на кілька кроків назад, ледь відхилившись від величезного шматка стелі, що летів просто на нього. Шматки гіпсу, наче злива, посипалися вниз, створюючи навколо мене неприступне коло, що мало захищати від хаосу, який насувався.

Я підвела погляд вгору і помітила, як павутиння тріщин шириться стелею, аж доки та не репнула. Дерев’яні поверхні заскреготіли, а кришталеві люстри зацокотіли. Сцена розлізлася і провалювалася вниз, ніби її засмоктувало під землю всередину. Демони закричали і полишили свої секс-вистави, намагаючись врятуватися. Я сиділа у своєму непроникному колі, спостерігаючи за тим, як один столик за іншим вкривався кригою, що була достатньо товстою і важкою, щоб розламати навпіл вишукане дерево.

— Прокляття!

Наша гра спрацювала. Можливо, навіть занадто вдало.

Столик поряд розсипався на друзки. За ним одразу ж послідував ще один. Усі меблі в ігровій залі вибухали і перетворювалися на пил або ж були вкриті товстим шаром льоду, таким важким, що під його масою все розсипалося на скабки. Мій стіл впевнено стояв на місці, він був острівцем спокою серед гнівної бурі.

Лють Гніва знищувала кожен куточок цієї зали один за одним. Від мого дихання білими клубками відходила пара, температура навколо стала небезпечно низькою. Здавалося, що вона опустилася нижче

нуля. Я почувалася так, ніби ми потрапили у світ криги, що був безжальним, жорстоким і смертоносним. Як і вираз обличчя мого князя, коли він кинув на графа свій гнівний погляд. Моє тіло пронизав мороз. А Девон одразу ж намочив штани.

Раптом Гнів постав переді мною і перекинув мене через плече, наче якийсь варвар. Він поклав свою величезну руку мені на спину, коли виносив мене з напівзруйнованої зали.

Він буквально вібрував від намагання стримати свою силу. Я і уявити не могла, що ще він міг зробити, що зруйнувати, якщо це був лише невеличкий прояв його магії.

Я помітила Хтивість, який стояв посеред хаосу і всміхався. Пригадавши нашу гру, я одразу ж почала бити Гніва по спині.

— Постав мене на землю!

Князь-демон не відповів, але я і не очікувала на відповідь. Гнів був зосереджений виключно на своїй меті, коли вийшов з ігрової зали, полишивши позаду крики і нестримний вихор, що й досі завивав у кімнаті. Сніжинки цілували мою оголену шкіру, злегка її поколюючи. Гнів і справді був силою природи.

Скориставшись своєю надприродною швидкістю, він переніс нас до особистих покоїв раніше, ніж я встигла кліпнути.

Він обережно поставив мене на підлогу і зробив кілька кроків назад. Я приховала свою усмішку. Наш план чудово спрацював. Гріх Гніва зруйнував одну з ігрових зал Жадібності, а я зібрала інформацію про Весту. Загалом, це блискучий успіх. Хоча, ймовірно, бідолашний граф так не думав.

— Що ж, сказала я, — як думаєш, ми їх переконали?

Ми мали їх переконати, адже життя Вітторії залежало від цього.

Гнів одразу ж повернувся до мене після того, як зачарував кімнату, щоб приховати нашу розмову. Він і справді мав вигляд здичавілої тварини, що зірвалася з цепу. Моє серцебиття пришвидшилося — і не через страх. Мені хотілося спровокувати його. А тепер він, схоже, був готовий діяти. Я помітила свідчення його збудження. Князь дивився на мене так, наче готовий усе своє життя присвятити задоволенню, що він хотів приносити моєму тілу годинами. І це змусило моє тіло боліти від бажання бути з ним.

— Вам сподобалася вистава, ваша величносте? — Утримуючи його погляд, я крутнулася на місці, переконуючись, що перли на моїй спині зашаруділи. — Міг би дозволити бідолашному графові спустити. Гостям подобався його виступ.

— Еміліє... — те, як він промовив моє ім’я більше нагадувало прохання, а не застереження.

Ще один крок ближче, і він відчуватиме те саме, що і я.

— Чи була я достатньо нечестивою, щоб обманути князя Пекла? — я провела руками по майже відсутньому корсетові, опускаючи одну бретельку. — А ще ліпше скажи, чи була я достатньо нечестивою, щоб спокусити самого диявола?

Гнів прокляв богів, про яких я досі не чула, коли я підійшла ближче. Здавалося, він от-от накинеться на мене. Я відчула, як напруження між нами зросло, і я піддалася його чарам.

Гнів також зробив крок до мене, пильно дивлячись мені в очі. Мисливець вийшов на полювання.

— Скажи, що хочеш цього.

Я поглянула на нього у відповідь, повільно і зосереджено, провівши очима по його тілу. Я пам’ятала, що злість була для нього афродизіаком. Але також пам’ятала, як це змушувало мене почуватися.

— Зараз я хочу демона, а не князя. Покажи мені, чому тебе називають одним із Нечестивих. — Я схопила його за сорочку і підтягнула до себе, мої вуста нависали над його. — І навіть не думай відступити.

РОЗДІЛ 6

Не встигла я навіть оком змигнути, як Гнів притиснув мене до стіни. Він торкався пальцями перлів на моєму корсеті. Я відчувала його теплий подих на своєму карку, коли він притиснувся до мене стегнами.

— Якщо передумаєш...

Я різко розвернулася до нього і палко поцілувала.

— Якщо ще раз зупинишся, демоне, то обіцяю, що випробую на тобі свій кинджал.

Посмішка Гніва була багатообіцяльною. Він ніжно погладив мої груди крізь перловий корсет, аж доки ті почали боліти, жадаючи більшого.

— Цей корсет... — його пальці намацали низку перлів, він смикнув за неї — і маленькі намистинки застукотіли підлогою, коли князь розірвав верхню частину мого вбрання.

Він обвів поглядом мої очі, вуста і кожен міліметр мого тіла аж до самих п’ят, щоб потім так само зосереджено підвести його вгору. Мені подобалося, коли він так дивився на мене. Наче його найзаповітніші фантазії починалися з мене і мною ж і закінчувалися. Безсумнівно, він належав мені.

— Ти приголомшлива.

Він схилив голову, цілуючи мене від шиї аж до самих грудей. Не зупиняючись, він обвив груди долонями і палко припав до них вустами, злегка покусуючи

їх. Я сперлася на стіну, проводячи пальцями по його міцних руках. Обіймаючи князя, коли той лоскотав язиком чутливі пипки моїх грудей.

— Гніве. — Я вигиналася під його тілом, адже не могла стояти на місці через повільні спокусливі порухи його язика. Я змокла і була готова до кохання. — Я хочу тебе. Так сильно, що не можу думати ні про що інше.

Він обхопив своїми пристрасними вустами другу грудь, а потім стиха засміявся, коли я запустила пальці в його волосся.

— Коли я побачив тебе на колінах у того дурня, мокру і сильно збуджену, мені хотілося взяти тебе просто там, на очах у всього двору. — Він говорив тихим, низьким голосом, трохи схожим на гарчання, а його не зовсім «шляхетні» слова змушували кров у моїх венах закипати.

Я притиснулася до нього, бажаючи відчувати його тіло, а потім стала навшпиньки і прошепотіла:

— І я дозволила б тобі зробити це.

Наші вуста злилися у поцілунку, що не був ніжним чи лагідним. Він був тваринним, диким. Це була битва за домінування. Сьогодні вночі ми завершимо цю важливу частину нашого шлюбного зв’язку, і Гнів зовсім не хотів собі покірливу королеву. Він прагнув рівної собі. Так само, як і я.

Я відірвалася від нашого поцілунку, щоб провести язиком по його шиї. Мені було приємно почути, як це змусило його стиха вилаятися. Потім він притиснувся до мене стегнами, і я відчула, що твердь його тіла була міцною, наче граніт. Він цілував і посмоктував шкіру моєї шиї, аж доки мені вже майже не стало чим дихати.

Згодом Гнів перервався, щоб заховати пасмо волосся мені за вухо, ніби хотів впевнитися, що все це відбувалося з нами насправді.

— Я сидів там і увесь час думав про те, що хотів би зробити з тобою. — Величезна рука ковзнула моєю талією, ніжно сповзаючи до стегна, моїх ніг, а потім до місця під коліном, де зупинилася, щоб підхопити мене і підняти трохи вище. — Я уявляв відчуття, що мені даруватиме твоє тіло. Уявляв звуки, що ти видаватимеш. Після того, як я вбив би того негідника, розвів би твої ноги і увійшов усередину. Просто там, на тому бісовому столі.

Його дражливі слова, як бажання і полум’я в його очах, були просто нестерпними.

— Прошу! Я хочу відчути тебе всередині. Негайно! — Я розірвала шнурівку на його штанах, просунула руку і почала свою гру.

— Еміліє.

Моє ім’я на його вустах, а ще — трепет, з яким він його промовляв, пробудили щось у мені. Це було таке сильне відчуття, що мені бракувало слів для його вираження. Тому я обережно прикусила його нижню губу, моя рука стала наполегливішою. Його шкіра була ніжною, наче шовк, а збудження твердішим за сталь.

Це дивовижне, смертоносне створіння належало мені. Я була б здатна на жахливі злочини, якби хтось завадив нам тут і зараз злитися в одне ціле.

— Прокляття, Еміліє! — Він піддався погладжуванню моїх рук, а потім скинув із себе штани, після яких одразу ж послідувала сорочка. Гнів розвернув мене спиною до себе, притиснувши мої долоні до стіни. — Зведи ноги і нахилися вперед.

— Як накажете! — я зробила так, як він сказав мені. Моє тіло було вологим і готовим до того, що на нас чекало.

— Ти забагато говориш.

Я посміхнулася до нього, кинувши погляд через плече, тим часом він схопив рукою мої сідниці і грайливо стиснув їх, щоб показати, що я належала йому.

— Можливо, тобі варто мене покарати.

— Це прохання? — Його очі засвітилися бажанням у момент, коли я кивнула. — Скажете, коли мені варто зупинитися, моя леді.

Він розсунув руками стрічки перлів і схопив мене за стегна, нахиляючи трохи вбік. Потім притиснувся до моїх сідниць, і я помітила, як стаю гарячою і напруженою від цього еротичного відчуття. Він подражнював мене, тручись своїм збудженням об вологість мого тіла.

Я вигнулася, спираючись на його тіло і тихенько благаючи. Тертя стало наполегливішим, і він повільно проник всередину, але лише частково. Я вилаялася і спробувала податися назад, щоб відчути його сповна, але він зупинив мене і продовжив дражливі тортури. Він робив це знову і знову. Аж доки я вже ледь не видиралася на стіну від бажання.

— Гніве, прошу... візьми мене.

— Як забажаєте, моя королево. — Єдиним, нестримним рухом демон увійшов у мене. Він дав мені трохи часу, щоб звикнути до цього відчуття. Моє тіло розтягувалося, але це було приємне відчуття. Він притулився до мене, цілуючи мою шию, посмоктуючи мочку мого вуха у той час, як повністю увійшов всередину, з кожним порухом проникаючи дедалі глибше. — Скажи...

— Що? — запитала я захеканим, палким голосом, що майже не звучав, як мій власний.

Гнів повторив свій рух. Тепер не для того, щоб дати мені час звикнути, а щоб піддати мене тортурам задоволення.

Його наступний солодкий і повільний рух всередині мене зачепив особливо чутливу зону мого тіла, і з моїх вуст зірвався стогін. Він провів губами по моєму вухові.

— Скажи, що я твій улюблений гріх.

Він підтягнув мене ближче до себе, нахиляючи трохи нижче, намагаючись поставити мене так, щоб я отримала якомога більше насолоди. Наша поза мала трохи дикий, грубий і, я навіть сказала б, тваринний вигляд. Проте я не могла уявити кращого поєднання.

— Скажи мені, що ти — моя. — Пристрасть Гніва горіла сильніше за його іменний гріх.

Я також горіла полум’ям кохання тільки для нього. Моє тіло міцно стискало його власне, сам центр мого задоволення нив від болю, а моїми венами текла лава. Я належала йому. Назавжди.

Так само, як і він — мені.

— Ти — моє все. — Я сперлася на стіну, притискаючись до нього і рухаючи стегнами одночасно з його глибокими погойдуваннями вперед. Мені хотілося принести йому стільки ж задоволення, скільки я отримувала від нього. — Ти — мій!

— Прокляття, Еміліє! — простогнав Гнів. Тепер він поклав руку на моє стегно, щоб підтягувати моє тіло ближче з кожним порухом. Інша рука потяглася до центру мого задоволення, його пальці гралися зі мною так, наче я була музичним інструментом, музикою якого він чудово володів. Це відчуття переповнювало, але мені не хотілося, щоб він зупинявся. — Бути з тобою — райська насолода.

— Свята богине! Дужче!

Гнів послухався. Він більше не стримувався, адже його рухи пришвидшилися так, що це змусило світильники на стінах затрястися. Картина, що висіла

поряд із нами і яку я майже не помічала, впала на підлогу.

А потім сталося те, чого я не очікувала. Минуле й теперішнє переплелися, і мене заполонило видіння.

У володіннях іншого демонічного двору Гнів притиснув мене до стіни у темному коридорі й насолоджувався моїм тілом, входячи глибоко всередину. Ми розірвали на мені одяг, але лишили на ньому штани. Думка про нього, напіводягненого, забивала мені памороки. Я дивилася на руку зі зміїним татуюванням, коли та вправно пестила моє тіло, наближуючи мене до піку насолоди, а потім уповільнювалася і змушувала скаженіти від бажання. Йому подобалося дражнити мене, відтягувати насолоду, аж поки я вже була готова взяти ситуацію у свої руки.

Я чула чиїсь приглушені голоси у сусідній кімнаті. Нас могли застукати у будь-який момент. Нам не хотілося мати глядачів, але подобалося ходити по лезу ножа в очікуванні, злегка огорнутими страхом, адже це підсилювало відчуття.

Будучи близько до піку, я помітила, як моя долоня притлумлено світилася, а безіменний палець лівої руки обвило татуювання. Гнів входив всередину, глибше і наполегливіше, моє тіло, як і розум, жадали віддатися насолоді, що він вимагав.

Він нагнув мене нижче.

— Зведи ноги, тримай їх зімкнутими.

Його наказ, як і тертя, що принесла нова поза, змусили мене викрикувати його ім'я, попри страх бути почутими.

Я вигнулася, а демон торкнувся місця, глибоко всередині мене, і я побачила зірочки перед

очима, Я важко дихала, зосередивши свою увагу на величезній руці, що тримала мене за стегно. На безіменному пальці Гніва також з'явилося татуювання. Я усміхнулася, пригадавши його нещодавні слова.

Вічна клятва.

Я поклала свою руку на його, наші пальці переплелися з останнім порухом наших тіл. Ми тряслися і лаялися від задоволення, коли досягли піку.

Видіння раптово зникло, і я знову опинилася у реальності. Мабуть, видіння не забрало багато часу, інакше мій князь помітив би це. Гнів знову увійшов у мене з усією силою, я відчула його нерівне дихання на своїй шиї. Ми були близько до кінця, ми були мокрими і гарячими. Я сама намагалася довести себе до піку... я могла присягнутися, що й досі відчувала на собі наслідки видіння і насолоди, що отримала у ньому. Тепер це підсилювало те, що відбувалося у реальності.

— Свята богине! Прошу, не зупиняйся.

— Не зупинюся.

Його слова прозвучали наче клятва. Гнів круговими рухами тер мій клітор, водночас занурюючись всередину мене, і я нарешті кінчила. За кілька секунд він доєднався до мене, коли з його вуст зірвалися нечестиві прокляття. У мене тремтіли ноги, а він нахилився вперед і поцілував мене в шию.

Я жадно вдихнула повітря і помітила, що на наших пальцях тепер і в цій реальності з’явилися татуювання. У приглушеному світлі я також помітила напис. Літери були написані золотавим чорнилом і з’єднували кінчик пальця з місцем, де долоня переходила у руку:

S

E

М

P

E

R

T

U

U

S

Слова нагадували римські літери. Мені знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти, що означає цей напис латиною. «Назавжди твоя».

Гнів обійняв мене і поклав свою ліву руку поверх моєї, показуючи золотаве чорнило, що простягалося вздовж його безіменного пальця: SEMPER TUUS.

Минуле і майбутнє злилися в одне ціле, сплуталися в моїй уяві.

— Еміліє. — Його голос прозвучав ніжно, виважено. А я не могла відвести очей від татуювання. Я обережно прибрала руку з-під його дотику і жадно вдихнула повітря. Це не ілюзія, не спогади. Ця фраза і справді була вигравіювана на моїй руці тут і зараз.

Я підняла руку над собою і крутнула нею.

— Цей напис з’явився через шлюбний зв’язок?

Гнів відірвався від мого тіла і розвернув мене обличчям до себе.

— Так, і ні. Ти щось пригадала?

— Я... не впевнена. Я побачила нас. У минулому. Щойно. — Я покрокувала до ліжка і сіла на нього, пильно вдивляючись у чорнило на руці. — Ми були

у темному коридорі й кохалися... І ці самі слова з’явилися на наших тілах.

— Ти пам’ятаєш ще щось? Можливо, ще хоч один спогад?

— У мене таке відчуття, що ти вже казав ці слова сьогодні ввечері. — Я потерла скроні, раптово почуваючись гірше. — Свята богине! Це була я, чи не так? Це не Перша відьма? Не зникла дружина Гордині. Не перевтілення з минулого життя. Це була я. Але... як так сталося?

Гнів схилився наді мною, обережно поклавши руки мені на коліна. Він торкався мене не просто для того, щоб заспокоїти, він намагався підтримати мене. Так, наче він міг якимось чином допомогти мені не так гостро відчувати на собі вплив прокляття. Прокляття. Моє серце невпинно стукотіло у грудях, я заплющила очі. Прокляття...

Було у цих видіннях щось, що лишалося поза межами моєї пам’яті. Щось розмите, щось поза моєю увагою. Це було схоже на відчуття, коли розплющуєш очі під водою. Спогад, що хотів вирватися із клітки чогось давно забутого, щоб повернутися до мене. Я розплющила очі і зосередилася на чорнилі, що прикрашало мій палець.

— Це татуювання завжди було тут, чи не так? Воно лишалося прихованим?

— У мене є своя теорія, але... — голос Гніва ніби віддалявся, мабуть, через магію прокляття.

— Хто я? — вимогливо запитала я. Кімната навколо закружляла. — Що я таке? Ти пам’ятаєш?

Гнів мовчав так довго, що я майже підскочила, коли він відповів.

— Тривалий час я й гадки не мав. А коли намагався пригадати, пам’ять працювала проти мене.

— А зараз? — мій голос був тихим, напруженим. — Тепер ти згадав, хто я?

Золотавий погляд Гніва зімкнувся із моїм, і він повільно кивнув. Моє тіло напружилося в очікуванні.

— Вона хотіла, щоб я ненавидів тебе вічність. Але їй не вдалося. — Його обійми міцніше зімкнулися на мені. Мені не було боляче, просто здавалося, наче він ніколи не збирався мене відпускати. Принаймні, якщо я сама не захочу піти. — Згадай.

Це єдине слово, владно промовлене ним, не полишало мою голову, я продовжувала повертатися до нього знову і знову. У тому, як він наказав мені пригадати, було щось незвичне... щось магічне. Він наказав мені за допомогою магії.

Гнів ніби підживлював мене своєю силою. Ймовірно, це був наслідок нашого шлюбного зв’язку. Я відчула легке віяння магії Гніва у повітрі, десь глибоко всередині мене. І я схопилася за нього з надією осягнути, як я могла бути водночас і коханою, і ворогом. Як я взагалі могла забути цю історію?

Серце невпинно стукотіло у грудях. Усередині мене йшла боротьба. Страшна, кривава боротьба. Щось всередині мене хотіло вирватися на волю.

Здавалося, наче наші сили зливалися в одне, перепліталися і створювали нову магію. Надзвичайно сильну магію. Це джерело сили було таким глибоким, що виміряти його глибину було просто неможливо. Ця магія сповнена криги і полум’я, люті і пристрасті. Закляття чи прокляття, що стримували мою пам’ять, тріснули. Я закричала, а магія заполонила мене зсередини, запалюючи кожну клітинку мого тіла.

— Самаелю!

Я потягнулася до Гніва, але він вже міцно обхопив мене руками. Пропонуючи мені частинку своєї сили. Ймовірно, він відчув, як те, що окреслювало межі моєї пам’яті, тріснуло. Усвідомивши це, він перетворив

свою силу на гострий спис і націлив його у саме серце цих змін.

— Скажи мені, хто ти. — Його голос і досі був переповнений магічною наказовістю. — Згадай!

Тепер мені здавалося, наче я глибоко під водою, мені нічим дихати, неможливо думати, я намагаюся вдихнути. Я схопила повітря, задихаючись. Паніка наростала і мені раптом здалося, наче я була на межі життя і смерті. У моїй голові задзвеніло застереження.

Мені не час помирати. Не зараз.

Я заплющила очі й припинила боротися, знаючи, що мені треба було відпустити свої думки, віддатися прихованій силі. У ту ж секунду, коли я уявила, як лежу на водяній поверхні, більше не боячись води, відчуття жаху минуло. Давно потонулі спогади спливли на поверхню, вирвавшись на волю.

Я розплющила очі, Гнів зробив швидкий вдих. Я і не помітила б цієї реакції, якби це був хтось інший. Проте я знала, що передчувала початок кінця. Правда, яку я так невтомно намагалася віднайти, тепер була просто переді мною, магія більше не приховувала її.

— Я згадала, — промовила я хрипким голосом. Він звучав так, ніби я годинами нестримно кричала. Можливо, так усе і було, адже час тепер здавався чимось примарним. Мій князь мав схвильований, але обнадійливий вигляд. — Я знаю, хто я.

Тепер Гнів тримав у руці кинджал. Він підвівся і вказав мені зробити те саме. Ми підійшли до дзеркала, що висіло у ванній кімнаті, демон кивнув на нього.

— Скажи мені, кого ти бачиш.

Золотаві райдужки очей впевнено позирали на мене. Вони були свідченням моєї справжньої сили. Проте я не особливо й дивувалася. Можливо, десь глибоко всередині, куди прокляття не могло запусти-

ти свої гострі кігті, я завжди знала цю правду. Була причина, чому я так добре підходила гріхові, який обрала для себе.

Слова Селестії виринули у мене в пам’яті, — ті, що вона сказала тієї ночі у Кривавому лісі. Стара відьма говорила, що Гнів був моїм дзеркалом. Тоді я мала підозри, але не могла усвідомити, як таке могло статися.

Тепер правда дивилася мені просто в очі в очікуванні.

— Я бачу лють.

- І?

Мій вогонь. Мою злість. Ту древню нестримну силу, до якої мені поки довелося тільки злегка торкнутися. Усі вони належали мені.

— Я бачу богиню, яка править світом.

— Я бачу рівну собі. Мою королеву. — Продовжив Гнів

Він подав мені клинок, його губи спокусливо вигнулися. Здавалося, він почувався простіше, ніби тягар таємниці вже не обтяжував його, ніби жахіття нарешті скінчилось. Я подібного не відчувала, але стрималася і нічого не сказала. Було ще купа речей, пригадати які мені поки не вдалося. Це означало, що навіть попри силу Гніва, якою він підживлював мою власну, прокляття ще не розвіяне повністю.

Здавалося, ніби у моїй пам’яті утворилася тріщина, через яку я дізнавалася правду. Не покидало передчуття, що мені ще судилося відкрити багато жахливих фактів, які висвітлить правда.

Гнів притиснув мене до себе, огорнувши захистом своїх рук. Я сподівалася, що він мав рацію. Що навіть якщо прокляття ще не розвіяно остаточно, все буде на ліпше.

Він підніс вуста до мого вуха і прошепотів:

— З поверненням, ваша величносте.

РОЗДІЛ 7

— Мені треба йти на церемонію підписання обітниці на крові. — Гнів поцілував моє чоло і швидко надягнув на себе штани.

Ця сцена видавалася звичною, навіть рутинною, після бурхливого усвідомлення того, ким я була. Після того, що сталося між нами щойно, і сцени, яку ми розіграли на очах у інших. І це я навіть не згадую потенційних наслідків, що чекали на нас після того, як Гнів зруйнував гральну залу у палаці брата, тероризуючи графа. Свята богине! Той граф. Уявляю, як йому соромно тепер буде перебувати у колі знаті цього двору після того, як його страх розвіється. Кілька останніх годин нагадували нічний жах, що наче тривав роками.

— Ми зможемо все детально обговорити вдома, з тобою усе буде добре?

Я продовжувала пильно вдивлятися у своє відображення в дзеркалі. Я не була відьмою. Я була богинею люті. Якби правда не розкрилася переді мною всього кілька хвилин тому, я досі у це не вірила б. Райдужки моїх очей знову набули знайомого мені карого кольору, що ще раз нагадало мені: я й досі не звільнилася від накладеного на мене прокляття.

— Усе добре.

Гнів уважно дивився на мене, помітивши, як я насправді дивилася на кинджал. Цей кинджал не був

кинджалом його двору, хоча спершу мені так здалося. Зблизька він видався трохи меншим за оригінальний, легшим.

У змії, що прикрашала його, не було лавандових очей-камінців. Вони були темно-рожевими. Лоза на руків’ї обережно обвивала змію і нагадувала мені, як я колись викликала таку саму лозу, сидячи у повній води ванні.

— Він твій, — надягаючи на себе нову, накрохмалену сорочку, промовив Гнів, відповідаючи на запитання, яке я не встигла проказати. Я намагалася віднайти якийсь спогад про свій кинджал, але марно. Гнів підійшов ближче, а потім злегка здійняв моє підборіддя рукою, змушуючи поглянути йому в очі. — Не було нагоди раніше тобі його віддати. Але він твій. Я сам придумав цей дизайн.

Я знову звернула увагу на кинджал. Мені подобалося відчувати його у руці. Було щось у його вазі. Вона чудово мені підходила. Як і речі, що чекали на мене у шафі в перший день мого прибуття до цього світу. Гнів знав мене. Сама богиня знає, наскільки. Я не була вісімнадцятирічною відьмою. Я була створінням, вік якого визначити було неможливо. Я не могла осягнути цю думку, тому відкинула ці роздуми подалі і зосередилася на кинджалі в руці. У мене був власний клинок двору, до якого я належала.

Мене огорнуло занепокоєння.

— Тепер, коли ми завершили одну із частин нашого шлюбного зв’язку, та клятва, якої ти зобов’яжешся дотримуватися щодо Вітторії, стосуватиметься і мене? — запитала я.

— Ти не можеш офіційно доєднатися до двору Гніву, поки не поклянешся на крові. — Сказав він, застібаючи сорочку. Здавалося, Гнів підбирав

слова з особливою обережністю. — Обітниця дозволяє кожному двору діяти на власний розсуд. І це саме те, що я збираюся робити далі. Ми знайдемо Вітторію задовго до того, як така можливість з’явиться у моїх братів. Тобі не треба буде клястися на крові, якщо не хотітимеш цього робити. Хоча я можу подумати, як організувати одночасну обітницю для нас двох.

Якби я не кохала його, після цих слів усе змінилося б. Я знову поглянула на кинджал, і до мене прийшло чергове усвідомлення.

— Вітторія — богиня смерті, чи не так?

— Так.

Моє горло наповнилося істеричним сміхом, але я проковтнула його, відмовляючись знову плакати. Я молилася богині смерті і люті незліченну кількість разів після «смерті» сестри. Вона була єдиним божеством, зв’язок із яким я так палко відчувала. Тепер я знала, чому.

Проте все це було набагато складніше, ніж я могла уявити. Замість одного божества існувало дві різні богині: богиня смерті і богиня люті.

Навіть зараз, спостерігаючи за тим, як мої очі змінюють колір через вплив моєї сили, мені важко прийняти правду. Я виросла серед людей у сім’ї смертних і прожила незабутнє життя у Палермо до тієї ночі, коли «померла» моя сестра, а потім ненавмисне викликала короля самого пекла.

А можливо, це не було випадковістю? Вітторія не могла просто так лишити закляття для виклику Гніва там, де я могла так легко його знайти. Я маю з’ясувати, чому.

Невже вона думала, що він допоможе мені пригадати усе, що я забула? І якщо вона й справді в це вірила, то чому застерегла мене не брати з ним шлюб? Тільки

тому, що вона вірила: щоб пошлюбитися з ним, мені доведеться пожертвувати частинкою себе самої? Я багато чого не знала з цієї історії, адже її слова почасти не відповідали її діям.

Та зараз я просто й уявити не могла, як наші попередні життя у сутності богинь приховувалися від нас. Найімовірніше, це сталося не без участі магії, але я ніколи не чула про подібне закляття. Кожен спогад із власного життя видавався мені надзвичайно справжнім. Якщо все це було брехнею, подібне закляття було під силу тільки комусь із необмеженими магічними силами. Наприклад, Першій відьмі.

Я подумала про Нонну-Марію, про всі ті таємниці, що вона від нас приховувала, про викривлені історії про Нечестивих, Першу відьму і наречену диявола, що вона розповідала нам. Нонна згадувала, що поряд із Нечестивими усе було примарним. Про те, що якщо справжній злочинець завжди був ближче, ніж могло здатися?

Навіть від самої думки в мене тенькнуло у животі. Зрада такого масштабу видавалася мені просто неможливою, втім зараз мене нічого не здивувало б. Люди, яких я обожнювала все життя, не завжди виявлялися надійними, а ті, кого мене роками вчили ненавидіти, не поставали переді мною такими жахливими, як їх описували. Світ під ногами розсипався. Здавалося, наче земля розверзнулася і намагалася проковтнути мене цілком. Гнів подався вперед і погладив мою руку.

— Я не можу... не можу більше нічого пригадати. — Я підвела погляд на Гніва. — Спогади повернуться? Чи минуле завжди поставатиме розмитим у моїй пам’яті?

Замість відповісти, Гнів начаклував оксамитове вбрання, рукавички з ґудзиками, що висіли по боках, а також плащ для подорожей, який розклав на ліжку.

Маленькі лозові завитки і квіточки рожевого й чорного кольорів були вишиті на подолі сукні. Очевидно, ця палітра кольорів належала саме мені.

Я змусила себе зосередитися на тому, чому ми від початку прибули до цього палацу, а також на можливих наслідках невдачі.

— Граф розповів дещо цікаве про Весту. Ти чув хоч щось із того, що він сказав?

— Більшість, — зізнався Гнів. — Веста була не з цих країв, брат, імовірно, хотів одружитися з нею, і останнім часом вона здавалася відстороненою. Веста також не могла розрізнити запах крові, але постійно просила перевіряти його. А також на місцях усіх вбивств було занадто багато крові перевертнів. На жаль, усе це лише дворові плітки, що нічим не підтверджуються. Проте я заінтригований інформацією про кров. Сам факт того, що командирка армії не могла визначити кров за запахом, видається мені дивним, але ще дивніше — те, що кров перевертнів з’являлася на кожному з місць вбивств.

— Якщо їй тут і справді було погано, то всі ці плітки свідчать, що вона шукала способи інсценувати власне вбивство. Якби я була на її місці й не могла зчитати інформацію, яку міг зчитати будь-який демон, мені хотілося б знати кожну деталь, щоб спланувати вдалий обман. Можливо, ті сліди крові перевертнів були просто тренуванням. Можливо, вона вираховувала, скільки крові може знадобитися для того, щоб затьмарити відчуття демона.

Моя сестра точно довела, що інсценувати вбивство можливо. Доки я не знайду хоч один неспростовний доказ, що вказував би на те, що Веста мертва, я вважатиму її живою. У голові з’явилася ще одна ідея, але мені треба було більше часу, щоб подумати над нею.

— Про що ти думаєш? — запитав Гнів.

— Щось тут не сходиться. Вітторія вирішила піти на співпрацю з Жадібністю, що, ймовірно, мало об’єднати його двір і перевертнів, а потім командирка його армії гине за таких таємничих обставин. А що найцікавіше — Вітторія — експертка з інсценування смертей. Якщо Веста й справді така талановита, якою Жадібність описує її, мені важко повірити, що вбити її було так просто. Те, що ніхто не почув звуків нападу, можна пояснити відсутністю варти поблизу, але уявімо, що перевертні тут ні до чого. Хто взагалі мав доступ до її особистих покоїв? Твій брат згадував, що з її кімнати нічого не зникало. Не виявили також жодних слідів проникнення. Це означає, що вона мала сама відчинити двері нападнику, що вона його знала. Чогось у цій історії не вистачає. Можеш поговорити з братом і запитати, що він знає?

— Звісно, але, думаю, ми могли б дізнатися набагато більше деталей, якби поговорили з твоєю сестрою. Найімовірніше, Жадібність не співпрацюватиме з ворожим двором, навіть якщо й потребуватиме нашої допомоги. — Гнів надягнув шкіряні рукавиці, щоб приховати свідчення нашого шлюбного зв’язку. — Після того як одягнешся, на тебе чекатиме карета на виході з палацу. Там і зустрінемося, дружино.

Попри те що навколо панував хаос і все, що відбувалося, було жахливим, мої вуста вигнулися в усмішці.

— Чоловік.

Я відчула, що це те, де я маю бути. Де ми маємо бути. Здавалося, ніби я повернулася додому.

Князь-демон підтягнув мене до себе, цілуючи так, що я ледь не розтанула просто на тому ж місці. А потім він пішов. Я знала, що наша оманлива гра ще не закінчилася. Йому ще доведеться зіграти зі мною що-

найменше одну сценку. Сподіваюся, Жадібність буде достатньо роздратований руйнацією своєї улюбленої гральної зали і не наполягатиме на моїй присутності під час підписання обітниці. Йому хотітиметься, щоб я трималася якнайдалі від Гніва, щоб не дражнила його і той не зруйнував решту його палацу. Впевнена, граф уже нашепотів йому на вухо про все, що відбулося. Шляхетні члени цього двору не переймалися про те, що могли видатися дурнями.

Цікаво, чи могло щось подібне стати мотивом для вбивства Вести. На цьому етапі я не відмовлятимуся від жодних своїх здогадок. Поведінка Жадібності була дивнішою, ніж зазвичай, і для мене він також був під підозрою.

Я зібралася до купи, швидко вдяглася і тільки потягнулася до дверцят карети, ступивши на сніг, що м’яко устеляв доріжку переді мною, як помітила появу Гніва. Мене мало бентежити те, що хтось такий величезний міг рухатися так тихо, втім мій чоловік був хижаком у людській подобі.

Гнів допоміг мені сісти до карети, що сяяла чорними і золотистими кольорами, була керованою чотирма вершниками Апокаліпсису — його домашніми тваринками, і постукав по даху, щоб червоноокі темні коні рушали з місця.

Він розсунув оксамитові завіски, оглядаючи пейзаж за вікном похмурим поглядом. Лівобіч від нас розкинулася Чорна ріка, її темні хвилі булькотіли біля берега наче вариво у киплячому казані.

Моєю спиною поповзло неприємне передчуття. Вода точно здавалася спокійнішою, коли ми прибули. І якщо Нонна-Марія і навчила мене чогось, так це шукати недобрих передвісників.

Над нами збиралася темна хмара неспокою.

Я замислилася, чи могло це якось стосуватися обітниці на крові, яку щойно підписали князі. Можливо, Сім кіл готувалися до перемоги над моєю сестрою. І навіть попри обіцянку Гніва, що ми знайдемо її першими, можливо, небезпека вже стукала у її двері.

Гнів помітив мій допитливий погляд і злегка похитав головою. Ми ще не від їхали далеко від двору Жадібність, і, ймовірно, той поставив шпигунів у кожному закутку палацу на своєму ідеальному, присипаному снігом газоні. Як і у будь-якої магії, у закляття Гніва, що він вимовляв, щоб наші розмови не підслухали, були обмеження. Оскільки, ми рухалися, магія могла діяти не так ефективно. Я кивнула, повідомляючи, що розумію, і також повернулася до вікна. Мені не терпілося дізнатися, чи отримав він якусь додаткову інформацію про Весту від Жадібності, але у будь-якому разі ми скоро прибудемо до власного палацу і зможемо там спокійно усе обговорити. Моя нестримна допитливість може почекати.

Ми сиділи, огорнуті напруженою тишею, коли карета звивалася довгою дорогою, що вела до невеличкої протоки. Здавалося, минула година, хоча дорога й мала займати менше часу. Ми нарешті піднялися на крутий схил, що вів до мосту, який з’єднував землі дворів Гордині і Гніву.

На вершині схилу Гнів заметушився. Я хотіла знати, чи це пов’язано з тим, що він відчув присутність Вітторії, чи з чимось іншим. Проте він кинув на мене черговий погляд, повідомляючи, що нам поки не можна говорити відкрито. Я спробувала пригадати про будь-які інші загрози, що могли спричинити таку його реакцію, але нічого не спадало мені на думку. Він зняв рукавиці і витягнув кинджал, притискаючи його вістря до своєї долоні достатньо сильно, щоб

пролити краплю крові. Метал і коштовне каміння над ним засяяли, ніби задоволені й підсилені його пожертвою. Рана загоїлася за лічені секунди. У цьому й були переваги безсмертя. Я замислилася, як можу бути богинею і смертною водночас. Нарешті Гнів порушив тишу між нами.

— Якщо хтось наблизиться до карети і щось піде не за планом, надягни плащ і біжи до нашої фортеці. Анір підготує армію, доки я затримаю нападників.

— Навіщо надягати плащ? Він магічний?

Князь кивнув.

— Дай йому трохи своєї сили, і він покаже світ навколо, але водночас зробить тебе невидимою. Він не зможе приховати твій запах, але дасть тобі час на втечу.

— Ти хочеш, щоб я покинула тебе, якщо на нас нападуть?

— Так. Зараз я — воєначальник, а ти — воїн. І ти робитимеш так, як я накажу.

— Думаєш? — я підвела брову. — Не пам’ятаю, щоб я давала присягу чи якимось чином клялася служити тобі.

Мій тон був виваженим, але короля таким не надуриш. Імовірно, погляд Гніва, що він кинув на мене, змушував його демонічних воїнів боятися.

Проте я не була однією з них. Я була його дружиною. І якщо цей зарозумілий поганець думав, що я полишу його на поталу ворогам, він неабияк помилявся.

Мої вогняні золотисті райдужки вказували на те, що я можу викликати вогонь, який може спалити будь-що на моєму шляху, а тому я також володіла страхітливою силою. І я стоятиму поряд із ним і боротимуся до останнього подиху пліч-о-пліч, якщо дійде до цього.

— Я безсмертний, Еміліє.

— А я? ~ Якщо я й справді була богинею і нас поєднували роки минулого життя, було щось, чого він переді мною не розкривав. Щось, до чого я обов’язково докопаюся, як тільки ми прибудемо до власного палацу.

Погляд Гніва боровся з моїм, наче крижана лють і золотисте полум’я злилися в одне. Йому не перемогти у цьому протистоянні. Я вже вирішила. Хоч що він скаже, це не переконає мене передумати і лишити його наодинці. Після ще кількох невдалих спроб мене переконати він нарешті здався.

— Якщо щось піде не так, я спробую промовити закляття transvenio¹ і перенести нас у власні володіння. Стій поряд і приготуй свій кинджал. Бий перша і роби це швидко. Якщо хтось посміє напасти на нас серед білого дня біля моїх володінь, вони не вагатимуться і будуть готові нашкодити тобі.

— Ти думаєш, це В...

Простір навколо пронизало виття, сидіння під нами завібрували. Потім почувся ще один протяжний голос. Виття наростало. Раптом повітря навколо нас наповнилося хором подібних звуків, що стрясали гори і м’яко відлунювали вдалині.

Волосся на моєму тілі стало дибки.

Вовки. Судячи з того, як звучало їхнє гарчання, це були величезні вовки, точніше, — перевертні. Тепер я мала відповідь на своє запитання, щоправда, і досі не розуміла, чому вони тут. Коні заіржали і загарчали. Подібних звуків точно не почуєш від звичайних смертних жеребців.

На перший погляд Гнів здавався спокійним і зосередженим. А потім я помітила відблиск захоплення у його очах. Він жадав війни, битви. У той час, коли інші дрижали б від страху, щось усередині нього пробудилося. Він повільно дражливо посміхнувся мені.

— Перевертні розлючені.

Це благословенне відчуття підживлювало неймовірний запас його демонічної магічної сили. Я посміхнулася йому у відповідь, відчуваючи полегшення. Усе буде добре. Гнів завісив вікна, ховаючи нас від непроханих очей. Вочевидь він не боявся зіштовхнутися зі своїми ворогами.

Раптом ми почули ще один вий, цього разу він був ближче і схожий на команду альфи. Доменіко був тут. Я не знала, чому вовки перебували в Семи колах. І після наполегливого переконання Жадібності у тому, що саме вони вбили командувачку його армії, мене переповнив страх, навіть попри захоплення і безстрашність мого чоловіка. Враховуючи, яким відданим моїй сестрі здавався Доменіко, я не могла уявити, щоб він діяв проти її волі.

Гнів стукнув кулаком по даху карети, приголомшивши мене, і вона зупинилася. Цей момент настав. Енергія, сповнена нервування, наповнила мене.

Якщо перевертні були тут, як і Доменіко, я сподівалася, що сестра також десь неподалік. Якщо вона була тут і вовки не спланували цей напад самі, ми мали нейтралізувати їх і забрати Вітторію до свого двору. Жоден із князів не знав би, що ми знайшли її і переховуємо у своєму палаці.

Гнів кивнув у бік дверцят, повідомляючи, що ось-ось відчинить їх. Я схопилася за руків’я свого кинджалу, мої руки спітніли, а серце невтомно стукотіло у грудях. Якби мені тільки вдалося поговорити із сестрою,

нам вдалося б уникнути кровопролиття. Я впевнена, що вона відступить, як тільки побачить мене. Тоді ми могли б поговорити про Весту, і я дізналася б правду про її причетність.

— Пам’ятай. Не відходь від мене і бий впевнено. — Князь зупинився, тримаючись за ручку дверцят, а потім кивнув. Він оповив рукою мою талію, швидко і пристрасно поцілувавши. — Навіть не думай загинути, інакше я віднайду тебе і затягну назад до свого королівства.

— Звучить як погроза.

— Це проклята обіцянка, моя леді.

— Я також кохаю тебе. — Я огорнула руками його обличчя. — Якщо готовий, нумо вб’ємо кількох перевертнів.

Його погляд потемнішав.

— Кровопролиття заводить мене майже так само, як твоя невеличка сценка кілька годин тому. Після битви я одразу ж потягну тебе до ліжка. — Гнів невблаганно усміхнувся. — І ми довго з нього не вилазитимемо. Сподіваюся, ти взяла із собою ту перламутрову спідничку.

Будь-яке нервування і страх у мені зникли. Я підозрювала, що Гнів виголосив цю промову, щоб налаштувати мене на те, що станеться опісля і щоб я могла ліпше зосередитися. Він був хорошим воєначальником, адже я готова вбити тисячі вовків тільки для того, щоб опинитися з ним у ліжку.

Його посмішка була сповненою чоловічої самовпевненості. Не дивно, що він так почувався після наших приголомшливих пестощів, тут я з ним посперечатися не могла. Відчувши, що я була готовою, Гнів сильніше стиснув кинджал у своїй руці і прочинив двері. Він вистрибнув із карети з блискавичною

швидкістю, а я подалася одразу ж услід за ним, також тримаючи свій клинок напоготові.

Піднесення всередині ущухло, коли я побачила картину, що постала перед нами.

Вовки, майже сотня вовків, стояли пліч-о-пліч на мосту, загороджуючи нам шлях до двору Гніву. Але моє серце вистрибувало із грудей не з цієї причини. А через те, що десятки величезних вовків оточили нас, їхні лапи висіли у повітрі над землею. Вони були духами. І чекали, щоб напасти, якщо хоч один з їхніх братів поляже під час битви.

Прокляття! Я не сумнівалася, що Гніву вдасться навіть на самоті здолати більшість з них, але їх було занадто багато. Занадто.

Сестра зібрала армію. Так, ніби мої думки матеріалізували її з повітря, Вітторія з’явилася позаду найлютіших перевертнів. Обличчя не прикрашала її коронна усмішка, проте в її очах сяяли зрадливі вогники. Створіння, що дивилося на нас було холодним, позбавленим людяності. Безсмертним. Вона була такою ж, як і я, і це до смерті лякало мене.

— Ми збиралися зустрітися і поговорити сьогодні, сестричко. Мені набридло чекати, тому я прийшла з друзями, вони проведуть тебе до Мінливих островів. — Вітторія кинула погляд на Гніва. — Раджу тобі спокійно її відпустити.

Земля під нашими ногами затряслася, від люті Гніва тріщало усе королівство.

— Здайся двору Гніву добровільно, і я дозволю твоїм цуценятам побачити завтрашній день.

— Як великодушно з твого боку. — Губи Вітторії вигнулися у зловісній усмішці. — І як нерозсудливо. Здається, ти не чув про те, на що я здатна. Дозволь мені продемонструвати.

— Вітторіє, — промовила я, намагаючись не видати хвилювання, — пішли з нами.

— Навіщо мені це?

— Бо тебе підозрюють у вбивстві, й за твою голову оголошено винагороду.

— Невже?

— Так, — я не відводила очей від її насмішкуватого погляду. — І я вірю, що в цій історії є інший бік. Прошу. Зупинися і поговори зі мною. Мені хочеться вислухати тебе. Дай мені очистити твоє ім’я від будь-яких злочинів.

— Що мені до того, що князі пекла вважають мене вбивцею? Жодному з них не можна вірити. Вони дурять і маніпулюють, пишаючись цим. І я занадто довго грала за їхніми правилами.

Сестра підняла праву руку і зігнула її в лікті так, наче тримала м’яч. Вона стояла занадто далеко, і я не могла почути слова, що вона шепотіла, але страх усередині мене наростав, коли я спостерігала за тим, як вона промовляє якісь закляття. Блискуче лавандове світло оповило її лікоть, повільно повзучи по її руці до зап’ястка, зупиняючись і зосереджуючись на її долоні.

Гнів вилаявся і став попереду мене, закриваючи мене своїм тілом. Я дивилася повз нього, нажахана, коли сестра спрямувала пальці у наш бік. її рука обросла кігтями, що були чорнішими за найтемнішу ніч і гострішими за будь-який клинок. ЇЇ рука була вугляною, наче вона засунула її до пекельного полум’я, а потім витягла разом із магією, що воно таїло, магією, яку краще було б не турбувати. Чорні вени здіймалися аж до самого ліктя, змішуючи темні чари з її власною кров’ю. Блискуче лавандове світло зникло.

Вона здійняла руку, гордовито показуючи нам свій демонічний відросток. Я не могла відвести погляду, коли вона обернулася на вовка.

— Доменіко, коханий, ходи сюди.

Сірий вовк із блакитним відтінком хутра, який стояв правобіч від неї, був завбільшки з ведмедя і мав тьмяні фіолетові очі, зробив крок уперед до моєї близнючки, тихенько скавулячи і припадаючи до її ніг.

Без будь-якого попередження змінена магією рука Вітторії увігналася у груди вовка, звук кісток, що ламаються, і розірваних м’язів заполонили нав’язливу тишу. Я не могла повірити у те, що сталося. Вітторія одним швидким порухом відсмикнула руку, стискаючи у пазурах серце, що й досі билося, тримаючи його над собою на поталу сотень очей, що уважно спостерігали за нею. Доменіко упав на землю нерухомою купою закривавленого хутра.

— Що ти накоїла? — прошепотіла я.

Мені звело живіт від цієї жорстокості. Від крові. Колись я вже бачила подібні рани. На відьмах. Ми з Гнівом тоді не розуміли, яким чином їм вирвали серця. Тоді князь подумав, що це був якийсь звір, адже не зміг відчути жодного із демонів. Тоді я була переконана, що це справа рук котрогось із князів пекла. Я похитала головою, не здатна повірити, що моя близнючка була спроможна на подібне безпощадне жахіття. Вона вбила власного коханця. Саме вона вбила всіх тих відьом на нашому рідному острові. Причини все ще були невідомими, але тепер я знала, хто це зробив.

— Ти вбила тих дівчат.

Не Антоніо, не янгол смерті, а моя сестра. Мої плоть і кров.

У цей момент мені було легко повірити, що вона могла вбити Весту.

Вітторія окинула мене розсудливим поглядом.

— Будь-хто здатний на вбивство, сестричко. Хочеш побачити справжню причину, чому вони так бояться мене? Чому хочуть закувати мене у кайдани?

— Прошу. — Мій голос звучав благально, та мені було байдуже. — Прошу, зупинися. Пішли з нами.

— Благати — це діло смертних.

Вітторія обернулася на себе, кинувши погляд на мертвого перевертня, що лежав біля її ніг. Вона виклично змахнула двома пальцями, і бездиханне тіло Доменіко підлетіло вгору. Вітторія нахилила голову, поглянувши на серце, що все ще повільно стукало в її руці, а потім засунула його назад до його грудей. Як тільки вона прибрала свою демонічну руку, рана миттєво загоїлася.

Його заплямоване хутро зникло, натомість з’явилося нове — чисте й блискуче. Будь-які ознаки смерті зникли. Блискучі очі Доменіко розплющилися, він загарчав, показуючи зуби. Не у бік створіння, яке щойно забрало його життя, а у наш. Я не могла відірвати очей від них, намагаючись усвідомити, що сестра не просто вбила когось, а була здатна повернути свою жертву до життя.

— Ми — боги цього пекла, Еміліє! Ми — Страхітливі! — Близнючка знову поглянула на мене. — Ні відьми, ні перевертні, ні самі князі пекла не здатні нам протистояти, якщо ми об’єднаємося. Твоя сила пробуджується. Час забрати те, що належить нам по праву. Час повертатися додому.

Моїм домом був двір Гніву. Це був мій вибір. Усередині мене піднялася якась темна захисна хвиля.

— Це тому ти попереджала мене не бути з Гнівом? Бо хотіла, щоб я приєдналася до тебе?

— Звісно. Твоє місце не біля демонів, твоє місце біля тієї, хто рідна тобі по крові.

— І що, якщо я відмовлюся йти з тобою? — я сильніше обхопила кинджал. — Що тоді?

Сестра помовчала кілька секунд для того, щоб я відчула себе незручно.

— Ми віднайдемо інший спосіб звільнити твою силу з магічної клітки. — Вітторія пильно поглянула на Гніва. ЇЇ погляд палав забавою, коли земля під її ногами задрижала. — Ти вогняна, хитка й отруйна. — Вона витягнула кинджал із кобури. Лезо сяяло дивними магічними символами. Гнів завмер на місці. — Я і є та іскра, що розпалить твоє полум’я.

Мій чоловік не чекав, доки вона нападе.

Одним порухом люті він звалив на її голову усю міць своєї сили.

І вовки відступили вбік.

РОЗДІЛ 8

Гнів бився з витонченою жорстокістю, прокладаючи кривавий шлях крізь наших ворогів, рухаючись наче втілення нічного жахіття. Він вбивав перевертнів без упину і пощади. Вовки кидалися на нього, і він знищував їх один за одним, убиваючи нового, коли попередній ще не встиг упасти на землю.

Його тіло не просто створене для війни, воно загартоване тяжкою працею. Воно було ідеально загостреною зброєю, що слугувала його цілям. Я швидко переводила погляд, відслідковуючи його блискавичні рухи.

Він вдаряв, і вовки падали, більше не в змозі підвестися. Кров заляпала сніжну землю. Повітря наповнилося металічним присмаком і диким запахом адреналіну. Всього за кілька секунд демон війни поклав до ніг десятки перевертнів. Десятки інших застигли під шаром криги просто посеред атаки.

Пекельний вияв його сили поставав перед нами у всій своїй міці.

Гнів змусив власну магію пульсувати, і та, наче блискавиця, вдарила землею, і все навколо затряслося.

Демонічні коні вирвалися зі своїх поводів і кинулися на вовків, їхні металеві зуби скреготіли, з легкістю розривали плоть і кришили кістки.

Я також вступила в бій, намагаючись прорватися крізь навалу і прочистити шлях для нашої оборони. Моє тіло наче пам’ятало, як саме вбивати з холодним розрахунком. Оскільки я була богинею люті, то точно зналася на подібному, навіть якщо нічого з того не пам’ятала.

Я вдаряла руків’ям свого кинджала по вовках, що застигли у кризі, зовсім не зважаючи на шматки тіл і закривавленого м’яса, що летіло мені під ноги разом із розбитою кригою. Моє тіло пронизували сила і лють. Втім у цієї сили були свої обмеження. Це відчувалося, наче та стіна, що постала всередині мене, коли Заздрощі відняв у мене сили.

Прокляття й досі стримувало мене. Уперше злість через те, що мене тримали в темряві, перемогла над страхом дізнатися усю правду. Якщо нам вдасться пережити цей бій, я поклялася, що зроблю усе можливе, щоб віднайти шлях до справжньої себе.

Більше ніколи я не почуватимуся ув’язненою чи безсилою.

Сніг посилився, і сіре небо почало темнішати, ще більше нависаючи над нами. Якщо Гнів якимось чином керував погодою, не дивно, що потойбіччя було морозною тундрою. Його сили не можливо було контролювати, тому сама природа підкорялася його волі. Я сподівалася, що це лякало наших ворогів. Мені хотілося, щоб цей світ проковтнув їх живцем.

Гнів рухався вперед, до краю мосту, у той час, коли ще більше вовків з’явилося з Королівства тіней. Демон оповив усе навколо своєю силою і заморозив усіх, хто рухався поряд, крім мене і своїх демонічних коней. У розпалі битви я намагалася віднайти сестру.

Вітторія зникла, але я відчувала її відсторонену присутність. Вона вичікувала. Хай що вона

замислила, у тому не було нічого хорошого. Я мала дістатися до неї, переконати зупинитися або нейтралізувати її самотужки. На мене кинувся вовк, його паща зламалася, і він застиг, впавши на землю просто переді мною. Моє обличчя заляпало кров’ю, але я навіть не подумала зупинитися, щоб витерти її.

Позаду почувся відголос якогось поруху, і я повернулася, щоб поглянути туди. Я вигнулася і завдала нищівного удару одному із перевертнів, що наблизився до Гніва, коли той стояв спиною. Він підступи уже занадто близько. Занадто. Лють всередині мене закипала, я трималася поряд зі своїм королем. А моя войовнича несамовитість наче барабан стукотіла у такт із серцем.

Вовки намагалися кинутися на демона, але щоразу хтось із нас не давав їм це зробити. Демонічні коні гарчали збоку від мене, прориваючи чи пробиваючи шлях крізь скажених звірів.

Це повторювалося знову і знову. Здавалося, ми билися годинами. Земля під ногами налилася кров’ю, мій плащ насичувався нею, приймаючи пожертву. Я насолоджувалася цим відчуттям, смакувала його. Мені хотілося більшого.

Більше смертей. Більше люті. Більше помсти.

Моє лезо блистіло золотисто-рожевим сяйвом, впиваючись кривавою жертвою, що я йому пропонувала. Ми вже майже дійшли до центру мосту, коли я почула страшенний звук, що змушував кров у венах стигнути. Він був страшнішим за будь-якого вовка чи демонічного коня. Створіння гарчало і гавкотіло, наче скажений пес. Кілька скажених псів.

Земля стрясалася від могутніх кроків, що прямували до нас від двору Гніву, з іншого боку мосту. Я тихо вилаялася, коли помітила чотирьох величезних

церберів. Гнів і справді не жартував, коли назвав цербера, якого ми зустріли в Коридорі гріхів, цуценям. Адже він був завбільшки з поні, а ці четверо нагадували слонів. їхні блакитні очі зблиснули, а вовки поряд настовбурчили хутро, переводячи погляди від Гніва до його бойових псів. Завдяки підкріпленню боротьба для вовків і сестри стала важчою.

Не чекаючи жодних команд, білі, як сніг, цербери вступили в бій. Я дивилася на них достатньо довго, щоб помітити, як їхнє білосніжне хутро забарвилося у червоний, вбираючи в себе плоди їхньої нещадності, а потім і сама повернулася до різанини. Я зосередилася на кинджалі у своїй руці, завдаючи ударів із такою граційністю, наче виступала з вишуканим танцем. Битва була моєю музикою, а смерть — моїм вмілим партнером. Моїм єством запульсувала помста.

Гнів бився з такою само завзятістю, як і на початку. Він не здавався виснаженим. Проте важко було сказати те саме про вовків. Деякі з них перечіпалися і важко дихали, з їхніх морд скапувала біла піна, а груди стали важкими від виснаження.

Дивлячись на церберів, пекельних коней і Гніва, мені здавалося, що перемога близько. Що вона невідворотна. Я пригнулася, коли на мене стрибнув іще один із вовків, а потім перерізала йому горло. Його кров заляпала моє обличчя, змочила волосся, і він упав на підлогу.

— Еміліє!

Я повернулася, почувши голос сестри, що змушував кров у венах стигнути. Я не могла позбутися інстинкту захистити її. Це було помилкою. Світ перевернувся, і все пішло шкереберть після цього вияву людяності й любові. Гострі пазурі розірвали на мені плащ, впиваючись у плоть на мох грудях. Я закричала.

Раптом щось відкинуло вовка назад, він упав на міст із такою силою, що я почула, як ламається його хребет. Цей звук лунав так гучно, що його відлуння було чутно навіть попри нестримні звуки битви, яку провадили цербери і пекельні коні.

Вовк затрясся у короткій агонії, а потім назавжди завмер. Я глибоко вдихнула і стрималася, щоб знову не закричати. Рана на моїх грудях нила дедалі дужче з кожним ударом мого серця. Я не відчувала болю сповна через адреналін. Проте мене здолало запаморочення.

Очі Гніва горіли золотавими вогниками, коли він схилився наді мною, оглядаючи рани на моєму тілі. Навколо стало надзвичайно холодно. Його лють досягла свого піку.

Ліпше моїй близнючці і її вовкам відступити, доки він не знищив їх. Гнів потягнувся до мене, а потім упав на коліна. Його світла сорочка зяяла однією червоною плямою крові. Він поглянув униз, звівши брови, ніби не вірячи в те, що сталося. Блискучий кинджал стремів із його грудей.

— Гніве! — прошепотіла я, ігноруючи болісне відчуття рани. Я схопила його, огорнувши своїм тілом. — Усе буде гаразд. — Я затиснула рукою його рану. — Я витягну його, і рана загоїться.

— Знаєте... — озвалася Вітторія позаду Гніва, а потім нещадно вихопила кинджал, витягнувши з його спини. — Багато хто шукає Нищівний клинок...

Я перевела погляд із рани, яка й досі нестримно кровила, на близнючку. Гнів говорив, що проклятий клинок міг вбити його, а сестра увігнала у нього кинджал, який точно завдав йому шкоду. Зазвичай усі рани Гніва загоювалися за лічені секунди. Він також казав, що міг відчувати його присутність,

але цього разу його відволікли. Я відволікла його.

Його засмагла шкіра бліднула, але лють в очах не вщухала.

— Твій плащ.

Я кинула на нього погляд, давши зрозуміти, що клинок затьмарював його свідомість. У жодному зі світів, що існують, я ніколи не покинула б його помирати.

— Виправ це! — я глянула на сестру. — Негайно!

Здалося, наче Вітторія подумала над моїми словами. Вона знизала плечима.

- Ні.

— Вітторіє, — моє дихання почастішало, — думаєш, маєш право відмовити мені у цьому?

Вона кивнула одному з вовків, ймовірно — Доменіко, і той впився зубами у моє плече, зачіпаючи рану на моїх грудях, коли відтягував мене подалі від князя. Біль заполонив мої відчуття. Вовки скористалися можливістю і стали між мною і моїм чоловіком.

Я пересилила агонію і ступила вперед, назустріч вовкам, що гарчали.

— Зупинися! Вітторіє, просто зупинися! Я зроблю все, чого ти хочеш.

— Можливо, я хочу, щоб ти спостерігала за тим, як він стікає кров’ю. Як ти тепер почуваєшся, Еміліє? Достатньо розлючена?

Вітторія вдарила ногою Гніва по спині, саме в те місце, куди щойно увігнала клинок. Він викашлявся кров’ю.

— Це злить тебе? — вона знову вдарила його, цього разу руків’ям клинка по скроні. Подібний удар був би смертельним для будь-якого смертного, судячи зі звуку, що послідував за ним. Князь кліпнув очима, коли

кров стікала його обличчям, але не закривав його руками. Щось було не так, адже він мав би відповісти на її удари. — Хочеш помститися?

— Припини! — закричала я.

— Що треба ще зробити, аби пробудити твою магію? — Вітторія схопила його за волосся і закинула його голову назад, оголяючи шию, до якої приставила лезо. — Можливо, цього буде достатньо?

Хай чим є цей клинок, він і справді зашкодив йому. Якщо вона переріже йому горло, якщо я втрачу його... Я вибухнула. Та древня магія всередині, той нестримний звір прокинувся, жадаючи відплати за пролиту кров Гніва. Я більше не бажала стримуватися. Не прагнула контролю.

Я випустила магію на волю.

Лють цілковито оповила усі мої відчуття. Я стала смолоскипом, огорнутим рожево-золотавим полум’ям. Повітря навколо стало вогняним, тільки я, Гнів, Вітторія і Доменіко стояли у захисному колі. Усе, крім Гніво-вих коней і церберів огорнув вогонь.

Вовки кинулися геть. Ті, яким не пощастило втекти, запалали. У повітря здійнявся сморід паленого хутра, а потім відчувся солодкий запах обвугленої плоті. Вітторія спостерігала за всім цим із неабиякою цікавістю, але нічого не промовила у той час, як моя сила наростала.

Сніг і крига навколо танули. Ріка під нами закипала, вовки, що стояли віддаля, перетворилися на попіл, інші — зникли, повернувшись до Королівства тіней. Каміння на мосту почало плавитися. За лічені секунди всі ми провалимося у кипучу воду, що відділить нашу плоть від кісток.

Та мені було байдуже. Я заберу сестру із собою. Прагнення помсти було спрагою, яку я не могла втамувати. Я заберу усіх їх із собою, а потім...

Я відчула, як легенький мокрий сніг падає мені на голову, маленькі сніжинки виводили мене з трансу. Пальці Гніва торкнулися моїх за секунду до того, як його рука обм’якла. Я полишила свої сили і впала на коліна, притискаючи його до себе.

— Звісно ж, віднайти Нищівний клинок було неможливо, — промовила Вітторія, відкидаючи кинджал убік. — Тому мені довелося скористатися отрутою. Є переваги у тому, щоб бути богинею смерті. Звісно, мені потрібно було трохи часу, щоб зварити зілля, яке могло б покласти безсмертного.

Мені знадобилося кілька секунд для того, щоб усвідомити, про що вона говорила, аби скласти її слова і дії докупи. Я повернулася до сестри.

— Ти так і не знайшла Нищівний клинок.

— Ще ні. — Зітхнула Вітторія розчаровано. — Проте моя брехня про нього виявилася вдалою. — Ось чому Гнів не відчув його. Усе це було проклятою брехнею. Мене знову охопила лють, та не встигла я якось зреагувати, як сестра підняла руку і стиснула її у кулак, промовляючи: — Спи.

Моє серцебиття уповільнилося. Мене огорнула паніка, коли я усвідомила, що не можу ніяк допомогти ні собі, ні Гніву. Я вдарилася головою об землю з характерним звуком, продовжуючи незворушно дивитися на свого чоловіка, який, здавалося, пробудився і кричав моє ім’я.

Його обличчя — останнє, що я бачила перед тим, як увесь світ навколо оповила темрява.

Я прокинулася від звуку потріскування вогнища, проте повітря пронизувала холодна вологість, а не тепло. Навколо пахло скопаною землею. Цей запах

нагадав мені, як Нонна водила нас на кладовище під час повні, щоб збирати цвинтарну землю і благословляти власні амулети для захисту від диявола. Від мого чоловіка.

Я кліпнула, помітивши над собою стелю, порослу корінням, і здивовано підвелася. Було темно, наче під землею, міцне коріння вгорі вказувало на те, що де б я не була, наді мною проростало величезне дерево. Я роззирнулася порожньою кімнатою... точніше, темницею. Одна зі стін була ґратами, що розташовувалися настільки щільно, що пролізти між ними було просто неможливо. Інші стіни були зробленими з ґрунту, а підлога — з каменю.

Язики гарячого полум’я сповзали моїми грудьми і створювали відчуття агонії.

Битва. Вовки. Гнів.

Усі ці спогади тиснули на мене водночас. Попри пекучу рану я піднялася із солом’яного матраца, на якому сиділа, і схопилася за ґрати, сподіваючись розсунути їх.

Гострий біль пронизав мою руку, і я відпустила. Ці ґрати були заклятими. Сподіваюся, це просто чергова перешкода на моєму шляху, а не його кінець. Я занурилася у джерело своєї магії і спробувала викликати власний вогонь, націлюючись розплавити метал. Від моєї руки відходили бутони полум’я, метал засяяв червоним, а потім... нічого не сталося. Закляті ґрати всотували мою магію.

Я спробувала знову, і мене відкинуло назад від потоку власної магії.

Чудово. Моя магія тільки підживлювала закляття. Що дужче я старалася, то ув’язненішою ставала. Мерзенна хитрість, втім, ефективна. Прокляни її богиня!

— Вітторія!

— Пам’ятаєш, як однієї ночі ти підслухала, як я говорив про Зірки семи, тіньова відьмо?

Я зіщулилася від звуку неочікуваного голосу і зосередилася на темній тіні, що стояла у закутку темниці.

— Заздрощі?

Князь нахилився вперед, дозволяючи єдиному смолоскипу на стіні коридору показати холодні вишукані риси його обличчя.

— Не ти єдина тут у відчаї, дитинко. Я також хотів би побачити тут свого брата.

— Чому ти тут?

Заздрощі кинув на мене роздратований погляд.

— Твоя сестричка не могла відірвати від мене своїх демонічних лап. — Він погладив свої груди, там, де мало бути його серце. Він сидів у розірваній сорочці, наче Вітторія вирвала його серце. Він помітив моє нажахане обличчя і відповів нечестивою усмішкою. — Не переймайся. Воно на місці. Таке ж сухе і чорне, як і колись. У будь-якому разі, воно тут.

— Мені це не цікаво.

— Безсмертя... — він знизав плечима. — Рани загоюються, серце відростає назад. Життя продовжується. Знову і знову.

Коли він говорив це таким тоном і в такий спосіб, це звучало жахливо.

— Якщо Вітторія не хотіла твоєї загибелі, то навіщо їй виривати тобі серце і кидати до темниці?

— Якщо ти раптом не помітила, то я відкрию тобі очі. Твоя сестра садистка і психопатка водночас. Проте, судячи з цієї жахливої рани на твоїх грудях, для тебе це не новина. — Заздрощі підвівся і струсив пил зі своїх штанів, а потім скривився, поглянувши на свої брудні руки. — Вона також доволі одержима мною, але за це її важко судити. Адже я невимовно чарівний.

Вона божеволіє, коли я не відповідаю на її загравання чи на її пропозиції співпрацювати.

— Так, ти нестерпний, у цьому сумнівів немає, а щодо решти — ще побачимо. — Цікаво, що сестра шукала підтримки Заздрощів, укладаючи угоди із Жадібністю. А можливо, усе було навпаки. — Ти був першим, із ким вона обрала співпрацювати, чи другим у черзі?

— Другим. Хоча, я впевнений, що вона пошкодувала, що не обрала мене від початку. У мене більша скарбниця, ніж у Жадібності.

— Сумніваюся, ваша високосте.

Цього разу він по-справжньому усміхнувся мені, показуючи ямки на своїх щоках. До цього я бачила таку його посмішку тільки раз, і вона робила мене м’якшою.

— Здається, твоя сестра — не єдина, хто має такі гострі пазурі. Вір у що заманеться, дитинко, але пам’ятай: я не можу обманювати. — Він подивився на сліди на моїх грудях. Якби я так добре не знала його, могла б подумати, що на його обличчі проступило занепокоєння. — Тобі треба якось полікувати ці рани. Вони уже видаються запаленими. Якщо почнуть гнити, то просмердиться вся темниця.

— Вдало підмічено. — Я примружилася. — Чому продовжуєш називати мене тіньовою відьмою? — запитала я. Поблизу не було ніякого цілителя, не було чим перев’язати рану, і взагалі, мені зараз не варто було думати про те, чого я не могла змінити. Якщо рана і справді інфікована, сморід — останнє, про що варто перейматися. — Я чудово знаю, хто я. Що я таке.

— Ти знаєш? — його голос звучав так, наче я його не переконала, коли він усівся на підлогу.

Я глибоко вдихнула, зосереджуючись на останньому образі Гніва, що мені вдалося побачити, для того щоб підживити власну лють. Я дозволю їй вивільнитися зі своєї клітки. І мене тоді ніщо не зупинить.

— Не видно?

— Твої очі... — Заздрощі підвів брову, наче злегка здивувався. — Більше не очі звичайної смертної. Здається, тебе наздогнало твоє безсмертя. Та це й не дивно. Хоча твої рани не загоюються, і це дивує мене.

Я відпустила свою лють і зітхнула. Заздрощі пильно вдивлявся в риси мого обличчя, але не коментував. Та я зрозуміла, що він, ймовірно, помітив як магічні райдужки знову стали карими. Я знизала плечима і кліпнула.

— Не така я вже й безсмертна.

— Твої сили ще не до кінця розкрилися, але безсмертя завжди перемагає над смертністю. Це сильніша властивість. Крапля безсмертя варта більшого, ніж море смертної сили.

Це мало сенс. Майже. Якщо не враховувати, що Гнівові не раз доводилося боротися за моє життя. Дуже скоро я докопаюся до правди, чому це так.

— Давай не відходити від важливої теми. Я запитувала тебе про тіньових відьом. Скажи, що насправді означають ці слова. Будь ласка.

Заздрощі закинув голову назад, роздумуючи.

— Тіньова, бо тобі відома тільки тінь твоєї справжньої сили, а відьма, бо через те, що твоя магія зараз така слабка — це та, ким ти є. Те, ким є всі відьми, а саме — нащадки богинь.

— Чому ти раніше не міг мені цього розповісти?

— Прокляття мені цього не дозволило б. Здається, змінилося більше, ніж просто колір твоїх очей.

Я подумала про магічний зв’язок між мною і Гнівом. Той, що дав йому змогу проникнути до мене у свідомість і проламати оболонку, що приховувала мої спогади.

— Думаєш, наш із Гнівом шлюб якось цього стосується?

Заздрощі подивився на мене так, наче я його раптово заінтригувала.

— Ви обоє прийняли зв’язок?

— Ось що з’явилося на наших пальцях, — я підвела руку вгору, показуючи нове татуювання, — після того...

На його обличчі з’явилася усмішка.

— Після того як ви закріпили ваш зв’язок у дворі гріха Жадібності. Я здивований, що Гнів втратив контроль у ворожому палаці. Це те, що він поклявся більше ніколи не робити.

Я відвернула погляд, пригадавши події, що привели до нашого незапланованого кохання.

— Частина палацу Жадібності зруйнувалася, Гнів був трохи на емоціях.

Раптовий сміх Заздрощів привернув мою увагу, і я знову поглянула на нього.

— Впевнений, що вдача мого брата неабияк на це вплинула. Ті події пояснюють, чому він узяв тебе прямо там. Непогано, тіньова відьмо.

— Я цього не планувала.

— Як тільки процес запущено, ми дуже рідко маємо контроль над тим, у що все те виллється. І неважливо, яким був наш початковий план.

Заздрощі нахилився, поклавши лікті на коліна і склавши руки перед собою. Рукави його сорочки були закочені до ліктів, оголяючи доволі міцні м’язи. Під награною посмішкою і зневажливим враженням, що він носив як броню, ховався воїн.

Його темне волосся стирчало у різні боки, і це надавало його вигляду своєрідної ледачкуватості. Королівського шарму.

Не вперше він нагадував мені того, ким був насправді: грішного янгола. Раніше, коли я ще не знала його, у моїй уяві він поставав як янгол зі зламаним німбом над головою. Зараз я знала, що то було розбите серце.

Його смарагдові очі різко зазирнули до моїх, немов попереджаючи.

— Не плутай нудьгу з дружбою чи милосердям.

— Я точно не назвала б твою поведінку дружньою чи милосердною. — Я відповіла сумною посмішкою. — Я сказала б, що це доброзичливість, але ти відкусиш мені за це голову.

Він випромінював роздратування.

— Я здатен на багато речей, добро — не одна з них. Егоїзм? — Звісно! Усе, що я кажу, зрештою, слугує моїй меті. Ніколи не забувай про це.

— Знаєш... — озвалася Вітторія, прямуючи коридором, — найжалюгідніша річ — те, що ти і справді віриш у сказане тобою.

РОЗДІЛ 9

Сестра стояла у коридорі біля темниці, вона мала нещадний, холодний вигляд у своєму морозно-блакитному вбранні. Я майже повірила, що від її людяності нічого не лишилося. Навіть якщо та була захована десь глибоко всередині її безсмертної душі. Вона кинула на мене різкий погляд.

— Ти смердиш надією. Тобі це не личить, сестричко.

— Де Гнів?

Вона пильно обвела мене поглядом від голови до ніг, майже не звертаючи уваги на мою рану. Проте затрималася на татуюванні на моєму передпліччі. На змії, двох молодих місяцях і квітах, що назавжди викарбувалися над моїм ліктем. Це було точно таке ж татуювання, як і у Гніва.

Губи Вітторії зневажливо викривилися.

— Чи не здається тобі підозрілим те, що він відчуває твоє місцеперебування крізь ці дивні татуювання, а ти — ні? — запитала вона, на що я стиснула губи і відмовилася відповідати. — Мені б хотілося знати, чому магія працює тільки в один бік.

Я не була впевнена, що її слова зараз мали значення, адже після того, як ми закріпили наш шлюбний зв’язок щось у мені змінилося.

— А мені хотілося б знати, чому ти така набридлива, але жодна з нас сьогодні не отримає того, чого

хоче. — Заздрощі рухався з надприродною швидкістю і за лічені секунди вже стояв позаду мене. Його губи викривилися у зловісній посмішці, а Вітторія пирсну-ла, дивлячись на нього. — Бери те, по що прийшла, і залиш нас у спокої, щоб ми далі могли планувати твою кончину.

— Сестра ніколи мені не нашкодить!

— О, як же це весело. — Заздрощі закинув голову назад і розсміявся. — Нумо погляньмо, чи я правильно все зрозумів! Ти понівечила її коханого, зробила те саме з нею за допомоги своїх цуценят, а потім кинула її до темниці. І досі віриш, що вона не намагається всіма силами повернутися до свого нареченого і знищити тебе, якщо стоятимеш у неї на шляху?

— Вона ніколи цього не зробить! — Вітторія зіщулилася. Втім вона кинула на мене погляд, і той здавався менш упевненим. — Ми рідні по крові!

— А він — її доля. Так, як вона — його. «Як угорі, так і внизу». Вони репрезентують баланс. Світло і темрява. Він упав з небес, а вона народилася у потойбічні. — Заздрощі випростався, і веселощі в його голосі кудись зникли. До мене прийшло усвідомлення. Усе, що він говорив, було правдою. Наче він знайшов ключ, що відмикав потрібний замок. — Ти що, ні слова не чула зі сказаного мною, коли вдерлася до мого палацу і осідлала мого помічника, мою праву руку? Неможливо перемогти кохання. Це сила, що затьмарює будь-яку магію, якою ти володієш, і переважує будь-які страхи, що ти намагаєшся навіяти. Воно перемагає навіть зараз.

Я завмерла, адже пригадала, як Нонна розповідала, що любов — найсильніша магія, яка завжди спрямує мене туди, де я маю бути. Тоді я була переконана, що вона мала на увазі любов до сім’ї, але тепер я вже

не була такою впевненою, що правильно її зрозуміла. Особливо, якщо враховувати, що вона промовила ці слова одразу після того, як побачила мітку князя пекла на моїй шиї.

— Доля, як і любов, — ще та мерзотниця, — прошипіла Вітторія. — За правильних обставин до неї ще можна буде достукатися, як колись до Гордині.

— Невже до нього достукалися? — зазначив Заздрощі. — Я не був би такий упевнений.

— Я не дозволю сестрі обмежитися чимось подібним до долі чи любові.

Заздрощі кинув на мене погляд.

— Мені хочеться подивитися, як ти її зупиниш.

Мені набридли ці розмови у моїй присутності, що створювали ілюзію, наче мене тут і не було. І навіть попри те, що мене запхали сюди проти моєї волі, у мене все ще були сили. Я могла обернути цю зустріч на свою користь. Сестра ще не встигла нічого відповісти, а я вже наклала закляття правди. Я все ще була відьмою, хоча моя магія і була ближчою до божественної. Закляття огорнуло близнючку, міцно стискаючи у своїх лапах.

Я промовляла слова, що були просякнуті цілковитою зверхністю. Я підживлювала закляття силою, холодно спостерігаючи за тим, як її носом струменіла кров, що скапувала на вишукане вбрання.

Вона зціпила зуби, над її бровами виступив піт. Усе відбувалося так швидко, але я була готова розламати її череп і залізти до її голови тільки для того, щоб отримати те, що хотіла. Заздрощі посміювався, стоячи збоку, ймовірно відчуваючи свавілля, що проростало всередині мене. Вона кинула на нього раптовий погляд.

— Мої скроні!

— Де він?

Ніздрі Вітторії роздувалися, але мене живила лють.

— На Мінливих островах.

— Ти вбила командувачку армії Жадібності?

- Ні.

— Ти найняла когось, щоб це зробили за тебе?

Вітторія ще раз показала свій оскал, але нічого не сказала.

Дія магії відступала, тому я не була впевнена, чи казала вона правду про вбивство командирки, але її відповідь дала мені надію, що вона цього і справді не робила.

— Дякую, сестро. Не так це і болісно було, чи не так?

Вона відсахнулася від ґратів моєї темниці і зі зловісним виразом обличчя витерла кров, що капала з носа.

— Ти про це пошкодуєш.

Я спробувала скопіювати зарозумілий вигляд, з яким вона так любила мені відповідати, і промовила до неї голосом, сповненим злоби.

— А ти скоро пошкодуєш, що ув’язнила мене тут і не даєш мені побачити Гніва.

— Я тебе попереджав. — Заздрощі ледь не підстрибував. — Запалила сірника, тому, сподіваюся, ти і справді не проти погрітися біля вогнища.

Я проігнорувала його коментар і подивилася на сестру.

— Це ти надіслала заклятий череп Жадібності?

— Будь-хто, маючи відповідне закляття, може заклясти череп. Навіть князь пекла.

Вона ухилилася від прямої відповіді, але це змусило мене замислитися, чи міг Жадібність сам стояти за тим заклятим черепом. Адже я поки так і не знайшла

жодних підтверджень тому, що він не міг надіслати собі його сам.

— Звісно, — защебетав Заздрощі, — навіть мерзенні князі пекла здатні на такі примітивні витівки. Втім, як і будь-яка богиня.

— Демони нападали на твоїх вовків, ті зникали? — запитала я. — Звісно, якщо не враховувати битви, що ти затіяла зі мною і Гнівом.

— Якби демон посягнув на життя вовка, що перебуває під моїм захистом, той демон був би давно мертвим.

— Навіть якби той демон був королівської крові і належав до двору, з яким ти вирішила пов’язати себе?

— Особливо у такому випадку. — Вітторія звернула увагу на Заздрощі. — Якщо продовжиш вишкірятися, демоне, то я без вагань знову вирву твоє серце.

— Вітторіє, — промовила я грубо, — чи були котрісь із твоїх вовків викрадені чи убиті протягом останніх кількох тижнів?

— Навіщо тобі це? — запитала вона.

Я посміхнулася. Гнів завжди користувався цією тактикою, коли уникав запитань.

— Я дізналася, що вовча кров може сплутувати демонів. І значну кількість цієї крові знайдено на рештках командувачки Жадібності. Ти ж пам’ятаєш Весту, чи не так? Впевнена, ви зустрічалися після того, як ти заручилася підтримкою Жадібності.

— Я не звертала особливої уваги на тих, хто був у Жадібності на побігеньках.

— Звучиш так, наче ти чимось ображена, — зазначив Заздрощі. — Вона також не відповіла на твої залицяння?

Мені хотілося продовжувати цю розмову, але я точно знала, що сестра не говоритиме у присутності демона.

— Чому я тут, Вітторіє?

Вона перевела увагу із Заздрощів і підхопила моє запитання.

— Я хочу, щоб ти сповна прийняла свою силу. Час позбутися смертності, покарати ворогів і заснувати наш двір.

— І як я по-твоєму маю позбутися...

Я зупинилася і не договорила. Десь глибоко всередині мене завирував спогад, намагаючись проникнути у мою свідомість.

Наш двір... Я різко поглянула на Заздрощі, якому, здавалося, було надзвичайно цікаво спостерігати за моєю внутрішньою боротьбою. Колись, перебуваючи у його палаці, він виправив мене, коли я сказала про Сім кіл. Тоді князь зазначив, що їх було вісім. Мене тоді цікавило тільки закляте вино, і я зовсім про те забула, адже не хотіла втрачати можливість отримати від нього якомога більше інформації.

Я заплющила очі й дозволила спогадові матеріалізуватися.

— Двір Помсти. — Я ще раз поглянула на близнючку, коли спогади спливли на поверхню. Восьмий двір. — Я більше не можу нічого пригадати.

— Лишимо цю історію на потім, — сказала Вітторія, уникаючи розмови.

Заздрощі посміхнувся.

— Прошу, не соромся і розкажи про свій двір таємниць. Мені дуже цікаво було б про нього почути. Не сумніваюся, що мої брати почуваються так само.

— Ти ніколи там не був? — я запитала у Заздрощів, звівши брови. — А Гнів?

— Ніколи. Жодному з моїх шпигунів чи, взагалі, жодному шпигунові жодного двору не вдалося дістатися до того кола.

— Тобто цей двір не десь поблизу? — запитала я, знову перевівши погляд на сестру. Я пригадала вершечки гір, що були зрадливо присипані снігом і ізольовані. — Ось про що ти говорила, коли казала, що ми маємо забрати те, що належить нам від народження, — промовила я.

Вітторія кивнула, але не стала розвивати тему. І я була вдячна їй за це, адже не могла чітко пригадати щось про наш двір, і мені потрібен був час, щоб сприйняти подібні речі. Та я була майже впевненою, що саме у цьому була причина, чому вона не хотіла, щоб я доєднувалася до двору Гніву. Вона прагнула, аби ми правили власним двором Гріха. А я, найімовірніше, відмовилася б від цього на користь ворожого нам двору.

— Ти говорила про те, що я маю позбутися смертності. Як мені це зробити?

— Усе, що тобі треба зробити, — дозволити мені позбавити тебе того смертного серця, яке вони дали тобі.

Мені здалося, що час зупинився.

- Що?

Вітторія підсунулася ближче до темниці.

— Я впевнюся: це буде швидко і ти майже не відчуєш болю. — Вона кивнула у бік моїх грудей, на сліди від кігтів, що все ще пекли. — Усе загоїться за лічені секунди. Не буде ні слідів, ні шрамів.

Я притиснула руку до грудей, роблячи кілька кроків назад. Вона і справді говорила серйозно. Моя близнючка хотіла забрати у мене серце.

— Я не... що ти маєш на увазі, коли кажеш, що мені дали серце смертної?

— Я маю на увазі те, що від тебе заховали правду. Тобі дали смертність, сподіваючись, що людяність залишиться червоною кривавою плямою на твоїй

душі. Вони хотіли приборкати тебе. Як ти думаєш, хто хотів би зробити подібне з тобою? — Вітторія знову сперлася на ґрати, її шкіра випромінювала магію. Здавалося, їй було байдуже на страждання. Байдуже, навіть якщо вона їх помічала. — Ти знаєш. Принаймні, підозрюєш. І все одно не хочеш приймати того, що вони з нами зробили. Що вона зробила з нами. Вони відібрали наші сили, бо надзвичайно нас боялися. Боялися, що ми вдамося до помсти.

— Ні! — я заперечно похитала головою. Я знала, що обманювала саму себе. Знала, що сестра говорила правду. Проте не дозволяла, не могла дозволити собі прийняти її. Ні вголос, ні стиха. — Нонна не зробила б такого. Навіщо їй це?

— Це закляття стримування. Воно закриває доступ до сил. Його накладають за допомогою най-чорнішої з магій — за допомогою людського офірування.

— Нонна ненавидить чорну магію. Майже так само, як і Нечестивих. — Я поглянула на Заздрощі, який незвично затих. У його очах проглядався сум, коли він відвів від мене погляд. Він вірив у те, що все і справді було так. У мене в горлі став ком. Здавалося, мене ось-ось знудить. — Вона ніколи не вбила б смертного. Нам навіть заборонялося використовувати кістки чи темні закляття.

Адже таким чином ми розкрили б правду набагато швидше. Тоненький голос озвався до мене десь з глибин підсвідомості. Вітторія не промовила ні слова, а дала мені час, щоб я обдумала, скільки правди бабуся приховувала від нас роками.

Моє вкрадене смертне серце розбилося. Знаючи, що воно належало смертному... частина мене хотіла, щоб близнючка вирвала мені його із грудей.

— Не роби цього! — Заздрощі постав переді мною, заперечно махаючи головою. — Навіть не думай про це. Ти не готова. Повір мені.

— Чому?

Здавалося, він не хотів коментувати, адже точно не був схильний так легко викривати інформацію, але все ж піддався.

— Є невелика ймовірність, що ти не переживеш це перетворення.

— Ти щойно розповідав, що безсмертя завжди перемагає.

— Я кажу багато речей, в які вірю, але це не робить їх абсолютно правдивими.

— І хай там як, я стою тут, — втрутилася Вітторія, — жива і здорова.

— Ти повелителька смерті, — не втримався Заздрощі. — Звісно, ти лишилася живою.

Я пильно дивилася в очі Заздрощів. Якби півроку тому хтось сказав мені, що я більше віритиму словам князя пекла, ніж тому, що говорить моя рідна сестра, то я подумала б, що вони збожеволіли. Я пригадала переконання Гніва про власного брата, про те, що той не був убивцею. Якщо мій чоловік довіряв йому, то я збиралася робити те саме.

До того ж я не була впевнена, що він мав на увазі, коли казав, що я ще «не готова». Єдине, що я точно знала, — те, що я не готова була поки приймати подібне рішення. Закляття стримування чи ні, а я все ще хотіла, щоб моє серце лишалося на своєму місці.

— Якщо моє серце — єдине, що стоїть у тебе на шляху, — запитала я Вітторію, — чому тобі просто не вирвати б його із мене силою?

— Вона не може, — провадив Заздрощі, — ти маєш добровільно на це погодитись.

— Інакше..? — запитала я, пильно озираючи обличчя близнючки. — Інакше що станеться?

Вітторія зітхнула.

— Ти помреш. Як вони завжди того і хотіли. Ми не мали пригадати, ким були. Пам’ятаєш ту ніч, коли ми зняли амулети? Це розкололо наше прокляття. Ось чому вона завжди застерігала нас не обмінюватися ними. Нічого вони не розповіли б дияволові. Вони просто запустили б ланцюжкову реакцію, що звільнила б нас. Відповідно до одного з їхніх провидінь. Ніхто не хоче звільняти богинь помсти, особливо після того, як роками їх дурили.

— Як ти дізналася усе це? — запитала я.

— Книга заклять прошепотіла мені на вухо свої секрети. Після того як я зняла із себе амулет і віддала його тобі, одна з моїх прихованих можливостей відкрилася переді мною. Тоді нашіптування стали голоснішими, вони вимагали, щоб я діяла. Одного дня вони привели мене до Першої книги заклинань. Саме так мені й вдалося зняти своє закляття стримування.

Це правда. Я пригадала запис у щоденнику Вітторії про шепіт і її бажання зрозуміти його. Я відійшла від ґратів і впала на матрац, з якого навсібіч розлетівся пил.

Нонні усе це було відомо. Вона не тільки знала про все, а ще й зв’язала наші сили і заточила нас у смертних тілах. Вона знала, що зрештою ми помремо, ув’язнені у своїх смертних тілах. Звісно, якщо добровільно не погодимося розірвати закляття стримування. Тепер я розуміла, чому вона ніколи не вчила нас заклять нападу. Я усе зрозуміла. І ненавиділа це усвідомлення. Мені хотілося заперечити все це, але воно все більше було схожим на правду.

— Але ж ми були дітьми. Ми росли. Як таке можливо?

— Пам’ятаєш, коли ми поїхали до будиночку у лісі? До подруги Нонни? — раптово запитала Вітторія. Я кивнула, неприємне відчуття всередині мене наростало. — Як ми дісталися туди? Як повернулися додому? Чому там було так холодно і все навколо було вкрите снігом? Чи не було все те аж занадто схоже на пекло?

Нещодавно я думала про це. Думала, чому ми поїхали туди, і не могла пригадати, як ми дісталися того місця, а потім — нашого дому. Все, що я могла пригадати, — кашемірові рукавички і булькання казана...

Я відчула, як на очах проступають сльози, і зціпила зуби. Наші спогади, історія наших життів насправді була вигадкою. Усе це була магія, і брехня, і зрада. Та хай там як, для мене все це й досі відчувалося по-справжньому.

— Як щодо наших батьків, — запитала я. — Вони також знали?

Я побачила в очах Вітторії жаль.

— Я повернуся, щоб почути, що ти вирішила. Не раджу довго роздумувати. Гнів не зможе боротися з отрутою вічно. Він надзвичайно сильний, але навіть його сили блякнуть проти отрути, виготовленої самою Смертю. — Вона кинула погляд на мою рану. — Твоє поранення також треба загоювати. Вирішуй, інакше рішення приймуть за тебе.

-Як?

— Якщо помреш своєю смертю, я просто поверну тебе назад. Але вже без твого смертного серця.

— Ти могла б просто принести мені щось, щоб перемотати рану і для її швидшого загоєння.

— Справді, я могла б. — Вітторія закинула голову. — Але я цього не робитиму.

Я пролежала на матраці всього кілька хвилин, вдивляючись внікуди і намагаючись переварити усе, що тільки-но дізналася, аж раптом переді мною з’явився Заздрощі. Його погляд заворожував. Він видавався трохи пихатим, злегка нетерплячим і націленим на щось нечестиве.

— Пам’ятаєш Зірки Семи? — запитав він.

— Ти вже питав про це.

— А ти так і не наважилася відповісти.

— Якщо ти раптом не помітив, — сказала я різким тоном, — нас перервали.

— Ти так і збираєшся лежати і скніти тут увесь вечір? Чи, може, зосередишся на завданнях, що стоять перед тобою? — його голос звучав трохи роздратовано, наче він не розумів, як я можу не дослухатися до його королівських вимог.

Крім убивства, що, ймовірно, не було вбивством, на мені висіла обітниця на крові, щоб помститися Вітторії, отруєння Гніва й усі ті деталі, які я дізналася про свою сім’ю. Мій світ руйнувався швидше, ніж ігрова зала Жадібності. Заздрощам варто було повернутися до свого кутка і лишити мене в спокої хоча б на кілька хвилин. Мені треба було розпланувати, що робити далі, а у такому стані я не могла вичавити із себе жодної думки.

— Дозволь мені нагадати тобі, — промовив він. — Ти пішла на пошуки Сімох сестер. Тобі вдалося їх знайти, як і Потрійне місячне дзеркало, на яке я також полював. Пам’ятаєш, де саме це сталося?

— Як це стосується... — я піднялася і сіла на матраці, скривившись від болю. Моя шкіра починала пекти,

наче мене огортала лихоманка. Я поглянула на стелю, намагаючись скласти докупи все, що говорив Заздрощі. У мене тенькнуло у животі. — У Коридорі гріхів я знайшла дерево, яке вимагало кривавої пожертви в обмін на таємничий прохід, що відкривався з кори його стовбура.

— Ти знаєш, чому я відправив тебе на пошуки дзеркала? — Заздрощі говорив злегка спішним тоном. Я похитала головою. — Бо ключ, щоб відкрити магію дерева, вимагає крові пекельного божества. Крові богині пекла. Ці двері не можуть бути відчинені ніким іншим. Ніким, неважливо, наскільки цей хтось сильний.

— Прокляття! — у мене боліла голова. — Якщо навіть Гнівові вдасться звільнитися із в’язниці сестри, він не зможе мене віднайти. Коридор гріхів перешкоджає нашому зв’язку. І навіть якби він знайшов дорогу до дерева, йому ніяк не проникнути досередини.

— У дерева, звісно, є коріння, але воно рухливе, тому демони майже не можуть уловити його місце-розташування. Це означає, що нам треба придумати план втечі. — Він поглянув на мою рану із відразою. — І треба зробити це якнайшвидше, доки ти ще можеш мені допомогти.

— Твоє занепокоєння моїм станом неабияк розчулює. — Я зітхнула, а Заздрощі кивнув на знак згоди, не помічаючи сарказму в моєму тоні. — Я не можу розплавити ґрати, тому сумніваюся, що мені вдасться пропалити нам вихід. Я можу вдати, ніби погоджуюся на те, щоб сестра вирвала моє смертне серце, але якщо нам не вдасться вчасно її нейтралізувати, моя згода може бути достатньою мотивацією для того, щоб вона здійснила задумане. Що ти пропонуєш?

Заздрощі закрокував маленькою темницею, запустивши пальці у волосся. Він зарухав щелепою, наче його осяяла блискавична ідея, але з якихось причин він і досі в ній сумнівався. Нарешті він зупинився і повернувся до мене. Вираз його обличчя був холодним. Його очі були двома однаковими ямками суцільної ненависті.

— Твоя сестра жадає мене.

Я кліпнула, коли усвідомила, про що він.

— І що тепер? Ляжеш із нею до ліжка?

— Ми на порозі війни, Еміліє. Я закохаю її до втрати свідомості, якщо це буде потрібно. Я використаю свій гріх, і наше кохання відчуватиметься райською насолодою. Вона заздритиме будь-якій іншій коханці, яку я оберу собі опісля. Це може виграти тобі трохи часу, щоб втекти з темниці.

— А з тобою що? — запитала я. Мені не подобалося, що я навіть думала про те, щоб погодитися на його план, доки він сам, здавалося, був на межі, дуже близько до відчуття іменного гріха мого чоловіка. — Якщо я втечу, ти лишишся у пастці. Наодинці з нею. Я не впевнена, чи вона й справді не винна у вбивстві командирки Жадібності. Мені страшно навіть подумати, що вона може зробити з тобою, якщо довідається про обман.

— «Твоє занепокоєння моїм станом неабияк розчулює», — процитував він мене, використовуючи сарказм у відповідь. — Я підійду ближче, щоб бути біля входу до темниці. Потім я кину її на матрац, грубо, як вона полюбляє. Зачиню за нами двері, вона навіть не встигне зрозуміти, що відбувається. Якщо нам пощастить, то мені не доведеться торкатися її після того, як вона потрапить до ліжка.

— Мені це не подобається. Щось тут... — Аж раптом я почула низьке надривне покашлювання, що

здивувало нас обох. Я кинула на князя звинувачувальний погляд, і він знизав плечима. — Чому ти не сказав, що ми тут не самі?

— Знаєш, відрощувати назад серце — не так і просто. Я отямився одразу ж перед тобою. — Заздрощі підійшов до ґратів, вдивляючись у напівтемряву. — Хто тут?

— Агов, — озвалась я, ставши позаду Заздрощів, — Гніве?

— Еміліє?

Моє серце стиснулося. Голос, що я почула, не належав моєму чоловікові. Не знаю, чи це заспокоювало мене, чи змушувало ще більше хвилюватися про його стан. Проте я впізнала цей голос.

— Антоніо? — Він відкашлявся. Цей звук ніби наближався. Ніби він був у камері поряд із нами. — Вона тебе також ув’язнила?

Його тихий сміх знову зірвався на кашель.

— Вона пообіцяла мені зустріч із матір’ю. За умови, що я виконаю все, що вона скаже. Вона хотіла, щоб я прикинувся, наче це я вбив усіх тих дівчат. Вона присягнула, що поверне мою матір до життя, якщо я переконливо зіграю свою роль. Казала, що поверне її так, як того вовка. Я тоді подумав, що вона була Янголом смерті. Хто ще, окрім янгола, міг повертати до життя? Я також думав, що, можливо, вона поверне і тих відьом. Я не знав... Я не знав, що вона просто хотіла помститися їхнім сім’ям.

Я заплющила очі. Його дії й справді мали сенс. Він ніколи не був таким, як раніше, після смерті власної матері. Він одразу ж доєднався до святого братства після того, як вона померла. Горе не було просто тінню, що слідувала за людьми, воно було найгіршим із можливих супровідників. Це відчуття могло дати

людині зів’янути і потонути у власному сумі або ж перетворити її на монстра. Монстра, що жадав помсти і крові. Справедливості. Відплати. Так, наче якщо проллєш кров, то дорога тобі людина повернеться. Я точно знала це відчуття. Саме така іскра і запалила мій шлях.

Це було надзвичайно ницо з боку Вітторії — дати йому подібну надію. Цей вчинок був позбавлений людяності. Я хапалася за віру, що в ній і досі лишилося щось добре. Щось, щоб покаятися. Що між нами все ще був певний зв’язок, зруйнувати який неможливо. Якщо такого не було, можливо, Жадібність і мав рацію. Можливо, врятувати її не судилося.

— Вона обманула усіх нас, Антоніо. Навіть мене.

Заздрощі кинув на мене погляд, що мав означати, що його їй обманути не вдалося, а я кивнула йому, натякаючи на те, що йому варто тримати язика за зубами. Він підняв руки, насміхаючись, ніби корячись моїм бажанням, а потім відійшов до свого темного кутка планувати хід наших подальших дій. Богине, дай мені сил, щоб далі терпіти зверхніх, самовпевнених князів-демонів.

— Тепер ти хочеш повернутися додому? — Запитала я, коли мій давній друг затихнув. — Ще не пізно.

— Додому. — Він промовив це слово так, наче закинув його до рота, смакував, а потім зрозумів, що воно занадто гірке. — Це всього лиш ще один обман, хіба не так? — Не встигла я придумати відповідь, щоб заспокоїти його, як він знову озвався. — Доменіко ніколи ні на крок не відходить від неї. Навіть тоді, коли вона спускається сюди, він стоїть у кінці коридору, вартує. І не тільки він. Важко помітити, але дуже часто він приходить із підкріпленням. Нещодавно у нас було тут поповнення. Привели новеньку. Вона

не підходить до ґрат, але я помітив, що вона розглядає все навколо. Вона найбільш дика з усіх. Наче скажений пес, який боїться опинитися у клітці. Кожного разу, коли Доменіко біля неї, у мене таке відчуття, що він ось-ось зірветься. А останнім часом він так поводиться увесь час.

— Звідки ти знаєш, що вона «новенька»?

Я чув, як вони шепотіли за день до її прибуття. Щось про те, що вона не може переноситися між світами. Саме тому Доменіко і ще один вовк мали забрати її.

Я поглянула на Заздрощі. Вираз його обличчя видавався напруженим. Навіть якби нам вдалося закрити Вітторію у темниці, вовки нікуди не поділися б. Це не було б проблемою, якби не моя рана і відсутність кинджалу. Я точно не знала, як працювала сила Заздрощів, але мені стало цікаво, чи могло перебування у заклятій богинею магічній темниці якось впливати на нього самого.

Судячи з його холодного виразу обличчя, він не очікував нічого хорошого. І якщо десь поблизу з’явилася вовчиця, яка вміла зводити з розуму інших через те, що не могла сама подорожувати між світами, мені також не хотілося бачити її. Я знову спробувала подивитися крізь ґрати.

— Не знаєш, чи та нова вовчиця й досі тут? — запитала я.

Тишу перебив жахливий звук, що нагадував тріскотіння кісток. Раптом перед нами постала Вітторія, тримаючи у руках серце, з якого стікали струмені крові. Здалося, що від жаху моя кров стала крижаною.

Вона не могла...

— Ось. Тепер нам не доведеться слухати його скиглення, а ще він нарешті возз’єднався зі своєю

матусею. — Я впала на коліна, і мене знудило. Сестра повільно опустилася навколішки і подивилася мені в очі, тримаючи в руках серце Антоніо, що й досі билося. — Чи тобі хотілося позабавлятися з ним? Якщо так, то можу повернути його. Я вже й забула, що ти колись втріскалася у нього. Він буде як новенький, якщо я зроблю це зараз. Впевнена, ця смерть не дуже вплине на його здібності у ліжку, хоча він смертний, тому, не думаю, що взагалі міг чимось подивувати. Втім, якщо враховувати, як сильно він любить базікати, його язик міг би на щось згодитися.

— Що сталося з тобою?! — закричала я.

— Я роблю те, що мені судилося долею, Еміліє. Коли ти нарешті вже робитимеш те саме?

Б’ючись із вовками, я пообіцяла собі, що розкрию свою силу сповна, але мав бути якийсь інший спосіб це зробити. Повернувшись до двору Гніву, я прогортаю кожен ґримуар, який трапиться мені на очі, щоб віднайти рішення.

Вітторія шикнула у мій бік і підвелася. Потім вона начаклувала скляну банку і поклала до неї серце, міцно затуливши кришкою. Раптом банка зникла, залишивши за собою лише невеличку хмарку диму. Мабуть, серце Антоніо поповнило її страхітливу колекцію. Я пригадала марення, що прийшло до мене колись, коли я помирала від переохолодження, а Гнів вчергове рятував мені життя. Тоді я мала видіння про серця, ув’язнені у банках.

Тепер я знала, звідки вони з’явилися у моїй свідомості. Це були спогади з інших часів, іншої реальності. Можливо, це було її святилище. Чи будь-яке інше місце, де вона зберігала свою колекцію. Можливо, це взагалі була якась потаємна кімната у нашому дворі гріха, де вона збирала свої трофеї.

— Я повелителька смерті, — провадила вона. — А ти не знаєш, ким ти є і яка у тебе ціль, Люте. Чи ти думаєш, що двір Помсти — місце повне чеснот?

— Ти пообіцяла йому, що повернеш його матір до життя.

— Наш маленький друг неправильно мене зрозумів, — відповіла Вітторія. — Я сказала йому, що він її побачить. Потім ми з Доменіко показали йому наш маленький фокус із серцем. Антоніо решту додумав сам. Немає моєї провини у тому, що він не попросив мене пояснити чіткіше. Я дотрималася свого слова. Впевнена, його душа якраз возз’єдналася з душею матері. Якщо він не треба тобі для втіх, у чому проблема? Він був лишень смертним. Йому було абсолютно байдуже на тебе, коли він переслідував свої цілі. Знаєш, як легко мені було переконати його погодитися на мій план? І він чудово знав, що йому доведеться завдати тобі болю.

Я пильно вдивлялася у свою близнючку, в ту незнайомку, на яку вона перетворилася. Я бачила, що вона холодна і позбавлена будь-яких почуттів. Можливо, вона і справді вбила Весту. Я могла б уявити, як вона непорушно спостерігає за тим, як її вовки розривають демоницю, наповнюючи простір запахом її крові. Можливо, та нова вовчиця, яку згадав Антоніо, також була серед них. Антоніо... Мене знову знудило, адже я не могла більше дивитися на його кров, що стікала руками моєї близнючки.

— Поверни його! — вимагала я, витираючи губи. Потім я підвелася. — Присягаю на крові: якщо ти цього не зробиш, я ніколи не допоможу тобі повернути наш двір.

Очі Вітторії переможно засяяли.

— Можу обміняти його серце на твоє.

Я завмерла. Мені не хотілося віддавати своє смертне серце, але я не могла дозволити другові дитинства померти. Вітторія не лишила мені вибору, і вона про це чудово знала. Я глибоко вдихнула.

-Я...

Заздрощі, який мовчав увесь цей час, заговорив.

— Знаєш, мені цікаво, як це — знати, що твоя власна мати любить Емілію набагато сильніше? У мене немає матері, але можу уявити, як це боляче. Це з легкістю розпалює мій іменний гріх.

Я відчула легке віяння іменного гріха Заздрощів. Воно було таким незначним, що мені здалося, що сестра може не помітити, що князь використовував на нас свою силу. Він примружився.

— Я повірила б у це, якби наша мати взагалі хоч якось переймалася нашим існуванням. Вона створила нас, а потім просто пішла займатися іншими справами. Бачиш її десь поблизу? — Вітторія навіть роззирнулася навкруги, влаштувавши маленьку виставу. Хоча слово «створила» в її промові змусило мене зіщулитися. Очевидно, нас не народжували. Мені треба було ще звикнути до цієї думки, а сестру, здавалося, це ніяк не турбувало. — Старої відьми тут немає, бо їй є чим зайнятися. Наприклад, покатувати невинні душі. Чим вона там може ще займатися.

Заздрощі злісно посміхнувся, наче величезний хижий кіт, який ось-ось настрибне на свою жертву.

— Мої шпигуни нашептали мені доволі цікаві історії. Емілія зможе їх підтвердити.

Я знову відчула легкий дотик його магії. Я не рухалася з місця, мені не хотілося ніяким чином порушити дію сил князя. Хоча мені дуже хотілося, щоб він поспішив. Антоніо треба було повернути серце якнайшвидше.

— Чи хотілося б тобі дізнатися, де твоя мати перебувала всі ці минулі роки? — провадив Заздрощі дражливим тоном. — Або чим вона займалася.

Раптом я помітила дещо. Легкий порух тіні на стіні. Хтось стояв поряд, заховавшись від нашого погляду. Я напружилася, сподіваючись, що Заздрощі відчув щось, тому і почав відволікати близнючку. Вітторія ж не відвертала увагу від князя. Мені стало цікаво, чи знала вона про того таємничого гостя, що наближався, і чи було їй байдуже на це. А, можливо, йому вдалося промовити маскувальне закляття, сховавшись від неї. Я молилася, щоб це було так.

— Мені байдуже, — нарешті промовила Вітторія. — Вона навіть не намагалася розвіяти наші стримувальні закляття. Не зволила прийти нам на допомогу. Вона просто створила нас для того, щоб ми наглядали за потойбіччям, а потім пішла геть. їй чудово вдається зникати, подорожувати між королівствами чи світами, що приваблюють її увагу. Тисячі років можуть минути, перш ніж ми знову побачимо її.

— Двір Гніву — доволі цікавий вибір для проживання, коли тобі абсолютно чхати на власних дочок. Принаймні, — виправився Заздрощі, — на одну з них. — Потім він знову поглянув на мене. — Здається, вона називала себе Матроною проклять і отрут.

— Селестія. — Шоковано прошепотіла я.

І я говорила не про слова Заздрощів, я дивилася на жінку зі срібно-лавандовим волоссям, яка постала позаду моєї близнючки.

Вона обвела мене своїми темними очима, помітивши сліди від кігтів на моїх грудях. Гї древній погляд злісно зблиснув, я впізнала цю емоцію, адже дуже часто відчувала те саме.

За лічені секунди вона начаклувала магічне коріння, що тягнулося від самої стелі і звивалося навколо Вітторії, сковуючи її руки, ноги, усе її тіло. Сестра здригнулася від несподіванки, а потім завмерла, коли Стара відьма постала перед нами.

Посмішка Селестії могла налякати будь-якого монстра. Перед нами стояла не просто богиня потойбіччя, вона була тією, хто створила його.

— Привіт, донечко.

РОЗДІЛ 10

— Мамо. — Здивування Вітторії відступило так само швидко, як і з’явилося перед цим.

Вона почала звиватися, міцно заточена в обійми коріння, промовляючи різноманітні прокляття. Селестія спокійно спостерігала за тим, що відбувалося. Сестра була могутньою богинею, але Селестія — Стара відьма. Вона була титанкою. Здалося, наче Вітторія зрозуміла це і затихла, важко дихаючи, обводячи усіх навколо своїм твердим поглядом.

— Ти усім довела свою могутність, тепер відпусти мене.

Ґрати, що стояли переді мною, засвітилися лавандовим кольором, а потім просто зникли, увійшовши глибоко під землю. Я обережно ступила вперед. Мені вдалося вийти зі своєї темниці без будь-яких труднощів.

Я побігла до темниці поряд, схопившись за сусідні ґрати. Понівечене тіло Антоніо лежало на підлозі, якою розлилася його багряна кров, що виблискувала у світлі смолоскипів на стіні. Переді мною промайнула картина, де моя близнючка так само лежала на вівтарі, оточена такою ж калюжею крові. Та на відміну від моєї сестри, Антоніо був смертним. Він не постане з попелу. Він зогниє, врешті його кістки перетворяться на пил. Він зникне з лиця

Землі. Попри все що він заподіяв мені, він на таке не заслуговував.

— Допоможи йому, — повернулася я до Старої відьми, — прошу. Поверни йому його серце.

Селестія поглянула на тіло. З її виразу обличчя неможливо було зрозуміти, що вона думала. Потім вона знову перевела погляд на мене.

— Він мертвий, дитино. Якщо ми повернемо його, це буде проти законів природи. Саме його існування буде проти законів природи.

Я відірвала погляд від Старої відьми й у розпачі глянула на сестру.

— Але ж Вітторія повертала до життя перевертнів. До того ж Антоніо не помер своєю смертю. Має ж бути якийсь спосіб, щоб все це виправити.

Селестія начаклувала банку з його серцем, показово тримаючи її у руках переді мною. Мене ледве не знудило, але я не відвела погляд. Селестія постукала по банці.

— Серце більше не б’ється. Уже нічого не вдієш. Він там, куди нам дорога закрита. Тобі треба відпустити його, Дочко місяця.

— Не можу.

Сльози, що я стримувала у собі, полилися струменями по моїх щоках. Це було занадто. Усе, що сталося. Гніва ніде не було, його отруїли. Можливо, він страждав, а я почувалася безсилою. Сестра вбила кохання мого дитинства: він пішов, так і не попрощавшись зі мною, не почувши, що я його пробачила. А сама Вітторія, заради якої я подалася в пекло, любов до кого керувала мною у моїй подорожі, і була причиною цього болю.

Я схлипнула. Що сильніше я намагалася стриматися, то більше зривалася. Причиною цього була

не тільки позбавлена будь-якого сенсу смерть Антоніо. Увесь мій світ розпадався просто на очах. Мої сім’я, життя, те, ким я була у своєму смертному тілі, ким я була в іпостасі богині. Усе це звалилося мені на голову.

Я впала на коліна і піддалася хвилі горя, що підкосило мене. Я більше не знала, як іти далі. Як підвестися. Я не знала, чи хочу цього. Мені було складно боротися не тільки з ворогами, а й з почуттями. Можливо, світ був би ліпшим без богинь і їхніх зловісних надприродних сил і нечестивих ігор.

Усі, кого я любила. Усі, кому не пощастило зустріти мене, страждали.

Блискучі черевики Заздрощів показалися з темряви, коли він зробив кілька кроків вперед і став позаду мене. Я очікувала, що він прокоментує мій стан, спровокує на інші почуття, на щось окрім тяжкого суму, що тягнув мене на дно. А можливо, він просто назве мене жалюгідним створінням, яким я є.

Та, на моє здивування, він просто протягнув мені руку. Сльози струменіли моїм обличчям, а я просто дивилася на нього. Тепер мої схлипування почастішали.

— Підводься, — сказав він спокійно. — Вони завжди боялися, що це станеться.

Його слова, ті самі, що він сказав кілька тижнів тому, коли я навідувалася до нього у його палаці, змусили мене пильно поглянути йому в обличчя. Не здавалося, що він вважав мене жалюгідною. Навпаки, він ніби розумів мене. Ніби знав, як це — втратити абсолютно все. Як це — коли треба встати тоді, коли хочеться впасти. Як це — підвестися всупереч руки долі, яка ніколи не проґавить можливості час від часу дати тобі ляпаса. Як це — обрати жити і квітнути, навіть попри

зло навколо. А що найважливіше — наважитися мріяти про ліпше, коли твоє теперішнє — це цілковите жахіття.

— Підводься, Еміліє, — повторив він, простягаючи руку, наче рятувальне коло. — Нагадай усім їм.

Я припинила плакати, коли мої пальці торкнулися його руки. Він обережно, але впевнено взяв мене за руку, допомагаючи стати на ноги. Я глибоко вдихнула і міцніше вхопилася за Заздрощі, сльози на щоках висохли.

— Дякую.

Заздрощі стиснув мою руку перед тим, як відпустити.

— Насправді, це в моїх інтересах, тому не будь такою вдячною. І досі я не маю до тебе особливої симпатії.

Я знала, що це не зовсім правда, але не запитувала, як йому вдається частково обманювати. Замість цього я просто поглянула на Селестію і Вітторію. Мою кровну сім’ю. Сестра досі звивалася, огорнута корінням-кайданами, а вираз на обличчі матері зчитати було неможливо. Настане час, і нам треба буде поговорити, зрозуміти, що можна зробити з моєю смертністю, але зараз треба знайти Гніва.

Я звернулася до матері.

— Як щодо вовків?

— Вони ув’язнені у Королівстві тіней і перебуватимуть там принаймні годину, — відповіла вона. — Іди! Але не забувай, що ти винна мені книгу заклять, тому підготуй її, адже я по неї прийду.

— Гаразд. — Я не зводила очей зі Старої відьми і кивнула їй у відповідь.

Я знала, що вона, як і будь-яке божество, була доволі мінливою. Її настрій змінювався відповідно до

кожної її примхи. Мені не потрібний іще один ворог, тому я раділа, що мені вдалося покласти до торбинки ту книгу в ніч, коли я дізналася про те, що Вітторія жива.

Заздрощі покрокував підземельним коридором, не зволівши поглянути, чи я йду слідом. Як Селестія і пообіцяла, коли ми увійшли до кімнати, де я колись знайшла Потрійне місячне дзеркало, вона була порожньою. Нічого не свідчило про те, що вовки десь поблизу.

Заздрощі роззирнувся навколо, ніби запам’ятовуючи простір, щоб пізніше скористатися цими знаннями.

— Не дуже божественна атмосфера, але, думаю, є у цій простакуватості своя магія. Звісно, якщо не звертати увагу на каміння і бруд.

Посміхаючись у відповідь на його коментарі, я ступила на п’єдестал, що стояв у самому центрі кімнати. Востаннє, коли я його бачила, на ньому стояло Потрійне місячне дзеркало. Мій кинджал засяяв, будучи направлений у самий центр підніжжя. Я оповила зброю пальцями, відчуваючи, як до тіла приливає впевненість. І, можливо, навіть певна надія. Я віднайду свого короля, а потім знайду спосіб розвіяти стримувальне закляття. Я також відшукаю правду щодо вбивства або ж зникнення Вести. Й очищу ім’я сестри від звинувачень або ж змушу її заплатити за скоєні злочини.

Я зітхнула. Це буде непросто, але я знайду спосіб втілити свої плани. Насамперед мені треба знайти коханого, мого чоловіка.

Я поглянула на Заздрощі, пригадуючи, що сестра сказала про те, де перебував Гнів. Звісно, якщо вірити її словам. Я ще не була богинею, тому не могла точно знати, як це. Втім я знала, що поки в мене точно

не було проблем із тим, аби говорити неправду. Князі-демони таких здібностей не мали.

— Ти знаєш, де розташовується святиня Вітторії? — запитала я. Він кивнув, пильно дивлячись на кинджал. — Тоді ходімо.

Ми стояли перед воротами пекла, на початку шляху Коридором гріхів, і спостерігали за несамовитою магією, що проймала до самих кісток. Коли ми вперше увійшли до Семи кіл, Гнів промовив закляття, аби закрити ворота. Тоді магія звивалася ними, наче демонічна лоза.

Тоді та магія мала інші кольори і відчувалася також інакше, але я не знала напевне, чи можна довіряти власним спогадам. Прокляття і досі впливало на мене, хоча його дія й послабшала відтоді, як я дозволила краплині Гнівової магії проникнути до моєї душі.

Тепер та зимна буря, що завжди стрясала цей світ, вирувала на повну силу. Хай де він був, мій чоловік здавався надзвичайно розгніваним. Проте його настрій і те, як він впливав на цей світ, давали мені надію. Усе із Гнівом мало бути добре, якщо він міг таким чином впливати на погоду.

Я кліпнула, і сніжинки на моїх віях розтанули. Я здригнулася тоді, коли Заздрощі поклав руку на ворота так само, як це колись робив Гнів. Він промовляв незнайомі слова, його руку огорнула зелена магія, що впилася у ворота. Він непорушно тримав руку на воротах, очікуючи на характерний звук, з яким вони відчинялися.

Але нічого не сталося.

Заздрощі багатослівно вилаявся і спробував знову. Та нічого не змінилося. Він відвернувся від воріт,

запустивши пальці у волосся, повільно крокуючи туди-сюди і бурмочучи щось собі під носа. Потім дістав кинджал зі свого зеленого піджака і проколов собі пальця. Його рана загоїлася за лічені секунди, як зазвичай загоювалися будь-які поранення Гніва, але йому вдалося пролити власну кров на ворота. Проте навіть це не допомогло.

Надія, що зовсім нещодавно переповнювала мене, знову змінилася страхом і невизначеністю. Навіть попри те що я була впевнена: із Гнівом усе добре, мені треба потрапити до нього.

— Як щодо моєї крові? Можливо, вона відчинить їх?

Заздрощі припинив ходити колами і примружився.

— Ти можеш спробувати, але щось мені підказує: хоч якою буде магія, накладена на ці ворота, вона працює проти твого виду так само, як і проти мого. — Він не сказав ці слова саркастично, втім вони змусили мене здригнутися.

Для тих, хто перебуває за межами цього світу, мене можна прирівняти до демона. Мені треба було трохи часу, щоб звикнути до цієї думки. Я підступила ближче до пантів, що слугували ручками воріт.

— Гнів зачинив їх. Чому б він міг накласти заборону виходити за межі Семи кіл на мене чи будь-якого князя пекла?

— Ця магія не демонічна, — зітхнув Заздрощі. Його дихання звивалося над нами хмарками пари. — Це витівки Зоряних відьом.

Зоряні відьми подібні до Нонни. Вона розповідала мені, що ті були охоронницями між світами. Вони також виконували роль вартових у в’язниці проклятих. Я думала, що саме тому їх і називали так у Семи колах. А ще Нонна розповідала, що я належу

до їхнього кола, хоча зараз я вже чудово розумію, що це брехня.

Думка про те, що моя бабуся подорожувала сюди, аби зачинити мене у цьому світі, стала ще одним кинджалом, загнаним мені прямо в серце. Вона обіцяла знайти мене, коли наказала тікати і ховатися від князів пекла. Вона присягалася, що ми возз’єднаємося. Я не говорила їй про те, що збиралася податися до Семи кіл. Якась частинка мене й досі хотіла вірити: якби Нонна знала про мою мандрівку, то не заточила б мене у цьому світі.

— У будь-якому разі я вважаю, що варто спробувати, — промовила я, сповнена надії, хоча й досі сумнівалася.

Я притиснула лезо до кінчика свого пальця, спостерігаючи за тим, як виступає крапелька крові, яку я пізніше притиснула до пантів подібно до Заздрощів. Я уявила, як ворота відчиняються. Навіть не так... Я уявила, як вони розчахнулися. Мені здавалося: якщо моя віра буде достатньо сильною, моє бажання справдиться. Та нічого не змінилося.

Я спробувала пригадати, як магія діяла у таких випадках, і мені у голову закралася страхітлива думка. Гніва заточили в іншому світі. Це означало: або Вітторія перемістила його до Мінливих островів перед тим, як ворота було зачаровано, або ж це сталося опісля, і вона якось співпрацювала із Зоряними відьмами.

Якщо це і справді було так, Нонна знала, що я була

У повітрі навколо нас спалахнуло полум’я, воротами поповзла лоза, вона звивалась і обпалювала їх. Здавалося, я могла пропалити будь-що на шляху до мого чоловіка. Один вибух за іншим уражав ворота. Моя лють зростала з кожною спробою.

Заздрощі вилаявся і відступив назад. Полум’я наростало, ніби проклинаючи небо над нами. Яке б закляття не наклали відьми, воно працювало. Я втамувала свою магію і знизала плечима від безсилля. Моя бабуся і справді зачинила мене у пеклі.

— Нонна не може бути злодійкою.

— Що ж, це залежить від того, як подивитися, — промовив Заздрощі. — В її версії цієї історії ти — зло. Відповідно до пророцтва ти — та чорнота, від якої вона має захищати світ смертних.

— Але я ніколи нікому не нашкодила б. Попри будь-яке пророцтво.

Навіть промовивши це, я знала, що це брехня. Якщо хтось нашкодить Гнівові або будь-кому іншому, любому мені, я без будь-яких вагань завдам йому болю натомість. І моя відповідь буде жорстокою і зловісною.

Заздрощі стиснув губи, ніби знаючи те, що я ті-льки-но усвідомила, але не наважився коментувати.

На мені висіла безмежна кількість проблем. Прокляття, пророцтво. Я вже майже забула про останнє, хоча деталі тієї історії завжди лишалися для мене нечіткими й огорнутими туманом. Мені говорили: те, як правда змінюється з кожним переказом цієї легенди, пов’язано з прокляттям.

Моя подруга Клавдія, наприклад, розказала, що саме прокляття і сплутує наші спогади, не дозволяючи нам пригадати. До того я навіть не знала нічого про пророцтво, чи прокляття, чи кривавий борг, які відьми мали сплатити дияволу. Або, як це стверджувала Нонна. Моя бабуся нарешті розповіла про пророцтво тієї ночі, коли ми попрощалися. Та навіть тоді вона не розкрила мені всю правду, а лише натякнула, що ми з Вітторією

якимось чином знаменували кінець диявольського прокляття.

— Усе так, як ти сказав тієї ночі, коли ми вперше зустрілися, — промовила я, усміхаючись із сумом. — Це наче переплетене павутиння.

— Так, а ми лише почали його розплутувати.

Якийсь час ми мовчали.

— Якби тобі треба було вбити когось у цьому світі і не хотілося, щоб хтось дізнався про деталі цього вбивства, чи було б розумно використати кров перевертнів для такої мети?

Якщо Заздрощі і був здивований такій різкій зміні теми, він цього не показав.

— Можливо, якби я хотів розпалити війну. Вовчі чуття переважають наші. Вони зрештою вистежать правду і нападуть без зволікань. Це одна з причин, чому демони припинили викрадати вовків століття тому. Використання вовчої крові не вартувало ціни, яку за неї треба було платити.

— Ти віриш у те, що Вітторія вбила командирку Жадібності?

— Я думаю, що насправді це не має значення. Чи це була вона, чи відьми, чи взагалі перевертні. Як і те, чи Весту викрали, чи вона підлаштувала свою смерть, — промовив Заздрощі. — Вітторія — причина всього, що відбувається. Вона могла б просто перепросити, сказати правду. Укласти угоду. Та будь-що. Та замість цього вона зібрала армію вовків. Вона намагалася схилити Жадібність до союзництва, знаючи, що це налаштує його проти нас. їй хотілося використати його у якійсь зі своїх ігор. Вона гралася й зі мною, вдерлася до мого палацу, переспала з моїм помічником. А потім відправилася до вампірів і там теж наробила галасу. Вона висміювала Гординю.

— Справді?

— Вітторія, без сумніву, насолоджується хаосом. — Заздрощі ще раз пильно поглянув на ворота. — Я знаю один потаємний портал, до якого відьми не мають доступу. Він приведе нас до Мінливих островів. — Він поглянув на мій кинджал. — Тримай його при собі, думаю, він нам знадобиться.

Не встигла я запитати, чому — на його думку — нам може знадобитися зброя, як він перемістив нас за допомогою transvenio до потаємного порталу. Коли дим від демонічного переміщення розвіявся, я зрозуміла, навіщо мені потрібна зброя. Кілька умбра-демонів стояли пліч-о-пліч, їх було погано видно, але я помітила, що вони заступали нам пілях. Позаду них вивищувався перламутрово-золотавий палац, оздоблений від підлоги до самого вершечка. Однак це палац не Ненажерливості чи Жадібності. Він належав Гордині.

Я кинула на Заздрощі недовірливий погляд.

— Дай вгадаю! Запрошення у тебе немає.

Гнів розповідав колись: якщо князь з’являється на чиїйсь території без попередження, це розцінюють як агресія. Заздрощі байдуже знизав плечима.

— Не встиг прихопити перо і чорнило, коли твоя сестра напала. Гординя зрозуміє. Шлях до порталу пролягає на сході цього кола, поряд з Полум’яними гробницями. Не думаю, що він заперечуватиме.

Я скоса подивилася на безтілесних демонів. Не здавалося, що вони нас стрічали хлібом-сіллю. Умбра-демони розсунули свої гнилі губи, з-під яких показалися чорні ясна і гострі ікла, що зацокотіли, ніби у передчутті нашої крові.

— Князь Гординя не готовий вас прийняти, — зашипів демон, який стояв найближче до нас. —

Ліпше вам піти геть. Ідіть сховайтеся у своєму палаці і чекайте на свого князя, який прийде і врятує вас, маленька княгине.

Було у його словах щось обурливе, він дивився на мене зі зневагою. Шпигун-найманець називав мене «маленькою княгинею», і це змусило кров у моїх венах закипіти.

Посміювання Заздрощів привернуло їхню увагу.

— Бачу, шпигуни мого брата багато пропустили. Не раджу кидатися такими словами. — Він подивився на мене, киваючи. Час мені вивільнити свою киплячу злість. — Тепер відчуєте наслідки на своїй шкурі.

Умбра-демон кинувся на нас із надзвичайною спритністю, але моя магія була швидшою. Полум’яні троянди вибухали над нами, віднаходячи зазвичай невидимих демонів. Вони не встигали застосовувати свою силу, коли мої вкриті шипами лози проростали з-під землі.

Силою думки я викликала ці могутні рослини, що зв’язували їхні ноги і змушували їх застигати на місці. Вони проколювали їм горлянки, не дозволяючи промовити жодного закляття чи покликати на допомогу. Величезні шипи, що тепер показувалися з їхніх ротів, змушували їх давитися власною кров’ю.

Потім я обрушила на них свою вогняну силу, лози калічили і вбивали. Раніше я любила вплітати квіти у волосся, а тепер насолоджувалася тим, як вони перетворилися на витончену зброю, що допомагала розправлятися із ворогами.

Один із демонів прокрався до мене зі спини, але Заздрощі закричав, попередивши мене. Я повернулася саме тоді, коли його лезо зблиснуло, розриваючи моє і так пошарпане вбрання. Я відстрибнула вбік, і він лише злегка зачепив мене. Потім я підбігла до

демона і наставила кинджал просто під його горло. Він плюнув мені в обличчя і засміявся.

— Мабуть, твій князь не вчив тебе битися. — Він провів своїм слизьким поглядом по моєму тілу. — Думаю, це не зовсім те, чим він із тобою займається. Шкода, що скоро на його трон сяде інший. Хоча раніше це не було проблемою, правда ж?

Я кинула демона на коліна, а потім потрусила із силою, про наявність якої не уявляла.

— Що ти знаєш про Гніва?

— Тільки те, що дуже скоро твій коханий згине. А ти будеш не лишень казковою хвойдою, якою насправді і є. На мою думку, у цьому багато поетичної справедливості.

Я не встигла навіть подумати про те, що робила. Я протягла лезо від одного його вуха до іншого, пошматувавши його горлянку. Я зробила це з такою силою, що його голова ледь не відвалилася від тіла. Потім я холодно поглянула на мертвого демона, мені було абсолютно байдуже на те, що я тільки-но вчинила. Тоді я раптово усвідомила, на кого перетворююся. Що більше дія прокляття спадала, то ясніше я відчувала себе богинею. Я не прагнула пощади. Мене підживлювала помста, і я з відкритими обіймами приймала зловісність свого двору.

Я нахилилася і схопила його голову.

Заздрощі засвистів, похитуючись і тримаючи руки у кишенях.

— Нагадай мені, щоб я ніколи не казав тобі ніяких дурниць. Принаймні, якщо на мені немає броні і я перед тим не промовив захисне закляття, а ліпше — із двадцять захисних заклять.

— Це не через те, що він сказав. — Посміхнулася я, хоча моя посмішка і була пронизана сумом. Я не

відчувала гордості чи радості від того, що зробила. На запитальний вираз обличчя князя я відповіла: — Це тому, що він сказав, що Гнів згине. Уяви світ без нього... я цього не витримала б.

Заздрощі стиха глянув на мене із загадковим виразом обличчя.

— А якщо Гнів не віддасть тобі свого серця, ти все одно боротимешся за нього?

Я оглянула тіла навколо нас. Деякі з них і досі здригалися від гострих шипів моєї лози. Якби мені вдалося зробити подібне під час нашої битви з вовками. Можливо, тоді мого чоловіка не отруїли б і не пронизали кинджалом.

— Сподіваюся, настане день, коли тобі не доведеться запитувати в мене про це, — сказала я. — День, коли мої вчинки говоритимуть голосніше за слова.

Я пригадала Гніва і його останні слова, розуміючи, чому він завжди надавав перевагу вчинкам. У них було набагато більше цінності. У них було набагато більше, ніж у словах, що могли бути гарними своєю оманливістю.

Тримаючи свій трофей у руках, я попрямувала до палацу, до самого його входу. Час було навідати князя цього кола. Гординя у будь-якому разі дозволить скористатися порталом, аби віднайти мого чоловіка.

Заздрощі йшов за мною крок у крок, кидаючи на мене тихі погляди, а я вдавала, що не помічаю цього. Якщо він і думав запитати, чому я взяла трофей після нашої битви, то вирішив не робити цього.

Моє смертне єство, заховане глибоко всередині, дивувалося, чи справді цього разу мені вдалося налякати самого князя пекла.

РОЗДІЛ 11

Після кількахвилинних сперечань, здебільшого через моє вбрання, що не пасувало величному палацу, а також невеличкої демонстрації моєї вогняної сили, нас запросили до двору Гордині. Тронна зала князя була варта його іменного гріха. Того разу, коли мене затримали на території його кола після блукань полями кореню дрімоти, мені вдалося побачити тільки одну із кімнат цього палацу. Вона також була вишукано оздобленою, позолоченою і точно сподобалася б королю-сонцю. Можливо, саме цей князь пекла і надихнув колись Людовика XIV.

Підлога була викладена мармуром із золотавими прожилками. Стелю, що нагадувала стелю кафедрального собору, прикрашали різнокольорові фрески і позолота у місцях, де стіна переходила у дах. Величезні люстри висіли вздовж всієї зали, ділячи стелю на рівні частини і випромінюючи тепле, майже сонячне, світло.

Декоративне ліплення охайно покривало колони і стіни згори. Вигнуті дзеркала висіли на стінах з обох боків, створюючи дзеркальний шлях для князя. Звісно, таке гордовите створіння, як він, не проґавить можливості помилуватися самим собою.

У кінці довгого, обрамленого дзеркалами коридору Гординя спочивав на власному троні. На ньому

був темно-синій жилет, штани вугільного кольору і темно-коричневе блискуче взуття. Він відповідав уявленням про князя гріха, до якого належав, адже був одягнутий за останніми модними тенденціями. Я знала, що через свій одяг після кількох битв і відсутності можливості прийняти ванну я не дуже підходила для ролі гості цього палацу. Та мені було байдуже, адже у цей момент у мене в голові було лиш одна думка: як потрапити до порталу.

Ми із Заздрощами пройшли повз натовп єхидних леді і джентльменів, які стояли там у своїх бездоганних вбраннях, подібно до всіх членів інших дворів, яких мені колись доводилося бачити. Майже кожен із цих демонів мав ідеальні риси обличчя. Я замислилася, чи така «ідеальність» могла бути результатом магічного впливу, а не природньої обдарованості. Потім я згадала шрам на обличчі їхнього князя. Він, найімовірніше, мав можливість приховати його, але чомусь вирішив лишити. Це змусило мене замислитися, як він взагалі його отримав.

— Просто дехто з нас пишається своїм зовнішнім виглядом, — промовив князь цього кола, ніби у відповідь на мої роздуми. Я заховала свої емоції під маскою байдужості, щоб зчитати їх було неможливо. Гординя обвів мене поглядом, задерши носа, його губи викривилися, чи то від крові на моїй сукні, чи то від порваної тканини. — Не всі, звісно. Втім, думаю, оскільки ти неофіційно належиш до двору Гніву, тебе можна не рахувати.

— Я також дуже рада тебе бачити. Дякую за теплий прийом. — Я кинула під ноги відтяту голову, насолоджуючись шепотом, що зашурхотів навколо, коли за цим видовищем спостерігали шляхетні члени палацу. — Та як бачиш, дехто з нас збуває час інакше,

не лише сидячи на вишуканих кріслах, намагаючись бути гарними і п’яними.

— Я не просто гарний, я неповторний, — сказав він зверхньо.

Я стрималася, щоб не закотити очі у відповідь на його самолюбство.

— І якій події я маю завдячувати, що ви навідали мене так зненацька?

— Я потребую доступу до порталу, розташованого на території твого двору.

— З якою метою?

— З метою повернути мого чоловіка до його двору гріха.

Гординя кинув погляд на мою руку. Якщо він і помітив татуювання SEMPER TUUS, то не видав цього.

— Можливо, якщо він лишиться там, то так буде ліпше для всіх нас.

Моя лють зростала, придушуючи всі інші відчуття. Наприклад, дипломатичність і цивілізованість. Заздрощі важко ковтнув слину, але я не зреагувала на його попередження. Я виснажилася, рана нестерпно пекла, і я була на межі. Мені хотілося закричати чи заплакати, а можливо, і те, й те водночас.

— Якщо ти не даси мені пройти, я повернуся. І коли я це зроблю, тут буде армія двору Гніву. Ніхто не стане між нами. Ні ти, ні моя сестра, ні жодна інша проклята істота у цьому світі. Якщо я повернуся, то застосую свою силу і спалю усе, що ти цінуєш. Обіцяю: це не просто погроза. — Я протягнула лезо своєю долонею, дозволивши крові залити його ідеальну підлогу. Він спостерігав, злегка звівши брови. — Це обітниця.

— Обітниця на крові — доволі серйозна річ у цьому світі.

— Я чудово про це знаю.

— Не думаю, що ти...

Гординя різко розвернувся до входу до тронної зали. І за секунду я дещо почула. Я почула бурю, що насувалася. Кроки гуркотіли, наче грім. Температура навколо впала. Хтось впевнено крокував мармуровою підлогою у той час, як кілька поважних гостей кинулося до дверей. їхні кроки відлунювали вдалині, а мокрий сніг замів скло вікна позаду.

Я подивилася на вигнуте вікно, що виднілося за спиною Гордині. Тепер небо надворі стало чорним. Вітер завив. Будь-який перевертень позаздрив би його зловісності. Стіни затряслися від шквалу ззовні. Дзеркало розкололося, покрившись кригою.

Моє серце забилося сильніше, і я повернулася з надією, що зародилася глибоко всередині. На відміну від решти членів цього двору, у моїх грудях калатав не страх. Один із придворних побіг до підніжжя трону, де на оксамитовій подушці лежала золота корона. Він обережно надягнув її на Гордині і відійшов убік, ледь не перечіпаючись. Тим часом двері до тронної зали розчахнулися, стукнувши об стіну.

Дим і сніг виром залетіли до зали, і перед нами постав Гнів. Він впевнено крокував уперед зі вбивчим виразом на прекрасному обличчі. Гнів кинув погляд на мене, ніби пом’якшавши на кілька секунд, а потім помітив сліди кігтів на моїх грудях. Вони були у такому ж або навіть гіршому стані, ніж до того. Потім він звернув свій твердий погляд на братів, і ще один морозний вихор заполонив кімнату. Мені хотілося кинутися до нього, підтягнути ближче до себе і цілувати до знемоги. Та я намагалася бути такою ж спокійною, як і він. Хоча я і боролася з внутрішнім бажанням переконатися, чи усе було з ним добре.

— Поясни! — голос Гніва лунав несамовито. — Негайно!

Мені також хотілося почути пояснення, як мій князь дістався сюди, але наша розмова почекає, доки ми опинимося наодинці. Усі придворні Гордині втекли, не бажаючи лишитися і подивитися на виставу. Князь цього кола провів очима останнього зі своїх слуг, який залишив мене сперечатися наодинці з трьома князями-демонами. Гординя пихато окинув брата поглядом.

— Ти ж не думав, що я прийму твою королеву, не перевіривши її на вірність, чи не так? — сказав Гординя, ігноруючи лють, що накопичувалася у Гнівові. — Коли справа стосувалася її, твої судження часом бували затьмареними. Ми усі маємо право на те, щоб цього разу дізнатися про її справжні мотиви.

Цього разу? Перевірка на вірність? Я все ще не знала, що сталося до того, як на мене наклали стримувальне закляття, та що більше я чула, то більше впевнювалася, що, найімовірніше, ми з Вітторією плели інтриги проти Гордині та Гніва.

— Це було випробування? — запитала я, дивлячись на Гординю і Заздрощі. — Усе це?

— Не зовсім. Я говорив, що завжди оберу себе порівняно з усіма іншими, завжди оберу те, що приносить мені користь, — Заздрощі знизав плечима. — Насправді, це була його ідея. Правда, все пішло не за планом. У будь-якому разі, ми мали перевірити, особливо, враховуючи те, що сталося... колись.

— Це заспокоює, — я зімкнула губи, розлючена тим, що прокляття не дозволяє мені пригадати більше деталей, що мої спогади й досі лишалися в облозі. — І яким був ваш «початковий» план? Ви працювали із

Вітторією? Вона взагалі тебе викрадала, чи це ти теж підлаштував?

Заздрощі не дивився на Гніва чи Гординю. Натомість він зосередився на моєму ображеному погляді.

— Як тільки ваша карета покинула двір Жадібності, ми збиралися одразу ж надіслати умбра-демона вам услід, щоб перевірити, як далеко ти можеш зайти для того, щоб врятувати Гніва. Ти говориш, що кохаєш його, але історично твоя мотивація не завжди була такою... шляхетною. Того разу умбра-демони добре спрацювали. Я також покидав палац, щоб зібрати армію, але твоя сестра явилася сюди і вирвала мені серце. І я опинився в тій клітці, а зараз я тут. Ми всі разом.

Я кинула погляд на Гординю.

— А ти не спромігся йому допомогти?

— Мені підходив план, де хтось забирав Заздрощі геть із мого палацу. До того ж у мене не було багато часу. Вона схопила його, і котрийсь із вовків моментально затягнув його до Королівства тіней.

— Вітторія могла нашкодити йому.

Погляд Гордині потемнів.

— Твоя сестра й справді має величезний список тих, кому вона вже нашкодила.

Гнів зробив кілька кроків вперед до позолоченого трону брата. Раніше я не помічала, але трон був у вигляді лева. Величні лапи тварини слугували бильцями, а його голова і грива — спинкою оздобленого крісла. Паща лева була розкритою, наче той гарчав.

Мій князь нависав над Гординею, але той і досі сидів на троні із байдужим виразом обличчя.

— До біса те сране випробування. Вітторія притягла вовків на нашу територію. Ти мав щось зробити!

— Це ж не я її нацькував на вас. До того ж її дії також були в моїх інтересах. — Голос Гордині став

твердішим. — Наприклад, одного разу Заздрощі зовсім не знав, чим вона займалася, коли подався на південь, до двору вампірів, робити чорт знає що, не сказавши про свої плани нікому, окрім Жадібності. До них зараз не підступитися. Подейкують, вони плетуть якісь інтриги. А наш дорогий брат не має до цього ніякого стосунку, правда ж? — він показав рукою на Заздрощі. — Так чому ж камінь кидають у мене, коли я лишень дію в інтересах свого двору?

Заздрощі посміхнувся.

— Ти ревнуєш, що Вітторія поїхала до двору вампірів, замість навідатися сюди?

— Припиніть! — закричав Гнів. — На нашу територію увійшли вовки. Вітторія розпалює ворожнечу з вампірами, яка нікому з нас не йде на руку. Вона вирвала серце Заздрощам, потенційно могла вбити командувачку Жадібності або ж допомогти їй втекти. Вона також отруїла мене і викрала мою дружину. І після всього цього ваша невеличка «перевірка» здавалася виправданою тоді, коли ми намагаємося з’ясувати щось про вбивство, щоб уникнути війни всередині Семи кіл?! — Здавалося, наче Гнів готовий вихопити брата з трону і жбурнути геть. Я здивувалася, що він цього не зробив. — Ти не просто грався з безпекою моєї дружини, ти поставив під питання мир у нашому світі.

— І я без вагань зробив би це ще раз. Тепер ми знаємо, що Емілія не плете інтриги проти нас. Чи проти тебе самого. Результат виправдав засоби його досягнення. І не важливо, чи подобається це тобі, чи ні. Скажи мені! — Гординя підвівся з трону. — Невже у тебе не було навіть зерня сумніву? Хоча б найменшого? — Гнів зціпив зуби, але не заперечував. — Що ж, тепер усе зрозуміло.

Мій чоловік поглянув на мене, і я виструнчилась. Я сумнівалась у ньому. Місяцями. Тому й не могла звинувачувати його у якихось сумнівах щодо мене. Тепер значення мало тільки наше майбутнє. Разом. Підґрунтя цього майбутнього закладено, тепер треба працювати на його створення. Що довше Гнів вдивлявся мені в очі, то більше невизначеності закрадалося досередини. Зі мною все буде гаразд, чи не так? Звісно, це лишень ще одне випробування, яке ми обов’язково здолаємо. Це те, що має статися. Твердий вираз обличчя мого чоловіка зник. Але голос Гордині розбурхав тишу між нами.

— До того ж я не хочу вірити, що ми дозволимо одній огидній богині отримати перевагу і посіяти між нами розбрат. Нехай пововтузиться з вовками й вампірами. Якщо Жадібності так не подобається, що моя маленька перевірка відірве тебе від розслідування, йому доведеться якось із цим змиритися. Усі знають, що Веста не була дуже щасливою у його володіннях. Він просто лютує, бо втратив дещо цінне. А всі ми знаємо, як він дратується, коли гра йде не за його планом.

Попри злість, що князі пекла обманули мене, я бачила у цій ситуації можливість довідатися інформацію.

— Чому ти так впевнений, що Веста була нещасною? — запитала я. — У тебе є шпигуни у ворожому дворі?

Вираз обличчя Гордині став таким самим зловісним, як і блиск у його очах.

— Плітки, дорогенька. Люди розповідають різні історії, коли я їх відвідую.

— Хто розповів тобі про неї? — тиснула я.

— Насправді вона сама.

Я трохи подумала. Це була неочікувана відповідь. Князі не могли обманювати напряму, тому він мав говорити правду.

— Коли?

Гординя знизав плечем.

— Можливо, тиждень тому. Я не пам’ятаю точно.

Заздрощі потер носа.

— Ти спав із командиркою Жадібності? Ти зовсім недоумкуватий?

— Щоб ти знав, вона сама шукала моєї компанії, — не стримався Гординя. — Вона не могла відвести від мене очей, і я просто відповів їй тим самим. Що я мав зробити? Зруйнувати її еґо?

— А потім її вбили, — сказала я твердим тоном. — Як думаєш, Жадібність міг вбити її, якщо дізнався, що вона розголосила ворожому двору чутливу інформацію?

— Звісно, ні. — Гординя не звучав дуже переконливо.

Гнів уважно подивився на брата.

— А як це ви опинилися одночасно в одному місці?

— Вона прибула до мого палацу. На одне із моїх зібрань. — Гординя кинув на нас погляд. — Що? Я отримав офіційне прохання від двору Жадібності на те, щоб прийняти її. Він тобі не сказав?

Ми з Гнівом поглянули одне на одного. Жадібність не згадував нічого про те, що відправляв свою командирку до ворожого демонічного двору.

— Ти сказав, що вона шукала твоєї компанії, — провадила я, думки роїлися у голові. — Про що вона хотіла поговорити?

Гординя знизав плечима.

— Про звичайні речі: про бал, вино, портал, мої покої.

— І чому її цікавив портал? — запитала я, відчуваючи, що була близько до відкриття якогось доказу.

— Тому, що і всіх інших. Вона хотіла знати, чи він безпечний і чи веде прямо до Мінливих островів. Звісно, я не лишив би його без нагляду.

— Чи було у її словах щось, що могло б видатися підозрілим чи дивним?

— Ми після цього багато не базікали. — Гординя різко поглянув на мене. — Якщо плануєш і далі мене допитувати, мені потрібна пляшка вина. Цей вечір перетворився на страхіття.

Мої груди запекли, нагадуючи про рану. Мені хотілося подопитувати цього князя-йолопа, але треба було щось робити із пораненням. Здавалося, Гордині також треба віддихатися, бо він дедалі дратувався. І це було не дуже розумно — підштовхувати князя до відчуття якогось із гріхів.

Гнів підійшов до мене, запам’ятавши усе, про що ми говорили.

— їдьмо додому, моя леді.

Не поглянувши ні на Гординю, ні на Заздрощі, я взяла за руку Гніва і міцно трималася за нього, коли він переніс нас геть. Здобувши цю нову інформацію, мені було складно переконати себе в тому, що Веста загинула. Чи могла вона зрадити Жадібність і втекти із моєю сестрою і вовками?

Тепер я ні в чому не могла бути впевненою, але в будь-якому разі з’ясую правду. Якщо я і надалі запитуватиму, то знайду відповідь на цю таємницю. І якщо на шляху до цього у мене з’явиться кілька ворогів, це точно не найвища мета, яку відьмі може випасти сплатити у такому разі.

РОЗДІЛ 12

Гнів не переніс нас ні до своїх, ні до моїх покоїв. І навіть не до ванної кімнати, щоб змити бруд і кров. Коли дим демонічної магії розвіявся, ми стояли на блискучому березі Місячного мілководдя.

По-крижаному блакитна поверхня була оповита парою, що здіймалася над водою, ніби заманюючи нас пірнути в оманливо-безпечні води. Жодна штучна річ не могла потрапити всередину, адже це призвело б до катастрофи. Купа кісток лежала на дні цього магічного мілководдя і слугувала доказом того, що смерть, яку асоціювали із цим місцем, не така вже й примарна. Та було щось заспокійливе у цій жахливій лагуні.

Князь повернув мене до себе, і наші погляди зімкнулися. Потім він обережно торкнувся мого вбрання, відсуваючи тканину, щоб ліпше роздивитися рану.

Я засичала крізь зуби, коли тканина відірвалася від рани разом із кров’ю, що припеклася, і це змусило рану відкритися. Тепер вона свербіла і кровила.

Гнів видав такий звук, наче ця рана була його, а не моя.

— Здається, вона заражена.

— Де ти був? — запитала я, адже не могла більше чекати на відповідь. Я провела його руками по його тілу і відчула полегшення, що він цілий і неушкоджений.

Я і не думала, що він поранений через його здатність швидко відновлюватися. — Як тобі вдалося втекти? Що сталося з отрутою?

Гнів поглянув на мене так, наче отруєння і його рани були найменшою з наших проблем. Проте мені було необхідно знати, що все добре.

Він зітхнув і витягнув із кишені невеличку пляшечку. Рідина сяяла подібно до ранкового неба над моїм рідним островом, вона була чистого блакитного кольору.

— Селестія вміє створювати чудові тоніки з різними домішками. — Він поклав пляшечку назад до кишені. — Я завжди ношу деякі з них із собою про всяк випадок. Я прийняв його якнайшвидше і покинув святилище твоєї сестри, коли вовки обернулися на свою людську форму. Ворота назад були зачиненими, тому мені знадобилося трохи часу, щоб віднайти портал, який вів до володінь Гордині.

— Ти не міг перенестися сюди за допомогою transvenio?

Гнів похитав головою.

— З того світу немає магічної дороги назад, тому мені довелося йти пішки.

Я пригадала перевірку, яку мені влаштували Заздрощі й Гординя, а також останні слова умбра-демона, які він вимовив перед тим, як я його вбила. У мене й справді було тут чимало ворогів.

— Що я вчинила з тобою... колись?

— Нічого. — Зчитати вираз обличчя Гніва було просто неможливо. — Не переймайся дурницями, якими займалися Заздрощі й Гординя. їм не варто було перевіряти тебе на вірність.

— Якщо я і справді зрадила тебе, це не просто дурниці.

Він опустив погляд на сліди від кігтів так, наче вони боліли йому самому, ігноруючи тему розмови. Це змусило мене повірити, що його брати і справді мали причини, щоб перевіряти мене.

— Мені треба було вирвати тому вовкові хребет і засунути у його хижу горлянку. Змусити його страждати за кожну краплю того болю, якого він завдав тобі.

Йому точно вистачало уяви. Щоб заспокоїти злість, що мої рани посіяли у ньому, я кивнула на блискучу воду.

— Я думала, мені вхід сюди заборонено, беручи до уваги те, що сталося минулого разу.

Минулого разу у цьому місці мені здавалося, що моє серце от-от зупиниться. Мій біль був таким гострим і невгамовним, що Гнів без будь-яких роздумів відніс мене до Матрони отрут і проклять. Тоді я ще не знала, що саме вона і була моєю матір’ю. Тоді вона зварила мені тонік, і все стало на свої місця. Як мені відомо, вона й досі тримала Вітторію ув’язненою під землею, не дуже хотілося зазнати такої самої участі.

Гнів підтягнув мене ближче до себе, щоб роздивитися мої рани. Його погляд був твердим і крижаним.

— Це не ти. Це сталося через мої крила. Магія, що стримує їх, зреагувала на стримувальне закляття, яке приховують твої спогади. Коли вони поєдналися, ці води наситилися магією, вона переповнювала все навколо, тому мілководдя відчуло загрозу. — Він пильно придивився до невизначеності, що пронизувала мій погляд. — Я попросив Селестію дізнатися більше про те, що сталося. Вона не думає, що тобі щось загрожуватиме, якщо ти знову зайдеш у воду, її цілющі властивості допоможуть загоїти рани. Саме

для цього їх і створено. Якби я не знав цього, то не випробовував би долю.

Я пригадала історію, яку мені розповіла Селестія тієї ночі. Про те, що ці води належали богиням і вони хотіли забрати своє. Тоді Гнів назвав це просто легендами і застеріг розповсюджувати брехню. Я підвела свій погляд від води на нього. Щось тут було не так...

— Роздягнися. — Гнів зробив крок назад і кивнув на моє вбрання. Він зняв сорочку і розстібнув ґудзик на штанах. Його підступні губи вигнулися в посмішці, ніби він добре знав, куди помандрували мої думки після цього слова. — Нам треба зайти до води і зцілити рану, доки не стало гірше.

— Я ж безсмертна, хіба не так?

— Не зовсім. Принаймні поки. — Він протягнув руку, запрошуючи мене зайти до води. Я пам’ятала, що вона була такою ж теплою, як і та, в якій я купалася у ванній кімнаті своїх покоїв. — Моя леді, прошу, приєднайтеся до мене.

Пам’ятаю, він колись розповідав, що у Мілководдя також були властивості розкривати правду. Зараз мені хотілося дізнатися правду від нього не менше, ніж зцілитися. Я ступила на блискучий пісок і дозволила блакитній воді погладити пальці моїх ніг. Лагуна була магічною, чарівною. Вона кликала мене.

Гнів відійшов подалі, трохи глибше, щоб дати мені більше простору. Я взяла його за руку і відчула маленькі бульбашки, що шипіли, торкаючись моєї шкіри.

Ми зайшли аж по шию, мої груди повністю віддалися воді — й та лікувала рани. Це були надзвичайні відчуття. Дивно спостерігати, як магія промила й закрила мої рани. Навіть ту, яку я зробила сама, коли клялася на крові у палаці Гордині. Будь-який

дискомфорт зник так само швидко, як і з’явився перед цим.

Гнів спостерігав за тим, як магічна вода робить дива, хоча я і помітила певне занепокоєння у рисах його зазвичай спокійного обличчя. Він був готовий діяти швидко, якби щось пішло не за планом.

— Так ліпше?

Я подивилася вниз, задоволено помітивши, що рана повністю загоїлася. На тілі лишилися срібні сліди, але ці шрами аж ніяк мене не турбували. Принаймні не так, як думка про таємницю, яку Гнів і досі міг приховувати від мене.

— Набагато ліпше.

Мій чоловік обережно протягнув руку в мій бік і провів пальцем по моїй шкірі, впевнюючись, що я повністю зцілилася. Я поглянула йому через плече, милуючись фазами місяця, вималюваними на стіні печери, тимчасом як він продовжував своє пильне дослідження. Раніше я думала, що, можливо, саме він і намалював це астрономічне зображення, але не могла уявити його з пензлем чи слоїком фарби. Хоча він завжди дивував мене, тому що, думаю, був здатний на подібне.

— Чому ти завжди рятуєш моє життя, навіть коли те не обов’язково під загрозою? — я знову в очікуванні поглянула на нього. — Має ж бути щось, що хвилює тебе.

Гнів обійшов мене, хвилі від його рухів стиха билися об берег. Я не знала, чи це прокляття змушувало його мовчати, чи він сам обирав, чим хоче, а чим не хоче ділитися зі мною.

— Як я знаю: якщо твоє серце зупиниться зараз, коли ти ще не набула безсмертя, це може вбити тебе. Доки не знатиму напевне, я не ризикну.

— Заздрощі сказав, що навіть крапля безсмертя переважає над смертністю з часом. — Хоча, я не сказала, що Заздрощі не був впевненим у цьому остаточно.

— І ти готова віддати своє серце, щоб перевірити це? — запитав він.

Я обвила руки навколо його шиї, прагнучи фізичного контакту. Його долоні одразу ж зімкнулися на моїй талії, утримуючи мене на місці. Це було впевнене і приємне відчуття. Ми пройшли крізь пекло, і мені хотілося пригадати, що ми тут удвох, що ми разом. І що ми у безпеці. Він нахилився, і наші вуста зімкнулися, його поцілунок був диким, пронизаним сильним, щирим відчуттям.

Коли ми нарешті відірвалися одне від одного, важко дихаючи, наші губи злегка спухли. Я всміхнулася і промовила:

— Заради тебе я віддала б своє серце.

Гнів поглянув на мене. Вираз його обличчя не піддавався моєму розумінню. Я подумала: можливо, він не готовий запропонувати мені те саме у відповідь. Можливо, ми ще не подолали усіх демонів зі свого минулого. Можливо, саме тому він не говорив нічого про завершення церемонії, яка остаточно закріпила б наш шлюб.

Звісно, ми не мали вдосталь часу, щоб обговорити це, адже вовки напали і розділили нас. Та все ж... Не встигла я подумати про це, як губи Гніва знову притиснулися до моїх, наче все його життя залежало від цього поцілунку.

Його язик був доволі наполегливим, тому я з радістю розтиснула губи і відчула смак його поцілунку. Це правда — вони викликали залежність. З кожним порухом його язика моє тіло дедалі дужче хотіло

відчути на собі інші несамовиті речі, які він міг робити з його допомогою.

Унизу мого живота стало тепло, бажання всередині мене розливалося тілом. Згодом усе, про що я могла думати, були його руки, що поволі гладили мою талію, та його пальці, що ледве торкалися моїх грудей. Він узяв у долоню одну із них, торкнувшись губами до моєї шиї. Це відчуття змусило моє тіло завібрувати, і мої соски потвердішали і стали наче намистинки.

Грубі руки плавно спускалися вниз моєю спиною. Ці лагідні погладжування були ніжними, легкими і водночас зводили мене з розуму. Він торкався до мене так, наче я була коштовністю, наче кожен момент зі мною був надзвичайно цінним і йому варто було піддатися, його треба було смакувати. Так і було. Він добре знав, як це — залишитися без мене. Знав, як це — коли я зникла. Мені пощастило, що я нічого не пам’ятала.

Я торкнулася до нього так само у відповідь, досліджуючи кожен міліметр його загартованого боями тіла, наче те було незвіданою територією, що належала тільки мені. Я ніколи не дозволю нікому розділити нас знову. І боротимуся, доки не пригадаю його і все, що було між нами.

Він відірвався від нашого поцілунку, його погляд потемнішав, коли опустився від моїх очей вниз, спостерігаючи, як я гладила його тулуб, його міцну спину. Мої спраглі руки намагалися віднайти шляхи, щоб викликати у ньому найвищу насолоду. Я занурила їх у воду, спершу грайливо торкаючись напружених м’язів його стегон, а потім обвила долоню навколо тверді його тіла. Моя рука рухалася вперед і назад вздовж його збудження.

Дихання Гніва стало переривчастим, коли я погладжувала його. Він розтулив вуста, щоб застогнати.

Я обхопила його ще сильніше, відчуваючи, як у відповідь на це його збудження запульсувало у моїй руці. Я повільно повела пальцями до його грудей, а він підсунув мене ближче до себе і почав цілувати і покусувати мою шию з особливою спраглістю.

— Я хочу бути всередині тебе. — Його руки ковзнули вниз, огортаючи мої сідниці і злегка стискаючи їх. Я танула від відчуття шиплячої води і його гарячих дотиків. Він притиснувся своїм твердим збудженням, змушуючи моє тіло також пульсувати від бажання. — Мені не вистачало тебе.

— І мені тебе. — Я запустила пальці у його волосся, коли він припав губами до моїх грудей, ритмічно посмоктуючи їхні вершечки, що змусило мене вигнутися. Я хотіла відчути його між своїх стегон. — Я збиралася зруйнувати цей світ, щоб віднайти тебе, — зізналась я. Гнів піднявся з води, обвив руки навколо моєї талії і підняв нас, я трималася за його плечі. — Самаелю!

Я торкнулася його волосся легким рухом, і князь засміявся. Упевнено тримаючи мене в руках, він відніс мене до печери, з вершечка якої звисали величезні капи. Я притиснулася спиною до гладкої кам’яної стіни, все ще тримаючись за Гніва.

— Вхопися за них. — Його низький голос звучав хрипко.

Моїм тілом прокотилася хвиля бажання.

Я сиділа у нього на плечах, притиснувшись стегнами до них, його вуста були близько до вершечка мого задоволення. Я зробила так, як він наказав. Я схопилася за капи і злегка вигнулася, а він повернувся, обвив свої руки навколо моїх ніг, розвівши їх.

Я затамувала подих, коли відчула, як відкрито показую своє тіло. Хвиля сором’язливості — відчуття зі світу смертних — прокотилася моїм тілом, і я одразу ж спробувала звести ноги назад.

Гнів підступно посміхнувся, а потім повільно і ніжно провів язиком у мене між ногами. Він зробив це так обережно, що це стало надзвичайно інтимним моментом між нами. Я закусила губу, щоб стриматися і не застогнати, доки він поклонявся моєму тілу, наче якомусь божеству. За секунди я забула про будь-яку сором’язливість, мені було зручно поряд із князем.

Наша остання близькість була вибуховою. Вперше, коли він спробував мене на смак, нами керувала нестримна пристрасть. Та зараз... це був благоговійний досвід.

Гнів ніби присвятив себе моєму задоволенню, а я цілковито віддалася йому. Я закинула голову назад, важко дихаючи, тимчасом як він продовжував повільно, дражливо смакувати мене. Він не поспішав, його рухи не були швидкими чи різкими. Він кохав мене своїм теплим вологим язиком, дозволяючи йому сказати усе, що він не міг сказати сам. Він промовляв до мене дотиками, пірнаючи глибоко всередину мого тіла.

Я була дуже близько до піку насолоди, він припав жадними поцілунками до внутрішньої частини моїх стегон. Він ніби катував мене, адже мені надзвичайно хотілося, щоб він повернувся до того, сповненого приємного болю, місця, до чутливої зони, дотики до якої змусили б мене викрикувати його справжнє ім’я.

— Торкніться себе, моя леді. — Його голос звучав наче еротичне муркотіння, а його прохання...

Я не відводила від нього очей і повільно ковзнула рукою вниз по своєму тілу, подражнюючи його

перед тим, як увійти пальцем всередину. Губи Гніва одразу ж припали до мене, він облизував мене і мої пальці, а я продовжувала пестити себе. За лічені секунди я кричала його ім’я.

Я повторювала його, наче молитву, а він продовжував поклонятися моєму тілу, доки хвиля задоволення прокотилася ним і доки мої ноги і груди затряслися, коли я досягла свого піку.

Та мені хотілося більшого. Прокляни мене, богине! Я не могла насититися ним. Поцілунки Гніва піднялися вгору моїм тілом, він опустив мене на землю. Ми торкалися вологої шкіри одне одного, і це створювало особливе відчуття ейфорії. Гнів підніс палець до своїх губ, а потім підняв мою руку, наче хотів поцілувати її. Його погляд танув на моєму тілі, коли він посмоктував мій палець. Я вилаялася, а він посміхнувся. Його посмішку переповнювало чоловіче самовдоволення. Могутній мисливець вполював свою жертву, а вона навіть не пробувала боротися за своє життя.

— Дуже скоро ви почнете шепотіти ще брудніши-ми словами, моя леді. — Він затиснув моє тіло між собою і гладким камінням позаду мене. У це було складно повірити, але моє бажання тільки зростало. — Цього разу, Еміліє, я не зупинюся.

Гнів злегка поцілував мене і торкнувся своїм обличчям мого власного, ніжно погладжуючи його. Він притиснувся своїм збудженням до набряклого центру моєї насолоди, плавно ковзаючи вперед і назад, аж доки я не занила від задоволення.

— О, свята богине!

Мій спокусливий князь провів однією зі своїх міцних рук по моєму тілу, обережно піднімаючи мою ногу вгору. А іншою рукою продовжував солодкі тортури, зводячи нас обох із розуму. Спершу він хотів підвести

мене до піку, але тепер сам ледь стримувався. Гнів увійшов у мене одним впевненим рухом. Він відхилився трохи назад, щоб дивитися мені в очі, коли виходив і знову входив у моє тіло. Кожен рух, що з’єднував наші тіла, був повільним і неквапним.

Проклятий демон мав рацію. Я й справді почала лаятися, вимовляючи найбрудніші речі, заохочуючи його продовжувати. Він обхопив моє підборіддя, а потім наші губи жадно злилися у поцілунку. Я обвилася навколо нього, а мої нігті впилися у шкіру його спини.

Гнів підніс свої нечестиві губи до мого вуха.

— Ще трішки?

— Так.

— Прокляття!

Його рука ковзнула вниз між нашими тілами. Він торкнувся вершечка мого збудження і гладив його в такт погойдуванням власного тіла. Він тиснув саме на те місце, що змушувало теплі хвилі насолоди припливати до мого тіла.

Я знову досягла піку, вимовляючи його справжнє ім’я. Він знову відхилився, а потім увійшов у мене ще сильніше, цього разу швидше. Моє ім’я зірвалося з його вуст. Я ще не встигла відійти від відчуттів після першого оргазму, як Гнів знову змусив моє тіло трястися. За кілька секунд ми обоє важко дихали, розпашілі від задоволення.

— Ти — моя. — Його голос звучав впевнено, твердо.

— Як і ти — мій. Назавжди. — Гнів підняв мою ногу вище, а я ще сильніше схопилася за його плечі, не стримуючи стогонів. Це змусило його бути дедалі наполегливішим. Він похитувався знову і знову, аж доки мені здалося, що я от-от вибухну. Тіло нило, і я більше не могла стримуватися, цього разу хвиля задоволення накрила мене з головою. — Самаелю!

Він довів мене до оргазму, а потім розділив ці відчуття зі мною, викрикуючи моє ім’я, що відлунювало стінами печери. Ми віддихалися, серця нестримно стукотіли. Він ніжно поцілував мене і опустив мою ногу на землю. Вона трохи заніміла, але я не помітила цього, бо була повністю огорнута приємними відчуттями.

Мій чоловік потер шкіру на моїй нозі, а потім поглянув мені в очі.

— Усе добре?

Тепло води під ногами і відчуття присутності Гніва заспокоювали мене. Я була тут, ні разу не відірвалася від цієї реальності.

— Так.

Я помітила полегшення в очах князя-демона і замислилася, чи він завжди так переймався, щоразу, коли ми цілувалися чи були близькі.

— Ходімо до ліжка, моя леді.

Ми не пливли до берега. Гнів узяв мене в руки, грайливо бризкаючи на мене водою. Мені було так приємно просто сміятися і хоч на секунду забути про світ навколо. Перебуваючи тут, із моїм князем, мені не треба було думати про зраду чи вбивства. Про страх чи темряву. Тут, біля магічної лагуни під володіннями двору Гніву, існувало тільки кохання.

Я звільнилася з його обіймів і пірнула у воду, розплескавши воду навколо і здивувавши його, викликавши у нього сміх.

Потім ми впали на блискучий темний пісок на березі, я сіла зверху на свого чоловіка. Здавалося, він був не проти знову увійти всередину мене. Як тільки ми виснажилися від сміху і кохання на березі, Гнів переніс нас до своїх покоїв.

Я помітила чудову блідо-лавандову сорочку, що лежала складена на одній із подушок на ліжку. Коли

я надягнула її, то побачила зверху на ній маленькі золотисті зірочки. Вона надзвичайно сподобалася мені, адже була жіночною і легкою.

Гнів задоволено поглянув на мене. Сорочка спадала до стегон і підкреслювала мою засмаглу шкіру. Якби я не була такою стомленою від наших ігор, я хотіла б знову затягнути його до ліжка. Він показав рукою на ліжко і кинув на мене розбещений погляд.

— Прибережи свою енергію на ранок. Вона точно тобі знадобиться.

Почувши обіцянку палкого кохання, яким ми займатимемося вранці, я залізла до величезного ліжка. Гнів притиснув мене до себе, і за лічені секунди його дихання вирівнялося. Я розслабилася у його обіймах і заплющила очі. Я відчула умиротворення. Не пам’ятаю, коли востаннє почувалася такою спокійною всередині. Світ все ще був повний хаосу, але тут, у цій кімнаті, і саме у цьому моменті, і полягав мій світ. Можливо, саме відчуття безпеки колись і нашкодило мені. На якийсь момент я забула, що означало бути проклятою.

За секунду мене магічним чином вирвали з обіймів Гніва, і одразу ж після цього я занурилась у справжнє нічне жахіття.

РОЗДІЛ 13

— З поверненням, княгине! — Доменіко вишкірив зуби.

Його оскал важко було сплутати з посмішкою. Я швидко оглянула місцину навколо, і мої найбільші страхи підтвердилися. Я знову стояла у Королівстві тіней, закована у кайдани. Це була та сама кам’яна кімната, той самий альков й ті самі ланцюги.

Цього разу на мені принаймні була сорочка, тому мені не потрібна тіньова накидка. Це єдине, що радувало мене у ситуації, яка склалася. Вони напали тоді, коли Гнів спав, тому, ймовірно, минуть години, перш ніж він зрозуміє, що мою душу вкрадено. Зважаючи на його минулу реакцію, їм ліпше сподіватися, що він спатиме. Я не намагалася випробувати кайдани. Я відчувала вплив магії, що закрив доступ до моїх сил. Я подивилася на свого викрадача, на те, яким самовдоволеним було його обличчя.

— Я так розумію, сестра хоче поговорити.

— Можливо, я просто хотів перевірити, чи на твоєму тілі все ще лишилася моя позначка. — Перевертень обвів мене поглядом, зупиняючись на моїх грудях. Не здавалося, що я видавалася йому звабливою, втім мені не подобалося те, як він дивився на мене. — Ти знала, що рана від альфи іноді пробуджує відчуття, подібні до того, що тварини переживають під час

сезону парування? Особливо, якщо альфа підживив свій укус магією і зробив це свідомо.

— Ти не вкусив мене, ти мене подряпав.

— А хто ж потім запустив свої ікла у твою рану? Точно не твій демон, — сказав він насмішкуватим тоном. — Не відчувала ніяких тваринних бажань останнім часом? Можливо, тобі хотілося порачкувати.

— Ні, не хотілося. І ти огидний!

Він розсміявся, і це змусило волосся на моїх руках стати дибки.

— Не хвилюйся. Насправді я не позначав тебе міткою альфи. Мені не хочеться торкатися нічого, до чого торкався демонський член.

Я утрималася, щоб не прокоментувати, як моя сестра спала з демонами. І вампірами. І з будь-ким іншим, хто викликав у ній бажання, як і належало цьому світові.

— Де Вітторія?

— Вона приведе із собою гостю. Ти дізналася б про це раніше, якби ваша мати не перервала нашого плану. — Він невимушено сперся на стіну алькова, занадто близько до мене. — Це має бути ще та нічка. Можливо, якщо добре поводитимешся, то я зніму з тебе кайдани.

— Як Вітторії вдалося втекти від нашої матері?

Доменіко знову показав зуби.

— Ти ж не думала, що Старій відьмі вдасться затримати її надовго, правда ж? У неї була купа інших справ, тому як тільки ти безпечно втекла, вона повернулася до них.

Кроки, що наближалися здаля, врятували мене від подальшої розмови з вовком. Та це були кроки більш ніж однієї людини. Кроки однієї з них були

розміреними, неквапними, а іншої — такі, наче їх тягнули. Мене переповнювало очікування. Хай хто йшов сюди, один із них точно не робив це з доброї волі.

Вітторія зайшла до кімнати і штовхнула свою «гостю» вперед.

Стара жінка зробила крок назустріч світлу від свічок, і страх всередині мене став стрілою, що увігнався просто в серце.

— Нонно! — Я застукотіла ланцюгами.

Моя бабуся, яка насправді нею не була, видавалася синьою від побоїв. Її нижня губа напухла так, наче її вдарили кулаком чи якимось твердим предметом. На її скроні запеклася кров. Попри те на що вона була спроможна, я не могла просто дивитися на її страждання. Всередині мене пробудилося щось дике.

— Відпусти її, Вітторіє!

Сестра кинула її на підлогу і поглянула на мене.

— Ось. Відпустила! Тепер задоволена?!

Я знову подивилася на Нонну, і нарешті вона також поглянула на мене. Риси її обличчя заполонив сум і занепокоєння. Вона пильно придивилася до мого вбрання, до татуювання на моєму пальці «SEMPER TUUS» і на інше — на моє передпліччя, на мої кайдани — і відсахнулася.

Так, наче це я була монстром у цій кімнаті. Наче це не моя сестра побила її або ж наказала побити, а потім затягла до Королівства тіней.

Я проковтнула грудку в горлі.

— Нонно, все гаразд. Це я.

Вітторія спостерігала за моєю реакцією із відсутнім виглядом. Потім вона копнула бабусю в бік, змушуючи її зіщулитися, жадно хапаючи повітря. Я просила помилувати її, але ніхто мене не слухав. Губи Нонни почали рухатися, і я зрозуміла, що вона молилася,

а не промовляла закляття. Її слова залунали в моїй голові. Вона просила богиню про захист. Захист від нас. Щось усередині мене зламалося, залишивши по собі неприємне відчуття.

— Не хотіла вірити мені, — Вітторія махнула рукою, повна звинувачень, — то ось тобі докази. Щось вона не поспішає тобі допомагати. І за тебе не молиться, хоча ти закута в кайдани. Вона молиться за себе. Не з того вона тіста ліплена. Вона не та нещасна домашня тваринка, якою прикидається. Пробувала покинути цей світ? Стикалася із труднощами, дорога сестричко? Впевнена, що так, бо я знайшла її, коли вона заклинала ворота.

Я зітхнула, а Нонна припинила молитися і поглянула на мене. Цього разу її очі зблиснули. Вона проігнорувала ці слова, отже, Вітторія мала рацію. Бабуся не шкодувала, що зробила це. Вона також не збиралася перепросити «ворога». Саме так вона нас і сприймала. Саме так вона і сприймала мене.

Усе, що лишилося від мого вкраденого серця, розбилося.

— Чому? — коротко запитала я стиха. — Чи хоч щось у нашому дитинстві було по-справжньому?

На певний момент обличчя Нонни пом’якшало. З-під її рис показалася бабуся, яку я знала все життя. Вона була доброю, але все ж нестримною. Вона вміла захищати і любити. Переді мною постала жінка, яка заспокоювала мене, коли моя близнючка «загинула». Вона була опертям мого світу, силою, що завжди заземлювала мене у найбуремніші часи. Принаймні так я думала. Вона також була однією із тих, хто зрадив мене. Та я все одно не могла знайти ні краплі ненависті до неї у глибині своєї душі. Навіть зараз. Це означало, що їхнє стримувальне закляття

спрацювало. Можливо, я і була богинею, пам’ять якої заступало прокляття, але я відчувала те, що відчувають смертні.

— Мені шкода, бамбіно. — Проказала Нонна. — Ми зробили те, що мали.

Сльози, що я стримувала, розлилися рікою. Вони потекли моїм обличчям, мої губи стали солоними. Це правда. Кожна з тих темних, нечестивих речей, про які говорила Вітторія.

Я вхопила ротом повітря, намагаючись контролювати себе. Мені треба було зрозуміти, як хтось, хто любив мене як свою онучку, міг зрадити мене. Мені треба почути, що вона і справді вбила інших заради їхніх сердець. Свята богине!

Я навіть не могла уявити, як прийняти це.

— Ти скористалася найтемнішою магією, щоб забрати наші сили. Але, як ти могла вдатися до людських жертв?

Моя бабуся, яка тепер видавалася мені далекою незнайомкою, замислилася на кілька хвилин.

— Війна вимагає жертв. Смертні розуміють це не гірше, ніж відьми, — сказала Нонна беземоційно, так, ніби перелічувала інгредієнти для котрогось із рецептів чи зіллів. — Два життя заради цілого шабашу. Це те, на що погодилися старійшини.

Мені звело живіт. Я почувалася так, наче мене порізали. В її голосі не було каяття, не було виправдання тому злу, що вони вчинили.

— І кого ж шабаш убив заради сердець?

Вітторія показалася з темряви, її лавандові очі світилися.

— Вона навмисно перестрибує у кінець легенди, але ти маєш почути її від початку. — Вона подивилася на Нонну. — Виступай гарно, інакше твоя користь для

мене може вичерпатися. Розкажи їй про Софію — твою подругу.

— Софія Санторіні? — запитала я, нажахана від передчуття правди. — Що ти зробила з нею?

Нонна змусила себе сісти. їй було важко дихати. Я подумала, що Вітторія могла зламати їй ребро. Сестра вихопила її і кинула на стілець, який магічним чином з’явився у кімнаті. За лічені секунди на ній також були кайдани.

Попри все що Нонна могла вчинити, мені хотілося вивільнитися з власних кайданів і допомогти їй, але зробити це було неможливо.

— Нумо! Розкажи їй. — Вимагала Вітторія, шепочучи їй на вухо. — Інакше я примушу тебе це зробити.

— Я зловила її під час сеансу віщування у храмі Смерті, тому переконалася, що вона не покине ту кімнату. Були певні... моменти, довірити які можна було тільки мені й кільком іншим членам ради. Нам наказали тримати ці таємниці при собі за будь-яку ціну.

— Тому ти ув’язнила її розум між світами і підтримувала цей стан майже два десятиліття? — запитала я розчаровано.

— Якби вона не пішла проти нас, не розкрила таємниці, то її не покарали б.

Вона говорила так, наче розкриття Софією таємниць якось виправдовувало дії ради. Слово «нажахана» лише частково могло передати мої почуття тієї миті.

Нонна підвелася і впевнено задерла голову, дивлячись мені прямо в очі. Своїм виглядом вона заявляла, що розповідала мені все це тільки тому, що хотіла, а не тому, що близнючка змушувала її. Мені було важко пригадати сльози в очах Нонни тієї ночі, коли

я знайшла тіло сестри. Та тепер ті очі, де колись була любов, горіли ненавистю. Вона була яскравою і пожирала все навколо. Я повірити не могла, що бабуся була здатна на те, щоб проклясти власну подругу, а потім використовувати її як застереження протягом всього нашого дитинства.

— Тепер розкажи їй про князя, — сказала Вітторія. — Ні про що не забувай.

— Колись дуже давно князь Гнів був проклятий і змушений забути абсолютно усе, крім власної ненависті. — Промовила Нонна різко. І сталося це не через злість, а через біль. Вона важко дихала після кожного речення. — Перша відьма сказала йому: все, що він любив, у нього відберуть. Тоді він не переймався ні про що, крім власних крил. Та це було до того, як він зустрів тебе. — Нонна знову важко вдихнула. — Тому він прокляв відьму у відповідь і поклявся забрати у неї також щось важливе, якщо вона не віддасть йому крила. Тому La Prima Strega й уклала угоду з дияволом. Ніхто не знає достеменно умов тієї угоди. Вона підкріпила закляття власною кров’ю, принесла жертву богині й була впевненою у своїх здібностях. Та вона забула, із ким вирішила домовлятися.

Вона дала мені трохи часу, щоб сприйняти цю інформацію. Усі ці події були переплетеним павутинням, з тисячами маленьких ниточок, які сплелися в один величезний клубок, розплутати який неможливо. Два прокляття злилися в одне ціле, а наші життя переплелися з ними.

— Наше прокляття... частина з нього стосувалася Першої відьми? — запитала я.

Нонна кивнула.

— Ти знаєш історію, що колись давно у Гордині була дружина, яка була дочкою Першої відьми.

La Prima хотіла повернути дочку назад, звільнити її від князя-демона, тому і придумала план, щоб стравити Гніва і Гординю, підбурити одного проти одного. Тому вона й уклала угоду з двором Помсти.

— Звісно, для князя, — промовила Вітторія холодним тоном.

Спогади спливали на поверхню. Я не могла пригадати, ким була Перша відьма, але я ніби відчувала, чого вона хотіла.

— Ми прикидалися однією людиною, — кивнула Вітторія, заохочуючи мене дізнатися всю правду, боротися за спогади, що належали мені.

Магія, що стримувала їх, руйнувалася. Я відчула тоненьку ниточку сил Гніва і схопилася за неї, дозволивши їй знищити частинку прокляття. Воно протистояло змінам, але сила мого чоловіка була занадто міцною. Прокляття знову тріснуло, і ще один спогад виринув із надр свідомості.

— Мене надіслали до Гніва, я мала спокусити його.

Я побачила: наче на обличчі близнючки з’явилося полегшення.

— А мене надіслали до Гордині з таким самим завданням, — підтвердила Вітторія. — Під час Вовчого бенкету Гнів мав застукати мене і Гординю, подумавши, що то була ти. Перша відьма хотіла розв’язати війну. Вона хотіла, щоб її дочка побачила, що Гординя ніколи не сприймав її серйозно. Особливо, якщо він офіційно воював із братом за когось іншого.

— Вона хотіла розбити серце своїй дочці. — Мені стало зле. Це була брудна гра. План, який зруйнував чимало життів. І все через Першу відьму, яка не хотіла втрачати дочку, відпустивши її до демона. А я була частиною всього цього. Я ніколи ще не ненавиділа себе сильніше. — А що сталося із Гнівом?

— Він віддав тобі своє серце. Він загруз у цій інтризі, але йому було байдуже. Якщо вірити моїм шпигунам, то тієї ночі, коли ти мала піти геть і дати мені завершити справу на Вовчому бенкеті, ти насправді таємно прокралася до нього. Ти забрала його з вечірки і відвела подалі для таємного побачення. Поки я намагалася звабити Гординю, ти пішла із Гнівом до саду, де він і освідчився.

Гнів... Свята богине! Моєю шкірою пішов мороз. Гнів, могутній головнокомандувач, уперше показав власну вразливість. Імовірно, вперше за довгий час свого існування. І після цього усе зруйнувалося. Я ковтнула повітря. Усі ці роки він був проклятий, щоб ненавидіти мене. Але він усе одно боровся з цим. Намагався стати ліпшим. Не дивно, що тепер він вагався, чи віддавати мені своє серце. Адже того одного разу, коли він повністю довірився мені, його покарали.

— Та перед тим, як він промовив, що кохає мене, я зізналася в усьому, — сказала я, раптово пригадуючи розмову в опівнічному саду. Я пам’ятала квіти, що розпускалися тільки вночі, пам’ятала напівмісяць. Пам’ятаю, як я подумала, що він всміхається нам із неба. Можливо, то була насмішка. — У якийсь момент нашої гри мої почуття змінились. Я не могла продовжувати грати за планом. Я кохала його. Тому я і забрала його перед тим, як він міг застукати тебе з Гординею.

— Не знаю, що там сталося між вами двома тоді, — провадила Вітторія. — Мої шпигуни були занадто далеко, і за лічені хвилини ви втекли. Навколо була кров, купка вирваного волосся, але більше нічого. Гнів тоді був сам не при собі. Він увірвався у палац і ледь не знищив власних братів, адже був переконаний, що за нападом стояв хтось із них. Тоді ніхто

не підозрював, що сталося з тобою. Спершу всі звинувачували умбра-демонів, вважали, що хтось найняв їх. Найбільшим підозрюваним був Заздрощі, але я точно знаю, що він покинув палац до того, як почалася різня. Тоді Гнів зосередив свої звинувачення на Жадібності, а зрештою — на Гордині.

Вітторія заплющила очі, наче переживаючи події тієї ночі. Я не могла все це пригадати, але мені не важко було уявити, як Гнів зривається. Хаос і страх, що панували навколо. Неважко було повірити у дику, неприборкану силу його гріха, що шукала способів руйнації і марно шукала мене.

Сестра поглянула на мене і, можливо, через спогади тієї ночі, а можливо, щось людське всередині неї нарешті пробудилося, кивнула Доменіко, який стояв спертий на стіну і про присутність якого я зовсім забула. Він звільнив мене від магічних кайданів. Вони впали на підлогу і стали не більш ніж купкою металу. Я надзвичайно стримувалася, щоб не впасти поряд із ними.

— Доки різня між князями тривала, я побігла на твої пошуки. Гнів розповів усім про те, що ми були близнючками, тому наш план провалився. Та навіть якщо це було не так, я все одно не полишила б тебе, — промовила Вітторія м’яким голосом. — Я не довго шукала тебе, але все одно спізнилася. Як тільки відьми дісталися до тебе, то діяли із надзвичайною швидкістю. Вони одразу ж принесли у жертву двох новонароджених дівчаток-близнючок, змушуючи їхні серця битися за допомогою магії.

— Що? — Моєю спиною поповзли сироти. До мене прийшло нове усвідомлення. Я подивилася на Нонну, обличчя якої нарешті було сповнене каяттям. — Пророцтво про відьом-близнючок ніяк нас не стосувалося.

Вітторія похитала головою.

— Воно не було про нас. У пророцтві про двох відьом йдеться тільки про те, що їх принесуть у жертву, але ці відьми — це не ми. Це правда. Відь-ми-близнючки народилися тієї ночі, і Зоряні відьми принесли їх у жертву, щоб забрати їхні серця. Вони поклали ті серця в наші тіла і промовили стримувальне закляття. Саме так ми отримали смертність, їхню смертність.

— Нонна виростила їх, виростила нас, — промовила я, думки роїлися в голові. Я з жахом подивилася на бабусю. — Ти була частиною наших дитячих спогадів, навчила нас благословляти амулети. Ти навчила нас варити зілля. — Я потерла долонями свої руки.

Мене пробирало до самих кісток. Наша бабуся безжально вбила двох невинних відьом. Відьом, яких вона потім збиралася виростити. Я не могла в це повірити. Я дивилася на неї і не могла осягнути той вир емоцій, що кружляв всередині. Раніше бабуся була найвищим виявом добра у моєму житті. Вона ненавиділа все, що було пов’язане з темними чарами. Але увесь цей час вона сама і була найбільшим злом.

— Як ти могла? Як ти могла зробити подібне з тими дівчатками?

Нонна склала руки в кулаки.

— Це був мій обов’язок. Усі ми знали, що той день настане, і нам треба буде принести жертву. Того дня вони віддали свої життя, а ми віддали свої серця. Це наша доля — слідкувати за В’язницею проклятих. І впевнитися, що ні Нечестиві, ні Страхітливі ніколи з неї не звільняться. Як тільки прокляття почало діяти, ви стали загрозою для нашого світу. Ти — богиня помсти. Ми не хотіли відчути на собі твою лють після того, як ти відкрила б, що відьми забрали у тебе щось

дуже цінне. Перша відьма не могла і не намагалася б розвіяти своє прокляття, ми діяли відповідно.

— І все це заради того, щоб забрати наші сили? Все це через ненависть і страх? — я бачила відповідь у Нонниних очах, але я також бачила там дещо інше. Дещо, набагато складніше. Можливо, Нонна почала сумніватися у своїх обов’язках. Можливо, вона полюбила нас — своїх ворогів. Можливо, саме тому вона і годувала нас брехнею про Нечестивих. Вона казала нам, кого нам варто боятися. У моїй голові крутилося одне з її застережень.

«Що б ви не робили, ніколи не говоріть із Нечестивими. Якщо ви раптом побачите їх, ховайтеся. Якщо вони помітять вас, то не зупиняться ні перед чим, бажаючи заволодіти вами. Нечестиві — опівнічні створіння, породжені темрявою і місячним сяйвом. Усе, чого вони прагнуть, —руйнувати...»

Знаючи те, що знала тепер, я розуміла, у чому полягала справжня засторога. Вони ховали мене від Гніва, бо знали: він не зупиниться ні перед чим для того, щоб знайти мене і зруйнувати те, що вчинили відьми. Він вичікував і шукав. І навіть попри ненависть ніколи не дозволив згаснути останньому вуглику любові.

Історія, як і застереження, не була брехнею. Вони просто не були моєю правдою. Всі ці перестороги існували для відьом, адже ті робили все, що було в їхніх силах, аби роз’єднати нас. Щоб розірвати наш зв’язок. Але їм не вдалося. Я не хотіла знову дивитися в благальні очі бабусі. Натомість я поглянула на сестру. Можливо, вона і видавалася зараз монстром, та принаймні не намагалася прикинутися кимось іншим.

— Я досі не розумію дечого... Як саме цей план з обману Гніва і Гордині мав спрацювати? Я пам’ятаю,

що колись Заздрощі сказав, що жодному шпигунові не вдалося проникнути до нашого кола. Та хіба демони нічого про нас не знали, навіть якщо ніколи не відвідували нашого двору?

Вітторія промовила закляття, а потім намалювала між нами мапу. Вона світилася блідим лавандовим світлом, висячи в повітрі наді мною. Сестра вказала на дуже знайоме мені місце.

— Потойбіччя нагадує смертний світ, нашу Італію. Район угорі, де розташовано П’ємонт, відповідає світові демонів нижчого рівня і крижаних драконів. — Вона змістила руку в інше місце. — Зображення нагадувало Тоскану і світилося. — Тут можна побачити володіння князів пекла. Потім вона перемістилася до південного кордону, до Кампанії. — А тут пролягає шлях до двору Помсти. Поряд із ним височить зрадливий гірський хребет, який слугує бар’єром до нашого королівства. Він майже неприступний навіть для безсмертних. Поміж горами простягається долина, яка стирає пам’ять. Звісно, усім, крім нас і нашої матері і будь-кого іншого, кого ми обираємо наділити здібностями справжнього провидіння. — Сестра вказала на інший регіон. — Двір вампірів стоїть на самому вершечку, схоже на Калабрію у світі смертних. А острів Сицилія майже один в один нагадує Мінливі острови.

Мапа розтанула в повітрі. Тепер я усвідомила, як князі, які, здавалося, знали усе про всіх, не чули нічого про нас двох.

— Не розумію, чому ми покриваємо своє існування такою таємничістю. Століттями? Чи є якась причина, чому ми не можемо співіснувати із князями?

Вираз обличчя Вітторії змінився. Не здавалося, що вона їх ненавиділа, але я бачила холод в її очах кожного разу, коли говорила про них.

— Демонам, а особливо князям пекла, довіряти не можна. До того ж вони нижчі за нас. Нам було чим зайнятися у південному регіоні без встрявання в їхні сварки.

— Ми були тут відтоді, як створено потойбіччя, — я раптово пригадала.

— А князі з’явилися тут через століття після того, як їх вигнали з їхнього світу.

Я відчувала, що в цій історії було набагато більше деталей, але поки вирішила полишити її. Зараз я насамперед мала розібратися з тим, що відбувалося, з прокляттям і його наслідками, а також дізнатися, чи була хоч якась надія розвіяти його.

Близнючка була сьогодні щедрою, видавала інформацію без магічного примусу. Можливо, я не матиму ліпшої нагоди, щоб дізнатися правду, тому й вирішила скористатися нею.

— Якщо це мене забрали від Гніва, то чому прокляли і тебе?

— Як я і говорила, я прийшла по тебе. — Погляд сестри став темнішим за тіні, що обрамлювали цю кімнату. Вона кинула котресь із заклять на нашу бабусю, і та знепритомніла. — Я вистежила тебе, Зоряні відьми підготувалися. Вони придумали пастку для мене. Ти лежала на вівтарі, кров скапувала з твого тіла.

Вона дозволила мені засвоїти цю болісну думку. Адже саме так я знайшла її у монастирі на Сицилії. Тепер я розуміла, чому вона обрала піти саме так. Та смерть не була повідомленням мені, вона була повідомленням Нонні й іншим відьмам.

Богиня смерті пам’ятала.

— Я кинулася до тебе, не помітивши коло із солі й трав, — провадила вона. — Мені було байдуже на

закляті свічки і магічні символи, що прикрашали стіни. Як тільки я увійшла до кола, їхня магія ув’язнила мене. Вона забрала мої сили, на кілька хвилин роблячи мене смертною. Цього часу достатньо, щоб вони виконали свій магічний ритуал. Вони закували мене у кайдани і дали мені моє закляте серце.

Ми подивилися одна на одну протягом кількох напружених секунд. Попри її зраду, попри місяці злості і мук, що я відчувала, я потребувала своєї близнючки. Саме у цей момент мені потрібний був наш зв’язок. Та Вітторія не була смертною. Вона не збиралася обійняти мене. Між нами не було ніяких приємних слів чи розділених сліз. Її очі світилися лише одним почуттям — помстою. Обітницею виправити жахливу помилку.

— Саме тоді вони змусили нас носити Ріг Аїда, аби ще ліпше приховати наші спогади, — подумала вголос я. — І, мабуть, також приховати нас від заклять нашої матері, спрямованих на те, щоб знайти нас.

— Саме так! Стримувальні закляття й амулети не дозволяли нашій матері віднайти нас. Відьми також боялися цього.

Саме тому вони так старалися нас заховати. Якби Стара відьма, яка також була богинею, стала їхнім ворогом, це ще більше загрожувало б світові смертних. Я зітхнула. Ми із Гнівом не мали певності щодо амулетів, але у нас була подібна теорія. Ми носили ті амулети не для того, щоб сховатися від диявола, а щоб сховатися від самих себе.

— Тоді, тієї ночі, коли ми зняли їх... наша магія відродилася.

— Що ж, бачиш? — Вітторія підійшла до бабусі, яка й досі сиділа непритомна. — Ці відьми не заслуговують на твоє співчуття. Вони заслуговують померти. Саме тому я і почала забирати їхніх дочок. Хотілося

дати їм відчути, як це — втратити все. — Вітторія різко розвернулася і поглянула мені прямо в очі. — Нікому не вдасться перейти дорогу смерті і люті, а потім розказувати свою версію подій. Вони хотіли уникнути війни? Що ж, саме її вони і отримають. Я не зупинюся, доки не заплатить кожна з причетних сімей. Князі пекла нічим не ліпші, вони також мають заплатити за свої гріхи. А ти маєш бути поряд зі мною і мститися, як тобі і належить. Це єдиний спосіб знову відродити двір Помсти.

— Ти хочеш розпочати війну між створіннями цього світу.

— Розпочати? — запитала Вітторія, озираючись навколо. — Війна вже розпочалася. Ще тоді, коли вони прокляли нас і утримували проти нашої волі в іншому світі майже протягом двадцяти років. Це сталося тоді, коли та відьма прокляла демона, якого ти тепер називаєш своїм чоловіком, і вони затягнули нас у свої інтриги. Вони усі забули, хто ми. І на що ми здатні. Є битви, що не ведуть на полі бою зі зброєю у руках, сестро. Є деякі, більш ефективні, які ведуть за допомогою продуманих кроків і результати яких видно з часом. Мені байдуже, чи інші надприродні істоти цього світу вступлять у війну, для мене головне — помститися за нас. — Вона глянула на жінку, що колись була нашою бабусею, її вираз обличчя став холодним. — Гнів ніколи не дасть тобі своє серце, він не може зробити цього. Прокляття і досі впливає на нього. Він завжди триматиме частинку себе самого в тіні. Як тільки зрозумієш це, приходь до мене. У нас є багато справ. Так було завжди.

— Мені треба, щоб ти розповіла ще одну річ. Ти справді вбила командирку Жадібності чи просто

допомогла їй втекти? Гординя розповів, що вона питала про цей портал.

— Гординя знову переймається тільки через себе. Так було завжди. Є багато речей, які ти й досі не розумієш. І не зрозумієш аж доки не розвієш стримувальне закляття.

Вітторія проігнорувала запитання і кивнула Доменіко. Перевертень зробив крок вперед і начаклу-вав блискучий портал. Я зрозуміла, що сестра точно не говоритиме про портал, чи про ймовірне вбивство, чи втечу демониці. А мені треба повернутися до Гніва, доки він не вдіяв чогось необдуманого.

Я подивилася на Нонну, всередину закралося хвилювання.

— Що ти хочеш зробити з нею?

— Я відправлю її до її шабашу з посланням.

Я не знала, чи її синці були посланням. Частина мене хотіла благати Вітторію лишити її живою. Виказати милосердя. Я хотіла довести всім, що я не була тим монстром, якого вони так боялися. Втім, можливо, це й справді було так.

Перед тим як я ступила до порталу, сестра промовила:

— Якщо мені знову доведеться шукати тебе, ти пошкодуєш. Мені дуже скоро знадобиться твоя допомога.

Я зупинилася на магічному порозі й кинула на сестру холодний погляд.

— Не погрожуй мені. І більше ніколи не смій переносити мене сюди без моєї згоди. Якщо я захочу, то знайду тебе. Я терпіла це тільки тому, що збирала інформацію. У тебе тут достатньо ворогів. Не думаю, що варто набувати ще одного.

РОЗДІЛ 14

Сталева, вбивча лють палала в очах Гніва, коли моя душа повернулася до тіла. Вираз його обличчя обіцяв нескінченні біль і муки.

Вітторія і Доменіко переступили межу дозволеного, потягнувши мене до Королівства тіней вдруге. Тепер, здавалося, що демон війни був готовий до розплати. Гнів шукав крові подібно до вампірського двору на півдні. Йому було байдуже, хто міг підпасти під гарячу руку^: богиня, перевертень чи демон. Головне, щоб вороги заплатили.

— Зі мною все гаразд, — сказала я, повертаючись убік, щоб подивитися йому в очі. — Я просто виснажена.

Гнів накрив мене ковдрою і поклав важку руку мені на талію. Кімнату проймала тиша, вона була голоснішою і напруженішою, ніж будь-які слова. Знаючи, як мене забрали у нього в минулому, як нас розділили, попри те що ми справді покохали одне одного, я і уявити не могла, що він зараз відчував. Здавалося, Вітторія розкривала старі рани, і Гнів був готовий вдарити у відповідь, також завдавши болю.

— Я — тут, — я поклала долоню йому на руку, стискаючи його сильні м’язи.

Напруження в ньому наростало і могло вибухнути будь-якої миті. Я провела пальцем по золотистому

татуюванню, намагаючись заспокоїти його. Я швидко глянула на кімнату й помітила, що вона не встигла порости кригою. Це був хороший знак.

— Зі мною все гаразд. Справді. Я попередила сестру: якщо вона ще раз забере мене без мого відома, будуть наслідки.

Кілька секунд він просто мовчав. У кімнаті стало трохи прохолодніше, доки він опанував себе. Гнів ніжно провів пальцями по моїй руці, повертаючи тепло до мого тіла і переконуючись, що зі мною і справді все гаразд.

— У тебе блакитна шкіра, Еміліє. Якби ти не повернулася, я прийшов би до тебе, і кожне створіння того світу кануло б у забуття. Я забрав би тебе звідти самотужки і стер би той світ на порох.

— Ой, — я витягнула руку з-під ковдри і поглянула на свою шкіру, зіщулившись.

Не дивно, що він лютував. Я скидалася на мерця. Я також злякалася б, якби прокинулася й побачила, що він схожий на труп, який лежить поряд зі мною. Зважаючи на обставини, він іще добре тримався. Якби хоч щось йому загрожувало, я нападала б.

— Твоя сестра грається у дуже небезпечну гру. — Його голос проймала зловісність.

— Я знаю. — Я малювала пальцями кола на його передпліччі. — Вона робить усе це необдумано. Розплата і помста — її богині, яким вона повсякчас молиться.

— І чим таким важливим вона хотіла поділиться, що не могла дочекатися, доки ти сама її знайдеш?

— Думаю, вона відчуває, що прокляття потроху розвіюється і у моїй пам’яті з’являються тріщини. Вона намагається допомогти мені згадати, тому я...

Гнів повернувся до мене.

— Тому ти що?

— Вітторія хоче відродити двір Помсти. Вона сказала, що збирається розпочати війну між демонами, відьмами й іншими надприродними істотами, але я не вірю в це. Вона й справді ненавидить відьом, а також не дуже шанує демонів, проте здається, що вона націлюється на відродження нашого двору.

Між нами запала тиша.

— Ти також хочеш цього? — обережно запитав Гнів. — Хочеш відродити ваш двір?

— Я не хочу нічого вирішувати, доки не пригадаю кожну деталь і не поверну собі кожен спогад. — Я закусила нижню губу. — Це ускладнить стосунки між нами? Моя сестра, здається, вірить, що так і станеться.

— Ні. Я ніколи не стану на шляху того, чого хочеш ти. Звісно, якщо Вітторія дозволить тобі вирішити самостійно і поважатиме твоє рішення. Якщо це буде так, то мене не обходить, кому вона молиться чи з ким розпочинає війни. На її голову вже полює щонайменше один князь. Жадібність хоче вбити її. В принципі, те саме можна сказати про Заздрощі й Гординю. Хтивість і Ненажерливіть можна з легкістю переманити на цей бік, якщо справа рухатиметься до війни. Лінь не піде проти більшості. Я — єдиний, хто стоїть на заваді її цілковитому знищенню. Та якщо вона ще раз перенесе тебе кудись без твоєї згоди, я вистежу її. І покараю. Повільно і болісно. Її смерть буде такою страшною, що стане застереженням будь-кому іншому, хто наважиться хоч пальцем торкнутися до моєї дружини. Після того як я покінчу з нею, моїм церберам не лишиться нічого.

Його тілом прокотився мороз. Я помилялася. Реакція Гніва не була помірною. Він чимдуж намагався стримуватися заради мене. Я подумала про те, що

дізналася сьогодні. Про те, як Гнів зреагував тоді, коли прокляття почало діяти на нас. Як він ледь не вбив власних братів у своєму шаленому пошуку мене. Тоді усе, що він знайшов, це калюжа крові і пасмо вирваного волосся. Звісно, він тоді подумав, що його брати мають стосунок до мого зникнення. Тоді він зовсім не зважав на прокляття.

Мені стало цікаво, чи колись до того між князями виникав розбрат. Хоча вони й увесь час сваряться і намагаються обдурити одні одних за кожної зручної нагоди, я досі бачила, що їм не було цілковито байдуже один на одного. Була між ними вірність. Можливо, настане день — і ці рани також загояться.

Я вмостилася зручніше поряд зі своїм князем, поклавши голову йому на груди. Його серце билося, наче військовий барабан. Здавалося, моє билося в ритм з його.

Якщо Гнів вирішить, що моя сестра — загроза мені, він без вагань позбудеться її. Я майже не сумнівалася, що навіть якщо він боротиметься проти безсмертної богині, то переможе.

І хоча справи з Вітторією не йшли добре, я все ще сподівалася, що вона не безнадійна. Я думала про ту частину Вітторії зі смертного життя, про той теплий і добрий бік сестри, до якого могла звернутися. Мені хотілося вірити, що мета Вітторії — розвіяти стримувальне закляття і дозволити мені отримати свою силу — були породжені бажанням обернути все на ліпше для мене. Хоча глибоко всередині я хвилювалася, що ця мета може слугувати інструментом здійснення її плану.

Якщо вона хотіла отримати могутнього союзника і не знайшла його серед князів-демонів, то, можливо, прагнула, аби я отримала сили для використання

їх у власних цілях. І якщо Гнів мав рацію й існувала загроза того, що я можу не пережити заміну свого смертного серця, то я розуміла, чому він без будь-яких вагань може усунути сестру, щойно та стане загрозою і наполягатиме, аби вилучити моє серце. Колись мене вже забрали у нього проти власної волі.

Я все ще пробивала шлях до себе справжньої. Якби я була на місці Гніва, то також знищила б кожного, хто заступив би шлях до нашого щастя. Я вбила би без пощади і каяття. Я зробила б це так, як із тим умбра-демоном. Але йшлося про мою близнючку, тому важко сприймати все у чорно-білих тонах.

— Я відчуваю твої емоції, — сказав він стиха, — але не можу прочитати твої думки.

— Я думаю про сестру. Вітторія... — я зітхнула і подивилася на нього. — Вона більше не смертна. Хочу вірити, що зможу повернути власну мораль, але я не впевнена, що це взагалі можливо. Особливо зараз. Наш двір називався «Помста». Здається, саме це відчуття підживлює нас обох. Навіть до того, як я дізналася, ким є, моя первинна відповідь на смерть Вітторії була — помститися. Глибоко всередині себе я знаю, що сестрі боляче, і це єдиний спосіб, в який вона може виразити свій біль.

Гнів пильно подивився на мене, звівши брови.

— У кожного є вибір. Твоя сестра користується своїм безсмертям для того, щоб вчиняти нечувані речі. Вона могла б змінитися, могла б жити в новій реальності, яку сама і створила. Та вона цього не хоче. У цьому й полягає проблема. Вона обирає бути монстром, хоча й не монстр від народження. — Він показав свій оскал, що навіював страх. — Усі ми такі. Та вона не єдина, хто здатна переступити через моральні цінності, аби досягти мети.

Я подивилася йому в очі кілька секунд. У них горіла відданість і крижана неприступність. Як тільки він щось запланував, то готовий був перевернути все догори дриґом задля досягнення мети. Дуже скоро Вітторія стане першою в його списку на знищення. Нічого з того, що я могла б зробити чи сказати, не вплинуло б на нього. Я в цьому впевненою, бо почувалася б так само. Ніхто не зміг би мене зупинити. Ми точно були парою, породженою потойбіччям.

— Не зважаючи на те, як це сталося, сьогодні вночі я дізналася багато нового, — сказала я, розвернувшись на бік і поглянувши в стелю. — Я не вірю, що Веста мертва. Це єдине запитання, на яке сестра не відповіла. Вона навіть постаралася уникнути відповіді. Якби вона і справді була винною, не бачу причин, чому б не похизуватися цим перед самим Жадібністю. Вона ненавидить демонів, особливо князів пекла. Якщо вона і справді хоче розпочати війну, чому б не визнати щось достоту тріумфальне, як убивство когось наближеного до Жадібності, як-от його командирка? Особливо, якщо Веста і справді була такою важливою, якою її описує Жадібність. Нічого не завадило Вітторії похизуватися іншими своїми здобутками. Навіщо їй мовчати?

Гнів зітхнув.

— Я також замислювався, чому Веста прагнула побачити Гординю. Він щось приховує, втім, не думаю, що його секрет якось стосується її зникнення.

— А з чим це пов’язано, на твою думку? — я повернулася на інший бік, дивлячись йому в очі.

— Мені здається, він намагався отримати інформацію і вважав, що використовує для цього Весту. — Гнів майже посміхнувся. — Як тільки ж зрозумів, що ним зманіпулювали, думаю, його гордість трохи

постраждала. Саме тому він був здивований і роздратований під час нашої розмови. Йому здавалося, що він — мисливець, але сам втрапив у пастку. Він занадто чутливо ставився до цієї теми, бо думав, що твоя сестра знову примудрилася забруднити його ідеальний образ.

— Яке йому до неї діло?

— До твоєї близнючки? — Гнів обвів мене очима після того, як я кивнула. — Не впевнений. Але він надзвичайно старається знищити її. Хоча, можливо, він поводиться так тільки через те, що на його шляху до зізнання власній дружині стояла його ж гординя.

— І у чому полягала та правда?

— Як я знаю, стосунки Вітторії і Гордині ніколи не заходили далі за поцілунок. Йому треба було підтримувати імідж свавільного князя, тому він і дозволяв усім думати, що вони спали.

— Ти впевнений, що він ніколи не спав із Вітторією?

Гнів замислився над моїм запитанням.

— Думаю, ніхто, крім Вітторії і Гордині, не знає цього напевне. Він не ділився деталями тієї ночі.

Якщо Вітторія мала до нього якісь почуття, яким бракувало взаємності, це точно підлило олії до багаття її переконань «знищити відьом і демонів». Та я схилялася до іншого.

— Як думаєш, чи міг Жадібність сам собі надіслати заклятого черепа?

— Я не виключав би такого. Якщо він переконаний, що твоя сестра причетна до вбивств, це може підштовхнути його, щоб створити докази на підтвердження власної теорії.

Я також думала про це.

— Якщо у нас не буде доступу до земель Жадібності, ми ніяк не зможемо з’ясувати, звідки з’явився той

череп, правда ж? — Князь похитав головою. Я підхопила ще кілька думок. — Граф Девон говорив, що сім’я Вести походила з цих земель.

— Ти думаєш про кров, яка лишилася на місці вбивства?

Я кивнула.

— Ми не знаємо нічого про обставини, за яких Веста опинилася тут, але нам точно відомо, що вона запитувала про портал Гордині і про запах крові. Якщо її сім’я і справді походила з територій поза володіннями Жадібності або взагалі поза Сімома колами, Веста могла скористатися порталом, щоб потрапити додому. Можливо, вона навіть звернулася до демона-помічника, особливо враховуючи ту змішану кров, що ми знайшли.

І якщо все це і справді так, можливо, Веста ніколи не була жертвою, можливо, вона сама вбивця. Якщо вона і справді була такою нещасною у палаці Жадібності, як і говорив граф, то могла вбити того, хто стояв на її шляху, залишивши позаду понівечене тіло перед тим, як здійснити свою велику втечу.

— Це точно теорія, яка варта уваги. ЇЇ треба або підтвердити, або спростувати. — Гнів поцілував моє чоло, а потім піднявся з ліжка і надягнув розгладжені штани. Щось надворі привернуло його увагу, він вилаявся і вийшов на балкон.

Моя виснаженість зникла. Я розсунула штори, надягла халат перед тим, як приєднатися до нього, і завмерла на півдорозі. Багряні зірки розсипалися нічним небом, вони здавалися кривавим передвісником. Ми стояли там і тихо спостерігали за ними, а вони набували певних форм.

Я побачила серце в його анатомічному вигляді. Його пронизував кинджал, руків’я якого прикрашене

черепом. З вістря леза стікала кров. Принаймні такою картина поставала перед нашими очима, коли багряна зірка замерехтіла і запульсувала. Тьох-тьох. Тьох-тьох. Воно і справді билося. Це серцебиття змусило волосся на моїх руках стати дибки, лунаючи цим світом.

Це небесне серце. Воно точно не було звичайним сузір’ям.

— Що це? — запитала я притишеним голосом.

— Безсмертне серце. — промовив Гнів, його вираз обличчя видавався похмурим. Зірки на небі продовжували пульсувати, нагадуючи червону рану на тілі всесвіту. Моє серцебиття також прискорилося. — Це символ вампірського двору.

Гнів опустив погляд на придворну територію, оглядаючи залиті світлом місяця доріжки. Я також подивилася у той бік, намагаючись помітити будь-який рух. Територію покрив сніг, багряні зірки відбивалися на його поверхні. Червоні бризки створювали ілюзію, ніби битва уже відбулася і люті солдати полягли на полі бою.

Я потерла руки. Ця ніч була спокійною, але точно не приносила умиротворення. Здавалося, ніби тіні навколо спостерігали за нами, вичікували. Біда ходила поряд.

— Скоро сюди прибуде посланець.

Судячи з тону Гніва і з того, як він оглядав двір навколо, не здавалося, що це буде дружній візит.

За ті тижні, що я перебувала у дворі Гніву, мені вдалося побачити багато різних кімнат: бібліотек, гостьових, залу для тренувань. Я також бачила сад, Місячне мілководдя, кімнату для обідів і кругову вежу, де Селестія варила всі свої зілля і тоніки.

Окремої уваги заслуговували мої власні покої і покої Гніва, а також тераси і балкони. Та мені ще ніколи не доводилося бачити тронну залу Гніва. Вона була справжнім символом цілковитої готичної вишуканості.

Глибоко душі мені хотілося впасти на коліна, зізнатися в усіх гріхах, наче я була відчайдушною вірянкою. Або, взагалі, заволодіти моїм улюбленим гріхом на очах в усього двору. Хоча, мабуть, доведеться глядачам почекати, адже кафедральна кімната зі склепистим дахом поки була порожньою. Вона повністю належала нам із Гнівом.

— Вона заворожує, — сказала я, мій голос тихо відлунював.

Ми стояли всередині, за вирізьбленими двостулковими дверима, спостерігаючи за місцем, з якого диявол правив своїм королівством. Ця зала пасувала Гнівові. Вона була вишуканою, але все ж не позбавленою відчуття нечестивості. Я чекала на іскру спогадів, але цього не сталося.

Під ногами простягалася чорна мармурова підлога із золотистими прожилками, високу вигнуту стелю підпирали однакові колони, виготовлені з темно-сірого каменю, величезні люстри з темних камінців виблискували у світлі свічок. Приглушені відтінки квіткових дизайнів відбивалися на вітражному склі вікон, що здіймалися ледь не під саму стелю, даючи сонячним променям пробиватися крізь темряву всередині. Смолоскипи у зміїних підпірках висіли рівними колонами вздовж стін, вогонь потріскував, наче нагадуючи тим, хто сюди увійшов, що вони перебувають у потойбічні.

Це може прозвучати по-блюзнірськи, та це місце чимось нагадало мені церкву. Звісно, тут поклонялися

виключно демонові війни, який був тут єдиним «дивовижним» створінням.

Стіни також прикрашала золота зброя, вона висіла тут подібно до тієї, що і в залі для тренувань. Тут були щити, обладунки, мечі і кинджали. А також луки, стріли і витіюваті клинки, що змушували моє тіло здригатися від їхньої нечестивості. У кінці кімнати розташовувалося вигнуте вікно, що було найширшим з усіх, воно гордовито височіло позаду трону і займало майже всю стіну, вітраж зображував чорні випростані крила. Я важко вдихнула повітря, усвідомлюючи, що вони, ймовірно, і є тими крилами, які у Гніва підло вкрали. Мабуть, складно тепер бачити їх лише на цьому зображенні.

Я знову поглянула вниз і помітила, що під величезним вікном із чорними крилами розміщено камін. Я ще ніколи не бачила такого величезного каміна, який займав би майже всю стіну. Темна багряна облямівка простягалася кімнатою, закінчуючись біля підніжжя помосту. Тьмяне коштовне каміння нагадувало колір диму, що застиг у повітрі, воно було загрозливим, все ж йому не бракувало краси. Воно схоже на те каміння, що я бачила, як тільки ступила до цього світу, а можливо, це і є воно.

Зверху на помості стояли два трони, оздоблені однаково. Я думала, що його трон буде більшим, адже він був королем потойбіччя. Бронзові змії кольору шампанського звивалися навколо чорної шкіри. Вони нагадували татуювання, вигравіюване на руці Гніва. Моє серцебиття почастішало, коли я помітила лозу із шипами, що також звивалася, але цього разу тілами самих змій.

Гнів кинув на мене погляд, його вуста майже вигиналися в усмішці, навіть попри події, що привели нас до цієї зали так пізно вночі.

— Схоже, ти здивована.

— Ти і справді хочеш, щоб я була королевою, а не просто твоєю супутницею.

Він повернувся до мене, і мене вразила сила, що справляла на мене його присутність, чарівливість його магії, а також пишнота, з якою він подавав себе. Зі своєю короною, прикрашеною рубінами, зі своїми блискучими золотистими очима і чорним костюмом, що ідеально обрамлював його статуру, він був темним королем, повелителем фантазій і мрій багатьох. Я не була винятком. Диявол усміхнувся так, наче чудово це усвідомлював.

— Ти підходиш мені в усіх сенсах. Усе, що належить мені — твоє. Ніколи про це не забувай.

Те, з яким трепетом він це промовив, і те, як він потягнувся до моїх долонь і взяв їх собі до рук, створювало враження, ніби він говорив про щось набагато більше, ніж тронна зала. Я нахилилася до нього.

-Я...

Двері позаду нас розчахнулися. До зали забігли кілька демониць-служниць, вони тримали величезні урни з чорними квітами — калами і багряними яско-рами. їхні ніжні, повітряні пелюстки надзвичайно мені подобалися. Служниці побігли у бік тронів і поставили урни так, що пелюстки квітів спадали сходами вниз. Потім до зали внесли інші квіти, але я не зовсім розуміла, що це були за види, особливо ті, що мали червоненькі ягідки.

— Олеандр — це цікавий вибір, якщо хочеш надіслати якесь повідомлення, — промовила я, а потім кивнула на рослину, яку ще не ідентифікувала. — Але, що це за квіти? Думаю, вони також отруйні або загрозливі для життя.

— Це abrus precatorius. — Відізвався Гнів веселим голосом. — Абрус молитовний. Вампіри його ненавидять. Не тільки за його релігійну назву, а тому, що він може стати для них смертельним. Деяким смертним це відомо, тому дуже часто його використовують для прикрашання чоток. Та ювелір має бути дуже обережним, адже лише один прокол може призвести до смерті.

— Я думала, що вампірів вбиває лише кіл.

— Кіл, загнаний у серце, вбиває більшість створінь. Звісно, крім твоєї звичної компанії. — Гнів сардонічно посміхнувся, добре знаючи, що я, як ніхто інший, чудово усвідомлювала, що загнаний у серце кинджал ніяк йому не нашкодить. — Часник — це вигадка, як і свята вода, але не ці ягоди. — Він висмикнув одну з них, коли одна зі служниць проходила повз, і тримав її між великим і вказівним пальцями. — Ці ягоди — одна із таємниць вампірів.

— Ваша величносте!

Я повернулася, почувши знайомий голос, і була рада побачити свою подругу Фауну, яка поспішала до тронної зали. Вона сяяла красою у своїй темній мідній сукні, корсет якої був вкритий коштовними камінцями. Мені здавалося, що ми вже не бачилися років сто, хоча насправді пройшло всього кілька днів.

Фауна була моєю першою подругою у дворі Гніву, тому доки інші пліткували про моє прибуття, вона зробила усе можливе, аби я почувалася наче вдома. Не знаю, як би протрималася ті кілька перших тижнів без її підтримки.

— Леді Еміліє! — Вона трішки схилилася переді мною, а потім низько вклонилася Гніву. — Я приберегла кольє.

Вона підморгнула мені, передавши Гнівові велику скриньку для коштовностей. Він підняв кришку перед тим, як знову закрити.

— Обрала щось для себе?

— Так, ваша величносте. — Фауна відкинула з плечей свої звивисті пасма і показала кольє з маленькими червоними ягідками. Цей колір гарно пасував її засмаглій шкірі. — Я запропонувала дещо й Аніру, але він відмовився. — Вона знову підморгнула своїми брунатними очима. — Втім він погодився на краватку, що лежала поряд із коштовностями. Він одягається і прибуде сюди зовсім скоро.

Гнів кивнув, схвалюючи її слова.

— Зроби усе для того, щоб він мав вигляд придворного.

— Звісно. — Фауна знову вклонилася, а потім покинула залу. ЇЇ мідні спідниці зашелестіли мармуром, наче хвилі, що прибивають до берега.

Я кивнула на скриньку.

— Можна мені поглянути?

Гнів відкрив кришку і витягнув кольє.

— Ого. — Я затамувала подих від цієї краси. І від того, для чого вона призначалася.

Вона була не просто прикрасою, вона була зброєю. Смужечки абруса молитовного чергувалися з рубінами. Каміння нагадувало темно-багряну кров. Вона заворожувала, викликала цікавість, але водночас і попереджала. Вампіри могли дивитися на неї, але не торкатися. Звісно, якщо не хотіли померти.

— Ти не вмієш натякати.

— Натяки — для слабких, моя леді.

Гнів показав мені розвернутися, а потім швидко застібнув кольє на моїй шиї. Я знову стала обличчям до нього, торкаючись пальцями до вишуканої

прикраси, що мала слугувати застереженням. Князь-демон слідкував за моїми руками, а потім опустив свій погляд трохи нижче так, ніби бачив мене вперше і хотів упитися моєю вродою. Якесь дике відчуття затьмарило риси його обличчя. Воно було первинним, надмірним. Мене цікавило, чи можемо ми трішки погратися з троном.

— Тобі подобається? — запитала я, чудово знаючи, що йому більш ніж подобається.

Він знову обвів мене поглядом, і я бачила, як він намагається розрахувати, чи вистачить нам часу, щоб утілити мою нову фантазію у життя.

Моє рожево-золотисте вбрання облягало всі вигини мого тіла, його колір був тьмяним і м’яким. Дивлячись на мене, було легко забути, яка нестримна древня магія тече моїми венами. Я могла легко заманити блідими рожевими трояндами, що прикрашали верхню частину мого корсету і звисали донизу, тьмяну лозу також можна було легко сплутати із шипами, що акцентували увагу на моїх стегнах перед тим, як перейти в гіпюрові спідниці. їх було легко сприйняти за красиві деталі й не помітити, що насправді вони були попередженням. Моя сукня була магічною, тому я любила її.

Гнів дивився на мене так, наче хотів зірвати її з мого тіла і показати своє захоплення у доволі тваринний спосіб. Думки про те, як він підіймає мою спідницю і ховає власне обличчя за її пишністю, змусили моє обличчя почервоніти. Не від сорому, а від бажання. Мені не завадило б зараз віяло або ж крижана ванна.

— Це вбрання може бути одним із проклятих предметів, які ми ще не знайшли. — Його губи припали до тканини. — Адже воно мене причарувало. Хоча

я думаю, що ми можемо звинувачувати в цьому тільки вас, моя леді.

Я подивилася на власну сукню, намагаючись не всміхатися. Мені надзвичайно подобалося, коли Гнів фліртував зі мною. Це був приємний спосіб відволіктися, невеличкий промінчик, що освічував темряву навколо.

Нав’язливий стукіт привернув нашу увагу. Будь-який натяк на чуттєвість і легкість зник із обличчя Гніва. На його місці виникла маска неприступного сильного князя пекла. Переді мною стояв демон, чия сила переповнювала і змінювала увесь світ.

— Увійдіть!

Старий демон забіг досередини і шанобливо вклонився. На ньому був костюм, що нагадував про дворецьких із тих романів, які я полюбляла читати.

— Посланець щойно вирушив зі стаєнь, ваша величносте.

— Повідом Аніра і решту. Нехай негайно з’являться у палаці. — Гнів простягнув мені руку. Цей жест видавався дуже офіційним, але водночас увічливим. — Ходімо, моя леді. Нам треба підготуватися до прийому гостей.

— Навряд чи вони почуватимуться тут як вдома.

— Навряд чи. — Гнів хижо посміхнувся.

Я взяла його під руку, і ми попрямували до тронів. Навіть попри те що я почувалася доволі захищено у власному дворі гріха, моє серце вискакувало з грудей. І це не дуже хороша реакція, враховуючи те, кого ми збиралися приймати у своїх володіннях.

Гнів допоміг мені піднятися сходами і підніс губи до мого вуха, його теплий подих викликав приємний мороз на моїй спині.

— Дихай. Інакше посланець застане мене за стараннями викликати таке твоє серцебиття з інших, набагато приємніших причин.

Щоб підтвердити свою звабливу обіцянку, він поцілував вену на моїй шиї, злегка торкаючись мене язиком, а потім кусаючи мою шкіру. Його руки... ці прокляті, надзвичайні руки. Вони потягнулися моїми набубнявілими грудьми, вниз моїм силуетом, а потім стиснули сідниці, обіцяючи виконати те, про що він говорив.

Я швидко сіла на свій трон, викликаючи у Гніва посмішку. Тепер я точно відволіклася і мріяла про те, щоб він став на коліна, занурив голову в мої спідниці, між моїми стегнами, і проник своїм язиком у мене, доки вампіри проникали до наших володінь.

Погляд Гніва зблиснув, коли він відчув, що я збуджена і, ймовірно, усвідомив, з якими почуттями я намагалася боротися. Свята богине, чому я не можу протистояти йому? Зараз не час думати про плотські утіхи чи піддаватися бажанню.

Я злегка похитала головою.

— Слухайся, адже скоро прибуде посланець.

— Я не знаю, про що ви, моя леді. — Він кинув на мене погляд, повний чоловічої зарозумілості й удаваної невинності. — Я всього лиш захоплююся своєю нестримною дружиною.

Він сів на свій трон, і його обличчя знову набуло крижаного виразу.

Не хотілося б мені бути тією, на кого він міг так подивитися. Адже цей погляд обіцяв нескінченні муки. До зали увійшли Анір і Фауна, за ними послідували кілька демонів, яких я не впізнала. Всі вони були вишукано вбрані.

Більшість демонів, незалежно від статі, стояли впевнено, але те, як ці придворні рухалися, змусило

мене подумати, що вони не були просто лордами і леді двору Гніву. Чомусь мені здавалося, що вони були воїнами.

Я скоса поглянула на чоловіка. Він також був готовий вступити у бій. Я не знала, чи це була лише підготовка, чи вже безпосередня агресія. У нас майже не було часу, щоб підготуватися, тому Гнів покинув покої, щоб піти до Аніра й інших високопоставлених воїнів у той час, коли я закінчувала вдягатися. Я не знала, у чому полягав його план, але була точно впевнена, що він у нього був.

Гнів помітив, як я дивилася на нього, і швидко посміхнувся мені.

— Треба завжди тримати зброю напоготові, якщо запрошуєш до свого дому ворога.

— Я можу допомогти зі зброєю. — Я викликала полум’яні квіти, що нависли над сходами. Жар від вогнів швидко перетворив залу на спекотне місце.

Кілька воїнів напружилися, але не зрушили з місця. Я мимоволі пригадала, як Фауна розповіла, що як тільки я прибула, деякі з них сміялися, коли один із командувачів запропонував вирвати мені серце і подати їм. Моя лють повільно спалювала всі інші емоції, коли я окинула поглядом демонів, які стояли у кімнаті. Я піддалася своєму гнівові ненавмисно, хоча і не прикладала неабияких сил для того, щоб боротися з ним. Чи були серед цих демонів ті, які хотіли мені нашкодити?

Одна ця думка могла стати їхнім кінцем. Вона могла змусити їх кричати, коли їхня плоть злазила б із кісток. Я могла б помститися їм усім і...

Легкий жіночий голос розвіяв закляття. Я відпустила магію і кліпнула, поглянувши на наших гостей. Я не чула, як про їхнє прибуття оголосили. Я намагалася вирівняти своє дихання, що видавало мій стан.

— Клинок! — Гнів видавався не дуже здивованим, коли звернувся до посланця, даючи мені можливість отямитися.

Мені хотілося схилити голову і поцілувати його, та натомість я дивилася на два силуети, що наближалися. Я надягнула маску холодної байдужості, яку так часто використовував Заздрощі.

Клинок був яскравим вампіром із витонченими рисами і розпущеним каштановим волоссям. Він зміряв мене поглядом, зупиняючись на кольє зі смертельними ягодами, а потім перевів погляд на Гніва. Вираз його обличчя зчитати неможливо. Очі вампіра були глибокого багряного кольору з чорною облямівкою, їх покривала тонка бахрома вій. Він мав такий вигляд, наче міг принести з собою халепу. Проте він більше нагадував бунтаря, ніж витончену загрозу, якою ставав Гнів, коли вирішував бути чиїмось ворогом.

Та я відвела погляд від Клинка, коли помітила його компаньйонку, сміх якої кілька секунд тому лунав залою. Вона схожа на королеву-воїна, хоча я і не бачила на ній жодної зброї. Це означало, що вона сама була смертоноснішою за будь-яку зброю.

Темне волосся спадало вниз до її спини, а її чорне вбрання більше нагадувало шкіряні обладунки, ніж одяг високої моди, популярний серед членів двору. Та саме її очі змусили сироти виступити на моїй шкірі. Колись я вже їх бачила у нічному жахітті. Вони були зоряними і бездонними. Древніми і наповненими ненавистю. Вони були спрямовані на мене у той час, як вона з вампіром наближалася до сходів нашого трону.

Гнів нахилився, його голос нагадував хрипке гарчання.

— Сурсея.

Та жінка не відводила від мене погляду. Її губи викривилися, наче радіючи чомусь темному. Мені хотілося здерти цей вираз із її обличчя.

— Хіба це не інтригує. — ЇЇ тон вказував, що це зовсім не те слово, яке вона мала на увазі. Вона зробила ще один крок у наш бік, примружившись. — Знаєш, хто я?

Вона точно не належала до вампірів. Вона також не була демоницею. У ній не було нічого від смертної, але я все ж не вірила, що вона могла бути богинею. У мене з’явилася одна жахлива підозра, і те, як напружено сидів Гнів, наче от-от міг підскочити зі свого трону і кинутися на неї, підтверджувало мої страхи.

— Ти — Перша відьма, — промовила я. — Ти — La Prima Strega.

РОЗДІЛ 15

Перша відьма — Сурсея, окинула мене таким поглядом, яким зазвичай хижаки оглядають майбутню жертву або ймовірну загрозу.

Мої інстинкти перемогли, тому я вишкірилася, наче показуючи цією зловісною посмішкою, що, можливо, я ще поки не відновила свою колишню славу, але точно не була жертвою. Я також оглянула відьму з ніг до голови, моя лють зростала, що довше я дивилася в її ненависний погляд. Вона забрала у мене Гніва. Вона використала мене і Вітторію у своїй брудній грі. І я змушу її заплатити за власні гріхи кров’ю і сльозами. Не зараз, але дуже скоро моє обличчя поставатиме перед нею у кошмарах.

Вона кинула погляд на Гніва, вираз її обличчя став насмішкуватим.

— Шість років і шість місяців пролетіли, наче один день, чи не так, ваша величносте? Можливо, час тут стікає по-своєму, але все ж не стоїть на місці. Скільки днів минуло? Здається, я забула.

Гнів раптово поглянув на мене перед тим, як вкотре зосередитися на нашому ворогові. Та відьмі було достатньо цього, аби знову звеселитися. Її сміх наповнив тиху залу. Тільки тепер він звучав так, наче вона знала якусь таємницю. Таємницю, яку вони розділяли з моїм чоловіком.

Я вибухнула.

— Поклонися королю! — Промовила я холодним голосом.

Я відчула, як Гнів повернувся до мене, як увага усій присутніх була також спрямованою у мій бік. Проте я не відводила очей від відьми. Ймовірно, вона відчула вогонь, що горів у моїй душі. Сурсея підняла брову, але стиха опустилася на коліна, її вбрання зашелестіло тишею великої кімнати.

Потім я поглянула на вампіра, який одразу ж зробив крок назад. Я не сумнівалася, що тепер мої очі стали золотистими і горіли ледь запаленою силою. Якщо раніше йому було все одно, ким я була, зараз це змінилося.

— Не змушуй мене повторюватися. Вклонися, інакше згориш. — Я викликала полум’яну троянду, і та нависла над Клинком.

Він зціпив зуби, але опустився на коліна, схиливши голову перед Гнівом.

— Ваша величносте.

Я спостерігала за їхніми застиглими постатями, що не порушували їхньої мовчазної згоди. Гнів нічого не сказав, він відчував мої емоції і дав мені трохи часу, щоб відновити контроль над ситуацією. А можливо, йому це подобалося, і він хотів побачити, що станеться далі, хотів побачити, як наші почуття зіллються у благословенному шлюбі. Він говорив, що хотів рівну собі. Гнів був повелителем криги, а я контролювала вогонь. Першій відьмі не варто викликати мою лють. Якби від імені вампірів говорив лише Клинок, не думаю, що я відреагувала б так само.

Саме присутність Сурсеї так впливала на мене, її зловісна поведінка, натяк, ніби вони з моїм чоловіком поділяють якусь таємницю. А також те, як

вона сміялася в очі Гнівові, що змушувало мене божеволіти від люті. Вона нашкодила йому, тому мені хотілося нашкодити їй удесятеро дужче. Це було ірраціональне, всеохопне прагнення помсти. Раптом я чудово зрозуміла, до чого прагне сестра. Мені хотілося, щоб наші вороги страждали роками, місяцями, днями, годинами і секундами. За той біль, що вони принесли тим, кого ми любимо. Я прагнула відплатити їм тим самим, доки вони почнуть благати про помилування чи смерть. А потім я відмовила б їм і у цьому.

Можливо, так думати було неправильно, але я відчувала, що у цьому і полягала сила справжньої любові. Вона могла бути теплим, світлим промінчиком, а могла перетворитися на пекельне полум’я, що спалює усе, що стоїть на її шляху. Любов, насправді, може бути найбільшим гріхом, адже вона дволика.

Та, можливо, так її сприймали у дворі Помсти.

Смолоскипи, що висіли вздовж стіни зали, запалали яскравіше, наче їхнє полум’я розвівав примарний бриз. Я подивилася на майже порожній двір, на воїнів у їхніх вбраннях і на Аніра й Фауну, які стояли між ними. У їхніх очах горіла повага, а не страх. Можливо, я і налякала їх трохи перед цим, але вони очікували, що княгиня пекла має іноді втілювати страх, як це робив сам князь. Тепер я використовувала цю силу проти наших ворогів... Я схилила голову в їхній бік, показуючи, про що думала. Потім знову перевела увагу на непроханих гостей, які й досі стояли біля підніжжя нашого трону.

Жахлива древня сила, що виринала з надр мого єства, пробудилася. Перша відьма напружилася. Саме її прокляття стримувало мою магію, але те прокляття руйнувалося. Прийде день, і стримувальне закляття

розвіється. Тоді справжній монстр вийде на полювання. Сурсея відчувала це. Вона мала відчувати подібне.

Думка про те, що одного дня звір, який сидить усередині мене, вийде на прогулянку, заспокоювала. Та все ж мені знадобилася неабияка витримка, щоб стриматися і не обрушити на них свою магію, що прагнула спостерігати за тим, як вони горять.

Щупальці диму звивалися кімнатою, їдкий запах горілої шкіри наповнив повітря. Перша відьма здригнулася і продовжила стояти на місці, не намагаючись погасити яскравий вуглик, що тлів біля її спідниць. Гнів провів пальцем по моїй руці, його ніжність заспокоювала лють, що наростала всередині мене. Я повільно зітхнула і повернула свою магію назад, до її джерела. Я віднайшла рівновагу. Один неправильний рух, і я стану монстром, бути яким так боялася.

— Підведися! — Тепер я говорила так виважено, як і почувалася.

Гнів відкинувся на спинку свого трону, злостиво всміхаючись. Диявол радів своїй королеві, яка була такою ж нечестивою, як і він сам. Він холодно звернувся до вампіра, ігноруючи відьму, наче тієї взагалі тут не було.

— Чому ти тут?

— Щоб обговорити можливе союзництво між нами.

— Дуже дивний час обрав твій князь для цього. Його століттями не хвилювали північні землі.

— Насправді, це не дивно, адже після візиту до нашого двору богині смерті і її виняткового демона-перевертня наш князь змінив свою думку і почав розглядати подібні союзництва. — Клинок, попри все, утримував погляд мого чоловіка.

Я примружилася. Вітторія щось замислювала, окрім бажання розпалити війну між створіннями цього

світу. Можливо, Клинок говорив про Доменіко, який певним чином позбувся свого запаху, але водночас у моїй голові виникла інша теорія, і я вирішила перевірити її.

— Демона-перевертня звали Веста?

— Ні, Марселла. — Клинок не зводив очей із Гніва, коли відповідав. — Вона прибула з Мінливих островів.

— Ти впевнений, що вона не була з цих країв? — запитала я.

— Вона нічого не говорила, і нас більше хвилювала сама богиня.

У мене з’явилися підозри, але, здавалося, що Клинок і справді не володів інформацією про супровідницю, з якою сестра з’явилася у їхніх володіннях. Принаймні інформацією, якою він був готовий поділитися, якщо ми не погодимося на співпрацю.

Зважаючи на ту кров, яку ми знайшли на місці вбивства, Веста і справді мала бути унікальною у генетичному плані. Можливо, саме тому Жадібність і захоплювався нею. Мене також цікавило те, що у ній змішувалася демонічна кров і кров перевертнів. Це змусило мене замислитися, чи міг інтерес Вести до порталу на території володінь Гордині якось стосуватися того, що, ймовірно, вона не могла перенестися до Королівства тіней. Якщо моя теорія була можливою і вона й справді була унікальною у генетичному плані, ймовірно, це сталося через її демонічну частину. Вона нагадувала за описом вовчицю, про появу якої розповів Антоніо.

Доки Клинок і Гнів змагалися поглядами, я окинула вампіра пильним зором.

Широкі брови обрамлювали проникливі багряні очі, його вії були такими пишними, що їм могла позаздрити не одна панянка. Його волосся було занадто

довгим і неслухняним, але здавалося, наче він старанно зачесав його перед тим, як приїхати на зустріч. Пухкі губи вигнулись у напівпосмішці, ніби він пригадав якийсь жарт, яким не бажав ділитися з іншими.

Можливо, його веселощі навіть ліпше відбивалися в блискучих очах, які ніби промовляли, що цей вампір неодноразово пустотливо причаровував своїх жертв.

Його темний піджак чудово сидів на статурі, а біла сорочка пасувала краватці, що мене трохи здивувало. Адже, з огляду на його любов до крові, я чомусь думала, що він залюбки б одягався у чорне. Темні штани облягали м’язисті ноги і були охайно заправлені у відполіровані чоботи для їзди верхи. Після погляду на нього щось навівало на думку про те, що він міг бути чиїмось найвідданішим захисником або ж найлютішим ворогом, залежно від настрою.

Навіть попри те що він стояв тут, виструнчений, під пильним поглядом Гніва, він мав такий вигляд, наче от-от скине із себе піджак. Здавалося, комірець і краватка тиснули йому. Не тому, що вони були незручними чи недостатньо витонченими, а тому, що зазвичай вампіри не любили прикидатися. Здавалося, Клинок був готовий відкинути подалі будь-яку цивілізованість і прийняти того внутрішнього звіра, який жив глибоко всередині. А можливо, він просто відчував спрагу після довгої подорожі. Якщо це і був посланець, мені стало цікаво, якими були вампіри, які не мали стосунку до дипломатії.

Гнів не рухався, але ніхто не сумнівався у загрозі, яку він таїв у собі, розтягуючи незручну тишу між нами. Мій чоловік, на відміну від Клинка, не діяв залежно від настрою. Він був втіленням холодного прорахунку і чіткої ефективності. Якщо Гнів вирішив діяти, іншим лишалося лише відступати або

помирати. Якщо вони лютуватимуть під час боротьби — йому ще ліпше, адже їхні емоції підживлюватимуть його гріх.

Князь зрештою обвів відьму очима перед тим, як відповісти на промову вампіра.

— Ти думав, якщо притягнеш її сюди, то це прокладе нам дорогу до миру?

-Я...

Князь-демон підняв руку. Судячи з того, як Клинок не договорив речення, можна було подумати, що в руці у Гніва був кинджал.

— Чи вона тут просто для того, щоб відволікти увагу?

Клинок завагався на кілька секунд, але цього було достатньо, щоб помітити, що Гнів застав його цим запитанням зненацька.

— Ми думали...

— Ви думали, що явитеся сюди, у мій двір, з оманливою пропозицією миру, а потім заберете те, на що так давно полюєте. — Гнів закинув голову. — Невже ти і справді такий йолоп? Чи безнадійний? Ти знаєш, хто я і на що здатний. Тому, можливо, тобою рухають зарозумілість і дурість. — Мій чоловік підвівся, його невдоволення напустило морозу у повітря. Сходи покрила крига. — І тобі вистачає нахабності стояти тут і брехати мені просто в обличчя, а ще вірити, що тобі це так просто зійде з рук.

Сурсея зробила крок вперед, витягнувши з рукава щось сховане всередині нього. Сумнівів не було — вона витягнула зброю. Та зашипіла, зблиснувши лезом.

— Твоя дружина...

Гнів навіть не поглянув у її бік, коли змусив її закрижаніти на місці так, як він робив це під час битви з вовками.

Одна справа — бачити, як він заморожує вовків, а зовсім інша — спостерігати за тим, як за глибою льоду стоїть людина. Він заморозив її під час її промови. Здавалося, наче вона кричала, повна люті чи болю. На жаль, Сурсея не загинула, адже, якщо вірити історіям Нонни, була безсмертною. Але це хоча б вгамувало її на певний час, жалюгідно заморозивши на місці.

Я не відчувала ніякого жалю до Сурсеї. Дарма вона спробувала мені погрожувати. Особливо після того, як прокляла Гніва і розділила нас із ним.

Князь, здається, теж пригадав ці події, відтворюючи в голові ніч, коли мене викрали через прокляття, адже температура в кімнаті упала ще нижче, залу вкрила блакитна паморозь, наче самі стіни промерзли до кісток. Тепер така кількість смолоскипів і величезний камін не здавалися дивною ідеєю. Повітря було таким студеним і безжальним, що смерть стиха підкрадалася, наче пес, який винюхував свіжу кров у котрійсь із м’ясних лавок. Вогонь у кімнаті злегка розбавляв неприступну атмосферу.

Із Гнівом і справді було все добре, бо він використовував свої сили наповну.

Вампір це розумів, тому підняв руки, корячись волі князя.

— Я не хочу війни.

— Враховуючи, що мої воїни щойно затримали кілька вампірів на околицях мого кола, а також ще кількох безпосередньо на території, усе свідчить про протилежне.

Я підтримувала нейтральний вираз обличчя, намагаючись не видати свого здивування. Логічно, що у Гніва не було багато часу, щоб розповісти мені все до їхнього прибуття, та він міг принаймні згадати щось

про те, що відбувалося, до того, як вони ступили на ці землі.

Гніва ніяк не турбувала крига, що вкривала підлогу, і він спустився вниз східцями, нагадуючи хижака на полюванні.

— Маєш що сказати? Якщо так, то зараз саме час.

Байдужі очі Клинка запалали так, ніби вираховували подальші дії.

— Так, я взяв із собою тих, хто міг мене підстрахувати, бо всі знають, що подорожувати між світами — небезпечно. Особливо для таких вразливих душ, як демони нижчого рівня.

Тепер князь Гнів стояв від вампіра на відстані витягнутої руки. Тронна зала переповнилася напругою, мені надзвичайно хотілося стати позаду чоловіка. Але це була його битва, його рішення.

Демони-воїни почувалися так само. Можливо, це було якось пов’язано з гріхом, до якого вони належали. Вони відчували бажання вивільнити свою лють і відлупцювати будь-кого, хто наважиться обманювати їхнього короля. Враховуючи те, як Гнів закинув голову, здавалося, що саме так і вчинив Клинок.

Йолоп. Він точно про це пошкодує. Хоча, його мені також шкода не було.

— Ти привів із собою одну з найзлостивіших істот цих земель. Скільки ще вампірів тобі треба, щоб почуватися захищеним? — Гнів кинув погляд на застиглу відьму. — Аніре!

Права рука Гніва, його відданий помічник, повільно всміхнувся, коли почув, як його ім’я зірвалося з вуст короля. Демон кивнув, сигналізуючи, що зараз саме час розкрити те, про що вони говорили. Оскільки Анір був колишнім воїном, ймовірно, він чекав, що все складеться саме так. Смертний кивнув і покинув залу,

його кроки відлунювали мармуровою підлогою. Мій чоловік знову перевів свою увагу на вампіра.

— Даю тобі останній шанс, Клинку. Скажи мені про справжню мотивацію свого візиту і залишишся неушкодженим. Та якщо збрешеш — постраждаєш.

Непокора накрила вампіра королівським покровом.

— Як я і сказав, я тут, щоб домовитися про союзництво з вами, князю. На відміну від богині смерті, ми не хочемо руйнувати цей світ.

— Що ж, чудово.

Голос Гніва був по-оманливому спокійним, сухим. Він не здавався загрозливим, більше нагадував кілька самотніх сніжинок, що падали з чистого зимового неба. Та я бачила всю правду його слів, мороз пробіг моїм тілом. Його спокій породжувався не умиротворенням, не безтурботністю. Це був спокій, що змушував волосся на моїх руках ставати дибки. Холодна поведінка Гніва була спрямована на те, щоб обманути противника, дозволивши тому повірити, що йому нічого не загрожує.

Ми дивилися в очі бурі, ходили по лезу ножа, очікуючи чогось неминучого. Вампір не знав, що спровокував лавину, яка дуже скоро накриє його з головою.

За кілька секунд двері розчахнулися і до зали увійшов Анір, ведучи поряд із собою закуту в кайдани ув’язнену. Вартові обступили молоду жінку зі світлим волоссям, тримаючи мечі напоготові.

Я намагалася не видавати своїх справжніх емоцій у той час, як вони підходили до східців, але скоса спостерігала за Клинком. Він здригнувся в ту ж секунду, коли побачив дівчину. Гнів також не лишався байдужим, його губи злегка вигнулися у посмішці.

— Бранка, ваша величносте.

Анір відступив назад, дозволивши дівчині у кайданах підійти ближче. Навіть перед тим, як вона широко усміхнулась і оголила свої ікла, її вампірську натуру видавали червоні очі. Вона належала до знаті вампірського двору, адже це видавала не тільки її груба випрядена сукня, а й те, як вона задирала підборіддя. Вона проігнорувала Клинка і звернула свій погляд на мене, примружившись. На кілька секунд вираз її обличчя видався стурбованим, доки вона знову заховалася під удаваною байдужістю.

Гнів не вдавався до оголошень чи інших увічливих формальностей.

— Це одна із вампірок, яку мої воїни знайшли поблизу двору Гніву. А зараз ти нічого не хочеш мені розповісти, Клинку? — Вампір зціпив зуби, хитаючи головою. Гнів подивився на бранку очима, що палали смертоносним вогнем. — Накладіть на неї чари.

Анір підняв угору дивне кольє. Рубін завбільшки із пташине яйце висів на золотому ланцюжку, що переплітався з якимось органічним матеріалом. Я почувалася незручно, тому відкинулася на спинку трону, не бажаючи ніяк контактувати з магією, що відходила від чарів.

— Ні! — Дівчина була безстрашною або ж дуже дурною. А можливо, знала, що вдома на неї чекають більші муки, якщо зрадить свого князя.

Клинок тримався з усіх сил, коли вартові забрали дівчину і поставили на коліна. Анір швидко надягнув їй на шию кольє і зробив кілька кроків назад. Блискучий, майже прозорий покров з’явився і повністю оповив усе її тіло. Він в’ївся в її шкіру, і я зі страхом спостерігала за тим, як її світле волосся чорніє. Її бліда шкіра стала смаглявою, а риси набули знайомої форми. Я підвелася.

— Як таке можливо?

Вампірка поглянула на мене, її очі з тепло-карих перетворилися на рожево-золотаві. Обличчя, на яке я дивилася у відповідь, було моє власне. Воно було його ідеальною копією.

Моїм тілом пішли сироти. Це відчувалося так, наче я дивилася у дзеркало. Не у знайомий мені спосіб, будучи чиєюсь близнючкою, а у невідомий мені, нав’язливий, такий, що змушував мене почуватися вразливою. Кожна деталь, наприклад, татуювання SEMPER TUUS, яке я з Гнівом поділяла після завершення шлюбного зв’язку, також було на вампірці.

Я притиснула руку до грудей, а вона скопіювала цей рух. Я занепокоїлася. Тим, що хтось повторює усі дії за секунду після тебе самої. Я кинула погляд на зачаровану річ і нарешті зрозуміла, чим був той матеріал, що переплітався з ланцюжком. Це було моє волосся.

Якимось чином їй вдалося знайти пасмо і провести ритуал чорної магії. Колись Нонна-Марія попереджала нас про подібне, тому змушувала спалювати волосся і обрізки нігтів. Тоді я думала, що вона занадто обережна і забобонна. Втім вона мала рацію. Тепер ворог використовував мою необережність проти мене. Якщо Нонна так нас боялася, то чому захищала?

У мене не було часу роздумувати ні над якими теоріями. Гнів поглянув на мене, я не могла зчитати його емоції.

— Запитай її, якою була її справжня мета?

Зрозумівши, що саме він хотів від мене, я нахилила голову, а потім прошепотіла латинські слова, що змусили б її говорити. Усе ще маючи моє обличчя, вона кинула знервований погляд у бік Клинка перед тим, як моє закляття прорвалося до її свідомості і вхопилося за неї.

— Навіщо тебе сюди прислали?

На відміну від моєї близнючки її було легко зламати, і вона одразу ж піддалася чарам.

— Щоб спокусити короля.

Мою магію підживлювала лють, яка нестримно кинулася ще глибше у її свідомість, вимагаючи правди.

— З якою метою?

Її щокою покотилася сльоза. Точніше, моєю щокою.

— Щоб відволікти його.

— Від чого? — я запитала низьким голосом з нічних кошмарів. — Кажи мені про деталі твого завдання!

Вона важко ковтнула повітря, слова, що обпікали її горло, мали от-от вирватися назовні.

— Щоб відволікти його, доки Сурсея нейтралізовувала б тебе, аби доправити до двору вампірів.

— Навіщо?! — Тепер я просто тряслася від люті. Вони посміли явитися сюди, щоб знову нас розділити.

— Я не знаю! Мені просто наказали відволікти короля, доки тебе схоплять.

Швидким рухом, що був не під силу жодному смертному, Гнів опинився позаду вампірки, яка носила моє обличчя. Я ще ніколи не бачила такого холодного виразу на його обличчі.

Він випромінював справедливість у її найчистішому вигляді. Вона не була сповнена милосердям чи пощадою. Чи добром і злом. Вона була жорстокою. Такою, якою була сама природа. Гнів схопив її за голову і зробив лише один різкий рух, що видав мерзенний звук, який означав, що більше вампірка не зможе кинути в нас жодними чарами. Та на цьому все не скінчилося. Замість дати її тілу впасти на землю, він ще сильніше крутнув її головою і відірвав від тіла голими руками.

Я важко ковтнула повітря, коли помітила, як моє обличчя повільно перетворилося на її. З тіла вампіри не текла кров, адже вона уже була мертвою. Не було ніякого місива. Та такий раптовий кінець... те, як назавжди закінчилося її існування... змусили сироти пробігти моїм тілом. Клинок просто тихо спостерігав за всім, що відбувалося, хоча я і помітила, як він стиснув руку у кулак і притиснув збоку.

Гнів говорив, що вампір зможе покинути це коло неушкодженим. І хоча його і відпустять, він усе одно не покине це коло, не відчувши страждань від втрати. Він дуже помилився, коли подумав, що йому вдасться обманути самого диявола.

Мій чоловік передав відірвану голову Клинку.

— Віднеси це своєму князеві. Якщо він іще раз спробує викрасти мою дружину, використовуючи якісь фокуси або інші нісенітниці, ми з королевою знищимо кожного вампіра, що ступає на ці землі.

Клинок узяв голову в руки, зціпивши зуби.

— Вона була його нареченою.

— У такому разі він мав прикладати більше зусиль, щоб захистити її від своїх ворогів. — Гнів переступив через тіло, підходячи ближче до посланця-вампіра. Це був виважений хід, аби також перешкодити можливій спробі відплати з мого боку. — Та замість зробити це, він надіслав її сюди, щоб та переспала зі мною, доки ви з відьмою вкрадете мою дружину. Ти і справді думаєш, що ця ілюзія спрацювала б? Що мене так легко надурити примітивною магією? І що я хоч на секунду міг сплутати її зі своєю дружиною? — Демон нахилився. — Ти лише одним оком позирнув на здібності моєї королеви. Якщо я не вб’ю тебе першим, це зробить вона. А тепер вимітайся з мого кола! І більше ніколи не показуйся тут, якщо, звісно, не хочеш розпочати війну.

РОЗДІЛ 16

— Мені не хотілося вірити, що Вітторія і справді мала на увазі те, що говорила про вампірів. — Сказала я, коли Гнів стиха зайшов на кухню. Скоро мав настати світанок, але мені зовсім не хотілося спати. — Або що вони використають інформацію, яку вона їм надасть, аби створити нові проблеми.

Я нарізала трави, доки він йшов до льодовника. Кухня наповнилася ароматом петрушки і кропу. Це був свіжий і приємний запах після кількох годин жахіть.

Спершу зустріч із сестрою і Нонною-Марією у Королівстві тіней, потім вампіри. Ця ніч була переповнена різними почуттями, і хоч яким виснаженим було моє тіло, мені було не до сну. В голові роїлося занадто багато думок і спогадів. Щоразу, коли я, здавалося, розуміла, як розплутати клубок цього безладу, перипетії, якими була переповнена моя реальність, спліталися у новий. Я все ще мала розгадати вбивство чи зникнення Вести, розвіяти прокляття і закріпити наш із Гнівом шлюб урочистими клятвами.

Я думала про церемонію, яку князь не згадував і з якою не поспішав, навіть попри те що вампіри щойно спробували знову нас розділити. Якби ми завершили зв’язок, ніхто не наважувався б ні на які майбутні спроби викрадення. Звісно, Гнів мав також це чудово

усвідомлювати, втім він так і не ініціював процес підготовки до церемонії. Та я вірила, що він просто хотів, аби я продовжувала розслідувати вбивство Вести, офіційно не будучи частиною двору Гніву, але сумніви закрадалися глибоко всередину мене.

Я пригадала слова сестри про те, що Гнів не здатен віддати мені своє серце. Бо прокляття обіцяло забрати у нього все, що він по-справжньому любить, а я й досі була тут...

Я важко ковтнула повітря і почала подрібнювати трави з надзвичайною завзятістю. Я мала правильно розставити пріоритети, і хвилюватися з приводу того, що думає Гнів, було останнім із них. Натомість я мала зосередитися на пошуку доказів, що Веста жива. Потім слід перейти до плану порятунку Вітторії від кривавої відплати, а після — розвіяти стримувальне закляття зі своєї пам’яті.

— З тобою все гаразд? — запитав демон, піднявши брову і спостерігаючи, з якою силою мій ніж впивався у дощечку. — Ти засмутилася через Першу відьму?

Я байдуже знизала плечима. Після того як Клинка провели за межі володінь, Гнів наказав спустити Сурсею до темниці, де вона мала залишатися замороженою, а я пробралася на кухню. Мені треба було зайнятися створенням чогось. Я мала робити щось таке, що заспокоювало і нагадувало, що я не тільки богиня, на якій лежало стримувальне закляття, чия близнючка потенційно вбивала членів ворожих демонічних дворів або допомагала їм тікати. Чия сім’я могла бути справжнім злодієм у жахливій, заплутаній казці, і чий чоловік не міг насправді відкрито кохати її, і чий список ворогів і проблем зростав із кожним прожитим днем.

Я й уявити не могла, що все могло стати ще гірше, ніж уже було.

— Як думаєш, що їхньому князеві треба від мене?

— Питимеш?

Я кинула на нього погляд. Спершу подумала, що він говорить про те, що вампір хотів спробувати моєї крові. Та Гнів тримав у руках пляшку демонічного вина і посміхався. Я кивнула, і він налив мені келих перед тим, як витягнути пляшку з фіолетовою рідиною і щедро наповнити також свій.

Гнів відпив трохи і сперся на кухонний стіл, спостерігаючи за тим, як я промивала квасолю, і тихо захоплювався мною. Він видавався заінтригованим, коли я почала товкти її, щоб потім намастити на хліб. Я ще сама не знала, що готувала, але уявляла смак цієї страви. Сподіваюся, вона буде хорошою.

— У відповідь на твоє запитання... — промовив Гнів, — думаю, він хоче мати тебе у своєму королівстві через твою силу. Особливо, враховуючи нестійке становище, в якому перебуває його двір. Шляхетні вампіри мають силу впливу на інших. Усе, що князеві варто зробити, — це дати тобі трохи своєї крові, і ти робитимеш усе, чого він хотів, сподіваючись на більше.

Я почала подрібнювати дві головки часнику, а потім почистила лимон, перед тим як розрізати його на чотири частини і вичавити на пасту з квасолі.

— Вони могли погодитися на союзництво з Вітторією. Твій брат говорив, що вона намагалася відшукати вампірів. Вона уже повністю позбулася своєї смертної частини. А я й досі лише тіньова відьма. Вампіри знали, що тебе розізлить їхня витівка, тому це, мабуть, ліпше назвати небезпечним ризиком. Я не зовсім розумію їхню мотивацію, якщо за їхніми спинами уже стояв хтось сильний.

— Твоя сестра — повелителька смерті. А вони невмирущі. За будь-якої забаганки вона могла вирішити, що більше не хоче гратися з ними, і знищити їх, клацнувши пальцями. Викрасти тебе — хороший план. Навіть попри ризики, якби їм це вдалося, це б розв’язало купу їхніх проблем. Ти також досі повністю не набула своєї сили, і їхньому князеві було б легше маніпулювати тобою. План був непоганим. Але вони не врахували однієї детальки.

— Це ж якої?

— Тої, що тебе неможливо клонувати.

Я кинула на нього сардонічний погляд.

— У мене взагалі-то є близнючка.

— Це не має значення. — Гнів знизав плечима. — Я завжди знав тебе і завжди знатиму. Твоя душа відгукується, коли моя гукає. Це відчуття, наче повертаєшся додому. Відчуття умиротворення. Жодна магія не здатна його скопіювати. — На секунду я забула, як дихати. Ми не відривали погляди одне від одного. І за кілька секунд губи Гніва розтягнулися у нахабній посмішці. — До того ж ніхто не здатний дивитися на мене такими очима, сповненими люті і бажання, як у тебе.

— М-м-м. — Я усміхнулася і злегка похитала головою. — Подивимося ще, чи правда це.

Коли Гнів говорив так, важко було подумати, що він міг не любити мене.

— Як я можу й досі лишатися тут? — запитала я, відклавши ножа. — Коли твоє прокляття...

Він відпив трохи зі свого келиха, обійняв мене рукою, притискаючи ближче.

— Якщо ти не проти, я не хотів би думати про це зараз. — Князь притиснув свої губи до моєї скроні, невинно поцілувавши мене. — Обіцяю, скоро ми про це поговоримо, тільки не зараз.

Я уважно подивилася на нього. На напружений вираз його обличчя, на безстрашність в його очах. Йому треба було відпочити від кількох останніх годин. Тому розмова могла почекати.

— Добре. — Я стримано усміхнулася йому і повернулася до приготування їжі. Він відійшов до іншого боку столу, давши мені більше простору для роботи. — Що ти думаєш про те, що розповів Клинок, про цікаву компаньйонку Клинка?

— Марселлу?

— Ага. — Я додала цедру до квасолі, а потім приправила все це травами, поливши оливковою олією і кількома ложками теплої води, я також посолила і поперчила свою страву. Кухарі Гніва мали на кухні багато червоного перцю, його я також щедро додала до їжі. Я перемішала усе це і прикрасила свіжими травами, перцем і знову скропила оливковою олією. — Не можу викинути з голови теорію, що Веста могла назватися цим іменем. А якщо та вовчиця-демон насправді і була нею?

— Це могло б пояснити ту кров на місці злочину.

— Це також пояснювало б, чому Веста не просто втекла до Королівства тіней. Якщо вона демониця і перевертень водночас, то, мабуть, не здатна переноситися туди так, як інші вовки. Правда?

— Цілком можливо. Я можу переноситися туди, бо я король. Проте демонам нижчого рівня це не під силу. Якщо Веста була наполовину демоницею, це вплинуло б на її вміння переноситися туди самотужки. — Сказав Гнів. — Хто був там із твоєю сестрою, коли ти перенеслася до Королівства тіней?

— Тільки Доменіко.

— Альфа. — Гнів витягнув тости з печі й поставив їх холонути. Йому не знадобилися вказівки для того,

щоб намазати приправлену закуску на хлібці і подати мені перед тим, як і самому спробувати один із них. — Це надзвичайно смачно.

Я спробувала власне творіння і полегшено зітхнула.

Це був експеримент, і все смакувало саме так, як я і замислювала. Консистенція страви була кремовою, вона також була запашною через прянощі і чудово втамовувала голод після жахливого вечора, що нам довелося пережити. А ще мене захоплювало те, що вона була простою, але інгредієнти доповнювали один одного.

Я відкусила ще шматочок, подумавши про варіанти приготування цієї закуски.

— Страва чудово поєднується з хлібцями, але мені ще цікаво спробувати її з печеною куркою, прикрасити листям салату та, можливо, навіть додати червоний перець. Або ж пім’єнто². З цієї ідеї можна приготувати ледь не вечерю.

— Ммм.

Гнів попивав свій напій, а потім швидко доїв тост перед тим, як взяти ще один. Між нами стояла приємна тиша. Здавалося, він дедалі розслаблявся з кожним шматочком, наче позбавлявся напруги, що сиділа всередині нього після мого повернення з Королівства тіней.

— Я вірю в твою теорію про те, що Веста жива, — промовив він. — От що мені не зрозуміло: чи знає про це Жадібність. Схиляюся до думки, що він піддався хитрощам і сам собі надіслав череп. Або ж попросив це зробити когось із вартових, щоб мати доказ для звинувачення твоєї близнючки. Таким чином він міг би уникнути незручностей з обманом щодо черепа.

— Тобто нам треба знайти Весту або ж змусити сестру розповісти, як вона долучилася до її зникнення.

— Якщо твоя сестра і справді якось допомогла їй втекти, вона має розповісти це безпосередньо мені. Я відчую, чи каже вона правду, і перекажу все це Жадібності.

Це зруйнувало б обітницю на крові, якої домігся Жадібність, жоден із князів пекла тоді не міг би виправдовувати нею свої дії. Звісно, це точно не буде легко — змусити сестру говорити, та я маю принаймні спробувати.

З’ївши закуску, ми стояли з келихами у руках. Гнів поколотив рідину у своєму келиху, пильно дивлячись на те, як вона бовтається всередині. Здавалося, він занурився у власні думки.

— Кулінарія — це щось новеньке.

Його слова заскочили мене зненацька. Я ледь не захлинулася останнім ковтком вина.

— Про що ти?

— Перед стримувальним закляттям у тебе не було інтересу до кулінарії, — сказав він, пильно дивлячись на мене. — Ти видаєшся спокійнішою й умиротворені-шою, коли готуєш. Твоя смертна сім’я заподіяла багато шкоди, але мені менше хочеться повбивати їх усіх, коли я бачу, з яким захопленням ти дивишся на смажений часник. Наче той — найпрекрасніша річ у всьому всесвіті.

— Звісно, тільки після тебе.

— Тут і не заперечиш. — Якимось чином Гнівові вдалося підійти поближче. Моє серце вискакувало із грудей з кожним виваженим кроком, що він робив мені назустріч. Він мимовільно затримав погляд, сповнений бажання, на моїх губах. — Що ви бачите у моєму погляді, моя леді?

Я бачила невтамовану, нестримну жагу, що сяяла на його обличчі. Я не сумнівалася, що основною стравою сьогодні стану я сама. Я відставила свій келих. Моє дихання почастішало в очікуванні його наближення. Лукавий погляд князя зблиснув, не лишивши без уваги мою реакцію на його рухи.

— Не схоже, що ти мене ненавидиш, демоне.

— Ненависть — це точно не те, що я відчуваю, коли дивлюся на тебе.

Мені хотілося, щоб він освідчився мені. Здавалося, наче саме цього він і хотів. Я була майже впевненою, що він от-от промовить ці важливі слова. Та замість цього князь штовхнув мене на стіл, жадно припадаючи губами до мого обличчя.

Він занурив одну зі своїх рук у моє волосся, піднімаючи моє обличчя вгору, щоб провести язиком по моїх вустах. Мої губи інстинктивно розтулилися, дозволили йому смакувати наш поцілунок і водночас дражнити мене. Інша його рука обвила мою талію, притискаючи мене до його міцного тіла. Кожен рух його язика змушував моє тіло здригатися, я вигиналася дедалі дужче, прагнучи більшого.

Гнів цілував мене так, наче чудово знав, як збуджувати і приносити задоволення своїй партнерці. Він розумівся на тому, як цілувати пристрасно, наполегливо, змушуючи водночас і затамувати подих, і пришвидшено дихати. Присягнути можу, він чудово усвідомлював, як б’ється моє серце і як трясуться коліна, і як сильно я хочу, щоб це відчуття тривало, адже цілував мене ще наполегливіше, наказуючи моєму тілу віддатися насолоді, яку він пропонував, повністю підкоритися його бажанню показати мені рай.

— Я хочу вас просто тут, на цьому столі, моя леді.

Гнів вкривав мою шию жадними поцілунками, а потім спустився нижче до мого корсету, повільно відтягуючи тканину вниз, щоб оголити мої груди. Його теплий язик різко припав до мене, дражнячи моє вигнуте тіло, доки його інша рука обхопила мою грудь. Він посмоктав мої груди крізь тканину, а потім стиснув їх. Із кожним його рухом тепло всередині мого живота наростало і спускалося дедалі нижче.

Я підтягнула його губи ближче до себе, мені хотілося вбирати його кожною частинкою свого тіла. Він притиснувся до мене своїми стегнами. Підступний князь всотував мої стогони, просуваючи свого язика глибше мені до рота. Одна його рука опустилася на поділ моєї спідниці, пальці згребли тканину, а потім потягли спідницю вгору.

— Ти неймовірна, Еміліє.

Гнів відсунувся, його губи були над моїми. Наше дихання злилося в одне, ми ледь торкнулися вустами одне одного перед тим, як знову жадно поцілуватися. Він був всепоглинним, перевіряючи, доки ми ще можемо витримати. Змусив мене жадно його хотіти. Нарешті його пальці дісталися місця, що пульсувало у мене між ногами. Але як тільки він збирався покласти край моїм мукам, прозвучав стукіт у двері. Гнів прибрав руку і притулився чолом до мого чола, вилаявшись.

— Я повбиваю і покалічу цей двір. І взагалі увесь цей проклятий світ, якщо хтось знову посміє нам завадити. Сподіваюся, ти не проти правити королівством порожнечі.

— Можливо, вони зараз підуть, — промовила я, поглянувши вниз, на штани Гніва. Свята богине, мені хотілося, щоб він опинився всередині мене негайно!

Він посміхнувся і підняв моє обличчя вгору, тримаючи за підборіддя, а потім провів пальцем по моїй нижній губі. Мої губи розтулилися.

— Можливо. — Він знову мене поцілував, повільно і наполегливо.

Раптом пролунав ще один різкий стукіт, що знову змусив нас відірватися одне від одного. Гнів зробив крок назад і підвів погляд на стелю, а я замислилася, чи міг він говорити серйозно про те, що повбиває увесь свій двір.

— Я позбудуся їх.

За кілька секунд демон уже стояв біля дверей, а потім різко відчинив їх. У кімнату незграбно увалився Хтивість, він посміхнувся, коли помітив мій пом’ятий вигляд і те, що ефектно випирало зі штанів Гніва.

— Серйозно? На кухні? — він ляснув брата по спині. — Ти скоро можеш опинитися у моєму дворі гріха, хтивий збоченцю.

Гнів невдоволено пробурчав, висловлюючи своє роздратування. Мені це подобалося.

— Що ти робиш тут без запрошення? Назви мені хоч одну причину, чому б мені тебе просто не підрізати? — видав він.

— Ти зараз здатний думати тільки тим, що випирає у тебе зі штанів. — Хтивість підхопив грушу з однієї із таць і підкинув її у повітря перед тим, як зловити і потерти об лацкан свого вбрання. — Ти послав нас до Ями на сході сонця. Всі вже зібралися, скоро почнеться перша битва. На тебе чекають.

— До Ями? — запитала я, дивлячись на них. — Це що, якийсь ринг?

— Легендарний і неповторний. Це найліпший бойовий ринг у всіх Семи колах. Цей негідник рідко дозволяє нам прийти і хоча б поспостерігати. —

Хтивість відкусив від груші, його темні очі засвітилися у відповідь на мій допитливий погляд. — Твій чоловік дозволяє власному двору іноді випустити пару, віддавшись власному гріху. А також дає смертним душам можливість на порятунок. Хоча це і найнудніша частина цього дійства.

— І скоро буде битва?

Хтивість кивнув.

— Від сходу сонця і аж до заходу.

Саме уявлення про те, щоб піти кудись надовго після тієї важкої ночі, змушувала мої коліна тремтіти. Гнів помітив це. Він опинився переді мною за секунду, зімкнувши свої вуста з моїми.

— Я повернуся якнайшвидше. Відпочинь.

Хтивість засміявся і доїв грушу.

— Так, судячи з твого вигляду, відпочити тобі не завадить.

Я не могла заснути після того, як Гнів і Хтивість пішли, тому вирішила здійснити невеличке розслідування. Навряд чи мені вдасться дізнатися нову інформацію про зникнення Вести до наступної зустрічі з сестрою, тому я вирішила перейти до другої за значенням цілі, що стояла переді мною. А саме — розвіювання стримувального закляття.

Завдяки уїдливому коментареві Доменіко про те, що моїй матері було чим зайнятися і без мене, я чудово знала, що її точно не буде на місці, але я все ж попрямувала до башти Селестії. Якщо у когось і могли бути якісь замітки чи тексти про стримувальні закляття — то саме в Матрони отруть і проклять.

Мав бути спосіб якось зняти з мене стримувальне закляття, не вириваючи мені серця із грудей. Я не

хотіла вірити, що моїм єдиним варіантом було дозволити Вітторії забрати його у мене. Якщо я могла якось позбутися його сама, у мене стало б принаймні на одну проблему менше. І ще на одну причину менше для когось роз’єднувати нас із Гнівом.

— Агов! Селестіє?!

Я обережно постукала у дерев’яні двері, трішки почекавши перед тим, як потягнутися до ручки. Вона легко повернулася, і двері розчахнулися, відкриваючи переді мною темну порожню кімнату. Слабке світло пробивалося від вікна високо на вершечку башти. Воно запітніло від темного неба і нещодавньої зимної бурі.

Я зайшла досередини і знайшла кілька свічок і ліхтарів, аби їх запалити. Поставивши їх на стіл поряд із пучками трав і відерцями сушених рослин, я роззирнулася круглою кімнатою.

Вона мала такий самий вигляд, як і тоді, коли я була тут востаннє. Посередині на скатертині стояв череп із магічними символами, кімнату обрамлювали пляшечки із різноманітним наповненням, статуетки, трави, прянощі, сушені пелюстки і рідини будь-яких кольорів, а також флакони незрозумілого походження і казанки, що парували. Але мене цікавили саме ґримуари і книги, адже саме по них я і прийшла. Як тільки я набрала важку купу книг, то витягнула дерев’яну табуретку і сіла.

Моя мати, хоча мені і дивно було сприймати її саме так, охайно занотовувала усі деталі, що стосувалися лікувальних зіль. Я погортала сторінки одного з ґримуарів і побачила на них замальовки рослин і дозування для тоніків. Там були отрути і зілля для любові, розбитого серця, а також простіші — від болю у шлунку і мігрені. Звісно ж, не обійшлося без варива

для прокляття ворогів, які насилали на них бородавки, віспу чи просто роз'їдали плоть.

Я зупинилася, щоб прочитати одне із них. Це було закляття забуття.

Свята богине! На секунду я подумала, що саме це закляття і використовувала Нонна, щоб позбавити нас пам’яті. Але ми лише збирали землю на цвинтарі, щоб благословляти власні амулети. Ми ніколи не витирали ніяке каміння одягом і не спали з ним під подушкою. Хоча пам’ятаю, як дражнила свою подругу Клавдію, коли вона зізналася, що робила подібне після того, як отримала відмову від свого коханого.

Це було одне із найпростіших заклять. Я гортала сторінку за сторінкою і помічала, що з кожним закляттям магія дедалі сильнішала. Селестія володіла ліками від будь-якої недуги чи прокляття.

ЇЇ сила була дивовижною. Я була приголомшена, усвідомивши, що навіть тоді, коли ми із Вітторією були смертними, то багато всього перейняли від неї. Сестра завжди любила забавлятися з парфумами і коктейлями, а я — творити на кухні. Відкинувши це моторошне усвідомлення, я витягнула один із цілого стосу, здавалося б, однакових записників.

У ньому не було ніяких записів про стримувальні закляття, також не було жодної згадки про магічні еліксири, що могли б зцілити мене. Але там було дещо неочікуване, що я й сподівалася віднайти.

Якби стримувальні закляття можна було з легкістю розвіяти, вони не були б такими ефективними. До того ж Гнів знав, що на мене наклали стримувальне закляття, і точно просив Селестію працювати над ліками від нього, хоча вона і сама могла спробувати зробити це. Навіть попри те, що Вітторія говорила, буцімто й так мала достатньо справ, не думаю, що вона дозволила б відьмам вбити своїх дочок, навіть не спробувавши врятувати їх. Наступний ґримуар був цікавого кольору і з моторошною назвою — «Криваве серце»,

Я провела пальцем по намальованій на краєчку сторінки пляшечці з рожевою рідиною. Моє серцебиття пришвидшилося, коли я впізнала відтінок зілля. У Гніва у палаці є ціла полиця, наповнена такими пляшечками. Колись мені навіть вдалося пробратися до його особистої бібліотеки і поцупити одну з них.

Упевнена, це була не та сама, але я затамувала подих. Мені здавалося, наче я долучилася до якоїсь

таємниці. Тої, яку хотіла б тримати при собі, але мені треба з’ясувати, чи він приймав це зілля, і якщо так — то чому? Я одразу ж кинулася до опису і дізналася, що на відміну від закляття спогадів, це просто складалося з переліку інгредієнтів і пояснення їхньої дії. Я прочитала написане вголос.

Ще раз перечитавши написану від руки замітку й усвідомивши її призначення, я не повірила своїм очам.

Діцентра чудова, яка нагадувала своїм виглядом закривавлене серце, була отруйною рослиною для смертних. Але Гнів не був одним із них. Після ще одного прочитання переліку інгредієнтів мені звело живіт. Пелюстки діцентри, стручкова ваніль, крапля лавандової олії, бренді, шкірка апельсина, висушена вогнем пурпурового дракона і добута під світлом повні. Майже всі ці смаки були притаманні тому фіолетовому лікеру, який Гнів так полюбляв пити. Саме той напій, який Гнів пив і сьогодні, після емоційної ночі.

— Свята богине!

Ось чому прокляття так і не здійснилося. Гнів притлумлював власні почуття за допомогою магії. Він не хотів знову закохатися і знову зруйнувати наш світ.

Мене накрила хвиля розуміння і жаху. Я пригадала ту ніч, коли вперше помітила, як він п’є цей таємничий напій. Це сталося саме тієї ночі, коли ми повернулися від Матрони після Місячного мілководдя.

Він крокував кімнатою і був занадто емоційним. Я помітила це і сказала йому сісти на місце і не нервувати мене. Тоді він і налив собі трохи фіолетової рідини, запропонувавши її і мені, на що я відмовила. Незабаром опісля цієї події він набув маски холодного відсторонення.

Сьогодні він був закритим і розлюченим і ледь не зірвався, коли я з’ясувала правду, що стояла за місією вампірів. Але, відпивши свого дивного напою, заспокоївся. Мені здалося, що їжа справила на нього таке враження, але тепер знала, що це сталося не через смаколики чи напої, а через тонік. Принаймні частково.

— Що ти наробив? — зашепотіла я, сидячи у порожній кімнаті.

Мої плечі подалися вперед, а сама я не відривала очей від інгредієнтів. Якщо Гнів не знайшов би способу приховати свої почуття, мене б знову забрали у нього. Розмірковуючи логічно, я зрозуміла, що він зробив це для нас, але моє серце нило від усвідомлення, що мій власний чоловік не міг дозволити собі кохати мене. Він навіть дійшов до того, що магічним чином зв’язав свої почуття.

— Леді Еміліє? — Фауна забігла до кімнати, її багряне вбрання нагадувало мені колір вирваного із грудей серця. Вона зупинилася, поглянувши на мій вираз обличчя. — Щось сталося?

Я ще раз поглянула на закляття, і на зміну суму прийшла лють. У мене не було злості на Гніва, мене охопила лють через ситуацію, в якій ми опинилися. Я гнівалася через людей, які так поглинуті власною ненавистю, що з усіх сил намагалися загасити полум’я нашого кохання. Поглянувши на Фауну, я склала руки в кулаки.

— Мені конче необхідно покласти край цьому прокляттю раз і назавжди! Розвіяти стримувальне закляття і повністю злитися воєдино зі своїм королем!

Обличчя подруги осяяла нестримна посмішка.

— Тоді ходімо братися до роботи.

РОЗДІЛ 17

— Нам варто розбирати одне закляття за один підхід. — Я відсунула кілька записників у бік, де сиділа Фауна. Коротко описала, що мені вдалося знайти у володіннях Селестії, і її обличчя наповнилося зосередженою наполегливістю. — Стримувальне закляття технічно не є прокляттям, але мені цікаво, яку ще інформацію про нього нам вдасться віднайти. І як ми могли б розвіяти його. Якщо це взагалі можна зробити, не вириваючи з грудей серця. Також нам необхідна інформація про можливі наслідки розвіювання.

— Добре, — сказала Фауна, поглянувши на товстий ґримуар. — А як щодо прокляття його величності?

— Воно також у пріоритеті. Що ми знаємо про нього?

— Сурсея наклала його після того, як принесла криваву жертву богині.

Це привернуло мою увагу.

— Ти знаєш, про яку богиню йдеться?

Подруга похитала головою.

— Його величність намагався з’ясувати це, але все, що йому вдалося згадати, — те, що вона пролила кров, коли накладала закляття.

Темна магія вимагала офіри. Крові, кісток. Усіх тих речей, про які нас попереджала Нонна-Марія. Та все ж щось тут не сходилося...

— Навіщо богині кривава пожертва?

Фауна кліпнула, ніби я застала її зненацька цим запитанням.

— Хіба відьми не завжди її приносять?

Я вже вивчила свій урок і добре знала, що відьмам довіряти не можна.

— Як щодо того, щоб перевірити одну теорію? — запитала я, розмірковуючи над планом.

Її очі запалали захопленням.

— Треба пролити трохи крові? — Я кивнула, і вона посміхнулася, витягаючи з-під спідниць тоненький кинджал. Іноді я забувала, що її гріхом також був гнів і навіть думка про кровопролиття змушувала її душу співати. — І кому ж я робитиму пожертву?

— Богині люті.

Керуючись бажанням допомогти, Фауна не вагалася, а одразу ж проколола палець і витиснула з нього кілька крапель крові над свічкою. Її жертва випаровувалася над гарячим полум’ям.

— Я прошу богиню люті відповісти на моє прохання.

Ми сиділи тихо і напружено, адже я чекала якогось відчуття від магічного впливу. Якогось магічного поштовху, щоб почути чийсь виклик. Фауна здійняла брову, окинувши мене поглядом.

— Відчуваєш щось?

Я заплющила очі і спробувала сконцентруватися на відчутті.

— Нічого.

Вона витиснула ще одну краплю крові з пальця і повторила свою молитву. Я знову заплющила очі й на хвилинку спробувала зосередитися. Мої спроби знову повторилися, проте я не відчувала жодного внутрішнього потягу відповісти на її заклик. Мої відчуття були такими ж, як зазвичай. Як я і підозрювала.

Я пригадала матір, Стару відьму, і те, що вона завжди з’являлася, хоч яке створіння шукало її компанії, проливаючи власну кров. Мені стало смішно. Кров також використовували, щоб викликати демона, але виклик діяв, тільки якщо кров поєднували з іншими магічними предметами. Звісно, такі предмети були особливими для кожного демона і кожного князя і діяли у поєднанні з певним закляттям.

— Можливо, це тому, що ти ще не до кінця відновилася. — Фауна промовила невпевнено. — Або ж цієї пожертви мало.

Я похитала головою.

— Поки ти не почала приносити в жертву когось більшого, я хочу протестувати цю теорію на своїй сестрі. Вона вже відновилася і має почути виклик, якщо магія кривавої жертви і справді працює з богинями.

Брови Фауни підскочили.

— Якщо його величність дізнається...

— Я візьму провину на себе. Прошу, — провадила я, коли побачила сумнів в її очах, — спробуй.

— Сподіваюся, ми про це не пошкодуємо. — Вона набрала повітря і притиснула кинджал до іншого пальця. — Я прошу богиню смерті відповісти на моє прохання.

Кімнатою кралося напруження, наче вистуджуючи повітря. Здавалося, ніби тіні від полум’я свічок і ліхтарів стали зловісними. Смерть була десь поряд, або моя уява заграла новими барвами. Ми обидві затамували подих і чекали, що от-от щось трапиться. Один напружений момент змінювався іншим. Та Вітторія не з’являлася. І нам пощастило, що поряд не було Гніва і він не зіпсував нашу перевірку.

Я зітхнула.

— Давай спробуємо мою кров.

Я проколола собі палець власним кинджалом. Та попри те щоб випустити краплю крові на свічку, я підвелася і тримала руку над черепом.

— Богине смерті, закликаю тебе з’явитися!

Якась частинка мене вірила, що вітер за вікном завив сильніше, що природа якимось чином відповіла на магічний виклик, але глибоко всередині я знала, що нічого не сталося. Навіть моєї наполовину божественної крові було недостатньо, щоб викликати богиню. Це означало тільки одне: або відьми знали про це, але таким чином намагалися заплутати ворога, або ж вони самі вірили в цей обман.

— Мені треба потрапити до Королівства тіней. — Я повернулася до Фауни, яка досі сиділа на краєчку табуретки. — Я запитаю сестру, що вона знає про закляття, закріплені кров’ю.

А потім я знайду спосіб накласти на неї закляття правди і віднайду інші таємниці, які вона так старанно приховує. Особливо таємницю про зникнення однієї командирки.

Я провела більше часу, ніж очікувала, гортаючи ґри-муари. Фауні навіть вдалося переконати мене навідати Яму і поспостерігати за одним із боїв. Але до того, як ми встигли туди піти, я наштовхнулася на закляття виклику перевертня.

Я створила коло із солі і розкидала квітки аканіту на всіх його чотирьох точках: південній, північній, східній і західній, перед тим як прочитати закляття. На відміну від того разу, коли я викликала Гніва, це коло спрацювало одразу ж.

Перед нами постав Доменіко, принесений магічною блискавицею. Чари були такими сильними, що ледь не відкинули мене в інший куток кімнати. Вовк крутнувся навсібіч, важко дихаючи, оглядаючи кімнату на башті. Він пильно позирав на коло із солі і на мою подругу-демоницю, яка дражливо помахала перед ним пальцем. Потім він повернувся до мене, витягнувши кігті.

— Ти пошкодуєш про це, тіньова відьмо!

— Якби мені платили щоразу, коли я чую подібне, Жадібність би забив на сполох.

— У нього і без цього вже купа причин, щоб остерігатися мене.

Я окинула перевертня холодним поглядом, подібно до того, як він дивився на мене минулої ночі. Я і повірити не могла, що минуло всього кілька годин після нашої зустрічі. На ньому не було сорочки, а штани були розв’язані. Смужка волосся прямувала вниз міцними м’язами його живота. Сліди, що нагадували шрами від кігтів, псували ідеальність оливкової шкіри. Його темне волосся було скуйовдженим, чи то після сну, чи після іншого цікавого заняття, якому він саме присвячував свій час. Я насолоджувалася тим, що, можливо, перервала його забавки у ліжку.

— Я хочу поговорити з Вітторією.

Доменіко щойно розтулив рота, щоб посперечатися, а потім раптово передумав. Він не міг сказати «так», але не міг і відмовитися. Вітторія напряму говорила, що хотіла, аби я викликала її.

— Добре. — Він кинув погляд на Фауну. — Тільки вона має лишитися на місці.

Мені такі умови підходили, адже ми з Фауною вже домовилися, що вона вартуватиме моє тіло, доки моя

душа відлетить до Королівства тіней. Я знизала плечима, наче взяла до уваги його умову.

— Добре. Ти готовий?

— Хіба у мене є вибір? — вишкірився він, а потім показав мені підійти ближче. Я ступила вперед, а потім зупинилася, ще раз пильно поглянувши на нього. Доменіко зловіще оглянув мене. — Мені треба торкнутися тебе. — Він засміявся, коли побачив мій нажаханий вираз обличчя. — Кігті підійдуть для цього. Стань переді мною.

Попри інстинкти, що кричали мені не допускати вбивчі кігті до себе, я все одно зробила те, що він просив.

Доменіко розвернув мене і притиснув мою спину до своїх грудей, а потім поклав руки мені на плечі й впився у них кігтями. Мені звело щелепу від болю, але я не дозволяла звірові побачити мою слабкість.

— Моя леді, зачекайте! — Фауна зробила крок вперед, схвильована тим, що кігті перевертня так глибоко впилися у моє тіло.

Мене викликали до Королівства тіней, але я ніколи не подорожувала туди з власної волі, тому і не знала, яка магічна плата передбачалася для цього. Проте щось тут не сходилося.

Я зціпила зуби, коли його кігті занурилися ще глибше, ледь не проникаючи до самих кісток.

— Чому ваші тіла мають зливатися в одне для подорожі до Королівства тіней?

Доменіко підвів губи до мого вуха.

— А хто говорив щось про Королівство тіней?

Після блискучого виру магії перед нами постав портал. Я не встигла навіть протягнути руки до Фауни, коли Доменіко затягнув мене досередини. Магія засмоктувала мене дедалі глибше, наче я стояла в

самому серці нестримної бурі, а єдиною мотузкою, що пов’язувала мене з власним тілом, були пазурі вовка.

Ми вийшли з порталу з такою самою швидкістю, як і зайшли, і опинилися у кімнаті, яку я добре знала. Розгубленість, що я відчувала після порталу, миттєво зникла.

Доменіко відпустив мене і зробив крок назад, спостерігаючи, як я роззираюся кімнатою. Вапнякові стіни і стеля, невеличкий простір у самому куточку, заповнений посудом: дощечками для нарізання, ножами, тарілками. Ми перебували у монастирі, у тій самій кімнаті, де востаннє з Антоніо готували брускету. Це було саме перед тим, коли мій світ перевернувся догори дриґом. Мене накрило хвилею суму, коли на згадку спав мій друг і те, як жахливо він пішов із життя.

— Прокляття! — Я притиснула руку до плеча і різко глянула на перевертня. — Що ми тут робимо?

— Ти хотіла поговорити із сестрою. Вона тут.

— Майже усі князі пекла шукають її, а вона переховується у найочевиднішому місці.

— По-перше, демони зараз не можуть покинути Сім кіл. По-друге, судячи з твоєї реакції, ваш дім у світі смертних — останнє місце, де вони шукатимуть її.

Моє серцебиття пришвидшилося. Вітторія повернулася додому, до світу смертних. Частина мене хотіла штовхнути перевертня і побігти до дверей. Та я продовжувала нерухомо стояти посеред кімнати.

Мені надзвичайно хотілося поспішити до власного будинку, де Нонна приготувала б мені солодку ріккоту і заплела волосся, примовляючи, що все буде добре. Що кілька останніх місяців — лишень страшний сон, навіяний її забобонними казками і, можливо, вином.

Усе, що сталося, і справді могло бути ілюзією. Можливо, я досі стояла десь посеред сімейної траторії, і всі ті упередження про неспокійне море, які виголошувала Нонна, справдилися. Можливо, все це — породження уяви, розпаленої прочитанням книг. Можливо, ми з Клавдією напилися до безпам’ятства і вигадали цю легенду про прокляття диявола.

Я захлинулася нервовим сміхом. Дивно, але в таке було не так і важко повірити. Особливо, якщо поглянути в очі цій страшній реальності.

Можна було піти додому. Глибоко всередині я відчувала, що якщо попрошу про це у Нонни, вона прокляне мене. Впевнена, вона підіграла б мені у моєму запереченні і знову навчила б ненавидіти і боятися сімох князів пекла. Вона могла вкрасти мої спогади, і я могла б жити звичайним смертним життям, а потім померти старою, поряд із правнуками і таким самим, як і я, зморшкуватим чоловіком.

Тоді я час від часу мріяла б про прекрасного диявола із привабливими золотистими очима, думаючи, що він лишень герой одного з романів, які я прочитала колись. Та незважаючи на те, якими спокусливими були думки про те, щоб забути біль і зраду, втратити Гніва — ціна, сплатити яку я була не готова.

— Яким чином ти зміг перенести нас сюди? Ми не проходили крізь ворота. — Я натрапила на незворушний погляд Доменіко, коли збагнула все сама. — Магія відьом закрила їх зсередини, але це не означає, що ти не можеш привести з того світу когось сюди.

А Заздрощі не міг перенести нас за допомогою transvenio, тому що це можливо лише у день до і після повні.

— Перевертні не водяться з відьмами, — промовив Доменіко. — Вони для нас лише на одну сходинку вище за демонів. Нам не треба проходити крізь ворота, щоб досягти іншого світу.

Але це не стосувалося богинь, навіть якщо вони були богинями пекла. Я пригадала, що вовки поклонялися вищим силам. Можливо, вони поважали потенціал нашої сили. А можливо, вовк просто був небайдужий до моєї близнючки, хоча ці почуття і не були взаємними. До свого останнього коханця сестра була байдужою. Це змусило мене замислитися, чи був у неї на думці хтось інший і чи вона, взагалі, була здатна на подібні почуття і використовувала вовка з різними цілями.

— Ці портали працюють для князів? — запитала я.

— Ні. Моя... вовчиця передбачала, що демони не можуть користуватися такими порталами. Принаймні поки.

Я уважно подивилася на нього. Доменіко точно хотів сказати щось інше, але використав слово «вовчиця». Це нагадало мені про таємничу Марселлу, яку згадував Клинок.

— Нещодавно я чула плітки від одного вампіра. — Промовила я і усвідомила, що, будучи смертною, й уявити не могла, що казатиму подібне. — Він пригадував, що бачив Вітторію у супроводі напівдемониці, напіввовка.

Доменіко пирснув.

— Вампіри полюбляють брехати. Не можна вірити жодному слову, що зривається з їхніх гострих язиків. Жоден перевертень не опуститься так низько, щоб вкластися в ліжко з демоном. Принаймні, якщо він хоче зберегти повагу зграї.

— Уявімо, що таке можливо. Чи міг би перевертень, у венах якого тече демонічна кров, подорожувати Королівством тіней.

— Я вже сказав, — усміхнувся Доменіко, зціпивши зуби, — вампіри обманюють.

Гнів не говорив нічого про те, що Клинок обманював. Він точно пригадав би подібне, адже це могло підтвердити нашу теорію про те, що Веста жива. Доменіко точно щось приховував і точно не збирався зізнаватися, що саме. Я також помітила, що вовк сказав «він» на винуватця, який переспав із демоном. Я могла б скористатися закляттям правди, але не хотіла дратувати його, адже він мав перенести мене назад додому.

— Де Вітторія?

Доменіко попрямував до дверей.

— Я проведу тебе до неї.

Ніхто з нас не промовив і слова, рухаючись похмурим монастирем. Мумії рядочками стояли з обох боків від нас, їхні тихі мертві очі проводжали нас коридором. Вони спостерігали, але не знали, куди ми йдемо.

Над нами, десь між кроквами, затріпотів крилами птах. Усе було точно так, як і востаннє, коли я була тут. Це змусило мене важко ковтнути слину, намагаючись приборкати дискомфорт. Я замислилася, де зараз перебувало святе братство, чи не очікувало воно нас десь. Але вони не були нашими єдиними ворогами.

Я досі відчувала якусь потойбічну присутність, наче умбра-демони ховалися у тіні поблизу і спостерігали за моїм кожним кроком, щоб пізніше доповісти котромусь із князів пекла про все, що побачив. Та цього разу мої мрії були про те, щоб вони привели сюди свого господаря.

Якщо примарні демони і справді були тут, можливо, Заздрощі дізнається про моє місце перебування, покине Яму і видовища, що там відбуваються,

і неочікувано з’явиться перед нами, як і завжди. Цього разу його втручання не буде непроханим. Це був іще один знак того, що усе в моєму світі пішло шкереберть.

Хоча всі ці припущення не мали значення, адже портал і ворота були для князів недоступними, навіть якби вони дуже постаралися потрапити у цей світ.

- Ти...

— Мовчи! Не бажано, щоб братство втручалося. — Доменіко відчинив двері чорного входу, вони голосно заскрипіли. Він висунув голову і прислухався. Ми покинули Сім кіл пообідді, але тут чомусь уже був вечір.

Зустрічала нас приємна ніч. Я вдихнула знайомий аромат цвітіння плюмерії і помаранчів. Зірки сяяли над головою так, наче знали якусь таємницю і раділи тому, що відкрили її. Та замість відчути, наче я нарешті вдома, тепло цього світу здавалося штучним, задушливим і гнітючим. Воно змушувало мене хотіти криги і снігу, і демона, який правив над ними.

Перетнувши тихий двір, я подивилася на вулицю, що вела до «Моря та Вина». Було темно, але люди досі гуляли вуличками. Наша траторія мала ще бути відчиненою, подаючи гостям останні на сьогодні страви. Нонна і мама мали би бути на кухні, наспівуючи і готуючи. Дядько Ніно і тато сиділи б у вітальні та спілкувалися з гостями, наливаючи їм лімончело і сміючись. Я могла піти туди. Могла приєднатися до них.

Хай якими жахливими бували прокляття, наше зовсім не сповнене ненависті. На відміну від Гніва, чиє серце у переносному сенсі вирвали із грудей, змусивши відчувати ненависть замість любові, ми просто забули про своє минуле. Про всі інтриги, що плели.

Про жагу до помсти. Нам дали інші спогади, наповнені страхом до диявола і його нечестивих братів, та все загалом не так і погано.

Доменіко кинув погляд у мій бік.

— Мовчати вже необов’язково, ми відійшли від монастиря.

— Мені треба час, щоб усвідомити все, що відбувається.

Уперше звідтоді, коли ми зустрілися у Королівстві тіней, здавалося, що вовк і справді розумів і навіть співчував мені. Принаймні я так вважала. Адже його світ також нещодавно незворотно змінився. Він ніби і пристосувався до цього, та все одно цілковито не сприймав. Можливо, магія альфи матиме руйнівний ефект, доки він подорослішає. А може, він ненавидів свою природу, ненавидів бути перевертнем.

— Ти зрештою навчишся зосереджуватися на теперішньому і відпустиш минуле. — Він повів нас униз вуличкою, яку я добре знала. — Думати про те, як могло бути, але як ніколи не станеться, — марнування часу. Це лише стримує тебе і не дає бути тою, ким ти насправді є. Найважча річ для кожного з нас — жити тут і зараз, не хвилюючись про майбутнє, не переймаючись про минуле. Живи теперішнім, адже тільки це здатне змінити твоє майбутнє і віднайти справжнє щастя.

Я обдумала те, що він сказав.

— Ти щасливий?

— Іноді. — Доменіко знизав плечима. — Точно ліпше, ніж тоді, коли тільки дізнався... про все.

— Як твій тато? Він здавався схвильованим, але пишався тобою востаннє, коли я з ним розмовляла.

Перевертень ніби закляк на місці на кілька секунд, а потім продовжив ходу. Його повільні кроки

пожирали викладений камінням шлях. Він хотів уникнути відповіді.

— Мертвий.

Я ледь не втратила рівновагу. Мені не хотілося ятрити рану, яка кровила й досі, але я мала дізнатися.

— Моя сестра...

— Звісно ні! — Доменіко розвернувся, його очі горіли блідим фіолетовим кольором. Він раптово роззирнувся навколо, переконуючись, що поблизу не було людей. Він видавався напруженим. — Твоя сестра тут ні до чого.

— Це стосується демонів?

— До чого тут вони? — запитав Доменіко.

— Це якось стосується Жадібності?

Коли я згадала князя, вовк раптово випустив кігті.

— Це сталося через проблеми зграї. Полишимо цю тему.

Я підняла руки, показавши, що хочу миру. Він продовжив тихо йти вперед сусіднім кварталом від мого будинку. Сам цього не розуміючи, Доменіко дав мені відповіді на кілька запитань. Якщо Вітторія і справді була одержима ідеєю створити ворожнечу між вовками і демонами, вбивство члена зграї могло б чудово спровокувати подібне. Альфа гостро зреагував на ім’я Жадібності.

Я припинила думати про сестру, вовка і їхні проблеми і натомість зауважила дорогу, до якої ми щойно звернули.

Огорожею плелася лоза, тьмяне каміння виблискувало під місячним сяйвом. Цей пейзаж був прекрасним, недоторканим. Здавалося, наче нічого тут не змінилося. Я раптово розкрила рота від усвідомлення, що з усіх місць у цьому місті Вітторія обрала саме це. Моє серце обливалося кров’ю.

— Сестра у нашому будинку!

Доменіко похитав головою.

— Придивися.

— Я не... — Із темряви показався ріг мого будинку, однак якогось пошарпаного. Він тріпотів, наче листочок, який гойдав вечірній бриз. Моє серце закалатало, я відступила назад, хитаючи головою. — Ні! Ні! Ні! Тільки не це! Прошу!

Раптом переді мною постала Вітторія, її волосся розвівав той самий магічний вітер, що розкидав навколо шматки нашого будинку.

— Вимагай побачити правду, Еміліє!

— Я не можу...

— Ти можеш! І ти це зробиш, — сказала Вітторія. — Дивися правді в очі.

Мої очі набралися сльозами, що тепер обпікали повіки. Це була остання крапля. Я більше не дозволю впасти жодній сльозі. Досить! Щось усередині мене зламалося. Мені набрид сум і постійне спустошення. Мені набрид клубок брехні і маніпуляцій, набридли ночі і дні, що я проводила у сльозах.

Я вирівнялася, знову поглянувши на наш скромний будиночок. Я пірнула до джерела своєї магії і зосередилася на блискучому куточку.

— Покажи мені правду.

Мій голос відлунював силою, як і тоді, коли я зазвичай накладала закляття правди. Магія завирувала навколо і впилася в стіни своїми кігтями, що розривали, роздирали ілюзію. Я байдуже дивилася на те, як фасад зник, а перед очима постало кам’яне святилище.

Наш будинок був просто прикрасою, я не знала і ніколи не відчувала магію, що стояла за ним. Усе через те, що Нонна не давала нам докопатися до прав-

ди. Цього разу правда не розбила мого серця, вона розлютила мене. Шляху назад від цього обману вже не було. Відьми переступили межу. Емілія розбилася на друзки, і з цього безладу постала богиня люті.

— Що ще?! — вимагала я, не відриваючи погляду від так званого дому. — Що ще в наших життях було вигадливою ілюзією? Що ще було чортовою брехнею?

— Я залишу вас. — Доменіко тихо увійшов до святилища, не зустрічаючись поглядом із жодною з нас.

Я підготувалася до останньої зради, наближення якої відчувала.

— Насправді, це не Сицилія, — зітхнула Вітторія. Нарешті я відірвала погляд від того, що колись було нашим домом, і подивилася на сестру. Вперше за довгий час здавалося, що їй також боляче. — Вітаю на Мінливих островах.

РОЗДІЛ 18

Я здригнулася, наче мене вдарило струмом.

Я думала, що відчула, як це — бути зрадженою, почувши про те, як бабуся скористалася чорною магією, щоб убити невинних відьом, аби забрати у нас сили. Але це була справжня агонія. Невгамовна, болісна емоційна агонія. Вітторія нічого не промовила, поки мій шок потроху минав.

— Мінливі острови.

Ось чому вона хотіла, щоб ми зустрілися тут. Ось чому сказала прийти сюди тієї ночі у світі духів. Я подивилася на вулицю, що спускалася вниз, і мені звело живіт. Усе це було обманом. Кожна деталь. Навіть світ, який я знала. Не дивно, чому Гнів не хотів продовжувати розмову після мого запитання про острови. Я мала відкрити цю правду самотужки. Тепер я раділа, що жоден із князів не міг сюди дістатися. Мені треба трохи часу, щоб усвідомити, як багато всього від мене приховували. Не хотілося бачити зараз поряд жодних демонів.

Колись я запитувала Гніва про те, куди відправляли душі смертних, і він туманно розповів мені про острови на заході Семи кіл. Я пригадала невеличкий урок від сестри і ту мапу, що вона мені показала, і зрозуміла, що це місце чудово підходило під її опис.

— Ось куди відправляють душі смертних. — Я не запитувала, але Вітторія кивнула у відповідь. — Це і є В’язниця проклятих.

— Так, — голос сестри був тихим, ніжним. Вона ніби відчула, що мої сили шукали жертву, щоб зірватися на ній. Щоб покарати. А можливо, лишилося у ній ще щось людське. Щось, що давало їй розуміти, якою глибокою насправді була моя рана. — Багато хто вважає це місце найгіршим з усіх Семи кіл, адже острів живе в іншому часовому поясі, він також може поставати в різних виглядах. Він може бути будь-якою з можливих реальностей. Або ж реальністю, що у певний час обирає за тебе хтось інший.

— А смертні тут знають? Знають, що це...

— Ні, — промовила Вітторія обережно. — Більшість смертних і гадки не має, що це місце — не справжнє місто чи країна, в якій, як вони вважають, перебувають. Тільки дехто з надприродних створінь знає правду. А також деякі душі, яким вдалося втекти з королівства демонів і боротися за шанс бути тут.

— Зрозуміло. — Пекло. Це відчувалося як пекло. Не те місце, не Сім кіл, де правили демони. Не їхні вишукані палаци, не двори гріхів, де правили свавілля й пороки. А тут, у місці, яке я колись вважала власним домом. Цей острів насправді і був пеклом. — Ми ніколи не були частиною світу смертних.

— Ніколи. — Сестра опустила погляд униз, наче не в змозі подивитися мені в очі. — Зоряні відьми ніколи так не ризикували б. Натомість вони послали нас сюди, у це місце і цей час, де відьми мали переховуватися. Ми можемо ступити до іншої реальності, якщо хочеш. Так стає ліпше. Можемо подивитися, як зароджується правда.

— Ні. — Мій тон прозвучав різкіше, ніж я планувала. — Я не можу... я не готова.

Якщо подивлюся на іншу реальність десь у іншому вимірі, остання ниточка здорового глузду висковзне від мене. Вітторія злегка усміхнулася.

— Добре.

— Відьми знають про те, що ми тут? — запитала я. Сестра похитала головою. Принаймні це принесло певне полегшення. — Чи можуть вони викликати нас за допомогою кривавих пожертв?

— Ми не такі, як демони чи інші надприродні істоти. Ніхто не може викликати богів.

Думки зароїлися у моїй голові.

— Як часто реальності на цьому острові змінюються?

— Як мені відомо, багато потойбічних вимірів накладаються один на одного. Це важко пояснити, але незліченна кількість реальностей існує тут водночас. Проте ця система не ідеальна. Іноді можна помітити невідповідності, але якщо перебував у цій реальності увесь час. Більшість просто проігнорує дивні збіги, які зазвичай важко помітити. Для них важко сприйняти правду, тому вони її уникають. Магія і наука — складні речі, але вони роблять усе, щоб одна реальність не просочилася в іншу.

Саме тому Гніву і знадобилося так багато часу, щоб віднайти нас. Він мав шукати нас, попри те що не знав ні місця, ні часу, в якому ми перебували. Це дивовижно, що його пошуки взагалі були успішними.

— Ти! — Я кинула погляд на близнючку. — Ти викликала демона, який розповів Гнівові про наше місце перебування. — Я пригадала записку, що знайшла на столі у Гніва. — Ти викликала Жадібність ніби з метою укласти союзництво. А потім ти лишила мені

всі ті закляття виклику, щоб я знайшла їх. Ти хотіла підстрахуватися. — У моїх грудях забилася надія. Моя сестра не могла бути цілковитою поганкою. — Чому?

Вітторія взяла мене за руку і ніжно стиснула її перед тим, як відпустити.

— Хоча б одна з нас заслуговувала на щасливий кінець.

Я обхопила близнючку руками, міцно обіймаючи.

— А ти точно з двору Помсти? Бо звучиш так, наче ні.

Вітторія відпустила мене, її раптовий сміх був пронизаний сумом.

— Якщо розповіси про це комусь, то вб’ю твого первістка. До того ж не думаю, що використати двір Жадібності у своїх цілях — альтруїстичний вчинок.

Куточки моїх губ потяглися вгору, адже я точно знала, що богиня смерті ніколи не забере мого первістка. Мені хотілося зупинити час і просто лишитися поряд із близнючкою. Та у цьому місці не здійснювалися бажання, тут були лише біль і розчарування. Я підтягнула Вітторію трохи ближче до себе, а потім нарешті відпустила. На кілька секунд її очі знову набули теплого карого кольору.

— Ти ж і справді не вбивала командирку Жадібності, чи не так?

Вона зітхнула.

— Ні, але мені дуже цього хотілося б. Не тому, що вона мені не подобалася, а щоб загнати кинджал ще глибше у серце Жадібності.

— Можливо, ліпше цього не говорити наступного разу, коли зустрінеш Жадібність чи котрогось з інших князів пекла. — Я зітхнула. Навіть попри усвідомлення, що все, на чому стояв мій світ, було обманом, мені здалося, наче камінь упав із моїх плечей.

Глибоко всередині я знала, що моя сестра не була тією крижаною королевою, якою прикидалася. Вона була занадто теплою і сповненою життя, щоб втратити все це, ставши безсмертною. — Весту не закололи, її з’їли.

Вітторія підняла брову, ніби була трохи здивованою і трохи нажаханою.

— Не найліпший спосіб піти.

— У мене є причини вірити, що вона й досі жива. І я вважаю, що ти також знаєш про це, а також про те, хто загинув тоді у тій кімнаті. — Я спостерігала за близнючкою, емоції якої було неможливо зчитати. — Ти маєш розповісти мені всю історію. Чому Веста хотіла втекти? Хто став на її місце? Де вона зараз? Жадібність закликав до кривавої відплати. А Гнів дозволив її. Якщо ти не розповіси Гнівові про свою невинуватість і не надаси докази, дуже скоро князі вистежать тебе.

— Життя було б доволі нудним, якби ніхто не погрожував ворожому двору. — Посміхнулася сестра, уникаючи будь-яких відповідей про тіло Вести і про її зникнення. Та вона розкрила переді мною інформацію, з якою можна було працювати певний час. — Я задоволена, що мені вдалося викликати у Жадібності такі сильні почуття. Він точно не усвідомлює, як я могла вчинити подібне після створення союзництва. — Вона грайливо штурхнула мене вбік. Ми обидві знали, що вона ненавидить цього князя з якихось причин, у подробиці щодо яких не вдавалася. — Можливо, це все через справжнє кохання.

— А як щодо Гордині? Він був для тебе просто грою, чи ти відчувала щось?

Вітторія вирівнялася, темрява зійшла на її обличчя.

— Цей демон має радіти, що я поки не навідала його.

Я скоса подивилася на сестру. Колись я почувалася точно так само щодо Гніва, а зараз не могла думати ні про що інше, крім його зрадливих губ і всіх тих нечестивих речей, що він міг зробити з їхньою допомогою. Вітторія кинула погляд у мій бік.

— Не треба. Я знаю, про що ти думаєш і присягаюся, що доберуся до твого серця раніше, ніж ти знепритомнієш.

— Знаєш... — я взяла Вітторію під руку і покрокувала кам’яною доріжкою, що була всього лиш ілюзією, — колись одна дівчина сказала мені, що ненависть бере свій початок у пристрасті. Можливо, тобі варто навідати Гординю і обговорити з ним ваші проблеми.

— Я ліпше покупаюся у лайні.

— Гм-м-м. Говорячи про такі неприємні речі, чому, якщо ти так хочеш для мене щасливого закінчення історії, так застерігаєш від Гніва?

Погляд Вітторії зосередився на чомусь десь удалині, хоча я мала відчуття, що вона копається всередині себе.

— Якщо ти станеш частиною його двору, то не зможеш бути правителькою нашого. Багато всього вже змінилося, і мені не хочеться втрачати більше. Та у будь-якому разі я хотіла, щоб ти розкрила правду сповна перед тим, як зв’язувати свою долю з його, щоб ти могла зробити вибір, маючи усі факти. Зробити вибір між коханням і власним двором гріха.

Вона звучала як сестра з душею смертної.

— Зміни — це страшно, але ж ми і є Страхітливі. Принаймні ти так говориш.

Вітторія пирснула.

— Мені треба мати трохи гідності?

— Це твої слова. Зауваж, я цього не говорила. — Я посміхнулася, а вона закотила очі. — Гнів сказав: якщо я захочу відновити власний двір, то це не буде проблемою.

Вітторія різко повернулася до мене.

— Справді?

Я кивнула.

— Якщо ти припиниш розпалювати внутрішню ворожнечу і створювати проблеми, то мене могла б зацікавити подібна можливість. Але я не допомагатиму тобі, якщо налаштовуватимеш усіх одне проти одного. Я не хочу жити таким життям.

Ми підійшли до кінця нашої вулиці. Тиша між нами була приємною, але думками я знову повернулася до нагальних проблем. До того, що треба було вирішити перед тим, як ми покинемо цей ілюзорний світ і повернемося до Семи кіл. Мою сестру розшукували у тому світі, тому ми мали убезпечити її.

Ми зупинилися на розі іншої вулиці, і я підняла голову, поглянувши на небо. Повітря було теплим, а солоний морський бриз приємним. Проте моєю шкірою пішов мороз.

Я відпустила руку Вітторії і поглянула на неї.

— Якщо ти переховуєш у себе Весту чи Марселлу, хай як вона себе називає, то маєш сказати про це Гніву. Він відчує, чи говориш ти правду, і твоє ім’я очистять від цих пліток. Прошу! Я не можу втратити і тебе. Особливо після всього, що сталося. — Я показала рукою на світ навколо нас. — Прошу, Вітторіє! Просто скажи мені, що з нею все добре й у тебе були свої причини набути сильних ворогів.

Вітторія стиснула губи і подивилася вдаль. Якщо я мала рацію і Веста й справді жива, сестра точно ні в чому мені не зізнається. Я хотіла вірити, що в неї була якась причина, щось окрім бажання помстити ся.

— Хто ж насправді злодій у цій брудній історії? — нарешті запитала я. — Ми? Демони? Відьми?

Вітторія замислилася.

— Залежить від того, на чиєму ти боці. Думаю, ми всі можемо ними бути. Хоча особисто я звинувачую демонів і відьом більше. Вони ненавиділи одні одних завжди. Не варто було їй вплутувати нас у власні проблеми.

Я важко зітхнула.

— Не дивно, що мені було так важко розплутувати цю таємницю. Ми з тобою плели інтриги проти Гордині і Гніва. Гординя не зважав на те, що розіб’є серце власній обраниці. Це і розлютило Першу відьму. Сурсея прокляла Гніва, коли той відмовився допомагати вирвати її дочку з лап Гордині, а Гнів відповів їй тим самим. А Зоряні відьми просто дотрималися своєї клятви — зробили все, щоб не допустити Страхітливих і Нечестивих до світу смертних, навіть попри те, що це вимагало пожертвувати кимось зі своїх.

— Про це можна говорити і говорити, перекладаючи провину з одних на інших, — перервала мене Вітторія. — Не думаю, що треба шукати, з кого все це почалося, усі ми робили жахливі речі.

— Але хтось і справді допоміг Весті покинути двір Жадібності. А хтось через це помер.

Вітторія знову подивилася вдаль.

— Мені доповіли, що по тебе приходили вампіри. Можливо, на горизонті з’являється нова загроза, що потроху просочується до Семи кіл, доки усі ми зайняті хаосом навколо.

— Але саме ти і розпалила це вогнище.

-- Я не знала, що вони прийдуть по тебе. Я думала, вони попрямують до двору Жадібності.

— Навіщо? Які події, пов’язані з Жадібністю, спонукають тебе до таких жахливих вчинків?

— Я не вчиняла нічого жахливого, — зазначила вона. — Я всього лиш показувала йому те, що він робив з іншими. Можливо, вампіри переслідують свої цілі щодо війни, а я ненавмисне дала їм надію на перемогу.

Мене поглинуло розчарування. Якби сестра просто довірила мені правду, усе це можна було б виправити.

— Я, звісно, вірю, що вампіри не проґавили б можливість розпалити внутрішній конфлікт, щоб відволікти усіх від власних інтриг, але не думаю, що винні саме вони.

— Гмм, — погляд Вітторії знову набув знайомої мені відстороненості. — Можливо, тоді у цьому винні відьми. Ймовірно, вони почули про наше з Жадібністю союзництво і вирішили усе зіпсувати. Впевнена, вони сподіваються, що демони назавжди позбудуться нас.

— Вітторіє, — застерегла я. — Припини. Я знаю, що за цим не стоять ні відьми, ні демони, ні вовки. Просто скажи мені правду. Навіщо тримати від мене так багато таємниць?

— Можливо, тобі просто варто довіритися мені.

— Після всього, що ти наробила? Після всіх твоїх побрехеньок, недомовок та ігор?

На обличчі сестри проступила злість.

— Я намагалася зняти прокляття, звільнити твою магію, налагодити зв’язки зі світом. Я робила все, що було в моїх силах. Якщо ти бачиш це тільки як обман і маніпуляції, то мені шкода, Еміліє. Та у мене на усе є свої причини. Ти можеш або поважати це, або й далі

змагатися зі мною. Якби відьми не зробили з нами того, що вони зробили, нічого цього не сталося б. І якщо думаєш, що вони просто сидітимуть і спостерігатимуть за тим, як ми повертаємо собі сили, ти божевільна. — Вітторія повернулася до мене, її обличчя наповнилось холодним розрахунком. — Є лише один спосіб упевнитися, що їхній план провалиться.

Я приклала руку до грудей, серце калатало то сильніше, що довше сестра пильно вдивлялася мені в очі.

— Невже немає іншого способу розвіяти стримувальне закляття?

— Якщо навіть є, то мені про нього невідомо. Повір, я шукала інший спосіб перед тим, як позбутися власного серця.

— І хто ж вирвав тобі серце? — запитала я. — Доменіко?

— Багато створінь у цьому світі були не проти виконати це завдання. Полишимо цю історію. — Я помітила холод в очах Вітторії, доки її погляд знову не пом’якшав. — Тобі не варто хвилюватися, я буду поряд.

Я закрокувала туди-сюди, думки роїлися в голові, сестрі лишалося лише тихо спостерігати. Відьми зв’язали наші сили. Та я не могла викинути з голови реакцію Заздрощів на пропозицію Вітторії забрати моє серце. Він протестував проти цього.

Гнів взагалі про це нічого не говорив. Я знала, що він не був упевненим, але сестра вижила. Вона знову стала богинею. Це змусило мене замислитися, чи була ще якась причина, чому Гнів не хотів нічого говорити про це. Я пригадала напад Гадюки, те, як Гнів забрав її отруту і прийняв на себе.

Я також згадала, що він дав мені якусь дуже солодку настоянку.

— Свята богине, він напоїв мене нектаром.

Амброзією. їжею богів.

Я зупинилася і поглянула в нікуди. Він також дав мені випити щось солодке, коли у мене було переохолодження. Це знову був нектар. Знову їжа богів. Гнів не переймався, що я помру, чому ж тоді він робив це? Я знову закрокувала стежкою, занурюючись в різні теорії і сценарії, аж доки зрозуміла, що одна з них виділяється на тлі інших.

Заздрощі боявся чогось того вечора у темниці. Як і Хтивість, Ненажерливість і навіть Жадібність тоді, коли мені увірвався терпець і я запалила картину у дворі одного з князів. А Гнів... він, звісно, не боявся мене, але усі князі пекла чомусь називали нас Страхітливими. Мій чоловік не боявся за моє життя, він боявся, що щось трапиться з його королівством. Він непокоївся через те, що може статися, якщо я віднайду свою силу. Гнів не зупиняв мене, але і не допомагав мені повернути її. Він лишав цей вибір за мною. Лише за мною.

Я різко розвернулася і поглянула на сестру, яка вичікувала.

— Я готова, — промовила я серйозно.

Останні кілька тижнів Гнів учив мене контролювати власні емоції. Бачити щось поза межами люті. Саме цього він і намагався навчити мене і тієї ночі, коли змусив зарізати його, тієї ночі, коли ми тренувалися відчувати гріхи інших і боротися з ними. Звісно, навчитися не піддаватися гордині, жадібності і хтивості було важливо. Та Гнів увесь цей час чудово знав, до якого двору гріха я належала, знав, як моє бажання помсти могло зростати.

Доки тієї ночі я не підрізала його, я йшла шляхом прагнення крові. Він мав рацію, я не хотіла тоді

зізнаватися собі у цьому, але я не відчула нічого хорошого, завдавши йому болю. Я ненавиділа відчуття втрати контролю, ненавиділа, що мною керувала лише лють. Я правила цим почуттям і не могла дозволяти йому правити наді мною.

У тронній залі з посланцем і Сурсеєю моя лють майже взяла гору. Майже. Більше я не можу покладатися на Гніва чи на будь-кого іншого, щоб вони витягли мене з темного місця, в якому я могла перебувати. Я мала зробити це сама. Якщо тікатиму від розкриття своєї сили, я досягну лише одного — зазнаю поразки, бо так і не спробувала.

Мене триматиме страх. А віра в себе зможе звільнити мене з моєї клітки.

— Ти зможеш... якщо я, — я глибоко вдихнула, — я не хочу втратити контроль.

— Розумію. — Кивнула Вітторія. — Я буду поряд. Не бійся нічого, що стосується змін. Спершу це дезорієнтує, але врешті відчуття схоже на те, коли робиш ковток свіжого повітря після того, як пірнула у море.

Я видихнула і кивнула.

— Добре. Що ж, я готова розвіяти стримувальне закляття.

Вітторія повела нас назад до дому, де ми виросли. Ілюзія, що на певний час розвіялася, повернулася назад. Тепер переді мною стояла будівля, яку я знала упродовж усього життя. Ми піднялися сходами і увійшли до середини. Колись маленька вітальня мала кафедральну стелю і вишукані меблі. Всередині пахло медом і квітами.

Одна з дальніх стін кімнати була суцільними полицями з книг, інший куточок був обставлений дзбанами із серцями. Я відвернулася від них і покрокувала до невеличкого вівтаря, що стояв збоку. Величезні чаші

з полум’ям обрамлювали його по різні боки. Вогонь виблискував і був темним.

Вітторія клацнула пальцями, й у кімнаті з’явилася вовчиця, яка тримала у руках лавандове вбрання. Дівчині на вигляд було за двадцять. У відтінку її очей і овалі обличчя було щось знайоме. Вона швидко відвернулася від мене і зробила крок назад. Близнючка вказала мені стати на сходи.

— Вдягни це, а потім ляж на вівтар, розвівши руки, розслабившись, а також випроставши ноги.

Я не була впевнена, що зможу розслабитися, але обережно взяла до рук вбрання. Воно виявилося тендітним. Я швидко відкинула свої речі й переодяглася.

На ньому було дві смужки, що спліталися між собою на плечах і повзли вниз попереду. Талію прикрашала срібна стрічечка, а на стегнах були розрізи. «V»-подібний виріз давав змогу намацати моє зачакловане серце, що невпинно калатало. Я не хотіла думати про те, що зовсім скоро воно взагалі припиниться битися. Моїм тілом прокотилася хвиля спокою, ніби принесена магічним вітром.

Усе буде добре. Я позирнула на вовчицю, яка принесла мені одяг, і замислилася, чи могла вона якимось чином змінити моє самопочуття. її магія була рідкісною і бажаною. Князі пекла вміли маніпулювати гріхами, але маніпулювати приємними відчуттями — щось зовсім інше.

Відпустивши ці дивні думки, я випростала плечі, зійшла на вівтар і лягла, як і сказала мені близнючка. Вітторія стала наді мною, окинувши поглядом кімнату, на варті якої стояла в очікуванні вовчиця. Тепер я зрозуміла.

— Треба впевнитися, що нам ніхто не завадить. — Сестра поглянула на мене, її лавандові очі засвітили-

ся, коли вона почала взивати до власної сили. — Скоро все закінчиться.

Я навіть не встигла піддатися паніці, що наростала всередині, коли пальці Вітторії видовжилися, а її кігті пронизали мої груди. На якусь секунду я подумала, що все це було не насправді, що вона не могла цього зробити.

Тоді я розтулила рота, щоб закричати, але у мене не було голосу. Мої груди пекли. Жахливо пекли. Здавалося, наче сотні розпечених ножів впилися у моє тіло водночас. Цей біль був таким гострим і всеохопним, що я не відчувала нічого, крім нього. Я не могла контролювати свідомість чи спогади. Стримувальне закляття луснуло, наче шкаралупа, а потім на мене полилася хвиля спогадів.

Про моє життя. Мій дім. Мої сили.

Спершу в пам’яті постали ми з Гнівом, ми кохалися, тренувалися, билися на виснаження. Потім я побачила нас із сестрою: ми стояли у тронній залі і розробляли якийсь план. Одразу ж після цього переді мною з’явилася Сурсея, яка прийшла нам озвучити правила своєї гри, її бажання помсти підживлювало мій гріх. І знову спогад — я стояла у саду і пильно вдивлялася в обличчя Гніва за секунди до того, як все пішло шкереберть.

Той крик усередині мене, що застиг, нарешті вирвався на волю. Він відлунював святилищем. Він звучав так, наче лють і мука набули фізичної форми. Я почула, як перевертні повибігали зі своїх сховків. А я кричала, аж доки всі ці спогади не уповільнилися.

Темрява наповнила все навколо так само швидко, як і біль. Я більше не могла нічого бачити чи відчувати.

Як тільки біль ущухнув і темрява зникла, я відчула, що лежу непорушно, наче статуя, і вслухалася у світ навколо. За кілька кімнат від нас почувся шелест чиїхось спідниць і стукіт черевиків об підлогу. Потім приглушені голоси. Я також відчувала чиєсь дихання, наче хтось раптово прокинувся після довгого сну.

Я не розплющувала очі, намагаючись призвичаїтися до нових слухових можливостей, до гостріших відчуттів. Та дещо все-таки змінилося. Я більше не чула стукоту власного пульсу. Я глибоко вдихнула і повільно видихнула.

Відсутність звуку мого серця не була такою страшною, як я уявляла. Хоча, можливо, це сталося тому, що тепер страх для мене був чимось іншим, ніж колись. Я нарешті розплющила очі й побачила червоні і золотисті промені, що проникали до кімнати через вікна і крізь щілини дверей. На горизонті сходило сонце. Мабуть, я пролежала на вівтарі довше, ніж мені здавалося.

Я сіла, мені хотілося кинутися геть, адже моє безсмертне тіло переповнювала надзвичайна сила. Я знала, що в кімнаті не було нікого, крім мене самої. Та я роззирнулася, намагаючись побачити світ новими очима. Вітторія мала рацію: я почувалася так, наче була довго занурена під воду, а тепер нарешті випливла на поверхню. Кольори були яскравішими, різкішими. Я бачила найтонші ниточки на своєму вбранні, а також пилинки, що виблискували у світлі срібного сонячного проміння в іншому куточку святилища.

Я почувалася сповненою енергії, відновленою. Я миттєво зістрибнула з вівтаря, а потім кинулася вперед і за лічені секунди вже стояла на другому

кінці кімнати. Глибоко всередині зародилося знайоме, проте дивне відчуття. Тепер замість мого серця в мені пульсувала магічна сила. Це нагадувало повернення додому після тривалої відсутності.

— Fiat Lux*.

Кімната запалала трояндами і полум’ям. Вогонь люто гуркотів, підживлюючи мою лють, розпалюючи її. Ця сила, саме вона і робила мене однією зі Страхітливих. Вона була безмежною, тільки бажано тримати її під замком, тримати її у клітці. Я подумала про Нонну-Марію. Пригадала її обман. Біль, якого зазнала від цього. Квіти запалали ще яскравіше. Я нахилила голову, коли почула знайомий звук.

Я впізнала кроки сестри до того, як побачила її.

— Не хочеш трохи помститися, доки я ще тут? — Куточки її губ потягнулися вгору. — 3 поверненням, Люте.

* Хай буде світло (лат.).

РОЗДІЛ 19

Повернувшись до двору Гніву, я також відчула міріади нових речей. Я чула, як метушилися слуги внизу, а демонічні воїни проходили муштру у приміщеннях, до яких мені ще доведеться навідатися. Я також вловила сварку між кількома шляхетними членами двору. їхній гнів розлітався навколо, наче маленькі вуглинки.

Та всю мою увагу поглинав мій чоловік. Його енергія нагадувала нестримну лаву, що протікала між двома могутніми крижаними баштами. Це було щось неймовірне. Його магія була подібна до лючікаре, що я колись бачила навколо нього, вона була темною із золотавими вкрапленнями. Воно було блискучим і небезпечним, як і він.

Гнів і досі був біля Ями. Я відчувала, як його нестримна сила пульсувала на відстані, впізнавана будь-де. Мене злегка тягнуло до нього, але наша зустріч мала почекати. Проте, якщо я відчувала його магію, то не сумнівалася, що він також мав відчувати мою. У мене було небагато часу перед тим, як він прийде по свою королеву, яка відновила свої сили.

Я знову подивилася на башту Селестії, знаючи, що Фауна й досі працювала там над закляттями. Тому одразу ж подалася туди. У пекельному вимірі час спливав інакше, тому мені було не втямки, скільки

часу минуло з моменту, коли я зникла. Все ж мені здавалося, що минуло небагато часу, адже Гнів почав би шукати мене. Щоб не налякати подругу, я обережно постукала у двері. Ті розчахнулися переді мною.

— Фауно?

Подруга здригнулася від звуків і розвернулася обличчям до дверей.

— Еміліє! Дякувати дияволу, ти тут! Я знайшла... — Фауна раптово підвелася, її табуретка впала. Вона пильно окинула мене поглядом, намагаючись віднайти у ньому заспокоєння, а потім проковтнула те, що хотіла сказати. — Твої очі...

— Я знаю. — Вони більше не були темно-карими, тепер вони сяяли золотаво-рожевим кольором моєї магії.

Вона опустила свою увагу на мої груди. Та ніяких слідів того, що мені вирвали серце, на них не було. Не було жодного шраму, жодного свідчення того, чого сестра мене позбавила. Взагалі неможливо було навіть здогадатися, що на мене колись наклали стримувальне закляття. Хоча, беручи до уваги демонічні відчуття Фауни, ймовірно, вона більше не чула моє смертне серцебиття.

Я помітила сум у рисах її обличчя, хоча, присягнутися могла, що також помітила страх. ЇЇ реакція була пронизана колючим відчуттям. Це відволікало мене. Якщо Гнів саме так сприймав мої емоції, це було не дуже зручно і мені ще треба буде звикнути. Я забула, як це. Мені треба було натренувати себе вибірково зосереджуватися на відчуттях, інакше я збожеволію.

— Вони примусили тебе? — запитала вона стиха.

Я підняла брову. Отримати назад власні сили — точно не здавалося мені прокляттям. Утім слова подруги звучали так, наче вона говорила з кимось

померлим. Я всміхнулася, і вона важко ковтнула повітря. Я зітхнула.

— Ні. Ніхто мене ні до чого не примушував. Крім, можливо, відьом, які втягнули мене у свої ігри.

Я тихо закрокувала кімнатою, а почуття Фауни наростали. Тепер подруга почувалася так у моїй присутності.

Я провела пальцями по розкритих ґримуарах. Текстура паперу була грубішою, а запах чорнила сильнішим.

— Ти знала, що вони зачинили мене у справжньому пеклі? На Мінливих островах. Гарна назва для магічного острова, що може змінювати час і простір. Це було хороше місце для того, щоб повернутися до себе справжньої.

Якусь хвилину у кімнаті було тихо. Тиша розтягувалася між нами. Фауна знову прискіпливо приглядалася до мене. Я відчувала легкий аромат диму у своєму волоссі й на одязі. Вона також вловила його. ЇЇ голос пронизувала підозрілість.

— Ти напала на них?

Я всміхнулася.

— Може, пізніше навідаю їх.

— Його величність...

— Будь-які дії проти моїх зрадників були виправданими. Ти щось знайшла?

— Я... — Фауна подивилася у той самий напрямок, що і я, а потім на ґримуар у своїх руках. ЇЇ захват потроху повернувся, і вона тицьнула пальцем в одну зі сторінок. — Здається, я віднайшла спосіб розвіяти прокляття.

— Ти про прокляття Гніва?

— Так, але це ще не все. — ЇЇ очі й досі не всміхалися, але, здавалося, вона почувалася ліпше, ніж раніше.

Я бачила в ній страх, і він все ще неприємно нависав над нами. — Нищівний клинок — це більш, ніж просто проклятий предмет, адже з його допомогою можна позбуватися різних проклять. Не впевнена, як це працює, але я знайшла дещо, що може дати більше відповідей.

Вона підхопила інший текст і посунула у мій бік. Підступна мапа двору Гніву показувала розташування тунелів, каплиць і печер, що були сховані під землею, наче цілі міста і поселення.

— На цих територіях є одне місце, що називається Криниця спогадів, — провадила Фауна. — Я думаю, вона і є ключем до розгадки легенди про Нищівний клинок. — Подруга тицьнула пальцем на мапу, на місце означене як «Сади». — Доведеться сплатити богині данину, щоб увійти до зали з Криницею спогадів. Це не найприємніше місце, адже спершу Криниця має визначити, чи гідна ти ступити на її територію, а потім усі спогади, що вона показуватиме тобі, будуть чиїмись нічними кошмарами або речами, які вони воліли б забути.

— Це все?

— Усе не так просто, як може здатися на перший погляд. — Фауна закусила губу. — Криниця може змусити повірити, що ти — частина того спогаду, що вона показує. Говорять, що багато хто застрягає там навічно, переживаючи страшні спомини, що належать іншим.

Зараз я про це не турбувалася, хоча для заклятої Емілії з минулого це точно було б проблемою. Тепер Фауна чудово приховувала свій страх, та я все ще відчувала, як той кипів на поверхні. Моя відсутність страху навряд чи лякала її, але точно ставила у незручне становище. Ці переживання нам зараз були ні до чого,

адже багато речей стояли на кону. Саме тому мені треба було заспокоїти її, щоб вона змогла зосередитися.

— І як нам цього уникнути?

Фауна примружилася, але, мабуть, відмовилася від ідеї запитати, чи я справді переймалася чи хотіла заспокоїти її. Натомість вона просто опустила погляд на книгу перед собою.

— З огляду на цей текст, якщо зосередишся на своєму запитанні і не відволікатимешся на інші думки, зможеш просіяти спогади і знайти саме той, який шукаєш. Зазвичай спогади залиті кварцом, гематитом, аметистом чи афганським лазуритом. Треба тримати один із каменів і думати про своє запитання. У відповідь це має привабити до тебе певний спогад або ж тебе до певного спогаду.

Я кивнула, подумавши про запитання, відповіді на яке я прагнула найбільше.

— Ти впевнена, що ця криниця і справді зможе вказати мені, де зараз Нищівний клинок, якщо я запитаю?

— Теоретично, так. Хтось має знати, де він, або принаймні знати того, хто міг його бачити. Навіть якщо про нього ніколи не говорили вголос, він має постати у чиїхось розмитих спогадах. Можливо, криниця і не приведе тебе до нього напряму, але дасть нам щось, із чого можна почати. — Фауна зітхнула. — Але я ніколи не чула ні про кого, кому вдавалося успішно отримати інформацію таким способом.

Я підхопила цю думку.

— Навіть князям пекла?

— Вони на це не здатні. Ніхто не знає, чому. Його величність намагався зробити це, коли прокляття тільки почало свою дію. Він навіть дозволив спробувати Заздрощам. Та обидві спроби зазнали невдачі. Вони не могли віднайти жодних спогадів. Ні демоніч-

них, ні смертних, ні будь-яких інших надприродних істот.

Цікаво.

— Криниця була там ще до того, як цими землями почали правити князі пекла, так?

— Так, — кивнула Фауна. — Статуя богині нова, але записи свідчать про те, що це місце з’явилося там задовго до створення першого двору гріха. Проте...

— Та вона була там не раніше, ніж у цьому світі була я.

— Так, леді Еміліє. Крім Старої відьми і Семи сестер, ви і ваша сестра — одні з найдревніших створінь у цьому світі.

Якби на мене все ще впливало стримувальне закляття, я була б стурбована довгим періодом свого існування. Натомість я зажадала побачити, що було колись, і ніби увійшла у портал, що простягався на тисячі років назад. Я пригадала часи до появи князів пекла, і мені стало нудно. Тоді було багато свавілля, але до того, як диявол зайняв свій трон, ми з Вітторією зустрічали душі у потойбічні.

А вони не дуже насолоджувалися нашим гостинним прийомом.

Ми були нестримними, нечестивими істотами і зовсім цього не приховували.

Чомусь мені здалося, що саме тому наша мати і маніпулювала спогадами і саме тому створила кордон між горами, що відділяють двір Помсти від інших дворів Семи кіл. Селестія не хотіла, щоб хтось пам’ятав часи, що передували правлінню демонів. Адже тоді цими землями правили гірші створіння.

Раптово я відчула зміни у магічній силі Гніва, вони повернули мене до реальності. Здавалося, він наближався і був ще сильнішим. Його магія горіла, наче сонце. А лють не знала меж.

Святі небеса, його гнів у поєднанні з моєю люттю нагадували за звучанням бойовий гімн. Він прямував до мене, я знала, що він відчував мою силу і шукав її джерело. Кроки загуркотіли коридором недалеко від башти. Фауна швидко попрощалася і побігла до дверей. ЇЇ емоції були мінливими. Наш король був не в гуморі.

І я могла уявити, чому.

Я сперлася на стіл, очікуючи емоційної сцени. Його прибуття не розчарувало. Гнів вирвав двері і кинув їх убік, наче ті нічого не важили. Його золотаві очі гріховно горіли, коли він подився на мене. Якщо у них спершу і був натяк на полегшення, то дуже скоро замінився злістю.

— Ці двері такого не заслужили, — сказала я.

— Ти могла загинути!

Я вдала, наче пильно оглядаю себе з усіх боків.

— Заздрощі мав рацію, безсмертя перемогло.

— Це було ризиковано.

— Це був виважений ризик, — посміхнулася я. Цього разу мені було не страшно. Гнів не зводив очей із мого обличчя, його злість все ще яскраво горіла між нами. — Я знаю, чому ти не хотів, щоб стримувальне закляття розвіялося. — Він склав руки перед собою і звів брову. Привабливий, самовпевнений демон. — Я здатна контролювати свою лють. Твоїм підданим боятися нічого.

— Та невже? — Гнів похитав головою. — А запах диму на твоєму вбранні аж зовсім ніяк не стосується помсти? Чомусь не можу уявити, як ви із сестрою сидите біля багаття, обговорюючи старі добрі часи як дві цивілізовані богині.

— Наші вороги точно заслужили невеличку помсту, ти це знаєш. — Я впевнено подивилася на нього,

моя сила була готова политися на нього, але я втрималася. — Відьмам треба подякувати, що я просто зруйнувала їхній ресторан, який вони можуть відбудувати, а не забрала їхні життя. Тепер вони кілька разів подумають перед тим, як переходити мені дорогу.

— Ти маєш рацію, — зітхнув Гнів. — Вони добре подумають перед тим, як нападати на тебе. Але це не зупинить їх від відплати. — Він не відводив погляд, що став таким само крижаним, як і його голос. — Жадібність відкликали до власного двору під час дійства біля Ями. Його шпигуни помітили, як відьми збиралися біля гір на околицях його двору. Вони збираються напасти. А потім звинуватити у цьому тебе.

Саме тому мій чоловік і був розлючений.

Жадібність вимагатиме відплати так само, як у ситуації з Вітторією, і моєму князю доведеться зробити вибір, що закінчиться кровопролиттям. Ніяка сцена, яку ми могли розіграти, не врятувала б нас від подібної ситуації. Жадібність ставав дедалі більшою проблемою. Я дедалі переконувалася, що він і стояв за зачарованим черепом, аби звинуватити мою близнючку. Чи знав він, що Веста жива, чи підозрював — не мало значення. Він хотів помсти. І використовував її зникнення як виправдання своїм прагненням.

Я склала руки в кулаки.

— Відправ посланця до двору Жадібності з наказом негайно дозволити нам зайти на його землі. Ми нападемо на відьом до того, як вони матимуть шанс щось зробити. І цього разу я не знатиму пощади. Нехай відьми разом із твоїм братом побачать, на що я здатна.

Я розвернулася і попрямувала до своїх покоїв. Моє лавандове вбрання звивалося навколо мене як грозова хмара. Час було підібрати вбрання для війни.

РОЗДІЛ 20

Крига провела своїми морозними кігтями по дерев’яних перилах, що обрамлювали двір Жадібності. Ми тихо стояли на вузенькому шляху, пильно вдивляючись у рядочки дерев на відстані, й ігнорували холодну воду, що краплями стукотіла нашими шкіряними обладунками. Один із вартових помітив вдалині відблиск світла десь на південному заході від нас. Неможливо було зрозуміти, чи він мав відволікти нас, чи виднівся там випадково. Сумніваюся, що відьми могли бути такими необережними, адже я знала, як старанно вони вираховують кожен свій крок. Утім дивні речі могли ставатися, якщо хтось хвилювався. Тому я і замислилася...

Я розглядалася довкола. Панувала тиша, та я пильнувала, ладна будь-якої миті вдатися до магії. Навіть попри те що крига потроху скресала, ніяких пташок чи тварин не було видно в лісі поблизу. Здавалося, наче це коло пекла затамувало подих, чогось вичікуючи. Та я не відчула ні від кого страху. Територія Жадібності простягалася на сотні метрів у різні боки. Це був розумний хід, щоб забрати у будь-якого ворога можливість сховатися. Наприклад, у відьом.

Думаючи про відьом, я не могла не згадувати Нонну. Навіть якщо вона буде тут разом із відьмами, я без вагань захищатиму демонів. Навіть якщо я муситиму

боротися з нею самою. Я могла лише молитися, щоб до цього не дійшло, але я більше не знала, на що здатна моя « бабуся ».

Гнів погладив мою руку, його тепло контрастувало із зимовим холодом навколо. Вітер завив між стінами палацу, видаючи низький звук. Над двором Гніву зібралися чорні хмари, як тільки ми домовилися про свій план. Погода була результатом напруженого настрою мого чоловіка. Його перший запит зайти на цю територію зустріли без ентузіазму. Після того що сталося в одній із ігрових зал, князь Жадібність не дуже хотів бачити мене у своєму королівстві. Граф Девон також виступав проти мого приїзду, роблячи усе, щоб не допустити мстиву відьму до цього двору гріха. Його ніхто не попередив, що ця мстива відьма була богинею потойбіччя, тож йому варто пильнувати свої слова.

Наступний запит був наполегливішим, і Жадібність неохоче дозволив мені зайти на його територію, особливо, після обіцянки допомогти. Та не обійшлося і без погрози, яку князю висловила дружина Гніва, поновивши власні сили.

Тоненькі волоски на моїй шиї стали дибки, і це не було викликано холодним вітром. Демони тримали свої луки напоготові й натягнули тятиву. їхній страх впивався мені в шкіру, наче сотні голок. Гнів не рухався, але я відчувала, що він звернув увагу на газон перед нами. Він відчував те саме, що і я.

Жадібність відкликав вартового, що дивився вперед, перехилившись через перила. Я зробила крок уперед, це гостре відчуття всередині зростало. І я зрозуміла, що відчувала страх не наших воїнів, а наших ворогів. Я примружила очі, вдивляючись у на перший погляд недоторканий газон, а потім помітила

сліди на вкритій снігом траві. Там, під снігом, лежали поламані клинки.

— Чекайте! — закричала я.

Вартовий не дослухався до мого застереження. Він сперся на край перил і помітив те, про що я попереджала, занадто пізно. Ніхто не встиг навіть оком змигнути, коли з його очей заструменіла кров, він перехилився вперед і упав на сніг. Серед лав військових почулися голосні вигуки, стріли полетіли у невидимого ворога. Вони не бачили своєї цілі, тому і влучити не могли. Якщо вони продовжать так само, відьми переможуть.

А я точно не могла цього дозволити.

— Накажи їм припинити, — закричала я Жадібності. — Відьми використовують магію.

— Вони лишень нікчемні смертні. І ми використовуємо зброю. — Жадібність кивнув іншій лаві воїнів.

Байдужий йолоп. Він поведе їх на смерть.

Попри жахливу зимову бурю, моя магія запалила небо над нами, утворюючи на ньому мстиві зорі, що падали на землю. Рожево-золотисті згустки полум’я падали додолу з такою силою, що залишали по собі ямки. Тишу заполонили крики, здавалося, наче десятки тварин вели на забій.

Я викликала магію, ще більше вогню, спостерігаючи, як моя лють падає на землю вогняним дощем.

Закляття, що відьми використовували, щоб лишатися невидимими, розвіялося. Саме цього я і очікувала. Магію можна побороти тільки магією. їхня була лише на те, що таїла в собі моя. Саме час нагадати їм про це.

— Fiat Lux.

Відьми у каптурах запалали, плоть злазила з їхніх кісток. У повітрі навис моторошний солодкий запах. Вони боролися з надзвичайною силою, посилаючи

магічні стріли, що розсікали повітря, вражаючи демонів із достатньою силою, щоб ті впали на землю. Я могла покласти всьому край, могла знищити їх, але примусила себе вести справедливий бій. Я хотіла, щоб Гнів упевнився в тому, що мені можна довіряти, навіть попри те що я була занадто емоційною.

Магічна стріла зачепила мою руку, змушуючи мене поглянути на того, хто випустив її у мене. Нонна відкинула назад свій каптур, холодно поглянувши у мій бік. Вона намагалася показати мені, що я обрала бути її ворогом у ту мить, коли вирішила розвіяти стримувальне закляття.

Кілька секунд я просто дивилася на неї, намагаючись сповна усвідомити, що стрілою в мене поцілила саме вона. Я могла б убити її просто тут і зараз. Могла б учинити справедливу помсту за те, що вона зробила зі мною і моєю сестрою. Та все ж...

— Тікай! — прокричала я їй.

Я могла дати лише одне останнє застереження. Хоча вона не заслуговувала навіть на нього.

Я більше не дивилася у її напрямку і не знала, чи дослухалася вона до моєї поради. Зрештою вона, як і я, також зробила свій вибір.

Демони з обох боків від мене впали, і я не знала, чи були вони мертві, чи просто уражені. Я продовжувала вогняну атаку, намагаючись відтіснити відьом до лісу, відлякавши їх від двору Жадібності. Дуже скоро вони мали здатися, адже їхня магія не була безмежною. Усе, що нам треба робити, — не дати їм завдати нам непоправних втрат, доки ми виснажуємо їхні ресурси. Здавалося, цього не так важко досягти.

Я відчула крижану магію Гніва, потім різкий біль. Я одразу ж повернулася до нього, помітивши магічну стрілу, що пронизала його плече.

— Все добре? — кинула я, намагаючись перекричати ревіння криги і вітру.

Він зціпив зуби і витягнув стрілу.

— Вони змочили вістря у драконячій отруті.

Раптом ми знову почули свист у повітрі. Цього разу стріла націлювалася прямо йому в шию. Я перехопила її у повітрі і розламала навпіл. У Гніва полетіли ще дві отруєні стріли.

Імовірно, Нонна наказала відьмам цілитися саме в нього, щоб відволікти або покарати мене за те, що обрала його. Моїм тілом заструменіла гаряча біла лють, вона поглинала все навколо. Вони цілилися у мого чоловіка, тому будь-який натяк на цивілізованість покинув мене. До біса наш план.

— Досить! — мій заклик був не більш, ніж шепотом, але він донісся до демонів і відьом. Він нагадував поривчастий вітер бурі, і відьми, ймовірно, відчули небезпеку, що він ніс із собою. Вони припинили пускати у наш бік магічні стріли, натомість взялись за руки і почали промовляти закляття. Так, наче сподівалися, що їхня магія могла перевершити мою, особливо зараз, коли я почувалася по-справжньому лютою.

Я глибоко вдихнула і, потягнувшись до сили, що пульсувала глибоко всередині мене, з’єдналася з джерелом.

Воно було безмежним, нескінченним. У часи, коли на мене ще діяло стримувальне закляття, я лише поверхово могла доторкнутися до власних можливостей. Тепер злість відьом через відновлення двору Помсти, напад на «Море та Вино», а також страх, що відходив від них хвилями, підживлювали мою силу. Я стала уособленням кожної хворої казки, що вони так любили розповідати. Я прийняла себе справжню.

Тепер я постала люттю з крові і плоті. Тепер вони ніколи не забудуть, що таке — цілитися у богиню.

Вони розповідатимуть історії про цю битву своєму шабашу. Вони шепотітимуть застереження, дивлячись високо у небо, щоб побачити передвісник моєї люті за те, що взагалі наважуються говорити про цей день. Гнів житиме, але жодна з них — ні.

Я викликала ще більше сили, більше вогню, більше люті, а потім звалила свою магію на голови відьмам, їх було кілька десятків. Та я не впізнала жодну з них, окрім Нонни. Хоча насправді мені було байдуже. Чи знала я їх колись — більше не мало значення. Вони прийшли битися зі мною, прийшли вбивати, і я відплачу їм тим самим. Цього разу я не дозволю нікому стати між нами з Гнівом.

Вони нашкодили йому, і хоча я знала, що його рани зціляться, з мене годі.

Я викликала усю лють, що мала всередині, увесь гнів через обман, маніпуляції і зраду. Роки без можливості використовувати власну магію стали пекельним полум’ям, що піддавалося лише мені. Відьомські тіла падали одне за одним, обпалена плоть розвівалася поривами вітру. Мій вогняний дощ падав їм на голови. Я була мстивим божеством і боролася до останньої відьми, радіючи тому, що все їхнє коло огорнуло полум’я.

Теплі пальці торкнулися моїх рук, повертаючи мене до реальності.

Перше, що я помітила, це моторошну тишу. Вогонь не тріщав, а зимовий вітер ущухнув. Я навіть не чула демонів, лише власне дихання.

Я подивилася на Гніва, він видавався напруженим, але пишався мною.

— Вони загинули, моя леді. Усі вони.

Моє тіло знову засвербіло. Я відірвала погляд від чоловіка і роззирнулася навколо. Вартові дивилися на мене зі страхом, що був викарбуваний на їхніх обличчях.

Що ж, не всі вартові. Багато демонів опустили очі, не наважуючись дивитися мені в обличчя. Я опустила очі на лави солдатів і зупинилася на їхньому князеві. Жадібність не видавався наляканим, але я відчула трепет, що відходив від нього, коли я схилила голову. Він досі тримався за руків’я свого меча.

— Двір Жадібності дякує двору Гніву за допомогу.

За допомогу. Я поклала цій битві край до того, як війна могла тільки розпочатися. Я подивилася на поранених вартових. Здавалося, що ніхто, крім лише одного з них, не загинув. Моя лють досі не вщухла, і через голки страху, які все ще жалили мене, і роздратованість чоловічою зарозумілістю я продовжила підживлювати свою лють.

— Чому ж двір Жадібності завжди потрапляє під роздачу. Щось мене дивує те, що і перевертні, і відьми враз вирішили напасти саме на твоє коло пекла. Попри витівки моєї сестри вони чомусь приходять саме до тебе. Вони йдуть не до двору Гніва, чи Заздрощів, чи Гордині, а до тебе. Що ж ти вчинив, щоб надбати собі так багато ворогів?

Жадібність знизав плечима.

— Можливо, вони женуться за моїми багатствами. Монети з однієї ігрової зал могли б заплатити не за одну війну. — Він злегка посміхнувся. — На вас чекають ваші гостьові покої. — Я був би жахливим господарем, якби не влаштував на вашу честь бенкет.

Після цих слів Жадібність і його демони покрокували до палацу. Я подумала, що добре кинути б їм услід кілька вогняних куль, адже було б весело

подивитися, як вони підскакують на шляху до палацу, але втрималася. Гнів все ще не спускав із мене очей, наче я могла втратити контроль і вщент спалити це королівство.

— Я ж казала тобі, — промовила я стиха, — тобі немає чого хвилюватися.

— Я знаю. — Гнів опустив очі вниз. — Та чи відомо це тобі?

Я подивилася вниз на обпалений газон. Тепер тіла наших ворогів були не більш ніж купками попелу.

Мабуть, мене мало хвилювати те, що в мені достатньо сили, аби без особливих зусиль стерти з лиця землі десятки відьом. Нонна могла також бути серед загиблих. Проте я нічого не відчувала. Крім, можливо, задоволення, що мені вдалося захистити того, кого я любила. Я зрозуміла, чому мій чоловік вагався щодо того, чи треба звільняти богиню помсти всередині мене.

Я знову повернулася до Гніва.

— Я хочу відмити із себе запах диму перед сьогоднішньою вечерею.

Я не здивувалася, що зала для прийомів у палаці Жадібності була виконана у стилі бронзового декадансу. Як і в ігрових залах, тут відчувалося віяння багатства і розкоші — найкращого, що можна купити за гроші. Усе було переповнене глибокими кольорами, надлишком вишуканих сплавів, шовком і оксамитом, а також надзвичайною кількістю мистецьких робіт у розкішних рамах. Саме ця кімната виявляла характер князя і його жадібності до матеріальних благ.

Ми з Гнівом крокували дорогою підлогою для танців. Він майже нічого не промовив, коли ми приймали

ванну, а потім одягнулися в офіційні вбрання. Його настрій неможливо було зчитати.

Та я не була дурною. Я розуміла, що він побачив мене у всій красі і дозволив моїй люті проявити себе. Це хвилювало. Та він знав, якою була наша стратегія, ми обдумали усе разом перед тим, як покинути наш двір. На відміну від брата і його армії, я не застала Гніва зненацька. Він знав: якщо я відчую, що комусь із нас двох загрожує небезпека, то нещадно застосую свою силу. Адже я поклялася, що більше нікому не вдасться нас розлучити.

І я відповідала за свої слова.

Проте я думала, чи шкодував він про такий підхід. Якщо демон війни надавав перевагу практичним сутичкам, моє бажання відкинути подібну цивілізованість і знищити усе, що мені заважало, могло і справді турбувати його.

Гнів використовував свою силу як допоміжний засіб тоді, коли ми боролися проти вовків, але і не гребував використанням кинджала. Я відчула поколювання тривоги. Я не знала, чи це було наслідком моєї людської совісті, що вигулькнула на поверхню, чи це було спричинено почуттями поважних леді й лордів.

— Леді Еміліє. — До мене підійшов слуга, тримаючи келихи шампанського різних відтінків, серед яких був рожевий, золотистий і фіолетовий кольори. Золотаві бульбашки вирували у кожному з келихів, вони знову нагадували мені про жадібність. Я обрала світло-рожевий напій і повільно попивала його. Гнів обрав фіолетовий, і ми продовжили повільно рухатися залою.

Що більше лордів і леді проходило повз нас, то сильніше неприємні голки впивалися мені у шкіру.

Сміливіші демони нахиляли голови і бурмотіли: «Кня-зе Гнів, леді Еміліє», — а потім швидко розбігалися по різних куточках кімнати. Я відчула якийсь неспокій, що накопичувався під моїми ребрами.

Я не очікувала, що вони подякують мені, але мене здивували погляди, які вони відводили від мене, і їхній страх. Я не була проханою гостею. Важко зрозуміти, чи цей страх спрямовано саме на мене, чи вони остерігалися і Гніва. Адже востаннє, коли ми були тут, він зруйнував одну з ігрових зал, вивільнивши свою горезвісну злість. Можливо, ми обоє наганяли страх на присутніх.

Хоча, здавалося, у мого чоловіка не було проблем привернути увагу лордів. Кілька з них виховано роздумували про битву, попиваючи свої напої, щоб потім побігти по нові, коли Гнів згадав, як моя вогняна сила врятувала їхнє коло пекла.

Гнів ніжно стиснув мою руку.

— Не бажаєте потанцювати, моя леді?

— Бажаю.

Мій чоловік провів нас до сцени. Вона була бронзового кольору і блищала так, що, опустивши очі, можна було побачити наші викривлені відображення. Вона добре репрезентувала моє внутрішнє самопочуття, яке також було розмитим і викривленим. Я не вміла переживати емоції як смертна, будучи богинею. Здавалося, ніби дві мої абсолютно різні частини намагалися якимось чином злитися, але одна з них була олією, а інша — водою. І хай як відчайдушно я намагалася їх поєднати, вони не піддавалися, а лише ворогували між собою.

Гнів тримав мене на непристойно близькій відстані, і як тільки музиканти заграли вальс, його рука ковзнула так низько від моєї спини, що моїми венами

розлилося медове тепло. Якщо він намагався відволікти мене від поколювання неспокою, що прокочувалося кімнатою, це точно працювало.

А потім я побачила графа Девона і відчула жар від його злості. Він швидко повернувся до демона, з яким танцював, і сказав щось, що змусило того засміятися. Найімовірніше, щось про мене. Проте я не хотіла, щоб це зачепило мене. Я також засмутилася б, якби Гнів обвалив на мою голову свою лють, а я стояла б із виваленим зі штанів членом, а потім надзюрила від страху.

Пари, яких, здавалося, не цікавив ніхто, крім них самих, напружилися, коли ми промайнули повз. Цього разу я почула перешіптування. Вони говорили про повернення Страхітливих. Про те, як богиню смерті розшукували за вбивство, а Лють прийшла загладити її провини. Вони не боялися мого гнівного чоловіка, вони боялися мене.

Я поклала голову на плече Гніва і проігнорувала буркотіння навколо. Вони могли пліткувати, доки стане сил, жоден із них не знав мене і не уявляв, що я відчувала. Вони не знали, що насправді я хотіла допомогти їм, знайшовши Нищівний клинок і розвіявши прокляття. Та навіть якби знали, для деяких із них цього було б недостатньо. Вони знайшли б способи ненавидіти чи боятися мене, якщо хотіли б йти саме цим шляхом. їхні перешіптування стали гострішими, образливішими.

Я високо тримала голову тоді, коли ми продовжували танцювати залою. Через певний час сцена майже опустіла, а поколювання перетворилися на гострі удари. Я зціпила зуби і надягла маску байдужості. Можливо, через майже двадцять років життя смертної серед людей я більше не хотіла вселяти в інших жах.

Це не стосувалося моєї сили, я не перепрошуватиму за те, що могла захистити себе і тих, кого люблю. Проте страх — це інша річ. Я цього не хотіла. До мене прийшов один спогад із попереднього життя. Хоча я і мала полум’яну силу, мені було холодно зсередини, у мене нікого не було, крім близнючки.

Я забула, якою ізольованою почувалася, будучи Страхітливою. Я не знала, що буває інакше, не мала, з чим порівнювати. Тепер я знала, що таке тепло дружби, насолода від щирого сміху і спокій прийняття.

Гніва поважали за його силу, а не карали за неї. Демони і навіть його брати кілька разів добре думали перед тим, як перейти йому дорогу, але все ж дивилися на мене так, наче я була катом, готовим у будь-який момент спалити їх дотла за найменшої хиби.

Це було несправедливо — бути покараною за ті речі, через які моєму чоловікові поклонялися. Хоча, можливо, з їхнього боку я і була кимось, хто наганяв справжній страх. Двір Помсти не асоціювався лише з одним гріхом, як це було у демонічних князівствах. Він стосувався усіх живих створінь і саме цього і могли боятися демони.

— ...вона зачаклувала його на шлюб.

Кілька демонів кинули у мій бік неприємні погляди, і я завмерла. Усе було зовсім не так.

— Не зважай. — Голос Гніва оповив моє вухо шовком. — Тобі не потрібна магія для цього. І сьогодні ти була неперевершена. Ти зупинила бій до того, як той міг перерости у війну. Твоя магія принесла мир. Це був стратегічний і необхідний нам усім рух. Ніколи у цьому не сумнівайся.

— Здається, не увесь двір із цим погодився б, — відповіла я стиха. — Я думала, у тебе також можуть бути питання до тактики.

— Я повністю довіряю вам, моя леді. І я завжди довіряв. — Він із легкістю рухався танцювальною залою, його дотики заземлювали мене. — Відьми не грали б по правилах, натомість використовуючи більше магії та обманів. Зрозумівши це, я також бачив сенс у веденні боротьби тим чином, який ми і обрали. Сьогодні ти використала свою магію як зброю, а не вона тебе, Еміліє. Це була справжня перемога, тому я радію твоїм досягненням. Жоден із цих придворних не бився б за свій двір.

— Я діяла на власну користь, — зізналась я. — Я не хотіла, щоб Жадібність зажадав нової кривавої відплати. А після того як вони націлили стріли на тебе, я хотіла вбити їх усіх.

Гнів підніс губи до мого вуха, я відчула, що він всміхається.

— Так ще ліпше, моя леді.

— Неправда. — Я стиснула його руку у своїй, рухаючись танцювальною залою.

Я була вдячна. Я знала, що він говорив правду, але у кімнаті було повно наляканих демонів, і я так не почувалася.

Те, що я знищувала ворогів, спалюючи їх дотла, не давало мені відчуття героїзму. Навпаки, я почувалася бездушною. Або ж я могла так почуватися до того, як стримувальне закляття розвіялося. Усе навколо здавалося зараз неоднозначним, неправильним. Я була богинею, яка не мала відчувати все так глибоко. Я мала діяти без зайвих суджень. Та дещо я знала напевне: тільки тому, що в мене є така сила — не означало, що я маю діяти саме так.

Який приклад я подала б у такому разі своїм підданим? Усі ми були заручниками нескінченного кола

злодіянь. Сурсея використала нас із сестрою, ми ж зі свого боку намагалися обманути Гніва і Гординю, відьми забрали наші сили, а ми з Вітторією відплатили їм. Після цього вони і вирішили напасти на двір Жадібності. Цей неспокій між нами міг тривати вічність, якщо, звісно, ми не покладемо йому край. Хтось мав піднятися і наказати усім припинити. Можливо, не в усіх ситуаціях це було б хорошою ідеєю. Та якщо не зробити цього, у нашому світі може з’явитися інше створіння — сильніше. І воно зможе робити все, що йому заманеться з тими, сили кого менші за його власні.

— Обміняю поцілунок на твої думки, — промовив Гнів. Я всміхнулася з несподіванки, але потягнулася вгору і торкнулася вустами Гніва. — А тепер поділися зі мною.

— Я не почуваюся так, як колись. — Я прошепотіла своє зізнання так, що його почув тільки князь-демон. — Я рада повернути назад свої сили, свої спогади. Але... я не хочу вселяти в інших такий страх. Я не хочу заходити у кімнату і помічати, що всі раптом замовкли, що всі насторожилися. Я не хочу відчувати стільки страху, спрямованого на мене. Я забула, як самотньо почувалася до того, як зустріла тебе. Я приносила страх і хаос із собою у найтепліші куточки, сповнені любов’ю, і це робило мене холодною.

Гнів мовчав.

— Чого ти хочеш?

Я подумала про пророцтво, і хоча воно було не про нас, я добре розуміла один із його аспектів. Як згори, так і знизу. Баланс. Тепер, коли я знала, що з Вестою все було добре і вона втекла за власного бажання, я маю зосередитися на новій цілі.

— Я хочу виправити помилку. Я не просто хочу розвіяти прокляття, я хочу дати нам шанс мирно співіснувати.

— Іноді мир буває недосяжним.

— Знаю. Втім я маю хоча б спробувати. Навколо останнім часом забагато злості й ненависті. Я хочу прокидатися і не думати, хто ж нападе на нас сьогодні. І якими будуть їхні причини: заздрість, злість, жадібність? Я хочу зосередитися на ліпшому і оточити себе любов’ю. І це буде неможливо, якщо усі ми будемо проклятими. — Я зробила вдих і зітхнула. — Я хочу піти сьогодні до Криниці спогадів і розімкнути це безкінечне коло.

Гнів нахилився і невинно поцілував мене.

— Тримайтеся, моя леді.

Не попрощавшись із братом і жодним іншим членом його двору, Гнів відніс нас геть за допомогою магії просто з центру танцювальної зали, викликавши у присутніх кілька вигуків, які ми проігнорували.

РОЗДІЛ 21

— Ми маємо заплатити богині данину перед тим, як увійти до Криниці спогадів. — Процитувала я Фауну, поглянувши на статую богині і змії, що звивалася навколо, у саду Гніва.

її обличчя позбавлене рис, але я помітила квіти, вплетені в її волосся. Це схоже на те, як я любила носити їх. Леза у її руках здавалися по-справжньому гострими, ніби могли порізати, тому я видерлася на краєчок озерця і притиснула пальці до одного з них. На моєму пальці проступила крапля крові перед тим, як рана миттєво загоїлася, стираючи будь-який слід від рани. Було дивно усвідомлювати, що всього лиш два дні тому в мене не було такої здібності. Стримувальне закляття змінило мене. Та зараз я в цьому не копатимусь.

Я пильно придивилася до статуї, намагаючись помітити зміни після кривавої офіри. Та нічого не сталося. Було б дивно, якби статуя вмить ожила і зізналася, що кинджал у її руці — ніщо інше, як Нищівний клинок. Але я не відмовилася б від такого розвитку подій. Перед тим, як я пішла, Гнів попереджав, що статуя не стосується легендарного клинка. Принаймні як йому відомо.

Якась частинка мене вірила: моя божественна кров зможе розвіяти закляття, що наклали на статую, про

яке демони могли не знати. Проте усе було зовсім не так.

Я тримала руку над спокійною водою озерця, спостерігаючи, як туди падає одна крапля крові. Теоретично кров мала розчинитися у воді, але у цьому випадку була задіяна магія. Єдина крапля крові ніби множилася, щойно досягла водяної поверхні. Вона розпливлася озером і вихором кинулася до самого його центру.

Над водоймою утворилися багряні сходи, вони спускалися у темну невідомість, що зяяла з-під землі. Усе було так, як Гнів мене попереджав. Він не зміг бути тут зі мною, адже це те, що я мала пройти наодинці, але він детально описав мені усе, що знав, підготував мене, як готують солдатів перед війною.

Я підібрала спідниці однією рукою і ступила на багряну сходинку. Я продовжувала йти вперед, позбувшись будь-якого страху. Вода з озера не торкалася мене, вона відступала з кожним моїм кроком. Як тільки я занурилася у темряву, полишаючи холодну ніч позаду, то спускалася вниз іще кілька хвилин. Повітря ставало дедалі морознішим, що далі я спускалася. Тепер його температура мене не хвилювала так, як колись. Це було не занадто зручно, але зуби більше не клацали і сироти не виступали на тілі.

Світла не було. Лише всепоглинна темрява, що дедалі густішала, огортала мене ще більше з кожним кроком. Але, завдяки моєму безсмертному тілу і відчуттям, я бачила усе так само чітко, як сонячного дня на березі моря. Я рухалася вперед протягом кількох хвилин, а потім сходи раптово обірвалися. Тепер я стояла на кам’янистій поверхні й скидала поглядом маленьку печеру.

Криницю освітлювали блакитні промені світла, що видавалося неприродним. Сама ж вона була зроблена з рожевого кварцу і стояла збоку від підніжжя сходів. Це і була Криниця спогадів. Я підійшла ближче, помітивши, що на її краях виднілися вигравіювані магічні символи, а також написи латиною, відбиті на дорогоцінному камінні. Провівши пальцями по цих відбитках, я відчула, як сила всередині цієї криниці запульсувала моєю шкірою.

Я подивилася в глибину магічної криниці, вода в ній була кришталево чистою, адже крізь неї можна побачити тисячі маленьких кристалів, що вкривали дно. Кожен із них символізував спогад чи страшний сон. Вони таїли в собі дещо таке страшне, що хто не позбувся б свого спогаду, точно шкодуватиме про це.

Я замислилася, чи приходив Гнів сюди, аби віднайти чийсь спогад чи лишити тут свій. Тепер найважливіше завдання для мене — віднайти цей клинок, який, якщо вірити дослідженню Фауни, міг покласти край прокляттю мого чоловіка. Я не могла думати про все підряд, адже тоді буде важче досягти бажаного.

Я підійшла до невеличкої стіни й увійшла у воду, ігноруючи поколювання холоду, що відчула, коли мій одяг промокнув.

— Де зараз Нищівний клинок?

Я заплющила очі і сперлася на колодязь, дозволивши своїй свідомості зосередитися виключно на відповіді, яку я шукала. Я знову провела пальцями по камінцях, і один із них здався теплішим за інші. Фауна нічого про це не говорила, але, можливо, це свідчило про те, що я віднайшла потрібний спогад. Та був лише один спосіб це перевірити. Я обхопила кристал,

підтягнувши спогад до себе, вбираючи його, ніби той був моїм власним.

Страх впився кігтями у молоду вовчицю, вириваючи крик з її уже розтерзаного горла. Вона була всього лиш цуценям, але відчувала чорну магію людей. Демон, злостиві вуста якого склалися в одну суцільну лінію, коли він знову поглянув на неї своїм золотавим поглядом. Вона чула, як він увійшов до їхнього будинку, чула приглушені слова, що він промовляв, звертаючись до її татка. Вона раптово обернулася до вовка. Колись її тато говорив, що це неможливо. Вона одразу ж зрозуміла свою помилку, коли демон схопив її за шию і підняв над собою.

— Це і є твоя первістка? Вона воїн-гібрид?

Голос, яким він промовив ці слова, звучав зневірено. Цуценя загарчало, оголюючи свої маленькі ікла.

Очі тата розширилися.

— Так, ваша величносте. ЇЇ ім’я означає «присвячена Марсу», богові війни, як ви...

— Мені байдуже на богів смертних. їй дадуть нове ім’я, як тільки вона потрапить до мого двору.

Цуценя заметушилося в руках у чужинця, запанікувало. Вона не знала, що таке «двір» і не мала бажання дізнаватися. Татові бракувало слів у той час, як вовченя благало забрати його з рук незнайомця. Гімати, яка чомусь ніколи її не любила, пішла до ліжка. Якщо тато не врятує її, це не зробить ніхто.

— Ваша величносте, — тато знизав плечима, в очах цуценяти з'явилася надія, — можливо, я міг би віддати вам ще щось, щоб сплатити свій борг. Вона всього лиш неохайне цуценя, яке нічим не вирізняється. Дозвольте мені натомість зібрати більше

золота. А можливо... можливо, мені вдасться віднайти Нищівний клинок.

— Ти так і не знайшов клинок і навряд чи взагалі колись знайдеш. — Незнайомець підніс цуценя ближче до обличчя, пильно оглядаючи його. — Вона обернулася на двадцять років раніше, якщо вірити тобі. Це дивовижно. А як щодо її демонічних здібностей? Якою магією вона зрештою володіє?

— Я... я не впевнений, ваша високосте.

Демон зіщулив очі.

— Ще раз мені збрешеш, і я відріжу твого зрадливого язика.

— Прошу! — голос тата був не більш, ніж просто шепотом, кволим благанням кволого чоловіка. І хоча її попереджали цього не робити, вона використала трохи магії для того, щоб заспокоїти його. — Прошу, ваша високосте, заберіть усе, що забажаєте, тільки лишіть мою дочку!

— Як ти почуваєшся, змушуючи дружину ростити байстрючку від демониці, з якою ліг до ліжка?

— Вона навчиться любити її. Моя дочка не має платити мій борг. Прошу! Прошу, укладімо іншу угоду.

Демон невдоволено стиснув губи, коли почув плач іншої дитини з ліжечка.

— Твій син також раніше обернувся?

Тато глянув на ліжечко і важко ковтнув слину.

— Ні, ваша високосте, він іще не обертався.

— Тоді на цьому і завершимо. Віддай мені свою дочку і відступи.

Незнайомець махнув головою, і з темряви вийшов чоловік із хутром оленя і водянистими очима. Цуценя скавчало, дивлячись на монстра-демона, який протягнув руку і схопив її. Її скавчання

перетворилося на пронизливий крик, коли той кинув її у мішок і міцно зав'язав його.

І хоча її виття пронизувало повітря, вона й досі чула, як незнайомець промовив:

— Ти був таким дурним, що уклав угоду з двором Жадібності. Наступного разу, коли гратимеш в азартні ігри, десять разів подумай перед тим, як віддати щось таке цінне.

Моїми щоками заструменіли сльози, я зціпила зуби, досі чуючи пронизливе виття маленького цуценяти, коли її забирали від сім’ї. Я відчувала розчарування, страх і сум, що вона переживала, але нічого не могла зробити, щоб допомогти їй. Я відчайдушно намагалася знайти якусь зачіпку у цьому спогаді, щоб потім знайти її після того, як завершу із криницею.

Тато здавався мені майже знайомим, але важко було розгледіти його риси через темряву у кімнаті, а також через плач цуценяти. Я була майже впевненою, що його акцент походив із тієї частини Мінливих островів, що і я сама. Але неможливо було зрозуміти, коли саме хтось полишив тут цей спогад. Можливо, пройшли місяці, а можливо, десятиліття. А можливо, навіть сотні років. У будь-якому разі я почувалася безсилою. І я ненавиділа Жадібність ще більше.

Як він міг забрати у когось дитину, навіть якщо хтось програв її...

— Дитина-покруч. — Результат зв’язку демона і вовка. Я підозрювала, що саме такою і була Веста. Якщо вона все ще була живою, у що я вірила, це підтверджувало плітки, якими зі мною поділився граф — вона і справді була нещасною там.

Якщо вона пам’ятала той час, проведений із власною сім’єю, пам’ятала, як її вирвали з

домашнього лона... Це було справжнє пекло — жити зі своїм викрадачем, служити його командиркою. Я молилася, щоб вона втекла від нього, радіючи, якщо сестра допомогла їй хоч якось.

Мені хотілося вибігти з цієї криниці й навідатися до двору Жадібності, щоб помститися за цуценя, але зараз я мала зосередитися тільки на своєму запитанні. Це було складне завдання, враховуючи лють, що пульсувала тепер моїми венами.

— Де зараз Нищівний клинок?

Я відкинула камінь спогадів про цуценя подалі і обхопила пальцями інший, занурюючись у наступний спогад.

Сурсея почула, що король наближається до своєї тронної зали, його кроки гуркотіли, наче грім. Він був у кепському гуморі, який погіршувався з кожним кроком. Добре. Саме час йому звернути увагу на її прохання, сприйняти його серйозно. Він просто мав наказати Гордині віддати її дочку, заборонити їм брати шлюб. Він точно мав достатньо сил, щоб завадити цьому нечестивому союзу.

Оскільки він бажав відправити Сурсею геть зі свого королівства, цей задум був у їхніх спільних інтересах. їй всього лиш треба було розпалити його ненависть так яскраво, як палала її власна. Вона подумала над тим, щоб принести із собою свій горезвісний проклятий клинок, але князь потрібен був їй живим. Принаймні поки.

Диявол розчахнув двері, і Сурсея відчула тепло від його славетних крил, що тепер постали перед нею в усій своїй красі. Та вона намагалася не дивитися зачаровано на них так, як це робили всі інші, адже це приносило йому задоволення. Колись вона вже

бачила їх, коли князь загнав вампірів до південного двору. Тоді він оминав гори, що належали богиням так, наче ті були прокляті. Його крила горіли срібними вогнями, були смертоносними, та все ж прекрасними. І якщо вірити її шпигунам, вони були його найнебезпечнішою зброєю. Не було нічого, про що він би турбувався сильніше.

Воєначальник був би здатний на багато речей, щоб повернути таку річ.

Вона не дивилася у його бік, коли провела пальцями по внутрішній частині свого стегна. Вона знала, що його це точно не збудить, але її дія була спрямована на те, щоб розпалити його злість, а не пристрасть.

— Забирайся! — Його голос був твердим, холодним. Він надзвичайно дратував її, хоча, саме цього вона і хотіла.

Сурсея різко повернулася до нього.

— Розмови з тобою не спрацювали. Як і логіка з аргументами. Тепер у мене нова спокуслива пропозиція до тебе. — Вона погладила свої груди крізь легку тканину сукні. Демон просто поглянув униз, але його іменний гріх обдав залу морозом. — Зніми штани.

Він схрестив руки перед собою з невблаганним виразом обличчя. У його золотавих очах запалав вогник люті.

— Забирайся! — повторив він. — Іди геть, доки я тебе не примусив.

— Спробуй. — Одним неземним граційним рухом вона стала на ноги, її довга срібна сукня блищала наче меч, що розколов небеса навпіл. Час було розпочати справжню битву. Він уже видавався доволі розлюченим, а вона знала, що такий темперамент може вплинути на будь-кого, особливо — на демона,

що правив гнівом. — Торкніться мене, і я знищу все, що ви вважаєте дорогим, ваша високосте.

Тон Сурсеї став насмішкуватим, вона продовжувала дратувати його.

— Здається, ти помиляєшся, — загарчав він. — Немає нічого дорогого мені. Я хочу, щоб ти забралася з цього світу перед настанням ночі. Якщо не зробиш цього, я спущу на тебе церберів. Коли вони покінчать з тобою, я накажу викинути все, що залишиться від тебе, до Пекельного озера.

Вона добре знала князів пекла, тому розуміла, що він вичікує, аби відчути її страх. Якщо він зовсім його не відчує, то може щось запідозрити, тому їй треба було взяти ініціативу у свої руки.

Вона нахилилася вперед і одним швидким рухом розітнула власне горло клинком. Її блискучим вбранням пролилася кров, що потім потекла на білу мармурову підлогу й заляпала його манжети. Вона знала, що тепер точно приверне його увагу.

Абсолютно не зважаючи на своє нове зловіще намисто, вона відійшла від нього. На її обличчі зяяла посмішка, що могла позмагатися з нечестивими посмішками його братів, яких вона чудово знала, адже безуспішно намагалася спокусити кожного з них, крім Гордині, звісно. Як для егоїстичних демонів, які так полюбляли плести інтриги, вони непогано захищали одні одних у ситуаціях, що стосувалися кохання. Рана затягнулася під його холодним, пильним поглядом.

— Ти впевнений? Точно нічого не жадаєш?

Коли він не відповів, її охопило роздратування. Вона виснажилася від постійних відмов на таке просте прохання. Демони не довіряли відьмам так само, як і відьми не довіряли демонам. Вигнання її дочки

було б найліпшим рішенням. Вони в жодному разі не хотіли б, щоб відьма правила на рівні з князем пекла жодним із їхніх дорогоцінних дворів.

— Можливо, чутки все таки правдиві і ти й справді не маєш серця у своїх броньованих грудях. — Вона обійшла навколо нього, спідниці лишали кровавий слід на колись бездоганній підлозі. — Можливо, варто розсікти їх навпіл і подивитися.

Повільно оглянувши незвичні сріблясто-білі вогняні крила на його спині, вона дико всміхнулася. Він лише встиг підвести одну брову, коли відьма вжалила. Лише одним швидким порухом її пальців крила перетворилися на попіл і зникли.

Сурсея задоволено спостерігала за тим, як його заполонила паніка. Рідкісна можливість — побачити, як демон, знаний своєю холодною вдачею, показує власні емоції. Він намагався прикликати крила назад, але йому це не вдавалося.

— Ця витівка може зрівнятися своєю мерзенністю із самим дияволом. — їі голос був водночас молодим і старим, коли вона промовляла закляття. Він нестримно вилаявся. — Відсьогодні прокляття розсіється цим королівством, а ти забудеш про все, крім власної ненависті. Любов, добро і взагалі будь-які світлі почуття зникнуть із цього світу. Одного дня це зміниться, і ти відчуєш справжнє щастя. Та я присягаюся забрати у тебе те, що ти любиш.

Сурсея спостерігала за тим, як він безуспішно намагався викликати свої крила, сподіваючись, що заради них він робитиме те, що вона скаже. Особливо, враховуючи, що тепер він проклятий. Усе, чого вона хотіла, — звільнити власну доньку від невірного пияки. Вона хотіла впевнитися, що та щаслива, і тримати її подалі від його нікчемного королівства.

Сурсея занадто довго стояла віддалік і спостерігала, як світло її доньки згорає. Гординя думав лише про себе і був нездатний на вірність лише одній жінці. Це не було б проблемою, якби її дочка мала таку ж вдачу.

Відьма пирснула, ніби розчарована, що князь не випустив свого внутрішнього звіра, щоб відповісти на її витівку, а потім розвернулася і пішла геть. Він не намагався піти за нею. Його голос залунав залою і нагадував голос убивці, який востаннє звертався до своєї жертви.

— Ти помиляєшся.

Сурсея зупинилася, кинувши на нього погляд через плече. Мало хто наважувався вважати її неправою. Особливо, відмовивши їй у послузі. Вона була впливовою союзницею, але ще страшнішим ворогом.

— Справді?

— Диявол може бути мерзенним, але він не вдається до витівок. — Його посмішка повільно розтягнулася на обличчі, дражнячи її. — Він укладає угоди. — Сурсея мовчки спотерігала за ним, відчуваючи, як її магія насторожено вирує всередині, через тиху загрозу, що таїв у собі диявол. Простір навколо них заполонила ненависть. Він вбив би її без зайвих зволікань, якби та не володіла чимось важливим для нього. — Не хочеш укласти угоду?

— Уявімо, що я припускаю таке. Це стало б невеличкою можливістю для тебе розвіяти прокляття і повернути назад свої крила. Якими були б умови? — запитала Сурсея.

— Вона діяла б шість років, шість місяців і шість днів. — Голос короля демонів був низьким, небезпечним. Він не зволікав з відповіддю. Це означало, що він добре подумав перед тим, як зробити про-

позицію. Та вона і не очікувала іншого від такого знаного стратега. Перед тим як вона могла щось промовити чи запитати, він додав: — За часовими рамками Семи кіл, а не іншими вимірами пекла. За такої пропозиції ти не зможеш ступити на мою територію або ж на територію жодного з моїх братів, якщо, звісно, не отримаєш запрошення. А якщо зробиш це, то сама постраждаєш від прокляття, умови якого я не розголошуватиму аж доти, доки не стане пізно.

Сурсея окинула диявола підозрілим поглядом. Угода видавалася простою, але вона помітила темний відблиск у його очах. І добре знала, яку зрадливість вони приховували. Гнів точно не був дурнем. Але, про неї можна було сказати те саме. Приймати умови такої угоди ризиковано, але потенційна винагорода була аж занадто спокусливою.

— Мені треба гарантії, що жоден із твоїх підлеглих чи братів, не спробують вчинити замах на моє життя чи у будь-який спосіб нашкодити мені. І навіть якщо тобі не вдасться розвіяти прокляття до того часу, ці умови лишаться чинними. І ніяка магія, чи хитрощі, чи інші угоди не матимуть значення. Ти навічно не зможеш мати те, що любиш найбільше.

— Коли я розвію це прокляття і вирішу, що ти не маєш забруднювати це королівство своєю присутністю, то вижену тебе із Семи кіл. І ти зобов’язана стерти цей спогад.

Сурсея добре обдумала пропозицію. Для неї не мало значення, чи переможе він, якщо вона отримає те, що хотіла. Шість років, шість місяців і шість днів здавалися достатнім проміжком часу, щоб здійснити власний план. Хоча в інших вимірах це був час, що дорівнював близько двадцятьом

рокам. Неважливо, скільки часу мине, бо якщо їй більше ніколи не доведеться взаємодіяти з князями пекла, це була невелика ціна.

їй не треба детально пам’ятати цю розмову, достатньо просто знати, що її ціль полягає у тому, щоб врятувати дочку. Ця думка бентежила. Вона чула плітки про те, що Стара відьма магічним чином змінює спогади тих, хто намагався перетнути гірський хребет на півдні. Та її дії стосувалися лише одного загадкового двору гріха, яким правили не демони, а хтось набагато небезпечніший. Саме згадку про них король демонів забув включити в умови своєї угоди.

Можливо, саме час навідатися до двору Помтсти.

— А як щодо Мінливих островів? — запитала вона. — Технічно вони належать до іншого виміру.

Здалося, король замислився. Вона чула плітки, що він не полюбляв те місце, але хотіла почути це від нього.

— Якщо хочеш відправитися туди, у справжнє пекло, то, будь ласка, ні в чому собі не відмовляй.

— Знаєш, — промовила вона знудженим тоном, — дехто вірить, що три шістки — це символ звіра. Якщо я позбудуся цього спогаду, як мені знати, що ти і справді дотримаєшся свого слова?

— Ти чудово знаєш, що вони символізують баланс. Природний порядок. Не вдавай дурненьку, Сурсеє. Я відчуваю твою брехню, вона смердить за кілометр. — Він покликав слугу, а потім витягнув з кишені свого піджака прозорий гладенький камінець. Сурсея намагалася не видавати свого здивування. Диявол підготувався до цієї битви. За кілька секунд слуга з’явився знову, тримаючи в руках контракт і два пера для підписання кров’ю. Їі спиною пробіг

неспокій, коли король передав їй камінь. — Зітри пам’ять, і ми підпишемо угоду.

Спогад раптово обірвався, і я повернулася до реальності. Мій одяг повністю промокнув, вода була крижаною. Проте мене підживлював внутрішній вогонь, через який простір навколо сяяв і видавався не таким уже й холодним. Я поглянула на свою руку і шматочки камінця у ній. Спогад не закінчився, я просто розкришила камінь, стискаючи його у своєму кулаку.

Шість років, шість місяців і шість днів. Гнів ніколи не розповідав, що час для розвіяння прокляття стікає. Але він хотів, аби я підписала з ним угоду, яка була б дійсна протягом шести місяців. Потім Анір також говорив, що лишилося шість місяців до того, як він набуде своєї сили. А згодом, звісно, і Сурсея вдалася до уїдливого коментаря про те, що час у тронній залі спливає надзвичайно швидко.

Я вилаялася найгіршими словами, які тільки знала. Враховуючи, як відьма раділа, у нас лишилося не так багато часу.

Мені хотілося побігти до палацу і дізнатися, як довго ми ще могли намагатися розвіяти прокляття. Та мені треба почекати. Я й досі не знайшла те, по що прийшла. Тепер, ще сильніше, ніж будь-коли, я мала дізнатися, де ж був Нищівний клинок, аби розвіяти прокляття до того, як буде вже зовсім пізно.

— Де зараз Нищівний клинок? — я зосередилася на своєму запитанні.

Тепер моя лють підживлювала магію, коли я знову занурила руку під воду. Цього разу я набрала повну руку кристалів, що намагалися засмоктати мене до чиїхось нічних кошмарів. Та я просто кришила їх у руках, бо у мене не було часу розбиратися з

чужими страхами. Я сама була уособленням страху і могла бути чиїмось нічним кошмаром. Криниця спогадів ніби загуркотіла від припливу моїх сирих емоцій.

— Покажи мені, хто востаннє бачив Нищівний клинок. Негайно!

Пальці обхопили круглий кристал, що трохи порізав мене, вимагаючи крові. Я просичала від болю перед тим, як мене засмоктало у наступний спогад.

Перед очима постала нова сцена, і я ледь проковтнула своє здивування. Здається, не всі таємниці людей у моєму житті були цілком розкриті.

До цього моменту.

РОЗДІЛ 22

— Демони не здатні кохати. Я казала тобі про це сотні разів.

Зверхній тон матері напосідав на Лючію. Вона роками плела інтриги, щоб стати на заваді стосункам дочки, тому не приховувала свою радість після останніх подій. Лючія хотіла скрутитися калачиком збоку і заплакати, але не хотіла підтверджувати, що мати мала рацію.

Мати говорила, що князь Гординя — найбільший поганець з усіх сімох князів пекла. Говорила, що він увесь час закохувався знову і знову, залишаючи позаду розбиті серця своїх обраниць. І вона також не буде винятком, як тільки він зверне на неї увагу, навіть попри те що вона — безсмертна відьма, з якою йому точно не було діла зв'язуватися. І не простою відьмою, про що її мати любила нагадувати, а найстаршою дочкою Першої відьми — всемогутньої богині сонця Сурсеї.

Роками мати дорікала дочці, що та подавала поганий приклад іншим. Вона застерігала, що та не може видаватися іншим відьмам дурепою, адже вони дивилися на неї і чекали порад, як ліпше поводитися мешканцям Семи кіл. Вештатися з демоном, ба більше — думати про шлюб із ним — жахливий

приклад, особливо враховуючи, що цим демоном був Гординя.

Лючія не така й наївна, аби думати, що Гординя зміниться. Вона також не очікувала, що він навіть намагатиметься зробити це для неї. Але вона точно не знала, що настане день і він піддасться чарам іншої. Він не керувався злими намірами, принаймні так думала Лючія кожною частинкою свого роздробленого серця. Вона відчувала, що він був добрим і що його кохання було щирим. Її мати вважала її дурною, але вона чула плітки задовго до того, як погодилася на зустрічі з ним. Вона усвідомлювала, що сьогодні він міг бути закоханим, але що станеться завтра, — ніхто не знав. Він потребував уваги і турботи так, як квіти потребували дощу, аби розквітнути. Його примхи заворожували її, він завжди був непередбачуваним, і життя з ним не видавалося рутинним. Вона ж була охоронницею між світами і ненавиділа монотонність такого способу життя.

Коли вони зустрілися уперше, чарівливого князя приворожило її ім'я. Воно походило від латинського слова «lux», що означало «світло». Гординя, Люцифер, був ранковою зіркою. Він був тим, хто приніс світло. Він називав їхній союз пророцтвом зірок, адже був упевнений, що вони обоє походили з ворожих країв і мали ненавидіти одне одного, та попри все це не могли заперечувати свого справжнього кохання. Лючія не вірила у долю, але їй подобалося сперечатися з ним. Коли вона невинно дратувала князя, він кумедно задирав носа. Та це змушувало Гординю захоплюватися нею.

Спершу все це було надзвичайно романтично, їй подобалося аж так привертати чиюсь увагу.

Особливо того, про кого їй не варто було говорити, ба більше — у кого закохуватися. Та Гординя мав рацію тільки в одному — їхнє кохання і справді було забороненим. І, як і всі заборонені речі, вабило їх іще дужче. Над ними нависало відчуття небезпеки щоразу, коли вони таємно зустрічалися. їх могли розкрити у будь-який момент. Це могло б призвести до скандалу і між відьмами, і між демонами.

Лючія була першою зоряною відьмою, тому мала впевнитися, що князі-демони дотримувалися правил. Єдиним її завданням було переконатися, що вони не виходитимуть за межі Семи кіл і далі гратимуть у гріховні ігри у своїх нечестивих королівствах, і залишать смертних у спокої. Та потім вона зустріла його. Князь був наче ранкова зоря, він освітлював її життя, розпалюючи пристрасті й вириваючи її зі щоденного існування, сповненого обов'язку, що бліднуло на тлі запропонованого ним.

Навіть коли він запропонував їй руку і серце, вона знала, що все не буде завжди так, як зараз. Він горів занадто яскравим, нестримним світлом. Та, правду кажучи, вона і не хотіла, щоб він змінювався. Але з часом вона зрозуміла, що змінилася сама. І саме це і було проблемою. Ті невдоволення почалося з маленьких речей і, наче насінинка, проросло з часом. їй хотілося чогось, чого Гординя не міг їй дати і ким не міг бути. Принаймні для неї. Саме це і стало коренем її болю.

Гординя ніколи не обманював себе, а Лючія не завжди була чесною із собою чи з ним щодо своїх бажань. Він підловлював її на обмані і благав розповісти йому правду, але вона відмовлялася.

Насправді вони посварилися тієї самої ночі. Гординя знову і знову просив її довіритися йому

і розповісти, що її засмутило. Він присягнув зробити усе для того, щоб вона була щаслива. Гординя пообіцяв, що не піде на бенкет, а натомість залишиться з нею і розбереться в тому, що її турбувало. Та Лючія вважала, що щастя не має йти від когось іншого, спершу його треба віднайти всередині себе.

Вона знала, що Гординя був здатний на будь-що заради неї, що він ніколи не заведе ні з ким романтичних стосунків. А зрештою просто стане нещасним — таким, якою зараз була вона. І неважливо, чи любов поміж них, адже деяким людям просто не судилося бути разом.

Гі очі пекли непролитими сльозами, але вона не дозволяла їм впасти. Її мати пильно спостерігала за нею, на її безсмертному обличчі проступила невдоволення.

— Він сам і є своїм першим і єдиним коханням. У цьому полягає природа його гріха. Піти — було найліпшим рішенням, Лючіє. Дуже скоро ти не тільки повіриш у це, а і зрозумієш, що це правда.

— Звісно, правда.

Мати говорила так, наче Лючія не була тією, хто обрав піти. Вона ніколи ще не знала такого болю, але все ж зробила це. І доки Гординя відкрито супроводжував Ніколетту з двору Помсти цього вечора, Лючія вдала, наче у неї болить голова, і лишилася у дворі Гордині. Як тільки чоловік піддався її вимогам і покинув двір, вона схопила скриню зі своїми речами, яку склала напередодні, та побігла до порталу на околицях їхнього двору.

Її мати лишалася на Мінливих островах, тому до того як Лючія могла переконати себе в

недосконалості своєї ідеї, уявила будиночок матері — чарівний котедж із солом'яним дахом, який стояв на березі острівця, що нагадував Ірландію, і ступила до порталу.

Тепер, сидячи за маленьким столиком і попиваючи з горнятка трав'яний чай, вона трохи шкодувала, що обрала саме це місце. Якась частина її замислилася, чи не могла власна гординя затуманити її розум.

Можливо, їй слід було розповісти чоловікові про кожне переживання, кожен страх, що таїло її серце. Та вона не довго сумнівалася, адже нагадала собі, зібравши усю волю в кулак, про що прийшла запитати. Вона сподівалася, що мати готова розповісти будь-що, аби тільки завадити її поверненню до Семи кіл.

— Я хочу забути. — Лючія не відривала очей від матері. — Я знаю, що у тебе є закляття від Старої відьми. Я хочу його. І я хочу, щоб мене лишили у спокої, доки я сама захочу повернутися. Якщо я взагалі цього колись захочу.

Її мати, на диво, навіть оком не змигнула.

— Куди ти бажаєш податися?

Лючія зітхнула, радіючи, що між ними не виникло ніякої сварки чи непорозуміння. Вона багато думала, де їй хотілося б бути, де її серце могло б загоїтися, де вона могла б жити життям, про яке мріяла.

— До Сицилії.

На обличчі матері з'явився розрахунок. Лючія знала, що це означало: вона щось замислювала, але дівчині було байдуже. Якщо Лючія і справді отримає те, чого хоче, їй не було діла до ігор, в які гратиме мати. Сурсея підвелася і

витягнула захований мішечок у потаємному місці біля стіни. Вона поклала його перед Лючією, розгорнувши.

— У цьому мішечку є все, що може знадобитися тобі для забуття. Не тільки біль у власному серці, а й усе, що бажаєш залишити позаду.

— І він лежав у тебе тут просто так?

— Я готувалася ще від першого дня, коли ти звернула увагу на того демона, а він — уп’явся своїми кігтями у твоє дорогоцінне серце.

Знаючи, що після цих слів розмова не приведе ні до чого, Лючія відтягнула шкіряну застібку і розкрила мішечок, оглядаючи дивні предмети. Там був рідкісний твердий шматочок кварцу з південної півкулі, загорнутий шматок пергаменту, на якому написано закляття забуття, а також кинджал, який Лючія одразу ж упізнала.

Подейкували: його проклято її матір’ю і він здатний вбити будь-яку істоту, навіть князя пекла. За легендою, він також міг розвіювати прокляття. Та Лючія знала один секрет про цей дивовижний предмет, якого не знав ніхто, навіть її мати. Той секрет був здатний активувати силу кинджала або ж назавжди зруйнувати його, якщо всіх правил буде недотримано.

— Нищівний клинок? Але навіщо він мені?

— Дурненьке дитя. — Промовила мати. — Для захисту. Думаєш, його гординя дозволить йому стояти осторонь, коли власна дружина надурить його? Думаєш, він не шукатиме помсти?

— Він ніколи не нашкодить мені і не побажає мені зла. — Лючія нажахано дивилася на свою матір. — Ти і справді думаєш так про нього? Навіть після всіх цих років?

— Можливо, князь і не нашкодить тобі, Лючіє, але, не думаю, що він так просто відпустить свою дружину, навіть не спробувавши знайти її. Ти залишила лист, у якому все пояснила? Чи знає він, що ти вже не повернешся?

Лючія заплющила очі, а сором проступив на її щоках. Вона намагалася. Вона сиділа за столом із пером у руках і чорнилом поряд, але так і не змогла підібрати слів. Жодного слова. Це було боягузтво з її боку. Навіть підступність. Та замість сказати щось непідхоже чи написати про всі свої переживання і страхи, аби він зрештою відштовхнув її, вона просто пішла геть.

— Одного дня він знайде тебе. — Тон матері був такий холодний, як і вираз її обличчя. — Він пам’ятатиме усе, що ти давно забула. І, обіцяю тобі, він не зупиниться ні перед чим, аби знову заволодіти тобою. Його підживлюватиме власна гординя. Тільки ти будеш у невигідному становищі, бо забудеш його. Думаєш, після такого він буде відданим чоловіком? Ти присоромила його, поранила його славнозвісне еґо на очах у всього двору. А потім вирішила забути все це.

Лючія похитала головою. Вона знала, на що натякає мати, — вона не хотіла, аби Лючія пила тонік забуття. Мати вважала, що такий рух був поганою тактикою у бою, а на її думку війна між відьмами і демонами ніколи не закінчувалася. Але біль у грудях Лючії, гостра всеохопна туга були занадто сильними, щоб побороти їх без допомоги. Вона не змогла б піти від Гордині, якби пам’ятала про нього.

— Я візьму кинджал, тільки переконайся, що не потраплю у пастку жодного іншого князя пекла.

Погляд матері був твердішим за сталь кинджала в руках Лючії.

— Коли я покінчу з демонами, жодна відьма не потрапить у їхні пастки. І вони так сильно ненавидітимуть нас, що ніколи не насміляться закохатися у відьму. Я присягаюся на крові, дочко. — Вона прошепотіла закляття виклику, і перед очима постала інша відьма. Лючія туманно пригадувала її, адже вона належала до одного з найсильніших шабашів. — Маріє, у мене є завдання для тебе. Ти живеш у Палермо на Мінливих островах, так?

Доки мати плела інтриги з Марією, Лючія прочитала закляття. Воно було просто рецептом трав'яного чаю. Приготувати його неважко. Навіть якби вона забула, навіщо готує його, ці інгредієнти неважко поєднати. Вона відклала пергамент із закляттям і взяла до рук твердий кристал, але раптом перед нею з’явилося горнятко, що парувало. Лючія підвела очі і зустрілася поглядами з доброзичливими очима іншої відьми.

— Пий. Це допоможе зменшити біль, бамбіно.

Лючія знала, що це була перша порція заклятого чаю. Знала: як тільки піднесе губи до порцеляни, усе між нею і Гординею скінчиться. Її мати нічого не сказала, але Лючія відчувала, що вона дивилася на неї, її погляд був сповнений виклику. Лючія підняла горнятко, зупинившись перед тим, як зробити перший доленосний ковток, який означав би для неї кінець і новий початок.

— Я хочу отримати нове ім’я. Нову сім’ю. Я хочу забути усе, крім того, що я відьма. — Лючія нарешті звернула погляд на матір. — І я не хочу бачити тебе, доки сама про це не попрошу.

Здалося, це зачепило матір, але це почуття миттєво зникло з її обличчя.

— Добре. З цього моменту ситуацію пильнуватиме Марія. Вона знайде тобі сім’ю у темному шабаші.

Інша відьма кивнула.

— За вами доглянуть.

— Гаразд. —Лючія кивнула у відповідь, швидким порухом підборіддя, а потім один ковтком випила чай, наче ошпарена. Знадобилося кілька секунд, але важкість у її грудях спала. Її м’язи розслабились, а сум і відчай зникли. Якщо кілька хвилин тому її щось і турбувало, зараз вона не могла пригадати, що саме. Можливо, це був просто поганий сон. Вона кліпнула, побачивши кристал у руці й кинджал на столі перед собою. — А це мені навіщо?

Марія сумно усміхнулася.

— Тобі не слід показувати цей кинджал нікому. І ніколи нічого не говори про нього. Його можна використовувати тільки на Нечестивих.

— Нечестивих? — Серце Лючії калатало. Якби вона була новенькою у світі відьомства, то могла подумати, що хтось маніпулює її емоціями. Та застосовувати такі сили було заборонено. — Хто вони?

Відьма-незнайомка із зоряним поглядом повільно крокувала навколо дерев’яного столу. Вона випромінювала силу, і Лючія здригнулася.

— Нечестиві — це кровожерливі створіння, яких також називають князі пекла. Вони хочуть знищити тебе, як і всіх відьом.

— Якщо побачиш котрогось із них... — додала Марія, — ховайся, бо якщо вони прийдуть по тебе...

Лючія глянула на смертоносний кинджал, що лежав перед нею.

— Я маю захистити себе. — Вона зробила глибокий вдих, відчуваючи, як нарешті осягає правду. Її смертельні вороги — це Нечестиві. Вона помолилася богині. І хоча вона ніколи не зустрічала жодну з них, була вдячна за зброю. Лючія підібрала рідкісний блакитний кристал. — Це камінь спогадів?

Відьма із зоряними очима кивнула.

— Ти маєш стерти з пам’яті цю ніч для власної безпеки. Я дам тобі сонного зілля, а коли ти прокинешся, Марія відведе тебе додому.

— Я у небезпеці? — Лючія промовила до відьми. Вона ненавиділа страх у своєму голосі.

— Тепер — ні.

Коли Лючія згодовувала каменю свої спогади про цю ніч, тримаючи його у руках, вона мимоволі віддала йому те, що, можливо, і не хотіла віддавати. Вона звела брови, а камінь нагрівався, забираючи дедалі більше.

— Хто... як мене звати?

Відьма із зоряними очима не завважила, що це було дивним запитанням, вона подумала: якщо камінь забрав ці спогади, то це саме те, чого хотіла молода відьма. Принаймні так їй здалося.

— Тебе звати Клавдія, ти народилася у Палермо. Ти могутня відьма, зацікавлена у чорній магії, тебе нагородили даром провидіння. Ти добре володієш кинджалом і не боїшся працювати з мертвими. Твоя сім’я чекає на твоє прибуття.

Клавдія. Вона кивнула. Здавалося, ім'я їй чудово підходило. Хоча решта історії не видавалася правдивою. Клавдія помітила, що відьма не сказала, що сім'я чекає на її «повернення». Натомість, вона

вжила слово «прибуття». Клавдія не пам'ятала, щоб користувалася сонним зіллям, але раптово її повіки здалися занадто важкими. їй вдалося поставити останнє запитання перед тим, як вона заснула.

— Хто ти?

— Могутня союзниця для деяких, нічний кошмар — для інших.

Засинаючи неспокійним сном, Клавдія молилася більше ніколи не бачити дивні зоряні очі знову.

РОЗДІЛ 23

Повернувшись до Криниці спогадів, я подивилася на твердий кристал у своїй руці. Вперше з того часу, як я стала богинею, присягнутися могла, що відчула фантомне серцебиття, якого у мене вже бути не могло. Та не могла в це повірити. Я віднайшла те, що шукала. Та мені буде непросто забрати собі кинджал. Клавдія — моя найліпша подруга, була дочкою Першої відьми. Вона була Лючією — дружиною Гордині, яку вважав мертвою навіть Гнів. Та Клавдія не пам’ятала цього.

На відміну від мене, вона обрала забути свого князя. Це рішення розривало її на частини, але вона знайшла в собі сили зробити це, адже відчувала, що так ліпше. Прокляття! Я не прагнула бути монстром, через якого вона пригадає увесь біль. Мені також не хотілося приводити жодного з князів пекла до неї після її успішного зникнення. їй надзвичайно пощастило, що жоден із них не наштовхнувся на неї, перебуваючи на Мінливих островах.

Клавдія точно не бажала, аби її знайшли. Особливо, щоб її знайшов її чоловік. Вона жила далі, була щасливою і раділа новому життю, яке створила для себе.

Та у мене не було вибору. Адже Клавдія мала Нищівний клинок — єдину зброю, здатну розірвати прокляття. Її свідомість також приховувала таємницю,

як саме можна скористатися цією зброєю, не зруйнувавши її. Я обережно відтворила ту частину її спогаду у своїй голові, відчайдушно намагаючись знайти якусь іншу зачіпку, щоб полишити подругу в спокої, щоб та могла насолоджуватися мирним життям.

Та Люсія знала один секрет про цей дивовижний предмет, якого не знав ніхто, навіть її мати. Той секрет був здатний активувати силу кинджала або ж назавжди зруйнувати його, якщо всіх правил буде недотримано.

Я не сумнівалась: якщо попрошу подругу дати мені кинджал, то вона це зробить, але для того, щоб правильно використати його, їй треба повернути пам’ять. Я не знала, чи були якісь обмеження щодо того, скільки разів дозволено стирати спогади. Якщо вона поверне собі спогади про ту ніч, можливо, стерти їх знову буде неможливо. За часовими рамками нашого світу їй знадобилося майже двадцять років, щоб повністю відпустити їх. І я не знала, яким шляхом піти, аби уникнути болю. Це була жахлива ціна, щоб просити сплатити її когось іншого, тому я б зробила все, що у своїх силах, аби взяти це на себе.

— Свята богине! Має ж бути...

Та Лючія знала один секрет про цей дивовижний предмет, якого не знав ніхто, навіть її мати.

— Дякувати Нечестивим.

Мої губи вигнулися у посмішці. Диявол і справді був точно таким, яким його описували смертні. Гнів, король найдрібніших деталей, був би радий почути, що його репутація говорила сама за себе. Було на світі ще одне створіння, яке знало секрет клинка. І завдати йому болю я точно не боялася.

Мені хотілося помститися за чоловіка і за подругу. Я обережно сховала камінь у корсет і попрямувала до

темниці. Час відігріти Сурсею і дізнатися, які цікавинки вона знає про Нищівний клинок.

Якщо не з власної волі, то через болісні криваві тортури вона розповість мені усе, що я хочу знати.

Вогняні квіти нависли над крижаною статуєю, що була Сурсеєю. Тепло моєї магії розігрівало холодну кімнату. Я сиділа на стільцеві, що приніс один із вартових, і нетерпляче спостерігала за тим, як лід тане і стікає на кам’яну підлогу.

Розтоплювати її — виснажливий процес, що займав більше часу, ніж я думала. Але мені треба зробити усе як слід, інакше вона могла б «неправильно» воскреснути, звісно, якщо вірити моєму чоловікові.

Я не переймалася б, чи постраждає вона, але мені треба дізнатися, як активували клинок, тому я не могла зіпсувати таку можливість, промінявши її на невеличку помсту. Сестра закотила б очі, якби побачила мене зараз, але я сподівалася, що наш двір гріха після свого відновлення вестиме справи саме таким чином.

Гнів ступив до маленької підземної кімнатки і зімкнув губи, побачивши Сурсею. Я відчула, як сильно він ненавидів відьму. Якби вона не була безсмертною, а він не хотів повернути свої крила, він позбувся б її дуже давно. Температура у кімнаті знизилася, що точно не допомагало процесу танення.

— Як тільки вона розтопиться і я почну свій допит, чи є якісь часові обмеження? — запитала я, привертаючи увагу Гніва, який зосередився на темних думках, яким він піддавався.

Температура вирівнялася і стала звичною для такого місця, що пролягало глибоко під землею.

— Витрачай на це стільки часу, скільки потребуєш, але після того як покінчиш з нею, поклич мене. Її не варто залишати наодинці, доки вона знову не замерзне.

Я раптово посміхнулася. Він не вагався, коли почув, що мені потрібно. Навіть після того, як я попросила залишити нас наодинці і не ставити запитань. Тепер, коли я могла відчувати емоції інших, то помітила, що він ні на секунду не завагався і не засумнівався у мені.

— Дякую за те, що довіряєш мені.

— Спробуй не покалічити її до невпізнаваності.

Він поцілував мене у чоло і пішов до дверей.

Анір зупинився біля дверей і кивнув у мій бік перед тим, як послідувати за Гнівом. Вони схилилися у тихій розмові. Інші двори гріха й досі пильнували ситуацією після спроби нападу на двір Жадібності. Через постійне листування, візити посланців і тривалі військові дебати я так і не мала достатньо часу, аби запитати Гніва, скільки часу лишається, щоб розвіяти прокляття. Та і ми не лишалися наодинці довше, ніж на кілька хвилин після мого повернення з Криниці спогадів. Я негайно побігла з неї сюди для виконання свого плану.

Мені було невідомо, чи все пройде успішно із Сурсеєю, тому я не хотіла давати йому надію, розповівши, що дізналася. Я водила пальцями по своєму передпліччю. Вода повільно стікала вниз з криги, що оповивала Сурсею. Крап, крап, крап.

Я додала ще одну вогняну квітку до букету над нею, а потім поглянула на обличчя відьми, пильно оглядаючи її. Схожість між нею і Клавдією не була ідеальною, але спільні риси проступали, якщо знаєш, що вони мають бути. Вони мали обличчя однієї форми, їхні брови однаково вигиналися. Хоч темне

волосся Сурсеї було хвилястим, а Клавдія мала пишніші кучері, проте в обох воно було розкішного каштанового відтінку.

Я повернула свої спогади і згадала, що ніколи не зустрічала Клавдію, коли та була Лючією, а я — Люттю. Для мене — побачити те відкриття у Криниці спогадів було шоком.

Я спробувала відтворити у пам’яті час, коли на мені все ще висіло стримувальне закляття, щоб дістати із пам’яті все, що можна. Від початку втілення нашого плану ми з Вітторією ніколи не з’являлися в одному і тому самому місці, вдаючи Ніколетту. Вона приходила на зустрічі з Гординею, а я — з Гнівом. Сурсея наголошувала, що нас ні в якому разі не мають викрити, доїси не настане певний час. Вона хотіла впевнитися, що обидва князі закохаються.

Попри всі відвідані мною вечірки я не могла спом’янути на жодній із них Клавдію. Та все ж я пірнула ще глибше у спогади і пригадала, що ми з Вітторією по черзі щотижня правили власним двором, аби Гнів і Гординя замислювалися, куди ж зникає дивна Ніко-летта, коли залишає їх наодинці. Звісно, частково ми казали їм правду. У своїх історіях ми поверталися до двору Помсти — двору, про який вони майже нічого не знали, дякуючи магії і чаклунству нашої матері.

Пам’ятаю, як ми продумали усе до найменших деталей, як Сурсея і попросила. Ми навіть вираховували часові проміжки візитів до дворів, аби переконати князів, що Ніколетта мала достатньо часу, щоб відвідати одного з них, покидаючи іншого. Усе це для того, аби посіяти розбрат між ними і довести, що вони пов’язували себе з тією самою жінкою.

Єдиний захід, який ми з Вітторією відвідали одночасно, відбувся доленосної ночі, коли Перша відьма

попросила нас зробити важливий крок. Це була ніч під час Вовчого бенкету.

Тієї ночі, коли усі семеро князів зібралися разом, план її помсти був простим: Вітторія мала заманити Гніва, щоб той «зловив» їх разом із Гординею. Побачивши скандальну сцену, князь мав випустити свій гнів і посваритися з братами. Якби Гнів обвалив на нього свою лють, Гординя міг утратити не тільки дружину, а й силу власного двору. Таким чином Перша відьма змогла б сповна помститися Гордині.

І хоча я ніколи не зустрічалася з Клавдією у «минулому житті», Вітторія мала її пам’ятати. Адже саме її послали зваблювати Гординю. Та близнючка ніколи не розповідала про секрет подруги, так і не видавши її. Я не знала, чи вона діяла так через душевну доброту, чи з якихось причин не хотіла, аби про Клавдію знали князі пекла. Якщо мої здогадки про почуття сестри до Гордині були правдивими, то не дивно, що вона не хотіла, щоб хтось знав про Клавдію. Можливо, навіть сама Клавдія.

Та коли я роздумувала над таємницею Вести, а саме — тим, як сестра допомогла їй утекти з королівства, що робило її нещасною, я подумала, що сестра не була такою егоїстичною і жахливою, якою хотіла видаватися. Звісно, вона вчинила темні речі, наприклад, убила дочок відьом, які наклали на нас стримувальне закляття, але це єдина справжня помста, яку їй вдалося втілити.

Вона також вбила Антоніо, але зараз я підозрюю, що це сталося через те, що він майже розгадав таємницю Вести. Звісно, це не відміняло того, що вона накоїла, але доводило, що вона не вчиняла страшні речі без попереднього розрахунку, хоча і намагалася обставити це так переді мною і князями.

Шматок льоду відколовся з обличчя Сурсеї і повернув мене до реальності. Тепер Перша відьма відмерзла від чола до самого підборіддя. Вона повільно кліпнула, почекавши, доки крига на її повіках розтане, а потім здивовано поглянула на мене.

— Лють, — вона кинула у мене моє справжнє ім’я. — Ти завжди була...

Сурсея замовкла. Я посміхнулася.

— Найбільше схожою на Лючію?

— Я не знаю, про що ти. Я хотіла сказати, як Гнів, але мої вуста знали достатньо лайки, тому не хотіла порочити їх ще і його проклятим ім’ям.

Замість підловити її на брехні, я підвелася і обійшла глибу льоду, в якому її тіло все ще стояло ув’язнене.

— Ти знала, що ми з Клавдією були ліпшими подругами у часи, коли на мені лежало стримувальне закляття? Те саме стосується і Вітторії. Я могла б податися до неї просто зараз, і вона залюбки прийняла б мене у себе вдома. Вона навіть зробила б те саме, якби у її двері постукала Вітторія, повернувшись до життя. — Погляд Сурсеї злісно засяяв, але вона тримала свого зрадливого язика за зубами. — Мені треба Нищівний клинок. І я здатна на все, щоб дістати його. Навіть нашкодити любій подрузі, розповівши їй захопливу історію. Так і зроблю, якщо ти не вирішиш допомогти нам обом.

Вираз обличчя Сурсеї не змінився, але я відчувала, як вона прораховує свій наступний крок.

— Нічого хорошого для мене не станеться, якщо я допоможу тобі.

— Ти вже досягла, чого хотіла. Гординя і Лючія не разом. Та треба негайно покласти край твоїй помсті Гніву. Він достатньо довго жив проклятим. Як і я. А ми так не домовлялися.

— Прокляття Гніва було дуже простим. Якщо він відчує щастя і любов, їм на зміну одразу ж прийде ненависть. Тобі не варто було пускати його до власного серця. Тепер це твоя проблема.

— Упевнена? — я викликала помаранчеву квітку з вогню, що зависла над моєю долонею. Я схилила голову набік, милуючись магічним рожево-золотавим полум’ям. — Я от не впевнена, що розпалювати мою лють — хороша ідея. Треба поважати своїх богів.

Я кинула квітку в обличчя Першій відьмі, й та спалила їй брови. Відьма закричала, а полум’я зависло над її обличчям. Воно було достатньо близько, щоб відчути його жар, але доволі далеко, щоб її шкіра почала плавитися. Та все ж. Я показала, як добре контролюю власну магію, як вдало можу викликати магічне полум’я.

— У мене немає ні часу, ні витримки, щоб розтягувати цю зустріч. Якщо не скажеш мені те, що я хочу почути, я підпалю тобі волосся. Ти кричатимеш і задихатимешся від запаху власної смаженої плоті, аж доки не зірвеш голосові зв’язки. А потім я навідаюся до Клавдії і віддам їй дещо. — Я витягнула камінь спогадів зі свого корсету і підняла над собою. Думка про тортури не змусила обличчя відьми побліднути, але те саме неможливо було сказати про камінь спогадів. — Як мені активувати клинок, щоб розвіяти прокляття?

М’яз на підборідді Сурсеї сіпнувся. Вона все ще не хотіла, щоб я розвіяла прокляття, навіть після того, як отримала те, чого прагнула. А саме — звільнила власну дочку від Гордині. Ось як сильно вона ненавиділа Гніва за те, що той не дав їй того, про що вона просила. Зухвало. Це була істерика, яку закотила розбещена, пихата безсмертна. Я похитала головою.

— Помста — це потворна ціль, що охоплює багато різних гріхів. Обережно... — прошепотіла я, — інакше твоя гординя стане твоїм кінцем, Сурсеє. Це буде трішки іронічно, враховуючи обставини. Особливо, якщо ти піддасися гріху, що ненавиділа найбільше, просто для того, щоб покарати Гніва через свої примхи. За те, що він поважав вибір власного брата і його дружини. Ти плела інтриги, обманювала. Ти обрала ненависть, коли все, що мала зробити, — просто любити свою дитину попри все. І дозволити їй робити власний вибір. Стати тією, ким вона хотіла бути.

Сурсея видихнула, її обличчя огорнула лють.

— Кров моєї дочки — це єдине, що активує клинок. Але вона має добровільно віддати тобі її. Як і будь-яку магію, її неможливо виманити за допомогою обману чи взяти силою. — Щось у моїх грудях, де я все ще почувалася смертною, напружилося. Сурсея цього не оминула, адже її посмішка розтягнулася в оскалі. — Навіть попри все що я накоїла, Лючія не заслуговує бути знову затягнутою у цей гріховний світ. Сподіваюся, ти зможеш жити з тим, що зруйнуєш її щастя, за яке вона так невтомно боролася.

Гнів провів мене до моїх покоїв. Ми мовчали, і я відчувала потребу розібратися з варіантами, що поставали переді мною. Він зупинився біля дверей і окинув мене поглядом.

— У нас не було можливостей поговорити, і зараз не найліпший для цього час, але я хочу, щоб ми переїхали до спільних покоїв. Це може бути будь-яка з наших кімнат, або ж ми можемо знести стіну і зробити з них спільні покої. Якщо хочеш, можемо добудувати маленьку кухню.

Уперше за багато днів думки припинили роїтися у мене в голові. Я подивилася на чоловіка, який ніколи не припиняв дивувати мене своєю увагою. І своїми нескінченними виявами кохання. Я стала навшпиньки і підтягнула його обличчя до себе.

— А додаймо кухню і приберімо стіну. Перспектива мати цілий поверх тільки для нас двох, де ми зможемо ховатися від інших, звучить надзвичайно привабливо. І маю не погодитися, це чудовий час для того, щоб обговорити подібне.

— Вважайте, що все вирішено, моя леді. — Гнів ніжно поцілував мене, розчинивши двері. Я послідувала за ним, а потім впала на одне із величезний крісел, що стояли біля каміну. Мимовільні радощі випарувалися, залишивши позаду лише серйозні роздуми про те, як діяти далі.

Гнів знову окинув мене поглядом, його губи насуплено вигнулися.

— Ти отримала відповіді, які шукала?

— Здебільшого. — Полум’я танцювало каміном, нагадуючи мені жваві хвости песиків. Я повернулася до чоловіка. — Угода, що ти уклав із Сурсеєю, триває шість років, шість місяців і шість днів. — Гнів сів на крісло поряд зі мною, оцінювально поглянувши на мене. Він не встиг нічого промовити, коли я запитала: — Скільки у тебе ще є часу?

Він подивився на вогонь, що відблискував на його обличчі теплим світлом.

— Доба.

— Доба. Я не думала, що у нас лишилося багато часу, але не очікувала, що йдеться лише про добу. — Це було смішно. За допомогою надзвичайного самоконтролю я стримала свою лють, намагаючись ясно

думати. — Якщо нам не вдасться розвіяти прокляття до завтра, зробити цього ми не зможемо ніколи.

— Криниця спогадів спрацювала. — Тон Гніва не давав зрозуміти, як він почувається через це. А зчитати вираз його обличчя було ще важче. Він підвівся і налив собі чогось попити з карафки, що стояла збоку від каміну. Він повернувся до мене, тримаючи у руках склянку із фіолетовою рідиною. — Цей напій гарантує, що я більше тебе не втрачу, не зважаючи на прокляття. Цього разу ми витримаємо все, що відбувається.

Він відпив тонік, що не дозволяв йому видати почуття. І лють до Першої відьми, якою повнилося моє серце, і до обставин, у яких ми опинилися, вибухнула.

— Ми не витримаємо це ось так! Мені треба твоє серце, Самаелю. Я хочу твого кохання, яке всі ці тоніки і зілля тримають під замком. Адже мати лише частину тебе — це також прокляття. Ми обоє заслуговуємо на більше. Ми заслуговуємо на справжнє щастя. Щастя без ланцюгів і обмежень, що завжди волочаться позаду. Не важливо, якими були гріхи нашого минулого, ми все одно не заслуговуємо на вічне покарання. Твоєю єдиною провиною було те, що ти допоміг братові і його дружині зробити їхній власний вибір. Тепер що? Ти відмовишся від кохання? І через що? Через помсту однієї ненависної відьми? Я не прийму це, я не можу цього прийняти! Ти повинен мати змогу віддати своє серце, кому забажаєш, і коли забажаєш цього.

— Цього може ніколи не статися. — Слова Гніва не звучали грубо чи роздратовано. Я помітила відблиск суму у його очах. — Тому тобі треба вирішити до того, як ми завершимо шлюбний зв’язок: чи тобі такого життя буде достатньо. Якщо я не зможу кохати

тебе сповна, якщо не зможу віддати своє серце тобі у відповідь, чи зможеш ти жити з цим. Бо якщо ні...

Гнів би пішов, він би залишив мене навіть попри те, що це зламало б його.

— Он чому ти не говорив про завершення шлюбного зв’язку раніше.

Він зітхнув і запустив руку собі у волосся.

— Я сподівався знайти спосіб розвіяти прокляття до цієї розмови.

Між нами знову запала тиша.

Вогонь тріщав, а захоплення від нашої спільної злості підживлювало полум’яні язики. Я не ображалася на Гніва. Я знала, чому він розробив іншу стратегію на випадок, якщо розвіяти прокляття не вдасться. Це показувало його любов навіть тоді, коли він не міг її виразити. Та я була жадібною. Мені хотілося його кохання сповна, мені хотілося всього його. Всього хорошого і поганого у ньому і всього, що описати цими двома словами було неможливо.

Відчувати його обмежену любов стало б пеклом для нас обох.

Я підвелася і сіла йому на коліна, поклавши голову йому на груди.

— У Криниці спогадів... я знайшла спосіб розвіяти прокляття. — Я відчула, як Гнів напружився. — Я маю піти, щоб зробити це, а ти маєш лишитися тут.

Він провів рукою по моїй спині.

— Не схоже, що ти щаслива.

Я відчувала, ніби він хотів запитати більше, але зрозумів, що я вже сказала все, що могла. Я припала до нього, приймаючи затишок, яким він огортав мене, занурюючи у найприємніші обійми.

— Можливо, мені доведеться нашкодити декому дорогому для мене. Комусь, хто не заслуговує на біль.

Гнів поцілував мене у чоло.

— Мені шкода.

Він не казав мені знайти інший вихід, бо іншого не було. Він не пропонував заступити на моє місце, бо знав, що це те, що можу зробити тільки я. Неможливо підібрати слів, бо я мала зробити те, чого робити точно не хотіла.

Гнів обережно підняв моє обличчя і підтягнув ближче до свого. Якби я йому дозволила, він зазирнув би прямо мені в душу. Коли він торкнувся мене своїми вустами, то показав усе, чого не міг сказати і висловити. Він наповнив цей поцілунок усіма переживаннями і надіями, що ми поділяли.

Я не встигла і оком змигнути, як Гнів магічно переніс нас на м’який килим. Він лежав піді мною, моє обличчя нависло над ним. Він зловісно посміхнувся, і я зіщулилася від гріховності на його обличчі. Можливо, я і була зверху і дивилася у його спокусливі очі, але саме він зараз контролював ситуацію.

— Що ти робиш? — запитала я. — У нас немає часу...

— Світ може зникнути за секунду, а я керуюся власними фантазіями, моя леді. Можливо, ви не проти приєднатися до мене?

Я розуміла, чому він потребував цього зв’язку. Йому хотілося відчути щось окрім страху і наших гріхів, за допомогою яких ми хотіли прийти до щасливого кінця, щодо існування якого були невпевнені. Я також потребувала його. Можливо, він і не міг сказати мені, що кохав, але міг показати мені це. Я кивнула. — З радістю.

— Тоді зробімо це, чорт забирай.

Він розвів мої ноги так, що тепер я впиралася в підлогу колінами біля його обличчя. Його пальці вимальовували кола на моїх стегнах. Гнів підняв мої

спідниці і відтягнув убік мереживну білизну, повільно проводячи пальцем по вогкості мого тіла, що вже чекала на нього.

— Це новий урок із завоювання чи підпорядкування? — мені вдалося запитати тієї самої секунди, коли він увійшов у мене пальцем і зробив один обережний рух. Я вилаялася, коли він повторив те саме, додавши ще один палець, розтягуючи мою плоть. Потім він витягнув пальці, щоб знову увійти ними всередину і злегка рухатися.

— Це вам вирішувати, моя леді.

— Я... свята богине!

Гнів розірвав білизну на мені, а потім припав вустами до мого тіла, наполегливо облизуючи його. Я вигнулася назад і схопилася за стілець, адже кожен порух його язика зводив мене з розуму. Він то відштовхував мої стегна назад, то підносив ближче, але так і не відірвав від мене свого язика.

Він пильно дивився мені в очі і продовжував робити це. Я знала, чого він хотів, навіть попри те що не озвучував цього. І хто я така, щоб відмовити йому і собі у насолоді?

Я підсунулася ще ближче, і демон задоволено загарчав, моя найчутливіша зона завібрувала. Та мої прокляті спідниці закрили його, я не могла його бачити.

Я повільно відпустила стілець і розірвала вбрання внизу. Чоловік кинув на мене кумедний погляд. Тоді я сперлася однією рукою на його стегно, а іншу запустила в його волосся, нахиливши його голову так, як було найзручніше. Тепер, коли я позбулася довгих спідниць, мені було ліпше видно його нечестиві очі.

Риси його обличчя оповила нестримна спрага.

— Наполегливіше, моя леді.

— Поганець.

— А ти — мій темний янгол.

Гнів оповив мене руками і впився у мене у той час, як я сама обирала ритм. Його язик вигинався, змушуючи моє тіло звиватися над ним, аж доки мені не здалося, що я можу збожеволіти від цього відчуття. Я потягнула його за волосся ще сильніше і все напруженіше похитувалася, відкинувши голову назад. Гнів знову увійшов у мене пальцем і задав ритм моїй насолоді. Мені здалося, я скоро побачу зірочки в очах. Я досягла свого піку, нестримно стогнучи його ім’я; моїм тілом прокотилася хвиля задоволення. І як тільки мені здавалося, що це кінець, я здригалася ще сильніше, промовляючи його ім’я, наче якусь мантру чи прокляття. Тільки після того як мої ноги почали трястися опісля, демон невинно поцілував внутрішню частину мого стегна. Тепла ніжність знову розпалила кров, що текла моїми венами.

Та цієї насолоди було недостатньо. Хоча зараз час і працював проти нас, а ми вже і так достатньо втратили, чоловік помітив на моєму обличчі нерішучість, а я побачила спрагу в його очах. Ми потребували цього зв’язку. Навіть якщо це означало, що у мене буде менше часу знайти клинок, ми мали це зробити. Я опустилася вниз і дозволила тверді його тіла увійти досередини.

Наші пальці переплелися, і ми дуже скоро одночасно досягли піку задоволення, нагадавши собі, заради чого ми боролися. Звісно ж, заради кохання.

РОЗДІЛ 24

Доменіко загарчав, як тільки я його викликала.

— Я тобі хто, особистий перевізник?

— Ні, але ти схожий на новий килимок, який я постелю собі під ноги, якщо не припиниш скаржитися, — сказала я невинно.

— Ти не така дотепна, як твоя сестра.

— Можливо, з тобою й ні. Але я така ж смертоносна і, на відміну від Вітторії, вбивши тебе, назад повернути точно не зможу. Я не володію тією демонічною хитрістю зі страхітливою рукою. — Я вказала йому пальцем вперед. — Тож ходімо.

Перевертень видав огидний звук, що нагадував задушливий сміх, тоді він запустив свої пазурі у мої руки і ступив у блискучий портал. Ворота й досі були зачиненими зовні, але подорожувати з вовком — найліпший спосіб. Гнів не міг використовувати магію transvenio, а навіть якби міг, я не хотіла, щоб він знав, куди я прямувала. Можливо, він і підозрював щодо Мінливих островів, але я не хотіла ні підтверджувати, ні спростовувати його думку.

Якби Гординя дізнався, що Лючія жива, я не сумнівалася, що він прийшов би по неї. Спогади Лючії розповіли мені тільки одну частину історії, тому я підозрювала, що ця казка, як і будь-яка інша, приховувала більше секретів. Якщо кохання Гордині було

хоч наполовину таким сильним, як наше з Гнівом, він перевернув би королівство з ніг на голову, щоб впевнитися, що з нею все гаразд.

І якщо Гнів і справді мав рацію і Гординя ніколи не кохав нікого, крім власної дружини, і все це було непорозумінням, породженим їхньою гординею, він робитиме усе, щоб повернути її.

Коли я вперше зустріла Гординю перед Вовчим бенкетом, він вирощував корінь дрімоти і вартував територію разом зі своєю армією, про яку не знав жоден із його братів. Спершу я переймалася, що він плів інтриги проти Гніва, але зараз розуміла, що він міг тренувати свою армію з іншими цілями. Можливо, він готувався до битви за свою дружину з моменту, коли та зникла.

Зрештою дещо з того, що говорила Нонна про князів-демонів, виявилося правдою. Наприклад, вони не зупинялися ні перед чим для того, щоб отримати бажане, особливо, якщо це стосувалося кохання. А що, якщо тим, кого вони любили, загрожувала небезпека? Вони наслали б пекло на голови усім іншим, тільки для того, щоб врятувати їх.

Буркочучи щось про богинь собі під носа, Доменіко ступив на доріжку поряд із нашим колишнім домом, що насправді був прихованим святилищем, і окинув поглядом тиху вулицю. Він підняв голову і вдихнув, намагаючись перевірити, чи не було поблизу безсмертних чи надприродних створінь.

— Все чисто.

Я і сама це відчувала, але була не проти отримати підтвердження. Адже його вміння відчувати все на запах було точно сильнішим за моє.

— Лишайся тут. Я скоро повернуся. Треба зробити все надзвичайно швидко.

Доменіко склав руки у себе на грудях і подивився вниз на мене. Я знала, що він був високим, але зараз видавалося, наче він виріс за кілька останніх днів. Він видавався міцнішим, його м’язи здавалися напрочуд рельєфними. Мабуть, це була ще одна риса перевертнів.

— Якщо твоя сестра запитає, я не обманюватиму її.

— Саме тому ти і не знаєш, куди саме я прямую. — Я постукала по його грудях, а він показав свій оскал. — Переконайся, що нас не переслідують ні демони, ні відьми.

— Мені все це не подобається.

— Знаю. Все ж дякую, що допомагаєш мені.

На його обличчі проступило невдоволення, але він нічого не сказав. Я могла легко зчитати його емоції, оскільки він був перевертнем. Він не приховував своїх почуттів, як це полюбляли робити демони. Вовки були занадто близькими до природи, щоб гратися у придворні ігрища.

Після всього, що ми пережили, я розуміла, чому сестра надавала їм перевагу. На відміну від спілкування з відьмами, вампірами і демонами, у взаємодії з перевертнями усе завжди було зрозуміло. Зараз не час таке запитувати, але мені було цікаво почути його відповідь.

— Ти зустрічався з Вестою, командиркою Жадібності?

— І як це стосується справи, богине?

— Я чула плітки, що вона могла бути наполовину вовчицею. Якби це і справді було так і вона вирішила б утекти, чи боровся б ти за неї, якби вона цього хотіла? Навіть якби Жадібність дізнався, що вона жива?

Його очі засвітилися блідо-лавандовим кольором, який сигналізував, що він був готовий от-от обернутися. Він видавався розлюченим.

— Я розтерзав би будь-кого, хто посягнув на мою сім’ю. Мені байдуже на демонів, особливо, якщо хтось із них вирішив піти за власним бажанням.

— Усі члени зграї вважаються сім’єю?

Доменіко підняв голову, важко дихаючи.

— Іди! До нас має приєднатися хтось.

Я на секунду завагалася. У мене в голові виникла нова теорія, але я не могла втратити можливість розвіяти прокляття, почавши розплутувати клубок цих секретів. Скоро у мене буде купа вільного часу, тоді я і розгадаю цю таємницю.

Я побігла вулицею, вдивляючись у темряву ночі, пильнуючи тіні і прислухаючись до найменшого шурхоту, щоб зрозуміти, чи ніхто мене не переслідує. Було уже доволі пізно, тому в більшості будинків уже не горіло світло. Ніхто не ходив цими вулицями, окрім хіба кількох п’яниць, які ніколи не просихали. Клавдія мала спати, але точно прокинулася б, якби я постукала їй у двері або кинула камінцем у вікно.

Я саме повертала за ріг і роздумувала, що робитиму, якщо її тітка Кароліна буде вдома і не спатиме. Аж раптом я побачила тітку, яка прокрадалася на вулицю з власного будинку, накинувши на голову чорний каптур. Кароліна прямувала до жінки, яка стояла з іншого боку вулиці, вдягнена у схожу темну мантію. Після їхньої поразки біля двору Жадібності мене не дивував такий вибір вбрання.

Я одразу ж застигла на місці і притулилася до будівлі поряд. Кароліна також зупинилася, і вони з іншою жінкою оглянулися навсібіч. Світло місяця розкрило риси обличчя незнайомки. Це була Нонна-Марія. Тепер мене не дивувало, що вона віялася з темною відьмою. Саме Нонна і була відьмою, яку Сурсея

викликала до себе тієї ночі, коли Клавдія стерла свою пам’ять. Саме вона і провела Клавдію сюди і знайшла їй нову сім’ю. Моя бабуся увесь час близько співпрацювала з Першою відьмою. І навіть сам цей факт змушував мене ненавидіти її.

Я не відчувала полегшення, але була рада бачити, що їй вдалося врятуватися після різанини у дворі Жадібності. Вона підвела багатьох, але я не бажала їй смерті. Попри все що сталося, вона й досі залишалася для мене бабусею, і я відчувала, що її любов до нас стала справжньою з часом. Нонна ніжно ставилася до нас і була поряд у найчорніші дні.

Я напружилася, спробувавши почути її голос, але відьми, ймовірно, прочитали закляття, щоб приховати свої шепотіння. І як старанно я не намагалася б почути їх, до мене не долинало ні звуку. Коли я дізналася, що Нонна і Сурсея пов’язані, у мене не було жодних емоцій, але це підкосило б мене, якби я все ще була смертною.

Нонні ніколи не подобалося, що ми з Клавдією і Вітторією були близькими подругами. Раніше вона пояснювала це тим, що сім’я Клавдії практикувала чорну магію, але тепер я знала справжню причину. Вони навмисне намагалися тримати нас подалі одна від одної через те, ким ми були насправді.

Хоча б це я розуміла. Тримати двір Помсти подалі від Клавдії після того, як він допоміг Сурсеї втілити її диявольський план, було виявом милосердя.

Якими ж наївними ми були, коли після роботи приходили на берег моря, попивали вино і ділилися власними мріями і сподіваннями. Ми плакали разом так само часто, як і сміялися. Й розкривали одна одній серця і найпотаємніші бажання. Ми не були сестрами по крові, але самі обирали ними бути. Та ніхто з нас

не підозрював, що насправді нас пов’язувало щось набагато зловісніше.

Нонна ще раз окинула поглядом околиці перед тим, як зникнути разом із Кароліною. Частина мене хотіла піти за ними, поглянути, куди вони рухалися і що замислювали, але у мене не було на це часу. Я постояла в темряві ще кілька хвилин, щоб переконатися, що вони не повернуться і не утнуть чогось мерзенного. Скориставшись своїм надприроднім чуттям, я прислухалася, чи ніхто не ходить поблизу. Де б відьми не були, вони зникли.

Я швидко підбігла до порога і піднесла кулак до дверей. Доволі голосно постукала, аби Клавдія мене почула, але не так, щоб розбудити сусідів, здивувавши своїм візитом. За кілька секунд поверхом вище запалала свічка. Я швидко озирнулася на вулицю позаду. Ніяких умбра-демонів видно не було, а лише чулося приглушене дихання смертних, що спали у своїх будинках поблизу.

Минуло ще трохи часу, і нарешті засув зрушив із місця і двері розчахнулися переді мною. Мене зустріла подруга з широко розкритим ротом і запросила всередину.

— Еміліє! Святі зірки! Ти... у тебе інший колір очей. — Вона похитала головою і зробила крок назад. — Заходь. Нонна казала, що ти зникла. З тобою все добре? Де ти була? Я так переймалася. Мені здавалося, що хто б не вбивав тих відьом, він дістався і до тебе, а всі навколо просто не хотіли розповідати мені про це.

Я ступила у її дім. Вона зачинила двері за нами, і ми обійнялися. Після всього, що сталося зі мною, після всього, що я дізналася і як змінилася, я була рада відчути, що є принаймні одна людина, якій справді було небайдуже.

Навіть якщо все було не так, як ми уявляли, зв’язок між нами був справжнім. Можливо, він був єдиною справжньою річчю в усьому цьому світі, створеному із вигадки. І навіть він був дуже крихкий і упав би, якби вона захотіла повернути собі спогади.

— Я хотіла б розповісти тобі усе, — сказала я щиро. — Але не можу лишитися надовго, а ти не можеш нікому говорити про те, що бачила мене.

— Що в біса відбувається, Еміліє?! Шабаш розпався, але вони все одно не допускають до зустрічей нікого, крім хіба членів ради. Я намагалася провести сеанс віщування, але це відчувається так, наче вони наклали якесь стримувальне закляття на мою магію. Я навіть не бачу снів.

Я майже забула, що у Клавдії був дар провидіння і віщування, благословенний богинею. Іноді у неї були видіння, розгадати які ми не могли.

Я добре знала, як це — коли твою магію блокують, тому мені було шкода, що відьми обірвали магічні крила моєї подруги. Мені було цікаво, що вони ще могли забрати у неї, які ще сили спали всередині Клавдії, пригадати які вона не могла. Гі мати завжди плела інтриги, вигадувала якісь сценарії, тому навіть зараз здавалося, наче вона грала в якусь гру.

— Знаєш, що найдивніше? — запитала вона, а я похитала головою. — їм вдалося звільнити свідомість нещасної Софії Санторіні від прокляття. Тітка саме пішла навідати її, щоб дізнатися, чи та щось пам’ятає.

Я злегка стиснула її руку, а потім зробила крок назад. Принаймні тепер я знала, куди попрямували Софія і Нонна.

— Не варто вірити всьому, що говорять відьми. Вони необов’язково поганці в цій історії, але завжди переслідують свої цілі.

— Відьми? — Клавдія звела брови. — Ти звучиш так, наче не вважаєш себе однією з нас.

Я глибоко вдихнула і підняла руки, щоб викликати полум’яні квіти. Я помітила, як збентеження на обличчі подруги змінюється на подив. Вона потягнулася до квітки і швидко відсмикнула руку, запитально позираючи на мене.

— Свята богине! Ти ж не... — її голос перетворився на шепіт. — Але як?

— Це дуже довга і заплутана казка.

Вона поглянула на мене, а потім знову на полум’яну квітку. Я помітила трепет на її обличчі. Здавалося, Клавдія готова вибухнути запитаннями.

— Якщо враховувати, що у тебе є вогняна сила і ти богиня, то можу тільки уявити. — Вона розвернулася і вказала мені на стілець. — Сядьмо.

Я робила все, щоб не підганяти її, намагаючись не фокусуватися на часі, що спливав, тому просто послідувала за нею на маленьку кухню. Клавдія відчинила дверцята однієї з шафок і почала наливати нам щось випити зі своєї особистої колекції напоїв.

Я помітила сушені трави, що висіли поряд, вони були потрібні для тоніка забуття. Я важко ковтнула повітря. Вона поставила напій переді мною. Її брови підскочили вгору.

— Розкажи мені. Я маю знати, що відбувається.

— Якщо коротко, то відьми наклали стримувальне закляття на мене і Вітторію, позбавляючи нас нашої магії і безсмертя, щоб зробити з нас смертних відьом. Те прокляття, про яке ти колись говорила, те, що стосується диявола. Воно стосується кількох створінь, включно зі мною і Вітторією.

Клавдія притиснулася до кухонного столика і відставила свій напій.

— Мої ліпші подруги — богині. Потрібен час, щоб це осягнути. Почуваюся так, ніби маю поклонитися чи помолитися. — Гі обличчя наповнилося жахом. — Мені треба звести вівтар? Святі зорі, Ем, це так дивно.

Попри всі темні речі у моєму житті, я засміялася. Мій сміх лунав щиро, щасливо. Та її запитання не були пронизані сарказмом, лише хвилюванням.

— Прошу, не треба поклонятися чи молитися. Особливо Вітторії. Ти ж знаєш, якою зарозумілою вона іноді буває.

Гі очі налилися сльозами.

— Вітторія жива?

Надія, що проявилася на її обличчі, змусила щось у моїх грудях напружитися. Я кивнула.

— Так, її смерть була початком шляху до розвіювання стримувального закляття. Вона дізналася, що відбувалося, бо їй про це нашепотіла книга заклять. Вона «підлаштувала» власне вбивство, щоб звільнитися і спланувати нашу помсту. — Я не хотіла налякати подругу, тому швидко змінила тему. — Існує зброя, що називається Нищівний клинок. Це єдиний кинджал, що здатний розвіювати прокляття.

— Еміліє, ні! — Клавдія різко схопила повітря. — Прокляті предмети вимагають величезної плати.

— Я знаю. — Я уважно спостерігала за нею. — Прошу, мені треба, щоб ти допомогла мені його активувати. І розповіла, що мені треба робити, аби розвіяти прокляття. Час спливає. У мене лишилося менше доби.

Подруга заперечно похитала головою.

— Я... не можу. Ти знаєш, я усе зробила б заради тебе, але, будь ласка, не проси у мене подібного.

— Ти не пам’ятаєш, як?

Вона сумно посміхнулася.

— Це дещо, що мені нав’язала тітка з моменту, коли я почала жити з нею. Думаю, ти просто не знаєш, яку ціну доведеться сплатити... тобі.

Я зітхнула.

— Я готова сплатити будь-яку ціну, тільки скажи, що мені зробити.

ЇЇ бажання допомогти затьмарила нерішучість.

— Клинок вимагає рівнозначного обміну, — сказала вона зрештою. — Якщо ти захочеш розвіяти прокляття, клинок захоче використати твої сили сповна. — Клавдія нахилилася і підняла шматок травертинового кахля, під яким лежав клинок, замотаний у тканину. — Проклятий має скористатися ним. Добровільно.

Я здригнулася від жаху.

— Що ти маєш на увазі?

— Проклятий має згодувати клинкові всю твою магію, до останньої краплі.

Я подивилася на кинджал у її руці. Він нічим не відрізнявся від звичайного: метал виблискував у світлі свічок, руків’я було виготовлене зі шкіри і оніксу. Він був доволі непримітним як для такої сильної зброї. Не здавалося, що за його допомогою можна було вбити котрогось із князів пекла чи розвіяти прокляття. Саме тому, якщо не враховувати, що він лежав захований у підлозі моєї подруги, його неможливо було віднайти десятиліттями.

— Ціна — це магія за магію, — повторила я. Клавдія кивнула. — Коли ти сказала «згодувати клинкові», ти мала на увазі, що його мають увігнати у мене?

— Так.

— І це може зробити тільки той, кого прокляли?

— Так. Узагалі, розвіювання прокляття — це складний процес. — Клавдія важко зітхнула. — Моя

кров активує його, але потім усе залежить від того, чи буде дотримано усіх правил. Той, хто віддає себе в жертву, має робити це добровільно. Як і той, хто завдаватиме удару.

Гнів мав добровільно нашкодити мені, і я сумнівалася, що переконати його зробити це буде легко. Також була ще одна річ, на якій я досі не зосереджувалася. Частина, яка вимагала того, що я маю віддати всі свої сили. Назавжди. Я тільки отримала їх назад і почувалася цілісною вперше за, здавалося, вічність. Тепер боги сміялися наді мною, змушуючи мене знову позбутися їх. Позбутися моєї власної волі. І зробити це без вагань і шкодувань.

Перша відьма знову відніме у мене щось важливе, і я ненавиділа цю ситуацію.

— Є ще однин нюанс, — сказала Клавдія. Та на цьому етапі здивувати мене було б важко. Цей проклятий предмет створила мстива відьма, тому, звісно, є ще один неприємний момент. Сурсея точно не керувалася добрими намірами, тому я підготувалася. — Як тільки я активую його за допомогою своєї крові, у тебе буде лише одна година, щоб виконати обмін. Клинок дає лише одну спробу, щоб розвіяти лише одне прокляття.

— Як це працює?

— Як тільки я підживлю його своєю кров’ю, ти матимеш зробити те саме. Тоді починається відлік.

Це означало, що у мене була лише година, щоб повернутися до Семи кіл, вирішити, чи я справді готова віддати свої сили, переконати чоловіка пронизати мене клинком і, звісно, розвіяти прокляття до того, як ми назавжди втратимо цю можливість. Хоча... прокляття! Ні, я не хотіла тягнути Клавдію за собою.

— Я можу піти з тобою, — промовила вона, читаючи мої думки і переживання, що, ймовірно,

відображалися на моєму обличчі. — Хай куди ти прямуватимеш, я піду з тобою і впевнюся, що ти маєш ту годину.

Обличчя Клавдії не таїло в собі ніяких хитрощів, ніяких прихованих цілей. Вона просто була хорошою подругою. Хорошою людиною. Кимось, хто був готовий допомогти дорогій людині у скрутні часи.

І я ніколи не поставила б її у ситуацію, в якій вона таким чином могла б розкрити свою справжню особистість або дозволити це зробити тим, хто шукав її. Колись я плела інтриги за її спиною, але більше ніколи не припущуся подібної помилки. Якщо я маю пожертвувати своєю силою, щоб змінити увесь біль, якого їй завдала моя співпраця з Першою відьмою, то я зроблю це без зайвих роздумів.

Я виправлю помилки і зміню все на ліпше.

Я витягла з корсета камінь спогадів і поклала на стіл перед собою. Клавдія поглянула на нього, її обличчя зблідло.

— Цей камінь спогадів може розповісти причину, чому я не можу просити тебе піти зі мною. Він належить тобі. Це те, що ти колись обрала стерти, забути назавжди. Я лишаю його тут на випадок, якщо ти колись захочеш відповідей. — Мені хотілося дати їй більше. Я витягнула маленький шкіряний мішечок з-під свого пояса і поклала камінь всередину, щоб Клавдія вирішила, що робити з ним, не торкаючись. — Дехто, кому я надзвичайно довіряю, колись сказав мені: щойно довідаєшся правду — дороги назад уже немає. Тому обирай виважено. Для тебе у цьому немає поспіху чи осуду.

— Ти шкодуєш? — запитала Клавдія тихим голосом, її дотик був сповнений суму. — Шкодуєш, що розкрила правду?

Я подумала про біль, про обман, про чисельні зради.

— Життя було б простішим, якби цього не сталося. Воно було б звичнішим. Але ні. Я не хотіла б повернутися назад, навіть якби мала вибір. Та це рішення, яке тільки ти можеш зробити. Якщо зараз твоє життя повне щастя і радощів, тільки це має значення.

Не відриваючи очей від каменя спогадів, вона прошепотіла:

— Іноді я бачу сни про життя, яким могла б жити. Про чоловіка, якого могла б кохати. Але ці сни завжди закінчуються нічними кошмарами. Він вириває мені серце. Та бувають кошмари, в яких я роблю це сама і собі, і йому. — Коли вона нарешті підвела погляд вгору, вираз її обличчя був сповнений вдячності, але не полегшення. — Дякую тобі за камінь і за те, що дала мені вибір. Готова активувати клинок?

Я не була готовою, але мала бути, тому кивнула.

— Дякую, Клавдіє, за те, що завжди була моєю справжньою подругою.

Її посмішка була повна лукавості.

— Упевнена, у майбутньому на нас чекає багато лихих пригод. А тепер, богине, дайте мені свою долоню. Зараз настане найочікуваніша година вашого існування.

РОЗДІЛ 25 і

Гнів пильно вдивлявся у легендарний клинок. Він був здивований, що я витягнула Нищівний клинок тільки після того, як сказала, що ми маємо зробити для того, щоб розвіяти прокляття. Тепер він дивився на нього так, наче той був отруйною гадюкою, яку я якимось чином пронесла до його особистої бібліотеки і посадила йому на коліна. Він відсунув кинджал столом подалі від себе, зброя завібрувала.

- Ні!

— Я обираю віддати свою магію. Не можу уявити ліпшої причини, щоб зробити це.

Демон схрестив руки на грудях, вираз його обличчя потемнішав, а настрій передбачав бурю.

— Я поважаю твій вибір, але небажання пронизувати клинком власну дружину, — це мій.

Ми дивилися одне на одного, жоден із нас не збирався поступатися. У будь-якому іншому разі, в іншій ситуації я не сперечалася б. Він мав право зробити вибір без мого втручання, але ця ситуація стосувалася не тільки його. І не тільки нас двох. І ми мали діяти негайно.

— У нас немає часу і вибору. У прямому сенсі цих слів. Ми маємо менше година, щоб здійснити задумане, інакше втратимо цю можливість. Прошу! Не сперечайся зі мною через це. Це найліпший спосіб для нас нарешті розірвати це прокляття, і ти знаєш це.

— А якщо відьми брешуть? Що тоді? Ти і справді віриш Сурсеї? — Він встав зі свого великого крісла і провів пальцем по лезу кинджала, до якого відмовлявся торкатися. Мабуть, це єдиний клинок, що був не до вподоби воєначальнику. Та за іронічним збігом обставин саме це — кинджал, якого він найбільше потребував. Сурсея добре зіграла в цю гру. — Вони вже довели, що увесь час брешуть і маніпулюють. Хто гарантує: якщо я пронизаю тебе цією зброєю і заберу твої сили, то ти не загинеш? Як нам знати, що клинок і справді потребує твоєї магії, а не вони самі хочуть забрати її у тебе? Ми не маємо достатньо інформації, тому я не можу ризикувати тобою чи твоєю магією, що може опинитися у ворожих руках. Особливо, враховуючи причетність Сурсеї.

Я стиснула губи. Я не могла розказати йому, хто дав мені цю інформацію, хто допоміг.

— Я довіряю своєму інформаторові, а ти маєш довіритися мені.

— Проблема полягає не у моїй довірі. — Гнів закрокував кімнатою, поставивши руки в боки. — Твій інформатор також може бути надійним, але немає гарантії, що інформацію, якою він володіє, йому не підсунули. Він може не знати, що вона неправдива. Якби я знав, від кого ти її отримала, я зміг би сказати більше.

Я вже зважила, що спогади Клавдії могли бути змінені магічним чином, проте все одно вирішила здійснити план. Я подивилася на годинник біля каміна. Я не знала, скільки часу може забрати процес позбавлення мене магії, тому не хотіла гаятися на сварки. Я кохаю свого чоловіка, але не зраджу подругу вдруге. Клавдія сама мала обрати, чи хотіла повертатися до світу князів пекла.

Я також не могла поставити Гніва в ситуацію, коли йому доведеться щось приховувати від власного брата. Якби Гординя дізнався, що Гнів розумів, що дружина брата жива, знав би, де вона, він би не пробачив і не забув подібне. І мав би рацію.

Я благально підняла руки.

— Клинок може мене вбити, але він також може зробити те, що ти, твої брати, Сурсея, і мій інформатор очікують від нього: він може розвіяти прокляття. Коли я вперше викликала тебе, ти сказав, що одного дня я називатиму тебе «смерть». Мабуть, ти розумів, що така ситуація можлива, але тоді тебе це не спинило. Не треба ніжностей тепер, демоне. Особливо зараз — коли ми потребуємо твого гріха найбільше.

Погляд Гніва сяяв неприборканим золотавим відтінком, коли наші очі вдивлялися одні в одні.

— Припини!

— Ні! — я відчула легке поколювання його гріха і кинулася до нього, обвівши його поглядом від чола до самих п’ят. — Коли я пронизала тебе кинджалом, то зненавиділа те, що сталося. Я зненавиділа той факт, що ти змусив мене вчинити щось жахливе, але це було мені необхідно. Я не хочу нести у світ тільки помсту і ненависть. Я хочу виправити жахливу помилку. Це правильний вчинок, і я знаю, що тобі не байдуже на справедливість, на рівність. Навіть коли вона стосується тебе особисто і дається нелегко. Скажеш мені, що думаєш, тоді коли зможеш висловити свої почуття. — Я стала навшпиньки і піднесла губи до його вуха. — А потім візьмеш мене тут, на цьому столі, і покажеш мені свою любов.

Гнів так міцно зціпив зуби, що я здивувалася, що він не розтрощив їх. Він відійшов подалі й поглянув на мене так, ніби водночас намагався запам’ятати

риси мого обличчя і відчайдушно намагався знайти у них шлях назад. Проте могутній демон війни знав, що я мала рацію.

— Мій корнічелло у тебе? — запитала я. — А Вітторії?

Температура навколо впала.

— Думаєш, мої крила змусять мене це зробити? — голос Гніва звучав небезпечно, він походжав кімнатою. — Думаєш, я можу ризикнути тобою заради їх повернення?

— Але я хочу переконатися, що після того як прокляття розвіється, ми точно отримаємо те, чого хочемо. Якщо твої крила повернуться, це буде доказ того, що прокляття знищено. — Моє дихання виривалося клубками пари, адже тепер у кімнаті було ще холодніше. Залізну люстру над нами вкрила крига. — Ми пройдемо крізь ці випробування, Самаелю. — Мені в голову прийшла нова думка. Мій чоловік завжди хотів, щоб ми були рівні, тому, можливо, якби він забрав мою магію, то йому довелося б нести ще один тягар. — Ти не хочеш стосунків, якщо у мене не буде моєї магії?

Він кинув на мене роздратований погляд.

— У тебе не було сил майже протягом двох десятиліть, якщо рахувати за темпом життя Мінливих островів. Ти могла всього лиш накладати прості закляття, будучи тіньовою відьмою. Найбільшою проблемою для мене тоді була моя злість на те, що вони вчинили з тобою так, а ще — що ти не могла дізнатися правду, але загалом для мене це зовсім не мало значення.

— Але усе буде інакше, адже у мене більше ніколи не буде такої магії й такої сили. Ти через це переймаєшся? Переймаєшся за свій двір? Упевнена, буде

багато лордів Макаденів, яким подобатиметься підливати олії у вогонь і пліткувати. Вони називатимуть тебе слабким, бо ти обрав власне серце, і це може принести занепад твоєму двору.

Його лють зависла у повітрі, й він різко відповів.

— Мені срати з високої гори на двір, моя леді. Тебе робить сильною не магія, а твоя сміливість, твоє серце, твій розум. Твоя душа робить тебе силою, з якою варто рахуватися. Моє єдине хвилювання полягає в тому, чи вдасться тобі вижити. Ти моя — без магії, без королівських титулів. Мені байдуже на все, крім твого щастя. Щойно я отримаю назад свою силу, мені стане її на нас обох. Повір.

Якби тільки він міг поділитися нею зі мною. Я потягнулася до його руки і почала виводити кола на його шкірі пальцем.

— Наш час стікає. Де мені стати? Біля столу? Чи ліпше буде, якщо я сидітиму?

Він заперечно похитав головою.

— Я накажу викликати Стару відьму. Має бути якесь рішення цьому.

— Ми не знаємо, де вона, — я ніжно стиснула його руку. — І якщо ми зволікатимемо, у нас може ніколи більше не бути такого шансу. Прошу! Не ховай своє серце через страх.

Я відпустила його руку і підійшла до столу, я вихопила Нищівний клинок із того місця, в якому він лишив його, і протягнула його вперед, обернувши руків’ям.

— Візьми його. — Крига оповила дерев’яні полички, вкрила книги про кожен із демонічних дворів. Я не зважала на це. Температура не піднялася, але Гнів нарешті підійшов до мене і взяв клинок. Було зарано відчувати полегшення, хоча перший крок

і зроблено. — Візьми амулети й надягни їх. Як тільки будеш готовий, ми зробимо це.

Не сказавши ні слова, Гнів витягнув щось із мішечка у потаємному сховку біля каміна і поклав собі на долоню. Срібний і золотистий ріжечки зблиснули у світлі вогнища. Наші амулети.

Я нічого не відчула, коли поглянула на них. Не було жодного відчуття, що нагадувало б ностальгію. Не було теплих спогадів про те, як ми з Вітторією благословляли їх, доки Нонна давала вказівки. Я бачила їх такими, якими вони були: лишень предметами, що приносили біль і муки моєму чоловікові роками. Предметами, що затуманювали наші з Вітторією спогади і залишали нас у темряві невідомості. Час повернути їх тому, кому вони належали. Гнів одягнув їх через голову, зціпивши зуби, а потім підійшов ближче.

Він стояв переді мною з клинком у руці й дивився вниз. Вираз його обличчя був таким само холодним, як і кімната, в якій ми стояли. Мій чоловік знову надягнув маску, він був королем, якого потребувало усе його королівство, не тільки один двір. Він також був партнером, якого потребувала я.

Ми пройшли разом крізь пекло у прямому значенні цього слова. Це рішення налагодить усе у цьому світі. Я контролювала свої емоції, не бажаючи навіть на секунду виказувати сумнів. Якби він відчув тривогу від мене, то прирік би нас на вічність без любові.

Увага Гніва нарешті припала до мого корсета. Сьогодні я була у простому рожево-золотистому вбранні з вишитими лавандовими, ніжно-блакитними і зеленими квітами. Одразу після повернення від Клавдії я швидко переодяглася, адже не хотілося, щоб на мені лишилися сліди від того місця, в якому я перебувала.

Тоді я не замислювалася ні про що, крім прокляття, тому схопила в шафі перше, що трапилося на очі.

Тепер я розуміла, як помилилася, вдягнувши ніжно-рожеву сукню замість чорної. Моєму чоловікові доведеться спостерігати за тим, як я стікаю кров’ю, щойно він увіткне у мене клинок. Так само, як тоді, коли я зробила це з ним. Тоді він також був вбраний у білу сорочку. Я не бажала йому того, що сама пережила тоді.

Занімілими пальцями я розстібнула передню частину своєї сукні, оголивши шкіру біля серця. Я тримала його погляд, наповнивши його любов’ю і всіма іншими почуттями, що мала до нього. Я уявила, як це — цілувати його, кохатися з ним, зливатися в одне ціле.

Ненависть, страх і помста роз’єднали нас, а кохання було здатним зцілити.

Колись давно Нонна-Марія порадила мені йти за власним серцем. І навіть попри те що вона обманювала мене, попри те що я вже не мала свого серця смертної, тепер я чула в тих словах правду. Любов була найсильнішою магією. Неважливо, на яку кількість поворотів і перешкод я натрапила на своєму шляху, зрештою я віднайшла власний дім. І ніхто й ніщо — ні прокляття, ні жодна інша сила — не зможе забрати його у мене знову.

— Я кохаю тебе.

Гнів не міг сказати те саме, але холод на його обличчі розтанув. Він підніс губи до моїх, і його поцілунок був пристрасним і сповненим жадання. Він відчув емоції, які я випромінювала, і знав, що я хотіла зробити це кожним куточком своєї проклятої душі. І я поцілувала його так само нестримно і несамовито. Його язик хотів торкнутися мого, тому я розтулила губи,

а потім відчула металеве поколювання, що пробивалося глибше до моїх грудей. Гнів укусив мене за губу, відволікаючи від болю, а Нищівний клинок впивався у мене дедалі сильніше.

— Incipio*, — Гнів прошепотів закляття активації, все ще притискаючись до моїх губ.

Я закричала, проковтнувши цей звук одразу ж після того, як чоловік знову відчайдушно поцілував мене. Він зробив це так, наче наші губи і язики прив’язували мене до нього і утримали б мене від падіння у світ смертельної безодні.

Як тільки Гнів проказав закляття, моя магія зависла у повітрі, відчуваючи нового господаря, який тепер контролював її. Вона відчула Нищівний клинок. Аж раптом я зрозуміла, що вона не хотіла коритися йому. З моїх грудей вирвалося справжнє пекло, воно боролося з наполегливим клинком. Та я віддавала свою силу добровільно, і вона не могла не піддатися виклику.

Я закричала, коли моє тіло запекло через нагріте лезо. Метал розпікся всередині мене, і я ніколи ще не знала таких тортур, які мусила переживати зараз. Вуста Гніва торкнулися мого підборіддя, а потім мого чола, він обвив руки навколо мене так, наче міг забрати увесь мій біль.

— Т-с-с. — Він поцілував мої скроні. — Усе добре. Скоро це скінчиться.

Я намагалася зосередитися на його повітряних поцілунках, схопитися за промінчик світла, що світив між нами. Та марно. Біль ставав дедалі нестерпнішим і затягував мене у темряву. Це було страшніше, ніж тоді, коли Вітторія виривала моє серце. Я не бачила

* Починаємо (лат.).

кінця і не відчувала час, а клинок продовжував виривати з моїх грудей магію.

Між нами розгорілося рожево-золотаве полум’я, клинок засмоктав вогонь перед тим, як той міг торкнутися Гніва. Я заплющила очі, зціпивши зуби; жар навколо наростав. Над моїми бровами виступили крапельки поту, він стікав моїми грудьми і шипів лезом у моїх грудях.

Моїм обличчям заструменіли сльози, змочивши пальці Гніва, які досі міцно стискали Нищівний клинок. Мій інстинкт вижити і повернути власну силу змусив мене боротися. Я не уявляла, що для того щоб розімкнути мої руки і забрати у мене силу, доведеться так тяжко битися. Ці жахливі магічні тортури продовжувалися протягом кількох хвилин, що відчувалися годинами.

Дірка у моїх грудях розширювалася, і тепер там, де колись були мої сили, зяяла порожнеча. Моє тіло ставало слабшим із кожною частинкою магії, що полишала мене. Інстинкт боротися далі також покинув моє напружене тіло. Я припинила кричати, а мої коліна затряслися. Аж раптом Гнів витягнув клинок. Він задзвенів підлогою, а Гнів підхопив мене і притиснув до своїх грудей. Його серце нестримно стукотіло. Здавалося, саме цей ритм і перекачував кров моїм тілом.

Я не померла, але почувалася так, наче частина мене зникла. Я схлипнула, не розуміючи, чи то від полегшення після того, що ми зробили, чи то через те, що втратила. Можливо, через усе це. Я міцно заплющила очі, наче це могло зупинити сльози.

Гнів стиснув сильніше, похитуючи мене кілька хвилин, доки всеохопне відчуття втрати трохи відступило. Я не хотіла, щоб він шкодував через наш вибір, тому намагалася зібратися докупи.

Навколо було спекотно, і я нарешті розкрила очі. Прекрасні полум’яні крила розкрилися позаду Гніва. Вони були сріблястими і нагадували мені щось шалене. Ще одна сльоза скотилася моєю щокою. Цього разу не через сум чи побивання, а від того, що божественна велич була так близько до мене. Ми з Вітторією були богинями потойбіччя, але Гнів був справжнім виявом дивовижі. Мене поглинуло почуття любові, що відходило від нього.

Відчуття втрати і смуток нікуди не поділися, але я дозволила трепету заступити мій сум і нагадати мені про те, що я отримала натомість. Про те, що отримали ми. Ми і справді розвіяли прокляття. Ця частина нічного жахіття скінчилася.

Як вгорі, так і внизу. Разом ми досягли балансу. Ми перемогли, та все ж...

— Вони неймовірні, — прошепотіла я, кліпаючи, тимчасом як крила дедалі більшали. Я ніколи не бачила нічого достоту приголомшливого і смертоносного у своєму житті. Навіть у попередньому житті Гнів ніколи не показував мені свої крила. Вони були зброєю, яку він обирав ховати від інших. — Ти неймовірний.

Гнів притиснув мене міцніше, поклавши підборіддя мені на голову. Напруження й досі не покинуло його тіла, але, здавалося, він був набагато сильнішим, ніж до того, що сталося.

Він не промовив жодного слова після того, як ми розвіяли прокляття.

Крапля поту скотилася по моєму обличчю до шиї, моїм тілом прокотився мороз. Гнів злегка затремтів, ховаючи обличчя у моєму волоссі, і я зрозуміла, що моїм тілом стікав не піт, а сльози. Я спромоглася обвити руки навколо нього, обіймаючи його, доки він плакав.

— У нас усе гаразд, — промовила я. — Усе гаразд, усе скінчено.

Князь розкрив свої могутні крила, і я помітила маленькі золотаві іскорки у вогні, яким палали деякі з пір’їнок. Та потім я перевела увагу із золотих іскорок на срібні кінчики. Кольори наших амулетів окреслювали крила. Мені завжди було цікаво, що вони могли означати. Колись я думала: це тому, що один із них був благословенний богинею сонця, а інший — богинею місяця. Як я помилялася.

Гнів зробив глибокий вдих, а потім повільно видихнув. Він притиснув іуби до мого чола і поставив мене на ноги. Я не могла відірвати очей від вогняних крил. Вони нагадували мені про мою магію, хоча я не відчувала спорідненості з ними. Крила випромінювали його самого і його магію, але я була наче комашка, що летить на світло. Я потягнулася, щоб торкнутися одного крила, але одразу ж відсмикнула руку.

— Я забула, що, ймовірно, тепер вогонь обпече мене.

Мене знову накрило хвилею суму, коли я спробувала викликати свої сили. Тріщина всередині розкрилася ще ширше, вивільняючи порожнечу, що тепер заполоняла те місце, де колись жевріло джерело моєї магії, очікуючи, коли я пірну в нього. Тепер там не було нічого. Я почувалася так, наче втратила кінцівку. Моє тіло все ще тягнулося до магії й не розуміло, чому не може більше охопити її. Я кліпала очима, доки сльози припинили падати, доки опанувала себе. Попри втрату я все одно щаслива, тому що розвіяла прокляття. Мені хотілося порятунку після ролі мстивої богині, яку я так добре грала. Втім я все одно оплакувала свою втрату, навіть попри те хороше, що вона принесла. Я гостро відчувала все, що відбулося.

Я більше не знатиму, як це — володіти полум’яною силою.

— Торкнися до них. — Гнів пильно дивився на мене, відчуваючи мої емоції. — Я здатен контролювати свої крила. І навіть якби це було не так, ти — моя дружина, тому вони не обпечуть тебе, вони будуть теплими на дотик.

Я нерішуче потягнулася вперед, переплітаючи пальці з магічними вогняними пір’їнками. Гнів мав рацію, вони не обпікали. Дотик до них нагадував тепло сонячного промінчика на руці або ж відчуття, коли занурюєш руку в морську воду влітку.

Це нагадувало мені про мою магію. Вона була затишною, але також була здатною на масове знищення. І хоча ця сила вже не була моєю, я відчувала, що він носить частинку її в собі.

— Крила, зображені у твоїй тронній залі, — темні, — сказала я. — Я не очікувала побачити їх такими.

— Я змінив вітражі, щоб зобразити їх такими, якими бачив їх востаннє.

Я пригадала сцену, яку бачила у спогадах Сурсеї. Пригадала, як крила набули попелястого відтінку, коли відьма висмоктала з них усю магію. Я раділа, що ми перемогли, що ми здолали когось, хто аж так керувався ненавистю. І зробили це за допомогою нашої любові.

Мої губи вигнулися, коли я ще раз погладила одне із пер, вогонь якого приємно пощипував мою шкіру. Я провела пальцем по внутрішній частині крила і відчула таке саме пощипування на своїй спині. Я одразу ж кинула погляд на чоловіка, помічаючи його зловісний вираз обличчя.

— Що це? — запитала я, відчуваючи, як моїм тілом прокотився жар, ніби від ніжного дотику пір’я. Моя

шкіра ще кілька секунд поколювала у тому місці, де мене торкнулося магічне перо.

— Мабуть, я забув розповісти про ще одну здатність, яку втратив тоді, коли в мене відібрали крила.

Ще одне перо, що несло в собі медове тепло, нависло над моєю шиєю, торкаючись її, спускаючись до моїх ключиць, а потім ніжно погладило рану від Нищівного клинка.

Та перо дуже швидко піднялося вгору, малюючи кола на моїх грудях. Порожнеча і смуток, які я відчувала, зникли. Натомість, мене оповило тепло, що наростало внизу живота.

— Хай прокляне мене диявол! — Я впилася пальцями у плечі Гніва, коли нечестиві дотики спустилися на внутрішню частину мого стегна, звиваючись.

— Не варто, моя леді. Досить із нас проклять. — Сміх Гніва був справжнім і чуттєвим; перо затріпотіло на моєму стегні, і я вилаялася, важко дихаючи. — Хтивість — не єдиний, хто може викликати бажання. Тільки зараз я викликаю не твоє. — Він підвів вуста до мого вуха, злегка цілуючи його. — Я розпалюю своє.

Тепер ніжне, повітряне відчуття перетворилося на полум’яну руку. Гнів посміхнувся і притиснув нас до полиці з книжками, повільно зводячи мої руки над головою. Він розправив свої славнозвісні крила, закриваючи нас в інтимності моменту під вогняною ковдрою світлої гарячої пристрасті.

Він нахилився і знову торкнувся вустами мого вуха.

— Хочете побачити, на які гріховні речі здатні ці крила, моя леді?

РОЗДІЛ 26

Тепло пульсувало у мене між стегнами. Магія Гніва була такою ж ніжною, як оксамит. Він гладив мене, очікуючи на відповідь. Я швидко забула про клинок, який нещодавно впивався у моє тіло. Особливо через мою надзвичайну здатність до зцілення, а також через пестощі мого князя. Замість перейматися втратою магії, я зосередилася на своєму чоловікові й нечестивому блиску його очей, на спокусливій інтимності, що дарували нам його крила, а також на тому, що ми могли зробити, приховані від сторонніх очей.

Я звернула увагу на його губи, яскраво уявляючи всі цікаві місця, де ми могли б кохатися у різноманітних позах. Втрата магії надзвичайно боліла мені, але думки про нас із Гнівом десь високо над нашим королівством, де ми зливалися воєдино між місяцем і зорями, полегшували мої страждання.

Якщо придивитися, можна віднайти магію в щоденному житті. Кохання з королем демонів поміж зірок точно не було чимось звичним. Ми розвіяли прокляття, тепер не було обмежень всьому тому, чого ми могли досягти разом. Я окинула поглядом ланцюги, що звисали зі стелі алькову, і мене заполонили нові лукаві ідеї.

— Я не знаю, що саме ти думаєш, але відчуваю твої емоції. — Він вкрив поцілунками мою шию,

і я заплющила очі. Гнів знав, які саме дотики зводять мене з розуму. — Якщо хочете мене, тільки скажіть, моя леді. — Він намацав оголене тіло під моїм корсетом, його дотики були втіленням спокуси. — Моя королево. — Він нахилився і тепер торкнувся язиком там, де раніше були його пальці. — Моє кохання.

Він зімкнув губи на моїх грудях, і я затамувала подих після його слів і того, як він посмоктував і потирав моє тіло через тканину.

— Я хочу тебе, Самаелю.

І щойно я прошепотіла згоду, Гнів припинив стримувати свою магію. М’які, вишукані, повітряні дотики оповили центр мого задоволення, дражнячи мою плоть. Приємне відчуття всередині мене наростало. Інше полум’яне перо пестило мої груди, а мій чоловік злився зі мною у повільному поцілунку.

Мої руки й досі були піднятими високо над головою, Гнів цілував мене з язиком, а його магія ніжно пестила мене у найпікантніших зонах мого тіла. Моїм тілом прокотилося задоволення, електризуючи кожен нерв. Магія демона ставала дедалі наполегливішою, він віддавав іще більше сили фантомним рукам насолоди.

Колись Гнів говорив називати його тим, хто править беззаперечним жаданням, і я думала, що знала, яким ніжним і спокусливим він був насправді. Та нічого, абсолютно нічого не могло зрівнятися з почуттями, що я переживала зараз.

Ні магія Хтивості, ні Жадібності не могла дорівнятися до нього. Гріховна вечірка Ненажерливості, де я спостерігала за парами, що цілком віддаються своїм найнестримнішим бажанням, також і близько не стояла із силою Гнівового... кохання.

І я зараз говорю навіть не про магію, що він використовував на мені, не про всю ту невичерпну силу, якою володів. А про увагу і піклування, що він дарував мені, про його безмежне бажання задовольнити мене, задовольнити людину, яку він кохав у всі можливі способи. Саме це і робило цей досвід особливим. Жадання Гніва проявити свою любов виходило за межі базових потреб мого тіла. Звісно, він хотів задовольнити мене фізично, та насамперед для нього важили мої почуття. Мої душа і свідомість. Я хотіла цього так само.

Магія Гніва проникла всередину мене, викликаючи поєднання божественних відчуттів від гарячих поцілунків, глибоких входжень, що наповнювали і розтягували моє тіло. Кожен порух його язика синхронізувався з порухами мого. Тепло магії облизувало мої груди, доки ті стали важкими від бажання. Гнів поцілував мене ще наполегливіше, притискаючи стегнами. Він терся своїм ерегованим збудженням саме там, де я і хотіла його відчути. Я вигиналася під його тілом, бажаючи полегшити прилив бажання.

— Гніве!

Мені не треба було говорити більше ні слова. Одним змахом крил мій чоловік перемістив нас на стіл. Він одним рухом скинув зі столу щоденники і горнятка з чорнилом і поклав мене зверху. Ще через секунду він зняв штани. Тепер він стояв, схилившись наді мною, наче смертоносно прекрасний бог. Князь-демон не зірвав з мене одяг, хоча я бачила, що він хотів цього. Він дозволив мені виковзнути з нього.

Він впивався кожним міліметром моєї шкіри, наче це все, чого він хотів у цьому житті. Я побачила, як зблиск незрозумілої мені емоції освітив його

обличчя, але він відкинув будь-які хвилювання чи сумнів подалі.

Притиснувши свою ерекцію до мого центру, він повільно проштовхнув своє збудження всередину, а потім підніс губи до моїх і прошепотів:

— Я кохаю тебе.

На моїх очах виступили сльози. Я обхопила його ще міцніше, намагаючись назавжди закарбувати цей момент у пам’яті. І хоча він і показував мені свою любов, почути це від нього... це робило все погане, що сталося між нами, не таким і жахливим. Минулого разу, коли він сказав ці доленосні слова, я одразу ж забула їх.

— Я кохаю тебе. — Я оповила його обличчя долонями і невинно поцілувала його, насолоджуючись моментом нашого злиття.

Гнів подався назад, поглянувши мені в очі. На якусь секунду він просто застиг. Він спирався кулаками на стіл обабіч мене, його тіло було таким самим напруженим.

Він готувався до того, що прокляття помститься йому знову. Готувався, що мене заберуть, але цього разу навічно.

Прокляття, Сурсея! Я не дозволю відьмі зруйнувати цей момент. Я віддала свою магію не для того, щоб побачити нажаханий відблиск у його очах. Відблиск невизначеності після зізнання у почуттях, після того, як їх не приховував тонік. Я не дозволю більше сумніву спливати на поверхню кожного разу, коли він промовлятиме три ці заповітні слова.

Я підняла стегна вгору, намагаючись повернути його до реальності і змушуючи його увійти ще глибше. Ми тут. Разом. Нічого не змінить цього. Звісно, якщо ми не вирішимо вбити одне одного, то він мій, а я його навічно.

— Будь ласка, скажи це знову! — Я провела пальцями вгору і вниз його руками, благаючи. Він розправив крила, які нагадували зброю, тепло від них змушувало простір навколо жевріти. Гнів, король демонів, який не боявся нічого, крім можливості втратити мене, завагався. — Я тут, все добре.

Він знову пильно прикипів до мене поглядом.

— Я кохаю тебе.

— Я також кохаю тебе, демоне. — Я потягнулася вперед і погладила тепле перо на його крилі, захоплена поколюванням, що тепер відчувала у всьому тілі. Припинила гратися з його крилами і підтягнула його ближче для довгого поцілунку. Він не вагався ні секунди, щоб відповісти, і його вуста жадно сплелися з моїми. Дякувати богині, тепер його думки нарешті зосередилися на приємніших речах. — Тепер, коли ми вирішили цю проблему, покажи мені всі свої нові хитрощі. Я хочу, щоб ти притиснув мене до кожної бісової поверхні у цій кімнаті.

Будь-які сліди переживання покинули його, їх замінив лукавий відблиск у його очах.

— Нумо випробуймо хоча б половину з них на початку, кохана. Навіть попри те що ти безсмертна, не думаю, що твоє тіло витримає усю міць мого... потенціалу.

Який зарозумілий князь пекла. Я похитнулася вперед, викликавши неочікувану лайку демона, за якою одразу ж послідував сповнений насолоди стогін. Я знову повторила свій рух.

— Кидаю тобі виклик, демоне.

— Пам’ятай, дружино, я тебе попереджав.

Крила демона засяяли срібним світлом, коли він накрив нас ними. Магічне тепло тяглося моїм тілом, наче розтоплений мед, сповзаючи до місця нашого

з Гнівом цілковитого злиття. Тепло затрималося там на хвилину, а потім полилося далі, змушуючи моє тіло нити від насолоди. Мій чоловік воював з моїм тілом найсолодшою з можливих війн. Він виходив і входив у нього знову і знову. Магічне тепло поколювало в кожній частинці мого тіла, тому я досягла піку раніше, ніж він почав справжні тортури.

— Дідько! — вилаялась я. А потім знову і знову. Це було єдине слово, на яке я була тоді здатна.

Низький сміх Гніва у поєднанні з його глибокими рухами змусили мене піднятися над столом. Я вигнула спину, моє тіло знову і знову вибухало від всеохопного відчуття.

— Стримуйся, кохана, ми навіть не встигли переміститися зі столу.

— Ненавиджу тебе! — прокричала я, але звучання цих слів виказувало те, що я мала на увазі абсолютно протилежне, а зрештою перетворилося на стогін, сповнений задоволення. — Ненавиджу тебе у найне-честивіший спосіб.

— Колись ти вже мені таке казала, — Гнів розчахнув мій корсет і провів рукою по тому місцю, де мало бути моє серце перед тим, як припасти до моїх набряклих грудей. — Давай перевіримо, як сильно ти ненавидиш мене зараз.

Мій чоловік дав волю собі й своїй магії, і дуже скоро йому вже не треба були крила, щоб довести нас до вершин. Ми досягали піку вдвох, шепочучи слова, що колись у нас украли. Ми промовляли їх знову і знову і злітали у своїй насолоді дедалі вище понад півдесятка разів.

РОЗДІЛ 27

Гнів витиснув із мочалки всю воду до останньої краплі. Мильна вода з бульбашками стікала вниз моїм тілом. Я сперлася на його груди і заплющила очі, насолоджуючись відчуттям спокою, віддатися якому ми так довго не могли.

Після того як ми дали раду з коханням на щонайменше двох поверхнях у його особистій бібліотеці і після того як він удосталь із мене насміявся, ми перенеслися до ванної кімнати, аби добре відкиснути у воді. Він заховав свої крила, але мені здавалося, наче я досі відчувала примарне тепло, що відходило від них.

Я сиділа між його міцними ногами, поклавши голову на плече, і поволі натирала мочалкою власне тіло. Я ніби вивільнила напруження, що збиралося всередині протягом останніх двох місяців. Звісно, у мене ще була купа справ. Наприклад, рішення, що робити далі з Першою відьмою або як очистити ім’я сестри. Я також не могла забути потребу довести, що Веста була жива і здорова і покинула палац із власного бажання, тому моя сестра ніяк не причетна до її «вбивства». І які хитрі плани не плели б відьми, я сподівалася, що мого вияву сили буде достатньо, аби надовше затримати їх на Мінливих островах. Щодо вампірів, думаю, після жорстокої розправи Гніва

з однією із них, вони десять разів подумають перед тим, як полишити своє королівство і навіть замислитися про війну.

Та зараз, коли прокляття нарешті було розвіяно, ми мали час просто видихнути і насолодитися компанією одне одного, не думаючи ні про кого, хто міг би нам завадити, чи про годинник, який вказував на те, що час спливає. Мені нічого не хотілося більше, ніж відкласти всі ці нагальні питання щонайменше на місяць.

Мене почав долати сон, і я піддалася його заманливій звабі. Це була довга, виснажлива пригода. Спершу я подолала небезпеку, яку відьми обвалили на двір Жадібності, потім подалася на святковий бал, з якого одразу ж перемістилася до Криниці спогадів. Побачивши таємниці, що вона таїла в собі, я навідала Сурсею, тільки щоб відправитися до Клавдії й забрати у неї клинок. Ну, звісно, я також розвіяла прокляття.

Відпочинок ще ніколи не манив мене так, як зараз.

— Нам треба відправити запрошення не пізніше, ніж через годину, — низький голос Гніва пробудив мене від сну. — Запрошення на коронацію. Треба коронувати тебе до настання ночі, якщо це можливо. Оскільки прокляття розвіяно і ти зараз позбавлена власної магії, це найліпший час для когось напасти на нас.

І одразу після цих слів увесь спокій зник. Я крутнулася у його руках.

— Якщо я колись забуду, нагадай мені, будь ласка, що думати, ніби приймати ванну з тобою, це заспокійливо, — помилка. Спершу промова про Нищівний клинок, тепер це. — Я всміхнулася, похитавши головою. — Добре, що я тебе люблю, інакше мені дуже хотілося б потримати твою голову під водою щонайменше кілька секунд.

Він поцілував кінчик мого носа.

— Принаймні ви не сказали «кілька хвилин», моя леді. Це добрий знак.

— Можливо, я занадто люблю деякі частини твого тіла, щоб так просто відмовлятися від них. Навіть якщо мені це пішло б на користь.

Він бризнув на мене водою.

— Я переконаюся, щоб ті частини тіла щоденно задовольняли всі твої потреби, а то можу опинитися на вістрі твого леза.

— Розумний демон. — Я ніжно погладила його шию. Та мою грайливість заступила серйозність. — Як ти думаєш, хто може напасти? Відьми?

— Сурсея зараз під замком, але не думаю, що її місце перебування залишиться таємницею. Шабаш видозмінився, і вони можуть щось замислювати. Вони уже підлаштували напад на двір Жадібності. Якщо не боятимуться твоєї магії, то можуть напасти і на наш двір.

— Щоб звільнити Сурсею.

Гнів кивнув із замисленим виразом обличчя.

— Якщо вони оберуть ідеальний час і якимось чином уникнуть вартових, то зможуть дістатися до неї у той час, коли ми будемо на коронації.

— Це був би ідеальний момент, щоб відволікти увагу, хороша можливість. Та чи наважаться вони на таке одразу після таких страшних втрат?

— Я вірю, що їм стане розуму полишити нас у спокої, особливо після такого сильного підриву їхніх сил, але ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків.

Я уважно подивилася на чоловіка.

— Навіть якщо ймовірність невелика, ти все одно плануєш дії на випадок нападу?

— Більшість із тих, хто отримують заманливу можливість, не відмовляються від неї. Навіть якщо знають, що це пастка, адже завжди є ймовірність, що насправді це не так або що у них за таких обставин все одно більший шанс перемогти.

— І це правда, адже ми обоє будемо зайняті.

— Не просто зайняті. Коронація буде відбуватися у Коридорі гріхів на очах у всіх моїх братів.

Мені звело живіт, але не від страху, а від занепокоєння.

— Вони можуть напасти на будь-який із дворів гріхів за відсутності князів.

— Або ж вони можуть показатися у Коридорі гріхів.

І якщо їм вдасться звільнити Сурсею, то більше не доведеться перейматися про те, скількох ще вони можуть втратити. Я знала, що вони, без сумніву, шукають помсти і потенційно можуть знищити будь-якого з князів-демонів і щонайменше одну богиню, якщо їм випаде така можливість. Мені не подобалося все це. Навіть з об’єднаною силою семи князів пекла це здавалося неабияким ризиком.

— Чому ми просто не можемо провести церемонію тут? — запитала я.

— Коронація князя і княгині зазвичай відбувається у дворі за місцем їхнього правління, але коронація, щоб стати не просто княгинею, а королевою, має відбуватися у Коридорі гріхів. Це показує, що ти правитимеш чесно і справедливо над кожним із княжих дворів, якщо котрийсь із князів попросить твоєї допомоги. Подібного ніколи не ставалося, бо мої брати завжди можуть самі дати собі раду, але правило є правило.

Я помітила в очах Гніва відблиск захоплення, і він нагадав мені про битву з перевертнями. Мій чоло-

вік був неабияким поганцем. Він не нервував через можливий напад, навпаки — він очікував на нього. Обманути ворогів було для нього викликом, можливістю створити власну стратегію і скористатися іменним гріхом. І, знаючи свого чоловіка так, як я його знала, я була впевнена, що він уже має план.

— Якщо вони думатимуть, що Перша відьма й справді тут, то нападуть. Тому ти хочеш перемістити Сурсею в інше місце. — Я оцінювально окинула його поглядом. — Замість вигнати її з цих земель, як ви домовлялися за умовою угоди, ти просто перенесеш її до двору Гордині, хіба не так?

У його очах запалало захоплення.

— Брат буде зовсім не проти виконати мій наказ. Ми із Сурсеєю так і не домовилися, де саме проходитиме її вигнання. Ми говорили лише про те, що це станеться. Після того як відьма підірвала його шлюб і вкрала дружину, він точно не пропустить таку можливість.

У голові промайнув спогад про Клавдію, коли та ще була Лючією. Я перемістилася на інший бік ванної й поглянула демонові в очі.

— Твій брат все ще кохає її?

— Лючію? — запитав Гнів. Він взяв мене за ногу, поклав її собі на коліно і почав розтирати п’яту. — Тільки він може відповісти на це запитання. Я знаю, що він так і не припинив шукати її. Він вірить, що вона все ще жива і перебуває десь далеко звідси. Думає, що, можливо, її мати також наклала на неї стримувальне закляття. — Він кинув погляд мені на груди, в яких колись билося моє смертне серце. — Тепер, коли вам із Вітторією вдалося повернути собі силу, він ще відданіше шукає її з надією, що його теорія правдива.

— Та чи кохав він її колись, чи прагне знайти тільки тому, що ним керують його гординя і его?

Впевнена, оскільки вона була дочкою Першої відьми, бути з нею — ще той виклик. Вона ж відьма, яка мала бути прикладом іншим подібним їй, охороняти світ і тримати князів пекла на відстані.

Гнів відкинувся назад із замисленим виразом обличчя.

— Брат відомий своїм потягом до розваг, але це тому, що він намагається підтримувати такий образ. Він ніколи більше не зізнавався жодній зі своїх коханок і не проводив із ними довше, ніж одну ніч після зникнення Лючії.

— Ти впевнений, що він ніколи не спав із Вітторією? — запитала я, пригадавши нашу попередню розмову.

Гнів напівусміхнувся.

— Твоя сестра — єдине створіння, з яким він відчував споріднення, саме тому її зрада аж так вразила його. Та я не вірю, що вони закріплювали свої стосунки у цей спосіб. У час, коли це могло статися, він уже працював над власним шлюбом, але Лючія віддалилася. Особисто я думаю, що вона кохала його не менше, ніж він її, але вони були дуже різними, і це не могло тривати далі. Якби все сталося інакше, якби він першою зустрів Вітторію. — Він підняв плече і одразу ж опустив. — Та зараз я знаю, що нічого з цього не має значення, доки він не віднайде Лючію. Щоб хто не говорив, Гординя вірний.

— Якби Лючія попросила його припинити розважатися з іншими, думаєш, він би зробив це?

Гнів подумав над цим хвильку.

— На той час, думаю, він уже припинив. А навіть якщо і ні, то зробив би те, що вона просила. У його дворі забави — не щось, аж таке скандальне, на що дивляться з осудом, як це зазвичай відбувається у

світі смертних. Якби це не робило дружину нещасною, він навіть не подумав би замислитися над подібним. Не через безсердечність, а ймовірно, незнання.

Я окинула князя пильним поглядом.

— І ти теж думаєш так про коханок?

На обличчі Гніва повільно розтягнулася зловісна посмішка.

— Ні, моя леді, я достатньо задоволений власного дружиною.

— Добре сказано, чоловіку. — Я пригадала спогад подруги і те, як вона переймалася, що не лишила навіть записки. — Думаєш, Лючію вбили?

— Я так і не знайшов ні сліду від неї, хоч як старанно шукав. І коли почалися нові вбивства, думав, що, можливо, вона наштовхнулася на ворогів Гордині. — Він знизав плечима. — Та віднайшовши тебе, я повірив, що вона могла досі бути жива. Гординя шукав відьом із найсильніших родин, тих, хто володіє найбожественнішою магією, але йому так і не вдалося вистежити їхніх прямих нащадків. У нього є ціла кімната, присвячена ґримуарам та історії відьом. Він вірив: якщо вдасться знайти саме її сім’ю, то зможе відстежити і саму Лючію.

Гнів продовжував масажувати мою ногу, а мої думки відлетіли далеко, в саме серце клубка обманів, брехні, інтриг, у які всі були залучені й разом, і поодинці. Не дивно, що було так важко розплутати його. Коли Вітторія сказала, що диявол шукав наречену, вона не обманула. Так само, як і слова про прокляття. Та щоб його розвіяти, диявол, хоч як дивно це звучало, мав одружитися у певний час. У цьому світі у Гніва було лише шість років, шість місяців і шість днів перед втратою усього, а на Мінливих островах пройшло спливло два десятиліття.

Наш зв’язок, а також моя жертва, і справді, розвіяли прокляття. Однак, на жаль, вбивства відьом переплелися з намаганнями Гордині віднайти Лючію. Він намагався знайти жінок, які були нащадками зоряних відьом, з надією відшукати свою дружину.

Та він не знав, що Вітторія також намагалася натрапити на Зоряних відьом, але з іншою метою. Вони були їй потрібні, бо їхні праматері наклали на нас стримувальне закляття.

Зі свого боку Гнів розслідував убивства, щоб зрозуміти, хто вбивав тих, хто мав хоч якийсь стосунок до Лючії. Я пригадала ту ніч, коли викликала Гординю. На відміну він Гніва, він не з’явився.

Рука Гніва ковзнула на мою литку, і він ніжно стиснув її.

— Про що ти думаєш?

— Нарешті я розумію, чому ти намагався покласти край вбивствам, — визнала я. — Прокляття відібрало твої крила, а також зачинило Гординю у Семи колах, правильно?

— Так. Коли воно почало діяти, то забрало щось у кожного з князів. Гординя втратив можливість подорожувати будь-куди за межі нашого світу. Це ускладнювало його спроби віднайти Лючію.

Знаючи все те, що я знала про ту ніч, коли дружина Гордині покинула його, я розуміла, що це було жахливо. Він відправився додому після того, як Гнів ледь не вбив їх усіх, тільки для того, щоб дізнатися, що його дружина безслідно зникла. А потім усвідомити, що зачинений у Семи колах і шукати її особисто не може... Це було своєрідне пекло. Особливо, якщо він не вчинив нічого, у чому його підозрювала Лючія. Це трагедія, що розігралася між ними обома.

— А інші брати? Що вони втратили?

Гнів похитав головою.

— Вони ніколи не розповідали.

— Це дивно, хіба ні?

— Та ні. Якби вони визнали, що втратили навіть маленьку часточку своєї сили, то показали б, що вразливі. Вони не ризикували б так своїми дворами. Я усвідомлював втрату Гордині тільки тому, що він розумів мій стан після втрати тебе. Він навіть закрив очі на власний гріх, сподіваючись: якщо мені вдасться знайти тебе, Лючія буде десь недалеко.

Тепер, коли прокляття було позаду, мені хотілося виправити усе, але я не мала права на прийняття деяких рішень, що поставали переді мною. Клавдія зважилася на свій вибір перед тим, як активувати клинок. І хоча ми з Вітторією і плели інтригу, на яку погодився наш двір, подруга вирішила, що вона нещасна, ще до того, як дізналася про наші витівки. Тріщини у їхніх стосунках з’явилися задовго до того, як її мати наважилася розділити закоханих. Іноді кохання полягало у тому, щоб відпустити, а не притиснути ближче до себе. Хоча я не могла не уявляти, чим закінчилася б їхня історія, якби вони просто поговорили.

— Усе гаразде? — Гнів підтягнув мене поближче і всадив собі на коліна. — Це через втрату твоєї магії?

— Частково. — Я потерла його плечі, помічаючи, що на відміну від мене він був розслаблений. — Я хочу допомогти твоїм братам. Мені не подобається, що я не прибрала увесь цей безлад. Ще купу всього треба зробити.

Гнів погладив моє підборіддя кісточками своїх пальців.

— Ти вже допомогла їм.

— Я знаю, що, розвіявши прокляття, ми допомогли їм певним чином, але решта залежить від них самих, правильно?

— Відступити, щоб дати комусь пройти їхнім власним шляхом — зазвичай найскладніше завдання. Особливо, якщо тобі не байдуже. — Гнів нахилився вперед, лишивши лагідний поцілунок на місці, де колись було моє серце. Він споглядально поглянув на мене. — Ти взагалі хочеш стати королевою?

Його запитання захопило мене зненацька.

— Я хочу бути поряд із тобою. І хоча не всі аспекти правління здаються мені приємними, я хочу разом нести цей тягар, хочу бути об’єднаною силою. — Я сумно посміхнулася. — Можливо, у мене вже немає магії Люті, але я все ще правлю цим почуттям. Я з радістю доєднаюся до твого двору. Я відчуваю, що це правильно.

Гнів мовчав кілька секунд, просто пильно вдивляючись у мене, і я розуміла, що він бачив набагато більше, ніж мені хотілося.

Я кинула погляд на бліде чорнило у нього на ключиці, що говорило «Acta non verba»³. Можливо, він і не вірив, що я хотіла бути королевою, але я могла показати йому протилежне. Мої губи вигнулися у посмішці.

— Надішлемо запрошення зараз, чи у нас все ще є час?

Погляд Гніва пом’якшав, коли він зрозумів суть мого запитання. Я відчула, як щось піді мною твердішає. Нечестивий демон!

— На що ви натякаєте, моя леді?

— Говориш так, наче досі не зрозумів.

Я спрямувала його всередину себе, засміявшись і тихенько вилаявшись, а потім стрибала верхи, аж доки ми обоє закричали найвідвертіші прокляття всім богам.

РОЗДІЛ 28

— Думаю, тут я вже розберуся сам.

На якусь секунду маска пихатого, розбещеного князя сповзла з обличчя Гордині. Коли зникли аристократичні чари, переді мною постав демон, який намагався обережно вираховувати все, що відбувалося навколо. Сліди його гріха зникли, він зняв свою магію та его, наче люди знімають зимовий одяг. Демон, який стояв з нами у кімнаті, отримав у бою шрам, яким пишався.

Анір відступив убік, як йому і наказали, але не відходив далеко від Сурсеї. Адже наказ йому дав не Гнів, а він виконував тільки те, що говорив його король. Ніхто не міг зрівнятися з Аніром у відданості. Я стояла поряд із чоловіком, спостерігаючи за тим, як Гординя оглядав холодну клітку, в якій тримали Першу відьму.

Перед прибуттям князя Гнів розповів, що Гординя вперше зустріне матір своєї дружини після її зникнення. У підземній темниці панували різні настрої. Всі почувалися так, наче поблизу гасової бочки хтось запалив сірника — і тепер усі очікували, коли ж вибухне смертоносне пекло.

Єдиною умовою, яку висунув Гординя, було не розповідати нікому про те, що станеться у цій темниці сьогодні. Нарешті він звернув увагу на Сурсею. Він

не відривав від неї свого холодного, неприступного погляду.

Якби вона не стояла перед нами глибою льоду, він міг би випустити монстра, який, як я відчувала, сидів усередині й шкрібся, аби показати себе. Глядачів у нього не було. Звісно, крім нас і ще кількох його близьких вартових. Не було придворних, перед якими треба щось показувати. Не було ні лордів, ні леді, що могли б помітити, як він віддається іншому гріху. Саме тому він і попросив усіх присутніх мовчати. Гординя збирався показати свою злість, свій гнів.

Гординя закотив рукави на ліктях і нахилив голову вбік. Вираз його обличчя був грізним і ставав іще нестримнішим, що довше він дивився на заморожену відьму. Він тримав руки напоготові на той випадок, якщо Сурсея викаже якісь ознаки життя. Гординя зціпив зуби, кинувши погляд на вартових, які обступали відьму. Вони дивилися прямо, але стискали руки на зброї.

— Це ти покликав мене сюди, — сказав Гординя, нахиливши голову. — Даси мені забрати бранку, чи я маю цілувати тебе в дулу і благати про щось?

Гнів подивився йому в очі, а потім кивнув.

— Не забувай про остаточну мету. Як тільки ти розморозиш її, Сурсея робитиме все, щоб спровокувати тебе.

— Будуть ще якісь мудрі поради, братику?

— Твоя гординя вже колись по-королівськи трахнула тебе. Не забувай про це, хоч у яку гру обереш грати. Визнач, що має значення, і плануй свій напад відповідно до цього усвідомлення.

Гнів кивнув, дозволяючи братові й вартовим, які стояли у тіні, увійти. Демони, вдягнуті у кольори двору Гордині, ступили до темниці, тримаючи

в руках гострі кригоколи. Вони підготувалися до того, щоб віднести заморожену статую нашого запеклого ворога. Чудово. Усвідомлювати, що її заберуть з нашого двору і тепер хтось інший матиме наглядати за нею — це полегшення. Навіть якби я не бачила її цілу вічність, цього все одно було б недостатньо. Якщо пощастить, вони триматимуть її замороженою вічно.

Гнів протягнув руку перед тим, як поглянути в обличчя брата.

— У тебе є дві години до початку коронації. Не раджу запізнюватися.

Я крутилася перед величезним дзеркалом у новій гардеробній, щоб ліпше роздивитися вбрання для церемонії коронації, яке створила королівська кравчиня. Та це було не просто вбрання, це був шедевр. Замість пензлів та фарб кравчиня малювала фатином, тоненькими золотистими ланцюжками, гранованими намистинками з оніксу та блискучими діамантами. Вбрання було моєю бронею, але йому не бракувало вишуканості, яку важко розгледіти у шкірі та кольчузі.

Я провела пальцями по кропіткій роботі. Дизайн відтворював кожен із дворів гріха і, звісно ж, проявляв мою любов до квітів. Він був ідеальним виявом союзу між мною і демонами і сигналізував моє неупереджене бажання правити над усіма сімома дворами. Над вісьмома, насправді, якщо все піде за планом. Я поглянула на годинник на маленькому столику, а потім на вигнуте вікно. Зазвичай це королівство оповите сутінками, але цього разу небо ще більше потемнішало. Настала справжня ніч.

До кімнати забігла Фауна, на її очах зблиснули сльози, як тільки вона побачила мене. Вона різко зупинилася і затулила рота рукою.

— Ви маєте вигляд справжньої богині, якою і є, леді Еміліє.

Я припинила насуплюватися і підтягнула її до себе, щоб обійняти.

— Дякую, що прийшла.

— Звісно, моя леді. — Фауна ще раз стиснула мене в обіймах перед тим, як зробити крок назад, витираючи сльози з куточків очей. — Чогось потребуєте?

Я підійшла до невеличкого столика, вкритого прикрасами. Усі вони були полишені тут на мій вибір. Я дістала захований лист з однієї з поличок.

— Зможеш доставити його моїй сестрі?

Фауна прикувала уваїу до воскової печатки. Вона зображала перевернутий кинджал з полум’яними квітами — символ двору Помсти. Схоже, татуювання можна було побачити і на нозі мого чоловіка. Він отримав його, щоб ніколи не забувати про восьмий двір Гріха, який перевернув його світ догори дриґом.

Я очікувала, що Фауна злякається, та натомість вона напівусміхнулася. З якоїсь причини іноді було легко забути, що вона належала саме до цього двору, але війна, битва і розпалювання злості не лякали її. Вона впивалася ними.

— На князя Заздрощі, а також на Жадібність і Гординю чекає несподіванка сьогодні на святкуванні.

Я нервово засміялася.

— Як і на Гніва.

Фауна посміхнулася ще ширше.

— Ви й справді чудово підходите одне одному. Його величності пощастило, що він віднайшов вас знову. І що ви погодилися терпіти його вічність.

— Фауно! Невже ти щойно висміяла власного короля? — Я вдала здивування. — Якби ти досі мені не подобалася, то це точно зробило б нас ліпшими подругами. — Я знала, що була надзвичайно поганою подругою. — Як справи з Аніром?

Вона раптово вдала, наче її дуже цікавить годинник.

— Маю поспішати, якщо хочу доставити лист і встигнути на церемонію. Його величність ясно висловився про запізнення.

Мене огорнула допитливість, але я не тиснула. Коли у нас обох буде достатньо вільного часу, ми сядемо і поговоримо про все. Я ненавиділа той факт, що усе, що відбувалося, було хаотичним, і ми не могли просто насолодитися компанією одна одної. Подруга мала такий вигляд, наче їй необхідно трохи поговорити і розібратися з емоціями, що проступили на її обличчі. Я вирішила: щойно стану королевою, це буде одне з перших моїх завдань — приділити їй час.

— Дякую вам, леді Фауно! Тоді до зустрічі у Коридорі гріхів.

Фауна швидко вклонилася і покинула кімнату, залишивши мене наодинці. Я повернулася до столу, повного коштовного каміння і прикрас і звернула увагу на одну з каблучок. Золотиста лоза з шипами звивалася навколо великого лавандового камінця.

— Це я наказав виготовити цю каблучку.

Я зіщулилася від неочікуваного звуку, це був голос мого чоловіка. Обернувшись, я побачила, як він заходить до кімнати і затамувала подих, вбираючи його образ.

На його голові красувалася звичайна золота корона. Він був одягнений у чорно-золотаві кольори, кольори його двору, але на лацканах його костюма

я помітила вишиті лавандові квіти. Також я побачила королівський пасок, завершений зміїною брошкою.

Штани чудово на ньому сиділи, і якби ми не поспішали, я показала б йому, як захоплювалася його зовнішнім виглядом.

Його вуста розтягнулися в усмішці.

— Пізніше, кохана. Обіцяю, мене ніщо не зупинить, коли я вирішу уважно придивитися до кожної деталі твоєї сукні й усього, що ховається під нею.

Я стримано всміхнулася йому у відповідь.

— Під нею нічого немає, королю.

— Еміліє.

Він заплющив очі, ніби намагався позбутися картини, що постала перед його очима, а також бажання взяти мене просто тут і зараз.

— Стримайся, — наші пальці сплелися, — адже, один упертий демон наказав усім з’явитися вчасно.

— Мені треба вбити цього бовдура.

— Не треба, прошу. Він мені подобається. — Я поцілувала його в щоку.

Ми з Гнівом якимось чином стримувалися і дійшли до виходу з палацу, де на мене вже чекав сюрприз. Я відпустила руку свого чоловіка і схопилася за спідниці, підбігаючи до прекрасної лавандової істоти.

— Танзі! Моя красуне!

Я погладила гриву своєї лошиці, захоплюючись квітами, що хтось уплів у неї. Танзі любила увагу, тому заметушилася на тому місці, де стояла, коли я почала поратися з нею. Я позирнула на чоловіка, якого розважила наша з твариною взаємодія.

— Ненажерливість був впевнений, що ти пам’ятаєш її, навіть попри стримувальне закляття. Ти завжди...

— Я пробиралася на його територію, щоб осідлати її, і ми каталися, аж доки князь не надсилав по нас

крижаних драконів. — Я засміялася, пригадавши. — Я вже й забула, як мені подобалося дратувати його.

— Йому тебе не вистачало. — Промовив Гнів, а тоді повернувся до мене. — Йому було байдуже, які угоди уклав ваш із сестрою двір. Ненажерливість завжди звинувачував тільки Сурсею. І не безпідставно.

— Ми могли відмовитися від її прохання.

— Ні, не могли. — Гнів похитав головою. — Ти — богиня помсти так само, як я — князь гніву.

Та не встигли ми посперечатися щодо цього, як земля під ногами затряслася. Знову. Величезні важкі кроки загриміли поблизу. Я напружилася, моя рука сіпнулася до кинджала, що я сховала за своїм вбранням. Правобіч від нас з-за кучугури снігу показався один із Гнівових церберів. Триголовий пес підійшов до свого господаря, він розмахував хвостом у той час, як Гнів чухав за кожним його вухом.

Я поглянула на Гнівового песика і на свою лошицю. Звісно ж, чоловік не проґавив би можливості з’явитися на церемонії верхи на величезному цербері. Я уявила, якими завидющими очима на все це дивитиметься Заздрощі, й ледь стрималася, щоб не розсміятися.

— Ви готові, моя королево?

З палацу вийшли Анір і Фауна. Обоє були чудово вбрані. Фауна злегка кивнула, даючи мені зрозуміти, що запрошення отримано, а моє прохання виконано. Я зітхнула. Якщо пощастить, то сестра зробить так, як я попросила.

Після того як Гординя забрав Сурсею геть і у мене було трохи часу наодинці, я багато думала про свою останню розмову з Доменіко. І про сестру. Мені здавалося, що я нарешті віднайшла усі частинки історії про Весту. Сьогодні я розкажу про свої здогадки усім

князям-демонам. Навіть якщо відьми не нападуть, цієї ночі не бракуватиме веселощів.

Я подивилася на чоловіка, дозволяючи його присутності заспокоїти мене.

— Я готова.

Гнів допоміг мені осідлати Танзі. Вбрання було чудовим, але не давало мені змоги високо підняти ноги. Треба буде поговорити з кравчинею про це для створення майбутніх дизайнів.

Двоє чорних коней підійшли до Аніра і Фауни, і як тільки ті сіли верхи, Гнів також вмостився на своєму цербері, і ми повільно попрямували до Коридору гріхів. Щойно ми майже впритул підійшли до нього, одразу біля різкого схилу, я відчула віяння кожного з гріхів.

Наш шлях пролягав крізь гори, а потім підіймався нагору вкритою снігом дорогою. Ми подолали його доволі швидко, але моїм тілом прокотився трепет, який ставав дедалі відчутнішим із кожним кроком, що ми робили вперед. Багато речей залежало від того, чи покажеться на церемонії сестра. Я нервувалася, не знаючи, чи впевнюся у тому, що мала рацію щодо однієї зі своїх теорій. І якщо це так, то як Жадібність відреаіує на те, що я поділюся з іншими роллю, яку виконував він.

Гнів кілька разів тривожно позирнув на мене, але зрештою подумав, що моє хвилювання викликане коронацією на очах у всіх його братів. Йому було про що перейматися. Наприклад, можливий напад відьом. Та мені й не хотілося відволікати його від його завдань.

Сподіваюся, усе йтиме за планом.

Наша процесія досягла вершини схилу, і я одразу ж упізнала дерево богинь, хоча тепер воно

і стояло в іншому місці. Але Заздрощі попереджав, що воно здатне змінювати місцерозташування. Я відчула присутність Сімох сестер, які були десь недалеко. Селестія ще також не приходила по свою книгу заклять, і я молилася, що вона обере інший день, щоб це зробити. Усе і так буде доволі заплутано, якщо з’явиться сестра і дослухається моїх вказівок.

— Моя леді? — Гнів підвів свого цербера до Танзі, яка понюхала пекельного звіра.

— Я готова.

Гнів обвів мене підозрілим поглядом, але не тиснув. Його підозра огорнула мене, але я особливо поглянула на нього у відповідь і сподівалася, що це його заспокоїло. Шість князів уже прибули на місце і терпляче чекали на нас. Гнів допоміг мені спуститися вниз, і як тільки мої ноги торкнулися землі, князі вишикувалися по обидва боки і утворили прохід для нас із королем.

Хтось створив невеличкі сходи, на яких могли поміститися тільки ми з Гнівом. Позаду нас, десь удалині, виднілися ворота пекла, що обрамлювали цей світ двома страхітливими колонами. Я подивилася на вкриту снігом землю. На ній не було свіжих слідів, крім тих, які полишили гості там, де стояли. Не було ніяких натяків на те, що десь поряд ховалися відьми чи інші вороги. Я сприйняла це як добрий знак.

Я також не бачила...

Повітря розколов громовий гуркіт, за яким почулося гарчання. Я розвернулася і з полегшенням зітхнула. З порталу вийшла сестра, яка і сама мала вигляд своєрідної королеви. Вітторія кинула на вовка збоку від себе роздратований погляд.

— Доменіко, де твої манери? Якщо зіпсуєш таку важливу для моєї сестри ніч, моя рука знайде, як пробратися до твоїх грудей.

Гнів кинув погляд у мій бік, але нічого не сказав. Проте Гординя і Жадібність не стрималися.

— Що вона тут робить?

Я видихнула. Мене ще навіть не коронували, а мені вже треба вирішувати суперечку між дворами.

— Вона — богиня смерті й дуже скоро стане королівською сестрою. Вона також єдина правителька оновленого двору Помсти.

— Вона — вбивця! — закричав Жадібність.

— Те звання, яке маємо ми всі, — відповіла я йому.

Гординя обвів близнючку поглядом, і я помітила, як у його очах запалала ненависть, але присягнутися могла, що це не все, чим вони наповнювалися. Я також побачила в них біль. Він підняв руки і зробив крок назад.

— Просто тримайте її подалі від мене.

Жадібність витягнув свого кинджала і спрямував лезо у бік моєї сестри.

— Дякую за цей подарунок, брате. Як сказано в обітниці, я маю повне право на криваву відплату.

— Жадібносте, — застеріг Гнів, — не рухайся!

Я прорвалася крізь князів пекла і подивилася на Доменіко.

— Де моя сестра?

Навколо не було шумно, але можу присягнутися, що всі наче завмерли. Доменіко зціпив зуби.

— Я хочу, щоб твій князь пообіцяв, що вона зможе покинути ці землі без будь-яких перешкод за власним бажанням.

Я нахилила голову і поглянула на Гніва.

— Ти зможеш пообіцяти йому таке?

Чоловік пильно поглянув на мене перед тим, як перевести погляд на перевертня. Гнів надзвичайно мені довіряв. І це не залишиться непоміченим його братами.

— Твою сестру не примусять приєднатися до жодного двору гріха, якщо вона цього не бажатиме.

Вітторія потягнулася до руки Доменіко, і він дозволив їй триматися за неї. Гординя це точно помітив. Як, звісно, і Жадібність. Він зробив крок уперед і направив лезо на Гніва.

— Ти надав мені право кривавої відплати. Я можу вільно напасти.

— Гнів дав тобі право кривавої відплати через вбивство твоєї командирки, — сказала я холодним голосом. — Вбивство, якого не сталося. Тому ніхто тобі нічого не винен. Заховай свій кинджал. Негайно!

Жадібність дивився то на мене, то на Гніва.

— Веста мертва! Ви бачили її рештки.

— Веста — частина зграї, — промовила я. — Ти уклав угоду з її сім’єю, бо жадав союзництва вовків. Ти хотів її магії, її сили. Твоя жадібність заступала тобі очі, й ти не бачив, якою нещасною вона насправді була. І як хотіла об’єднатися зі своєю сім’єю.

Я пригадала молоде вовченя, яке бачила у Криниці спогадів. У пам’яті сплив спомин про жах, з яким її відірвали від власної сімї, коли вона була зовсім маленькою, її виття і страх. Усе це було справжнім нічним жахіттям. Потім я також згадала, як цуценя заспокоїло тата за допомогою магії, й одразу ж перед очима постала інша картина: незнайома вовчиця, яку я зустріла під час перебування на Мінливих островах. Одразу після того, як Вітторія позбавила мене серця смертної, вона принесла мені одяг і також змінила мої емоції. Вона заспокоїла мене у хвилини найбільшого страху.

— Скажи мені про все, що ти дізналася.

Гнів заохочувально кивнув, і я перейшла до огидної казки, яка розкривала перед Жадібністю і всіма його братами усі підказки щодо того, що відбулося насправді.

Знадобилося трохи часу, щоб скласти все те докупи, але чоловік, обличчя якого я не могла розгледіти, мав дуже знайомий голос. Після того як я достатньо проаналізувала ситуацію, то зрозуміла, що це був батько Доменіко. Маленький хлопчик у колисці був самим Доменіко — братом Вести по батьковій лінії. Усвідомивши це, я зрозуміла, що моя теорія мала набагато більше сенсу, ніж теорія «вбивства» Вести.

Шукаючи вбивцю сестри на Сицилії, якось я зустріла Доменіко-старшого в одному з гральних сховків Жадібності. Він був п’яний і грав у азартні ігри. Здавалося, все те сталося у минулому житті, але я виразно пам’ятала біль у його очах. Ігри, в які він грав, більше нагадували покарання, ніж насолоду.

Тоді я подумала, що він не міг бути таким засмученим тільки через те, що його син уперше обернувся. Та те, що Доменіко-молодший обернувся, принесло із собою болісні спогади про його первістку — Марселлу. Він вдарився в пияцтво й азартні ігри. Доменіко-старший карав себе за цуценя, яке колись програв. Він ніколи не пробачив собі і, ймовірно, перебував у гральному сховку Жадібності тільки тому, що сподівався одного дня зустріти її там. Або ж викрасти її. Та Жадібність тримав її подалі, назначивши своєю командиркою, він тримав її подалі від Мінливих островів і від її власної зграї.

Так було, доки не з’явилася моя сестра і не зажадала союзництва з ним і вовками.

Можу закластися: тіло, яке Жадібність знайшов у своєму дворі і містило кров, схожу на кров Вести, було тілом Доменіко-старшого. Він загинув через «справи зграї», як і стверджував Доменіко. Він загинув, звільняючи доньку. Ймовірно, їх затримали тоді, коли вони намагалися втекти, і він, як і будь-який батько, пожертвував собою заради своєї дитини.

— Я не знаю, що ще стоїть між Жадібністю і зграєю Доменіко, — промовила я, — але думаю, що в цій історії ще немало неочікуваних поворотів. Та Доменіко й Веста якимось чином впізнали одне одного під час зустрічей союзників, які влаштовувала Вітторія.

Гнів ступив уперед у мене з-за спини, зосередивши свій твердий погляд на перевертні.

— Це правда, альфо?

— Так. — Доменіко мав такий вигляд, наче був готовий впитися в горлянку кожного з присутніх. — І це наші справи.

Я поглянула на сестру.

— Прошу, скажи Марселлі, що вона може показатися.

Вітторія змістила увагу на Доменіко і впевнено кивнула. Він на секунду зник, щоб з’явитися разом із незнайомою вовчицею. З Вестою, чи Марселлою. Вона була високою і видавалася гнучкою, але її очі були наповнені чимось смертоносним, чого в них не було тієї ночі, коли Вітторія зняла з мене стримувальне закляття. Тут її безпека була під загрозою, тому вона у будь-який момент була готова кинутися до бою.

Коли вона стояла поряд із Доменіко, неможливо було заперечувати їхній родинний зв’язок. Увага Марселли проповзла невеличким нагромадженням гостей і перемістилася на Жадібність.

— Одного дня ти заплатиш за те, що зробив з моєю сім’єю.

Князь Жадібність подивився на свою командувачку у відповідь.

— Я дав тобі дім. Дав тобі звання і силу. Ти не мала жодного права робити з мене дурня.

— Ти викрав мене. Не забувай про це і не використовуй ніякі свої вчинки опісля, щоб виправдати те, що зробив. — Вона поглянула на Вітторію. — Я хочу піти, якщо дозволите, моя леді.

Я підійшла і стала біля близнючки і Марселли.

— Оскільки вбивства не відбулося, я вимагаю скасувати право на криваву відплату.

— Добре. — Гнів кинув сповнений огиди погляд на брата. — 3 огляду на цю інформацію, Вітторія-Ніколетта більше не ворог Сімох кіл. Будь-яка кривава відплата більше не дійсна. І якщо хтось, — він знову обвів очима Жадібність, — хоч хто, вирішить напасти на неї або на вовків чи Марселлу з метою помсти, то матиме справу зі мною. Тепер, якщо ми завершили з цими недоречними дурницями, я хочу коронувати свою королеву.

Жадібність сильніше обхопив рукою кинджал, він не заховав його, але опустив руку. Минуло кілька напружених секунд, що змусили мене затамувати подих. Та зрештою він заховав зброю у піхви.

— Гаразд.

Я спокійно видихнула, радіючи, що нам не доведеться битися. Та темний зблиск люті в очах Жадібності змусив мене замислитися, чи це і справді був кінець. Чи він просто вичікував моменту, щоб продумати свій наступний крок.

Вітторія кинула у Жадібність насмішкуватий погляд перед тим, як стати біля Заздрощів. Обидва князі

закипали від злості, але нічого не сказали. Якщо якесь божество зглянеться на нас, можливо, нам вдасться пережити коронацію без кровопролиття. Марселла швидко подякувала нам, а потім вони з Доменіко відправилися до Королівства тіней, ще раз доводячи, що моя теорія про те, що вона не могла перенестися туди сама, була правдивою. Через кілька хвилин Доменіко повернувся і став поряд із близнючкою.

Після того як усе це вирішилося, ми із Гнівом піднялися сходинками і повернулися одне до одного.

Чоловік зняв корону зі своєї голови і підняв над нами, показуючи її невеликому натовпу, що зібрався позаду нас.

— Я пропоную свою корону своїй королеві як свідчення нашого об’єднаного правління.

Виказавши силу, що змусила мене захотіти нестримно кинутися на нього і поцілувати, він розламав корону на дві частини голими руками. Свята богине, він був таким привабливим.

Його вуста на секунду вигнулися у посмішці перед тим, як він віддав частину корони мені, схвально киваючи, помітивши, як мої пальці зімкнулися на розламаному золоті.

— Ці дві розламані половини свідчать про те, що ми об’єднуємо свої сили. А також свої серця, душі і бажання зробити наш світ ліпшим. — Гнів поклав половинку корони собі на голову. — Еміліє, богине люті, співправителько двору Помсти, кохана, я прошу тебе стати на коліна.

Не відриваючи від нього погляду, я повільно опустилася на коліна, навіть не намагаючись приховати посмішку, адже пригадала, коли востаннє стояла у такій позі. Я також не забула силу і контроль, що відчувала тоді.

Мабуть, Гнів пригадав те саме, адже холодна королівська маска сповзла з його обличчя. Він обвів мене поглядом, дозволяючи Коридору гріхів розпалити своє бажання. За секунду до того, як хтось із натовпу засвистів, я помітила опуклість на його штанах.

Я розвернулася саме вчасно, щоб побачити, як Заздрощі штурхає Хтивість. Тоді я знову поглянула на свого короля, на своє кохання і своє спасіння. На рівного собі. Заради того, щоб чути, як він відкрито називає мене коханою і відкриває переді мною свої серце і душу, я була готова знову пройти крізь пекло.

Погляд Гніва горів бажанням і гордістю.

— Поклади свою частину корони на голову і підведися на очах у всіх присутніх. Тепер ти — королева Семи кіл, княгиня двору Гніву, богиня потойбіччя і Королівства тіней.

Я поклала свою частину корони на голову і стала на ноги. Гнів подивився у натовп.

— Брати, Вітторіє! Час нам отримати ваше благословення від кожного із дворів.

Усі витягли кинджали своїх дворів і прокололи пальці, проливаючи краплю крові на вкриту снігом землю. Сестра зробила це останньою. Вона дивилася тільки на мене, коли дозволила намистинці крові впасти вниз. Вона пролила кров, яку нас завжди застерігали проливати.

ЇЇ губи тихо рухалися, і я напружено вдихнула, а потім одразу ж полегшено видихнула, коли прочитала по губах. Вона сказала: «Я люблю тебе».

Я прошепотіла те саме у відповідь, і земля під нами затряслася. Магічні нитки кольорів кожного демонічного двору у поєднанні з лавандовим кольором сестри оповили нас із Гнівом, стискаючись навколо дедалі дужче, обвиваючи наші обличчя.

За секунду зблиск сили перетворив золоті половинки на наших головах на цілі корони. Я потягнулася рукою до прикраси на голові й торкнулася пальцями холодного металу. Корона чудово на мені сиділа. Ми почули веселі вигуки з натовпу, що сигналізували про кінець церемонії. Мені не вірилося в це. Я стала королевою.

— Ваша величносте. — Гнів підніс мою руку до своїх губ і поцілував кісточки моїх пальців.

Ненажерливість зробив крок уперед і плеснув брата по плечу, а потім поцілував мене в обидві щоки.

— Ласкаво просимо до сім’ї, королево Еміліє. Сподіваюся, ви готова до бенкету, після якого всі присутні вже не зможуть стояти на ногах.

Молода дівчина-демониця з блідими крижанисто-блакитними очима закотила очі, ковзаючи поміж князів. Це була репортерка, яку я колись бачила на Вовчому бенкеті. Я не помічала її досі. Можливо, вона прибула під час інтриг із несправжнім вбивством. Вона кинула на Ненажерливість знуджений погляд.

— Князь Ненажерливість має рацію в одному — його бенкет точно змусить усіх на ньому присутніх захотіти впасти намертво.

Привітна усмішка Ненажерливості зникла.

— Дорогенька, якби на моїх вечірках вмирали, я особисто надіслав би тобі запрошення.

— Це була б така ж розумна ідея, як і напоїти гостей коренем дрімоти, що змусило їх всіх повідключатися. Та принаймні того разу вони позасинали не від знудження. — Вона гостро посміхнулася йому перед тим, як вклонитися перед нами. — Як тільки ваші королівські величності спокійно перейдуть до спільного правління, я обов’язково хочу взяти у вас інтерв’ю.

Демони з кожного двору цікавляться прокляттям і чи варто їм перейматися тим, що його наслідки повернуться. Вони також хочуть знати, чи любов і справді може подолати будь-які перешкоди.

— Повірте мені, демони не запитують про повернення прокляття, вони просто живуть у страху, що якась репортерка зі схильністю до снобізму зіпсує їм гарний вечір. — Ненажерливість відігнав її наче ту курку, а вона обвела його лютим поглядом. Він щиро посміхався, обернувшись до нас. — Святкування коронації відбудеться у дворі Хтивості. Ми вирішили об’єднати зусилля.

Гнів похитав головою і голосно зітхнув.

— Ми приєднаємося до вас на території Хтивості.

Ненажерливість потер руки, його обличчя заполонила лукавість.

— Знаєш, ця змія підкинула мені непогану ідею. Що як я і справді підсиплю їй кореня дрімоти у вино, а потім викину її і її помічника геть? Потім подивимося, хто з нас дурний. Принаймні нам не доведеться перейматися, що твою коронацію опишуть у статтях, повних пліток.

— Як зворушливо бачити, як ти переймаєшся нашим правом на приватне життя, — відрізав Гнів.

— Що ж... — Ненажерливість удав, ніби прибирає невидиму зачіпку зі свого костюма, — якщо вона застукає вас так, як колись Хтивість, сумніваюся, що вона це приховуватиме.

— Хтивосте! — я спробувала розгледіти цього поганця у натовпі, але він уже покинув Коридор гріхів. А я наївно вірила, що він нікому не розповів про те, що сталося на човні у дворі Жадібності чи на кухні нашого із Гнівом двору. Ці князі пекла — ще ті пліткарі. Ненажерливість засміявся, а я закотила очі. — Смійся

доки влізе! Усі ви робили і бачили ще гірше! Впевнена, я сьогодні від вас і не таке побачу!

— Тільки якщо нам усім неабияк пощастить. — Не встигла я і оком змигнути, як Ненажерливість крутнувся і затулив руками собі рота, а потім прокричав крізь приглушений відгомін розмов із натовпу. — Увага, усі присутні! Ми зустрінемося за годину у дворі Хтивості!

— Чекайте! — крикнув Гнів, його низький голос відлунював невеличким зібранням гостей. — Це ще не кінець церемонії. — Я запитально подивилася на нього. — Ти готова присягнути на крові, щоб стати офіційною співправителькою двору Гніву?

Я поглянула на сестру, вона злегка всміхнулася мені й кивнула. Вітторія була не проти правити нашим двором осібно. Моїми венами запульсувало захоплення. Я знову поглянула в обличчя чоловіка, а потім витягла кинджал, що ховала під своєю сукнею.

— Так! Я готова офіційно стати княгинею двору Гніву.

РОЗДІЛ 29

— Ти прекрасний на смак! — Я зімкнула губи на кінчику й увібрала ними стільки, скільки змогла. Я намагалася стримуватися, але, прокляття, це було так приємно! Я відхилилася, все ще тримаючи свою насолоду в руці, а потім кинула захоплений погляд на свої досягнення. — Я хочу поглинути тебе повністю!

— Я теж, — пробурмотів Гнів, стоячи у дверях.

Я кинула на стіл ложку, повну начинки для каннолі, яку збила власноруч, і засміялася, коли помітила, на що він дивився. Диявол говорив про свій улюблений десерт, точно не про дружину. Мій голосний сміх викликав на обличчі чоловіка широку усмішку саме тоді, коли він увійшов на кухню. У нас лишалося менше години, щоб прибути на святкування до двору Хтивості, але Гнів і Заздрощі зазначили, що незначне запізнення для пари було традицією.

Ми вирішили повернутися додому, тому доки Гнів вирішував справи з церберами, я подалася на кухню, щоб приготувати смачненьке для святкування нашої перемоги. Ми розгадали «вбивство» Вести, очистили ім’я моєї сестри, а також розвіяли прокляття. Я не могла почуватися щасливішою.

— Ненажерливість послав по нас п’ятьох демонів. Якщо невдовзі не відправимося на вечірку, він

погрожував сам явитися у наш двір. З усіма гостями. Він навіть пообіцяв особисто привести кореспондентку.

Вираз обличчя Гніва натякав, що він ліпше знову битиметься з натовпом вовків, ніж влаштовуватиме вечірку з усіма своїми свавільними братами у власному дворі гріха. Я передала йому миску солодкої ріккоти.

— У тебе є час спробувати хоча б шматочок.

— Так, ти маєш рацію. — Він відставив миску і підтягнув мене поближче, щоб поцілувати. Я розтанула у його ніжних обіймах. Набагато швидше, ніж ми очікували, він відірвався від поцілунку. Я побачила в його темному погляді проблиск дикого бажання, що так само яскраво горів і в мені. — Як би сильно мені не хотілося покласти тебе на цей стіл і облизати кожен міліметр твого тіла, нам треба йти.

Його голос був низьким, оксамитовим. Він натякав на різноманітні фантазії і бажання. Фантазії, які я з радістю втілила б у реальність.

Я позирнула на стіл сповненим тортурами поглядом, пригадуючи останній раз, коли нас перервали. Я зробила крок назад, випроставшись з його рук, утворивши відстань між нами.

— Звісно, це буде неприйнятно, якщо король і королева гріхів і пороків аж надто запізняться.

Гнів стежив за моїми рухами кухнею, не відриваючи погляду, а потім повільно притиснув мене до столу, нахиляючись вниз; він узяв у руки поділ моєї сукні й ніжно підняв її вгору. Він розвів мені ноги, щоб стати посередині.

— Я сказав, що нам треба йти, моя леді. Я не говорив, що ми це зробимо. — Рухливі пальці Гніва швидко підтвердили, що я не обманювала, коли говорила, що на мені не було білизни. Він зосередив

увагу на тому місці, що нило від бажання відчути його дотик. Він гладив моє вологе збудження, аж доки я заскімлила від бажання, що наростало всередині. — Принаймні не одразу.

Мій король став на коліна переді мною. Він не відводив від мене свого нечестивого темного погляду, коли виконав свою обіцянку облизати кожен міліметр мого тіла.

Можливо, князь Хтивість і правив над усіма виявами задоволення, але головна частина його палацу була присвячена гріхові, завдяки якому його знали найліпше — хтивості. Наша карета зупинилася на круговому під’їзді біля входу у володіння, як ми одразу ж зрозуміли, який саме князь правив цими землями.

Величезні сходи, що вели до дерев’яних дверей, стояли обрамлені мармуровими статуями пар, що пристрасно спліталися воєдино. Я також не лишила без уваги фризи над входом, на яких зображувалися оргії, а також вирізьблену фразу «Вхід відкрито для всіх».

Я посміхнулася, уловивши в ній подвійний сенс. Хтивості ще варто повчитися тонкощам спілкування, хоча він цього зовсім не хотів.

Нас із Гнівом швидко провели і оголосили перед двором. Ми зайшли до величезної бальної зали, нам низько вклонилися лорди і леді. Це вперше і востаннє придворні ворожого демонічного двору робили так за присутності їхнього власного князя.

— Підніміться! — сказав Гнів. — Сьогодні ми святкуємо на честь її величності королеви Емілії. Дякую своєму братові, князеві Хтивості, за чудово влаштований бенкет.

Струнний квартет заграв, і святкувальники повернулися до веселощів.

Бальна зала не була оздоблена подібно до грубого прояву хтивості надворі. Навпаки, вона була сповнена чуттєвості; усе видавалося підібраним зі смаком. Тут були і парчеві шпалери насиченого сливового відтінку, й оксамитові та шовкові тканини, що мали принести тактильне задоволення. Та в них було легко прогледіти кожен аспект впливу гріха цього двору. Набиті пухом подушки лежали у куточках цієї зали, заманюючи лордів і леді цього кола лягти і трішки розслабитися. А також віддатися простим насолодам: смачній їжі, вину і приємній розмові.

Та, звісно, цей двір не зміг би називатися двором свавілля і гріха, якби ніхто не виявляв хтивість відкрито.

Пари демонів переплелися одне з одними і на виду у присутніх, і далеко позаду. Вони віддавалися фізичним пестощам. Високо під стелею висіли гойдалки, і найавантюрніші демони осідлали одне одного над головами танцівників, які кружляли внизу підлогою з мармуру і вапняку.

Я не навідувалася до цього кола до того, як на мене наклали стримувальне закляття, тому все це було новим для мене.

Та на відміну від володінь Ненажерливості, бальна зала Хтивості була пронизана чуттєвістю, яку також випромінювали і придворні.

Представники цього двору захоплювалися спокусливими танцями не менш, ніж фізичними насолодами. Достатньо було кинути лише один погляд на мистецькі роботи, якими Хтивість обрав наповнити простір, на одяг присутніх, на їхні спокусливі погляди чи вії, що тріпотіли, а також бажання вічних пошуків,

що витали в повітрі. Леді вдягнутими у злегка прозорі вбрання, що натякали на оголеність. Одяг лордів виготовлено з того самого матеріалу. Усе це створено для того, щоб розпалювати хтивість і бажання.

Ми рухалися кімнатою демонів, які ввічливо гомоніли, вбираючи в себе насолоду від вечірки. Одна з частин зали була закрита завісою, і я вирішила поглянути, що ховалося за нею. За нею перед очима поставали ще нестримніші пригоди. Лорди і леді були вдягненими лише в маски і танцювали.

Пара чоловіків оповила один одного руками і, здавалося, загубилася в очах один одного. Уздовж цієї закритої завісою кімнати на підлозі лежали матраци. Саме туди і переходили демони, покидаючи сцену для танців, щоб далі піддатися спокусам.

— Якщо ви хочете й собі таку маску, ваша величносте, ми це швидко влаштуємо. — Хтивість усміхнувся, а я закрила завісу. — Вам також знадобиться пароль, що означатиме згоду. Як думаєте, вам би обом це сподобалося?

Гнів відпив зі свого келиха, який узяв з однієї з таць хвилиною раніше, і не задумуючись промовив:

— Мені сподобалося б бути вдома наодинці з моєю королевою замість терпіти твої жалюгідні намагання штрикнути мене.

— Ой, я зрозумів, — промовив Хтивість насмішкувато. — Ти такий сердитий тільки через те, що хотів би бути вдома і штрикати там свою дружину.

— Можливо, твоє переконання, що усім до вподоби «штрикання», — і є причиною того, що ти досі сам, брате.

Я помітила у натовпі Заздрощі, і той підняв келих, дивлячись на мене. Допомога прийшла звідти, звідки не чекали, але мені було байдуже.

— Вибачте.

Я побігла, полишаючи братів сперечатися. На піляху я вихопила келих демонського вина з таці. Підійшовши до Заздрощів, я цокнула своїм келихом по його.

— Дякую, що врятував мене від тієї сварки.

— Я зрозумів, що вони вчергове сперечаються як підлітки про щось, що стосується того, що у них в штанях.

— Ти не помиляєшся.

Він посміхнувся.

— Я рідко помиляюся.

— Ти також відрізняєшся особливою скромністю.

— Я — князь. Шляхетні особи не переймаються чимось таким нудним, як скромність.

Я засміялася. Цей звук знову викликав посмішку на вустах князя. Після всього, через що ми пройшли, було важко повірити в те, що ми ось так просто стояли тут разом і посміхалися.

— Обережно, тобі не варто так відкрито виказувати емоції, а то хтось може повірити, що тобі й справді подобається твоя королева.

— Я навіть не хочу заколоти тебе кинджалом, — сказав він. — Це прогрес.

Тепер була моя черга всміхатися.

— А мені не хочеться підпалити тебе.

— Звісно, ти більше не можеш викликати магію вогню, але я ціную твої почуття. — Він підвів брову. — Ми... друзі?

Заздрощі звучав обережно і мав такий само вигляд, але я чомусь відчула, що моя відповідь має значення. Більше, ніж він показував. Я кинула на нього злостивий погляд, хоча точно не почувалася так.

— Здається, так.

— Як трагічно!

— Справді. Мене від цього навіть трохи нудить, — збрехала я.

Слова Заздрощів не відповідали відблиску, що тепер з’явився у його очах. Це не було щастя, адже хай через що пройшов, та ще цілком не оговтався від того досвіду, але це відчуття підозріло нагадувало радість. Цей відблиск так швидко згаснув, як і з’явився, і я могла помилятися, але заради його ж добра сподівалася, що мені не здалося. Кожен із братів Гніва, як і моя сестра і всі наші друзі, заслуговували на щастя, хай яких форм те набувало для них.

Натовп затих, коли двері до зали розчахнулися.

— Вітторія — богиня смерті! Княгиня двору Помсти.

Голос придворного оповісника задзвенів залою, і на якусь хвильку припинила грати музика.

Вітторія увійшла до бальної зали з виглядом страхітливої богині, якою і була. Її темне вбрання також було прозорим, але деякі місця прикривали обережно вшиті коштовні камені й невеличкі накладки.

Гості прикували до неї свої погляди. Вона мала приголомшливий вигляд, її темне волосся спадало на спину красивими завитками, вуста були нафарбовані яскравим червоним. Вона випромінювала енергію жінки, яка знала, хто вона, і не переймалася, що про неї могли думати інші.

Куточки моїх губ здійнялися вгору. Двір Помсти пройде крізь складні часи перед тим, як повернути собі колишню славу, але якщо хтось і міг долати перешкоди і процвітати — це моя сестра.

— Ваша величносте! — Заздрощі поклонився і поцілував кісточки на моїй руці. — Думаю, мені знадобиться колись прихильність королеви Семи кіл.

Я пильно поглянула на нього.

— Звучить зловісно.

— Ой, дивися! На тебе чекає ще один гість. — Заздрощі підтягнув до нас Гординю і поставив його на своє місце, показавши ямки на своїх щоках. — Насолоджуйтеся святкуванням, леді Еміліє!

Заздрощі покінчив зі своїм вином і втік із бальної зали, ледь розминувшись із Вітторією. Гординя схрестив руки на грудях, спостерігаючи за тим, як сестра погодилася на танець зі жвавим демоном. З виразу обличчя Гордині неможливо було нічого зчитати, але він наказав принести ще один келих вина задовго до того, як закінчив попередній.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — промовив він, не відводячи очей від моєї близнючки. — Ніколет-та, — він зціпив зуби, виправляючи сам себе, — Вітторія любить розпалювати проблеми.

— Ти видаєшся тим, хто насолоджується викликами. Так сильно, що іноді не можеш відмовитися від них.

Гординя відірвав увагу від сестри і змістив її на мене.

— У нас із твоєю сестрою багато спільного. Принаймні людина, якою вона прикидалася, поділяла зі мною багато інтересів. Я не знаю, хто вона насправді, але це більше не має значення. Ніколетта ніколи не була справжньою, чого не скажеш про мою дружину. І я просрав усе. По-королівськи, як колись влучно висловився брат. Я мав докласти більше зусиль, щоб зрозуміти її. Ми обоє знали, що бачимо стосунки по-різному. Знайти компроміс попри наше різне виховання і походження — було нашим обов’язком.

Я обережно підбирала слова.

— Як думаєш, чи об’єднувало вас із Лючією ще щось крім вашого кохання?

Гординя кинув погляд повз мене. Я знала, що він знову дивиться на Вітторію. Я не наважувалася зрозуміти, чи його увага була зумовлена ненавистю чи іншим почуттям.

Він похитав головою і допив вино.

— Вибачте мене, ваша величносте. Це вечір для вас, а я якимось чином знову зробив себе центром уваги. Перепрошую, я не найліпший співрозмовник. — Як і Заздрощі, Гординя також схилився і поцілував мені руку. — Ставтеся до мого брата гідно.

Він випрямився і ще раз схилив голову, а потім покрокував до столу, накритого винятково випивкою. Очевидно, цього вечора йому не доведеться вдавати сп’яніння. У мене закрався сум, але я нічого не могла зробити. Вітторія, Гординя і Лючія мали самі розібратися зі своїми почуттями. І бути щирими. Звісно, якщо Лючія взагалі хоч колись захоче повернутися до цієї проблеми.

Лінь пробирався крізь натовп і був не менш привабливим, ніж решта його братів. Хоча, здавалося, що він от-от заб’ється кудись у куточок і витягне книгу, яку носив у кишені костюма. Хтивість усе життя підколював би його за це.

— Князю Лінь! — Я тепло усміхнулася йому. — Дякую, що завітали.

На його обличчі повільно розтяглася усмішка.

— Ліпше нікому не ігнорувати накази Гніва, але я радий, що зміг виявити свою підтримку. Не зважаючи на минуле, я вірю, що ти станеш справедливою і чесною королевою. Ніхто з братів не скаже це вголос, але всі ми цінуємо жертву, яку ти принесла, щоб розвіяти прокляття.

Цього разу згадка про втрату моєї магії, лише злегка вжалила мене.

— Дякую. Щиро. — Я стиснула його руку у своїй. — Що ти плануєш робити зараз, після того як прокляття більше не отруює твоє життя?

Він обвів поглядом повну гостей кімнату, зупиняючись на тому місці, де недалеко одне від одного мовчки стояли Ненажерливість і кореспондентка.

— Мій план полягає в тому, щоб нічого не планувати і жити одним днем. Це Сім кіл, і тут усе змінюється швидко. Мені подобається спостерігати, що стається, коли окремі пазли складаються в цілісну картинку. Що станеться після цього розділу? Саме цією частиною історії я цікавлюся найбільше. Хто підніметься на вершину наступним? Герой чи злодій? Навколо ще чимало казок, які варто розповісти. — Він вклонився і поцілував мене в руку. — Ваша величносте, з вашого дозволу...

Як тільки він покинув мене на цій цікавій, але загадковій ноті, я познайомилася з кількома високопоставленими демонами двору Хтивості. Між нескінченними знайомствами з лордами і леді, графами і графинями мені вдалося помітити у натовпі Фауну. Вона стояла поряд з Аніром, і я готова була заплатити чимало золота, щоб дізнатися, що ж такого вона могла сказати для того, щоб змусити його брови підскочити.

Анір швидко поставив келих вина на стіл і провів Фауну до закритої завісами кімнати. Непоганий вибір, друже. Я посміхнулася. Цей смертний був такий уважний до деталей, що став правою рукою Гніва. Він чудово натренований на випадок війни і будь-якого іншого бою, але йому бракувало знань вишуканого мистецтва спокуси. Багато з них просто дурні. Я пишалася тим, що Фауна взяла справу у свої руки і досягала того, чого прагнула. Я сподівалася, що

сьогоднішня ніч стане початком чогось прекрасного для них обох.

Відчуття, віддатися якому в мене не було можливості, здавалося, уже століттями наповнювало моє тіло теплом. Це було щастя. Нонна й інші Зоряні відьми могли плести інтриги, адже, ймовірно, це ніколи не зміниться. Вампіри також були загрозою, і одного дня могли напасти. Та зараз, коли Сурсеї не було в моєму житті, двір сестри повернувся до власниці, ми з Гнівом нарешті були разом і до мене повернулися всі мої спогади, я вважала, що навіть попри те, що втратила магію, на заміну їй прийшло чимало хорошого.

Мій гріховний і не менш галантний чоловік постав позаду мене і підніс вуста до мого вуха.

— Не хотіла б усамітнитися, кохана?

Спогад з минулої вечірки промайнув у мене в голові. Тоді ми також прокралися до порожньої кімнати, щоб кохатися. Цього разу мої спогади не були фрагментарними. Я у найяскравіших деталях пам’ятала, як тоді минула і ніч.

Очі Гніва зблиснули, коли я взяла його за руку і зловісно посміхнулася у відповідь.

— Я знаю чудове місце для цього, мій королю.

РОЗДІЛ 30

Двір Помсти був готичним замком, що розташовувався між височезними вкритими снігом горами на півдні, які закривали його від семи демонічних дворів на півночі.

Його віддалене місцерозташування, яке сестра колись показувала на малі, а також втрата нами спогадів, зробило це місце таємницею і для князів-демонів, і для їхніх підданих. Тільки запрошення, яке ми з Вітторією ніколи нікому не надсилали, могло стати для князів шляхом до королівства, яким правили богині помсти. Якщо вірити легендам, то саме в цьому місці також жили Діва, Мати і Стара відьма.

Тепер, коли мої спогади повернулися, я пригадала, яким самотнім було те існування. Ми заповнювали порожнечу радістю, яку відчували через своє звання Страхітливих.

Наступного ранку після святкування коронації я стояла на терасі замку, що виходила на східні сади двору Помсти. Морозний вітер розвівав моє незібране волосся, доки я спостерігала за знайомим краєвидом. Це місце було моїм домом протягом століть. Воно було джерелом моєї сили. Саме тут величні богині смерті й люті грали у свої мстиві ігри.

Тепер я повернулася сюди не просто як богиня без магічних сил, а як співправителька ворожого двору

гріха. Можливо, я і втратила свою магію, але отримала натомість серце і душу. Тепер для мене ці речі мали більше сенсу, ніж холодна безлика помста. Колись давно помста відчувалася мені справедливістю. І можливо, у нашому світі, повному гріха і пороків, це й справді було так. Тепер, після того як я пожила серед смертних, то дізналася, що помилялась. Життя необов’язково складалося тільки з помсти і відплати. Якби ми увесь час полювали на тих, хто зрадив чи зробив нам щось погане, нам ніколи не вдалося б навчитися цінувати щось хороше, що траплялося на шляху.

Знаючи те, що я знала, відчуваючи, як це — зосереджуватися на хорошому боці життя і відчувати справжнє умиротворення, я ніколи не повернуся до того стану, в якому перебувала колись. Можливо, моє життя і буде довгим, але я хочу смакувати кожну частинку світла, що мені вдасться віднайти.

— Ти така мовчазна, — сказала Вітторія, приєднуючись до мене. — Без тебе тут так тихо.

Я подивилася на вовків, які билися на вкритому снігом газоні. Доменіко тренував новонавернених перевертнів. Подібно до клятих демонів він також нехтував сорочкою за низьких температур.

— Здається, ти все одно непогано пристосувалася.

Вітторія спостерігала, як альфа відпрацьовував удари; вираз її обличчя навмисно не видавав її думок.

— Вони не зможуть лишитися. Зграя має бути на Мінливих островах, разом зі своїми сім’ями. Вони мають переконатися, що Зоряні відьми підтримуватимуть баланс і охоронятимуть в’язницю. Час відьмам полишити наш світ у спокої.

— Ти можеш піти з ними.

— Я важко боролася за те, щоб ми могли повернутися сюди, до нашого дому, що належить нам по

праву. — Вітторія позирнула на мене. — Я належу до двору Помсти. Тож тут і залишуся. — Легенька посмішка мигцем освітила її обличчя. — До того ж я маю бути поряд на випадок, якщо моєї присутності потребуватиме сестра. Твій король може не допускати тебе до найбрудніших деталей правління. Для подібних речей тобі потрібна я.

Вона вигнула пальці, вдаючи якогось монстра, а я похитала головою.

— Свята богине, бережи демонів!

— І відьом! — Вітторія знову поглянула на вовків. — Дякую, що знайшла докази, необхідні для того, щоб очистити моє ім’я. І за те, що вірила в мене тоді, коли я робила це майже неможливим.

— Усе вирішилося б набагато швидше, якби ти просто розповіла мені правду раніше.

— Я не мала права ділитися цією таємницею. До того ж спершу я не була впевнена, чи була Веста — чи Марселла — частиною зграї, але точно знала, що Доменіко щось приховує. Під час першої зустрічі, на яку я запросила його, аби закріпити союзництво із Жадібністю, він напружився у ту ж секунду, коли вони з князем опинилися в одній кімнаті. Тієї ночі нас було четверо, і він точно дивно зреагував не на мене, і не на Жадібність. Я підозрювала, що Доменіко розробив план і виконав його успішно, зважаючи на невелику різницю у часі між «вбивством» Вести і прибуттям Марселли до зграї, але мені не хотілося привертати до нього надмірну увагу.

— Ти її не впізнала?

— Спершу вона наклала закляття, щоб приховати свою зовнішність. Вона також уміла змінювати емоції інших, тому я сумнівалася. Як тільки я розкрила правду і вона припинила прикидатися, я усвідомила,

що не маю права змушувати її повернутися. До того ж я не зрадила б Доменіко. Навіть якби це означало, що правду доведеться приховувати від тебе.

Як для богині, яка мала перейматися тільки помстою, сестра взяла провину на себе, хоча і могла б просто віддати Доменіко Жадібності.

— Він подобається тобі? Я про перевертня.

— Хіба це має значення, навіть якщо і так? — Вона знизала плечима. — Він житиме довше, ніж інші, але він не безсмертний. Одного дня, коли місяць зійде на небо сотні разів, він усвідомить, що змінюється, а я лишуся такою, як і була. Доменіко треба хтось, із ким він зможе зустріти старість, а мені — той, кого я зможу дратувати вічність. Звісно, якщо я оберу життя з партнером, а не свою власну компанію, що передбачає майбутнє, правила якого я визначатиму сама.

— І яким гріхом править цей особливий хтось? Заздрощами чи Гординею?

Вітторія пирснула.

- Заздрощам лишається тільки мріяти про те, що він зможе утримати мою увагу цілу вічність. Мене, звісно, цікавлять плітки про те, що у нього є цікаві сексуальні таланти, але цей союз був би скороминущим. — ЇЇ погляд зблиснув, а я заплющила очі, не бажаючи уявляти сексуальні таланти Заздрощів. — Я чула, що його...

— Прошу, я точно не хочу чути ніяких пліток про Заздрощі. Я вже колись чула про портрет, що висить над його ліжком, той який зображує його обдарованість.

— Щоб мене диявол прокляв! — Вітторія відкинула голову назад і засміялася. Вона вперше звучала схоже на ту дівчину, яку я знала у смертному житті. Це дало мені надію на майбутнє. — Я думала, він жартував,

коли говорив про ту картину. Треба було мені пристати на його пропозицію і скористатися його покоями.

Я помітила, що вона нічого не сказала про Гординю, але не тиснула. Я відчувала, що це була рана, яка не загоїлася й досі. Навіть якщо він і не жадав її у романтичному сенсі, щось підказувало мені, що почуття Вітторії відрізнялися. Та у розмові спливло щось, про що мені було цікаво дізнатися.

— Коли ти повернула назад свою магічну силу богині, ти впізнала Лючію?

Сестра не виказувала емоцій, але напружилася.

— Ти розповіла їй?

— Ні. Проте я віддала їй камінь спогадів. Вона сама має вирішити, яким буде її майбутнє.

Між нами запала тиша, яку порушували лише далекі звуки тренувань надворі. Та замість бряжчання мечів ми чули, як кігті шкрябали каміння і роздирали плоть. Сестра нічого не сказала, і я продовжила говорити.

— Якщо Гординя тобі не байдужий, а Лючія не хоче повертатися до їхніх стосунків, тобі варто розповісти йому про все. Без ігор і обманів.

— Я не хочу бути його дружиною.

— Ніхто і не казав, що хочеш, — відповіла я. — Але чого ти хочеш зараз, після того як повернула собі свій двір?

Сестра подумала про це хвильку в тиші, не відводячи очей від альфи, який тренувався внизу.

— Я хочу зосередитися на відновленні нашого двору. Хочу повернути його славетність, а також викликати довіру в підданих. І мені більше не хочеться відповідати на запитання про цього проклятого князя! Думки про Гординю змушують мене хотіти виривати серця і топтати їх ногами. — Ми засміялися з її

детального опису, але я не наполягала. — А як щодо тебе, дорога сестро? Що в біса вселилося в тебе, не важливо хорошого чи поганого, що ти вирішила віддати власну магію?

— Я мала зробити це, інакше прокляття тривало б вічно.

— Ні, — промовила Вітторія, в її голосі почулася злостива іскра. — Можна було вбити Сурсею. Твій князь мав би тобі про це розповісти.

— Вона безсмертна.

— А я — богиня смерті. Навіть твій могутній чоловік піддається отруті Смерті. Звісно, так було до того, як мати втрутилася зі своїм тоніком. — Губи Вітторії нещадно вигнулися. — У будь-якому разі наша мати — Стара відьма. Думаєш, вона не могла б допомогти нам вбити всього лиш одну відьму, навіть якщо ту благословили на безсмертя?

— Вона її небога, — нагадала я сестрі, — Селестія не вбивала б того, хто належить до її родини.

— Ти забуваєш, що у нашої матері свої проблеми з гординею. Вона ніколи не дозволила б нікому зруйнувати свої безцінні творіння. Ми і це королівство, всі ми живемо у світі, що створила вона. Він більший, ніж просто ти і я. — Лавандові очі Вітторії засяяли. — А ти віддала свою силу через нього.

Я здивувалася, що вона почувалася так, але все це було далеким від правди. Я дала собі трохи часу, щоб зібратися з думками, щоб пояснити їй, чому цей вибір насправді робив мене сильнішою.

Я знову звернула увагу на вовків. Тепер вони цілковито обернулися і відточували свої вміння.

— Я обрала покласти кінець прокляттю, що тримало б мене в клітці цілу вічність. Я віддала свою силу за волю, щоб виправити свій власний неправильний

вибір. І неважливо, був він навмисним чи ні. Я не віддала свою магію за одного демона. Втім для мене правильним шляхом було йти за власним серцем. Я зважила, які шляхи відкриваються переді мною, і знала, що можу жити без магії, але точно не зможу жити, якщо віддам усе інше, що люблю, тільки для того, щоб зберегти її. Я обрала шлях, який дозволяв би мені жити таким життям, яке я хочу для себе.

Сестра похитала головою, але не продовжувала сперечатися. Це нормально, що вона почувається інакше та обирає інший шлях. Мені необов’язково погоджуватися з усіма її виборами, як і їй — з усіма моїми. Та це не означало, що ми не любили і не поважали одна одну. Ми були близнючками, але були дуже різними богинями.

— Я обрала щастя замість страху, — нарешті сказала я. — І я зробила б це знову без будь-яких вагань.

Вітторія зробила повільний видих, холодне повітря утворило маленькі хмарки перед її обличчям.

— У такому разі я щиро радію за тебе, Еміліє. — Вона перевела свій зрадливий погляд на мене. — І хай чого ти потребуватимеш — у тебе завжди є я.

РОЗДІЛ 31

Вогняні крила Гніва яскраво горіли на тлі сутінкового неба. Ми стояли, повернуті обличчям одне до одного в саду двору Гніву, поряд зі статуєю, що, за моїми підозрами, зображувала страхітливу богиню, яку Гнів не насмілювався забути. Наші ліві руки переплелися, наші долоні торкалися, однакові татуювання «SEMPER TUUS» дзеркально лягали одне на одне, ніби нагадуючи, що ми назавжди віддали одне одному наші серця.

Король демонів стояв у чорному костюмі, хоча і прикрасив лацкан квіткою апельсина — квіти, які я колись вплітала у своє розпущене волосся.

Моє вкрите перлинами вбрання не мало рукавів і було виготовлене з прекрасного шовку, помереженого по краєчках. Та морозна прохолода не торкалася моєї шкіри. У цьому була перевага мати чоловіка з дивовижними крилами. Я почувалася так, наче — хай куди подалися б — ми ніби сиділи біля каміна, навіть якщо за вікном лютувала буря.

Нам пощастило, і сніг припинився під час церемонії коронації, хоча темні хмари і збиралися вгорі над нашими головами. Вони були передвісником швидкоплинності спокою.

Анір і Фауна ступили вперед. Сьогодні вони виконували роль свідків перед древніми богами; кожен

із них тримав у руках гілочку лози, вкриту шипами. Гілочки більше нагадували мотузки, ніж непіддатливі лози, коли друзі обмотали їх навколо наших рук, потім зап’ясть, прив’язуючи нас одне до одного і в прямому, і в переносному сенсі.

Друзі відступили, щойно зав’язали вузли і перевірили їх на міцність. Очі Фауни були на мокрому місці, Анір же невпинно кліпав. Двоє чутливих дурників змусили сльози проступити й у мене на обличчі.

Гнів очікував і заговорив тоді, коли ми зустрілися поглядами.

— Після того як я вперше побачив тебе знову, то зненавидів.

Я вибухнула сміхом і похитала головою.

— Ти як завжди винятково романтичний, дорогий чоловіку. Ти нагадуєш мені героїв моїх улюблених романів. Ти точно знаєш, як завоювати об’єкт своїх зітхань.

— Тепер ти знаєш, чому він демон учинків, а не слів, Ем, — промовив Анір.

Губи демона сіпнулися.

— Я зненавидів тебе, бо у той момент згадав тебе, як і говорила відьма. Уперше за довгі роки мене накрило хвилею спогадів. Та замість відчути полегшення, я відчув твій страх, а потім твою лють. Тоді я зрозумів, що на нас і досі лежало прокляття, що в ньому з’явилася лише одна, маленька тріщинка. Я ненавидів тебе, бо ти була одним із тих створінь, що розділили нас. Ти навчилася жити на їхній лад, і ти зневажала мене. Я відчував це щоразу, коли ти була поряд. Я присягнувся лишити тебе робити власний вибір, стояти віддалік, доки ти торуватимеш свій шлях, навіть якби ти обрала бути зоряною відьмою.

Темрява заполонила обличчя мого чоловіка.

— Коли я зустрів того смертного — Антоніо, то був готовий назавжди полишити тебе, але тоді ти вперше промовила моє справжнє ім’я, і я замислився. Я подумав: можливо, ти якось пам’ятала, десь глибоко всередині. Можливо, прокляттю не вдалося дістатися кожної частинки твоєї душі. — Вираз його обличчя знову змінився, наче всі ці зізнання давалися йому важко. — Я попросив тебе більше ніколи не називати мене Самаелем не тому, що не хотів, щоб ти промовляла моє ім’я, а тому, що не бажав, щоб твоя відьомська сім’я використала це проти нас. Я боявся того, що вони можуть зробити, аби знову розлучити нас, дізнавшись, що попри все ми знову знайшли шлях одне до одного.

— Так, я думала про все це.

— Ти знаєш, що прокляття не дозволяло мені говорити деякі речі. Це дало нам можливість знову пізнати одне одного. Ми були дуже різними у деяких речах. Я не був упевнений, чи підходимо ми одне одному так, як колись. Але ти потроху пробиралася всередину.

Я усміхнулася, почувши це.

— Коли я проникла до тебе у свідомість після нападу Гадюки, то відчувала твій страх. Я почувалася скалкою, що впивалася у твоє тіло.

— Тоді це відчувалося саме так. — Голосний сміх Гніва був неочікуваним і теплим. — Я хотів помститися Сурсеї, але більше за все мені хотілося повернути свої крила. — Він змахнув своїми дивовижними крилами, щоб підтвердити цю думку. — Та що далі ми йшли, то більше бажань у мене виникало. Я хотів тебе. Не просто твоє тіло, я хотів твоє серце, твій розум, хотів, аби ми були партнерами. Хотів довіряти. Хотів мати когось, із ким було не страшно пройти крізь пекло, але кому так хотілося показати рай. Ко-

гось, хто не боявся кинути мені виклик і вказати на мої недоліки. Мені хотілося рівної собі, мені хотілося Люті.

Я поглянула на вогняні крила, які, здавалося, огорнуло ще сильніше полум’я; від них відходило більше тепла після того, як він промовив моє справжнє ім’я.

— Я й досі Лють. Можливо, вже не така полум’яна. Таємна усмішка торкнулася його губ.

— Якщо ми приймемо зв’язок, то поділимо усе, що маємо, назавжди. Я приймаю наш зв’язок і віддаю тобі свої серце, душу і силу.

Лоза, що звивалася рукою Гніва, впилася йому в шкіру. Магія запалала, наче зірка, що освітлювала увесь всесвіт. Я мала прошепотіти ті самі слова, і ми пов’яжемо одне одного навічно. Цього разу це буде вибір, який зробить кожен із нас. Вибір, на який не впливатиме магія.

— Я повільно закохалася в тебе, хоча завжди вважала надмірно привабливим. — Анір і Фауна тихенько засміялися, почувши мої зізнання. — Упевнена, ти відчував це. Коли я вперше прибула сюди і відкрила для себе Коридор гріхів і незриму магію цього світу, моїм тілом прокотилася хвиля захоплення. Я не була готова зізнатися в цьому самій собі, не говорячи про тебе, але я була щасливою, що нарешті мої дії можуть керуватися почуттями, які я так відчайдушно ігнорувала. — Я глибоко вдихнула. — Можливо, це я не була дуже сміливою, але мені потрібен був час, щоб розставити все по місцях. Та ти ніколи мене не підганяв. І не схиляв до шлюбу. Я закохувалася в тебе, але зрозуміла, якими особливими є наші почуття після того, як підрізала тебе.

— Ти також як завжди особливо романтична, кохана, — кинув у мене Гнів, говорячи моїми ж словами.

— Тоді ми вперше провели власні кордони, і це було надзвичайно цінно для мене. Мені хотілося побачити, як ти відреагуєш, якщо нам доведеться це повторити. Але цього не сталося. Навіть тоді, коли ти більше знав про нас, коли бачив усі потенційні повороти на дорозі наших стосунків, ти ніколи не сходив зі шляху. Ти завжди поважав мої кордони і правила, що ми встановили між собою. Саме тоді я і зрозуміла, що матиму справжнього партнера, якщо оберу стосунки з тобою. Когось неідеального, але того, хто відповідає за свої вчинки, а не намагається їх прикрасити. Того, хто керується діями і показує, що я можу йому довіряти і рухатися далі.

— Вам обом варто попрацювати над зізнаннями, — сказав жартома Анір. Фауна штурхнула його ліктем у бік, і він раптово замовк.

— Я кохаю тебе, Самаелю. Усі твої чесноти й недоліки, кожну частинку твоєї душі. Навіть брудні... — Гнів звів брови на слові «брудні», і я закотила очі. — Я обираю тебе сьогодні, завтра і щодня в майбутньому. Я приймаю наш зв’язок. Я віддаю тобі свої серце, душу і силу.

Лоза на моїй руці засвітилася там само яскраво, як до цього на руці Гніва, й увійшла мені під шкіру. Тепер на наших тілах з’явилося по ще одному татуюванню: тепер лози з шипами назавжди поєднували нас воєдино. Ми були більше, ніж просто чоловіком і дружиною. Наші душі перепліталися, бо це саме те, що ми обрали.

Гнів підтягнув мене до себе і жадно поцілував, а потім я відчула його усмішку на своїх губах.

— Пам’ятаєш, коли я казав, що ми поділятимемо усе, що в нас є?

— Пам’ятаю. — Я зіщулилася, коли він широко усміхнувся. — Над яким планом ти працюєш зараз?

Він прошепотів щось древньою мовою, яку я не розуміла, хоча знала, що вона належала янголам. Завершивши свою промову, він нахилився і прошепотів:

— Як вгорі, так і внизу. Тепер ми уособлюємо ідеальний баланс. Моя крига і твоє полум’я злилися в одне ціле.

— Але, я більше не...

Крила Гніва яскраво запалали з такою силою, що повітря навколо нас заблищало від жару. Золотаві і срібні вкраплення на його крилах запульсували, а я тихо спостерігала за тим, як вони мерехтіли, наче зірки. Це було так прекрасно...

Не встигла я і оком змигнути, як вогонь крил поступово згаснув і ті змінили колір. Здавалося, наче хтось перевернув пляшечку з чорнилом, і тепер темна рідина стікала пір’ям, змінюючи вогонь темрявою. Вогонь потихеньку згасав, і я помітила дещо надзвичайно знайоме мені. Це відчуття почалося з тріпотіння всередині, де колись вирувала моя магія.

— Що... — Я схопилася за живіт, відчуття наростало.

Із припливом сили я почула, як небо розсікає громовиця. Тепер вогонь Гнівових крил зовсім зник. У мене підкосилися ноги, коли сила увійшла і наповнила мене. Чоловік міцно тримав мене, доки остання частинка сили не заполонила простір всередині.

Моїми щоками стікали сльози, вони падали на його лацкан. Я знову відчула магію в самому центрі свого єства, там, де колись було джерело. Я відсахнулася вбік і подивилася на його крила. Та замість білого, срібного вогню я помітила блискучий чорний колір. Вони були точно такими, як його лючікаре.

— Що ти накоїв? — запитала я стиха.

Гнів поцілував мене в чоло.

— Усе, що моє, тепер також належить тобі, кохана. Я говорив, що мені стане магії на нас двох. — Він віддав половину своєї магії мені. Сльози не вщухали, і він цілував кожну мою сльозинку. — Відчуй свою силу, Люте!

Я витерла сльози і випробувала нове джерело магії, що зяяло в мені.

— Fiat lux.

У небі над нами нависли полум’яні квіти, вони були більшими, ніж зазвичай. Я очікувала, що тепер магія буде сріблястого, золотавого і білого кольорів, але вона й досі палала моїм рожево-золотистим відтінком. Можливо, саме мій чоловік передав мені цю магію, але це не змінювало того факту, що вона була моєю.

— Дякую, — прошепотіла я. Гнів обвив мене руками, спостерігаючи за квітами, що горіли в небі над нашими головами. Вони були нашими власними особистими зірками. — Дякую, що віддав свої крила мені.

Гнів розправив крила, змахнувши ними так сильно, що ледь не підкинув сніг, що лежав у нас під ногами.

— Я нічого не віддавав. У мене є мої крила, є моя дружина, а також купа ідей щодо дизайну наших нових покоїв. Проте спершу я хочу випробувати крила.

— Ми сприйняли це як натяк на те, що нам час іти, — сказав Анір. — Вітаю вас обох.

Він поцілував мене в обидві щоки, а потім поплескав свого короля по плечу, доки той не обняв його так, як слід. Фауна увічливо схилилася, але я також підтягнула її до себе, щоб обійняти. Вона оповила мене руками у відповідь з такою самою силою.

— Нам треба буде поговорити, моя леді.

— Ти зможеш завтра? — запитала я. Фауна кивнула. — Тоді зустрінемося, адже я хочу дізнатися про все, що сталося на святкуванні коронації.

Очі Фауни зблиснули.

— Я підготую на цей випадок чай і пиріг.

Як тільки наші друзі покинули сад, я знову поглянула на Гніва. Він був хитрим лукавим демоном. І моє кохання до нього не могло бути сильнішим.

— Твоя ідея щодо дизайну покоїв якось стосується того, як ми можемо застосувати ці крила?

У його очах проступив нечестивий відблиск.

— Не зовсім, але ми можемо додати їх до переліку вимог.

— Що ж іще є у тому переліку?

Він простягнув мені руки.

— Як ставитеся до того, щоб я показав вам, моя леді?

У ту саму секунду, коли наші руки доторкнулися, Гнів магічно переніс нас до своєї особистої бібліотеки. Я уважно подивилася на порожню кімнату. Вогонь приємно потріскував, свічки у підсвічниках і люстрі майже догорали, додаючи цій кімнаті чуттєвої і ніжної атмосфери. Спершу я не знала, чому він обрав саме цю кімнату, а потім звернула увагу на альков, у якому висіли кайдани. Тепло внизу мого живота наростало, доки я стояла в очікуванні. Він же не мав на увазі...

Гнів стояв позаду мене, він повільно піднімався долонями вгору по моїх руках і опускався вниз. Кожен рух був магічним і змушував моє тіло прагнути більшого.

— Пам’ятаєш, ти колись запитала, чи готовий я зв’язати тебе?

Свята богине, так!

— Так, ти тоді ледь не заморозив нас до смерті. Мені треба було знайти спосіб відволікти тебе.

Він поцілував мій карк, від цього відчуття вершечки моїх грудей занили, прагнучи його дотику.

— Я звернув на це увагу не тому, що ти подумала про це, а через те, що відчув твоє збудження. — Його руки повільно гладили мій корсет. — Збудження, яке я чудово відчуваю від тебе просто зараз.

Його палець пестив виступ на моїх грудях. Я вигнулася назад, запустивши руку йому у волосся, а він нахилився, щоб вкрити поцілунками мої шию і плечі. Я припала до нього, відчуваючи, як його тверде збудження притискалося до моєї спини. Нечестивий демон!

— Обережно з фантазіями, дружино, адже твій чоловік може втілити їх у життя.

Я розвернулася в руках, якими він оповив мене, і облизала свої вуста, приковуючи до них очі мисливця.

— Я на це сподіваюся, мені не хочеться, щоб стосунки між нами ставали нудними чи передбачуваними.

Гнів засміявся, і його погляд обіцяв, що відплатить мені солодкими муками за цей коментар.

— Цей ротик... — він так поглянув на мої губи, наче й справді задумав щось нечестиве. — Обіцяю, що нам буде цікаво разом. Принаймні ще дуже довго.

Він наклав закляття, щоб нас ніхто не міг підслухати, а потім знову звернув на мене свій жадний, нестримний погляд. Ніхто не почує криків мого задоволення чи стогонів мого князя. Адже я присягнулася, що якби нас чули, його крики лунали б достатньо голосно, щоб пробудити всі Сім кіл.

Моє безсмертне серце почало вискакувати із грудей, коли він провів мене до алькову. Тепер тепло

в моєму тілі перетворилося на нестримне вогнище. Його губи вигнулися в сардонічній усмішці.

— Мій збочений темний янголе! Я ще навіть не торкнувся тебе, а ти вже збуджена сильніше, ніж зазвичай.

Я позирнула на його штани, помітивши напруження в них.

— Здається, у нас багато спільного, чоловіку.

— Нам і справді пощастило. — Гнів уважно розглядав моє обличчя перед тим, як опустити очі на мої оголені груди. Потім він схилився і присмоктався до вершечка. Він звивав язиком, аж доки я й сама почала звиватися від нетерпіння. — Я дам тобі усе, чого ти прагнеш.

— Небезпечна обіцянка. — Адже я хотіла годинами віддаватися разом із чоловіком усім найнечестивішим свавіллям, на які мені стало б сил.

— Наскільки небезпечним ти хочеш мене побачити? — він провів пальцями у мене між грудьми, ніби малюючи лінію посередині мого тіла.

Проклятий демон! Він зупинився якраз внизу мого живота.

— Покажіть мені найгірше, на що ви здатні. Я готова на будь-яку збочену темну фантазію, що прийде вам у голову.

Одним порухом руки він позбавив мене мого вбрання, а потім так само швидко скинув і своє. Його дика чоловіча чуттєвість обпалила мене вогнем його погляду. Цього разу я помітила, як він працює над якоюсь зі своїх стратегій. Він сприйняв цей виклик аж занадто близько до серця.

— Я можу пообіцяти тобі одне, — Гнів ступив уперед і клацнув кайданами навколо одного з моїх зап’ясть. Він нахилився, аби щось прошепотіти мені

на вухо, його дихання викликало мороз на моїй шкірі; він обережно взяв у руки моє друге зап’ястя. — Я можу бути надзвичайно нечестивим, кохана.

У цьому я точно не сумнівалася.

Я провела поглядом по татуюванню на його ключиці. «Acta non verba». Це було чудове нагадування, що зараз нам потрібні були дії, а не слова. Я задзвеніла кайданами, насолоджуючись тим, як його погляд танув на моєму тілі, перед тим, як він підняв мою ногу догори.

Мої губи розтягнулися у посмішці.

— Час тобі показати, на що ти здатний, демоне!

Гнів розправив свої чорні крила і став справжнім уособленням гріха. І як тільки його магія оповила нас, я подякувала богині, що він належав саме мені.

ПОДЯКА

Ідея цієї трилогії з’явилася під час глобальної пандемії. У цей самий час її написано і затверджено. Та я рада, що вона знайшла своє місце у світі завдяки вам. Дякую, дорогі читачі, за любов до героїв цієї книги і цього гріховного світу. Я захоплююся Сімома колами і надзвичайно вдячна вам за те, що ви відправилися у підступну подорож з Емілією і Гнівом, що пролягала крізь потойбіччя. Дякую вам тисячі разів за підтримку і сприяння прочитанню цих книг. Я щаслива, якщо їм вдалося відволікти вас від хаосу, що відбувається у реальному світі, хоча б на кілька годин.

Я надзвичайно вдячна своїй команді видавців за те, що здійснили мою мрію. Барбаро Поль, моя агентко, подруго і особлива богине, дякую за всі ті чудові капелюшки, що ти носиш, і за все, що ти робиш за лаштунками. Також дякую команді «Irene Goodman Agency», Хезер Барор-Шапіро за те, що допомогла перекласти ці книги різними мовами, хоча я і не вірила, що таке взагалі можливо. Я також вдячна Шону Берарду з «Grandview».

Я надзвичайно ціную вклад команди «Little, Brown Books for Young Readers», редакторки Александри Гайтауер, яка безупинно працювала зі мною над тим, щоб ця історія швидше потрапила

до читачів, навіть попри ускладнення з ланцюгами постачання і заплутаним розкладом. Саме її замітки зробили цю книгу такою, якою я її задумувала, і навіть ліпшою!

Також переказую вітання Вікторії Стейплтон, Ма-рісі Фінкельштейн, Трейсі Кунц, Трейсі Шоу, Вірджи-нії Лоутер, Даніелю Кантареллу, Шону Фостеру, Клер Гембл, Карен Торрес, Барбарі Бласуччі, Керол Медоуз, Жанель Делуїз, Сієні Кончол і моїм видавцям — Ме-ган Тінглі і Джекі Енгель. Дякую за вашу підтримку і захоплення!

Британській команді «Hodder & Stoughton», а саме Моллі Павелл, Кейт Кіган, Лаурі Бартолом’ю, Наташі Куреші, Каллі Робертсон, Сарі Клей, Іману Хаблю, хочу сказати, що працювати з вами — безцінно. Сподіваюсь, я зробила сюжет достатньо пікантним.

Моїй родині важко повірити, що я пишу подяку вже всьоме. Я люблю вас усіх більше, ніж можна передати словами. Як завжди, лишаю особливу згадку на користь моєї сестри Келлі і її магазинчика «Dogwood Lane Boutique» і дякую за натхнення (і за терапію роздрібною торгівлею).

Усім працівникам книгарень, бібліотек, незалежним видавцям, великим і маленьким видавничим бізнесам дякую за розуміння і підтримку. BookTok, я тобою захоплююся. Обов’язково хочу згадати Аймана Чаудхарі (@Aymansbooks) і Полін (@thebooksiveloved) за їхні дивовижні відео і попередню підтримку цієї серії.

Стефані Гарбер, Ізабель Ібаньєз, Саміро Ахмед — усі ви рок-зірки і, найголовніше, неймовірні люди! Аніссо де Гомері, твоя дружба робить моє життя яскравішим! Я щаслива мати всіх вас у своєму житті. Дякую за всі повідомлення, дзвінки і підтримку. Ви —

мої найближчі друзі у звичайні непримітні дні, під час дедлайнів і навіть у часи глобальної пандемії.

Дякую, що дочитали трилогію до кінця. Я вже не можу дочекатися нечестивих пригод, що чекають на нас у майбутньому!

ПРО АВТОРКУ

Керрі Маніскалко виросла у будинку із привидами на околиці Нью-Йорка. Там і почалося її захоплення готикою. На дозвіллі вона читає все, що тільки потрапляє їй на очі, готує різноманітну смачну їжу для сім’ї і друзів, а також п’є занадто багато чаю, коли обговорює найліпші аспекти життя зі своїми котами. Їі романи «Полювання на Джека-різника» і «Королівство Нечестивих» стали номером один у списку бестселерів «New York Times» і «USA Today». Письменниця з радістю ділиться уривками і тизерами до романів у інстаграмі @KerriManiscalco. Детальніша інформація і новини доступні за посиланням: kerrimaniscalco .com.

Літературно-художнє видання

КЕРРІ МАНІСКАЛКО

КОРОЛІВСТВО СТРАХІТЛИВИХ

КНИГА З

Перекладач Лола Хабібова

Літературний редактор Олександра Луньова

Коректор Ольга Стоян

Адаптація обкладинки, дизайнер макета і верстки Олена Бідненко

Керівник едиційної команди Євген Плясецький

Підписано до друку 28.08.2024. Формат 84x108 7 .

Гарнітура «Georgia». Друк офсетний.

Тираж 20 000 прим. Обл.-вид. арк. 16,15.

Надруковано в Україні AT «Харківська книжкова фабрика «Глобус» вул. Різдвяна, її, м. Харків, 61011

Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019 р.

www.globus-book.com

Замовлення № ЗК-008584

ТОВ «Видавництво «Букшеф», 04073, м. Київ, вул. Вербова, буд. 17 А

Тел. (044) 290 99 44

Інтернет-магазин www.bookchef.ua

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачі] видавничої продукції ДК № 7309 від 14.04.2021 р.

Усі права застережено, жодну частину цього видання не можна відтворювати, зберігати в пошуковій системі або передавати в будь-якій формі і будь-якими способами: електронними, механічними, фотокопіювальними чи іншими — без попереднього письмового дозволу власника авторських прав.