Король Гуцул

— Красиве місто! І люди.

— Угу.

Ствердно махнув головою геть сп’янілий Зенон, який намагався знайти номер в контактах телефону, щоб передзвонити колишній дівчині і привітати її з Різдвом.

— Невже видалив на новий рік, — думав він.

На новий рік вони востаннє посварились.

Підійшли до будинку, пофарбованого в жовтий колір, підсвічений він виглядав зовсім як із золота. За ним вже виднілись куполи кафедрального собору міста, теж пофарбовані в блідо-жовті кольори. Перед будівлею Старий встав і промовив у весь голос.

— Тут обласний краєзнавчій музей непоганий. Велика колекція археологічна, але все у фондах тепер пилюкою припадає. Перед розвалом СРСР почали реекспозицію. Так все і застрягло. Грошей нема. А скільки ткання і вишивки пропало! Ціла колекція! Запхали в підвали одного з корпусів університету і там все загинуло, зітліло просто.

Це він сказав сумно ледь не заплакавши. Повернули з колишньої Панської до скверу. Перед собором була зупинка міського транспорту. Йдучи біля церковної огорожі, Старий подивився на сумного Зенона, який так і не знайшов контактів дівчини, весело продовжив розповідь.

— А я живу самий у невеликій двокімнатні квартирі на другому поверсі колишнього учительського будинку в Довгополі. Єдине, що місця мало. Кожен куток заставлений книжками, журналами, папками. Іноді ходжу до школи — на випускні запрошують. Місцеві люди мене поважають. Да, що мені Старому зрештою ще треба… Пляшка «Кадарки», кілька шматків білого хліба і равельце копченої ковбаси.

Сміється. Зенон сумно усміхається.

— Що ще для повного щастя ще треба?!

Стають на зупинці, роздивляються собор. Звідти чутно святкові співи, святкова ілюмінація. Старий серйознішає.

— Шкода, що казка, як жанр, поступово зникає. Сьогодні справжню казку від старожилів можна почути хіба що у нас та в Угорщині. На Заході вона зникла ще сто — сто п’ятдесят років тому.

Старий замовкає і стає зовсім сумний. Довго мовчить, присідає на лавицю. Зенон сідає поруч.

— Вам погано?

— Ні, ні все добре, — усміхається через силу.

— А від якоїсь болячки знаєте заклинання? — шепнув Зенон.

Старий прибадьорився, ніби згадуючи.

— Знаю! Як можна допомогти людині чи худобі від укусу змії.

Встає і натхненно продовжує закотивши очі.

— Господи Боже допоможіть…

Дивиться на собор, підсвічений ілюмінацією на тій стороні — у добрий чєс зачєти, а в лихий мовчєти. Ци ти лоїки, це ти лоївка, це лоїшенє.

Замовкає. Відкриває очі, дивиться на Зенона.

— Це так гадюка називається.

Продовжує знову натхненно закривши очі.

— Уразила, уразила в шкуру, а з шкіри в мнєсо, а з мнєса в жили, а з жилів у кости.

Замовчав і знову відкрив очі.

— Ці слова треба говорити дев’ять разів до горнятка з водою. Тоді укушений має тричі сьорбнути цієї води. І ще треба вложити в ту воду камінь і стерти ним уражене місце.

Ось і дочекались. Вже і наш тролейбус їде! — Вигукнув весело Старий.

Старенький тролейбус через неприбраний сніг став по середині дороги, його роги закорочувало, в середині то вмикалось, то вимакалось тускле жовтувате освітлення. Загрузившись, сіли по середині. Двигуни заревли і він помалу рушив засніженими вулицями. В цю мить знову почав падати лапатий сніг. Старий весело усміхнувся, дивлячись у вікно, потім на Зенона.

— Засипає, — сказав він стишеним голосом, прикривши очі.

Продовжив…

Швидко спускаються потоком в долину. Старшина, припавши на одно коліно, сьорбнувши води вигукнув.

— Вони близько!

Офіцер дивиться на нього здивовано.

У мене чуйка, командир, ще з війни.

Вже біжучи один за одним швидко потоком, старшина на ходу перемовляється з офіцером.

— Вони десь в кілометрі від нас, я спиною відчуваю. Це як в козаки розбійники в дитинстві,бавився, так от тепер вони «козаки», а ми «розбійники». Бігом. Ноги в руки і…тут головне зрозуміти в якій ти ролі вчасно».

Десь на півдороги їх дійсно наздогнала погоня.

Розповідаючи це, Старий весело подивився на Зенона, який тепер шукав диктофон, згадавши, що він у наплічнику. Вирішив його не діставати і просто мовчки слухав завершення цієї довгої історії.

Стався вогневий контакт. Коротка сутичка. Одна куля влучила в станцію, яку вони кинули на потоці. Але їх врятувала тоді снігова буря, яка раптово накрила потік.

Оповідач подивився у вікно. Там за підмороженим вікном теж починалась, як на замовлення, снігова буря.

Вони зуміли відірватись, але партизани ішли по їхніх слідах, нога в ногу і вже наздогнали їх майже на селі надвечірі тієї зимної днини. Але відчувши, що вже вловили совітів пішли легшою дорогою, а ці напопереки з горба. І ось вони біжать дорогою в Киселицях. До місцевого штабу стрибків. Підбігають туди а там згарище, рація пробита кулею лишилась в потоках. Вони повністю відрізані. Старшина командує: «Рухаємось у бік Сторонця». Вояки УПА вже неспішно спускаються лісом над скелею навпроти місцевої церкви.

Великі тіні мерехтять між смереками, в останніх променях сонця, що вже заходило за гори. На дороги зі сторони місцевої школи до них вибігають троє кричучи.

— Нє стріляй свої, — розвідники, залишки місцевих винищувального батальйону з розбитого штабу. Через задуху чоловік, що на храмував з перебинтованою головою в цивільному говорить через задуху.

— Туди нєльзя. Ми у мєшку.

Тут же спускаються хащами до ріки, думають розділитись і пробиватись з боєм.

— Це самогубство, — каже, кашляючи, офіцер і нахиляється відпити води з ріки, відпиваючи воду бачить у воді, яка світиться золотом підсвітлена сонцем, що ось ось мало пірнути за гору відображення кручених хрестів над високим берегом.

Підіймається, обертається питає задумано у вояка з перебинтованою головою.

— А що це у Вас там?

— Церква, — відповідає коротко солдат і потім додає, — Місцева церква, мурована, одна така в цілому районі з каменя. Панотець в Румунію виїхав після війни…

— Ясно, — перебиває офіцер, перезирнувшись, із старшиною. Звертається до молодого радиста.

— Одягай його одяг. І бігом у Віжницю. Бігом.

Радист переодягається.

— Тільки бігом і поаккуратнєє, в район, приведи підмогу». Худий радист переодягається і між хатами та під плотами біжить до лісу. Піднімаються крутим берегом до церкви, заходять на подвір’я, збивають замок із дверей закритого храму заходять у середину.

Старшина командує.

— Кулемет та снайпер на верх. На дзвіницю.

Вікна в храмі вибиті, церква пустує, офіцер каже.

— Будемо тримати кругову оборону до підходу наших.

За двадцять хвилин вони вже були оточені, упівці готували мінометні гнізда. Вони закрились в церкві, офіцер притулився до стіни погортав богослужбові книги, що лежали на лаві поруч, дістав фотокарточку з дружиною і дочкою, ніби вже прощаючись з ними, пригадав як вони востаннє разом святкували новий рік. Шампанське і запах мандарин, ялинка з яскравою червоною зіркою наверху б’ют куранти і він цілує жінку.

— Командир, парламентьор. Бандити парламентера вислали!

Крикнув у все горло старшина, ніби розбудивши офіцера, той відповів одягаючи і швидко застібуючи шинель.

— Хорошо, я пойду.

Вийшов на двір в п’яти метрах стояв ватажок упівців. Він був у кітелі і стояв мовчки тримаючи одну руку в кишені галіфе заправлені в ідеально начищені чоботи. Довго дивився на молодого офіцера, потім із кишені дістав портсигар протягнув «совіту». Той відмовився.

— Свої курю, — сказав він і швидко дістав з кишені шинелі пачку папірос прикуривши. Вони простояли так мовчки перекурюючи п’ять хвилин. Докуривши, бандерівець заговорив хриплим басовитим голосом.

— Складайте зброю, лишимо живими. Мете жети. Даємо годену на роздуми.

Офіцер, закашлявшись, кинув недогарок на землю, роздавивши його чоботом. Всміхнувся. Мовчки нічого не відповівши пішов до своїх. Повернувшись до церкви, прошепотів перелякано.

Каюк нам, у них міномети, — знімаючи шинель, — дали годину на роздуми. Старшина із жахом в очах подивився на офіцера. Пройшла година і вони вже чекали мінометного обстрілу. Офіцер ходив церквою туди сюди, не розуміючи у чому річ. Чому вони не відкривають вогонь, і коли підняв голову побачив в центральному куполі велику ікону Христа Пантократора, Вседержителя.

Згадав слова старого ґазди з хутора про те, що їх врятує церква.

— Вони не можуть стріляти по храму, — сказав він старшині, — Розумієш Просто не можуть, бо віруючі…

Старшина мовчки подивився здивовано на офіцера. Потім підняв голову на зображення Христа в куполі, потім у бік дверей. Просидівши до ранку в облозі без жодного пострілу, коли вже перші промені почали потрапляти в середину храму старшина присів до офіцера, який лежав накритий шинеллю під стіною храму, закинувши руки за голову і довірливо прошепотів згадуючи.

— В кінці війни наша ДРГ зайшла на один хутір в Східній Прусії. Зачістка. Пусто все кругом, мотострілки наші вже пройшли, сліди від гусениць кругом, корови в сараях ревуть. Одяг, начіння хатнє дворами розкидане, тарілки…Я заходжу в хату… — і він замовчав, стиснувши губи, а в очах стояли сльози. — Я за війну стільки…Стільки звірства всякого побачив і фашистів і нашого, але такого!? До тепер в пам’яті сидить. Там в хаті тій семеро дітей за столом сиділо. Лежало я типу до них, вставай кін дер. А вони мертві язиками до столу цвяхами прибиті.

Він замовчав. Його аж трусило. Закрив міцно очі і за мить додав зовсім тихо.

— Я коли за дровами минулої ночі на хуторі виходив, там в дровнику цих дітей побачив.

Офіцер нічого не відповівши, тільки вдумливо, мовчки, дивився на старшину. Храм чим далі освітлювало сонце так, що іконостас, ніби палав в огні.

— Знаєш, старшина, це все не просто так. Ці пару днів, як ціле життя. І мені тепер якось байдуже що з нами буде далі…не знаю чому…

Усміхнувся.

— Ось лежав вночі і згадав як мене в комсомол прийняли. Прибігаю радісний додому. Кричу мамі, вітайте, мовляв, мене в комсомол прийняли. Вона, усміхаючись, привітала. Біжу в кімнату переодягатись в робочий одяг. Збераюсь на двір виходити, а мама у мене питає куда в такому вигляді зібрався. Я радісно розказую, що ідемо з товаришами по комсомольському завданню ікони та різну церковну утварь виносити, бо там буде склад комбінату. Мама так на мене подивилась і говорить вимогливо, що нікуди не підеш, синку. Ну і звісно я не пішов тоді нікуди.

Він замовчав і довго дивився, не кліпаючи вгору перед собою із щасливим обличчям, потім подивився на старшину. Обличчя якого світилось в променях сонця з вікна у куполі.

— Добре. Старшина пильнує, а я покімарю трохи. Щось зле мені.

І він відвернувся до стіни. Вперше за два дні заснув. На ранок їх деблокували прикордонники. Він лише чув: «Прикордонники, прикордонники». Підійшов старшина, нагнувся до нього з усмішкою, прошепотів офіцеру: «Прикордонники вчасно підійшли». Потім він пролежав в госпіталі місяць написав рапорт, демобілізувався…

О, нам виходити, — вже закричав Старий!

Встигши вийти на своїй зупинці, Старий замріяно посміхаючись, подивився у небо з якого падав сніг, потім із щасливим виразом на обличчі на Зенона.

— Я все вам розповів.

По автовокзалу бігав якийсь чоловік у гумових чоботах і в шапці-ушанці. Він запізнився на автобус, а вдома корова недоїна. Падає в сугроби. Встає. Струшує з пальта сніг. Далі звертається до поодиноких пасажирів.

— Люди, що робити, як доїхати. Допоможіть!

За кермом, в середині таксі, сидять водії, які байдужі до біди Старого. Вони слухають музику в так якої по керму вибивають паляцями. Час від часу відволікаючись від свої телефонів, дивляться на Старого, підсміючись. Він вже довго видно бігає стоянкою і до них навіть не підходить. Підбігає до Зенона і Старого.

— Як доїхати мені. Коровка недоєна… пропустив автобус старий дурень, — починає ридати. Зенон знизує плечима.

— Бідний чоловік, — каже Казкар і тут же біжить до крайньої платформи, до маршрутки, що завела мотор і на лобовому склі підсвічено назву кінцевої зупинка ПУТИЛА.

— Таки встиг, — кричить він, посміхаючись. Зенон саджає Старого, що не встиг на автобус, до найближчого таксі, дає йому купюру зі словами аби той завіз Старого до його корови і теж біжить до Путильської маршрутки. Зазирає в середину. Там сидить лише Старий, маршрутка порожня він єдиний пасажир цього різдвяного рейсу. Зенон дякує йому і бажає щасливого Різдва Дід, ніби щось пригадавши, виходить до нього просячи водія почекати.

— Знаєте, мені здається, що найбільше зробив у житті так це те, що ніколи, повторюю, ніколи в школі дітям не казав, що Бога немає!

Він усміхнувся і додав вже з дверей мікроавтобуса.

– І помиріться з дівчиною, якщо дійсно любите її.

Маршрутка розвернулась стоянкою і повільно поїхала вулицею. Зенон перекурив. Зайшов до автовокзалу, виявилось, що київський автобус треба чекати три години. Купив квиток. Усівся в ремонтованій залі очікування в холодне крісло, роздивляючись табло прибуття — відбуття рейсів, яких цього вечора було небагато. Деякі відміняли. І тут висвітився рейс до румунської Сучави, Зенон аж закашлявся, обернувшись усміхнувся, ніби до Старого Казкаря. Він пересів на інше місце з якого не було видно плазми, в якому без кінця повторювалось одне і те саме комедійне шоу. Натягнув наушники, слухав музику, час від часу дивлячись у велике вікно, у якій, мов у вітрині, проходили люди — пасажири. Раптом коридором проходить повільно чоловік, він тягне за собою великий чемодан на коліщатках. Задуманий, в червоній куртці-пуховіку і в білих наушниках Зенон, ніби зовні знає цю людину. За мить він згадує, що це один з музикантів популярного тепер гурту «Казка». Він читав про нього в усе мережі.

— Напевно на свята їде, або фольклор збирати в експедицію. Він родом із цих місць.

— Зенон відкидається в кріслі. Ще годину чекати Збирається послухати розмову, вмикає диктофон і тут виявляється, що він нічого не записав. Підводиться, ходить розлючений порожньою залою, виглядає у вікно, там порожня платформа і бігають бездомні собаки. Сідає, дивиться шоу на плазмі, згадує розмову, в голові все плутається. Десь біля півночі грузиться в порожній автобус, знімає куртку. Дістає з наплічника томик «Казки Гуцульщини». Читає, шепчучи собі під носа дарчі напис.

— Дорогий Зенон! Не знаю тоді на ранок, коли вони вже йшли з хутора, пускаючись в потік від хати, той офіцер молодий відстав від своїх, п’ючи воду із джерела він бачив, що через снігову віхолу на місця, де стояла хата в якій вони заночували. Пагорбом скакали повільно двоє чоловік у чорній гуні і поруч жінка в білій вони повільно піднімались у гору, взявшись за руку. Офіцер аж онімів бо тієї ночі лише він слухав цю історію але з туману його окрикнув старшина тоді «командир не відставай» і він побіг доганяти їх. Потім він шукав те місце багато років, присвятив цьому ціле життя, але намарно. Не знаю ким був той чоловік. Я і досі не знаю цього, хоч і шукав те місце ціле життя. Щасти Вам! Щасливого Різдва!

Загудів мотор і автобус рушив. Серед ночі його сплячого на задніх сидіння автобуса, розбудив телефон на рінгтоні якого була пісня хіт «Казки» «Плакала». Дзвонила його дівчина, привітала зі Святом і сказала, що любить його…