Корсунь козацький

Розділ I Давнина

мальовничій місцевості над Россю, там, де річка проривається крізь гранітні скелі і мчить далі, до Дніпра, розташоване стародавнє місто Корсунь. Чорноземи, на яких воно стоїть, є одними з найкращих в Україні, а отже, й у світі. Розкішна земля, багатюща флора і фауна краю здавна приваблювали людей.

Археологи виявили на Корсунщині сліди неандертальців, що належать до середнього палеоліту (епоха мустьє), тобто 150-35 тис. років тому. У пізньопалеолітичну епоху (35—11 тис. років тому) тут, як і по всій Україні, з'явилися кроманьйонці — люди сучасного типу. Їхні поселення були порівняно невеликі й складалися з 5—8 жител типу яранг, що стояли звичайно на берегах річок. Зимові житла первісні люди будували тоді з черепів, лопаток і щелеп мамонтів, присипаних землею; з ребер та бивнів складали каркас житла, яке вкривали шкірами тварин. Наочним прикладом пізньо-палеолітичного житлобудівництва є залишки житлових споруд, виявлені в межиріччі Росі й Росави на Канівщині (с. Межиріч). Про перебування первісних людей на Корсунщині свідчать часті знахідки знарядь праці цього періоду. На зміну палеоліту прийшов мезоліт (середній кам'яний вік), який в Україні тривав від 10 до 8 тис. років тому. Тоді людина приручила першу свійську тварину — собаку, зробила перші кроки до одомашнення свині та бика. Мезолітичне поселення було виявлено поблизу сучасного села Карашини. Однак, радше за все, це було тимчасове пристанище мисливців.

У епоху неоліту — нового кам'яного віку (IV—III тис. до н. е.) — відбулася «неолітична революція», внаслідок якої людина перейшла від примітивної присвоювальної економіки (збиральництво, рибальство, полювання) до принципово іншої, вищої стадії господарського життя — відтворювальної економіки, коли було започатковано хліборобство й скотарство, обпалювальна кераміка, ткацтво і т. ін. У цей час людина одомашнює свиню й бика, пізніше — вівцю, козу й коня. В епоху неоліту відбувається інтенсивне заселення Корсунщини. Сліди перебування людини були зафіксовані на території сучасних міста Корсуня-Шевченківського та сіл Деренківець, Квітки, Виграїв і Заріччя. Однак кількість населення не була сталою внаслідок постійної міграції в процесі полювання.

Територія України, на думку відомого українського археолога Леоніда Залізняка, була східним крилом прабатьківщини індоєвропейців, тобто носіїв індоєвропейських мов, до котрих належать і слов'янські, у т. ч. й українська, германські, романські та ін. мовні групи. Загальновизнано, що найдавнішими індоєвропейцями були носії культур шнурової кераміки та ямної, а також їхні безпосередні пращури: представники культур кулястих амфор та середньостогівської[1], які з 4500-х до 2500 рр. до н. е. проживали на території України, у т. ч. й на землях Корсунщини.

В енеолітичну епоху тут тривалий час проживали носії знаменитої трипільської культури (кінець V — середина III тис. до н. е.), які, за думкою багатьох істориків, були пращурами сучасних українців. На Корсунщині виявлено 22 трипільських поселення, у т. ч. два з них існували в межах сучасного міста Корсуня-Шевченківського. А найбільшим трипільським поселенням у краї було поселення на території сучасного села Миропілля, що обіймало площу в 200 га. Тому його можна вважати протомістом. Основою економіки трипільців було хліборобство, але вони знали й скотарство, полювали на диких тварин, рибалили. Отже, трипільці сформували той тип економіки, котрий практично до нашого часу був домінуючим в Україні. Житла їх де в чому подібні до українських мазанок. На думку більшості вчених, у трипільців панував родовий лад, вони мали високий рівень духовного життя. Високорозвинена трипільська культура виявила сильний позитивний вплив на сусідів: мисливців та рибалок лісостепу басейнів Дніпра та Сіверського Дінця. Але вже у IV тис. до н. е. територія України, у т. ч. й Корсунщини, стала «Великим кордоном» — порубіжжям між мирними хліборобами та агресивними кочівниками євразійських степів, і це протистояння визначило історичну долю України на наступні 5 тисяч років (до XVIII ст. н. е.)[2]. Вже від трипільської доби про землі майбутньої України можна було сказати, що вони, як влучно мовиться у прислів'ї пізнішого часу, лежали, як горох при дорозі: хто не йде, той і скубне.

В епоху бронзового віку (II тис. до н. е. — VIII ст. до н. е.) у регіоні проживали групи племен, з яких пізніше викристалізувалися протослов'янські: носії комаровсько-тшинецької (XV-XI ст. до н. е.) та білогрудівської (ХІ-ІХ ст. до н. е.) культур. Порівняно недалеко від Корсунщини (Суботів і Уманщина) було знайдено бронзо-ливарні центри.

Паралельно з праслов'янськими племенами у IX-VII ст. до н. е. на Корсунщині проживали кімерійці — іраномовні кочові скотарські племена. Про їхнє перебування в краї свідчить курган з похованням кімерійського знатного воїна поблизу сучасного села Квіток. У VII ст. до н. е. кімерійців витіснили скіфи. Це були іраномовні кочові племена, які займалися скотарством. На території України вони утворили свою державу — Скіфське царство. Його центр містився у правобережній частині сучасної Дніпропетровщини, а землі країни тяглися від берегів Чорного моря майже до Києва. До численних курганів давнішого часу, котрими була всіяна степова Україна, додалося чимало багатших скіфських курганів. 23 з них відкрито й на території Корсунщини (села Пішки, Сахнівка та селище Стеблів). Біля села Яблунівки лежало ціле поле, всіяне курганами, один з яких називався «Чорна могила». Під Стеблевом міститься скіфський могильник «Надросся» — єдина повністю розкопана археологами повоєнного часу пам'ятка скіфської епохи на території українського правобережного Лісостепу V-IV ст. до н. е. Однак самі скіфи майже не жили на території нашого краю. Але під їхньою владою, або принаймні їхнім впливом, перебували протослов'янські хліборобські племена правобережного Лісостепу України, у тому числі й Корсунщини, так звані скіфи-орачі, або сколоти, як вони самі себе називали. Ці племена ототожнюються з протослов'янською чорноліською культурою (IX-VII ст. до н. е.).

На території Корсунщини виявлено 17 поселень чорноліської культури. На відміну від трипільців, де панував матріархат, у її носіїв існувала велика патріархальна сім'я, що свідчило про занепад родових відносин. Чорнолісці добре знали ливарну справу, про що, наприклад, свідчить їхній бронзоливарний центр на берегах Тясмину. З'являються у них вироби із заліза — мечі, кинджали, ножі, наконечники для стріл. Чорноліські племена жили в умовах постійної загрози з боку степовиків-кочівників і тому були змушені будувати потужні земляні укріплення. Власне, під самим Корсунем можна знайти рештки знаменитих Змієвих валів, що беруть свій початок, очевидно, у цю епоху.

Після занепаду Скіфської держави її територію зайняли іраномовні племена сарматів, сліди яких можна простежити, наприклад, у поселенні поблизу села Переможинець. Також біля сучасного села Нетеребка було знайдено сарматське поховання. Сармати стояли на нижчій стадії суспільного розвитку порівняно зі скіфами, їхні кургани були біднішими, а їхнє розселення охоплювало меншу територію, ніж Скіфія. Незважаючи на сильний сарматський вплив, на рубежі нашої ери у Наддніпрянщині все виразніше домінують слов'яни (зарубинецька (кінець III до н. е. — II ст. н. е.), частково черняхівська (V-VII ст.), носіями якої були анти, культури), сліди поселень яких виявлено археологами, зокрема, поблизу міста Корсуня-Шевченківського, у селищі Стеблеві та селах Сахнівці, Завадівці, Квітках, Черепині та ін.

На початку нашої ери формується українська (русинська, руська) народність, зародки якої Михайло Грушевський відносив якраз до антських часів, від V ст. нашої ери. Центром Русі-України стала територія між Дніпром (у районі Києва) та Россю, де проживало плем'я полян. Невипадково більшість істориків пов'язує походження слова «Русь» з рікою Рось. Поселення наших безпосередніх предків були виявлені у самому Корсуні й на Корсунщині (села Сахнівка, Гарбузин та ін.).

Значний поштовх у розвитку Корсунщини дало входження її території у IX ст. до складу держави Київська Русь. А в XI ст., за часів правління великого князя київського св. Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), поселення у Корсуні стало містом. Цьому передувала така подія. У 1031 р. Русь воювала з Польщею. Розгромивши цю державу великий князь привів на Русь-Україну чимало полонених «ляхів», котрих поселив «по ріці Росі». Вони, як зазначив св. Нестор-літописець (бл. 1055 — бл. 1113 рр.), автор початкового літописного зводу «Повість минулих літ», «є... тут і до сьогодні». Найбільше поляків жило біля сучасного села Миколаївки. У 1032 р. Ярослав Мудрий «почав міста ставити на Росі: Корсунь, Треполь»[3]. І справді, залишки оборонних споруд цього часу були виявлені біля сучасного Корсуня. Також, згідно з літописами, на території нашого краю було побудовано ще ряд міст, які разом із Корсунем стали частиною Пороської оборонної лінії. Це Дверен (Набутів), Боровий (Стеблів), Осетрів (Сахнівка). Ще одне тогочасне поселення було виявлено поблизу хутора Хлерівка неподалік села Заріччя[4]. Боровий згадується у давньоруському літописі під 1190 р., а Дверен — під 1193 р.[5].

Тепер саме час поговорити про походження назви «Корсунь». Справа ускладнюється тим, що в Україні існує два Корсуня: один той, про який ідеться у нашій книжці (нині він має назву Корсунь-Шевченківський), а другий — Корсунь Таврійський, або Херсонес (його залишки містяться біля сучасного Севастополя). Через це ще у XIX ст. намагалися якось пов'язати ці міста й довести, що Корсунь над Россю заснували давні греки, ймовірно з Корсуня Таврійського. На цю думку наводили й залишки давньогрецького поселення, котрі були виявлені під Стеблевом[6]. Прихильником цієї точки зору є, зокрема, відомий український історик Ярослав Дашкевич.

В «Історії міст і сіл Української РСР. Черкаська область» згадується легенда, ймовірно пізнього періоду, про те, що у часи хрещення Русі великим князем київським Володимиром Святим до Києва прибули грецькі священнослужителі з Херсонеса, який руси називали «Корсунем». Вони служили потім у Десятинній церкві Києва, діставши право збирати данину у Надроссі. На згадку про свою батьківщину греки назвали «Корсунем» одне з міст над Россю[7].

Деякі польські історики XIX ст. (Кароль Ріттер, Новосельський) вважали, що назва «Корсунь» походить від ймення язичеського слов'янського божества Хорса, що вважався богом сонця[8]. До речі, можна згадати й про спроби вивести від Хорса і назву острова Хортиця.

На наш погляд, дана проблема має інше розв'язання. Почнемо з того, що назва «Корсунь» походить від однойменного урочища, а те, в свою чергу, стало так називатися від річки Корсунки, що впадає в Рось (урочище розташоване на берегах Корсунки). Така практика найменувань населених пунктів у давнину була звичною. Варто нагадати у цьому зв'язку про тезку Корсуня над Россю, що лежить майже на Уралі. Це містечко теж розташоване на берегах річки Корсунки! До речі, існують ще деякі «родичі» Корсуня-Шевченківського, але вони, мабуть, завдячують останньому своїм походженням. Так, у 1782 р. документи згадують про «пустище Корсунка» у Бахмутському повіті Катеринославської губернії, яке після ліквідації Січі було передане генерал-лейтенантові Сергію Львову[9]. Потім там виник населений пункт Корсунь, відомі й поселення зі схожими назвами, як-от: Корсів під Бродами, Корсунка (інакше — Довгеньке), Корсуни — село колишнього Кобринського повіту (Білорусь). Був у козацькі часи й маленький хутірець Корсунь (Корсунський) у Козелецькому повіті Київського полку.

Щоправда, вищезгадане «пустище» дістало свою назву, очевидно, у пізніші часи, вже від існуючого Корсуня над Россю, так само, як на Січі відомі Корсунський, Калниболоцький, Нижчестеблівський, Вищестеблівський, Канівський та інші курені. Потім (у 1792 р.) запорожці перенесли ці топоніми на свої поселення у Чорноморії. І сьогодні у Краснодарському краї, на землях кубанських козаків, є станиці Корсунська, Вищестеблівська, Нижчестеблівська, Дядьківська та ін. Однак поселення на землях Січі та Чорноморського Кубанського Війська були пізнішими, вони іменувалися від Корсунського куреня, а той, у свою чергу, — від Корсуня (суч. Корсуня-Шевченківського). А що ж, власне, означає саме слово «Корсунь»? На наш погляд, воно може мати тюркське походження, і кожна з його двох частин має певне значення. Частина «су» означає в тюркських мовах «вода», і чимало річок мають у своїй назві таку складову, як-от: Сула, Сура і т. д. Перша ж частина «кор» походить або від іранського слова «хор», як-от у назві «Хорол», і перекладається як «палаюча». Цю думку ствердив відомий український тюрколог Віктор Остапчук, котрому висловлюємо подяку за консультацію. Або, за іншою версією, Корсунь походить від тюркського слова «кара» — «чорний» (у значенні — чистий).

Тюркське походження назв річки Корсунки й однойменного урочища, а потім і міста не є випадковим. Поросся тривалий час було ареною протистояння русинів-українців та тюркомовних кочових племен аварів (обрів), печенігів, торків, ковуїв, берендеїв, половців тощо; деякі тюркомовні племена проживали в цьому регіоні як васали великих князів київських (чорні клобуки). Про це свідчать і дані археології, і писемні та усні джерела. Так, події у деяких билинах часів Київської Русі («Саур Ванидович», «Сухан») розгортаються на землях Корсунщини.

Поставши у часи правління великого князя київського св. Ярослава Мудрого, Корсунь не відігравав спочатку важливої ролі. Він був одним із типових прикордонних міст-фортець, котрі боронили тодішні південні рубежі нашої Батьківщини від наскоків кочівників. Один із них трапився влітку 1095 р., коли половці прорвалися через Рось і спалили м. Юр'їв (Білу Церкву).

У 1165 р. князь Василько Ярополкович громив половців на берегах Росі, ймовірно на Корсунщині[10]. Посилення контактів із половцями — як ворожих, під час війн, так і мирних (торговельних, політичних, культурних) — на тлі загального піднесення Київської Русі не могло не зачепити Корсуня, котрий почав відігравати значнішу роль у житті держави. Під 1169 р. маємо другу згадку про Корсунь у Київському літописі, що є продовженням «Повісті минулих літ». Розповідаючи про великого князя київського Гліба Юрійовича — сина Юрія Долгорукого, засновника Москви, невідомий літописець пише і про тогорічний напад половців. Тоді одна їхня велика орда рухалася Лівобережжям на Переяслав і обложила місто Пісочен. Друга — йшла Правобережжям, і про неї літописець написав так: «а другі [половці. — Ю. М., С. С.] пішли по тій стороні Дніпра до Києва і стали коло Корсуня»[11]. Цією ордою командував половецький хан Тоглай. Половці, однак, стали схилятися до переговорів і послали своїх представників до Києва. Князь Гліб вирушив тоді під Переяслав, оскільки його син, переяславський князь Володимир Глібович, мав лише 12 років. Це той самий князь Володимир (Єпифаній) Глібович, який панував у Переяславі у 1157— 1187 рр. Повідомляючи про його смерть у 1187 р., київський літописець вперше вжив назву «Україна»: «За ним же [Володимиром Глібовичем. — Ю. М., С. С.] Україна багато потужила»[12]. До Корсуня ж він послав своїх представників з проханням припинити війну і почекати на прибуття князя для проведення мирних переговорів.

Уклавши мир із лівобережною ордою, Гліб Юрійович із братом Михалком вирушив під Корсунь. Однак «корсунські» половці порушили свої обіцянки і, сподіваючись, що князь Гліб забариться під Переяславом, вирішили вдарити на Київ і захопити здобич, причому останнє вже почали робити. Князь Гліб довідався про це, коли вже був на Перепетівському полі (біля сучасного села Мар'янівки Васильківського району на Київщині або ж біля сучасного села Фастівець поблизу Фастова). Тоді він вирішив перехопити половецьку орду і стати на чолі походу. Однак союзні берендеї відрадили його від особистої участі у поході, вважаючи, що достатньо послати проти ворогів брата Михалка. Гліб визнав слушність цієї думки і відрядив проти половців Михалка разом із воєводою Володиславом Воротиславичем на чолі сотні переяславців та 1500 берендеїв. Запланований похід був здійснений блискуче. Спочатку союзники знищили половецьку сторожу (300 кіннотників), потім розбили й основні сили орди чисельністю в 7000 половців. З них 5500 осіб було тоді вбито, а решта потрапила в полон. Врятувалася лише жменька напасників, у тому числі й сам хан Тоглай. Військо Михалка зазнало тоді мінімальних втрат, хоч його полководець і був поранений двома списами у стегно. У результаті перемоги під Корсунем вдалося визволити чимало полонених, які походили, головним чином, з Полонного — маєтності Десятинної церкви у Києві, і взяти багату здобич[13].

У 1169 р. на Корсунщині сталася ще одна важлива подія, котра була безпосередньо пов'язана зі страхітливим погромом Києва, вчиненим володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Саме в той час точилася багаторічна війна між Київським та Володимиро— Суздальським князівствами, майбутньою Московією. Хоча правили в цих князівствах Рюриковичі, а беручи ближче й Мономаховичі (сини й онуки великого князя київського у 1113— 1125 рр. Володимира Мономаха), однак вони представляли різні держави, населені різними народами. 8 березня 1169 р. війська Андрія Боголюбського вдерлися в Київ, по-варварськи його пограбували, сплюндрували і, врешті, спалили, винищивши чимало мирного населення. Багато киян змушені були рятуватися втечею, мусив тікати й великий князь київський Мстислав Ізяславич, який княжив із 1167 р., і його дружина Агнеса — дочка польського короля Болеслава III Кривоустого. Майже одночасно половці напали на села Надросся, де були володіння Десятинної церкви у Києві, у 1173 р. вони тут уже постійно кочували, і тому цю орду називали «корсунською»[14].

Князь Мстислав мав у Надроссі свої давні володіння (ще з 1162 р. він був князем у Торчському й Каневі). Оскільки до Корсуня наближалася з півдня половецька орда, по якій потім вдарить брат Андрія Боголюбського Гліб Юрійович, подружжю довелося тікати і звідси. Через ворожу загрозу Агнеса відіслала свої коштовності (діадема, золота гривна, тобто шийна прикраса, барми та ін.) до Осетрова (Сахнівки), де на Дівочій Горі був княжий замок. Там їх і сховали в землі. Забрати коштовності вона не змогла, оскільки зрадили торки й захопили Осетрів. Після цього Мстислав оселився у Володимирі на Волині й помер у Володимирі-Волинському 19 серпня 1170 р., не встигнувши повернути собі Київське князівство. Агнеса не змогла приїхати до Надросся і також померла у Володимирі-Волинському 1182 р., залишивши по собі чотирьох синів від князя Мстислава: Романа, про якого ще йтиметься, Давида, Володимира і Мстислава. Скарб, що містив парадний убір княгині, довго пролежав у землі під Сахнівкою і був знайдений вже у XX ст.[15].

Про Корсунь певний час не згадується у літописах, але, без сумніву, він продовжував відігравати важливу роль, боронячи Київське князівство, що слабшало на очах, від ворожих нападів. Дуже потужним був удар половців 1187 р., після якого вони «стали... часто пустошити по Росі»[16]. Варто згадати, що це був час після тяжкої поразки новгород-сіверського князя Ігоря — героя перлини вітчизняної літератури «Слова о полку Ігоревім» — і що напади на міста понад Россю очолював сам хан Кончак (про нього Київський літопис пише дуже непривабливо: «окаянний, і безбожний, і треклятий»). Восени 1190 р. озвався і хан Тоглай, той, котрий насилу врятувався від Михалка Юрійовича у 1169 р. Об'єднавшись із ханом Кунтувдієм, вони стали чинити постійні напади на міста понад Россю[17].

Однак напади половців не лишалися безкарними. На р. Івлі їх розбив зі своїм військом князь богуславський, вишгородський, торчський і трипільський Ростислав Рюрикович, котрий жив у 1172—1218 рр.[18]. Половці не заспокоїлися, і хани Тоглай та Якуш взимку 1190/91 рр. знову збиралися вдарити на Русь-Україну десь у районі сучасної Сміли та, почувши, що проти них вийшов сам великий князь київський Святослав Всеволодович, повтікали, покинувши свої прапори й списи. Коли ж князь Святослав повернувся до Києва, то хан Кунтувдій з ордою переправився через Рось і пішов на місто Товаров на початку весни 1191 р. Але тут по половцях несподівано вдарив Гліб-Пахомій, князь канівський і білгородський, син великого князя київського Святослава, і дощенту погромив напасників. У 1192 р. князь Рюрик уклав мир із Кунтувдієм, а восени 1193 р. він і князь Святослав уклали мир із Тоглаєм і Якушем та іншими половецькими ханами, які заради цього приїхали до Канева. Однак цей мир не був тривалим, бо взимку 1193/94 рр. половці знову спустошували поселення «по узбережжі Росі» й розбили союзних русинам торків[19].

Під 1195 р. Київський літопис подає важливу інформацію, котра свідчить про зростання політичної ролі Корсуня, незважаючи на стан практично перманентної війни проти половців. Тоді великий князь київський Рюрик Ростиславович віддав своєму зятеві — знаменитому князю волинському Роману Великому, сину Мстислава Ізяславича та Агнеси, міста Торчський, Треполь, Корсунь, Богуславль, Канів і присягнув не забирати їх назад[20]. Однак суздальський князь Всеволод Велике Гніздо впустив, кажучи словами Т. Г. Шевченка, «усобиць лютую змію». Влітку 1195 р. він став домагатися у Рюрика своєї частки в Русі-Україні, претендуючи якраз на той уділ, що недавно був даний Рюриком Романові. Боячись нападу із Суздаля на ослаблене Київське князівство, Рюрик мусив погодитися з вимогами Всеволода. Київський митрополит Никифор, розуміючи, що Рюрик змушений поступитися навальній силі, звільнив великого князя київського від присяги. Всеволод же, діставши уділ, продовжив політику роздмухування ворожнечі, передавши Торчський своєму зятеві — князю Ростиславу Рюриковичу, синові великого князя, а в інші міста, у т. ч. й Корсунь, відрядив своїх намісників (посадників). Такої образи Роман Великий не міг знести. По-перше, він запідозрив тут інтригу і з боку самого Рюрика, а по-друге, на відміну від Рюрика він не боявся Всеволода, бо його авторитет ріс як на дріжджах, а Волинське князівство ставало чільним в Україні, відтісняючи Київське, котре на очах занепадало. Пізніше (у 1202 р.) Роман об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства, котрі охоплять собою значну частину України, і підкорив навіть Київ. Могутня Галицько-Волинська держава лише по трагічній смерті Романа у 1205 р. зупинить своє зростання. У Галицько-Волинському літописі, який продовжує собою Київський, є прекрасна похвала князеві Роману Великому (Роману-Борису Мстиславичу). Його літописець згадує як «вікопомного самодержця всеї Русі, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей божих... Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха...»[21]. Пам'ять про Романа збереглася в Галичині аж до наших днів, наприклад, у дитячій грі «Воротар».

Син Романа Великого Данило Галицький гідно продовжив справу батька. У 1253 р. він навіть був коронований від імені Папи римського Інокентія IV і таким чином став першим українським королем.

Розпочавши переговори з Рюриком щодо Корсуня та інших міст Надросся, котрі становили вже окремі князівства, Роман Великий заходився збирати проти нього війська. Були залучені до майбутнього походу й ворожі Рюрику чернігівські Ольговичі, навіть і польські війська. Однак через польські справи Романові довелося вступити в боротьбу з польським князем Мешком Старим, що склалася не на користь волинського правителя. Саме це врятувало Рюрика. Роман пішов на мирову, а посередництво київського митрополита Никифора, котрий не бажав міжусобиці, дало змогу 13 вересня 1195 р. знайти компроміс. Як відступне Рюрик дав Роману «город Полонний і половину області Корсунської»[22]. Таким чином, на значній частині Корсунщини князював у 1195—1205 рр. один із наймогутніших українських князів, князь галицько-волинський Роман Великий.

Однак вищенаведена згадка про Корсунь стала однією з останніх у Київському літописі. Подальші літописи, що створювалися у Наддніпрянщині в XIII-XIV ст., майже не дійшли до нашого часу. Політичний і культурний центр Русі-України переміщується тоді до Галича, а творений на західноукраїнських землях у XIII ст. Галицько-Волинський літопис звертав уже значно менше уваги на Наддніпрянщину. Немає у ньому даних ні про Корсунське, ні про Канівське, ні про Богуславське князівства, хоча вони існували, нехай як і другорядні, аж до монголо-татарського нашестя.

У 1240 р. монголо-татарська орда хана Бату (Батия) прокотилася майже по всій Україні й сплюндрувала її. У найтяжчому становищі опинилася Наддніпрянщина, насамперед її східні та південні околиці. Після ординської навали Корсунь надовго зникає зі сторінок історичних джерел, котрих небагато лишилося від XIII-XV ст. Якщо місто й існувало у цей час, то, очевидно, як невелике поселення. Така ж доля, очевидно, спіткала й Стеблів. Л. І. Похилевич наводив переказ, що колись тут було «місто, населене переважно греками. Це підтверджується певним чином слідами фундаментів кам'яних будівель, котрі ще донедавна були видні на протязі двох верст вище містечка і однієї нижче його»[23]. Нашестя Батия мало трагічні наслідки для України. Знесилені українські князівства були підкорені сусідніми державами. Остання самостійна Українська держава — Галицьке королівство — впала 1349 р.; деякі князівства існували ще певний час як удільні у складі Литви. Але 1471 р. й останнє з них — Київське князівство — було перетворене на звичайну провінцію Великого князівства Литовського.

У XIV-XVI ст. українські землі опиняються під владою ряду сусідніх держав: Польщі, Литви, Московії, Золотої Орди, Молдавії та Угорщини. За Середню Наддніпрянщину розгорнулася боротьба між Великим князівством Литовським та Золотою Ордою. Оскільки Литва тоді ще зберігала старі права й вольності українських князівств, сприймала православ'я, офіційною мовою визнавала «руську», тобто українську або білоруську (залежно від автора й місця створення документа), то, здавалося, викристалізовувалася така форма федеративної держави, що влаштувала б і литовців, і білорусів, і українців. Тому-то українці й білоруси рішуче підтримали великих князів литовських у їхній боротьбі проти Золотої Орди. Спочатку ординців громив великий князь литовський Гедимін (1316—1341 рр.), а пізніше його справу продовжив Ольгерд (1345—1377 рр.). Найбільшим успіхом Ольгерда у цій кампанії був розгром золотоординських військ на Синіх Водах (1362 р.) і ліквідація золотоординського ярма над українськими землями. Армія Ольгерда складалася в тому поході переважно з українських вояків. Вони вирушили з Києва, а пройшовши Канів та Черкаси повернули на захід і дійшли до Синіх Вод. Хоча щодо місця битви ще не припинилися дискусії, однак більшість авторів вважає, що під «Синіми Водами» треба розуміти р. Синюху, а місце битви локалізується ними поблизу сучасного с. Малі Торговиці Новоархангельського району Кіровоградської області. Ймовірно, що армія Ольгерда пройшла й через територію Корсунщини. На Синіх Водах армія Ольгерда зійшлася у кривавій битві з ординцями, котрими командували Качи-бей, Кутлу-солтан (Кутлуг-Бука) та якийсь Димитрій, і завдала їм нищівної поразки. Внаслідок цієї перемоги впала золотоординська неволя, були визволені землі Середньої Наддніпрянщини аж до порогів, а можливо, й південніше.

Нового удару ординцям завдав великий князь литовський Вітовт (1392—1420 рр.), який очистив від них межиріччя Дніпра й Дністра, очолив походи проти Криму, у пониззя Дону[24]. У результаті цих успіхів були засновані українські міста: Одеса (Коцюбіїв, Качибей, Хаджибей), Миколаїв (Вітовка), Каховка (Тавань), Херсон (фортеця Св. Іоанна). Саме Вітовт домігся і формальної відмови хана Ачи-Ґірея (Хаджи-Ґірея) від Черкас, Звенигородки та інших міст, врешті, всього регіону, де розташований і Корсунь. Це привело до відродження ряду міст іще часів Київської Русі, та, на жаль, воно було перерване турецьким нашестям. Османська імперія підкорила Крим у 1475 р., а на початку 80-х рр. XV ст. остаточно все Північне Причорномор'я, перетворила на своїх васалів Кримське ханство, Молдавію, а пізніше й ногайські орди, котрі перекочували в українські степи зі сходу в середині XVI ст. Татари вчинили ряд неймовірно тяжких для України наскоків на Львів, Галич, навіть на Київ, що після нападу і взяття його Менглі-Ґіреєм у 1482 р. опинився у гіршому становищі, ніж після нашестя Батия. Здавалося, прийшла остання година для України й українців. Але український народ, хоч і перебував під владою кількох іноземних держав, спромігся на формування своїх збройних сил, котрі стали щитом від ординців, а потім й інших ворогів, і створив власну Українську державу. Український народ дав світові славне запорозьке козацтво.