Козацький оберіг

Глава 1. Кобзар Будник

Під вечір Данько й козак Голота доїхали до байраку, у якому колись знаходився зимівник козака Грому, спалений дванадцять років тому головорізами Чалми-бека.

Тепер, через стільки років ніщо вже не нагадувало про те, що тут колись було поважне козацьке господарство. Байрак зеленів деревами та непролазними кущами. Голота й Данько, уважно прислухаючись до тихого шелесту дерев, проїхали майже весь байрак, поки не побачили сивого чоловіка у випаленій сонцем і степовими вітрами старий свитці. Він сидів між зеленими тернами, і здавалося, увесь поринув у свої думки. Поруч із ним у шкіряному чохлі лежала кобза.

Декілька разів за своє життя Данько бачив мандрівних співців: кобзарів, бандуристів і лірників. Вони заходили до замку, мандруючи своїми шляхами, і грали, сидячи під капличкою або на площі, свої тужливі думи і псалми. Зазвичай це були сліпі старі діди, а з ними — хлопці-поводирі. Завжди навколо співців збирався великий натовп людей. Усі уважно слухали, намагаючись не пропустити жодного слова з довгих наспівів. Данько чув, як козаки казали про них:

— Голосами кобзарів сам Бог та славні душі наших пращурів до нас промовляють; хто кобзаря зневажить, той тяжкий гріх на душу положить.

Данько сам, затиснувшись поміж людей, які зібралися послухати мандрівного перебендю, мов зачарований слухав, як під неспішний перебір дзвінких струн лилися співи-оповіді про давно минулі справи, про козацькі звитяги та про страждання невільників у тяжкій неволі.

А потім, дивлячись, як зникає у степу постать старого з бандурою чи кобзою за спиною, відчував Данько заздрість до хлопця, що йде з мандрівним музикантом. Данькові теж хотілося піти в далекі краї, побачити дивні міста, ночувати у відкритому степу та по ярах, слухати кобзарські пісні й бачити навколо себе уважні обличчя слухачів.

А тепер, відчуваючи, що йому випала нагода стати поводирем у такого славного й поважного кобзаря, Данько страшенно хвилювався. Утім, коли хлопець нарешті побачив Будника, то відразу заспокоївся. Обличчя і вся постава старого випромінювали добрий спокій, що відразу огортав усіх, хто наближався до нього.

Кобзар стояв, піднявши голову, наче прислухаючись, його незрячі очі були розплющені, але дивно нерухомі.

— Вітаю тебе, славний козаче Голото, — промовив кобзар, тільки вони наблизилися, — чув, як ти із товариством зайд магістерських розігнав і замок від них відбив. — Тут кобзар посміхнувся й додав: — А з тобою, певно, малий, з яким нам подорожувати до Кафи доведеться?

Данько здивовано глянув на Голоту. Козак зіскочив з коня і, чемно вклонившись сліпому, сказав:

— Добридень вам, пане Буднику!

Данько теж поквапливо зіскочив зі свого коня і якнайґречніше привітав кобзаря.

— Ну що ж, панове, може трохи попоїмо, перед тим, як у дорогу рушати, — кобзар показав рукою на розстелений рушник із окрайцем хліба, декількома цибулинами і шматком сала.

Вони розсілися навколо рушника. Данько узяв маленький дуже гострий ніж із наполовину сточеним лезом і почав нарізати сало та хліб. Весь цей час він не зводив очей з кобзаря, зацікавлено розглядаючи його засмагле на сонці обличчя, сиве волосся, довгі білі вуса, а головне — застиглі очі. Данькові здалося, що Будник бачить краще за інших. Тільки погляд його був спрямований у якусь незвідану далечінь, недосяжну для звичайної людини.

На прохання кобзаря Голота розповів про те, як замок захопили кнехти магістра, і як фортецю, багато в чому завдяки Данькові, вдалося з боєм назад повернути.

— Молодець, хлопче, — кобзар повернув голову до Данька, — славним лицарем будеш… А у вас небезпечна виправа була. Як довелося мені бувати на Волощині, багато недоброго чув я про криваві та ворохобні вчинки цього магістра.

— Будемо сподіватися, що після такого одкоша Луціус до наших степів не сунеться, — відповів Голота.

Обличчя Будника похмурніло, і він сказав:

— Цей не прийде, знайдуться інші — занадто багато пройдисвітів ласих до нашої України у світі ще є.

— На те й шаблі в нас при боці, — рішуче відповів Голота.

Кобзар Будник трохи помовчав, роздумуючи, і додав:

— На те й Оберіг пращури наші створили…

Коли вони закінчили обідати, Будник підвівся і вклонився Голоті:

— Пане Голото, шлях перед нам далекий, тому, як на те ваша ласка, вирушимо ми із Даньком у подорож.

— Помагай вам Боже! — коротко відповів Голота, низько вклонився, стрибнув у сідло й махнув рукою Данькові: — Бувай здоровий, козаче, повертайся швидше до нашого коша!

Будник закинув за спину легку кобзу, Данько навіть почув, як тихо задзвеніли її струни, взяв у праву руку довгий ціпок, а ліву поклав хлопцеві на плече.

— Ну що, друже, — тихо сказав він, дивлячись вперед незрячими очима, — уже від першого кроку довгий шлях коротшим стає. З Богом!

— З Богом! — одізвався Данько, — і вони вирушили в той бік, де сонце встає.

Глава 2. Степові мандрівники

Уже з тиждень йшли вони степом. Кобзар ступав, спираючись на ціпок, нібито повільно, але навіть швидконогий Данько ледь встигав за ним. Ночували вони у степових байраках, якщо ті траплялися дорогою, а якщо ні — то й у відкритому степу. Готуючись до ночівлі, Данько збирав хмиз, розпалював багаття й готував вечерю з харчів, які були в Будника, або з тих, що передав хлопцеві на дорогу козак Голота.

У цей час Будник, примостившись на землі, витягав з чохла свою кобзу, обережно протирав її м’якою ганчіркою і прикладав голову до її широкої потемнілої від сонця деки. Данькові здавалося в ці хвилини, що кобзар без слів розмовляє з нею. Потім музикант м’яко торкався довгими пальцями срібних струн, і вони відгукувалися ніжними звуками, які, сплітаючись між собою, створювали мелодію, що заворожувала і примушувала зачаровано застигати на місці. Погравши якісь акорди, уривки знайомих і незнайомих Данькові мелодій, кобзар обережно вкладав інструмент у чохол і, вкладаючись спати, клав перед собою на завбачливо складане гілля або оберемок трав.

У першу ж ночівлю перед сном кобзар обійшов навколо місця, де вони готувалися спати, і розкидав довгі стеблини білої трави, які витягнув з торби. Данько згадав, що час від часу, поки вони йшли, кобзар зупинявся, нахилявся і, проводячи над степовими травами долонями, вибирав такі білі стеблини та кидав собі в торбу. Тоді Данько вирішив, що кобзар вибирає якусь приправу до їжі й не звернув на це особливої уваги. Тепер він здивовано дивився на загадкові дії кобзаря.

— А що ви робите, пане Буднику? — запитав він.

— Та це, братчику, щоб ніяка степова нечисть до нас не причепилася, хтозна, скільки її зараз у цю пору вештається? — спокійно відповів Будник і відразу заснув.

Нічого й казати, що майже всю ніч Данько не спав, прислухаючись до далекого ухкання нічних птахів та виття, що долітало зі степу. Але потім Данько вирішив, що раз кобзар так спокійно спить, то і йому нема чого боятися, втома взяла своє, і хлопець забувся неспокійним тривожним сном.

Їли вони зазвичай, борошно і крупу, зварені в казанку, заїдаючи сухими хлібцями-брусаками. Мандруючи степом, меткий Данько знаходив і збирав ягоди, а в ярах та байраках часто зустрічалася ліщина, так що їжа їхня не була надто одноманітною.

Єдине, що турбувало спочатку хлопця: чи вистачить їм припасів води. Він добре знав, що у степу не просто знайти джерельце; знав, що багато мандрівників загинуло від спеки, марно шукаючи для себе хоча б ковтка води. Але Будник впевнено йшов тільки йому знайомим шляхом. І хоча рука кобзаря іноді спиралася на Данькове плече, щоб довести важливість ролі хлопця в якості провідника, саме цей доторк впевнено спрямовував малого у певному напрямі. Данько навіть замислювався — хто кого веде цим безлюдним степом — він сліпого кобзаря, чи сліпий кобзар його. Дуже скоро Данько зрозумів, що якби він опинився сам, без кобзаря посеред степу, то напевне загинув би. А на перший погляд Будник здавався таким безпомічним!

Так і йшли вони, і кожного разу, майже непомітно спрямовуючи хлопця у потрібному напрямі, кобзар казав:

— Ну ось, ще трішечки пройдемо, а там може і якась криниця знайдеться, біля якої і заночуємо.

І дійсно, кожного вечора опинялися вони біля місцевості, де било з-під землі джерело крижаної води, або темнів глиняним насипом викопаний чабанами колодязь, з якого радісний і спраглий Данько витягував шкіряним мішком-бурдюком дорогоцінну воду.

Одного разу Данько не витримав і запитав у кобзаря:

— Пане Буднику, а як ви дорогу до криниць вгадуєте?

Кобзар посміхнувся:

— Я тут, Даньку, стільки стежок проторував… — кобзар загадково посміхнувся. — Головне до степу прислухатися, він завжди з тобою говорить і все повідає, якщо ти до нього з шаною поставишся і степовий звичай поважати будеш. А воду Господь Бог сотворив задля життя, тому вона до себе кличе, щоб своє призначення сповнити. Ти тільки прислухайся, і її пісні відразу почуєш. Як ти думаєш, як козаки та їхні предки — степові рицарі-дружинники — у походи ходили? Степ, мов долоня, прямий і широкий, вдень зірок немає. Але козаки завжди найкращу й потрібну дорогу знають. От так і йдуть від криниці до криниці, бо степ вміють слухати.

Спека стояла страшна, але від неї добре допомагав бриль із широкими крисами, який досвідчений Голота дав разом з торбою їжі Данькові в дорогу. Такий же бриль був на голові кобзаря. Сам Будник, на відміну від Данька, здавалося, ні спеки, ні спраги не відчував, і сили його ніколи не покидали. Данько теж потроху навчився гамувати свою спрагу і вже не так часто прикладався до фляги-гарбузянки з водою.

Так пройшли вони чималий шлях. З часом почали траплятися солончаки. Данько здивовано дивився на просторі білі низини, що переливалися під променями сонця яскравим блиском.

— Ось вже й Перекоп недалечко, — відчуваючи сухий солоний вітер, сказав кобзар, — між солончаками довше треба йти, щоб до криниці дістатися.

Під вечір, коли Данько побачив попереду невеличкий ярок, густо порослий деревами, і зрозумів, що саме там їм доведеться заночувати, несподівано їм назустріч з високої трави вилетів на очманілому, укритому білою піною коні козак. Сорочка його була геть скривавлена, вітер розвивав довгий оселедець, а з правого плеча стирчала зламана стріла. В одній руці козак стискав шаблю, якою щосили підганяв, б’ючи тупим кінцем по крупу, й без того знесиленого коня.

Козак вихором пролетів повз них і миттю щез у високій траві. Не пройшло і хвилини, як у гонитві за ним, теж на змилених конях вихопилися п’ятеро вершників-ординців у кошлатих малахаях. З пронизливим гиканням та свистом, розкручуючи аркани та натягуючи тятиви своїх луків, вони поскакали по стежці, яку залишили копита козацького коня.

— Ось ми до Перекопу й вийшли, — похмуро сказав кобзар.

— Якщо зловлять козака ногайці, то прив’яжуть між густими тернами й залишать живим на сонці помирати. Лежить так сердега, конає кілька днів, але жоден степовий звір чи птаха його не зачепить, доки не сконає.

— А ординці його доженуть? — стурбовано запитав кобзаря Данько.

— Що тут скажеш, — зітхнув кобзар, — хоча коні в ординців добряче заморені, але кінь козака скоро впаде. Але доля його ще до свого кінця-краю не дійшла.

Данько із здивуванням подивився на кобзаря, і вони пішли далі.

Час від часу чув Данько тупіт сотень копит і десь на обрії бачив кінські табуни, що стрімголов летіли степом з тріпочучими довгими гривами. Першого разу, коли Данько почув цей тупіт, він злякався. Йому згадалися Чалма-бек і його вершники.

Відчувши стан хлопця, Будник заспокійливо сказав:

— Це не орда, це дикі коні-тарпани степом летять, ось тільки на їхньому шляху не варто ставати, бо біда буде.

Одного дня, коли вони йшли поміж білими брилами солончаків, Данько побачив, як далеко попереду повільно рухається якась довга чорна валка. Спочатку було видно лише вервечку, що повзла степом назустріч кобзареві та його поводирю, але невдовзі Данько зміг побачити високі тяжкі вози, запряжені круторогими могутніми волами. Уздовж возів йшли люди. У деяких на плечах блищали довгі мушкети.

Від несподіванки Данько завмер. Ремиґання волів та скрип коліс наближався. Кобзар Будник засміявся:

— Ти що, Даньку, хіба повз твій замок ніколи чумаки не проходили?

Данько полегшено зітхнув — дійсно, такі чумацькі валки він бачив, коли ті неспішно проходили повз замок, а іноді завертали й до фортеці, якщо там був ярмарок. Тепер хлопець ясно бачив, як на сонці блищать широкі, змоклі від поту спини та ребра волів, бачив круті роги тварин, на яких осів соляний пил.

Чумаки, не кваплячись, йшли біля великих окутих залізом коліс возів-маж. Вози були доверху завантажені великими мішками з сіллю, осі коліс рипіли під тягарем. Шаровари та свитки чумаків були перемащені дьогтем (мабуть, щоб чуму відігнати). Чоловіки палили довгі глиняні люльки і з-під високих баранячих шапок спокійно дивилися поперед себе.

Хоча навкруги не було видно жодного ворога, багато хто з чумаків ніс на плечах мушкети, та й на мажах поверх лантухів Данько помітив чимало зброї. Те, що зброя була вкрай потрібна, і що в цьому степу крилося чимало небезпек, підтверджували скривавлені пов’язки, якими були перев’язані голови деяких чумаків, та кілька стріл, що й досі стирчали з возів та мішків. Там, де були встромлені стріли, з лантухів потроху струменіли, немов кров з рани, тоненькі цівки білої солі.

Попереду валки йшов кремезний отаман у сірій свитці й чорних шароварах, заправлених у чоботи з низькими халявами. За широкими шкіряними шароварами в нього було закладено два пістоля й довгий черкеський кинджал у срібних піхвах.

Порівнявшись із нашими мандрівниками, чумацький отаман підняв руку, і валка, скриплячи колесами, повільно зупинилася.

— Чолом тобі, пане кобзарю! — глухим басом привітався отаман.

— Чолом і тобі, пане отамане! — вклонився йому Будник.

— Давно не бачилися, — поважно сказав отаман, — знов зібрався до Кафи, нашим сердегам-невільникам псалми співати?

— Та є деякі справи, — посміхнувшись, відповів кобзар.

Тим часом чумаки оточили кобзаря й Данька щільним кільцем, радісно їх вітаючи. Хтось вже просив кобзаря заспівати їм, а хтось пригощав Данька величезною соленою таранею. Було помітно, що чумаки дуже раді бачити Будника, до того ж вважалося доброю ознакою зустріти мандрівного кобзаря під час небезпечної подорожі.

— Тут зупинимося, — скомандував отаман, — ану, мерщій, хлопці, варіть куліш!

Чумаки миттєво кинулися виконувати наказ отамана, а кобзар, Квач і Данько відійшли трохи далі у степ.

— Розкажіть, пане отамане, що там за Перекопом робиться? — запитав Будник.

— Та що там може бути? Самі знаєте: ще два дні будете йти нічийною територією, а там вже володіння Чалми-бека почнуться. За Перекопом неспокійно, кажуть, хан за щось на Чалму-бека дуже розгнівався. Через це може у Криму колотнеча знятися, так що будьте обережні. Учора на нас якісь харцизи наскочили, ледь встигли ми вози колом поставити, а там вже відстрілялися.

— Далеко йдете?

— Та збираємося до Києва, на ярмарок, а далі, якщо сіль та рибу вдало продамо, то пшениці закупимо й повеземо до Львова, а може й іще далі. Кажуть, зараз на пшеницю через колотнечу, яку між собою у Французькому королівстві та імперських володіннях католики з лютеранами затіяли, ціна зросла.

— Ну, то нехай буде удатною ваша мандрівка. — Промовив кобзар. — А чи не чули ви про в’язницю Чалми-бека, у якій вже дванадцять років перебуває дуже важливий полонений, з нашої України вивезений. Чув я, що його Чалма-бек не як усіх інших в’язнів біля каменоломень тримає, а в особливому кам’яному казематі.

Отаман Квач трохи подумав і, не поспішаючи, сказав:

— Та чув я про такого, але більше ви, мабуть, про нього довідаєтесь у купця Рустама. Він недалеко від Кафи тримає караван-сарай. Ми з ним деякі торгівельні справи ведемо. Я, коли козакував, його від розбійників врятував. Тому вирушайте до нього і скажіть, що від мене прийшли. Буде вам і притулок, і новини про все, що у Криму діється.

— Красно дякую, пане отамане, — поштиво сказав кобзар.

— Пане Квачу, пане кобзарю, куліш уже готовий! — крикнув молодий чумак, який схилився з черпаком над казаном, де кипіло якесь запашне вариво.

— Отож прошу до нашого чумацького обіду, — щиро посміхнувся Квач, — а за тим, якщо буде на те ваша ласка, може й заспіваєте нам, пане кобзарю?

— А чом би й не заспівати? — посміхнувся Будник.

Усі розсілися навколо великої ряднини, заставленою їжею. Данькові здалося, що він ніколи не їв смачнішої кулеші. Кобзар, не поспішаючи доїв, ґречно подякував кашоварам і протягнув руку до чохла.

Запала тиша…

Музикант підкрутив спеціальним дерев’яним пристроєм-«рибкою» кілки, настроюючи струни. Усі зачаровано дивилися на руки кобзаря, що немовби почали жити своїм окремим життям, злилися зі струнами в одне ціле і, мабуть, викликали десь із іншого світу журливу і прозору, чисту й бажану, немов криниця, до якої припадає спрагла людина, мелодію.

Потім кобзар заспівав тихим голосом. Але цей голос проникав у душу кожного слухача, і від цього душа ставала світлою і трохи сумною, ясною й чистою, як буває у світі, коли після зливи промінь сонця розвіює темні хмари.

Кобзар співав про далекі подорожі чумаків, про чайку, яка скиглить понад битим шляхом, про родину, що чекає свого мандрівника, про степові бурі та снігові завірюхи, крізь які пробивається чумацька валка, про ворогів, котрі хижо чатують на чумаків, і про дзвони, що ними зустрінуть втомлену валку після повернення в рідні краї.

Кобзар співав довго, але чумаки жадібно ловили кожне його слово, кожен звук, який злітав від струн.

Коли кобзар замовк, усі ще довго мовчали, немовби очікуючи, коли відлуння останньої мелодії повільно розчиниться у дзвінкому степовому повітрі.

Отаман Квач підійшов до Будника й низько йому вклонився.

— Дякуємо, пане кобзарю, від нашої чумацької громади. Прошу вас не гребувати нашою подякою та прийняти від нашого коша оцю торбу з харчами.

За цими словами чумацький отаман простягнув хлопцю чималу сумку.

— Дякуємо й вам, панове чумаки, — вклонився кобзар, — прощавайте й доброї вам дороги…

Валка, риплячи, вирушила далі, але довго ще чумаки оберталися назад і дивилися, як щезають за обрієм постаті кобзаря Будника та його малого супутника.

— Пане Буднику, а давно мандрівні співці нашими краями блукають? — запитав Данько. Він досі не міг забути пісні, які грав для чумаків кобзар.

— Давно, Даньку, дуже давно… Мо’ вони завжди цими степами блукали, хіба може називали їх інакше, — відповів Будник. — Скільки край наш існує, скільки народ наш живе, стільки й ходять містами-полями кобзарі, лірники, бандуристи-перебенді. Мій учитель, що мені своє мистецтво кобзарське передав, дуже старий був — далеко за сто років. Так він розповідав, що вчитель його вчителя ще славетному королю Данилу Галицькому співав. Тоді бандури трохи інші були і звалися гуслями, а співців, що разом із княжими воїнами в походах ходили та про ратні звитяги співали, прозивали гуслярами.

— А мене навчите, пане Буднику, на кобзі грати? — обережно запитав хлопець.

— А чом би й ні, — посміхнувся сліпий кобзар, — ось тільки твого батька відшукаємо.

Глава 3. Караван-сарай купця Рустама

Наступного дня Данько й кобзар Будник вийшли на широкий битий шлях.

— Ось ми на Гардовий, або ще як його називають, Королівський шлях вийшли. Тут років сімдесят тому король Ян Олбрайт ущент погромив турків та ординців — повідомив кобзар, — тепер ми ним підемо, аж доки не доберемося до караван-сараю цього Рустама.

Данько із повагою ступив на шлях, вибитий безліччю кінських копит, людських ніг та важких коліс. Уздовж дороги зеленіли сади та виноградники, а десь вдалечині синіли гори. Не встигли вони пройти й пару миль, як шлях почав оживати. Повз них проходили караванні валки, проносилися загони татарських і турецьких вершників, їхали у великих каретах, оточені озброєним почтом, посли з далеких країн.

— А скільки люду в тяжку неволю цим шляхом хижі людолови прогнали, — сумно промовив Будник, ніби продовжуючи думку Данька.

«Може й мого батька саме цим шляхом у неволю гнали,» — тяжко зітхнув хлопець.

На сліпого діда з хлопцем-поводирем ніхто не звертав уваги. Лише раз до них під’їхав роз’їзд татарських вершників, які охороняли заставу, що перекривала шлях до Криму.

Ніколи ще Данько не бачив так близько ординців. Вони вправно сиділи на конях, пильно оглядаючи перехожих. Кожен, хто проходив повз заставу, мусив пояснити їм, нащо їде до Кафи, і сплатити за прохід дрібну монетку.

Стражники були вдягнені у блискучі кольчуги, у руках тримали довгі списи, з кінців яких звисали сірі вовчі хвости, біля сідел у них висіли круглі щити, обтягнуті шкірами та оббиті мідними бляхами.

Кобзаря та Данька підвели до товстого мурзи, який сидів у тіні відкритого шатра й ліниво відганяв комашню, що роїлася навколо його спітнілого обличчя.

Мурза й кобзар про щось поговорили по-татарськи, потім кобзар витягнув з невеличкого капшука біля пояса дві монети й віддав мурзі. Той махнув рукою вершникам, даючи дозвіл на проїзд.

Але не встигли кобзар з поводирем відійти й півмилі від сторожі, як почули за спиною кінський тупіт і якісь вигуки. Данько озирнувся й побачив, що за ними несуться галопом четверо вершників. Хлопець здогадався, що це були стражники, які щойно зустрічали їх біля застави. Попереду скакав товстий мурза.

Кобзар зупинився. У Данька з’явилося нестримне бажання дременути подалі, але Будник заспокійливо поклав йому руку на плече. Вершники під’їхати до них і зіскочили з коней. Мурза щось ввічливо сказав кобзарю. Той посміхнувся й витягнув з чохла інструмент. Вони зійшли зі шляху й сіли під високим платаном. Будник заграв якусь повільну мелодію і заспівав. Співав він по-татарськи. Стражники мовчки слухали, підперши долонями суворі обличчя, і навіть в очах товстого мурзи з’явився якійсь тужливий вираз. Коли Будник закінчив співати, стражники чемно подякували кобзареві, а товстий мурза сунув Данькові срібну монетку в долоню. Вершники скочили на коней і зникли серед клубів пилу.

— Не бійся, Даньку, — немовби відчуваючи хвилювання хлопця, промовив кобзар, — з давніх часів повелося, що кобзарі можуть вільно до Криму подорожувати, і ніхто не сміє їх зачепити. Хоч на Прикордонні війна ніколи не припинялася, але й у неї свої закони є. Ординці теж своє уявлення про військову честь мають, а колись вони вірно Великому князю литовському служили й Україну не зачіпали. Потім завоював Крим турецький султан, і з того часу почалася війна. Скільки горя вона принесла… І скільки ще продовжиться?

Через декілька днів Данько вперше побачив море. Спочатку він вирішив, що це небо впало на землю. Потім подумав, що вони збилися зі свого шляху й опинилися в місці, про яке колись розповідав хлопцю отець Григорій, на краю землі. Кобзар вловив прохолодний, солоний вітер, який віяв з боку моря, і сказав:

— Ось і вийшли ми до моря. Воно зараз називається Чорним, а колись звалося Руським, бо панували над ним київські князі, дружинники яких на своїх великих човнах-байдаках вільно це море долали. Ну що, братику, пішли до нього — пилюку змиємо.

Данько спочатку зачаровано застиг на місці, а потім стрімголов побіг до піщаного берега. Кобзар, посміхаючись, пішов за ним.

Добігши до крайки води, до м’яких морських хвиль, Данько на хвилину застиг, утягуючи у груди дивне морське повітря, а потім забіг і з плюскотом шубовснувся у воду. Йому здалося, що він справді впав у небо і пливе просто поміж білими прохолодними хмарами.

Під вечір вони нарешті дісталися до великого караван-сараю. Той стояв обабіч дороги, оточений довгим муром, викладеним з саманних цеглин. З-за стіни час від часу чулося ревіння якоїсь худоби.

Кобзар Будник трохи постояв перед караван-сараєм, про щось міркуючи.

— А ну розкажи, братику, що ти бачиш навкруги? — запитав він Данька.

Хлопець уважно роздивився навкруги.

— Там далі, як шляхом прямо йти, видно якесь місто, зліва гори височіють, а справа — морський берег.

— Добре, — кивнув головою кобзар, — мабуть, це і є той караван-сарай, про який нам отаман Квач розповів.

Як тільки вони увійшли за стіни караван-сараю, Данько побачив величезну кількість верблюдів та віслюків. Тварини у великих дерев’яних загонах ліниво відмахувались від цілих хмар оводів, що роїлися навколо них. Двір було завалено великими в’юками із товарами заїжджих купців. З центрального будинку, поділеного на кілька частин, долітав людський гамір і протяжні звуки якогось інструменту, що награвав чудернацьку, одноманітну мелодію. Вздовж стін, ховаючись від спеки, сиділи слуги та охоронці каравану. Більшість із них дрімали.

Данько розгублено дивився на все це, не знаючи, що робити. Але кобзар спокійно заговорив татарською до служки, що проходив повз них. Меткий чорнявий хлопець махнув рукою, запрошуючи іти за ним. Кобзар і хлопчик пройшли повз двері, завішані старим килимом, й опинилися у прохолодній кімнаті. Коли очі Данька після яскравого кримського сонця звикли до півтемряви кімнати, він побачив, що навпроти них на подушках із шовковими китицями сидів бородань у яскравому халаті та повільно курив довгий кальян. Данько здивовано помітив, що борода купця була темно-червоного кольору.

Служник щось сказав бороданеві й відразу щез.

— Вітаю тебе, пане Рустаме! — промовив кобзар. — Порадив нам звернутися до тебе за допомогою отаман чумацького товариства Квач.

Бородань підвівся й поштиво схилив голову.

— Завжди радий вітати в себе друзів мого товариша. Його друзі — це й мої друзі. Сідайте, прошу. Зараз я накажу подати їжу та питво, бо бачу, що ви з далекої дороги. Тож перш ніж розпочати розмову, хочу, щоб ви відпочили та підобідали.

Кобзар з вдячністю вклонився господарю, і вони з Даньком сіли, підігнувши ноги, на пухнастий килим. Купець щось промовив і ляснув у долоні. Звідкись з темряви з’явилося два служники, які поставили перед гостями велике блюдо з гарячим пловом, чашу з виноградом і персиками та високий срібний глек із якимось напоєм.

Зголоднілий Данько ледь дочекався, коли почне їсти неквапливий кобзар, і сам заходився смакувати незвичайні страви. Трохи — немовби тільки з поваги до гостей — перекусивши, Рустам витер рота рушником, який служники завбачливо поклали йому на коліна, і, коли кобзар і Данько поїли, запитав:

— Розкажіть, будь ласка, що саме я можу для вас зробити?

Кобзар трохи помовчав, вирішуючи, чи можна довіряти купцеві, і сказав:

— А що може привести в цей далекий край двох таких незначних людей? Почули ми, що недалеко від вашого караван-сараю, на каменоломнях Чалми-бека багато бранців з нашого краю тяжко страждають. І, можливо, є серед них одна знатна в наших краях людина, яку розшукують її рідні. Вони готові заплатити за неї досить великий викуп. Але треба знати напевно, чи є ця людина серед рабів Чалми-бека, чи ні.

Купець замислився, перебираючи пальцями свою довгу бороду.

— Ця справа непроста. Чалма-бек давно вже живе відлюдкувато. Колись славився він як благородний воїн, але років двадцять тому дуже змінився. Казали, що у Єгипті він зійшовся там з чорнокнижниками — химородниками і, — тут Рустам нахилився і, притишивши голос, промовив: навіть продав свою душу сатані Іблісу. З тої пори почав він багатіти, став непереможним, допомагав ханові в його війні з невірними. Але його жорстокість та підступність відвернули від нього багатьох шляхетних воїнів. Тому набрав він собі у військо харцизів та розбійників, які йому в усьому підкоряються. Вони здатні на будь-який кривавий злочин. Так і живе Чалма-бек самотній, оточений цими горлорізами у своєму маєтку, який перетворив у справжню фортецю. А кілька тижнів тому повернувся він з походу на прикордонні землі дуже лютий і ще в місто не виїжджав.

— Чув я, що останнім часом якась незгода виникла між Чалма-беком і ханом, — сказав Будник.

— Так, швидко чутки по землі вітер розносить, — здивувався з такої обізнаності сліпого кобзаря купець, — то, мабуть, усе через темні справи Чалма-бека. Запідозрив хан, що той відрікся від віри в Аллаха, нехай буде вічно святитися ім’я його і пророка Мухамеда, та ще й до того ж таємно проводить моторошні служіння потворним демонам. Усі зараз чекають, чим це все закінчиться. Людина він дуже багата — має декілька каменоломень, куди зганяє куплених або захоплених під час нападів на Україну, Литву чи Ляхистан рабів. Працюють вони дуже тяжко, під ретельною охороною й дуже швидко вмирають від виснажливої праці, недоїдання, хвороб та канчуків. Так що невідомо, чи ще жива людина, яку ви шукаєте.

— А хіба в самому маєтку Чалми-бека хіба немає зіндану? — обережно запитав кобзар.

Тут Рустам пильно подивився на кобзаря й Данька. Від його гострого погляду хлопцю стало трохи не по собі. Але кобзар і не поворухнувся, очікуючи на відповідь.

— Звісно, що є, — нарешті відповів купець, — ось тільки з того зіндану ще ніхто живим не повертався. А на стіні маєтку час від час голови на палях виставляють — це тих, хто необережно ніс у справи Чалма-бека пхав або чимось іншим розлютив його.

Кобзар трохи подався вперед і, нахилившись до Рустама, тихо промовив:

— Я розумію, що справа ця непроста й небезпечна, але родичі людини, яку ми шукаємо, заможні й щедро заплатять тому, хто їм допоможе.

Із цими словами кобзар простягнув перед собою руку й розкрив долоню. На долоні тьмяно зблиснуло декілька золотих талярів.

Купець прикрив очі, розмислюючи, чи варто йому втручатися в таку небезпечну справу. Але все ж узяв золоті таляри, зважив їх на долоні й відповів:

— Добре, я подумаю, чим зможу вам допомогти в цій справі, а ви поки відпочиньте. У мене зупинився великий караван, тому, на жаль, усі кімнати зайняті. Але поблизу стайні в окремому будиночку зібрано запаси сіна, які за зиму не встигли використати. Там вам постелять килими і принесуть їжі. І ще… Як можна впізнати людину, яку ви шукаєте?

Данько уважно подивився на кобзаря. Той подумав трохи і промовив:

— На правому плечі в нього є знак — хрест із сонячними хвилями на кінцях.

Купець Рустам кивнув головою, потім плеснув у долоні, знов непомітно виник служка й повів кобзаря та Данька за собою.

Будинок караван-сараю нагадував лабіринт з численними переходами, коридорами, коморами й закутками. Повсюди тіснилися люди. Судячи з того, скільки перснів було на їхніх пальцях, це були купці та їхні помічники. Вони про щось жваво розмовляли, мабуть, обговорювали ціни та хвалилися своїми товарами і прибутками, інші пили чай і їли шербет, грали в нарди або просто сиділи на п’ятках і пускали клуби білого диму з кальянів.

Нарешті хлопець з кобзарем дісталися до закутка, де лежали дбайливо перев’язані оберемки запашного сіна. Служка кинув на сіно кілька ряднин і, не промовивши ні слова, щез.

Данько із задоволенням простягнувся на м’якому сіні, прислуховуючись, як за стіною товчеться та ремиґає худоба.

— Відпочивай, братику, — сказав кобзар, — важкі справи нас тут очікують.

Глава 4. Каменоломня Чалми-бека

За ніч Данько добре виспався і прокинувся тільки тоді, коли з двору почулося пронизливе ревіння верблюдів. Кобзар сидів біля стіни, уважно прислухаючись до звуків, що долітали з вулиці.

— Караван у дорогу вирушив, — сказав він Данькові, — поїж трохи, а тоді, думаю, нам Рустам щось цікаве скаже.

Дійсно, тільки встиг Данько перекусити, як хтось обережно постукав у двері, які обережний Будник наказав ввечері хлопцеві зачинити на засув.

Данько відчинив збиті з грубих дощок двері. На порозі стояв купець Рустам. Він озирнувся навкруги й зайшов всередину.

Коротко привітавшись, сказав:

— Зараз я їду до каменоломень — хочу докупити каменю для будівництва. Думаю, вам не завадило би там роздивитись. Може людина, яку ви шукаєте, знайдеться. Тільки зробимо так — мій слуга відведе вас окремо, а я на коні доїду туди швидше вас і спробую, поки ви пішки дійдете, хабара дати начальникові охорони, щоб він вас туди пропустив.

Данько й кобзар швидко зібралися й вийшли з караван-сараю. Біля воріт їх вже чекав служка. Він повів їх плутаною стежкою. Спочатку вони завернули в якусь яругу, спустилися занедбаним глиняним кар’єром і вийшли на гору, що височіла над морем. Кілька годин вони йшли стежкою — то між невисоких смолистих дерев, то серед розпеченого на сонці каміння над безкінечно синім морем. Данько з цікавістю поглядав униз, туди, де плюскали легенькі хвильки.

Через деякий час Данько почув, як десь попереду гупають об камінь тяжкі молоти. До нього долітали вигуки стражників та брязкіт кайданів. І так не пасували ці звуки до лагідного неба, яскравого веселого сонця, блискіток на поверхні води! Кобзар теж чув ці звуки, і його завжди привітне та спокійне обличчя спохмурніло. Скоро вони минули невеличкий пролісок, і за деревами прямо навпроти них відкрилася безрадісна картина.

По всьому схилі гори, що височіла навпроти, здавалося, ворушився величезний мурашник. Більше сотні закутих у важкі кайдани, оголених до пояса чоловіків, запорошених пилом, що хмарою висів над каменоломнею, довбали молотами скелю. Інші тягнули на собі каменюки, утворюючи химерні людські вервечки. А біля підніжжя скелі чорніли отвори печер. З них чулися удари молотів і гуркіт падаючих кам’яних брил. Поміж невільниками, що надривалися на нелюдській праці, повільно походжали охоронці в чорних чалмах і немилосердно шмагали канчуками тих, хто хоч на мить затримувався, щоб відпочити. З десяток вершників з довгими списами в руках неспішно об’їжджали каменоломню, пильно озираючись навкруги.

— Оце і є каменоломні Чалми-бека… — похмуро зронив сліпий кобзар.

Данькові здалося, що він побачив справжнісіньке пекло. Тільки ось за які гріхи так тяжко страждали ці люди? «Так, звідси не втечеш. І як можна мого батька серед них відшукати?» — у розпачі подумав Данько.

Здалеку вони побачили, що від каменоломень їде на коні купець Рустам. Вони пішли йому назустріч. Той побачив їх і сумно розвів руками:

— Нічого не вийшло. Чалма-бек заборонив під загрозою негайної смерті пускати будь-кого до каменоломень. Тепер я не знаю, чим ще можу вам допомогти.

Кобзар похилив голову. Деякий час він думав, і всі навколо мовчали, не наважуючись необережним словом перервати його думку. Навіть купець Рустам із повагою дивився на кобзаря, перебираючи пальцями свою червону бороду.

Нарешті, сліпий підняв голову, ловлячи обличчям гарячі промені сонця.

— Бог дає нам порятунок тільки тоді, коли здається, що надії вже немає, — тільки й промовив він і додав: — Ну що, панове, побудемо тут ще трішки, втомився я від довгої дороги.

Вони сіли під густим деревом. Сліпий кобзар мовчав, купець теж. Данько, думки котрого розривало безліч запитань, теж щосили стримувався й не порушував мовчанку. Проминула година, потім потягнулася друга.

Раптом вони помітили, як на гору виїхав вершник — скоріше за все, один зі стражників, що об’їжджали каменоломню, і направив свого коня до обриву. Данько з жахом побачив, що за вершником на довгому цупкому аркані волочиться по землі скривавлена людина. Спина людини була пошматована кривавими смугами, а тіло, по якому червоніли криваві плями, вкрите білим пилом.

— Пане Буднику, людину на аркані тягнуть! — не витримав Данько.

— З цього обриву стражники скидають тих, хто вже не може працювати на каменоломні, — пояснив Рустам.

Сліпий кобзар підняв руку. Данько побачив, що під яскравими променями сонця на долоні зблиснула тяжка золота монета.

— Викупи його, — коротко сказав кобзар.

— Та що ви, пане Буднику, — здивовано промовив купець, — на такі гроші можна купити здорового, сильного раба. А цей або вже мертвий, або протягне не більше двох годин.

— Прошу вас, Рустаме, зробить це, — наполегливо промовив Будник.

Купець здивовано потиснув плечима, узяв монету, підвівся й пішов до вершника. Той тим часом зіскочив з коня і взявся за непритомне тіло людини, підштовхуючи до обриву.

Купець заперечливо замахав рукою, підійшов до вершника і щось почав йому казати. Нарешті той погордливо кивнув головою, узяв монету, зіштовхнув ногою велику каменюку з обриву, переступив через тіло нещасного, скочив на коня й поскакав до каменоломні.

Данько, кобзар і купецький служка підбігли до людини, яка нерухомо лежала на краю обриву. Змучене обличчя чоловіка було вкрите білим пилом, очі заплющені. На голові вився сколочений чуб, над потрісканими сухими вустами — довгі вуса. Худорляве тіло із запалими ребрами було немилосердно пошматоване нагаями.

«Козак!» — відразу зрозумів Данько. Раптом обличчя козака здалося йому знайомим, він спробував згадати, де він бачив його, але так і не зміг — занадто вже товстим шаром бруду і крові було вкрите це обличчя.

Кобзар провів своїми руками над непритомною людиною, підняв голову і сказав:

— Його треба якомога швидше відвезти до караван-сараю, він ще живий.

Будник мовчки простягнув руку. Данько, зрозумівши цей рух, дав кобзарю гарбузяну флягу з водою. Той приклав її до рота людини. Струмені води потекли по обличчі, змиваючи пил. Тіло людини здригнулося, чоловік відкрив рота, намагаючись вхопити хоч одну краплину.

— Швидше кладіть його на коня, — наказав кобзар. Козака перекинули через круп купецького коня і швидко пішли подалі від каменоломні.

Поки вони йшли, збиваючи ноги об каміння, Данько тривожно озирався на викупленого кобзарем козака, він усе боявся, що вони не встигнуть, і врятований від вірної загибелі помре дорогою. Кобзар швидко йшов, вправно перевіряючи ціпком стежку перед собою.

Нарешті дісталися до караван-сараю, і служник заніс непритомного козака до комори, де зупинилися кобзар і Данько.

Коли купець і його служка вийшли, кобзар наказав Данькові зачинити двері й сів навпроти непритомного козака. Данько, намагаючись не дихати, забився в куток і широко розкритими очима стежив за рухами сліпого кобзаря.

Той, обережно торкаючись обличчя козака, вимив його водою. І тут Данько нарешті впізнав козака.

— Пане Буднику, — вигукнув він, хапаючи кобзаря за рукав, — та цей той самий козак, за яким ординці гналися, коли ми до Перекопу підходили.

Будник мовчки кивнув і почав нашіптувати якісь дивні слова невідомою Данькові мовою, проводячи долонями над тілом хворого. Продовжувалося це дуже довго. Уже в маленькому віконці показався місяць.

Обличчя Будника стало блідим, на худій шиї випнулися жили. Здавалося, що хоча його тіло й знаходиться тут, але душа відправилася туди, де зараз знаходилася й душа вмираючого.

У коморі вже зовсім споночіло, але обличчя Будника світилося якимось дивним сяйвом. Раптом Данько помітив, як на мить спалах світла майнув обличчям козака. Той заворушився, застогнав, спробував підвести голову й розплющив очі.

Кобзар нахилився над ним і м’яко поклав руку на його чоло. Козак знову заплющив очі, його груди судомно підіймалися, немовби він поквапливо ловив повітря, насичуючи ним легені.

— Кобзу, дай мені кобзу, — вперше за весь цей довгий час звернувся до Данька кобзар. Той миттю схопив інструмент і простягнув її сліпцю. Він обережно взяв її і почав тихо грати якусь дивну мелодію. Данько відчув, що його очі злипаються. Він похилив голову й раптом провалився у глибокий сон.

Глава 5. Таємничий в’язень

Прокинувся Данько, коли у віконце били сонячні промені. Він озирнувся, згадуючи вчорашні події і страшну каменоломню. Сліпий кобзар досі нерухомо сидів над козаком. Той лежав навзнак і рівно дихав — здавалося, він міцно спить.

— Ну що, добре виспався? — втомленим голосом запитав кобзар. — Ану, мерщій збігай, попроси в Рустама або його служки чистого полотна і джерельної води.

Данько вихором побіг виконувати наказ сліпого кобзаря. Коли хлопець повернувся, вони разом промили рани непритомного козака й перев’язали розірваними старими, але чистими рушниками, цілий оберемок яких передав Данькові служка купця.

Весь день кобзар просидів над козаком, тихо перебираючи струни. Здавалося, ці звуки насичують хворого цілющими силами. Увечері козак знов розплющив очі і спробував підвестися, але цього разу кобзар не зупиняв його.

— Де я? — слабким голосом запитав козак. — У пеклі чи в раю?

Він уважно подивився на кобзаря й Данька і спробував посміхнутися.

— На чортів ви не схожі, але й на ангелів теж.

— Не вір, козаче, всьому, що на церковних стінах малюють — і в пеклі, і в раю все по-іншому виглядає, — відповів йому усмішкою сліпий кобзар.

Козак тяжко підвівся, спираючись на лікті, й уважно подивився на кобзаря. Будник коротко розповів йому, за яких обставин він потрапив у караван-сарай купця Рустама.

— Еге ж, — посміхнувся козак, — дійсно кажуть — Бог не без милості, а козак не без щастя!

— Ну, а тепер розкажи й ти нам, козаче, як тебе звуть і якою лихою долею тебе в каменоломні занесло? — запитав кобзар.

— А чому б і не розказати? — потис плечима козак. — Може мені доля ще час продовжила, щоб я із добрими людьми потеревенити зміг. У пеклі з чортами не дуже й побалакаєш. Зовуть мене Іван, а товариство наше козацьке дало мені прізвисько Жила, мабуть тому, що хоч я з виду не дуже огрядний, але коня із вершником підняти міг. Роки два тому побудували ми під Домахою байдаки й попливли Крим шарпати. Як поверталися, напав на нас султанський флот, інші байдаки відбилися, а в наш ядро із гармати влучило. Ось я у воді поки хлюпався, мене турки витягли та продали до каменоломні цього клятого Чалми-бека. Я разів п’ять з неї тікав, бо не для того я козакувати почав, щоб для бусурман камінь у скелях довбати. Та щось фортуна козацька від мене геть відвернулася — кожен раз ловили та все шкіру намагалися канчуками зідрати. Останнього разу майже зідрали й потягнули риб годувати, хоча скільки там для риб того прокорму — самі жили залишилися.

Данько й кобзар не втрималися й засміялися, дивлячись, як козак, кепкуючи, розводить руками, жаліючи недогодованих риб.

— Ну ось що, пане Жило, — промовив кобзар, — ти тепер вільний. Завтра купець караван відправляє до України, можеш з ним до свого коша відправитися, а можеш і нам допомогти в тій небезпечній справі, що в нас тут є.

— Е ні, панове, ви мене не ображайте, — повів плечима Жила, — я тепер до вашого гурту пристав і доки по-козацьки не віддячу вам, то мене не здихаєтесь.

— От і добре, — знов посміхнувся сліпий кобзар, — тоді розкажи нам, братчику, чи не зустрічався тобі там, на каменоломнях, чоловік, на правому плечі якого був такий знак. А ну, Даньку, покажи, що ти в себе на шиї носиш.

Данько витягнув Печать Зберігачів і підніс її козакові. Той уважно роздивився малюнок, вирізьблений на печаті, подумав і сказав:

— Працюють на каменоломні люди з усього християнського світу. Бачив я там і шотландців, і англійців, бачив баварців і саксонців, франків та іспанців, поляків і литвинів, московітів і черкесів, хоча найбільше нашого брата з України. Багато в кого, особливо в шотландців та ірландців, яких турки в морських баталіях захопили (треба вам сказати, вояки вони хоробрі) багато знаків я бачив, але такого ні в кого не зустрічав.

— Слухай, козаче, — стиха запитав Будник, — а чи не чув ти про зіндан Чалми-бека, у якому він найважливіших полонених тримає?

— А чому ж не чув, чув, звісно! — відповів козак. — Хто ж про цей зіндан не чув! Я сам там — нехай ця темниця на порох разом із Чалмою зійде! — півроку пробув.

Кобзар і Данько мовчали, уважно очікуючи продовження розповіді.

— Як я востаннє втік, то поки мене арканами не скрутили, найміцнішого з охоронців голими руками задавив. Мене відразу вбити хотіли, але Чалма-бек мені запропонував самому охоронцем на каменоломні бути. Я, звісно, плюнув йому під ноги, то він мене до свого зіндану й запроторив. Тюрма ця знаходиться в маєтку Чалми, там біля стіни — вхід, який посилено охороняють. То це і є вхід до казематів. Стоять там у кам’яних мішках люди, прикуті кайданами до стін. Катують їх тяжко, темрява навкруги, а іноді наказує Чалма когось із невільників лютою смертю карати. Є там у палаці басейн з водою, а в басейні якісь і демонські ящери плещуться, що звуться, як їх там?.. О, згадав — крокодили! Оце їм, бува, невільників кидають. Збирався Чалма-бек і мене до них скинути, але я і з цього зіндану втік.

— Як утік? — в один голос здивовано вигукнули кобзар і Данько.

Козак Жила посміхнувся і провів рукою по своїх довгих чорних вусах.

— Та ось так і втік… Прикували мене ланцюгами до стіни й залишили. Стою я так день, стою два. Наскучило мені стояти на самоті, і почав я обережно так до стін промовляти — чи є тут люди добрі, чи мені самому тут вікувати та собі байки розповідати? Раптом бачу — один камінь з бокової стіни поруч мене зарухався, хтось його витягнув, і замість каменя невеличкий отвір утворився, і тут чую я з того отвору голос. Хтось за стіною тихо каже: «Ти, друже, тут дуже не репетуй, бо тобі тут таку байку розкажуть і покажуть, що очі на лоба вилізуть». Я, зрозуміло, зрадів, що поруч хоч одна жива душа є, хоч і за кам’яною стіною. А чули ми один одного тому, що цей сердега за багато років ланцюгом, яким скутий був, зміг один камінь розхитати так, що той легко зі стіни виймався. Так і почали ми з ним перемовлятися. І розповів він мені, що вже одинадцять років у цьому зіндані прикутий до стіни перебуває. Звали його Богдан і, здається, родом він був десь з-під Києва. Розказав мені Богдан, що Чалма-бек дуже хоче, щоб він йому якусь дуже важливу роботу зробив. Тому й не вбиває його, усе чекає, коли майстер скориться. Затятий чолов’яга, нема чого й казати! Ось одного разу Богдан мені каже: «Я тобі допоможу з зіндану вибратися, тільки ти, як до України доберешся, знайди козака Голоту або козака Шершня й розкажи, що майстер Богдан саме тут знаходиться…»

Данько, почувши ці слова, радісно підхопився з місця, але сліпий кобзар не рухався, тільки повів головою, щоб хлопець заспокоївся й не переривав козака Жилу.

Той, трохи здивований реакцією Данька на його розповідь, ковтнув вина, яке вранці приніс для хворого Рустам, і продовжив:

— А Богдан той, виявляється, був неабияким чаклуном. Ну, ковалі, зрозуміло, завжди щось таке знають, що простим людям і не марилося. От він і каже мені, що може вночі такі слова сказати, що мої кайдани самі впадуть, але сил у нього дуже мало залишилося, тому мені обов’язково треба втекти, бо він після цього довго не протягне. Може ще пару тижнів, бо чари багато сил з людини забирають, а в цьому казематі він ніяк їх відновлювати не може. Я його питаю — а чому він свої кайдани за допомогою чародійства не скине? А він мені відповідає — Чалма-бек, знаючи про здібність коваля до чаклунства, сам його ланцюги заворожив. І ось, через три дні, визначив він якось, що саме ніч надворі, сказав мені, щоб я приготувався й очі закрив, та почав ворожити. Що він там казав — я й не розібрав, але почало мене мов у лихоманці трусити. Зуби зацокотіли, перед очима чорні кола попливли, холодний піт пробив. Та почув я брязкіт, очі розплющив і бачу, що мої кляті кайдани та ланцюги, які до кісток мої руки й ноги натерли за час, поки я в зіндані був, біля мене лежать. Я очам своїм не повірив, а майстер Богдан мені й каже дуже слабким голосом: зараз сторожа підійде — далі вже сам проривайся. Ну, що й казати, як тільки голомоза пика стражника в кам’яний мій мішок сунулася, добряче я її кулаком усмалив та із того клятого зіндану вибрався. Двох охоронців шаблею скосив, на коня стрибнув і з маєтку Чалми-бека чвалом погнав. Та не вдалося мені прохання майстра Богдана виконати, бо вже за Перекопом уцілив мені в плече стрілою ординець, у степу кінь мій впав. Мене наздогнали й потягли на аркані до каменоломень. Дорогою так канчуками підганяли, що подивився на мене мурза, який охороною на каменоломнях завідував, додав ще добрячих стусанів, та так вгатив, що світ у моїх очах померк, і тільки тут я до тями повернувся. Так що, шановне товариство, я чим зможу спробую вам у пригоді стати, а потім помандрую шукати козака Голоту.

Тут козак Жила замовк, уважно дивлячись на сліпого кобзаря та Данька.

— Не треба тобі до козака Голоти поспішати, — стиха сказав кобзар, — вважай, що свою обіцянку майстру Богдану ти вже виконав.

Глава 6. Розрубана монета

Втомлений довгою розповіддю, Жила закрив очі й задрімав, розтягнувшись на ряднині. Кобзар Будник глибоко замислився. Данько уважно дивився на кобзаря.

— Багато чого ще нам треба від тебе, козаче, довідатись, — стиха сказав кобзар, — але тобі відпочити треба. Рани твої ще декілька днів гоїтися будуть… Дивні речі у світі робляться. Давно ця колотнеча з Оберегом почалася і, мабуть, не закінчиться, доки наша земля під сонцем існувати буде.

— Пане кобзарю, — несміливо запитав Данько, — а може зараз спробуємо до маєтку Чалми дістатися та мого батька звільнити?

— Якби ж то так просто було, друже. То ж не садиба, а справжня фортеця. Бачиш, який затятий козак Жила, але й він далеко не втік. Може станеться диво, ми твого батька визволимо, а потім як через ці солончаки втечеш? Та не хвилюйся — щось придумаємо. Спочатку поміркувати треба, як у садибу пробратися. Добре, поспи й ти, що буде, те буде, а буде те, що Бог дасть.

І кобзар знову замислився.

Данько ліг, але думки не давали йому спокою. Раптом йому здалося, що із ночі зіткалися чарівні звуки. Він відкрив очі й побачив, що Будник стиха перебирає струни. Немовби відчувши, що хлопець не спить, кобзар, не припиняючи гри, лагідно промовив:

— Це я, Данько, з кобзою раджусь про наші справи — казав мій вчитель, що її у сиву давнину придумали боги, щоб у добрих людей вірний порадник був. Чую я, що батько твій зовсім сили втратив, ось я раду і тримаю, як нам його швидше визволити.

Тут хлопець відчув, як Печать Зберігачів на його грудях почала тихо-тихо дзвеніти, немовби відгукуючись на тонкий спів кобзи. Він витягнув Печать — у темряві вона м’яко переливалася дивним світлом.

— Здається мені, — продовжував кобзар, — що коваль Богдан мою кобзу зараз чує й це сили йому надає.

— А хіба таке можливо? — запитав здивований Данько.

— А ти думаєш, куди голос кобзи дівається, коли музикант гру припиняє? Так і літає білим світом. Коли добре граєш, то можеш разом із дзвоном струн куди хочеш полетіти. Недаремно козаки-характерники завжди кобзи або бандури при собі мають.

— Як козак Мамай? — здогадався Данько. — А хто такі характерники?

— Характерники, братику, це особливі козаки, утаємничені у військове чародійство. Здавна в наших краях війна триває між добрими та злими силами. Сама земля тут дивну силу випромінює, і той, хто навчиться її відчувати та для захисту добра спрямовувати, той непереможний буде. Але мистецтво характерницьке далеко не всім можна передавати, бо чародійством цим можуть і для поганих діянь скористатися. Тому й живуть характерники відлюдкувато, та коли відчують, що побачили людину обрану, то такому можуть передати своє таємне мистецтво. Може характерник у будь-якого птаха чи звіра перекинутися; ніколи його ніяка ні куля, ні шабля не візьме, хіба що тільки з ворожим чаклуном зустрінеться, та й то навряд чи загине, бо ніщо не може силу нашого краю подолати. Бачиш, особливих хитрощів тут немає — головне силу відчувати, яка йде від землі, від сонця, від усяких живих створінь. Коли навчишся її чути, тоді зможеш її на добрі справи спрямовувати.

— А ви, пане Буднику, характерник? — запитав украй зацікавлений Данько.

Кобзар неголосно розсміявся:

— У нас, кобзарів, інше мистецтво, хоча за сутністю своєю воно таке ж, як і у воїнів-характерників. Ми теж входимо до таємного братства й землю нашу боронимо, тільки іншими засобами. Багато таємниць і у нас є, ми навіть мовою своєю розмовляємо, щоб невтаємничені нічого не второпали.

— А військовим мистецтвом ви, кобзарі, володієте, ну там шаблею, пістолем?.. — усе не міг вгамувати свою цікавість Данько.

Сліпий кобзар знову посміхнувся.

— Розумієш, друже, шаблею махати чи з пістоля палити — справа іноді дуже потрібна, але найкраще до цього не доводити. Але, якщо вже бійки не оминути, спробуй сутність свого супротивника відчути, уяви, що він став немовби частиною тебе самого, тоді зможеш з ним зробити все що завгодно.

— А вам самим битися колись доводилося? — не вгамовувався Данько.

— Та спи вже, — махнув на нього рукою кобзар, — от же ж, вояка!

Данько трохи покрутився, намагаючись уяснити для себе все, що почув від Будника, але поступово його думки заплуталися, і він заснув під тихі переливи струн.

Вранці кобзар про щось довго говорив з купцем Рустамом. Данько й Жила, який вже міг трохи ходити, пішли на берег моря. На березі Жила довго стояв, вдивляючись у горизонт.

— Щось не видно моїх братчиків, — сумно промовив Жила, широко вдихаючи солоне морське повітря, яке, здавалося, наповнювало його могутньою силою. — Хотів би я зараз білі вітрила наших байдаків побачити — ураз змели би охорону цих пекельних каменоломень та визволили бідних невільників. Знаєш, братику, здається мені, що ніколи не зможу я жити спокійно, знаючи, що мої побратими в неволі гинуть.

Жила повернувся і, схиливши голову, пішов до караван — сараю. Данько, похнюпивши носа, поплентався за ним.

Кобзар Будник їх вже очікував.

— Ось що, козаче, — сказав він, — треба тобі зараз відправитися до міста Кафи. Домовився я з купцем Рустамом, що він найме корабель, який за три дні має підплисти до цього берега. Не знаю, яким чином ми зможемо майстра Богдана звільнити, але, якщо вдасться, то ми до цього корабля підпливемо, а ти нас подалі від Криму та горлорізів Чалма-бека відвези. Тільки для цього гроші потрібні. Ті кілька золотих талярів, що в мене були, я вже витратив, тому відправляйся до міста, знайди грека Апостолакі, він лавку тримає біля головної мечеті. Передай йому оце, і він дасть сто талярів.

Із цими словами кобзар простягнув козакові Жилі половину розрубаної навпіл мідної монети.

— Ми, кобзарі, усе те, що добрі люди нам подають у містах та селах, передаємо на викуп невільників та на інші добрі справи. Є у нас і знайомі купці. Вони знають, що як на Україну потраплять, то ми їм позичені гроші виплатимо з додатком. До вечора, сподіваюсь, повернешся, якраз і служка Рустамів до Кафи візком їде, тебе підвезе. У купця-грека друга половина монети. Він їх складе разом, і якщо зійдуться, гроші передасть.

Жила кивнув головою, взяв монетку й пішов до візка, на якому вже сидів служка.

— А ми поки з тобою, Даньку, сходимо до маєтку Чалми-бека, може щось розвідаємо, — сказав хлопцеві кобзар.

Тільки встигли вони вийти за ворота караван-сараю, як побачив Данько трьох вершників, які поїли своїх коней біля колодязя. Обличчя й одяг вершників були вкриті брудом і степовим пилом. Поруч з вершниками стояла русява дівчинка, віком не більше десяти років. Ноги її були збиті до крові, а на вкритому пилом обличчі пролягали доріжки від сліз.

Як тільки дівчинка побачила кобзаря й Данька, губи її затремтіли, і вона заридала, втираючи маленькими кулачками оченята.

Данько не витримав і підійшов до неї.

— Ти хто така і звідки?

Дівчина крізь сльози сказала тремтячим тонким голосом:

— Я Орися, на наш хутір напали ці дядьки й забрали мене.

— Не бійся, мене звуть Данько, може я тобі допоможу.

Кобзар почув ці слова, і обличчя його зблідло. Він щось запитав у вершників, один з них, який щойно вилив на себе цебро води, щось ліниво відповів. Кобзар повернувся до хлопця:

— Це людолови-домашки, горлорізи Чалма-бека, викрали її та везуть до нього в садибу.

— А нащо їм така мала? — запитав Данько, якому стало дуже сумно за долю нещасної Орисі.

— Хто його знає? — похмуро відповів кобзар. — Поки, може, у служницях буде, а підросте, то стане наложницею якогось посіпаки.

— Пане Буднику, — з відчаєм у голосі промовив Данько, схопивши кобзаря за рукав сорочки, — а може викупимо її чи відіб’ємо?

Кобзар тяжко зітхнув:

— Не можемо, Даньку, грошей у нас не залишилося, та і як її відіб’єш — такий гармидер почнеться, що усі горлорізи тутешні збіжаться.

Орися, крізь сльози слухаючи цю розмову, благально дивилася на Данька, як на останню надію на порятунок. У хлопця стислося серце, і він сам ледь не розридався, дивлячись, як здоровенний людолов легко підхопив дівчинку, перекинув її через сідло й поскакав у бік похмурого маєтку, стіни якого біліли на обрії.

«Був би тут козак Жила. Він би цих волоцюг миттю подолав і Орисю звільнив,» — думав Данько, плентаючись за сліпим кобзарем туди, де з-під копит коней людоловів здіймалися хмари пилу.

Полуденне сонце вже схилялось на захід, коли кобзар і Данько насилу допленталися до невеличкого, порослого деревами байраку, з якого було добре видно садибу Чалма-бека. Вони заховалися за густими кущами, і Данько почав уважно розглядати похмурі стіни, за якими вже стільки років мучився його батько.

Поблизу садиби Данько не побачив ні виноградників, ані зелених садів. Не було тут і ариків з прохолодною водою. Земля навколо маєтку була немов випалена пожежею, лише де-не-де жовтіли кущі колючої жовтої трави та чорніло кілька стовбурів сухих покручених дерев. Садибу огороджував високий мур з білого каменю. Данько пригадав каменоломню, і йому здалося, що цей красивий камінь вкрито кривавими плямами, мов спини рабів-каменярів. У стіні чорніли вузькі амбразури. Мур закінчувався гострими зубцями, між якими — Данько здригнувся з жаху — стояли високі списи із насадженими на них відрубаними людськими головами.

Хлопець, як міг, розповів про побачене сліпому кобзарю.

— Так, це справжня фортеця, і як же нам туди потрапити? — роздумував Будник.

Так вони просиділи до сутінок, поки тіні від сухих дерев не стали довгими, а вітер не приніс вечірню прохолоду. Час від часу до воріт маєтку заїжджали озброєні вершники, ворота зі скреготом за ними зачинялися, і більше жодного звуку не долітало з маєтку.

Данько мовчав. Після того, як він побачив Орисю, а старий кобзар так і не зміг її визволити, хлопець відчував у душі образу на Будника. Та й бездіяльне перебування в караван-сараї так близько від бажаної мети починало гнітити його.

— Здається, пора нам вертатись, — сказав нарешті кобзар, і вони пішли назад. Весь шлях назад Будник про щось міркував, а Данькові кортіло повернутися до маєтку Чалми-бека й пошукати можливості залізти всередину. Чим далі вони віддалялися від маєтку, тим більше Данька тягнуло назад.

Коли вони дісталися караван-сараю, надворі стояла ніч. Козак Жила сидів на порозі й мовчки курив люльку.

— Усе гаразд? — запитав його кобзар.

— Гроші я приніс, — відповів козак, простягаючи тяжкий шкіряний капшук із грішми, — але дивне щось я бачив. Коли йшов край берега, помітив, що за мною троє великих чорних псів ідуть. Хотів я їх шугонути, а вони немов у повітрі розчинилися. Щось здається мені, непрості ці пси були.

— Дійсно непрості, — промовив Будник, а Данько аж пересмикнувся.

— Нехай, Жило, гроші в тебе будуть, так надійніше, — промовив кобзар.

— У мене — так у мене, не пропадуть. А щодо псів, то, може, примарилося мені від сонця? — заспокійливо сказав Жила.

Данько трохи заспокоївся, але перед сном ретельно зачинив двері на засув. Він довго не міг заснути і все будував і будував нові плани проникнення до таємничого маєтку. Сяйво повного місяця лилося крізь віконечко, освітлюючи сплячих Жилу й кобзаря.

Нарешті, очі Данька почали злипатися, думки зароїлися, мішаючись у голові, але раптом, немов у моторошному сновидінні, він побачив, як у світлі місяця зблиснуло лезо довгого ножа, просунувшись у щілину між дверима. Данькові мов щось затисло горло, і він немов заворожений втупився в лезо, яке повільно, холодно блимаючи при світлі місяця, почало відсувати засув. Данько вскочив, і в ту ж мить двері тихо розчинилися, а на порозі виникла постать людини в чорному одязі з ножем у руці.

Данько спробував закричати, але жодного звуку не вилетіло з його пересохлої горлянки. Здоровань, побачивши, що хлопець не спить, відразу кинувся на нього. Данько відстрибнув назад, заплутався в ряднині й упав спиною на оберемок сіна. У ту ж мить кобзар, який, здавалося, спав непорушним сном, блискавично сунув свій ціпок між ніг нападника. Той гепнувся на глиняну долівку, випустивши ніж. Ще двоє харцизяк, у руках яких зблискували довгі леза, увірвалися до комори. Кобзар тим часом добряче оперіщив дерев’яною зброєю збитого з ніг по голові й миттю опинився перед Даньком, грізно виставивши перед собою ціпок.

Козак Жила підхопився з місця, звично вигукнув: «Бий, рубай!» — і схопив у оберемок відразу двох нападників. Вони впали на долівку й заборсалися, здіймаючи навколо себе густі клуби пилу. Декілька хвилин Данько нічого не бачив, чхаючи від остяків соломи, що лізли в очі та ніс. З долівки доносилося тяжке дихання, глухі вигуки та звуки відчайдушної боротьби. Раптом почулося собаче скавчання, і все стихло.

Коли пил трохи осів, Данько побачив, що козак Жила стоїть сам посеред комори, здивовано озираючись навкруги. Нападники щезли, мовби розчинилися в повітрі.

— Живий? — запитав козака кобзар.

— Та живий, — відповів козак і, розгублено озирнувшись навколо, додав, — а гроші де?

Глава 7. Страшна садиба

Вони ретельно обшукали комору. Капшука із грішми ніде не було.

— От же ж гаспидські душі! — вигукнув Жила і, не встигли кобзар з Даньком і слова вимовити, як він прожогом вискочив з комори. Через мить вони почули іржання коня і стукіт копит, що віддалявся.

— Оце так оказія, — сказав Будник, — без грошей корабель нас не візьме. Та ще на частину цих талярів Рустам обіцяв стражника підкупити, щоб той розповів, що там у маєтку діється. Ну що ж, будемо повернення Жили чекати.

Зрозуміло, що Данько не міг стулити очі аж до ранку і, тільки коли вже надворі стало зовсім світло, забувся неспокійним сном.

Розбудило його пронизливе ревіння верблюдів і крики людей. Він миттю прокинувся — Будника в коморі не було. Данько вискочив надвір. Біля стіни стояв великий караван. Люди виносили з підвалів караван-сараю величезні тюки і складали надворі, інші в’ючили цю поклажу на спини віслюків і верблюдів. Тут Данько побачив кобзаря. Той стояв у тіні, прислуховуючись до веремії, яку здіймав караван. Хлопець привітався з Будником і запитав, що це за купці.

— Ось, везуть якісь товари до Чалми-бека, та ще прикупили трохи в купця Рустама. Зараз відправляються.

Данько пройшовся, з цікавістю споглядаючи різнобарвну метушню купців, і раптом аж підстрибнув від думки, що прийшла йому до голови.

Не сказавши кобзарю ні слова, він, плутаючись між ногами караванних служок, проскочив до великої гори тюків, складених надворі. Обережно озирнувшись навкруги, Данько затиснувся між стіною та тюками. Ще раз переконавшись, що його ніхто не бачить, хлопець швиденько забрався у величезний в’юк з якимось одягом і затаївся між бавовняними халатами та смушковими папахами. Відразу стало задушно й темно. Данько намагався дуже повільно дихати, зберігаючи невелику кількість повітря. Найскладніше було не чхнути від пилу, який забивався від тканини в ніс.

Нарешті Данько відчув, що дужі руки підняли тюк і понесли. Хлопець лежав, згорнувшись клубком. Над головою він чув голоси, хтось перекинув в’юк на спину верблюда, і Данько зрозумів, що караван зрушив з місця. Ритмічно погойдуючись, верблюд віз в’юк, і Данько зі страхом і надією сподівався, що йому таки вдасться потрапити до маєтку Чалми-бека. «Нічого, трохи розвідаю, що тут знаходиться, і відразу повернусь до пана Будника,» — думав хлопець, намагаючись приглушити свою провину перед сліпим кобзарем. Усе ж докори сумління знову і знову поверталися до нього. «Як він там, сліпий і безпорадний, без мене залишився?» — гостра думка все більше й більше бентежила його.

Від рівномірного погойдування Данько сам не помітив, як задрімав. Скільки часу його везли, він так і не зрозумів. Прокинувся він від того, що в’юк кинули на землю. Хлопець ледь стримався, щоб не крикнути з несподіванки. Над своєю головою він чув якісь голоси, в’юк знов підняли й кудись понесли. Данько почув кроки — хтось зносив в’юк із ним кудись униз, спускаючись кам’яними сходами.

Данько відчув, як його скинули на підлогу, а зверху ще поклали декілька тюків. На щастя, усі вони теж були із якоюсь тканиною й не дуже тиснули згори. Але повітря вже не вистачало. Задуха тиснула на хлопця, від спеки він був геть мокрий. Але Данько терпляче вичекав, коли голоси караванних служок остаточно замовкнуть, і почав повільно ворушитись, намагаючись поволі видряпатися з в’юка. Вовна із шапок вперто лізла йому до рота, забиваючи дихання. До того ж Данько заплутався в якомусь халаті, що обкрутився навколо нього, мов рибальська сітка. У голові в нього все паморочилося, і він з жахом зрозумів, що якщо втратить свідомість, то задихнеться й залишиться у в’юку назавжди.

Нарешті він видряпався зі свого сховища і, жадібно ловлячи, мов риба, витягнута на берег, ротом повітря, знесилений сів біля тюка.

Навколо було темно, сире повітря свідчило, що тюки склали десь у підвальному приміщенні. Данько довго сидів на холодній підлозі, звикаючи до темряви й намагаючись визначити, скільки часу караван міг добиратися до маєтку Чалми-бека (якщо він дійсно прямував до його маєтку). Отже, за розрахунками Данька, зараз мав бути день і варто було вичекати ще кілька годин, щоб вилізти з підвалу, коли стемніє.

Данько сів на тюк, підпер руками голову й замислився. Щоб відчувати, як тягнеться час, Данько про себе став наспівувати пісні, які чув від козаків і кобзаря.

Час тягнувся повільно. Нарешті хлопець вирішив, що надворі ніч, підвівся й тихими кроками пішов уздовж підвалу, обережно обмацуючи руками стіни. Вони були прохолодні і, здавалося, надзвичайно міцні. В обличчя хлопцю повіяло сирим повітрям, і він здогадався, що саме з того боку знаходяться двері. Данько пішов у цьому напрямку, поводячи носом, мов мисливський собака. Кілька разів він перечіплявся через в’юки, що були розкидані по всьому підвалу, поки його руки не намацали дерев’яні двері.

Данько обережно натиснув на них, і двері піддалися. Хлопець обережно визирнув: від підвалу ввели сходинки нагору, які освітлював смолоскип десь у кінці довгого коридору.

«Мені би зброю або дьогтю!» — подумав Данько, але нічого, що хоча б нагадувало зброю чи дьоготь, йому в підвалі не трапилося. Про всяк випадок, згадавши козацькі хитрощі, Данько нахилився до землі, узяв добрячу пригорщу пилу і старанно намастив собі обличчя, не стільки для маскування, скільки для почуття власної безпеки.

Хлопець тихо піднявся по сходинках. Вони вели до ще одних дверей, над якими палав причеплений до стіни смолоскип. Хлопець підійшов до дверей і притулився до них, уважно вслухаючись до голосів, що чулися з двору. Голоси віддалялися. Було зрозуміло, що сторожа обходить садибу та її підвали.

Дочекавшись, коли голоси, віддаляться й затихнуть, Данько дорахував до десяти, відкрив двері й завмер. Прямо біля дверей сидів стражник. На щастя, він дрімав, опустивши голову на груди. Спис його був приставлений до стіни, долоня лежала на руків’ї кривого ятагану, що стирчав з-за пояса. Хлопець помітив руків’я ножа за халявою чобота стражника. Данько повагався хвилину, потім обережно протягнув руку і повільно витягнув короткий ніж — захалявник. Тепер зі зброєю в руках він відчув себе набагато певніше.

Данько перевів дихання й озирнувся навколо. Уздовж стін палало кілька смолоскипів, і при їхньому світлі хлопець зміг побачити просторий двір. Виявилося, що він щойно вибрався із підвалу для товарів, вихід з якого вів прямо на задвірки високого будинку. Данько здогадався, що саме в цьому будинку й жив Чалма-бек. Перед будинком росло декілька дерев, а посередині двору знаходився великий басейн, закритий зверху решіткою.

Час від часу з басейну доносилося хлюпання, наче великі тварини вовтузилися у воді. Данько згадав розповідь Жили про крокодилів-людожерів і похолов з жаху.

Намагаючись триматися подалі від страшного басейну, Данько прошмигнув до дерева й заховався під його стовбуром. І вчасно. Двоє вартових, тихо перемовляючись між собою, вийшли з-за рогу будинку і пройшли повз дерево, за яким ховався Данько. Один з вартових зупинився біля дерева, підняв з землі камінь, ледь не торкнувшись рукою хлопця, і пожбурив його в басейн. Там миттєво плеснуло й заворушилося щось тяжке й потворне. Вартовий засміявся, щось промовив до свого напарника, і вони пішли далі.

Данько дочекався, доки вартові зникнуть, і швидко підбіг до стіни будинку. Він вже збирався заскочити у дім, як двері повільно відчинилися, і з них вийшов… Чалма-бек! Данько, закритий відчиненими дверима, зіщулився й затамував дихання. Серце його калатало так, що хлопець не на жарт злякався, що його стукіт почує Чалма-бек. Данько відразу впізнав Чалма-бека, хоча бачив його лише раз, кілька років тому. Той стояв, тримаючи в руках палаючий смолоскип, і повільно оглядав двір. Одягнутий він був у довгий халат червоного шовку, розшитий чорними драконами. За поясом вельможі стирчав кривий кинджал у оздоблених дорогоцінним камінням піхвах.

Раптом Чалма-бек опустив поголену голову, його широкі плечі напружилися. Здається, що він відчував якусь приховану небезпеку. Данько схопився за Печать Зберігачів. Долоня його відчула тепло. Чалма-бек постояв трохи й пішов кудись углиб двору. Стражники, які з’явилися в цей час, побачили свого володаря і впали на коліна, ткнувшись головами в землю. Чалма-бек, не звертаючи на них жодної уваги, рішуче пішов далі. Данько, лякливо озираючись на нерухомих стражників, почав крадькома перебігати за ним, час від часу ховаючись за деревами.

Тепер він бачив, що Чалма-бек йде до непомітних на перший погляд залізних дверей у стіні великої башти, що тьмяно блищали при світлі смолоскипу.

Чалма-бек тицьнув зігнутим носаком свого чобота охоронця біля башти, і той, не підіймаючи голови поповз кудись у темряву. Чалма-бек витяг з-за пояса ключі й повернув їх у замку — двері зарипіли й відчинилися. Він озирнувся назад, хижо блимнувши поглядом з-під кошлатих чорних брів. Данько в цей час вже встиг заховатися за кущами, які оточували башту. Йому здавалося, що погляд бека наскрізь пронизує темряву. Данько мимоволі пригнув голову. Затримавшись на хвилину, Чалма-бек зняв зі стіни смолоскип і ступив до башти. Двері залишалися відчиненими, і Данько навшпиньках пробіг за ним. Вартовий так і сидів на землі, не піднімаючи голову, і Данько раптом зловив себе на думці, що теж хоче тицьнути його ногою.

Хлопець заскочив за двері і побачив, що полум’я смолоскипу, який тримає у руках Чалма-бек, зловісно блимає десь внизу. Луна від його кроків розносилася вздовж міцних кам’яних стін. Данько пішов по сходинках, обережно ступаючи босими ногами, немовби повільно входив у крижану безодню.

Данько спускався вниз, притискуючись спиною до стіни. Полум’я раптом щезло — Чалма-бек завернув у вузький тунель. Двері позаду Данька зарипіли й зачинилися. Данько злякано озирнувся, вичекав ще пару хвилин і продовжив повільно спускатись, обережно ступаючи на кам’яні сходинки.

Сходинки закінчилися, і хлопець побачив довгий коридор, уздовж стін якого коптили невеличкі лампи. Підлогу тут було викладено плитами білого мармуру, а на стінах виднілися мозаїчні картини. Данько придивився і йому стало недобре. Зображення були дуже старі, у деяких місця добряче облуплені, але більшість картин добре збереглися. Мозаїка, викладена руками давніх, ще античних майстрів зображувала воїнів у дивних панцирах і шоломах з гребнями, які билися між собою на великих аренах, оточені натовпами глядачів; він побачив полонених, яких пожирали дикі звірі чи вогнища; з жахом дивився на потворних богів із напівлюдськими напівзвірячими тілами, на жахливих істот, що падали з неба, хапаючи кігтями людей, які бігли широким степом. Над мозаїкою були написи грецькою та латинською мовами. При мерехтливому світлі ламп зображення на картинах тремтіло, і здавалося, що ці моторошні сцени оживали.

Данько пройшов уздовж тунелю, з жахом розглядаючи мозаїчні малюнки. Раптом почув тихий дитячий плач, що долітав з віконця, закритого іржавими ґратами. Хлопець підійшов, зазирнув до нього і, придивившись, побачив у півтемряві дівчинку, яка сиділа на кам’яній підлозі вузької камери. Це була Орися. Вона тихо плакала, опустивши голову й закривши обличчя руками. Хлопця вона не бачила. Данько розумів, що краще зараз до неї не озиватися. Він помітив у стіні двері, що вели до цієї камери, але на дверях висів тяжкий замок. Данько зітхнув і пішов далі, давши собі слово, що обов’язково спробує врятувати дівчинку.

Тунель закінчувався кам’яною аркою. Двері під аркою були відчинені, за ними чувся чийсь голос. Данько повагався якусь мить і обережно визирнув.

За дверима була зала, освітлена смолоскипами, встромленими у вмуровані бронзові держаки. Стіни зали теж були оздоблені мозаїчними картинами із зображенням потворних істот і конаючих у тяжких муках людей.

Посеред зали стояв довгий стіл, на якому лежали пожовклі сувої стародавніх рукописів, товсті книги та ще багато чудернацьких предметів, про призначення яких Данько навіть не здогадувався.

Навпроти столу, у високому кам’яному кріслі, висіченому з цільної брили чорного мармуру, сидів Чалма-бек. Очі його були прикриті, він щось говорив спокійним голосом, у якому чулася загроза. Вельможа звертався до чоловіка, скутого тяжкими іржавими ланцюгами, який хитаючись стояв навпроти Чалми-бека. Бранець був одягнений у брудний подертий та майже зовсім зітлілий одяг. Довга борода спадала переплутаними пасмами на груди, довге сплутане волосся вкривало плечі. Чоловік тяжко дихав. Але голову він намагався тримати прямо, гордо дивлячись пронизливими очима на мучителя. За в’язнем стояли двоє приземкуватих широкоплечих з довгими дужими руками охоронців. У руках вони тримали криві ятагани.

Данько, затамувавши дихання, прислухався до слів Чалми-бека, спокійний голос якого гулко розносила луна вздовж стін мармурової зали.

— Бачу, тобі залишилося жити всього кілька днів. Я здивований, що ти стільки років зміг протягнути в моєму зіндані. Але подумай, чи варто тобі вмирати? Я вже пропонував тобі все — незліченні скарби, силу і славу. Ти знаєш мою могутність, я можу зітерти на порох будь-кого, хто наважиться стати на моєму шляху або відмовиться допомагати мені. Ти, нерозумний впертий гяур, невже ти не розумієш, що разом ми змогли б, отримавши силу Оберега, заволодіти всім світом, спираючись на сили твого краю? Подивися на ці стіни — у давні часи роменські імператори вклонялися таємним підземним богам. Вони довірилися їм і отримали владу над світом. Тут, у цих стінах, римські втаємничені шанувальники демонів пекла приносили людські жертви своїм всемогутнім демонам-покровителям. Колись я був такий, як ти — впертий і нерозумний, але в мене вистачило розуму підкоритися Тьмі. Бачиш, яким всемогутнім я став! Тьмі потрібен Оберіг, він потрібен їй, тому що саме Тьма і є справжньою силою. Твій народ, який не хоче підкоритися її владі, сили зла зітруть на порох. Останній раз пропоную тобі, майстре Богдане, — зроби для мене ту частину Оберега, таємницею якої ти володієш, скажи, хто є Зберігачем другої його частини, і ти отримаєш те, про що інші не сміють навіть мріяти.

Серце Данька щосили закалатало, він застиг, не зводячи очей зі свого батька, якого нарешті знайшов.

Той, немов відчувши цей погляд, розправив плечі. Охоронець ступив до нього ближче, тримаючи напоготові свою зброю.

— Нічого ти не зрозумів, Чалма, — повільно, тяжко переводячи дихання, промовив коваль, — могутність твоя темна й мінлива, як оці демони, що на стінах помальовані. Згадай, що сталося з тими римськими імператорами, які почали Тьмі служити, — швидко минула їх могутність, слава й багатство, вони згинули у страшних муках і навічно залишилося на них прокляття людське. Та й сила Тьми — куди вона дівається, коли хоч один промінь сонця серед неї з’явиться?

Чалма-бек нахилився до Богдана і, тремтячі від люті, сказав крізь зуби:

— Ну що ж, тоді ти помреш. Але спочатку, щоб не тільки твоє тіло, а й душа муки прийняла, побачиш ти, як через твою впертість принесу я невинну жертву демонам Тьми. Ану, — коротко наказав Чалма-бек одному з охоронців, — приведи сюди маленьке дівча, що сьогодні вранці людолови-домашки мені привезли.

Чалма-бек взяв зі столу темний кривий ніж із зазубреним лезом. Охоронець вклонився й вийшов із зали. Данько втиснувся між стіною і дверима. Повз нього протупали тяжкі кроки. Охоронець пішов у глиб тунелю.

Данько більше не міг залишатися простим спостерігачем у цій страшній ситуації. Спочатку треба було рятувати Орисю, а потім… Що він буде робити, Данько ніяк не міг вирішити, крадькома пробираючись за охоронцем. Він витягнув ніж-захалявник, поцуплений в охоронця біля комори з товарами, і пригнувся.

За кілька кроків від нього стражник уже відчиняв залізні двері. Орися, почувши, що двері відчиняються, перелякано закричала. Стражник нахилився й зазирнув до камери, тримаючи перед собою в одній руці смолоскип, а в інший — моток мотузки.

Данько, не гаючи часу, підскочив до стражника і щосили вдарив його ножем у зігнуту спину, вкриту чорним кошлатим каптаном. Ніж дзенькнув об щось залізне й випав з тремтячої, ураз спітнілої долоні хлопця. Стражник рвучко обернувся, глянув на нього здивованими очима і щосили вдарив його ногою у груди. Данько встиг трохи відскочити назад, тому охоронець ударив його не на повну силу. Тим не менш, малий, мов пір’їна, відлетів до протилежної стіни й добряче об неї гепнувся.

Стражник вихопив ятаган і кинувся до хлопця, тримаючи зброю лезом вперед. Очманілий Данько схопився за стіну, шкрябаючи пальцями по холодному мармуру, немовби хотів видряпатися по стіні на стелю, подалі від страшного ятагана. Раптом його пальці вчепилися в мідну лампу з олією, у якій горів гніт. Такі лампи стояли на невеличких виступах у стіні й освітлювали коридор. Не відчуваючи розпеченого металу, Данько схопив лампу й пожбурив її в охоронця. Вогонь вмить охопив кошлатий каптан стражника, той випустив ятаган і закрутився на місці, намагаючись збити руками полум’я.

Данько прошмигнув повз нього й заскочив до камери. На підлозі лежав палаючий смолоскип, і в його світлі хлопець побачив дівчинку, яка стояла, втиснувшись спиною в куток.

— Тікаймо швидше! — загорлав Данько, схопивши її за руку. Дівчинка заверещала на весь тунель, побачивши перед собою змащене грязюкою обличчя Данька.

— Та йди, мала! — закричав хлопець і висмикнув її зі страшного кам’яного мішка.

Коли вони вискочили в тунель, Данько із жахом побачив, що охоронець скинув свій палаючий каптан і біжить до них, зблискуючи закоптілою кольчугою.

Данько побіг, тягнучи за собою Орисю, у протилежний кінець тунелю. Він побачив якийсь темний прохід, і вони заскочили у нього. Позаду чулося тяжке дихання стражника. Данько біг уперед, жадібно ловлячи ротом сире повітря, спотикаючись і наштовхуючись у темряві на стіни. Дівчинка поспішала за ним, намертво вчепившись у руку хлопця.

Раптом хлопець вперся обличчям у холодну стіну. Вони опинилися у глухому куті.

Кроки стражника наближалися. Данько безпорадно почав мацати руками стіни. Стражник був уже поруч. Раптом хлопець натиснув на якийсь камінь у стіні й мармурові брили перед ними розступилися. Данько рвонувся вперед, перечепився через якийсь виступ на підлозі і разом з Орисею вкотився в якесь приміщення.

Данько підхопився й відразу відчув жорсткі пальці, що вп’ялися в його плечі. Позаду відчайдушно закричала дівчинка. Данько озирнувся. Він знаходився в тій самій моторошній залі, біля дверей якої щойно був. Прямо перед ним стояв Чалма-бек.

Глава 8. Козак Жила і крокодили-людожери

Під гострим, мов лезо ятагану, поглядом Чалми-бека Данько застиг, відчуваючи, як все тіло пронизує крижаний холод.

Чалма-бек дивився на нього мовчки. Данько відчув, що ще хвилина — і він збожеволіє від цього погляду. Раптом Чалма-бек схопив ланцюжок, на якому висіла Печать Зберігачів, і одним рухом зірвав його з шиї хлопця. Бек підніс до очей Печать, уважно її розглядаючи. Його обличчям ковзнула крива посмішка.

Чалма-бек озирнувся на коваля Богдана, обличчя якого, і без того бліде, посіріло від відчаю.

— Бачиш, Богдане, це Печать Зберігачів, — сказав бек, — і, здається, його приніс до мене твій син.

Майстер Богдан захитався, стиснув кулаки і зробив крок до Чалми-бека, але стражники миттєво схопили його за плечі.

— Я чув, що твій син вижив і знаходиться в Готському замку. Випадок врятував його від моїх псів-убивць, а тепер він прийшов сам, і Печать Зберігачів потрапила до моїх рук! — зловісно засміявся Чалма-бек. — Без неї ви не зможете відновити Оберіг. І тепер я принесу це дівчисько в жертву своєму Покровителю, а потім твій син, остання твоя надія, у тебе на очах загине лютою смертю. А ти будеш повільно вмирати, до останньої миті караючи себе за власну непоступливість. А може ти і твій син служитимете мені? Обирай. І ще… — Чалма-бек ляснув у долоні, двері відчинилися, і двоє охоронців заштовхнули до зали… кобзаря Будника.

Обличчя сліпого було скривавлене, він ледь стояв на ногах, притискаючи до себе кобзу.

— Сьогодні ввечері його зловили біля садиби мої люди, які слідкували за ним, — сказав Чалма-бек, — розумієш, що й він загине разом із твоїм сином, якщо ти не погодишся.

Майстер Богдан опустив голову. Запала довга мовчанка. Розгублений і переляканий Данько не зводив очей зі свого батька. Нарешті той підняв голову й тихо промовив:

— Я згоден, але спочатку мені треба відновити сили.

Данька й Орисю стражники відвели до темного кам’яного каземату й зачинили двері. Як тільки темрява обступила їх, Данько відчув, що сили остаточно залишили його. Він сів на підлогу, прихилившись спиною до стіни. Орися сіла біля нього, схопила руками за лікоть і запитала тремтячим голосом:

— Даньку, нас вб’ють?

У хлопця стиснулося серце.

— Не бійся, поспи, а завтра ми обов’язково врятуємось.

Дівчинка довірливо поклала голову на його руку, шмигонула кирпатеньким носом і заснула. Данько втомлено заплющив очі й відчув, що й сам поступово провалюється у глибоку безодню сну.

Коли їх розбудили й вивели з підвалу, надворі вже вечоріло. Сонце сідало за обрій, освітлюючи все червоним. Тіні на подвір’ї садиби покривали все якимось потойбічним присмерком.

Воїни Чалми-бека виструнчилися на стінах, тримаючи в руках палаючі смолоскипи. Сам бек сидів перед дверима палацу, повільно перебираючи в руках чотки з криваво-червоних рубінів. Посеред двору на килимі лежало три злитки срібла. Біля килима кремезний чоловік із оголеним торсом повільно роздмухував міхами полум’я у глиняній ковальській печі. Поруч чорніло велике ковадло, на яке спирався залізний молот.

Данько стояв, міцно тримаючи за руку Орисю. Уважно оглянувши подвір’я, він побачив Будника. Той стояв, безпорадно тримаючи в руках ціпок. Він щось нечутно промовляв, ледь рухаючи ротом. Данько хотів звернутися до нього, але щось йому заважало. Можливо, відчуття власної провини, а можливо, думка про те, що у своєму житті кожна людина доходить до тієї межі, коли залишається покладатися тільки на власні сили.

Обличчя людоловів Чалми-бека нерухомо застигли. Усі вони були при зброї. Данько нарахував не менше двадцяти людоловів, а скільки знаходилося далі, за рогом будинку, він навіть уявити не міг.

Було надзвичайно тихо, тільки під тінню кипарисів хлюпали хвостами в басейні потворні істоти. Зі стайні, що знаходилася біля палацу, доносилося тривожне іржання і хропіння схарапуджених коней.

— Ну що, — промовив Чалма-бек, — час настав.

Відразу після його слів два стражники вивели на подвір’я майстра Богдана. Данько ледь зміг впізнати його — обличчя коваля вже не було таким блідим, здавалося, сили почали повертатися до нього. Тепер майстер Богдан здавався не немічним дідом, а повним сил чоловіком. Він ішов рівною ходою й дихав без хрипу, жадібно вбираючи у груди вечірнє повітря. Але на його руках ще були кайдани.

Чалма-бек зиркнув на нього й витягнув Печать Зберігачів з-за широкого поясу.

— Ти вирішив, Богдане? — запитав він і повів плечем. Стражники, які ловили поглядами кожен його рух, схопили Данька, Орисю й кобзаря, приставивши до їх горлянок леза ятаганів.

Жорстка долоня вчепилася в чуприну Данька й відігнула назад його голову. Біля своєї горлянки він відчув крижане лезо. Орися, яка все не випускала його руки, заборсалася, її крик перервався.

Данько стояв, трохи схиливши коліна, не в змозі ні поворухнутись, ні навіть закричати.

«Батько, батько,» — тільки й билася в голові одна думка, і здавалося, серце калатало в цьому відчайдушному ритмі.

Коваль Богдан повільно підійшов до ковадла й узяв до рук молот. Він увібрав у груди повітря, і звів погляд до неба. Коваль прикрив очі. Здавалося, відчуття тяжкого молоту, гарячий дух полум’я, рипіння шкіряних міхів повільно пробуджують давно забуті спогади.

— Ну що, майстре, визначився? — голос Чалми-бека був насмішкуватий. Бек навіть не дивився на коваля Богдана, він відклав чотки й витягнув зі свого шкіряного капшука Печать Зберігачів, підняв її і почав розглядати при світлі криваво-багряного сонячного світла.

— Вирішуй швидше! — майже весело вигукнув Чалма-бек і обернувся до своїх нукерів. — А для початку киньте це дівчисько крокодилам!

Данько відчув, як судомно Орися вчепилася в його руку. Він напружився, і охоронець, відчувши хвилювання хлопця, збив його з ніг і притиснув коліном до підлоги. Двоє нукерів підійшли до басейну й відкинули залізні ґрати. У темній воді щось заворушилося, почувся плюскіт.

— Ні, — захрипів Данько, і в той же це час один зі стражників, які стояли на стіні, щось закричав, повернувши своє обличчя до Чалми-бека.

Вельможа трохи подумав і махнув рукою.

Ворота зі скрипом відчинилися. Стражник, який тримав Данька, трохи послабив хватку, і хлопець крізь промені сонця, що сліпили йому обличчя, побачив, як у двір в’їжджає вершник.

Це був козак Жила. Він сидів на коні, опустивши голову додолу. Руки його безсило звисали біля сідла. Широка сорочка була в декількох місцях розірвана, немовби розсічена ударами гострих клинків. У правій руці козак тримав великий шкіряний капшук. Утомлений кінь був весь змилений.

Як тільки Жила в’їхав на подвір’я, він торкнув повіддя, і слухняний кінь зупинився. Козак повільно підняв голову. Недобрий вогонь блимнув у його очах і тут же згас. Обличчя його знов стало безжурним, він широко посміхнувся, розвівши руки. Жила потрусив капшуком, у якому дзенькнули монети.

— Вітаю тебе, Великий Чалма-бек! — сказав козак. — Не щастить щось мені у твоїх володіннях — ні загинути не можу, ні втекти. Ні стріли твоїх нукерів мене не беруть, ні ножі твоїх псів-убивць. Тому вирішив я тобі віддячити за всі твої милості до мене.

Із цими словами козак жбурнув капшук з грошима під ноги Чалмі-беку. Шкіряний капшук тріснув, і з нього випало декілька золотих монет. Данькові здалося, що Жила збожеволів.

— Оце тобі викуп за мою смерть, — сказав Жила, — тільки, прошу, влаштуй собі з моєї смерті розвагу.

Чалма-бек зареготав:

— І яку ж смерть ти собі хочеш, божевільний козаче?

Жила посміхнувся страшною посмішкою:

— Нагодуй мною своїх крокодилів, бо вони без козацького м’яса зовсім охляли.

— Добре, надам тобі таку честь, — сказав Чалма-бек.

Стражник, який вже підніс дівчинку до басейну, відпустив її. Орися побігла до Данька. Нукери, які тримали кобзаря й Данька, заховали свої ятагани і з цікавістю дивилися на козака.

Жила легко зістрибнув з коня, потріпав його по холці, подивився на небо, дихнув на повні груди, вбираючи вечірнє повітря, і поклонився Данькові й Буднику:

— Прощавайте, братчики! Недовго я у вашому товаристві побув, але багато чому навчили ви мене. Отож не згадуйте мене лихом.

Козак розвернувся й підійшов до басейну, присів перед ним і простягнув руку до чорної води, у якій ворушилися довгі зелені потвори.

— Ну де ж ви, рибоньки мої, поховалися? — ласкавим голосом промовив Жила. — Виходьте швидше, сам підхорунжий Жила до вас на вечерю зібрався.

Над водою з’явилася огидна довга паща. Круглі очі хижо дивилися на козака.

Жила застиг, опустивши голову. Раптом блискавичним рухом крокодил вихопився з води. Гострі зуби клацнули біля самої голови козака, який ледь встиг відскочити назад. Крокодил тяжко перевалився через край басейну. Його довгий, покритий ряскою тулуб завмер. Крокодил повільно повів головою, вишукуючи свою здобич. Козак, посміхаючись, стояв навпроти нього. Один зі стражників підійшов ззаду до Жили й підштовхнув його гострим наконечником списа до крокодила. З басейну повільно став вибиратися другий крокодил, розбризкуючи навколо себе мул та зелену ряску.

Жила мимоволі ступив назустріч крокодилові, і той, відчувши, що здобич сама йде до нього, широко розкрив пащу із довгими білими іклами та кинувся на козака.

Данько не витримав і крикнув від жаху, на мить заплющивши очі. Коли він наважився їх знову відкрити, то побачив, що козак стоїть у самій пащі крокодила. Однією ногою Жила притискав до землі нижню щелепу потвори, а двома руками впирався щосили у верхню, не даючи тому зімкнути щелепи. З однієї долоні, пронизаної наскрізь крокодилячим іклом, по руці козака струменіли цівки крові, але він, здавалося, не помічав цього. Жили його від страшного напруження надулись і чітко виступали, пульсуючи на шиї та м’язах рук, обличчя почервоніло. Здавалося — ось-ось, і крокодил зможе зімкнути пащу у смертельній хватці. Але козак, захрипівши, із хрустом задер щелепу крокодила, так, що той забив хвостом, на мить підкорившись цьому відчайдушному напору. Але було видно, що довго так козак протриматися не зможе. Усі навколо завмерли, пройняті перебігом цієї шаленої боротьби.

Данько розгублено озирнувся навколо — поруч з ним стояв кобзар зі сполотнілим обличчям, стискуючи пальцями свій ціпок. Рятівна думка блискавкою пронизала Данька, він одним стрибком підскочив до Будника, вихопив з його рук ціпок і кинув до Жили. Козак на долю секунди відірвав одну руку, якою впирався в пащу крокодила, підхопив ціпок і миттєво встромив його між розчепіреними щелепами потвори. І це він зробив вчасно, бо другий крокодил вже підповзав, швидко перебираючи товстими лапами, до нього. Козак вискочив із пащі. Крокодил із ціпком між щелепами закрутився по землі. Його довгий хвіст із гостроверхим гребенем здіймав клуби пилу.

Захеканий Жила не встиг ухилитися від страшного удару хвостом по ногах і покотився по землі.

Чалма-бек устав зі свого місця й повільно підняв кулак з відставленим донизу великим пальцем у жесті, що ще за римських часів означав смертельний вирок. Один з охоронців підняв спис, готуючись пронизати козака.

Раптом Жила закричав і щосили пожбурнув свій тяжкий молот, який весь час тримав біля себе, у Бека. Молот вдарив Чалмі в плече, і той почав падати, впустивши Печать Зберігачів.

— Убийте їх всіх! — захрипів він і впав навзнак. Як тільки впав Чалма-бек на землю, кайдани легко зіскочили з рук і ніг майстра.

Нукери зі списами і ятаганами кинулися на полонених.

Майстер Богдан одним стрибком підскочив до Чалми-бека, підхопив свій молот і кількома ударами звалив на землю двох охоронців. Молот зі свистом креслив навколо нього якесь зачароване коло і трощив кожного, хто намагався сунутися за його межі.

Сліпий кобзар стояв нерухомо. Нукер, що стояв біля нього, схопив Будника за плече й заніс над головою кобзаря ятаган для смертельного удару. Але кобзар миттю схопив його за руку і, крутнувшись навколо себе, примусив ворога покотитися під ноги іншим нападникам. Декілька нукерів, виставивши списи перед собою, кинулися на кобзаря. Той застиг, схиливши голову, і опустив донизу руки, напруживши долоні. Тепер він нагадував великого лелеку з опущеними крилами. Але не встиг один з нападників штиркнути його списом, як кобзар перехопив держак біля самого наконечника й одним ударом ноги збив того на землю. Спис в руках сліпого кобзаря перетворився на блискавку, що почала креслити навколо Будника дивовижні фігури, вибиваючи зброю з рук стражників. Через мить кілька нукерів валялися біля ніг старого. Град блискавок зі спису умить розсіяв ворогів.

Козак Жила підхопився з землі. Почувся хруст — крокодилові вдалося нарешті розтрощити могутніми щелепами ціпок у пащі, і він оскаженіло кинувся на… охоронців, які бігли до Жили. Козак втомлено сів на землю — крокодили люто рвали людоловів, трощачи їхні кістки своїми страшними пащами. Ті намагалися відбитися від потвор списами. Але, не в силах подолати лютих тварин, охоронці почали кидати свою зброю й розбігатися. Козак Жила скочив, схопив із землі кинуту одним з нукерів криву шаблю, перескочив через крокодила й кинувся на допомогу своїм братчикам.

Данько широко розкритими очима дивився на весь цей блискавичний бій. Орися тремтіла, заплющивши очі від страху. Нарешті Данько схаменувся, штовхнув дівчинку до стіни, щоб її не розчавили тяжкі чоботи охоронців, і побіг до Чалми-бека, що намагався підвестися. Одна його рука, у плече якої вгатив молот, безсило звисала вздовж тіла, але іншою він мацав по землі, намагаючись схопити Печать Зберігачів, що лежала, присипана пилом, недалеко від нього.

Данько, пригинаючись, в’юном проскочив між бійкою і, чхаючи від пилу, устиг першим схопити Печать і відстрибнути подалі від Чалми-бека.

Тим часом бійка закипіла з новою силою. Нукери, що знаходилися надворі, уже були перебиті, але кілька десятків охоронців спустилися зі стіни, оточивши кобзаря, Жилу й коваля Богдана. З десяток нукерів змогли, нарешті, загнати крокодилів до басейну й захлопнути над ним залізні ґрати.

Кобзар, козак Жила й коваль Богдан стояли посеред двору спина до спини, відбиваючись з останніх сил від юрми нападників.

Данько, маленьку постать якого ніхто не зауважував серед хмар пилу, прожогом кинувся до воріт стайні, відкинув засув і заскочив усередину.

У темній стайні металося вздовж стін кілька десятків коней. Данько, ледь не потрапивши під тяжкі копита, вчепився у гриву високого вороного коня. Кінь затряс головою, хлопець закричав, його піднесло вгору й перекинуло на інший бік кінського крупу. Але він дійсно вчепився у гриву немов реп’ях, кінь не міг його скинути. Данька закрутило, мов у божевільній каруселі, і понесло по колу разом зі схарапудженим табуном. Нарешті, хлопець зміг заскочити на спину коня. На щастя, вороний був загнузданий, тож Данько, ледь не впавши з коня, зловив кінці вуздечки і спрямував скакуна до відкритих воріт стайні. Кінь вихопився на волю, а за ним нестримною хвилею вирвалися на подвір’я інші могутні скакуни.

Коні врізалися у нукерів, які вже готувалися добити Данькових товаришів. Коло нападників вмить розірвалося, нукери рятувалися від кінських копит. Жила схопив за гриву коня, що галопом нісся повз нього, і повис на вуздечці, ледь зупинивши скакуна. Козак допоміг Будникові скочити на коня й миттю вистрибнув на іншого. Майстер Богдан відкинув молот, ухопився за край сідла коня, що саме проносився повз нього, і одним махом злетів йому на спину. Але замість того, щоб гнати далі, коваль натягнув повіддя й закрутився на місці, озираючись навколо. Нарешті, він побачив перелякану Орисю, що тулилася до стіни, під’їхав до неї, підхопив на сідло й поскакав до брами.

Коні оскаженіло крутилися по двору, ставали дибки і збивали з ніг розгублених нукерів. Майстер озирнувся й побачив, як Жила, пустивши свого гнідого у стрімкий галоп, перехилився через круп коня і вправно підхопив із землі капшук золотих талярів.

Данько намагався направити свого непокірного коня до розчинених воріт. Коли він вдруге проскакав галопом повз палац, хлопець схопив смолоскип, що стирчав зі стіни та пожбурив його у відкрите широке вікно страшного будинку.

Коли нашим вершникам вдалося вискочити через ворота садиби Чалми-бека, з вікон палацу валив чорний дим і вихоплювалися язики полум’я.

У нічному небі завис місяць, і вільний вітер радісно летів втікачам назустріч.

Глава 9. Грифон

Від’їхавши далеко від палаючої садиби, вершники зупинили своїх втомлених коней.

— Сьогодні вранці до гавані поблизу каменоломні має пристати корабель, який вивезе нас до Дніпра, — тяжко переводячи дихання, сказав сліпий кобзар.

— Треба трохи відпочити, — сказав коваль Богдан. Він зіскочив з коня й обережно зняв із сідла Орисю.

Дівчинка стала на землю, уважно роздивилася усміхнені обличчя навколо й теж несміливо посміхнулася.

— Бачиш, Орисю, я ж тобі обіцяв, що із неволі визволю! — поважно промовив Данько, і всі розсміялися, немовби з полегшенням позбавлялися напруження страшної ночі.

Коваль Богдан підійшов до Данька й поклав йому руку на плече. Хлопець притиснувся щокою до цієї жорсткої руки і… несподівано для себе заридав.

— Ну що ти, козаче, — тремтячим голосом тихо сказав батько, — ось ми й зустрілися.

Данько, схлипуючи, витер рукавом сльози і схопив батька за руку.

— Йди за мною, — коротко сказав коваль Богдан, і вони побрели степом.

Коли вони зупинилися, майстер Богдан став навпроти хлопця, лагідно поклав йому руки на плечі та промовив:

— А тепер розкажи мені, сину, що з тобою за весь цей час відбувалося?

І Данько почав свою довгу розповідь. Коваль слухав його уважно, час від часу задаючи питання. Коли Данько замовк, Богдан деякий час мовчав, над чимось роздумуючи. Нарешті, він сказав, уважно дивлячись у очі Данька:

— Слухай мене уважно, Данило. Сподіваюся, ми разом до Дніпрових степів доберемося, але про всяк випадок маю я тобі таємницю відкрити, яку мені Зберігачі доручили, бо саме тобі призначено зібрати всі три частини Оберега, щоб він знову свою силу відновив. Над Дніпром, серед степів повинен я першу частину Оберега сотворити. Про другу частину Оберега знає Майстер Карпатських гір. Звуть його Орест. Походить він із роду чаклунів-мольфарів, і сам є неабияким чародійником. Він живе у Чорному лісі, що починається від славного міста Львова і простягається до верхівок Карпат. Охороняють Майстра Ореста грізні лісові воїни-опришки. До нього тебе може провести алхімік Зенон, що мешкає у Львові на Руській вулиці. Покажеш йому Печать Зберігачів, і він тебе переправить до Чорного лісу. Самого Майстра Ореста ти зможеш впізнати по такому ж, як у мене, хрестові на правиці.

Тут коваль Богдан замовк, розчистив невеликий клаптик землі від трави і на сухому ґрунті накреслив дивний хрест.

— Запам’ятай цей знак. Покажеш його Оресту, він буде свідчити про те, що я передав тобі його таємницю.

Майстер старанно стер знак і продовжив:

— Там, серед гір та лісових урочищ, у таємному місці майстер Орест при тобі шаблю викує й розкаже, де Книгу Низову знайти. Тільки будь обережним, відчуваю я, що і в Карпатах на тебе небезпеки чекають. Крім того, Майстер Орест може тебе перевіряти, він дуже обережний, нікому не довіряє.

Данько уважно слухав батька. Той замовчав, подивився на сина й погладив його по світлій чуприні:

— Великим і сміливим ти, сину, виріс. Шкода, що без мене. Хочеться сподіватися, що в нас попереду ще багато мирних вечорів, коли ми зможемо довше поговорити, краще одне одного пізнати. А тепер треба вирушати до гавані, більше часу гаяти не можна.

Вони повернулися до своїх товаришів, які вже з нетерпінням очікували їх.

— Ну що, братики, по конях? — запропонував козак Жила. Усі сіли на коней і понеслися туди, звідки долітав солоний морський вітер.

Скоро коні винесли їх на узбережжя. Легке марево ранкового туману зависло над морем.

— Ну що, немає корабля? — запитав кобзар. Данько вдивлявся в синю далечінь, але нічого не міг побачити. Утомлена Орися задрімала, згорнувшись на свитці, яку постелив їй на землю Будник.

Проминула тягуча година, і раптом на обрії майнули білі вітрила.

— Корабель! — закричав Данько. Усі радісно підхопилися.

Тільки Козак Жила сидів на коні, похмуро опустивши очі. Здавалося, тяжкі думки ятрять його душу.

— Про що зажурився, козаче? — запитав його майстер Богдан.

Жила повільно підняв голову, вираз його обличчя був дуже тужливий.

— Та одна думка серце крає — ми зараз додому відправимося, а за тією горою каменоломня, де мої товариші на тяжких роботах гинуть, — сумно промовив. Раптом очі козака загорілися, і він з надією подивився на майстра й кобзаря.

— Пане Буднику, Богдане, — гаряче заговорив він, — хіба ми не покладемо тяжкий гріх на свої душі, якщо отак упливемо, не спробувавши невільників звільнити? Ви ж самі знаєте, що таке неволя. Спробуйте своїми чарами їх від кайданів звільнити, а з охороною вони й самі впораються. Може хто з невільників врятується та кораблем разом з нами в Україну повернеться. Грошей капітану ми достатньо веземо, а якщо здасться йому замало, так у мене біля гирла Дніпра бочечка зі срібними цехінами прихована — віддам, коли допливемо.

Данько підійшов до козака ближче, уважно слухаючи його щирі слова.

Майстер Богдан зітхнув:

— Та я і сам, сказати по честі, думаю про це. Тільки, сам розумієш, ризик у цій справі є дуже великий. Сили свої я не повністю відновив, не знаю, чи вдасться мені зі стількох людей кайдани познімати. Невільників там не менше сотні буде… І навіть як спробую це зробити, то зачує мене Чалма-бек, зрозуміє, де ми зараз, і якесь чародійство зачне робити. Ворожити він добряче може, і хтозна, яка нечисть йому на допомогу прийде?

Данько підійшов до батька й подивився благально у вічі.

— А може, все ж спробуємо? — сказав хлопець, згадавши моторошні сцени, бачені на каменоломні. — Хіба можна невільників на вірну смерть залишати?

Сліпий кобзар схвально кивнув головою.

— Ну що ж, — коваль рішуче махнув рукою, — якщо товариство так вирішило, нехай так і буде — спробуємо допомогти. Ви, пане кобзарю, залишайтеся з Орисею тут біля гавані, передайте капітану гроші й на нас чекайте, а ми відправимося до каменоломні та спробуємо з невільниками повернутися.

Козак Жила радісно злетів на коня.

— Поможи нам, Пресвята Богородице й ти, Миколаю-угоднику! Не турбуйтеся, братчики, на святу справу вирушаємо! — закричав він, підняв коня дибки й погнав галопом у бік каменоломні. Богдан і Данько вскочили в сідла й понеслися за ним.

Не зважаючи на те, що ранок тільки розпочинався, робота на каменоломні вже кипіла. Одні невільники, захлинаючись від пилу, із посіченими кам’яними крихтами обличчями, били молотами у скелю, вирубуючи кам’яні брили, інші, схиляючись під вагою, тягнули каміння.

Стражники ліниво проходжалися поміж невільниками, час від часу шмагаючи їх довгими канчуками. Раптом один стражник, який вже збирався вдарити канчуком невільника, що застиг без руху, дивлячись кудись за спину охоронцю, озирнувся й побачив: на вершині гори стояв вершник із довгою бородою, що золотилася під першими променями палаючого сонця. Вершник повільно розвів руки, мов крила, звернувши їх долонями до сонця. До вершника під’їхали ще двоє — стрункий козак і хлопець, у якого на грудях блищав круглий медальйон.

Стражнику здалося, що до постаті бородатого вершника починають линути струмені якогось дивного, яскравого світла. Через хвилину навколо чаклуна утворилося коло, що світилося усіма кольорами веселки. Усі, хто був на каменоломні, відчули, як по землі пройшло легке тремтіння.

Стражники й невільники завмерли, не зводячи очей з вершника, який почав повільно водити руками, мовби виліплюючи з повітря щось кругле. Так вівчарі плекають сирну кулю. І від цих рухів світло, що оточувало вершника, почало збиратися між долонями чоловіка в яскраву палаючу кулю.

Першим отямився мурза, який командував охороною каменоломні. Він закричав щосили, вказуючи іншим стражникам на вершника. Ті стрімголов побігли до своїх коней. Ті охоронці, які знаходилися найближче до гори, кинулися по її схилу до вершника, вихоплюючи на бігу зброю.

Але вершник не звертав на них жодної уваги. Куля між його руками вже сяяла пронизливим, сліпучим полум’ям. Чоловік піднявся на стременах. Тепер він здавався велетнем. Раптом кінь пронизливо заіржав і став дибки, а вершник швидким рухом кинув згусток енергії в бік каменоломні.

Шар вибухнув нестерпним білим світлом. На мить усіх засліпило. Стражників, які вже підбігали, розмахуючи ятаганами, до вершника, стрімко відкинуло назад, немовби збило з ніг велетенською білою хвилею. Вони, упустивши зброю, покотилися назад, до підніжжя гори. Палаючий вітер пронісся повз скелю й на мить всіх засліпив.

А коли оторопілі стражники протерли очі, навколо них почувся брязкіт ланцюгів. Тяжкі кайдани, що, здавалося, навічно в’їлися в руки й ноги невільників, падали на землю, перетворюючись на купи іржавого, покрученого заліза. Невільники, не вірячи своїм очам, дивилися на свої руки, вкриті кривавими шрамами від кайданів.

І тут скеля знову здригнулася, але на цей раз від радісного крику колишніх невільників, що вихопився із сотень горлянок і покотився вздовж всієї каменоломні.

Не встигли стражники й оком моргнути, як колишні їхні раби кинулися на них. Спалахнула блискавична бійка. Мить — і наглядачі полетіли з обриву в морські хвилі.

Данько, козак Жила й майстер Богдан радісно дивилися на все це з гори. Данько заховав під сорочку Печать Зберігачів, що продовжувала переливатися сріблястим світлом. Майстер Богдан тяжко дихав, його бліде обличчя було всіяне великими краплинами поту.

Козак Жила з великої радості підняв коня дибки й поскакав до невільників.

— Братчики, — кричав він, уставши на стремена й вітально розмахуючи рукою, — швидше біжить за мною, там, за горою, має бути корабель!

Невільники, почувши його, з радісними вигуками побігли назустріч.

Майстер Богдан уважно подивився на небо, і обличчя його сполотніло — далеко на небі з’явилася чорна хмара, яка швидко наближалася до них.

— Тепер Чалма-бек знає, де ми знаходимося, — повільно сказав він. І, почувши ці слова, Данько здригнувся.

Тим часом колишні невільники вже видерлися на гору. Козак Жила зіскочив зі свого коня і йшов серед них, радісно вітаючись і обіймаючи своїх товаришів по неволі.

— Швидше, товариство, — звернувся до них коваль Богдан, — треба до корабля поспішати, бо щось недобре моє серце віщує. А ти, Даньку, давай швидше гони коня до гавані та дізнайся, чи вдалося кобзареві з капітаном домовитися?

Утікачі, розсіявшись по схилу гори, побігли до гавані.

Тим часом хмара вже зовсім наблизилася до них. Небо потемніло, і все навколо закрила темно-сиза напівтемрява. Від хмари віяв холодний і в той же час задушливий вітер. Землею покотилися кущі перекотиполя.

Першим до гавані дістався на своєму швидкому коні Данько. Неподалік від берега він побачив великий корабель з білими, згорнутими вітрилами й довгими рядами весел з обох боків високих бортів. Біля сліпого кобзаря й Орисі стояв кремезний чоловік із засмаглим та обвітреним солоними вітрами обличчям. У руках він тримав капшук із золотом і теж стривожено озирався на чорну хмару.

— Пане Буднику, коваль Богдан невільників звільнив, зараз вони сюди підійдуть! — закричав з коня Данько.

— Капітан погодився взяти на борт всіх втікачів з каменоломень, — сказав кобзар, — але треба поспішати, бо за цим кораблем декілька султанських галер женеться.

Утікачі квапились дістатися до гавані. Перші з них вже вискочили на берег і з насолодою змивали з себе білий пил.

Тим часом над берегом зависла тяжка чорна хмара. Вітер крутився над землею, здіймаючи невеличкі пилові смерчі. Раптом з темені хмари почулося пронизливе ревіння. Усі завмерли, прислуховуючись до цього моторошного звуку, що немовби виривався із пащі якоїсь небаченої зловісної істоти. Перелякані коні під Даньком і ковалем закрутилися і пронизливо заіржали.

— Це грифон! — вигукнув коваль Богдан, який під’їхав до кобзаря й Данька. — Невже Чалма-бек має владу над ним?

— А що таке грифон? — перелякано запитав Данько.

— Боюся, сину, ми його зараз на власні очі побачимо. Страшна потвора, яка у Причорномор’ї з прадавніх часів живе. Вона…

Але коваль не встиг договорити — прямо з хмари вихопилась велика крилата істота і, кружляючи, полетіла до землі. Данько із жахом побачив могутнє тіло лева із довгими й гострими, немовби сталевими, кігтями на м’язистих лапах, довгу шию із головою орла, гострий хижий дзьоб і широкі крила. Грифон ковзнув над головами втікачів.

— На корабель, всі на корабель! — загорлав капітан і вихопив з-за пояса пістоль та вистрелив у грифона. Куля, здається, не зачепила потвору, але грифон рвучко злетів угору. З його горла вихопився глухий клекіт, що перейшов у пронизливий свист. Декілька втікачів впали на коліна, затискуючи долонями вуха. Кінь під Даньком закрутився на місці, збиваючи копитами пил. Хлопець ледь втримався в сідлі.

— Швидше на корабель! — закричав майстер Богдан Данькові. Утікачі вже бігли по воді до корабля. Дехто плив до рятівного борту, широко загрібаючи руками. Найбільш слабких капітан наказав посадити на човен. Серед них були кобзар і Орися. Гребці в перевантаженому човні швидко почали веслувати, його борти, час від часу перехиляючись, зачерпували воду. Матроси почали перекидати линви та мотузяні драбини через борт корабля, підіймаючи на палубу перших утікачів.

Грифон розвернувся і знову стрімко понісся над головами втікачів. Його лапи вчепилися кігтями в одного з невільників, якого він підняв у небо й пожбурив на землю.

Коли грифон знову стрімко спускався у смертоносному польоті, козак Жила вихопив з-за пояса довгий кривий ніж і метнув його у грифона. Ніж закрутився колесом і вп’явся у крило чудовиська. Воно низько заревіло, відлетіло, але, розвернувшись, знову понеслося на людей. Майстер Богдан розвернув свого коня й поскакав назустріч грифону. Потвора налетіла на нього, але коваль зміг дивом ухилитися від удару велетенського дзьобу і вчепитися в її довгу шию. Хижа істота забила крилами і швидко полетіла угору, намагаючись звільнитися від міцної хватки майстра Богдана. Через мить вони перетворилися на чорну точку десь поміж хмарами.

Погляд Данька застиг, звернутий до цієї чорної точки. Хлопець ледь втримувався на схарапудженому коні, натягнувши повід. Крапка почала збільшуватися. Тепер було видно, як грифон крутить своєю довгою шиєю, намагаючись струсити із неї коваля. Раптом грифон вдарив передньою лапою по майстрові Богдану і той, розчепивши руки, непритомно впав у воду. Навколо нього відразу розплилася кривава пляма. Козак Жила стрибнув у воду і швидко поплив до товариша.

Грифон переможно заревів і почав знижувати свої хижі кола над головами, здавалося, приречених втікачів.

І тут Данько нарешті зрозумів, за чим полює грифон. Хлопець зірвав з шиї Печать Зберігачів і почав крутити її над головою. Грифон миттю полетів на Данька.

Хлопець відпустив повіддя, і переляканий кінь очманіло рвонувся вперед, стрімголов утікаючи від моторошної потвори. Вітер вдарив Данькові в обличчя, і хлопець притиснувся до кінської шиї. Коня не треба було підганяти. Він стрілою летів краєм моря, з-під його копит розлітався пісок та дрібні камінці. Данько чув за спиною хижий шелест крил. Хлопець боявся озирнутися, йому здавалося, що страшний дзьоб ось-ось вдарить його у спину, він неначе відчував потилицею сталеві кігті на лев’ячих лапах потвори. Данько не знав, скільки вже продовжується ця гонитва. Десь далеко позаду залишився корабель, його батько і його друзі.

Раптом кінь Данька перечепився передньою ногою об гранітну брилу, що стирчала з піску, і покотився по березі. Данько вилетів із сідла, пролетів декілька метрів і шубовснувся на мокрий пісок, з якого щойно відкотилася морська хвиля. Від удару йому перехопило дихання. Кілька разів спробував схопити ротом повітря й раптом позаду почув низький, потворний клекіт.

Данько підхопився, механічно схопивши Печать Зберігачів. Навпроти нього, вгрузаючи товстими лапами в білий пісок, стояв грифон. Крила його були складені за спиною. Жовті із золотим відливом очі, не мигаючи, дивилися на Данька. Хлопець порівняно з велетенською істотою, що горою зависла над ним, здавався крихітним і жалюгідним. Позаду нього синіло глибоке море, а за складеними крилами грифона здіймалася в небо висока скеля. Десь чувся стихаючий тупіт копит Данькового коня.

Хлопець тремтячими руками виставив перед собою, мов рятівний щит, Печать Зберігачів.

— Іди геть, тварюко! — закричав він слабким голосом.

Грифон опустив голову на довгій вкритій жорстким пір’ям шиї. Одна з його лап зробила крок уперед, а під шкірою на лев’ячому тулубі напружилися могутні м’язи. Здавалося, зараз він одним ударом своєї лапи виб’є дух із хлопця.

Раптом Данько згадав той знак, який накреслив на землі його батько, передаючи таємницю Оберега.

Цей знак виник перед очима хлопця. І сам не помітив, як почав ослаблою рукою креслити його перед собою Печаттю. Не встиг зробити й декілька рухів, як відчув, що слабкість покидає тіло, і воно наповнюється дивною силою. Грифон закричав дивним криком і стрибнув на Данька, але якась невидима стіна, що виникла між ним і хлопцем, відштовхнула його назад.

Грифон розправив крила і присів на передні лапи, готуючись до стрибка. Данько вдруге накреслив перед собою в повітрі таємний знак. Раптом грифон захрипів, піднявся на задні лапи, відчайдушно затріпотів крилами, але не зміг злетіти і впав на землю. Його ребра на широкому лев’ячому тулубі тремтіли, тварина тяжко дихала. Грифон здригнувся й завмер. Жовте око закрила сіра плівка.

Данько підвівся, обережно обійшов крилату потвору, не зводячи з неї очей, і пішов, хитаючись, краєм берега, подалі від страшної істоти.

Глава 10. Несподіваний друг

Під палаючими променями сонця брів Данько краєм моря, і сумні думки лізли йому в голову — чи змогли всі невільники потрапити на корабель? Чи встиг Жила порятувати його батька? Чи не наслав Чалма-бек якихось нових чудовиськ? І що взагалі робити йому самому?

Так, роздумуючи, брів Данько, аж поки не відчув, що його голова почалася крутитися від страшної спеки. Він заліз у море, трохи обмився, виліз на берег, намочив сорочку й накрутив її собі на голову, мов чалму. Стало трохи легше йти, але захотілося пити та їсти. Окрім того, тяжка втома навалилася на його плечі. Данько озирнувся навколо. Гора, вздовж якої він шкандибав, усе ніяк не закінчувалася, а залазити на неї в Данька не було ні бажання, ні сил. Десь попереду він побачив річку, що впадала в море. Уздовж затоки густо коливалися хвилі очерету. Данько прискорив ходу із насолодою напився з річки прохолодної води. Тепер навіть їсти не так кортіло. Хлопець сів у тіні старого розлогого дерева, пильно вдивляючись у морський простір. Але жодного білого вітрила не майнуло на синьому обрії.

Єдине, на що вистачило в нього сил, так це знову одягнути сорочку й заховати під неї Печать Зберігачів. Здійнявся вітер, який приємно охолоджував тіло хлопця. Голова його схилилася на руки, і остання думка, що промайнула в Даньковій голові, була така: «Що буде, то буде, а буде те, що…» Що саме має бути, він так і не додумав, бо заснув.

Прокинувся, коли вже сонце почало сідати. Тінь від дерева пересунулася кудись убік, і хлопець, відчувши передвечірню спеку, прокинувся, мружачи очі, у які били промені сонця. Він відчував, що добре відпочив. Хіба їсти хотілося ще більше, ніж до сну.

Данько підвівся, ступив кілька кроків до річки, і… застиг на місці. З очерету вигулькнув чорний пес, за ним ще один, а далі ще кілька! Вони оточили хлопця і стояли нерухомо. Їхні червоні очі дивилися уважно, а з ошкірених пащ чулося глухе гарчання. Псів було багато, не менше десяти.

Данько безпорадно озирнувся. «Пси-вбивці!» — зі страхом здогадався він. Рука його потягнулася до Печаті Зберігачів, пси тихо загарчали, вишкіривши ікласті пащі. Данько зрозумів, що як тільки він зробить хоч один рух — вони кинуться на нього. Хлопець застиг з жаху, бачачи як пси напружили м’язи, готуючись до смертельного стрибка.

Данько зрозумів, ще мить — і вони кинуться на нього. Не в силах більше витримати, він заплющив очі.

Раптом пронизливий низький свист увірвався йому у вуха. Почулося скавчання. Данько розплющив очі й побачив, що пси кинулися врозтіч, миттю щезнувши в очереті. Страшний свист наближався. Якась крилата тінь накрила Данька, він підняв очі і побачив… грифона, що летів прямо на нього.

З хлопця було досить. Ноги його підкосилися, він осів на пісок. Свист пронизував усе його тіло, і Данькові здалося, що навіть зелений очерет якось миттєво пожовк і схилився долу. Усе запаморочилось у голові хлопця, і він втратив свідомість…

Прийшов Данько до тями від тихого голосу. Здавалося, голос лунав прямо в нього в голові. Голос був високий, свистячий, але в ньому відчувався якийсь низький хрип.

— Ти як, живий? — турботливо запитав голос.

— Живий, — мимоволі кивнув головою Данько й розплющив очі. Прямо навпроти нього стояв… грифон.

Хлопець підхопився на ноги. Не зводячи очей з чудовиська, він затремтів, уривчасто дихаючи. Але грифон виглядав досить миролюбно. Він лежав на піску, ліниво поклавши голову на передні лапи. Здавалося, істота насолоджується вечірніми променями сонця. Крила його були складені на спині, вітер коливав пір’я, що вже не здавалося сталевим і жорстким.

Грифон підняв голову, з його дзьоба почувся тихий клекіт, який несподівано перетворився у слова. Данько так і не зміг зрозуміти, яким чином він чує клекіт, але розуміє все, що грифон йому каже.

Немовби прочитавши думки хлопця, грифон сказав:

— Ми завжди вміли розмовляти з людьми. Був би на твоєму місці скіф чи гот, він теж зрозумів би мене, і кожному здавалося б, що я говорю з ним його мовою. Стільки людей побачив я за останнє тисячоліття! Один мій знайомий мандрівник, здається, його звали Геродот, недаремно назвав цей півострів «брамою народів». Кого тут тільки не було! І гіперборейці зі своїми довгими чубами, і кіммерійці на швидких конях з луками зі склеєних турячих рогів! Були тут скіфи, сармати, «медобороді» готи, нормани-«секіроносці», стрімкі гуни! Хіба всіх згадаєш!

Данько ошелешено дивився на грифона. А той тим часом продовжував:

— Я ось згадав, що не встиг тобі подякувати, і, здається, таки вчасно тебе знайшов. Ці потвори тільки й можуть, що на самотніх добрих мандрівників вдесятьох на одного нападати.

Нарешті, Данько, ще нічого не розуміючи, набрався хоробрості і промовив тремтячим голосом:

— А за що ти вирішив мені подякувати?

Грифон якось зовсім по-людськи махнув лапою перед собою:

— Та тут історія така вийшла — цей клятий Чалма-бек зміг мене за допомогою свого чаклунства підкорити. Я собою не володів і слухняно виконував його накази. Ось тільки пощастило, що втрапив на тебе, а ти вже спромігся своїм дивним талісманом мене від влади Чалми-бека позбавити і його закляття зняти. За це я тобі дуже вдячний і, що скажеш, те для тебе і зроблю. Розумієш, з давніх часів стережемо ми золото в далекій країні гіпербореїв, охороняємо незліченні скарби Рипейських гір. Віддано служили ми старим богам, і недаремно нас люди називали «собаками Зевса». Але боги останнім часом втратили значну частку своєї колишньої могутності. Ось цим Чалма-бек і скористався.

Данькові здалося, що грифонові не вистачає спілкування, тож він прагне скористатися нагодою і якомога більше поговорити з хлопцем.

— Так ось, друже, — продовжив грифон, — якщо хочеш, я можу тобі чимало золота принести. Або на твоїх ворогів так заклекочу, що вони й думати забудуть про ворожнечу з тобою.

Данько замислився, почухав у потилиці й нерішуче промовив:

— Ти знаєш, мені якось треба до Карпатських гір дістатися.

Грифон хляснув об землю одним крилом.

— Всього-на-всього? — здивовано запитав він.

— А ще їсти, — несподівано для самого себе додав Данько.

Грифон підвівся, неспішно побрів до морського берега й занурив одне крило у воду. Коли він витягнув крило, на ньому борсалося декілька рибин.

— Ну, ось тобі на вечерю для початку, — промовив грифон, протягуючи хлопцю крило із рибою, — а може трохи зачекаєш? Я швиденько за бараном злітаю.

— Та ні, не варто, — сказав Данько й почав збирати сухі стеблини очерету та уламки гілок для вогнища.

— Ну, як знаєш, — трохи розчаровано відповів грифон. Він дочекався, доки Данько назбирає добрячий оберемок хмизу, і обережно дунув на цей оберемок. Від його подиху весело затріпотів вогонь. Данько звично нанизав рибу на довгу гілку.

Уже стемніло. Данько підсмажував рибу, тримаючи її над вогнем. Ласкаво плюскалися морські хвилі, повільно набігаючи на берег, а нічне небо встигли всипати яскраві срібні зірки. Грифон сидів навпроти вогнища, і шкіра на його лев’ячому тулубі переливалася золотавими вогниками.

Данько, нарешті, дочекався, коли риба добре підсмажиться і протягнув одну грифону. Той, здається, більше із ввічливості підхопив її дзьобом і миттєво проковтнув. Данько всмак попоїв і відчув себе досить добре.

— Ну так як, — повернувся він до перерваної розмови з грифоном, — допоможеш мені до Карпат дібратися?

— Та звісно, — потиснув крилатими плечима грифон, — через море перелетимо, а там я тебе без перешкод до Карпат донесу. І не в такі краї літати мені доводилося. Колись, пам’ятаю… Але про це пізніше. Тільки Карпати ж великі — тобі куди саме треба?

Данько трохи подумав і промовив:

— Та непогано було б до Чорного лісу дістатися, поближче до міста Львова.

— Хороша назва міста, — кивнув головою грифон, потягнувшись своїм могутнім лев’ячим тулубом, — ось тільки я такого міста не знаю, бо сказати по правді, я останній раз у Карпатах був, коли Великий друїд кельтського союзу боїв і карпів попрохав нас допомогти подолати однооких аримаспів, під час Четвертої війни за золото Рейну. Але то довга історія.

— Може на місці зорієнтуємося? — розважливо сказав Данько, згадавши малюнки в одній з книг отця Григорія, на яких був зображений Львів.

— Добре, — рішуче стріпнув крилами грифон, — ну то залазь мені на спину, за ніч треба встигнути. Вночі воно і прохолодніше буде летіти, і людей зайвий раз не перелякаємо.

— Ну, я взагалі не вмію на грифонах їздити, — попередив його хлопець, міркуючи, як би йому краще вмоститися на широкій спині чудовиська.

— Нічого складного, — впевнено сказав грифон, — хоча зручніше було б, якби колісниця була. Пам’ятаю, як нас колись впрягала у свою колісницю сама Велика богиня Немезіда, і ми возили її по зоряному небу.

Данько старанно загасив вогонь і обережно, чіпляючись за складене крило грифона, заліз йому на плечі та вмостився на шиї. Виявилося, що сидіти так досить зручно, але хлопець, для впевненості, вчепився руками в довге перо на широкій шиї грифона.

— Не впадеш? — повернув той до Данька голову.

— Ні, не впаду, — досить невпевнено відповів хлопець.

— Тоді тримайся, — рішуче сказав грифон, розправив крила, присів і раптом стрибнув уперед.

Данько відчув легкий поштовх, його підкинуло так, що він ледь всидів на шиї. Він навіть заплющив від несподіванки очі, а коли наважився відкрити їх, то побачив навколо себе лише зоряне небо. Обережно подивився вниз — там, далеко внизу, темніло море.

Грифон розмірено махав крилами і стрімко розсікав нічний вітер. Данько сидів на шиї грифона, мов у сідлі, цупко тримаючись за довге пір’я. Від дивного відчуття в нього стисло горло. Позаду хлопця тихо шелестіли, здіймаючись, крила грифона. Вітер стрімко бив у обличчя. Хлопцю здавалося, що він несеться крізь хмари на своєму коні. Данько підняв голову й у захопленні вигукнув якийсь бойовий клич.

— Давно я так далеко не літав, — заговорив грифон, — а, бувало, облітали ми всі краї, де простягалися землі гіпербореїв. Золота в них багато було, ось ми його й охороняли.

І грифон затягнув, здавалося, нескінченні оповіді про прадавні часи, про могутніх богів і про войовничі народи, які своїми здібностями до чародійства та могутністю дорівнювались самим богам.

Так, за цими розповідями, які Данько слухав роззявивши рота й намагаючись не пропустити жодного слова, на небі з’явилися перші ранкові зорі. Час від часу повз них пролітали якісь інші крилаті істоти, з якими грифон перемовлявся коротким клекотом, не зрозумілим Данькові, але схожим на привітання.

Коли трохи розвиднилося, Данько побачив, що вони летять між хмарами. Хлопцеві захотілося торкнути хмару рукою, але він не наважився відірвати хоча б одну руку від шиї грифона. Данько опустив голову й подивився вниз — під ними, оповитий густим туманом, тягнувся густий ліс.

— Оце і є Карпатські гори, — повідомив йому грифон. — Де там той Львів? Не бачиш?

Данько нахилився, наскільки зміг, щоб уважніше роздивитися краєвид, що велично розстилався внизу. Усе своє життя Данько провів у степу й ніколи не міг собі навіть уявити, що на світі є стільки дерев і стільки високих гір. Час від часу він бачив невеликі села, що біліли вздовж гірських схилів, і вузькі шляхи, що пролягали між гущавиною дерев, але нічого, що могло би нагадувати велике місто, він не помітив.

— Ось на тій горі, пам’ятаю, відбулася битва римлян з кельтами, я тоді… — знову завів свої оповідки грифон, але Данько перервав його радісним вигуком:

— Бачу, бачу! Якесь місто! Може, це і є Львів?

Тепер хлопець ясно бачив високі кам’яні мури, гострі шпилі церковних соборів і червоні дахи критих черепицею будинків.

— Може й Львів, — погодився грифон, зробив плавне коло, підшукуючи зручну галявину в лісі. Крилате чудовисько м’яко опустилося на землю між високими деревами.

Данько зліз з шиї грифона і, шкутильгаючи, пройшовся галявиною. Ноги його за ніч добряче затерпли, і зараз йому здавалося, що безліч гострих голок впивається у м’язи. Хлопець потягнувся, з насолодою вбираючи у легені свіже лісове повітря.

— Ну що ж, друже, — почув він за спиною голос грифона, — треба нам прощатися. Я до вечора зачекаю, щоб вночі полетіти назад, а тобі тільки й треба, що на шлях вийти, а там до міста доберешся. До речі, я згадав, що колись тут був, але це дуже довга історія, під час наступної зустрічі розповім. І ще, прошу тебе, покажи переді мною своїм чарівним талісманом цей Знак, щоб я більш ніколи не потрапив під владу Чалми-бека! Бо відчуваю — намагається він знову мене підкорити собі.

Тут Данько зі страхом помітив, що в очах грифона з’явився зловісний відблиск. Хлопець швидко кивнув головою, дістав Печать і почав згадувати чарівний знак. Побачивши Печать Зберігачів, грифон стиха загарчав, м’язи його напружилися, немов він хотів стрибнути на хлопця, але стримався з останніх сил і, запинаючись, прохрипів:

— Швидше, швидше…

Данько завмер на хвилину і, нарешті згадавши, швидко накреслив перед грифоном знак. Тілом грифона прокотилася срібляста тепла хвиля, він покрутив головою і промовив з полегшенням:

— Ну, дякую, друже. Тепер наді мною його влади ніколи не буде. Піду я, перечекаю десь в улоговині, а ти вже вирушай, бо як тут тебе зі мною побачать, то клопоту не оберешся. Що й казати, народ зараз пішов забобонний, не те, що колись!

— Прощавай, братчику, — лагідно сказав Данько, відчувши, що йому зовсім не хочеться прощатися зі своїм новим крилатим другом.

— І ти прощавай, друже. Будеш у Рипейських горах, знай, що в тебе там друзі є. Сподіваюся, ми з тобою за розмовами проведемо ще багато часу.

За цими словами грифон прощально махнув крилом і зник між густими деревами. Данько помахав йому рукою й побрів туди, де між високих буків виднівся широкий шлях.