Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

ЧЕТВЕРТА ПІСНЯ, КЛЕЧАЛЬНА

Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають…

А на соборній дзвіниці, обрясненій клечанням, шаленів у побожному захваті Саливон Глек, простосердо гадаючи, що його ревність чують зараз не тільки люди, а й глухенький пан Бог.

Дзвонив з перебором старий гончар і зранку, коли тікав од передзвіння Михайлик-Кохайлик, гірко зневажений гоноровитою панною, коли люди, стривожені веселим бамканням, дізналися, що нічого страшного й не сталося в городі, еж просто гончар Саливон хотів попрощатися з новісінькими, торік тільки почепленими, дзвонами собору: їх нині ж мали мирославці зняти, щоб перелляти на гармати й гаківниці.

Дзвонив гончар і в час відправи, як годилось.

Дзвонив знічев’я й зараз, по обідні, коли й дзвонити було не слід, і так старий ушкварював, аж соборний протоієрей, отець Варлам, лютуючи, як пес кудлатий, виривав з патлів собі волосся пелехатими мичками.

Невеличкий, чепурно вбраний задля свята, — старий гончар, мов навіжений, борсався в пружному павутинні мотузків, що попростягались до нього — від великих, і менших, і ще менших дзвонів, ретельно сьогодні пообмиваних від пилу й птичого посліду, бо ж голуби та горобці кожен дзвін побілили прегусто — борсався дзвонар у тому павутинні, борсався, як муха, що намагається з тих чіпких тенет скоренько вирватись.

Хвалу Божу за хвости хорошенько смикаючи, дзвонар орудував руками і ногами (бо завтра вже, коли й схочеш, то не надзвонишся: ані дзень, ані бом, ані за мотузочок!), і в напрочуд зграйному хорі подавали мідні голоси й підголоски — то дзвін-полієлей, то перечасний — підстарший дзвін, то скликанчик задзвінний, тонкоголосий, той самий, що завше починає першим, то дзвін неділешній, то постовик, а то буденний — чи по два, чи по три, чи по п’ять заразом, а то й гуртом усім — у раз по раз повторюваних сполученнях чітких ритмічних фігур, — і все це так шпарко й весело, і все це так густо й тремко, з гарячим захватом людського вміння, аж подих переймало в городян, котрі слухали останній, прощальний спів мирославської Божої вежі, бо ж мала вона сьогодні свої гучні дзвони віддати війні.

Сховавшись під найбільшим, старшим дзвоном, бамкав величезним серцем, обома руками розгойдуючи, дід Варфоломій Копистка, веселий цехмайстер жебраків, і все співало в душі цього легкої вдачі чоловічка, і він, хоч і сам був дзвонарем, уславленим не тільки в берегах Долини, не міг надивуватися з кебети гончаря Саливона, котрий на дзвіниці таке вшкварював, аж танцювати хотілось, котрий по мертвому подзвіння в найменші дзвони («клим-клим-клим») так тенькав жалібно й печально, що люди плакали… Цей музика-дзвонар так, бувало, надзвониться, що й уві сні завжди вчувались йому дзвони, настроєні зграйно, де дзвін старший, перший — звучав «до», де полієлейний «мі» був у великій терції до першого, а буденний «соль» — чиста квінта до старшого ж таки, — і всі вони співали в різних поєднаннях, у різних ритмічних фігурах, і серця дзвонарів калатали завше з ними влад.

І Саливон, і дід Копистка — обидва прощалися з дзвонами, двоє старих людей, що для них хвилини благовісту бували найсолодшими хвилинами існування, коли биття їхніх сердець могла чути вся Калинова Долина.

Доручивши здоровенне крицеве серце старшого дзвона одному з хлоп’яків, котрі з самісінького ранку топтались на дзвіниці, чекаючи щасливої хвилини, коли ж нарешті їм дадуть хоч трохи побамкати, дід Варфоломій Копистка, припавши грудьми до тисячопудового мідного тіла, що на його нижньому пояску перебігали літери «Літа Божого тисячу шістсот якогось там… сольян бисть святій Покрові», грудьми своїми сприймав старий жебрак дуже бриніння дзвона, його спів, його рев, його плач, та й сам він, дід Варфоломій, мало не плакав, прощаючись із оцим велетнем, що з нього дивувалися сторонські купці та всякі гості, котрі прибували в город Мирослав з усіх кутків Європи, з Ближньої та Середньої Азії.

Дзвін оцей відливали для Покровського собору недавно — тут же, в Мирославі, і чимало тоді золота й срібла накидали городяни в розтоплену мідь, щоб співав цей дзвін любішим голосом, і сам Варфоломій Копистка висипав тоді в киплячий спиж усю свою калитку, все, що нажебрав протягом життя, і не думав же він тоді, що ось так доведеться…

Голоси мирославських дзвонів зараз чули десь там, і поза краєм Долини, трикляті однокрилівці, а через тиждень-два вчують вони ці ж самі голоси з жерл гармат: і голос найбільшого, і голоси дрібніших, привезених сюди з Голландії, з Валдаю, з Києва, коли загомонять вони гучними голосами справедливості.

Варфоломієві кортіло ще раз подзвонити в усі дзвони бодай трішки, але він бачив, що Глек аж сам не свій, аж ніби й не було вже тут його душі, таким чудним, далеким, зосередженим було його обличчя, бо ж мислі витали десь там, по той бік озера, де скупчилась ворожа сила: чи ж добре вони чують його дзвони, чи ж не тьохне серце якого-небудь зрадника… Мислі були десь на далеких манівцях, що ведуть на північ, до Москви, де його син, Омелько, поспішає до московського царя: чи ж подумає він зараз про батька… Мислі старого Саливона не раз повертались і до ганьби його, до сина-мартопляса, котрий, як йому спозарана вже хтось переказав, збирається проскочити через облогу, щоб добутись до далекого Києва, і старий підсвідомо доходив до мислі про те, чи не сам він є причиною цієї втечі…

Заносячись думками в безвість, рвав Саливон за мотузки, розгойдував ногою дошку, прив’язану товстою вірьовкою до підстаршого, перечасного дзвона, але не бачив, що на дзвіниці, даремно пориваючись перекричати дзвони, давненько вже топталась, чимось вельми стурбована, його дочка Лукія.

— Тату, йдіть снідати! — гукала вона.

Та Саливон Глек не вгавав.

— Тату!.. Агов!.. Чи не пора до роботи?

Але старий не зважав.

— От уже не люблю, коли ось так…

Дівка гнівливо і, видно, якоюсь новою бідою пригнічена, змовкла, марно дожидаючи, коли ж нарешті батько весь видзвониться або ж передасть мотузки Варфоломієві Копистці.

А згодом починала знов:

— Та йдіть же снідати! Тату…

І стара дівка, горопашна, знов чекала, бо не могла ж, батька жаліючи, ось так зразу й викласти недобру звістку, яка її й привела на дзвіницю.

Бавилася з голубами, що безстрашно пурхали над дзвіницею та й по всьому Соборному майдану, нагадуючи гончарівні знов про ту ж біду.

Поглядала в безжурну блакить небес і вниз, у далечінь, на заквітчану зелом тучну землю, на величаву красу Долини, на щиру українську вроду раннього літа.

Весь город красувався в кружальному танку білозорих беріз, що там і там висвічували, мов ставники соборні, в білорунних заростях калинових кущів, у сніжистому вборі глоду, бузини, горобини та жимолості, що від них у Долині все було біле-білісіньке, — мовби в шумі молочному кипіли гаї посеред вулиць, та й вулиці жили межи дібров, і казковими яблуками виринали златомальовані церковні бані, і злиденні, але чепурні хати-білявки, і панські хороми, і рибальські вітрила на Рубайлі, і білокрильці-лебеді на хвилях, і гуси на лугу, і на леваді смуги полотен, для біління простелені проти сонця, і мокра білизна, розвішана по верболозах, та й білі сорочки невтомних косарів, що гони за гонами сунули по луках, хоч і був то гріх — косити в Зелену неділю, і всюди цвіт ромашки, і голуби коло собору, — все це сліпило очі, сяяло і полотніло, і стільки тої білини перлової, молочної, сніжистої було прещедро розіллято всюди, що кожне, глянувши довкола, думало про те, як Господь Бог, малюючи цей мирний краєвид, не пошкодував ані хисту художника, ані білила, бо вся ж долина сяяла, немов на підрешітку сир, як вона сяє й тепер, бо я ж був там недавно в Мирославі колишньому, і хоч і все там змінилося, але ж так само гарно там, так само гарно, як було колись, бо ж Україна — завше Україна, і цвісти й красуватися їй віки вічні…

Цвісти й красуватись!

Там, десь далі, за озером, де починався степ, сивіла ковила на обрії, прозора тирса-білоус, і видно було з височенної дзвіниці, поставленої на урвищі, над рікою Рубайлом, як виграють проти сонця панцири, гармати, шаблі та списи однокрилівців, які сьогодні заради свята не зважувались нападати знов, і мирославці раділи, що проклята війна вщухла бодай на один-єдиний деньок.

Зграйний передзвін, спадаючи в Долину, радував оборонців, і здавалось, буцім кожен, хто його чув, стає дужчим і завзятішим, легшим і чистішим, бо дзвін єднав людей у спільному пориві, як гуртують козацтво — пісня в поході, музика в танці, жалобний спів на похороні, коли людські серця калатають, як ми тепер сказали б, у єдиному ритмі, як одне велике серце народу, — і зараз ця певність єднала людей і тут, на Соборнім майдані, і там, по всій Долині, і десь на краю її, де мирославці грудьми стояли проти дужчого ворога.

Лукія, не знаючи, як їй повестися з батьком, чи казати йому про сумну вість, що привела її зараз на дзвіницю, вирішила дочекатись кінця передзвону. Зіпершись на поруччя, вона дивилась далеченько, туди, на той бік війни, за Красавицю, за видне звідсіль величезне озеро, яке, вигинаючись луком, в одному місці, насупроти замку, звужувалось аж до півверстви, бачила на тому березі — і панські хороми, і хатки в садах, і чепурні бідняцькі халупи, що тулилися в придолинку, силу-силенну гармат і гаківниць на обох берегах.

Бачила в далечині й людей.

Грудьми стояли долиняни проти однокрилівців, угодованих і добре озброєних, стояли на вузькій смузі ковилового степу, де вчора зник Омелько, де вчора ще лишався один із двох, уже закритих нині (його з дзвіниці теж досить добре було видно) виходів з Калинової Долини, що розкинулась великим амфітеатром, глибоченною чашею з нерівними краями. По течії Рубайла вхід і вихід замикали два замки, з валами та укріпленнями (замок завжди — замок), і, не зламавши їх, гетьман Однокрил не міг ані в Калинову Долину вдертись, ані міста Мирослава захопити в свої криваві лабети.

Обидва замки, Північний та Коронний, побудував тут недавно той самий француз де Боплан, що старався для польських королів, а тепер його укріплення добру службу служили волелюбному українському простолюдові.

В замку Коронному, що належав іще недавнечко графу Потоцькому, були, як водилося, й вежі, і важкі ворота попід ними, і підійманий місток, і льохи з порохом, селітрою, вугіллям та сіркою, і збудована німецьким способом порохова ступа на десяток товкачів, і понад рікою — позублені стіни з вузенькими прорізами, і на обвідній стіні — гармати, фальконети, гаківниці, і по всьому замку — житла для воїнів, для графських гайдуків та пахолків, для музик та мартоплясів, і друкарня, і панські покої, величезні пекарні та куховарні, глибоке водоймище і внутрішній замковий сад — з водограями, з мармуровими італійськими статуями, казковий сад, де Лукія тепер часом гуляла, мріючи про свого Козака.

За тим замком, за річкою, купинами та моріжками ясніли болота, де не могли пройти ні наші, ні вороги; по другий бік, за містом, бовваніли мури, що простягались аж до замку Північного. Коло міста, коло річки, коло озера сивіли лани Долини, зеленіли городи, в калинових заростях купчились діброви й прозорі березові гаї, вільшина й сріблясті верби по низках та низькодолах, старезні дикі груші…

Гончарівна оце не вперше милувалась рідним містом з височенної дзвіниці Покровського собору, і завжди щеміло серце від захоплення, а тепер — до сліз стискалося, бо ж невеселі мислі про те родинне лихо, що привело її сюди, про війну, про те, що ворог, коли Бог попустить, може-таки сплюндрувати всю оцю світову красу…

Походна козацька пісня ревонула під самим собором, марно змагаючися з шаленим овканням дзвонів, і Лукія, перехилившись через бильця, поглянула вниз, під стіни храму, і побачила, як браво виступають озброєні мирославські ремісники.

На цехових короговках, гаптованих шовком та золотом, сяяли ознаки ремества: чобіт, ножиці, меч, молот, риба, кухоль, діжка, сідло, хлібина, колесо, а цеху бортницького — бджола, божа ратайка.

Побачивши на короговці кухоль, Лукія знов гукнула батькові:

— Тату! Наші вирушили!

Але гончар не чув і того, а може, і вдавав, буцім не чує, бо за свою гончарську сотню був спокійний: сам же її й споряджав, та й вежу Гончарську в Коронному замку сам рихтував до відсічі, та й битви нині бути не могло заради Тройці, — тож він, старий цехмайстер, можливо, просто не хотів нічого зараз ні чути, ні бачити, аби надзвонитись востаннє досхочу.

Ремісничі сотні простували через Соборний майдан під проводом бувалих запорожців чи лейстрових козаків, озброєні самопалами, шаблями, келепами, списами, — народне ополчення тих часів. Виступало за ними й городове козацтво, сунули й хлібороби, що ховалися тут від ворога, мирні велетні з луками, косами, довбнями та голоблями… І всіх єднала брава козацька пісня, гуртувало єдине бажання: не втратити волі, не схилити голови.

— Тату! Погляньте, як славно йдуть! — знов намагалась привернути увагу свого старого батенька Лукія.

Та дзвонар не вгавав.

— Тату! Сніданок прохолов!

Але старий наче й не чув.

— Тату! В нас іще одні двері щось украло! — знову крикнула гончарівна і торкнулась батькової руки. — З Козаковою парсуною двері! І в стельмаха в Мельничука в коморі знято двері з Мамаєм…

Старий не чув.

Не дійшло до свідомості ошалілого дзвонаря і те сумне, з чим Лукія прийшла:

— Тату, приходив коваль Іванище!

Саливон Глек не почув і цього.

— Каже, прилетів голуб… Тату, чуєте? Голуб, тату… той самий голуб, що його брав із собою Омелько! Тату, схаменіться…

Лукія заплакала, бо з Омельком, видно, сталося щось страшне.

Та старий у захваті не бачив і сліз її, бо й не оглянувся навіть, дзвонив, заплющившись, і вже ніяка, либонь, сила не могла одірвати від мотузків безпутнього батька Лукії, оглашенного дзвонаря, котрий у хвилини натхнення, до Бога душею злітаючи, думав і думав про свого сина в мандрах, про Омелечка, що був не тільки співаком нечуваним, а й дзвонарем неперевершеним… Намагаючись хоч трішки заступити його, батенько дзвонив і дзвонив, не знаючи втоми, ні бажання спочити…

— Тату!.. От уже не люблю… — ярилась, обливаючись сльозами, розгнівана дівка. — Там же голуб, тату, прилетів! Білий Омельків голуб!

Але старий Глек дзвонив і дзвонив.

Мирославський єпископ прислухався до того свавільного передзвону з видимою втіхою, бо розумів, що приводів до журби та суму є в людей задосить, а кожна абищиця, яка може бодай трішки розважити обложених ворогом долинян, усе це — не від чорта, а від Бога.

В заквітчаних зіллям покоях владики аж наче танцювало все від хмільного дзвону, аж осикове листя на гілках клечання тремтіло без вітру дрібним дрожем прив’ядання, аж Козак Мамай, намальований на дверях кімнати (під написом: «Козак — душа правдивая — завше діло має: коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє»), насмішкувато підводив угору праву брову, аж павине перо проривало папір, на якому мирославський чернець-полковник, сидячи біля столу, щось писав.

На чималенькому столі, крім паперів, крім полкової печатки, крім пернача полковницького та митри архієрейської, крім шаблі, пістоля й золотого хреста з фініфтю, крім клечального зілля та квітів, було й чимало книг, задля пильної роботи сьогодні позніманих з різьбленої кленової полиці, яка, на висоті людського зросту, облягала майже всю кімнату.

Лежали на столі книги церковні: требник митрополита Петра Могили (засновника Києво-Могилянської академії, куди в науку повернутись так поспішав Тиміш Прудивус), непогамовного борця проти унії. Були там і книги Іоанникія Галятовського, ректора тієї ж академії. Розкриті лежали там і книги польські, французькі, що з них черпав немало мудрого цей учений чернець і воєначальник.

Був на тім столі й тодішній Словник української народної й книжної мови (словник тлумачний, синонімічний, з поясненням слів грецьких, латинських, староєврейських, французьких), складений року 1627 київським архдрукарем, зайшлим молдаванином Памвою Бериндою, виданий о тій порі, коли і в країнах європейських путніх словників було не так уже й багато.

Працюючи, отець Мелхиседек сьогодні особливо часто припадав до цього щирого народного струмка, радіючи щедрій красі українського слова, що в нім буяє сила духу нашого народу. Він розумів, отець Мелхиседек, що мова — перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й вітчизна, бо ж мова є не тільки найпевніший засіб поневолення, а й вірне (разом з ножем та хлібом), надійне оружжя добування волі, бо геній народу без буяння рідної мови не варт нічого, — так принаймні цьому розумному чорноризцеві тоді здавалось…

Тож і тепер ось по відправі, коли-не-коли зазираючи то в словник Беринди, то в якісь інші книги, владика щось писав та й писав, а зелений клечальний передзвін, зазивний і співливий, хоч і суперечив церковним приписам, щиро тішив його, і точні слова, легко спадаючи з павиного пера, лягали нерівними рядами на великий аркуш, і це були саме ті, найгостріші, найдошкульніші слова, які були потрібні в зверненні до народу — до посполитих, до козаків, до городян, до шляхти, до всіх чесних черкасів, тобто українців: отець Мелхиседек розповідав їм правду про нинішню війну, про ворогів та друзів простого люду України, про зазіхання Ватикану, про підступи Варшави, про Москву, про жадану одність слов’ян…

Владика намір мав цього листа віддати кобзарям, сліпцям, що мандрують безборонно по просторах України, носячи слово правди. Йому хотілось так усе те написати, щоб лірники та кобзарі, вивчивши листа, як думу, як пісню, проказували б його повсюди, наставляючи на ум людей, спантеличених брехунцями Ватикану, Варшави та гетьмана Гордія Пихатого.

То без упину пишучи, то на хвилинку спиняючись і припадаючи до холодних, цяцькованих кахлів присадкуватої груби за його спиною, владика сам собі проказував, на слух перевіряючи потрібні добрим людям прості українські бентежні слова, слова болю, слова гніву, слова правди, що з ними владика мирославський не міг не звернутися до зрадженого самозваним гетьманиськом народу України.

Він не чув, як тихо ввійшов до покою куценький ченчик. Ставши зблизька, отець Зосима скрива заглядав, що пише превелебний, та розібрати нічого не міг, бо вже недобачав. Одступившись на крок, він чекав, коли владика одвинеться нарешті від свого препильного діла.

— Не знайшов ніде, — вибравши-таки слушну мить, поволі-волі вимовив ченчик.

— Кого це? — одвівши важкі очі від писання, неуважливо спитав єпископ.

— Варфоломія Копистку, цехмайстра жебраків, — звільна відмовив длявий ченчик, загайко й тихоплав, маруда, якому доручив отець Мелхиседек привести заводія й начальника старців, сліпців та мандрованих лірників, кобзарів та бандуристів, моторного діда Копистку, щоб доручити його цехові цього листа, який так прудко виникав зараз під його пером, листа, котрого треба було понести по Вкраїні, щоб підняти нарешті ввесь простий люд український проти римського запроданця Однокрила.

— Ви пошукайте на дзвіниці, — не одриваючись од писання, звелів Зосимі архієрей. — Коли так ловко дзвониться, Копистка завше там. Ідіть! Та швидше ж!

Куценький ченчик прокволом вийшов, дибаючи помалу-малу, барячись на кожнім кроці, і аж заплющився на порозі, щоб не бачити зненависного обличчя Козака Мамая, намальованого, як тоді водилось повсюди, на вихідних дверях з покою до сіней.

Отець Мелхиседек знову був зарипів пером, хорошенько обдумуючи кожне слово, бо вірив у його силу («Як напише писака, то не злиже й собака!»), але й двох рядків зложити не встиг, аж на порозі став спітнілий пан Купа-Стародупський.

Дірка на місці двох передніх зубів зяяла в роті, щетинкуваті вуса стояли сторч, відкриваючи на диво яскраві губи, які здавались недоречно намальованими на завше блідому обличчі. Драглий, товстенний, мов кухва, він, бувши напрочуд моторним і хутким, не підійшов до владичого столу, а підтюпцем підбіг.

— Ви чуєте, владико? — скрикнув пан обозний. — Дзвонить!

— Во славу Господню… нехай!

— Але ж нині — Клечальна неділя, а той скажений Саливон розбамкався, мов на Великдень. У таке страшнюче врем’я — йому весело! Однокрилівці ж можуть подумати, же в нас приспіла якась радість!

— Хай собі думають, пане полковий обозний.

— Ба! Чуєте? Он уже дзвониться чи не по всіх церквах! А ви тут, ваше преосвященство…

— Чую! Дзвонять, аж лихо сміється. Добре, бач! — І архієрей, як стій розгнівившись, загорлав: — І чого це ти до всього доброго прискіпуєшся, пане? Рік лише минув, як почепили ми на соборі нові дзвони, а тепер мусимо переливати на армату. Нехай же люди хоч надзвоняться! А ти, мостіпане… чи не повернувся б ти до своїх обозних справ? — І ще трішки — архієрей лайнувся б зовсім по-запорозькому. Але замість того спитав: — Як нині годував козацтво? Я сьогодні піду по сотнях… покуштую!

— Як буде ваша ласка… — І пан Пампушка-Купа-Стародупський, перелякавшись погрози, рвонувся геть, щоб до приходу владики путнє що-небудь зварити для простого воїнства.

— Стривай лишень! — спинив Мелхиседек. — Куди пак подівся твій гість? Отой чепурний панок?

— Не знаю. Пан Роздобудько зник.

Владика хотів був іще щось у пана Пампушки спитати, але над городом веселий передзвін раптово згас, на мить запанувала тиша, а потім церква за церквою, дзвіниця за дзвіницею почали бити на сполох.

— Що сталося? — сам у себе спитав єпископ, і аж зуби йому занили від тривоги.

— Чи не пожар?! — рвонувся Купа-Стародупський і хутко вискочив за двері.

А владика, не скинувши ні ряси, ні каптура, на ходу вчепив до пояса шаблюку, сховав за пазуху наперсного хреста і діамантову панагію, щоб не теліпалися на ретязьках, і, вхопивши, замість архієрейської патериці, полковницький пернач, вибіг на вулиці города, бо аж стогнали вони від лиховісного ґвалту всіх дзвіниць Мирослава.

На соборній дзвіниці Лукія тим часом, так і не докликавшись батька, неуважно дивилась в далечінь, на низькодоли, аж раптом дим кількох пожеж, що спалахнули на околицях Мирослава там і там, привернув її увагу, і дівчина таке побачила далеко внизу, по той бік озера, що й подих їй перехопило, аж відібрало голос.

Там злітали димочки нечутних на дзвіниці пострілів.

Там, видно, вже ревли й гармати.

Хмари куряви здіймаючи, стрічались дві навали кінноти.

Вступали в бій, щодуху підбігаючи, й сотні ремісничі, оті, що тут недавнечко пройшли попід дзвіницею собору.

Там уже кинулись на допомогу нашим і косарі на лузі, сторч переставляючи жала кіс на кіссі.

Блискучі щити польських вояків, що, скупившись, посунули на оборонців міста, народжували нові сонця, які в бою сліпили долинян, а віддалік уже сунули хмарою кримці й ногайці.

Біліли постріли ворожої армати, вогнем жахтіли розриви тодішніх нехитрих гранат. Видно було, як налягає вража сила, як долиняни ламлють ворога, а потім відступають знов.

Все це скоїлось так нагло, що в першу мить Лукія не могла здобутися й на слово.

Мирне місто відбивало нечайний наскок, і в тривожному димі війни по серцю ятаганом шарпонула думка, що життя… що не таке воно й безжурне, як могло б хвилину тому здатися при погляді на голубів, на безхмарну блакить, на безпутнього батенька, що його Лукія вже знову смикала за білий рукав святкової сорочки.

— Тату! Тату! — кликала вона, але батько дзвонив та й дзвонив.

Лукія вже бачила, що оборонці Мирослава — під навалою в кількоро дужчого ворога задкують до брами Коронного замку, що була ворітьми Долини.

— Батьку! — зойкнула дівчина, забігаючи з іншого боку й киваючи пальцем униз.

Щось в її обличчі таки настрахало дзвонаря, і він, спинившись у своєму шаленому борсанні, вчув дальнє гуркання ворожої армати, шуми бою, бо ж передзвони вже змовкали по всіх дзвіницях Мирослава, та й кримська орда вже встигла підскочити ближче, і вже й тут чути було крики «Алла! Алла!», виття й свистіння, яким татари завше намагались настрахати противника, биття в тулумбаси, рипіння арб, іржання коней та крик верблюдів. Татар приспіло небагато, але від того шарварку здавалося, що їх там незліченна сила…

— Стопекельний зрадник! — ревонув гончар і, збагнувши все одним духом, хутко виплутався з павутиння мотузків, підбіг на змиг до поренчат дзвіниці, оком вергнув удалину, загледів дим пожарів, розгардіяш баталії, уздрів і нападників — недалечко вже від Коронного замку, від вежі Гончарської, яку там захищала сотня гончарів, і звелів Копистці, цехмайстрові мирославських жебраків, що їхній цех старцівський власної сотні не мав:

— Бийте на сполох!

Розгойдавши важенне серце старшого дзвона, Варфоломій Копистка вдарив, і ґвалтовне бамкання попливло над Мирославом. Йому відповіли такі ж могутні голоси тривоги з інших дзвіниць та дзвіничок, ніби закалатали збуджені серця мирного міста.

Уже зійшовши трохи вниз, на щаблів кілька, — сама тільки голова його видніла з ляди, — Саливон закричав старому жебракові:

— Разів із тридцять-сорок бийте сполох. Потім знову — великодній передзвін! — І гончар так хутко подався вниз по рипучих дерев’яних східцях, що Лукія ледве встигала за ним.

— Не люблю непорядку! — покрикувала вона, намагаючись не відстати від хапливого батька. — Не снідавши й не обідавши, на війну?!

Сходи були такі тісні, круті й виткі, що спускатись вийшло старому тяжче, ніж лазити нагору, і дбав пан Глек тільки про те, щоб не впасти, а на бурчання пащекуватої дочки нітрішки не зважав.

Зійшовши хутенько з дзвіниці, він побачив на майдані чийогось коня, прип’ятого до стовбура берези, ні в кого не питаючи, скочив на нього, хльоснув кінцем оброті, гукнув щось та й зник у хмарі куряви, а на Лукію мерщій накинулись цікаві мирославці.

— Чого це б’ють на сполох, дівко?

— Напав пернатий гетьман.

— Свято ж!

— Собака римська, а не гетьман!

Люди поспішали — кожен до свого діла, де кому слід було ставати до роботи чи до зброї.

Тривожне бамкання, як і звелів Саливон, знову перейшло в святковий передзвін, а веселий заклик цехмайстра жебраків підхопили й на дзвіницях всіх інших церков Мирослава.

Вельми дратований хвилею цих неподобних веселощів, пан Купа-Стародупський посилав своїх посіпак чи не на всі дзвіниці міста, але вгамувати дзвонарського шалу не міг.

Розуміючи безглуздість своєї поведінки, пан Купа, задерши голову, сварився кулаком, знизу горлав щось дзвонарям, а потім сам чогось перелякався, аж лисе тім’я обережненько собі погладив, бо там іще синіла прездорова ґуля: на золотім хресті соборної дзвіниці він уздрів сокола, і панові обозному здалося, що це — той самий, котрий так люто дзьобнув Купу в голову кілька днів тому, і знову на думку спало загадкове й дурне пророкування навіженого Козака Мамая, же йому вмерти судилось, Пампушці, від будь-якого птаха…

Поки пан Стародупський, як і годиться обозному, порядкував у городі, на пороховому млині, в пекарнях, салотопнях та кузнях, архієрей, як і належить полковникові, мчав ристю до Коронного замку, де так нагло знову озвалась війна…

Козак Мамай, тим часом скочивши на свого коня-розбишаку, прихопив за повід іще двох гнідашів, необачно прип’ятих чиєюсь рукою під тим же Мамаєвим дубом, та й помчав на гору, до кузні москаля Іванища, бо мав до нього якесь пильне діло.

Спинивши свої коні, Мамай гукнув:

— Ковалю!

— Нема дома, — відповіли, вибігаючи на дорогу, дрібні коваленки й ковалівни, дванадцятеро, чи скільки їх там у Анни було.

— А мати де?

— З татом, — відповіли ковалята.

— Нав’ючили на коні все, що накували за ці дні… — пояснив найстарший.

— …Списи, шаблі, — додав підстарший.

— Та й побігли на війну, — закінчив середульший.

— Хто ж там грюкає в кузні? — спитав Козак Мамай.

— Наш Михайлик, — в один голос відмовили малюки.

І викрикнули вони це так голосно, аж хмара голубів, котра мала притулок біля кузні, знялася в небо, і Мамай подумав про те, що якийсь із цих птахів прилетів сьогодні від посланця долинян, від Глека, прилетів без листа, без вісточки від нього, і це свідчило про страшне якесь лихо, котре спіткало хлопця в перший день путі.

Ковалята, відповідаючи Козакові, гукали так голосно, що Михайлик, почувши в кузні той лемент, уже визирнув до гостя з широченних дверей.

— Хто мене кличе? — ще й не роздивившись, спитав він своїм дужим басом.

— Війна кличе, — відповів Козак.

— Треба йти на війну? — спитав Михайлик і зніяковів, наче дівка, до якої прийшли старости, бо ж йому вже кортіло туди, де гримів бій. І він спитав непевним голосом у матінки, що стала на порозі кузні: — Леле! Що ж робить?

— Благословляю, — урочисто мовила Явдоха. — Хоч і один ти в мене… Але ж треба, синку. Йди! — І вона, подавши хлопцеві важенний келеп, тричі перехрестила Михайлика.

— Рушили? — спитав Мамай.

— З вами? На край світу.

— Пороху понюхать, кулячого дзизу послухать. То мерщій!

— Я готов. Тільки… треба, щоб мене хтось… розсердив.

— Однокрилівці те зроблять якнайкраще, — посміхнулась матінка. — З Богом!

— Рушили, — сказав Михайлик і допав гнідаша, котрий вухами стриг біля Мамаєвого мальованого воронька.

— Рушили! — гукнула й матінка.

І легко допала третього коня, що його тримав за повід запорожець.

— Куди ви, мамо?! — жахнувся Михайлик.

— З тобою, лебедику.

— Та куди ж?

— На війну, — просто відказала Явдоха і приострожила коня.

— Я сам, мамо, я сам! — аж заволав Михайлик, але неня вже мчала десь попереду, у хмарі куряви поспішаючи вниз, до ріки, куди квапилися всі долиняни, що їх немов скликав на поле бою безжурний передзвін усіх церков Долини.

Дід Копистка, п’яніючи від захвату, дзвонив і дзвонив, аж піт заливав зіркі в старості очі, що вже бачили згори, як піші та комонні мирославці крок за кроком відганяють нападників од брами Коронного замку.

— Оце вшкварили! — гукав старий до Оникія Бевзя, катюги безробітного, котрий завжди охоту мав поспівати на криласі чи попошаліти на дзвіниці і тепер оце щосили бив крицевим язиком у найстаршого дзвона. — Га? Що ти там кажеш?

— Та вшкварили ж! — без видимого захоплення прокричав йому на відповідь Оникій.

— А дурні однокрилівці думають, бач, — гукав катюзі Варфоломій Копистка, — чого це нам так весело?! Чи не підійшла до нас яка-небудь потуга? Диви! Диви!

Але битва, що вже помалу відкочувалась від воріт Долини, нараз позадкувала до стін обложеного міста, потім відкотилася знов, і серце тьохкало в старого жебрака: дим пожеж він уже бачив і далеко над обрієм, за непролазними болотами, за Північним замком, бачив, як знову горить Україна, та й бачив його, цей страшний вогонь вітчизни, чи не вдесяте вже за своє довге жебрацьке життя, і сльози текли з гострозорих очей, мовби дим пожарів сягав і сюди, на дзвіницю.

Випручавшися з павутиння мотузків, не стерши й поту, старий дивився вниз і плакав… Дзвони вже змовкли по всьому городу, та й у бою зайшло чомусь таке затишшя, аж раптом стало чути, як загорлали тут, і там, і скрізь тремкими басками молоденькі, раннього весняного заводу півники.

В цій тиші вона й підступила до міста, панна Смерть, і, як завше, вдавала, буцімто саме вона і є Життям… Крякали всюди, її вітаючи, галки, ворони та круки, пречорна шквиря птаства, яке, кружляючи над полем бою, чуло собі вже добру поживу.

Наступила тая чорна хмара, аж темно стало, а над ратним полем знову всіма своїми голосами, криками та громами озвалася війна, а людська кров цебеніла скрізь на тучну й без крові землю, кров народу, що від неї аж кипів над бойовиськом клубами чорнісінький туман.

В битві вже давно шалів на білогривому Добряні лицар Мамай.

Врубувався він у ворожу гущину, як у ліс темний, і лягали нападники покосами, а він пробивався далі та далі, наче шукав кого між ворогами, наче прагнув зняти якусь певну осоружну голову, і аж затрусився ввесь, аж наче пойнявся вогнем, коли побачив віддалік золоте яблуко над високо піднятим кінським хвостом гетьманського бунчука, побачив, як під своїм архангельським стягом лівою рукою рубається з долинянами сам ясновельможний гетьман.

Мамай рвонувся був до Однокрила, але той, наче хто в груди його штурхонув, здаля відчув наближення страшного супротивника, і враз позадкував-позадкував, і незабаром зник за спинами найманих чужинців.

Козак Мамай скоро втратив з ока й золоте яблуко бунчука, бо гетьман не схотів прийняти бою, послідущий страхополох, і від тої втечі боягуза зайнялося серце Мамаєві, і ще гарячішою зненавистю спалахнуло воно проти власного свого витвору, проти недолюдка Гордія Пихатого…

Тим часом і Михайлик келепом важенним напрацювався через лад, без ощадку рубаючи ворога.

Вже й матінці, Явдосі, поранило татарською стрілою ліву руку, і грива гнідаша була залита її кров’ю, а вона рубалась і рубалась.

Вже наклав головою в бою за Вкраїну і співливий сербин Стоян Богосав.

Вже й коваль Іванище, тульський богатирище, руська душа, маючи за вітром бородою, накришивши гори трупу ворожого, де тільки пройшов — пішки, без коня, прорубуючи просіку важкою шаблюкою.

Вже й Пилип-з-Конопель настрілявся та нарубався до знесилля, а кінця бойовищу не було й не було, бо зрадлива доля перекидалась то на той, то на той бік війни, і наші долиняни, відігнавши супротивника, знову відступали до стін Коронного замку.

Михайлик мало що й тямив у тім кривавім шарварку, що кипів довкола, в його другому бою.

Правда, хлопцеві здавалося, буцім він так-таки й не розсердився, не став сміливим і завзятим, хоч козацьку відвагу бачив на кожному кроці, який оборонці Долини оплачували ціною болю, ціною крові, ціною життя.

Прездоровою голоблею орудував Прудивус, насідаючи на якогось меткого шляхтича, гусара — в леопардовій шкурі, в кунтуші голубому, облямованому хутром, — і можна було, грішним ділом, подумати, що Тиміш старається, здобуваючи коштовне вбрання гусара, потрібне, либонь, кумедіянтові для чергової вистави.

Там і там виникаючи, то не сокіл літав, то Мамай на своїм Білогривці з’являвся заразом у кільканадцятьох сутичках, — що кінь Добрян топче, а що Мамай б’є, а що Песик Ложка зубами шматує, — і од стріл, які повпивалися в тіло з усіх боків, Козак був схожий на сердитого кругленького їжака.

Обличчя йому побагровіло від напруги. Орудуючи ратищем, він одбивався зразу від кількох оскаженілих найманців гетьмана: одному в зуби заціджував дерев’яним тупим кінцем, гостряком списа проштрикував другого, збиваючи його з коня, наскочивши на третього чавунними грудьми свого Добряна (кінь — вогонь вогнем!), вибивав якого-небудь шляхтича або татарина з сідла, а то й сам діставав од когось хорошенько в груди шаблею чи списом, і знову рубав і колов, колов і рубав, — і ввесь час ширяв йому над головою сокіл.

На блим задерши голову, Мамай гукав йому якесь коротке слово і знову врубувався в гущу ворогів, що напливали плавом на долинян, хвиля за хвилею, стіна за стіною: дуки-срібляники, пани — проти сіроми, проти злиднів, хамів, хлопів, їхні ясновельможності — проти люду чорного, проти бунту лайдацького, найманці — проти хазяїв цього краю благословенного, кривоприсяжні й зрадники, недуга отчизная, супроти простого й відважного, супроти мудрого й вільнолюбивого народу України…

Сокіл усе шугав над бойовищем, квилив над Мамаєм раз по раз, подаючи знаки про близьку небезпеку, шугав та й шугав, порою всеньке небо закриваючи широкими крилами, аж наче сонце застуючи деколи, бо від куряви, від диму, від парування крові темніше й темніше ставало довкола, мовби хмари ворожої навали сунули на Мирослав не тільки по топтаній землі, а й по вільному небу.

— Куди ж нам пробиватись далі!? — гукав якийсь страхополох, до перепуду наляканий кров’ю. — Там смерть попереду!

— А сором — позаду! — глузливо відмовив боягузові Козак Мамай, і, ці слова почувши, Михайлик, що промчав на ту мить повз Козака, зрозумів їх, як перший закон війни.

Орудуючи келепом замашненьким, Михайлик, сам не свій після безсонної ночі, після несподіваного щастя в коханні, після вранішньої зустрічі з Яриною, що так підступно зрадила його, піддавшись панському своєму гонорові, що так облудно від нього відмовилась, від парубка, котрого вона сама вночі сьогодні… ні, ні, ні, то все був сон, та й тільки! — і наш Михайлик, у кривавому запалі битви ще й думками цими терзаний, відстав ненароком від матінки, від Мамая, від старого Гната Романюка (котрий рубався тут же), від Прудивуса, від усіх від своїх, — та й прокладав собі дорогу келепом, але не назад, не до замку, а далі від нього, бо ж парубок, як ми сказали б нині, бойового досвіду ніякого не мав.

Запроторившись аж так далеко, Михайлик, необачний, несподівано врубався в гущину ворогів, які тут щільно обступили чималий гурт косарів (із самими лише косами) та вельми пошарпану козацьку сотню Михайла Борозенка: щойно втративши в бою свого бравого сотника, борозенківці вже знемагали од великої крові.

Люди падали одне за одним, а німецькі рейтари відбивали цей гурт мирославців од стін города далі та далі.

Німці вже були певні, що купку долинян, яких вони так щільно оточили, доб’ють без натуги, бо долиняни вже втрачали надію пробитись назад, до Коронного замку, — стікаючи кров’ю, добрі люди відходили від міста перед жарким мистецтвом бою, яким так спритно й холодно володіли чужинці, з покоління в покоління вчившись проливати людську кров по багатьох країнах Сходу й Заходу.

Михайлик, досі не бувавши в боях, не дуже й тямив на ту хвилину, що ж круг нього діється. Йому, правда, трохи моторошно стало, нечутенному, коли він, ледве оговтавшись у бою, зауважив, що й близько не видно нікого з мирославців, а самі скрізь жовтожупанники та чужинці, і, ясна річ, світ йому вгору піднявся, коли вздрів поряд закривавлені постаті козацтва з пошарпаної та оточеної сотні щойно вбитого Михайла Борозенка, рвонувся до своїх, пробився хутко, поклавши дорогою кількох татар, і з таким запалом урізався в непохитну стіну рейтарства, аж німці від несподіванки подались перед ним, скотившись з пагорба, з якого їм так зручно було крушити мирославців.

Запримітивши ще віддалік якогось німчина, найвищого, найкремезнішого, в золоченім шоломі, в панцирі, що срібним свічадом блискав проти сонця, якогось, видно, рейтарського отамана, Михайлик, боязкий та несміливий, прорубав собі до нього стежку, в запалі бою навіть не помітивши крові, що цебеніла йому з правого плеча, кинувся конем до німця, але заскочив збоку. Рейтар його не помітив, і можна було безпечно врубати ворога зі спини, та Михайлик торкнув коня трохи далі, щоб стати з рейтаром ніс до носа, і щосили рубонув келепом по золотім шоломі.

Метал аж репнув, мов кавун, репнув з головою разом, а рейтар, захитавшись і вже вмираючи, вдарив хлопця по правій руці, але схибив, і шабля, свиснувши, рубонула круту шию Михайлового коня.

Рейтар упав, а наш коваль, обагрений кров’ю гнідаша, відчувши, що падає теж, перескочив на спину коневі супротивника, який, утративши свого вершника, шарахнув проз Михайлика в ту небезпечну мить.

Опинившись знов на коні, Михайлик раптом зрозумів, еж борозенківська сотня з косарями, що до них він раптово пристав, уже втрачають останні сили, — і не те щоб його страх пойняв, ні, — і не те, щоб він подумав тої хвилі, як рятувать своє життя, — ні, ні, він був ще надто молодий для цього, він просто робив своє діло, на яке його сюди привів Козак Мамай, він крушив воріженьків і намагався це робити якнайкраще, та й тільки, — хоч досі він того діла не вмів, та й не бачив такого ніколи, і не прагнув воюватися, бо в козаки йти не збирався, а мав себе за звичайнісінького коваля.

— Бий гемонську віру! — кричав він, орудуючи келепом, а що голосок у нього був, нівроку, дужий, та й здався цим людям, що попали в біду, здався вельми знайомим, бо ж чимало людей чули його вчора на виставі в базарі, то й козацтво з косариками потяглось мимохіть ближче до нього, і вже всі там стали гуртуватись круг Михайлика, за яку мить признавши його за привідцю, що ненароком заступив у бою допіру вбитого сотника Борозенка.

— За мною! — прогукував до вояків Михайлик і, оглядівшись, збагнув, нарешті, що далі пробиватися не варто, і рвонув з косарями та з рештками борозенківської сотні вліво, прорубуючи шлях до мирославських сотень, на чолі яких там бився з ворогами сам полковник, отець Мелхиседек. Але те, що він побачив трохи далі від пагорба, через котрий вони проривалися назад, до своїх, те, що Михайлик побачив, примусило його спинити своїх людей і знову повести їх у саме пекло…

Бо він побачив там…

Побачив там Ярину.

Припавши спиною до невисокої скелі, вона відбивалася шаблею, і її давно вже вбили б ті звірюги, які обпали її з трьох боків, але в них, видно, був розказ — панну Подолянку вхопити живцем.

Валялись біля неї долі коновки, що в них розносила в час битви панна мирославцям воду й вино, і дивом-дивиною було те, що її досі не порішила куля чи не підтяла шабля якого-небудь бузувіра.

Її поранило десь та вже й убило б, коли б серед польських шляхтичів хтось не впізнав цю панну, що до неї невгасимий інтерес мала сама Конгрегація в Римі, якій треба ж було страшно помститися панні Кармелі за впертість, за зраду, за втечу. Тепер утікачка була в лабетах двох десятків бравих шляхтичів, що обступили її, застукавши зненацька ще там, недалечко від Коронного замку, й відтіснивши аж сюди, під цю скелю, — вона була вже сливе в руках цього панства, але схопити її вони ніяк не могли, бо ж кожен з тих уродзоних рицарів, необачно наблизившись до українки, міг, чого доброго, накласти головою.

Вона вже біло збіліла, Подолянка, вже й сил не ставало, трималась тільки на люті, на ненависті, на впертості, які й штовхнули сьогодні дівку так нерозважно вийти на поле бою з коновками води та вина.

Ярина ще трималась би, мабуть, коли б раптово не вздріла Михайлика, що пробивався до неї з косарями та з борозенківцями, і здалось їй, ніби це тільки ввижається той голодранець, котрого вона так підступно зрадила, образила, зумисно не впізнавши нині вранці, — їй показалося вже, що вона марить, і дівчина впала непритомна.

Пробиваючись до коханої, коваль Михайлик теж був подумав, що це сон, мара, але сон той подесятерив йому сили, і парубок, орудуючи келепом, штовхав свого нового коня грудьми на ворога, і рубав, і крушив, і ламав супротивника, і справді, наче уві сні, здобував раз по раз такі дивовижні побіди, що в них потім і сам повірити не міг, хоч і не дуже й добре пам’ятав, як саме він продерся до Ярини, як підхопив її з землі, відбиваючись від усотеро дужчого ворога, як кинув панну, непритомну, на сідло, як до своїх покрикнув, щоб мерщій завертали за ним, назад, прикриваючи відступ, — смерть була попереду і позаду, а сорому не було ні там, ні там, бо треба ж було вивести з того пекла беззбройних косарів, що вскочили в бій несподівано, з самими лише косами в руках.

Прокладаючи дорогу до видного здаля малинового стяга Мирославського полку, Михайлик відбивався від знавіснілих нападників, держав на сідлі ще й панну, яка не прийшла до тями, але не забував і про козацьку сотню, що так і трималась того ковалиська, котрому косарі й козацтво завдячували своїм рятунком, хоч сам він про те й не здогадувався, що став їм у такій пригоді…

Прориваючись до своїх, Борозенкова сотня хоч і втрачала окремих лицарів, але не танула, а навпаки — зростала, бо ж прилучались до Михайликових вояків, повідстававши від своїх, усі, хто головою наклав би в тім пеклі, коли б не Михайлик з товариством, що там і там з’являлись несподівано в навальнім просуванні вздовж лінії облоги.

Нападники все далі й далі відступали від Коронної вежі, і знову в місті, десь далеко поза пеклом, задзвонили в усі дзвони, і жовтожупанники, і пани-ляшки з татарвою, і наймані серби, угри та німці, і всі їхні пахолки задкували, поступались, падали, а коли раптом, не витримавши наступу Мелхиседека з полком, Мамая з посполитими, що їх він повів у баталію, і тої сотні, на чолі якої так нечайно став ковалисько Михайлик і яка так виросла, поки пробивалась до своїх, — коли раптово там і тут ворожі лави завагалися, стенулись, подались, а роз’єдинені частини мирославців знову зійшлись і з криками «Слава! Слава! Слава!» погнали ворога далі, змовкла в ту мить і ворожа армата, і набої вже не летіли до міста через найвужчу горловину Красавиці.

Над головою в Козака, проквиливши, знову майнув сокіл і знову Мамай щось йому гукнув, і птах, почувши, шугонув угору, до самісіньких хмар, і хмари посунули геть, мовби їх сокіл розвіяв своїми широченними крилами, розвіяв хмари, що стояли між людьми та сонцем, і так радісно бризнуло світло, що аж загавкав на сонце Песик Ложка.

Мелхиседек, скривавлений, спітнілий, з передряпаним обличчям, з голою шаблею в руці, з перначем за поясом, котрий перехвачував у попереку ті клапті, які лишилися від архієрейської ряси, пан полковник давно вже потерпав за долю борозенківської сотні, бо ж йому донесли, що сотник загинув, а козаки от-от усі поляжуть, не маючи сили та змоги проломитися крізь непохитну стіну німецьких рицарів, і владика, ще не відаючи, що саме діється в тій сотні, але побачивши, як грізно вона пробивається до своїх, зрозумів: став у бою хтось на чолі її.

Побачивши нарешті, що сотня Михайла Борозенка суне сюди під проводом Михайла іншого, владика закивав хлопчині ще здаля, а той, збентежений усім, що довелось пережити за цю годину, вовкувато поблискував очима, а відбиваючись від шляхти, пильнував, щоб у запалі бою не зачепити келепом непритомну панну Подолянку, що так і лежала досі поперек його сідла.

Раз по раз поглядаючи на дівчину, чигаючи на той жаданий мент, коли ж нарешті Подоляночка змигне очима, наш Михайлик двічі, а то й тричі, мало не наклав головою, бо ж дивився куди не треба, а не на ворогів.

Вже пробившись до свого війська, Михайлик дочекався-таки тої хвилини, коли Ярина сяйнула оком, побачила над собою Михайлика, спалахнула, загорілась, і хлопець нічого не міг у тому першому погляді второпати, бо ж була там і радість, бо засвітився він і досадою, бо спалахнув у ньому й гнів.

— Пусти мене, — попросила Ярина.

Та борозенківці з Михайликом уже наблизились до малинового стяга, під яким стояв Мелхиседек.

Єпископ зараз бачив, як поблизу від нього Михайликова сотня витратила до ноги чималий загін кримчаків, які трапились їм під гарячу руч, бачив, як зграбно й запально рубався молоденький коваль, тож і був наш владика вельми здивований, побачивши, як Михайлик спускає з сідла панну Подолянку, якої здаля владика впізнати, звісна річ, не міг.

— Дядечку, — покликала Ярина і знов була б упала, коли б не підхопили її архієрейські челядники, скривавивши собі руки, бо ж одчайдушна дівка вся була поранена й подряпана.

— Лікаря! — звелів Мелхиседек.

А Подолянка, наче крізь сон, покликала:

— Кохайлику!

Але коваля там уже не було.

Захлюпнула його хвиля спогаду про сьогоднішній ранок, коли панна від нього відмовилась.

Не хотілося йому чути від неї й слова подяки.

Він оперіщив коня і гайнув до своїх спітнілих та скривавлених борозенківців, що спішувались трохи віддалік.

— Гей, сотнику! — гукнув навздогін Мелхиседек.

Михайлик, почувши те, не збагнув, що то — до нього, і коня не спинив.

Очима шукаючи своєї матінки, бо ж не бачив її замалим не годину, та ще й таку страшну годину, Михайлик оглядався по всьому полю, залитому кров’ю, всіяному трупами людей та коней, чорному й столоченому, повному стогону та хрипіння вмираючих, і мліло серце ковалеве од гострої тривоги.

— Мамо! — шепотів хлопець. — Мамо! Де ж ви? Матінко?!

— Пане сотнику! — конем наздоганяючи Михайлика, вдруге покликав єпископ. — Вернись-но!

— Тебе кличе владика! — гукнув якийсь поранений у голову козак. — Тебе ж!

— Мене? — спиняючи коня, здивувався Михайлик.

— Тебе, тебе! — невідь-звідки взявшись, заступив молодикові дорогу Козак Мамай, а Песик Ложка також ствердливо гавкнув.

— Мами моєї не бачили? — спитав у Песика Михайлик.

— Десь вона тут, — одповів за нього Мамай, завертаючи ковалевого коня до білого каменя, під яким, чекаючи приходу лікаря, поклали вже Ярину.

Сівши на тому камені, владика й дожидав Михайлика.

— Його преосвященство кличе пана сотника, — сказав Мамай.

— Сотника вбито в бою, — відмовив Михайлик, не розуміючи — про кого мова. — Де ж моя матінка?

— Я тут, — озвалась Явдоха, виникаючи біля сина. — Живий?

І неня всього Михайлика обмацала, наче не вірячи власним очам.

— Гей, сотнику! — знову гукнув через голови, ставши на камені, отець Мелхиседек. — Тебе, тебе кличу, пане Михайле!

— Мене? — здивувався Михайлик.

— Тебе ж! — засміявся єпископ. — Іди-но сюди!

— Кличуть, синочку! — підштовхнула Михайлика неня, як і завше, зрозумівши все з півслова.

— Але чому ж… — розгублено поглянув він на матір.

— Тому, що ми з тобою, лебедику… ми з тобою стали зараз оце… сотниками, — стиха пояснила Явдоха.

— Як то, мамо?

— Ми з тобою вже сотники, синку! — голосніше сказала ненька.

— Я сам, мамо, я сам… — спробував був хоч трішки вговтати свою паніматку Михайлик, але Явдоха вже виступила вперед і, плечем прокладаючи Мамаєві та Михайликові дорогу поміж лицарями, ще гарячими від пекла бою, сердито на всіх покрикуючи, вела до білого каменя, де дожидав владика.

— Дорогу сотникові!

— Мамо! — з докором благав Михайлик. — Облиште, мамо!

Але Явдоха добре знала своє материнське діло.

— Дорогу панові сотникові! — погукувала вона, пробиваючись між вояками.

— Чолом тобі, пане сотнику! — привітав Михайлика єпископ.

— Це ж — не я… — непевно почав був хлопець.

— Коли тобі говорять, що це ти, — перепинила матінка, — не сперечайся!

— Хіба ж це не ти погнав ворога? — спитав архієрей.

— Це — козаки, владико.

— Не ти хіба врятував од загину, од ганьби, од полону — загін покійного сотника Борозенка?

— Вони відбивались од німців, як дикі коти. Побачили б ви, владико…

— Хіба це не ти показав їм, як треба, щоб слави козацької не потлумити, як треба ворога періщити, стинати, бити, а не відбиватись?

— Як же я міг показати, коли я й сам… не той…

— Несміливий? — кепкуючи, спитав Козак Мамай.

— Коли ж я й сам…

— Не сердитий?! — щасливо засміялась матінка.

— То це не за тобою вони пішли в бій? — спитав, повівши довкола рукою, єпископ.

— За ним, за ним! — загукало вдячне козацтво, яке з бою вийшло з честю — під несподіваним проводом ковалиська.

— Чуєш? — смішливо смикнувши себе за сергу, спитав Козак Мамай.

— Чуємо! — відмовила за хлопця матінка, постерігши, куди той дивиться, бо ж він очей не зводив з лікаря, який уже порався коло Ярини.

— От і виходить, що став ти сотником, парубче, — урочисто промовив пан полковник, а Михайликові аж млосно стало, аж отетерів од несподіванки, і дуже ж йому хотілося, щоб це був жарт або сон, і він уже скоса поглядав на матінку, очима благаючи про допомогу.

— Ну, які з нас сотники?! — сором’язно пишаючись і підбираючи губи, почала Явдоха і аж почервоніла, як дівчинка, бо ж їй ця розмова була таки приємна, і мати повторила ще раз: — Які з нас сотники, владико!?

— А кажуть же, ваш хлопчик був у бою — сотник як сотник!

— Так то ж — у бою! — озвався й Михайлик. — Та й вийшло все воно, владико, ненароком, — і парубок аж руками розвів, ніби просив пробачення.

— Сам винуватий! — зареготав Мамай.

— Гав-гав-гав-гав, — потвердив Песик Ложка.

— Марна річ, — посміхнувся й владика. — Хочете ви чи не хочете, матінко, а синок ваш уже став-таки сотником. Доведеться подякувати за честь і ставати до діла.

— Ну, коли так, владико… — Явдоха манірно вклонилась. — Спасибі за честь, панове громадо! — І матінка віддала чолом на всі боки. Звеліла й синові: — Кланяйся!

Михайлик уклонився теж.

— Нижче! — звеліла неня.

І Михайлик віддав нижче:

— Спасибі за честь!

Потім, сам з того дивуючись, зненацька гукнув:

— Кашовари, сюди!

Наперед виступив тільки один, старий кухар Улас Загреба — з величенною ложкою, що стирчала не з халяви, як у всіх козаків, а з-за пояса, така вона була велика.

— Я сам-один лишився, — віддавши поклін сотникові, сказав старий. — А двох кашоварів убило.

— Візьміть собі на поміч іще чотирьох! — звелів новий сотник і звернувся до козаків: — Хто піде в кашовари?

Коли кількоро зголосились охоче, Михайлик наказав:

— Щоб каша була за годину готова! З яловичиною! Перекажіть обозному, що новий пан сотник звелів: з яловичиною. Бо ж без харчу козак — не козак, а кізяк!

— Оце так! — любуючися з моторного парубка, зареготав Мамай.

— Оце так сотник! — дружно ревонула борозенківська сотня.

А сам пан сотник преповажливо мовив:

— Та ще скажіть-но обозному, пане Загребо, щоб дав на мою сотню барила зо три меду…

— Оковитої, пане сотнику! — підказали з гурту.

— І оковитої, — повторив Михайлик.

— Оце так сотник! — ахнуло козацтво.

— А коли не дасть?

— То скажете йому…

— Ребром — за гак! — підказали з сотні. — Так?

— За гак! — погодився Михайлик.

— Все скажемо, — шанобливо вклонився старий кашовар. — Скажемо, пане сотнику!

— А тепер слухайте сюди! — владно звернувся до своєї сотні Михайлик. — Порати коні!

— Але зразу їх не напувати, — стиха підказала матінка.

— Я сам, мамо, я сам! — пошепки огризнувся Михайлик. А вголос додав: — Та не напувати, поки ще гарячі!

— Знаємо, пане сотнику!

— Потім — до річки: митися! — звелів сотник.

— І прати сорочки, — стиха підказала неня.

— Я сам! — пошепки буркнув синок. А вголос додав: — І прати сорочки!

— Гаразд, пане сотнику! — озвалися з гурту.

— Потім шаблі гострити. А там поспіє і обід. А там… — і Михайлик, несміливий та боязкий, порядкував над козацтвом, наче було це діло знайоме йому змалку.

З білого каменя поглядали на новоспеченого сотника Мамай та Мелхиседек і значущо ззиралися, мовби любуючися з рідного сина чи молодшого брата.

Зоріла на Михайлика, очунявши, і пошарпана панна Ярина, поки порався над нею лікар, і одводила око, і знову заплющувалась, коли Михайлик кидав на неї стурбований погляд.

Владика скинув з себе клапті, які лишилися від ряси, й зостався в самій тільки гаптованій сорочці, пошарпаній, перемазаній кров’ю, бо старого ранили в рамено.

Мамай, теж увесь закривавлений, витягав собі з тіла стріли та кулі.

— Не беруть тебе чорти, Мамаю, — посміхнувся єпископ. — Скільки стріл, а ти живий! Та й кулі…

— Коли б їх зважити, всі кулі, які я витяг з мого тіла… ого! Зав’яжи-но мені плече, Подоляночко! — звернувся Мамай до Ярини, зауваживши, що панночка вже кліпає очима.

— Вона ще й не очумалась, — кинувся до неї єпископ.

— Дарма! — сказав Мамай. — Уставай, дівко, до роботи!

І панна Ярина встала і заходилася коло Козакового пораненого плеча, а потім і коло дядькового рамена.

Мамай зітхнув:

— Чорти нас таки не беруть…

— Такий уже ми народ, слава Йсусові, — мовив перехрестившись, старий гуцул з Михайлової сотні.

— Скільки вже нас войовано та жаковано… — сумно всміхнувся Мамай. — Шкура козацька репається! А ми тільки дужчаємо після кожного стусана… Ого!

— Не дай бог — так дужчати!

— Що ж поробиш! — запахкав люлькою Мамай. — Про українську вдачу є така брехенька… — І, прискаливши око, він затягнувся димом, смикнув себе за сергу і почав: — Два куми схотіли забити вола. Один і каже: «Ви кумцю, держіть за роги, а я його вдарю обухом». Ударив кум, а віл не падає. Ударив кум удруге, а віл не падає. Ударив кум обухом і втретє, а віл собі стоїть. Тоді той дядечко, який вола тримав за роги, й каже: «Якщо ви, куме, ще й учетверте мене по голові ось так гепнете, то глядіть, щоб я на вас не розсердився…» Отака наша вдача!

Преосвященний хотів щось гостро заперечити Мамаєві, бо ж ніяк йому не до душі було таке трактування української вдачі, він аж розсердився на Козака за грубу небилицю, але ж нічого сказати не встиг, бо одвернувся в другий бік, побачивши лицедія Прудивуса, який підходив до них з дубовою голоблею в руках, що нею він намолотив сьогодні не так уже й мало ворогів.

— Чолом, владико! — вклонився Прудивус.

— Ave! — відмовив архієрей з латинська. — Мир тобі, спудею! — але не благословив молодика, бо ж був без ряси і в драних козацьких штанях. — Я бачив, голубе, як хвацько ти переправляв оцією голобелькою на той світ якогось пихатого шляхтича в голубім кунтуші… Тобі, либонь, хотілось би знати, чи ж він добре добрався до Стіксу?

— Він уже в Хароновому човні, ваше преосвященство, переправляється в самісіньке пекло.

— Довго ж ти за ним ганявся, — мовив єпископ. — Чи ти не любиш голубої барви?

— Той голубий хотів схопити нашого верховинця.

— Романюка?! — аж стенулась Ярина.

— Старий гуцул рубався, як справжній козак… Аж бачу: той ляшок скрадається з татарами, а він — і не туди: кришить, сивий, німоту й ляхів на капусту. Я був хотів прорубатись до нього, та вже свиснув татарський аркан, уже й зв’язали бідолашного гуцула, а мені, як на те, саме шаблю з рук вибили. Добре, трапилась оця голобля…

— Що ж було далі? — спитав Мамай.

— Татари де й поділися: полягли чи від голоблі повтікали. А голубого я ще попоганяв чимало: лютий, бистрий і живучий, мов собака…

— Де ж він? — спитала Ярина.

— Віддав чортові душу.

— А гуцул? — спитав єпископ.

— Десь там, доміне, либонь, лежить і досі…

— Мертвий?

— Зв’язаний. Арканом.

— Так його й покинув?

— Пан обозний чіпати гуцула не велів: усіх, мовляв, чужинців… в час війни треба тримати в путах.

— Який же він чужинець?

— Католик.

— Веди до нього, — наказав єпископ, і вони гуртом — Козак Мамай, владика, лицедій, Михайлик і Ярина — подались шукати старого гуцула.

Михайлик ішов позаду, а панна попереду, і обоє ціною страшного зусилля намагались одне на одного не дивитись.

Ярина поглядом шукала забитого шляхтича в голубім кунтуші, що полював на старого Ігнатія Романюка, бо треба ж було на нього глянути, але все поле було вкрите трупом.

Валялись там шапки, кіраси, конфедератки, шлики та мисюрки, мечі, шаблі, списи та келепи, порохом порозривані рушниці й гаківниці. Мертві коні зберігали передсмертний рух. А живі люди вже робили своє діло: косарі мантачили своє знаряддя, аж дзвін розлягався по луках. Козаки розкладали вогнища, білували бичків та телят, латали жупани, розповідали побрехеньки й реготали, ніби й не чорніло від крові все це поле, вже прокидалася й пісня, озиваючись там і там, — бо душа українська без пісні не живе.

— Де ти його покинув, того Романюка? — питав Мелхиседек.

— Ген-ген, під тою скелею, — неуважно відказав лицедій, а Песик Ложка, це почувши, помчав уперед.

— Ти чимось вельми заклопотаний, спудею?

— Батенька шкода, владико: сам-один з Лукією лишається.

— А ти ж?

— Я рушаю сьогодні до Києва.

— А війна?

— Я ж — не воїн…

На скелі тій, до якої так поспішали владика й Мамай, гуцули в киптариках, кружка посідавши, гострили об той скельний камінь топірці, перев’язували дрантям від сорочок свої рани, покурювали мережані люлечки й слухали, що їм каже цей сивий, недавній ксьондз, котрому вони щойно розв’язали руки, не зважившись, правда, порушити наказ пана обозного та й перетяти ножем такий же татарський, із сириці, аркан, який оповивав йому роз’ятрені до крові ноги.

Молоденький вояк русявий, Юрко, саме напував Романюка водою з сухого гарбуза, що правив замість конвиць. Напившись, обіллявши груди студеною з Рубайла водою, старий гуцул заговорив до земляків, і вони, покинувши справи, слухали мудрого чоловіка, бо він розповідав про те, що всім боліло, про те, що кортіло йому написати в проповідному листі до черкасів, який він мав намір послати по всій Україні.

— Якщо й тепер черкаси підкоряться шляхті, то ми подібні будем до свиней, которі, вилізши з багнюки, знову — в той самий кал ідуть…

— Ви все це, доміне, написали в посланії? — спитав Тиміш Прудивус і, схилившись Романюкові до ніг, перетяв ножем петлю татарського аркана. — Вручіть мені того листа, панотче.

— Навіщо?

— Пішки йду до Києва, по всій Україні. Читатиму листа по городах і селах, де панує гетьман.

— Тебе там повісять, козаче, з тим листом, — перестеріг Романюк, а придивившись до Прудивуса, спитав: — Де ж твоя голобля, хлопче?

— Потрощив на дрізки.

— Це ж ти сьогодні врятував мені життя… А хто ж ти є?

— Приставляка… мандрівний лицедій. Штукар.

— А ще?

За нього відповів єпископ:

— Спудей преславної Братської в Києві академії.

— Це світоч науки для всього слов’янства.

— Атож! — радо погодився владика, бо мова йшла про академію, де вчився колись і він сам.

Взявши в Романюка один з приготованих примірників його відозви до простих людей України, Тиміш Прудивус читав і перечитував цей твір знаючого гуцула. Потім сказав:

— Читатиму людям по всій Україні… І в Києві теж!

— Але як же ти пройдеш до Києва? — спитав Романюк у спудея.

— Отак ось, доміне: навпростець! — посміхнувся Прудивус.

— Крізь самісіньке пекло?

— Все, що треба знати про пекло, — лукаво повів вусом Тиміш, — я вже в академії вивчив. Тож дорогу знайду.

— До пекла чи до академії? — посміхнувся Романюк.

— До академії — крізь пекло війни! Сьогодні вночі я рушаю, — і він уклонився владиці, Романюкові й Мамаєві. — До Києва йду, — обняв він пошарпаного в бою молодого сотника Михайлика. — Прощавай, соколе! — і він здалеку вклонився, мандрівний лицедій, і рідному своєму місту Мирославу, з яким було так жалко розлучатися в скрутну хвилину. — Іду до Києва! — І так уже хотілося йому про той свій Київ розповісти кожному, що й сам не стямився спудей, як заспівав:

І цей баламутний спудей мрією своєю вже перелітав туди, до Києва, до рідного брата Москви, до струмисто-лукуватого Дніпра…

Гнат Романюк дослухався до співу Тимошевого та й думав: чи не з його, бува, послання до черкасів зронилась перша іскорка, що зараз породила полумінь цієї пісні?..

Хтось його взяв за плече, і Романюк обернувся, впізнав Юрка, того русявого покутянина, що його, зв’язаного, напував водою з гарбузової конвиці.

— Слухайте-но, ваша мость, — шанобливо звернувся Юрко.

— Що, синку?

— Дайте й нам того листа… Додому понесем. До Карпат.

— Мемо читати в храмах, — додав старий гуцул у розпанаханому шаблею кептарику, що з його дір, між барвистими візерунками, стирчала вовна. — Щоб і там наші знали щиру правду.

— Мемо читати на базарах, по ярмарках…

— А ви хіба письменні?

— Все вивчимо напам’ять.

— Схоплять з таким листом шляхетські посіпаки, буде найлютіша смерть.

— Слава Йсу!

Всі на мить принишкли.

Сивий Романюк поспитав:

— Як ви сюди потрапили?

— З Коломиї причвалали, з Косова… з Хуста. Ближче до Дніпра, до Січі.

— Чимало йшло таких і через Київ, — обернувся Гнат Романюк до архієрея. — Бачив я сам, як однокрилівці з поляками, заскочивши в дорозі втікачів, рубали впень, дітей хапали, тягли кудись дівчат… — І старий, заплющившись, замовк, неначе знов йому привидівся той жах.

Слухавши мову Романюка, владика зразу думав тисячу дум, як те й мусило бути з полководцем у скрутну годину війни, — зразу тисяча дум, як шершні, жалили його, зразу тисяча дум дзижчали над душею, тисяча дум: і про долю людей, втікачів од наруги шляхетської, що прибували сюди з усієї Вкраїни, наддніпрян, полтавчан, подолян, галичан, про долю тих людей, які не сплять тепер ночами по всій черкаській стороні, про долинян, що боронять свій город, довіривши своє життя розсудові мирославського владики, тисяча дум, тисяча дум — про тих людей, що є, про тих людей, що будуть, про долю всього народу, про долю Вкраїни-матері — з-поза Карпат аж за Донець, — тисяча дум, збуджених всіма прикростями війни, запалом бою, холодіючими тілами товариства, що наклало головами в цім бою, тисяча дум, збуджених турботою про перемогу правого діла, збуджених і піснею Прудивуса, піснею про Київ — рідного брата Москви.

Козак Мамай також задумався.

Був мовчазний і збентежений мислями, що тнули і його, наче спасівські оводи румака.

Ніби й не чув Мамай усіх тих шумів, якими бриніло чорне від крові поле, не зважав і на Песика Ложку, що тицяв носом у коліно, намагаючись привернути до себе увагу, не помічав і пораненого Білогривця, котрий штовхав Мамая в спину лобом, щоб той якого-небудь зілля приклав йому до рубаної рани, щоб витяг з холки опірену татарську стрілу, по якій також стікала цівка крові.

— Про що задумався, Мамаю? — штовхнув його єпископ.

— Про те ж, про що й ти…

— Чи не пора нам до міста? — поспитав владика.

— А пора, — погодився Мамай і обернувся до свого коня.

На хвильку він біля нього затримався, виплутуючи з гриви влучну татарську стрілу, до якої чиєюсь рукою прив’язаний білів дбайливо згорнений папірець.

— Листа, бач, прислали мені однокрилівці, — кивнув козарлюга і розгорнув папірця.

Там було кілька слів.

— Що там? — поцікавився єпископ.

— Прочитай, — і запорожець простяг владиці таємниче послання.

Єпископ прочитав:

— «Щоб тебе знищити, зруйнуємо все місто. Ціна зняття облоги: твоя, Мамаю, голова! Нехай мирославці подумають. Ad majorem Dei gloriam…» Для вящої Божої слави, — переклав сам собі єпископ. — Девіз єзуїтського ордену!

— У мене з ними давні розрахунки, — сказав Мамай і скочив на коня.

— Ти що надумав? — стурбовано спитав єпископ. — Чи не вдовольнити їхні домагання?

— Ані подобини!

Вони вихором мчали до міста, і кониченько єпископа ледве встигав за пораненим Білогривцем-Добряном.

— Куди це вони — так шпарко? — звідався в Прудивуса гармаш Олексій Ушаков, ставний курянин, дядечко років за тридцять, який давненько вже оселився неподалік од Мирослава, по той бік озера, при найвужчій горловині, жив там собі, кушніруючи та шевцюючи, а тепер порався біля своєї в бою підбитої венеційської гармати і тоскно поглядав за Красавицю, де мріла свіжа стріха його хатки, в котрій лишилася в таку лиху годину гармашева сім’я. — Куди це вони так поспішають? — повторив Ушаков. — Чи не сталося знов чого-небудь?

— Хіба в них мало клопоту! — неуважно зітхнув Прудивус.

Він скрушно оглядався туди й сюди, чи не побачить десь батенька, бодай здалеку, бо після бою він чомусь досі його ніде не стрів.

— У всіх у нас — один клопіт, — зітхнув і москаль. — І в кожного — свій! — І він, до бою лагодячи гармату, набиваючи з пащі, пестив рукою її мідне жерло.

— Завтра ця пані, — кивнув на гармату Прудивус, — добре тобі віддячить за щиру турботу.

— А віддячить! — відмовив Олексій Ушаков, і голос йому затремтів.

Вони вдивлялися обоє в той берег озера, і кожен думав про своє.

— Що там у тебе? — спитав гармаш.

— Київ, — одмовив Прудивус. — Перед світанком рушаю на той бік.

— З міста ж, — глянувши на Прудивуса, мов на божевільного, мовив гармаш, — з міста ж не вийти!

— Спробую, — відмовив лицедій.

Ушаков зітхнув.

— А що там у тебе? — спитав Прудивус.

— Жінка лишилась по той бік, на хуторі. Он там, де свіжа стріха.

Розуміючи тугу товариша, Прудивус мовчки кивнув головою.

— Саме сина має мені народити, — додав гармаш. — Багато років дожидали… і ось так! Може, й сьогодні!

— Першого? — спитав Тиміш.

— Першого, — кивнув Олексій Ушаков.

— Я йтиму вранці проз той хутір.

Сумний гармаш обпік його таким благальним поглядом, і такий біль спалахнув у його очах, що Прудивус відповів йому, начебто москаль про віщось попросив:

— Я їх пошукаю там… твоїх… дитину й жінку.

— Вранці я по хутору стріляти маю, бо донесли владиці, що нині гетьман Однокрил переїхав до хати мого сусіда: звідти ж увесь цей берег видно… От я в сусідову хату й стрілятиму. А що, як схиблю?!

— Коли стріляти будеш?

— На світанку.

— То я вийду з Мирослава трішки раніш. Уночі!

— Можливо… встигнеш там попередити мою Авдотью?

Вони поцілувалися.

Козак Мамай і мирославський владика тим часом бігли кіньми навскач.

Вони промчали, полохаючи собак та курей, по спорожнілому базару.

Промайнули через Соборний майдан.

Не спиняючись коло господи єпископа, голоднісінькі з ранку, звернули до вишгороду і трохи тихшим кроком стали вибиратись на гору, до руїн домініканського монастиря.

— Куди це ми так поспішаємо? — питав отець Мелхиседек.

— Побачиш, полковнику! — відмахнувся Мамай, бо якась думка так його захопила, що, поки вони видирались на гору, Козак не промовив ні слова.

Давно вже вони поминули кузню Іванища, об’їхали довкола й монастир, а владика все ніяк не міг збагнути, куди ж це його тягне химерний побратим.

— Куди ведеш, старий собако? — питав єпископ.

— Ти ж сам хотів почути путнє слово про мирославські скарби! От ми з тобою й…

— Їдемо шукати?

— Ні, питати.

— В кого?

— В Іваненка, ваше преосвященство. В алхіміка.

— А він хіба скарби знаходив коли-небудь?

— Жодного.

— А-а, — протяг Мелхиседек. — Він не знайшов, а винайшов!

— Що винайшов?

— Той чарівний камінь, що обертає все на золото!

— Філософський камінь?.. Навіщо воно тобі зараз оте золото?

Єпископ не відповів.

Коли ж виїхали на вершечок гори, він спитав:

— Чи не цьому Іваненкові… в рабство віддав ти пана Оврама Роздобудька?.. Що ж він тут робить?

— Я йому не заздрю…

Обійшовши монастирські руїни з дальнього кутка, Козак Мамай і мирославський владика наблизились над урвищем ріки Рубайла до випадково вцілілої кам’яниці. В ній було кілька просторих келій, з високими й вузькими вікнами, з готичними шпилями над покрівлею. З височенного димаря, як бува в гамарнях, вивергався чорний дим, раз по раз пробиваний яскраво-жовтими пасмами, схожими на несамовито-рухливий лисячий хвіст.

Козак Мамай, поставивши свого Ложку на сторожування, постукав у важкі двері, але звук був глухий, такі вони були товсті, підождав трішки, потім постукав знов.

Ніхто не відповів.

Мамай натиснув на двері кремезним плечем, але марно.

Він штовхнув іще раз, і двері насилу подалися, такі вони були набряклі вогкістю, яка незваним гостям зразу ж війнула в обличчя. В кімнаті бурхали густі та різнобарвні випари, кипіли хмари диму, шугали іскри, блимав у горні синій вогонь.

Гості побачили в величезнім покої чудернацькі прозорі посудини з тонкими кривими вершечками, тиглі, вузькогорлі карафи, де кипіла якась червона, схожа на свіжу кров, рідина, всяке дивовижне начиння, перегінні пристрої, два прездорові глобуси — земний та небесний (з материками та океанами, накресленими абияк, і з планетами та зірками, нанесеними з найбільшою, як на ті давні часи, точністю).

Над усім стовбичив у прекумедній поставі добіла виварений людський кістяк.

На шафі кліпала сліпими вдень очима велика сова.

А господаря цієї незвичайної оселі Мамай і владика вздріли тільки тоді, коли сова, стрічаючи некликаних гостей, несподівано скрикнула поганим голосом і з диму та з пари — десь угорі, на драбині, біля книжкових полиць, раптом виникла невеличка охайненька постать алхіміка.

Це був сивий чоловічок — в окулярах, що вважалися в ту пору дивом дивним, з небезпечною лукавинкою в тонких обрисах сухого рота, з подивом і запитанням у погляді короткозорих очей. Він завмер на драбині, з книгою в руках, скам’янів перед несподіваними прйходнями, не пустивши й пари з уст, захоплений, либонь, думками, які ще витали мудрагелеві в голові, але німе запитання й досада, породжені перервою в роботі, були такі неприховані, що єпископ, збагнувши всю недоречність їхнього раптового приходу сюди, аж позадкував на кілька кроків до дверей.

— Plaudite, cives! — зненацька вигукнув по-латинському цей чудернацький чоловічок.

— Чого ж то маємо бити в долоні? — засміявшись, здивовано спитав Козак Мамай.

— А того, що я знайшов нарешті в цій мудрій книзі…

— Злазь-но! — звелів йому Козак.

— Чого б це? — легко спускаючись по драбинці, спитав Іваненко, нарешті впізнавши Мамая.

— Ми ж бо до тебе, доміне.

— Я так і зрозумів, що до мене, — несподівано засвітився ніяковою приємною посмішкою Іваненко, і все в цій похмурій та чудній кімнаті нараз вияснилось, аж наче й диму стало менше, ніби й пара не шугала такими похмурими та їдкими клубами, немовби й синє полум’я мерехтіло попід ретортами вже не так лиховісно. — Сідайте, панове, — запросив Іваненко.

Стільців у чудернацькій келії не було, і гості, не знайшовши ні ослона, ні полу, ні скрині, так і лишилися стояти, а сам Іваненко уваги на те не звернув, бо зненацька метнувся в куток, щоб погасити вогонь під якоюсь чудною макітрою, записав там щось на величезному аркуші і бігцем повернувся до гостей. Владика й Мамай, не приховуючи своєї цілком природної цікавості, поглядали й на господаря, і на всі дива, що його тут оточували, і на старовинну гравюру на вогкій стіні: звідтіль недобрим оком гостро поглядав на гостей якийсь собакуватий монах.

Це був, очевидно, відомий усім алхімікам Альфред фон Больштедт, домініканець, єпископ, лиховісна постать, що наганяла жах на всю Європу, найлютіший з католиків, який намагався перетворити всі наукові надбання алхіміків на частку догматики католицизму. Цей портрет, ясна річ, зберігся в алхімічній майстерні Іваненка ще від отців домініканців, які не одну сотню літ збавили ось тут, намагаючись перетворити бодай одне зернятко міді або свинцю на найменшу дрібку щирого золота, створеного загребущими руками людини.

Крім цього страхолюдного портрета та ще крім усяких дрібниць, крім алхімічних знаків на стінах (змій, що жере свого ж хвоста), крім алегоричних позначень ртуті й сірки, котрі, сполучившись між собою, сотворили буцім усю видиму природу, крім забутих у кутку католицького розп’яття та невеличкої короговки, де були намальовані пси, які розривають розтерзане тіло єретика — православного (це видно було з хрестика на грудях жертви), короговки, котра зображувала символ ордену домініканців (доміні каніс — собаки Господні!), та ще крім бурштинових чоток чернечих, що так і лишились висіти на гвіздочку, нічого римського тут уже не зосталося, бо й сам Іваненко, захопивши монастирську лабораторію після зруйнування цього гнізда домініканців, всесвітніх інквізиторів, не став алхіміком у європейському розумінні цього слова: не шукав ні каменю філософського, ні великого еліксиру, ні пілюль безсмертя, не намагався він, звісна річ, використати алхімію й задля темних потреб релігії. Учений-перевчений, він був, до певної міри, послідовником алхімії арабської, далекої від містицизму алхіміків Європи, вивчав праці відомого тоді таджицького вченого Абу-Алі Ібн-Сіни (з латинська Авіценни), засвоював прийоми хімічної техніки, перенесені на Вкраїну з Вірменії та Візантії, але найбільше дбав про накопичення знань і прийомів практичної ремісницької хімії, що з її поміччю в країнах Сходу й Заходу готували ліки, фарбували тканини, чинбарювали, варили скло, сталь і порох, гнали горілку, курили смолу. Чимало цього всього вміння приходило на Русь, на Україну й до Москви, а там і до Європи — через «ворота кавказькі», через Вірменію, що з неї тоді мандрували хіміки, аптекарі та лікарі по всій Слов’янщині. Чимало чого вигадали та вдосконалили й наші вмільці та мудреці, що й записано в безлічі книг та рукописів, які дійшли до наших з вами, читачу, жадібних та цікавих рук.

Владика і Козак Мамай придивлялись до всього, що було в тій великій та похмурій кімнаті, і в голові їм паморочилося від пекельних пахощів, які сповнювали майстерню, а найдужче, мабуть, від випарів фосфору, що з ним саме й порався Іваненко, відкривши його на років з десяток раніш від німецького алхіміка Бранда.

— Сідайте, панове, — знову гостинно запросив алхімік. І спитав: — Чого ж вам треба?

— Поради, — відповів Мамай.

— Що сталося?

— Війна, пане Іваненку.

— Знову? — перелякано спитав учений.

— Хіба ж вам тут не чути, Іваненку: вже кілька днів стріляють!.. О! Слухайте! — додав Мамай, бо знову десь там гримнула гармата і заговорили гаківниці.

— Знову війна! — зітхнув алхімік. І запитав збентежено: — Татарва? Орда?

— Гірше.

— Шляхта?

— Гірше.

— А хто ж?

— Свої! Разом з чужою чужениною.

— Які ж це свої?

— Колишні свої: гетьман Гордій Пихатий.

— Свій собака — від того, що він свій, не перестає бути собакою.

— Оточив уже Калинову Долину. А пороху в нас — обмаль… То оце ми — до тебе: чи не наварив би того чорного проса?

— А з чого варити? Запас доброї сірки маю в монастирі. А селітри нема… — І вчений дивак спитав невдоволено: — Ти ж, Мамаю, був сьогодні вранці в мене, коли приводив… Оврама того! І не сказав про війну?!

— Ти був чимось пильно заклопотаний…

— Можливо… — поправив окуляри Іваненко. Потім заговорив: — Коли б мені дали з півсотні козаків чи навіть молодиць, я, може, десь і розкопав би в нашій Долині трохи селітри… Треба півста козаків.

— Де ж я стільки візьму? — непевно відмовив єпископ. — Одні воюють. Інші зброю рихтують, козацтво годують, гречку сіють, сіно косять. Або ж порпаються в землі.

— Чого порпаються?

— Скарбів шукають.

— Мені оцих і треба.

— А може б, ти, — спитав Козак Мамай, — та пошукав би ще й по той бік Рубайла, в болотах, чи нема там заліза?

— У болоті — залізо? — здивувався єпископ.

— Болотна руда, — відмовив Іваненко. — На лугах залягає: коли скоринкою, коли квасолькою, коли ось такими горішками. Треба шукати! — і, погасивши під ретортами й тиглями вогонь, узяв шапку. Потім спинився, задумався, наче сам у себе спитав, поглянувши довкола: — Як же я це все покину?

— Нічого не вдієш, — мовив Мамай. — Війна!

— Починаймо шукати! — благословив архієрей. — Боже помагай!

— Починаймо… — почухав сиву потилицю алхімік.

— Ходімо вниз, до міста, — запросив Мамай. — Їсти хочу!

— А Роздобудько звідси не втече? — спитав Мелхиседек.

— Я замурував його, — заспокоїв учений.

— Де? — жахнувся добросердий владика.

— В підземеллі, — пояснив алхімік. — Під монастирем.

— Навіщо ж?

— Пан шукайло нічого не хоче шукати для нас.

— Та й що?

— Не випущу, — просто сказав алхімік, — поки не знайде в підземних монастирських склепах усе те, що нам знайти потрібно.

— А що ж там?

— Домініканці, тікаючи від гніву нашого покійного гетьмана, не встигли нічого вивезти.

— Все потім з’їла пожежа!

— Не з’їла, — знизав вузенькими плечима Іваненко. — Свої багатства ченці домініканські ховали під монастирем, у землі. От я й велів шукайлові скарбів…

— Ну-ну! — посміхнувся єпископ. — То не втече?

— Я ж сам його замурував! — і алхімік з певністю поглянув на свої пошрамовані й попечені руки. — Їжі пан має на тиждень.

— То рушили! — знову покликав Козак Мамай.

Коли вони втрьох виходили з задушної майстерні на вільне повітря, сова на шафі скрикнула й змахнула крилами.

— Помовч, Кумо, помовч! — сказав Іваненко. — Це діло, сово, не твоє.

Повернувшись до келії, він зняв поважну птицю з шафи, виніс тую Куму на двір і бережно посадив під калиновий кущ, а відважний Песик Ложка аж шарахнув од тієї сердитої птиці.

— Хтозна, коли вернусь, — буркнув до неї алхімік. — А ти погуляй-но по волі. — І пояснив архієреєві: — Щоб не сконала в хаті моя Кума, чого доброго, з голоду.

— Сова чи сконає, — мовив єпископ. — А я вже гину…

— І я теж, — сказав Мамай, ворухнувши зведеною вгору бровою. — Бо ж від самісінького ранку…

— І я теж… — прилучився до голодних алхімік, миттю п’яніючи від свіжого повітря.

Утрьох вони спішили вниз, до міста.

— От намлівся голодом, — не вгавав Мамай. — Уже ж на вечір закандзюбилось.

— Аж шкура болить, — погодився єпископ.

— Після такого скаженого дня вола, здається, звалив би, засмажив би… та й з’їв би сам-один!

Песик Ложка на ці Козакові слова схвально брехнув, облизався, а превелебний владика сказав:

— Вола не вола, а баранчика можна б!

— Козак без їжі — лайно! — впевнено мовив Мамай.

— Воно й справді… — несміливо підтримав алхімік.

— А що б ти їв, Іваненку? — спитав Козак.

— Наша невістка, що не дай — тріска.

— Хоч клоччя та вовна, аби кишка повна? — додав Мамай.

— Е-е, не кажіть, — заперечив Мелхиседек.

— Це ти, владико, бач, роз’ївся на архієрейських харчах. А добрий козак не гордує…

— Що попав, те й мордує? — і владика зітхнув. — Роз’ївся, кажеш? Коли б же ти знав, як я скучив за простою козацькою стравою… за кулешем; за саламатою, за лемішкою, за мудрим запорозьким борщем. Ого! Оце їдло так їдло!

— То тра зварити.

— Я вже й варити його забув, той мудрий борщ!

— А ось ми зараз його й зваримо.

— Еге?

— Еге!

Вони заспішили до архієрейської господи, а проходячи повз халупу коваля Іванища, Козак Мамай гукнув:

— Ковалю! Діло є.

З кузні визирнула оточена дітьми москалева жіночка, Анна:

— Нема коваля, Козаче. З паном сотником пішли кудись.

— З яким це паном сотником?

— З Михайликом з нашим.

— Коли повернеться, — сказав Мелхиседек, — перекажи їм, моя зіронько, хай поспішать до мене. Пильна справа.

— Отак притьмом?

— Війна ж!

— Вони ще й не їли нічого.

— Нагодуємо. Нехай приходять їсти мудрий борщ.

— Боронь боже! — жахнулась Анна. — То така страва, що жива людина й не з’їсть.

— Дарма, — засміявся єпископ, аж наче помолодшавши од самого тільки наперед засмакованого козацького борщу, і всі троє заспішили далі, а на Соборнім майдані здибавши коваля Іванища й сотника Михайлика з мамою, запросили їх до гурту, вдерлись до архієрейської господи та й заходились кухарювати, і нехай шановний читач дарує мені, коли тая страва, яку я вперше і востаннє їв колись у тому ж таки Катеринославі, в Дмитра Йвановича Яворницького, на березі Дніпра десь, і яку взялись оце варити Мамай із владикою, — нехай читач дарує мені, коли ця страва трохи скидатиметься на здоровий борщ, що його в своїй повісті «Чайковський» колись так лепсько описав славетний український байкар ї повістяр Євген Гребінка.

А куховарили вони, балакавши про пильні справи оборони, куховарили-таки славно.

Михайлик дрова рубав.

Матінка в печі розпалювала та цибулю чистила, — здоровенну купу цибулі.

Іваненко патрав баранця.

Владика бігав сюди й туди, виконуючи розкази Мамая, бо ж Ярини Подолянки дома не було, а челядь, як те й водиться в домі без літньої та сердитої господині, вже десь порозбігалась чи не до самої ночі.

Козак Мамай порядкував, немовби в себе дома, — хоч дому в нього ніколи й не було:

— Давай-но кітлик! — покрикував він на владику.

І превелебний, ледве знайшовши, притяг із хижі найбільшого казана й заходився його шкребти та мити.

— М’ясива сюди, Іваненку!

І пан алхімік притяг до печі щойно обпатраного барана, вже розрубаного й перемитого, чималого барана, того самого, що нині вранці його витягли з мішка, котрий висів під вікном у панни Ярини.

— Тягніть-но трішки оцту! — поклавши всю баранину в казан і трохи її в воді поваривши, покрикував Козак Мамай.

І отець Мелхиседек припер міцного оцту добренні дерев’яні коновки.

— Мало! — сказав Мамай.

І владика приніс іще одне відерце, а Мамай вилив його в той же казан.

— А ще води? — спитала Явдоха.

— Води більш не треба.

— Без води? — здивувалась матуся.

— Перцю мені, перцю! — гукав Мамай, і поблискувала проти вогню його сережка.

— Скільки ж тобі перцю? — спитав господар дому.

— Жмень із п’ять.

— Здурів! — ахнула Явдоха.

— Та щоб гіркий був! — наполягав Мамай.

— Є ось червоний, стручкуватий, — подавав єпископ. — Капсікум аннуум…

— Тертий?

— Авжеж!

— Сип сюди.

Отець Мелхиседек висипав вогнисту потерть у киплячий казан, і тонко змелений червоний перець, з парою злітаючи в повітря, зашибав у носи, і сливе всі зачхали, а найдужче Песик Ложка, що метушився там чи не моторніше за всіх.

— Ще мені перцю! — волав Мамай.

— Є ось чорний, піпер нігрум.

— Тертий?

— Тертий.

— Давай лишень. Сип, сип, сип!

— Ось перець білий…

— Ке сюди! А де ж кайєнський?

— Кайєнського, здається, в господі нема.

— Шкода!.. Тепер — цибулі, матінко!

— Аж ось і цибуля.

— Оце стільки? Мало. Мало! — потім горлав: — Агов, солі мені, солі, ваше преосвященство!

І превелебний пан єпископ ніс йому тую сіль.

Він аж захекався від метушні.

Скинувши рясу, лишився в новій козацькій сорочині лепського гаптування, що над ним немало попосиділа на дозвіллі його небога, Подолянка.

Палали березові дрова в челюстях варистої печі, аж уся хата гула…

Та метушня потроху вже вщухала.

Підсипавши в казан жменьку сухої гірчиці, докришивши на додачу ще який десяток цибулин, щільно накривши посудину, всі посідали біля печі на ослоні — та й чекали, принюхувались, смакуючи зарані добру козацьку страву.

— Славний буде борщ, — сказав, помовчавши, владика. Аж зітхнув, бо в його уяві вже випливали спогади про славне та відчайдушне життя, про мудрий на Січі борщ. — Добрий буде! — повторив він, принюхуючись.

— А звісно ж, добрий, — помовчавши, погодився Мамай. — Мудрий-таки борщ! От коли б іще сюди та яку жменьку отого анахтемського…

— Кайєнського? Нема ж…

— Та воно й так… — злякано озвалась Явдоха.

— Покуштуємо, — розгладжуючи русяву бороду, озвався коваль Іванище. — Правда ж, пане сотнику? — поважно спитав він у Михайлика.

— Атож! — поспішила за нього матінка. — Покуштуємо. Сотникам треба ж…

— Я сам, мамо, я сам! — аж розсердився, скраснівши, парубок. Він, може, навіть сказав би супроти матінки й гостре яке-небудь слово, коли б не прочинились двері та не став би на порозі архієрейської куховарні келійник, отець Зосима, добре знайомий уже нам куценький ченчик.

— Ваше преосвященство, — дляво промовив ченчик і спроквола вклонився.

— Що там? — спитав владика.

— Там, ваше преосвященство…

— Кажи-бо швидше!

— Сторожа… наші дівчата… — зволікаючи, сказав лемехуватий монашок і підійшов на один крок ближче до печі, що аж гула від вогню.

— Що сторожа?

— Ота дівоча сторожа… — повагом тяг тугоязикий монах.

— Ну? Ну?

— Дівоча сторожа… ота, що під орудою гончарівни… отої Лукії скаженої.

— Ну?

— Ота, що й під проводом небоги вашої, вельможної панни Ярини…

— Та що ж там сталося? — ледве стримуючи себе, щоб не лайнутись, допитувався розлючений до краю архієрей. — Кажи, що там таке?

— Вони зловили… — І ченчик загайливо переступнув іще на крок уперед.

— Кого зловили?

— Спіймали тобто…

— Кого ж?

— Тобто, я хочу сказати, злапали…

— Та кого ж?

— Взяли, тобто, в полон…

— Кого ж? Кого? Кого?

— Двох, превелебний мій пане.

— Кого двох?

— Німців.

— Ну?

— Рейтарів.

— Де ж вони їх застукали?

— Вони оце… — І забара, не кваплячись, знову пересунувся на крок уперед.

— Та кажи ж!

— Оце вже ввечері…

— Ну? Ну?

— Прокрались вони до міста…

— І що ж вони?

— Аж ось… — І загайко, марудячись, почав поволеньки обшукувати свої бездонні кишені. — Ні, тут нема, — ліниво сказав він сам собі і звільна поліз до кишені внутрішньої. — І тут нема… — І чернець знов та знов облапував себе з усіх боків, бо ж кишень у нього було безліч — у штанях, сорочці, рясі й підряснику. — Де ж це він є? — мнихувато питав він сам себе. — Немає й тут…

— Що ти там шукаєш? — втрачаючи терпець, загорлав архієрей.

— Папір, — помовчавши трішки, спроквола озвався монах. — Папір, ваше преосвященство.

— Що за папір, забаро ти чортова, прости Господи?!

— Аж ось, — знайшовши нарешті, спокійно й дляво проспівав ченчик і повагом витяг із-за пазухи аркуш цупкого паперу. — Вони малювали на цьому папері…

— Далі!

— …Де в нас — церкви…

— Далі!

— Де собор…

— Ну?

— Де млини…

— Не дляйся!

— Де замок… де другий… де вежі… де на озері гребля… а де з гарматами вали.

— Укиньте німців до пушкарні, — звелів воєначальник.

— Та попитайте, — додав Козак Мамай, — за чим вони прийшли до нас?

Куценький ченчик запитально поглянув на єпископа.

— Попитайте, — потвердив той.

— Воля владики, — знову вклонився келійник і, поклавши на стіл шпигунське малювання спійманих німців, помалу-малу позадкував до дверей.

— Маруда чортова! — вилаявся вслід владика й перехрестився: — Прости, Господи, на чорнім слові…

І всі замовкли знов.

Сиділи біля печі голоднісінькі, принюхуючись до знадливих пахощів киплячого козацького борщу: хто — з жаданням, хто — з цікавістю, а хто — зі страхом.

— Добрий буде борщ, — знову не раз і не два казав пан єпископ.

— А звісно ж, добрий, — помовчавши з хвилину, всякий раз відповідав Козак Мамай.

Мудрий борщ кипів уже в ключ; сичав, стікаючи на черінь. Бушував буйний вогонь, і бліде обличчя старого єпископа зашарілось, наче од вітру та сонця.

На лиці матінки ще відбивався страх: як то її синок? Чи ж він спроможеться ковтнути бодай ложку цієї нелюдської страви?

Мамай думками залітав кудись далеко…

Та й усі вони, мовчавши, там, біля печі, міркували — кожен про своє, а всі заразом — про одне, про війну.

Михайлик, о, Михайлик думав не про своє несподіване сотниківство, ні, він уже не думав і про вранішню свою біду, про зраду панни Подолянки, мислі його повертались раз по раз до некованих коней, до кашоварських казанів своєї сотні, до нестачі пороху та куль.

Михайликова неня думала про те, чому її синок, котрому так стало щастити, чому він журиться? Що скоїлося з ним цеї ночі, поки матінка, стомившися, проспала хвилину, коли він подався був кудись без неї? І про все про це думаючи, Явдоха без жалю картала себе за необачність, але ж найбільше турбував її тепер той самий сотниківський клопіт: чи ж добре нагодували козаків, чи ж перуть вони там зараз сорочки, чи ж полагодили підстрелену сьогодні гаківницю?

Русявий велетень Іванище, збентежений тим, що в нього в кузні вже кінчається запас заліза, подумував, чи не можна б перекувати на зброю залізну огорожу, що чудовим візерунком оточує господу пана Купи…

Мамай з Іваненком коли-не-коли перекидалися словом-двома та й знову задумувались над тією справою, котру вони мали негайно розпочати: над шуканням заліза, селітри та інших скарбів.

А владика… він думав чи не зразу про все, про що належить думати перед завтрашнім боєм заклопотаному воєначальникові…

Згадавши про щось вельми важливе, єпископ плеснув у долоні й гукнув до дверей:

— Гей, там!

Але ніхто не відгукнувся.

— Отче Зосимо! — знову покликав Мелхиседек.

За якусь хвилину ставши на порозі, куценький ченчик повагом уклонився:

— До розказу, владико.

— Знайди мені в городі спудея Прудивуса. І того вченого… пана Романюка.

— Де ж їх шукати, ваше преосвященство? — спиняючись по кожнім слові, спитав монах, і це баріння, і вся ота нудотна длявість його мови, тихоплавність рухів — усе це вже доводило владику замалим не до сказу, а взяти собі якогось іншого келійника він не зважувався з причин, що про них ми розкажемо згодом. — Де? Шукати де? — повторив монашок і знову вклонився його преосвященству.

— Мерщій!

— Я й так — мерщій, владико.

— Одним духом.

— Я й так — одним духом, владико.

— Приведи їх до мене. Іди!

— Іду, владико.

І куций поволеньки подибав до порога, неначебто ніс на голові цебро, в якому клекотів, паруючи, який-небудь окріп, смола а чи козацький мудрий борщ.

— Мені теж потрібен той Прудивус, — роздумливо мовив Мамай і зняв з казана покришку, щоб помішати довгою куховарською ложкою щиру козацьку страву.

Спудей Прудивус на ту пору — в шинку «Цур дурня в чарку», в задній кімнаті, де в шинкарочки Насті Певної стояли в запасі барила та сулії, він тут прощався з товаришами спудеями, які й досі не вирішили — йдуть вони з ним чи лишаються в Мирославі, прощався з поклонниками своєї кебети, що їх немало він придбав тут, показуючи добрим людям безжурного наймита Климка, прощався і з похмурим та заклопотаним Гнатом Романюком, прощався і з веселим сьогодні французиком Філіппом Сганарелем, який завше бував у журбі веселим і в радощах — сумним.

От йому й зараз було весело, тому що було сумно, як і всім оцим людям, котрі прийшли сюди пошапкуватися з лицедієм Прудивусом.

Він його вперше побачив, Пилип-з-Конопель, учора в час вистави, і зразу ж полонила душу запорожця щира вдача цього самим Богом обдарованого кумедіянта, і талант його, і сміливість, що помагали кепкувати з кривди, зла й неправди, хоч би хто носив їх у собі, хоч би й такий навіть страшний та небезпечний чоловік, як пан Пампушка-Стародупський, що його Прудивус нещадно висміяв учора перед громадою цілого міста.

І пан Романюк, і Пилип, і Йван Покиван, і Данило Пришийкобиліхвіст, і запорожці, що були тут, і ремісницька челядь, і прийшлі селяни, хоч і сиділи вони на барилах з оковитою, ніхто не хильнув у той вечір ні чарки: всі слухали, як славно читає щось Пилип-з-Конопель із товстенної ненаської книги.

Заприязнившися з веселим французом, Прудивус іще вчора просив почитати, перекладаючи а то й переказуючи, хоч трішки з товстенного роману Шарля Сореля «Кумедний життєпис Франсіона», бо одне з його видань Пилип, як відомо, возив у тороках разом з «Комічним романом» Скаррона, з українським Словником Памви Беринди та з французьким «Описом України» де Боплана.

Слухавши звечора початок «Франсіона», який заполонити міг би й не таке легке серце, як у Тимоша Прудивуса, спудей наш так захопився читанням, кумедними пригодами, всіма дотепами й непристойностями тої книги, що ладен був би й свій відхід до Києва відкласти, коли б не тягли його з Мирослава дві обіцянки: понести по Вкраїні листа до українського простолюду, що його вчений гуцул саме зараз для нього переписував, сівши в куточку цієї комірчини, а також і присягання Олексієві Ушакову — знайти по той бік озера вагітну дружину славного гармаша.

Вже пора була й кінчати читання пригод Франсіона, та Прудивусові все ще кортіло послухати — бодай сторінку, а потім ще та й ще, поки сам Філіпп Сганарель, стомившись, не сказав годі.

— Годі-таки! — підвівся й Прудивус. — Пора вже мені, панове товариство, рушати пора! — І він поклав у торбу дві товстенні книги, телячою шкурою обшиті, папушу тютюну, вінок цибулі, книша, баклаг з оковитою, мішечок з пшоном, в олії смаженим, та вузлик солі.

Спудеї, козацтво та й усі, хто був тоді в тверезій корчмі, вручали на дорогу, хто що мав — «аб амо пекторе», од щирого серця, всяке манаття й припас, а спудей тільки рукою відводив, не брав та й не дякував, такий був збентежений близькою розлукою з товаришами.

— Ти ж ладнався нам кумедію скомпонувати? — сумно зауважив Іван Покиван. — Про Адама та Єву кумедію? Ну?

Прудивус тільки змахнув рукою, не нагадуй, мовляв, — і, кінчаючи пакуватись, вкинув у торбу рушника та чисту сорочку, бо без того православний нікуди не рушить.

Так тужно було бідоласі лишати товариство в обложеному городі, що й не думав він про небезпеку, яка чигала за містом, турбувався тільки про долю спудеїв, що лишаються тут, про долю рідного міста, про старого батенька свого, про Омелька, що голуб його повернувся додому без листа, і Прудивус мало не плакав, а вже змінити нічого не можна було, бо він мусив-таки рушати.

— Що ж я там скажу, в нашій альма-матер? Ergo, базікатимуть в академії, що Тиміш Прудивус покинув товариство в біді…

— Звісно ж, базікатимуть, — охоче погодився Данило Пришийкобиліхвіст.

— А ти не зважай, — загарливо заперечив Іван Покиван, сам не помітивши, як у нього в руках туди-сюди неуважливо літають дрібні речі, що були напохваті. — Іди собі до Києва. А ми боронитимем Долину зубами й кулаками. «Унгвібус ет ростро», — як казав Горацій… Іди собі!

— Скажуть же, що я втік од війни.

— У самісіньку пельку ворогові? З тими листами? — спитав Філіпп Сганарель.

— Тебе ж, дурного, схоплять! — занепокоївся Покиван, беручи товариша за лікоть.

— Помре Адам — ні Богу, ні нам, — притис до себе його руку Прудивус.

— Та й прилюдно голову зітнуть… — бідкався Йван.

— Прилюдно ж! — жартував Прудивус. — «Корам попульо!»

— «Ін секуля секульорум!» Навік-віків!

— Амен! — озвався з кутка Гнат Романюк і, посипавши пісочком своє, нарешті скінчене писання, куди він протягом дня раз у раз додавав якісь нові слова, вручив цупкі аркуші Прудивусові. — Щасти Боже! — і старий гуцул обняв його і по-ксьондзівському благословив: — Тільки будь обережний, сину мій!

— Про що це ви, доміне?

— Про лютість і хитрість підступного ворога. Про кігті інквізиції. Про вогнища… я бачив їх у Ватикані, в Болоньї, у Відні, у Варшаві… про Джордано Бруно, що його не так давно спалили в Римі, на майдані Квітів, про Галілео Галілея, все життя мордованого в’язня інквізиції, котрого років з двадцять тому я… — і отець Ігнатій замовк.

— Ви його бачили, доміне? — скрикнув Прудивус.

Та й Покиван пересів трохи ближче до Романюка.

Спалахнули очі в Філіппа…

— …Я був у нього на віллі Арчетрі… коло Флоренції, де полонили його, голодного, сліпого, немічного, а багатого духом. Його дочка вже вмерла, і старий проказував свої останні мислі тихому каптурникові, домініканцеві, а той, допіру записавши все з голосу незрячого єретика, кидав у сусідній кімнаті кожну сторінку в вогонь, сповняючи веління інквізиції. Старий велет був певен, що лишить поколінням ще одну, найважливішу книгу — про одвічні закони світу, про будову матерії, про рух світил, продовження єретенної науки слов’янина Коперніка. Сліпий Галілео був певен, що трудне писання завершить гризоту його життя, і тільки це тримало страдника на світі, він диктував та й диктував ченцеві, потім, радіючи життю, обмацував нові та чисті аркуші не торканого пером паперу, які щодня підсовував йому тихий монах… — І, перевівши подих, Романюк провадив далі: — Бачивши пальцями, що рукопис росте й росте, той мученик не облишав роботи, бо ж нікому було сказати правду…

— А ви? — спитав Філіпп. — Сказали, падре?

— Не сказав і я! Але ж… і не треба було говорити… не треба ж було? Чи не так?.. Мене прислали туди, на віллу Арчетрі, з римським лікарем, від Ватикану прислали. поглянути: чи скоро ж той старий помре? — І Романюк знову замовк. — Тільки-но ми прибули, він попрохав перечитати вголос бодай одну сторінку з його нової праці, з товстенного стосу чистого паперу, що лежав на столі. Я взяв ті білі аркуші, зрозумів усю мерзенність злочину, але… Не міг же я старому прочитати його твір, котрого на папері не було? А Галілей…

Старий та сивий Романюк заплакав.

Всі, хто теє слухав, мовчали.

Поки нарешті Філіпп Сганарель не спитав:

— Що ж Галілей?

— Та що ж… — тихо відмовив Гнат Романюк. — Незабаром помер. Я був останнім з-поміж потаємних прихильників, останнім, хто… — Сльози знову здушили старому гуцулові горло. — Він сказав, прощаючись: «Я певен, сину, що наша Земля… що крутиться вона недарма: десь її, може… чекає краща доля».

Пан Романюк замовк.

Озвавшись нарешті, йогомость обернувся знов до лицедія Тимоша Прудивуса:

— Я хтів тобі сказати, леґіню, що вороги старого Галілея, вони є й наші вороги: і твої, і мої, і України, і Москви, і Польщі, і Словаччини, всесвітнє панство, грошолюби, вся ота католицька монашва… І ти, юначе, ідучи з моїм листом до врага в лабети, будь обережний. Вони є мудрі, а ти будь хитрішим! Вони — спритні, а ти май розум над них! Бо ж ти… в своїй молодечій легковажності… ти горлав сьогодні на все поле, що йдеш на той бік. А є ж на світі й зрадники, і шпигуни, вивідачі, підслухачі! Ось чому я прошу… — І панотець обняв молодика.

Пригорнув його до серця й Пилип-з-Конопель. І сказав:

— Я втік із Франції, втік від того ж ворога. Мій рідний Руан кипить ще й досі після повстання «босоногих», яке я бачив, бувши хлопцем. Та й моя власна шабелька немало завинила, в заколотах Фронди, проти влади короля. А мій язик… він, правда, був гострішим од моєї шаблі, але ж… не гострішим від твого лицедійського язика!

— Про що це ти? — спитав Прудивус.

— Ти так необережно вчора посміявся з пана Пампушки, мон шер, що добре ти робиш, тікаючи геть з Мирослава. Але ж і там…

— Чорти мене не вхоплять! Я ж тільки спудей…

— Ти йдеш, як воїн!

— Іду без ніякої зброї.

— А твій язик? А сміх? А лист оцей? Хіба не зброя? А тому… обережніше смійся! — і, схопивши до рук той же роман Сореля, похапцем перегортав сторінки. — Аж ось… послухай, що є зброя сміху! — І Філіпп Сганарель, на ходу перекладаючи твір свого жигуватого земляка і сучасника, почав читати восьмий розділ: — «Коли з-поміж усіх тварин сміх є властивий самій тільки людині, то я не думаю, щоб його було дано їй без причини і щоб не дозволялося ні самому сміятися, ані смішити інших. Правда… більшість зневажає жарти, не відаючи, що нема нічого труднішого, як мати в цьому ділі успіх….» — І Філіпп, перегорнувши сторінку, читав, перекладаючи, далі: — «І я знаю вельми дурноверхих людей, котрі не дістануть з мого твору ніякої користі і уявлятимуть собі, що я писав це тільки задля їхньої розваги, а не для того, щоб виправити їхні розтлінні звичаї. Ось чому мені скажуть, що для запобігання всьому цьому я міг би вишпетити пороки дошкульніше… але…в наш час не люблять голої правди, і я вважаю за аксіому, що варто інколи придержати язика, аби поговорити якнайдовше, бо бувають такі епохи, коли корисно вгамувати лихослів’я, побоюючись, коли б сильні світу сього не заподіяли вам неприємностей і не звеліли засудити вас на довічне мовчання. Я волію поступитися своїми дотепами, ніж своїми друзями, і хоч я й маю схильність до сатири, одначе ж намагаюсь прибрати її в таку приємну форму, щоб навіть ті, кого я зачіпаю, не могли на мене образитись. Але… чи ж оціняться, зрештою, мої старання?.. Із усіх, кого я знаю, тільки дуже небагато людей мають досить здоровий глузд, щоб міркувати про це, інші ж тільки забавляються гудьбою речей, красу яких вони нездатні осягнути. Коли віддаєш книгу на людський розсуд, то варто поставити в книгарні швейцарців, аби вони захищали її своїми алебардами, бо ж завше знайдуться нероби, ладні критикувати всяке друковане слово і охочі до того, щоб їх мали за знавців тільки за те, що вони кажуть: „Це все дуже погано“, хоч і не можуть навести ніякісіньких доказів. Нині кожен хоче корчити з себе любомудра, незважаючи на те, що невігластво ніколи так не процвітало, як у наш час, і не встигає школяр почути безпеку від різок, як, подолавши три-чотири французькі книжки, він береться писати сам і вважає, буцім він здатен перевершити інших. Все це було б дарма, коли б не принижували ближнього затим, щоб здобути шану собі, а до того ж не відкидали б геть усякий сором і не намагалися знаходити вади там, де їх нема… Якщо мене все-таки зважились би ганити, то тільки згаяли б час, бажаючи критикувати того, хто сам є критиком інших: чи ж варто тупити зуби об терпуг?»

Пилип-з-Конопель, можливо, перекладав би й далі, коли б лицедій Прудивус не перепинив його запитанням:

— Ти з усім тим згоден, братику?

— Не з усім. Я просто хочу, щоб зрозумів ти, яка то небезпечна річ — сатира. Я хочу, щоб ти, рушаючи до ворога в лабети… щоб ти там був обачніший, мій милий друже.

— Ось таким, як ти? — єхидно поспитав Прудивус.

— За свій меткий язик я мало не наклав головою… там, дома, у Франції. Аж довелось тікати!

— Ти думаєш, Пилипе, пощастить мене вговтати?

— Ні, — сумно зітхнув Філіпп, — не думаю.

— Тоді навіщо ж ти…

— Шкода твоєї голови. Бо ж мені хочеться з тобою здибатись колись у цім житті, а не в загробнім.

— Чому ж нам і не здибатись?

— Війна, бач!

— Я в свою смерть іще не вірю, — посміхнувся Прудивус і запросив: — Ерго бібамус! На дорогу!

— Хильнімо, — підтримали спудеї.

— Най Бог щастить, — благословив Ігнатій.

— Гей, шинкарочко! — покликав Іван Покиван, а коли всі випили, сердито буркнув: — Я піду з тобою.

— Куди… зі мною? — здивувався Прудивус.

— На той бік. До стану однокрилівців.

— Отак притьмом?

— А не притьмом, — посміхнувся рухляр. — Послухавши оце мудренне читання про небезпечність сатири, я раптом зрозумів, що йти нам треба разом. Щоби там… силою сміху, силою кебети нашої… зашкодити безчесним замірам гетьманиська, Гордія Пихатого, так зашкодити, щоб усе поспільство зрозуміло: по чий бік правда, по чий бік сам пан Бог! А наша привселюдна кумедія…

— Яка ж кумедія, коли ми з тобою, Йване, тільки вдвох!

— Я піду з вами, — озвався й Пришийкобиліхвіст, і всі так приємно здивувалися, бо ж ніхто від нього такої товариськості не ждав. — Я з вами, друзі милі! Так! — І пан Данило мальовничо віддав чолом.

— Ну що ж… — не дуже й зрадівши, пробелькотав Прудивус, бо не полюбляв-таки товариша, а тому не дуже і вболівав од близької з ним розлуки.

— Оце й добре, що разом, — зрадів простодушніший і довірливіший Іван Покиван та й підніс угору михайлика: — Хильнімо!

Випивши, вийшли на вулицю і тільки тут помітили, який періщить дощ.

— Девкаліонів потоп, — похмуро сказав Пришийкобиліхвіст. — Може, вийдемо не сьогодні, а завтра?

Йому ніхто не відповів.

Виступити з-під стріхи в першу мить було не так і легко, бо треба ж було наче в холодну річку пірнати, і всі на хвильку затримались на порозі шинку, спудеї ще й пісні заспівали, здавна знайомої української пісні «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде», перелицьованої на латинський кшталт: «Ет тонат, ет бромат, плювіумкве целюм дат: а хто ж мене, молодую, меум домум редукат?»

Іван Покиван, підспівуючи, подався попід стріхою вздовж стіни шинку за якоюсь там природною справою, коли натрапив за причілком на чиєсь тіло.

Нахилившись, він помацав, згріб мокру солому, якою воно було вкрите, і переконався в тім, що тіло мертве.

— Світла сюди! — гукнув товаришам Покиван.

Спудеї з козаками, відчепивши олійного ліхтаря, що хитався за вітром над дверима шинку, присвітили до закоцюблого й побачили, що то — Панько Півторарацький, довготелесий рудь, котрий так браво нахвалявся ночувати з Настею Певною.

— Переночував! — зірвав з голови шапку Прудивус.

Не встигли збентежені люди гукнути Настю-Дарину, не встигли до пуття спитати в шинкарки, що могло статися з Паньком і як він потрапив туди, де його знайшов Покиван, не встигла шинкарочка до ладу щось відповісти, як раптом Панько Півторарацький сів і протер баньки.

— Де це я? — спитав він, придивляючись при тьмянім світлі до спудеїв. — Хіба й ви всі дали разом зі мною?

— Що дали?

— Дуба.

— Тю на тебе! — жахнувся Пришийкобиліхвіст.

— Агій! — покрикнув і Романюк.

— Я повернувся звідтіль, — просто сказав Панько. — Оце зараз. Ще й пальці, бачите, не гнуться. Тільки-тільки — звідтіль…

— Звідкіль? — спитав недавній католицький панотець.

— З того світу, — просто відповів Півторарацький.

— Чого ж ти повернувся? — спитав і Прудивус.

— Замкнено там.

— Що замкнено? — спитав Покиван.

— Ворота до раю, — відказав рудий.

— Як то замкнено? — здивувався гуцул. — Що це ти таке верзеш?!

— Святий Петро, бач, подався кудись на грішну землю та й заніс десь від райських воріт золотого ключа.

— Ти при своєму умі? Варнякаєш…

— При своєму, — сказав, підводячись, Панько. — До раю мене не пустили. От я й… той… повернувся додому. Надто вже їх там багато… Війна ж! А всі, кого вбили, потрапляють до раю.

— Але тебе ж не вбили? — спитав Романюк.

— А від чого я вмер був? Од горілки ж! А всі, хто дуба дає від горілки, всі вони… Таж ось спитайте в пані Смерті! Чи не так, Одарочко? — І він обернувся до Чужої Молодиці. — Скажи їм, серденько! Чи не так?

— Перепився-таки! — сердито сплюнула шинкарка, хутко відступила геть і сховалася в шинку, навіть двері за собою замкнула.

— Здурів-таки рудий, — посміхнувся Прудивус. — Таку приємну молодичку… і раптом називає Смертю!

— Вона ж таки — сама-самісінька…

— Піди проспись! — порадив Покиван.

Втративши цікавість до воскреслого з мертвих Панька, що перепився аж до такої дурної нісенітниці, всі одвернулись од нього, дожидаючи, коли ж хоч трішки вгамується злива, аж помітили разом, як з’явився біля шинку, весь мокрий, куценький ченчик, патлатий отець Зосима.

Прудивус, закинувши за плече свою подорожню торбину, хотів уже рушати в путь — разом з Пришийкобиліхвостом і Йваном Покиваном, — коли каптурник його зупинив.

Взявши лицедія за рукав, патлатий звільна мовив:

— Там…

— Піди ти під три чорти!

— Там владика…

— Що владика?

— Кличе.

— Кого?

— Тебе, мартоплясе.

— Куди?

— До господи. До архієрейської. Мерщій. Та й вас, — додав монах, беручи за рукав мандрівного гуцула Романюка. — І вас! Кличе. Владика. Просить до себе. Нум!

Ось так Прудивус із товаришами, а з ними й Гнат Романюк, брьохаючи в темряві по калюжах, рушили під дощем на Соборний майдан, до господи єпископа.

А там…

О, там уже доварювався жаданий борщ, щирий козацький мудрий борщ.

Украй зголоднівши, всі принюхувались, чекали, коли ж доспіє.

Аж дощу за вікнами не чули!

Почули тільки, коли рипнуло в сінях, а потім щось загрюкало і в двері куховарні, що на них, як і годилось тоді, був намальований бравий Козак Мамай.

— Кого це там чорти несуть? — гукнув до дверей Іваненко, алхімік.

— А несуть! — озвалась від порога мокра, як хлющ, Лукія.

— Тільки не чорти несуть, а чортиці, — додала, вступаючи до куховарні, Ярина Подолянка, від ливного дощу теж мокрісінька, і вносячи з дівчатами брудний лантух, в котрому кумедно борсалося щось живе й сердите.

— Знов когось піймали? — ледве стримуючи сміх, спитав архієрей. — І що це у вас за звичай такий: кого не спіймаєте — цок у лобок та й у мішок?

— Ми ж таки — дівчата! — скрасніла Лукія.

— Та й що?

— Ніяково ж нам чоловіків та голими руками брати!

— Хіба що так, — погодився владика.

— Аякже! — у якомусь гарячковому збудженні пирснула панна Ярина, стріпнувши руками, а з пальців злетіли на підлогу бризки дощу, аж наче задзвеніли, мов скляні, та і вся вона, з рукою, перев’язаною білим завоєм, з такою ж пов’язкою на голові (після сьогоднішнього бою), була мовби скляна, якась напружена й прозора. Здавалось, буцім панна пашить тим нездоровим палом, котрий буває при гарячці, яку звуть вогневицею.

Самовладна врода Ярини яскріла в ту хвилину ще зазирніше, як завжди. Її пружисте, гнучке тіло, щільно обліплене мокрою від зливи шовковою сукнею, немов голісіньке, обриси вихилястого стану, чіткий і промовистий рух довгастої руки — все це справляло таке враження, начебто Михайлик бачив цю панну вперше, така вона була незвичайна зараз і навіть якась чудна.

— Кохайлику, здоров! — вздрівши біля печі молодого ковалика, голосно привіталась панна, і якийсь короткий просвіток, непевною блискавкою сяйнувши в її очах, не зігрів скривдженого парубка, коли вона спитала: — Чого такий сумний? — мовби й не вона сьогодні одвернулась від нього, мовби й не вона вночі парубка цілувала, мовби й не вона до ранку про нього думала. — Чого такий нудний? — повторила панна і засміялась, і знову здалося, ніби дрібні скляночки задзвеніли по підлозі, розбиваючись, як допіру бризки з її рук.

Отець Мелхиседек стурбовано помацав своїй племінниці лоба, аж наче руку попік жаром, яким горіла дівчина.

— Одведіть у ліжко, — звелів архієрей дівчатам, і ті скоренько потягли її до внутрішніх покоїв, хоч панна і опиралась, а всі, хто лишився в куховарні, стурбовано дослухались до рипіння дубових сходів, що вели на горішній поверх архієрейського дому.

Іван Іваненко, поглядом спитавши владику, поспішив за дівчатами, бо цей алхімік був, як на ті часи, й видатним лікарем, котрий чудово знався на цілющих травах України.

Коли все на поверсі стихло, коли дівчата повернулись, єпископ, трішки помовчавши, кивнув їм на мішок, а поки ті зубами розв’язували тугий вузол сирового ременю, питав у гончарівни:

— Де ж ви його схопили?

— Під дощем, — потай блимнувши на Козака Мамая, відмовила дівка.

— Що ж воно таке?

— Хтозна ж… Копало щось під Мамаєвим дубом, бо там, кажуть люди, чи не скарб закопано колись. А дощ! А темно ж! От ми й питаємо: хто це тут, мовляв, у грязюці порпається? А воно якось так не по-людськи як загарчить на нас… От ми перелякались та його в мішок, та й сюди.

— А може ж, воно й не людина? — спитав, підморгнувши вусом, Козак Мамай.

— Певна річ! Ні, не людина.

— А що ж воно? Собака?

— Ні.

— Нечиста сила?

— Ні.

— Та що ж?

— Який-небудь панок…

Покіль дівчата розв’язували, Кохайлик, про все забувши, втупився в двері, що за ними зникла Ярина, і в уяві сяяли віясті очі, брова дугою, мріла тоненька постать, але він міг витріщатись на двері скільки заманеться, бо уваги на хлопця ніхто вже не звертав: усі дивились на те диво, що його дівчата витрушували з мішка.

— Хто ж це? — допитувався Мелхиседек і аж руками об коліна вдарився, побачивши, як із мішка, разом із брудною та мокрою соломою, витрушують самого пана Демида Пампушку-Купу-Стародупського.

— Чого це ти туди вбрався, пане обозний? — регочучи, спитав єпископ.

— Чолом! — ніби й не чувши, вклонився пан Пампушка так бундючно, неначебто це зовсім і не його зараз витрусили з мокрого мішка, немовби це й не він увесь був зараз у соломі та в пір’ї.

— Дозвольте йти, пане полковнику? — спитала Лукія.

— Ходіть здорові, — одпустив дівчат єпископ.

Виходячи з архієрейської кухні, дівчата чемно вклонились, а потім, обережно скрадаючись, порипали сходами нагору — дізнатися, як там ведеться панні Подолянці.

Пан Пампушка-Стародупський, потрапивши з-під хлющі до теплої кімнати, де весело палахкотіло полум’я в челюстях печі, вже принюхувався, аж кінчик носа йому ворушився, аж ніздрі роздимались, мов у Песика Ложки.

— Лепсько пахтить, — обізвався обозний.

— Ти краще скажи — за віщо тебе вкинули в лантух?

— Був дощ…

— Сховали тебе від дощу?

— Було досить темно.

— Чого ж ти мовчав?

— Я не мовчав. Я лаявся.

— А-а, — засміявся єпископ. — Такий ти важний пан! — І спитав: — Якщо дівки не впізнали тебе, чом же не сказав їм, що це — ти?

— Щоб не впізнали: не личить же панові обозному — з лопатою.

— Що ж ти робив під моїм дубом? — спитав Козак Мамай.

— Копав.

— Льох? Криницю? Яму — ближньому? Чи, може, скарб?

— Таке й скажете!

— Потаємно? Серед ночі?

— А вдень у мене тепер клопоту: і хліб печи…

— І горілку смокчи?

— І… шаблі гартуй…

— І воли гуртуй? — І Козак Мамай, кепкуючи, заспівав: — І хліб пекти, й по телята йти, якби мені, Господи, дукачі знайти! — і зареготав, аж мурашки пішли по спині в обозного: — Знайшов, пане? Казана з дукачами? Знайшов?

— Поки що ні.

— Чого ж ти такий веселий? Та й чепурненький сьогодні, як мазничка? Гарний, як комин навиворіт?

— Тобі смішно! Але ж це — біс батька зна що! Хапають якісь божевільні дівки… А кого хапають? Самого пана обозного!

— Чого ти репетуєш? — спитав єпископ.

— Я хвилююсь!

— Приємно бачити, — мовив, посміхнувшись, єпископ. — Це ще колись Лукрецій сказав: «Приємно, коли море хвилюється».

— Але ж неприємно, — підхопив Мамай, — неприємно, коли калюжа думає, що вона — море! Цього ваш Лукрецій не казав?

Пан обозний помулявся і став хапати дрижаки.

— Замерз? — спитав єпископ.

— Замерзнеш тут! — огризнувся обозний і, принюхуючись, поспитав: — А що пак ви тут варите, панове?

— Просимо до гурту, — призволив єпископ.

— Смачненьке щось? — і витяг з-за халяви срібну ложку.

— Козацький мудрий борщ! — відповів Козак Мамай і замалим не пирснув, побачивши, як пан обозний зблід, як сховав ложку, як зразу ж заспішив додому:

— Мені пора!

— Чого так раптом?

— Дружина молода. Чекає…

— Підожде!

— Е-е, — щасливо посміхнувся Пампушка. — Коли б ти мав таку знадливу жіночку! Та коли б вона тебе ось так любила! — І пан обозний, весь у пір’ї й соломі, запишався, мов сучка в човні, бо й справді він був цієї ночі вперше ощасливлений таким бурхливим і для пана Купи несподіваним нападом кохання пані Роксолани, яка вже приступила до здійснення свого підступного заміру: надто ретельним виконанням шлюбного обов’язку зжити зо світу підтоптаного мужа. І, звісна річ, нічого ж не відаючи про замах на його життя, пан Купа-Стародупський щиро тішився наглим щастям.

Аж навіть щебетав оце тепер перед самотнім бурлакою Мамаєм.

Аж хизувався.

І казав:

— Не знаю, що й робив би від таких шалених любощів! Скарби шукав би! Воріженькам голови стинав би! Їв би та пив би без упину, без утоми, без міри! — і знову повів носом, але, знов занюшивши гемонський запах мудрого борщу, спрожогу рвонувся до дверей.

— А скуштувати борщику? Пане обозний? — спитав Козак Мамай.

— Зникла хіть до їжі.

— Страви козацької злякався?

— Не те, щоб злякався… — І пан Пампушка, схилившись до вуха Мамаєві, сказав нишком: — Я боюсь… коли б після такого міцного харчу… боюсь, що я не зможу…

— Чого не зможеш? — так само пошепки спитав Мамай.

— Коло жіночки… — І пан Пампушка скраснів, як юнак, як варений рак. — То я піду! — і знову рвонувся до дверей.

Але в ту мить до куховарні вступили один за одним куценький ченчик, Прудивус, отець Ігнатій Романюк, Іван Покиван і лютий-прелютий Данило Пришийкобиліхвіст.

— Прошу до столу, панове, — запросив владика, і бідолашному панові Купі нічого не лишалось, як знову витягти ложку та й сісти разом з усіма до кухонного столу, на якому вже парував під покришкою здоровенний казан.

Владика спитав:

— Може, по чарці б?

— А чого ж! — озвався пан обозний, бо ж треба було набратися сміливості перед козацьким мудрим борщем.

Владика, господарюючи, заходився наливати, а Козак Мамай зітхнув:

— Ой владико, милость твоя велика, та… чарка мала!

— Можна й більшу, — погодився Мелхиседек, налив більшу, але Мамай одвів рукою:

— Січовикові на війні не слід.

Пампушка з подивом зиркнув на Козака:

— Кажуть же, що ти — по два барила враз!

— Балакають, — кивнув Мамай.

— Тебе ж, Козаче, — провадив далі Пампушка, — на всіх дверях, по козацьких хатах, — та й до дверей куховарні обернувся, — малюють тебе з чаркою?

— Малюють, — розвів руками Козак Мамай. — Ого! Ще й не таке в народі намалюють чи розкажуть! Чув же я від людей, буцімто Козак Мамай прожив на світів — невідь-скільки год. А я ж — отак, як бачите: все сорок та й сорок! — та й хитрувато посміхнувся, так що не втнеш — жартує а чи правду каже він, оцей химерний козарлюга.

— Отак і не хильнеш?

— Хотілось би до скляного бога прикластись, та ба!

— Ти ж сам казав, що після бою можна.

— Після сьогоднішнього — можна, але ж перед завтрашнім… Січовикові ж, бач, трудніше від денця. Правда ж, отче Зосимо? — звернувся він до куцого. — Вам коли чогось не велено, то ви мерщій до келійки та й… нишком? Так? А січовик — усе проміж людьми. Ні запаски, ні чарки! Та й совість козацька проти чернечої — не така вже й чорна. Та й січовий закон — дужчий від Божого: на війні — ані краплі! Хай би там що казали про запорозьких братчиків…

— То хильнемо й без тебе, — погодився владика.

— Та й без нас, — додав, кивнувши на спудеїв, Тиміш Прудивус. — Нам пора вже рушати.

— Тоді борщу?

— Борщу то й борщу, — погодився Тиміш і витяг ложку. — Для зважливості в дорозі такий мудренний борщик — ого-го!

Мамай посунув на середину стола гарячий казан, що від нього аж дубова стільниця ввігнулась, зняв покришку, і пряна пара козацького борщу вдарила в носи до сліз, аж гавкнув під столом бувалий Песик Ложка.

— Ну що ж… — прорік єпископ і взявся до чарки. — Дай Боже!

Хто хотів, той випив, і всі ті добрі люди, попідкручувавши вуса, щиро заходились коло мудрого борщу.

— Ач! — поважно мовила Явдоха. — Кому ж і їсти мудрий борщ, коли не нам, не сотникам?! — І ненька з виразним побоюванням позирнула на сина, бо знала, звісно, що за пекельна річ — мудрий козацький борщ, якого Михайликові зараз доведеться скуштувати в перший раз.

— Та й добрий же борщ! — ледве передихнув старий Гнат Романюк, вимушено помовчавши після першого враження, яке часом буває враженням найдужчим.

— Добрий, — погодився й коваль Іванище. І хоробро сьорбнув іще та й ще.

— От коли б сюди ще й перцю кайєнського, — почухав собі оселедця Козак Мамай. — Коли б…

— Добре й без нього, — зострахнулась Явдоха, з осторогою озирнувшись на сина.

Але пан сотник досить спокійно мовив:

— Глотку… пазурами… чортяка… рве!

— Ого! — погодився, смакуючи, москаль Іванище. І висловив здогад: — Воляка або коняка, гляди, й не здужають цього борщу?

— Сконають, — упевнено потвердив пан єпископ.

— Іменно сконають, — погодився і алхімік Іваненко, входячи до куховарні і знаками заспокоюючи владику, що з небогою все гаразд, що вже спить, мовляв. — Сконають без покаяння! — І він сьорбати заходився мудренний борщ так залюбки, ніби й не було в нім ніякої пекельної сили, бо ж хіміки, нівроку їм, звикають ще й не до таких міцних речей, як перець.

— Сконає воляка, — погодився, старанно кутуляючи погано вварене м’ясо, Романюк.

— Тільки чоловік од нього й здоровшає, — тоненьким від перцю голоском промовив єпископ, бо вже ж одвик за стільки років од щирої запорозької їди.

— Та й чоловік не всякий, — лукаво блимнув Козак на Пампушку, котрий ложкою раз по раз ніби й набирав потроху, але не сьорбнув ще нітрішки. — Доброму лицареві то воно здорово, а от який-небудь…

Пан обозний, щоб уникнути глузування, таки сьорбнув борщу. Очі полізли на лоба, вирячилися, вибалушилися, але зусиллям волі Пампушка примусив себе проковтнути нелюдський наїдок, бо в роті його тримати було ще тяжче, ніж ковтати.

— Доброму лицареві чи ковалеві воно, гляди, й здорово, — повторив Мамай, — а який-небудь шляхтич, канцелярист, паничик пещений, який-небудь угрин або німець, ті, гляди, вмруть.

— Іменно вмруть, — погодився й Гнат Романюк.

— Ні, не візьме німця нечиста сила, — мовив алхімік, — ще чоловік і поздоровшає.

— Ох, — бідкався Мамай, — іще трішки б кайєнського перчику!

— А німчин і без перцю пропаде по третій ложці, — наполягав Романюк. — Я їх натуру знаю: пропаде по третій ложці!

— Гав-гав! — почувши своє ймення, озвався Ложка під столом.

— Чого тобі, друже? — спитав Козак Мамай.

Та Ложка не відповів, тільки з виразним докором поглянув на свого володаря.

— Борщу й тобі?

— Гав-гав! — зрадів собачка.

— Сконаєш, Ложечко, — відмовив Песикові хазяїн, але все-таки жбурнув йому під стіл шматок наперченої баранини.

Але пес, нюхнувши, відскочив і злякано загарчав.

— Навіть собака…

— Боїться!

— А німець не сконає все-таки, — наполягав алхімік. — Вони — вояки справні!

— Чого сперечатись! — кутуляючи тверду від оцту баранину, озвався Мелхиседек. — Зловили ж наші дівчата двох рейтарів? Можна б і спробувати, — і владика тричі плеснув у долоні: — Отче Зосиме, гей!

Коротенький монашок зразу ж виступив на середину куховарні з кутка, де він стояв чи, як він сам казав урочисто: «був присутній», і дожидав розпоряджень.

— До розказу, владико, — схилив голову ченчик.

— Як там німці?

— Мовчать.

— Обоє?

— Мов у роті вода. В одного. В роті. Вода.

— А другий?

— Дурня…

— Що дурня?

— Вдає. Той. Другий. Цибатий. Дурня клеїть.

— От і приведи лишень сюди отого другого. Та мерщій!

Куценький ченчик уклонився його преосвященству і повагом вийшов.

Прудивус підвівся:

— Нам уже пора в дорогу, — сказав він, і лицедії всі троє, поскладавши біля грудей руки пригоршнями, підступили до архієрея по благословення на дорогу.

— З батеньком ти вже попрощався, голубе? — І архієрей, зволікаючи хвилину розставання, не поблагословив його, а лише поклав молодикові руку на плече. — Ну?

— Ні, владико, — і голос Тимоша затремтів. — Не прощався з батеньком…

— Коли ж? — І пан полковник, розмовляючи, одводив його потроху від печі й від цікавого вуха лицедія Данила Пришийкобиліхвоста.

— Не хоче він мене, мартопляса мерзенного, бачити, ваше преосвященство. Не хоче…

— А ти знаєш, Тимоше… голуб отой, Омельків… прилетів? Без листа прилетів! Голуб!

— Знаю, владико, — озвався нарешті Прудивус, одриваючись од своїх невеселих думок.

— Лишаєш батенька в таку гірку хвилину?

— Я тепер йому стану ще більш осоружним: двоє синів загинуло… люблені. А мартопляс, ганьба його, живий?! Ні… мушу йти геть!

— То слухай же… — І пан полковник, ставши з Тимошем осторонь, швиденько розповів йому про своє писане послання до простих людей України і, доручивши йому кілька важливих воєнних справ — до вірних народові полковників київського та чернігівського, до якихось невідомих спудеєві селян, козаків та священиків, що їх треба було навідати дорогою на Київ, дещо переказати просив і ректорові Києво-Могилянської академії, преосвященному Іоанникієві Галятовському, давньому та вірному прихильникові Москви, що з ним отець Мелхиседек перебував у певній дружбі — ще з часів свого козакування.

Все оце молодикові втовкмачував владика хутко, вже хотів був, нарешті, благословити їх у дорогу, коли помітив, що від мокрих після дощу спудейських кунтушів здіймається легенька пара.

Вони були ще мокрі від зливи, мандрівні лицедії, і на фарбованій підлозі після кожного кроку полишали невеличкі калюжі.

— Перевдягніться, хлопці, — запропонував архієрей.

— Ніч тепла, превелебний пане, — відмовився Йван Покиван. — Та й на довгаля оцього, — кивнув він на Прудивуса, — одежини так зразу й не прибереш.

— Дам йому свого жупана запорозького.

— Однокрилівці ж його, владико, в жупані злапають як стій, — заперечив коваль Іванище. — Вони ж залюбки запорожців саджають на палі.

— А коли надягти кунтуша?

— І з кунтуша — геть душа! — озвався Козак Мамай.

— Нам би їх так перебрати, щоб рідна мама не впізнала, — роздумливо проговорив пан сотник, а Явдоха схвально покивала головою. — Щоб ніяка нечиста сила не зайняла його по той бік озера… — і додав, трішки подумавши: — Може, перебрати б його… за попа?

— Цей недостойний спудей, — докірливо зауважив Данило Пришийкобиліхвіст, — він іще й школи попівської не скінчив. Як же можна…

— А ви його — своєю архіпастирською рукою, владико! — порадив Іван Покиван.

— Гріх! — одмовив єпископ.

— А чи не перебрати нам його, — почав Михайлик, — за німецького рейтара?

— Ого! — здивувався Мамай. — Скрізь пройде так, що ніхто й не вгадає… Ну-ну!

— А двох товаришів своїх, — додав Михайлик, — хай пожене туди, як полонених мирославців.

— Де ж мені взяти німецький шолом? — не дуже приємно вражений такою, як ми тепер сказали б, перспективою, спитав Прудивус. — І забрало ж? І панцир? Наколінники? Щит? Не грабувати ж убитих!

— Ви, владико, веліли ж до цюпи вкинути двох живих німчаїв? — нагадав полковникові новоспечений сотник.

— Їх зараз приведуть сюди, — погодився єпископ, і всі дожовували тверду баранину мовчки, зосереджено поглядаючи на двері.

— Баранина не дуже й уварилась, — ліниво жвакаючи щербатими зубами, промовив Іван Іваненко, алхімік.

— В міцному ж оцті й не ввариться як слід, — пояснив Козак Мамай. — Така вже ця страва.

— Сутугувата баранина… — озвався й Іванище.

— Хіба ж це не свинина?! — раптом аж скрикнув Михайлик і закашлявся, бо похлинувся мудрим борщем.

— Хто ж таки варить свинину в козацькім борщі!

— А звідки ж ця баранина? — пополотнівши, спитав пан сотник.

— Зарізали сьогодні барана прездорового, — відповів алхімік.

— Якого барана? Чи не того, бува, що вранці…

— Під вікном у панни Подолянки… — вихопив йому з губи Козак Мамай.

— Знайшли в мішку?!

— Хороший був покійник, — шкилюючи з пана сотника, розгладив вуса Козак.

— Який покійник?! — аж зойкнув молоденький сотник.

— Баран отой.

— Але ж то був… — і наш Михайлик мало не задихнувся. — То ж був ніякий не баран!

— Що ти верзеш? — сполошилась Явдоха, котра досі, як і годилось паніматці в гурті чоловіків, трималась осторонь і до розмови не втручалась, а тепер стурбовано помацала лобище сотникові, бо ж була певна, що це триклятий борщ довів її синка до марення. — Схаменись, лебедику!

— Але ж то був… і справді не баран!..

— А хто ж?

— Отой жевжикуватий шляхтич.

— Пан Оврам Роздобудько?!

В архієрейській кухні всі ахнули, а пан Демид закашлявся й замалим не подавився.

Коли пан Романюк, прочумавшись, роззявив рота, щоб спитати щось, прочинилися двері, і келійник Зосима, переодягнений в сухий підрясник, бо дощ уже пройшов, увів до хати високого німчина, сливе такого ж цибатого, як і Тиміш Прудивус, з руками, скрученими за спиною й прип’ятими до мотузка, що його тримав куценький ченчик.

— Скинь путо! — наказав архієрей.

— Воля владики, — блимнув ченчик, але, нагнувшись, заходився-таки розв’язувати зубами на руках спійманого шпигуна тугий вузол, хоч і боявся, що німець схопить його за ніс.

Як тільки путо впало, цибатий німчин випростався, випнув груди і став такий пихатий, аж засяяв на ньому пишний рейтарський одяг. Він, мабуть, іще важніше набундючився б, коли б не так хотілось їсти, а від міцного духу запорозького борщу німчаєві аж у голові замакітрилось, і він так облизався на казан, ніби його сюди для того й запросили, щоб смачненько нагодувать.

Тицьнувши себе в пузо, германець поважно проговорив:

— Барон Бухенвальд.

— Ого! — здивувався Ігнатій.

А пан барон був прикро вражений, бо всі ці козацькі дикуни, як видно люди звання підлого, свинота якась, не скочили й не віддали йому чолом.

Ще більше розгнівався рейтар, коли старий чорноризець сказав по-німецькому:

— Роздягайся.

— Скидай штани! — виразним жестом пояснив Козак Мамай, а за хвильку, спритно витрусивши німчина, передав його панцир Прудивусові, і той почав перебиратися в пишні рейтарські шати, а німець — у скромний одяг лицедія.

Хвацько дзенькаючи срібними острогами, Прудивус, перевернувшись нараз на браного найманця, підійшов до столу, де стояв прим’ятий стільник із мореними бджолами, взяв кавалок меду й вимастив свої розкішні вуса, закрутив їх сторч, по-рейтарському, і, прекумедно вклонившись колишньому баронові, спитав:

— Чи схожий, майн гер?

Та німчин відповів не до речі:

— Я є голодний, — і потягся до стільника.

Ніхто на те уваги не звернув, бо знову підступили до владики по благословення — Прудивус, Покиван і Данило.

Кожного перехрестивши — обома, як і належить архієреєві, Мелхиседек почав був:

— Ну, лебедята… — та й більше не сказав нічого, бо задрало в горлі: чи від козацького борщу, чи, може, ще від чого, хтозна…

— Знов анахтемська люлька погасла, — як і завше в збентеженні, пробурчав Мамай і одвернувся.

— Казали ж, владико, дасте й своє послання ко черкасам? — стиха нагадав Прудивус.

Владика мовчки вийшов до свого покою, за хвилину повернувся з кількома аркушами й простяг їх мартоплясові.

— Читатимемо всюди простим людям, — стиха мовив Тиміш, цілуючи владиці руку.

— Та й з Богом! — востаннє перехрестив пан єпископ.

— Рушили! — кивнув своїм Прудивус.

— Візьми, Тимоше, й мого Ложку, — сказав Мамай і звернувся до Песика: — Га? Ложечко? Чи не так?

І Песик Ложка гавкнув.

— Він піде з вами.

— Навіщо? — здивувався Данило Пришийкобиліхвіст.

— Потаємні знає стежки. Проведе. А коли в скрутну хвилину потрібна буде поміч, пришліть його до мене. Згода?

Песик Ложка знову гавкнув.

А спудеї, позабиравши біля порога свої мокрі торби, виступили за двері й зразу ж рушили в смертельно небезпечну путь.

— Щасти вам Боже! — гукнула вслід Явдоха.

— Амінь! — проголосив єпископ.

Пан Романюк лише тяжко зітхнув.

А Песик Ложка з порога озирнувся на свого Козака Мамая, поглянувши величезними очима, повними сліз.

— Прощавай, Ложко! — сказав Мамай. І стиха повторив: — Ложечко!

Ще було чути дзенькіт срібних острог Прудивуса, і всі мовчали, проводивши слухом, а потім і думкою трьох мандрівних лицедіїв, — мовчали, поки бундючний барон знову, нахаба, не нагадав про себе:

— Я є голодний, — сердито проголосив він.

— Бачу, — сказав єпископ. І чемно спитав: — Як ви опинилися в нашім городі?

Пан рейтар не відповів.

Тоді спитав, од стримуваної люті червоніючи, Козак Мамай:

— Звідки ж це ви такі важні прийшли?

— Ми не прийшли, а приїхали, — ледве тулячи й спотворюючи слова, зухвало заперечив барон, вирішивши, видно, все-таки не мовчати — в певній надії, що за те йому ці дикуни дадуть швиденько попоїсти.

— Чого ж ви сюди приїхали? — пресердито спитав молоденький сотник, який іще не встиг навчитись дипломатичних тонкощів у стосунках з панами іноземцями. — Чого приїхали?

— Та ми й не приїхали, — знову заперечив полонений рейтар. — Нас привезено. Ми на службі.

— За скільки дукатів? — дедалі більше втрачаючи терпець, спитав єпископ.

— Не дукатів, а талярів, — незворушно відказав полонений.

— А за дукати, флорини, піастри й карбованці не продаєтесь?

— Ми не продаємось, а наймаємось, — з лагідним докором заперечив барон. — Германські рейтари мають звичай служити в найманих полках будь-яких держав Європи чи навіть Азії.

— Чого ж то вас чорти повсюди носять?

— Звикаєм воювати на землях усього світу.

— Дорога плата.

Та рейтар супокійно відповів:

— Буде ще дорожча.

— А по нашій, по вкраїнській землі вам не страшно хіба ходити? — спитав пан сотник.

— Ми ще не ходимо по вашій землі. А тільки вчимось… по ній ходити.

— Навіщо ж вам така наука? — не вгавав Михайлик.

— Щоб навчитись ходити далі.

— Куди ж це?

— До Москви.

— А ще?

— До Індії.

— А ще?

— В Китай.

— Лізете, мов сарана, — сказав пан сотник.

— А ви не стійте на дорозі. Сунуть монголи чи татари на Європу, а на їхній дорозі — ви! Ідемо ми війною на Схід чи на Москву, а на дорозі — ви!

— Тьху, нечиста сила! — вилаявся єпископ. — Це, видно, бестія — не з простих.

— Ми всі — не з простих. Ми — німці!

— Годі вже розбалакувати, — посміхнувся Козак Мамай. — Дай-но йому борщу.

— Стривай! — І превелебний спитав у німця: — Ви щось малювали на цьому папері?

— Не малювали, а креслили, — знову заперечив німчин, мовби сидів у ньому якийсь національний чорт протиріччя. — Креслили, а не малювали!

— Тьху, харпацька душа! Та що ж ви за люди? — спитав Козак Мамай.

— Ми не люди, — відмовив рейтар.

— Та хто ж ви?

— Я вже сказав: ми — німці.

— Амінь! — кивнув єпископ і, взявши найбільшу ложку, провадив далі: — Та коли вже ви — німці, коли вас принесли чорти до нашої хати, то чи не спробував би ти, довгоп’ятий, нашої козацької страви? Га? Іди-но, йди, майн гер, сюди. Ось ложка. Тріскай!

— Ми не тріскаємо, а споживаємо…

— Лопай, нечиста сило!

— Я вже сказав: ми не лопаємо, а годуємось, як і належить людям благородним!

— Бери ложку!

Пан барон узяв.

— Жери!

Пан барон, як і завше ласий до чужого шматка, набрав уже борщу й підніс до рота.

— На здоров’я, — сказав Мамай. — На здоров’я козі, що хвіст короткий!

Зопалу сьорбнувши козацької страви, рейтар очманів, закашлявся, засіпався, зачмихав і зачхав, аж у печінці йому щось закавкало, аж руки зсудомило, аж білозорі його баньки полізли на лоба.

— Їж! — наполягав Мелхиседек.

— Не можу! — нарешті здобувся на слово бідолашний рейтар, котрому до тої хвилини здавалось, буцім він може все на світі. — Не можу, майне герен!

— Лигай-но! — підбадьорював бундючного барона Козак Мамай.

— Це ж — якась нелюдська страва!

— Ти ж сам казав, що ви не люди!?

— Ой! Від цього й лев умре…

— А ми, гляди, живі та дужі.

— Що козакові здорово, те німцеві — смерть! — посміхнувся Гнат Романюк.

— Наминай, собако! — звелів пан сотник.

— Умру-таки, майне герен!

— Ковтай!

— Сконаю…

— А коли сконаєш, — озвався й Козак Мамай, — коли ти не годен навіть козацької страви заживати, то чого ж ти припер нашу землю плюндрувати? Тебе ж тут, слимаче, зітруть на макуху… Гамай!

— Ой пробі, майне герен! Ой умру!

Переймаючи німцеву поведінку, ловлячи за хвіст його чорта-суперечника, Козак також зайшов у спірку:

— Та не вмреш, — сказав він, — не вмреш, а дуба даси.

— Славні прусські рицарі дають не дуба, а Богу душу!

— Їж! Богу… душу… мать! — розвередився до краю Мамай.

— Ой умру!

— Та не вмреш, а ґиґнеш.

— Ой… ґиґну! — нарешті перестав на кожне слово заперечувати німчин.

— Ґиґнеш?

— Ґиґну.

— Переставишся?

— Переставлюсь.

— Здохнеш, пане!

— Ой здохну ж!

— От і добре, — зареготав Козак Мамай. — Ми ж тут об заклад побилися: чи ґиґнеш ти, чи здохнеш, а чи дуба даси?

А владика доточив миролюбиво:

— Або їж, або кажи — про що питають: чого сюди прийшли?

— Не скажу.

— То їж!

— Не можу!

— То кажи.

— Ні! Не скажу…

— То бери ложку!

— Не скажу! Але… під тиском обставин… я змушений…

— Ну, гаразд, нехай буде «під тиском обставин». Кажи!

— Унзер унюбервіндліхер гауптман звелів вашому недоумкуватому гетьманові розбити на озері греблю, щоб увійти в Мирослав по сухому.

— Коли ж ви маєте все це зробити?

— На світанку.

Почувши те, отець Мелхиседек прожогом зірвався з-за столу, став надягать на себе рясу, бо ж тривала й тривала війна, — і, вже виходячи з господи, почув запитання Романюка:

— Ти кажеш: ваш гауптман наказує ясновельможному? Гетьманові України?!

— А чого ж! Де ж видано, щоб якийсь пернатий Однокрил… від нього ж гусаком тхне верстов за дві! щоб якийсь поганий гетьман та наказував німецьким благородним рицарям? Ого!

— Хто ж кого наймав? — саркастично спитав отець Мелхиседек і вийшов, грюкнувши дверима куховарні.

— Одведіть пана барона в холодну, — кивнув Мамай куценькому монашкові та й поспішив з товаришами за архієреєм-полковником.

Виходячи останнім, пан Купа-Стародупський пильно озирнувся на Зосиму, що саме починав в’язати руки полоненому рейтарові.

Коли всі вийшли, куценький ченчик, озирнувшись на двері й схопивши чиюсь мокру ложку, так заходився коло мудрого борщу, аж лящало за вухами, а полонений пан барон з неприхованим страхом стежив за коротконогим монашком: слимак слимаком, а до того ж борщу! — І пан барон задумався над тим, що ж за химерні люди живуть у оцій незбагненній стороні.

Хутенько покинувши архієрейську господу, пан обозний поспішив додому, до сласної жіночки, бо знав, що вона дожидає його з нетерплячкою, як тільки й може ждати кохана й любляча жона.

Владика-полковник, поставивши пильнішу варту коло греблі, подався притьмом по валах перевіряти нічну сторожу.

Гнат Романюк поспішив у поле, де стояли табором, розташувавшись між козацтвом, ті кільканадцятеро сербів та поляків, що перекинулись до мирославців разом з ним.

Козак Мамай з алхіміком похопилися за якимось пильним ділом до руїн домініканського монастиря; але ж не до тієї просторої келії, де притулилась таємнича майстерня алхіміка, що про неї в Мирославі переповідали стільки всяких дурних небилиць і страхів, мов про пекельне кишло, — Іваненко з Мамаєм поспішали в підземелля, до свого полонника, Оврама Роздобудька, щоб однести йому чогось там попоїсти, щоб духу додати в тяжкому труді підземного шукача скарбів, щоб дещо в нього попитати.

А молоденький сотник Михайло тим часом, з поміччю коваля Іванища, одвівши додому п’яненьку від козацького борщу Явдоху, перечекав у хаті, покіль вона засне, і нишком вибрався в темний садок, щоб трохи перегодом збігати й поглянути, що там серед ночі діється в його сотні.

…Як і минулої ночі, над городом шаленіли тисячі забісованих сліпим коханням соловейків.

Знавіснівши від любові, вони співали та й співали, п’яні співуни, — просто від кохання співали, а не оспівували його, своє кохання, як те часом роблять декотрі версифікатори (про віршомазів річ, а не про щирих поетів), забуваючи, що любов речена ще й заримована — в ту ж холоднісіньку мить уже не є любов, а тільки щебетлива лжа, якої ненароком скуштувавши (тобто декотрих наших пісень про кохання попослухавши), хутенько повиздихали б (од природного почуття осоруги) не тільки справжні соловейки по садах, а й найостанніші між горобцями горобці, бо ж усі вони цвірінькають лише тому, що й жити без пісні не можуть (як і справжні поети), а зовсім не тому, що пані Доля тим горобчикам — за досконале цвірінчання трішки більше підсипає на второвану дорогу поезії з-під пишного хвоста Пегаса тепленьких кізячків… Але ж ніхто ще на Вкраїні в ті далекі роки не заробляв собі хліба піснями, та й у Європі все було трішки інакше, а той же самий Шарль Сорель (у тому ж таки «Кумедному життєписі Франсіона», що з ним завжди носився Пилип-з-Конопель) глузливо являв читачеві книги одинадцятої — божевільного латинника, котрий мріяв «задля пом’якшення козацьких звичаїв, трохи занадто войовничих», виписати з Парижа — задля козацтва — «віз поетів», які заснують академію та й будуть усіх навчати «віршування та писання романів», аби настав жаданий час, коли межи людьми «налагодиться приємне спілкування, а вірші опиняться в такій шанобі, аж набудуть ціни. Хто не матиме грошей, той однесе шинкареві строфу та й дістане за неї півсетьє вина, за сонет — шопіну, за оду матиме пінту, а за поему — кварту, і відповідно за інші віршики, від чого помітно приборкаються злидні народу, бо хліб, м’ясиво, дрова, свічки, сукно та шовк почнуть продаватись на віршики, які, звичайна річ, оспівуватимуть торговця чи його крам; гроші готовизною зникнуть, і це буде великим полегшенням…»

Але цих прекумедних рядків про поетичну комерцію ще не перекладав тоді мирославцям француз-запорожець Пилип-з-Конопель, отож їх і не знали ще — ні Михайлик, ні Прудивус, ні тодішні поети, ні горобці, ні засліплені коханням солов’ї…

…Учора ж він і сам, дурний ковалисько Михайлик, засліплений, закоханий, тьохкав, а нині соловейкові переливи-ливи тільки дратували враженого в саме серце пана сотника, і він сноходою никав по саду — біля москалевої кузні, і припадав до стовбурів, корявих, корчуватих, іще теплих від червневого сонця, і сновигав поміж кущами, і шугала дужче та швидше кров, коли йому хотілося співати, а схаменувся парубок лише тоді, коли москаль Іванище, раптом прокинувшись, сонно озвався в садок від воріт своєї кузні:

— Не спиться, сотнику?

— Не спиться, дядьку, — спаленівши в темноті, відрік пан сотник. — Піду лишень погляну, що там поробляють мої козаки! — І Михайлик майнув з ковалевого двору, щоб не заважати натомленим людям.

Все, що йому довелось пережити за дві доби по їхнім прибутті до Мирослава, все це простосердий пан сотник сприймав не як дари не дуже й ласкавої Долі, що на ту пору чомусь трішки розщедрилась, а як цілком природний поступ будь-якого міського молодика.

Він учора трохи й розбагатів, але ж думав, що так притьмом воно й буває в гóроді.

Так негайно ставши сотником, Михайлик теж не здивувався та й не втішився вельми, бо й не мріяв ніколи про владу, про шану, про гонор та уряди, бо зовсім його не цікавили пориви тих високольотних душ, про які хтось язикатий сказав: «Де два хохли, там — три гетьмани!» — бо вже й тоді подеколи водились такі панове українці, що з кожних двох аж троє хтіли стати гетьманами…

Він учора схопив ув обійми панну, про яку марять найгожіші молодики не тільки на Вкраїні, а й десь там у Варшаві, в Парижі чи Амстердамі, де Подоляночка встигла полонити немало палких сердець, він учора, голодранець, заграбастав грубими руками цю квітку, що з неї портрети писали найкращі художники світу, він цілував минулої ночі, Кохайлик, оті її губи, що про них поети наскладали стоси мадригалів, віршів та віршиків, використавши світові запаси епітетів, які будь-коли прикладались до слова «уста»: запашні, гожі, вередливі… Він цілував ятряні ці вуста, але ж не думав про те, як про диво: кохана — в обіймах коханого, що ж може бути природніше й простіше! Але те, що сталось потім…

Ех, хлопче, хлопче!.. Скільки вже з часів Адама жило на світі хлопців ось таких, скільки любовних прикростей псувало кров їм, що вже пора б міцному й сталому імунітетові супроти норову численних поколінь коханих коверзух убезпечити наш чоловічий «слабий пол» від зайвих смутків та переживань, бо ж і хлопці наші, нівроку їм, не гвіздком у тім’я биті, а от гляди ж — немовби й діло не яке, баламутна дівка повелася з Михайликом так, наче він прийшов з мазницею по мед, то й не вдієш нічого: прийшли непрохані, то й підем некохані, а журитись нема чого парубкові, бо ж дівчат на світі як листя в літі. Але наш парубок, серденько його знає, чого він так прилип до тої панни, та ніяк, видно, зарадити своїй халепі не міг, — серця ж не навчиш! — то й журився та печалився, наче загубив гаманця з нерозмінним карбованцем.

Не був хлопчина й тонкосльозий, він же й не плакав ніколи, навіть у колисці не плакав, а тут шпигало щось йому в носі, ще припухлому після вчорашнього падіння.

Не був хлопчина й сколóздрий, нівроку йому, — а тут нараз відчув він, що є в нього серце, бо щось нестерпно заболіло там уперше в житті.

Не був хлопчина й смішкуватий, аж тут наче скортіло покепкувати з себе самого, наче вже й зареготав би з горя наш несміюн, коли б таки вмів сміятись. Та й що ж йому лишалося? Що він умів? Заспівати хіба?

Пан сотник прокашлявся, зітхнув, потім посопів трішки та й завів гнучким та густим басюрою, що був іще такий молодий, аж зривався інколи на тремкого хлоп’ячого півника:

Бренькіт чиєїсь бандури, негадано до Михайликової пісні вплітаючись, стиха окселентуючи, тонко задзвенів між кущами калини. Та Михайлик не чув тієї кобзи: співав так, ніби він жив сам-один у всьому підзірному світі:

А чийсь дужий голос, трохи вищий, трохи мужніший, дещо вправніший у хитрому мистецтві співу, долучаючись до пісні Михайлика, насмішкувато питав:

Глузливе закінчення сумної Михайликової пісні, підхоплене невідомим бандуристом, перейшло в регіт, уже знайомий нам регіт Козака Мамая.

— Розлюбила? — спитав Козак.

— Розлюбила, — Мамаєвим голосом, передражнюючи його, ображено відповів Михайлик.

— А ти певен, що розлюбила?

— Певен.

— А ти певен, що вона кохала тебе?

— Не знаю, — розгублено буркнув пан сотник.

— А ти ж її кохав?

— Кохаю.

— І давно ж?

— Давно. Два…

— Два роки?

— Два дні.

— Ого! — І Мамай, посмикавши себе за ліве вухо, за сергу золоту, спитав: — А хто ж вона?

Михайлик одвернувся.

Якась нічна пташина проквилила десь далеко, і Михайлик достоту схоже повторив той журливий крик.

— Невже ж вона тебе, такого молодця, та й не кохає нітрішки? — спитав Козак Мамай.

— Трішки мені не потрібно.

— Ач який! — І спитав: — Але хто ж вона? Хто?

Михайлик, понурившись, не відповів.

— Найкраща в світі дівчина? — посміхнувся Козак Мамай.

— Хто вам сказав? — злякався простосердий парубок.

— Ярина Подолянка? Вона?

— Ой! — недоумкувато скрикнув пан сотник, бо ж кохання не тільки підносить часом нашого брата до творчих висот, а й скидає частенько в очевидну придуркуватість. — Ви таки й справді чаклун!? — І раптом зовсім по-хлоп’ячому спитав: — Але як ви вгадали? — І попросив: — Допоможіть.

— Е-е, хлопчику… — розчаровано протяг Мамай.

— Ви ж — характерник.

— Жар загрібати чужими руками?!

— Я вже свої попік.

— Ото такий там жар? Чи, може, нікудишні руки? — І, взявши парубка за плечі, заговорив з ним так, як ще ніхто й не розмовляв з ним: батько ж десь загинув у поході, а наші любі матері по-батьківському говорити незугарні, бо мати — це мати, а батько — не тільки доброта, любов і тяжкий труд, а й невблаганна совість, і суворість, і добрий прочухан. — Ех, синку, синку! — І Мамай зітхнув: — Просити помочі в такому ділі… Гай, гай!.. А я ж був думав, що ти… — І Козак, наче рідного сина, картав і напучував, і кожне батьківське слово лягало на дно душі, як непалима цегла на під ливарницького горна, щоб не спопелив цього безбатченка вогонь кохання. Чимало слів, суворих та гірких, наговорив Козак Мамай молоденькому сотникові. А наостанку мовив: — Дівчата, синку, тюхтіїв не люблять.

— Так я ж — несміливий.

— Але ж я чув… я чув… як минулої ночі ти її…

— Цілував?! — жахнувся Михайлик. — Підслухували?

— Лящало ж на ввесь архієрейський садок.

— А після цього вона… після цього ж вона…

— Дівчатам ніколи не вір.

— Дівчата здатні цілуватись без кохання?! — обімлів пан сотник. — Адже ж хлопці, я певен, ніколи такого…

— Хлопці — то інша річ, — посміхнувся Мамай.

— А я, дурний, повірив…

— Дурний-таки! — погодився Мамай. — Біжи мерщій до архієрейського садка.

— Чого це?

— Посвищи соловейком.

— Минулося.

— Так швидко?! Виходить, нічого й не було. Ти все брехав!

— Кому брехав?

— Собі, мені, матусі, Подолянці, Богові…

— Ні, не брехав! Я сам-один кохав її так, як не змогли б кохати сотні лицарів, козацький полк, бо серце моє гупало на ціле місто. А вона…

— Ти їй сказав про це?

— Та я ж несміливий!

— А цілуватись і хапать вельможну панну — на це ти сміливий? — І стиха засміявся: — Я й сам у цьому ділі теж… не дуже й сміливий, Михайлику. Ось уже років з дванадцять коло однієї дівчини впадаю. Але ж… не можу, ні!

— Несміливий язик?

— Ні, руки.

— За це на Січі б’ють киями до смерті? — спитав цікавий до всього Михайлик. — Чи так собі… що можна й перетерпіти? Киї, я чув, здорові, як голоблі?

— Ніхто київ не пережив, мій голубе: од щирого серця періщать, скільки Бог дав сили.

— Скільки Бог дав сили! — передражнюючи, повторив голосом Козака Мамая молодий халамидник — з його виразом на живому обличчі, з його ж рухом руки, і все це вийшло таке схоже на Мамая, що Козак аж стенувся від подиву й захоплення. Але пан сотник, уже й не передражнюючи, заговорив про своє: — Нехай, нехай, нехай! Заради неї я зліг би й під киї, аби б тільки…

І тут ось почалась та розмова, яка поміж чоловіками здатись може дивом дивним, бо наш брат, мужчина, в цім ділі завше буває скромним: навіть вірші про своє кохання по журналах друкуючи, навіть на цілий світ про те своє лихо співаючи, а без рими, без музичного супроводу й без гонорару ми про своє кохання здебільшого мовчимо. Але тут зайшла між Козаком і паном сотником ота надзвичайна чоловіча розмова про кохання, котра може вилитись лише зрідка, у хвилини дружньої одвертості, коли все так уже болить, що мовчати немає снаги.

Мамай розповідав молодикові про найкращу в світі дівчину, котра його дожидає багато літ, розповідав, наче давньому бойовому побратимові, і довір’я старшого й мудрого товариша так зворушило Михайликові серце, що він з усією властивою йому безпосередністю спитав:

— Це Лукія?

— Лукія.

— Чи не пристаркувата ж?

— А я? — посміхнувся Мамай.

— Та й некрасива ж.

— Зате сильна! Мені ж тра такої жони, щоб дітей досхочу.

— Коли ж то буде?

— Ніколи, мабуть… Війни вбивають кохання моє…

— Та війна ж не триватиме вічно!

Вони помовчали.

Послухали.

Бо ніч була дзвінка.

Калатали серця.

Солов’ї заливались.

Цвіркуни про своє існування волали до неба.

І сови кричали, як мордовані діти, в монастирських руїнах.

Мамай проговорив:

— Вернися в архієрейський сад, пане сотнику.

— Ні. Не вернусь… Я поблукаю трішки. Вранці ж — треба мені до сотні!

І, похиливши голову, юнак подався в ніч.

Тинявся та й тинявся без часу, без міри.

Іржали десь лошата, і кобили озивались до них.

Та Михайлик того не чув.

Брекекекали жаби.

Але й того не чув.

Тільки змерз чомусь, хоч і була ніч тепла, — аж вухналі кував зубами ковалисько.

Нічого не чув і не бачив, тиняючись.

Але зненацька, проходячи повз пишну панську кам’яницю, він почув дзвінкий жіночий шепіт:

— Кохайлику! Це ти?

— Це я, Параско, — відповів Михайлик Роксолані, що стояла по той бік лепсько викуваних штахет садиби.

Крізь металевий візерунок простягши пухкеньку ручку, пані Роксолана вхопила сотника за рукав нового жупана:

— Ти обіцяв тоді… наснитись мені, хлопчику.

— Та й що ж? — глузливо поспитав Михайлик.

— Уже. Аж двічі.

— А як?

— Так… що й не скажеш!

— Чому ж?

— Аж так солодко… ой-ой!

— Але як же? — І парубок зненацька спаленів, аж наче димом оповився наш Михайлик. — Як?

— Ти… мене… лупцював! — аж завмираючи від насолоди і заплющивши свої чудові коров’ячі очі (називали стародавні греки сестру й дружину самого Зевса, Геру, волоокою!), прошепотіла в побожнім захваті пані Роксолана.

— Що-що? — розчарувався Михайлик.

— Гамселив, куди здря.

— Чого ж ти така рада?

— Гарно ж, Кохайлику!

— Що у тому гарного?

— В тебе такий кулак, такий кулак… і ти так щиро гатиш.

— Щиро?

— Коли б’єш, значить — любиш.

І пані Роксолана Купа розплющила звабливосяйні очі, напродиво хороші та неблимні, випнула до хлопця принадно закопилену губку і раптом попросила:

— Ану, вдар.

— Тю на тебе!

— Хоч раз…

І пані завмерла в солодкому чеканні стусана, без якого й не буває буцім справжнього шалу кохання, — так принаймні запевняють деякі тямущі молодиці.

— Серце як не вискочить.

— Пильнуй!

— А ти… візьми його в кулак! І стисни. І здави… чи й вирви моє серце… не закричу! Отак… отак!

І наш козарлюга, перемагаючи парубоцький страх перед жіночим тілом, намагався захопити в кулачище гаряче серце молодички молоденької, і намагався стиснути, і намагався вирвати, і пані Роксолана й справді не кричала, ні, а серце в неї калатало так, що й сам пан обозний у хоромах від того веселого гупання мусив би, либонь, пробудитися щоб, крий боже, не проґавити свого законного добра.

Але ні!

Пана Купу в той час ніяка сила в світі не могла б повернути до тями, бо він…

Бо ж він, ублаживши дружиноньку, хропів на всі заставки, еж йому й на думку не спадала достотна причина такої подружньої запопадливості, і він сам докладав усіх сил до сповнення заходу Роксолани, власним старанням наближаючи свій підступно вготований кінець.

Ще гаряча від обіймів шлюбного чоловіка, Роксолана спалахнула вогнем жаги від самого лише дотику прездорового парубка і незчулась, як він, у досаді на все жіноцтво, зневірившись у силі чистого кохання, одним духом перескочив кований паркан, як схопив її на оберемок та й поніс у глиб садка, не вгадавши, звісна річ, як заворочався в ту мить на своїм ложі пан обозний, котрому снились горобці: наляканий Мамаєвим пророкуванням, він кишкав та шукав на них, але його знов тягла в обійми Роксолана. «А шу-шу!» — лякав він горобців…

А Роксолана-Параска тим часом кричала пошепки Михайлові:

— Пусти!

— А дулі! — вже знаючи її звичай і спосіб висловлюватись, мужньо відповів Роксолані новоспечений сотник, тягнучи Купиху далі, до куреня якогось чи до копиці сіна, що мріла ген, поміж деревами.

— Облиш, дурнило! — на чарівних низах чудового контральто благала Роксолана, бо ж не могла вона, не прохолонувши від щирих зусиль звести в могилу свого шлюбного мужа, здатись на перше пізнання цьому хлопцеві, незайманому, коханому й жаданому, — не могла ж вона, не сміла, і зовсім не тому, що взяла верх найпростіша доброчесність: вона просто боялася зіпсувати недосвідченому Кохайликові перше від себе враження.

— Покинь, бо закричу! — благально шепотіла вона.

Але Михайлик, знаючи вже її натуру, вважав те за прихований заклик, за нехитре заохочення до рішучої дії, а тому тяг її далі, в садок, щоб мерщій розтоптати в собі все те гарне, що тримало його останні два дні в безугавнім польоті.

Він кинув пані Роксолану під мокру після дощу копичку, та нападав невміло, і Параска досить легко раз, і вдруге, і втретє долала невчасне зазіхання на її шлюбну вірність.

Несподіваний опір, звісна річ, розпалював Михайлика до сказу, і зовсім не тому, що він поклав собі негайно стати в гарячім ділі справжнім козаком, ні, ні, — його владно штовхала в обійми цієї хижої панійки тільки образа на кохану Подоляночку, тільки бажання все зробити задля того, щоб не лишилось повернення до першої, до чистої любові, і, повірте мені, читачу, все це було тільки виявом розпачу та безнадії, а не шуканням пригоди, розваги чи звичайною хіттю.

— Чого це тобі так раптом приспічило? — відбивши черговий напад, лукаво поспитала Роксолана. — А що ж там… твоя… сухоребра Ярина?

— Я вже її зненавидів, ту гордовиту панну! — вигукнув Михайлик з таким кумедним запалом, що пані Роксолана засміялась.

— Поки жива ще зненависть, — мудро промовила вона, — може воскреснути й любов.

— Не пащекуй!

— А лиш тоді, — провадила далі досвідчена Параска-Роксолана, — коли не стане ні погорди, ні ненависті, а лишиться сама тільки байдужість до чарівної панни, отоді ти й приходь, і я стану твоєю навіки! — І аж навіть самій Роксолані сподобалась досі не чувана витримка, яка вже трохи скидалася й на високу шляхетну цнотливість, і Купиха сама замилувалась низькими переливами свого контральто: — Навіки твоєю… навіки!

— Але навіщо ж — навіки? — раптом простигаючи, бо ж про теє «навіки» він ніколи й не мріяв, зачудовано спитав пан сотник, нічого ж не можучи й знати про її своєрідний замах на життя преповажного Демида Пампушки.

— Я вся — твоя! — млосно проворкувала Роксолана, і вже й забула разом про хистку свою доброчесність, вже й розпалилася, й схопила хлопця, щоб вергнути в той первородний гріх, котрий після Адама й досі не спокутували спільними зусиллями чоловіки цілого світу, але Михайлик раптом прохолов, бо ж, як і декотрі інші парубки, либонь, не полюбляв того досить неприємного слова «навіки».

І він, підводячись, сказав хлоп’ячим голоском, як півник:

— Я почекаю, пані.

— Чого ж?!

— Поки минеться в мене зненависть до Подолянки… Бувай, Парасочко!

— Куди ж ти? — спитала, холодіючи, прекрасна Роксолана.

— До мами, — кепкуючи з самого себе, мовив Михайлик.

— Кохайлику! — в розпачі скричала на весь голос пані.

Але ніхто не відповів.

Тільки пан обозний на своїй жаркій постелі ввесь час бурмотів:

— А шу-шу! А шу-шу, горобці!

— Кохайлику… — ще раз покликала Параска.

Та ніхто — анітелень…

Ніхто не відповів Парасці, бо ж Михайлик, перескочивши через ковані штахети Купиного подвір’я, вже знову мчав по городу, сам того не тямлячи — куди ж? — аби б тільки десь далі від бридкої спокуси, в яку він мало не ввалився, геть та й геть, хоч почуття образи на Ярину й не вляглося, хоч і ладен він був накоїти непоправних дурниць, які перетяли б йому шляхи повернення до Подолянки, — він іще сердився на панну, але вже думав не про її підступність і лукавство, а про те більше, що вона там хвора лежить в огневиці і, може, навіть кличе його в нестямі недуги…

Коли він пробігав мимо шинку, де віконниці вже були попричинювані, хоч світло й пробивалось на вулицю, хтось від дверей гукнув його, і жіночий голос здався знайомим і приємним, таким приємним, аж мурашки пробігли по спині в молодика, і наш Михайлик, звернувши на стежину, підійшов до темних дверей корчми.

— Це ти, пане сотнику? — спитав той голос. Михайлик упізнав вогонь-молодицю, шинкарочку Настю Певну, простяг до неї руку і, сам того не хтівши, попросив:

— Горілки!

— Немає, хлопче. Всю мирославці випили.

— Бреши! — сердито відмовив сотник.

— Війна ж.

— Та й що ж?

— Царський боярин наполягає, щоб мені пан обозний горілкою торгувати заборонив… Та й запас оковитої зсяк, — пояснила шинкарка. В її голосі бриніло щось таке, аж слухати було приємно й моторошно, і хлопця обпікали ледь зизуваті очі, вся її похмура, оковита, хмільна краса, що світилась і вночі проти місяця. Молоденькому сотникові здавалось, буцім він п’яніє й без горілки, буцім гамується біль серця, а зненависть до зарозумілої панночки й справді-таки переростає в холодну байдужість, і він, з бентежним почуттям, не зводив погляду з безтрепетних уст Насті Певної, поки та говорила якісь марні слова: — А сам пан Купа, здавшись на домагання боярина, заборонив сьогодні, покіль не скінчиться війна, торгувати горілкою.

— Чим же ти в своїм шинку торгуватимеш?

— Молоком.

— Яким?

— Птичим.

— Давай-но кварту!

— Молока? — посміхнулась чортова шинкарочка, сяйнувши хижими перлистими зубами, бо ж бачила минулої ночі, з яким перестрахом цей сільський жовтодзьоб вихиляв свою найпершу чарку. — Молочка, дитинко мамина?

— Горілки! — гаркнув хлопець, і Чужа Молодиця майнула в шинок і льотом винесла панові сотникові повну кварту.

Не частуючи й Насті-Дарини, махом-пахом Михайлик видудлив навхильці, до пуття й не розібравши, що саме лигає, бо ж, переживши цілий день кохання нещасливого, утратив хлопець і здоровий глузд, і тяму, а не тільки смак до будь-якого питва чи їжі.

Висипавши на дно тієї ж спорожнілої кварти жменю срібла, пан сотник був кинувся від корчми, але шинкарочка встигла схопити за руку і з несподіваною силою притягла до себе.

— Треба ж… — почала вона.

— Що треба? — тремтячим голосом спитав пан сотник.

— Горілку ти випив? От і треба ж… заїсти.

— А-а, — промимрив Михайлик і знову хотів був кинутись в обійми ночі, але Настя-Дарина, заступивши дорогу, втягла його за руку в шинок, штовхнула до столу, бо парубок уже п’янів, і поклала щось у миску, і він кутуляв байдужісінько, так-таки й не розбираючи смаку, і вже тягся до шинкарочки, бо ж була вона вся якась вогниста й чортувата, гаряча, мов у пеклі піч.

Пан сотник уже й не тямив, що з ним діється, бо вогнисті кола вигравали в очах, і все падало, і все стогнало її голосом, і все обіймало його, аж опиратись парубок уже не міг та й не хотів, і серце калатало, мов підстрелене, немов останнім боєм калатало, чи то з життям прощаючись, чи то з Яриною, з коханням чистим, яке втрачав він зараз, з першим своїм коханням до якоїсь далекої панни, що від ненависті до неї він гинув тепер…

І хто зна, що сталось би з нашим героєм, коли б не вчули раптом над собою шинкарочка й Михайлик лютий-прелютий голос Козака Мамая.

— А геть від нього! — загорлав на Дарину Козак, і схопив її за руку, і шарпнув геть, і кинув, стягши з ліжка на підлогу, і Чужа Молодиця від болю зойкнула, а коли б хто сторонній міг поглянути на все, як ми, читачу, з вами зараз, той міг би вздріти, що не люттю спалахнули до Козака зизуваті очища вогонь-молодиці, шинкарочки Насті, а загорілись вони якимось іншим вогнем.

Коли Михайлик спробував розплющити очі, вогнисті кола ще літали, та Козак Мамай схопив хлопчину за розхристану сорочку й поставив на ноги, потім страшенним ударом збив додолу, та й знову бив його, і тряс, і термосив, і лупцював по щирості, як це робити може з таким здоровим парубком тільки рідний батенько, і все те він робив аж так навально хутко і стривожено, неначе поспішав, рятуючи життя, відкачувати втоплого, наче ловив останній подих, щоб не дати йому відлетіти навік, і знову лупцював новоспеченого сотника, і тільки приказував стиха ніби говорив сам із собою:

— Ти просив у мене помочі, шмаркачу!? Просив допомогти в коханні? То на ж тобі! Ось так! Ось так! Отак! — І, не передихнувши, знову брався до нелегкої роботи. — Оце тобі поміч! Оце тобі чари, поганцю! Оце тобі рада! — І Козак аж кректав, немовби рубаючи дрова.

— Ой тату! — нарешті звомпив пан сотник, зопалу назвавши батьком безхатнього й самотнього Мамая, бурлаку безпритульного, і Козакові з того крику («ой тату!») навіть у голові замакітрилось, і він, щасливий, іще запопадливіше взявся лупцювати лобуряку Михайлика, бо ж це вже був син, хоч і названий, але ж син-таки, син! — і рятував мудрий батенько синову першу любов, чисте кохання, яке зараз замалим не втопло в багні хтивої зради.

— Ось тобі, ось тобі, сучого сина стерво ти ласолюбне!

— Ой тату, не буду ж!

— А чого ж ти не будеш, гультяю? — лупцюючи, дослухався духу Мамай.

— Од матінки вночі тікати.

— А ще? Ну? Пане гульвісо?

— Горілки в час війни заживати.

— А ще?

— В гречку з чужими молодицями стрибати.

— А ще?..

Ось так довгенько, мабуть, духопелив би ще того бідолашного зальотника Мамай, коли б не почув біля себе тихий смішок Насті Певної.

— Чого хихочеш? — спитав Козак у шинкарки.

— Раденька.

— Що ось чухраю хлопця?

— Що ти, нарешті… що ти мене… при-рев-ну-вав!

І шинкарочка щасливо засміялась.

Схопивши за руку очманілого Михайлика, Козак Мамай хотів був вискочити з шинку.

Але шинкарочка твердо стала на порозі, і сотник вибіг на вулицю один.

— Стривай лишень! — сказала Козакові Чужа Молодиця.

— Чого тобі? — прикро ворухнувши зведеною вгору лівою бровою, сердито спитав запорожець.

— Пора б уже нарешті нам… по стількох роках… — І Чужа Молодиця велезначно помовчала. — Пора б нам із тобою нарешті побалакати!

— Про що? — сердито спитав Мамай.

— Про мою до тебе… велелітню любов.

— Марна річ.

— Минуло ж років з двісті…

— Марна річ!

Пан сотник, вискочивши з шинку, прожогом подався був до річки, де стояла табором його сотня, але відчув такий палючий голод після батьківського научення й Настиної горілки, мовби й не їв нічого в шинку, що хлопець поспішив на хвильку додому, щоб задушити в пузі комара й заспокоїти неню, коли та й досі не спить, дожидаючи сина.

Добравшись нарешті додому, до кузні Іванища, Михайлик помацки шукав попоїсти, бо не хотілось такому п’янезному будити матінку.

На теплім припічку знайшов якісь коржі.

Намацав під вікном полумисок, де вздрілася йому сметана.

Михайлик умочав коржа в полумисок, де нічого, крім світла місяця по самі вінця, нічого й не було.

Але здавалось парубкові: смачнішої сметани в житті не куштував.

Їй-богу ж, правда!

Бо ж таке почуття ним володіло, наче вибавився смертельної небезпеки.

І все бриніло в ньому радістю молодого життя.

Ти чуєш, читачу? Ти чуєш?

Бринить!

ХАЙ БРИНИТЬ ПІСНЯ П’ЯТА!

Нехай бринить, хай бринить, як струна!

Як бджоли бринять над калиновим цвітом.

Як слізка дівоча на віях бринить.

Як будяк проти вітру бринить серед степу.

Як полотно бринить у парусі.

Як мислі бринять…

Як душа твоя, читачу!

Нехай усе бринить, хай бринить, а ми з вами, іронічний друже мій, ми з вами попоходимо рано-пораненьку по всій Калиновій Долині, подивимось, як добрі люди в скруті війни, схід сонця вітаючи, пораються коло всяких потрібних і непотрібних справ.

Коло собору, на майдані, всюди було посипано жовтим пісочком, і люди порались там сумні, суворі та врочисті: мирославська громада знімала дзвони по храмах міста.

Гончар Саливон, порядкуючи, бігав по східцях то вгору, то вниз, покрикував, погейкував, підказував. А то завмирав на дзвіниці, над бильцями, на голубів розполоханих поглянувши, про сина Омелька подумавши, на поле бою оком скинувши віддалік, де вже знов подеколи стріляли, часом стиналися в поодиноких герцях, але в наскоки всім військом іще не зривались і в навальне бойовище не йшли.

Зграйно вдаривши востаннє в усі дзвони, старий Саливон закляк біля підстаршого перечасного дзвона, віділлятого лише торік коштом гончарського цеху, гупав коли-не-коли кулаком по його холодній опуклості, прощаючись, і дзвін одповідав ледве чутним гудінням, що його, припавши до дзвона, сприймав гончар більше всім тілом, а не вухом. Цехмайстер мовчки поглядав, як пораються біля дзвона ремісники та босонога челядь з його цеху, споряджаючи в останню путь співливу душу города.

Коли перечасного скинули нарешті додолу, коли майнув востаннє напис на його пояску «Коштом цеху гончарського», на очах у старого заблисли сльози, і він уже не мав снаги поглянути вниз, як, здираючи гілки прив’ялого клечання, дзвін за дзвоном падали один на один, розбиваючись і зойкаючи в останній раз, як вони миттю німіли, впавши на землю.

Скрізь метушився соборний протоієрей, отець Варлам Лобанівський, і, рвучи на собі патли, щось репетував, волаючи до Бога й до людей, обурений блюзнірством, закликаючи мирян до кротості, до терпіння, до непам’ятозлобія, тобто до припинення війни проти нападників…

Коли ж упав останній дзвін Покровського собору, а піп Варлам зник десь, Саливон, зійшовши вниз, перехрестився й буркнув сам до себе:

— Будуть-таки гармати… — і востаннє мацав свій розбитий дзвін, де через напис «Року Божого…» вже пробігла тріщина, і витирав непрошену сльозу, нишком правда, бо таки боявся, що раптом з’явиться Лукія й пресердито скаже: «Не люблю ж, коли плачуть! — і додасть: — Скільки я разів говорила!» — або ж закричить на котрогось із козаків: «Хто розбив кухву з порохом? От уже не люблю!» — або ж до страхополоха якогось присікається чи наскочить на ледаря, або й знов причепиться до батька: «Ішли б собі, тату, додому, глина сохне ж, ядра наші ліпили б! Хто ж на війні тиняється без діла?» — або покличе снідати-обідати: «Ідіть, бо прохолоне. От не люблю ж!» — і старий гончар, як завше, почухає потилицю і сам собі скаже: «Хоч і не рідна дочка, а вся — в матір-покійницю, — та й зітхне сумовито: — Сильна була женщина, Царство їй Небесне… Тільки дочки я ще більше боюсь».

І старий, оглядаючись, щоб не спіткати донечку, мерщій повертався додому, до сирої глини, до череп’яних ядер, для яких у місті Мирославі пороху ще не було.

Доручивши дівочу сторожу Ярині Подолянці, котра вже очуняла трохи після вчорашнього бою й прохолола кришку від огневиці, Лукія поспішала з дівчатами та ремісницькими челядниками на вишгород, до Івана Іваненка, щоб іти з ним шукати скарбів по прадавніх степових могилах, де старий алхімік сподівався-таки знайти селітру, щоб варити свій порох.

Іржаві лопати лежали на плечах, мотики й рискалі погойдувалися в руках… Хоч Лукія вельми й поспішала, її хазяйське око зоріло всюди: безладдя скрізь було немало, і дрочлива, як усі старі дівиці, гончарівна сердилась на всіх і на все.

Везли назустріч хурою з млина до пекарні лантухи з борошном, і Лукія, вздрівши, як сіється мука на дорогу, завдала, звісно, хурщикам доброго прочухана.

— От не люблю ж! — репетувала скаженюща. — Війна ж на плечах, а ви, ледацюги…

— Чого це ти, дівко, на моїх підлеглих верещиш? — спитав пан Пампушка, з-за млина виходячи з лопатою, блискучою од свіжої землі. — Гримаєш чого?

— Можу нагримати й на вас.

— Немає за що, — розсердився пан обозний.

— Як то немає?! — скипіла Лукія. — Як то нема? Борошно за вітром сіють? Та й дзвони ж мали скидати вчора, а взялись оце тільки тепер! Та й кашовари: скільки вони сала кладуть у куліш? Ось такий кавалочок на відро! А в базарі — на хліб ціна? Росте! Та й скарби шукати — ви хіба людей послали з Іваненком? Довелось оце мені самій, з дівчатами — до нього…

— На могилу, звану Сорокою? — спитав обозний. — От і добре, дівчаточка! Ідіть копайте! — і, сівши на таратайку, запряжену парою добрих громаків, торкнув рукою пишно вбраного кучера, що височів на козелку, знайомого вже нам безробітного катюгу Оникія Бевзя. Красуючись у новому запорозькому жупані, вчора хорошенько зшитому замість того, який так безжально пошматував на нім Козак Мамай, Оникій гаркнув на коней, і таратайка рушила, збивши в носи Лукії та її подругам чорнющу хмару пилу.

Річ у тім, що вельможного Демида Купу вже поймало владне панське жадання, коли, бува, кортить прездоровому дядечкові на сусідню вулицю не пішки чвалати, а на колесах прибувати, бо ніжки трудити — то є для деяких панків та підпанків справа підла, недостойна високого звання пана полкового обозного чи там підскарбія, що про них у старій побрехеньці сказано: «Не вважайте, люди добрі, що я швець, розмовляйте зі мною, як з простим!» — і треба сказати, що ця прекумедна хвороба (не ніг, а совісті) напосілась тоді й на пана обозного не з доброго дива, а під нездоланним впливом полкової канцелярії, що її, зразу ж таки після початку війни, розмахнувшись на гетьманський кшталт, розвів у ратуші пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, настановивши в будинку до біса столів з писарями обозу…

Отож вельможний Купа, скочивши на свою великопанську таратайку й пустивши в очі людям добру хмару пилу, покотив понад річкою в той бік, де бовваніла гребля, де шуміла вода на лотоках, де стугоніли млиновії кола, зелені, аж чорні від мокрого моху, з кількома новісінькими білими лопатями, котрі раз по раз мелькали перед очима. Спинивши таратайку, обозний зазирнув до млина, де в ранковім промінні вирувала над кошем та мучником летюча хмара борошна, а одчайдушна зграя голубів весело видзьобувала всюди натрушене житнє та пшеничне збіжжя.

— Закишкавши на голубів (він тепер кишкав на будь-яку птицю, ні на мить не забуваючи зловісного Мамаєвого пророкування), пан Купа-Стародупський, ще гарячий від наскоку гончарівни, загримав на молодого мельничука:

— Ти тут голубів годуєш! А козаки? Очкури підтягатимуть? — і, скуштувавши дрібку свіжого борошна, розминав між пальцями та й знову репетував, бо ж вельми кохався в цьому начальницькому ділі: — З такої дерті пекти книші задля козацтва! Га? — і, наче згадавши щось, заверещав: — Ребром за гак — на базарнім майдані! — і, торкнувши в спину Оникія, рушив далі, через луки, в гайок, де йому в око впала одна могилка, в котрій могли знайтись грубенькі грошики. Оникія Бевзя він до того діла долучив з третини, а тепер, їдучи, вже ревно шкодував за тим, що обіцяв катюзі так багато.

Пан Купа совався по таратайці, рвучись до справжнього діла, обмацував гостре лезо лопати, блискучої від щоденного труда.

За останні два дні пан Купа став іще діяльніший, моторніший, жвавіший, помітно схуднувши від подружніх старань своєї підступної дружиноньки, наполегливої, принадної та чарівної пані Роксолани.

А сама Купиха, знеможена безсонними, але не вельми й солодкими ночами, люта-лютісінька — на свою надмірну порядність, що через неї вчора випустила неторканим коханого сотника, — невгамовна Параска спозаранку розсилала всюди слуг та прислужниць — шукати дурноверхого шляхтича, котрий мав намір викрасти в єпископа осоружну їй панну Подолянку, а зник сам, отой лапайло, і ніхто ж досі й не знав, куди він так нагло подівся, бо навіть пан обозний, хоч як його благала Роксолана, нічого розвідати про зниклого Оврама не хтів а чи таки й справді не міг.

Полонена татарка Патимé, покоївка пані Роксолани, не дуже, правда, й старалася щезлого Роздобудька шукати, а тому навіть у Мар’яни-циганочки, яка все знала і все вміла знайти, помочі не просила, бо добре бачила огневу ненависть, що так раптово спалахнула в її пані до небоги владичиної, бо ж не хотіла підсобляти в будь-якім підступі супроти Подолянки, до котрої татарочка, в неволі зів’явши, чомусь прихилилась душею.

Роксолана никала по господі неприкаяна, шукаючи розради — то в читанні старого французького роману Франсуа Рабле (бо ж, тинявшися з паном Однокрилом по Європі, легко засвоїла з десяток мов), то в гаптуванні, що в нім була майстриня неперевершена, то в смакуванні всяких підлев, що їх у домі обозного завше готували — коли не до баранини, то до печериць або до зайця, до сули чи до минька, до ведмежатини, до сайгака, до сморжів, коли не з хріну, то з цибулі, коли не з грецького вина, то з мальвазії або з венгжини, підлеви польські, французькі чи ормянські, до котрих Параска була вельми ласа й помітно гладшала від них день у день.

В досаді своїй Роксолана шукала розради і в писанні непоганих віршів про своє кохання до Кохайлика: який він є важкий та дужий, який він гарний та здоровий, недоторканий та цнотливий і як та незайманість зводить її з ума.

У змисливої жіночки паморочилося в голові, мислі жужмились у гарячий клубок, і вона, скоса поглядаючи в дзеркало, як і завше, хвилювалась тим, що бачила.

Вона добре знала свою вроду, аж їй подеколи здавалося, що вона трохи схожа на мадонну Боттічеллі, котру їй пощастило бачити торік чи позаторік у Флоренції, в галереї Уффіці, куди вона випадково потрапила, їздивши з паном Однокрилом, коли той мотався на поклін до Ватикану.

Поглядаючи в дзеркало, Параска бачила, що мадонна вже, нівроку їй, помітно погладшала, але це таки була ще та ж сама, як здавалося, мадонна Магніфікат, бо ж те порівняння не сама вона придумала, їй це казали кавалери там, у Флоренції, дивуючися з її подібності до божественного образу, створеного за півтораста років перед тим магічним пензлем Алессандро Боттічеллі. Ще й зараз у срібному дзеркалі вбачала Роксолана той же манірний ротик, ті ж очі, кроткі, як лісові квіти, великі, мов у корови, вологі, мов у серни, ту ж руку, котра тримала чорне лебедине перо, видране колись нишком, на спогад, із крила Гордія Пихатого… Можливо, саме через те, що вона тримала зараз перо, як і мадонна Магніфікат, ще не могла ця молодичка осягнути, що й очі в неї (в вісімнадцять років!) уже не ті, що й руку вузьку, розумну правицю мадонни Боттічеллі аж ніяк не може нагадати оця, Роксоланина, вже товстенька приваблива ручка, з ямочками на пальцях, ще рожева, але вже й невиразна в своїй занадто ранній брезклості, оця товстувата, але бистра й спритна рука, що могла вправно орудувати не тільки голкою, не тільки ятаганом, коли б на те була потреба, не тільки ляпаси вміла роздавати кріпакам, а й легко та красно водила пером.

Пані Роксолана, без похибок та виправлянь, віршувала (як і чимало інших персонажів цього роману), і в цнотливі уста героя, котрого звали Кохайликом, вкладала осанну власній променистій красі і вихваляла устами коханого свої очі, свій лоб, свої уста, і коли б тії вірші та переписати вправним пером версифікатора сучасного, фінал славослов’я її красі звучав би, може, так:

І хоч пересторога ця (проти постелі) йшла не від неї, а від героя віршів, від Кохайлика, що незборима його цнота принаджувала до парубка цю бувалу в бувальцях вісімнадцятилітню молодичку, Параска-Роксолана, бач, саме й мріяла про те, щоб розділити свою постіль не з осоружним Демидом, а з молоденьким сотником, з якого вона мала намір випестувати вправного коханця, а потім, можливо, й мужа, бо ж задля тої ласухи жадання тіла часом були незглибно дужчими від поривів душі.

Вона писала вірші.

Але ж не рим жадала її душа, її за ніч стомлене, але не вгамоване тіло.

Навіщо тілу рими?

Покинувши перо, забісована панійка мчала з хати.

Ставши в садку над копицею сіна, дивилась на полишений двома тілами слід, кусала губи, — і без жодної рими! — прагнула Михайлика й намагалась уявити, як він про неї мріє.

Пан сотник, правда, за всі ті години про Параску навіть не згадав, бо в нього клопоту й без неї набралось досить.

Новітньому сотникові не так уже й легко було впоратися з усіма його справами, він, гляди, й острамився б, коли б не матінка, що за нього встигала подумати про все зразу, і зовсім не тому, що мала вона до сотникування кебету якусь особливу, ні, в неї було, крім турботи материнської, лиш те, що ми тепер звемо здоровим глуздом.

«Ми — сотники», — зітхала раз по раз Явдоха.

А Михайлик, знай, просив її: «Я сам, мамо, я сам!» — хоч і раденький був, треба правду сказати, що мама завше з’являлась біля нього в скрутну хвилину.

Михайлик же не був-таки сердитий, а коли було треба, матінка й погарикувала на всіх.

Козаки, того не розуміючи, думали, що їхній сотник такий важний: сам гострого слова ніколи не мовить про всяку марницю, а все — через матінку, і то буває страшно! — а що ж воно буде, коли він, не приведи боже, та нагримає сам?! Отакий здоровецький! Та ще й таким басюрою! Та ще й оком суворим блимне!?

І те, що він був зроду несмішко-несміюн, не шуткував ніколи та й сам жартів не розумів, бовдуряка якийсь, а не парубок! — і тримався поважно, ніби йому було не вісімнадцять-дев’ятнадцять, а принаймні вісімдесят, — це теж за два-три дні справило йому неабияку славу поміж вояцтвом — не тільки в Михайликовій сотні, а й по сусідніх, а й по всій Долині, бо ж повсюди вже знали, як він порятував борозенківську сотню від певного загину, вимкнувши козаків з ворожого кола.

Коротше кажучи, сотник із них (з Явдохи й Михайлика) вийшов справний, дбайливий, суворий, хазяйновитий і преповажний, а нікому й на думку не спадало, що сотник один — складається з двох.

— Щоб ми нечупар неголених та нестрижених у сотні не бачили, — сердилась Явдоха. — Так велів пан сотник!

— Я сам, мамо, я сам… — сердито шепотів Михайлик.

Шепоту пана сотника ніхто ж не чув, і, вільну хвилинку вибравши, козацтво заходжувалось гострити бритви, зроблені з порваних сіножатних кіс (у кого — з полотна коси, в кого — з писку, в кого — з колосу, що біля самого жала), і всі голилися (без мила, обмазавшись гречаним тістом), аж зубами скреготіли з болю, шкребучи підборіддя та голови круг оселедців і один в одного питаючи: «Чи ж добра бритва?» — «А добра, бодай їй… Хоч кінчик зав’язуй!..»

А мати сотникова тим часом присікувалась, до кого тільки могла:

— Пан сотник прислав спитати: чого це на тобі, козаче, сорочка брудна?

— Та вчора ж, паніматко, в бойовищі…

— А як тебе сьогодні вб’ють? До Бога ж треба в чистій. В брудній до раю не пустять.

— Не вб’ють мене, матінко.

— Тим паче… як же ти? У невипраній сорочині — до дівчат? Мерщій до річки! Ну! Ну! Бо ж, коли побачить, не приведи господи, пан сотник…

— Іду, йду!

А Явдоха, пройшовши далі, вже прискіпувалась до кашовара:

— Сотник прислав — спитати: чого це в тебе сьогодні соломаха така нудна?

— Ви ж не куштували, паніматко!

— Носом чую.

— Що ж ви чуєте, ненько?

— Борошно в тебе гречане?

— Атож!

— Підсушив його?

— З конопляним сім’ям, пані.

— Часником затовчував?

— Із сіллю, пані.

— А квасолю ж клав?

— Квасолі нема…

— То це в тебе така соломаха? Ти хтів одурити самого пана сотника! Але пана сотника нашого, мій голубе сивий, пана сотника не одуриш.

— Звідки ж пан сотник знає: чи є в соломасі квасоля, чи нема?

— Пан сотник знає все! Гляньте на нього!

Михайлик тим часом вивіряв оружжя, а що вже був наш коваль досить умілим зброярем, то й бачило козацтво, же й справді нового сотника не одуриш, то й шаблі гострили без принуки, і самопали рихтували та набивали справно, і напружали тятиву на луках дужче, і гостряки до стріл, розжаривши на багаттях, щоб загартувати, вкидали в коновки, і в перепочинках між боями не знала ковалева сотня ані хвилі спокою.

До справ молодого сотника по-батьківському придивлялись Мамай, Мелхиседек, Романюк і гончар Саливон, котрий, лишившися в Мирославі без усіх трьох синів-соколів, осиротілий, зразу підупав і постарів і тепер до чужого, до Михайлика, придивлявся з неприхованою любов’ю.

Мирославські вивідачі й підслухачі ще вдосвіта донесли панові полковникові, що перший сьогодні наскок обложників почнеться лиш тоді, коли сам Гордій Пихатий, Однокрил, повернеться до свого строкатого війська з не дуже й близького містечка Богуславця, куди пан гетьман подався на поклін до графа Заремби, посланця Корони Польської, котрий прибув з Варшави вчора вранці з якимось королівським повелінням.

Заздалегідь призначена година Однокрилового повернення вже наближалась, тож битва, либонь, мала грянути ось-ось, і молоденький сотник похопився до своїх гармашів, які ще звечора дістали од вітця Мелхиседека рóзказ: розбити ядрами хатину, що видніла ген, по той бік озера, за його найвужчою горловиною, не так уже й далеко, за півверстви, бо ж озеро тут, у найглибшому місці, немов панна в пояску, витончувалось, і мирославськими ядрами, видима річ, можна було добре дошкулити полизачам шляхетським, усій старшині зрадників, котра на час боїв отаборилася в тій хаті під началом самого пернатого гетьмана.

— Що там видно? — спитав пан сотник у пушкаря Ушакова, який крізь прозóрну трубу вдивлявся в той берег, де його власної хати чомусь не можна було розгледіти за пеленою диму.

— Людей там з’їхалось до біса, — в тривозі відмовив гармаш та й заходився рихтувати свою мідну пані, націлюючи її на той дим.

— Ну, то й пора, — сказав сотник, бо призначена дзиґарева година наближалась.

— Добре, — пробурчав гармаш, холодіючи, вагаючись коротку, вже останню мить, протягом якої в його мислях проскочили тисячі іскор…

Авдотья, дружина його, з дитям новонародженим, у тій, за димом зниклій хаті…

І його ратний обов’язок, котрий примушував ось-ось…

І щирий лицедій, Прудивус, що присягнув знайти його родину: запомогти, попередити, врятувати…

Чи ж дійшов?

Чи попередив?..

Перехрестившись, Ушаков заплющився й прошепотів:

— Рукою власною…

І приклав до затравки запалений ґніт.

Гармата вдарила.

Мандрівні лицедії, живі та здорові, перейшли за ніч у неспокійний табір однокрилівців.

Песик Ложка спритно провів їх нетоптаними стежечками — через болота, мочарі та драговини, які розкинулись по той бік Рубайла на багато десятків верстов.

Тиміш Прудивус, за німецького рейтара перебраний, мовчки чимчикував за Ложкою.

Іван Покиван ступав за ними слід у слід.

Тільки Данило Пришийкобиліхвіст плентав позаду, скімлячи й нарікаючи на трикляте болото, на осоружну війну, на тих заплішених дурнів, котрі вигадали оцю турбацію з переходом на той бік, у царство зради, кривди й підступу.

Покиван та Прудивус ішли та йшли, а Песик Ложка, раз по раз обертаючись, огризався на легкодухого пана Данила, гарчав на нього, зуби шкірив, кумедно прискалював око, наче кепкуючи з людських вад, диких і незрозумілих на погляд будь-якого нормального собаки.

Пришийкобиліхвіст благав товаришів, щоб не так хутко йшли, чи звертався до них з усякими безглуздими запитаннями:

— Чи не помічали ви, панове, що перезрілий кавун часом пахне оселедцями?

Йому не відповідали.

Згодом він знову питав:

— А чи ви звертали увагу, що цвіт калини трішки пахне материнкою?.. Та підождіть же мене!

Вже на світанку, коли вони вийшли манівцями на той бік озера, Пришийкобиліхвіст являв собою таке жалюгідне видовище, що й без будь-яких лицедійських зусиль, як вони про те умовилися ще в Мирославі, міг легко вдати бранця, гнаного на страту німецьким рейтаром, а рухляр Іван Покиван, котрий теж мав грати такого ж приреченого, тільки й поглядав на Данила, щоб наслідувати нещасного, такого близького, як це сказали б тепер наші вчені режисери, до щирої правди життя.

Втрьох вони плентали по вулиці того ж таки хутора, котрий звався, як і все мирославське озеро, Красавицею, і пребундючні польські шляхтичі низенько вклонялись пихатому рейтарові, що гнав кудись полонених схизматів, а Прудивус, як і належить німецькому войовникові, спересердя на них плював, як і на всяких слов’янського заводу людей, вважаючи, звісна річ, себе особою зверхньої, надлюдської породи.

Віддавало шану Прудивусові, маючи його за рейтара, і гоноровите панство українське, жовтожупанники, яких до біса там никало, хоч німчин був у них тільки наймитом, що всюди продає свій меч, де тільки добре платять, де тільки можна гарбати і плюндрувати, де тільки можна досхочу попоточити слов’янської, романської чи арабської крові.

Хоч ніхто й не звертав особливої уваги на цибатого рейтара з коротконогим собачкою та двома загнаними бранцями-долинянами, Прудивус, правду мовити, почував себе не дуже й лепсько: міг же до нього забалакати будь-який німчин, і тоді сталось би непоправне, бо по-германському Тиміш (добре знаючи латину й греку) не тямив ані же. От чому, не давши товаришам ні хвильки просвітку після цілонічного блукання по болотах, провадив їх далі та далі, поспішаючи добутись на край хутора Красавиці, де стояла корчма ген-то знайомого їм Янкеля Гірша, в якій вони мали замір переодягнутися в людську одежу, попоїсти й трішки віддихати.

— Ой, не можу я далі ні кроку! — волав, вишкіряючи ще й досі заліплені смолою два передні зуби, знемагаючи від утоми й злості, Пришийкобиліхвіст, але Тиміш Прудивус, не потураючи, гнав полонника далі, а Песик Ложка вже не йшов попереду, а плутався десь там, поміж Даниловими литками, і ввесь час погрозливо гарчав, обіцяючи добре вкусити.

Вони бачили, як чорнобривий угрин чи хорват, бравий вояк з-поміж найманців Однокрила, тяг кудись огрядну червонопику молодичку, розхристану, зарюману, і люта жіночка тая борсалася в лабетах чужинця, лементувала, відбивалася й кусалась, але заповзятливий вояк на все те не зважав, нічого вже не тямлячи, крім пильної чоловічої потреби.

Іван Поливан кинувся був до того падлюки, щоб зацідити йому в мармизу, та Прудивус тихо наказав:

— Не руш собаку!

Покиван обачно спинився, а Пришийкобиліхвіст не без дошкульності сказав:

— Лишити скривджену українку ворогові на поталу?! Фу! — І зненацька, без усякого зв’язку з попереднім, спитав: — А чи ви коли-небудь помічали, панове, що деякі жінки вдень пахнуть морквою? Га? — І знову сіпнувся був до молодички, яку цупив чужинець: — Ми повинні її захистити!

— Відколи це ти став таким лицарем, Пришийкобиліхвóсте? — уїдливо спитав Прудивус, бачачи в поведінці товариша зовсім не те, чого Данилові хотілось.

— Не можу я терпіти, коли якийсь пархач…

— Отакий ти сміливий!

— Ще й який! — І Данило рвонувся був до того чужинця з молодицею, але Прудивус, добре розтямкувавши, що Данило придурюється, аби тільки підджиґнути товаришів на будь-який необачний крок у стані ворога, спитав:

— Чи тобі хочеться, може, щоб усіх нас мерщій схопили однокрилівці?

— Ти ж — німець! — нагадав, хитруючи, Данило.

— Я й забув! — ахнув Прудивус і, наздогнавши угрина, що вже втягав молодицю в порожній двір біля недавно спаленої хати, скрикнув: — Гальт! — перше слово, котре згадалось по-німецькому, і, побачивши, як сполотнів перед грізним рейтаром чужинець, вигукнув ще одне слово: — Швайн! — і дав різвому зальотникові в морду.

Покинувши огрядну молодицю, войовник сіпнувся від неї й чкурнув, аж пил закурів, а Пришийкобиліхвіст промовив:

— Ач як! — і почухав собі потилицю, бо ж зовсім не того він чекав. — А ти боявся! — зневажливо буркнув він Прудивусові та й знову попросив: — Спочиньмо!

— Ні, — відмовив Прудивус.

— Гину! — зойкнув Данило і зненацька спитав: — А чи ви помічали, що курява дорожня пахне грушами? Га? — і заговорив з докором: — Ну, чого ти ось так, Прудивусе, квапишся? Чого ти боїшся? Ти ж сам зараз бачив, що бояться тебе самого. Бачив же? Бачив!

— Цить! — зашипів на нього Покиван. — Якщо ти будеш отак іще…

— То ти взнаєш, чим пахне кулак! — завершив Тиміш.

— Конвалією пахне! — додав Покиван.

— Я далі не піду, — раптом ознаймив Пришийкобиліхвіст і сів на землю, просто в пил дороги, ставши в ту хвилину чомусь особливо схожим на пана Демида Стародупського.

— Встань! — звелів йому Прудивус.

Загарчавши, кинувся до нього й Песик Ложка.

Але пан Данило ліг.

— Не жартуй, мерзотнику! — просичав Покиван.

Та Пришийкобиліхвіст цієї перестороги немовби й не чув.

Тоді Покиван його вдарив.

Так собі, не дуже й дуже, але вдарив.

Кулаком у бік.

Аж Пришийкобиліхвіст зненацька загорлав:

— Рятуйте!

Тоді Покиван стусонув Данила чоботом.

А Ложка спокійнісінько попробував зубами його литку і аж сплюнув, бідолашний, від огиди.

— Убивають! — залементував Данило.

Та — дивна річ: ніхто з перехожих на те волання уваги не звертав.

Хто був поблизу, ті навіть подалися геть, щоб далі від гріха: адже ж була то річ звичайна, коли рейтар лупцює нашого, — та й хто ж зосмілився б прийти на допомогу!

Чимчикували по тій же вулиці й найманці Однокрилові, були між ними й німці, і Пришийкобиліхвіст, уздрівши їх, став гукати:

— Майне герен! Це ж — не справжній рейтар!

Але й на цей крик ніхто уваги не звернув, бо ж рейтари, які проходили мимо, по-нашому не тямили, а Прудивус так лукаво покивував до них, же тії розуміли, що втручатись у складні відносини поміж цим жартівливим рицарем і його крикливим знайомцем з-поміж тутешнього бидла — нема ніяких підстав.

— Гидь — гиддю! — кивнув на Данила Іван Покиван.

— Він… оцей рейтар… він переодягнений лицедій! — репетував Пришийкобиліхвіст, але ті, хто розумів його крики, на поміч не квапились, а хто не розумів, їм було байдужісінько, чого, власне, сердиться німець, чого розбрехався його собачка-такс, чого розривається цей лисий і товстий тубілець.

Отже, ніхто не заважав там Прудивусові, Ложці й Покиванові тягти зрадливого лицедія, куди було потрібно, і незабаром вони втрьох опинились біля корчми Янкеля Гірша, де їх чекало сяке-таке пристановище, їжа й будь-яка інша одежа, бо Прудивус мріяв мерщій перебратися: роль рейтара йому вже набридла.

Вони, всі втрьох, четвертий — Ложка, стояли між старезними тополями, насупроти корчми.

Але… корчми вже не було.

Зосталось лише згарище від тої корчми, де ці хлопці, мандруючи, не раз ночували, знаючи напевне, що Янкель їм — найщиріший, найвірніший друг, поки, звісна річ, у них водяться добрі грошики…

Ні корчми, ні корчмаря тут уже не лишилось, а тягати «бранців» по вулицях невеличкого хутора було все-таки небезпечно, бо на першому ж кроці Пришийкобиліхвіст міг їм візка підвезти, тож Прудивус, добре закаблуком під зад стусонувши колишнього товариша, сказав йому:

— Іди-но ти к… — і висловив усе, що думав.

— А ви? — спитав Данило.

— Ми туди не підемо, — покривився Іван Покиван. І обернувся до Прудивуса: — Треба його зараз… порішити.

— Як?

— Потихеньку… як-небудь.

Почувши теє, Пришийкобиліхвіст хотів був залементувати пробі, але йому з переляку заціпило, і на голос, бідолашний, здобутись не міг.

— Де ж ми його?.. — спитав Прудивус.

— А ось тут… — озирнувся Іван Покиван. — Ні душі!

— Кричатиме ж.

— Раз-два ножакою… і край!

— А хто ж це зробить? — спитав Прудивус.

— Ти…

— Чому ж це я? — здивувався Прудивус.

— Ти ж — рейтар.

— Ні, ні! Тільки не я!

— Чому ж? Любісінько й заріжеш!

— Я ще нікого не вбивав.

— А я?

— Ти ж сам таке вигадав.

— Якщо ми його пустимо, викаже нас. Тоді прощайся…

— Та воно так… — І Прудивус задумався, а Песик Ложка, з докором поглядаючи, судячи його виразним поглядом, стиха гарчав. — Ні, не можу, — нарешті сказав Тиміш. — А ти?

Іван не відповів.

Тоді Прудивус так гарикнув своїм басюрою на Данила, що той, уже трішки очунявши й збиравшись зарепетувати, осікся знов.

— Іди від нас, мерзотнику! — гримнув Тиміш.

— Іди, стерво, йди! — додав і Покиван.

Гавкнув щось і Ложка.

А Пришийкобиліхвіст, іще не вірячи в своє щастя, скам’янів і не міг зрушити з місця.

— Пріч, паскуднику! — знов скрикнув Іван Покиван і стрибонув до нього з кулаками, після чого Пришийкобиліхвіст так хутко чкурнув геть, ніби його викинули з пращі.

— Він таки викаже нас, — кивнув услід Покиван. — Треба б нам звідси… далі куди-небудь.

— Ні. Я мушу поспішити до хати Олексія Ушакова. Обіцяв. Дитина ж…

— Ходімо разом, — запропонував Покиван.

— Ні. Там — кубло однокрилівців. Та й сам гетьман.

— А як же ти?

— Коли схоплять обох нас, хто ж читатиме добрим людям листи мирославців? — спитав Тиміш.

— Вчинімо так: сховаймо листи десь тут, хоч би під оцією каменюкою. А ввечері сьогодні тут же й зустрінемось… Га?

— Чекай до світанку! — мовив Прудивус, обіймаючи вірного друга.

— Ще й післязавтра нехай! Чекатиму…

— Нехай. Коли не діждешся, рушай до Києва без мене, сам. Читай дорогою листи по корчмах, по базарах. Шануйся. Бережись. А поки я нині ходитиму, щоб до тебе хтось не прискіпався, спробуй трішки тут без мене… Покажи-но людям свої штуки на майдані. Хай до тебе звикають…

— А німці? Однокрилівці? Татари?

— Подивляться також… ще й грошики заплатять! — І, хвилинку помовчавши, Прудивус пригорнув худющого товариша ще раз і сказав: — Ходи здоров, пузанчику!

— Бувай, Тимоше! — відмовив Покиван і рушив од руїн корчми.

Поглянувши вслід худорлявому рухляреві, Прудивус гукнув до Песика:

— Ходімо, Ложечко!

— Гав-гав! — одмовив той, і вони вдвох подались шукати хату Олексія Ушакова.

Йому пушкар тоді показував з того берега, де стоїть його хата, але знайти її Прудивус чомусь не міг, ходив туди й сюди, щоразу натрапляючи на теплі пожарища.

— Де є хата Олексій Ушаков? — не забуваючи, що він є німець, спотворюючи та перекручуючи слова, спитав Прудивус у скандзюбленої бабусі, котра несла в біленькій хусточці якесь горнятко з молоком чи з медом.

Бабуся мовчки поглянула на рейтара, одвернулась, потім зненацька визвірилась:

— Сам же ти, іроде, спалив його хату сю ніч!

— Я?! — здивувався Прудивус, забувши про свій одяг.

— Ще й питає, пес поганий! — забалакала на весь голос бабуся. — Ти ж сам, псяюхо, вбив і жінку Олексієву! Ти вбив! Ти!

— Авдотью? — похолонувши, ахнув спудей.

Старенька десь пропала. А Прудивус, похиливши голову, так і лишився біля згарища і думав про гармаша, як той чекатиме від нього вісті, доброї чи лихої… А що ж він перекаже гармашеві! Запізнився…

Сльози навернулись на очі, і Тиміш Юренко вже ступив був, ідучи звідси геть, коли раптом Ложка стиха заскавулів, а потім і до Прудивуса долинув тонкий та дивовижний звук, заскімлило щось, наче заплакала дитина, і спудей, обминувши спалений причілок, побачив на почорнілій траві, поміж звугленими колодами, купу обгорілого лахміття.

Купа ворушилась, і щось у ній тихо та жалібно пищало.

Розгорнувши скоренько ганчір’я, уздрів Прудивус немовлятко, пригрудча запазушне, щойно, либонь, народжене, і з острахом невмілими руками взяв його, і така безпорадність засвітилась на Юренковім обличчі, аж дивитись був щирий жаль.

— Що ж нам робити? — спитав лицедій у Песика, який стурбовано заметушився круг нього. — Нести мале до Києва?

Ложка заперечливо гавкнув.

— Справді, далеко, — погодився Прудивус. — Та й куди ж я з ним подінусь в академії, з малим? — І здавалось лицедієві, начебто Песик співчутливо крекче.

Прудивус розгорнув дитя, аж воно було мокре-мокрісіньке.

Він витяг з торби рушника, вгорнув младенця, притулив до себе, а мале, зігрівшись трохи, вже й не кричало, а тільки скімлило й щось ловило охлялим ротиком, шукаючи, видно, материних грудей.

— Ходімо звідси, — пробурчав Прудивус і, йдучи по вулиці слідом за Ложкою, балакав з ним потихеньку, радився: — То куди ж нам?

Песик мовчав.

— Покинути маля комусь на хуторі?

Ложка мовчав.

— Що ж я потім скажу гармашеві? Батькові дитини? Що скажу? Що таки й справді понімчився? — І він запитально глянув на Ложку: — Ну? Чи вертати з дитиною до Мирослава? Так? Чи не так? — І він похнюпився. — А як же… Київ? Га? Чого ж ти, Ложечко, мовчиш?

Прудивус безпорадно спинився, бо дитинка, ніякого поживку не діставши, заплакала знов, і Тиміш, недосвідчений, вирішив трішки постояти, поки воно знову засне.

Поблизу виспівував, прихилившись до бандури, старий кобзар, висушений усіма вітрами України, вибитий усіма лихами та злиднями її, виснажений безхаттям і безхліб’ям, обшарпаний, майже голий, і дивно було, в чім тільки його душа держалась, а ще дивнішим був його могучий голос, що дуднів, як той лев, котрого спудей бачив колись на київському ярмарку, завданого в прездорову, забиту ґратами бодню.

Почувши бренькіт бандури й такий дужий голос а чи й зовсім уже охлявши, дитинка знову замовкла, і Прудивус підступив до співака трохи ближче, та чималий гурт, що облягав кобзаря, мов змело вітром: добрі люди, звісна річ, од переодягненого рейтаром бідолашного спудея раптом шарахнули геть.

Ось так він і лишився перед кобзарем сам-один, з дитинкою, невміло притуленою до грудей, та з Песиком Ложкою, що раптом, завилявши хвостом, кинувся, мов до знайомого, до якогось, видно, бувшого січовика, вбраного в широченні червоні запорозькі штани та в пошматований шляхетський кунтуш, із сережкою в усі, як у Мамая, вже старого, сивовусого та сивоголового, як циганський король, але й чорнобрового, як молодий лицар, стрункого, як польський гусар.

Песик Ложка, рвонувшись до свого знайомого, котрий сидів собі на березовім пеньочку, неподалік від кобзаря, крутнув гостреньким хвостиком і повернувся до Прудивуса, який на того сивого уваги досі й не звертав, бо слухав кобзаря, думу про смерть Хмельницького:

Кобзар оповідав про те, як воліли козаки не обирати в гетьмани джуру Хмельницького, бо той — шляхтич, —

Слухачі, котрі шарахнули від німчина, ремісники, посполиті, лейстрове козацтво, поранені й пошарпані в боях із мирославцями жовтожупанні вояки, слухали, ставши осторонь (на гетьманщині козаків зосталось обмаль), а дехто вже й зауважив на морді в чудернацького рейтара ревне захоплення співом кобзаря.

— Люди чого відійшли? — спитав сліпий кобзар у сивовусого січовика. — Ти чуєш, Дмитре?

— Чую, Свириде, — неуважно мовив старий Дмитро, наче повертаючись з льоту в далекий край, куди занесла його дума про тую смерть, яку він бачив сам, Дмитро Потреба, бувши колись при Хмелі бунчужним.

— Я питаю: чого люди шарахнули?

— Німець підійшов.

— Один?

— Один.

— Чого йому?

— Спитай у нього сам, Свириде, — скоса поглянувши на чудернацького рейтара і чогось раптом усміхнувшись, відмовив старий січовик.

— Іди собі, швабе! — найгуркотливішими низами дужого свого голосища гримнув кобзар, зненацька вдарив по струнах: — Ой дай, жінко, нагая, проучити німчая! — і замовк так само несподівано, як заспівав.

Прудивус сердито забелькотав, мішаючи слова латинські, грецькі, німецькі, циганські, єврейські, які тільки знав, які тільки міг вимудрувати чи згадати, але старий Потреба пирснув рейтарові в пику:

— Облиш, козаче!

Прудивус забубонів ще сердитіше, бо не хотілося в стані ворогів по-дурному важити головою, та й чужа дитина спала на руках, та й наука ж чекала в Києві в академії, та й заклики Мелхиседека і Романюка він мусив передати кобзарям, щоб ті понесли їх по Україні, одмилюючи очі посполитим, одуреним однокрилівщиною, та й життя ж, нівроку, хоч яке було трудне, але ж і воно — одне-однісіньке, цікаве й неповторне, галасливий божий базар, що його покидати молодик охоти ще не мав. І він лаявся всякими тарабарськими словами, щось мимрив, ворушачи вусами, наче прездоровий котище.

— Облиш, облиш! — стиха, щоб не почули в юрбі, повторив Потреба й засміявся. — Я, козаче, все одно — не втну, що ти верзеш. Та й сам ти, либонь… не втнеш і сам своєї мови? Га?

— Іх бін рейтар, — ще опинаючись, згорда мугикнув ошелешений лицедій.

— Бачу, бачу! — в сивий вус посміхнувся колишній бунчужний. Потім спитав у Песика: — Чого це ти, Ложко, засумував?

— Ав-ав! — відповів Песик Ложка, наче руками розвів: сам бачиш, мовляв, у яку халепу з цією дитинкою вскочили…

— Звідки ви знаєте, батечку, як звуть мого собаку? — зачудувався Прудивус, переходячи на людську мову.

— Він зовсім не твій.

— О?!

— Чого витріщився?

— Як же ви впізнали, що я…

— Хіба ж німець ходитиме по нашій землі з писклятком! Вони слов’янських дітей на списах носять, шабельками голублять. Сеї ночі тут замордували матір з немовлям. Чув, може?

— Жінку Олексія Ушакова? Оце ж — його й дитина, москалева, — вже довірливіш пояснив Прудивус. — Понесу на той бік. — І Тиміш кивнув за озеро, де височіло обложене місто, куди було так близько й так далеко: найвужча горловина озера мала з півверстви, а обходити ж кругом — по гаях та драговинах? Манівцями, відомими тільки Песикові Ложці…

І Тиміш Прудивус уже ладен був зразу ж повертатись болотами до Мирослава, але подумав, що негодована дитина дорогою вмре, і сказав старому Потребі:

— Пошукати б тут яку-небудь персисту молодичку… нагодувати б дитину!

— Ходім, — сказав Потреба і, кивнувши Песикові, покликав: — Ложечко, ходім!

— Куди ж це ми? — спитав Тиміш.

— Шукати молодичку.

Суворий гурт людей, що глипав на них, здивованими поглядами провівши старого козака й того чудного рейтара з дитинкою, був зацікавлений незбагненною приязню, яка звела з німчаєм бувалого запорожця і оце вже гнала їх кудись у спільному клопоті.

Від рейтара, як від чуми, люди шарахали геть, і ніхто не хотів годувати немовля, завішене в український, десь украдений німцем рушник.

Коло хуторського базару вони з дідом Потребою та Песиком Ложкою наздогнали якусь червоновиду й повногруду тіточку, покриту тонісінькою, чи не панською, бува, наміткою.

— Добридень, паніматко, — чемно вклонився Прудивус і аж сторопів од ніяковості, бо з жінками розмовляти не вмів. — Поглянув я, тіточко, на вашу пишну пазуху… — І він, щоб не згасити в собі красномовності, передав дитя Потребі й заговорив, намагаючись бути приємним і ґречним: — Від самого лише погляду на ваші тугенькі перса…

— Агій на тебе! — визвірилась молодиця.

— Але ж ваші високі груди… — червоніючи від гострого почуття молодечої незручності, знову почав був Тиміш.

Таж молодичка, на його зніяковіння незважаючи, злостиво крикнула:

— Ой стусону!

— Ви, паніматко, не зрозуміли, — намагаючись виправдатися, боязко забелькотів сердешний Прудивус, у якого від ніяковості аж вуха попухли й спалахнули, бо вже розумів, що говорив зовсім не те, але, втративши нараз усю гостроязикість, ніяк не міг знайти потрібних слів, котрими можна було з’ясувати цій сердитій жіночці, чого саме від неї жадають. Не здогадався він і дитинку забрати в старого Потреби, щоб хоч малятком тим відборонитися від люті зневаженої молодиці. Чманіючи від почуття власної несміливості, він знову почав був пояснювати, обережно добираючи найтендітніші, найґречніші й найприємніші слова: — Я певен, що ваші возвишені груди сповнені таким солодким…

— Ах ти ж падло заморське! Ах ти ж… — І жінка сказала все, що думала про цього німця.

— Ваше лілейне лоно… — високопоетичним образом намагався Тиміш задобрити аж надто сердиту паніматку.

— Зась тобі до мого лона! — репетувала вона.

— Не мені, не мені, достойна пані! Я прошу не для себе, а ось… — І спантеличений лицедій кивнув на дитинку, що принишкла, охлявши, на руках у старезного діда Потреби.

— Задля цього спорохнілого шкарбуна!? — зовсім образилась горда молодичка. — Та я ж тобі… — І вона люто замірилась, і стусонула б, знавіснівши, коли б лицедій з фаховою вправністю не одхилився геть. — Чого тобі від мене треба?

— Грудей, паніматко! — тетеріючи, заволав Прудивус і махом схопив першого ляпаса.

А там задзвенів і другий.

Ляснув і третій.

І десятий.

Може, навіть і сотий.

Молодичка, ображена чужинцем, немов сказилася; таке глибоке враження справила на неї одна з найблискучіше виконаних ролей лицедія Прудивуса.

— Ось тобі мої груди! — лупцюючи зазіхача, репетувала вона, і хто й зна звідки набралась там миттю сила-силенна людей, і сливе всі реготали, радіючи: хоч одному бодай продажному чужинцеві, які вже добре залили за шкуру сала простим українцям по всій гетьманщині, нарешті добре-таки перепало… Знявся такий несосвітенний шарварок, що позбігалися з усієї околиці польські жовніри, наймані угри, німота незворушна, і навіть усім відважним гуртом не могли ті рицарі відборонити від розлюченої українки горопашного рейтара. Вона гамселила, й духопелила, і все приказувала: — Ось тобі моє лоно, оскорбнику! — та й гатила по чім попадя знов. — Ось тобі мої перса, німецька мармизо! Ось тобі мої возвишені! Ось тобі мої тугенькі! — І лицедієві було непереливки, і легше не ставало від свідомості, що ця щира душа лупцює зовсім не його, не спудея Київської академії, а якогось нахабного німчина, котрий зважився зазіхнути на її честь.

Заздрівши кількох рейтарів, що приспіли на рейвах, Прудивус аж ніяк не хотів, щоб вони його рятували з рук оскаженілої матрони, бо це було б уже й зовсім кепсько, а коли німці, не даючи на поталу товариша, таки вирвали його з рук молодиці, поклали його на моріжку біля дороги й стали співчутливо розпитувати про халепу, лицедій — не тільки тому, що не вмів ні біса по-німецькому, а ще й тому, що дух йому перехопило й мову заціпило, — наш речник та балаклій, ставши аж ніяк не лепетливим, міг тільки пробекати:

— Е-е-е-е-е…

— Ач, як вона його… слова, бідолаха, не вимовить! — по-німецькому сказав рудий рейтар до другого, безбрового та червоноокого альбіноса. — З такою фрау одному, гляди, й не впоратись?

— А ми з нею зараз — удвох, — погодився другий і жваво схопив молодицю за груди, що так визивно стирчали вперед.

— Е-е-е-е-е-е-е! — знову протяг Прудивус, і сердито їм кивнув на фрау, і щось загрозливе в тому беканні привернуло увагу не дуже й сміливих рейтарів.

— Чого тобі? — спитав у Прудивуса той перший, рудий.

— Е-е-е-е?! — знову замекекекав лицедій докірливо, потім лукаво підморгнув рейтарам і показав їм кулака: «Не займайте, мовляв, лишіть оцю скажену самичку мені!» — і все те німці зрозуміли без жодного слова, бо ж Прудивус був, як ми вже знаємо, великим актором свого часу.

— А й справді, — кивнув альбінос рудому. — Це було б не по-товариському: бідоласі так перепало, аж йому заціпило, а ми, прибувши на готовеньке, заберемо його фрау собі!? Як хочеш, а це не за правилами! Еге ж!

— За якими там правилами! — з виразним сумнівом сплюнув рудий, щирий пруссак. — Але… чорт йому в зад, оцьому дурному буршеві, котрий тут невідомо звідки взявся і невідомо чому став рейтаром. Я тільки певен, що з такою дамою цей тюхтій не впорається навіть тоді, коли б вона сама його про те просила! Дивитись на нього гидко! — і пруссак одвернувся.

— Ходім, — невблаганно сказав шляхетний альбінос, для якого товариські правила були над усе.

— Ходім, — похнюпився рудий. — А цей нездара хай полежить, хай прочумається, хай довершить розпочате діло і хай тільки спробує завтра нам не розповісти все, чого він дійде з цією неосяжною дамою. Тьху! Ходім! — І те презирство, з яким він блимнув на свого недолугого товариша, котрий не спромігся впоратись із тубільною дикункою, свідчило, що він — ображений у кращих почуттях.

І рейтари пішли.

Молодиця, радіючи, що здихалась халепи, кинулась була пріч, але старий Потреба, який тримав малятко мирославського гармаша Ушакова, встиг її схопити за рукав:

— Стривай, голубонько!

— Невже кортить і вам, дідусю? — з небезпечною лагідністю спитала вона.

— Чого кортить?

— Товчеників, діду?

— Гай-гай! — посміхнувся Потреба і простяг молодиці дитинку, дбайливо вгорнену в вишиваний рушник. — Погодуй-но!

— Чом же ви не сказали зразу? — здивувалась жінка.

— Я ж вам казав! — ледве здобувся на голос відлупцьований лицедій.

— Казав, казав! — передражнила молодиця, розстебнула пазуху і раптом посміхнулась, як посміхається будь-яка мати, пригортаючи до лона мале дитя. — Хіба ж так кажуть! — і, все на світі забувши, сіла поміж кущами дерези й почала годувати.

Вона й плямкала до маляти, яке жадібно, життя своє стверджуючи й рятуючи, припало до жіночого лона.

Вона й очима світила до нього, як тільки й може світити молода мати.

Вона всім єством своїм помагала младенцеві краще сприйняти життєдайний сік материнства.

Пульсувала оголена грудь молодої матері, і грубувате її обличчя, червонувате, звичайне, буденне, вже сяяло найвищим натхненням, і захопленням, і тою красою, котра осіняє полотна великих майстрів світу, що залюбки малювали мадонну, пріснодіву, щасливу матір, яка замислилась над долею маляти, яка бринить уся любов’ю, яка тремтить від дотику губів дитини, щасливу матір, яка стає в ту мить красою світу.

Погодувавши ушаковську дитинку, молодиця встала:

— Ми собі підемо?

— Хто це «ми»?

— Я з дитинкою…

— Чи ти не сказилась?!

— Я й сама не знаю… — зітхнула молодиця, і знову обличчя її стало червоним, буденним, звичайним, хоч воно й світилося ще полиском того материнського натхнення. — Якби ви знали, як воно… губами… і всім тільцем…

— Спасибі тобі, серце, — сказав Прудивус. — Але ні!

— Мати є в дитини?

— Матері немає.

— Батько?

— Батькові ми й хочемо віднести.

— На той бік? — спитала молодиця.

Тиміш не відповів.

— Не донесеш, — сказала молодиця, помовчавши.

— Чому ж?

— У німецькій одежі? Ні. Впізнають!

— Тебе ж я одурив, — посміхнувся, чухаючи синці та ґулі, й заперечив Прудивус.

— Не всі ж такі дурні, як я! — І, віддавши дитя старому Потребі, молодиця почимчикувала далі.

Обернувшись, сказала Прудивусові:

— Переодягся б.

— Нема в мене тут іншої одежі, пані.

— Пропадеш-таки… — повела плечем сердита молодичка. — З дитям! — та й зникла в дорожній куряві.

Лицедій сидів у шпориші при дорозі й тяжко дихав. Він дивився вслід молодиці вдячними очима, вже й забувши товченики, що їх вона йому так щедро надавала.

Ложка кивав головою, дід Потреба питав:

— Чого, Ложечко, засмутився?

Песик тільки глянув преповажно, але нічого не сказав.

— Звідки ви все-таки, батеньку, знаєте, як звуть мого собачку?

— Це ж — Мамаїв! Ми з Ложкою не перший год знайомі. Хіба не так?

Ложка ствердно кивнув головою. А дід Потреба провадив далі:

— Оцей-от Ложка… не раз у баталіях з нами бував. У походи з низовим товариством плавав у Чорне море, аж до Скутар. З біди нас рятував! Ти ж тямиш, Ложечко, як ми з тобою…

«Еге ж, мовляв», — сумовито брехнув Ложка.

— Як ми з тобою та з паном Мамаєм побували в Варшаві! Га? Не забув? — і обернувся до Прудивуса: — Це, мій лебедику, було, коли ми з панами-ляхами ще намагались бавитися в пшиязнь…

Старий Потреба задумався… Задумався над щирою приязню наших народів, польського та українського: здавна прихилялись українці до багатства польської культури, поки не почалось окатоличування, покіль не стали прості люди України перед польською шляхтою бидлом, поки панство українське, задля свого лакомства, задля товстого пуза, задля титулів, заради маєтків та грошей, не стало радо поринати «в злоту польщизну», продавати шляхті свій народ… Дід Потреба про все те думав, звісна річ, якимись іншими словами, але жаль за тим, що, замість товариства між простолюдом Речі Посполитої та України, точились війни й підступи, щирий жаль бринів у голосі, коли старий розповідав Тимошеві про свою з Мамаєм подорож до Варшави.

— Еге ж… це, лебедику, було, коли ми з панами-ляхами ще гралися в приятелювання та й ходили до короля — зіськати бодай крихітку правди… Були ми тоді з Мамаєм в замку катюги нашого народу, в князя Вишневецького… Ти не забув його, Ложко?

Песик люто брехнув.

— Ну, — балакав далі Потреба, — панство бенкетує, а нас, козаків, посадили за той же стіл, тільки з другого краю. Навіть німецьким наймитам знайшли пани чільніше місце… Не до смаку припало це Мамаєві. Бачу, зизом поглядає на самого князя, а той сидів на другому кінці, на покуті, проти Мамая. А коли випили по другій чи по третій, бачу, до сварки йдеться, бо Мамай до шаблі хапається, от-от на рівні ноги скочить, та й буде каюк посельству нашому і нам самим, покришать нас ляшки-панки в тім кутку на капусту… — І старий Потреба заходився коло мокрих пелюшок, бо мале раптом запхикало.

— Що ж було потім? — поспитав Прудивус.

— Ложка порятував… Коли від Козакового ущипливого слова Вишневецький теж почав хапатись за шаблю, Песик візьми та й учепись йому за литку. Репетує князь, а що діється — ніхто й не втне, бо під столом не видно, та й панських собак там чимало, тож на Ложечку ніхто й не подумав. Але все-таки переполох знявся такий, що й про сварку забули. Хоч, правда, довелось, однак, тої ночі нам із замку п’ятами кивати, бо Мамай віддухопелив десь на ґанку князевого племінника… Не забув, пане Ложко?

Песик Ложка знову кивнув: аякже, мовляв! — ще й, видно, подумав при тому про свій похилий вік: все, про віщо згадував старий запорожець, було-таки досить давненько.

Дід Потреба повів був своє оповідання далі, але замовк.

По дорозі йшла якась чепурненька й промітна дівчина з цебром-відром в одній руці та з козубом — у другій.

У цебрі плавали мочені яблука торішнього врожаю. А в козубі торохкотіли ще зовсім зелені кислиці, дикі яблучка, щойно назбирані в лісі.

Це була звичайна собі дівчина, метка й моторна, не куца й не цибата; не білява, й не чорнява, й не руда; не потвора, але ж і не вродливиця, не краля; досить-таки крихкотіла і навіть рябенька трішки, дзюбата — після віспи, — але це ж тоді лучалося серед людей цілого світу не так і зрідка, — одним словом, таке звичайне дівчисько, що ми з вами, читачу, стрівши цю таранкувату моторуху на вулиці, може, навіть і уваги не звернули б, якби не судилось їй десь далі, перегодом — відіграти в нашому химерному романі досить-таки визначну роль.

Та й вона пройшла б оце зараз повз наших героїв, коли б в око їй не впав цибатий рейтар, що схилився над дитинкою, яку тримав на руках дід Потреба.

— Так оце ви і єсть? — спитала вона в Прудивуса.

— Я, — зопалу відповів Прудивус, а схаменувшись, поспішив спростувати: — Тобто… якщо сказати певніше… це не я!

— Отак я й думала!

— Про що ти?

— Про те, що ви — той самий дурноверхий рейтар, якому зараз моя рідна сестра годувала десь украдену дитинку. Мотря так і сказала: німець він а чи хто — не розбереш, а що дурний, то видно й так, на око! — і цокотуха щось таке молола та й молола.

— Розпащекувалась! — розсердився Потреба.

— Зичу доброго здоров’я дідусеві! — чемно вклонилась дівчина.

— Будь і ти здорова, ластівочко моя, — відмовив Потреба. І спитав: — Куди чимчикуєш?

— На базар. Яблука й кислиці, бачите, продавати несу.

— Хто ж їх купить?

— Оцей дурний німак і купить! — і вона звернулась до Прудивуса. — Епфельхен! Чи не хоч?

Прудивус на дівчину й не дивився, бо все ще боліло після розмови з її сестрою.

— Ну? — спитала рябенька дівчина. — Кислички?

— Зеленець! — без ніякого виразу озвався Прудивус.

— Дарма! — сказала таранкувата цокотуха. — Зате солодкі! — додала вона і хоробро відкусила майже половину недозрілого лісового яблучка, що на нього досить тільки глянути, щоб ізсудомило щелепи.

Та цокотуха й не скривилась.

— Солодке, як мед! — і дівка одкусила ще. — Солодке, як мамині груди! — і вона проковтнула все, що розжувала, і жоден м’яз на її віспуватому обличчі не здригнувся од страшенних кислощів, таких лютих, аж нили зуби. — Солодке, як Адамів гріх.

— Хто тобі сказав, що гріх — солодкий? — зацікавився Прудивус.

— Панотець казали в школі.

— Що ж вони казали?

— Те й казали… Яблучко ж оте, що Єва дала своєму дурнуватому Адамові, воно ж йому тоді здалось бозна-яким солодким. А то ж була звичайнісінька лісова кисличка. Дичок! Інших тоді не знали ж.

— Цікаво! — буркнув Прудивус і замислився, і так же знов скортіло мерщій добутись до Києва. Ненароком сказані слова — про гріх, про яблуко спокуси, про Адама та Єву — розбудили в спудея рій думок та почуттів, бо ж не рік і не два він там, у Київській академії, писав учений твір про пізнання добра і зла, про первородний гріх, філософію гріхопадіння загалом, і це йому здавалось вельми важливим ділом: через гріх Адамів не тільки перший піт чола пролився, не тільки панна Смерть заволоділа світом, а й пізнали люди всі радощі буття, радощі тіла й духу, бо ж їх перші люди в раю не знавали, роковані на віки вічні безрадісно й безсмертно нидіти в благополучнім затишку… Він писав і про те, київський спудей Тиміш Прудивус, що Адам назвав свою солодку подругу Євою, тільки вперше пізнавши гріха, бо це ймення означає буцім не що інше, як Джерело Життя, бо це ж вона, вона порушила сміливо Божу заповідь, вона, прекрасна Єва, — і вся та вчена книга, котру писав у Києві наш Прудивус, мала прогриміти осанною Єві, пречистій матері всього живого, тобто людського, — чистого й нечистого, але — живого! Живого, тілистого, повного буйної крові, неспокійного, метушливого, безсонного людського життя.

І він уже бачив, Прудивус, як напише він розділ про перше взаємне пізнання Адама та Єви, про щастя материнства, про вдалих і невдалих дітей, про горе з ними, про Смерть-визволительку, яка спостигла Адама лише на дев’ятсот тридцятому році життя, — і бідолашний спудей академії, змордований непогамовним прагненням мерщій розпочати роботу, котру наші нинішні вчені, звісна річ, назвали б кандидатською (кандидат, мовляв, у науку, гай-гай!) дисертацією, після випадкового слова рябенької Химочки про гріх Адама та Єви забув про все на світі, замислився, закляк і не зразу й зрозумів, чого хоче від нього те промітне дівчисько з цебром та козубом.

— Ось покуштуй лишень, — підступно посміхалась таранкувата дженджуруха, простягаючи рейтарові на розкритій долоні кисличку. — Кусай, кусай, воно солодке… — І вручила лицедієві яблучко.

Прудивус теє лісове зелене яблучко взяв був, але тут, перестерігаючи, видно, про якусь небезпеку, гавкнув Песик Ложка.

— Ну, чого тобі? — спитав Прудивус, і щось таке промайнуло в голосі його, щось таке заблисло в очах, що рябенька Химочка, вражена якимось спогадом, зненацька скрикнула:

— Не кусай!

— То кусай, то не кусай, — знизав плечима лицедій.

— Ти — не рейтар, — сказала Химочка. — Я бачила тебе в городі, в кумедії… — І зовсім по-дитячому зраділа, згадавши навіть ім’я улюбленого героя мирославців: — Климко? — І, не даючи лицедієві й слова мовити, дівчина зацокотіла знов: — А я ж думала… Я, бач, несла ці яблука й кислиці для жовтожупанників, для найманих німців, угрів, ляхів, для всіх однокрилівців… — І, побачивши, що Прудивус хоче-таки закислити душу, дівчина зойкнула: — Не руш!

— Сконаю?

— Ні… — І рябенька дівчина скрасніла, мов на заході сонце, і раптом стала така гарна, що, коли б зараз Прудивус не думав про яблуко Єви, він спалахнув би зразу ж тим самим вогнем, який спопелив колись самого Адама. — Хто з’їсть оце мочене яблуко… а чи оцю кисличку… на того зразу ж нападе…

— Що нападе?

— Швидка…

— Швидка настя? — спитав дід Потреба. — Бігунка?

— Та бре! — пирснув Прудивус. — Але ж сама ти зараз…

— Я з’їла не затруєну.

— Хто ж таке вигадав?

— Іваненко з Мамаєм… вони!

Почувши ймення володаря, Ложка заскавулів.

— А затруїв кислиці хто?

— Одна циганочка.

— Мар’яна? — здивувався Тиміш. — Хіба вона вже тут?

— З тим зіллям для кисличок прислав її Козак Мамай.

— Чому ж не затруїли чимось дужчим? — слушно спитав Потреба.

— Підуть сьогодні однокрилівці в бій і… воювати не зможуть!

— Посідають? — ахнув Прудивус.

— Ну-ну! — зареготав Потреба.

— Від яблук?! Хорошенько! — І лицедій Прудивус знову замовк, про щось замислився, забувши й про дівчину, і про її забіякувату сестру, про дитину, про війну, про яблука…

Хоч ні, ні, не про яблука!

Саме про яблука він і задумався, бо це ж був, як ми тепер сказали б, художній образ його майбутньої вченої розвідки… Боротьба життя і смерті здавна привертала його увагу, — лицедій був природженим філософом і богословом, роздуми позбавляли його сну, і не раз заставало його вранішнє сонце коло роботи, в міркуваннях про зухвале прагнення людини досягти рівності з Богом, а чи й повної від нього незалежності. Вчення церкви, туманне, плутане, зловісне, привертало його до себе, бо ж було в людини, обплетеної тенетами закону Божого, одвічне прагнення від того закону звільнитися, і люди намагалися те зрозуміти, чого зрозуміти не можна, що вигадувалось вітцями церкви саме так, щоб ніхто в тій таємничості нічого осягнути не міг…

— Чого ж ти мовчиш? — визивно спитала в Прудивуса цокотуха.

— А що хіба?

— Спитав би в мене що-небудь.

— Що ж я в тебе спитаю?

— Спитав би, як мене звуть?

— Як же тебе звуть?

— Хима. Химочкою звуть. А тебе?

— Прудивус.

— Хресного ймення такого нема.

— Нема.

— А як же піп хрестив?

— Феопреній, — пожартував Прудивус, не маючи охоти називати своє справжнє ім’я. — Двадцять другого серпня пам’ять.

— Ти попович?

— Дяченко, — збрехав лицедій і, відповідаючи на якісь думки свої, спитав: — Невже ж спокусяться гетьманці таким кислятинням?

— У Єви ж яблуко було нітрохи не солодше.

— То ж була Єва!

— У нас і тут чимало Єв. Мамай спорядив на це боговгодне діло наймиліших дівчат і молодиць з усієї Долини. Сто гарненьких Єв, що з їхніх рук навіть полин запахне медом. А в кожної красуні — по сотні затруєних яблук. Скільки ж це буде вражених…

— Сердець? Чи шлунків?

— І сердець… по дорозі до шлунків.

— До серця, — сказав Прудивус переконано, — до серця найпевніша путь — через красу тілес.

— Отож! — мовила Химочка. — Я тобі вже сказала: до спокушання однокрилівців ми залучили дівчат і молодиць… прегарних, гожих і принадних.

— А ти ж?.. Ти сама?

— Я — тільки хитра та брава, — спалахнула рябенька Химочка. — Їх сто — вродливих, а я — одна ж! — І, взявши з кислицями козубок та відро з моченими яблуками, таранкувата Хима поплентала далі, до сповнення свого воєнного обов’язку.

Потім спинилась. І сказала — чи Прудивусові, а чи старому Потребі:

— Перекажіть на той бік, за озеро, що однокрилівці сьогодні бойовище розпочнуть лише надвечір. Але… воювати не зможуть.

Та й пішла.

Лицедій, Тиміш Прудивус, задумливо дивився вслід. Почухував, де й досі ще свербіло від стусанів, що їх надавала йому рідна сестра цієї Химочки. І шепотів:

— Історія повторюється.

— Про що це ти? — не зрозумів старий козак.

— Знов — рука Єви. Знов і знов! Диявольська помана. Яблуко. Спокуса…

— І швидка настя? — колишучи дитину, спитав старий.

— Ні. В історії жіночих спокушань, спрямованих на правнуків Адама… Ні, ні! Впливу бігунки… ще не було!

— Ходім! — сказав спудеєві Потреба.

— Чого так раптом? — спитав Прудивус. — Треба б трішки тут перечекати, бо як побачать зараз однокрилівці, що ми йдемо в то й бік, до озера…

— Хіба не чув, що сказала ця Хима? Попередити наших… Треба поспішати!

— Треба то й треба, — погодився Тиміш, підвівся, знову наклав був собі на голову рейтарський шолом, але той так розпікся проти сонця, що лицедій мало не пожбурив його в кущі калини, та по дорозі знову хтось наближався до них, і Прудивус миттю перетворився на рейтара.

Назустріч ішла якась жінка з дитиною, і Потреба з лицедієм перезирнулися.

— Попросимо й цю? — спитав Тиміш Прудивус. — Нехай погодує?

— Чи не занадто часто?

— Хтозна…

— Спить же мале. Хоч, правда, на дорогу треба б…

— Та треба б!

І вони вже хотіли були звернутися, навчені гірким досвідом, обережненько й недвозначно, з ґречним до жінки проханням.

Та вона й сама, наблизившись і не помітивши під кущем старого над дитиною, звернулась до самотнього рейтара:

— Красунчику, агов!

— Чого тобі?

— А я тебе боюсь!

— Чого б то?

— Як же такого воїна й не боятись!

— Хіба вже я такий страшний?

— Ти дуже милий, мій грізний хорошунчику. Але бог знає, що в тебе на мислі!

— Нічогісінько.

— А все-таки боюсь… щоб ти мене, німчику, бува, не зачепив.

— Навіщо ти мені!

— Все, пане рейтаре, може статися! — І вона зазивно повела плечем.

— Так ти ж — із дитям? — здивувався Прудивус.

— Ет! Дарма! — пускаючи бісики, сказала молодиця. — Дитиночку я покладу.

— Оце ти вже й готова?

— Хіба ж молодичка — негарна?

— Гарна з біса молодичка, — явно шкилюючи, підморгнув Прудивус.

— То чого ж?

— Пожартував би — та гріх, пісний нині день, понеділок.

— Вівторок завтра буде! А така молодичка — чи буде ж?

— Отака німецька помийниця?! — гарикнув Прудивус і спересердя сплюнув. — Шльондра ти, а не молодиця! Мандрьоха! Потіпаха!

— Оце я?! — здивувалась завжди й на все готова жіночка. — Я ж — тільки до тебе!

— Але ж — я німець!

— Несправжній!

— Чому ти так думаєш? — зацікавився Прудивус та й зовсім вийшов з ролі, забувши про всі німецькі штуки, які йому варто було б викидати в такім скрутнім становищі.

— Справжній німчин, коли б я припала до вподоби, мерщій узяв би мене. Коли б не сподобалась, побив би мене. А ти тільки лаєшся! Шльондра, мандрьоха й потіпаха, хіба це німецькі слова?! — І хвойда заспішила геть і, видно, не без наміру нацькувати на переодягненого мирославця сторожу однокрилівців.

— Ходімо звідси! — потяг спудея в другий бік старий Потреба.

Через яку часину обидва вони, з дитям на руках та з Песиком Ложкою попереду, знову вступили на хистку потаємну стежину, що мала їх привести через болото — на той бік озера, до Мирослава, з усіх боків обложеного військом пана гетьмана.

По тих самих болотах никала того ранку і Ярина з трьома подругами з міської дівочої сторожі.

Чигаючи на ворога, нишпорили вони й по всіх закапелках міста.

По гаях та лісочках довкола Мирослава.

По заростях калинових.

Останніми днями в городі більше та більше з’являлось ворожих під’юджувачів та підштрикувачів, що сіяли серед оборонців Долини всякі страхи та брехні, і Лукія з Яриною те ставили собі на карб, бо хто ж, як не вони, мусили б усіх отих вивідачів та шептунів хапати, заки вони перейдуть межу Долини.

Ярина Подолянка в той день була заклопотана й невесела, а може, ще й хвора після огневиці.

Все, що коїлося з нею в Європі — в Римі, в Мадриді, в Парижі, в Амстердамі, все те тяглося за нею й сюди, на Вкраїну…

Спроба гетьмана Однокрила викрасти її, покіль вона жила з півроку в своєї хрещеної матері, на Поділлі… Потім якийсь монах-домініканець, котрий з’являвся на хуторі в хрещеної. І поява в Мирославі того чепуристого шляхтича, Оврама Роздобудька. І нахабний лист Гордія Пихатого з обіцянкою зняти облогу, якщо мирославці видадуть йому (тобто самому Римові) її духівника та визволителя, вітця Ігнатія, старого Гната Романюка, а заразом і її саму, панну Подолянку, котра була їм навіщось потрібна аж-аж…

Але… навіщо?

Чого вони на неї так полюють?

Чого впадають?

Чого їм тра від неї, нерозумної дівчини? Так, так, дурної та безголової, необачної дурепи, бо ж не може вона збагнути, що за прокляття тяжіє над її головою!

Коли батька її, полковника Прилюка, побратима й зятя Мелхиседекового (тобто чоловіка його рідної сестри), посланого на перемови до Варшави, панове-ляхи схопили й катували, а потім віддали до інквізиції, де він і сконав лютою смертю, про що можна й тепер прочитати в польських кроніках, — її саму, Ярину, того ж року, ще маленьку, приховавши смерть її батька, домініканські ченці викрали в рідної неньки й завезли світ заочі, кудись аж за Мадрид, і там замкнули в жіночий кляштор.

Її не мучили, як батька.

Не катували.

Не морили й тяжкою працею.

Її виховували: панною, шляхтянкою, щирою католичкою.

Щоб вона не забула свою Україну, черниці доклали всіх сил, бо ж панні перегодом належало повернутись додому, повернутись підступним знаряддям католицької церкви.

Дівчині прищеплювали презирство до простих людей (її ж готували, щоб видати потім за будь-якого польського магната чи й за свого перевертня, котрому судитиметься панувати на Вкраїні), і вона мала принести додому вірність Ватиканові, тобто зненависть до свого народу, до віри батьків.

Щоб не забула дівчинка на чужині рідної мови, до неї приставили стару Гликеру, уніатку, котра розповідала їй казки свого чарівливого Поділля, співала пісень, завше сумних, заплітала полоненій панні коси, плакала над її долею, але ж нічого до пуття не вміла розповісти малій, задля чого ж її тримають ось тут, за цими товстенними мурами, так далеко від рідного краю.

Коли черниці зауважили, що в Гликери прокидається приязнь до їхньої прозелітки, до панни Кармели (як нарекли Ярину, коли завдавали її в католицтво), стара уніатка несподівано зникла — чи вбили її, чи одвезли до іншого монастиря, — про те Ярина ніколи й не дізналась.

Кінця такого Гликера, видно, сподівалася, бо колись одвела свою любимочку в монастирськім саду до старого возиводи Могаммеда, невольника, давно вже проданого сюди з турецької галери, який удавав чомусь полоненого арнаута (чи, як ми сказали б тепер, албанця), хоч і був він насправді колишнім запорожцем Опанасом Кучмієм.

— Коли зі мною станеться що-небудь, — сказала йому Гликера, — доглянь мою подоляночку…

— Добре.

Коли стара Гликера таки зникла, Опанас Кучмій нишком, поливаючи квіти й дерева в монастирському парку, забалакав колись до неї, а потім уже й не облишав її, криючись від зіркого погляду святих черниць: то кілька слів закидав про Дніпро, то якісь бувальщини переказував про гетьмана Богдана, про Богуна, про Наливайка, то мугикав козацьких пісень, то навчав молитов православних, — те все закидав їй у душу, до чого католицькі черниці мали намір зародити в цієї дитини зненависть.

Маленька подоляночка росла, нудьгуючи за рідним краєм, за матір’ю, за словом українським, і Опанас Кучмій сердечку молодому не давав заснути й прохолонути, і все те відбувалось мимохідь, коли возивода проходив повз дівчину з відром води чи полов грядку з квітками, все — по два-три слова, крадькома, щоб не заздріли пильноокі монашки, які нічого лихого й не ждали від її щоденних прогулянок у невеличкому саду, обведеному товстенним і високим муром, і певні були, що україночка встигла за довгі роки набути все, що мала забути назавжди.

Коли Кармелу (подоляночку колишню) перевозили в Рим — до одного з кляшторів Ватикану, щоб там надати їй остаточного шліфування, як дорогому діамантові, — чесний лицар Опанас Кучмій, котрому вже довіку, видно, судилося нидіти в неволі, звів подоляночку, важачи власною головою, потаємно звів з однією старою циганкою (матір’ю Мар’янки), що й помандрувала потім за Кармелою в Рим, до лихом викраденої домініканцями україночки, про долю якої ніхто й не знав, зуміла та циганка зворушити кількох католиків-слов’ян (чехів та хорватів), котрі відбували на той час своє чернече послушництво у Ватикані.

Не відстала стара циганка, мати Мар’янина, від нашої Ярини і в Парижі, де вже був у неї духівником отець Ігнатій Романюк, у Парижі, куди завела її доля, і в Амстердамі, де дівчину вже мали намір вигідно продати, тобто віддати заміж за одного голландського негоціанта.

Купець той, ван Дорн, один із найбагатших у світі людей, за кілька років перед тим, після розгрому Нідерландів могутнім флотом Англії, втративши розбійницький доступ до далеких азіатських колоній, почав був торговельні справи з Польщею, але, маючи намір пробратися й далі, на Схід і на Південь, до Кафи, до Персиди, до Вірменії, до Індії, до Сирії, до Єгипту, куди найзручніші шляхи пролягали через Україну, — уже дістав, плекаючи далекі плани, дістав ван Дорн від польського короля обіцянку — дешево продати голландцеві в довічну власність українські землі коло Дніпра.

Вже зовсім зібравшися переселитися до купленого в Польщі древнього Києва, пан ван Дорн, один із тих небагатьох голландців, котрі зберегли вірність римському престолові й не перекинулись від католицької церкви до ворохобного кальвінізму чи реформатства, дожидав поважний негоціант, поки гетьман Гордій Пихатий, виконуючи розказ Рима, не погамує вільнолюбну Україну, навік-віки відчахнувши її від братньої Москви.

Сидячи давненько вже у Варшаві й чекаючи жаданої години, пан ван Дорн замислив одружитися з вихованою для нього в католицьких кляшторах гарненькою україночкою Кармелою, яку він мав намір спочатку пізнати з портрета, щедрим Дорновим банком замовленого в Амстердамі самому Рембрандтові ван Рейну…

Та не все складалось так, як те було потрібно далекоглядним діячам Ватикану, котрим кортіло, Україну загарбавши, надолужити здирствами на нових землях величезні втрати й збитки, заподіяні Ватиканові протестантизмом, який відколов од римської церкви силу-силенну людей у кількох країнах Європи.

Але ж загарбання України стало на ту пору не такою вже й простою справою.

Гриміла вже над світом слава Запорожжя.

Стояла вже за Україною й Москва.

Та й під унію простий український люд не йшов жужмом — чим ближче до Москви, тим менше було уніатів.

Та й наречену ван Дорна викрали зрадливі слов’яни-католики (чехи, хорвати й гуцул), допомогли їй утекти серед білого дня з дому католицького біскупа в Амстердамі, одвели на невеличкий англійський корабель, котрий пренахабно зайшов до голландського порту, незважаючи на стан війни з Нідерландами, і Кармели в Європі не стало, хоч і недовго, правда, лишались ватиканські нишпорки та стежії в невіданні про її долю: за який місяць вони вже винюшили на Вкраїні її слід, бо не гаяли часу дарма.

Після всього, що їй довелось пережити, панна Ярина мала б тепер шануватись, бути на осторозі, але після довгих літ неволі її, як кажуть, хапали чорти: хотілось подихати свободою, і панна не слухалась ні дядечка свого, заклопотаного тепер війною, ні власного глузду, власного страшного досвіду і зараз оце нишпорила по лісі, куди їй, звісна річ, без надійної охорони так необачно потикатись було не слід.

Можливо, діяла вона останніми днями так легковажно ще й тому, що не знала, куди себе подіти після тої шаленої ночі, коли цілувалась і обіймалася з тим нахабою, з тим лицарем, котрий того ж дня порятував їй життя, — і вона лютувала, на себе гнівалась, і картала себе, і кляла і завмирала в подиві та захопленні, бо то ж був перший чоловічий дотик, такий жаданий і такий страшний, що дівчина аж зойкнула в ту коротку мить, коли вперше всім тілом почула біля себе його пружне парубоче єство.

Оце й зараз вона, шалене серце, бентежна душа, місця собі не знаходячи, гасала з дівчатами по болотах, границь міста й Долини пильнуючи, і сердилась на себе і на нього, сердилась на цілий світ, забуваючи про небезпеку, яка могла чигати на неї під кожним кушем бузини.

Побачивши на високості трьох круків, котрі летіли від Мирослава на той бік війни, Ярина Подолянка схопила лук, напружила тятиву і спитала в подруги:

— Котрого?

— Середнього, — відмовила дівчина. — То головний вивідач.

Ярина спрягла тятиву.

І крук, що летів посередині, став падати вниз.

Сівши під старезним кленом трохи поснідати й перепочити, дівчата з міської сторожі стиха розмовляли про неталан, про кепське своє вартування границь рідного міста й Долини, про те, що все плем’я дівоцьке зазнає постидовища й неслави, коли й сьогодні не сповнять вони повинності й не спіймають бодай одного, бодай поганенького вивідача якого-небудь, — розмовляли й про почате Мамаєм та Іваненком шукання скарбів, і про наскоки однокрилівців, і про все інше, що тільки коїлося в городі Мирославі останніми днями, але знов та й знов повертались до того, що свербіло найдошкульніше, — до проноз та підслухачів, про ті нашим людям невідомі пролазки й продуховини, якими вони раз по раз пластували до міста.

— Вони ж — не дурніші від нас! — несподівано озвався з вершини клена, що під ним спочивали дівчата, чийсь вельми знайомий голос. — Вони також через болото ходять! — І дівчата, посхоплювавшись, побачили на дереві цехмайстра мирославських жебраків, діда Варфоломія Копистку, котрий, ставши на товстій гілляці, дивився в той бік, куди щойно летіли три круки.

— Чого це ви туди стеребились, дідусю? — спитала панна Подолянка.

— Та ось, бач… — і старий, сідаючи на гілку, показав дівчатам патички, котрі він зрізував на клені й ховав у торбу, що висіла через плече. — Сопілки ж виробляю на продаж… — але зненацька знову звівся між гіллям, щоб роздивитись краще, бо знову щось там привернуло його увагу.

Слух його вловив якийсь обачний шерех.

І наче обережний крок.

Чиєсь дихання буцім.

Кивнувши двом своїм дівчатам, Ярина рухом руки звеліла їм поглянути, чи нема там чого непевного, а третю дівку послала в інший бік, і ті нечутно щезли, щоб гаданого ворога обійти стороною.

Старий Копистка тим часом загледів прездорову комолу лосицю з двома лосенятами, котрі виникли між кущами неподалік, край галявини. Лосиця попаски поскубувала молоді берізки та приземну траву, а лосенята раз по раз тицяли тупими й губастими писками в ненине лоно, незграбні, кумедні, руді, довгоногі, короткошиї, з тупенькими вушками, які нашорошено стирчали вперед.

Дід Копистка, розглядаючи малят, невбачай посміхнувся, а панна Ярина, обернувшись туди ж, чекала, що ж їй таке цікаве розповість оце зараз старий жебрак.

Але біда нагрянула нечайно і, як завше, з-за спини.

Панна Ярина й незчулась, як на неї навалились кілька здоровенних харцизяк, зодягнених у жовтогарячі жупани лейстровиків гетьмана Однокрила.

Вони заткнули панні рота шовковою хусткою, аж вона й скрикнути не встигла.

Хоч панна й пручалась та борсалась, вони легко, не зв’язуючи навіть, схопили її й понесли через болота, пріч від міста.

І все це сталося так хутко, що дід Копистка, якого однокрилівці на дереві й не помітили, зауважив усе те лише тоді, коли провів поглядом лосицю з лосенятами, — наполохані чимось, вони спрожогу кинулися в ліс, — а вже під кленом Ярини старий не вздрів, бо її ті шестеро жовтожупанників уже виносили з галявини між кущі калини.

Дід Варфоломій Копистка мало не скрикнув, мало не скочив з дерева навздогін, але ще встиг спіймати оком знак Ярини: «Майте осторогу!», який міг бути, ясна річ, тільки проханням — бігти за ними назирці, щоб не втратити її сліду навіки.

А вона ж, вона, ще не вірячи в свою смерть, вона прощалася з життям, і прощалась не вперше, бо ж бачила Ярина на своїм недовгім віку вже немало.

З кущами калини прощалася, що поміж ними навпростець, обриваючи цвіт, далі та далі пробивались харцизи.

Прощалася навіки з Україною, бо ж десь попереду вже бовваніли в її уяві смирні голуби на плацах Рима.

Смирні голуби і лагідні домініканці з інквізиції.

Вона вже прощалась і з тим осоружним нахабою, з голодранцем Михайликом, з тим синочком маминим, з отим селюком навіженим, хоч він уже здавався їй милішим над життя, яке вона тепер напевне мала втратити: один із жовтожупанників, коли довелось на драговині притишити крок, схилився їй до самого обличчя й прошепотів по-італійському: «Це знову я, панно Кармело! Не лякайтесь…» — і вона впізнала вітця Флоріана, каноніка, домініканця, котрий опікувався нею вже багато літ.

— Ми тебе врятуємо, і Бог нам допоможе! — прошепотів канонік, помацав панні спітнілий лоб, і від того холодного дотику її аж затрусило.

А отець Флоріан наказав жовтожупанникам по-українському:

— Кваптеся, хлопи! Мерщій!

Вона зрозуміла: превелебний отець Флоріан поспішає не тільки тому, що боїться погоні, святому вітцеві кортіло притьмом побалакати з нею, заки передасть до інквізиції, до хватких рук молоденького і вродливого кардинала Леодегара Борджіа, котрий колись у Римі, правда, за інших обставин, наговорив Кармелі купу компліментів, аж розсідаючися в солодких словах з приводу її неземної краси тілесної, яка живитись повинна красою душі, а потім застеріг: за невірність Ватиканові — щонайлютіша смерть!

— Борше, проклятущі пси! — люто поганяв жовтожупанників отець Флоріан. А до Кармели ласкаво казав: — Вельмиповажний пан ван Дорн, шукаючи тебе, моя доню, вже витратив десятки, а то й сотні тисяч гульденів. І я вельми рад, недостойний, що мені нарешті пощастило… — і преподобний Флоріан брехав та й брехав.

Оцю ж бо зрадницю найсвятішого престолу зараз тягли кудись не задля того вже, щоб з нею панькатися, як було колись, щоб тримати по кляшторах, щоб вихваляти її вроду чи віддати за якого-небудь товстозадого голландця, банкіра, негоціанта, котрий мав препохвальний намір загарбати багатства й землі України. Розуміла це й сама панночка Ярина, але смерть, що її вона, по молодості літ, ще не могла збагнути, навіть смерть була для неї краща за життя, яке їй стільки років рихтували вітці домініканці, за осоругу зрадниці свого народу…

— Весілля з Дорном незабаром справимо, — знову схилившись до панни, на ходу, лагідно говорив канонік, уже витягши їй з рота шовкову хусточку, бо серед цих непролазних боліт Кармела могла й кричати, бо все одно ж ніхто її тут не почув би. — Весілля, дитя моє! Ін номіне патріс…

— На тортурній колоді? — зухвало запитала Подолянка. — На вогнищі? В катівні?

І далі вже мовчала.

Життя могло увірватись небавом, бо ж престол намісника святого Петра невірності та відступу не дарував нікому, і панні Ярині не хотілось свої останні години марнувати на балаканину з Флоріаном.

Їй боляче було від рук отих харцизів, перед очима все йшло обертом, вона заплющувалась і сливе втрачала вже тяму, і їй все ввижалося та мерехтіло щось вогнисте…

Полум’я пожару?

Малинові стяги оборонців Мирослава?

Чи пурпурова мантія молодого ватиканського кардинала Леодегара Борджіа?

Чи знову кров?

Ні, ні!

…То жаріли квіти.

Багряніли.

Жевріли.

Не маки в полі, не дикі півонії в лісі, не троянди в саду вітця Мелхиседека.

То були голландські гвоздики й тюльпани на квітникарських ринках Амстердама.

Величенними купами. Зрізані. Лежали квіти.

Мокрі від недавнього дрібного дощу.

Такі прикро червоні, аж боляче було дивитись. Аж кортіло заплющитись. Аж хотілося звідти втекти.

Величезні купи червоних квітів лиховісно височіли, наче обмиті теплою кров’ю мури… без жодного проблиску іншої барви… як та кардиналова мантія, самий тільки пурпур, що від нього довго червоніло в очах, бо вулиці яскріли од квітів: аж яріла вода в амстердамських каналах, аж очі міських злидарів, повсякденно голодних людей, набрякали від крові.

Вона їх там бачила всюди, голодних, хоч і не відала, звісно, що в Голландії квітів більше, ніж хліба, бо вже й тоді владали там черевані, бо вже й тоді робітники мануфактур, дрібні ремісники, голодні хлібороби та квітникарі проливали свою кров за шматок хліба, а дуки-срібляники гарбали багатства Сходу — теж ціною крові, що лилась в Індонезії та в Індії розбійницькими заходами торговельних компаній, які вже обплутували тоді цілісінький світ.

Лилася кров і на Вкраїні…

Землі Азії, Африки та Америки були далеко. Вкраїна ж лежала близенько, така ж багата і приваблива, а й досі не приборкана. Обшарпана, але вільнолюбива. Сплюндрована, а не скорена.

Багато літ лилася кров України: не одна душечка в боях загинула а чи в полон пішла, та не ставала на коліна схизматська сторона, яку знову тепер Ватикан спитувався зневолити руками українців-зрадників, руками найманих вояків, руками короля польського, руками хана кримського на догоду негоціантам та банкірам Європи, що нетерпляче дожидали завершення однокрилівської авантюри, котра мала віддати їм до рук споконвіку славні багатствами землі України…

… Подоляночка, знемагаючи від страху та болю, від муки душевної, намагалась одвести від себе ману, оті амстердамські гвоздики, що їй у маренні вже випікали очі, хоч вона, звісно, й не думала в ту прикру мить ні про Амстердам, ні про банкіра ван Дорна, ні про мсту святої інквізиції, про мсту, якої, либонь, одвернуть не могла жодна сила, — їй просто вздрілись, Ярині, в напрузі, червоні квіти, мантія… і кров… — і все в уяві паленіло, гойдалося перед очима, бо ж дівчину жовтожупанні харцизяки тримали, ніби вона їм руки пропікала, держали, наче ковалі — розпечене залізо, і панні було боляче, і, тяму втрачаючи, вона вже прощалася з життям…

Прощай, люба ненько, прощай!

Та неня мовчала. Її давно вже не було в живих…

Прощай, Україно!

Але ж і Вкраїна мовчала, ще не знаючи нової халепи, яка спіткала Подоляночку…

Прощай і ти, дурний Кохайлику, прощай!

А сотник про сердешну панночку й не думав, бо в нього саме нав’язалась немила розмова з Явдохою.

Удвох вони поралися в таборі мирославців коло всяких сотниківських справ, і мама зітхала чомусь, і сама собі щось шепотіла, і несподіванкою мовила:

— Ех, синку, синку!

— Що, мамо?

— Коли б твій батенько живий був…

— Еге ж, коли б!

— Та відшмагав би він тебе — ой-ой! — І ненька, як те й бувало завше, коли гнівалась, зібгала вже зів’ялі губи, наче калитку на ремінчик, дрібнісінькими зморшками і, якесь там діло роблячи, замовкла.

— Ой мамо? — озвався перегодом синок. — Оце ви вже й розгнівались?.. В чім же я винен?

— Не шануєшся, халамиднику! — І, знову помовчавши, докинула: — Десь там ходиш! Га?

Синок мовчав.

— До самого ранку!

Синок винувато похилив голову.

— Та й без мене ж!

— Без вас, мамо, — покірно потвердив Михайлик.

— Ніколи ж у нас такого й не бувало.

— Не бувало ж, мамо, — кивнув синок.

— І що ж воно буде тепер?

— Вже ж якось там буде, — без тіні посмішки відмовив несміюн. — Я ж оце… наче вже й став сотником, ненько. А ви ось так…

Аж матінка відмовила:

— І я ж — про те! — І голос у неї був на ту мить якийсь не материнський, а чужий та холодний. — Сотник, синку, мусить шануватись.

— Сотник, мамо, що схоче, те й робить, — заперечив Михайлик.

— Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв, то й думаєш, що ти є цабе! А ти поглянь на те цабе: зморився, зблід, став дурень дурнем, та й верзеш казна-що! Тьху і тьху! Сотник же має бути сотником, а не псотником! Сотник мусить бути завше бравим! А ти?

Пан сотник, похнюпившись, мовчав.

— У сотника ж — усе в сто разів. Од сотні ж! І ума — на цілу сотеньку. І сили — всотеро. І хитрощів. І відваги, і хазяйновитості, і серця, і любові. А в тебе? В тебе?! Яка ж у тебе любов, коли ти покохав гоноровиту панну, а зразу й кислиці розсипав, тільки дістав одкоша, зразу й у гречку стрибнув десь, — яка ж це любов! І пику хтось поколупав тобі. Сотник із битою пикою? Тьху! Хто ж це тебе так відлупцював? Кажи! Та кажи ж!? Знеславив ти свою сиву матір. І себе зганьбив, сучий ти сину, щоб над тобою земля й небо трусились, — зганьбив ти мене, виродку, зганьбив! — і невбачай спитала — тихо й ласкаво, як тільки може спитати рідна мати, прикро збентежена лихою пригодою: — Та хто ж це тебе ось так віддухопелив? Кажи!

— Козак Мамай, матусю, відлупцював, — ледве чутно відмовив Михайлик-Кохайлик.

— Мамай?! — радісно сплеснула руками Явдоха. — Це ж добре, коли сам пан Мамай! За віщо ж це він тебе… ось так?

— Заслужив, мамо, — скраснів пан сотник.

— Чим заслужив?

— Не питайте, — і пан сотник похнюпився.

— Дай же йому, Боже, віку довгого, тому Козакові! Заступив же він тобі рідного батенька… в найскрутнішу, може, хвилину життя!?

Та й зразу ж кудись заспішила.

— Куди це ви, неню?

— До церкви, Михайле: свічку за нього поставлю. На часточку подам: о здравії. А ти вже тут, як сам зумієш… похазяйнуй з годинку біля нашої сотні… без мене.

— Я сам, мамо, я сам…

Явдоха борзенько пішла.

А дорогою до церкви бубоніла:

— Дай же ти, Господи, йому талану щирого, тій душеньці праведній, тому хитрюзі, тому волоцюзі, тому анахтемському запорожцеві, якого всі звуть чомусь Мамаєм, нечестивим іменом татарським, прости Господи! — та й озиралась по вулиці й по майдану, маючи надію його зустріти.

З алхіміком Іваном Іваненком Козак Мамай блукав по болотах на тому боці Рубайла.

На степовій могилі, званій Сорока, вони лишили Лукію з подругами, воякинями з міської сторожі, і ті, ще й не відаючи, яка біда спостигла Подоляночку, загарливо копали, шукаючи скарбів (чи, як вони й здогадувалися, селітри), і пан Мамай на тую могилу дуже вповав, бо Йван Іваненко саме там сподівався знайти селітряні зложища, бодай найменші, але знайти, бо ж могила вся поросла заманихою, чи, як її звуть у Московії, селітрянкою, та й люди старі колись казали алхімікові про давні стійбища, котрі буцімто на степовій могилі казна-коли були, а кожному ж відомо: селітра протягом віків часом зароджується в солончаковому ґрунті з покидьків давнєколишніх поселень і стаєнь, з калу та сечі старожитних людей і їхніх домашніх тварин.

Поки Лукія з дівчатами, шукаючи селітри, орудували лопатами та рискалями на Сороці, Іван Іваненко з Мамаєм (війна не жде ж!) подались на болота — шукати інших скарбів, тобто руди болотяної, і дорогою балакали про всяку всячину, і Козак, придивляючись до сивоголового алхіміка, бачив, що той, заходившись коло шукання скарбів, аж помолодшав наче, став говіркіший, жвавіший, розповідав прекумедні побрехеньки та можебилиці про німецьких алхіміків, що з ними доводилося зустрічатися у Веймарі та Мюнхені, про славнозвісні смарагдові таблиці Ермія Трісмегістоса, до яких Іван ставився з неприхованою, як ми сказали б тепер, іронією, про трактат відомого алхіміка Зосими, що з нього цілі сторінки наш Іваненко знав напам’ять і зараз потішався та кпив, на ходу читаючи Мамаєві для прикладу кумедний опис однієї з алхімічних маніпуляцій:

— «Скажу коротко: збудуй, мій друже, храм з одного каменю, схожого на любайстер; храм не має ні початку, ні кінця; всередині цього храму розташуй джерело найчистішої, блискучої, як сонце, води. Добутись туди можна з мечем у руці, бо вхід вузький і стереже його дракон, якого треба вбити і оббілувати. Сполучи м’ясо та кістки дракона і зроби посадище, злізь на нього, та й потрапиш до храму, і знайдеш там те, чого шукаєш, бо жрець — той мідний чоловік, що сидить коло джерела, — змінюється в своїй природі, і обертається на срібного чоловіка, і може, якщо ти цього зажадаєш, перетворитись на золото… Не відкривай нікому цього, бо ж добра то є річ — відати перетворення чотирьох металів — свинцю, олова, міді та срібла — на щире золото».

Іван Іваненко кепкував з того всього; філософського каменя, котрий перетворює все на золото, не шукав; його більше цікавила практична хімія… Але зараз оце, йдучи з Мамаєм по луках, по драговинах і болотах, далі й далі, ненароком спитав:

— У кого ж ти здобув камінчик?

— Який камінчик? — здивувався Козак.

— Той самий… великий магістерій… що про нього вже стільки століть… — І сивий Іван Іваненко кілька разів неуважно перекрутив на пальці чималий перстень, котрий зображував відомий алхімічний знак: зміючка жере свого хвоста, по якому йде грецький напис: «Усе — в єдиному». — Великий магістерій! — повторив алхімік.

— Здурів! — розвеселившись, зареготав Мамай.

— Але ж ти, люди кажуть, невмирайло!

— Хтозна…

— І завше молодий!

— Атож!

— А без чарівного каменя філософів… щоб стільки років прожити на божому світі… треба ж накладати з самим сатаною?! Еге ж? Але ж ти — душа християнська! — І він почав оповідати: — Соломон Трісмозін у книзі «Ауреум феллюс» не так давно оповістив про те, як він, проковтнувши один-однісінький гран філософського каменя, миттю став молодим…

— Душею?

— Тілом! Вирівнялась і спина скандзюблена, і волосся сиве знову стало чорним, заграли очі, зацвіли рум’янці. І той старий, той немічний дідисько…

— Таж я не був старим ніколи, — засміявся Мамай. — Мені просто не хочеться вмирати.

— Ergo? — спантеличено спитав Іван Іваненко. — Ти чув коли про Вічного Жида?

— Не тільки чув, а й зустрічав колись.

— Той Вічний Жид, він тільки й мріє, кажуть…

— Про смерть?

— Та не про що ж!

— Але ж його покарано безсмертям і безхаттям: вічно тинятись по світу — без батьківщини! Це його прокляття: коли хата всюди й ніде, коли він скрізь чужий, коли він цілий світ ненавидить тільки тому, що то світ — не його!.. Я Жида зустрів колись у Києві, на Подолі, на ярмарку: жива болячка! Він хоче вмерти, а не може… Отак і живе — без вітчизни, без смерті навіть. Це страшно.

— По злочину й кара, — буркнув алхімік.

— Щось таке чув я… та тільки не втнув — за що ж Господь його скарав?

— Коли Христа вели, щоб розіп’яти на хресті, — почав оповідати Іваненко, — один єрусалимський швець, Агасфер отой, що ти в Києві його колись зустрів, ударив Сина Божого колодкою, копилом, бо той спинився біля шевцевого дому — спочити від тяжкої ноші, від хреста на спині. І сказав Ісус Христос єрусалимському шевцеві: «Я сьогодні спочину, а ти… ти будеш тинятись по світу… без хати, без рідного краю, без приязні, з ненавиддю до людей і народів… будеш тинятись по світу, поки я вдруге не прийду на землю!» — от він і ходить, Агасфер той, тиняється по всіх країнах… без дому… і це його безсмертя…

— Це й справді страшно.

— Страшно ж…

— А те, що не вмираю я, — заговорив Козак Мамай, — нічого це, крім радості, мені не завдає. Коли б мені… та раптом заманулося вмерти, я вмер би — та й край!.. Але ж мені, Іване Іваненку, помирати не хочеться. От я й живу… Живу і живу! Та й житиму в себе дома вічно, поки живе мій народ, український народ. Поки світ сонця! Жи-ти-му! Бо ж козацькому роду нема переводу.

Вони помовчали.

Потім алхімік, Іван Іваненко, настирна душа, знову спитав про своє:

— Все-таки, виходить, проковтнув ти колись… бодай кавалочок філософського каменя? Скажи-но, Мамаю?

— Невже ж ти віриш, дядечку, в той ваш великий магістерій?

— Без віри муж учений як кіт печений, — посміхнувся алхімік. — Мушу ж я в будь-що вірити!

— А в Бога?

— Нехай-но Бог у мене вірить! — по-блюзнірському вишкірився алхімік. — Бо я вже знаю більш від нього, мій голубе сивий. А вчені люди вірять тільки в свої власні вигадки та передбачення. І мені байдужісінько: чи Земля нині круг Сонця вже ходить, чи Сонце — круг Землі, або ще там якось інакше, — аби б тільки ходили! Аби б тільки вчені дошукувались — так, чи так, а чи так! Аби б тільки я думав, шукав, доводив… бо шукання — це єдиний шлях до істини! А істина, вона колись прийде… я в це вірю, як турчин у місяць! А поки що…

— А поки що — годиться й філософський камінь? — зареготав Козак Мамай.

— Кепкуй, кепкуй! Жевріла б тільки віра… — і сумно похнюпився: — Голова в мене, бач, сива, а й досі не знайшов, чого шукав…

— Чого ж ти шукав, Іваненку?

— Пороху.

— Його ж давно придумано!

— Не такий! Мені ж такого треба, щоб добре настрашити… усіх отих, що до безверхої нашої хати пруться. Щоб і духу нашого боялись.

— Вони й так бояться. Страшно ж, кажуть, воювати з нами.

— Хочеться, щоб і дорогу забули. Але ж нема й нема! А я вже сивий…

— І дурний… — обняв його Козак за плечі.

— Та я ж це відчуваю й сам. Щоранку, прокидаючись, добре розумію, що я — дурень… — І вчений муж озирнувся довкола, по зелених лугах.

Скучивши в своїй таємничій кельї без людського товариства, бо ж довгий час ні з ким, опріч Куми своєї, сови премудрої, Іваненко не розмовляв і сонця-світу не бачив, тепер, чалапаючи по болотах з Козаком Мамаєм, радів і пташкам, і квітам, і свіжому вітрові та й набалакатись не міг… Він розповідав Козакові всячину — і про свої мандри до Німеччини, по алхімічних кишлах, і про кумедні бурсацькі пригоди, коли ще вчився в Києві, розповідав і про Москву, де він прожив дитинство.

Смикнувши себе за вухо, в якім вигравала проти сонця золота серга, Козак Мамай здивовано спитав:

— То ти — москаль?

— Москаль, Козаче.

— Чому ж — Іваненко?

— Тут прозвали Іваненком. А там, бач, я був — син Іванов.

— Чого ж тебе чорти загнали так далеко?

— Слухай лишень! — І алхімік хотів був розпочати предовгу повість свого химерного життя, аж Мамай зненацька обернувся, прислухався до чогось непевного — там десь, позаду, бо причулося, буцім хтось покликав його на ймення.

— Гукає хтось, — пошепки мовив Козак.

— Хто тут може гукати! — відмахнувся алхімік. — Ніде ж ні живої душі.

— Стривай! — і Козак завмер.

— Мамаю! — покликало щось кволим старечим голосом, і Мамай, продершись поміж вільшиною, що густо росла тут, як і скрізь по болотах, побачив під кущем знеможеного цехмайстра жебраків, діда Копистку.

— Чого це ви тут, Варфоломію? — скрикнув Козак, підбігаючи до старого.

— Подолянку… вкрадено! — мовив Копистка, насилу ворушачи язиком.

— Хто вкрав? — спитав Мамай, і вогнисті кола застрибали перед очима, хоч і не була йому Подоляночка ані сестрою, ні коханою, ані ким, а тільки дівчиною, котру любили й поважали добрі люди всієї Долини, дівчиною, про яку вже й казки розповідали чи не по всій Наддніпрянщині, бо слава пішла вже всюди про її поневіряння по Європі, про її втечу, про її хоробрість, про її красу. — Хто вкрав? — повторив запитання Мамай, бо Копистка закашлявся і не зразу міг відповісти.

— Монах! — нарешті здобувся на слово старий жебрак. — Домініканець… отець Флоріан. Я впізнав його. Він приїздив колись до нашого монастиря — поглянути, як тут шануються вітці домініканці.

— Де ж панночка?

— Поперли… он туди.

— Скільки ж було їх?

— З домініканцем… шестеро. — Варфоломій, що вже довгу часину біг за викрадачами назирці, був спробував підвестися з купини, щоб показати путь, знову звалився під вільховий кущ. — Я ось… трішки…

— Лежіть! — звелів Козак і знову спитав: — Пішли куди?

— Ген… ледве помітна стежечка.

— Бачу! — буркнув Мамай, кивнувши Іваненкові: — Біжімо!

Довго довелось би розповідати, як вони мчали по болоту, як наздогнали харцизяк-однокрилівців, як затіяли вдвох з Іваненком смертельну бійку проти всіх, — проти п’ятьох, правда, а не проти шістьох, бо ж отець Флоріан кудись уже зник разом із викраденою панною Кармелою.

Ех!.. З однією шаблею на двох, бо Іваненко-Іванов, звісна річ, був безоружний, вони наскочили на жовтожупанників, і хтозна, чим скінчилась би сутичка, коли б не прийшла Мамаєві з алхіміком несподівана підмога.

Мамай і не помітив, коли виник біля нього старий приятель, Дмитро Потреба, як рвонувся в бій переодягнений за рейтара Прудивус, коли з’явився і Мамаїв вірний друг та супутник, Песик Ложка.

Козак зауважив тільки, як один з однокрилівців, що насідали на нього, нараз дико зойкнув, закрутився на місці, намагаючись одірвати від свого товстого заду якусь нечисту силу, котра зненацька вчепилась у м’яке зубами.

Коли Мамай штрикнув шаблюкою того нещасного, Ложечка вчепився ззаду в другого жовтожупанника, а коли й цей поліг від Тимошевої шаблі, то — в третього, а четвертому, що з ним рубався, поклавши дитину, Потреба, вже скочив на спину, а п’ятому вчепився в литку, і скоро всі п’ятеро харцизяк підпливали власною кров’ю, а душі їхні десь там уже летіли до пекла чи може, й до раю, того не відаючи, що райські врата з вини святого Петра — на замкý.

Трохи осторонь лежав — у землю носом — і пан алхімік. Кров цебеніла йому з голови, і зразу навіть не можна було зрозуміти — живий він, уже вмер чи саме конає.

— Поранили Іваненка! — скрикнув Мамай і кинувся до Іванова.

— Поранили? Мене? — неуважно перепитав алхімік і втратив свідомість.

Мамай зірвав кілька корінців гладушника, що на нім уже сяяли ясно-жовті квіти, вичавив жовто-червоний сік із його брунатних корінців та й змастив чималу подряпину на скроні в алхіміка й зав’язав її шматочком полотна, видраного з пелени сорочки. Та з Іваненком, видно, діялося чудне щось, і Козак поспитав:

— Ти встати не можеш, Іване?

Алхімік промимрив:

— Лягай-но й ти…

— Здурів?!

— Поглянь лишень!

— Не бачу я нічого.

— Аж ось…

— Земля й земля, — розсердився характерник.

— Залізо!

— Де ж воно?

— Диви! — І алхімік, Іванов-Іваненко, розгрібаючи вогку, вкриту буйною травою землю, жовтим нігтем тицяв у зернята й кружальця, схожі на дрібнісінькі шеляги, чорні, руді чи іржаво-червоні, суцільні й шпаристі. — Болотна руда! — задихаючись, скрикнув він, і бліде його обличчя взялось червоними плямами. Він копав рукою вглиб, а там усе більше траплялось тих кружалець, вже й завглибшки з лікоть вирив дучку, а все витягав червоні й жовті шеляги та квасолини. — Бачиш тепер?

— Скільки в цій руді заліза? — спитав Мамай заклопотано.

— На половину — половина.

— Слава богу!

Коли Прудивус і Потреба теж посхилялись над знахідкою алхіміка, на руках у старого заплакало немовля, і це протверезило всіх, хоч вони й роздивлялись на тую руду якусь там хвилинку, не більше.

Козак Мамай здивовано поглянув на дитя й мерщій захапався бігти далі, щоб навік не втратити слід Подолянки, бо панна Ярина з домініканцем, певна річ, мали ж бути ще десь тут поблизу, серед мочарів та боліт.

— Ти підеш зі мною, — кивнув Мамай лицедієві. — А ти, Іване, місцину затям та й назад, до Мирослава: приведеш сюди копачів. Ви, Потребо, вертайтеся з нами.

— Дитину ж до міста комусь треба нести! — кивнув на колишнього запорожця Тиміш.

— Дитину? — І Козак Мамай спитав: — Чия це? — І, заклопотаний продовженням погоні, відповіді не чекавши, порадив: — Дитинку віддайте алхімікові! Ти однесеш, Іваненку…

Потреба й хотів уже був доручити малятко Іванову, але той звівся від землі, і всі побачили, що його сорочка скривавлена, що кров цебенить з рукава.

— Таки поранили? — стурбовано спитав Мамай.

Іваненко промовчав, але в ту ж мить захитався і мало не впав.

Його ледве встиг підхопити Прудивус.

— Куди йому з дитиною! — промимрив спудей.

— З Іваненком зоставайтесь ви, Потребо: сюди приведіть по руду мирославців! — І попросив: — Не баріться.

— Дитина ж! — кивнув на свою ношу дід Потреба.

— Залізо ж! — кивнув на розриту дучку Іванов-Іваненко.

— Дійдете? — збентежено спитав Козак.

— Треба дійти, — відповів алхімік.

— Не бійся, Іваненку: рана не страшна…

— Я не боягуз, — просто, без хизування сказав Іванов. — Бо ж навіть задля того, щоб бути страхополохом, потрібна гаряча кров. А в мене вже… — і він, сивий, змахнув рукою.

— Знаю, знаю, — з повагою поглянув на алхіміка Козак Мамай і спитав: — Без мого Ложки дорогу знайдете?

— Знайдемо, — ледве промовив Іваненко, бо його вже гойдало: від болю, від утрати крові, від турботи про найдорожчий скарб, щойно знайдений у цьому болоті.

— То рушили! — кивнув Козак Мамай лицедієві з Ложкою, і за яку мить вони, поспішаючи навздогін за хапуном, що викрав панну Ярину, зникли в заростях вільхи, щезли так тихо, наче їх тут і не було.

Тільки перед очима у Іваненка, немовби вві сні, тріпотіли крильцями густо-сині болотяні бабки, такі чудові та мерехтливі, як це тільки й може бути вві сні.

Тріпочучи четвірними крилятами, вони й справді наче наганяли сон, і алхімік, надлюдським зусиллям підвівшись, сказав Потребі:

— Дайте руку…

І вони з дитям поплентали до Мирослава.

А в Мирославі коїлись такі події, що з них варто було б самому Козакові пореготати досхочу, бо сталось того дня на полі бою, хоч і не записане борзописцями та істориками на скрижалі перемог, сталося те, що ждалось: цілком певно передбачаючи саме такий хід подій, Козак спокійно облишив того дня обложене ворогом місто та й подався з Іваненком шукати покладів заліза, а потім кинувся й далі — ловити вітця Флоріана з викраденою панною Яриною.

А сталось того дня таке… хоч ви, прозорливий читачу, вже й самі, видно, збагнули, що там сталось…

Рушили однокрилівці в наступ, але… але наступати не змогли.

От і все.

Кислички та мочені яблука, що ними подруги рябенької Химочки частували в жаркий день, заради вгамування спраги, всіх жовтожупанників, рейтарів, угрів, татар і ляхів, а котрась із них спромоглася вгостити й самого Гордія Пихатого, — оті кислички та мочені яблука, одержані з прекрасних ручок, здались бравим гетьманцям вельми солодкими (як і всяке яблуко, одержане з Євиних рук!). Але ж сила проносного льонку, чи александрійського листу, чи ще чогось такого ж невблаганного й невідворотного, як сама доля, сила зілля, що ним були затруєні кислички (а був то не ревень, і не жостір, і не сабур, а наче все це разом узяте, якась віденська а чи й циганська штука, над котрою поворожили, крім Мар’янки, ще й Іванов з Козаком), — сила проносного буває часом дужча й за саму долю, дужча за владу світську та духовну, дужча за всі поклики до бою, від яких би високих воєначальників вони не йшли, бо ж немає в світі сили над рицину чи гірку сіль (гордість старої Англії!), бо ж владного впливу проносного не переможуть ні свідома дисципліна, ні начальницький наказ чи окрик!

Одним словом, наступ однокрилівців, що на нього гетьман Пихатий покладав крилаті надії, розпочавсь у призначений час, тривав не дуже й довго, не дуже й певно, бо в животах однокрилівців уже клекотів неспокій, що будив і неспокій душі, а коли нараз приспічило десяткам, а потім сотням, а потім і тисячам вояків, вони миттю перестали бути вояками.

Але саме тут потрібен був Козак Мамай.

Так, так!

Бо ж долиняни, затуляючи носи, лупцювали гетьманців нещадно і трупу наклали гори, але наступ тривав недовго, бо ні в отця Мелхиседека, ні в Михайлика, ні в того бабича, сотника Хіврі, ні в інших воєначальників надовго не стало снаги витримувати сморід, який поплив над полем бою, і оборонці міста Мирослава, мавши змогу витнути нападників до ноги, не змогли дійти до конечної перемоги, бо й справді-таки задля того діла потрібна була сила духу самого Козака Мамая.

Молоденький сотник, правда, попервах, не знавши підступних заходів Козака та циганочки, Михайлик був думав, грішним ділом, що то від перепуду в однокрилівців об’ явилась така весела хворість і що то він є такий уже грізний сотник, що від страху перед ним — ось так навіть ведмежа напусть напустилася на однокрилівців, і він попервах тримався досить браво, але… не витерпів-таки смороду.

Не витримав і владика мирославський.

Не стерпіли й інші воєначальники долинян.

І наступ припинився.

Бій, правда, скінчився й так значною перемогою, і Михайлик, трішки вже повіривши в свій ратний талан, повертався з матінкою додому, коли добре звечоріло, і, ненароком сильно здивувавши матінку, зупинився біля шинку Чужої Молодиці, бо вперше в житті від почуття власної сили, а може, ще й від тих пахощів, що линули, як йому здавалося, й сюди, молодому сотникові скортіло притьмом хильнути добру чарку.

До чарки, правда, діло не дійшло.

А не дійшло до чарки тільки тому, що сам Михайлик не дійшов до веселого шинквасу вогонь-молодиці.

Перед шинком, під причілком, у затишку сидів, після бою спочиваючи, немалий гурт мирославців, добре вже впевнених, що вражені бігункою вороги до наступного дня на обложене місто напасти не спроможуться, і слухали оборонці Долини, як бравий француз-запорожець Пилип-з-Конопель читає Бопланову книгу «Опис України», перекладаючи з французької мови сторінку за сторінкою, де були і описи святого Києва, його храмів, його неперевершеної Софії, де уяву француза вразили славнозвісні мозаїки, його Лаври, його домініканських та бернардинських монастирів, його «університету чи академії», його (аж трьох!) красивих вулиць…

Всі чуйно слухали Пилипове читання, — ніде анішелесь! — бо ж цікаво було знати, що думає про Україну не знаний їм чужинець, рідний дядечко оцього Пилипа, до котрого серця людей привертались так легко і хутко…

— «Кажучи про відвагу козаків, — читав Філіпп, — не зайвим буде сказати і про їхні звичаї та заняття. Відомо, що серед них є взагалі люди досвідчені в усякім реместві… Вони є майстри готувати селітру, якої чимало видобувають у тому краю, і роблять з неї прехороший порох… Місцеві жителі, всі без винятку, незалежно від статі, віку й майна, намагаються перевершити одне одного в пиятиці та гульбі, і немає іншого християнського народу, котрий так мало дбав би про завтрашній день…»

— Оце збрехав твій дядечко! — ображено озвався хтось із гурту.

— А коли не збрехав? — спитав хтось інший.

— Коли так уже про нас пишуть, то випиймо ж! — докинули з іншого боку.

І по руках пішли михайлики та коряки, хоч горілки в шинку Насті Певної через війну вже не стало, і пили — хто воду, а хто й молоко, про що свідчив і новий напис над дверима шинку: «Птиче молоко».

Отож, перехиливши по кухлятку молока чи сироватки і звикнувши в цій хаті п’яніти від будь-чого рідкого, Пилипові слухачі знов просили француза далі читати «Опис України».

— «Проте, правду кажучи, — читав Пилип-з-Конопель, — усі вони здібні до всякого роду занять… Трапляються також і люди з вищим рівнем розумового розвитку, ніж уся маса, але й загалом вони досить розвинені, хоч і вся їхня діяльність спрямована лише на те, що корисно та конче потрібно, переважно в сільському житті.

Родючість ґрунту приносить жителям хліба в такому достатку, що частенько вони не знають, куди його й подіти… звідси приходять і їхні лінощі…»

— Ого! — буркнув котрийсь із слухачів.

— «…Лінощі, через які вони беруться до роботи лише за конечної скрути, коли не мають за що купити все, їм потрібне… Вони вдовольняються найменшим, було б тільки їсти й пити…»

— І ловко ж бреше твій дядечко! — вставив хтось із слухачів.

— Не заважай брехати! — начальницьким голосом, як те й належить сотникові, покрикнув Михайлик. І попросив Пилипа: — Далі ж, далі!

І Пилип-з-Конопель читав далі:

— «Козаки є віри грецької, яку звуть руською, вони шанують усі свята й додержують постів… Зате мені здається, немає в світі народу, котрий зрівнявся б із ними здатністю до перехиляння чарки, бо ж не встигнуть вони протверезитися, як починають дудлити знов…»

— Оце так так! — в котрий уже раз не втерпів хтось із слухачів.

А хтось додав:

— Треба й справді-таки хильнути.

— Щоб недаром про нас таке казали!

Та й знову пили… молоко.

І п’яніли.

— Читай-но! — знову звелів пан сотник.

І француз-запорожець читав і читав:

— «А втім, так буває тільки вільного та мирного часу, але під час війни або тоді, коли вони лаштуються до якого-небудь походу, тоді тверезість між ними цілковита…»

— Що правда, то правда, — зітхнула Явдоха.

— Помовчте, мамо, хоч би тут! — стиха буркнув пан сотник, і неньці довелось послухатись, бо ж сотник — то все-таки сотник!

І Філіпп читав далі:

— «Козаки суть кмітливі та розумом проникливі, додумливі та щедрі, не прагнуть великого багатства, але найвищу ціну кладуть своїй свободі, що без неї життя для них є неможливе: це — головна причина, котра спонукує до бунтів і повстань супроти місцевих вельмож, коли ті починають їх утискувати, то зрідка ж проходить більше семи чи восьми років від повстання до повстання…»

— Війна за війною, — знову зітхнула Явдоха.

Пан сотник на цей раз нічого їй не сказав, тільки знову буркнув Пилипові:

— Читай!

— Тут далі — про панів, — і Пилип знову втупився в книжку: — «Шляхта в тому краї нечисленна, хоче в усьому бути схожою на шляхту польську і, видно, соромиться визнавати іншу віру, крім латинської, котра все більше та більше поміж панами шириться, хоч усі князі та люди вельможні походять від православних предків…»

Це була гірка правда їхнього життя, і люди, хрестячись, слухали далі.

— «Селяни тут до краю бідні, бо мусять робити на пана три дні в тиждень та ще й… віддавати йому… багато мір хліба, силу-силенну каплунів, курей, гусей… возити панові дрова й відбувати безліч інших обов’язків панщини, яких і не повинні були б сповняти; окрім того, поміщики вимагають від них грошового чиншу, а також десятини від баранів, поросят, меду, всіх плодів і третього бика через кожні три роки. Одним словом, вони мусять віддавати володареві все, що тому заманеться зажадати… Властителі мають безмежну владу не тільки над майном, а й над життям підлеглих; ось які є великі привілеї польської шляхти, котра живе наче в раю, коли селяни перебувають мовби в чистилищі… Становище їхнє буває гірше від каторжників на галерах. Таке рабство стає причиною численних втеч; відважніші з-поміж селян рятуються на Запорожжі… Такі втікачі повсякдень збільшують силу Запорозького Війська…»

Довго Пилип-з-Конопель читав ту французьку книгу товаришам, чимало сторінок із описами просторів красуні Вкраїни: з її Борисфеном-Дніпром, з Дунаєм, з річками дрібнішими, степами, горами й долинами, цього казкового, на погляд іноземців, краю, що на його багатства зазіхала з віку до віку така силенна сила всяких хижаків.

Цікаві долиняни ще й довше, можливо, читали б, раз по раз вихиляючи з рук Насті Певної по добренному кірчику її хмільного молока, коли б не пролунав несподіванкою чийсь владний голос:

— А що це ви тут робите, панове?

Це був пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, який до порога шинку підкотив на своїй таратайці з Оникієм Бевзем на передку, з лантухом і заступом, схованими біля ніг, і вже за звичкою, покрикував.

— Хто вам таке дозволив, я питаю? Хто дозволив?

— Читати книги? — поспитав Пилип.

— Під час війни пиячити! — гарикнув пан обозний. — Дозволив хто?

— Хто ж тут пиячить? — статечно спитав пан сотник.

— Всі ви — п’яні.

— Ні в кого — ані ріски, — відповіла обозному Явдоха. — Нам вірте, ми — сотники, пане!

— Я сам, мамо, я сам!

— А де шинкарка? — загорлав обозний.

— Осьдечки, — скромно озвалась Настя Певна.

— Я ж горілку продавать заборонив! — визвірився пан Стародупський.

— А я й не продаю, — повела тілистим плечем вогонь-молодиця, Настя Певна. — Шиночок мій торгує віднині — мо-ло-ком! Таж ось і напис: «Птиче молоко», подивіться, пане!

— Птичого молока не буває в природі, — не посміхнувшись, заперечив пан обозний, бо ж йому, як і деяким іншим панам середньої руки, не мати ніякісінького відчуття того, що ми тепер називаємо гумором, велів сам Бог. — Такого в житті не буває! Лихі язики плещуть, буцім у пана гетьмана, в Гордія Пихатого, замість однієї руки — лебедине крило! Інші запевняють, буцім Козак Мамай може втекти від ворога, пірнувши в шаплик з водою, щоб десь виринути аж у Чорному морі. А тут, бачите, раптом: «Птиче молоко»! Такого на світі не буває ж? Не буває! От чому я не можу дозволити, щоб хтось у моїм городі вводив в оману простодушних! — Та й загорлав: — За-бо-ро-ня-ю!

— Що ж саме ви… забороняєте? — загнувшися, спитала Настя Певна.

— Ця назва — неправдива, — глибокодумно виснував обозний. — Молоко ж буває тільки коров’яче…

— Овече! — підказали панові начальникові з гурту.

— Заяче!

— Кобиляче!

— Свиняче!

— Вісляче!

— Це — інша річ! — з усім цим погодився обозний. І пообіцяв: — Добре, подумаю!

— Над чим? — не витерпіла Настя-Дарина.

— Над новою назвою вашого кубла розпусти, — поважно мовив обозний. — То, значить, я подумаю… порадимось: яке це мусить бути молоко, — і, відкривши вибиті зуби, ласкаво посміхнувся з-під своїх щетинкуватих вусів: — Ти, найсолодша Настусю, не турбуйся… я все це забезпечу, сонечко моє! За-без-пе-чу! — повторив він, явно милуючись цим поетичним словом.

Лишивши в таратайці під наглядом Оникія Бевзя свою блискучу від роботи лопату і порожній мішок, пан Купа обтрусив на собі жупан, і від його втоми ніби й сліду не лишилось, аж наче від серця відлягло, бо ж, прокопавши разом з катюгою нині цілісінький день, пан обозний не знайшов там, де сильно сподівався, ані найменшої ознаки будь-якого скарбу, ані гич!

Отож він такий сердитий зразу тут і наскочив на всіх.

Але все те минулось.

Сідаючи в шинку до столу, він сам собі глибокодумно бурмотів:

— Так, так! Еге ж… хай буде так: «Свиняче молоко!» — І він, задоволений цим рішенням, витягаючи з кишені, залюбки жував зовсім зелені лісові кислички, що ними почастувала його ще вранці якась молоденька циганочка, ворожка, коли він, випадково її зустрівши, попросив чого-небудь гемонського задля піднесення свого чоловічого духу.

І він тепер жував тії кислички, зеленець, і йому вже й справді-таки здавалося, буцім дух його таки й справді підноситься від закладених у лісові яблучка циганських чар молоденької ворожбитки.

І такий піднесений настрій тепер опанував його, аж він сам собі ще дужче сподобався.

І шинкарочка Настя Певна раптом припала панові обозному до душі.

Та й дома ж на нього чекала кохана дружинонька, і пан Демид навмисне хотів затриматися, щоб попомучити її дожиданням.

Йому, правда, ще й просто хотілося ось тут спочити після важкого дня з лопатою, після незвичного й тяжкого труда, бо за все життя не перекидав пан стільки глею, як за останні кілька днів, — і Демид хотів трішки спочити, щоб до молоденької дружини з’явитися в повній силі й красі.

Сівши до столу, він задивлявся (мимоволі, звісно) і на шинкарочку, вельможний пан, бо ж очей від неї одвести була несила, така вона виступала там пишна та красна, вся в разках доброго намиста, в дукачах та ковтках, з перснями та каблучками на кожному пальці, в барвистім гуцульськім строї, який шинкарка прибрала собі сьогодні, бо личив їй, — і вона бачила, що панові обозному припала до вподоби.

— Вся горілка в час війни повисихала? — спитав він жартівливо.

— Так, зацний пане.

— З мого веління? — хизуючись своєю владою, спитав полковий обозний.

— Так, ваша вельможність.

— То налий мені хоч кухоль молока! — звелів пан Купа-Стародупський і знову посміхнувся до шинкарочки своїми аж надто червоними губами, що сяяли з-під не таких уже й густих руденьких вусенят.

— Молочка? — перепитала шинкарка, але не зрушила з місця.

— Молоко — це питво молодих, еж вони п’яні й без того: своєю молодістю п’яні. А старим…

— Ні! — вигукнув захожий спудей-латинник. — У древніх сказано: vinum lac senum! — тобто вино заміняє старим молоко! Отак!

— Протиріччя породжують істину, — глибокодумно погодився пан обозний.

— А істина — в вині! Іп vmo veritas!

— Од ваших нестеменних істин може заболіти голова, — задзюрчала хутеньким сміхом Чужа Молодиця. — Ось послухайте краще!

І вона заспівала.

Бо ж, нівроку їй, співати вона вміла:

І додала:

— Отак, пане полковий обозний!

— А чом же, — спитав Пампушка, — коли в городі катма горілки… чом же в тебе в шинку стільки п’яних? Що ж оці всі люди пили?

— Молоко пили, — блиснула зубами та очима шинкарка.

— Чого ж вони п’яні?

— Корова в мене, бач, така: дає хмільне молоко.

— Чим же ти її годуєш?

— Римами!.. Віршів розвелось тепер задосить. От я й одрізаю праві боки в сторінках усяких поетичних книг… та й… оцією січкою…

— Там же — не тільки рими? Бо на звороті ж…

— А яка ж корова витримає самі тільки рими!

— Ти все це, гляди, мабуть, жартуєш? — непевно спитав, гризучи Мар’янині кислички, пан полковий обозний.

— Боже борони!

— Я таки наче хмеліти став… — сам до себе прислухаючись, спантеличено відзначив Демид. — А на мене рими не впливають! Чого ж це я п’яний?

— Про це ж я вже співала цілу пісню, — розвела руками шинкарочка.

— Хіба? — щиро здивувався пан Купа.

— Перекажи йому своїми словами, без пісні, — порадив хтось тверезіший. — Панові обозному поезія недоступна є, як зорі в небі для кнура!

— Що-о?!

— Ми всі тут п’яні — від її поглядів, пане полковий обозний, — своїми словами, тобто щирою прозою, переклав Демидові Пампушці якийсь безвусий школяр.

— Вона, бач, стільки років розливає вино та горілку, що й сама стала хмільна!

— Бо й сама як вино! — скочивши з таратайки, хвацько вигукнув Оникій Бевзь, та й поцілував шинкарочку в медові уста, і аж очманів од поцілунку, бо все в ньому заклякло на хвилю, заніміло, наче його самого почепили на шибеницю. — Міцніш від оковитої!

— Тьху, ледащо! — сплюнула Чужа Молодиця. — Прездорове одоробло, а цілує, як теличка бичка! Лиже, а не цілується. Тільки й усього, що мокрий слід!

— Дай-но я поцілую тебе, сладкогласна вдовице, — скандуючи, підступив до неї той самий безвусий школяр.

— Ані-ні! — бридуючи, сказала Чужа Молодиця. — Цілуватися з безвусим, з голопиким, то мені все одно, що з дівкою. Ти послухай ось нашої галицької:

Шинок зареготав.

Всі там були задоволені цим жартом, усі розгладжували свої козацькі вуса, бо ж у ті часи чоловіки на око ще відрізнялись бодай чимось від жінок: дівчата не ходили в штанях, а парубки не ходили з голими пиками, — так, так, панове товариство, на світі й справді були колись такі часи, хоч людство й не знало ще всім відомого чеховського зауваження про те, що, мовляв, чоловік без вусів — це все одно, що жінка з вусами.

— Звідкіля ж це ти тут така пишна, корчмарочко, взялася? — здивовано заволав до нової шинкарки, вперше її тільки зараз побачивши, Саливон Глек, котрий по чарку горілки зазирнув сюди, стомлений після марного нині копання на степовій могилі, званій Сорока, де він допомагав Лукії, пресердитій донечці, шукати зложище селітри, що його там сподівався знайти алхімік Іваненко. — Ти ж, люба пані, наче й нетутешня? Га? — і він, на правах старого вдівця, хвацько підморгнув гемонській шинкарці.

Чужа Молодиця щось відповіла йому, та за галасом того ніхто не дочув, бо всім ставало вже надто весело, наче й справді всі разом сп’яніли в шинку від одного медового цілунку, який перепав Оникієві Бевзю від оцієї прекрасно-понурої й чимось страшнуватої Молодиці.

— А й справді ж, я немовби п’янісінький, — гризучи зелені лісові кислички, дивувався сам собі Пампушка, та вже й не згадував, що дома на нього чекає кохана жіночка, Параска-Роксолана, щоб знову й знов докласти сил до здійснення підступного заміру — зігнати мужа з білого світу, — хоч, правду сказати, від того зживання пан тільки худнув, бадьорішав, а на безнадійній лисині протягом останнього дня з’явився ледве помітний гусячий пух, бо пан зовсім не збирався хутко вмирати, як сподівалась пані Роксолана, хоч, правда, йому в пригоді ставали, либонь, не тільки запопадливість законної дружини, а й порпання в землі, і ввесь той несосвітенний клопіт із шуканням скарбів. — Таки п’яний я від твого пти… пти… птичого молока, відьмочко моя прехороша! — волав Демид, і вже чорти хапали дядечка, вже й очиці блищали, і, бог знає, чи не було в нього яких намірів і щодо цієї моторошнуватої молодиці — перед тим, як іти до шлюбного ложа? — Я вже, Настусю, п’яний-п’янезний! — І він раптом відчув, як йому хочеться хропнути.

Та й Михайликові нагло спати схотілося.

Та й Пилип-з-Конопель уже носом ловив окуні, хоч досі й умів начебто випити чарку горілки, а то й вина, доброго французького бордо з лоз Медока, Грава чи Сент-Емільйона…

Саливон Глек, хоч і вдавав із себе справного вдівця, вже захріп десь у куточку.

Так вони всі поснули б, коли б на порозі шинку не з’явився скривавлений, перев’язаний, ледве живий Іванов-Іваненко, сивий алхімік.

Підійшовши до Михайлика, він стиха сказав:

— Панну Ярину вкрали.

Того ніхто не почув, крім Пилипа, що, швиденько прочунявши, сидів біля сотника та його матінки, стиха продовжуючи далі перекладати їм Бопланів «Опис України».

Пилип і Михайлик, скочивши на рівні ноги, миттю вибігли з шинку геть, а за ними прожогом вилетіла й матінка.

Ніхто й не помітив того, крім Чужої Молодиці, котра мала на все прегостре око.

Аж вона з досади скрасніла, оця Настя Певна, спахнула червоніш від коралів, що їй шию обтяжували, і, щоб погамувати пересердя, заспівала, бо немає ж хутчіших ліків проти сердитого серця, немає ліків над пісню.

Шинкарка співала, бо хотілось мерщій розбудити всіх, хто закуняв у шинку над столами:

Потім промовила, засміявшись:

— Од війни всі хлопці навіжені.

— Це ти про мене? — спитав, прокидаючись, обозний, бравісінько підкрутив рідкі щетинкуваті вуса і додав: — Ти з безвусим цілуватись не схотіла. А ще ж не було такого случаю, щоб перед моїми вусами будь-яка молодичка…

— Чого ж то в них така сила?

— Я вуса ці викохую аж тридцять год.

— Оці?! — захихотіла шинкарочка. — Оці щурячі хвостики?

Настя Певна зареготала, а пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський образився, що з ним траплялось останнім часом дуже легко.

— Я ці вуса викохую вже тридцять років! — бундючно повторив пан обозний, вимагаючи до них належної поваги, начебто були то не вуса, а які-небудь полкові клейноди. — Хоч, правда, могли вони вирости й кращі, — додав він і почав пояснювати: — Еге ж! Я ж їх на ніч мию кислим молоком і жовтками з воронячих яєць…

— А ще? — явно шкилюючи, спитала чортова шинкарочка.

— На другу ніч я мажу вуса медом і дьогтем.

— А ще?

— На третю — змащую гадючим салом.

— А ще?

— Ведмежим потом.

— А ще?

— Не скажу, — застидався пан полковий обозний.

— Чому ж?

— Незручно… бо ти ж — пані!

— Ого! — І Настя Певна так зареготала, що попричинювані в шинку віконниці самі собою повідчинялись, мов од вітру. А шинкарка, ледве долаючи сміх, спитала: — І як вони тобі… і як вони… оці щурячі хвостики… зовсім не повилазили?

Пампушка розсердився.

І почав кобенитись.

— Як ти смієш! — гарикнув він. — Адже я — пан Пампушка-Стародупський!

— Що ви кажете! — улесливим голоском, начебто перелякавшись, спитала Чужа Молодиця. — То наш пан обозний — уродзони шляхтич?

— Та не хто ж!

— Могутній володар села Стародупка?

— Еге ж!

— То це про вас іде слава по обох берегах Дніпра?

— Так! — випнув черево пан полковий обозний; гнів його потроху минався.

— Я чула про вас давненько вже. Далеко звідси чула, лепський паночку…

— Звідкіля ж ти прибула до нашого славного міста? — спитав пан обозний, а Настя-Дарина відповіла піснею:

— Золото, а не молодиця! — сказав, прокидаючись, п’яненький з горя Саливон Глек.

— Що ти сказав? — раптом збентежився обозний.

— Скарб, а не жіночка! — в захваті повторив, ще дужче хмеліючи, старий гончар.

— Що ти сказав? Повтори!

— Скарб…

— Ти сказав… ти сказав… скарб?! — тремтячим тихим голосом перепитав Пампушка.

— Еге ж… саме так я й сказав: скарб!

— Ти щось таке… про неї… знаєш? — пошепки й заникуючись, як гетьман Однокрил, спитав Купа. — Ти щось про неї знаєш, пане Саливоне? Ну, скажи! Про оцю нову шинкарочку… щось таке знаєш?

— Уперше бачу сюю вельми лепську молодицю, — відповів пан Глек.

— Ти від мене краще не крийся. Скажи лишень!

— Як перед Богом!

— Мені… мені ти можеш у всьому признатися. Ми ж із тобою, старий друзяко мій…

— Чого тобі від мене треба? — здивувався гончар.

— Скажи: чому це ти ляпнув, що шинкарочка — скарб?

— Ти ж сам бачиш, яка вона лепська!

— Та й що? — наполягав Пампушка.

— От тобі й скарб!

— Стривай-но, стривай! Ого?! — хутко заговорив пан Купа. — Тобі, гончарю, здається, що ця жіночка — не так собі просто…

— А що?

— Я вже зрозумів: скільки дукачів у її намисті?! Вся в золоті?! На кожному пальці — каблучка?! У вухах — ковтки?! На шинквасі круг неї — купа червінчиків?! Розумію! Вся вона в золоті?! Тямлю! Скарб! Вийшов із-під землі та й сам віддається до рук.

— Страшно в такому ділі змилити.

— В чім змилити?

— А що… коли ми здря на шинкарку таке подумали? Що, як вона — зовсім ніякий не скарб?

— От який же ти, Саливоне: скарб — не скарб! Сам же тільки-но казав, що молодиця — скарб. Говорив?.. Говорив!

— Тьху на твою голову! — розсердився Глек та й підвівся, щоб іти додому, бо вже й так пора була начуватись від Лукії доброго прочухана. — Бувай здоров!

— Ходи здоров! — зопалу кинув пан обозний, але, схаменувшися, схопив гончаря за рукав. — То ти ж казав мені, що молодиця — скарб? Казав чи не казав?

— Казав, казав! Одчепись…

— Ну, от! Казав, що скарб? А хто ж не знає, що запорозькі скарби, коли минається пора закляття, виходять з-під землі та й прикидаються…

— Чим прикидаються?

— Чим заманеться нечистій силі.

— О?!

— Котрий — собакою прикинеться. А котрий…

— Знаю вже, чув!

— В одному селі… вночі проти Великодня… коли всі пішли до церкви… до старої баби, що зосталась дома сама, виходить наче парубок та й просить попоїсти. «Чого ж я тобі дам проти Великодня! Пісного вже нема нічого». — «Та чого хочеш, того й дай!» От баба й здогадалася, що то скарб вийшов парубком! Схопила вона кочергу та межи плечі його — торох!.. І як посипались з нього дукачики…

— І про це я вже чув…

Але Пампушку вгамувати вже змоги не було.

Схопивши цехмайстра за рукав, він провадив своєї:

— А то йде, бач, колись чоловік. Аж перед ним — корова. І відкіля се, думає, ся корова? Аж йому сумно стало, що корова ніби з землі виросла. А може, дума, се мені грошики Господь посилає? Та дрюком — по корові! І як посипались дукачики… леле моя…

Коли не стало терпцю, гончар мовив:

— Прощавай! Піди та спочинь.

— Ти ж сам казав… І я думаю, що се вже й нам з тобою Господь Бог посилає…

— Чого це ти так думаєш?

— Пора б уже! У мене з паном Богом, бач, рахунки свої! — І Демид Пампушка подумав про віз ладану, побожно спалений серед степу. — І от я і думаю, що се мені сам Бог послав оцю шинкарку, оцей гарненький скарб, оці грошики…

— Що ж ти надумав? — налякався цехмайстер гончарів. — Отаку славну молодичку — та дрючком?

— Але ж ти бачив — скільки на ній дукачів? Зверху — стільки золота! А скільки ж то всередині? Подумай сам! Дукачі ж — найпевніша прикмета!

— Чого ж тобі треба від мене?

— Нічого й не треба б! Я й без тебе впорався б, щоб не ділитись. Та… коли вже так недобре вийшло, що й ти здогадався про все, допоможи мені взяти.

— Чужу Молодицю?

— Скарб! Тільки нічого не кажи Оникієві Бевзю, щоб не ділитися з ним! А коли ми з тобою таки візьмемо…

— Доведеться оперіщити?

— Дрючком!

— А коли вона… коли не скарб? Коли це просто молодиця? Що ж тоді?

— Невже ж ти не тямиш: ніхто в нас цієї шинкарки раніш ніколи не бачив? Не бачив!

— А й справді!

— Отож! А коли не хочеш, спробую сам.

— Коли ж?

— Сьогодні вночі. Тільки щоб ніхто — ані-ні!

І вони, озираючись, вийшли з шиночка.

Вірний Оникій Бевзь чекав на свого пана біля таратайки.

— Сідай-но, Глече, підвезу, — кивнув цехмайстрові Купа.

— Я пішки: недалечко ж!

— Однаково: ходити пішки не годиться.

— Чому б то?

— А тому, що ти — голова над гончарями міста Мирослава. І раптом — пішки!?

— Я таки піду…

— То не жди ніякої поваги.

— Від кого поваги?

— Від гончарів твоїх. Від мене поваги. Від усіх! Яка ж повага, коли пішки? — І звелів Оникієві Бевзю: — Паняй!

Той оперіщив коней.

А коли рушили, катюга зозла сказав панові обозному:

— Копав з вами цілісінький день! А що маю? — І заговорив з досадою: — І чому це Бог не дає мені всього, що треба? Зате вам — повною жменею! Хоч ви й старі та грішні: людей і Бога обманюєте, бідних зобиджаєте! А я ж — молодий, розумний, гарний, а не маю ніц?!

— Не гніви Бога, парубче.

— Ще й з вами чорти мене зв’язали! — правлячи кіньми, провадив далі Бевзь. — А що я матиму за все усердя?

— Знайдемо скарб, матимеш грошики. А не знайдемо, порозумнішаєш біля мене. Навчишся чогось доброго. Вилюднієш! Невже цього твій розум ніяк не осягне?

— Все, що вигідно, мій розум осягає! — І він люто шмагонув по конях.

А коли підкотили до кованих штахет огорожі, до його власних воріт, пан Купа раптом наказав:

— Завертай у двір! Та мерщій! — і мало не зойкнув, бо затруєні кислички, що лишились після відомого діла в жартухи Мар’яни, вже робили своє.

— Чого це вам аж так приспічило?

— Приспічило-таки! Бо поспішаю дуже… отуди-ó!

— Отуди? — здивувався Бевзь. — Люди ж кажуть, буцім туди пішки доходить навіть сам цар?! А ви…

— Вези, вези! А про царя не смій мені такого…

Коли ж хутенько під’їхали, Оникій спитав, схиляючи товсту й червону шию молодого катюги:

— А штанці ж ви там — як? Очкурика? Самі? Чи, може…

— Розв’яжу сам! — скоренько скрикнув пан Купа-Стародупський і так рвучко вискочив з ридвана, аж той довго ще хилитався, мов колиска.

«Що то значить — пан!» — з повагою подумав Бевзь.

Хитався світ перед очима і в двох парубків, у Михайлика і в Пилипа, поки бігли до господи єпископа.

— Ярину вкрадено! — в один голос видихнули вони, коли отець Мелхиседек виступив до них із внутрішніх покоїв.

— Знаю, — сказав той коротко.

— Треба рятувати! — аж задихнувся Михайлик.

— Я піду, — похапцем вихопився Пилип-з-Конопель.

— Іди, — сказав владика. — Шукай!

— І я теж! — рвонувся й Михайлик.

— А сотня? — спитав архієрей.

— Хтось інший… нехай!

— Сотник ти чи не сотник?

Михайлик осікся.

— Рушай, лебедику, не гайся, — кивнув руанцеві єпископ.

Підійшовши по благословення, Пилип-з-Конопель зразу ж був рушив до дверей, але повернувся.

— Хочу попросити…

— Слухаю, — схилив білу голову єпископ.

— Мені хотілося б… знову забрати з собою портрет!

— Візьми.

— З ним легше буде шукати.

— Розумію.

— Шукати ж, може, доведеться по всьому світі. А легше — з образком: чи хто не бачив? Не стрічав?

— Візьми… там, нагорі.

— Обіч вікна, — прохопився з необачним словом Михайлик.

— Ти звідки знаєш? — підозріло поспитав архієрей.

— Це я так… — зніяковів пан сотник.

Втрьох вони зійшли на другий поверх, і все в її кімнаті лишалось, як і в ту ніч, коли був тут Михайлик.

Кивала, як і тоді, тінь вишневої гілки, і нелегко було від неї одірвати погляд.

Пилип-з-Конопель раптом скрикнув.

Скинувши оком на стіну, Михайлик побачив…

Ні.

Він там нічого не побачив.

Рембрандтівського витвору в кімнаті не було.

Портрет Кармели Подолянки зник.

ПІСНЯ ШОСТА, МОСКОВСЬКА

А літо, літо летіло, мов крилами…

Літо було шкварне, прикре, голодне.

Дні та ночі минали в тяжкому ратному труді.

Бо війна ставала все запекліша, дошкульніша, грізніша. Десь там ближче та ближче підступали татари й німота, найманці гетьмана Однокрила, до російських полків князя Горчакова, ближнього боярина, і хтозна, чи ж дійшли до нього мирославські гінці, чи знають князеві вивідачі про зраду гетьмана, чи не паде росіянам на голови гетьман неспогадано й нагло?

Десь там точиться вже, видно, війна між лицарями Запорожжя й однокрилівцями, війна… Але де?.. Але як?

Десь там — лісами та болотами скрадаються з листами до московського царя посланці України. А чи дійшли ж?.. І де вони?

Десь там…

А тут, перед Коронним замком, на тому ратному полі Долини, де так гучно зганьбило себе в несподіваній поголовній бігунці розкішне військо гетьмана Гордія Пихатого, підступно почастоване яблуками Єви, тут скрізь кущилися вже дивовижні яскраво-жовті маки, такі буйні, що їх супротивні людські сили навіть у шалених бойовиськах витолочити не могли, і жовтіли ті маки ганьбою зрадникам жовтожупанним, і так вони дражнили око Однокрилові, що ясновельможний не раз уже посилав сотні найвірніших лейстровиків нишком ночами той мак топтати, виривати, косити. Тендітні пелюстки злітали метелицею, але на ранок маки розцвітали нові й нові.

Ці жовті пелюстки дратували пана гетьмана ще й тому, що в неправій війні, котру він розпочав, далекоглядний, уповаючи на Варшаву, на Рим чи на кишеню ван Дорна, поки що не було звитяжної переваги ні на тому, ні на тому боці: терези фортуни не схилялись — ні туди, ані сюди…

…Коли вітця Мелхиседека трохи поранило в бою, він, підтятий викраденням Ярини, помітно підупав на силі, тож мирославців тепер водив у бої сотник Михайлик, а інколи й Козак Мамай, який часом повертався в Мирослав з того боку, з пошуків за панною Подолянкою, котра з того дня так і зникла, як сіль у воді.

Лукія, гончарівна, як і перед тим, нишпорила з дівочою сторожею по місту, по всіх закутках, та й довкола — по Калиновій Долині.

Пан Купа-Стародупський, цей худнув і блідшав, бо ж пані Роксолана ревно сповняла свій підступний замір. Ще й від того худнув і молодшав Купа-Стародупський, що скарбів шукав, шукав, а не знаходив. Ще й від того худнув, що бентежила його липуча думка: йому здавалося ввесь час, буцім таємниче зникнення пана Оврама Роздобудька якимись потаємними вервечками сплетене з шуканням запорозького скарбу, задля котрого той і прибув сюди: знайшов, може, і втік?! Знайшов, гляди, і втік…

Шукав своїх скарбів і алхімік Іванов-Іваненко: вже й болотну руду здобували на тому самому місці, де його замалим не вбили жовтожупанні харцизяки, вже ковалі чимало й зброї накували з того заліза, знайденого в іржавому болоті, а до селітри алхімік так-таки докопатись не міг — ні на тій могилі, що Сорокою зветься, ні деінде, а пороху в місті Мирославі зовсім лишилося обмаль.

Та й хліба вже не вистачало в городі.

Та й інші припаси зійшли нанівець.

Вже й базарний майдан спорожнів і заглух: нічим було торгувати. Та й продавати було майже нікому: всіх до свого діла привернула війна.

Людей у городі ставало менше та менше, бо гинули в боях. І в Михайликовій сотні не так уже й багато лишалось вояків, хоч він уже й отаманував аж над трьома сотнями, котрі зосталися без проводу, бо ж сотники наклали головами.

Ніяка запомога вже не прибувала в гóрод Мирослав, обложений однокрилівцями з трьох боків, а з четвертого — болотами, іржавцями та непролазними багнами; ніяка потуга вже не вливалась до міста — ні посполиті, ні лейстрове козацтво, ні запорожці, котрі вже десь там, певно, поспішали од Дніпра на поміч правому ділу, ні з численних зимівників хлібороби, колишні козаки, ні ремісництво з інших полків, яке валом валило сюди в перші дні війни, тобто всі ті, хто волів прийняти смерть у боротьбі проти зрадників, ніж знову потрапити в лядську неволю.

Не було ще ні словечка одвіту й на всі листи, з вірними людьми надіслані на Запорожжя й до Москви, — і вже гірчила душу певність, що жоден з мирославських гінців — ні до Січі, ні до царя не дійшов, і вже долиняни журились за посланими парубками, бо то ж були найкращі хлопці Мирослава, і вболівав за обома своїми синами, які, либонь, наклали вже десь головою, чи до однокрилівців потрапивши, а чи й до рук святої інквізиції, журився й нишком плакав старий гончар Саливон Глек.

А коли голуб, котрого середульший, Омелян, узяв у дорогу, коли голуб вернувся до кузні Іванища без ніякої звістки, Саливон Глек, не спавши ночами, кликав та й кликав свого Омелька:

— Синку ти мій! Лебедику! Де шугаєш? Де никаєш? Де? Чи ж дійшов до Москви? Чи здоровий же? Чи ти живий?.. Озовися…

Він душею до батенька озивався не раз, — посланець України, промітний гончаренко, Омелян Глек, — та старий Саливон, теє серцем трішки відчуваючи, анічогісінько ж про свого сина й не відав, не знав, як там гасає Омелько по Москві, по граду стольному, сонцем у степах не допечений (аж чорний, мов халява), хижим звіром у лісах не дотерзаний, оводами, шершнями та комарами в лугах та болотах не догризений, голодний, обшарпаний, лютий-прелютий, бо по Москві ж никав тільки тому, що не міг доступитись (як і попереджав Мамай) до самого царя, щоб подати, бо веліли мирославці, до власних рук государеві листа владики Мелхиседека, листа, що від нього, можливо, залежала і вся подальша доля України…

Але що ж він міг сподіяти, Омелько!

Що міг?

Лютувати.

Та й тільки…

На первих людей Московської держави, на бояр та окольничих, котрі так ревно пильнували царя… На думних дяків та піддячих, на стряпчих, що вже й у ті часи марнували по царських приказах стільки паперу, що ним було можна застелити чи не всю поверхню чималої вже Московської держави.

Злостився Омелько й на дворян городових, які так щільно царя оточували, на всяких спальників та стольників, на собакуватих стрільців, котрі охороняли його палати, не дозволяючи нікому наближатись до позолочених штахет коло государевого палацу в Кремлі.

Лютував пан Омелько навіть на самого царя.

Прийшовши пішки (бо коня й голуба втратив дорогою), прийшовши до Москви, Омелько в перший день бачив царя на вулиці.

Їхав цар у золоченому візку.

На підногах стовбичили обабіч двоє бояр (міністрів, коли рівняти по-нашому), а на позадніх приступках візка, на зап’ятках, — ще двоє.

На баских некованих конях за візком поспішали стрільці (з ногами, по-турецьки піднятими на сідла), і кожен, крім повода, тримав ще й лук та стріли, меч, нагай, мушкет із ґнотом, ще й шаблю ногами придержував, і претовстенні лиснючі мармизи деяких стрільців здавались Омелькові (такий він був лютий) тупими й поганющими.

Навіть гарне пещене обличчя государя, що промайнуло перед Омеляном, теж видалось йому, сердитому, непоказним, хоч сам великий государ і був рум’яний, кремезний і досить огрядний, з лагідним виразом хороших голубих очей.

Перед його візком шалені від усердя царедворці мели вулицю, в непроходимій завалі сміття промітаючи доріжку, і курява вставала перед государем всія Русі, і чорний піт стікав з невисокого чола, а ті бояри, котрі стояли на визолочених підногах, шанобливо стирали вуличний пил шовковими платами з його рожевих щік.

Кремлівські рейтари, погрожуючи пістолями та карабінами, розганяли перехожих, хорошенько лупцювали нагаями, хоч люди й самі шарахали геть од гріха, — цур йому та пек! — а хто не встигав сховатися в дворі чи в домі, той прикипав до паркана або спішив упасти навколішки, поки не схопив по спині канчуком.

Стрічні вершники, незалежно від роду та звання, мерщій стрибали з коней і теж падали доліниць, бо серед вулиці ніхто перед царем сидіти на коні не смів, навіть імениті бояри Москви. Хоч і йшла по всій російській стороні слава славна про «добре» государеве серце, в жоднім європейськім чи азіатськім дворі государям так ревно не служили. Благоговійна покірливість, якої вимагали тоді від російських підданців, доходила аж до того, що вся Московщина, під страхом кари на горло, мусила честити царя нарівні з Богом. Навіть найперші бояри клали перед государем щоденно тисячі доземних поклонів, а коли хто згадував царське ймення не тільки в Москві, а й на селі чи десь навіть у лісі дрімучому, кожен мусив скидати шапку, щоб її, не дай бог, царські прислужники тут же не скинули з пліч заразом з головою.

Омелечко наш, того всього ще й не знаючи, в коротку мить, коли цар з’явився на вулиці і вже мав щезнути в хмарі куряви, Омелько, миттю вирвавши з шапки листа мирославців, кинувся був до золотого візка, але ззаду парубка хтось так сильно шарпонув і стусонув, що він аж упав, аж забив собі лікоть. Обернувшись, лютий як хорт, Омелько Глек хотів за той удар віддячити, але побачив за спиною якогось дідка, латаного-перелатаного, сухого, з лагідним обличчям, яке, від злиднів почорнівши, нагадувало ожину, і рука на старенького не знялась. Омелько знову рвонувся був за царським візком, але той прокотив уже далі і зник у пилюзі, яку знімали мітли царедворців, копита коней і тисячі ніг наполоханих московитів.

Омелян кинувся був навздогін, але той самий дід, котрий так дуже стусонув його, міцно схопив Омелька за рукав козацького жупана, досить-таки пошарпаного в трудній дорозі.

— Куди тебе чорти несуть? — стиха покрикнув дід.

— До царя ж, — сердито повівши плечем широченним, відповів Омелян.

— Уб’ють!

— Хто мене вб’є?

— Стрільці. А то й бояри. Або й сам цар… Хтось та вб’є!

— За віщо ж?

— А не лізь, хохол! Не лізь, куди не слід! — І старий, лагідно блимаючи сльозавими й збляклими (колись, видно, голубими) очима, не випускаючи Омелькового закавраша, пошепки сказав: — Цього ж літа государ рукою власною… на Варвáрці-вулиці… вмертвив одного дурня, боярського сина.

— За віщо ж? — спитав Омелько так само пошепки.

— Той супліку хотів був цареві подати… про кривду якусь.

— За віщо ж… умертвив?

— Подумав, що син боярський кинувся до царського візка, щоб государя вбити.

— Ого!

— Лежав би й ти зараз… ось тут! — і порадив: — Покіль живий, вернись додому. А свою чолобитну віддай до Гетьманського двору… Он там той двір, Гетьманський двір, у Старосадському завулку…

— Мушу… до власних рук. Цареві.

— Пропадеш!

— Божа воля…

— Чи ти дурний? Чи божевільний? — визвірився дідуган. Потім спитав: — Де ти живеш?

— Ніде ще не живу.

— А їсти хочеш?

— Хочу.

— То ходім!

Старий повів хохла до свого дому, до халупи, де жив.

Всю дорогу дід лаявся й бурчав.

Діда звали Корнієм Шутовим.

Він був ковалевим челядником і власної хати не мав, а жив у кабалі, в одному з дворів чорної сотні — бидло бидлом, з двома ставними й гарними синами, котрим також судилося до скону поневірятися в неволі.

Добрі й завше голодні люди привітали гінця України, нагодували, чим бог послав, тобто кавалком хліба й кухликом яузької води, без дрібки солі навіть, поклали спати і, тихо вболіваючи, сиділи над ним, бо парубок вельми припав до душі, а їм не пощастило його вговорити, щоб не ліз із бомагою своєю до самого царя, коли не хоче, щоб голова його скотилася з плечей так рано.

На другий день, не слухавши щирої ради, подався Омелян по Москві, сам-один побіг, бо ні ковальчуки, ні Корній Шутов не могли одвинутись від кабальної роботи, щоб показати бодай дорогу до Кремля, де парубок щонайпевніше міг спіткати свою лиху годину.

Никав Омелько там по розправах, а коли й щастило пробиратись до будь-якого приказу, молодика, досить-таки пошарпаного в дорозі, гнали геть, бо він уже пороздавав приказним дочиста всю калитку з битими талярами, що їх Омелькові вручили на дорогу мирославці: в Москві ж тоді, як і всюди, пани з паненятами одверто хизувалися родом своїм і багатством, багач-дукач з презирством глипав на бідняка, як і по всіх усюдах вартість людини вимірювалась там кількістю золота й ціною хутра на його вбранні.

Приказні крючки попервах дуже охоче хапали Омелькові грошики, бо ж у калитці мирославець приніс тільки срібло та злото, а по всій Московщині в ті роки платили жалування царевим слугам тільки міддю, і за карбованець срібла в Москві давали вже по три рублі копійками, та й фальшованих грошей ходило вже досить між народом, хоч і карали всіх, хто потаємно карбував ті мідяки: злочинцям відсікали правиці й прибивали їх до стіни Монетного двору, де вони й висихали чи зотлівали…

Тим охітніше хапали приказні отроки Омелькові срібняки та червінці, спритно ховаючи, за тодішнім звичаєм, добрі грошики собі в рот, бо то був гаманець найпевніший. А коли Омелькова торбочка спорожніла, ніхто вже й розмовляти не хотів з молодиком, ще й нахвалялись капосні стрільці, що вкинуть його до хурдиги як шпигуна, чи злодія, чи втеклого холопа…

Були, правда, й такі цікаві душі поміж приказними дяками, котрі облудно обіцяли віддать листа до власних рук цареві, бо хотілось перше нюхнути, що воно там, у тому писанні, за довгу путь пожмаканому й заяложеному, але ж не міг Омелько й не хотів ані листа боярам та стряпчим показати, ані до пуття розповісти, бо ж гінцем, видима річ, був потаємним. Він мусив критися, щоб не провідали його прибуття з України численні, як їх тоді звали, «хохлы» з Гетьманського двору в Старосадськім завулку, що про нього казав Омелькові дід Шутов, чи оті «малороссы», котрі жили в сусідстві цілою вулицею, яка так і звалась тоді Малоросєйка (знана й донині за Маросєйку-вулицю), а чи десь на Покровці, де чубаті хохли саме й проживали, як і належало, в Хохловському завулку.

Він мав причини, Глек Омелько, стерегтися тих людей, коли не всіх, то деяких земляків з Гетьманського двору: серед них чимало було й ревних однокрилівців, котрі добре дбали, щоб у Кремлі, в дворі царському, щоб не дізнались там про зраду гетьмана Пихатого, про ганебну війну, про всі лиха, які так нагло знов спостигли страстотерпну Вкраїну й насувались тепер на можновладну Москву.

Омелько розумів, що він є перший з чотирьох мирославських гінців, єдиний, хто добувся до граду стольного, і тому вирішив дарма не важити головою, хоч і не було на світі більшої небезпеки, як самотужки пробиватись до московського царя.

Та що ж лишалося!

Кому Омелько міг довіритись?

Маючи обачну осторогу проти всіх, хто був цікавий знати, чого никає тут молоденький хохол, найпаче він побоювався піклування земляків, бо міг сподіватися, що які-небудь однокрилівці з Гетьманського двору чи з Малоросєйки можуть десь нишком його і порішити а чи й наклеп звести перед самим царем, а то і перед страшним Приказом таємних справ, чи в зраді руському престолові обмовно звинуватити, чи ще там як на парубка прогріхувати, — все, все могло статися, коли б ті прихильники Однокрила, котрі, може, засіли і в Москві, та дізналися б, з яким листом, у шапку зашитим, сновигає по Білокаменній оцей сердитий молодик.

Доводилось чекати будь-якої щасливої нагоди.

Але… скільки ж чекати?

І якої нагоди?

Там, дома, в Мирославі, по всій Україні, палали пожежі, лилася кров, і очі народу зблякали від сліз…

А тут…

Цар всія Русі, чоловік «привітний та ласкавий», що «бажав усім щастя й добра» і завше, як писали потому вірнопіддані історики, мав «добрые чувствования к своему народу», цар той «был неспособен к управлению», і все його панування являє в історії «печальний пример, когда под властью вполне хорошей личности строй государственних дел шел во всех отношениях как нельзя хуже».

На той час, коли Омелько прибув до Москви, государ, цей руський «добрий молодец», ставний та дужий, майже не виступав з царських хоромів: після недавньої чуми, яка скосила в Москві понад чотири п’ятих усієї людності, цар став обережний і помисливий. Від штахет його палацу звіруваті стрільці з бердишами та нагаями протурювали геть усіх цікавих, щоб не дихали там смерди, ярижки, люди посадські, вотчинні, тяглі ремісники з московських чорних сотень і слобід, де простолюд животів у найчорнішій нужді, — щоб, крий боже, знов не занесли до царських покоїв будь-якого «повєтрія» (від слова «вітер» або й «повітря»), — гнали всіх у три вирви, геть од царевих палат.

Хоч не самі тільки пошесті страхали тоді білого царя.

В перепуді після недавніх заколотів і повстань государ, можновладець величезної країни, сахався людей, і окольничі бояри та стольники вже нікого не допускали до царя, з рук видирали писані супліки, щоб люди, бува, не скаржились на боярські утиски, на ближніх родичів цариці, на всі ті кривди, що іменóм «тишайшого та лагідного государя» чинились на Русі, на всі тяготи злиденного життя, на суд неправедний, на облудне звинувачення неповинних, на підкупи, на хабарі, на здирства, на побори, на високі ціни: за хліб, за сіль, за правду…

Люди збиралися з плачем та скаргами коло церков, де чекали виходу самодержця, котрий не пропускав жодної служби Божої — ні в свято, ні в будень… З десяток років тому юрмище скривджених кинулось до царя, що повертався з монастирської відправи, схопили за повід коня царської величності і, думавши, буцім государ усього лиха не відає, виклали якусь дрібочку одчайдушних просьб.

Володар, боявшись, щоб не вбили, обіцяв усе вволити, а коли рушив далі, бояри, гарцюючи за ним, почали лупцювати, топтати кіньми старих і малих, і тут уже скоїлось те, найстрашніше, що так тоді налякало царя: розгнівані московити розбивали боярські хоромини, грабували багаті двори, перлини міряли шапками та жменями, краяли парчу ножами, паювали соболів та чорно-бурих лисів, убивали бояр, цих притіснителів, негідників та злодіїв, котрі обкрадали людей і казну государеву… Пожар охопив тоді всю Москву, а повстання за повстанням покотились по Росії, і цар, настрашений, присягнув перед народом — більше не давати волі стряпчим, боярам, окольничим, але що ж він міг учинити: чиновники завше були сильніші од царів, гетьманів, королів та інших державних правителів…

Цар досі не міг того забути, та й зáколоти один за одним вибухали то тут, то там, і царські прислужники винищували бунтарів, карали смертю всіх призвідців, платили гроші шпигунам, похваляли доноси, повсюди заводячи страшне государеве «діло і слово», за будь-яку дрібницю шмагали батогами (так звано тоді прездорове паліччя), тягли на дибу, на тортурну колоду, припікали вогнем, за «недонесення» про якийсь замір супроти царя карали на горло; і ще дужче неволили бояри людей у посадськім тяглі, перетворивши холопів на безправне бидло, а добрий цар, тишайший, лишався таким же прекраснодушним та лагідним, хоч перед народом уже й не з’являвся без охоронників, став недовірливий, сторожкий, і доступитись до нього, до «царя доброго серця», вже не слід було й думати, щоб не стати коротшим на голову, і наш Омелечко не знав уже, що йому й робити.

Порозтринькувавши биті таляри по державних приказах і лишившись без шеляга, парубок мусив думати й про кусень хліба, щоб не заїдати останнє в родині Корнія Шутова, і хлопець, облишивши марне ходіння по приказах і палатах, подався добувати роботи по пилом припалій Москві, бо йти шукати сестру мирославської ковалихи Анни, голодному та безпритульному, йому не хотілось.

Ще в перший день Омелько ахнув з подиву, коли, кінець кінцем, за два десятки днів таки добувся до столиці і, охайно підбривши собі козацький чуб та вуса, як те робив дорогою щодня, став на горі, в селі Воробйові, та й поглянув звідти на стольний град: на вигини річок, на силу-силенну золочених бань по соборах, церквах та каплицях (по п’ять бань, здебільшого, на кожній, а церков же там було аж «сорок сороков»), на садки, котрі зеленіли майже при кожній садибі, на величезний грунь Кремля, округлий, мов опука, з його храмами, палатами та вежами, і аж закалатало серце парубкові (Москва ж!), як і тоді, коли він уперше бачив Київ, і все аж заспівало в нім… Саме сходило сонце, знявши хмару-хмарезну голубів над безкраїм містом; саме дими закучерявились над городом, дими всіх кольорів, підсвічені вранішнім сонцем; і все аж заспівало в Омеляна, і несподівані слова з’явилися, переплітаючися з новонародженою мелодією, ще невиразною, ще хисткою й непевною, але вже зграйною, як і все, що породжувала його уява, музикотворчий дух, чудовий талант співака.

Він прислухáвся.

Прислухався й до себе самого.

Прислухався й до того, що линуло сюди, на Воробйову гору — з міста золотоглавого, котре лежало внизу, з міста, йому ще не відомого, але пишного; на тлі лугів, борів та лісів лежало воно, мов діадема перлиста на зеленій оксамитній подушці…

Молодого українця поривало спуститися вниз, щоб довершити в царських палатах доручене йому державне діло, але те, що він бачив між плавними вигинами річок, було таке гарне й величне, що не можна було одірвати очей. Ні, ні, він не роздумував тоді про долю свого народу, але почуття радості: дійшов, нарешті, до Москви! — так владно охопило молодика, аж співати схотілось, але Омелько й на голос не міг здобутися в ту врочисту мить: доніс-таки листа! Сюди, сюди, сюди! Не ляхам, не туркам, не Римові, а справедливому царю московському, що про нього добра слава йшла далеко…

Молодий співак стояв на високій горі.

Стояв і слухав.

Бриніли ген ліси й бори.

Бриніло місто.

Бринів і сам він.

І те, що звучало в душі, що бриніло в ньому самому, потроху складалося, зливалося, спліталося в пісню. Прийшлий парубок, пошарпаний придорожніми тернами та глодами, темновидий од сонця, з червоними аж чорними буграми від комарів, нічим не примітний, чубатий, вирлоокий, шибкий, аж гульк — він сам собі стиха заспівав:

Плин пісні прагнув далі. Але слів нараз чомусь не стало, і Омелько замовк, хоч пісня в ньому й жила. Він так і ходив з тою нескінченою піснею по вулицях Москви, і пісня билася в ньому, як спіймана птиця, і вся досада, що потім так гірко обгорнула його, була б іще гіркішою, коли б не ця недоспівана пісня, що ввесь час дзюркотіла в душі, пісня про Москву та Київ, які в своїм братнім єднанні височать над нескоримим слов’янським світом.

Співавши колись у храмі Святої Софії, в Києві, протопсальт Омелько мріяв там про красу Москви…

А тепер, добувшись до Кремля, Омелько прагнув краси Києва, краси України…

Колись у київській Софії його вразило буяння барв, думок і настроїв у вічній смальті давнєколишніх мозаїк, очі святих, мудрі та людяні, живі й рухливі, прехитро викладені з дрібних камінчиків — на вічно золотому тлі, — аж перед ними хотілось заплющитись, і їх погляду наш молодик забути вже не міг, хоч і облягали його тут, у Москві, дива, дивніші за будь-які дива цілого світу…

Він попостояв, цікавий до всього Омелько, біля дзвіниці Йвана Великого, коли дзвонилося в чотири десятки його дзвонів, — в час пізньої обідні, і Омелян дивувався, що дзвони висіли на кількох поверхах, так розділені, що ніякий дзвонар не зумів би з ними дійти ладу.

Найбільший, ніде в світі не бачений дзвін, що в ньому ваги, казали люди, аж тисяч вісім пудів, найстарший дзвін теж бив невлад, бо смикали його язика за три десятки мотузів чверть сотні мужиків, котрі стояли внизу, на майдані, й вельми боялися, щоб той Цар-колокол, бува, не впав на них.

Від безладного бамкання стугоніла земля, бо дзвонилось не тільки в соборах і монастирях Кремля, а й по всенькій Москві — зразу в шістнадцять тисяч дзвонів. Це завше справляло на людей незвичних враження тривожне, і не було такого чужоземця, котрий, про Москву щось пишучи, не згадав би про могутній переклик усіх її храмів, усіх сорока сороков…

Попостояв Омелько й супроти Спаської вежі Кремля. Ще одне диво світу, дзиґарі прездорові, так гучно били години, аж луна пливла по всій Москві. Вавилонський лік годин показувала величезна й непорушна стріла, що за нею обертався циферний круг з усіма його сімнадцятьма знаками, не з дванадцятьма, а саме з сімнадцятьма, бо навіть день найдовший, літній (від хвилини сходу сонця й до заходу) триває не більше сімнадцяти дзиґаревих годин. Коли денне світило сходило, до непорушної стрілки підсували першу годину циферблата, і це щоразу була перша, тобто найперша година нового дня. Коли сонце сідало, годинника знову ставили на першу годину, і це була перша, тобто найперша година нової ночі…

…Тиняючись по велелюдних вулицях Москви, Омелько до всього придивлявся.

До церков і палат.

До людей.

До претовстенних боярських та дяківських черев (більше черево, більша й повага!).

До холопської худорби.

До набілених та нарум’янених жіночих облич, так дуже помальованих, що й роздивитись на московських пишнотілих дівчат і молодух навіть зугарний парубок ніяк не міг.

Все хлопця дивувало там.

Що тішило.

А що й смутило.

Попоходив, шукаючи роботи, по торгах і торжках.

Крику там лунало забагато, а пісень чомусь Омелько не чув, по всій Москві ходивши (хоч і линув мирославський співак «в Москву за песнями»), і він чманів од крику та гомону всюди, де тільки щось продавали: сукно, срібло, хутра, ножі, чоботи, ікони, — всюди лящав купецький галас. То були, правда, крики тільки руські, бо по всій Росії іноземцям тоді торгувати здебільшого не дозволялось, а католиків та іудеїв на руських землях ніде тоді ще, певна річ, і не водилось…

Чманіючи від крику, потрапив Омелян між голярів та цилюрників, і сотні голосів, хоч він був, як завжди, охайно підбритий, зазіхали на його чуб та вуса:

— Хохол постричь, ус поправить, молодцом поставить!

А то ще гукали й так:

— У нас бритовки немецкие, мильце грецкое, вода москворецкая: чирьи винимают, болячки вставляют…

За кілька хвилин Омелько звідти чимдуж тікав, бо ж невбачай опинився на Вшивому ринку, де стриглась тоді вся Москва, і земля там була встелена волоссям, — люди по ньому ступали тихо, як по перині, і потім цілий день здавалось хлопцеві, наче мурашки бігають по тілу.

Не мавши досі змоги вручити цареві листа й шукаючи будь-якого заробітку, він обійшов і торговельні ряди проти Кремлівського замку, в Китаї-городі, маючи опаску перед собаками, що брехали з-під рундуків. Затримався в ряді, де торгували книгами (друку московського, київського, львівського, острозького), зазирав у вікна друкарні. Переходив і на той бік річки…

На мосту також були крамниці.

Коло мосту порались над снастю рибалки.

Стояли кораблі з усяким крамом: з полотном чи вовною, з курячими яйцями чи зерном.

На тому березі палало вогнище, і Омелян подався подивитись, що там палять.

Стрільці палили в добрих людей повіднімані… цимбали та віоли, гудки та сопілки з якогось чорного дерева, гуслі, бубони, домри, волинки: все те в царевих грамотах проголошувалось майном диявольським і підлягало знищенню та спаленню.

«Гудебние сосуди» на вогні вигиналися, стріляли, вибухали, шпурляючи снопами іскор.

Омелько, бережно мацаючи за пазухою свою кленову, з України принесену сопілочку, подарунок жебрака Варфоломія, починав потроху розуміти, чому над Москвою-рікою не чути пісень, що ними славилась на цілісінький світ Московщина.

Омелько згадав, як, рушаючи в путь, сподівався наслухатись руських пісень, що їх і в Мирославі можна тим часом почути, та й у Києві слухав колись Омелян, як прийшлі москалики та з Дону козаки співають, та й мила ковалева жіночка Анна вродилась, нівроку їй, доброю співухою, і Омелько в неї наслухався кручинних російських пісень. Вона й сказала тоді Омелянові на дорогу: «Едешь в Москву за песнями…» — але пісень у Росії на той час уже не стало…

В Москві співали тільки по церквах. Та й більш ніде!

Не чув Омелько пісні — ані в Брянських лісах, ані коло Калуги, де тільки він пройшов по Росії, несучи листа до московського царя…

Але чому ж?

Чому ніде не чути пісні руської — роздольної, буйної пісні, журливої і заразом нестримно-веселої, якої так кортіло скільки заманеться попослухати українському співакові.

Хто ж заказав співати руським людям?

Хто не велів?

Хотілось би розпитати, та не було в кого. Подумавши про ковалиху мирославську, про білявочку Анну, згадав Омелян і прохання — розшукати в Москві родину її рідної сестри, Марії, що жила десь тут, замужем за гончарем Шумилом Ждановим, і збагнув нарешті, що таки доведеться шукати того московського гончаря, щоб, може, в нього заробити на кавалок хліба.

Заробітку шукавши по Москві, сновигав Омелько по замощених колодами та дошками столичних вулицях та й дивом дивував перед виявами незнайомого життя, незвіданого, а тому — чудернацького, і очі йому сяяли від усього, що він там бачив.

Омелько наш, устигши побувать на Запорожжі, викохав доброго оселедчика, але ж на його чуб московити поглядали без будь-якого зачудовання, бо українців проживало й тоді в російській столиці немало, і стрічні зовсім не на чуб отой звертали увагу, а на цікавого молодика.

Може, тому, що прездорові його очища блискали вогнем досади, бо й голод уже дошкуляв та й, найголовніше, лист України ще й досі шарудів, зашитий у смушеву шапку.

Може, його врода українська, південна, жагуча, незвична для ока московських дівиць і молодух, привертала погляди до тонкого мужнього обличчя.

Чи, може, ота невситима хлоп’яча цікавість, яка ганяла Омелька по Москві, надавала його постаті юнацького зачарування, властивого всім промітним молодикам, наділеним гострим і гнучким розумом.

Питав наш чубатий Омелько роботи і по дворах боярських, але там побоювались наймати неслухняних та непокірливих хохлів; питав роботи і серед людей посадських, і поміж теслярами, бо й те діло трохи тямив, і по водяних млинах понад Яузою питався, аж поки не повів його Корній Шутов до Гончарської слободи — шукати родичів мирославської ковалихи Анни.

Гончарська слобода лежала неподалік од Таганки (де ковалі таганами промишляли), поміж Вшивою гіркою, Москвою-рікою та Земляним валом — край міста, де гніздились ремісники, котрим у роботі потрібен вогонь, бо ж Москва тоді (дерев’яні халупи, доми, тереми, криті ґонтом і березовим лубом) страх як терпіла від пожеж. Вони вигризали рік у рік чималі кутки столиці, хоч там серед літа палити в печах дозволялось тільки раз на тиждень, і лучину світити не вільно було о пізній порі, але ж горіла та й горіла дерев’яна Москва, наче неспалима свіча перед Господом Богом.

Гончаря з України, що привіз од їхньої Анни звісточку, щиро привітали в родині Шумила Жданова, хоч Аннина сестра, Марія, жінка Шумилова, померла не так і давно від чуми.

Хата Шумила Жданова стояла крайня, при лузі, в березовому гайку, біля якого весело палахкотіли горна з череп’яним посудом, кахлями та всякими хитромудрими опуклими й барвистими окрасами для чудових чільних стін мурованих палат города Москви, що про них потім слава йшла на цілий світ.

Прості московити й здавна відомі були, як люди гостинні та привітні, тож парубок знайшов у гончаря Жданова не тільки заробіток, а й притулок, і ласку, і раду. А за кілька днів хазяїн горна і вся його родина достойно оцінила Омелькове гончарське вміння.

Він став ліпити, як навчився в батенька: вази та свічники, горшки й тарелі київські, як у Межигір’ї їх споконвіку робили, і глечики мальовані, — покупці хапали в Жданова український барвистий посуд, і Шумило бачив, яке щастя накотило до хати, оцей чубатий козак, а за кілька днів уже трішки й розбагатів, бо жилося ж гончарям бозна-як тяжко: треба було віддавати бояринові сливе все, що заробиш, та й податі платити за все — крім неба, — і гончар Шумило Жданов шкодував уже, що нема в нього на відданні дочки або небоги, щоб затримати кмітливого й умілого хохла в Москві назавше.

Була, правда, поміж синами в Шумила Жданова й донечка, та ще ж недоросла, років дванадцяти, Арінушка, вся хутка, легка, поривчаста, як вітер, уся рум’яна, аж вушка рожеві, з кісками, котрі стирчали куди не слід, туди й сюди, а переважно — вперед і вгору, бо ж дівчат межи простолюдом Москви стрижено тоді років по десятьох, — так вони й бігали з покосами від ножиць, — тому, бач, коси ці ще й не виросли як слід у тієї Арінушки, — і вся вона була якась — туди й сюди, і он куди, та й руки її, очі її мерехтячі, невеличкі, і ноги бистрі, все це жило в Арінушки в постійній зміні, в непогамовному русі, аж наче вітер круг неї завихрювався завжди і скрізь: чи то вона пильненько поралась над чимось у батьковій гончарні, чи по зеленому шпоришу сновигала, заганяючи з лугу на ніч курей та качок, чи по місту Омелька водила, чи просто базікала, бо ж язик її, як і все в ній, не знав ніколи впину.

Арінка Шумилова (дочка Шумила Жданова, онука Ждана Дубова і праонука Дуба Гордєєва), швиденько наче прикипіла до Омелька, і вже здавалось їй, що так було завжди, що не кілька днів Омелько тут прожив, а кілька прудких років. Оченята дрібненькими волошками довірливо сяяли проти нього. Її чубок білявий, аж білий, наче льонок тіпаний, її голівка, закосичена луговою ромашкою, і вся вона, як та ромашка, чиста і проста — аж чарівна від тої простоти, — вся вона, ця московиточка непосидяча, чортеня, гайсуха якась, а не дівка, побігаєчка легенька, вся вона завмирала: очицями своїми, носиком кирпатеньким, руками проворними дівчинка прагнула все вміти; вона дивилась на Омелькову роботу, ніби його вміння перехопити хтіла, очей не зводила з розумних рук, коли він розмальовував гуцульським хрещиком а чи полтавськими квітами глечики та вази; вушка нашорошувала, коли стиха співав пісень козацьких, чумацьких, а то й божественне щось, чи й ту пісню недокінчену, котра осінила його при вступі до міста, на Воробйовій горі… Хоч і співав Омелько якнайтихше, Арінушка не знала, що й діяти з необачним хохлом: хотілося й послухати, але…

Співати в Москві не дозволялось, і всі челядники в гончарні Жданова пошикували та поцитькували, хоч і вабила їх тая пісня, бо вже розуміли, що Бог їм послав неабиякого пісняра.

Коли в перший день співати йому таки не дали, Омелько, на хвильку одвинувшись від роботи, намагався пройтись по майстерні таким вихилясом та вивертасом, що його насилу вгамували, і він тоді з-за пазухи витяг сопілку й стиха заграв. Біляві та пухнасті, наче в поросяти, вії дванадцятилітньої побігаєчки затремтіли, закліпали, і Арінушка, відчувши, як от-от заплаче, шепнула Омелькові:

— Облиш!

Це єдине слово прозвучало аж надто по-дорослому, мовби старша сестра висловила пересторогу малому халамидникові.

— Облиш, я сказала! — суворо повторила Арінка, ворухнувши гострими кісками.

Омелько не послухався й на цей раз. Пальці бігали по дірочках сопілки. А дрібні волошки очей замерехтіли в дівчиська гнівом, стали більші, синіші, аж іскорками пойнялись, і Арінка сказала:

— Коли почує хто чужий, буде біда.

— Дарма! — з досадою повів плечем Омелько, від уст не відриваючи сопілки, своєї розради в далекій дорозі.

Не тямлячи, що робить, Арінушка вихопила Омелькові з рук його сопілку і зненацька… розламала її на два нерівні шматки.

— Орино! — задрижавши, люто скрикнув Омелян Глек і, наче його черконув хтось косою по ногах, схилився на гончарську лавицю, зіперся на верхняк, і майнули в голові думки хуткою чередою: і Мирослав згадався, і війна, і батенько з Лукією, і панна Подолянка, і старий Варфоломій, і розрада з цією сопілкою в довгій дорозі, в полях та лісах Росії, поки добирався Омелян до Москви…

— Навіщо ти? — стиха спитав перегодом у переляканої дівчинки.

— Я зроблю тобі таку ж саму, — прошепотіла вона, витираючи сльози.

— Не зумієш…

— Зроблю!

Омелько не відповів, а дівчинка жадала його слова, його гніву, такого ж лютого, що зараз вирвався безтямним покриком «Орино!», коли вчув, як хруснуло калинове дерево, коли щось хруснуло в ту ж мить у нього в серці, бо згадав чи жартівливе, а чи й правдиве слово старого жебрака, що оця його сопілка — за-ча-ро-ва-на…

Забравши з рук Арінушки уламки, він бережно сховав їх за пазуху, нічого не сказав, навіть не глянув на побігаєчку, сердитий і збентежений, а їй же хотілося, щоб накричав, щоб ударив — нехай! — тільки б не одвертався так байдуже, — і гайсуха знов прошепотіла ті самі слова:

— Зроблю таку ж…

— Спробуй, — погодився Омелько, бо йому вже стало шкода малої пустухи. — Гралася б тільки! — буркнув він.

— Від Сибіру вона тебе порятувала, — сказав Шумило Жданов.

Дівчинка мовчала, тільки очиці мерехтіли синім проворним вогнем та кіски ворушились, як од вітру.

— Ніколи не повірю, — заговорив Омелько, — щоб за сопілку, за пісню — в Сибір! Дурниці!

Ніхто йому не відповів.

— Це ж діло Боже — пісня, — провадив далі Омелян, але його ніби ніхто й не слухав, і він балакав начебто сам із собою. — І птиці небесні співають во славу Господню. І люди Бога прославляють — у пісні ж! Хто ж може заказати Боже діло? Пісню?!

— Государ, — збентежено відповіла Арінка.

— Государ чи бояри?

— Государ, — зітхнув Шумило Жданов.

— Заборонив руським людям співати?

— Заборонив. Государ.

І мала Арінушка, і тії мужики та хлопці, чорна челядь, що працювали в гончарні в Жданова, та й сам Шумило, руська широка душа, розповідали Омелькові про царську грамоту, видану за десяток років перед тим, а потім не раз і потверджувану, царський беззаперечний наказ, котрий читано тоді по церквах, і соборах, і по торжках повсюдно — в містах і волостях Росії, у станах і погостах, — про грамоту, що в ній молодий государ, облудно навчений попами, веліти зволив:

«В домах, на улицах и на полях песен не петь…»

І ще:

«Не плясать, руками не плескать, в ладони не бить! И игр не слушать!»

І далі:

«На свадьбах песен не петь, не играть — глумотворцам, органникам, смехотворцам, гусельникам, песельникам…»

Та й «на святках в бесовское сонмище не сходиться, игр бесовских не играть, песен не петь, загадок не загадывать, небылых сказов не сказывать, смехотворением душ своих не губить…»

Заборонялося занапащати душі свої ще й гулянням у карти чи в шахи, та й на орелях гойдаючись, та й машкари скомороші накладаючи, з гуслями, бубнами, зурнами, домрами, волинками та гудками ходячи…

За непослух («ослушников») на перший раз «бить батоги».

На другий — також батогами, тобто киями по-нашому.

А на третій — «ссылать в украйные городи», тобто кудись на північ, а то й до Сибіру, звідкіль ніхто й ніколи живим назад не повертався…

І наш Омелько згадав, як бачив на тому березі Москви-ріки тріскуче вогнище, де государеві стрільці, ламаючи, палили «гусли и все подобные гудебные сосуды», і зрозумів тепер: чому й навіщо.

— То мовчите? — скрушно зітхнувши, спитав Омелян.

— Мовчимо, — кивнули челядники.

— А сам пресвітлий цар потаємно завів, кажуть, якісь там потішні палати, — почав Шумило Жданов пошепки, озираючись на тонкі нестругані двері своєї халупи. — Домрачеї там у нього. І скоморохи, люди казали, по канату ходять. Заморські ігреці — на флейтах, на віолах, цитрах…

Арінушка спитала:

— А на Вкраїні, співають?

— Співаємо. І плачемо, — гірко посміхнувся Омелько. — Горять міста і села. Ллється людська кров. І зрада там, у нас, на берегах Дніпра. І панщина… і злидні!

Омелян розповідав щирим московитам — і про всі ті лиха, які знову спостигли Україну, і про знущання шляхти (і своєї, і польської), котра також — і українське слово, і козацьку пісню, і віру православну, все нехтує й паплюжить, топче, людей обертаючи на сіре бидло…

— Як от і в нас, — зітхнув Шумило Жданов.

— І все-таки співаєте? — в котрий уже раз питала невгамовна побігаєчка.

— Співаємо. Без пісні жити… краще вмерти!

— Такий народ! — кивнув Шумило Жданов.

— А ви — хіба не такий?! — скипів Омелько. — Одного ж кореня!

Коли вже й зовсім посмутились ті славні люди в гончарні в Жданова, щоб розважити їх, Омелько заходився казку баяти, і таку прекумедну, аж забули московити, що чубатий балакає й мовою іншою, незвичною для вуха, бо все ж у казці вони розуміли, і тихий, притлумлений регіт інколи яскрів над вогником, запаленим у їхніх душах прийшлим парубійком, бо іншого вогника в гончарні Жданова не було і не могло й бути: вечорами в Москві світити каганці бідним людям не дозволяли.

Вони гасили й свій тихий регіт, бо сміятись було боязно в Москві, та й казок казати государ не велів.

Хоч легковажний Омелько не дуже й зважав на заборону, гончар Шумило Жданов міг-таки за тую казку скуштувати добрих батогів, але й про цю погрозу забули, бо те, що розповідав цей веселий хлопець, щось нове вкладало в душу росіянам, яким хотілося пізнати, що ж за народ живе на берегах Дніпра…

Глек Омелько розповідав прекумедної казки (років через двісті записаної з губи наддніпрянського жебрака заходом того ж таки академіка Яворницького), а чоловіки, слухаючи, стиха сміялися.

Арінушка тим часом вийшла, стала біля дверей, наглядала, щоб зненацька не застукав за таким недозволеним ділом, як слухання казки, хтось із царевих посіпак, які нишпорили по всій Москві.

Дослухáлась Арінушка до світлої московської ночі.

Щось там своє, невеселе, думала.

Та й казки не чула.

А Омелько розповідав:

— Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка була — хороша-прехороша, а до жінки тієї та ходив полюбовник. Ото раз і прийшов та й став біля причілка Хоминої хати, а собака й загавкав надворі.

Хома лежить на печі без штанів, у просі, та й каже:

— Бреши, бреши, цюцюсю: я в хаті не боюся!

А жінка його лежить на подушках та й каже:

— От, чоловіче, який же ти й сміливий!

— Я ще й надвір вийду та крикну.

Та тільки-но вийшов на двір, а полюбовник — шасть у сіни та й сховався. А жінка хрьоп дверима та й засунулась…

Хома зоставсь надворі босий, без штанів, у самій сорочці. А мороз такий, аж тріщить.

Що тут його робити!

Сюди, туди — ніяк не влізе в хату.

Дай, дума, піду під вікно та й погукаю жінці.

Ото підбігає до вікна та й кричить:

— Жінко, відчини!

А жінка лежить на подушках з полюбовником та й питає:

— Хто там такий?

— Та я ж, Хома твій!

— Цур тобі пек! Мій Хома дома: ось біля боку лежить.

— Що за лиха година!

Та й задумався:

«Начебто й моя хата, аж, бач, виходить, не моя… Чи це на мене такеє наслано? Чи це ж мене сатана обморочив? Дай піду та пощитаю хати, чи не знайду своєї…»

От і пішов. Та й лічить з краю:

— Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина! — та й знову загукав: — Жінко, відчини!

— Хто там такий?

— Та я ж, Хома твій!

— Цур тобі пек! Мій Хома — дома, ось під боком лежить.

— Що за лихо! — та й думає собі: «Це ж мене таки сатана обморочив! Піду знов пощитаю».

Пішов і вп’ять рахує:

— Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина!.. Жінко, відчини!

— Та хто ж там такий?

— Та я ж, Хома твій.

— Мій Хома — дома…

— Оце лихо!

Що тут казати…

Дай, дума, піду до кума, до Петра, та попрошу його: хай мене до хати до моєї доведе.

От і пішов.

Приступає до хати кума Петра та й кричить:

— Куме, здоров був!

— Здоров! — одвічає спросоння кум. — А хто ти такий?

— Хома, кум твій!

— А-а, то це ти, Хомо?

— Я, куме.

— Чого ж це ти вночі тиняєшся?

— Та чого! Вийшов я з хати, та й заблудив, та й тепер ось ніяк не знайду свого двору, то ось і прийшов, щоб ти поміг моєму лихові: вийди-но, спасибі тобі, та й доведи мене до моєї хати…

Той кум Петро вийшов. Дивиться на Хому, а той зовсім роздягнений, та ще й без штанів.

— То це ти, куме, босий?

— Та босий…

— Ще й у самій сорочці!

— У самій сорочці…

— А-а, лишенько! Та ти ж отак замерзнеш, поки я тебе доведу.

— Що ж мені робити!

— А от що: сідай мерщій на мене, я тебе довезу.

— Ну й ну!

Сів ото Хома на кума Петра та й поїхали.

Добрались вони до Хоминої хати.

Кум Петро зараз під вікно та й гука:

— Кумо! Здоров була!

— Здоров був! А що ти таке єсть?

— Я — Петро, кум твій.

— Чого ж тобі треба, куме?

— Та чого! Візьми свого Хому, а то замерзне.

— Що ти, куме! Хома — дома, ось під боком лежить. Озвись-но, Хомо!

— Хто там такий? — гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.

Слуха Петро, так-таки, як єсть, голос Хоми.

— А що ж це воно таке сидить на мені?

— Та то ж, куме, сатана! Ось полапай його: якщо волохате, так то — небезпремінно сатана!

Лапнув кум, аж воно — волохате.

Як кинеться ж тоді Петро од вікна, як хокне з себе в сніг того Хому та й давай утікать.

Зоставсь уп’ять Хома — босий, у самій сорочці, на морозі…

… І замовк на хвильку Омелян Глек, бо ж люди реготали, забуваючи про царську заборону сміятися.

Трішки помовчавши, Омелечко провадив свою кумедну казку далі:

— Отож зоставсь уп’ять Хома — в самій сорочці… на морозі. босий.

Стояв-стояв та й пішов у хлів.

А в хліві в них лежав бугай.

Підібравсь Хома під бугая й заснув.

Ото чуть стало розвиднятись, жінка вже й випустила з хати полюбовника, а сама пішла до двору та й тужить:

— Голівонько ж моя, бідная! Голівонько ж моя, безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка!

А Хома й виступає з хліва.

— Де це ти був?!

— Хіба ж ти не знаєш — де?! Я вчора до тебе стукав-стукав, а ти…

— Бог з тобою! Я, тебе шукаючи, цілу ніч вибігала — і на двір, і по задвірках, і по вулицях. А тебе наче злидень злизав!

— Чудасія! Я цілісіньку ніч простукав під вікном. А ти одне: «Мій Хома — дома, ось під боком лежить!» — то я й пішов у хлів, підгорнувсь до рябого бугая та й заснув…

— Що це ти кажеш?

— А що хіба?

— То ти під бугаєм ночував?

— Під бугаєм.

— Ах ти ж скажений собако! Що ж це ти наробив?!

— Та що ж я там такого наробив?

— А те, що ти тепер — тільний, от що!

І давай його лаяти та приговорювати:

— Побила б тебе лиха година та нещаслива! Ти ж тепер будеш телитися!.. Ну, от же що я тобі скажу: іди ти в яку-небудь чужу сторону, куди хочеш іди, там і телись! А в нашому селі й слави не набирайся!

Та й знову давай тужити…

— Грець же твоєму батькові! — вилаявся нарешті бідолашний Хома. — Я й піду на чужу сторону, аби б тільки не лаялась…

От і зібравсь Хома.

Взяв мішечок, хліба в мішечок та й пішов до якогось чужого села телитися.

Іде собі та й іде, та все полем і ярами, щоб страму не набиратися, аж гульк — на дорозі лежить шматок чоловічого тіла: вовки перехожого розірвали, — голова віддалік, рук і зовсім нема, а ноги в чоботях, заморожені.

Дивиться Хома на чоботи: добрі!

Дай, думає, візьму собі, вони здадуться.

Узяв тії ноги з чобітьми та й пішов далі.

Приходить він до якогось там села та й давай проситися в людей ночувати, бо ж було, бач, уже надвечір.

Упросився до одного дядька.

Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть:

— Лізь, чоловіче, на піч, обігрійся.

Хома поліз на піч та й, не довго думавши, захріп.

А тим хазяям Бог дав уночі радість: корівка отелилася, а мороз був сильний, телятко і обмерзло, от вони його внесли та й поклали на піч, як єсть побіля Хоминого боку. А Хома собі спить і не чує, що біля нього лежить теля.

Прокинувся він глупої ночі, лап! — аж біля нього телятко.

«Господи, Сусе Христе!.. Як же це я отелився, що й не чув?!»

Мерщій додолу з печі та й давай бог ноги від тих хазяїв… І ось так він хутко дременув звідтіля, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі…

Чуть світ — хазяїн та хазяйка вже й прокинулися.

Прокинулись, та зараз і на піч, щоб на телятко подивитись.

Туди, аж там — теля єсть, а чоловіка, що там спав, нема, — самі тільки чоботи з ногами.

— Це ж, жінко, наше теля перехожого чоловіка з’їло!

— Біжи скоріше до попа!

Побіг чоловік до попа, розповів йому про всю оказію, а піп той послухав та й каже:

— Це у вас антихрист народився! Треба його вбити…

А Хомі й байдуже: мерщій чвала собі додому.

Прийшов та й скоріш до хати:

— Ну, жінко, молись Богові: я отеливсь!

— Що ж тобі дав Бог, чоловіче: бичка чи теличку?

— Я б тобі, жінко, й сказав, так і сам не знаю…

— Ох, ти ж йолопе, йолопе! Не зна, що в нього й найшлось! Якби ти був путящий чоловік, то взяв би телятко додому, от нам би й користь…

Та й давай його лаяти, та й давай його коренити.

— Та годі вже тобі: піду, озьму своє теля…

От Хома взяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь.

Прийшов у село, знайшов там той двір, де ночував…

…Але Омелечко того вечора казки довести до краю не встиг.

В двері вскочила Арінушка.

Ніхто не бачив у темряві її дитячого личка, та очі її блимали й зелено мерехтіли, неначе в кішечки, і чули всі, що голос їй тремтить.

— Ліхтар! — у перестрасі прошепотіла вона. — Якісь там ходять.

— Знов несе когось нечиста сила, — буркнув Жданов.

Та й звелів усім:

— Лягайте!

І всі мерщій лягли, де хто сидів.

Нічні гості, що могли заподіяти будь-яке лихо, стрільці чи ще якісь там цареві посіпаки, бо нікому ж більше вночі ходити не дозволялось, прочалапали далі кудись, до річки Яузи, а гончарі, потомлені, поснули вмить.

Не спав тільки Омелько, бо ж дошкуляли мислі, як тії комарі, і комарі, як тії мислі.

Тонісінько бриніла в вухах, як тая пісня комарина, мелодія, народжена кілька днів тому на Воробйовій горі, при першім зачудованім погляді на стольний град Москву, — і Омелько тепер, замислившись, збагнув, що перший погляд, та ще й здалеку, мусить бути найпевнішим: потім колись, озирнувшись на все тут пережите, забуде прикрості, забуде пил московських вулиць, і лихих бояр та стряпчих, і царя, що від людей ховається, і всі свої поневіряння, а лишиться в пам’яті передусім той перший погляд, звернений з сусідньої гори на це чудове місто, сонячні блиски на позолочених банях церков і палат, море садів між домами, теремами та халупами і добрі руські люди: родина Корнія Шутова, Шумило Жданов з гончарями та гончаренками, холопами й рабами панства (котре панувало тут, як і скрізь: на Вкраїні, в Польщі, в Туреччині, в Римі), і наш Омелян, не так уже й сердито прислухаючись до рівного легенького дихання сонної Арінушки, яка, поламавши сопілку, безневинно спала десь тут же, Омелько сам собі, без єдиного чутного звуку, повторював недоспівану пісню, котра осінила його при першому вступі до Москви:

Нараз виникали й слова, яких тоді, стомившися в довгій дорозі, Омелько так і не знайшов, точні важливі слова, що від них рішучість — добитись-таки (життям навіть важачи) до самого царя — спалахнула з новою силою:

Без жодного чутного іншому вухові звуку — пісня ця струміла та й струміла в уяві, і муляв хлопцеві в покладеній під голову шапці лист України до можновладного царя, до тої сили, котра могла Вкраїну врятувати від ворожої навали, від лиха всенародного, від іноземного ярма.

Вже кілька день ось так і жив у гончаря Шумила Жданова посланець плюндрованої й шарпаної України.

Жив.

Горшки мальовані ліпив.

Пісень прегучних потихеньку співав. Працюючи.

Казки розказував. Нишком.

Про свою Україну розповідав цікавим до правди московитам, про ріки крові, шо пливуть і пливуть у Дніпро.

Про лядську кормигу.

Про неволю турецьку.

Про свого батенька, про Саливона Глека, про цех гончарський, про устрій цеховий прадавній, що про нього між московським ремісництвом і не чули, бо всі були тут кабальними та холопами.

— А й дівчата ж, мабуть, гарні там у вас? — стурбовано зітхала побігаєчка.

— А гарні ж.

— Вередливі?

— Вередливі, аж-аж!

— Це добре, коли вередливі. А гордовиті?

— Гордовиті. Та й письменні бувають частенько… — І він розповідав про мирославських дівчат і молодиць, норовливих українок, котрі не знали ані теремів, ні приписів «Домострою», ні кабали боярської, ні безмежної сваволі чоловіка…

Арінушка зітхала, і Україна їй чомусь тоді здавалась раєм земним, бо ж, як відомо здавна, гарно бува лиш там, де нас нема…

Зранку шукавши малоймовірної нагоди пробитись до царя з державною своєю справою, потім до ночі працював Омелько в ждановській гончарні, перестружував глину, розминав, ліпив, сушив та малював, саджав у піч, і Арінушка вчилась біля нього, придивлялась, розпитувала, про Москву розповідала всячину, таємно від батька вчилась читати й писати та й розважала потім чубатого, коли той зажурився, десь там довідавшись, що пробиватись до государя — марна річ, не варто й рипатись, бо ж царя поклали в ліжко голландські та німецькі лікарі чи не на цілий тиждень…

У неділю Омелько блукав по Москві.

Підлатавши, де треба, пошарпаний жупан і шаровари Омелянові, з раннього ранку водила його всюди Арінка, і кожен крок блукань приносив парубкові нові враження — і прикрі, і втішні, і просто забавні: величний штиб якогось мурування, хороми і палати, церкви й ворота в стінах міста, дивовижа базарів і торжків, заморські звірі й птиці по звіринцях, іноземці в чудернацьких убраннях.

Коли проходили з Арінкою побіля стін Кремля, обачна дівчинка веліла Омелянові нікуди не дивитись пильно, лиш тільки гульк та гульк, бо стрільці, стовбичивши при кожних воротях, стежили, чи не зиркає хто на царський замок а чи на будь-яку гармату, і зразу ж хапали всяку непевну людину, а з їхніх рук ніхто живим не виривався.

Одного такого «шпигуна», Омелько бачив сам, вели по вулиці, зірвавши одяг та зв’язавши руки, і шмагав катюга бідолашного страшенним батогом, тонко сплетеним з бичачих жил.

Ще бачив Омелян, як, прив’язавши до рушниць, вели кудись необачного музику, спійманого з віолою в руках, як тягли на розправу дідуся, котрий у печі розтопив не в четвер, як те дозволялося влітку раз на тиждень, а в суботу…

Омелько ходив того ранку по Москві, і скрізь кортіло йому зазирнути: за слюдяні оболоки шибок у теремах, до вівтарів, до книжних палат государевих, до садків, що шаруділи листям на кожному подвір’ї тодішньої Москви, де північні яблука родили, мов у казці: глипнеш проти сонця, аж наскрізь видніють зернята, — отак!

Йому вже хотілось яблука.

Хотілось додому.

Та ба!

Москва того душного літа втопала в куряві.

По вулицях, замощених нетесаними колодами, вітер носив сміття базарів, солому, сіно, терміття з конопель, прядиво і віхті вовни, лико, стружку — побіля майстерень, де збивали з дощок домовини, що їх серед літа в Москві бувало потрібно до лиха.

Куріли пожежі, і Арінушка хапала за рукав Омелька, щоб не ліз гасити, знала ж: прийшлого можуть схопити, звинуватити в підпалі, а паліїв з палійчуками завше віддавали катові до рук.

Де вулиці були немощені, того літа можна було теж досить вільно ходити, бо давненько не дощило, і прездорові багна та баюри, що красувались тоді по всіх великих містах, по всіх столицях світу, — багна сливе всюди повисихали, і Омелян з Аріною встигли того ранку пройти по городу чимало.

Коли поминали аптекарський сад, ворота були непричинені. Омелько завів туди дівчинку, і вони всяких трав та квітів надивились і трішки поблукали там, поки заспаний сторож не протурив їх звідти геть. Зазирнули крадькома й до царевого саду, що був тоді насупроти Кремля, по той бік річки, крізь ворота бачили прездорові заґратовані клітки з хижим звіром, з левами, тиграми, вовками, що гзилися та шваргались, як навіжені. Бачили й там заморські трави та дерева, і одна квітка, схожа на троянди, що росли в саду Мелхиседека, тільки пишніша, кривавосяйна, так жарко жевріла в променях сонця, що Омелян перешугнув зненацька через ковані штахети, й зірвав у государевім саду тую троянду, і руки колючками скров’янив і міг, видима річ, коли б його спіймали, за те зухвальство заплатити головою.

Він віддав тую троянду Аріні, і дівчисько, хапаючись, щоб не заздрів хто краденого дива, навіть не роздивившись на цвіт, відчувши тільки пахощі, поспішило сховати квітку за пазуху, і теж покололо собі грубі від роботи пальці, покололо дитячі свої груденятка, а коли обоє, козак і маленька московиточка, побравшись за руки, хутенько почимчикували далі від царевого саду, крапельки їхньої крові на пальцях змішалися, і простодушна побігаєчка злякано скрикнула:

— Кров!

— Чого ти? — спитав Омелян.

— Кров наша змішалася…

— Та й що ж? Якась прикмета?

— Страшно стало.

— Та чого ж?

— Не знаю.

Омелько пильно подивився на неї, а коли рушили далі, сказав:

— Ходімо до Успенського собору.

— Чого так раптом?

— Може, цар на відправі.

— Хворий же!

— А коли видужав? Ходім!

І вони подались до Кремля.

Государ всія Русі таки стояв того дня на пізній обідні.

По інших церквах Москви людей тоді бувало обмаль, бо ж, як свідчив один із тих іноземців, що описували своє гостювання в Москві, «наскільки багато церков — настільки мало їх одвідують», людей по всіх храмах стояло небагацько, але ж тут, в Успенському, миру-миру зійшлося, квасолині впасти було ніде, бо кожному кортіло поглянути й на самого царя, котрий тепер від народу ховався, і на митрополита з архієреями, цікаво було московитам і співів соборного хору послухати (співати ж дозволялось тільки в церквах!), і всі товпились у храмі ближче до вівтаря. Омелян з Арінкою так і зав’язли б, не ввійшовши, в притворі, в людському тиску, коли б дівчинка не взяла чубатого свого за руку й не потягла б його крізь тугу юрбу, як голка нитку.

Опинившися в церкві, далі пропхатись вони, правда, не мали ні змоги, ні сили і стали при вході, біля титаревого рундука, де якісь претовстенні дворяни торгували свічками.

В той гарячий день було нелегко дихати й на вулиці.

А тут, у храмі, де вікна вузенькі не відчинялись ніколи, де було повнісінько мух, де з’юрмилась не одна тисяча спітнілих мирян, припертих одне до одного, де безліч кадил безнастанно куріли ладаном, де мерехтіло множество свіч, молящі тут часом і непритомніли, але й упасти не могли, — так вони й лишались, без тями, навстоячки, підперті з усіх боків гарячими й вологими тілами, обліплені безліччю мух.

Пропхатись ближче до царя, що стояв десь там, попереду, проти вівтаря, на царському місці, котре в Успенському соборі віддавна зветься троном Мономаха, пробитись туди не слід було й думати, хоч і вирватись на майдан звідсіль вони з Арінкою вже не могли, та й голоси співаків, що гриміли з правого криласа, виводили таке близьке й знайоме, аж подих Омелянові займало, бо відправа йшла в Кремлі не в знаменському одноголоссі, а новим для Москви київським розспівом, якого Омелян не без успіху вчився в Братській школі, в Києві, куди його посилали з Мирослава по науку «для нагоди дзвонення, яко і співання церковного на криласах обох», — і тепер аж так скучив парубок за співом мусикійним, що серце на мить спинилося, вмерло тривожно та солодко, як може завмирати від пісні тільки серце щирого та вмілого музики.

Арінці руку стиснувши так дуже, аж дівча замалим не зойкнуло, Омелян поривався до криласа, але з місця рушити не міг, зав’язнувши з непроходимому тиску, де не раз, бувало, калічили молящих, а то й зачавлювали на смерть.

Коли у відправі дійшло до перенесення Святих Дарів із жертовника на престол, коли в хорі грянула нарешті «Херувимська», Омелян так раптово напружився, наче ввесь забринів, застогнав од несподіванки, аж Арінушка, зизом поглянувши на його піднесене вгору обличчя, мало не заплакала, навіть сама не відавши — чому…

Омелько, правда, розумів, що з ним діється, бо… співали ж його власну «Херувимську», яку він склав іще в Києві. Цю «Херувимську» Омеляна Глека співали вже по всіх церквах на Україні, а те, що занесло якимось вітром її й сюди, солодко потрясло молодого музикотворця, і він, сам того не завваживши, став ненароком підспівувати соборному хорові (поганенькому, правда, бо патріарх всія Русі, посварившись на той час із государем, перебрався з Кремля в монастир та й забрав туди майже всіх співаків Успенського собору, що про них слава вже пішла була чи не по всій Європі), почав думкою підспівувати хорові, нечутно ворушачи пересохлими й тремтячими губами.

Аріна стиснула Омелечкові руку.

Спитала:

— Ти й цієї вмієш?

Та Омелько її не почув.

— А? Вмієш і такої?

У сонячному промінчику, що пробився до храму крізь вузьке та високе вікно, схоже на щілинку в золотому стільнику, білі коси дівчиська, мов льонок, розпушилися в пориванні, встали над голівкою сяйвом, німбом, наче у Варвари-великомучениці, мудро намальованої на стіні біля них.

— Омельку? Ну ж!?

Омелько не відповів.

Бо не почув.

А «Херувимська» (що їй у потомні часи віддавали хист не тільки Бортнянський та Білецький, а й Глинка та Чайковський, Стеценко й Леонтович), «Херувимська» пливла та й пливла, як широка ріка, як Дніпро по долині.

— «Иже херувими, тайно образующе…» — виводив хор.

А губи в Омелька ворушились без голосу, промовляючи ті ж самі слова.

— «Пресвятую песнь припевающе…» — в повільному темпі, хвиля за хвилею, спливала з криласа зграйна ріка чоловічих та хлоп’ячих голосів.

Омелян тихесенько підспівував своїй же пісні, в якій так дуже бриніла народна струя, щось дуже схоже на «Засвистали козаченьки». Розмах і політ запорозької пісні Омелян сміливо перекинув у свою прекрасну «Херувимську», і ніхто блюзнірства того не помітив, і священна пісня долетіла й сюди, в Успенський собор Московського Кремля, — і вже не міг там не співати й сам Омелько, але співав так тихо, що пісня бриніла тільки в ньому самому, бо міг чути себе лише він сам:

— «Отложив всякое нине житейское попечение…»

Отепер його вже чула і Арінушка.

Збуджена зухвалою думкою, навіть не думкою, а поривом, передчуттям і прагненням чогось значного, що осінили її лукаве личенько, Аріна стала підзужувати свого чубатого Омелька.

— Ну ж, та ну ж! — і штовхала парубка гострим ліктиком: — Додай голосу!

Омелян додавав.

— Дужче!

І Омелько брав трохи дужче.

Хто близько стояв під образом святої Варвари, вже чортом позирали на якогось пришелепуватого черкашина, бо хто ж таки в церкві горлає, коли тут — сам государ!

— Та ну ж! — і Арінка знову смикала за рукав жупана: — Та співай же!

Забувши, де він є, «пресвятую песнь припевающе», Омелько взяв на повний голос та й повів «Херувимську», як тільки він умів і знав.

А він таки вмів!

Слухали ж його з побожністю колись навіть співуни-італійці!

Та й у Києві ж відусіль збігалися співолюби — послухати мирославське дивнеє диво.

Та й зараз же, в соборі, «отложив нине всякое житейское попечение», молящі почали обертатись назад, до притвору: під високим склепінням Успенського храму загримів голос такої краси та сили, якого ці стіни ніколи й не чули…

Голос, що від нього мурашки бігали по спині, мовби то був глас Божий…

Голос, який шарпав душу, потрясав усе людське єство.

Омелян уже вів за собою ввесь хор «вспеваков»: дедалі прискорюючи темп, розгортаючи дихання, барви голосу виявляючи, силу його легко напружуючи, ввесь свій хист розкриваючи, будячи вміння й талант співаків, що ревнули притьмом на всю силу душі й гуртової гортані…

…Коли б ми з вами, читачу, та послухали тоді в Москві «Херувимську», той київський розспів, він зачарував би й нас: силою своєю, врочистістю, молитовним своїм екстазом (без якого, до речі, не буває мистецтва!), невідпорною могутністю плину пісенного, неподолáнної народної струї, яка вже в ту пору потроху проймала київські богослужебні мелодії. І ми шаліли б із тими московськими мирянами, котрі в задусі, мало не до смерті впрівши, забули вже й самі себе, пустились берега на хвилю музики і віддались польотові душі, ума й фантазії, в якому наближав до Бога цю довірливу юрбу молящих силою свого мистецтва Омелян. Цей тисячний гурт він підносив до неба, потім вергав на землю й знов підносив: то волав до Бога соловейком, то бринів найтоншою душевною струною, то дуднів, як із барила, гнівним гуком, викладаючи Богові всі болі, горе й лихо, в якім жила, ні — животіла майже вся ця простота, ввесь люд Москви й Росії, всі півголодні хлопи світу… І то вже не була молитва, а вимога, гнів та осуд, — і ми, те почувши, ми з вами, читачу, в захваті шаліли б разом з усіма, бо щире мистецтво має таку силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи пісню іншого, не тільки малюючи, а й дивлячись на полотно художника, в ту мить почуває себе велетом, — тож і ми з вами, читачу, шаліли б разом з усіма, хоч віра в Бога нам чужа та зловорожа, хоч у співанні тодішнім була й дещо незвична (з погляду нашого) гармонія, дещо своєрідні, а то й дикі навіть (з нашого ж таки, сучасного погляду) модуляції, несподівана й вільна зміна ритмів, — та, бодай що там, — спів Омелька шугав попід склепінням величезного храму велетенським янголом мистецтва, нехай на службі в Бога, нехай і недосконалого ще мистецтва, але виразно своєрідного, щиро народного (полтавського чи київського) і, зрештою, при всіх його звернених до неба облудних попівських словах, цілком земного.

Ніхто в Успенському соборі, звісна річ, до таких мудрящих міркувань тоді не доходив, — а було там лиш те, що Омелько співав, а московити слухали. Але слухали ж неспокійно! Збентежені, вражені, серцем розторгані! Навіть приголомшені: і величчю того, що вони чули, і силою голосу (гучномовців тоді не знали ж!), красою, вмінням співаковим, його не людським, а либонь, від Бога ж, хистом…

…Омелян Глек-Юренко співав та й співав, і завзяте боріння гласу його зі словом Божим набувало все більшої сили протиріччя між людьми й попівськими небесами, бо звуки вже пекли та шарпали душу тисяч людей, підносячи всіх разом вище та вище, коли в польоті цьому, в пісні розлягався проразливий зойк, що на мить спиняє серце, благання до Бога, скарга, біль та гнів.

Співаючи, Омелько, може, так і простояв би на місці до кінця всієї «Херувимської», так і лишився б коло самого притвору, коли б Арінушка не потягла його вперед.

І він рушив за нею… «Агов, Омелечку! Чи не на свій загин?»

Омельку, схаменись!

Ба ні!

Непробивно туга й непролазна юрба розступалась перед співаком, уперед пропускаючи диво небачене, і отроковиця білявенька, спітніла, розхристана, з кісками в усі боки, вела та й вела співака чубатого до Мономахового трону, де вже звівся на ввесь чималий зріст збентежений Омельковим співанням можновладець і повелитель всія Русі.

Арінушка хоч і не бачила його, але йшла просто до вівтаря, а Омелько ступав за нею, мов сліпець, бо співав, як і завше, заплющившись.

Його царська величність стояв при троні Мономаха, великоліпний, кремезний, рум’яний, з кротким виразом вродливого обличчя, з очима лагідними, що до всього світу приязно сяяли під невисоким лобом, мокрісіньким від поту, бо ж зодягнений він був у преважку одежу, і в тій задусі цареві там доводилось чи не найтяжче від усіх: він же й не стояв спокійно в час відправи, а клав та й клав сотні доземних поклонів, бив лобом та й бив камінну підлогу, бо ж він був святобожний, начитаний у богослів’ї, безскоромник і любитель обряду.

Омельків спів слухав государ із ревним захопленням і, в одного-двох бояр спитавши: «Хто це?» — придивлявся до незнайомого співака, котрого вело та й вело до царя якесь біляве дівчисько, вело, наче красного звіра до пастки.

«Херувимська», либонь, кінчалася, загриміло й призаключне «алілуя, алілуя, алілуя», а цар, жадаючи послухати Омелька ще раз, кивнув на крилас протопсальтові, і знову потекло від початку: «Иже херувими, тайно образующе…» — і володареві стало гаряче коло серця, і він, властеливо повабивши пальцем новоявленого, наче Богом ниспосланого співуна, вказав очима, щоб став до трону ближче.

Арінка, вколовшись краденою трояндою, що й досі лежала в пазусі, підштовхнула парубка, і наш Омелько, очі розплющивши, рвучко ступив ще кілька кроків уперед, настрахавши стрільців, що стерегли царя, і аж завмер на місці, не згадавши Мамаєвого віщування, але збагнувши нарешті, куди привела його пісня.

Всі, хто це бачив, ахнули: так просто доступитись до царя!

Але йому ніхто не заздрив.

Бо ж не відомо ще було, чим те все скінчиться?

Яка царева примха може опалити крила степовому орликові, що невідомо звідки залетів сюди?

Але пісня ще плинула. Намацуючи зашитого в шапці, яку він утримав під пахвою, мирославського листа, Омелян співав та й співав, наче й про царя забув, наче й про Господа Бога не думав, що його співом своїм він оце й мав славити, — співав, та й тільки, співав свою ж пісню, співав, як вільний птах, котрий ще зопалу й не тямить, що, волю свою вже втративши, він, «пресвятую песнь припевающе», ненароком опинився в клітці, найдорожчій, аж прикро золотій.

А золота було доволі всюди.

Мигтюче мерехтіння тисяч свічок — на ставниках, під стелею — в панікадилах, в руках у мирян, — відбивалося в іконостасах, у шатах, ризах і хрестах, у дискосах і чашах, у тисячах живих очей, захоплених щирим мистецтвом співця.

Скрізь вигравало золото, і тільки сам цар на цьому тлі, і справді-таки, був білим царем: у зипуні білісінькім («обьярь серебряна, травки — золоти»), у становому каптані з білої камки кизилбаської, що на ній (по срібній землі) були виткані люди крилаті, — в кованім сріблом мереживі — важко стояв государ, увесь обнизаний перлинами скатними, запонами алмазними, з алмазним же на шиї ланцюгом.

Коли святе поспів’я вдруге вже дійшло до «алілуя» і Омелько Глек стулив уста, в ту хвилину сталося щось, мабуть, страшне й непоправне.

Арінка злегка штовхнула Омеляна в бік, але цей репаний хохол (хоч і побував уже в Європах) не зрозумів, чого їй треба.

Тоді Арінушка, щоб дати хлопцеві наздогад, упала на коліна й стала бити перед царем земні поклони, але Омелечко, наш простуватий козарлюга, стояв, мов істукан між ідолопоклонників.

Служба церковна пливла собі далі, але здавалося, що в Успенськім соборі принишкло все живе.

Крізь тоненьку шкіру на обличчі государя проступали вже червоні плями. Він кусав губи.

А Омелько стояв.

За ті кілька хвилин він мусив би вклонитися в ноги цареві вже десятки разів, та він, забувши про все, чого вчили, мав на думці одне: простягти цареві листа, але юнак не зважувався порушити незмінну течію літургії.

І цар не витримав.

З червоного обличчя котився рясний піт.

Йому вже нічим було дихати, сердешному.

Щоб не потрапити в становище, яке могло стати й смішним, бо такого співака притьмом карати смертю або довічною хурдигою цареві не хотілось, як не хотілось би втрачати й півчу птицю яку-небудь, як не хотілось би й будь-якого дивовижного звіра вбивати в своєму звіринці, як не хотілося б геть викидати коштовний діамант, котрий випадком потрапив до рук, — государ, хоч і який був ображений нечуваним зухвальством хохла, скинув з пухлявого пальця важкий з діамантом перстень, що й ціни йому не зложиш (угадав Козак Мамай і тут!), та й простяг співакові.

Через вузьке вікно промінь сонця впав на білісіньку м’яку долоню, і діамант аж задзвенів, неначе сонечком спалахнувши на цілий храм, і вже ніхто не міг би знати, що було твердіше: лезо променя, Божа сльоза діаманта чи впертість зарозумілого юнака?! — ясно ж бо всім було тільки одне: не обшарпаному ж холопові носити на руці такий розкішний камінь!

Та й сам цар уже пошкодував за тим, що зопалу простяг якомусь зайді таку коштовну річ, бо государ всія Русі завжди жалів за тим, що вдіє (за лихим і за добрим), за тим, що дав, за тим, що обіцяв…

Літургія пливла урочистим річищем далі, а Омелько стояв і, мацаючи в шапці листа долинян, заворожений, дивився на той чималий камінець, але персня не брав.

— Та візьми ж, божевільний! — і прегострим ліктиком так двигонула Омелька в бік Арінушка, аж навісний той хохляка мало не заквилив од болю й зненацька спаленів від якогось гострого й складного почуття, і зразу ж на гадку спав чомусь Козак Мамай, мов серпом по душі черконуло жартівливе його прорікання: царський коштовний дарунок! Дорогоцінний перстень! Ось він! «Близь царя — близь смерті!» — і він передихнув. Але ж не тільки перстень: Мамай на прощання казав про обачність. Про небезпеки двору царського: всі ж ходили тоді в Росії «душой — Божьи, телом — государеви». Мамай, бач, радив Омелянові триматися перед земним царем поважливо, розумно, з оглядом, щоб, бува, не склеїти дурня й не занапастити разом із власною головою і народної справи, котра привела мирославця з листом до Москви.

Лайнувши себе на чім світ, Омелян хотів був простягнути руку по той перстень, але, якимось відчуттям збагнувши, що государеві вже шкода, либонь, свого великоцінного дару, співак низенько вклонився, аж молодечий козацький оселедець упав йому на високий лоб. Посланець України не бухнув цареві до ніг, як на Русі робили всі без винятку, а саме вклонився — доземно, але з гідністю, ще й смушевою шапкою провів разів зо три по камінній підлозі собору, як теє вельми вправно викручує мостиве панство перед монархами по європейських дворах, що видів Омелян під час повернення з Італії, а тепер повторив те бачене так вишукано, галантно й куртуазно, немов цей парубок стояв перед царем не в пошарпанім жупані простого козака, а принаймні в тих пишних шатах, у які останнім часом так полюбила прибиратись запорозька старшина, козацькі дуки-срібляники, що вже навчилися красуватись перед поспільством не згірш од венеційських, віденських, варшавських чи московських вельмож, які гуртом намагалися блиском своїм затьмити французьке дворянство…

Уклонившися ще раз і ще раз, Омелько сказав:

— Аз недостойний раб! — і кивнув на руку царя: — Я не заслужив такого дару, ваша величність! — і він ступив на крок, щоб припасти, як його вчив Мамай, до десниці государеві, та срібногруді «ринди для бережения», тілохранителі, в білих турських каптанах, з бердишами срібними на плечі, які ввесь час стояли незворушні, скам’янілі, з блідими, претовстими й претупими мармизами, лиснючими від поту, з очима, байдужими до всього в світі, раптом рвонулися вперед, щоб юнака схопити, але, шануючи відправу, цар їм кивнув, спинив, і знову грянув хор, і служба Божа покотилась далі без завади, і знову, всі голоси повершуючи, заспівав Омелько Глек.

Гомін його співу, ставши відгомоном, якусь мить іще гуляв хвилями попід склепінням храму, і тиша, коли Омелько замовк, зненацька вибухнула в приголомшеній юрбі — збентеженим зітханням тисячі грудей, доброхвальним словом, тихим зойком надпориву й благодаріння Богові. Шовковими платами стиравши з лоба цареві піт, імениті бояри чули, як він збуджено дихає, розуміли його захоплення й подив, бачили благосне сяйво на обличчі тишайшого государя, котрий, здивувавши всіх, навіть уваги не звернув на те, що цей чубатий приблуда не вклякнув перед ним на коліна: в Московській державі тоді нікому ж не потурали за неповагу до царя.

Зворушений і розчулений Омельковим співом, государ тільки сопів та кліпав лагідними блакитними очима, бо ж в уяві ще бринів чудовий голос козака, і цареві зараз, як те частенько з ним бувало, «отложив нине всякое житейское попечение», хотілось бути добрим: не напоказ, як те бувало інколи, а для власної втіхи, щоб світліше було на душі, і цареві зовсім не кортіло посилати цього голосистого парубка на плаху, на дибу, на шибеницю, на той світ, одним словом, хоч найменшу й невмисну до царя неповагу чи навіть випадкову неточність у проголошенні його довжелезного титулу тоді мали за тяжкий державний злочин, який судили, не зволікаючи, в проклятому Богом і людьми «Приказе тайних дел».

І не можна сказати, що цар не розгнівався на неповажливого лобуряку, ні, в першу мить, коли хохол не впав йому до ніг, цар замалим не скрикнув, аж об підлогу стукнув посохом, що на ньому сяяв золотий хрест, але святість місця таки стримала його величність у раптовому гніві, бо серце государеве — в руці Божій.

Цар тільки зблід.

І знов почервонів.

Надів подарований перстень на свій пухлявий палець і так виразно глипнув на зухвалого, що люди в храмі аж отетеріли з ляку, а ринди-охоронці ще дужче стиснули бердиші, бо гнів царя — посол смерті.

Та цар одразу й посміхнувся, замилувавшись галантністю молодика, коли той тричі кланявся йому, вдоволений його словами «Аз раб…», ще не позбувшися й розчулення після «Херувимської», — посміхнувся, відповідаючи, видно, якимось власним мислям про все це, і так нечайно сам до себе засміявся, аж протодиякон, бідолашний, поперхнувся, аж миряни разом зітхнули (ось так узяв за душу чубатий співак), і те одностайне зітхання погасило по ставниках чимало свічок.

Отак ніхто з холопів царських і не збагнув: чи гнівається государ, а чи радіє-таки нечуваному співакові, — ніхто не відав, що діється на ту хвилину з повелителем всія Русі, які суперечливі почуття примусили його згасити хвилю гніву, що замалим не змила в Стікс чи в Лету неповажливого молодика…

…Захоплений своєю величчю, прийомами, посольствами, богоміллям, усім чином царських виходів та лицезрінь, поклонами й цілуваннями, прославлянням, усією казковою пишністю свого нелегкого життя, цар, людина ще досить молода, часом невтолимо нудився.

Його повсюдно величали.

Земно кланялись.

Дрижали перед ним.

А йому хотілося посперечатися з ким-небудь, побалакати попросту, пожартувати, пащекуючи про те, про се, і оцей зухвалець півчий, що так негадано з’явився в храмі, міг стати забавкою й розрадою бодай на часинку, і його величності не хтілося зразу ж карати за невмисну неґречність приблудного хохла, бо це зробити можна ж буде в першу-ліпшу мить. А поки що…

З червонющими плямами, які знов спалахували під тонкою шкірою обличчя, приємного, вродливого, пещеного, государ так рвучко скочив з підвищення на холодні плити собору, аж усі ахнули, бо думали, власноручно цар порішить співака, бо ж на тишайшого царя, це підданці знали, нападав часом такий шалений сказ, від якого всі тікали, куди хто міг.

Миряни бачили, як можновладець, що завше ходив повагом, хутко ступив до Омелька, щось йому наказав, чого не чути було за відправою, що тривала далі, і подався до ризниці, але не до тієї, що у вівтарі, а в кінець храму, до притвору, де була ще одна церковна комора.

Хлопець рушив за ним, і йшов він так поважно та величаво, що, на нього дивлячись, бояри й інші царедворці вже не бачили й жупана латаного, вже й забули, що перед ними тільки приблудний холоп, бо він так ловко вдав шляхтича, людину, що виступає в великопанських шатах, зігравши в своїй скромній одежині якогось вельможу або чийогось великого посла, бо ж недарма він був рідним братом найвидатнішого лицедія тих часів Тимоша Юренка-Прудивуса.

Ретельні ринди, бачивши притлумлений гнів государя, вже й штриконули б добре парубка ззаду, проводжаючи його, але й на них справила враження велична статура співака, і цареві тілохранителі не зосмілились підганяти Омелька срібними бердишами, схожими на місячні серпи.

Всі були певні, що там, у церковній коморі, куди так поспішав государ, він притьмом звелить необачного співака схопити, скрутити, зламати, і всі дивувались тільки, чого це йде за тим хохлом якесь тутешнє дівчисько, маленька московиточка, котрій слід було б мерщій відсіль тікати.

Омелько хотів був з її чіпких пальчиків вирвати гарячу руку, щоб не втягти в халепу ні до чого не причетну Арінушку, але дівча трималось міцно, не маючи бажання кидати нерозумного друга в біді.

— Чого тобі? — спитав у дівчинки церковний служка в золотоглавному стихарі, шолудивий, старий, крихкотілий і, видно, жалісливий. Він був спробував не пустити Арінушку через поріг соборної комори, бо там, хоч і була ця ризниця не у вівтарі (куди жінкам вступати взагалі не можна), а коло порога церкви, досі нікого з жінок там не бачили, крім самої цариці. — Не смій сюди! — повторив стихарник.

— Ми — разом! — сердито писнула Аріна.

— Куди це разом? — здивувався той. — На шибеницю? Чи на плаху?

— Куди Бог пошле! — вся холодіючи, вперто рвонулась дівчинка і, не випускаючи руки Омеляна, що затримався біля дверей, шмигонула за ним через поріг невеличкого покою, де рядками висіли ризи та єпітрахилі, де на полицях золотом сяяли чаші, де митри вигравали перлами й діамантами, жаріли саккоси й трикірії, корогви й плащаниці, де важкими брилами лежали київського та московського друку Євангелія в пудових золотих оправах.

Але Арінушка всього того не побачила.

Припавши в кутку до аналоя, вона стурбовано зоріла на свого Омелечка.

На царя поглядала боязко: до царя дійти, голову нести! — і очиці її, такі колючкуваті, аж вони скидались на дрібні синьоцвітні будячки, то синішали, то голубішали, то аж трохи червоніли від напруги, від досади, від страху і ставали більші та більші, двома блакитними зорями розпросторюючись на все її рожеве личко.

— На коліна! — пошепки тюкнув на Омелька старий та сивий сакелларій, ризничий, сам падаючи ниць перед царем і, без ліку, б’ючи поклон за поклоном.

Ринди-тілохранителі дзвінко двигонули срібними бердишами, вже й бояри хапливо вступали до ризниці, щоб миттю вволити будь-яку волю государя, але тишайший повів тільки рукою, лише кивнув ретельним посіпакам: не чіпайте, мовляв, — і стрільці одійшли до дверей, навіть раденькі на цей раз, що їм не привелось хапати, тягти й лупцювати цього хлопця: вони ж бо чули зараз, як він співає, та й приступитись до нього, видно, було б страшно, так люто блимнув парубок на тих стрільців, наче їм по спині сипонуло приском, і знову тричі доземно вклонився цареві, вправно повторюючи церемоніал, бачений колись при венеційському дворі, додаючи до того й щось своє, українське, скрашуючи все те вродженою грацією степовика.

Тоді цар схвально кивнув Омелькові, а потім подав рукою знак, щоб ринди, стрільці й бояри вийшли геть.

Кивнув і старому сакелларієві, щоб вийшов звідси й той.

Червоні плями на лиці государя згасали, як гасне вечірня зоря: потроху.

Цар земний, здивований незбагненною сміливістю чубатого співака, хотів побалакати з хлопцем сам на сам, щоб можна було до якоїсь пори не вдаряти на його неповажливість, бо за кожне вольне слово, сказане цареві при свідках, володар всія Русі мусив би зухвальця знищити.

Коли всі вийшли, можновладець, не помічаючи Аріни, спитав у Омеляна:

— Чого такий сердитий?

Він кепкував.

Омелечко вклонився ще раз, але не відповів: він почував уже, що опинився в пастці.

А государ задумався.

Він чомусь пригадав, государ, як цієї весни вирвався на волю з клітки в царськім саду молодий уссурійський тигр, якимись там послами привезений цареві в подарунок.

Розгнівався великий государ на високопоставлених придворних холопів та й наказав хижака не вбивати, а зловити живцем і повернути його до клітки.

Скільки людей загинуло в Москві, поки ловили тигра, ніхто не лічив — п’ ятсот чи тисяча? — це й не цікавило нікого. А коли тигра зв’язали нарешті путами й тенетами, цар не велів його кидати в клітку, покіль він сам того звірюгу не помацає.

Цілісінький день просидів государ біля тигра, і мацав, і м’яв йому шкуру шорстку, живому й дужому, і вельми дивувався, що шаленіє тигр найдужче не від удару чоботом, не від зневаги, коли царська величність дмухала хижому звірові в ніс, а очі їх стрічались якнайближче, і дихання їхнє змішувалось, і волосся цареві ставало сторч, — звір лютував, ярився, пирхав, і ревів, і намагався вхопити зубами, але найдужче заревів і забився в надійних тенетах, скаженіючи, коли государ, тишайший, лагідно погладив тигра по спині, по голові, коли засміявся, добрий чоловік, від злої втіхи, від безкарності, від солодкого відчуття своєї влади над зв’язаним звіром.

Цар не міг забути очей, що горіли ярим золотом люті — майже впритул до його блакитних, він ще й досі пирхав од запаху дихання тигрового, досі тямив дрож, який пробивав його тіло, коли торкався до спини чи до хвоста знавіснілого від наруги звіра…

Лишившись сам на сам із Омеляном, він чомусь боявся й цього, хоч і був цей хохол надійно зв’язаним по руках і ногах, — боявся, боявся, бо ж Омелькові очі були зараз достоту схожі на ті — золотаві, вогнисті, недобрі…

Все те згадавши, цар-батюшка схотів був лагідно помацати й цього, червоного й спітнілого від напруги.

Цар посміхнувся, в очі заглядаючи.

І стиха мовив:

— Хоч лоба витер би! — І ласкаво спитав: — Чого такий сердитий?

— Попоспівали б ви в такій задусі, пане царю, — раптом посміхнувся парубок, і золотаві очі блиснули такою щирою, людською приязню, якої в своїх раболіпних, заляканих підданців цар іще ніколи й не бачив, і він аж одступив на крок, аж відсахнувся, поки Омелько, витягши з кишені чистий полотняний шмат, випраний малими руками Арінушки, заходився стирати з лоба піт.

Побачивши переляк государя, Омелян, не забуваючи, де він є, невимушено, але тихо засміявся.

— Чого? — здивовано і вже не без серця спитав государ, бо сміху не любив, тим паче коли сміх цей міг стосуватись його царської величності. — Чого регочеш? Ну?

— Бачу я, що й вам… — і Омелько знову вклонився. — Що й вам — непереливки, великий царю: в такім нелюдськім одязі, як ваш, я не встояв би в задусі й трішки! — І спитав: — Скільки ж це одіяння важить? Пудів зо два?

— Коли не більш… — посміхнувся цар-батюшка.

— Bone Deus! — ахнув Омелько. — Ого!

— Що ти сказав?

— Я сказав: «Боже милосердний!»

— Терпіть не можу латини!

— Два пуди! — в щирім дивуванні почухав потилицю Омелько. А тишайший, ніколи й гадки не мавши про вагу свого парадного вбрання, бо звик до нього ще з шістнадцяти літ, коли зійшов у Кремлі на престол свого батенька, тепер чимало здивувався і посміхнувся знову. — Оце так сила! — з повагою сказав Омелько, витріщаючись на ставного та дужого царя, що починав йому більше та більше подобатись, і вони обидва, молодий козак і володар всія Русі, оглядаючись на двері, за якими йшла далі церковна служба, тихо й весело засміялись.

Вони були майже ровесники, — їх розділяло всього-навсього яких чотири або п’ять років.

Їм уже було цікаво разом.

Чи не вперше в житті государ сміявся як звичайнісінький тридцятилітній дядечко, котрому вже вельми набридло все те, чого він мусив, хіть-не-хіть, дотримуватися в своїм не дуже й легкім становищі государя всія Русі.

— Хоч ґудзики порозстібав би, пане царю, — співчутливо й просто, ніби своєму ж таки братові-козакові сказав Омелян Глек, кивнувши на золоті, з перлинами, завбільшки з лісову кислицю ґудзі. — Надворі спека. Жарко ж!

— А жарко.

— То чому ж?

— Не вміємо того самі.

— Як же це? — здивувався Омелько.

— А так: нашу царську величність, — без крихти гумору, з граничним до себе поважанням одмовив государ, — і одягають і роздягають нас постільники, слуги та стряпчі. А ми самі без них нічого й не втнемо.

— Ось я допоможу, — хутко сказав Омелько, бо ж йому вже здавалося, що можновладець, бідолашний, ледве стовбичить, аж наче хитається під тягарем ошатних одіянь, над якими вже й пара здіймалась, над сорочкою тафтяною, над зипуном, над чугою й каптаном, над обниззю (тобто над коміром стоячим, дрібними скатними перлинами обнизаним). — Ось я тобі порозстібаю! Га? А повернись-но, царю!

— Нам того не вільно в церкві, — згорда посміхнувся государ. — На все свій чин і свій порядок! — і, бідолашний, тільки повів переобтяженими плечима. — Та я вже звик…

— Трудненька, бачу, в тебе служба, царю.

— А що ж ти думаєш! — легко, наче зовсім по-людському зітхнув монарх, бо його все дужче та дужче вабило панібратське пащекування, бо цар давно одвик, щоб хтось із ним балакав рівно й незалежно, без гидких холопських штук (які, сказати правду, государя завше вельми тішили), без поклонів після кожного слова, без поклонів, які щоразу била перед ним навіть сама цариця чолом об землю — разів до ста, заки лягала з ним до шлюбного ліжка.

Отак царедворці валялись йому в ногах, бо хто не бив земних поклонів самодержцеві, той притьмом ставав мерцем. Але ж Омелько ще дихав…

…Він вельми кохався в партесному, тобто в багатоголосому співі, великий государ, і всюди шукали бояри не тільки людей учених (здебільшого на Україні) задля «справки» грецьких та латинських книг на мову російську а чи для складання «многим трудом и тщанием» російського лексикона; не тільки мужів мудрих шукали, «мудрих — и в язице славенском и греческом и во иних изящних», не тільки друкарів і граматиків, а й видатних співаків, навчених мусикійного діла, про що збереглося в архівах чимало листів московського двору…

Бо ж бували часи, коли Москва, братнє їй спасибі, чим уміла й могла, допомагала Києву.

Бо ж бувало й таке, коли «мать русских городов», старезний Київ допомагав Москві, посилаючи братам на добро і свої книги, і вчених, і воїнів, і діячів православної церкви, і митців, — одним словом, бувало всяк: і так і сяк…

Бувало ж, коли заборонялось привозити в межі Московського государства книги українського друку — під загрозою «великого градского наказания от царя и проклятия от патриарха», бо то були штуки попівські, незлагоди поміж вітцями церкви, коли за царськими указами повсюди спалювали понавезені з України трефолої, часослови, Євангелія, переклади байок Езопа чи твори київських богословів, що їх потім від руки переписували, і ходили вони в народі руському потаємно.

А бували часи й такі, коли, приміром, Іван Федоров, першодрукар, тікав до Львова і там випускав свої книги.

Всяке бувало в історії нашої дружби, всяке бувало — і світле, і темне, і таке, і сяке, як воно й водиться в певній та щирій дружбі, коли нема чого класти, як кажуть росіяни, «всякое лико в строку», а треба тільки жити й дружити, спільну хату будувати, спільно її боронити від ворога, всім добрим проміж себе ділитися й мінятися, як те й було в нас, на Вкраїні та в Росії, як те й було споконвіку, — було, єсть і завше буде.

Шукати добрих співаків та навчителів співу — цар посилав бояр, наче на влови чи на полювання.

Ходили вони — не раз і не два — з царевими грамотами й до Києва, буцімто «для книжние покупки», а приводили до Москви десятки «вспеваков», що поміж ними були й такі видатні музиканти, як Федір Тарнопольський, «начальний певец и творец пения отрочного», тобто диригент і композитор, як сказали б ми нині.

Посилав колись цар людей, скажімо, до Печерської лаври, щоб ті йому привезли молодого «старца», тобто ченця, Загвойського Йосипа «для начальства к партесному пению», не на вічне проживання в Москві, а бодай на короткий час, але того «старца» сховали, і в Лаврі його не знайшли. Попошукавши по київських монастирях, цареві люди нараз довідались, буцім Йосип Загвойський «стоїть» на криласі в столиці, в Чигирині (тоді ще був живий законний гетьман України), і поспішили туди, але й там співака вже не було. Сповіщаючи про те царському воєводі, покійний гетьман дав до тями, що примусити Загвойського йти до Москви не може.

Тоді ж таки вганяли царські посланці, як те відомо з листування, й за співаком Василем Пикулинським, бо той «начальство к партесному пению» знав добряче та й до Москви подався б залюбки, але й про Василя того тодішній київський митрополит відмовив воєводі, що «тот вспевак Васка у него есть, но без него в монастире бить нельзя, а отпустить его к государю не мочно». І не тільки тому було «не мочно» вволити цареве прохання, що гетьман з митрополитом і самі кохалися в партесному співі, а ще й тому передусім, що спів хоральний, партесний, тобто спів, який хапав за серце, вельми потрібен був українській церкві в боротьбі проти католицького впливу, проти переходу до унії, проти спроби звести нанівець національні ознаки нашого народу, — спів хоральний помагав привертати мирян до церков православних… Ось чому голосистих молодиків охоче посилали з усієї Вкраїни до Києва, до Львова, до Луцька, а то й у греки, а то й до Італії, де наші хлопці вчились не тільки наслідувати, а й творити, розвиваючи свою власну, київську, чи, як тоді казали, козацьку, мусикійну культуру, мистецтво складного партесного співу, кебету композиції, бо ж віддавна українці славились піснею, з її запалом, журбою та веселощами, з мінливими ритмами, з вихилясами та викрутасами, бо в піснях українських споконвіку вставала поетична вдача народу.

…Уже чимало співаків — луцьких, львівських чи київських — побувало тоді в Москві: одні приходили з власної волі, «слишачи царскую неизреченную милость и православную христианскую веру», інших спокушали високою платою (чотири рублі та пара соболів на рік), а то і оманою виводили співаків з України, а то часом і викрадали.

Любов до гарних чоловічих голосів (по церквах тоді могли співати лиш мужики й хлоп’ята) була на той час у Москві превелика, і вже й хори в граді стольному гриміли досить справні; діяв там однедавна й молодий учень польського музикотворця Мільчевського — кебетливий киянин Микола Дилецький, що створив оригінальну теорію мусикійних фігур і добре знався на диспозиції, каденції, інвенції та екзордії; чимало музик потрапляло тоді до кремлівських монастирів та соборів і з Русі Білої, а то й туляків, калужан, рязанців чи орловців, що їх царські бояри та окольничі, де могли, переманювали, викрадали, хапали не тільки для потреби государя та патріарха, а й для своїх домашніх хорів, котрі співали при власних церквах, у довічну кабалу ввергаючи не тільки басів, тенорів, а й передусім малолітніх хлоп’ят, альтів та дишканчиків, що їх будь-якими правдами й неправдами спромагались вони випросити в українських чи білоруських архієреїв або митрополитів, а то й силоміць захопити, щоб потім інколи, кайдани з непокірних та невдячних співаків полоцьких, рязанських, брянських чи полтавських поздіймавши, на годинку випускати з темниці — задля мудрого партесного співання во славу Божу: «Иже херувими, тайно образующе…» — ох, і гарно ж, так боже ж ти мій!

Про співи козацькі в кремлівськім Успенськім соборі не раз тоді писали й чужинці, що прибували в ті роки до нашої Москви.

Один із них, Павло, архідиякон з міста Алеппо, що десь там, у Сирії, писав тоді ж таки про київський хоральний спів у Кремлі, порівнюючи з доти відомими розспівами — знаменським, булгарським та грецьким, що їх він чув у Москві перед тим.

«Співання козаків, — писав Павло Алеппський, — тішить душу і цілить від печалів, бо ж наспів їхній — приємний, іде від серця і ллється наче з одних уст; вони гаряче полюбляють нотний спів, ніжні та солодкі мелодії…»

Отож Москва в ту пору вже чимало чула голосистих українців, білорусів та й своїх же, російських співаків, гарних і прегарних, але ж треба чесно сказати: такого тенора, як цей козак молоденький, оцей зухвалий мирославець Омелян, — на Москві таких ще й не чували…

— Ось тут завжди й співатимеш, — одвічаючи втішним думкам про все це, мовив до Омелька великий государ. — Ось тут, в Успенському соборі.

Омелько низенько вклонився, потім тихо, але твердо відмовив:

— Ні.

Аж перелякана Арінушка знову смикнула його за рукав.

— Як то ні? — здивувався государ, бо цього слова в своїх підданців ніколи не чув. — Прибув же ти до нас? До всевладного государя всія Русі?

— Атож! До государя.

— Нам… ось такі, як ти, зело потрібні. А понеже прибув ти послужити нашій царській величності…

— Ні, — знову відмовив Омелько Глек. — Я прибув не на службу.

— Але ж нам так завгодно!

— Я з України… приніс вашій царській величності листа, — і наш Омелечко нарешті, сповняючи посольську службу, впав навколішки і, зубами розірвавши підбій своєї смушевої шапки, вихопив писання мирославців і простяг його цареві.

— Дякам — до Малоросійського приказу! — не взявши листа, мовив цар.

— Віддати велено до власних рук. Вашій царській величності!

— До приказу, — повторив государ. Потім, кепкуючи, спитав: — Ти ж — не посол чужинної держави? — Сам же й відповів урочисто: — Ні!.. Приєднання ж бо Малої Росії до великодержавного найсвітлішої нашої царської величності скіфетра, яко природної галузі — до належного кореня, вже відбулось! Чи ви всі там про це забули?

Якусь хвилинку помовчавши, він, знову іншим голосом, ще раз лагідно й солодко мовив:

— А співатимеш тут.

— Я мушу з одвітом вашої царської величності, — сказав, підводячися з колін, Омелько, — мушу поспішати назад, на Вкраїну!

— Одвіт надішлемо й без тебе… якщо нагода прийде — проголосити волю государя, — і можновладець від поваги до себе аж випнув живіт.

— На Україні ллється кров. А гетьман Однокрил…

— Гетьман Гордій Пихатий не є противний нашій царській зверхності. Він тільки глушить над Дніпром сваволю черні та гультяйства.

— Одурив тебе, великий царю, листами прихильними цей самозванець, — чемно заперечив Омелько.

— Він є раб наш вірний, а не самозванець!

— Ще б пак! — повів плечем співак. — Твій же, московський боярин Гордієві Пихатому царську грамоту на гетьманство подав, але ж на тій раді не було ні черні козацької, ні посполитих, ані вірної народові старшини. Так? А він тепер… потай царя, без поспільної на те вподоби… розпочав нове кровопролиття: щоб на Москву з поляками негайно вдарити. І хан…

— Брехня й про хана! — так люто прошепотів государ, що Арінушка, яка тремтіла в кутку за аналоєм, аж похолола вся, притисла руки до грудей і мало не зойкнула з нечайного болю, бо вразила себе колючками схованої за пазухою троянди, допіру вкраденої в царськім саду. — Брехня й про хана Карамбея! — повторив государ.

— Хан обіцяв підняти проти України, отже й проти тебе, царю, свої крилаті орди, — спокійно заперечив Омелян. — А ти, царю, віриш Пихатому! Коли запорожці перейняли послів Однокрилових, що йшли до Криму, а листи гетьмана переслали сюди, твоя ж царська величність віри не пойняла? А вже татари сунуть на Москву, полонять, великий государ, твоїх курян з курянками, орловців, калужан… я сам те бачив! — і краска обурення, гніву та сорому запалила обличчя Омелькові, і воно стало прекрасним, і Арінушка очей не зводила, і навіть цар на мить замилувався, такий він був гарний. — І в нас, на Україні, і в тебе в Росії… сторіками вже хлище кров. А ти тут намагаєшся затримати мій поворот додому!.. Ти ж їй присягав, присягав перед Богом і перед людьми.

— Кому це?

— Україні.

— Україна ж присягала нам! — бундючно покрикнув государ.

— І Україна, і Москва — обидві… одна одній… як дві сестри… обидві присягали перед Богом, царю! — зривистим голосом тихо відмовив Омелько. — А Бога гнівити не тра!

Та государ на цю пересторогу не озвався й словом.

Озвався тільки краєм серця. Схилив красиву голову, трохи впокорений (бо свідків непоштивної розмови не було ж!), по-людському, а не по-царському впокорений — розумною, хоч і не вельми дипломатичною та обачливою наполегливістю посланця України. Вінценосець ще трохи помовчав, а потім роздумливо мовив:

— Нехай так… присягали! Але що ж там у вас діється після нашої святої присяги? Що діється? Що?

— Я вже казав: цебенить кров народу!

— Про братню кров нам слухать прикро! — шалено натискуючи на всі «р-р-р-р», гарикнув цар і смикнув себе за цупкий та височенний комір, обшитий перлами, рвонув за груди, одірвав один із тих великих ґудзів щирозлотних, що їх він досі в соборі не важився навіть розстебнути, і раптово, без ніякого переходу від спалаху сліпої люті до притаманної йому голубиної кротості, притінивши віями світлі очі, лагідно мовив: — Увесь наш хор стоятиме на лівому криласі. А ти… ти, голубе, співатимеш на правому. Один! Щоб усі тебе зріли: ясні очі государеві, бояри, дворяни, посли і заморськії гості…

— На Вкраїні ж — війна! — тихим зойком вирвалось у молодого козака.

— Війною відають прикази нашої держави: збройовий, пушкарський, рейтарський, великої казни! — чітко промовив государ і знов, без ніякого переходу, знов забалакав лагідно, бо в душі йому звучало та й звучало, повершуючи інші почуття, володіючи нині всім єством государевим, бриніло прекрасне й дотепер нечуване диво, бриніло Омельковим голосом: «Иже херувими, тайно образующе…» — і він, уже в которий раз, знову заговорив про те, чим жила сьогодні високочуйна государева душа: — Співатимеш на тезоіменитство наше. В двонадесяті свята. Й щонеділі…

— Прочитайте ж листа, ваша величність! — знову вклякаючи й повторюючи думи та мислі сивоголового гуцула, вітця Ігнатія Романюка, одчайдушно заволав Омелян. — Україна там спливає кров’ю в боротьбі супроти папства, проти унії, проти католицької церкви, котра все нахабніше гарбає, що тільки може, бо прибутки Ватикану вельми скоротила церковна реформація в усіх краях Європи, і в римського престолу є надія: якщо унія міцніше вкорениться на Вкраїні та в Білій Русі, вона пошестю перейде звідти й до Москви…

— Тому не бути! — скрикнув цар.

— Та й до волохів…

— Не допустимо!

— Навіть до греків, найясніший царю! Ти ось кажеш: «Не допустимо!» А на Вкраїні минувся той час, коли посланцям Рима веліли діяти якнайпотаємніше, бо вже зайшла війна одверта, бо ллється кров народу нашого, бо простий люд не хоче йти в неволю до католиків… Повстання за повстанням потрясають захід України, і впровадження унії, як те вже добре зрозуміли в Римі, стає справою тяжкою й небезпечною, ваша царська величність. За православну віру на Вкраїні ллється кров, а ти тут, государю…

— Ми дбаємо, — сердито мовив цар, — щоб душевредна пакость унії й католицизму… щоб по Великій Русі вона не ширилась! У нас до всього католицького — відраза й недовір’я. Є на Москві три лютеранські храми, два кальвіністські, дві мечеті навіть, а латинського храму нема ж? Нема! От завтра, може, прийдеш ти до Грановитої палати, побачиш там, біля престолу нашого, велику золоту помийницю… побачиш там, як государ всія Русі — після прийому послів католицьких, зневажаючи їх, привселюдно вмиває руки, щойно ціловані поляками, французами, іспанцями чи італійцями. І кожен знає, що послам і гостям чужодальнім римських попів возити з собою до Москви ми, великий государ, ми заказали під страхом покари на горло! Ну? А ти смієш казати, холопе…

— Скарай мене, царю, а листа прочитай!.. На Вкраїні ллється кров мого народу, що боронить зараз не тільки себе, а й Росію, а ти тут бавишся, ганяючи диявола, безкарно зневажаючи послів, гостей, чужих попів, великий государю! — і знову впав навколішки: — Читай листа!

— Самому цареві читати — негоже! — поморщився великий государ. — Перекажи нам…

Омелько Глек, знову вставши з колін, розповідав самодержцеві про самозваного гетьмана: як той, зрадивши його царську величність, не до Москви, а до Рима вже прагне, проклятущий шляхтич, як хоче православне християнство видати в неволю бусурманам, католикам та іудеям, як грабує підвладних, — і посланець Мирослава говорив так запально та щиро, що государ наче вже й вірив його словам. Та все-таки перестеріг:

— Якщо все це — неправда… — і цар лиховісно замовк і так недобре глипнув на молодого зайду, що Арінушка не вперше сторопіла і, необережно торкнувшись своїх дитячих груденят, знов мимохідь згадала про колюче терня троянди.

— Самі ж ви добре знаєте, пресвітлий царю: все це є правда, — немовби наскрізь добачаючи государеві мислі, сумно похилив голову Омелян.

— Знаємо… — здивувався володар всія Русі. І раптом, наче солома зайнялась, розгнівився на невірного гетьмана: — Він тисячу разів писав мені: «Вірний раб, до послуг»! «Сам Всевишній Творець нехай, бач, буде месником, — брехав твій гетьман, — коли переступлю присягу перед государем…» — і не повірили ми навіть воєводі нашому, що в Києві сидів. Не повірили й послам Запорожжя. А ті, бач, казали нам: «Не хочемо в гетьмани Однокрила, не віримо йому, бо шляхтич є і нам добра не зичить!» Ми тих послів скарали всіх… на смерть!

Вінценосець задумався.

— Тепер-от — знову… ти! — сказав він спантеличено. — Що ж нам чинити… з тобою?

— Скарайте, — сяйнув очима Омелян, знов чомусь подумавши про сивого гуцула, з яким він навіть не встиг до пуття познайомитись.

— За що ж тебе карати? — зачудовано спитав государ.

— Як і тих запорозьких послів… за голу правду! — І голос Омелькові задзвенів, аж наче співонув, і прекраснодушному цареві вп’ять на гадку спала «Херувимська».

І знову самодержець зовсім інакшим голосом, з кротістю царя Давида мовив:

— З благовоління царського — за добру службу нашій величності — з государевої казни ти матимеш на рік: рублів, гляди, дванадцять…

— Царю!

— Сорок соболів.

— Але ж…

— Щодня три кухлі пива.

— В рот не беру!

— Щодня три кварти меду. Зело хмільного!

— Терпіть не можу!

— Що день божий — три чарки горілки!

— Мало! — посміхнувся віддавши чолом, Омелян.

— Так і знав, — скрушно розвів руками цар: — Всі козаки — п’яниці! — Потім провадив своє: — Крім того: шовку з дрібнотравчатим узором — аж дванадцять ліктів. Аглицького сукна — двадцять п’ять. А ще й дрова. Свічі навіть!

Молодий козак мовчав і хмурився, а цар всія Русі, не мавши поблизу впереджених придворних свідків, ще не забувши, либонь, київського розспіву «Херувимської», вдавав, буцім не помічає тої хмари, і Омелько міг-таки дякувати Богові, бо йому, бач, щастило й таланило зараз, як нікому доти, бо ж найменшої до себе неповаги цар не прощав зроду-звіку, з побожною пошаною ставлячись до всього, що додавало йому величі: до багатоманітного й складного чину царських виходів, прийомів, обідів, лицезрінь, богомілля прилюдного, до земних поклонів, до лобизання рук, до всіх звичаїв царського двору, яких він завше дотримувався, хизуючись та мліючи від найсолодшої втіхи.

Та сьогодні, втомлений усією казковою пишністю свого нелегкого життя, цар був-таки в доброму дусі й пильно старався не довести себе ненароком до того раптового сказу, якого так боялись підвладні, бо він трощив усе довкола.

Так, так, цар-батюшка був нині добрий.

— Проси в нас чого хочеш, — милостиво звелів государ. — Ну?.. Може, хочеш ти нашої височайшої грамоти на довічне владання яким-небудь черкаським селом? Із землями? З усім добром? З холопами?.. Проси!.. Чого ж ти?.. Ну? Яке тобі село припало до душі?

— Майже всі села Вкраїни, царю, легко розпаював ти межи прибічниками Однокрила, між загребущими дуками-срібляниками й козацькою старшиною…

— Два села! Хочеш?.. Ну?

— Такий ти добрий, царю?!

— Хочеш містечко? Або й місто?

— Межи своїми боярами пороздавав ти, царю, тільки волості й села Росії. А на Вкраїні ти вже паюєш і міста?!

— В столиці ми оселимо тебе, — мовби й не чувши, ясен та красен на виду, провадив далі государ, — поселимо в Китаї-городі, десь коло річки, щоб не страшно було при частих на Москві пожарах. Дамо ще тобі…

— Я все одно втечу.

— А хіба ти… — знову міняючи вираз, поспитав вінценосець: — Хіба ти не знаєш, що руки в царя — довжелезні?!

— Це ще казав колись і Овідій Назон, ваша величність, — покірливо склонився Омелько, як і належало перед царем, але від того, що він необачно бевкнув далі, в співака нараз аж похолонуло в животі: — Але ж Горацій трохи раніш від Овідія мовив: усе має свої межі!

Цар помітно зблід:

— Твій Горацій не жив, здається, на Русі, то й не знає: що в нас тут має межі, що не має! А коли б твій необережний Горацій зрів пресвітлі очі наші, він осягнув би..

— Я дещо також… осягнув уже, ваша величність!

— І вже схотів нам, государеві великому, на Москві послужити?

— Ні, — тихо й чемно вклонився Омелько.

Государ всія Русі спік рака, обличчя хутко спаленіло плямами, котрі дедалі гарячіше проступали крізь тоненьку шкіру вилиць та щік, з яких рясно стікали краплі поту.

Арінка знову вся захолола, вхопилася за груди, вкололася вкраденою трояндою, схованою в пазусі, і Омелян теє помітив і згадав сьогоднішню свою хлоп’ячу задля забавки цього дівчиська вихватку в царевім саду, і аж мороз йому сипонув поза шкірою, коли він звелів Арінушці:

— А ке сюди!

— Що тобі! — не зрозуміла дівчинка.

— Троянду, — побілілими губами пояснив співак.

— Ні, ні! — злякано відступила за аналой побігаєчка.

— Віддай! — звелів Омелько і рвучко простяг до неї руку.

Арінка, тетеріючи з жаху перед тим, що могло статися через хвилину, сунула руку за пазуху, але витягти звідтіль троянду зразу не могла, ніби та приросла їй до груденят, пустила коріння, і треба було її знову зривати, ранячи живе тіло. Дівчинка витягла, нарешті, трохи прим’яту квітку, і була та махрова провансальська троянда така свіжа, немовби її й справді щойно зірвали; спробувала затримати в долоні, але Омелько вихопив квітку в дівчиська і в тому ж одчайдушному пориві простяг цареві:

— Ось!

— Що це? — здивувався государ. — Звідкіля в Москві троянда?

— З твого власного саду, великий князю.

— Як же вона сюди… — цар задихнувся.

— Я вкрав її. Карай!

— За це рубають голову… — скрушно розвів руками повелитель.

— Рубай! Прошу тебе, молю тебе: рубай!

— Ти просиш? — спантеличено звістився цар. — Не розумію… — І вихор суперечливих почуттів стуманив цареві голову: його розлютила й крадіжка, йому шкода було найпершої цього літа троянди, але… такому співакові — відтяти голову… Ні, ні! Скарає Бог! І государ спитав: — Ти прагнеш смерті?

— Так.

— Чому ж?

— Коли не хочеш одпустити мене на Вкраїну… то зарубай! Співати в неволі не буду… не вмію… не хочу! Я мушу сам привести мирославцям допомогу, ваша величність! — І він упав до ніг цареві. — Або пусти на волю, або скарай… бо покори, нижчої за цю, не буде! — І він припав гарячим лобом до камінної підлоги, вкритої персіянським килимом, і здавалося, що й килим спалахне від жару, який палив на ту мить козака, а цареві й зовсім жарко стало біля нього, аж наче ввесь собор уже займався від страшного полум’я, яке вже буяло в поверженій на землю душі молодика.

Коли Омелечко підвівся і вже знову хотів був сказати щось гостре, Арінушка, бісенятко, хутко сховавши троянду за пазуху, знову викотившись із-за аналоя, так боляче штрикнула хлопця в бік гостреньким ліктиком, що тому аж дух зайнявся, і він мимоволі промовчав. А потім сказав:

— Я благаю…

— Отак би й зразу! — ясно посміхнувся цар. — Давай-но палець!

Омелько й не стямився, як Арінушка, анахтемське дівча, схопила обома руками його пучку і простягла цареві, а той зачудовано глипнув на дівчинку, бо тільки зараз її вперше помітив.

— Господь нам допоміг осягнути твою ратну турботу! — одвернувшись од неї, з полегшенням мовив тишайший, щиро втішений своїм царським непам’ятозлобієм, своєю християнською кротістю, надіваючи Омелькові на палець ще теплий від власної руки дорогоцінний перстень з буйним діамантом, зовсім, правда, не той, аж надто коштовний, що цар за ним допіру пожалкував у соборі.

Співак посміхнувся, вітаючи долю й талан, і стріпнув рукою, бо перстень, щойно знятий з пухлого царського пальця, був завеликий для молодого козака, і він, щойно струсивши з плечей загрозу видимої смерті, знову почав шкилювати:

— От бачиш, царю: можна й загубити…

Він хотів був ще додати щось, але Арінушка схопила свого чубатого за руку:

— Ось я сховаю! — поспіхом пропищала побігаєчка і, спритно стягши Омелькові з пальця височайший дарунок, мерщій схоронила в ряснющих глибинах своєї широченької спіднички.

— Наречена? — не без насміху спитав государ у Омелька.

— Мала ще, — сердито смикнув плечем співак.

— Але я ж підросту! — зашарівшись, вихопилась Арінка, і аж сама злякалась своїх писклявих слів, і метнулась була до дверей, але затнулася, не зважившись покинути Омелька в скрутному становищі, щоб, бува, не накоїв без неї, необачний, знов яких дурниць.

Та й цареві маленька московиточка не дуже довіряла.

Слихом слихала ж усякі страхи про мінливий та дражливий норов тишайшого, бо влада частенько псує навіть найкращих, найлагідніших, найсвітліших людей: цар не вогонь, а близь нього обпалишся.

— Горація ти, ми бачимо, знаєш, — не втрачаючи доброго настрою, з єхидною лагідністю зронив государ. — А от чемності тебе, либонь, не вчили!

— Вчила колись ненька покійна, — посміхнувся Омелян і, кивнувши на спідничку Арінущину, де зник государів перстень, ґречно вклонився: — Спасибі!

— Чий ти є холоп? — пойнятий якоюсь думкою, недобре примружившись, звістився государ.

— Я не холоп! — і Омелько Глек сердито засопів.

— Однаково — холоп! — знов полотніючи від раптового гніву, хутко заговорив государ. — Всі ви, всі — нашої царської величності холопи. Холопи й раби, «душой — Божьи, телом — государевы». Чолобитні бояр і служилих — як бувають підписані? «Ми, твои холопы…», понеже вся Росія — наші раби! І всіма владає божий страх!

— Хто лякає інших, — чемно посміхнувся Омелько, — той, видно, боїться сам! — І йому аж мурашки сипонули, співакові, по спині після такого зухвалого слова.

— Що ти сказав?! — зловісним пошептом спитав государ.

— Слова знов не мої, ваша величність, — скромно вклонився Омелько.

— Знов який-небудь латинник? — кепкуючи, посміхнувся володар.

— Атож! Клавдіан. Імператор.

— Перед нашою величчю бліднуть усі імператори Рима. А благоутробіє нашої величності, видне всім з висоти святоруського трону? А наша кротість? — лагідно питав государ. — А ревність до віри? А наше добре серце?! — І тишайшому навіть на думку не спадало, що доброта не завше буває ознакою розуму. — Серце государеве — в руці Господа, — провадив він далі, — бо плавильня — для срібла і горнило — для золота, а серця бере на спробунок сам Бог!

— Я Біблію читав колись, — посміхнувся чубатий бурлака.

— Читав, читав! — спалахнув государ. — Але ж на всенький світ відомо, як ми ласкаво жалуєм наших холопів!

— Еге ж, — покірливо погодився Омелько. — Цар ласкаво гладить, а бояри. скребуть!? — І мирославський зайда, розходившись, заговорив: — Із-за тину й цареві не видно, і ти ж того не знаєш, великий государю, що твої воєводи на Вкраїні занадто ретельні в стягненні податків, бо ж їх чимало прибуло туди, до нас, щоб набити собі черева та капшуки, а не тільки твою царську казну, — як те вони роблять і тут, на Русі. І мусив би ти знати, государю, що будь-які пани — чи то старшини козацтва нашого, чи то твої бояри — люди здебільша невірні: возлюбивши владування над людьми, забувши присягання перед царем і Богом, живуть вони задля власного черева й гузна, так, так, достеменно! Твої ж воєводи зараз іще й не забрали влади на Вкраїні на всю силу, а пани однокрилівці, магнати, багатії, вся українська й польська шляхта простих людей лякають і лякають: тільки-но цар і Москва вберуть вас у шори, то не можна ж буде, мовляв, ані козакам, ані міщанам, ані гречкосіям у чоботях і суконних жупанах ходити, в Сибір усіх позаганяють, холопами твоїми зроблять, царю! А твої ж бояри задля такої брехні багато приводів уже дали своїми здирствами та хамством! Так, так…

— А ваші дурні й вірять!

— Хто й не повірив-таки. А хто вже й до однокрилівців скоренько перейшов, злякавшись, у кормигу до панів та дуків скочив, що знову всім там заливають сала попід шкуру. Але ж сірома, чернь, поспільство України, всі тільки й чекають: хутчіш настав би край нашим панам, пресвітлий царю! Ось як… Прості й щирі люди вірять тобі… Москві… Росії! І ти подбай, щоб твої воєводи й бояри… — і Омелько Глек, співак, що вразив своїм талантом царя в саме серце, скориставшися з нагоди щасливої, зопалу став викладати, що думав…

…Про бундючних бояр і про стряпчих хапуг, котрі руки гріли на біді «царелюбивого російського народу», якого став боятись государ.

Про утиски і здирства, які чиняться йменням царя.

Про гірке життя простолюду російського: холодний та голодний — цареві не слуга.

Про все, що він здрів у Москві й по дорозі до неї…

…Там, дома, в Мирославі, по всій Україні жахтіли пожари, що могли б і не жерти добра, коли б московський цар не був такий благий до підступних недругів, що лижуть йому руки, коли б він менше довіряв своїм ближнім, котрі облудно запевняли самодержця, буцімто Русь не знає горя, бо ж государ, далекий від людей, бува, бач, далеко й від правди…

…Там, на Вкраїні, скрізь юшила кров, і очі сіроми линяли від сліз. Але й тут, круг Москви, знала голота, почім ківш лиха, і зіниці Росії зблякали так само, як і очі Вкраїни, і кров москалів точили прещедро не тільки чужі, а й свої ж, росіяни, ті, хто вигоду ставив над совістю, хто капшука набивав собі потом і кров’ю голоти, хто зараз не хотів Омеляна пускати з листом перед світлі очі царя…

Поклавши перед царем на аналої досить-таки пожмаканий сувоїк мирославського письма, Омелечко, думкою собі на допомогу того мудрого гуцула закликаючи, тихо й покірливо заговорив:

— Великий государю! За гірке слово ти повелиш мене скарать на горло… це я знаю. Знаю й те, що над цілою Руссю — вас тільки двоє: Бог і ти! Але ж я вірю: Господь не попустить, щоб це послання, кров’ю нашою писане, лишилося лежати ось тут, бо в нім ще тісніше сплелися доля України з долею Москви. Ти візьмеш листа мирославців не тільки до рук, а й близенько до монаршого серця, яке, ти казав, є в Господній руці… — І Омелян упав до ніг, бо таку вже він службу справляв перед царем, службу посла народу. Підвівшися, з тихою гідністю мовив: — Ну, а тепер… карай!

Та, причмелений зливою правди, вінценосець йому не відповів, не мігши здобутись на слово.

Не ворухнувся навіть.

Аж очі заплющив.

Тільки й того, що захрускав суглобами пальців та застукав об камінну підлогу гострим носком цяцькованого самоцвітами сап’янця.

Ніхто ж, ніхто й ніколи не сказав його величності ні слова об тім, як живеться російській сіромі, бо на Москві, як і в цілому світі, за голу правду необачні накладали головами: від тієї пори, коли, доконуючи волю навіженого патріарха, повиганяв государ із кремлівських палат придворних дурнів, скоморохів, блазнів, котрі тільки й могли безкарно правдувати в очі цареві, ніхто в Кремлі потому не важився й рота роззявити, і рештки вільного ума (разом із тими блазнями) були виволані з палацу, бо ж сама собою прикра правда без премудрих дурнів, котрі нічого в світі не боялися, ні в яких палатах зроду-звіку не жила.

Аж тут зненацька вона вдерлась, нещербата правда, до повелителя всія Русі та й бризнула в пресвітлі очі, на мить осліпила, і дужа хвиля гніву вже ошпарила самодержця, але ніхто не зміг би тоді збагнути, які протирічиві почуття згасили той гнів, тую хвилю, що замалим не змила в Стікс чи в Лету цього одчайдушного молодика, і государ, немовби зачарований його душевною красою, вражений сміливістю, государ стояв і стояв, раптовою посмішкою відповідаючи якимось власним мислям, на мирославського листа поглядаючи, і пухлява рука вже простяглась чи до послання України, а чи до срібного набата, не вельми й дзвінкого калатайла, як оте, що носять на шиї корови, до набата, на звук якого сюди вдерлись би миттю ринди, бояри, дворяни й попи, щоб схопити цього солодкогласного хохла — чи за якісь там «укоризны», государеві завдані, чи, може, за будь-які «наветы оболгания», чи просто за найменшу непоштивість до великого царя, щоб мерщій скарати зухвальця, як тоді й карано всіх «ослушников, волков стада государева, царскому добру досадителей».

Арінушка боялась ворухнутись.

Не дихала.

Тремтіла за тим же аналоєм, десь біля порога.

Бояри, стольники, думні дяки та всякі інші царедворці не раз і не два зазирали з-за важких дверей, але цар їм дражливо кивав, щоб не вступали.

Потім, явно вже заморочений, кивнув козакові:

— Розбазікався! — Аж потому спитав зачудовано: — І не боїшся нас нітрішки?

— Боюсь, — простодушно признався парубок.

— То-то ж! — зрадувався государ, щиро втішений, бо цей чубатий гордій признався-таки нарешті в звичайній людській недолужності і від цього став аж наче миліший государеві, який мав, зрештою не хиже серце, що просило часом не поклонів, не пишності, не диму кадильного, а й пахощів бруньки тополиної жадало, а й пісні жайворона в високості, а й тихої розмови з другом щирим, і государ, чимось на ту хвилину вельми збентежений солодко й млосно, для цілунку простяг Омелькові пухкеньку білу руку, що, цілком природно, означало найвищу милость, миттю схопив листа мирославців, почав читати, а потім, коли щось тьохнуло в серці, швиденько зняв з аналоя срібний набат, затряс ним, важким і стугонливим, а коли в двері прожогом шурхонули стрільці, великий государ звелів покликати ближніх бояр, бо церковна відправа, як чути було за дверима, вже скінчилася, і тільки тут Омелян зрозумів, що діло свого життя він таки сповнив, хоч і не дуже вправно, що загрозлива пересторога, подана в листі мирославців, дійшла-таки до лінивого ума, і государ тепер, себе самого ж рятуючи від нової чужинної навали, не зможе не послати допомоги вмитій кров’ю Україні.

Поки вступали бояри, Омелько стояв, гідно піднісши чубату голову, і складні почуття займали дух козакові: він рад був, звісна річ, що государ нарешті взяв-таки до рук мирославське писання, але вже й картав себе за те, що повівся перед царем необачно, як півень задерикуватий, як дурень дуренний, розуміючи, що міг занапастити себе й своє посельство, хоч і відчував напевно, що інакше вчинити не міг… не вмів… не хотів!

Цар знову кинув на чорний аналой мирославське письмо, а коли ввійшли всі ті, кого він кликав, государ, тишайший і благосний, звелів Омелькові:

— Давай твого листа!

Низьке чоло йому перетяли дві зморшки, і все в ньому змінилося, в вигляді государевім, все стало іншим, інакшим, як йому самому здавалось, неземним, нелюдським, саме царським.

Та й голос великого князя зненацька забринів можновладною силою, сріблом та злотом, міддю соборного дзвона, міццю та холодом.

Та й очі сяяли тим звичним для царя, награним за довгі роки державним, височайшим блиском.

Велична осанка ще вище підняла ставну фігуру, і все стало інакшим, ніж за кілька хвилин перед тим, і не було вже тут нікого, крім царя та його покірливих і невірних рабів.

Простягши хутенько листа мирославців, Омелян цілував государеву руку, як і годилося за придворною установою, як те він і мусив чинити, справляючи нелегку місію посла.

Впавши цареві до ніг, бив поклони без числа, без ліку, як і належало всім послам, посланникам чи просто гінцям, хоч усі царедворці й поглядали з кепкуванням: на його пошарпаний у дальній дорозі жупан, латаний і перелатаний руками Арінушки, на його обвітрене й комарами гризене обличчя, на чуб хохлацький, прекумедний з погляду бояр, на дівчисько розкудлане, що прийшло з ним сюди…

Але ж… усі ці вельможі, всі нині чули, як слухняно виспівували за цим холопом у соборі крилошани; всі знали й цареву прихильність до партесного багатоголосого співу; всі вже прознали і про сварку царя з патріархом і могли вгадати цареве бажання — втерти носа невірному князеві церкви; всі розуміли, що до співака цього, про всяк випадок, треба ставитись поважливо і обережно, і вірнопіддані дивились на лице монарха, бо ж цар всія Русі, сувоїк паперу потроху розгортаючи, читав листа мирославців, щойно поданого до власних рук самодержця.

Цареве чоло, невисоке, а світле та біле, і все його прегарне руське обличчя, обличчя русявого «доброго молодца», з кожним прочитаним рядком хмарнішало, затьмарювалось, добродушний погляд важчав, очі помітно побільшали, і вже палахкотіло в них не дрібне роздратовання, не серце, не страх, які допіру бачив Омелян, а зайнялись вони жовтими, блакитні очі, аж золотими вогниками гніву, пересердя державного мужа й недавнього воїна, котрий у боях із чужинцями за кілька років перед тим здобув собі слави відважного руського витязя, полководця й стратега.

Дочитавши послання мирославців, государ, муж державний, іще раз перебіг поглядом по всіх рядках, аж потім поспитав:

— Чому так довго ніс письмо? — і ткнув пухкеньким пальцем у число та місяць під посланням.

— Я в Москві вже давненько, ваша величність!

— Як же ти смів з таким нагальним ділом… — заговорив самодержець, і голос урвався йому, аж наче государ задихнувся.

Гонець мовчав також.

Серце калатало радісно.

Бо ж нарешті починалося те, за чим він прийшов до Москви.

Тричі перехрестившись, Омелян узявся викладати государеві й ближнім його боярам лиху причину, що привела посланця України аж до самісінького Кремля.

Арінушка, принишкнувши за аналоєм, чекала чудової хвилини, коли можна буде вирватися з Омелечком із цієї золотої клітки, і вже не чула болю від колючок знову схованої за пазуху троянди, що впивалась їй у груденята…

…А вже дома, при кінці дня, коли вони вихопились нарешті на волю, Арінушка мерщій поставила нітрохи не прив’ялу квітку в найкраще хупаве глечатко, виліплене й лепсько помальоване розумними руками Омеляна, а потім плакала: від страху за свого Омелечка, від болю в поколених терням пучках та грудях, від радості, що нині все неначебто минулось добре.

Довго ще дівчатко мріло край вікна в темній халупі, дивилось, як сідає сонце, мріло коло провансальської троянди тієї, смутне, замислене й щасливе, і все в нім світилося й палало, в дівчиська любого, і вушка, і губи, і щоки, і сині очиці горіли палом, як і це немислиме диво, запашна й кривавосяйна троянда, що крізніла в надвечірнім сонячнім промінні, чудово створена не тільки природою, а й поетичними зусиллями людського ума, хоч і здавалось Аріні, що диво це своїми грубими від глини руками створив гончар Омелько.

Наступні кілька днів Омелькових пройшли в хурделиці подій, думок і почуттів.

Зажадавши на потугу Вкраїні московських воєвод з людьми ратними, коней, пороху, гранат і зброї, Омелян мислями вже линув додому, до Рубайла-ріки, до рідної Калинової Долини, до батенька, до товаришів, які з ним разом співали колись, а чи горшки ліпили, чи коней кували, чи хліб сіяли, а тепер уже десь там на смерть стояли перед ворогом…

Додому, додому, додому!

Хоч, правда, на Вкраїну рушати лаштуючись, Омелько ще не знав — чи ж вільно виступить з Москви, чи, може, доведеться від царя тікати?

Його ввесь час не облишало відчуття, буцім пастка над ним уже закляпнулась, а він того й не постеріг і по Москві гасає за ратними своїми справами, не тямлячи, що він уже — царів невольник, котрого, ясна річ, не випустять ніколи, як того птаха півчого, заморського, якого бачив Омелько в царських покоях, у клітці золотій біля вузенького, пробитого в товстенній стіні вікна.

За ті дні він побував уже не раз у царевих палатах, хоч волів би й близько не підступатись до них, бо з ранку до вечора козак з Арінушкою мали досить клопоту по всій Москві.

Йому пообіцяли в Пушкарськім приказі «зелья пушечного пятьсот пуд», і він притьмом подався на правий берег Яузи, де були порохові млини.

Повідав там добрим людям, схожим на чортів у пеклі, закуреним, спітнілим, виснаженим, про свої справи в столиці, про війну, про Калинову Долину, про те, що й круг Москви вже почали в той день копать рови та шанці, щоб, бува, не застукав ворог несподівано, і що все це («затрепетал град стольний») тут завереміїлось після бентежного листа, принесеного Омеляном з України.

Попервах ці залякані люди зиркали боязко на царський перстень, що вільно теліпався на руці в Омелька, але скоро до парубка звикли ті чорнющі смерди на московських порохових млинах, доброзичливі й приязні, як і всі прості люди Росії, і вже старались найдрібніше змолоти для Омелька, тобто для Вкраїни, м’яке, крушинне вугілля, найтонше пересіяти сірку, найретельніше пролітрувати селітру, бо ж Омелян там з усіма вже побалакав чи пожартував, побував і коло самої греблі, на Яузі, де в толчельній ізбі обертались дубові вали, і в ізбі крутильній, де крутять порох, і в сушильній, де сушать, і скрізь молодого черкаса щиро вітала московська сірома, і він, звісна річ, розумів: оце ж вони, ті росіяни, з якими народ український навіки зв’язав свою долю, саме оці працьовиті холопи, а не бояри й стольники, не стрільці й не дяки, не государ всія Русі, а ці посадські мужики й кабальні, раби, люди, що саме й були людьми передусім — і в божому, і в людському розумінні, — і він, Омелько наш, про цих людей багато думав, і вже хотілось пісні якоїсь, високольотної пісні заспівати про красу душі московської сіроми…

З такими ж бентежними почуттями мчав мирославський протопсальт і за Нікітські ворота, на Гранатний двір, де мали зрихтувати задля Вкраїни кілька возів порохових гранат, і там стрічали напосідливого посланця України не темні, неодуковані холопи, а люди навчені й голінні, кріпаки, які знались на хімії та науках арматних, способлені до точних розрахунків, звиклі до небезпеки наряджання ручних і гарматних гранат, — і ці освічені та розумні люди стрічали й проводжали Омеляна так, що він і тут вбачав тих самих росіян, до яких по допомогу він сюди квапився болотами й лісами стільки довгих днів, — і про них йому теж хотілося щось добре заспівати в пісні, котра вже бриніла на слуху, складалася в рядки і строфи, сама просилась на уста.

На п’ятий по співі в Успенському соборі день, у п’ятінку, коли вже сутеніло, коли Омелян збирався йти з государевих палат додому, тобто до гончарні Шумила Жданова, цар несподівано звелів співакові лишитися ночувати в Кремлі.

— Пізно вже, — сказав вінценосець. — Без провожатих стрільців, без ліхтаря, без будь-якої зброї ночами по Москві не ходять.

— Я зброю добру завше маю при собі, — сумно посміхнувшись, відмовив Омелько.

— Яку ж це зброю? — притьмом сполошився государ, бо ж до кремлівських палат ніякої зброї вносити не дозволялось.

Побачивши неприхований перéстрах, Омелько, сам із себе кепкуючи, розповів цареві пригоду в степу, коли пісня врятувала від смерті його самого і вбила жовтожупанного осавула.

— В Москві тобі ця зброя не поможе, — посміхнувся й государ. — Потягнуть за пісню в Стрілецький приказ на розправу.

— Доведеться йти додому нишком-тишком.

— І все-таки потрапиш у приказ: кого схоплять серед ночі на московських вулицях, всіх велено мати за злодіїв, за шпигунів, за ворожих проноз… — І тишайший приязно мовив: — Доведеться-таки заночувати тут.

«Пропав на цьому!» — сяйнула думка, бо цар Омелька здивував аж надто сумовитим голосом: молодик розумів, що журливість така ж небезпечна, як і прекраснодушність царева, його тиха вдача, його лагідність, які порою вибухали прикрими несподіванками з будь-якого приводу а чи й без нього…

Вони тим часом уже йшли нагору, до глибинних государевих покоїв у теремах, не так давно змурованих на місці дерев’яних государевих палат, і Омелянове око вражали кольорові кахлі, різьблення на білім камені, невисоке затишне склепіння, помальоване невтомними руками російських майстрів, грані дорогоцінного посуду, які вигравали проти світла тьмяних ліхтарів, що з ними йшли за государем царедворці, цяцькована діамантами зброя, скіпетри, діадеми, й «держави», золоті посохи та ланцюги («кольчатые, звенчатые, вязеные»), чаші, братини, чари та кубки, оклади на іконах та Євангеліях, витвори руських майстрів-холопів.

Було там немало й дарунків іноземних послів: щирозлотний посуд (від королів датського і аглицького), золота булава (прислана турецьким султаном Муратом), дари Варшави, Гольштинії, Франції, Статів голландських, вироби неперевершених умільців Сходу.

Світло ліхтарів буйно множилось на блискучих гранях металу та дорогоцінного каміння, скла й кришталю, і, віддзеркалюючись, воно дрібнилось на скалки, іскрило, мерехтіло, вигравало, немовби Омелько на все те дивився крізь сльози, хоч і захоплення до сліз там не було, бо ж не було й душевного схиляння перед несосвітенним багатством, не було й жадання володіти чимось, а переймав дихання тільки подив перед чудовим умінням і талантом розумних людських рук.

Простуючи з палати до палати, цар спинявся біля всюди розташованих золотих кліток, де, понастовбурчувавшись, кліпали проти несподіваного світла півчі та німі птиці, тутешні й заморські, й накривав клітки на ніч шовковими платами.

За золотими ґратами млів папуга, зелено-червоний, ошатний, сановитий, бундючний.

— Як боярин, — пирснув Омелян.

— Ave, Caesar, — раптом закаркав папуга. — Morituri te salutant!

Омелько зареготав:

— Це — про мене?

— А що він каже? — сердито спитав государ.

— Це він — з латинська, — ворухнув вусом Омелько: — «Здрастуй, царю, приречені на смерть вітають тебе!»

— Що за «приречені на смерть?»

— Так мусили волати римські гладіатори, коли в ложі Колізею з’являвся імператор.

— Audiatur et altera pars… — прокричав папуга.

— «Хай вислухають і другу сторону…» — переклав Омелько. — Він, видно, колись належав стряпчому, цей папужок.

А папуга, скрикнувши: «Ergo bibamus», дико зареготав.

— Що він сказав? — спитав государ.

— Запрошує до чарки горілки.

Государ сердито сплюнув і спитав у Омелька:

— А ти не хочеш?

— Вип’ю, — кивнув Омелько, бо таки й справді йому скортіло хильнути чарчину, хоч і було це й не вельми обачно в непевнім і небезпечнім становищі, в якім перебував.

Але ж… схотілось випити: не знав же нічого парубок — що там дома, як іде війна, що з батьком та з Лукією, чи ж добрався до Києва Тиміш Прудивус…

Його розсмішив і трішки розважив цей бундючний папуга…

А коли стольники внесли повнісіньку братину зеленого вина й золоту чару, Омелько все-таки не випив.

Бо цар на ту хвилину попросив:

— Заспівай нам, хохле.

І Омелько одставив повну чару.

— Перед піснею горілку пити — гріх! На Вкраїні в нас, правда, частенько співають і п’яні, ревуть, буває, гидкими голосами, напившись у корчмі чи дома. А я гадаю так: випив, то й помовч, коли ти є людина… не смій співать налиганий, коли ти мов чіп, мов квач, коли голова зачмеліла, а серце забуло про Бога, — не смій співати, помовч, не горлай! А поспівати можна й перед чаркою…

І, відсунувши на середину яшмового столика чару, він набрав повітря і випростав груди.

Але не заспівав.

— В твоєму ж царстві й співати добрим людям — гріх! — зітхнув Омелько.

— Ми ж тобі, здається, наказали?!

Омелько мовчав.

— Чого ж мовчиш?

— Для мене закон государів — над усе, — з гостро підкресленою кротістю мовив Омелько.

— Співай!

— Але ж — указ твій, царю?

— Завтра скасуємо.

— Завтра й заспіваємо, — низенько вклонився козак.

— Ми сказали: скасуємо завтра!

— Слово государя?

— Слово.

— Гаразд! — І Омелян, ступивши до глибокого вікна, ловко змайстрованого з порожніх скляних ґуль, круглих, зеленкуватих, покладених одна на одну, спробував був трішки одхилити шибу, та вона, не мавши стулок, ніколи й не відчинялась.

— Чого тобі? — насторожено спитав вінценосець.

— Тхне чимось… надто солодким.

— Це — найдорожчі пахощі, замчані сюди з острова Кіпру, — і без посмішки, без тіні жарту, вдоволено принюхуючись, додав: — Наша царська величність, дбаючи про добру славу Росії, завсігди старається пахтіти лепсько.

— Ну-ну! — печально всміхнувся Омелько. — Римський поет Марціал запевняв, буцім, «недобре пахтить лише той, хто завше пахтить гарно!» — І, злегка прокашлявшися в тій духоті, ховаючи лукаву посмішку під кучерявим вусом, Омелян завів церковне щось, на розспів київський, свої власні гімни, ведені в ритмах народної пісні, сповнені вільного вітру Вкраїни, і все те чарувало витончений слух великого князя, котрий щирісінько любив усе прекрасне та бентежне, і сльози на очах його величності Омелька зворушили, і козак заспівав, як тільки вмів, од душі, — зворушили Омелька, хоч і не спонукали дарувати володареві всі ті прикрості, яких завдали народові руському — добра душа государя, його владолюбність, його огидний потяг до возвеличення своєї власної особи…

Досхочу наслухавшись пісень церковних, вельми втішений, государ попросив ще й козацьких, і Омелько, вволюючи височайшу волю, співав та й співав, і рвався весняним громом з-попід низького склепіння царських теремів — дужий та щирий Омельків тенор:

…Це була пісня Мирослава, рідної Калинової Долини, пісня, котру він сам же колись, іще підпарубком бувши, склав дома, та й забув, і почув її, аж коли повернувся з учення, з Києва, з Варшави та з Мілана, а тепер вона здавалась наймилішою піснею батьківщини, і спокійно її слухати не міг навіть сам цар.

…Тужачи за рідним краєм, співак плив далі та далі ще й на дужій хвилі давньої думи:

І не знана доти, як ми сказали б нині, стихія козацького співу так захопила царя, аж він заслухався, замислився, завмер.

Коли Омелько Глек, співаючи — то те, то се, дійшов до галицької пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», аж засмутився цар та й подумав, що не можна ж, справді-таки, ось так узяти й відпустити з Москви цього чудесного співака, — і самодержець хотів був знову щось про це сказати, але стримався й спитав:

— Давня, мабуть, пісня?..

— Давня, — сіпнув плечима Омелян. — Наш мирославський єпископ, отець Мелхиседек, що я від нього й приніс тобі листа, великий царю, колись бачив слова цієї пісні в Златій Празі, в рукописній книзі Яна Благослава, в стародавній граматиці чеської мови. А цю вкраїнську пісню той чех, котрий помер ще року 1571, записав десь у Венеції: її співав там, гляди, який-небудь підгорянин, покутянин або гуцул, завезений татарами чи турками на невольничий ринок, на продаж… Співав! Бо ж пісня до життя прив’язує народ наш — у неволі навіть… Наша пісня, слов’янська пісня, руська, польська, чеська, пісня українська, вони й самі не вмруть ніколи, і слов’янам не дадуть загинути, бо з рідною піснею, царю… з піснею всі лиха перебідуєш і марно не пропадеш!

Цар ніби того вже й не слухав, бо зненацька спитав:

— Збираєшся додому… все-таки?

— А звісно ж!

Сердито посопівши, цар хруснув пальцями й сказав:

— Шкода! — І приточив: — А то лишився б?! А? Співав би в Успенськім соборі. Книги читав би, скільки заманеться. Дітей августійших наших, престолу наступників навчав би всього, що нині царським дітям знати слід… — І поспитав: — Ти сам… де вчився, аж такий письменний? І по-слов’янському? І з грецька? І з латинська?

— У київській високій школі, в академії.

— О-о, — з повагою промовив государ. — Це — школа, благочестям сяюча! — І знову звідався: — То як же? А? Лишайся на Москві!

— Не можу, царю.

— Не хочеш.

— І не хочу.

— А як присилуєм?

— Послухай-но, благоутробний царю! Я є природою козак. Мене співати не присилуєш. Треба, щоб я схотів. От схочу й повернусь до тебе з України. Перегодом…

— А чи схочеш? — хутко спитав государ.

— Хтозна! Сумно в тебе, царю, по всій твоїй Русі чудовій… Твої бояри… рабів, холопів, бідних людей… грабують! А ти заборонив їм навіть плакати й сміятись, бідолахам, заборонив по всій Русі старі звичаї, грища, казку, пісню…

— Це — гоніння світу, плоті й диявола… — почав тремтячими губами государ. — Гоніння біса глумотворства й жартування… — І цар замовк, задумавшись, бо й сам уже не певен був, що христоподражання — саме в цій жорстокій забороні: не співати ані на вулицях, ані в домах, ані в лісах чи на полях… Наче від довгого й страшного сну прокидаючись, государ дивився з крайнім подивом на цього чудного молодика, котрий нічого, видно, в світі не боявся, бо ж його не лякало навіть страшне государеве «дело и слово», яке тоді щойно взаконило доноси, встановивши в російській державі кару на горло за недонесення про будь-яку дрібницю, що могла б скидатись на уймання честі государеві. — Чому ж це ти нас не боїшся?! — стиха спитав повелитель, з подивом зазираючи в очі хохлові, як колись уссурійському тигрові, й чуючи, як мурашки бігають по спині, як моторошно ворушиться його волосся.

Омелян задумливо поглянув на нього:

— Я боюсь тільки себе та Бога, царю.

— Чому ж себе? — зацікавився можновладець.

— Своєї совісті. Страшнішого за власну совість на білому світі нічого нема.

— Ого!

І цар з повагою блимнув на молодика.

Бо ще ж таких не бачив.

— Якщо повернешся для царської потреби бодай на рік, то ми тебе потім відпустимо з дарами щедрими, соловейку…

Омелечко зітхнув:

— Гай-гай!

— Чого ти? — спитав можновладець.

— Невже ж ти, царю, ще ніяк не втнеш, що я не з тих солов’їв, котрі співають і в неволі? В клітці?

— А клітка ж золота! — добре вже розуміючи марність цього трактування, аж скрикнув государ, чи не вперше в житті відчувши своє безсилля в будь-якому ділі і ще дужче знемагаючи від всевладного бажання бодай іще раз послухати Омелькового співу. І цар-батюшка обережно спитав: — А в цю неділю… післязавтра… в соборі Успенському… задля нашої величності… ще раз літургію проспіваєш, голубе?

— Залюбки, ваша величність, — щиро погодився Омелько і, в роздумі, замислившись, наче знову вздрів тисячну юрбу молящих, знов, душею линучи до Бога, впивався солодкою тишею захоплення, коли, в коротких паузах, на цілий храм тільки й буває чутно збурене дихання співака та ще биття розторганої тисячі сердець, що калатають разом, мов одне велике серце, і все це знову пережив співак за мить коротку, бо хто ж таки може забути хвилини польоту!

Думки збираючи в жменю, зосереджено вдивляючись у камінець на государевому персні, Омелько ненароком, навіть сам того не завваживши, покрутив його на своїм пальці, де каблучка надто вільно теліпалась, а цар, теє помітивши, стурбовано спитав:

— Навіщо крутиш перстень?

— Так собі… — в роздумі неуважно відмовив Омелько, а в царя аж морозом по спині сипонуло.

Він боявся ж чаклунів та характерників, а про козаків тут і віддавна слава йшла як про людей, котрі накладають, либонь, чи не з самим сатаною: «І чого це він крутить той перстень?»

Та зразу ж дійшов і висновку:

«Так ось чому хохол нічого не боїться!»

Аж тут зненацька знову закричав поганим голосом папуга:

— Ergo bibamus!

— Випиймо! — погодився з ним Омелян і взяв золоту чару, що й досі повна стояла на цяцькованій стільниці. І спитав: — А ви, ваша величність?

— Покіль ніхто не бачить! — тихенько й несміливо пирснув государ та й поглянув на двері, що за ними причаїлись тілохранителі вінценосця, бояри та окольничі.

Козак і цар з одної чари хильнули раз, і два, і три, і самодержець, на мить забувши всю свою бундючність і святенність, розбалакався по-простому з тим зайшлим парубком і чи не вперше в житті почув себе людиною…

— Коли рушаєш? — по-людському сумно та просто спитав володар всія Русі.

— У вівторок. Коли готовий буде третій віз гранат.

— То Господи благослови! — І государ, перехрестивши Омеляна, підніс йому до вуст пухкеньку руку, бо інакше своєї приязні виявити не вмів. — Соізволяєм…

І цар зітхнув, немов дитина, що в неї віднімають забавку, яка чомусь аж так припала до душі.

Потім спитав:

— Нашій царській величності ще про будь-яку милість ти завтра знову битимеш чолом?

— Так, пане царю, — чемно вклонився до землі Омелько.

— Об чім?

— Звели, великий государю: в дорозі не коїть мені перепон! Щоб не боронили твої бояри вивести з Москви земляків моїх, хто тільки схоче стать грудьми за праве діло. І щоб мені не гнати геть від себе… дорогою до Мирослава… всіх отих охочих москалів, кому скортить в лиху годину своєю кров’ю послужити братству, на яке наші народи присягали в Переяславі, ваша царська величність!

— Ми ж пошлемо до вас ратних людей!

— То ж буде ще колись. А тепер, государю, я певен, що твої московити й куряни…

— Чого захотів! — не без приязні посміхнувся властитель, щиро втішений дипломатичним політесом, з яким раптово забалакав цей мужик. І государ сказав: — Ми звелимо — тобі в дорозі перешкоди не чинити!

Вони хильнули ще раз.

З незвички хутко захмелівши, тишайший государ попросив:

— Нам би оце… якої-небудь казки!

— Казки ж казати цар московський не велів?

— Ану його, твого царя… — І цар, п’яненький, стиха на двері оглядаючись, по-хлоп’ячому зареготав: — Кажи, кажи!

— Якої ж?

— Веселенької б!

— То слухай же…

Омелько почав так:

— Жив собі та був собі колись та десь не вельми й головатий цар…

— Королів та царів у казках я не бачив розумних!

— Лише в казках? — Та й попровадив, прелукавий, далі: — А цей царище… був іще й сліпий. І от одного разу прилетіли та й сіли на дубі три ворони. «А що ви, братики мої, знаєте?» — питає один. «А що хіба?» — «Я в такім-то царстві — всіх людей поспіль осліпив». А третій ворон каже: «Ти ж не по правді робиш: хто винен, хто й не винен, а ти осліпив усіх. Ти б там, — каже, — чи царя, чи короля осліпив би, або його сімейство, а не все теє царство…»

— Щоб вóрони та розмовляли так… не вірю! — висловив сумнів монарх.

— Це ж казка!

— Все одно — не вірю.

— «А можна й одсліпити засліплених», — промовив другий ворон. «А як же це воно?» — «А так…» — і розповів, щó там треба вчинити, щоб знову в царстві всі прозріли. А під тим дубом хлопець лежав перехожий. Підслухав мову птичу. Та й пішов до сліпого царя: «Так і так, ваша величність…» — «А що ж тобі за добре діло дати?» — «Свою дочку!» — «Гаразд!» А коли хлопець повернув цареві з царенятами жадане світло боже, цар не дозволив одсліпляти царство, ввесь народ. «Хай темні будуть!» — «Та навіщо ж?» — «У темнім царстві легше царювати…»

— Таких царів на світі не буває, — мовив руський цар затято. — Не хочу я таких казок! Ти лучче б нам щось таке… солоненьке!.. Захмелів я, бач, трішки. Ніхто ж не дізнається. А? Ти — потихеньку! Ну? Та кажи ж! Що-небудь, може, персіянське чи арабське?

— Не вмію такого. Але… слухайте! — і щось веселеньке повів цареві про багдадського молодика, як той, наречену втративши, шукав по всьому світі, як на слід натрапив у зачарованому володінні престарої відьми, як тая відьма обернула дівчину на соловейка, як вона звеліла юнакові впізнати милу межи іншими співочими пташками, і казка була довга, з непристойними кумедними пригодами і без дурних царів, і государеві подобалась, і він уже вірив сливе кожному слову.

— Нараз він бачить, — оповідав Омелько, — в золотих клітках сім тисяч солов’їв. Та як знайти кохану?.. Як?

— Не знаю, — мовив цар.

— Приглядається він і прислухається, аж додивився, що тая відьма нишком одділяє одну кліточку й несе з печери. Мерщій стрибонув юнак за нею, торкнувся цвітом папороті до золотої клітки, і миттю втратила стара відюга…

— Миттю? Вірю…

— Миттю стеряла лихі чари. А наречена кинулась йому на шию. Та хлопчина ще не сповнив лицарського свого діла. Він миттю обернув усіх інших…

— Миттю? Вірю…

— Сім тисяч пташок миттю обернув на дівиць…

— Миттю? Вірю…

— А дівиць — на жінок…

— Миттю? Сім тисяч?! Не вірю! — І цар зареготав, як не реготав, либонь, з дитячих літ.

— В казці чого не буває!.. А молодик повернувся додому не тільки з нареченою, а й із солодким почуттям справно доконаного парубоцького обов’язку…

Цар сміявся так голосно, що спальники, стольники й стряпчі, котрі куняли в сусідній палаті, чекаючи, коли ж нарешті можна буде врочисто покласти царя в царицине ложе, переполошилися, бо ж ніколи не чували ще такого реготу в кремлівських палатах.

Цар так голосно та щиро реготав, що аж папуга прокинувся й скрикнув:

— Ave, Caesar! Credo quia absurdum!

— «Здоров був, царю! — переклав з латинського Омелько. — Вірую, бо це — безглуздя!»

Цар сміявся.

Аж раптом замкнув уста.

Він уздрів, що Омелько знову крутить на пальці свій перстень, дорогоцінний дар монарха.

У государя аж волосся ворухнулось, як тоді, над тигром.

Аж борода наїжилась, шовкова та русява.

Аж виткі вуса стали сторч.

— Що ти робиш? — холодіючи перед характерником, спитав великий государ. — Навіщо крутиш перстень? Чи не чаклуєш, хохле?

— Он ви про що, — вражений підозрінням, засміявся парубок. — Ой царю ж мій… — І він згадав смішне пророкування Козака Мамая, коли той проводжав його, Омелька, аж на край Долини, коли наставляв і напучував, — згадав слова Мамаєві про казковий царський дар, про коштовний перстень, що про його можливу силу чарівничу жартома казав тоді Мамай, — згадав про все те і… зніяковів, і сáме це збентеження так налякало государя, що вже зростаючий нечайний гнів його вщух негайно ж, лишився тільки острах перед темною силою, котрий і вирішив долю Омелька: душею кривлячи, государ пообіцяв був чубатого пустити на Вкраїну, хотів і сам у те повірити, хоч і знав, що не пустить на волю це дивнеє диво, яке само потрапило цареві до рук, такого співака, а й книжника та грамотія, дотепника, казкаря й розумника. Але ж і химородника… ні, ні, крий боже! Хай забирається геть!

Цар поспитав:

— Що ти подумав, хохле, коли, одвічаючи нашій царській величності… раптово змовк? Про кого?

— Про Козака Мамая, — поважливо мовив Омелько.

— Хто ж він, той козак?

Омелян почав розповідати: про невмирайла Мамая, про силу й славу Козакову, про людську до цього запорожця любов, про потаємне характерництво, про їхнє при Омельковім від’їзді розставання, про всі його пророцтва й передбачення, про оцей самий перстень, що його вздрів, жартуючи, Козак Мамай на пальці Омеляна ще того дня, ще звідти, з Мирослава.

— Ми так і знали, — потиху зронив цар. — Так і думали!

Помовчавши трохи, спитав:

— Твій козак із чортом накладає? — І государ перехрестився.

— З Богом, ваша величність.

— З Богом? Чаклун? Можеш до Москви не вертатись!

— Чому ж? — ворухнув Омелько вусом. — Я залюбки вернусь.

— Справді? — зрадувався здивований володар, миттю забувши про якогось там чортоугодного характерника, про вгаданий перстень, про свій страх. — То не хотів, аж раптом…

— Мушу я привести, государю, до Москви, до твоєї царської величності, мушу привести з України одного чоловіка: мудрого, доброго, чесного.

— Кого ж це? А?

— Недавнього латинського каноніка, котрий…

— За це в Москві рубають голову: тому, хто, зважившись порушити указ, приведе на Москву будь-якого католицького священика.

— Я знаю: за це — смерть. Але мушу! — І Омелян почав розповідати про того вченого гуцула, про Ігнатія Романюка, про його довгу путь по всій Європі, про хижі підступи Ватикану супроти слов’янського племені, про листа Романюкового до чесних черкасів, про гуцулову потребу видіти російського царя…

— Ну що ж… приводь, — пересмикнув плечима государ. — Побачимо! Але ж не вірю: підеш, не вернешся.

— Вернусь. На один рік, — і Омелян поліз за пазуху.

Витяг звідтіль цурпалля від сопілки, подарованої в дальню дорогу дідом Варфоломієм Кописткою, мирославським цехмайстром жебраків, і знівеченої дурними руками Арінки.

— Аж ось, тримай! — зітхнув співак, цареві простягаючи верхню половину дуди. — Друга лишиться в мене. А по твою прийду. Бо ця сопілка — чарівна… Калинова!

Государ хотів був притулити уламок сопілки до сахарних уст, бо ж був під чаркою, та Омелян спинив його, з пересторогою піднявши руку:

— Чарівна ж!

Цар опустив уламок, а Омелян повів йому про те, як сестра сестру порішила колись, як сопілка ту кров ознаймила, як відтоді на калинову грають тільки люди чистого сумління: перед Богом і перед людьми.

Великий государ поблажливо всміхнувся:

— Стільки ми поклонів б’ємо, стільки молитов читаємо, що ми — перед Господом Богом….

— А перед людьми? — спитав Омелько.

— Сонечку всіх не вгріти, цареві всім не догодити, — посміхнувся володар. — Бог один на небі, а цар на землі! — І він знову хотів був дмухнути в калинову.

— Вона заграє лиш тоді, — сказав Омелько, — коли складем її докупи.

— То коли ж?

— Коли я вернусь до Москви з тим ученим гуцулом.

— Вернешся?.. Присягни! — і государ кивнув на золотий іконостас.

Поміж іконами, в важенних золотих окладах, очі Омелькові в жовтому світлі свічок зненацька владно привернув просто написаний образ Спасителя, чимось нагадавши старого коваля Корнія Шутова, латаного-перелатаного дідка, що врятував йому життя, добре шарпонувши Омелька в ту хистку хвилину, коли необачний козак хотів був кинутись до царського візка на вулиці, щоб до власних рук віддати государеві послання України, нагадав того сердитого московита, котрий пригостив попервах Омеляна в своїй нужденній халупці, а потім одвів його до гончарні Шумила Жданова, батька малої Арінушки.

На скромнім образі Спаситель був-таки схожий на старого коваля, не чорний і страшний, як малювали тоді звичайні богомази, а схожий на живу-живісіньку людину: обличчя сяяло, похмуре та виснажене, але мудре, людяне й світле.

Приложившись до образа, Омелько звів три пучки вгору й мовив:

— Клянусь!

— В чім саме? — не повірив государ.

— Вернувшись до твого Кремля, співатиму в Успенському соборі, під покровом московських святинь. Присягаю!

Та й завмер, споглядаючи живий той образ, прикипівши до нього зором серця і умом.

Це був один з відомих потім витворів малярської школи, яка, під орудою Симона (Пимена) Ушакова, склалась тоді в Оружейній палаті Кремля, нової школи, яка запевняла, що «образы суть живот памяти… хвалы и славы бессмертие», і своїми творами доводила, що не слід «темноту і мрак предпочитать паче света», являючи Русі не знане доти «світловидне» мистецтво, котре несло в собі правду життя.

Очі на образі аж наче мерехтіли докором, горем, болем, такі вони були живі й розумні, зболілі й строгі, і цар, уперше на ікону ту звернувши свою височайшу увагу, схопив Омелечка за руку, щоб хутчіш пройти далі, куди цей гострий погляд не сягав.

— Ходім же! — підштовхнув Омелька вінценосець. — Літні ночі московські спливають надто швидко. — І, раптово, напружившись, чудним та чужим голосом, збентежений і вражений, спитав: — То кажеш… на Москву… знов суне-таки війна?

Голос йому затремтів, зірвався, задзвенів, і все це прозвучало так, немовби тільки в цю хвилину государ збагнув, осягнув, зрозумів усе те страшне та моторошне, що приніс у листі про лихоліття посланець України, і царевінчана глава в задумі похилилась.

На третій день розбурхалась гроза: з громами, блискавками, але без дощу.

Клуби задушного пилу застували невкрите хмарами сонце, і в моторошнім присмерку, що зненацька впав на землю серед білого дня, блискавиці були сліпучими й зловісними, і золоті бані кремлівських соборів повисали в темному рудому небі важкими тьмяними сонцями.

Як і годилося, ласкавий государ завітав-таки до пізньої неділешньої обідні, бо то був ще й день котрогось святителя, але стояв на троні Мономаха, мов на черіні: після кожної громовиці цар дрібно та часто хрестився, бив поклони, потів од перестраху, бо грому боявся, мов недоросле чадо, а деяким підданцям навіть приємно було бачити, як їхній государ, красне сонечко, славний, грізний та великий білий цар, здоровенний дядечко, що про його недавні й справжні подвиги ратні переповідали в народі (не без уклінного старання придворних полизачів) усякі малоймовірні легенди й казки, — приємно було бачити, як цей велетень не може приховати свого дитячого страху перед грозою.

Сяк-так відстоявши непишну заради війни обідню, правлену в той день без хору і без Омелькового співу, так і не діждавшися втишення грози, вінценосець вийшов до бояр, хоч і була неділя.

Він був у темнім зипуні, в печальнім строї, щоб, нарешті, з діячами своєї держави поміркувати про все те прикре й загрозливе, що в листі мирославців приніс до Москви Омелян, хоч бояри все те від учора знали вже й самі.

Чутка про Омельків лист зайшла вже далеко, за межі Москви, і не тільки з близьких, а й із дальніх посадів та сіл уже посунули зранку до граду стольного, шукаючи захисту від подиху війни, десятки тисяч ратаїв — з родинами, з добром, яке можна було покласти на вози чи в торбини.

Щоб царствующий град затрепетав у метушливій тривозі, щоб стільки людей всякого звання зразу вийшло рити шанці й вали круг столиці, мала з’явитися ще й нова причина, відчутніша та прикріша за мирославську супліку, принесену до Москви Омеляном: в суботу прискочили гінці від недобитого війська князя Горчакова, ближнього боярина, від недобитків, саме так, бо князеві полки, сливе всі, понад сто тисяч росіян, десь там, на півночі Вкраїни, наклали головами, не встоявши проти несподіваної навали однокрилівців, а сам боярин, «муж благоговейний, в воинстве счастливий и недругам страшний», потрапивши до татар у полон, уже скінчив своє життя на колоді, де стинають голови.

Цар аж поблід і збляк за одну ніч, за ту добу, що Омелян його не бачив: від думок, від біди, від грози.

В першу мить, як самодержець вступив до палати, Омелько навіть його не впізнав: у темній одежі, з лицем, потемнілим од горя, з очима, де кипіли сльози досади на себе самого, на те, либонь, що вірив гетьманові, на те, що скарав послів запорозьких, на те, що Омелянів лист міг би потрапити йому до рук ще тиждень тому і все могло б інакше скластися, щасливіше для Руської держави, — і хлопцеві аж трохи стало жаль цього незлого, хоч і норовливого чоловічка, шкода стало царя, і він, поважливо вклонившися, стиха йому сказав:

— Диво мені: чом же бояри нічого тобі не нарають?

— Лихо, що рають — аж надто багато, — стиха відмовив цар, видимо боячися, щоб його хто-небудь не почув. Та й шепнув потихеньку: — А тепер бий цареві чолом!

Сповняючи свою посольську службу, Омелько припав государеві до стіп, подякував Москві за поміч, за розраду і просив, щоб воєводи руські з ратними людьми та поспішили б на Вкраїну, де вже пролляли свою кров князі, бояри, ратні та посадські люди Московщини.

Коли ж Омелько повторив з доземними поклонами прохання, щоб йому дорогою не боронили кликати охочих московитів, калужан та брянців, орловців та курян, кому захочеться в біді своєю кров’ю послужити Україні, загомоніли чи не всі бояри, і цар перед ними стерявся, і ще більше потемнів завжди рожевий та гожий лик самодержця, поки він, вчуваючи безладну та сердиту мову царедворців, прислухався, як гуркоче грім.

Одні, волаючи, заскаржували полковників малоросійських, буцім приймали ті (хоч так воно й було!) утікачів посадських, холопів, тяглих мужиків, котрі п’ятами накивували від дідичів та вотчинників брянських, курських та корачівських.

Інші бояри нарікали, що селяни юрбами часом тікають з Росії до черкаських городів — до Сіверського-Новгорода, до Стародуба, до Почепа, до Полтави, а то й на Запорожжя навіть.

Якийсь претовстенний боярин розходився, горлаючи про те, що втікачі подеколи вертають з України до своїх поміщиків та вотчинників, щоб витратити їх до ноги, геть вивезти їхнє майно, за димом пускаючи те, чого забрати з собою не можна.

Бояри горлали так, ніби й війни на світі не було, немовби й не звисала небезпека над Московською державою, так декотрі з бояр уболівали за втраченим майном та викладали скарги на дрібні порушення вигод чи спокою українних (тобто окраїнних) вельмож, не можучи ані простити, ні забути помсти власних своїх рабів, котрі панською кров’ю гасили горе, як те заходило тоді не тільки в Росії, а й на Вкраїні, в Польщі, в Чехії та десь там, у далекій Франції…

І цар всія Русі нічого на прохання Омелянове сказати не зволив, тому лише, можливо, що надворі ще гриміла гроза.

Тільки ще більше спохмурнів, насупився й нажабився, начебто й не він учора слухав у Теремнім палаці казок та пісень українських, ніби й не він так реготав запанібрата з оцим не дуже й ґречним малоросом, наче й не він, на двері оглядаючись, перехиляв з молодиком по чарці.

Цар навіть в очі не глянув Омелькові, коли той, на прощання вдаривши чолом, виходив із палати, щоб післязавтра на світанку рушити з обозом у далеку путь, на Україну, і вже знову посланець мирославський не відав — чи ж не схоплять раптово стрільці, чи не чигатимуть на нього при дорозі не тільки хижі звірі, не тільки десь там чамбуляри однокрилівців, а й тут же, біля самої Москви, нещадимі холопи прекраснодушного й хитливого царя.

Гроза тривала. Починався дощ.

Омелечко поволі-волі простував до виходу з Кремля.

Хоч і не було такого, як водиться в казках, щоб на прощання йому там «у долоні заляпали, в барабан вибили й гроші одщитали», але й не зачепив Омелька ніхто, і він, перехрестившись, мерщій подався від царевого двору до своїх: до гончаря Шумила Жданова, в Гончарську слободу.

Слобода, здимівши, дотлівала в пожарищі.

Ні кузень, ані гончарень московських понад берегом Яузи вже не було: ані горна!

Все вилизав огонь.

Не лишилось навіть коминів над згарищами, бо ж палили в халупах по-чорному, тобто без печей, без димарів.

Вогню по дзвіницях уже не вістили, але прозорі, огнедихаті дими ще приникали до зрошеної зливою землі.

Люди, мов привиди, погорілищем блукали в надвечірніх сутінках, осяювані спалахами блискавиць, котрі й підпалили допіру цей куток Москви, оці нужденні халупи, що їх і погасити було нелегко, та й заливати з Яузи водою того божого, від блискавки, вогню налякані попами гончарі та ковалі не зважились, бо ж, за старим звичаєм, пожар, який почався від грози, гасити можна лише квасом, пивом, молоком та яйцями, а нічого ж того бідні московити, звісна річ, вдосталь ніколи не мали.

Там, де ще сьогодні вранці стояла похила й темна халупа Жданова, де ще кілька день тому весело палахкотіло гончарське горно (позавчора стрільцями запечатане на ціле літо), похиливши голову, нічого вже не бачачи й не чуючи, завмер старий Шумило.

Його сини знічев’я порпались у гарячому і вже мокрому від зливи попелі, збуджувані, видно, марною надією знайти бодай що-небудь із убогого свого майна.

Арінушка, до батька припадаючи, раз по раз кликала старого, ніби збудити намагалась від страхітливого сну:

— Тятя, а тятя!

Старий гончар не чув.

Помітивши Омелька, Аріна кинулась до нього, заплакала, прип’ялась на яку мить до плеча, потім знову засмикала батька, гукнула братам:

— Він прийшов!

Бо ж його тут, як видно, чекали.

Вони стали перед Омеляном, уся родина Жданова, і так на нього поглядали, мовби цей лагідний хохол міг бодай чим-небудь зарадити їхньому лихові.

— Коли в дорогу? — коротко спитала побігаєчка.

— Як тільки на світ благословиться… у вівторок.

— Добре… — непевно промимрила дівчинка і висмикнула з рожевої пипочки вуха срібну сережку, єдине своє багатство, і простягла її батькові. — Ось вам! — потім витягла другу і теж віддала.

Дбайливо вклавши свої коротенькі біляві косиці під стару шапку, вихвачену, видно, з вогню, бо один бік був помітно обсмалений, вона сказала:

— Я піду з ним.

Ніхто не відповів.

— Тятя! Ви чуєте? Я піду з ним.

— Я згодом повернусь по тебе, — твердо мовив парубок. — Коли ти підростеш.

— Не доживу.

— Я повернусь.

— Щоб стати, як і всі ми тут, кабальним?

Арінка одвернулась.

І знову сказала батькові й братам:

— Я йду за ним.

— Мене за місто післязавтра, — мовив Омелян, — далеко проводжатимуть стрільці та стряпчі, та ще якісь там государеві холопи… Тебе схоплять.

— Я дожену тебе десь у лісі.

— Сама?

— Ми — з нею, — наче раптом прокинувшись після страхітливого снища, хутко мовив Жданов. — Ми йдемо з тобою.

— На Вкраїну? — здивувався Омелян.

— А що нам зараз… тут? — І він підняв уламок глечика, днів кілька тому помальованого спритними руками Омеляна.

— Мені ж веліли нікого не виводити. Ні з Москви, ні з руських земель.

— Дарма, — перехрестившися, сказав Шумило Жданов. — Збирайтеся в дорогу, хлопці.

Сини відповіли:

— Як стоїмо! Готові…

— То рушаймо.

Поспішаючи вийти з міста за короткої літньої ночі, гончар Шумило Жданов сказав Омелькові, що вони через три дні зустрінуться в лісі, там і там, десь у певному місці, над річкою Лужа, за Малим Ярославцем, і вся родина Жданова — сам Шумило, два його сини і Арінка — рушили в дальню й безповоротну путь.

Навіть не озирнулись на пожарище.

Тільки Арінушка затрималась на мить.

Перечекавши, покіль брати з батьком одійдуть трішки геть, припала до Омелька, поцілувала його і майнула, зникла на березі Яузи, вже осяяному блідим московським місяцем.

А чубатий Омелько ліг собі спати.

Дощик уже минувся, і молодий козак ліг на вологу та гарячу землю, яка ще пашіла пожаром, бо ще де-де долизували згарище останні кволі язики вогню.

Снився йому Мирослав у місячному молоці. Снився й місяць-повень: кругловидий, мудрий, з лукаво прискаленим оком, з двома хмарками — зліва й справа біля його уявних уст, темними й пухнастими хмарками, такими схожими на пишні вуса Козака Мамая.

І голосом того ж таки Мамая хтось питав:

— Куди ж дівають повний місяць, коли новий народжується?

— Кришать його на зірки, — занесеним зі Сходу жартом відповів йому Тиміш Прудивус.

Аж Омелькові стало смішно.

Та сміх той урвався зненацька, бо співак побачив полум’я, відчув його жар, занюшив дим, — та було це зовсім не те полум’я, котре допіру зжерло Гончарську слободу в Москві.

Це було вогнище…

Розкладене попід стовпом… вогнище святої, либонь, інквізиції, таке ж, як бачив колись Омелян у Мілані.

А над вогнем… йому снилося зблизька… стояв Тиміш Прудивус, брат, стояв прив’язаний до стовпа, мартопляс і блазень нерозумний, милий та любий Тиміш.

Вогонь уже лизав йому п’яти.

Прудивус гукнув:

— Омеляне, прощай!

І Омелько прокинувся…

Уже й світало.

Уже десь, видно, й місяць розкришився на зірки.

А в вухах ще бринів далекий крик Прудивуса: «Омеляне, прощай!»

Ранній червневий світанок співака застав коло возів з гранатами, оружжям та порохом, у дворі Пушкарського приказу, де порались охочі земляки з Малоросєйки, що зголосились вирушити на Вкраїну з валкою Омелька Глека.

Та й чималенький московитів гурт дожидав його біля Пушкарського приказу.

Попрощатися прийшли й замурзані робітники з порохових млинів.

Прийшли з товаришем чоломкатись і вчені холопи з Гранатного двору.

І двоє писарів з Приказу малоросійського.

І щирі земляки з Хохловського завулка, що їх спершу так остерігався Омелян.

І зброярі, і ковалі, і гончарі московські, і ще якісь люди та й люди.

Були поміж ними й бояри.

Були й миряни, його недавні слухачі з Успенського собору.

Придибав і старий коваль, Шутов Корній, латаний та перелатаний дідок, який порятував Омелькові життя.

— Візьми ось! — і дідок сердито простягнув Омелькові житню хлібину (з половою, звісно, як тоді й водилось) у чистенькому вузлику.

Омелян поцілував хлібину.

Поцілував старому й руку, як рідному батькові.

Вони з ним помовчали якусь хвилинку.

Сіли на колоду під парканом.

Та й усі, де хто стояв, там посідали.

Зітхаючи, помовчали. Перехрестились на дорогу.

Потім швиденько валка рушила.

А валка в Омеляна набралась чимала.

Крім погоничів на хурах, українців, що хотіли повернутися додому, щоб допомогти в біді своїм, крім комонних стрільців, що їх московський цар послав охороняти валку, в Москві зустрів Омелько й чумаків, котрі вовну привозили, і тепер чумацька валка рушила на сірих та сивих волах разом з Омеляном.

Чумаки йшли попереду, веселі, бо ж повертались додому.

Бо ж так давно вже дома не були, що й півня дорогою втратили з переднього воза, чорного півня, що чумаки взяли його, виступаючи з дому.

В ту врочисту хвилину, коли рушила валка від Пушкарського двору, наш Омелян потиху заспівав, бо мовчати не міг.

Москва не чула живої, голосної пісні вже чимало років, і коли наш Омелько ненароком торохнув серед притихлих на світанку вулиць на ввесь свій дужий голос, московити, що йшли за ним, з переляку очманіли, бо ж не знали ще про вчорашню царську, ще й не виконану обіцянку — скасувати заборону пісні.

Не знали того й стрільці-охоронники, але, зачаровані співом, вони не кинулись на Омеляна, не заткали співакові пельку, а слухали та й слухали, збентежені, налякані не тільки зухвалим порушенням височайшого указу, а й невідпорною силою пісні, що скувала їм руки, запалила зіниці, захопила дихання, зупинила серця.

Омелян співав стародавньої руської, якої навчився вже тут, бо ж вона відома є всім на Москві:

Омелян співав з почину сам-один, потім, торопіючи, ледве чутно забриніли й голоси з юрми, що зростала з кожною хвилею, потім уже сміливіше розгорталися груди ще в десятків та сотень холопів, кабальних і тяглих людей, що давно вже одвикли в Москві од руської гучної пісні, і тепер, допавшись, не могли вгамуватися, не вміли вмовкнути, співали та й співали за тим одчайдушним хохлом, і заметушились круг товпища співучої сіроми безпорадні стрільці, що вже не мали снаги погамувати аж такий дужий порив народу, а пісня, мов весняна вода велика, греблю прорвавши, кипіла й нуртувала, і текла, і пливла, і струміла, і вже ніяка сила не могла спинити плину пісні, і здавалося, що вже співає, хохла на війну проводжаючи, співає ввесь стольний град, уся Москва, що зараз саме прокидалася в тривожному світанні, поблимуючи де-не-де першими досвітніми вогнями за оболонами шибок по боярських палатах.

Бояри прокидались у подиві, в страсі, в тривозі: німотна Москва співала!

Далеко проводжали українців московити.

А коли потроху вже відстали всі ті добрі сіромахи, що прийшли напутити Омелька, коли вже поминули й ворота Москви, коли вже вибрались на гору коло Воробйового села, дід Корній Шутов спитав:

— Куди звідсіль твоя дорога, синку?

— На Малий Ярославець і далі…

— Гаразд.

— А що хіба?

— Людям треба знати.

— Яким це людям, батеньку?

— Всяким…

— Та й навіщо ж?

— А що ти думаєш?! Отак Москва тебе й відпустить без нікого?

— Москва… — зітхнув Омелечко, прощаючись, і його заклопотаний погляд легкою пташиною шугонув згори над містом.

Перший промінь сонця, лизнувши по золоту бань «сорока сороков», зненацька розпалився й сам від того цілування.

Розжарив, наче коваль шаблі, круто вигнені леза річок.

Дим чергової пожежі над ними торкнувши, той промінь зашарівся та спаленів, аж запалив високий грунь Кремля.

Тьохнуло в парубка серце.

Знов спливла на пам’ять пісня, що забриніла в ньому, коли це все він звідси вперше вгледів, ставши на цій горі, звучна та зграйна пісня про Москву.

Посланець України озирнувся ще раз на стольний град і, не спиняючись, рушив далі, тільки спитав у старого Корнія:

— То що ви, пак, казали про Москву?

— Не покине Москва тебе в прикрій дорозі, сину.

— Як то?

— Доженуть твою валку дорогою охочі московити. З тобою й далі підуть… на Вкраїну. Та й сини мої підуть!

— Але ж… не велено!

— Хто ж заборонить?

— Цар.

— А ми — сірома. Люди! Московити…

І зупинився.

Став прощатися.

Обняв.

Благословив.

Сказав:

— Поки доплентаєш додому, не одна тисяча руських людей посуне за тобою на Вкраїну. Веди!

— Доведу, батеньку.

— То й з Богом!

Захеканий і стомлений, дід Корній зупинився.

Назнаменувавшися хрестом, Омелянова валка посунула далі.

Наче для благословення знявши вгору суху, зморшкувату правицю, старий Корній Шутов, щира московська душа, дивився Омелькові вслід.

Про що він думав, цей коваль?

Про що?.. Про синів своїх?.. Про Україну?

Обличчя йому сяяло, похмуре й виснажене, але світле, мов на тім образі ушаковського письма, котрий Омелько бачив у Кремлі, світловиде й людяне, мов на тій іконі, котру писав художник, як «изъявление крепости русского духа», як виявлення руського національного характеру, як «хвалы и славы бессмертие», — аж він увесь світився, цей московський дідок, Корній Шутов, і можна було пожаліти, що його в цю святу хвилину, самотнього на цій дорозі, що ніхто його зараз не бачить.

Не витираючи сліз, Корній Шутов дивився валці вслід, проводжаючи з Омельком на Вкраїну власних своїх синів.

Не озираючись, Омелько широким кроком поспішав додому, на Вкраїну, що чекала його повернення, поспішав до рідного міста, що десь там, либонь, стікало вже кров’ю, живучи любов’ю до рідного краю, війною й лихою своєю годиною.

Співав потиху Омелян нової пісні, якої й сам доти не чув, бо складалась вона оце зараз, коли гарячий вітер Москви задимав йому в спину, коли хутка хода робила й ту пісню хуткою, шпаркою, навальною, і він летів за нею, ведучи з Москви братню поміч рідній своїй Україні, — летів Омелько за бистрою піснею, летів, щоб не відстати від неї, летів, і співав та й співав, співав не так уже й тихо, і довколишній світ прислухався до нього, аж замовкли в подиві й пташки, а стрічні люди завмирали, зачаровані, і йшли за ним, і вже не вертались додому.

Прислýхавшись, нової пісні заводила вже й уся валка, що пливла та й пливла широченними просторами ясно-руського привілля.

Добрі люди поспішали за співаком, характерником і чаклуном, — швидко, швидше, ще швидше, щоб не відстати від пісні.

А попереду пісні летіли тривожні думки: на Вкраїну.

1958