Країна гіркої ніжності

1

За неповні сім років до основних подій, які будуть описані тут, у луцькій квартирі, де жили тоді Олеся з мамою Вітою, вранці пролунав дзвінок у двері.

— Олесю, відчини, — гукнула мама з ванної. — Чуєш, Олесько?

«Олесько» означало, що мама гнівається. Це було трохи дивно, бо вранці мама майже ніколи не гнівалася. Навіть коли Олеся, розбуджена деренчанням будильника (його заводили нечасто, частіше вставали самі), вдавала, що спить, чи й справді поринала у солодку вранішню дрімоту. Мама в таких випадках жартома била подушкою або лоскотала доньку за вухом чи за п’ятку.

«Олесько?» — подумала зараз Олеся. І все ж сказала, відчуваючи, що їй хочеться заперечити мамі:

— Я ще зовсім роздягнута.

— А я під душем, — відповіла мама. — То, напевне, Ліда з п’ятого поверху. Вона вчора фен позичила, бо її перегорів.

Фен — це було серйозно. Він міг мамі знадобитися, та й самій Олесі теж, хоч вона феном рідко користувалася. Волосся, її розкішна пшенична грива, мало вільно цілувати плечі.

— Добре, я зараз.

Олеся накинула на голе тіло халатика. Встигла подумати, що прикривати вже є що. І пішла відчиняти, готова скептично зирнути на Ліду з п’ятого поверху.

Та Ліди за дверима не було. Лише стара жінка з валізою стояла біля ліфта.

— Ви до нас дзвонили? — спитала Олеся.

— Так, — сказала жінка. — Вибачте, якщо розбудила. Але я гадала, що…

Олеся зрозуміла: була вже дев’ята година. Але ж сьогодні субота…

— Ви… Хочете зайти? До мами?

— Ти Олеся? — вимовила жінка з питально-ствердною інтонацією.

— Так.

— А я твоя бабуся. Дозволиш зайти?

Бабуся? То було як грім з ясного неба серед сонячного весняного ранку. Бабуся? Певно, якась родичка… Хоча звідки їй узятися?

«У мене нема бабусі, моя мама сирота», — хотіла сказати Олеся, але не сказала. Зрештою, і в сиріт бувають мами, які кидають дітей чи як там…

«Впасти і не встати. Тричі ха-ха», — подумала Олеся. Натомість сказала:

— Заходьте.

І зробила майже кніксен, який мав пригасити її збентеження. Мама дратувалася, бо чекала цю жінку?

— Будь ласка.

— У вашому краї, здається, кажуть — дєкую, — сказала жінка, котра щойно призначила себе Олесиною бабусею.

«Дєкую — по спині голєкою[1]», — враз пригадалося Олесі (Олеся подумки показала язика мамі) почуте невідомо де — може, і від мами, а швидше від однокласниці родом з Полісся, котру вона звала «Ганнуся — велика надуся». Щось ще завертілося у голові: вихор наростав — збудження, збентеження.

Бабуся? У неї? Справді впасти й не встати. День сюрпризів?

Бабуся зайшла до квартири разом із валізкою. «Що там у неї, — подумала Олеся, — в моєї бабусі-агусі, сміх та й годі, певно, авантюристка якась — ні, на циганку не схожа». Дарма, удвох із мамою справляться, чого ж боятися, не ніч, ранок, можна буде закричати, ха-ха, зараз ця бабусенція дістане з кишені старого пальта пістолета… І пух-пух…

— Добрий день у вашій хаті, — сказала прийшла жінка.

— То Ліда? Я зараз, Лідо, — озвалася з ванни мама.

— То не Ліда, — сказала Олеся, — то бабуся.

— Що? Яка бабуся?

«Агуся, — ледве не відповіла Олеся. — На двох ногах карапуся».

Подальші події вона пригадує на диво чітко й водночас мовби як сон. Сон, що прилетів на крилах, на невидимих крилах, невидимий сон. Хіба сон буває невидимий, думає тепер Олеся, він собі є або його немає, сниться чи не сниться, але той сон-дійство таки прилетів і снився посеред ранку і був й туманним, і чітким. Тисячі звуків проникали разом з ним із вулиці й складалися у мозаїку, яка розсипалася й знову складалася. І всередині мозаїки — те, що було з ними. З нею самою, Олесею, мамою, й цією жінкою, котра назвалася бабусею, її бабусею, а отже, мамою мами Віти.

Ось мама, викупана, свіжа й пахуча, зодягнута в халат, заходить… Заходить, дивиться на прийшлу жінку і…

Олесі раптом здалося, що мама от-от упаде. Заточується, це точно. Шукає опори. Обпирається на стінку.

— Мамо! — скрикнула вона.

— Нічого, нічого, — сказала мама — і до чужої жінки: — Ну здрастуй. Дякую, що приїхала.

— Хіба я могла не приїхати після твого дзвінка?

Жінка-бабуся проказує це глухо. Стоять з мамою навпроти одна одної. Наче незнайомі.

«Скільки ж їй років?» — думає Олеся.

На вигляд не більше шістдесяти. Середнього зросту, ні, трохи вище середнього, худорлява, волосся майже все сиве, але на обличчі зморщок не багато. Мабуть, таки років шістдесят. Ну, може, трохи більше, потім проясниться, хоча навіщо?

— Якого дзвінка, мамо? — збентежено вигукнула Олеся, перериваючи оглядини чужої, ну геть чужої жінки.

Щось тенькнуло у неї в грудях. Потім у голові. Наче дзвоник — далекий, ледь чутний. Ні, обірвалася струна, наче там, десь за стінкою, а вона почула. Далі струна жалібно й коротко заплакала. Ледь-ледь сплакнула. Схлипнула.

— Довгого, довгого дзвінка, — сказала бабуся.

Бабуся? Просто бабуся, без «агусі»…

«Кіно і німці», — подумала Олеся.

Їй вже не тенькало, а замлоїло у грудях. Раптово, ні з того ні з сього. Захотілося присісти. Навіть на підлогу.

— Ходімо до кімнати, там про все й поговоримо.

Мама вимовила це й повела рукою. Мовби запрошувала їх обох. Так запрошують гостей до кабінету, на прийом, нараду, на що там іще… Мама наче віддалялася од їх обох. Ставала офіційно-суворою, зі стиснутими губами. Але чому?

Чому — Олеся довідалася через якийсь десяток хвилин.

Спочатку мама першою опустилася у крісло, жестом запросила доньку і… І свою маму?

— Роздягніться, — сказала до старшої жінки Олеся, в якої стала наростати роздратованість проти їх обох.

— Справді, роздягнися. Я щось сьогодні не надто ввічлива, — мама не приховувала іронії, а тоді до Олесі: — Візьми в бабусі пальто.

Пальто було старе й потерте біля коміра. Хоча колись, напевно, дороге. Олеся визначила: не синтетика. Колір сірий, з ледь помітним переливом, який мовби кудись утікав.

Жінка в сірому пальто. Здається, так називався фільм — італійський чи американський. А може, й російський. А може, й не називався. Вона щось переплутала. Ні, фільм таки був, була у кімнаті, в їхній квартирі, й бабуся. Олеся несла її пальто й повісила на вішак біля вхідних дверей. У неї чомусь задрижали руки. Од хвилювання чи од радості, що приїхала бабуся?

Бабуся сказала, коли Олеся вернулася до кімнати:

— Напевне, слід спочатку познайомитися. — І вже тільки до Олесі: — Як звати твою маму, ми обоє знаємо. Як звати тебе, я дізналася недавно. Мене звати Даздраперма Романівна Снігурець.

— Даздра… Це справді ім’я?

Олеся не знала, що робити — вірити чи сміятися. Ранок сюрпризів.

— Ім’я, ім’я, — сказала мама Віта.

— Але чиє? Ви…

Вона хотіла спитати — ви українка? Чи іноземка?

— Бачиш, доню, твоя бабуся з того часу, коли дітям давали чудернацькі імена, — пояснила мама. — Хлопчиків називали Кімами або Віленами, що скорочено означало — Комуністичний інтернаціонал молоді чи Володимир Ілліч Ленін.

— Були ще Маркси й Енгельси, — озвалася бабуся. — А дівчат називали Тракторинами, Електринами та Інтернами. Ще Сталінами. А мене назвали Даздраперма, що скорочено означає російською — «Да здравствуєт пєрвоє мая».

«Дурня якась», — ледве не вимовила Олеся.

— Такий був час, — приречено зітхнула бабуся, а може, то Олесі так здалося.

— Я десь читала, що перед війною тільки в Києві було кілька сотень Даздраперм, — додала мама. — Але всі вони потім, після війни, поміняли свої імена. Тільки твоя бабуся одна лишилася Даздрапермою.

— Імена даються раз у житті, — бабуся вимовила це суворо, ледь розтискаючи губи. — Мені судилося бути Даздрапермою, я нею і помру. Імена не вибирають, як і місце народження.

— Авжеж. — Мама Віта ледь усміхнулася.

— Чого ж я… я не знала про бабусю? Ви якісь… — Олеся зловила ротом повітря.

— У нас про таких казали: обоє — рябоє… — відповіла бабуся.

Тут Олеся подумала, що мама схожа на її неочікувану бабусю. Ні, швидше схожа вона, Олеся, внучка. Ніс, лоб, очі… Теж сірі й виразні.

— Відчуваю, що варто спочатку дещо пояснити, — сказала мама.

Олеся потім, лишившись на самоті, не раз і не два заплющувала очі й затуляла вуха, аби прогнати видиво, яке поставало під впливом почутого, аби зникли неймовірні звуки, які складалися в речення, а речення — в історію, якої досі не знала. Бо… Бо навіщо їй знати те все? А проте, вона вже знала, хоч розповідь поставала по-новому, і з тим самим змістом, ще і ще.

Олеся кликала тоді на допомогу інші звуки — знайомих пісень, голосів співаків, котрі співали. Проте вони швидко зникали. Не витримували, як не могла витримати й сама Олеся.

Мама перервала її напівмарення:

— Я маю тобі пояснити, чому приїхала бабуся.

— Чому ти нарешті дала про себе знати, — суворо, надто суворо, аж в Олесі мурашки побігли по тілу, сказала бабуся з чудернацьким ім’ям. — Якби не ця біда…

— Біда? Яка біда? — Олеся аж зойкнула. — Мамо, що трапилося?

— Я тобі зараз поясню, — сказала мама.

Олесі стало страшно. Вона не хотіла чути ні про яку біду. Хтось помер? Але хто? Досі мама казала, що вона, мама, дитбудинківська, а тато Олесі, з яким у неї було кохання ще з дитбудинку, військовий, загинув в Афганістані, навіть тіло не змогли привезти на батьківщину. Тоді хто? Яка біда? Може, в мами були (чи є?) брати й сестри й котрийсь помер?

«Нарешті дала про себе знати», — почула Олеся начеб відлуння голосу цієї жінки.

Отже, повідомила мама?

Але про яку біду?

Олесі стало ще страшніше.

І, проганяючи цей страх, відігнала можливість впустити біду до своєї свідомості, виструнчено сіла на диван, промовила:

— Може, спочатку ви мені скажете, чому я досі не знала, що в мене є бабуся? Мамо!..

Мама Віта зітхнула. Пойорзала в кріслі. Видно було, як їй важко. Не тільки почати говорити, а взагалі щось сказати.

— Я винна, — сказала вона. — Дурна, вперта гордячка, яка вдалася в тебе, мамо.

— Атож, — сказала бабуся. — Я була колись теж така категорична. Але… прости, що я тоді, що я прогнала… що сказала таке…

— І ти прости, мамо, — сказала мама Віталія. — Ти й не проганяла…

— Перестаньте, — гукнула-зойкнула Олеся. — Не хочете, то не кажіть. Ви ж… Ви самі не знаєте, що тепер кажете!

— Тепер… А тоді…

Мама… У мами вперше був чужий погляд. Наче не її. Незнайомої жінки, яку щойно Олеся побачила.

І геть зволожені очі. Й дивна затятість у них. Не каяття, а саме затятість. Теж чужа.

Олеся подумала: «Нащо це звалилося на мою голову? Мою бідну голову…»

Ледь не сказала: та йдіть ви обоє зі своїми таємницями, впертістю, затятістю, з геть усім… Тільки…

Тато знайшовся? Вона ледь не зойкнула. Авжеж, читала, що бували й по п’ять, і по десять літ в полоні тих, душманів… Але чому тоді мама першою написала чи подзвонила бабусі? Ні, вона має дізнатися… Таємниця десь глибше, далі…

— Розповідайте, чуєте, розповідайте, — наказала Олеся. — Що між вами сталося?

Вона тоді дізналася.

Мама закінчила школу й поступила в медінститут. А до того, ще школяркою, повертаючись одного разу з навчання, зустріла на пустирі за їхньою багатоповерхівкою його. Хлопця з сусіднього будинку, старшого на десять років. Той хлопець, Едик, мав недобру славу.

Мама Віта:

— Я його любила. Кохала. Ти хоч тепер здатна це зрозуміти?

Бабуся Даздраперма:

— Ти писала йому, відколи він сів за пограбування квартири шановного київського професора. З тринадцяти років писала. З тринадцяти.

Мама Віта:

— Майже з чотирнадцяти. Джульєтті теж було стільки. А може, й менше.

Бабуся Даздраперма:

— Але Ромео не був бандитом. Не грабував. Коли він повернувся, тобі вже було вісімнадцять.

Мама:

— Ти й досі не віриш у любов. Не ту, абстрактну. А до конкретної людини. У кохання.

Бабуся Даздраперма:

— Вірю. Але коли через чотири місяці він пішов знову на грабунок, на розбійний напад, покалічив людину, а потім вдруге сів…

Олеся дізналася: мама, її мама, вирушила за Едиком, тобто поїхала в те волинське селище, де знаходилася колонія, в яку відправили Едика, коли він здійснив новий злочин, кинула медінститут і влаштувалася прибиральницею, а вже потім санітаркою в тамтешньому «дурдомі», далі у медчастині при колонії. Потім закінчила медучилище й стала медсестрою. А що Едик, як кримінальний авторитет, мав привілеї, то регулярно зустрічався з мамою Вітою. Майбутньою мамою Вітою. Ця любов тривала десять років, доки Едик сидів.

Бабуся Даздраперма:

— І чим закінчилося? Наскільки мені відомо, після звільнення він навіть не зайшов попрощатися з тобою.

Мама Віта:

— Ти була добре поінформована.

Бабуся:

— Він сам розповідав про це сину нашої сусідки, коли вернувся до Києва.

— Отже, ти знала, де я знаходилася всі ці роки, — констатувала мама Віта.

— Так, — сказала бабуся. — Я знала, що ти живеш при тій колонії. Ти вмерла для мене.

— Мамо! — зойк мами Віти. — Давай не будемо. Поговоримо про те, заради чого ти приїхала.

— Зачекайте, — сказала Олеся. — То мій батько, цей Едик, не афганець, а кримінальний злочинець…

Вона відчула, як невидимий обруч стискає їй скроні.

— Ні, — відповіла мама Віта. — У нас з Едуардом не було дітей. Могли бути, але він не захотів. А потім і я… Твій батько — зовсім інший чоловік.

— Ця політінформація дівчинці була зовсім не потрібна, — суворо сказала бабуся. — Вибач, Олесю, двох дурних бабів.

— Ти маєш рацію, — погодилася мама. — Але вона сама захотіла дізнатися правду. Мусили ж ми пояснити Олесі, чому всі ці роки були такими ідіотками. Якби ти знала… Якби ти знала…

Вона раптом заплакала. Плакала все ревніше й голосніше. Здригалася од плачу, вся тряслася. Бабуся Даздраперма підвелася, стала гладити доньку по голові.

— Олесю… — Мама повернулася до дочки. — Ми… ми далі граємо свою гру… — Мама Віта хлипала. — Не так було. Не так. Коли він… Едуард… вернувся до Києва… мама… твоя бабуся… приїхала за мною… А доти вона знала, де я. Ми листувалися. І вона приїхала.

— То була не я, — сказала бабуся.

«А що було далі? — подумала Олеся. — І яка ще гра тепер? Про що вони?»

2

Вітине дитинство пливло, посміхалося, цвіло — легке, світле, радісне, приємне, наче сонечко, яке цілувало її кожен ранок у щічку, іноді раніше за маму, іноді пізніше, але мусили поцілувати обоє — сонце і мама. Мама сама вдалася схожою на сонце — ледь-ледь, помітиш, лише добре подивившись, поцяткована ластовинням, до того ж завжди привітна. Вона посміхалася, ніколи не кричала на донечку, турбувалася, аби її маленьке чадо і велика, величезна радість була доглянута, здоровенька, вчасно нагодована. Коли, не дай боже, Віточка хворіла, мама знала, що робити, адже працювала медсестрою в дитячій поліклініці. До того ж серед численних девізів маминого життя чи не найулюбленішим був: «Не панікувати!»

Пізніше, коли Віта підросте, від маминої подруги дізнається, що мама спеціально перевелася зі звичайної, «дорослої», поліклініки в дитячу, аби набути більше знань, як рятувати дочку від тої чи іншої хвороби — од простих застуд та інфекцій до коклюшу, кору, віспи, на які хворіли діти.

Оскільки зарплата в медсестри була невелика, мама підрядилася дітям заможних батьків, котрі не хотіли вести чи везти своїх малюків на процедури, робити вдома уколи, правильно накладати компреси, а старшим — баночки. Вона сама виготовляла ліки на травах, які продавала за помірну ціну. До всього найнялася прибиральницею на півставки. Словом, крутилася як білка в колесі, за словами маминої подруги, і все заради тебе, Віточко.

Коли ж Віті виповнилося десять років, мама Даза, як скорочено називала її та ж подруга, рішуче сказала:

— Ти ростеш, Вітусю. Незабаром станеш підлітком. А там і справжньою дівчиною-красунею. У тебе повинна бути своя кімната. Зі своїм життям і маленькими таємницями.

Оскільки для медсестри більшої квартири не передбачалося, вона виміняла однокімнатну майже в самісінькому центрі Києва на двокімнатну в новому мікрорайоні, який тільки-тільки починав розбудовуватися.

Та ж мамина подруга скаже те, що Віта вже й сама підозрювала: мама Даза мала, як для медсестри, потужний інтелект, гарні смаки — і до літератури, і до музики, і до живопису. Стати чимось більшим, скажімо лікарем (а для цього треба було закінчити медінститут), завадила наявність доньки. Її, Віти.

І Віта відчувала вдячність за цю жертву. Та водночас докір самій собі, що вона мовби стала на маминому шляху. Пізніше, вже дорослішою, вона зрозуміє, що докори її сумління виростають із надто правильного зразково-ідеалістичного виховання, яке йшло від мами.

Мама… Мама Даза… Вона нічого не нав’язувала доньці, принаймні грубо, але тактовно й наполегливо формувала її смаки. І виразним жестом, докірливою інтонацією, ненав’язливою, мовби між іншим, бесідою-лекцією, чому треба чинити чи казати так, а не інакше, давала зрозуміти, що донька чинить не так, відчувати докір того ж сумління за нетакий вчинок. Пізніше Віта скаже собі: докорів було багато. Надто багато.

До головного маминого лозунгу «Не панікувати!» тулилися, мовби шикувалися в струнку шеренгу, й інші: «Усе в житті має свої закони і правила», «Гарний смак робить людину духовно багатою», «Роби тільки добрі вчинки», «Перш ніж щось вчинити, подумай», «Не роби прикрощів нікому», «Найбільше покарання — твоє сумління». Якось Олесі після чергового делікатного морального уроку здалося, що ці слова складаються у дивну навіть не мозаїку, а просто мішанину й вигукують самі себе, утворюючи геть абсурдні речення. Вона засоромилася, а потім почала переставляти ті слова по-своєму. Виходило щось таке: «Усе в житті робить людину духовно багатою», «Закони і правила — тільки добрі вчинки», «Подумай і не роби», «Найбільше покарання — гарний смак», «Роби твоє сумління». І найабсурдніше: «Прикрощі — твоє сумління». Але чогось саме воно прив’язалося, наче реп’ях.

Можливо, її підсвідомий бунт проти надто великої правильності й моральності мами так би й лишився бунтом у підсвідомості, адже мама нічого поганого дочці не бажала, не тисла, не кричала. Світ отримав би ще одну правильну і високоморальну, ну, трішки-трішки занудну людину. Навіть у школі вона дедалі частіше повторювала мамині слова. Оцінювала інших за маминими критеріями. Усе було б інакше… Добре… Якби…

Якби Олеся не зустріла Едика.

Цей хлопець був не тільки неформальним лідером ровесників, а й грозою мікрорайону, де вони поселилися. Мав недобру славу хулігана і розбишаки, правда, безжалісного, проте справедливого. Він уособлював світ, для Віти (як і мами Дази) чужий і незрозумілий. До них доходили якісь чутки про бійки, розборки, ба, крадіжки, ночами іноді чулися жахливі крики, що долинали з пустирища за їхнім п’ятиповерховим будинком.

Це був інший світ, знаний звіддалік, наче легке, хоч і небезпечне марево.

Світ, який вони воліли не знати й засуджували.

Світ виріс перед Вітою на стежці, якою вона ризикнула вертатися зі школи через те ж пустирище.

Виріс наче з нікуди, постав перед Вітою — високий, широкоплечий, в чорних штанах і картатій сорочці. Вітині очі, підняті з трепетом, вперлися у чуже чорне волосся на грудях, яке виднілося з надто розстібнутої сорочки.

— Утю-тю, яка гарнюсінька школярочка.

Він торкнувся пальцями Вітиного підборіддя. Ледь-ледь, але вона здригнулася.

Віта намагалася дивитися сміливо, але відчула, як тепер задрижало все її тіло.

— Твоя мати — медсестра?

Несподіване запитання чомусь забило подих. Виходить, правда, що він, цей безжальний хуліган, геть про всіх все знає.

— Т-так, — видихнула Віта.

— Відмінниця?

Іронія аж сочилася з його напівбасовитого голосу з хрипинкою.

— Це погано? — Віта відважилася сказати майже з викликом.

— Чого ж? Будеш, видно, красулькою. Красулька і відмінниця — хо!

Він узяв Віту за плечі кінчиками пальців. Самими кінчиками, та вона відчула силу його пальців.

— Знаєш, хто я?

Спитав так само напівіронічно. Весело. Певно, насолоджуючись її страхом. Але щось було ще у його інтонації, щось було…

— Емір.

— Ха, і малявки знають мою кликуху.

Він, видно, був потішений.

І тут несподівано крутнув дівчину довкола осі одними пальцями, наче дзиґу. Вона заточилася і ледь не закричала. Ні, таки скрикнула. Побачила, як разом з нею крутиться небо і хмаринка на ньому.

— Ну, йди, зубри.

Віта пішла, переставляючи неслухняні ноги й проганяючи бажання побігти. Побігти, втекти. Втекти у свій світ. Той, де була мама, однокласники, з якими вона півгодини тому попрощалася. Світ чистий і безпечний.

І все ж вона несподівано для самої себе спинилася. Спинилася і оглянулася. Чоловік на стежці, гроза мікрорайону, а може, й більшої території, Емір (від Едика?) стояв і дивився їй услід. Услід дівчинці-відмінниці. Віта… Віта раптом підняла руку і… І помахала Емірові цією тремтячою рукою.

Їй тоді йшов чотирнадцятий рік. Було майже чотирнадцять. Джульєтта… Але про Джульєтту Віта ще не чула. Про те, що він старший на десять років, Віта дізнається пізніше.

Він просто для неї був дорослим. Як багато хто. Дорослим, небезпечним і…

Щось наче продзеленчало в повітрі, на пустирі, де незабаром виростуть нові будинки.

Віта віднині ходитиме пустирищем до школи й зі школи щодня. Перемагатиме страх. Майне думка, що вона може зустріти не тільки Еміра. Вона прожене її.

Його зустріне ще лише один раз. Тепер вчотирьох. Еміра і ще трьох. Таких же, як і він, дужих і нахабних. Правда, двоє з них були явно молодші, років по шістнадцять-сімнадцять. Вони йтимуть, і Віта спиниться, але не уступить стежку.

— О, знайома відмінниця, — скаже Емір.

— Сушилка-зубрилка!

Молодші реготнуть, і один мовби ненароком зачепить своєю ножиською її ніжку. Віта впаде, і тоді… Тоді Емір вдарить цього нахабу під дих.

— Ти що, Емір? — почує Віта.

— Вибачишся і почистиш їй плаття, — накаже Емір.

— Що?

— Те, що чуєш. Її мама врятувала мого племяшку.

— Та звідки я знав…

Племяшку? Племінницю? У нього не тільки є племінниця… У цього чоловіка проросла вдячність? Хоча він міг знати, чому б ні, раз про всіх знав, і про те, що її мати медсестра…

— Я сама почищу, — сказала Віта.

— Ну, як хочеш, — Емір сплюнув і пішов, насвистуючи.

А за ним рушила і вся компанія.

Йшли безтурботні, певні в собі.

Зграя.

Хижа, загрозлива.

Віта стояла, за плечима чувся сміх, він віддалявся і віддалявся. Сміх даленів, і начеб даленіла вона сама. Друга Віта йшла з тими хлопцями. Перша Віта (головна!) стояла, не в силі зрушити з місця.

— Як це огидно, — сказала вона зрештою маминим голосом і наказала, наказала другій Віті вернутися.

Провела долонею по шкільній формі. Майже чисто. Тільки коліно брудне. Послинила палець і потерла ним вимазане коліно. Подумала, що не хочеться йти додому. Чомусь уперше не хочеться. Що завтра піде, от піде й подякує цьому Еміру-шміру за заступництво. У той магазин, овочевий чи що, де він нібито працює вантажником. Емір-вантажник? Ха! Раптом їй захотілося танцювати. І Віта закружляла на стежці посеред пустиря, де вже відчутно пахло осінню й хрустіли під ногами сухі стебла. Відчула дивний, аж п’янкий запах трави. Здається, її звуть полином.

Спалахнула, як блискавка, згадка. Прочитане. Про бранця, який забув батьківщину, а йому привезли (принесли?) гілочку полину… І він згадав…

А що мала згадати вона, Віта?

Дівчина, котра танцювала посеред пустирища, яку обдував осінній вітер. Схожа на дзиґу й на стебло, якщо… Якщо хтось би з тих, які пішли геть, озирнувся… Хоча б Емір…

Коли вона спинилася, то спинило свій танець і небо, боляче гупнувся об ногу портфелик, який кружляв разом з нею. Віті раптом стало соромно за ці кілька хвилин безглуздої радості. Так, радості невідомо від чого. Запаморочення, що обсіло душу, не знати чого закрутило голову й пустило в танець.

— Я нікуди не піду, — сказала Віта. — Ні в який магазин. Мені треба вчитися.

Вона дала собі слово, що ніколи більше не ходитиме цією стежкою.

Пустир не для неї, як і безглузді вчинки.

Вона ходила до школи вулицею, хай шлях той був дальшим, ніж через пустир. Старанно уникала місця, де могла зустріти злого верховоду (саме так назвала Едика-Еміра), гнала думки, що хоче, таки хоче зустріти. Двічі — восени і взимку — бачила його звіддалік, раз самого (йшов неквапливо, як справжній господар життя), раз у компанії. Щось говорив і сміявся, за ним реготали й кореші.

А за тиждень чи два до Нового року вона дізналася, що Едика разом з іще двома його поплічниками затримано після грабунку ними професорської квартири.

«От і все», — подумала при цій звістці Віта.

«А що все?» — була наступна думка. Грабіжників судили, показовий процес відбувся у клубі їхнього мікрорайону, й Віта всі чотири дні, коли йшов суд, проганяла думку прийти, побачити, послухати. Ба, найбільшим її бажанням було таке: просто прийти і подивитися. Прийти й подивитися. Подивитися на нього. Сісти десь у куточку й подивитися. Подумала: чи школярів пускають до залу суду? І як він веде себе — нахабно, виклично чи визнає вину? Адже він винен, це злочин — грабувати, тим більше квартиру професора.

Злочинець не міг викликати інтересу у радянської школярки, без п’яти хвилин комсомолки. Це було ганебно і теж злочинно. Вона не злочинниця, вона…

Майнула думка: може, розповісти про все це мамі? Адже досі ділилася з мамою всіма своїми таємницями — шкільними й поза школою, розповідала про почуте, прочитане, просила поради, з ким дружити, а з ким ні. Більше того, розповідати мамі про все, що траплялося у її житті, стало внутрішньою потребою. Едик-Емір став першою таємницею, прихованою від мами. У ці осінні місяці Віта зробилася на диво балакучою. З мамою говорила, говорила, говорила геть про все, як тільки випадала нагода: про щойно прочитану книжку, розмову з однокласницею, про побачену на вулиці сценку… Вона ластилася до мами й боялася ненароком проговоритися. Таємниця, Едик були її докором сумління.

Докором, якого вона після суду позбавилася, викинула з голови, як непотріб, що засмічував пам’ять. Вона стала такою, як і була. Дрібна пригода минула.

Улітку неподалік їхнього будинку Віту перестріла невродлива вуграста дівчина. Старша з вигляду на пару років.

— Тебе звати Вітою?

— Так.

— Едик просив тобі передати.

Вона ткнула в руку Віті папірець і швидко пішла. Мовби втікала.

Едик? Звідки? Він же в тюрмі.

«Звідти», — сказав хтось Віті, котра тремтячими пальцями розгортала папірець — піваркуша шкільного зошита в клітинку. Там було два коротких рядки. Вона прочитала виведене, написане нерівними, до кінця не доведеними буквами: «Мала, напиши мені. Едик».

Далі стояло місто, дві такі ж нерівні літери «П/я» і чотиризначне число. І його ім’я та прізвище: «Грищенку Едуарду Миколайовичу».

Віта довго стояла посеред міста. Гучного, наповненого рухом і голосами великого міста. Вона думала про те, треба написати чи ні.

Писати? Їй?

Чому вона повинна писати?

Цей чоловік значно старший і злочинець. Вона лиш дівчинка і школярка. Вона з іншого світу — доброго й правильного. Вона…

«Але він, він хоче, щоб ти написала», — сказав хтось.

Віта оглянулася. Людям, що йшли в один і другий бік людною київською вулицею, було байдуже до неї. До звичайної дівчинки, школярки, яка невідомо чого спинилася. Невідомо чого оглянулася — раз і вдруге. І втретє. Декотрі з перехожих теж оглядалися, інші здивовано дивилися, оминаючи. Її, Віту. Вітусю. Вітульку…

«Я боюся», — раптом подумала Віта.

Боїться чого? Чоловіка, який написав коротку записку? Але ж він далеко, у в’язниці, справедливо покараний.

Віта мусила признатися собі: так, його? Але вона не тільки боялася. Щось більше за страх жило вже в ній. Жило й ворушилося, от яка біда.

І все ж вона його переборола.

Пе-ре-бо-ро-ла!

Вона зовсім не боїться. Жодного злочинця, грабіжника і хто він іще… Жодного. Вони огидні, чужі. Противні. І ще… Вона радянська піонерка. Гарна, розумна дівчинка, донька розумної мами. Чемна. Зі своїм життям, у яке брутально вторгаються.

«Я не буду відповідати. — сказала собі Віта. — Не писатиму, от і все. Він забуде про мене».

Їй стало легше на душі. Чомусь страшенно захотілося морозива. Його продають он там за рогом, на вулиці, що перетинає ту, якою вона йде. Віта пішла за морозивом. Вирішила, що розповість про все мамі.

Морозива в кіоску не виявилося.

— Зачекай, зараз мають підвезти, — сказала тітка-продавчиня.

Віта не стала чекати. Подумала чогось, що морозиво буде зовсім не холодним і стікатиме по пальцях. Так уже раз було. Навіщо чекати? Вона піде додому, до мами. Мами Дази. І все розповість, і мама дасть гарну, розумну пораду.

Мамі вона не розповіла.

А через місяць майже на тому самому місці сестра Едика, котра дивилася на неї вже… вже не так приязно, як попередній раз, вручила, мовчки вручила ще один папірець. Віта розгорнула його і прочитала: «Мала, чому не пишеш? Не грайся з дядьком Едиком».

Віта здригнулася. І знову, як і тоді, на пустирі, оглянулася. Сестра Едика стояла трохи збоку і дивилася примружено й пронизливо. Дуже пронизливо. Потім повернулася і пішла.

«Що ж робити? — подумала Віта. — Може, заявити у міліцію?»

І вже знала, що не заявить.

3

— Твоя мама поїхала до Києва, а потім за нею приїхав ще один негідник, — сказала бабуся Даздраперма.

— У тебе всі негідники, — мама.

— Ні… Але… Давай не будемо навантажувати дівчинку цими спогадами…

— Добре.

Ось такий діалог. А далі… Далі Олеся дізналася, що мама сама викликала бабусю. Що бабуся поживе в них, доки мама буде в лікарні.

— В лікарні? Чому в лікарні?

— Я захворіла, тільки й усього, — сказала мама.

Вона вимовила це тихо, буденно, якось майже зневажливо — ат, нічого серйозного, важливого, що там турбуватися… Олеся хотіла б у це вірити, але вона прожила з мамою майже п’ятнадцять років. Вона добре знала маму — як саму себе. Майже як саму себе. Мама була частиною її «я», як Олеся була частиною мами. Принаймні, так вона вважала. Досі, до цих пір, до цієї хвилини.

— І… і… і… чим же ти захворіла?

Олеся сказала і почала гикати. Гикати часто-часто й ганебно. Геть напала гикавка, вдруге чи втретє у її житті.

— Олесю, що з тобою?

Мама скрикнула. Бабуся сказала, що треба дати напитися води, ліпше підсолодженої. Пити маленькими ковтками.

Мама принесла води. Олеся ковтнула й ледь не задихнулася. Бабуся й мама дуетом зойкнули, та гикання вже припинилося. Тут Олесі стало зимно, бо вона зрозуміла, що сталось щось незвичне, страшне, інакше б мама не викликала бабусю, ту бабусю, про існування котрої до сьогодні вона навіть не підозрювала.

«Мене хочуть обдурити?» — з жахом подумала Олеся й спитала:

— Яка в тебе хвороба, мамо?

— Пов’язано з легенями, — сказала мама.

— З… З легенями? У тебе — туберкульоз?

— Ні. — Мама повагалася: може, вирішувала, казати чи ні. — У мене… Ну, одним словом, треба пройти обстеження, ну, деякі процедури в лікарні… В онкодиспансері…

— Мамо! У тебе… у тебе рак?

Олеся закричала. Крик її мав би рознести кімнату, всю маленьку однокімнатну квартиру.

А наступної миті розпач — миттєвий, страшний — змінився соромом. Як вона могла кричати?

— Рак виліковний, Олесю, — сказала бабуся. — Уже виліковний. Якщо його вчасно виявити. Якщо…

— Так, звичайно. Бабуся каже правду. Ну, побудете вдвох… Ваша зустріч мала колись статися… Я прошу в тебе, донечко, пробачення… І в мами…

— Ми вже пробачили, — сказала бабуся Даздраперма. — Я пробачила. І Олеся, гадаю, теж… Правда ж, Олесю?

— Я… пробачила…

Олеся вимовила це й відчула, що мусила вимовити. Мусила сказати. Але чи пробачила насправді, вона не знала. Не могла збагнути й відчути. Та й чи треба пробачати й за що? За те, що не знала бабусі? Але вона звикла до свого життя, до свого світу, де бабусі не існувало, де мама була сиротою, а тато загинув на афганській війні, коли донька була зовсім-зовсім маленькою. Такою була їхня доля. Їхня з мамою. А тут раптом виявилося, що життя й доля були несправжні. Що справжні життя й долю мама навіщось приховала. Добра, лагідна мама, котра вчила, як жити, як бути чесною у ставленні до себе, до інших, до життя в цілому, раптом виявилася брехухою. Звичайнісінькою брехухою, обманщицею, що не міняло суті справи. Не мі-ня-ло.

«Я сплю, — подумала Олеся. — Сплю і незабаром, дуже скоро, прокинуся, бо вже ранок…»

Авжеж, вона прокинеться. Вони прокинуться і підуть на ринок закупити продуктів на вихідні й наступний тиждень, а перед тим на ринку, Старому базарі, пошукають босоніжки на літо для неї, Олесі, й поясок та блузку для мами. Мама ще казала… Ще казала про плащик для Олесі… Авжеж, варто було б придбати, обновити й плащика. Чому б і ні, хоча грошей не вистачало, як завжди, не вистачало. От Олеся виросте, й тоді мама поїде в Італію або Іспанію на заробітки, люди з їхнього міста вже їдуть, мама зітхає, чому вона не молодша, професія в неї хороша, якраз могла б доглядати старих італійців, кваліфіковано, як і належить медсестрі.

Тепер мама нікуди не поїде.

Не поїде, бо хвора, та й раніше не поїхала б, Олеся не відпустила б, хіба вдвох, коли вона закінчить школу. Але мама заперечує: Олесі треба насамперед думати про виш, про освіту, про вищу освіту, про… Про майбутнє! Яке без грошей можна здобути, вибороти тільки знаннями. Міцними.

На щастя, мама перериває потік думок і згадок, мама пробуджує, стирає напівсон у сні, продовження якого бажала Олеся. Мама нагадує про реальність. Каже, що вони зараз поснідають, поснідають втрьох, вперше поснідають втрьох, це ж урочиста мить, пробує посміхатися мама, зараз вона приготує сніданок. А бабуся може з дороги прийняти душ.

— Дякую, — каже бабуся. — Я вмилася у поїзді.

— Ти мала попередити, що приїдеш, ми б зустріли, ти ж чекала, мабуть, на вокзалі, — дорікнула мама. — Поїзд прибуває на початку сьомої…

— Якби я попередила, то навряд чи й приїхала б, — загадково сказала бабуся.

— Авжеж, мамо…

— А поїзд прибуває о пів на сьому.

— Так, мамо…

«Мама каже до мами, своєї мами, — думає Олеся. — І це таки сон… Бо… Бо сон, інакше й бути не може…»

У тому сні мама питає:

— Що з тобою, Олесю? Тобі погано? Ти спиш?

— Ні, — каже Олеся. — Ходімо снідати.

«У сні ж не снідають?» — каже собі.

Але її персональний сон триває. Нереальне марево, в якому роззявляє пащу їхній старий холодильник — слава богу, він не український, а латвійський, там вміють виготовляти холодильники, які довго служать таким, як вони. У сні з’являються шматок сиру, яйця, добуті з того древнього холодильника.

— Я дещо привезла, — каже бабуся.

Дещо теж сонне — ковбаса, баночка з маринованими помідорами, і баночка оливок, і цукерки, і печиво.

І буде сніданок з вином.

— Хай, я теж вип’ю востаннє з вами, — каже мама Віта й поправляється: — Тобто востаннє сьогодні перед лікарнею, бо ж там не можна буде пити спиртного.

Олеся вже пробувала вино, розбавлене водою, на великі свята — Новий рік, Різдво, Пасху, дні народження, маленький келишок. Манюній, на один-два ковтки. З мамою, в подруг. Там більше — три-чотири, п’ять ковтків. Але теж зовсім небагато. Ледь-ледь. Як і тепер. До того ж пили тільки добре вино — сухе, слабке.

Вино пестить язик — незвично, так ще не бувало. Наче пригортає язика до себе. Просить щось сказати.

І тут Олеся відчуває, ковтнувши, як вино каже: «Біда!»

Виразно, може, почули й мама з бабусею. Біда, інакше бабуся не приїхала б. І мама її не покликала б. Раптом Олеся думає, що до бабусі треба звикати. Звикати? Чому звикати? «А то не треба було пити й ковтка», — каже вино.

Олеся бере в пальці оливку. Здушує. Думає: «Мама двічі брехуха, вона хоче мене обдурити».

І розуміє, що сама вона хоче, щоб мама її дурила. Щоб усе, що сказала мама, було неправдою. А вино обдурює й ніякої біди немає. Є хвороба. Підозра на хворобу, а мама все одно б колись покликала бабусю…

Яке дивне у неї ім’я. І смішне. Даздраперма. Олеся не витримує й прискає.

— Що таке, Олесю? — мама.

— Оливка, — пояснила Олеся. — Я її не так ковтнула. То оливка…

Оливка, а бабуся Даздраперма. Виявляється, бувають і такі імена. Чи Тракторина було б ліпше? А може, Електрина… Ой…

4

Потім була прогулянка містом. До центру Луцька дісталися тролейбусом. Бабусі належало показувати місто, й вони показували.

— На місці цієї площі колись був міський сад, — мама зробила жест рукою, — сад простягався від собору, аж за театр. А тут, навпроти пам’ятника Лесі Українці, — арка, вхід до саду.

— Так, я пам’ятаю, як у далекому сні, — сказала бабуся. — Тоді тут справді був сад і росли великі дерева.

— Ви… Ти теж колись жила в Луцьку? — Олеся.

— Ні, приїжджала до Луцька на нараду медпрацівників, — пояснила бабуся. — У нас була екскурсія містом.

— Бабуся колись працювала на Волині, — пояснила мама, — в молодості.

— Після медучилища, за направленням, — зітхнула бабуся. — Колись, тобто якось, я тобі розповім про це…

Вона вмовкає. Подвійне слово «колись» танцює довкола Олесі й висіває ще одну загадку. Якщо бабуся колись, бозна-коли, працювала тут, у цих краях, то тут могла народитися і її, Олесина, мама. Не так, як вона знала. Не за версією мами. Маминою версією про те, що невідомо хто приніс її, маленьку, в дитбудинок, що вона, можливо, була донькою якоїсь прохачки з голодного сходу України, котра залишила дитину в Луцьку. Їхнє прізвище трохи дивне — Косик, але то, Олеся знає, по татові. Який був афганцем — чи тепер уже не був? А дівоче, мамине, теж не зовсім звичне — Снігурець. Отже, як у бабусі…

«Як усе просто, — думає Олеся. — Нарешті просто…»

Вона йде посеред двох найрідніших їй людей. Вона щось каже до них і вони до неї. Чи одна до одної. Та Олеся відчуває: тепер, коли багато що прояснилося після бабусиного приїзду, насправді мало що змінилося, двоє найрідніших їй людей не стали ближчими одна одній. Вони йдуть насторожені й намагаються загасити цю настороженість розмовою.

А ця вулиця… А цей будинок… А ця кав’ярня… А тут, де тепер ювелірна крамниця, колись була ще одна кав’ярня, в якій збиралася луцька богема… А там далі будинок у псевдовізантійському стилі…

У них є ще таємниця, якої не знає Олеся… Чому мама, по яку приїхала бабуся, щоб забрати до Києва, знову сюди вернулася? І ще не одне «чому».

Олеся раптом відступила трохи назад, взяла маму й бабусю за руки — маму правою рукою, а бабусю лівою — й з’єднала їхні руки. Вона щасливо й трохи пустотливо всміхнулась до обох. І вони обоє, але наче по команді, посміхнулися. Тільки усмішки вийшли вимученими, а коли Олеся опустила очі, то побачила, як дрижить мамина рука. У бабусиній. Як та рука вислизає. Прагне кудись утекти, а мама… Олеся підвела голову й побачила, що мама ледь-ледь стримує сльози. Саме так, бо намистинки сліз вже проступають назовні. Котяться, схожі на перлинки, по маминій щоці.

«Вони ось-ось перетворяться на скалочки скла», — недоречно подумала Олеся.

Хтось мовби підказав ці слова.

Гострий біль пронизав її тіло. Невже так болить серце? Неприязнь до цієї чужої жінки, що вторглася у їхнє життя, пронизала слідом за болем. Сказати — хай їде собі у свій Київ, вертається, вона побуде вдома сама, доки мама перебуватиме в лікарні?

«Я знаю страшну таємницю», — раптом подумала Олеся.

Вона прогнала цю думку.

— Мамо, — сказала мама Віта. — Я не раз йшла отам з тобою цією вулицею.

Олеся зрозуміла — йшла подумки. Їй раптом стало душно.

— Не треба, Вітусю… Ми йдемо зараз…

— Вітусю… Господи… Як давно…

Біля них спинилася якась молода жінка. Збентежена, більше того, злякана.

— Доброго дня, Віталіє Миколаївно… Вам погано?

— Ні-ні, то я так… Голова щось закрутилася… На мить… Уже пройшло.

Мама збентежена. І до Олесі й бабусі:

— Це Рита, моя колега по роботі. А це — моя мама і Олеся.

— Мама? Дуже приємно.

Олеся поглянула на вродливу, хоч трохи й загостроносу дівчину. Цікаво, чи мама їй теж казала, як і доньці, що вона сирота…

Ще кілька необов’язкових фраз — і вирушили далі. Вони втрьох ітимуть до Старого міста, роздивлятимуться церкви, кірху, костел Петра і Павла, доберуться до гордості їхнього міста — Луцького замку. Дивна річ — Олеся хотітиме, аби зустрівся хтось зі знайомих, саме її знайомих — однокласник чи однокласниця, а ще ліпше — цілий гурт. Хай навіть учителька, класна дама, котру вона не терпіла. Олеся б їх теж познайомила з бабусею, бо маму вони знали. Отак би представила, назвала її чудернацьке, вичурненьке, ніби висока недоладна зачіска, ім’я. Насмішила б і здивувала. Ім’ям бабусі й наявністю у неї бабусі. Щось би знайшла сказати, особливе.

Але нікого не зустріли й внутрішня Олесина істерика поступово згасла. Вона слухала маму, котра, виявляється, знала так багато про Старе місто. Того, що не знала вона, хіба те, що лишилося з давньої шкільної екскурсії. А з мамою все збиралися сюди навідатися.

Щедре сонце весняного дня золотило бані церков і шпиль кірхи, найвищий у Старому місті, увінчаний хрестом, що мовби тулив промені до себе.

Химерна думка прийшла до Олесі: вони з мамою чекали приїзду бабусі, аби провести цю екскурсію. Але екскурсія — то і втеча, розуміє Олеся. Від того, що насправді з мамою, від її запитань до цих двох найрідніших їй людей, до яких вона відчуває щось таке, непоясниме, наче любов перемішалася з ворожістю, образою за те, чого не знала досі, те, що в неї на душі, не можна загасити, прикрити жодними словами. Далекі століття танцюють довкола її біди, її болю. Так, його не загасити ніякими словами.

Вона подумки впала на коліна на бруківку, що веде до замку. Благання розповісти правду — про маму, її хворобу, про страшне, таке довге відчуження Віталії Косик і Даз… Даздраперми Снігурець. Мама теж, певно, носила колись це прізвище. Ага, носила, бачила у маминім свідоцтві про народження. Воно не пасує до кострубатого, огидного імені бабусі. І чому вона не фарбується, геть сива, а ще ж не така й стара. Може, запропонувати піти на Старий ринок, який галасливо тулиться до замку, й купити їй нове пальто взамін старого, потертого? Бабуся привезла їй старезне намисто з великими дерев’яними намистинами, нанизаними на товсту нитку. Навіщо?

Так думала Олеся, а над замком злітали птахи, соколи-боривітри, пригадала Олеся почуте на давній екскурсії.

— То соколи-боривітри, — випередила її мама.

— Красиво, — промовила бабуся. — І називаються гарно, і летять красиво.

Вони дивилися, як птахи кружляли над вежею. Потім там побували, у В’їзній вежі.

Олеся вдивлялася крізь бійниці у місто.

— Що, побачила татарів?

Голос у мами сумовито-веселий. З ноткою суму чи ноткою чогось такого, що звернуте не до Олесі, а до самої себе.

Місто ще несміливо вдягалося у зелені шати. І наче відбігало од замку.

— Авжеж, побачила, — сказала Олеся. — Зараз вони захоплять нас у полон.

— Вони не подужають замок, — мама. — Он які товсті стіни.

Бабуся мовчала. Мовчала й на стіні замку. Тільки, коли спустилися донизу, тихо:

— Добре тут у вас. Ніби час зупинився.

Унизу Олеся знову, задерши голову, побачила птахів, котрі підлітали до замку.

— Я б хотіла стати боривітром, — сказала Олеся.

— Станеш, — мама слабко посміхнулася. — У тебе летюча натура.

— Яка? — Олеся змахнула рукою, наче крилом, й раптом із замку, не там на горі, а тут, внизу, їй відкривається місто, над яким злітає.

І щось занило, затремтіло, стало розпилювати її всередині.

— Летюча, — повторила мама.

«Летюча-котюча», — подумала Олеся.

Мала б усміхнутися, та її усмішка вже продана — може, покупці давні в’язні, що сиділи он там у підземеллі, де була середньовічна в’язниця. А може, там сидить і вона сама? Прикута ланцюгом до сирої слизької стіни….

Наступної миті Олесі захотілося вирватися на волю. Захотілося нестерпно. Самій, одній.

Як блискавка (вдруге цього ранку — блискавка) і водночас виразна реальна картина постало те, що вона бачила зі стіни замку: місто, парк біля замку огинала вузька блискуча стрічка річки. Вона звивалася, мов загадкова змія, то виринала з-за дерев, то зникала, щоб знову зблиснути. Обповзала замок, місто, і… і Олесину душу.

Якоїсь миті там, на стіні, Олесі здалося — то вона сама.

Річка-змія, річка-Олеся.

Не тут, на стіні, поруч із жінками, що враз розрушили її світ, її затишок. Одну з них вона дуже любила, а другу мама покликала, бо… Бо хоче передати, наче річ, наче естафетну паличку — її, Олесю. Вона не потрібна мамі. Якщо мамі не потрібне життя, а отже, життя з Олесею, то…

Олеся прогнала думку, а тепер, внизу, думка наздогнала її, зробила в’язнем, котрий сидить там, у підземеллі, з якого не вирватися.

— Я зараз, ви мене почекайте, — вигукнула Олеся.

Побігла до воріт. Мчалася бруківкою. Куди? Втікала од ув’язнення, од замку, од марева, що переслідувало, відколи у їхній квартирі з’явилася ця жінка.

Ця жінка?

Бабуся?

Може, вона теж вигадана?

А її кличе річка. Її, Олесю.

Олеся пішла вулицею під стінами замку. Прочитала на табличці на стіні одноповерхового будинку: «вул. Плитниця». Вулиця називається Плитниця? Дивна назва. Дуже дивна. Див…

Вона вибігла, вискочила на іншу вулицю, яка огинала замок. Мабуть, ця вуличка виводить до річки. Пішла мимо одноповерхових будинків, що тулилися до вулиці з одного боку, й високої стіни, яка нависала (так здалося Олесі) справа. Мусила вийти до річки.

Вийти до річки, щоб лишитися з нею назавше.

5

— Тобі буде з нею нелегко, але добре, — сказала в замку мама Віталія.

— Нелегко, але добре?

— Так. Олеся — складна й вразлива натура, — пояснила Віталія. — Вона — це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів. Але своїм ще не вміє користуватися, а може, ніколи й не навчиться. Не натискай на неї. Вона ще сама не знає, чого хоче. Я боюся, що й ніколи не захоче чогось конкретного, вибираючи свою дорогу.

— Але ж вибирати доведеться, — сказала Даздраперма.

— Так. Тому й кажу — не натискай, як ти тисла на мене. Гаразд?

— Я ніколи на тебе не тисла, — сказала мама Даздраперма трохи ображено.

— Авжеж, ні. Тільки я відчувала цей тиск з усіх твоїх життєвих правил і всього правильного життя. Яке не стало моїм.

— А ти, на диво, не змінилася, Віто.

— Змінилася. Тільки тепер в Олесі бачу себе, тодішню. Я з Олесею — на рівних. Якщо по правді, мені нема чого її вчити. А ти будеш незмірно вища. Тому й кажу: не тисни.

— Я вже розучилася повчати. Ні прямо, ні опосередковано. Не було за ці роки кого повчати.

— Пробач. Шкода, що те, що, може, треба було сказати Олесі, заберу з собою.

— Не смій.

— Смію. Це від тебе. Я недавно зрозуміла. Гармонія світу в самій людині. Якщо вона відчуває чи, точніше, якщо здатна відчувати цю гармонію. А Олеся надто поетична натура. Поетична і вже здатна до самокопання, більшого, ніж було колись у нас із тобою. Полюби її такою, як вона є, якщо зможеш.

— Я постараюся.

— Я думаю, вона ще тільки підійшла до тієї межі, де відкриватиме й відкриватиме себе. — Віталія сказала це роздумливо й трохи начеб запитливо.

«Вона питає себе? Чи мене?» — подумала Даза.

Пригадала, як ще вчора вагалася, чи їхати їй. Хоча вирішила, що поїде, як тільки Віта зателефонувала. Як тільки сказала — у неї рак. Уже четвертого ступеня. Остання стадія. Ще без метастазів, але остання. Господи, навіщо… Де вони були всі ці роки — обоє?..

— Допоможи їй у цьому, — сказала Віталія. — Ти мудріша й досвідченіша.

— Навряд. Але куди вона побігла? Хоч би з нею чого не сталося. Треба було нам продумати мій приїзд, мою появу.

— Гадаю, вона побігла до річки.

— До річки?

— Я бачила, як вона дивилася вдалину там, на стіні.

— Ой, божечку, тож ходімо, ходімо, — заметушилася Даздраперма.

— От і ти розгублена. І стривожена. Ходімо?

— Як іти до тої річки?

Дві жінки, котрі були поруч уперше за два десятки років, стали виходити з воріт Луцького замку.

До замку і міста з далечини підпливали хмари. Щось змінилося у повітрі погожого весняного дня. Посіяна старшою із жінок тривога росла в її душі.

«Ні, ні, після того, що сталося зі мною, з Олесею нічого не може статися, — подумала молодша із двох жінок. — Певно, до річки треба йти цією вулицею. А може, й не цією. Господи, як мало я знаю про це місто, про маму, про Олесю, а життя вже кінчається, втікає, а куди?»

6

Вона виходила із воріт замку, виходила з дому разом зі своєю однокласницею, котра була частиною її підлої змови, її обману. Щойно Люда щебетала: «Ой, Дазо Романівно, у нас Віті буде добре, дуже добре, там, у селі, й свіже повітря, й свіже молоко, а як вміє готувати моя бабуся, ви не переживайте, не тривожтеся, то є всього два тижні, побачите, якою Віточка повернеться задоволеною, поправиться — не впізнаєте». За плечима у Віти наплічник, рюкзак — тільки почали входити у моду тоді, у шістдесяті, і мама їй купила, точніше дістала, дізнавшись, що донька хоче поїхати до однокласниці-подруги в село на відпочинок. Мама хотіла провести, але Людка сказала — не треба, вони ж поїдуть від їхнього дому машиною. Людчин батько, передовик виробництва, слюсар вищого розряду, винахідник-раціоналізатор, кілька місяців тому купив «запорожця»: його як передовика-раціоналізатора нагородили талоном на позачергове придбання «горбатого». Вони справді їхали в село проводити відпустку, а донька — канікули кудись туди, на Поділля, Вінниччину, звідки була Людчина мама, продавець крамниці «Сто дрібниць». Але їхали втрьох. У Віти був зовсім інший маршрут, інша, своя дорога.

Ледве завернули за ріг будинку, Людка противно захихотіла: «Як ми ловко все обставили, скажи…» Віта ледь не вдарила подругу. Точніше, не подругу, а зловмисницю. Учасницю підлої змови. Готова була вбити її й себе за цю змову, поїздку, обман мами. Так, якщо по правді, Людка не була подругою, набивалася швидше з меркантильних міркувань: у Віти-відмінниці списувало півкласу, а вічна трієчниця Людмила Воронюк була з тих, хто надзвичайно рідко готував домашні завдання вдома. Та й чи здатна вона була готувати їх?

Змова й народилася з Людчиної пропозиції: хоч поїхати в село на пару днів, а хоч і на цілий місяць?

Поїхати в село? Їздили з мамою до моря, в Карпати, вона сама їздила в табір. А в село? І раптом Вітина душа спочатку занила, а потім заспівала. Хтось наче звелів — аякже, поїхати! Треба і… Бо треба, бо вона…

— Звичайно, хочу, — сказала Віта.

— Ну й чудненько, — мало не підстрибнула Людка (чого б то?). Нахилилася до Вітиного вуха:

— Там є класні хлопці. Грубі селюки, але класні. Мама й папка побудуть тиждень, а тоді — свобода. Бабця глуха, як сухе столітнє дерево. До того ж я для неї особенна, городська.

Тієї миті Віта почала приручати птаха чорної підступності. Він з’явився звідкись, вилетів, може, з її чорного піднебіння. Ні, піднебіння у неї не чорне, вона не каже поганих слів, а в її голові живуть чорні, присипані сажею думки. Утім, думки теж не чорні, просто… Просто вони приховані, недобрі, ні, добрі, але начеб забруднені.

Віта обдурювала маму.

Уперше обдурювала.

Ні, не вперше.

Довго, вже три роки буде. У ній живе таємниця. Таємниця, до якої вона перекрила доступ мамі, її найріднішій людині, найріднішій мамі. Але хіба мама могла бути не рідною? Чи такою її робила Віта? Сама Віта! Та Віта, котрій мама вірила, яка була частиною мами.

Іноді виникали думки розповісти геть про все мамі. Побачити, як вона на це зреагує, її правильна мама. Накричить, засудить, заборонить? І раптом під час чергового бажання розповісти, відкритися Віта зрозуміла, що вона цього не зробить. Бо…

— Мамо, я тобі хочу щось сказати…

— Що, доню? Щось трапилося у школі? Ви йдете на екскурсію? Ні? У тебе якийсь дивний вигляд. Щось трапилося?

Пауза. Довга затяжна пауза.

Віта зважувала слова, які вона скаже. З чого почне. Головне почати. Терези хиталися, не могли врівноважитись. Так бувало на базарі, в крамниці. Вона бачила.

— Ти не хвора? Може, в тебе температура?

Мама поклала руку на доньчин лоб. Ще недавно вона казала ніжно — лобик. Лобик, ротик, носик. Вушко.

Мамина рука холодна і волога. Щойно вона прала. Її, Вітине, плаття. Мама каже правильно, по-українськи, — сукенка. Сукеночка. Мама не любить барвистих сукенок. Чому? Бо барвисті неправильні? Усе має бути в цьому світі гармонійним.

Віта стала негармонійною.

«Я не хочу, щоб померла таємниця», — подумала Віта.

— У мене виникла одна думка, — сказала вона й стала шукати слова. Були потрібні підходящі слова. Ось вони, нарешті знайдені:

— Мене збентежило… Збентежило… Я… Я посварилася з подружкою.

— З Ніною? Катрусею? Тетянкою?

Мама знає імена всіх її подружок. Так і має бути. У них.

— Ні, з Ліною, — безсовісно збрехала Віта.

— З Ліною? Вакольчук? Ти з нею подружилася? Ти мені не розповідала.

Який здивований голос у мами…

— Не те щоб подружилася, але вона…

— Заспокойся, все буде добре. Ми обоє обговоримо цю ситуацію.

Щось вона тоді налепетала, про якусь пропозицію, її пропозицію на класних зборах, яку не підтримала Ліна.

Бре, бре, бре…

Зате жила таємниця.

Її таємниця.

Вітиною таємницею був Едик. Едик-Емір. Едик-Емір, великий звір.

Три роки Віта листувалася з ним. Листувалася (який жах!) із грабіжником, злочинцем. Засудженим найсправедливішим у світі радянським судом. За пограбування квартири професора. Професора Китаєва, вона вже знає це прізвище.

Коли Віта зрозуміла, що таки напише йому, Едику-Еміру, зі страху, що скував її тіло, з дивного заціпеніння, з польоту в ніч, безодню, що раптом розверзлася перед нею, і ще з… чогось незрозумілого, непояснимого, тихого, як бренькіт чиєїсь гітари, який вона чує, коли виходить вечорами на балкон… Невідомо, звідки доноситься цей звук, це тихе бренькання. Воно спочатку зацікавило, потім стало частиною вечорів — тихих і задумливих, іноді сповнених шуму вітру, крізь який усе одно проривається цей бренькіт, звуки, що тривожать душу. Зрештою, Віта не витримала і крадькома вийшла з квартири. Крадькома, бо інакше мама б запропонувала прогулятися вдвох. Вона йшла на той звук, туди, звідки його було чути, але звук зник. Так, наче міг звучати тільки тоді, коли вона стоїть на балконі. Віта пройшла мимо одного будинку, другого. Вулицею прогулювалися лише одинокі перехожі. Звідкись долинав дівчачий сміх. Хтось кликав якогось Митю вечеряти. Але гітара мовчала.

«Може, вона звучить у моїй душі?» — подумала Віта й посміхнулася.

Але наступного вечора почула тиху, нехитру, але бентежну музику знову.

З чогось такого, як звук тієї гітари, а не тільки зі страху перед жахливим беззаконним Едиком, народилося й бажання написати листа.

Віта мовби вирушила у таємничий нерозгаданий вечір.

Десь було чути отой звук.

Писала про школу, клас, навмисне детально про навчання, уроки, оцінки, класну керівничку Емілію Миронівну, сувору і разом із тим трохи безалаберну даму, збори, збір макулатури і металолому, шефство над самотніми бабусями. Писала в потаємній надії, що це йому буде нецікавим, нудним, далеким, що перестане їй відповідати — чужому, зразковому, зовсім іншому, ніж він, дорослий дядько-злочинець, дівчиськові.

Він відповідав. Його листи передавала та ж сестра, яку звали Зіна, — мовчки перестрівала й тицяла аркуш паперу. Листи були короткими, у них жодного слова про його теперішнє життя в колонії, мовби його не існувало, зате які то були листи! Листи-новели. Віта не могла їх ніде зберігати, вдома — ні, боялася, що знайде мама, як знайшла ненароком першу любовну записку однокласника Генки Торочка. Спробувала покласти в банку й закопати в ямку під каменем неподалік їхнього будинку, на краю того самого пустища, де її вперше перестрів Едик. Та камінь могли забрати — і тоді чи знайде вона те місце? Або ямку розгребуть бродячі собаки.

Віта вирішила спалювати листи, а перед тим їх завчати напам’ять. Листів більшало, могла переплутати, коли повторювала, і вона склала потаємний список, де записувала кілька початкових фраз, фразу-другу в середині і в кінці. Діставала список і повторювала листа. За цей аркуш паперу (а потім два і три) можна було не боятися — скидалося на цитати, заготовки до шкільного твору, в усякому разі, так вона себе заспокоювала.

Деякі листи пам’ятала й досі.

Лізли до пам’яті — недоладно, раптово, приходили нізвідки непроханими гостями, розбійниками татарської орди, що ось-ось виникне з ночі її минулого.

«Осінь прийшла самотнім босим листком («Чому босим?» —подумала, коли прочитала, Віта), опустилася на мою стежку, брудну, зачовгану ногами, і мені захотілося її порятувати. Не знаю, мала, кого — осінь, листок, себе? Як ти гадаєш?»

«На роботі, куди нас повезли, побачив кущ калини. Зірвав кетяг, попробував — гірка-гірка й кисла, але ж яка солодка! Потім підніс до обличчя руку — і пальці запахли калиною. Думав, шкода мити руку, нас туди більше не повезуть і калини я не побачу, і не побачу ще довго — що ж ви наробили, маленькі гіркі ягідки?»

«Мій кореш Вітьок Ручка знайшов на подвір’ї вороненя з підбитим крилом. Смішне й беззахисне. Оклигало й стало ручним. Хлопці пожартували над Вітьком, як він кудись відлучився, і сховали ворону. Вітько плакав, як мала дитина. А потім раптом закаркав, як справжня ворона. І уяви собі — вороненя відгукнулося».

«Сніг за дверима не по коліно — по самісіньку душу. Закидає цілий світ. Я, здається, на самому його дні, й від того стає тепліше. А у тебе йде сніг? У Києві?»

Сніг ішов, засипав і її серце, душу, до неї озивалося самотнє вороненя, гірко смакувала крихтами ворона, викликаючи з-за обрію весну, цвіли перші кульбаби, літали в небі маленькі, схожі на баранці хмари, падали на долоні бурульки, вона впускала в листи, котрі надсилала у відповідь на його, інші описи й інші почуття. І розуміла: саме їй призначено порятувати цю людину з такою чутливою душею, де серед бруду жила поезія.

А тієї зими небагатослівна Зіна вручила чергового листа — свої Віта відсилала сама, а від Едика передавала Зіна, бо адресовані на їхню домашню адресу могли потрапити до рук мами, а на «до запитання» листів неповнолітнім не видавали.

У листі було два речення: «Мала, дуже хочу тебе побачити. Нестерпно хочу побачити».

Щоки Віти спалахнули не маками, а трояндами серед снігу. Забухкало серце. Голосно, на весь квартал.

«Як побачити? А як я поїду? До нього? В тюрму?» — злякано подумала Віта.

Він писав часом отак просто, без звертання, а часом: «Здрастуй, люба сестричко».

Сестричка?

Чия?

Уперше не знала, що відповісти. Написала щось про школу, зимові канікули. А на вулиці, коли верталася зі шкільного вечора, підстерігала, здавалося, всюдисуща Зіна.

— Привіт, — буркнула. — Довго гуляєте.

— Вечір, присвячений Тичині, — чогось пояснила Віта.

— Авжеж, — сказала Зіна. — Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир. Партія веде.

— Я читала «А я у гай ходила…»

— Бідна маленька дівчинка, — сказала Едикова сестра. — Я тобі тепер на словах маю передати. Едик дуже тебе хоче побачити.

— Але я…

— Готуйся, — Зіна кинула різко, як постріл, слово, повернулася, але за пару кроків озирнулася. — Він тебе жде. Більше, ніж нас.

Віта дивилася вслід дівчині, котра розтала в зимовій темряві. Що вона скаже мамі? Як поїде? До кого? Він… Він її жде?

Десь місяця із півтора жила мов у гарячці. Поїде — не поїде — що скаже мамі — як їхати — навіщо?

— У тебе нема температури, Вітусю? — одвічне мамине запитання.

«Чого вона ні про що не здогадується?» — Віта вже сердилася на таку проникливу маму, котра виявилася сліпою й глухою, на себе, підлу обманщицю.

Ні, не поїде, вирішила. Зустрінуться через… Ну так, неповних два роки. Кажуть, що відмінять одинадцятий клас, то вона вже закінчить школу. Буде студенткою. Дорослою.

Потім він написав: «Учора весна мені нашептала, що ти приїдеш».

Одне речення. Усе. Усе?

Віта зрозуміла, що мусить поїхати. Не тому, що ці слова, а тому… Ні, ні й ще раз ні, вона не закохалася. Але…

Через два тижні однокласниця Люда запропонувала поїхати до її бабусі в село. Уже потім вона дізнається: Людка, трієчниця Людка сподівалася, що Віта допоможе їй підготуватися до вступу в технікум харчової промисловості.

І тоді став народжуватися план про псевдопоїздку в село.

Мама на диво легко згодилася відпустити її.

— Ти вже майже доросла, — тільки й сказала. — Я й так заборгувала перед тобою. Цього року відпустка мені за графіком випадає восени. А там відпочинеш. У тебе буде напружений рік перед закінченням школи.

Правильна мама.

Усе розраховано.

Підла Віта теж усе розрахувала. Чого вона так тремтить? Чого такий важкий наплічник? Ледь переставляє ноги. На вокзалі її чекають Зіна й мама Едика. Куплено квитки і для неї теж.

— Па-па, подруго, до зустрічі, — каже Люда й противно хихотить.

— Я тебе уб’ю, — шепоче Віта. — Колись уб’ю. Може, й скоро.

«Моя дорога схожа на політ метелика до світла», — думку, що з’являється, вона проганяє геть.

Едик перебував десь далеко у Росії. У колонії за Волгою, перед Уралом. Так сказала мовчазна Зіна. Віта ж ішла й шепотіла рядки з його листа:

— Ти сидиш на моїй хмаринці, яка з’являється щодень над колонією. Одна й та сама хмаринка.

Шепотіла і проклинала себе. Як би їй хотілося, щоб раптом на вулиці з’явилася мама. Перетнула дорогу й не пустила у цю поїздку. Мама її ніколи не била. Хіба словами. Докором — легким, спокійним, майже невагомим, який, проте, вдаряв об лице, роз’їдав душу.

7

Олесю вони знайшли біля річки. Стояла і дивилася кудись на другий бік. А далі було — побачивши маму й бабусю, Олеся закричала:

— Не підходьте, бо стрибну. У воду.

— Олесю!

Мама кричала, а бабуся Даздраперма сказала на диво спокійно, аж замороженим голосом:

— Вона не стрибне. Але стій на місці. Не наближаймося.

— Мамо, звідки ти знаєш, що вона не стрибне?

Віталія вимовила і зойкнула. Її докір сполохав сороку на дереві над водою. Пташка знялася й перетворилася в маленьку чорно-білу, трохи видовжену пляму.

Вони стояли на віддалі — троє людей, котрі не знали, що робити. Віталія відчула, як її тіло пронизує біль. Невже укол передчасно перестав діяти?

І тут Олеся гукнула майже весело:

— Я вам дозволяю підійти.

— Капосне дівчисько, — буркотливо сказала бабуся. — Майже твоя копія. Тебе колишньої. Треба ж так вдатися.

— Ой, мамо… Ходімо вже, раз їх величність нам дозволяють.

— Тільки йдемо поволі, — навіщось сказала мама Віталії.

Вони так і зробили — наблизилися тихо, мов справді збиралися порятувати дівчину на березі од фатального стрибка в холодну весняну воду.

«Яка ця весна — я не можу визначити, — раптом подумала Віталія. — Довга чи коротка, холодна чи тепла? Навіщо я дзвонила мамі? Усе зрушилося, і мені зимно. Ой, зимно… Більше за тіло болить душа».

8

Віталія вже кілька днів перебувала в онкодиспансері, у відділенні хімічної терапії. Медичку, медпрацівника, хай не лікаря, а медсестру, але начеб свою колегу, її поселили в палату на двох.

— Ви боїтеся того, що з нами трапиться? — спитала першого ж дня її сусідка.

— А що з нами трапиться?

Сусідка подивилася на Віталію ошелешено.

— Ну, ми ж…

Вона затнулася, боячись вимовити слово «помремо» — зрозуміла Віталія. «Ні», — закричало у неї всередині.

— Ніколи не вимовляйте цього слова, — сказала Віталія. — Вона того чекає від нас.

— Чекає… Вона… Тобто…

— Ця тітка, — сказала Віталія. — Доки не вимовимо… Усе буде добре…

— Ви так вважаєте?

— Авжеж.

Вони подружилися. Софія була звичайною сільською жінкою, але зять її працював в одному з управлінь облдержадміністрації, тож відчувалося особливе ставлення медперсоналу до Софії. Утім, це був один із зятів, бо мала Софія чотири дочки й шестеро синів.

Дочка… Одна з дочок…

Але перш ніж Віталія дізналася про сімейну таємницю, вона перебачила в палаті майже всю Софіїну родину. Приходили й приїжджали — по одному, по двох, а то й цілою сім’єю. Коли нагрянула сім’я старшого сина Петра — він, дружина, аж четверо дітей, на додачу сусідка з дочкою — у Віталії зарябіло в очах од мелькання облич і одягу, залящало у вухах од дитячих слів, звернутих до бабці. Вона сказала, що прогуляється.

— Можна я піду з цьоцею? — спитала раптом Софіїна внучка років п’яти-шести.

— Ти до бабусі прийшла, Настуню, — суворо сказала донька Софії.

— Та хай вже йде, — дозволила Софія й до Віталії: — У неї в дупі вічно шило росте.

Мала взялася за Віталину руку. І тоді вже підстрибнула, мов хотіла піднести руку вище.

— Зараз ми надворі політаємо, — сказала Віталія.

— Хіба ми птасечки?

Мала підвела блакитні оченята, небесні, почула голос Віталія, казала її мама, ні, бабуся, котру вона собі в дитинстві вигадала, бо ж у неї теж мала, мала бути бабуся. Небесні очі зирнули на чужу тьотю, якій так довірилася Настуня, й попросили неба й простору.

— Авжеж, ми пташечки, — сказала Віталія. — Ти ким би хотіла бути, якою пташечкою?

— Не птасечкою, а тьотьою, яка шиє платтячка. — Настуня знову ледь підстрибнула. — І блюзочки, і кохточки, і теї… ну, теї…

«Отакі ми приземлені, — подумала Віталія. — Хоча чого приземлені? Ми присукнені, і блюзочки в нас будуть люксові, а пташечка хай собі літає без платтячка, у неї є пір’я, усе в цьому світі досконало, все передбачено, все розкладено по поличках, світ бабусі Софії ліпший, ніж мій».

Їй зробилося й весело, й сумно водночас. Тримала за маленьку ручку світ суконь і кохточок і чогось не пригаданого Настунею, а небо все одно пригорнуло їх, коли ступили за поріг лікарні, весняне, хоч і холодне. До неба тулився вечір, і сад біля лікарні повнився тінями. Вечір, ні, ще тільки надвечір’я, котре гралося у перші схованки. А тіні в саду схожі на химерні постаті («Тих, кого вже тут нема», — подумала Віталія), прислухалися до шелесту кроків малої дівчинки й жінки, що йшла вже наполовину за обрієм. Жінка ніколи не шила суконь, голку брала до рук тільки за крайньої необхідності, хоча мереживам на полотні її уяви могли б позаздрити найліпші вишивальниці. Одягти таке тіло у сукні, блузочки і сорочки мріяли б найкращі кравчині. Та про тіло знала вона одна, ще кілька чоловіків, котрих вона повикреслювала з свого життя, бачила тепер Олеся і мама, коли тіло ще тільки дозрівало.

Сум огорнув Віталію, боронячись від нього, вона покликала ту пустотливість, що тільки-тільки було оселилася в ній. Не дасть дядькові суму напитися її крові, щось жебонить мале диво, така тепла рука дівчинки, хіба вона винна, що замість неба і пташечки шелестить сукня її уяви…

— Куди ми підемо? — почула Віталія голос Настуні.

«Куди я їду?» — почула Віталія свій голос.

Не голос — думку. Здалеку. І теперішню. Відчула, зловила. Німе запитання прийшло невідомо звідки. З того літнього дня. Вона сиділа біля вікна у поїзді, який віз її разом із Зіною у далеке захмарно-заобрійне приуральське місто. Колонію. Мали їхати втрьох, але, як повідомила Зіна, в останній момент (точніше, за три дні перед поїздкою) прийшов лист від Едика, в якому той сам просив, аби мати не їхала.

— Сам? — не стримала вигуку Віта.

— Так. Він і мене не вельми хоче бачити. Він хоче бачити тебе.

Зіна вимовила це начебто байдуже-іронічно. І в той же час ревниво. Пройде час, і Віта дізнається про підґрунтя цих ревнощів.

Поки що ж вони їхали з Києва до Москви, далі на Саратов і на Приуралля. Віта спочатку вслухалася в мовчанку Зіни, сподіваючись вловити там щось таємниче, безшелесне, але таке, що призначене їй. Про що думає ця мовчунка? Потім вона зраділа, бо про що б говорила із Едиковою сестрою? Балачки про те, про се. Про їх обох і про… Едика. Не хотіла, точніше, боялася дізнатися про Зіниного брата щось нове. Навіщо? Потребувала таємниці, яка б жила і розросталася. Яка б поглинала її саму, забирала у щось незвідане.

Загадковість Едика — як може бути хуліганом, грабіжником людина з такою ніжною, ба, поетичною душею — притягувала і манила. «Щось я не знаю про цей світ», — казала собі Віта. І як закляття: «Я порятую, порятую його».

Вона вбирала світ за вікном потяга — міста і містечка, села й одинокі оселі, що мовби втікали од тих сіл, будинки й людей біля сторожів свого також загадкового життя. Із гнізд злітали лелеки, над обрієм тягнувся невідомо звідки дим. Віті захотілося раптом поселити в цьому світі Зіну. Зіна-лелека і Зіна-берізка, що, беззахисна в своїй самотності, не може наблизитися до потяга. Віта раптом відчула, як їй шкода, чомусь дуже шкода всього цього, що вона бачить — самотньої жінки біля напіврозваленої хатини, бусла, котрий кружляє і чомусь ніяк не може сісти на гніздо, одинокої берізки й трьох схилених вільх, людей у задимленому місті, хлопця, що мовби намагається перегнати поїзда на велосипеді й падає разом із великом, і, здається, обоє щось кричать… І тут Віта розуміє: найбільше їй шкода маму, маму Дазу, котра десь там, у Києві, думає, що донька на канікулах у подруги, маму, яку так підло обдурила.

На щоку Вітину викочується сльозина, одна, друга, Віта плаче, тихо й безшелесно, гасить той плач у собі й ніяк не може загасити.

Їй не хочеться, щоб Зіна помітила цей плач, сльози, крик усередині, що росте й росте й от-от розірве її.

— Тьотю, у вас течуть сльози, — долинає дитячий голосок.

— Що, маленька?

— Чого ви плачете? Вам болить?

— То так, Настуню…

Мала зводить на Віталію очі. Її пальчики гладять руку тітки, котра геть не слухає щебетання дівчинки. Котра чомусь плаче.

— Не плачте, тьотю, дядько лікар вас вилікує, — серйозно каже мала. — І мою бабусю вилікує, бо бабуся обіцяла платтячко пошити і зловити коника.

— Стрибунця? — Віталія приходить остаточно до тями.

— Нє-а… Він не стрибає. Він бігає.

— У вас є лошатко? — здогадалася Віталія.

— У дядька Сашка. Воно дике. Бо всі лошатка даються погладити, а той коник — нє. Він брикається і втікає. — Настуня хихоче.

— А дядько Сашко не може зловити те лошатко?

— Нє-а… Він може, тико я не хочу. Бабуся зловить коника. Вона того має виздоровіти, щоб зловити.

«Ось чого мені не вистачало — цієї розмови, — подумала Віталія. — Цієї розмови саме посеред цього надвечірнього саду. Розмови, що лягає на ці тіні. Милого затіненого лепетання. І логіки, що схожа на брикливе лоша».

Тут Віталія спохопилася — може, й до неї прийшли відвідувачі? Мама чи Олеся. Чи колеги по роботі. Ні, Олеся сказала вранці по телефону (ти не ображаєшся, мамо?), що в неї сьогодні змагання з волейболу. А вона в команді підтримки. Більше того, їхня хлопчача (хлопача, сказала Олеся) команда обрала її своїм талісманом.

— Он як? — Віталія справді здивувалася. — Талісманчик ти наш.

— І ваш, і наш хай буде гараж, — інтонація в голосі Олесі, яка переінакшила слова пісні, видавалася непідробно веселою, навіть пустотливою, такою була раніше, й Віталія зраділа цьому.

Вона справді не хотіла, щоб її шкодували, співчували і натужно заспокоювали, що все буде добре. Як буде, знала сама, й це тільки її знання і знаття. Тільки її.

Правда, вчора Олеся сама здивувала, коли раптом сказала:

— Чому б нашій бабусі не повернутися до Києва? Хай повертається. Я ж не маленька. Чи ти хочеш, щоб і вона провідувала? Це обов’язково?

Віталія проковтнула образу, що йшла з доччиних слів. Тільки подумала: «А вона, виявляється, жорстока, Олеська».

Хотілося навіть промовити вголос ці слова:

— А ти жорстока, доню.

Не вимовила. Нехай. Може, вона помиляється. Олеся ще не визріла, й доброта її не визріла, не доспіла, як рання ягода, як зелена слива, вже округла, трохи видовжена та зелено-молода. Тільки ж як їм далі вестися удвох — Олесі й мамі Дазі? А треба? Питати Олесю не можна. І дорікати не дорікатиме. Тому тільки сказала:

— Ох, Олесю-Олесюню, ти не можеш порозумітися з бабусею?

— Вона надто далека. Навіть тепер. Я намагалася звикнути до неї, та вже швидше відвикаю, — сказала Олеся.

Підходили до лікувального корпусу, коли Віталія подумала: «Це тоді ніхто до мене не прийде, а хто прийде, того не побачу».

У палаті ще бесідували й навіть вечеряли — привезені смаколики займали цілий стіл.

— Повертаю вам ваше чудо, — сказала Віталія.

— Хоч не набридала ця набрида? — поцікавилася Софія.

— Бабусю, я розказала тьоті про наш двір і про дядісашиного коника. Вредного. А тьотя заплакала. Мама казала, що я жалобна, от тьотя й заплакала. І сльозки текли.

«Вона розказувала, а що я чула?»

Запитання Віталії до самої себе перервала Софія:

— Призволяйтеся, призволяйтеся, не сумлівайтеся. Поки їмо — доти й живемо.

Віталія прогнала думку — живі поминки. Огидне слово, огидні слова — геть.

За столом Софія зі сміхом:

— А я їм і назначила, кому провідувати й коли провідувати. Хай спробують тільки не приїжджати. Поки жива — не обізвуся.

Невістка Ліда (моя Лідуся — перед тим Софія):

— Що ви таке, мамо, кажете! І добре все буде, і виздоровите. А хто мені Тоню чи Настуню на весілля вбере?

— Хіба теперка вбирають, як колись? — зітхнула Софія. — Нашуфрають, наскубуть тої матерії, щоб тіло виставити, тико і всього. Али ото кумі Тамарці нагадаїте, що через день неї жду. Побалакаїмо, а їй щось таке розкажу — впаде.

Після шумливих випроваджень гостей Віталія почула, як щось мовби шкребе у двері.

— Хто там? Заходьте, — гукнула.

На порозі стояла Даздраперма. Знічена. Наче сама не своя.

— Що сталося, мамо?

— Вибач, що пізно так, — голос у матері хрипкий, наче заморожений. — Я тільки чогось пішки рішила йти.

— Мало не через усе місто?

— Ну, не знаю, чого так.

— Як це на тебе не схоже…

Віталія прикусила язика, щоб не сказати: «Таку правильну». Подумала: «Щось таки сталося?»

Сталося, бо мати спитала жалібно:

— У тебе була Олеся?

— Ні. Вона ж мала бути на волейболі.

— А мені нічого не сказала… Я ждала — вона відразу після школи до тебе поїхала. Ждала-ждала, а тоді пішла. Думала, може, дорогою стріну, на вашій вулиці.

— Ой, мамо…

Віталія запросила матір присісти на своє ліжко. І бажала одного — щоб довше не верталася Софія. Хоч не мала чого сказати. Зникли слова — й образи, й приязні, що стали було з’являтися (вертатися?) за ці дні.

Подумала: «Сидітимемо, як двоє мовчунів. Але чим я тоді ліпша за Олесю? Капосне дівчисько з її волейболом. Талісман, бач, вона. Олеська!»

Дорікала доньці, а знала, що собі. За літа, що кудись поділися і не вернеш. За впертість і довголітнє мовчання обох, яке триває, і вона не знає, як його розрубати. За все, що було й не збулося. За втрачений світ у роках їхнього роз’єднання. За те, що було так, як не мало бути. Але як — мало?

9

Як не хотіла Віта відтягти час, а потяг — третій за ліком, яким їхали із Зіною, — прибув у те чуже місто вчасно. У потягу Віта була навіть вдячна Зіні за її мовчання — і, головне, вдячна не тому, що мала можливість думати, згадувати, фантазувати, хай і каратися за те, що вчинила, думати, думати, думати, дивлячись у вікно, а тому, що боялася: Едикова сестра у розмові проговориться, куди вони їдуть. І те почують. Обійшлося. Майже обійшлося. За дорогу Зіна лише раз у відповідь на запитання чергової попутниці, сусідки по лавці у плацкартному вагоні: «И куда вы едете?» буркнула:

— У тюрму до брата.

Опасиста, щедро наквацяна жінка так, що, здавалося, червоний рот закривав усе обличчя і підсвічував піввагона, подивилася на Зіну, потім на Віту пронизливо і зневажливо:

— Вот как? Понятненько…

Вона притулила до себе сумку — мабуть, злякалася, що й ці двоє злочинці-крадії, грабіжники абощо. Віта зіщулилася, мимоволі втягла голову в плечі й такою зіщуленою, з бажанням взагалі зробитися непомітною, розчинитися — в повітрі, людській масі, в самій собі — їхала далі, а потім зійшла на перон похмурого, добряче обдертого вокзалу. Здалося — тут, у цьому місті, місті ув’язнення Едика, злочинця Еміра, всі знають, хто вони й чого приїхали. На привокзальній площі нестримно захотілося пити, й вона сказала про це Зіні. Почула байдуже:

— То пий, я не хочу.

У кіоску, де продавали ту воду, Віта випила цілих дві склянки холодної води з яблучним сиропом. Стало терпко й зимно. І захотілося одного — швидше відбути повинність. Хоче вона побачити Едика? Ні? То чого приїхала? Боїться?

Раптом Віта подумала, що боїться слів, привезених з собою. Слів із його дивних листів. Може, рвучкий холодний вітер, що залетів на площу, забере і слова, витрусить її пам’ять і щось більше за пам’ять, більше за цю площу, висотний будинок на ній, навіть за хмари й небо…

«Нехай, — подумала Віта. — Я полічу години й хвилини, котрі ще лишилися. А він зовсім не мій, мої тільки ці листи й ці слова, я їх не віддам ніякому вітрові».

Стало легше. Віта несла торбинку, в якій окрім її речей, перевдягачки, лежав подарунок для Едика — томик поезій Сосюри. Людина, котра писала такі поетичні листи, мусила любити поезію Сосюри, яку любила Віта. Усю, окрім останньої строфи вірша, який закінчувався недобре й незрозуміло:

Ти не любила… Час останній…

Який же біль, який же біль!..

Та за ілюзію кохання

навіки вдячний я тобі.

Ілюзії кохання не могло бути, вважала Віта, кохання або є, або його немає. Той, хто вважав інакше, був недоброю й нещирою людиною. Поет Володимир Сосюра не міг таким бути, а якщо такою була його кохана, та, якій він присвятив вірша, то її варто засудити. Вона не гідна Поета. Бідного Поета, котрий ще й вдячний негідниці.

А ще Віта знала таємницю Сосюри, від якої хололо в грудях. Її улюблений поет був прихованим контрреволюціонером і антирадянщиком. Словесним диверсантом.

Віта прочитала в одному його вірші:

Сумні акації цвітуть —

Така вже їх солодка звичка.

І місяць розливає ртуть

на карі очі більшовички.

Їй спочатку дуже сподобалися ці слова. Вона аж повторила вголос:

І місяць розливає ртуть

на карі очі більшовички.

Гарно, як гарно, трохи таємничо й поетично. Образно.

Потім уявила цю картину й жахнулася. Віта давно вирішила для себе, ким буде в житті по закінченні школи. Авжеж, тільки лікарем. Якщо мама не змогла, бо присвятила їй своє життя, то вона мусить втілити, здійснити мамину мрію. Своїм життям і тим добром, яке нестиме замість мами, в образі мами, людям.

Вона вже кілька років, з сьомого класу, готувалася до вступу в медичний інститут. Знала, що треба здавати екзамени з математики, біології й хімії. Ага, ще буде писати твір. Ну, математику й біологію вона знала, з ними проблем не буде. Твори теж любила писати, особливо на так звані вільні теми. «Ким я буду, як виросту», «Як я уявлю майбутнє — своє і країни», «Ми народ, що в космос летить», «У щастя людського два рівних є крила». І тому подібне. Напише. І по творах класиків, чи кого там, напише. А от хімію Віта не дуже любила, колби й реторти наводили нудьгу й деякий острах. Жив страх при дослідах щось не так, не в тих пропорціях змішати, від того й хімічні формули запам’ятовувалися з натугою. Але вона знала, що треба. Треба знати. Як каже мама Даза, наполегливо засвоювати. І Віта засвоювала. І знала, що ртуть — небезпечний, отруйний, хоч і необхідний для деяких приладів (термометр, наприклад) рідкий метал. А особливо небезпечні випари ртуті. Вони можуть паралізувати дихання, отруїти мозок.

І ось — місяць розливає ртуть на карі очі більшовички. Тобто місяць, сама природа роблять чи хочуть зробити бідній, щасливій, закоханій дівчині-більшовичці зло. Отруїти, позбавити очей, зору, щоб вона осліпла, а може, й померла в страшних муках. Який жах! Які жахливі слова і жахливий, підступний, підлий поет. Поет, котрого до цього часу любила!

Віта хотіла викинути, ні, краще порвати цю страшну книжку. І раптом, коли вже занесла руку, відклала. Відчула: не зможе цього зробити. Нехай ніхто про те не знає, про що здогадалася вона. Інакше поета посадили б до в’язниці, судили найсправедливішим у світі радянським судом. До того ж… Мусила собі признатися — їй і лячно, і тремтливо, але й гордісно розділяти з поетом його жахливу, страшну таємницю. Таємницю, яка належала, виявляється, тільки їм двом.

Цієї зими вона несподівано дізналася, що помер видатний український радянський поет Володимир Сосюра. Першою думкою Віти була — він не витримав тягаря своєї таємниці, того, про що знали тільки він і вона, Віта, й щось собі заподіяв. Може, отруївся тою ж ртуттю. Розбив термометра, вдихав запах ртуті й помирав у страшних конвульсіях. Бідний поет сам себе покарав. Віта шморгнула носом. Щемкий жаль огорнув її душу.

Потім сумну новину передавали ще раз і диктор замогильним голосом сказав:

— Похорон Володимира Миколайовича Сосюри відбудеться завтра на Байковому кладовищі.

Віта тієї ночі прокидалася кілька разів. Тьмяно блимав ліхтар за вікном. Ліхтар, який замість місяця розливав ртуть на її очі, хай не карі, а світло-сірі. Очі сліпли й знову розплющувалися. А може, він розливає ртуть на мамині очі в сусідній меншій, маленькій кімнаті? Піти, подивитися, розбудити маму? Ні, мама добра, вона не може нести покару за доньку.

Уранці Віта вже знала: мусить, повинна, зобов’язана піти на похорон таємничо-жахливого (але ж і зворушливо-ніжного) поета. Її Поета.

Вона втекла зі школи після другого уроку. З трьома пересадками, розпитавши у кондукторів, дісталася з портфеликом в руках до вулиці, яка вела на Байкове кладовище.

Біля воріт тупцяли, утрамбовуючи чобітьми й черевиками сніг, міліціонер і двоє цивільних. Спитали, куди вона йде. Дуетом по півречення: «Куди ви…» і другий: «…ти йдеш, дівчинко…» Ні, «ты идешь, девочка», — втім, російською й українською.

— Я приїхала на похорон Сосюри, — сказала Віта і далі жалібно: — Видатного українського радянського поета…

Злякалася, бо на мить здалося: її таємницю, як і Сосюрину, ці двоє у сірих пальтах розгадали — і продекламувала:

— Коли потяг у даль загуркоче…

Коли…

І затнулася, бо геть забула слова. Як же там далі? Треба щось революційніше, полум’яніше.

І вона задекламувала несподівано хрипким голосом, що зірвався на тонюсінький дівочий фальцет:

— На майдані коло церкви

Революція іде.

Хай чабан…

І з жахом знов спинилася, забурмотіла:

— Ой… Пробачте, це Тичина… Тичина… Павло Григорович… Зараз я… Я пригадаю… Володимир… Миколайович… Сосюра…

Вона затнулася, тоді підвела очі й випалила в обличчя молодшому з тих двох у сірих пальтах (міліціонер чогось відійшов убік):

— Я комсомолець — стріляй!

— Бачу, знаєш творчість Сосюри, — посміхнувся, але якось мовби насмішливо, жовчно (чи так здалося) другий, доволі відразливий чоловік у сірому пальті.

— Я… Бій одлунав, жовто-сині знамена… Затріпотіли на станції знов… Я справді знаю вірші Сосюри…

— Вірю… Тільки похорон буде о чотирнадцятій годині… Доведеться почекати… Ти з якої школи?

— Я? — І тут Віта несподівано для себе збрехала, бо… Бо злякалася ще більше: — З двадцять сьомої.

— Ну-ну… Жди, якщо хочеш…

І Віта ждала цілих три години. День видався морозний, сипав тихий, але густий лапатий сніг, то переставав, то знову починав іти, мовби теж не міг ніяк дочекатися похоронної процесії. Віта геть замерзла, тупцювала, як перед тим ті троє, на місці й вздовж огорожі, і ноги в теплих черевичках геть мерзли, і заповзав мороз у рукавички, щипав за щоки.

Людей коло брами побільшало — приїхали у чорній машині (ой, воронок, пригадала Віта чуте в дворі слово), вистрибнули на сніг міліціонери. Після команди «рассредоточиться» частина пішла всередину, а частина стала обіч входу. Додалося й сірих чоловіків у сірих пальтах. Віта навіть подумала: мо’, міліція й ці сіро-пальтяні будуть хапати тих, хто знає крамольні вірші?.. А ще ж кажуть, так вчителька Тамара Гнатівна казала якось, Сосюра писав, що треба любити Україну. Якось не по-правильному любити…

Та Віта, хоч і пройшла вздовж ажурної огорожі, вернулася назад. Мусила вернутися. Цікавість, що ж трапиться далі, переважила страх.

І вона таки дочекалася. Дивилася на людей, що підходили й підходили до цвинтаря, просто підходили з журними обличчями. Потім на солідних і простіших учасників прибулої похоронної процесії. Разом з усіма зайшла всередину. Лише на коротку хвилину, коли зняли труну з машини, щоб нести далі, побачила лице свого Поета. Спокійне, загострене, воно попливло над людськими головами. І на мить здалося: Поет загадково посміхнувся.

Віта здригнулася, поспішно відвела очі. Жалібна мелодія краяла серце. Потім на траурному мітингу до неї доносилися ледь чутні слова. Тільки одного разу наприкінці (мабуть, колючий вітер подув у бік, де стояла) почула виразно, хоч і дуже тихо:

— Холодно, ой, холодно буде тобі, Поете, тут лежати…

Віта стала навшпиньки, на чиєсь плече сперлася — обличчя того, хто говорив, здалося знайомим. Якесь наче не українське, татарське, монгольське чи що. І раптом пригадала. Вона ж його бачила в шкільному підручнику з української літератури. Тепер наче зійшов з того підручника, з фотографії. Теж поет. Андрій… Андрій Малишко. Андрій Самійлович Малишко, он хто промовляє.

Едик мусив полюбити Сосюру. Тепер поетова таємниця лежала разом з ним, вже не таким ніжним, таким тривожним, у могилі, а своєї, свого відкриття Віта нізащо не видасть. Нікому, навіть мамі. Може… Може, колись… Едикові. Едикові? Дивно, що подумала про нього… Що могла довірити свою таємницю.

А ще Віта привезла інший, саме йому, подарунок. Крадькома на зекономлені гроші купила картату (бачила, він такі любить) сорочку. Зіна проте сказала, що її не пропустять, заберуть під час шмону.

— Шмону?

— Ну, обдивлятися, обшукувати будуть. Їм, зекам, не можна таку одежу носити. Хоч і носять.

— То як же… Не брати?

— Бери. Є надійний спосіб. Як приїдемо, одягнеш на себе. Під плаття. Може, й пронесеш. Попробуй. Не розстріляють. А Едик буде радий.

І вранці, при під’їзді до міста, в туалеті Віта одягла ту сорочку. На голе тіло, замість комбінашки, як радила Зіна. Подумала, затривожилася: як і де скидати буде, роздягатися. Невже в бараку, чи як там називають, де вони живуть? Ні-ні… Але… Ні… Та чого везла?

Йшла й тремтіла. Їхали, а вона тремтіла. І від того, що несла на собі потаємну сорочку, яка призначалася Едикові, дорослому дядькові, котрий був для неї ніким. І від передчуття самої зустрічі. Ряди зеків у чорних і смугастих робах (бачила такі в кіно, правда, не нашому) десь там вже вишикувалися й очікують, що вони (вона!) пройдуть через той страшний стрій. Чула насмішкуваті, образливі вигуки. Регіт, що розрізував її навпіл.

Усе, однак, виявилося набагато прозаїчнішим і спокійнішим. При вході до колонії, який називався контрольно-пропускним пунктом, їх перепинив спершу солдат, а потім чоловік з двома зірочками на кожному з погонів. Завів у бокову кімнату. Попросив назватися, хто вони й до кого приїхали. Перевірив Зінин і Вітин паспорти (Зіна попросила Віту захопити її паспорт, який два місяці тому отримала, з собою). Спитав:

— Ви сестра, а ви…

Кивок у бік Віти. «Я ніхто, — думає Віта. — Я просто…»

— Вона двоюрідна сестра, — поспішно сказала Зіна.

— Вот как… К двоюродному брату… Ладно…

Лейтенант звелів відкрити Вітин наплічник й чемоданчик, який привезла Зіна. Оглянув, а тоді наказав солдатові:

— Проведи в комнату свиданий.

Пройшли подвір’ям, а тоді доріжкою з колючим дротом по боках до продовгуватого будиночка. Там, проходячи коридорчиком, солдат відчинив одні з дверей.

— Натах, твои клиенты. На свиданку.

Коли завів у невеличку кімнату, де стояли стіл і дві грубі лавки, вийшов, а на зміну йому зайшла невисокого росту міцна невродлива жінка. Хоча, глянувши на неї, Віта подумала, що вона швидше потворно-вродлива. Дивно… Жінка у формі з личками на погонах звеліла підняти руки. Вона провела короткими грубими пальцями по тілу спершу Зіни, а потім Віти, яка знову задрижала, тепер мов осиковий лист.

— Не боись, девочка-припевочка, — сказала сержант Наталія. — Тетя добрая, как драная кошка, — і тоді чомусь до Зіни: — Чувствую что-то под одеждой… У вас обоих, наверное. Ну? Как? Признавайтесь сразу. Или будем искать?

— У мене нічого, — сказала Зіна. — А в неї… є…

— Сколько предметов?

— Один. Сорочка… Рубашка..

Зіна полізла до кишені, дістала папірця — двадцять п’ять рублів, помітила Віта.

— Точно один предмет?

— Присяй-бо…

Зіна перехрестилася, а сержант Наталія посміхнулася.

— Хохлушки, что ли?

— З Києва ми, — запобігливо, хоч і похмуро відказала Зіна.

— Понятненько… Как там у вас? Небось тепло и сытно?

— Та щоб… Не дуже…

— Лады… Таксу знаете, видать, не впервой.

І вже у дверях упівоберта голови повідомила, що засудженому Грищенку за неналежне дотримання правил розпорядку колонії дозволено лише короткотермінове побачення з найближчими родичами тривалістю до двох годин.

— Я знаю, — сказала Зіна.

— Тогда наслаждайтесь свиданкой. Счас приведут вашего красавца.

Щось особливе було в її інтонації при останніх словах. Щось особливе… Навіть надто особливе…

Едик увійшов хвилин через п’ятнадцять-двадцять.

10

«Зараз прилетять тисяча голубів, але й виповзуть сто змій», — зненацька подумала Віталія-Віта-Вітуся.

Хтось підказав за її спиною цю думку. Невже вона стосувалася Едика, що от-от мав з’явитися? Чи її розбурханої, розтривоженої, розкиданої невідомо в які куточки душі… І уяви, що за ці дні зазнавала польотів і приземлень, сягаючи блакитної висі й боляче вдаряючись об тверду землю.

Десятки разів уявляла цю зустріч. Боялася й уявляла. Знов і знов. Прикликаючи уяву, як щось вкрай необхідне для химер і реальної картини. Намагалася вгадати, що скаже, та слова кудись ховалися, втікали й вона чула голос: «Так не буде».

Порожня (вони двоє тут тимчасові й перелякані гості) кімната із заґратованими віконцями і грубими меблями почала стискуватись, роблячись неможливою для людського перебування, тим більше — зустрічі.

«Я зараз закричу», — подумала Віта й зіщулилася.

Чому знову мовчить Зіна? Скільки можна мовчати?

А Едик зайшов рвучко, наче ввірвався потужний вихор.

— Ну, здрастуйте, сестрички, — гукнув дуже навіть весело, наче й не був в’язнем. — Лисички-сестрички мої.

Обняв і поцілував — рвучко, мов знав, що відберуть, — спочатку сестру. А потім обережно, наче й доторкнутися боявся, — Віту. Але тут же притиснув міцно, аж у Віти запаморочилось у голові й ледь хруснули кістки. Віта почула його шепіт:

— Боже, як ти здорово пахнеш, мала. Півжиття прожив, щоб почути…

Віта спалахнула, вистрибнуло з грудей серце — вже не спіймати, й несподівано, задихаючись, прошептала:

— Я ж приїхала.

— Бо я чекав, — він засміявся, відірвався нарешті й сказав: — Ну, розказуйте й показуйте. Бо час-часок цокає й краде наші хвилиночки. А дядько солдат стрілки, казав, не переведе.

Від нього лишився з Вітою легкий запах чоловічого поту, начеб трохи підсмаленого волосся й чогось схожого на кору чи деревну стружку. Усе це трималося на струмені потужного тепла.

«Так пахне чоловік, — подумала Віта. — Чоловік, якого ти боялася. І боїшся. Чи вже ні?»

Сіли за стіл. Зіна дістала закручену в банці тушонку, а в другій — домашню ковбасу, банки з полуницями й малосольними огірками, яблука й білий хліб, що вже засох за дорогу, часник. Едик схопив посудину з ковбасою, стукнув об ріг стола, засміявся:

— Чорт, міцно закрутили.

Відчинив двері, гукнув:

— Служивий, ножа принеси. Не бойся, банку открыть.

Той щось відказав у відповідь, тоді Едик:

— Да ты меня знаєш, я на дурку не пойду. Тем более при таких гостях.

Солдат таки приніс ножа. Едик відкрив банки з ковбасою й огірками й, відірвавши шматок черствого хліба, взявся жадібно, хоч якось водночас і весело їсти.

Та, відкусивши раз і вдруге, сказав:

— Душно щось стало.

Розстібнув робу, під якою нічого не було. Зіну раптом прорвало й вона стала розказувати, як почуваються мати, батько, сестра й брат. Щось про клопоти з дачею й невдячність брата. Віта слухала й не слухала. Слова кудись відлітали, зникали за ґратами вікна, розчинялися в склі. Віта дивилася на чоловіка, що їсть, на його широкі волохаті груди, на химерне незрозуміле татуювання над лівим соском, й дивний спокій, впереміш зі страхом і захопленням, все потужніше огортав її єство.

«Це я, — раптом подумала Віта. — Я, яка вже належу йому. Кожній з цих волосинок».

Їй стало соромно, пашіли щоки, потекли цівки над грудьми (мої груденята, не раз казала собі Віта), під сорочкою, що зігрівала її тіло, але призначалася йому.

А потім Зіна нагадала про цю сорочку:

— Вона привезла тобі найдорожчий подарунок.

— Так, — сказав Едик. — Вона і є найдорожчим подарунком. Правда, мала?

— Ну, у мене тут…

Віта засоромлено ткнула в себе пальцем.

— Відвернись, — звеліла Зіна. — Хай дістане.

Він відвернувся, Віта стягла плаття, тоді сорочку. Але коли лишилася голою до пояса, побачила, що Едик все ж впівока дивиться на неї. Знову спалахнула, але… не розсердилася. Тільки зробилося душно-душно, ще душніше, ніж до цього. Як у Києві, коли від’їжджали. І пересохло враз у роті.

Поспішно стала натягати плаття. А коли натягла, побачила, що він притулив сорочку до обличчя, цілує її й жадібно вдихає запахи. Запах її тіла? Ой-ой-ой…

— Я прожив свою другу половину, — сказав, коли відірвався.

Потім Віта дістала томик Сосюри, почула стримане:

— Спасибі. Згодиться.

І тут Віта сказала, що пам’ятає його листи, що вивчила їх напам’ять.

— Справді? Можеш прочитати?

Віта взялася читати. Вона читала мовби чужим голосом, а в голосі росло здивування й дивними, ніжними, поетичними словами, й тим, що стало виростати з словами, за звуками, що почали ставати мелодією. Нечутною, але такою, що існувала. Уже існувала. Уже звучала. Враз Віта збагнула: слова і є мелодією. Те, що в словах чи за ними. Те, що в ній самій зараз.

— Ну ти даєш, мала, — почула вона. — Такий кайф. Ніби й не я писав.

Едик попросив розказати, як закінчила навчання. Віта розповіла. Сказала, що, повернувшись до Києва, поїде до подруги в село відпочивати.

— Он як? Ну, відпочивай, набирайся сили. Тобі ж школу кінчати.

— Телепню, — сказала Зіна. — Віта заради тебе вперше в житті обдурила маму. Цінуй.

— А я й ціную, — він посміхнувся. — Колись нагороджу. Дайте тільки вирватися звідси. Хай мала тільки дождеться. І все буде, як у кіно. До щастя на паровозі поїдемо.

Тут він спохопився:

— Ти що, Зін, не привезла? А то сухе їдло дерти горло начинає.

— Чого ж нє…

Зіна полізла під спідницю і дістала (знов спалахнули Вітині щоки) невеличкий бурдюк.

— Тут літра, — сказала. — Більше боялася.

Едик узяв бурдюк, витягнув ледве помітного корка, відпив.

— Клас. Мій любимий первачок на корені. Покайфуємо з корешами.

І до сестри:

— Та лахудра, Наташка, не знайшла? Чи відкупилася?

— Та, певне, відчула, як обмацувала. — Зіна бридливо скривилася. — Зразу натякнула. Я їй і дала четвертак.

— Сука, — різонув Едик. — У нас неї каптьорочною бл… називають. Мало не щоночі в бараку ночує, шваль. Навіть, як не чергує, й то приходить. Могла й десяткою обійтися.

— Ну так і сорочку ж защитала. Я сама призналася, щоб утішити.

У сусідній кімнаті, де, очевидно, теж проходило побачення й звідки чулися голоси, раптом вони переросли в крик — чоловічий, затим жіночий, удари. Явно кликали на допомогу. У коридорі загупали кроки, знову крик — виразніший — мабуть, відчинено двері.

— Сопляк, уб’ю, на…

І ще брудніша лайка. Голос:

— Иди, иди, счас свое получишь.

Потім глухий удар, зойк, жіночий крик навздогін.

— Наташка, мабуть, лупонула, — сказав Едик. — Да-ак, придурків тут хватає. До Костолома жінка вроді приїхала… Зірвався… Да ну його… Давайте про своє балакати. Кажи, мала.

— А що казати?

— Просто кажи. Щоб я чув твій голос. Щоб на рік вистачило.

Віта взялася розказувати, як змінюється їхній мікрорайон. Чим далі вони розмовляли, чим більше вдивлялася Віта в Едика, тим більше дивувалася. Вона боялася побачити зломленого і змарнілого, а він виглядав змужнілим, взагалі мовби новим, певним у собі, з гумором, таким, що начеб нічого не втратив, а навпаки — набув. Набув що? Чого? Упевненості, самовпевненості? Нахабності? Нахабності, що просвічується у всій поставі, а вона…

Віта відчувала, як її бентежить і тривожить цей чоловік, як росте її захват, захоплення ним. Навіщо? Чому? Чи розкаюється він?

І раптом подумала: «А то його справа, не моя. Не моя». Вона щось ніби скинула з пліч. З душі. Тривога стала начеб летючою, пташкою, що кудись полетіла й не вернеться. То вона знає напевне. Чи так хоче? Віта злякалася й намагалася прогнати цей новий страх.

«Страше, лети від хати», — почула чи згадала десь прочитане.

Наче полегшало і стало тепло, як ставало колись, коли пригорталася до мами Дази.

Час відраховував хвилини побачення справді безжалісно. І настав момент, коли Едик попросив:

— Залиш нас на п’яток мінут, сестричко. Тре з малою парою слів перекинутися.

Зіна поцілувала брата, сказала, що передасть усім від нього вітання, й вийшла.

Віта мимоволі зіщулилася. Що він робитиме? Робитиме з нею… Невже… спробує… зґвалтувати…

— Не бійся, мала, — голос Едика хрипкий. — Не чіпатиму тебе, як, може, подумала. Дочекаєшся мене, правда? Півтора року лишилося.

— Я… чекатиму, — видихнула Віта.

— От і ладок. А тепер…

Після невеликої паузи він сказав:

— Не дивуйся, що почуєш. Хочу, щоб ти наостанок ще один подарунок лишила. Який тут мене зігріватиме.

І після ще одної нетривкої паузи:

— Залиш мені свої трусики.

— Щ-що…

— Я прошу лишити трусики.

— Що? — Віта не вірила почутому.

— На згадку… На теплу згадку… Залиш…

— Але я… Як ви… Як ти смієш! Нізащо!

«Я щось чула про… Як це називається?»

Якесь дивне чуже слово вертілося у Віти в голові. Не могла згадати. Зрештою, вона може відкупитися. У рюкзаку є змінні труси, якщо вже він… Якщо… Бо що він може зробити, цей зек… Вона нагнулася до наплічника.

— Ні, залиш мені ті, що на тобі. Ну? Зніми швидко, бо зараз зайдуть. Я відвернуся. Я тебе дуже прошу.

Він справді відвернувся. Віта спробувала шарпнутися до дверей. Едуард відчув її рух, простягнув руку, яка перепинила шлях. Могла її обминути, спробувати обійти, рвонутися, закричати, але спинилася. Розуміла: тоді все буде по-інакшому. Але де буде він і де вона?.. Її наче торкнувся темний, але сильний вихор. Підхопив на мить і опустив на підлогу. Неслухняними пальцями Віта зняла трусики, тремтячи, як у пропасниці, простягла чоловікові, якого перед тим підняла так високо в своїй уяві. А тепер? Куди він падає і куди впала вона? Чи він такий нещасний? Він… нещасний?

— Дякую, мила, — сказав він (не «мала», а «мила») і притулив її найінтимніший одяг до губ. — Ходімо.

Квапливо засунув здобуте під робу, розчинив двері й гукнув:

— Солдат! Ми уже!

Тоді похитав чомусь головою, схопив однією рукою сумку з продуктами, а другою рукою Віту за кисть руки.

— Ходімо! Не опирайся!

Віта йшла між рядами колючого дроту й здавалася собі геть роздягнутою. Наче на ній зовсім нічого не було. Геть нічого. І це бачив і солдат, котрий повів Едика-Еміра, і бачить другий, який супроводжує її із Зіною, підступною, як і брат. І бачить лахудра Натаха, яка ночує в зеківському бараку, а тепер іронічно дивиться їм услід. А потім це побачить колона зеків, котру зустрінуть за ворітьми колонії.

— Какиє тьолочки-метьолочки, — гукнуть не до них, до неї.

— Молодая тьолка, а та уже коровушка. Пойдем пастись? Га-га-га!

Ще якісь брудні слова. Регіт. Віта от-от зомліє. Зіна хапає її за руку. Тримає міцно-міцно. Так, що, здається, от-от хрусне кістка.

— Отставить, — крик. — Шестой отряд, не сметь. Это советская девочка.

— Совдєвка, улю-лю-лю, — кричить котрийсь із зеків, збуджуючи нову хвилю реготу.

Проте дорогою до вокзалу Віта поступово заспокоюється. На неї накочується густа гаряча хвиля. Але не сорому і злості. Чогось зовсім іншого, чому немає назви.

І немає ціни? Чи вона є? А він же навіть не поцілував на прощання…

11

Даздраперма вернулася додому, в квартиру дочки, а Олесі все ще не було. Не відала, що й робити, а Віталію не хотіла тривожити. Лишилося хіба чекати, а чекати вона не любила.

Колись сказала колезі по роботі:

— Покажи мені, хто любить чекати, і я кину в нього каменем.

Ні, не любила — хотілося підігнати час, коли стояла в черзі, а черг було багато: в гастрономах, промтоварних магазинах, в аптеках — скрізь були черги. Не любила чекати, коли виздоровіє Віта, яка хворіла в дитинстві часто, аж занадто часто. Не любила чекати звістки од когось, коли знала, що звістка має надійти, а її не було. Не любила чекати, коли… коли чекала, що от-от повернеться з безвісти донька, а вона не поверталася. Не поверталася так довго, що здавалося — вона зіпхнула чекання, а може, й саму можливість повернення в безодню.

Раптом вона подумала: «І все ж я любила чекати. Любила».

Любила? Господи, як це було давно! Як давно. Густий туман сірою волохатою ковдрою покрив той час. Ковдра ставала важкою, мов камінь, залізною. Її не підняти. Та останнім часом, ні, не останнім, а давно вже, давно вона стала згадувати той солодкий і гіркий час. Солодкий, бо солодкою до знемоги була згадка. Гіркий, бо домішувалося те, що трапилося потім, хтось наче приходив і сипав у напій спогадів сіль чи гірчицю. А може, і те і друге разом. І вона мусила той напій пити, випивати до дна.

А в солодкому спогаді вона, маленька Дазочка, чекала тата. Його повернення з роботи. Найкращого, найрозумнішого, найсильнішого, найдужішого у світі тата. Який, ледь ступивши за поріг їхньої оселі, візьме її на руки, притисне до трохи колючої щоки й підкине високо-високо. Тертя об щоку й підкидання ставало їхнім своєрідним ритуалом вечірніх зустрічей, але яким приємним, радісним, ба, солодко-хвилюючим був цей ритуал. Тато часто затримувався на роботі допізна, й тоді Дазочка не могла заснути, бо як заснути без підкидання? Мама Рита сердилася і ревнувала доньку й чоловіка до цих зустрічей. Наказувала заснути, й тоді Даза називала подумки маму Риту, Маргариту, мамою Маргаринкою й крадькома під ковдрою показувала їй язика. Тоді тільки-но з’явився цей продукт, Даза пам’ятає плакат, який переконував, що радянський маргарин кращий за масло буржуїв, за масло взагалі. Маму Риту, Маргаринку, Маргаритку, квітку Маргаритку, як її називає тато Роман, Даза також любила. Дуже-дуже. Але хай не заважає чекати тата, не перешкоджає її такому солодкому чеканню. Солодшому за цукор, який виробляв тато. Бо тато був директором цукрового заводу в місті з також дуже солодкою назвою Ізюм. Потім його перевели до Харкова, він став начальником управління всієї солодкої промисловості (так називала Даза). А потім разом з усім наркоматом[2], усім урядом переїхали до нової столиці — Києва, де тато отримав нове підвищення й нову посаду — заступника наркома харчової промисловості. Роботи ще побільшало, а часу поменшало, та незмінним лишався ритуал. Тато ріс на роботі, росла й донька, ритуал лишався. Правда, тепер тато вже не підкидав, а підносив на руках — її сильний, найкращий у світі тато. Ще Даза, стомлена чеканням, могла загратися, пізніше — зачитатися, тоді тато, коли заходив до квартири, питав: «А де мій м’ячик?» Даза вибігала й удавано-сердито казала, що ніякий вона не м’ячик.

— М’ячик-підкидунчик, — сміявся тато.

— Не підкидунчик, а пустунчик, — вставляла слово мама.

Якось тато з Дазою на піднятих високо руках і притуленою до нього мамою Ритою сказав, що їм не вистачає такої фотографії, що мусять зробити.

Але роботи більшало, часу меншало, обличчя в тата осувалося і сіріло, не завше й був тепер веселим, коли вертався додому. Як почав сам, бо пізно, вечеряти. Даза чула крізь двері, який став тривожний час, вороги-шкідники лізуть з усіх щілин.

— Хто б міг подумати, що Віктор така сволота, — якось почула Даза. — Сипати бите скло в цукор! Сволота! Стріляти таких мало. Запхнути б йому те скло в горлянку.

Сердито брязнула об тарілку кинута виделка. Тихо зойкнула мама.

— Дай-но графинчик, — почула Даза. — Може, полегшає.

Віктор? Який Віктор? Дядько Вітя, котрий приїздив з обласного міста над Дніпром і смішно робив доньці друга пальцями «козу», а потім урочисто вручав великого, величезного цукерка, зробленого спеціально для Дазочки-приказочки.

— При… при… при… Ось зараз ще щось згадаю…

— Я не приказочка, — більше вдавано супилася Дазочка.

— Тоді прислівочка, — сміявся дядько Віктор. — Із словом, солодшим за цукерку.

— І не прислівочка.

— Тоді сливочка — гарна дівочка, вишня-абрикосочка, на траві — маленька росочка.

— Ну вас…

— Тоді ким тебе назвати, Кізочкою?

— Ні. Ос…

— Осою. Кусючою осою?

— Осликом. От!

Дазі вже зовсім не хочеться сердитися. Гніватися. Супитися.

Дядько Віктор був богатирем зі казки, як і тато. Червоним богатирем, сильнішим за всіх Котигорошків і, тим більше, Гориничів.

Дядько Віктор — ворог, який сипав скло у цукор? Даза уявила це, уявила, як мама сипле такий страшний цукор їй у чай, скрикнула, затулила личко руками й заплакала. На долоньки рясно потекли сльози.

— Дазочко, що з тобою?

То мама відчиняє двері до її кімнати.

Даза теперішня чує, як тихо відчиняються вхідні двері, які вона не зачинила на замок, бо боялася, що засне й не почує дзвінка. Або стукоту в двері, якщо відключать електрику. Її страхи, що з віком стали рости. Хоч зараз нізащо б не заснула. Але боялася.

Прийшла Олеся.

— Привіт, бабульок, — каже вона незвично весело.

Такою внучку Даздраперма ще не бачила.

— Де ти була? Ти знаєш, котра година?

— Здається, півдванадцятої твого хвилювання.

У Олесі голос аж надто безжурний. І раптом, глянувши на внучку, бабуся розуміє, чому. І вся холоне.

— Ти… Ти пила?

— Трішки. Вина. Ми виграли. Ну й відзначили.

— Лесю…

Даза не знає, що сказати. Десь всередині її тіла народжувалися конвульсії. Так уже було, коли вона хвилювалася. Дрижала вся середина. Почало нудити. Може, це передвісник епілепсії? Але хіба епілепсія може вперше прийти у її віці?

Олеся оминула бабусю, стала у дверях, що вели до кімнати. Єдиної кімнати. До Дази прилетіла пісня, слова з пісні: «Де ж ми будемо ночувати?»

У пісні, здається, сон питав у дрімоти. Але спати їй цього вечора не хотілося. Хотілося піти світ за очі. «А не можна», — сказала собі.

— Ну, повчи мене. — Олеся стояла, взявши руки в боки. — Дорікай. Нагадай, скільки мені років. Чи нагадати тобі, бо ти ж, мабуть, ще не запам’ятала… Бо ти… Ти…

— Якби я приїхала не тиждень тому, — сказала Даза, — я б тебе… тобі…

— Дала ляпаса? Побила б паском? Поставила на коліна на гречку?

— Лягай спати. Я тебе не перевиховаю. Принаймні сьогодні.

— Чому ж ні? Гадаєш, я не знаю, чому мама покликала тебе? Звикати! Ха-ха — звикати! Звикайся. Бо мама, мама… Йди собі, чужа бабо.

Олеся вбігла до кімнати і впала на диван. Даза почула:

— Ненавиджу! Світ ваш ненавиджу!

«Як добре, що все добре, що вона повернулася, — подумала Даза. — Що нічого такого не трапилося. Але що вона знає? Що Віта, її мама, приречена?»

Два тижні тому вона почула у трубці голос Віти. Голос, що вже почала забувати. Досі стояла на лезі того найріднішого напівзабутого голосу. Стояла й не падала, хоч мала б упасти. Бо надто далеко були обоє одна від одної. Не за відстанню, навіть не за часом. За втратою одна одної, за вироком, який підписали собі. Віталія була винна. Винна до того дзвінка. А тепер? Безумовно, винна вона — мати й бабуся. Чого не вистачило — мудрості, доброти, покаяння, розуміння втрати?

«Тобі буде легко з нею», — почула голос дочки.

Ні, не так. Слова, сказані там, у замку, чи біля замку, були іншими: «Тобі буде з нею нелегко, але добре». Нелегко, але добре — як це? І далі: «Вона — це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів».

Віта казала тоді ще щось. Здається, про те, що Олеся не вміє користуватися своїм характером… Чи своїм життям… І що її треба навчити…

Даздраперма пішла на кухню й сіла на стілець. Хотіла налити води, щоб випити, з-під крана чи з чайника, але передумала. Спрага не найголовніше. А що головне? Вона не знає, як далі поводитися з онукою. Не знає, от яка біда. Вина перед нею і дочкою душить її. Вина є, от яка ще більша біда. Хоча не вона ж, а Віталія втікала з дому. Вона вже раз вертала дочку. Вертала! Яка ж ціна життя, якщо добрі, правильні, значимі слова не мають доступу до душі, якій адресуються…

Даздраперма сиділа довго, дуже довго. Гула голова, з якої вона проганяла думки. Треба було лягати спати. Спала вона на кухні, на розкладачці, Олеся й мама Віта спали в одній кімнаті (іншої не було), але вона так не могла — дівчинці пішов п’ятнадцятий, навіщо їй спати в одній кімнаті зі старою бабою?

«Йди геть, стара бабо», — почула вона слова онучки.

Ні, не так. «Йди собі, стара бабо!» — їй дозволяли йти. Куди завгодно.

«Справді, треба пройтися, — подумала. — Пройтися й подумати. Я колись казала, що думати треба на ходу. Десь це читала. А може, й сама вигадала».

Вона піднялася, вийшла до вітальні. Світло в кімнаті горіло. Тихенько відчинила двері. Олеся спала на дивані — як прийшла, нероздягнена.

На правому боці, ноги підібгані. Обличчя… То було сонне лице дуже ображеної дитини. Не підлітка, а маленької дитини. Якій не дали улюбленої іграшки, нагримали за щось чи надто рано змусили йти до ліжка.

«Люба моя», — подумала Даза, дивлячись на це зворушливо-ображене личко.

Даза пошукала очима, зняла з дивана накидку і вкрила внучку. Тоді вимкнула світло й так само тихенько, як зайшла, вийшла. Треба таки пройтися. Їй раптом стало душно. Ну, хвилин двадцять пройдеться, біля самого будинку.

Вона тихо дістала з вішака пальто, накинула. Зачинила двері тільки на один замок.

Прохолодне весняне повітря принесло думку. Про те, що все треба віддати на течію часу. Що опиратися йому немає змоги. Що десь в часі майбутньому народжується нова дійсність. Для неї, Віти, Олесі. Не знати яка — гірша, краща, але нова. Їй також опиратися дарма.

Добре було б, аби та дійсність подарувала диво. Щодо дочки. Такої мужньої дочки. Вона, Даза, так би не змогла.

Пройшла мимо будинку, почула дівочий сміх, що долинав з дитячого майданчика. За ним хлопчачий тенор, який прикидався басом. Там тривало своє життя — весняне й безжурне. Таке, яким і мало бути.

Уже на вулиці, коли пройшла трохи й хотіла вертатися назад, почула, що за її спиною хтось біжить. Легко, але дуже швидко. Обернулася й у тьмяному світлі віддаленого ліхтаря побачила те, чого не могла побачити, — до неї бігла дівчинка. Олеся. Олеся? Звідки?

Олеся підбігла й з розгону ткнулася об Дазу.

— Бабусю, ти? Господи, ти? Ти справді вирішила, що я тебе проганяю?

Олеся схопила бабусю за пальто й почала трясти її. Люто й відчайно.

— Ти хотіла покинути нас? Як ти могла?! А ще мама казала, що ти мужня й терпелива!

— Мама казала? Коли?

— Коли я провідувала її в лікарні.

— Пусти мене, — сказала Даза. — Розтрясеш усю, як грушу. Я просто вирішила пройтися. Вирішила, що не засну, от і… пішла. Я звикла перед сном гуляти.

Олеся відпустила лацкани пальта і зайшлася істеричним сміхом. Аж корчитися стала од сміху.

— Он як! Вирішила пройтися. Вона звикла гуляти… Перед сном. Дуже мило, дуже приємно, дуже-дуже несподівано. Ха-ха! А я вже подумала хтозна-що.

Дазі стало легко. Майже справді приємно. Десь вона чула ці слова, цю фразу — дуже мило, дуже приємно, дуже-дуже несподівано. І згадала — на дитячій виставі в ТЮЗі, театрі юного глядача, куди ходила разом з лікаркою, колегою по роботі та її внучкою. Зустріла, а вони — йдемо в театр, ходімо з нами. Чому б і ні, вирішила тоді вона.

— Ти не спала, погане дівчисько, — сказала Даза. — Ти не спала, тільки прикидалася.

— То й що? Я думала, ти прийдеш…

— І буду каятися? Чи бити?

— І те, й інше, — засміялася Олеся. — Яка у мене була мармиза?

Даза подивилася на онучку. Очі блищать, як у кицьки. Кицьки, яка вийшла на полювання. Чи вже вполювала мишу. Велику мишу на ім’я Даза. Даздраперма. Нехай. Вона стиха посміхнулася. Ледь-ледь. Вимовила:

— Як тепер кажуть — у тебе була класна мармиза. Гарно зіграна роль.

— Я не грала, — сказала Олеся. — Просто я… Ходімо.

Дорогою до будинку Олеся сказала, що хай бабуся не думає, що вона тепер слухатиметься. У неї своє життя. Тільки її. І ніяких прав ніхто на нього не має. Окрім хіба мами. Але мама хвора, в лікарні. Тож далі будуть кожна сама по собі. Вона й готувати вміє.

— Ти ж бачила, що я майже нічого не їла, що ти готувала, — казала Олеся. — І прати я вмію. Отже, кожен сам по собі. Я б сама лишилася, але не треба тривожити маму.

— Дякую, — сказала Даза.

— За що?

— За те, що ти так все добре обдумала і розклала по поличках.

— Ти смієшся? Насміхаєшся наді мною?

Олеся спинилася. Стояла, й Даза відчувала, як у внучки знову все закипає.

— Ні-ні, що ти, — поспішила запевнити бабуся.

Але нотка іронії у її голосі була. Нота до. Нота ре.

«Мені хочеться ревіти, як білузі, — подумала Даза. — Та чи білуги ревуть, чи риба плаче? І хто чує її плач?»

У квартирі Олеся сказала:

— Спатимеш у кімнаті. У нас, слава богу, і ліжко, й диван. Ти не бідна родичка.

— Я дуже багата родичка, — сказала Даза. — Тільки дурна.

— Підозрюю, що не така вже дурна.

— От і порозумілися.

Олеся показала, пирхаючи при цьому, як сердита кішка, як розкладається ліжко-крісло, на якому спала мама Віта. Наче підкреслювала, що бабуся не знає, як це робиться.

Сердито сказала, що їм добре спалося удвох, але мама відділилася. Щось на неї найшло. Нехай повернеться, спатимуть разом. Як дві лесбіянки, хі-хі. Знаєш, хто це?

— Знаю, — сказала бабуся.

Звісно, Даза не змогла відразу заснути. Не мог-ла. Кликала сон, а він не йшов.

Почала рахувати: спочатку козликів, потім слоників. Подумки молилася, хоч не знала, добре це чи ні і чи можна взагалі навіть подумки молитися в ліжку. Потім заплющила очі й дала собі слово не розплющувати, доки не засне. Ніби, як засне, то могла розплющити.

І коли вже сон почав гладити її м’якою пухнастою лапкою, почула голос вредної Олесі:

— Бабусю, ти не спиш?

— Ні, — сказала Даза. — Не можу заснути.

— І я не можу.

— То поговоримо? Чи ти не хочеш?

— Не знаю. — І після паузи: — У тебе було щасливе дитинство?

— Як тобі сказати… Спочатку дуже щасливе. Десь років до десяти. Ні, трохи менше.

— А потім?

Даза відповіла не відразу. Помовчала, бо надто зненацька було задане запитання. Ні, не так. Не те запитання та ще й серед ночі. Болюче для неї.

— Давай, я тобі розповім краще про щасливе.

І вона розповіла. Про життя в різних містах, переїзд до Києва, про тата Романа й маму Риту. Про те, як вона любила чекати тата, як любила оте вечірнє підкидання вгору. Чим далі говорила, тим більше здавалося, що розповідає не вона, а хтось за неї. Хтось чужий її голосом. Хтось, хто давно знає про це щасливе дитинство і ось вирішив розповісти. Бо думає, що вона не знає про нього.

Тут вона спинилася. Тиша в кімнаті аж бриніла. Олеся. Олеся наче не дихала.

— Оле…

Даза обірвала себе на півслові. Бо зрозуміла, що внучка просто заснула посеред її розповіді — погане невдячне порося. Швидше великий підсвинок. Свавільний, як сто неприручених баранців. Осля.

Даза сердилася і сміялася в душі.

Хай собі спить.

Мабуть, з мене нікудишній оповідач.

І розповідь нереальна.

І не той час для розповіді.

Вона спробує знову й собі заснути.

Але сон не йшов. Натомість приплив непрошеним гостем спогад. Якого не мало бути у її розповіді. Картина того пізнього вечора, коли вона прокинулася від голосів. Тата і мами. Голосів, котрі долинали крізь напіввідчинені двері. Даза встала з ліжка і підійшла до тих дверей. Навшпиньки. Зараз вона крикне й кинеться до тата. І він підні… Ні, приго… Вона завмерла, бо надто незвичним було те, що почула. Голоси (упівголоса) наче перепліталися між собою.

Мамин:

— Ти точно знаєш? Може, це помилка? Жахлива помилка?

— Сашко Терентьєв сказав. По старій дружбі. Та я це відчув на вчорашній колегії. Щось змінилося. Павло Аркадійович… Він ніколи так не дивився на мене. Ну, а Сашко… Наче хотів дати мені шанс… Щоб я, як Любченко[3]…

— Що ти таке кажеш, Романе!

— Рито, виходу нема. Приїдуть цієї ж ночі, я відчуваю.

— Але ти… ти ж не винен?

— Ти наче сумніваєшся в мені… Вороги добралися й до мене. Вони скрізь. Вони хочуть знищити наше народне господарство. Тому й б’ють по таких, як я. Я не здивуюся, коли там, в енкаведе, скажуть, що я також підсипав товчене скло в цукор чи сипав щурину отруту в тістечка для дітей.

— Вони розберуться… Не може бути, щоб не розібралися.

— Ні, лишається один вихід… У мене є револьвер…

— Ти…

— Якщо ти згодна… Усе одно візьмуть і тебе…

— А Даза?

— Я чув, що коли нема вироку, то таких дітей відправляють у звичайні дитбудинки…

— Як це — звичайні?

— Ну, не для дітей ворогів народу. Це шанс для неї.

«Тато… Тато… Тато — во…»

Голова у Дази зробилася великою, нестерпно великою. Водночас хтось наче стиснув її. Великими залізними долонями. Вона заточилася і впала на підлогу.

Коли відкрила очі, біля її ліжка сиділа мама зі склянкою в руках.

— Як ти нас налякала, Дазочко. Тато пішов дзвонити у «швидку». Чомусь не працює телефон.

Даза дивилася на маму й не могла її впізнати. Хто така її мама? Звідки? Вона… чужа?

— Тобі ліпше, Дазочко? Що тобі болить? Голова? Серце? Зараз тато…

— Тато?

Даза вигукнула і звелася на лікті. Вона затремтіла.

— Мені нічого не болить, — сказала якомога твердіше і подивилася мамі в очі:

— Тато — ворог народу?

— Що ти таке кажеш, Дазочко?

— Я…

«Я чула», — хотіла сказати Даза, але не встигла. Бо скрипнули, потім стукнули двері. Й почувся чужий голос:

— До стіни. Руки на стіну. На стіну. Бач, втекти хотів, сволота!

І голос її батька:

— Дочці справді стало погано. Я хотів подзвонити.

— Руки! — владний голос. — Не рухатися. Зараз перевіримо.

Шум, важкі кроки, й до кімнати заходять двоє незнайомих чоловіків. Із зброєю в руках.

12

Наступного дня Віталія дізналася про таємницю Софії. Ця жінка не приховувала, що в сім’ї все визначала вона. У цілій родині, до якої вона зараховувала десятеро своїх дітей і майже три десятки онуків, трьох своїх сестер і двох братів з їхніми дітьми. Усі вони мусили дотримуватися своєрідного графіка провідин мами, тітки, бабусі. Одне товариство до обіду, одне, а ліпше два — після обіду й тихого часу. Віталія спершу дивувалася, а потім перестала дивуватися такому підходу. Раз їй здалося, що цими шумними велелюдними відвідинами Софія хоче загасити свою тривогу й страх перед хворобою. Це також було, як то кажуть, присутнє, що цікаво — остраху Софія не приховувала. Але суть проявлялася в іншому. Характері цієї жінки, її прагнення створити свою, родинну міні-імперію, зі своїми законами й правилами. Вона з дитинства визначала, котре з дітей ким буде, який шлях у житті обере.

— Я з дєцтва бачила, в кого до чого руки тягнуться, — казала Софія. — Як до техніки — то до техніки, як до землі — то до землі. Колюня, бачила, шофьор — то шофьор буде, а Вітька грамотним хлопчиськом ріс — то йому в начальство дорога. А ни до чого ни тягнишся, кебети ни показуєш, то мама тобі оприділить — шити ци на базарі торгувати. Так і виходило по-мему. І слава богу, щасливі живуть, нихто ни скаржиця. Ні на роботу, ні на жінок альбо чоловіків, котрих я їм вибрала. Бо в мене понєтіє і нюх добрий. На життє й на людей. Як не крути, а правда з мего боку зі свічкою стоїть.

Та як призналася Софія, в її стрункій, логічній, досконалій життєвій системі таки була одна тріщина. Та тріщина найдужче їй муляла й боліла. І що далі, то дужче, не могла перестати. Хоча, як Софія казала, давно викинула «тую проблєміцу» з голови і серця. Як не дивно, «проблєміца», «окаянниця» також мала ім’я Софія.

— І то ж тре було, щоби мему лисому дурневі вперлося до голови: давай назвемо дочку на твою честь, — сокотіла Софія. — Ну, правда, тоді він ще не зувсім лисим був, як типерка, тико залисини з двох боків світилися, як, бува, смужечки блимають з-під фіранки. Ну, й ото вперся — третю дочку на твою, себто мою, честь. Бо вже їдну Марусею нарекли на честь меї мами, гинчу, тоїсть другу, на честь тітки Галі, котра нам цілого бухвета на весіллє подарувала, а типерка й до мене очередь дойшла. Ну, я ж тико для виду трохи покомизилася, нібито суперечила, мо’, яке друге ім’я, хоріше, тре вибрати. Самій же, чого там, приятно. Ну й назвали! Ну й Софія вийшла тарабарська, хай Господь простить. Тико ім’ячко спаскудила.

«Софія тарабарська», як виявилося, першою пішла проти волі матері, вибрала і професію, і долю всупереч. Замість поступити в торговий технікум чи хоча б у педучилище (бо таки вчилася, чого там, низгірше, казала Софія), вона вирішила стати актрисою, «артісткою» (Софія з притиском) і крадькома від матері поступила в «якусь там школу» при тіятрі у Львові.

— Та хіба я така звєрка, — каже Софія. — Я ж би й ни проти вже, ну, рішила артісткою стати, то хай і артісткою, ну я нібито так, для виду, сказала — щоб ноги твеї в нашім домі ни було. А самій же серце болить. То хай би й артістка вже, воне ж таки гроші ни злецькі зароблєють, я чула, особіно як у кіно придставляють. А то ж вийшло — і сміх, і гріх, і кукуріку.

І Софія таки розповіла, спершу перебивши болючу розповідь про доньку якоюсь сільською історією, як таки зібралася й поїхала в те місто, де неслухняна дочка в театрі працює. Як, стидаючись, «купила білета в самий останній ряд, щоби дочка ни побачила». На виставу, де, як дізналася, грає дочка. Як вдивлялася на сцену, коли то неї побачить. І як була вражена й розчарована. Бо дочка тільки два рази за всю виставу на сцені з’являлася. Раз сказала: «Пан Петро Адамович приїхали. То обід подавати чи ще зачекати?» А другий, як там якась пані на неї сварилася, за любов до пана дорікала, то так сумирно: «Не гнівайтеся, я нашого пана, як батька, тільки люблю». Ото й усе. Софія призналася: після вистави, як виходила з театру, то здавалося, що всі знають, що то вона мати тої нездалої артистки. Ну, правда, в перерві побачила доччину фотку там, на стіні, за залою, де люди гуляють. Дивилася довго. І в якоїсь дівчини таки спитала, чи то хороша артістка — Софія Кравець. А та з смішком: «Дуже хороша, вона в дитячій виставі гарно поросятко грає».

Софія:

— Боженьку милий — поросєтко! Як теє собі придставлю — зимно робиться. Перед усіма людьми. Поросєтко! Ото тре було вчитися, щоб поросєтком ставати?

Вона таки тоді знайшла театральний гуртожиток, де жила дочка. Умовляла, пересиливши себе, вернутися додому. Софія-молодша сказала, що щаслива грати навіть поросятко. Що це її життя. Тільки її, яке вона вимріяла і вибрала.

То було шість років тому. Тепер дочка живе в тому ж гуртожитку, куди вернулася після невдалого заміжжя. І грає маленькі ролі, животіє на крихітну зарплату. Як те поросєтко, якому, може, й дадуть їсти, а можуть і забути.

— Господи Боже мій! — Софія сплеснула руками, а потім їх заломила. — У трийцять, щитайте, три роки микає у тому гуртожитку. Ні кола, ні двора. Ні дитинки, ні хатинки. Як же серце не розриватиметься? Чєсом, як проснуся, думаю: хай би ліпше неї у мене ни було. Хай би то сон був, що в мене штири дочки. Хватило б і трьох, прости мені, Боже. Ну, син найменший, Тарасик, розвівся з жінкою, так уже другу має. Та там діло житейське. А тутика… Позор в родині. На цільну родину й сило. Никому й ни кажу, яка то в мене артістка.

Віталія не знала, що відповісти. Переконувати, що доля Софії-молодшої — то її доля? Була чомусь певна, що мати те й сама розуміє. Раптом вона відчула: дуже хочеться Софії побачити дочку тут, в палаті.

Обережно спитала, чи знає, який у доньки телефон.

— Общежітський є, тілько я забула. А нащо то? Ни хочу я неї бачити. І на похорон хай ни приїздить. Скибка одламана та й на землю впала.

— Скибку можна й підняти, — сказала Віталія.

— Підняту скибку до рота ни беруть.

«Я теж відламана скибка, — подумала Віталія. — Була. Довго була. А тепер? Одламана від життя? Скоро відламаюся».

Уперше її оповив такий щемкий жаль, що хотілося плакати.

Кілька тижнів тому — неповний місяць — вона дізналася про страшний діагноз. Досі нічого не боліло. Трохи поколювало збоку, десь під серцем. Вважала — може, щось у бронхах, перевіриться, ще перевіриться, може, віддає серцевий м’яз.

…Трохи боялася. Так, боялася. Заспокоювала себе і боялася перевіряти, тепер у цьому можна признатися. Гладила те звірятко страху, запевняла, переконувала себе: нічого серйозного, роби свою справу, страхопудко, твоє діло — інших лікувати.

Нарешті відважилася. Так, для формальності перевіриться. У своїй же лікарні. Вона була надто досвідченою й розумною медсестрою, фактично лікарем за кваліфікацією. Побачивши знімки й вираз обличчя добре знайомого лікаря, зрозуміла — найгірше.

— Вікторе Дмитровичу, — сказала вона. — Я не боюся. Я ж бачу…

— Що ви бачите? — Віктор Дмитрович промовив сердито. — Що ви бачите, Віталіє Миколаївно? Вам просто треба перевіритися в окнодиспансері. От і все.

— Я ж бачу — у легенях пухлина.

— Ви занадто багато бачите! — Лікар уже сердився не на жарт. — То й що, як, допустимо, пухлина? Пухлини бувають різні. Переважно доброякісні.

— Хороші й дуже хороші, пухнасті з гарними хвостиками. — Віталії стало безпричинно весело, хоч веселість була з гірчинкою — маленькою, мов дрібне зернятко. — Я ж кажу, що нічого не боюся. Я стоїк і агностик, щоб ви знали.

— Ох, грамотна ви наша! — Віталія побачила цієї миті, що в лікаря дрижать пальці. — Освічена й інтелектуальна. Зняти б вам халатика… Та кропивою… За те, що марнували час… Ви ж медик… Без ваших агностицизму й стоїцизму дасте фори нашим багатьом дипломованим… скажемо делікатно — псевдолікарям…

— У мене під халатиком…

Віталія хотіла сказати в тон їхньому діалогу: «Ще досить привабливе тіло, вам би перехотілося бити…» Та жартівлива хвиля минала вже її. Зробила гарячими щоки й груди й відлинула. Здавалося, запашіло повітря. Ось-ось спалахне все в лікарському кабінеті — папери на столі, сам стіл, жалюзі на вікнах, вазон на підвіконнику, халат лікаря, він сам. Така задуха постала враз у цьому кабінеті. Непровітреному.

— Віталіє Миколаївно, ви…

— Стала бліда як смерть?

— Ні… Ви… Ви ніякий не стоїк, а боягузка, Віталіє Миколаївно…

— Давайте направлення, — сухо сказала вона. — У той ваш білий і пухнастий диспансер. Усе. Дякую.

Їй не склало труднощів, пустивши у хід хитрощі, а ще пляшку справді дорогого коньяку і певну суму, дістати доступ до тих папірців, по яких розкинув свої клешні страшний звір. Канцер-шманцер.

У неї, виявляється, прихований перебіг, який веде до останньої стадії. Болить усе сильніше. Ось-ось вибухне страшний біль. Ось-ось підуть метастази, які не спинити.

На роботі й удома вночі Віталія програла кілька можливих варіантів. Варіант А — взяти направлення до Києва в інститут раку. У Києві є Даздраперма й приїздитиме Олеся, там вони й познайомляться. На всякий випадок. На випадок летального… Кінця?

Обличчя мами Дази випливло із темряви. Очі дивилися пильно й докірливо. Про щось питали. Просили чи наказували відповідати.

«Бог згадав, мамо, що ми не просто є, а є обоє, в одній зв’язці, — подумала Віталія. — Що тобі треба дізнатися: у тебе є внучка, якщо досі не знаєш. Це теж можливо. А мені треба добряче відлупцювати тітку Гординю. Пристань наближається. На ній стоїмо обоє, а хто пливе на човні, катері чи кораблі — зараз дізнаємось. Зараз він виллє у воду отруту чекання».

Вона вибрала варіант Б — повідомити Даздраперму (Господи, маму!), телефон, слава богу, ще пам’ятає, навряд чи консервативна мама його змінила, хіба додалися одна чи дві цифри, запросити її чи звеліти приїхати до Луцька. Їй самій теж тут лікуватися. Утім, лікуватися не зовсім те слово. Ти ж хвалилася, що стоїк і агностик, Віталіє Миколаївно. Ніби їх милує дядько (чи дідько) з клешнями! То сплачуй за останніми рахунками. З такою гідністю, наче ти королева. А ти і є королева, тільки підданих у твоєму королівстві — ти сама (королева й інфанта) і твої відчуття й почуття. Твій заплаканий світ. Витри йому сльози — і вперед. Насамперед треба дістати морфій, побільше морфію. Ти ж медик, усе зробиш сама, ти не дозволиш огидному болю шматувати твоє справді доволі ще гарне тіло.

13

Віталія дісталася до Києва, а тоді вже сама (повагавшись на вокзалі — а може, вернутися додому?) у те село на Вінниччині. На вокзалі ж у російському місті найперше сказала Зіні, що хоче в туалет.

— Залиш сумку, я постережу, — Зіна.

— Ні, я з…

У кабінці мусила одягтися. Була зла й наче в тумані. Що він робитиме з тими, що забрав? Показуватиме таким, як сам, убивцям, бандитам, злодіям і грабіжникам? А ті сміятимуться, огидно реготатимуть? Як соромно! Як бридко! Під землю провалилася б. Усе! Між ними все скінчено… Назавжди!

Чи… Чи нікому не покаже… І вночі, коли всі спатимуть… Тулитиме до… До… До щоки і… Невже цілуватиме? Віта спалахнула й побігла до Зіни.

У селі її чекала сповнена емоцій Людка. Уся аж світилася. Розповідь виливалася бурхливим потоком, фонтанувала враженнями. Найбільше з них — тут повно хлопців, сільських і тих, що десь вчаться і тепер, як вони, на канікулах. Не просто хлопців, а різних і гарних. Тут, уяви собі, тричі на тиждень — в суботу, неділю і (увага!) середу — танці. У клубі, а опісля клубних для бажаючих — за селом на березі річки. До упаду… До ранку!

— Я вертаюся з клубу, бо бабуся, буває, не спить, а тоді тихенько вилажу крізь вікно назад, — сміялась Людка.

Тут, як і скрізь, звісно, є комсомольський патруль. Вони виловлюють школярів, місцевих старшоклашок, котрі приходять на танці. Але не чужих. До неї пробували присікатися — чи не школярка, бува, так вона відбрила, що перший курс технікуму закінчила. І відчепилися. Мамка з батечком до родичів поїхали, а там гуртом хочуть десь в Карпати пхатися, ну, вона відмовилася, сказала, що подругу чекатиме, тепер у них цілий тиждень краси й волі. Три вечірні сеанси танців, а може, й чотири, а як повезе — то й п’ять, бо батьки з родичами вкупі ще збиралися до Ужгорода заглянути, бач, почули, там є який винний підвал, де смачне й дешеве вино на розлив продають — бери хоч бочку. І можна за безплатно пробувати. Не шмурдяк ягідний, а справжнє виноградне вино!

Віта слухала й не слухала. У ній жило тремтіння всього тіла й душі. Яке мовби час від часу народжувалося десь аж на кінчиках пальців ніг. Її забирав у полон вихор, який жив і серед вітру, й серед тиші. Він ріс, наростав, і сили спинити його не стачило. Вихор ніс у собі дорогу до далекого приуральського міста, дерева обіч залізниці, будинки, самотні постаті, котрі проводжали потяг тужливими поглядами, мовби просилися взяти з собою. На обрії виростали й зникали гори, обтягнуті голубуватою, з вороним відтінком димкою. Щось виглядало з тієї далини, сміялося, а може, й плакало. І теж кликало, тільки вже її, Віту. У спогаді-видиві вона не бажала приїзду, ніякої зустрічі. Та знала, що вихор принесе і її, і ту жахливу мить, коли зустріч неминуча, і стрій зеків, що заходять у ворота колонії.

«Я вразлива, тільки й усього», — сказала собі Віта.

Та якщо з вихору якось можна було вибратися — хоча б уявити, що вибралася — то дрижання не проходило. Більше того, воно ставало… солодким. В якийсь момент Віта задрижала вся, як… як маленьке цуценя, змокле, геть мокре, мокруще, беззахисне, бездомне, таке вона бачила якось пізньої осені біля їхнього будинку, біле, швидше сіре, од дощу й грязюки, з великими чорними цятками на лівому вусі, грудці, спинці. Воно просилося всім своїм виглядом захистити од цієї негоди, од цього світу.

— Чиє ти? — спитала тоді Віта. — У тебе є господар? Я б тебе взяла, але… Може, в тебе таки є господар?!

Тепер хтось наче спитав її й вона… Вона подумки відповіла, чия. Чия вона. Жахнулася. Ні-ні. Вона, як і перше, перед тою дурною поїздкою, нічия, хіба мамина, сама по собі, горда, незалежна. Мамина, так. Але й маминою вже не була. Вона…

Віта затремтіла й зараз, під час заливчастої Людчиної мови. Потоку. Ні, вона нічия. І дощу нема, і не мокне, надворі літо, і їх чекають танці. Танці-шманці, веселі, безтурботні, без будь-якого тремтіння — внутрішнього чи зовнішнього. У швидкому ритмі. Чи в ритмі вальсу або танго.

Перед танцями обов’язково тре було передивитися кіно. Й вони подивилися, заплативши отих всьогісінько двадцять копійок — виробничу картину, де гарна дівчина не могла пробачити хлопцеві, що він, бідолаха, не може стати передовиком. Страждала, переживала за нього. А як дивилася — гордо і покаянно.

— Дурепа, — прошептала Людка Віті на вухо. — Хлопець же який! Та я б такого й злодія полюбила. Ой, вибач…

У відповідь Віта несподівано стисла тимчасовій подрузі пальці. Міцно-міцно. Зі злістю, образою, але наче й змовницьки. Справді, Людка знала про неї надто багато. Але була певна: доки вона, Віта, їй потрібна, Людка нікому нічого не скаже. А після школи розійдуться, як у морі кораблі. Тоді стане байдуже, хай варнякає, що хоче. Швидше б пережити цей рік.

Танці… Музика… Віта вміла танцювати, недаремно ходила в гурток бального танцю. Танцювала й на шкільних вечорах, кружляла так велично й граційно водночас, що класна подруга (не Людка, звісно, а Тамара, Томочка) сказала:

— Ти як пава. І лебідь. Лебідка.

— То пава чи лебідка? — Вона тоді засміялася.

— Пава й лебідка. Мені б так танцювати! Я б показала, хто я така.

— Ти й так люксова.

У сільському клубі було до трьох десятків хлопців і дівчат. Людка сказала, у суботу, а особливо в неділю, буде більше.

…Її запросив найстарший на вигляд. Високий, дужий, з-під закачаних рукавів сорочки виглядало густе чорне волосся. Від нього, як і Едика, йшло потужне гаряче тепло.

— Ти справді з Києва? — спитав, коли прокружляли коло.

— Так.

— Твоя подруга казала, що в технікумі вчитеся. Можна взнати, в якому?

— Можна. — І тут на Віту напала злість, підкотила до горла — роби, що хочеш. — Ми не вчимося в технікумі.

— А де ж?

— У школі. Перейшли до десятого. Можете сказати завідуючій. Чи он тим… патрульникам.

— Не кусайся. — Він легко стис їй руку. — Не подумав би, що школярка.

— Тепер будете знати. Ми — малолітки.

— І у малоліток закохуються, — тихо напівсказав, напівпрошептав.

«Везе ж мені», — подумала Віта.

— Не в таких, як я, — уголос.

— А ви — які?

— Зіпсовані, — раптом ще зліше сказала Віта.

Він спробував заглянути в її очі. Щось відчув? Чи просто шукав погляду? Нехай. Нехай. Даремно. Усе даремно.

Їй перехотілося танцювати. По закінченні, коли її партнер галантно провів до першого ряду клубних стільців, Віта встала й підійшла до Людки. Та пришвидшено дихала, очі блищали. Віта сказала, що в неї болить голова.

— Що з тобою? Толик образив?

— Толик?

— Ну, котрий з тобою танцював. Класний хлоп. Після армії. Тут на нього місцеві кобилки западають. А він тебе запросив… Тут одна так блимала!

Вона знала все і всіх, Людка. Вона й тут виявилася своєю. Віта не вміла так. Відчула, що й не хоче вміти. Що не може бути безжурно-веселою. Коли… Коли він там… Там, у неволі… Вона.

«Я підла зрадниця», — подумала Віта.

— Ходімо додому, — сказала.

— Ти що, подруго? Танці тільки почалися.

Знову заграла музика. Веселішої. І знову Віту запросив Толик. Крутив її, мов дзиґу. Віта летіла наче над ним. Прагнула одного — закінчення танцю.

— Більше мене, будь ласка, не запрошуйте, — попросила.

— Чому?

— У вас же є дівчина.

— Хто вам сказав?

— Люда.

— А, ваша подруга. Звідки їй знати, хто у мене є?

— Усе ж я вас прошу. Я вас прошу…

Віта різко повернулася й попрямувала до виходу. За нею… За нею йшов той хлопець. Толик. При виході її наздогнала ще якась дівчина. Схопила за руку.

— Ти… Городська… Толик мій хлопець…

Вона відповіла. Висмикнула руку. Пішла, розправивши плечі, як могла. Навздогін почула:

— Катю, як ти не розумієш… Їй погано…

— А мені… Ти що, хочеш її утішити? Я бачила, як ти на неї дивився, коли танцював…

— Та що ти ревнуєш до кожного стовпа…

«От я й стовпом стала», — подумала Віта, вже не зло, а з сумною усмішкою.

Вечірня прохолода остудила лице. Дув приємний вітерець. Село вже спало. Тільки озвався пес, за ним — другий. Знову настала тиша. У цій літній сільській тиші Віта розчинялася, з насолодою дихала й слухала тихе сюрчання цвіркунів, а може, й іще якихось комах, віддалене жаб’яче кумкання. Прошелестіла крилами зовсім поруч пташка. Віті стало добре й умиротворено. Наче справді хто пригорнув до себе чи поклав руку на голову. Вона тулилася до цієї ночі, тиші, зір, що рясно миготіли у вишині. Була наче їхньою частинкою — нічної благодаті, сюрчання, блимотіння зір, темної синяви неба.

Ця несподівана тиха радість тривала доти, поки Віта раптом не збагнула, що… не знає, куди далі йти. Що елементарно заблудилася. Вони виходили на цю вулицю з іншої. Але з якої? Може, з цієї? А раптом — ні? Тоді вона ще більше заблукає.

Лишалося одне — вертатися назад, туди, до клубу. Віта хотіла вже так і зробити, та наступної миті побачила попереду блимання маленького вогника і начеб віддалені, ледь чутні голоси. Вирішила піти туди.

Вона бачила село вдень: малі хати (вперше була в селі) наче розбігалися, щоб потім, коли озирнеться, завмерти, очікуючи на продовження гри. Люди віталися — геть усі — з нею. Здавалося, вітаються й корови, гуси, качки, дерева. Високі тополі несли на гілках-руках сонце, східні тополі — вранці, ті, що на заході — призахідне. А коли сонце ховалося за тополі, Віта мимоволі затуляла очі долонями. Наче дітвак. Чого так, не могла б сказати. Баба Павлина наставляла — прокинешся, ковтни спершу свіженького молочка, я в холодне відерце поставлю, як видою корову, на пару мінуток, і не гаряче буде, і не вельми холодне. Ковтни й заплющ очі. Почуй, як молоко тобі квітку дарує.

— Квітку? — здивувалася Віта.

— Еге ж. Ту, що вчора корова з’їла.

Віта всміхалася. Тепер вона чаїлася серед ночі й вдивлялася у ледь помітну жаринку.

Ступила кілька кроків, спинилася.

На неї почало раптом обвалюватися небо. Віта підняла руки над головою.

Почула наче з далечини, а може, й неба, голос мами Дази:

— Ти знаєш, до зір не так вже й далеко. Зовсім недалеко. Їх можна й наблизити.

— Як — наблизити? — спитала тоді ще зовсім маленька Віточка.

— Рукою. А ще — очима.

— То зроби так. Я хочу зірку! — Вона аж притупнула ніжкою.

— Це зробиш колись ти. Я зараз не можу.

«Чому це згадалося?» — подумала Віта й опустила руки.

За ними опустилися й плечі.

Небо не падало, а вона стояла посеред чужого села — обманщиця, втікачка, чужа сама собі. Самій собі. Чужа такій, як стала тепер. Ще до цієї дурної поїздки. Треба йти, нічого не вигадувати, не боятися, а просто, просто, просто спитати, як потрапити до Людчиної бабусі Павлини.

Як не дивно, далі зовсім не боялася. Охороняло небо, зорі… ще щось потаємне…

Мама? Ні, не мама…

Вогник притягав її з кожним кроком владніше й нестримніше. Він був тепер сильнішим за зірки над нею. Віта йшла, наче прив’язана, до блимання цієї малесенької жарини. Жариночки.

Їх було двоє, двоє сільських молодиків, котрі на колодах біля чиїхось воріт (може, одного з них) розпивали пляшку. Як виявилося, по черзі, прямо з горла. Віта чемно привіталася і спитала, як пройти до оселі бабусі Павлини.

— Оселі? А ми — невеселі… Ти ди, яка грамотна, — сказав один з них. — Вроді не з наших… Городська, чи що?

— Я з Києва, — сказала Віта.

— Ти ба, столична штучка… Тож якої Павлини?

— Мабуть, Козюникової, — сказав другий чоловік чи хлопець.

— Та вроді не похожа… Знаю я Козюникову внучку… До баби регулярно приїжджає… Тая вроді кругліша…

Чоловік підніс цигарку до Вітиного обличчя. Віта відхилилася і закашлялася.

— Внучка баби Павлини? — спитав перший.

— Подруга внучки.

— Овва… А чого ж сама йдеш? З клубу, чи що?

— З клубу. Люда там лишилася, а я пішла. Тільки дорогу забула, — призналася Віта.

— Ну, хош, щоб показали?.. Можемо… Ти з нами випий… Городські ж дівахи п’ють… Чи погидуєш?

— Я не п’ю, — сказала Віта. — Чесне слово, зовсім не п’ю. Я ще вчуся, — додала навіщось.

— Хіба студентки не п’ють?

— Я в школі вчуся.

— У школі вчишся? І на танцюльки ходиш? То своя дівка, га, рижий?

— Ну точно… Вже, певно, й не целка…

— Точняк. Своя дівка… На, пийни…

Віта взяла таки простягнуту пляшку. Пересилюючи себе, ковтнула. То була самогонка — смердюча, але міцна. Обпекло горло. Закашлялася ще більше, ніж від цигаркового диму. Стало душно — в голові, в грудях. Поплив світ під ногами. Плила ніч і вона серед ночі.

— Таки городська і делікатна… Но, може, підеш з нами, дєвочка-припєвочка?

«Десь я чула цей вислів», — подумала Віта (від Едика, кричали зеки?) й спитала:

— Куди?

— До любові! Не хоч? А силою?

Один з них, причіпливіший, встиг схопити за руку.

— Не треба, — сказала Віта.

— А то що буде? Нічка не видасть.

— У мене хлопець в тюрмі, — аж дзвінким голосом відчеканила Віта. — Він авторитет.

— То й що?

— Чули про такого Еміра?

— Нє… Якого ще Чмура? — перший.

— А що? — другий вже трохи з осторогою в голосі.

— Зачепите — почуєте.

Відчула — вони збентежені. Та здаватися не хотіли.

— Бре-бре, дівчинко… Ну признайся — бре? Заливаєш?

— У Людки спитайте. Пішли до клубу? — І справді зробила порух, хоч голова все ще пливла. — Спитаємо?

— Та ну тебе… Як же ти з турміянином потоваришувала?

— Довго розказувати. — І раптом де й взявся в неї метал у голосі: — А мене проведете до баби Павлини. Пішли!

Вони таки взялися проводити. Теліпалися, похитуючись. Від них несло перегаром. Ще чимось не вельми приємним. Та Віті було добре й трохи весело. Подумала, що не такі вже й погані ці хлопці.

Вони щось взялися їй розповідати. Про якогось Михаська, котрий теж сидів у тюрмі. Про те, як мало платять у колгоспі на фермі. А є ж, виявляється, на світі такі міста, як Київ…

Віта слухала й не слухала. То був особливий вечір (чи вже ніч, адже кіносеанс починався о десятій вечора), сповнений подій і тривог, чогось такого в ній самій, про що досі й не підозрювала. Ніби привнесене вітром чи цими зорями над нею. Або пташкою, що пролітала.

«Опиратися марно», — сказала тепер вона собі.

Опиратися вечору, тому, що відбулося й що відбудеться? Чого не було, але мало бути? Таємниця її поїздки… Щось підступило Віті до її дихальних шляхів, стало їх забивати. Вона от-от упаде, тільки б не впасти, дійти…

Майже біля самої хати їх наздогнала схарапуджена Людка.

14

Через два тижні після арешту батька забрали й маму. Даздраперма Снігурець, донька ворогів народу, опинилася в спеціальному дитячому будинку для таких дітей, як вона. Відтоді майже все життя її пропікали сіро-зеленкуваті очі директорки — худої, виструнченої, але котра в якийсь момент стала розпливатися перед очима Дази й від того ставала набагато товстішою.

— Ти тут для того, щоб перетворитися у справжню радянську людину, яка любить товариша Сталіна, партію, народ і свою велику радянську країну. І яка ненавидить ворогів товариша Сталіна, ворогів партії, народу і всієї країни. А твої батьки були огидними ворогами народу, а значить, і товариша Сталіна. Подумай над цими словами і що треба зробити, щоб стати справжньою радянською людиною. Чи хотіла б ти бути донькою таких батьків?.. Подумай!

«Чому були?» — майнула і зникла думка.

Мама і тато — живі?.. Мама і тато… Про що говорить ця тітка? Огидна, худюща тітка… Тітка, яка розпливається… Ні-ні, вона не така, вона добра, справедлива, вона хоче добра їй, Дазі, хоче перевиховати її, зробити з неї справжню людину. Вона не худа й не товста, так не можна казати. Треба думати.

«Але хіба я не люблю Сталіна?» — подумала Даза і злякалася.

— Можеш іти. І не забувай мої слова. Повтори їх. Думай над ними.

— Спасибі, — прошептала Даза — чи то на дозвіл піти, чи на дозвіл повторювати сказане директоркою, чи на те й інше, а більше на звільнення від пропікання очей, які от-от мали її спалити. Які карали більше, ніж слова. Ніж відчуття провини.

Вона думала дорогою до спального корпусу, дорогою на сніданок, обід, вечерю, уроки, післякласні заняття. Намагалася не думати, бо думати, виявляється, нестерпно, нестерпно боляче. І… думала. Як міг тато подібно до тих, кого він засуджував, сипати скло і отруту в цукор і тістечка? Як могла найкраща в світі мама Рита — лагідна, проста, сонячна — допомагати татові в цьому страшному занятті? Як можна так прикидатися? Як могли вони готуватися вбити товариша Сталіна? Виходить, вона не знала своїх батьків? Батьків, котрі вчили любити Сталіна, партію і країну, найсправедливішу в світі.

Вороги, підлі вороги і зрадники, котрі вміло маскувалися навіть перед нею, своєю донькою?

І все ж головний висновок, який зробила Даза, був таким: батьки, тато Роман і мама Рита, зрадили насамперед її, Дазу. Саме завдяки їхній зраді вона й опинилася замість розкішної чотирикімнатної квартири в цій великій залі-спальні на сорок ліжок, де весь час тхне хлоркою, потом, пилюкою, шмарклями, вавками, їхнім гноєм, несвіжими простирадлами і мишачим послідом. Так-так, послідом, бо мало не щоранку його знаходять під ліжками й на проходах між ними, скільки б не замазували дірки. Даза боялася мишей, як і більшість дівчат, які жили у великій спальні-залі. Часом вночі їй здавалося, що чує, як велика сіра миша-мишуга, мишулище, мишара, швидко-швидко перебираючи ніжками, біжить саме до її ліжка. Тоді Даза натягала ковдру на голову й прислухалася до шурхоту довкола, чи не лізе миша до неї по ніжках ліжка. Поруч сопіла на своєму ліжкові Сонька Кудрявченко, рудувата дівчинка, батько якої вчив на заводі, де працював начальником цеху, як ламати верстати, аби вони не працювали, але й не ламалися одразу, а мати посміла в заводській конторі казати, що це неправда. Соня вдалася тихою, але затятою.

— Ви можете вбити мене, але я не вірю, що тато — ворог народу, — кинула вона якось у вічі виховательці Тетяні Борисівні. — Товариш Сталін розбереться, і вам буде соромно.

Тетяна Борисівна була головною мишею — сірою, зубатою, з гострим нюхом, швидкою ходою, гучним голосом, що міг перерости в шипіння, якого її підопічні боялися ще більше, ніж крику. Вона прибивала дівчат до підлоги коротким: «Стояти і не рухатись!» Або: «Мовчати, гадюченята!» Для доньок ворогів народу, а отже, і її персональних ворогів у неї було визначення: «Ви навіть не третій і не четвертий сорт, ви не протухлі і не прогнилі, ви ще не народжені».

Народитися новими вони мали тут, в цьому дитбудинку. На той час Даза, звісно, не знала, що десь там, наверху, існувало дві теорії, два підходи, як чинити з дітьми ворогів народу. Перша — їх треба направляти у звичайні дитбудинки, щоб там вони відчули всю ненависть простих радянських дітей, а відтак і усвідомили, хто вони є, і під благотворним впливом перевиховались. Друга — таких дітей треба збирати в особливих таборах чи будинках, перевиховувати, робити корисними для суспільства. Слів «зомбі» чи «робот» тоді ще не знали, але система виховання вела саме до цього. Зрештою, другий підхід перед війною переважив. Тим більше, що в звичайних дитбудинках не завше й засуджували ізгоїв, а, траплялося, й відверто співчували їм, їхній гіркій долі.

У дитбудинку кілометрів за сто від Києва, куди потрапила Даза Снігурець, вихованці й вихованки поділялися на дві категорії: ті, що відмовилися від батьків-ворогів, і ті, котрі трималися, як Соня. Тих, що не хотіли відмовлятися, виховательки, вчителі й вихованці, котрі відмовилися, теж вважали ворогами народу. Яких, правда, не можна було розстріляти чи відправити кудись на Північ, в суворіший виправний табір, чи валити ліс, як їхніх батьків, котрих не розстріляли. Але їх можна було обзивати, крадькома або й відкрито дати штурхана, підставити ногу за мовчазної згоди тієї ж Тетяни Борисівни, підкласти в ліжко здохлу мишу чи обсипати щойно помиту голову заздалегідь припасеним піском або просто грязюкою. Не всі відважувалися на опір, та ж Сонька тільки тихо плакала або просто стискала зуби й затято мовчала.

Даза ночами, іноді і вдень згадувала, як мама мила їй голову пахучим-пахучим милом, потім ніжно витирала, доглядала все тіло, натирала чимось ще пахучішим, аж хотілося дихати — не передихати, казала такі ласкаві, лагідні, теплі, такі приємні слова, розповідала, якою красунечкою Даза виросте. І ким стане, як виросте. Лікарем. Балериною. Акторкою. Начальницею. Тепер всього цього не було, жило в якомусь дивному, болючому мареві-спогаді, все зникло, розчинилося і вже ніколи не повернеться. Отже, мама була подвійною чи потрійною зрадницею: вона зрадила Батьківщину, товариша Сталіна і її, Дазу. Яка любила Батьківщину, Сталіна і маму. А виходило, що маму не треба було любити. Треба було слідкувати за мамою. Бо мама готувалася, вже готувалася, коли промовляла такі лагідні, ніжні, пахучі слова до доньки, зрадити Дазу. І тато зрадив, бо це ж він підбивав маму, мама сама б до зради не додумалася, вона з гордістю казала: «У нас усе вирішує тато». Правда, тато сміявся: «Але всім керує мама». Отже, виходило, що вони обоє… обоє підлі змовники. Підлі… підлі… змовники… змовники… змо…

І Даза теж вирішила. Вона сказала Тетяні Борисівні, аж бринів при тому її голосок:

— Дозвольте звернутися.

І коли та дозволила — видихнула:

— Я хочу поміняти прізвище та по-батькові. Як Тамара.

Тамара, донька секретаря райкому партії, а насправді ворога, поміняла. Тамара стала старостою класу. Тамара…

— Он як? Це серйозне рішення…

Тетяна Борисівна задумалася й подивилася на Дазу трохи тепліше, ніж звично. В її жаб’ячих очах навіть з’явилася іскорка. Маленька, правда, не червонозоряна, а жовта.

— І це правильне рішення. Я доповім Елеонорі Євгенівні. Яке б ти хотіла вибрати прізвище?

— Я… Я не знаю, — сказала Даза. — Якесь гарне. Наше. Радянське.

— Вирішуй. Увечері скажеш. Або завтра вранці.

— Дозвольте йти? — Даза прошептала й відчула, як щось занило зліва. Зліва, під реберцем.

— Іди. І подумай. Зроби правильний вибір.

Даза подумала. Перебрала варіанти, прізвища, по-батькові, й увечері сказала Тетяні Борисівні:

— Я хочу щоб мене звали Даздраперма Миколаївна Єжова.

— Он як? Ти що, хочеш стати донькою нашого залізного наркома?

— Ні-ні, — злякалася Даза. — Я… Я недостойна.. Але я… Товариш Єжов найвірніший соратник товариша Сталіна. Ворог ворогів народу… Я буду… Я буду його… Я завжди буду його…

Крутилися слова «соратниця», «при… при… хильниця», дивне слово «вірниця», ще якісь, треба було знайти своє слово, але воно не приходило, і Даза розридалася. Вона ридала й ридала, мимо проходили дівчата, та вона нікого не бачила, а ревно плакала.

— Перестань, — владно, але якось гидливо сказала вихователька.

І Даза майже відразу злякано перестала плакати. Тільки схлипувала. Підвела голову й поглянула на Тетяну Борисівну заплаканими й відданими очима:

— Я завжди бу… Я хочу завжди бути в єжових рукавицях товариша Єжова… Ви мені вірите?

— Вірність доводять не тільки цим. Іди. Я доповім директорці… Елеонорі Євгенівні.

Очевидно, директорка чи десь вище, наверху, де вирішувалися долі й давалися прізвища, вирішили, що це занадто, щоб донька ворогів народу, хай і така, котра відмовилася від батьків, носила прізвище «залізного наркома». Їй дали прізвище Рубцова, правда, по-батькові, як вона хотіла — Миколаївна.

Перед тим написала письмову відмову від батьків. Поставила підпис. Усе.

— Ти рада? — спитала вихователька.

— Ра… Рада. Спасибі.

Шептав наче хтось за неї. Відтепер вона була зовсім іншою. Зовсім іншою. Даза, мов заведена, повторювала ці слова. Твердила, що забула своє минуле. Та воно не забувалося. Приходило у снах, і вона йшла з мамою вулицею, а тато підкидав її високо над головою. Віз кудись на машині. Потім знову з’являлася мама й купувала морозиво у паперовій чашечці. Сміючись, просила доньку дати хоч трішки, хоча б лизнути.

— То купи собі, — сміялася Даза і прокидалася.

Ніч вдивлялася у вікно. Даза хотіла встати, поглянути на зорі — й боялася.

Зорі були далеко. Вони були з іншого світу. І вони щось знали. Про неї. Таке, що й вона не знала.

Крім того, про те, що вона вставала дивитися на зорі, могла довідатися Тетяна Борисівна. А вона мусила все про неї знати. Вона була тепер Дазиним товаришем Сталіним. Її особистим Сталіним. Даза попросить її подарувати фотографію (коли це заслужить) і носитиме коло серця.

А зорі … Зорі знали… Ні, їм не треба нічого знати… Ні про неї, ні про її сни…

— Я забороняю тобі… вам… снитися, — тихо-тихо прошептала Даза.

Через кілька місяців Тетяна Борисівна схопила чіпкими худими кліщуватими пальцями її за вухо, тоді за підборіддя.

— Признайся, суче поріддя, ти спеціально хотіла взяти прізвище ворога народу?

— Якого ворога? — Даза вся затремтіла. — Я тепер… Я — не Снігурець. Я — Рубцова.

— Ворога народу Єжова. Який знищував чесних більшовиків і хотів убити товариша Сталіна.

— Єжов — ворог? Залізний друг товариша Сталіна — теж ворог? — Даза не могла повірити. Але вихователька не жартувала. Вона дивилася пронизливо і знову зневажливо. Даза не могла витримати цього погляду. В її голові загули джмелі, закружляли перед очима жовті кола, в яких виростали крильця, перш ніж вона зомліла й упала до ніг Тетяни Борисівни. Та копнула Дазу ногою, вважаючи, що «суче поріддя» прикидається.

15

Віталія написала листа Софії-молодшій, доньці Софії-старшої, її сусідки по палаті. Не знала, чи правильно робить, але коли вночі подумки складала список того, що їй треба встигнути до того часу, коли, можливо, не зможе звестися на ноги, а може, й буде паралізована болем воля, то чомусь першим постало коротке слово — лист. Лист до кого? Мама Даза вже в Луцьку, подруг далеко нема, хіба що Ніна, медсестра з їхньої лікарні, котра на заробітках в Італії, доглядає там якусь вельможну бабусю і часом дзвонить на їхній медсестринський пост. Зрозуміла: треба написати тій Софії. Софійці. Софія-старша по-особливому вимовляла доньчине ім’я — сердито й водночас ніжно. Гірко й так, наче подобалося його вимовляти.

Мусила написати.

Віталія народила не один, а чотири листи. Чотири, які хотіла порвати, але чомусь не вистачило духу, щось стримало… Відправила п’ятого. Писала листи в палаті, коли Софія-старша спала або йшла побалакати до сусідів, котрі за стіною теж гуцикали своє нещастя. Гарячково виводила округлі букви-колесики в диспансерному саду, підклавши під папір книжку. Софія, як помітила:

— А що то ви те все пишете? Теє… Заповіт, чи що? Так рано ще, самі кажите. Ще наша зозулька ни прилетіла, щоб останнє ку-ку з неба скинути.

І далі, ще й Віталія не встигла рота розтулити:

— Я собі думаю, що писати ніц ни буду. Хай ділять хазяйство, як хотять. Поки старий клигає — хай і його доглядають. А вмре, то якщо ни так буде, я хіба звідтам пальцем погрожуся. Як то моя внучка Олюня каже — ню-ню, бабуню, ни хоросе. Ой ни хороше, ни хороше навіть такого думати.

— У мене так, думки деякі, — сказала Віталія. — Приходять, от на папір заношу.

— А я ни люблю писати, — призналася Софія. — Балакати люблю, а писати — нє. То нібито ни мої слова. Як в армії хлопци служили, то, бувало, два-три рядочки нашкрябаю. Пишу: приїдите, то геть усе розкажу, що за два роки, чи кілько там, назбиралося. Бо то моє вам повідаю.

Слова, звернуті до незнайомої, точніше знайомої, тільки з материних слів Софійки, складалися натужно. Як помирити, а головне — написати так, щоб Софійка відчула потребу помиритися?

Не просто приїхала, бо мама хвора, а саме відчула — серцем, розумом, душею, чим завгодно — потребу помиритися. Чомусь хотілося цього добитися. Та як?

Слова виходили не ті.

Мертві.

А як мертві оживлять почуття, народять бажання?

Спробувала про себе розказати — теж начеб чужі слова. Не хотілося чомусь виливати душу. Її те, що було з нею.

«Може, то з’явилася просто потреба писати, може, я стала графоманкою?» — подумала Віталія.

Чотири листи лишилися невідправленими. Вона їх віддала мамі Дазі, попередила:

— Не читай. Потім почитаєш.

«Потім — це коли? — подумала. — Хіба не ясно? А навіщо я писала, якщо не читати? Чому не порвала?»

Відповіді не отримала. Та Віталія, котра мала б відповісти, вже писала п’ятого листа. Знала, що то останній. Відправить, що б не вийшло.

Вийшло таке: «Доброго дня, Софіє! Пані Софійко! Колись, ви, певно, знаєте, була така стаття про музику Дмитра Шостаковича. Про якусь його оперу, здається, «Леді Макбет Мценського повіту». А може, й не про леді Макбет того повіту. Не знаю, хоча я, здається, бачила фільм за цією повістю Лєскова. Не пригадую режисера. Може, Балаян, а може, й не Балаян. А стаття називалася «Сумбур замість музики». От і в мене в голові сумбур. У думках сумбур. А найбільший сумбур у рядках, які ви читаєте. Бо я повинна написати вам щось особливе, а не можу. Не вмію. Одним словом, я в лікарні, в одній палаті разом з вашою мамою Софією. Я знаю про вас, але знаю вас такою, як розповіла ваша мама. Хоч мені здається, що знаю вас й іншу. Та Софійка моєї уяви нікому не віддасть свого світу. Вона його виколихала й виплекала, те дитя-світ виросло й знайшло своє місце у Всесвіті. Не знаю, чи затишна вам ця місцина, чи не надто часто літають астероїди або ще якість блукальці… Може, там холодно, але подумайте, чи немає місця, де може не те щоб холодніше, а так якось, начеб тебе покинули посеред великого людського гурту. Гурт знайомий, але чомусь минає тебе. Може, тому, що він надто знаний сам собі. Може, тому, що йде туди, куди треба йти, й знає те, що йому треба знати, знати так, як він вважає, що треба. Одним словом, пані Софіє, лікарня, в якій ми перебуваємо, називається онкологічним диспансером, і, я гадаю, ви знаєте, що то таке. Мені ж здається, що ваша мама вас любить, навіть більше за інших дітей, тих, котрі з нею поруч. Тільки любов їй ще не зрозуміла, — а може, й не дозріла, вона її кличе так, як уміє, і я, здається, почула цей поклик. Вибачте, будь ласка, за цей «сумбур замість музики». І за сумбурні думки. Я теж тільки недавно помирилася зі своєю мамою. Даю свою домашню адресу, напишіть, як не приїдете. Або подзвоніть. До побачення. Віталія».

Конверта принесла перед тим Олеся. Відправила листа і відчула, що в ній знову щось змінилося.

Коли так трудно написаний лист полетів у чуже місто, де жила та жінка, Віталія раптом відчула: найбільше її цікавить, хто така насправді Софійка. Щодо інших дітей Софії-старшої все було зрозумілим: вони або справді належали до міні-імперії мами-імператриці, приймали й визнавали встановлені нею закони, або… Або ж прикидалися, що ці закони визнають і живуть за ними, насправді визнаючи свої власні закони і прикидаючись, що вони вірнопіддані своєї міні-імперії, де єдина повновладна господиня-імператриця Софія.

«Як є насправді?» — подумала Віталія і зрозуміла, що їй це дуже цікаво. Цікаво тому, що це питання мовби продовжує її власне життя. Воно мені непотрібне, і воно вкрай необхідне — ці два постулати злилися в єдине ціле.

«Я дізнаюся, яка насправді Софійка, або помру».

Речення мовби перелилося у щось, що дражнилося з неї. І тут прийшло усвідомлення: вона чіпляється за будь-яку можливість вижити, прагнучи взнати чужі таємниці. Може, щось є таке, що їй допоможе, порятує? Де воно заховане, в якому вузькому гостродзьобому глечику, в якій скриньці під сімома, чи сто сімома, чи тисячі тисяч замками?.. Як відчинити ті замки або як розбити глечика…

16

Даздраперма принесла довірені їй дочкою чотири невідправлені листи до квартири-однокімнатки. Поклала в зелену скриньку, як і просила Віталія. Там лежали чиїсь давні листи. Може, ті, що Віта отримувала від своїх «горе-коханих». Або горе-кохання, того, хто завдав їм обом стільки болю?

Даздрапермі хотілося, чого там, вельми хотілося прочитати й ці давні, й нові, щойно написані, як сказала Віталія, розбурхані листи. Та знала, що не прочитає, не привчена читати чужі послання, навіть адресовані дочці чи написані нею. Нехай, вони мають власне життя, пережили його чи ще переживатимуть. Нехай. У них таємниця, яка й повинна лишатися таємницею. З таких, як вона, й складається та велика життєва таїна, яка не дає реальності бути надто прісною. До кінця зрозумілою й відчутною.

Так думала Даздраперма, а пам’ять прислала їй інше послання — нагадування про далекий напівзабутий й теж не прочитаний нею лист. Він завітав до дитячого будинку навесні сорок першого, за два місяці до війни.

На той час Даза Рубцова перебувала вже третій рік у спецбудинку-інтернаті для дітей ворогів народу. Маленьких ворогів. Потихеньку, болісно, натужно освоювалася, призвичаювалася до геть усього — писаних і неписаних порядків, розпорядку дня, вчителів, технічного персоналу, друзів по нещастю, одним словом, до свого нового становища. Була, як і всі інші тут, покидьком, послідом, якому ще належало стати справжньою людиною. А що мала, таки мала, попри всю свою непристосованість до життя, доволі гострий, аж недитячий розум, то вивчила нехитрі правила виживання й пристосування. Через рік вже й сама могла дати штурхана. З усіх сил старалася вчитися. Вважалося, що такі учні не можуть бути круглими відмінниками, тому «відмінно» ставили дуже рідко, хіба за вже надто бездоганні знання, коли не було до чого причепитися, зловити на дрібнесенькій помилці чи й просто обмовці, нехай відразу й виправленій. А Даза прагла вчитися якнайліпше. Готувалася до уроків так ретельно, аж у вухах не раз дзвеніло од перенапруги. Старання помітили. Її прийняли в піонери, а тут приймали тільки тих, хто пройшов «перековку».

Пересилюючи себе, Даза час від часу переповідала виховательці, про що говорили дівчата у класі й у спальні. Відчувала, як при цьому горять щоки — тут вона не могла себе переробити. «Пережиток минулого» ніяк не хотів кудись виходити.

Восени другого року Тетяна Борисівна звеліла зайти у свій маленький кабінетик.

Там вона сказала на диво лагідним голосом:

— Судячи з усього, ти справді хочеш перевиховатися. Це добре.

— Я стараюся, — тихо відповіла Даза.

— Старайся.

Даза чи не вперше побачила усмішку на вустах виховательки. Проклюнулася, мов несподіваний росточок на дорозі. А далі після короткого розпитування, що сьогодні відбулося на уроках, хто як себе поводив, особливо та Кобильченко — так Тетяна Борисівна переінакшувала прізвище Соні Кудрявченко — вихователька сказала, що вона, Даза Рубцова, може стати її, Тетяни Борисівни, другом, навіть ввійти до кола вибраних, особливих щирих друзів.

Даза відчула, як шалено загупало серце, як вона мовби піднялася на крилах — ті негайно виросли за плечима. Уперше за ці два роки напівневільного життя їй стало по-справжньому радісно. Вона буде другом Тетяни Борисівни, більше того, ввійде до кола особливих вибраних друзів? Від такого щастя можна було й задихнутися.

Почула наче у напівсні голос:

— Бачу, ти рада?

— Дуже, — видихнула Даза. — Дуже-дуже.

Казала правду. Аж не вірилося у те, що почула.

— Що ж, я теж рада, що ти стаєш іншою. Гадаю, я в тобі не помилилася.

Далі Тетяна Борисівна сказала, що сьогодні виявить велику довіру. Вона візьме Дазу на ніч до себе додому.

— Спасибі, — шепче Даза.

— Не поспішай дякувати. Наша дружба можлива при абсолютній довірі. Я тобі довіряю. Дуже довіряю. А ти — мені?

— І я. Вірте мені, — шепіт Дази.

Тетяна Борисівна сказала трохи суворіше, що вона повірить, коли Даза пройде випробування на вірність. Маленьке, незвичне, але необхідне. Щоб переконатися.

Що за випробування, Даза дізналася увечері. Тетяна Борисівна після вечері привела Дазу на окраїну містечка, де їй у хатинці належала кімната. У другій жила її двоюрідна бабця — стара і, як сказала Тетяна Борисівна зі смішком, глуха як тетеря. Тетяна Борисівна заглянула до неї. Далі запалила дрова у плитці. Тоді звеліла маленькій гості (Дазі йшов тринадцятий) роздягатися. До сорочечки, адже ж не буде вона спати одягненою. Відчуваючи трепет (тремтіло все її тільце), збентеження й сором, Даза скинула платтячко.

— Зараз перевіримо, як ти мене любиш, — сказала вихователька. — І чи готова ти до особливої дружби і вірності.

— Я готова, — прошептала Даза.

— Тоді лягай на ось цю лавку, — звеліла Тетяна Борисівна. — На живіт. Обличчям вниз.

Коли Даза покірно лягла, тремтячи, як самотній листок на дереві, господиня кімнати зв’язала їй руки під лавкою і прив’язала до лавки ноги.

— Не бійся, — сказала вихователька. — Це буде покарання за твоє минуле і очищення в ім’я майбутнього. В ім’я нашої особливої дружби.

Вона оголила спину дівчинки, стягла трусики.

— Тетяно Борисівно… — паленіючи від сорому й страху, прошептала Даза.

— Не бійся, — почула. — Не бійся, дівчинко.

Різкий біль обпік соромливе місце (дупочка, люба дупочка, казала мама), а потім спину. Даза скрикнула. Раз і вдруге.

— Не бійся, — забурмотіла Тетяна Борисівна. — Не треба боятися. Це всього лиш різка, березова різка. Правда, вимочена в солоній воді, але мене такою теж колись вчили розуму.

І вдарила ще і ще. Даза скрикувала й плакала. Сльози ряснішали, переросли в схлипування, а потім ридання. Її ніколи вдома не били. У будинку-інтернаті отримувала стусани й підніжки, але щоб так… За що? Вона донька ворогів народу, але вона від них відреклася. Назавжди. Навіки. Вона — Даза Рубцова. Піонерка. А Тетяна Борисівна — радянська вихователька. Як же це? Це і є маленьке незвичне випробування? Ой-ой-ой…

Коли відшмагана і відв’язана Даза сповзла на долівку, тіло її пекло, а сама геть зарюмсана, вона дрижала. Нагадати про права радянської людини?

— Ну от і все, — сказала Тетяна Борисівна. — Ти майже пройшла випробування. Не рюмсай. І вище ніс.

Вона взяла Дазу за підборіддя. І далі… далі поцілувала в лоба.

— Якщо ти моя — то підемо далі, — сказала якось так — суворо і ніжно водночас. — Ти моя… Вірна мені?

— Т-так, — видихнула Даза.

Крізь сльози Даза бачила незграбу-шафу для одягу, буфет, ліжко при стіні, невеличкий стіл, крісло збоку. Порівняно з тою домашньою обстановкою, в якій колись (як давно!), до трагедії, жила Даза, тут було аскетично, бідно, навіть убого, хоч і не без деякого шарму. На стіні дзеркало — овальне, схоже на видовжене обличчя, поруч із ним картина — жінка тримає в руках букет квітів.

— То моя мама, — сказала Тетяна Борисівна. — Її звали Іраїда Денисівна. Загинула в громадянську війну. Її намалював художник, коли ми відпочивали в Одесі. Я тоді була така, як ти, навіть менша. Так, всього сім чи вісім років.

Вона промовила це буденно і якось по-особливому зворушливо. Даза підвела очі й раптом відчула, що вона не має до цієї жінки, котра тільки що побила її, зла. Вона… Вона не те щоб любила її, а… Довіряла? Прагла дружби? Мала Даза, майже підліток Даза не знала потрібного слова. Зате відчула: треба не протестувати, не просити відвезти її в інтернат, як хотіла сказати ще хвилину тому, а підкоритися. Робити те, що накаже Тетяна Борисівна. Раптом відчула: вона мов одна з речей у цій кімнаті. Вона… Даза знову заплакала, але вже тихо, шкодуючи себе й… І невідомо кого, що наче стояв за її спиною. А може, дивився на неї й теж… її шкодував.

— Вмийся, — наказала Тетяна Борисівна. — А то геть зарюмсана. Та нічого. Це з незвички. І налий з відра води в тазик.

Даза підвелася й зробила все, що наказувала вихователька. Тимчасом Тетяна Борисівна вдягла халата й поставила на плиту каструлю з водою. Тоді підійшла до Дази з маленькою баночкою в руці.

— Підніми сорочку, — наказала. — Не бійся. Зараз тобі не болітиме.

Вона натерла спину Дази й нижче білуватим кремом. Біль справді став проходити.

Тетяна Борисівна сказала:

— А тіло в тебе, дівчинко, буде гарне. Ще два-три роки — й розквітнеш, як пишний бутон.

Коли вода на плиті нагрілася, вихователька розбавила нею холодну воду в тазику. Наказала — і владно, і якось мовби прохально:

— Роззуй мене.

Даза опустилася на коліна і обережно скинула з ніг виховательки черевички, тоді, завагавшись на мить — як це зробити, — панчохи. Їй було і соромно, і принизливо, і якось мовби добре. Добре, що вона… вона… Почула:

— А тепер ти помиєш мені ноги. Мило он там, на поличці біля умивальника.

Тетяна Борисівна занурила ноги у теплу воду. Стоячи на колінах, Даза мила їй ноги — загорілі, якісь вузлуваті, з великими жилами. Бажала одного-єдиного — швидше закінчити цю принизливу процедуру. Майнула думка: раз вона підкорилася, не протестує, то хто вона? Слуга, раба? Але ж рабів у найкращій із країн світу нема. Вона сама повторювала в першому класі по складах: «Ра-би — не ми! Ми не ра-би» То що це? Що?

Її ще маленькі руки слухняно мили ноги жінки-повелительки. Це і є особлива дружба? Завтра вона розповість про це. Та кому? Дітям? Директорці? Але ж та дружить з Тетяною Борисівною, про це всі знають. Сказати це при всіх на шикуванні, піонерській лінійці? Що тоді буде? З нею? З Тетяною Борисівною? Ні, спочатку з нею… Чому вона думає насамперед про себе?

— Витри ноги рушником. Тільки обережно.

І коли Даза витерла вийняті з тазика ноги:

— Можеш поцілувати.

Даза боялася підвести очі. Поцілувала одну ногу, потім другу. Сором розтікався її тілом, наче брудна вода. Сором і щось незнане досі. Ра-би — не ми?..

— І це все? Тобі не подобаються мої ноги? Не хочеш цілувати?

— Подо… до..

Даза цілувала й стримувала сльози. Й раптом відчула дивне задоволення від цього приниження. Так, це було задоволення. Їй захотілося раптом стати маленькою, зовсім маленькою, геть поменшати, перетворитися в комашку.

А потім вони пили чай і, мовби нічого не трапилося, Тетяна Борисівна розповідала, як вона виступала на фізкультурному параді в Києві. О, вона вміла робити шпагат! Не те що тепер. Як їздили у Москву й ходили в найкраще, найдорогоцінніше, най… най… місце на планеті — мавзолей Леніна.

— Будемо лягати, — сказала після чаювання і взявши Дазу знову за підборіддя:

— Ти б хотіла берегти мій сон?

— Так, — прошептала Даза.

— Тоді ставай на коліна біля ліжка.

Берегти сон — це й було стояти на колінах обіч ліжка, на якому спала вихователька. Даза стояла й боялася заснути. Майнула думка — встати й тихенько піти. Піти геть, світ за очі, не в будинок-інтернат, а кудись далеко-далеко, де нема ніякої Тетяни Борисівни, несправедливості, принижень, чогось такого, чого вона не здатна збагнути. Тоді ще Даза не знала таких слів, як «садизм», «мазохізм», «збочення». Коли дізнається, люто ненавидітиме ці слова. Як і всяке приниження. Але щось зостанеться в неї з того вечора, що й не пояснити.

Вона простояла так півночі. У якийсь момент здалося, що зі сну Тетяни Борисівни щирить зуби страшний звір. Схожий на вовка чи ведмедя з казки. Його треба прогнати, раз вона береже сон, але як? Даза ледве не скрикнула. Злякалася, що розбудить виховательку. Далі заплакала, тепер беззвучно, бо її гладив по голові страх. Не душив, не лякав, а саме гладив. І вона вже належала йому.

Потім Тетяна Борисівна заскреготала вві сні зубами, скрикнула і заворушилася.

Пробурмотіла спросоння:

— Можеш лягти біля мене. Ти вірна дівчинка.

Даза обережно лягла, натягла на коліна краєчок ковдри. Вихователька повернулася до неї, обняла. Даза лежала в цих обіймах заціпеніло, боячись поворухнутися й голосно дихнути, доки не забилася у важкому сні.

Уранці ж Тетяна Борисівна розчесала Дазі волосся, приготувала смачну яєчню з ковбаскою. Поклала на тарілку карамельки:

— Бери до чаю. І можеш взяти з собою.

Вона не просила Дазу нічого не розповідати, що тут відбувалося увечері і вночі. Була певна у Дазі, її вірності?

Ранок був нереальним, як і все, що сталося. За дверима почулося бурмотіння глухої бабці-сусідки — теж нереальне. Карамельки прийшли зі сну, а може, їх приніс дядько Страх, котрий вночі гладив по голові. Спина, а особливо те місце, яким примостилася на лавку, місце вечірньої екзекуції, поболювали. Ледь-ледь. Так твердила Даза. Вихователька казала, що вони не повинні запізнитися. Бо сьогодні день народження комсомолу. А вони молодші брати й сестрички комсомольців. Колись і Даза стане «комсою». Ха-ха, комса, майже як хамса. Тетяна Борисівна вперше весело сміялася. Вона допоможе, авжеж, допоможе Дазі вступити до лав, лав, гав, лав комсомолу.

Щось нове проклюнулося того ранку — дивного, нереального — у виховательці. Цинічне, але наче більш людяне. Що — Даза зрозуміє значно пізніше.

Поки що вона, мов покірна собачка, йшла за своєю повелителькою ще заспаним містечком до інтернату. Та ця дорога вже була іншою, ніж учора. Дерева показували на неї руками-гілками, осудливо шелестіли рідким, ще не опалим листям, а он та берізка соромливо відвернулася. Вони знали про її приниження й сором, про повторну зраду самої себе, не тільки рідних, зраду, що триватиме й далі. Бо знала, що нікому нічого не скаже, що трапилося вчора ввечері. Раптом почула глумливий переінакшений вірш-лозунг, якого викрикував колись на їхньому київському дворі хуліган і син ворога народу Вітька Рудик:

— Пионер дает пример:

Курить табак, гонять собак,

Душить котов — всегда готов!

Вона готова на все? І наче відповідь прийшли, теж видобулися з пам’яті слова з вірша, ні, з поеми, яку їм вже тут, у будинку-інтернаті, читала піонервожата:

Если скажут солгать — солги!

Если скажут убить — убей!

Їй треба буде лише мовчати. Так треба для Тетяни Борисівни. Так тре…

Десь поруч глумливо застрекотала сорока. Даза подивилася в той бік, і їй нестерпно захотілося почути інший пташиний спів. Хай би над нею… над нею пролетіли журавлі, тужливо закурликали, покликали з собою. Хоча б подали голос. Звела голову до неба, та птахів там не побачила.

З того дня справді чимало змінилося в Дазиному житті. Через тижнів два вона здивовано помітила — до неї стали менш прискіпливо ставитися вчителі, й другу чтверть закінчила лише з двома оцінками «добре» в табелі, решта — «відмінно». На піонерських зборах сама, сама Тетяна Борисівна запропонувала обрати її, Дазу Рубцову, головою ради загону. На конкурсі читців до дня пам’яті Леніна[4] вона здобула перше місце й отримала приз — книжку віршів і новенький червоний галстук.

Даза зрозуміла: Тетяна Борисівна має тут неабияку владу.

Наприкінці зими вихователька знову забрала її до себе на ніч і відшмагала тепер вже білим м’яким паском. Спитала, чи треба змащувати спину кремом, і Даза відчула, що треба сказати «ні». Вона знову мила жилаві ноги й охороняла сон ТеБе, як позаочі називали виховательку. Вона вчилася новому життю, і, на диво, те життя вже перестало здаватися неймовірним і принизливим.

А навесні, коли почало розпускатися листя на деревах, за два місяці до початку війни, ТеБе покликала її до свого кабінетику. Там вона дістала із шухляди стола конверта.

— Жінка, яка колись вважала себе твоєю матір’ю, — сказала голосом, від якого у Дази мурашки побігли шкірою, — ця жінка якимось чином, очевидно, через ще не викритих ворогів народу, узнала, де ти знаходишся, і, очевидно, через якусь свою подругу, точніше спільницю, переслала листа сюди. Вона, звичайно, не знає, що ти не Даздраперма Снігурець, а Рубцова. В силу обов’язку я, звичайно, прочитала цю писанину. Це підступний лист. Ти зараз візьмеш його. Можеш прочитати, а можеш порвати, не читаючи. Вибирай, як зробити.

З цими словами Тетяна Борисівна простягла листа Дазі. Прохолодний папір обпік Дазині пальці, долоню. Рука затремтіла.

«Вона зараз відірветься», — з жахом подумала Даза.

«Мама… Жива?» — десь наче здалеку, з незримої далечини й височини прилетів голос-запитання.

Але… Тетяна Борисівна дивилася примружено і трохи… трохи зневажливо? Тремтячими, враз замерзлими пальцями Даза розірвала конверта з листом на дрібні шматки і викинула папір у кошик для сміття.

17

За кілька днів до Нового року в їхній квартирі пролунав телефонний дзвінок.

— Тебе, — заглянула у кімнату Віти мама Даза. — Якась жінка. Чи дівчина.

— Алло, — сказала Віта.

Дзвонила Зіна. Дзвонила, щоб повідомити:

— Едик вернувся і дуже хоче тебе бачити. Зможеш прийти зараз?

— Змо… Зможу, — відповіла Віта, в якої серце вистрибувало з грудей.

— От і добренько. Він чекатиме тебе біля будинку. — У трубці за цими словами надто голосно залунали гудки.

— То однокурсниця. — У Віти пашіли щоки. — Вони… Вони там, у гуртожитку, збираються на вечірку. У То… У Тоні день народження. Вона мала святкувати зі своїми у Тернополі, але вернулася. Можна, я піду?

— А чому б ні? — Мама Даза посміхнулася. — Ти ж уже доросла.

— Дякую, матусю.

Віта цмокнула маму в щоку. Тепер вона вся палала. А хтось невидимий піднімав її над підлогою.

— Тільки ж на день народження приходять із подарунками. Сьогодні неділя. Крамниця біля нас вже зачинена. Давай твоїй однокурсниці щось виберемо з того, що в нас є.

Вибрали гарну кришталеву темно-синю салатницю. У неї Віта поклала книжку — збірник афоризмів. Її чомусь потягло до вікна. Біле покривало снігу притягло очі, кинуло їх на пухнасту ковдру й стало присипати, загортати в холодний пух.

«Я не маю його побачити? — спитала когось Віта. — Нехай тоді сніг засипле весь Київ».

— Хто там має бути? — почула голос мами Дази за плечима.

— Де?

— На дні народження. Ти така схвильована, аж тремтиш.

— Ні-ні. Тобі здалося.

— Там будуть хлопці?

— Можливо.

— А ти не закохалася часом, доню?

Мама вимовила це слово жартома. Мовби жартома. Мовби…

«Стріла летить, — подумала Віта. — Ти все знаєш, мамо. І… нічого не знаєш. Я потайна і недобра. Я порожня всередині…»

Ледь не закричала:

— Навіщо ти кажеш про кохання, про мою закоханість?

Стисла губи. І зуби. І ту, другу Віту, яка сиділа в ній, притисла до себе. Вставила їй до рота кляп.

«Потайна і недобра» Віта через півгодини вицокувала підборами чобітків по звільненому двірниками од снігу тротуару. Ледве вийшла з дому, хотіла пожбурити у той сніг салатницю. І книжку, так, і книжку — хай читає афоризми зима. Стрималася, натомість притисла загорнутий у папір кришталь до грудей. Наче хотіла зігріти. Сама дзвеніла, наче кришталь на морозі. Та ніхто дзвону не чув. І чи дзвенить кришталь на морозі? Чому так рано стало темно в цьому місті? Хто біжить за її спиною?

Високий і дужий чоловік чекав її біля рогу будинку. Хтось підштовхнув, владно, з усієї сили, Віту — і вона побігла назустріч темному силуету.

Світлому, найсвітлішому силуету.

Його дивно-хрипкий зойк:

— Мала! Малюня!

І руки, котрі її підхопили, підняли, піднесли, і губи, які припали до її вуст… Він цілував її, отак підняту над землею, над снігом, над Києвом, над світом. Вона сп’яніла відразу, гаряча хвиля затопила всю без останку. Її вже — такої собі Віти — ніде не було.

— Що то між нами? — спитав, одірвавшись од її досі ніким не цілованих вуст.

— Салатниця.

— Яка ще салатниця?

— Подарунок тобі.

— Ну ти даєш, мала! Салатниця… Викинь її!

— Навіщо?

— Вона заважає чути тебе.

Віта слухняно впустила салатницю разом з книжкою на землю.

— Нас бачать, — прошептала.

— То й що? — І по хвилі (чи годині вічності?), за поцілунком, що забив дух: — Нас ніхто не бачить. Тільки я тебе бачу і нікому не дам дивитися. Ти ці п’ять літ…

Едуард не доказав, поставив Віту на землю. Але велике вечірнє місто продовжувало крутити довкола неї велику, розцятковану вогнями карусель.

— Я п’яна, — щасливо прошептала вона.

— А я пив тебе ці п’ять літ. По ковтку кожного ранку. Я настоював тебе у снах і вранці випивав.

Віта од цих слів ще більше задихнулася. Така людина не могла бути злочинцем. Такий чоловік не міг бути поганим. Якщо був — вона зробить його іншим, ліпшим, вона вже творить іншого Едуарда, Едика, зчищаючи бруд колишнього Едика, Еміра.

Потім вони разом підняли салатницю з книжкою. Едик сказав, що їх чекає вечеря.

— У вас? — злякалася Віта.

— Ні. Нам кореші мої на двох накриють.

Трохи розчарована, Віта, хоч і рада — ще буде, буде, буде, тепер вона певна, знайомство з сім’єю, не тільки з Зіною — спитала:

— Де?

— На одній хазі. Вибач, квартирі. Трохи проїдемось. Машина жде он там, за рогом.

— Машина?

— Карету я ще тобі замовлю, — весело сказав Едик. — А хоч, на руках понесу?

— Ні-ні, що ти…

Це її потішило, авжеж, потішило — і готовність нести на руках, і машина, що справді чекала за рогом, хай стара «побєда», але тоді ще не густо було машин навіть у Києві, і чоловік за кермом — здається, вона його бачила колись з Едиком.

Зимовий київський вечір поніс її на своїх невидимих темних крилах.

Десь далеко лунала «Пісня про рушник». Про те, як оживе на тім рушникові все знайоме до болю…

— Оживе все знайоме до болю — і дитинство, й розлука, й твоя материнська любов, — виводив чистий жіночий голос.

Чи чоловічий? І чий?

Вона тоді подумала: чий? Хто співає? Часом любила вгадувати, коли чула знайому пісню.

Тепер, не вгадавши, подумала: «Розлука? Ні-ні, ніякої розлуки вже не буде, ніде і ніколи…»

Коли привіталася з тим чоловіком за кермом, він теж заспівав, наче почув Едикові слова про карету:

— Маркиза села у карету,

Открыла предо мной подол.

Я вез маркизу через лето,

Потом у хазу ей повел.

— Закрий піддувало, Базука, — тихо наказав, беззлобно, але із притиском Едик, та Віта почула ті слова.

— Ах, Емір, душа просить пісні, — сказав чоловік. — Але якщо ти не хоч — нє буду. Н-но, ряба, — і завів двигуна. — На хазу? Пардон, квартєру?

Едик не відповів. Машина рушила.

«Базука, що таке базука? — подумала Віта. — Десь я чула це слово… Едик водиться зі своїми далі? Я вирву, я вирву його з цього світу. З цього сере… довища…»

Раптом пригадала фразу: «Повстанці, озброєні базуками, наблизилися до Стенлівіля[5]…»

Чиї повстанці? До якого Стенлівіля? Базука — зброя? Зброя і кличка? Вирватися із машини, із… Чого? Самої себе?

Едик сидів поруч, на задньому сидінні. Від нього йшло тепло — потужне, добре відчутне, проривалося крізь одяг, крізь шкіряну куртку й сорочку під курткою — так, куртка була розстебнутою ще там, надворі, коли зустрілися, і під нею, вона помітила, виднілася лише сорочка.

«Тобі не холодно?» — хотіла спитати Віта й не спитала, бо й так зрозуміло: не холодно. І від того їй самій стало тепліше й затишніше.

А його тепло… Тепло, що йшло від нього, чоловіче тепло… Віта стала шукати слово, яке просилося на язик чи в думку, і раптом знайшла його — «могутнє». Могутнє чоловіче тепло. Яке йде, переходить до неї. І коли він обняв, пригорнув, притиснув, легко, але водночас дужо, сильно, Віта не відвернулася, не зробила спроби вивільнитися, відсунутися. Вона трохи зіщулилася, тихо, непомітно задрижала, а потім задихнулася — від тих обіймів, від дужого, ні, теж могутнього, чоловічого запаху і тільки, наче сніжинка за вікном «побєди», майнула думка: «Я ж доросла, мені вісімнадцять…»

У тій кімнаті-квартирі на четвертому поверсі, куди піднялися, не було нічого, окрім старого масивного стола, двох стільців і ліжка-дивана, застеленого зеленою накидкою.

— Тут кореш один має жити, — сказав Едик. — Ну, а поки нам позичив на цю ніч…

— Позичив?

— А що?

— Нічого, — відповіла Віта й подумала: «Але чому він каже — на ніч?..»

На столі стояли тарілки з їжею, незачеплені, приготовлені явно для них — м’ясні страви, ковбаса, салати, огірки й помідори, пляшка вина й пляшка горілки, дві чарки й два фужери.

— Мала, це все приготовлене для нас, — підтвердив Едик. — Я дуже хочу їсти, ми могли б спочатку пошамати, але ти пробач, я ще більше хочу тебе… Ну, не червоній, — і далі промовив те, що Віта подумала дорогою сюди: — ти ж доросла… Хіба що…

Він підійшов до столу й налив у фужери червоного вина. Простяг один Віті.

— За нас. За тебе… За те, що ти тоді приїхала, інакше я не знаю, що б зробив з собою… За…

Дзенькнув кришталь. І тоді, вже зі своїм фужером майже біля губ, додав:

— За ту стежку, на якій тебе зустрів… Пам’ятаєш?

— Звичайно.

Та стежка… А якби її не було… Якби… Дівчинка-школярка йшла через маленьку пустиню. Йшла, безтурботна, назустріч… Назустріч долі… Чи крізь пустище, наче долю… До нього….

Віта досі пила спиртне дуже рідко. У їхній сім’ї по святах вживали хіба ситро. З однокурсниками вперше спробувала вина. А тепер… Тепер випила цілий фужер — для повного щастя, для… Так, так, так, для хоробрості… Бо випив він…. Бо… Бо це вино мусило бути випите…

Закрутилася, попливла голова. Режисер дійства (це Віта зрозуміла пізніше) допоміг зняти пальтечко, потім кофточку… Перед тим, як зняти сукню, Віта попросила:

— Вимкни, будь ласка, світло.

Він послухався, але плаття вже зривав, і Віті здалося, що, як і вона, весь трусився.

Вона… Так, вона десятки, сотні разів уявляла цю першу зустріч після його повернення… А відколи зрозуміла, що закохана, уявляла і те неминуче, що мусить статися між ними. Боялася, тремтіла подумки, тремтіла наяву — чоловіки завжди здавалися дужими, загадковими, але незрозумілими й навіть ворожими істотами. Надто тій, що виросла без батька… Чоловіки… Частина його тіла, про яку й думати не одважувалася, ввійде в її тіло? Це неможливо… Це…

Людка якось призналася, що там, в селі, звідки Віта втекла, вона вперше… І як це було…

— Перестань, — обірвала її захльобисту, правда, притишену, але сороміцьку мову.

— Перестань, перестань, як поїдем на Тустань, — засміялася безсоромна Людка.

18

Усе було зроблено. Геть усе. Кілька днів тому лікар сказав до Віталії:

— Я би радив, Віталіє Миколаївно, все ж спробувати…

— Побігати? Зайнятися фітнесом?

— Не смійтеся. Ще є шанс. У вас нетиповий випадок.

— Нема, — сказала Віталія. — І ви, і я це добре знаємо. Ви хотіли мене відправити до Києва? До Європи? Я не в тому стані і не в тому настрої. Я ослаблена і просто хочу спокійно дожити. А без обезболювання вже жити не можу. Тобто… Усе, Андрію Петровичу. Через тиждень-два я просто відправлюся додому. І ви це знаєте. Ну, нехай через місяць. Відстрочка від призову тітки С.

Навздогін лікар щось там сказав про її мужність. Що захоплюється чи що…

«Моя цинічна мужність, — подумала Віталія за дверима лікарського кабінету — чого вона саме приходила, здається, про щось спитати, а про що? — Цинічна, аж щемить на зубах. Аж-аж. І хочеться заревіти, як корові. Якій вчасно не дали сіна. Моє сіно, моє життя я отримала сповна. Навіть з конюшиною. Хоч було часом і гірке, болотяне, і не те що ясна, душу різало. Чи час був такий гіркий? Але ж не гіркіший, ніж у моєї мами. То на що скаржитися зволите, герцогине? Ні, краще — маркізо. Як там співав колись той придурень — маркіза сіла у карету? От і я сіла…»

Віталія згадала, коли чула ту пісню. І кличка придурка спливла — Базука. Взагалі своїм прислужникам Едик любив давати оригінальні кликухи. Може, тому, що сам був Еміром. Тромбон, Кролятик, Базука… Останній був свідком її щастя, налитого по вінця, радості, що аж вихлюпувалася, і про біду він же повідомив.

Тоді… Тоді… Тоді вона ходила по воді. Не ходила, а занурилася з головою. І дихала, ще й як дихала, бо не знала, що то вода, що вона занурена.

Першого ж вечора, вже після не тільки кохання, але й вечері, розкішної як для порожньої квартири, вона сказала, несміливо торкнувшись пальчиками його оголеної волохатої руки:

— Едю, я мушу йти.

— Куди? Машину з Базукою я відпустив.

— Але ж мама хвилюватиметься. Я сказала їй, що йду до подруги, до однокурсниці, на день народження.

— Ти заночувала.

— Я ще ніколи не лишалася ночувати.

— Щось завжди буває вперше.

— Може, ми хоч подзвонимо? — жалібно попросила вона.

— Тут нема телефона.

— А надворі? На вулиці…

— Добре, пошукаємо, якщо ти хочеш.

— Якщо ти хочеш…

Він ще кілька разів казав цю фразу, кидав, мов подарунок, і вона так і сприймала, а тоді…

Мела хурделиця, що переходила у мокрий сніг з дощем, колючки злиплих сніжинок били по щоках двох, котрі шукали телефонну будку на порожній вулиці на окраїні Києва. Вони йшли і йшли, і, здавалося, мокра заметіль ховає їх у своїй щільній незатишній ковдрі. Знайшли телефона аж за кілька кварталів. І тут виявилося, що ні в нього, ні в неї немає двокопієчної монети.

— Ч-чорт! — сказав Едуард й погасив лайку, що вирвалася з його губ. — Зачекай тут. Я зараз.

Він побіг до найближчого будинку, бачила, як зупинився, став, задерши голову — потім вона зрозуміє, для чого. Забіг у під’їзд. Віта стояла серед хурделиці, тулячи до грудей залізну квітку. Цей великий металевий тюльпан їй подарував Едик. Сказав, що привіз звідти, що викували на його замовлення — для неї. Віта була зворушена. Квітка після її першого тілесного кохання. Залізна квітка. Залізне його тіло, що аж бриніло од напруги й міцності. Тюльпан, пелюстки якого трохи немовби підсвічені жовтими і червоними кольорами. Полум’я для неї. Вона якось інстинктивно захопила квітку з собою. Наче не хотіла розлучатися.

— Какой адінокий девушка! Девушка среді зіми!

Віта здригнулася од того голосу. Перед нею виросла темна фігура. Чоловік похитувався й простягав руки.

— Не підходьте, — закричала Віта.

— А то що? Мамку позовьош?

— Вам буде погано.

— Мінє будєт хорошо. Обізательно.

Примара, що виникла з ночі, схопила її за руку. Віта шарпнулася, другою рукою, в якій була залізна квітка, вдарила, ні, вдарила не рукою, а тюльпаном чоловіка.

— Ти шо делаш, сука!

Віта відступила, він кинувся на неї. Обличчя було — навіть у темряві вгледіла — закривавлене. Схопив за плече.

— Счас вместо любві умрьош, сучіще!

Віта скрикнула, він повалив її на сніг.

— Любов на снегу будет. Прямо здесь.

Та від будинку вже біг Едик. Копнув нападника ногою, тоді підняв, легко, як шкідливе щеня, за комір. І вдарив з усього розмаху кулаком в лице. Нападник впав і не ворушився.

— Едю! Що ти зробив?

— Нічо. Оклемається. Такі падла живучі.

І, піднявши із замету Віту:

— У тебе все хокей?

— Ага. Я тільки злякалася.

— Тоді ходімо дзвонити. Я обміняв трояка на двушку. Налякав, але обмін хороший.

— Три копійки на дві?

— Три рубля на двушку, — засміявся він. — Дуже вдалий обмін.

У Віти все тремтіло. І коли йшла до будки, оглянувшись на тіло серед снігу, і коли набирала їхній номер.

— Ой, Віточко, де ти? — мама.

— Я у Тоні. Я заночую у Тоні. Тут нічого не ходить… Добре?

Мама дозволила.

Пекло піднебіння од того обману. А поруч стояло й гріло подихом її другу руку із залізною квіткою в ній її кохання й щастя.

Щастя, яке гріло її цілих чотири місяці. Не тільки гріло, палило до знемоги. Віта бігала на лекції, а після лекцій мчалася до нього. Якщо він не був зайнятий чимось своїм, казав — друзі, яких треба провідати, справи, якісь доручення…

Віта:

— І дівчата?

Він:

— Усі дівчата, крім тебе, цієї зими померли.

Мама:

— Ти стала приходити пізно, Віточко. У тебе… У тебе є хлопець? Не червоній. Це нормально для твого віку. Але я хотіла б знати…

Віта не могла збрехати:

— Є. — І поспішно. — Він дуже хороший.

— І гарний?

— Так.

— Однокурсник?

— Ні.

— Гаразд. Колись познайомиш.

— Обов’язково, мамусю.

Віта затремтіла — а що, як мама знає, хто такий Едик? Якщо вони… Якщо він… Якщо поєднають долі — мусить дізнатися. Дізнається, і тоді… Але до того часу Едик стане іншим. Він дав слово, що влітку поїде на роботу, на комсомольську будову. Або піде працювати в «Метробуд». Нехай, йому треба відпочити після страхіть в’язниці. Після тієї страшної колонії, де в нього з’явилися два великі шрами на тілі. Навесні Віта, вже не соромлячись, розглядала це могутнє, волохате (як ведмедик, казала) тіло, цілувала ті шрами — один довгий (та, черкнули трохи, відмахувався) і другий — круглий, глибокий. Збоку і біля лівого плеча. А могли влучити нижче, в серце, жахалася Віта й знову цілувала шрам.

Вони кілька разів ходили в кіно, раз Віта затягла на концерт класичної музики, де Едик висидів, але прикидатися не став — то не для мене. І це визнання, просто визнання, без іронізування, чомусь зворушило Віту.

Зустрічалися ще на тій порожній квартирі, куди чомусь ніхто не вселявся, якось в іншого друга, в Едика вдома, коли там нікого не було. Ще двічі Віта заночовувала «у подруги». На прохання познайомити ближче з друзями Едик відмахувався — встигнеш. Та й зав’язав я з ними, сказав. Так, дещо підбив з минулого.

Усе обірвалося, коли тільки-тільки зацвітали сади й зав’язувалися майбутні білі свічки на київських каштанах. Коли прийшла на чергове побачення після дводенної розлуки (знову справи були) й довго чекала, дивуючись, чому затримується коханий (ніколи такого не траплялося), перед нею раптом вигулькнув Базука:

— Наше вам з кісточкою. Емір не прийде.

— Не прийде? — Віта поморщилася: запах, який ішов від цього чмура, що засунув руки в кишені й похитувався перед нею, був не дуже приємним. — У нього… Справи?

— І справа, і зліва. — Базука сплюнув. — Замели твого Еміра. І всю нашу, щитай, компашку. Я ще гуляю і рватиму кігті кудись подалі. Мо’, на Крим чи в Одесу рвону. Ну, аріведерчі, маркізо. Сумувати тепер доведеться довго.

— Зачекайте, — Віта нічого не розуміла. — Як це — замели?

— Натурально, — і знову цвіркнув. — Як і положено ментам. Казав же Еміру — два рази за один день удачу за хвоста не хапають. Не та кицька. Жадность фраєра згубила. Чао-какао, мадам!

І, перестрибнувши невисоку огорожу, зник у надрах скверу, біля якого стояла Віта. Біля якого виглядала своє щастя.

Що сталося, взнала від Зіни, а потім і на суді. Усі ці чотири місяці Едик-Емір жив подвійним життям. Ще в колонії готував пограбування квартири відомого в Києві антиквара.

«У колонії?» — все похололо у Віти всередині.

А того дня, вислідивши, коли антиквар, що жив сам, вирушив у якесь там містечко за здобиччю, забралися до багатої квартири.

Квартир на тому поверсі старого будинку було лише дві, і в другій — вони точно знали — не передбачалося нікого: господар поїхав у гості до сина, а його дочка, стара діва, на роботі в поліклініці.

Перед тим забиралися через сусідський балкон, опустившись з даху на четвертий, а потім третій поверх. А один з них приходив під виглядом страхового агента. Антиквар щось запідозрив і поміняв замки. Тільки Емір і це передбачив. Майстер, що вставляв замки, за великий куш виготовив зліпки ключів. Мали відкрити двері, забрати цінні речі, а тоді імітувати зламування тих же дверей. Усе було б добре, якби не одна обставина. Передбачливий старий попросив, доки він у від’їзді, побути в квартирі племінника свого сусіда. Той же почув, як тихо відчинилися двері й чужий голос, не став ризикувати й сховався за шторою. Емір і його подільник (а ще двоє стояли «на стрьомі» у під’їзді й біля під’їзду) забрали кілька дорогих статуеток, старі персні, дві картини й чотири старовинні ікони і благополучно змилися, зімітувавши виламку замків. Час обрали вдалий — одразу по обіді. Та племінник сусіда, хоч і боявся виглянути з-за штори, усе ж почув звертання: «Емір». Відразу подзвонив у міліцію. А сп’янілий від успіху Емір по дорозі на ту саму порожню квартиру вирішив грабанути ще один приватний будиночок. Вдалося. Однак біля його будинку чекали міліціонери — кличка «Емір» була їм знайома. Виявилося, до того ж, що саме їхня банда в масках здійснила напад місяць тому на касу заводу в іншому мікрорайоні. Поранили касирку, що спробувала чинити опір. Поранив, правда, не Едуард-Емір. І грошей в касі виявилося мало.

Віта була приголомшена. Трясла, мов грушу, Зіну:

— Скажи, ну, скажи, що це неправда.

— Пусти, — Зіна вирвалася, якось наче бридливо відкинула Вітину руку. — То його справа. І його життя. Тепер надовго сяде.

— Надовго? — У Віти все опустилося: рушилося її небо, хиталася земля.

— А ти як думала? Надовго. Сміливий він, відчайний, тільки, видно, не фартовий.

Зіна зітхнула. Але у виразі її обличчя й словах не було осуду брата, тільки легкий, начеб летючий жаль. Дорогою від Зіни Віта думала про Едикову сестру — чому вона така покірна, ніби якийсь додаток до брата, його життя, вчинків, повелінь і примх. Чому так? З великої любові? А вона сама? Що її приваблювало, притягало, мов незримий магніт, до цього чоловіка? Не тільки чоловіча сила, поєднувана з дивною грубуватою ніжністю, не лише несхожість на того злочинця, бандита, який був знаний із книжок і кіно, з розповідей, почутих у дворі. Хоча у дворі тітоньки й бабусі, котрі вічно там сиділи, не вельми й засуджували тих, хто опинився в тюрмі. «Непутьові», якась ніби й необхідна частина життєплину, що врівноважувала іншу, надто правильну. Ці чотири місяці Едик був уважний до неї, дарував дорогі речі — перстень, намисто, комбінації, трусики, чобітки, ажурні панчохи — все те вона не могла показати мамі, а отже, й прийняти. Вона вдягала те багатство (боялася спитати — звідки?) тільки перед ним, і то був мовби театр одного актора й так само одного-єдиного глядача. Раптом збагнула, що в їхніх міні-виставах, які неодмінно завершувалися коханням, є особливе зачарування. Таємниця, що її не дано розгадати навіть їм двом. Тепер збагнула інше: то була втеча, гра у схованки. Від когось третього, що заглядав у вікно або й намагався зазирнути у щілину. Або дивився й усміхався, вони його не бачили. А може, й не хотіли помічати, бо міг би сказати правду. Правду про що — їх обох, того, що їхнє щастя тимчасове?

«Як він міг так мене обдурювати ці місяці?» — подумала Віта.

І раптом вражено спинилася, аж наштовхнулася на стару жінку. Од іншої думки — він ховався, бо не хотів її впускати у своє справжнє життя, бо теж прагнув цих зустрічей і вистав, бо вони і йому були не тільки цікаві, а й необхідні й дорогі.

Пливли в повітрі його слова: «Дякую, що ти зберегла себе для мене». «На тому березі, де я був, ти теж була, тільки про те не знала». «Якщо ти покинеш мене, я спочатку вб’ю себе, а потім тебе».

— Як це? — спитала вона, коли почула ці слова, і засміялася.

— А так, — сказав.

Тепер вона знала, як це могло (може) статися. Або думала, що знала. Чи вбила б її його смерть?

«Вульгарна драма», — подумала студентка Віта.

А якщо не вульгарна?

Спливли слова: «Бринить під небом сірим осінь золота». Далі було щось про літа, які приходять із весни. Тепер весна, її весна, що так прикро, так гірко обірвалася й перецвіла. А як доживе до осені — без нього, підлого, проклятого злочинця?..

«Як ти міг?» — це питання хотіла задати Віта, коли йшла разом із Зіною (сама схотіла) на побачення в СІЗО[6]. Зіна сказала, що вона, Віта, — племінниця Едуарда Грищенка. Що дуже хоче побачити дядька.

Одягнутий у шкіряну куртку Едик з’явився ледь змарнілий. Сів за стіл.

— Вибач, мала, що розчарував тебе, — сказав одразу.

Покосився на міліціонера, що слідкував, чи не скажуть чогось зайвого або й цікавого для слідства.

— Як ти…

Віта почала заготовлену фразу і не змогла договорити.

Мала сказати — міг.

Виходить, міг, бо вона для нього ніхто. Хіба так, тимчасова розвага. А він зовсім інший, з іншим, злочинним життям, способом існування. Вона не з його берега.

Він мов почув її думки. Чи ж почув?

— Ось що, мала, — сказав. — Я, звісно, вибачаюся. Але не каюся. Не каюся. Не намагайся зрозуміти. Мені дадуть десятку, а може, й більше. Стільки не ждуть. І ти не жди. То тільки в піснях блатних стіки ждуть. І взагалі я тобі чужий. Щитай — урка підлий. Чи як хоч. До того ж, я тебе обдурював. З тими пісьмами, що тобі так подобалися, які напам’ять вчила. Не мої вони були, не мої слова. Я б так не склав, куди вже…

— Не тво…

— Фраєра одного, що колись там сидів. Зарізали фраєрка, бо надто гордим був, «півнем» не хотів ставати, хоч казали: так — дмухни і впаде. А бач — не хотів… Зошит остався, щоденник чи як там називається та фраєрська базгарнина. Кореш один мені показав. Я прочитав, ну, думаю, для дівчинки моєї писанина. Вроді золотих монет чи приманки, ніби сир у пастці для мишки. От і став тобі посилати. По шматочку. Такий от дядечко Едик…

Раптом він провів долонею по лобі. Віта побачила — там виразно проступив піт.

— От і все, — сказав хрипко. — А тепер — іди. Мені тре з Зіною парочкою слів перекинутися. То наша сімейна балачка.

— До побачення, — сказала Віта.

— Прощай, мала, — сказав він. — Хоч тепер і не мала. Заміж швидше виходь. Речі ті, що приносив, можеш забрати. Не крадені вони. Хотя навряд чи візьмеш. Як і той фраєрок, горда ти. Вам би було зустрітися. Ну все. Йди собі.

Він не знав (чи знав), що закидає найліпшу вудку, ставить найліпшу пастку, а в ній кладе найкращу приманку. Коли пройшла злість за ще одне обдурювання, Віта збагнула: листи з чужими словами Едик посилав, бо хотів чимось привабити її у собі. Чимось заманити. Прив’язати. Хай навіть чужими словами. Але ж хотів. Отримати, мати саме її. Тому прагнув, як міг.

Вона виправдовувала його. І до суду, й на суді, куди ходила чотири дні підряд — добре, що якраз закінчилися екзамени. Виявилося, що організатором пограбувань і нападу був зовсім не Едик, а його кореш Максим Мищенко. На прізвисько Тромбон. Уже потім Віта збагне, як усе хитро було розраховано. Тромбон судимості не мав. Отже, строк мав отримати менший. А стріляв при грабунку каси Веня Курчак, на прізвисько Базука, якого так і не затримали. Едик тримався гідно, виклично, але не дуже, було в його мові щось таке, що вона визначила для себе — стримувана гідність. Усе ж підсудні отримали чимало: Тромбон — дванадцять, Едик — десять, двоє інших — по вісім і шість років. Віта слухала вирок, і їй раптом здалося, що вирок виносять їй. Що то вона сидітиме у колонії довгих десять років. А він, Едик, сидить на лавці для глядачів.

Як би він слухав і що думав?

«Що ти думаєш, Едю?» — спитала Віта — злочинниця Віталія Снігурець — із лави підсудних.

І почула голос. Незнайомий, але зі знайомими словами. Якимись дивними словами: «Я чекаю весну під сливою, яка от-от зацвіте. Цвіт ще в дорозі до сливи, він проситься допомогти йому народитися. Якби я вмів це зробити, то, здається, ця весна була б зовсім іншою, не такою, як завжди. Але й минула весна була іншою. Тільки сливи не було. Я не знав, що вона тут росте, в куточку, за сусіднім бараком. Не слива, а сливочка, сливунька, молоденька, як і ти, уявна незнайомко. Бо ти ж уявна, хоч я тебе знаю давно. Цвіти ж, сливочко, я завтра ще прийду».

Це були рядки з листа Едика, з чужими, як виявилося, словами, які Віта добре пам’ятала.

19

Даза дрижала, мов сто чи й двісті осикових листків, тільки того дрижання ніхто не бачив. Але воно було в ній, коли виходила з крихітного кабінетику Тетяни Борисівни, в якому щойно порвала листа від мами. Ніхто не бачив її сліз — їх не було на щоках, але всередині плакало маленьке беззахисне кошенятко, й Даза знала, що воно плаче. Вона вийшла зі шкільного корпусу і повільно, човгаючи ногами, наче стара бабуся, пройшла до спального корпусу. Хтось її гукнув, але вона не відповіла. Тільки прошамкотіли щось дерев’яні заморожені губи. Вони хотіли сказати: «Мене вже нема». Але до кого й для чого?

Вона не стала заходити в спальний корпус, а пішла за нього. Там лежали березові колоди, й Даза любила приходити, сідати на них. Вона любила сидіти й ні про що не думати, бо коли починала думати, думки-неслухняниці, навіть поблукавши по десятках лабіринтів, до яких їх заганяла Даза, верталися все одно до її минулого, колишнього життя.

Тепер Даза сіла на колоди, але, посидівши трохи, стала шептати всі найбрудніші слова, які почула тут, у дитбудинку-інтернаті. У сім’ї Дази, їхній сім’ї, доки ще мама з татом не були ворогами народу, а може, й були, тільки вона, донька, про це не відала, не казали жодних брудних слів. Їх просто не могли казати в їхній сім’ї. Або ж дорослі не знали їх, як і Даза.

Тепер Даза шептала всі ті слова: «падлюка», «сволоч», «сука» і навіть «курва» й ще гірші. Шептала не з відразою, а навіть дивною, страшною насолодою. І всі вони, ці слова, стосувалися її самої, адресувалися їй, і їй здавалося, що прилітають до неї, як шматочки грязюки чи ще огидніше, й уже ніколи не відлипнуть, вона не відмиється, і у цьому жили поряд страх і втіха.

Потім Даза підвела голову й побачила збоку від колод кущ ще молодої кропиви. Вона почала рвати ту кропиву; кропива, хоч молода, але жалила руки. Та Даза на це не зважала, а, вирвавши стебла кропиви, стала шмагати себе по руках, а потім по губах, по обличчю. Стало пекти, щораз нестерпніше, й, упустивши кропиву на землю, Даза не стрималася й заплакала, дедалі ревніше, а потім заридала. За цим заняттям і застала її непокірний ізгой їхньої спальної кімнати і класу Соня Кудрявченко. Даза вже знала, що звати Соню не Софія, а дивним ім’ям — Сонтарина. Так її колись, казала Сонтарина-Соня, назвала бабуся, котра була вчителькою латинської мови класичної гімназії.

Те, що вони звалися обоє незвично — Даздраперма й Сонтарина, мовби зближувало їх. Дазу чимось притягувала ця непокірна дівчинка, але вона, як й інші, навіть боялася до неї підійти.

Сонтарина побачила заплакану Дазу з руками й лицем, геть вкритими пухирями. Зойкнула.

— Боже мій! — вигукнула Соня. — Що з тобою, Дазо? Ой, мамо… Хто це тебе так? Боже мій!

Даза подивилася на Соню й сказала, гикаючи:

— Бога нема, а я — сука.

— Але хто тебе так?

— Я сама.

— Сама? Навіщо?

— Бо я заслужила.

Соня раптом поклала долоню на коротко стрижену Дазину голову. Й тут Даза не витримала, обхопила Сонині ноги й, хлипуючи, розказала, як вона порвала листа від мами.

— Бідна моя, — якось геть по-дорослому сказала Соня, мовби старша сестра, мама чи й бабуся. — Не плач. Ну, не рюмсай. Калача за це я тобі не дам, але… Де тепер мамин лист?

Даза нарешті підвела на Соню червоні очі, в яких Сонтарина чомусь геть розпливалася.

— Ну? То де?

— У ко… корз-з-зині для сміття…

Зуби в Дази зацокотіли. За глухою стіною спального корпусу хтось закричав — пронизливо, моторошно. Може, туди переселився Дазин біль?

— У кабінеті бридкої ТеБе? — уточнила Соня.

— Так.

І тут Соня спитала:

— А ти б хотіла його прочитати?

— К-кого?

— Листа.

— Від мами?

— Ну не від тебе ж…

І Даза призналася — хотіла б. Потім прошептала тихо-тихо:

— Дуже.

— Я спробую.

Подругам Даза сказала, що впала в кропиву. А що і як спробує Соня-Сонтарина, вона дізналася ввечері, коли та, проходячи мимо Дазиного ліжка, тихо промовила:

— Вийди надвір.

Даза вийшла, а хвилин через десять за нею і Сонтарина. Простягла Дазі щось, загорнуте в шматину.

— Візьми.

— Що це?

— Лист.

— Лист?

— Так. Від твоєї мами. Звичайно, тут клаптики, але…

— Ти їх…

— Так.

І Соня розповіла, що вона прокралася в навчальний корпус. І що кабінети там не зачиняються — вона перевіряла. І як дістала шматочки листа з корзини для сміття. І ще сказала:

— Не бійся, ТеБе не дізнається. Завтра першою туди зайде прибиральниця. Там сміття вистачить. Я ще стару газету порвала. Сховай.

Даза сховала — під тими ж колодами. Коли випадала можливість, приходила й діставала дорогоцінний скарб. Вона хотіла навіть склеїти ці маленькі шматочки. Але зрозуміла, що це неможливо — надто дрібні були ті клаптики, клаптунчики паперу. І що за чим складати? Вона просто брала й читала окремі слова, навіть склади. Коли прочитала слово «донечко», щось кольнуло всередині, Даза завмерла й боялася поворухнутися. А тоді обережно піднесла маленький-маленький папірець до губ і поцілувала. Раз, вдруге і втретє. Сльози потекли з її очей, та Даза не стала їх витирати. Тут вона подумала, що повинно ще бути слово «мама». Чомусь так подумала. Мусить бути, інакше вона помре. А їй не можна помирати, коли має такий дорогоцінний таємний скарб.

І вона таки знайшла це слово. Не ціле, а тільки дві букви: «ма». Може, то й не було слово «мама», а якесь інше. Маю чи мати щось. Та Даза прогнала цю думку. Це був початок найдорогоціннішого, найдорожчого слова. Вона вдивлялася у ці дві літери, аж доки ті не стали розпливатися. На долоню впала сльоза. Даза піднесла долоню до губ і лизнула. Сльоза, на диво, була не солоною, а солодкою.

Якось вона покликала туди, у сховок, Сонтаринку. Тепер Даза називала її так. Тільки так. Іноді вона крадькома навіть виспівувала те слово. Сон-та-рин-ка! Вона показала Сонтаринці — тепер так казала — шматочки листа.

— Ти щаслива, — сказала та сумно.

— Ч-чому? Я така погана.

— Щаслива, бо твоя мама жива.

— Ну, що ти…

— Якби моя мамуся була жива, вона мені теж обов’язково написала б, — сказала Сонтарина сумно й затято водночас.

— Напише.

— Ні. Її напевно розстріляли, як і тата. Але я… Я…

Сонтаринка вся виструнчилася. Стисла руки в кулачки. Її сині очі наповнилися не слізьми, а мовби сяйвом. «Дві сині зірки», — подумала Даза.

— Я їх ніколи-ніколи не забуду. Коли я виросту, я поїду до товариша Сталіна і розповім йому, якими були насправді тато й мама. От побачиш, він повірить.

— Обов’язково повірить, — переконано сказала Даза.

Її душа розривалася на дві частинки. Часом їй хотілося запитати ТеБе (тепер вона подумки називала виховательку тільки так), що ж писала мама, про повний зміст листа, якого старалася збагнути, бо ж ТеБе читала, читала, читала.

Та Даза боялася. Вона вже звикла й не могла розлучитися зі своїм подвійним життям, не могла його позбавитися.

Якось її зненацька застала там, на колодах, за читанням, ябеда Валерія Капустіна, Лєрка-одномєрка, як її прозивали.

Простягла руку з пальцями-дрючками:

— Що це в тебе? Дай подивитися.

— Не дам, — сказала Даза.

— Тоді я скажу ТеБе.

— Кажи. Я не боюся.

— А я заберу.

Таки справді спробувала забрати. Але маленькі папірці тільки розсипалися довкола. Даза вперше в житті штовхнула, а потім ударила людину. Малу, злу, але людину — Лєрку-одномєрку — в обличчя. Та з несподіванки відступила. А потім сказала, що за це Даза-зараза получить сповна.

Даза із жахом дивилася на неї. Майнула думка: Лєрка донесе виховательці. А та… Добре було б, якби Лєрка просто побила Дазу. Може, стати на коліна, просити?

Раптом Даза відчула величезну втому. Наче хто їй навалив на плечі важезну ношу. Може, мішок або сумку з чимось. Піском, камінням. І вона пронесла цю ношу через весь інтернат. А тепер не може скинути її з плечей. Ноша пригинає до землі. Тягне, хоч Даза й опирається.

— Бери, якщо хочеш, — стомлено сказала Даза. — Можеш прочитати. Але там тільки окремі слова. Це лист від мами.

— Від мами? — Лєрка аж відступила. — Ти маєш листа від мами? А хто ж його порвав?

— Я, — призналася Даза.

— Ти? Нащо?

— Вихователька… ТеБе заставила.

— Ти його читала?

— Ні. Тепер намагаюся.

— А твоя мама знає, що ти… Що ти від неї відмовилася?

— Мабуть, знає. А може, й не знає.

Даза глянула Лєрці в очі. І сказала те, що думала, що дуже бажала.

— Я б хотіла, щоб вона не знала.

— Вона десь у таборі? Мама твоя…

— Мабуть, так.

Вони якийсь час завмерли одна навпроти одної. І раптом Лєрка захиталася й стала осідати на траву.

— Що ти, що ти…

Даза зробила порух в один бік, у другий. Лєрка уже сиділа й дико поводила очима.

— Лєрцю… Я зараз, зараз покличу когось.

— Не треба, — сказала Лєрка. — Пройде. То хвороба у мене така. Мабуть, приступ почався. Посидь коло мене.

Даза присіла поруч Лєрки. Ненависть її десь пройшла.

— То з кров’ю щось, — сказала Лєрка. — Я скоро помру.

— Ну що ти, Лєро…

— Мовчи, — сказала Лєрка. — Я знаю. Та мені все одно. Мами вже немає. Нікого нема. І ніхто мені не напише. Я була одна в мами. Байстрючка.

— А мама твоя хто? — Даза проковтнула слово «була».

— Посудомийка. У їдальні для офіцерів посуду мила. Ну, один став приставати. А мамка його відшила. От він і доніс, що вона японська шпіонка. Мама й не знала, що то таке — Японія, — Лєрка вимовила це по-особливому гірко, хоча слово «мама» звучало майже так, як подумки вимовляла Даза — ніжно.

Даза погладила її по голові. Тоді притулила ту коротко стрижену, як у всіх їх, голову до себе. Мовчали. Обоє дихали так тихо, наче боялися сполохати дихання одна одної.

— Мама казала, що хотіла мене якось красіво назвати, — прошептала Лєрка. — От і назвала. У сусідки-професорші, до якої її підселили, так дочку звали. От і вона… Ми тоже люди, казала. А які ми люди?

«Які ми люди?» — думка Дази видихнулася безмовним зітханням, пролетіла над закутком, до якого вона тепер часто приходила, вирвалась кудись у небо, а потім вернулася до Дази — справді, хто вони? Які? Не тільки Лєрка, не тільки вона сама, який він, цей найпрекрасніший світ, де живуть тільки щасливі діти… Котрі мусять бути щасливими…

— Мама… Мама сама мені наказала, щоб я відреклася від неї, — Лєрка погасила схлип, — коли її забирали.

— Сама? — У Дази полізли очі під лоба і всередині все похололо.

— Так. Вона сказала, що мені тоді ліпше буде. Легше жити.

А далі Лєрка сказала, що хай Даза її зараз уб’є — вона не боронитиметься. Бо вона все одно донесе ТеБе, таке у неї нутро. Це нічим не вилікуєш, вона знає. Бо мамка вчила виживати, от вона й виживає.

— Я гадина. — Лєрка вимовила це якось так, мовби сказала: он пташка полетіла, чи — дивися, яке синє небо.

Даза підвелася. Зрозуміла, що так і буде: Лєрка донесе. Що вона, Даза, багато чого не знає про життя і ніколи вже не дізнається. Що треба бути готовою до всього.

«Я готова, — твердила Даза дорогою до входу в спальний корпус. — Я дуже готова. Я, юна піонерка Даза Рубцова, готова».

Навіть піднесла руку до голови — так віддають піонерський салют.

І вже на самісінькому порозі спального корпусу хтось її спитав: «А чи готова Даза Снігурець?»

«Дази Снігурець немає, вона померла», — подумки заперечила Даза Рубцова.

«Але хіба помирають живі?» — заперечив їй той хтось.

«Я не знаю», — мало не простогнала Даза.

Те, що трапилося далі, Даза пам’ятала, наче страшний сон-марево. Вона хотіла б його забути, викинути геть, та все ж він пам’ятався і не забувався з роками. Не міг забутися, іноді Дазі-Даздрапермі здавалося, що він просить для чогось лишитися у її пам’яті. Ніби йому ніде інше не буде прихистку, а він конче мусить жити.

У тому сні-мареві вона заходить до їхньої зали-спальні, назустріч іде Соня Кудрявченко, вона питає, що трапилося. Даза відказує, що нічого.

— Я ворог народу, — каже Даза. — І ти ворог народу, всі ми вороги народу.

Соня-Сонтарина торкається її лоба.

— Ти вся гориш, — каже вона.

— І ти гориш, і всі ми горимо, — відповідає Даза.

Вона знає, що робити. І вона це робить. Вона йде до ТеБе, ні, до виховательки Тетяни Борисівни, щоб донести на саму себе. Густішає туман перед очима, та крізь нього Даза бачить, як до навчального корпусу прямує і Лєрка. Даза кидається бігти, вона повинна випередити ненависну Лєрку-Лєрву. І випереджає, вбігає до корпусу — ось і двері маленького кабінетика. Даза стукає, їй не відповідають. Ось-ось прибіжить Лєрка, котра напевне має чарівний ключик, що відчиняє ці двері. Даза починає з усієї сили гатити по дверях кулачками. Бах-бах-бах! І стається диво: двері нарешті розчиняються й перед очима Дази постає ТеБе: чомусь розпатлана, вся найоршена, наче їй хтось щойно колошматив волосся, з незастебнутою на верхні ґудзики блузкою і навіть спущеною панчохою. Пізніше пригадуючи цю сцену, Даза не раз думала: що ж відбувалося в цій кімнатці до її приходу? Якщо там хтось був сторонній, то чому ТеБе відчинила двері, адже могла прикинутися, що її немає… А якщо хтось був ще, то куди він подівся у цій крихітній кімнатці, де окрім стола стояла ще тільки етажерка, вішалка й три стільці, а невеличке вікно було ще з осені обклеєне папером, отже, вистрибнути через нього таємничий хтось не міг. Якось Даза подумала, що той, хто був, міг підстрибнути й приклеїтись до стелі. Вона усміхнулася з цієї химерної думки. А тоді ТеБе закричала несамовито, перелякано, наче її щойно розбудили:

— Що, що сталося? З ким?

— Я негідниця, Тетяно Борисівно, — закричала Даза. — Я читала листа.

— Якого ще листа? — Тетяна Борисівна витріщила очі. — Якого листа?

— Від мами. Якого я порвала.

— Як ти могла його читати, якщо порвала?

— Я викрала його з ось цього кошика.

— Ви… викрала? Ти справді негідниця. Але ти… Ти вирішила признатися?

— Так… Пока… Покарайте мене!

Даза казала тихо, прохально, але наполегливо, мовби влізаючи у шкуру цих слів. Мовби вони вже карають, б’ють її, шмагають, як шмагала Тетяна Борисівна.

Далі вже кричала:

— Покарайте мене!

Це має відбутися до того, як вбіжить огидна Лєрка. Дівчинка, якій вона повірила.

Чому вона не вбігає?

— Де той лист? — почула голос виховательки.

— Там, за… за корпусом, — Даза показує кудись рукою.

— За корпусом? Яким корпусом? Що з тобою? Ти вся… — ТеБе торкається лоба Дази. — Ти вся гориш…

— Покарайте мене, — кричить Даза і падає на підлогу.

20

Різкий дзвінок — довгий, наполегливий — приводить її до тями. Раз за разом. Дзвінок за дверима кричить, розриває слух. Потім удар у двері, голос.

«Але чому стіни не білі? — думає Даза. — Чому я не в палаті? Де я?»

І наступної миті розуміє: вона в квартирі дочки, а за дверима… За дверима, напевне, Олеся, зі школи прийшла. Але що трапилося? Згадуючи давнє, вона знепритомніла?

— Я зараз, зараз…

Бабуся Даза підводиться з підлоги, поволі тупцяє до дверей, відчиняє двері й бачить перелякане обличчя Олесі.

— Що з тобою? Щось сталося? Тобі погано? Чи з мамою? — випалює схарапуджена Олеся.

— З мамою? Ні-ні, що ти! Я просто… Я просто міцно заснула.

— Справді? Ой, бабуню! А я так злякалася. Ключ у дверях, дзвоню, дзвоню…

Олеся припала до бабусі. Та прошептала:

— Ніжна моя, — якось так, мимоволі, вирвалося.

— Що ти, бабусю… Не лоскочися так.

Олеся засміялася. Але зиркнула тривожно:

— З тобою справді все окейчик?

— Зі мною все зайчик, — посміхнулася й собі Даздраперма.

— Ну, бабуню… Ти мене більше так не лякай.

— Не буду.

«Не буду», — пообіцяла Даза, але кого вона більше налякала: Олесю чи себе? Налякана, коли провалилася в сон чи непритомність, знепритомнівши навесні сорок першого року, а прокинувшись через п’ятдесят сім років… Тобто переживши знову ту давню непритомність, наче наяву. Як теперішню, але яка сталася тоді, за два місяці до війни, війни, яка знову різко повернула й перевернула її долю.

Коли ж Даза прокинулася в лікарні — в лікарні, зрозуміла не одразу, — побачила поруч себе Соню Кудрявченко. Сонтаринку. Сонтариночку. Вона сиділа біля ліжка й дивилася на Дазу. Гладила її очима.

— Ти… Ти…

Соня нагнулася й поцілувала Дазу в щоку.

— Де я? — прошептала Даза.

— У лікарні. Усе добре. Усе буде добре.

Пізніше Даза дізнається: Соня прибігла до лікарні, куди з інтернату привезли її, Дазу, тоді ж увечері. Вона сказала, що можуть її вбити, але не піде з лікарні, доки Даза не опритомніє. Доки вона не почує Дазин голос. Її можуть убити, робити що завгодно, але вона не піде з лікарні, доки не переконається, що Даза житиме. Вона кричала, дряпнула і лікаря, медсестру, вкусила санітара, котрий спробував її вивести. Зрештою їй дали спокій. Медсестра навіть дозволила прилягти на кушетці в сестринській.

Даза опритомніла під ранок. У неї виявилася (визначили вже вдень) звичайна вітрянка, але стрес привів до непритомності. Так сказав лікар. Той лікар, який дозволив Соні лишитися в лікарні. Соня за ніч тричі прокидалася і йшла до палати, де лежала Даза. Вона все ще спала. Соня серед ночі скидалася на сновиду й маленького привида у тьмяно освітленому коридорі дитячої лікарні. Чергова медсестра дивилася на неї жалісливо й захоплено.

— Дівчинко, — покликала вона, коли Соня піднялася з кушетки в сестринській.

Соня спинилася й подивилася на медсестру поглядом старої стомленої жінки. Медсестра полізла в шухляду стола й щось дістала, простягла Соні.

— Не бійся, — сказала вона. — Ти будеш тут до ранку. А може, й довше. Візьми.

То був шматочок цукру-рафінаду. Соня взяла, прошептала: «Дякую», — й міцно затисла цукор у жмені. Уранці, коли Даза справді опритомніла, вона простягла той шматочок подрузі. Цукор майже розтопився під дією тепла Сонтаринчиної долоні. Даза не взяла, а підвела голову, тяжку й водночас наче ватяну, й потяглася губами до цукру. Соня піднесла долоню до Дазиних губ, і Даза стала злизувати мокрий, розтоплений цукор. Медсестра дивилася, і їй захотілося раптом перехреститися. Що вона й зробила, подумки зробила. І ще подумки проказала «Отче наш». Точніше, перші слова «Отче наш, що на небесах, нехай святиться ім’я твоє…» Бо далі забула. Бо вже давно не молилася. Вона подивилася, як хвора дівчинка і та друга, вперта, неймовірно вперта, ні, вперта якось по-інакшому, по черзі злизують цукор з долоні. Подумала, що то теж молитва, тільки без слів.

Даза злизала останньою і посміхнулася.

— У тебе солодка долоня, — прошептала вона. — І солодкий палець. Зараз я його відкушу.

— Ти геть ряба, — сказала Соня. — Курочка ряба. Ко-ко-ко…

— Ко-ко-ко, — повторила Даза.

Сонтарина ще не раз приходила до неї. Втікала після уроків з інтернату і приходила. Доки сама не підхопила вітрянку. Але її поклали в іншу палату. І Даза навідувалася до неї. Ті кілька днів були найщасливішими в її житті після арешту тата й мами. Вони розмовляли, шепталися, Даза розповіла Соні геть усе: і що вона насправді досі дуже любить маму, це вона зрозуміла, і що ТеБе водила її додому і там шмагала. І сказала, що вирішила, як тільки повернеться в інтернат, про все розкаже на піонерській лінійці.

— Не треба, — сказала Соня. — Не треба, я прошу тебе.

— Чому не треба? — Даза цієї миті не розуміла Соню, таку відважну й чесну. — Я не боюся ТеБе. Що б не сталося…

— Тому не тре, що я тебе дуже люблю, — сказала Соня. — Дуже-дуже. А ТеБе нічого не буде. До того ж…

Вона вмовкла, а тоді глянула на Дазу — сумно й просвітлено. Так, з її очей лилося й світло, й сама вона наче засвітилася, чи щось важливе, найважливіше в житті щойно вирішила для себе.

— До того ж не ти одна ходила до цієї фашистки, — сказала Соня. — І Ліка, і Віра, і Тамара.

— Звідки ти знаєш? — Даза непідробно жахнулася почутому.

— Знаю.

— А як вони теж розкажуть…

— Вони не розкажуть. Ми придумаємо іншу помсту. Коли почнеться новий навчальний рік…

Соня вмовкла на півслові. Дивилася на Дазу так ніжно, що Дазі стало ніяково. Тоді торкнулася своїм лобом Дазиного.

— Баран буц, — сказала. — Я вигадала одну річ. Не проси — не скажу. А то не здійсниться.

— Ти віриш у забобони? — здивувалася Даза.

— Я не піонерка, мені можна, — тихенько засміялася Соня.

Дазі не судилося довідатися, що задумала Соня. Бо прийшла війна. А з нею те, що назавжди лишилося найгіркішим спогадом Дазиного життя. Хоча до нього був не менш гіркий. Тоді ще не спогад. Тоді чорна звістка, про яку довідалася Даза, коли поверталася в інтернат і про яку їй не хотіла казати Соня. У туалеті повісилася Аня Боровко, голова ради їхньої піонерської дружини імені Павлика Морозова, старша за Дазу і Соню, семикласниця, яку за декілька днів перед трагедією прийняли в комсомол. Аня була найактивнішою серед інтернатівських активісток, а прославилася тим, що її листа з відмовою від батьків і прокльонами на адресу «шпионского отродья, гадов, которых надо уничтожать, как самую большую мерзость», надрукувала піонерська газета. Казали, що, вже накинувши петлю на шию, Аня спробувала відрізати собі язика і пальця на правій руці. Катя Ручакова, яка спала тепер поруч із Дазою, розповіла по секрету, що до цього вчинку Ані приклала руку Валерія Капустіна. Бо Лєрка розказала дівчатам, як Даза порвала листа від мами, а тепер дуже кається, що так зробила…

— Казала Лєрка, що Аня пішла, ну, туди, де ти листа ховала…

— Листа вже не було, тільки шматочки, — прошептала Даза.

— Ну, от вона й набила рота тими шматочками. А потім язика спробувала собі відрізати, а тоді вже повісилася… А ще кажуть, у жмені вона затисла записку зі словами: «Прости, мамо».

Катя шептала так пристрасно, що Дазі стало страшно. Вона побачила чиюсь тінь за вікном і скрикнула.

— Що ти? — Катя теж злякалася.

— Там… Там хтось є, там Аня…

— Де?

— За вікном.

— Аню похоронили. — І по хвилі, натягнувши ковдру по самісіньке підборіддя: — Без оркестру й салюту.

Як виявилося, не одна Даза боялася. У будинку-інтернаті для дітей ворогів народу після самогубства Ані Боровко розпочався справжній психоз. Дівчата боялися заходити до туалету, воліли опорожнятися по закутках за корпусами. За ними полювали вчителі, вихователі й піонервожата, але це мало допомагало. В інтернаті стався великий шмон. Звільнили директорку й виховательку, до групи якої належала Аня. Серед вихованок ходили чутки, що обох їх засудили як ворогів народу і відправили на Колиму, чому дівчата тільки раділи. ТеБе не постраждала, більше того, її призначили старшою вихователькою.

Коли Сонтаринка вернулася з лікарні, Даза не стала приховувати, що подружилася з нею. Як тільки випадала нагода, дівчатка опинялися поруч. Розмовляли, сміялися, й плювати їм було на шипіння активісток і спробу підставити ногу чи зробити ще якусь підлість. Вони заступалися одна за одну й могли дати кривдникам здачу. Тихенька Соня і боязка Даза стали іншими. Утім, після смерті Ані трохи притихли навіть найзатятіші активістки.

Найбільшою ж розкішшю для Соні й Дази були хвилини, коли вони усамітнювалися в кутку, на колодах. Сиділи, обнявшись, розмовляли, а частіше мовчали, тулячись одна до одної. Якось Даза не стрималась і ткнулася вустами Соні у вухо. Поцілунок вийшов невмілим. Соня здивовано зирнула на подругу, а тоді обхопила її лице долоньками й стала палко обціловувати. Даза не боронилася. З очей її потекли рясні сльози. Поцілувала Соню, Сонечко, й собі. Потім обоє відвернулися й засоромлено мовчали.

Через багато років по тому Даза вперше почує слово «лесбіянки» й дізнається про лесбійську любов. І подумає, що ні, в них не була така любов, просто єднання двох страшенно самотніх дівчачих душ, двох сердець, яким так хотілося тепла — тепла, якого не вистачало навіть серед теплої весни й ще теплішого літа.

— Знаєш, — сказала якось Сонтаринка. — Я, ще як зовсім малою була, вигадала свою власну країну.

— Власну країну? — здивувалася Даза.

— Так. І назвала її Країна Ніжності. У ній були всі щасливі. Добре було б жити в такій країні, правда?

— Добре, — згодилася Даза.

Вони разом слухали тихесеньке гудіння одинокого джмеля над молоденькою яблунькою, що росла в цьому закутку. Зустрічали й проводжали поглядами хмарки у небі, а одного разу побачили, як над ними кружляє, широко розпластавши крила, великий недосяжний птах.

— Лелека, — зачаровано прошептала Сонтаринка.

Й раптом вони почули за плечима вигук:

— Дівчата, дивіться, бусел.

Оглянувшись, Даза побачила Валерію Капустіну, капосну Лєрку.

— Киш, — крикнула вона.

— Хай, — сказала Соня. — Я бачила вже неї, як вона он там стояла.

— Шпигує?

— Не знаю. Хіба ти боїшся, що донесе?

— Ні.

— І я ні. Хай дивиться.

І, повернувшись до Валерії:

— Ходи, як хочеш, до нас.

Валерія підійшла й присіла поруч на колоду. Вони сиділи втрьох, дивилися на лелеку, доки той не зник у бездонній блакиті літнього неба, й не знали, що всього лиш за два тижні над містечком з’являться інші птахи — залізні. Що почнеться війна.

…Даза вернулася до луцької квартири.

— Вибач, сонечко, ти ж, певно, хочеш їсти, — сказала вона винувато. — А твоя дурна баба попливла…

Олеся дивилася на неї так, наче не могла впізнати.

— Що з тобою, Лесечко?

Даза швидше прошептала, ніж скрикнула.

— Маму шкода, — сказала Олеся начеб замерзлим голосом. — Бабусю, я помру без мами. Я помру ще раніше за тебе. Бабусю, щось же треба робити, щоб врятувати маму… Мені здається, що вона не хоче жити… Чого ви були так довго не разом?

21

Те літо не призначалося для Віти. Його вкрав у неї суд над Едуардом. Едиком. Еміром. І його поплічниками з банди.

Літо скрапувало на її долоні вишневим соком із вишень, які росли над дорогою, повною пилюки — хто їх там здогадався посадити? Віта рвала ті вишні, але не їла, а душила в руках, а раз вимазала червоним соком щоки, губи й навіть лоба. Кров була несправжня, як і це літо. Літо було таким, од якого німіли кінчики пальців і виступала справжня кров, коли Віта закушувала губи — спершу нижню, потім верхню. Так вона гасила вогонь злості — на Едика, на себе, котра його любила, на весь світ, байдужий до її болю.

«Він умер», — твердила Віта.

І йшла на суд.

«Він умер. Ти умер», — подумки казала там.

— І що ви скажете, підсудна, у відповідь на це звинувачення? — питав її суддя.

Питав, звісно, Едика-Еміра. Той підводився і щось казав. Щоб не чути — навіщо? — Віта пригадувала якісь дивні слова. Чи вони лізли самі до її голови? Едик був, авжеж, був, був, був винен. Безсумнівно. Виправдання йому не було хоча б тому, що дурив її тих чотири місяці.

Чотири місяці. Сто вісімнадцять днів, якщо точніше.

Сто вісімнадцять днів її кохання, щастя, тривог, чекання, насолоди.

Сто вісімнадцять щасть, тривог, чекань, насолод. Бо кохань було більше і кохання було одне.

І Едик, якого насправді при народженні назвали Микитою, Микиткою, а потім на вимогу вітчима змінили ім’я, теж був один.

«І я в нього одна», — подумала Віта.

Прийшла й друга думка: «Як та слива, що росла в колонії, де сиділи Едик і той дивний чоловік».

Дивний чоловік, що писав такі проникливі слова, пронизливі рядки, од яких щеміли серце й душа. Рядки, які її коханий (хай і чужі) адресував їй, Віті.

«Мала», — називав її Едик. Той Едик, який сказав їй правду про себе, щоб вона була вільною від нього.

— Я виросту, — прошептала Віта. — Я виросту. Я виросту разом з тобою.

Рішення було прийнято, й вона взялася його виконувати. Найперше запитала Зіну, куди відправили її брата відбувати покарання. Зіна назвала адресу. Селище у Волинській області. Отже, недалеко, в Україні.

— Це добре, — сказала Віта. — Навіть дуже добре. — І призналася: — Я поїду до нього.

— І я поїду, — стомлено, гасячи зітхання, сказала Зіна. — Тільки перше побачення йому дозволено в жовтні.

— Чому в жовтні?

— Через півроку з часу арешту. — І додала: — Там колонія для рецидивістів.

— Рецидивістів?

— Ну, тих, що не вперше сидять.

— Я поїду туди не на побачення. Назовсім. Жити.

— Жити?

Видно було, що Едикова сестра нічого не розуміє. Настала пауза, і крізь неї наче пливли до Віти розширені світло-сірі Зінині очі. Тьмяніші, ніж у брата. Майже такі, як у неї, Віти. Здивування виливалося з них, як вода з переповненого відра.

— Я житиму в тому селищі. Приходитиму до нього.

— Усе одно більше, ніж належить, побачень тобі не дозволять. Хіба…

— Хіба що? — Віта схопила Зіну за руку.

— Ну хіба влаштувалася б на роботу в ту колонію. То ж чоловіча колонія. Може, якісь санітарки в медчастину чи прибиральниці там і потрібні. Але то авантюра. Сама потім шкодуватимеш.

— Я не шкодуватиму, — затято вимовила Віта.

— Та ти ж вчишся в медінституті.

— Відрахують. Або сама напишу заяву.

Зіна підвелася, даючи зрозуміти, що розмова між ними закінчена. Уже біля дверей (розмовляли у їхній, Зіни й Едикових батьків, квартирі) сказала:

— Я, звісно, люблю брата. Він… Він сам, сам собі обрав шлях. Він справжній, хоть, може, й непутьовий. Але інакшим вже не стане. Ти тоже хороша дівчина. Тільки долю собі поламаєш. Ти ж не та… декабристка. Подумай. Бувай.

З тим і зачинила двері. Віта думала. Точніше, гнала геть думки-спокусниці. І слова про те, що ламає собі долю.

Щоб відрізати шлях до відступу, подала заяву на відрахування з інституту. Там були дуже здивовані: Віталія Снігурець зарекомендувала себе як одна з кращих студенток-першокурсниць. Якщо не найкраща. Віта пробурмотіла щось про стан здоров’я, про те, що помилилася у виборі професії.

Далі була розмова з мамою.

Віта воліла стерти з пам’яті ту розмову. Вона здавалася сном, але не реальним, не таким, що приснився, а вигаданим пізніше. Може, навіть учора, перед згадкою. Переграним, перевигаданим. Кожного разу так здавалося.

Віта намагалася наперед уявити, що скаже мама.

Може, просто поїхати, втекти, а тоді послати листа, в якому все викласти? Чи приїхати й поставити перед фактом.

«Я обдурювала найкращу в світі маму, — подумала Віта. — Найправильнішу. Ні, так не можна. Треба сказати — найдобрішу. І… І найошуканішу. Авжеж. Мною».

Але чомусь, чомусь великого каяття вона не відчувала. Тільки було якесь тремтіння. Маленька лихоманка, лихоманочка, як у передчутті майбутньої хвороби.

Віта намагалася стерти з пам’яті, викинути геть ту розмову. Але вона була і з роками здавалася виразнішою. І болючішою. Віта виклала геть усе. Не сказала тільки про ту таємну, таємно-обманливу поїздку в колонію. Не могла про це розказати.

Мама Даза слухала її закам’яніла. Незворушна. Віта говорила, говорила — про випадкове знайомство на пустирі, про зустріч потому, про приховане (прости, матусю) листування, про його повернення з ув’язнення, про те, що вона полюбила, покохала, так, так, мамо, покохала злочинця. Хоча він не такий, не такий, вона, Віта… Про те, що вона, мама, сама дозволяла їй вибір у складних ситуаціях. Як вважає за потрібне. Що мала право на той проклятий вибір. Що вона доросла, так, доросла, ти, мамо, сама це казала.

— Казала, — згодилася мама.

Це було чи не єдине слово, яке вимовила під час Вітиного збивчастого монологу. Ні, ще сказала, коли пауза між словами надто довго затяглася:

— Кажи далі… Я чую…

— Ах, ти чуєш!

Віта далі говорила, мов у гарячці. Мов — немов. Про те, що вона не може нічого зробити з собою. Що почуття сильніші за неї. Що мусить поїхати в те селище, де він, і жити там.

— Це я у всьому винна, — сказала нарешті мама після ще однієї паузи — Віта вже виговорилася.

— Ти? У чому?

— У тому, що ти так вчинила. Я щось не так робила. Не так виховувала. Не ті слова говорила. От і пожинаю плоди. Ми обидві пожинаємо.

— Ти дуже правильна, мамо, — сказала Віта. — Правильна і моральна. А я — негідниця. Може, в батька вдалася.

— Твій батько був гарною людиною, — сказала мама.

— Був?

— Ну, може, і є… Просто… Просто він кохав іншу жінку.

— Он як! — Віта аж звелася на ноги. — Він кохав іншу жінку, лишився з нею, адже так?..

— Нехай так.

— Клас! — вигукнула Віта. — Він лишився з нею, а ти… Ти маєш від нього мене.

— Але що це міняє?

— Багато що. Хоча б те, що ти, виявляється, не така, як я досі вважала.

— Яка ж я? — Мама це майже прошептала, мовби боялася, що хтось почує.

— Не така суперправильна. У тебе теж був гріх.

Віта це вигукнула ще голосніше. А далі твердо, з притиском, промовила:

— Я поїду до нього, мамо. Не пускатимеш — усе одно втечу.

— Я не триматиму, — сказала мама. — Я могла б просити. І прошу. Не їдь, чуєш, не їдь. Я ж прожила більше на світі. Він злочинець і злочинцем залишиться. Ті, хто хоче виправитися, виправляються після першого разу.

— Я вже не хочу його виправити, — сказала Віта. — Що буде — те й буде. Наші долі поєднані.

— Він тебе обдурить. Як уже дурив.

— Я йому потрібна. Він цього не знає, а я знаю.

— Ти так і не зрозуміла його. І себе не зрозуміла. Але себе ти ще можеш зрозуміти. То інший світ, і ти в ньому чужа. Жити за його законами? Доню, то не твої закони…

Мама, як завжди, була права. Мала рацію. Усе знала наперед. І нічим не дорікнула. Натомість дорікала собі. Істерики, докорів, як очікувала Віта, не було. Ніякого картання. Погроз. Лише докори собі. Віта зрозуміла, що вона програла, що летить у безодню. Але цього польоту не спинити, бо нема за що вчепитися. Нема, така біда. Хіба за Едика. За своє кохання до нього.

І вона вчепилася. Намертво.

І розтягла політ на цілих десять років.

У політ вміщався її приїзд в те селище. Наймання квартири в старої бабці. Робота в психоневрологічному диспансері для алкоголіків, який теж розташувався в селищі. Перше побачення з Едиком, його здивування і радість, так, непідробна радість в його очах, коли вона сказала, що вже два місяці живе тут, у селищі. Їхнє кохання в кімнаті побачень. Слова Едика:

— Ти справді тут житимеш?

— Так. Доки ти сидітимеш.

— Бідна мала, — він зітхнув.

— Я не мала, — сказала Віталія. — Виросла. Називай мене Вітою.

— Авжеж, мала, — він посміхнувся.

На другому побаченні Едуард сказав, що в їхній медчастині, в колонії, є медсестра-пенсіонерка. Якби вона мала освіту…

— Я матиму, — сказала Віталія.

Вона вже знала: в райцентрі цього району є медучилище. Наступного року вона вступила туди. З психдиспансеру дали відмінну характеристику санітарці Віталії Снігурець. А оскільки мала за плечима курс медінституту, та ще й столичного, її прийняли відразу на другий курс. У диспансері для алкоголіків-психів всі знали, що вона приїхала доглядати стареньку далеку родичку. Після трьох років навчання Віталія отримала диплом медичної сестри й за допомогою Едуарда, який і тут мав вплив, була прийнята на роботу в медичну частину при колонії. Тепер вони зустрічалися регулярно, під час кожного Вітиного чергування. Едик приходив на ніч, і вони кохалися. Коли через рік Віталія, як молодий спеціаліст, отримала квартиру в будинку для військовослужбовців, котрі служили в колонії, Едуард став доволі часто приходити й до неї додому. Начальство, очевидно, знало, що він повернеться. Тим більше, що вся дисципліна в колонії, по суті, трималася, хай жорстка і жорстока, за зеківськими правилами, на його авторитеті й правилах, встановлених ним, тож начальство мало небагато роботи.

— Якби не ти, ех, як я свиснув би звідси, — сказав якось він після такого «домашнього побачення».

Віталія аж надто пильно поглянула на нього:

— То втікай.

— Щоб і тебе посадили? Нє, я своє відбатожу. І тоді разом поїдемо до столиці Кийова. Навстріч щастю, довгому, як міст Патона. Ну, мала, не супся. Я тебе не кликав, сама приїхала.

— Не кликав? Ти таки гад!

— Ну, кликав, кликав, — він засміявся. — Серцем і печінкою, яку нудьга згризала. Ти ж почула. — І міцно пригорнув її.

— Почула…

— А знаєш, — вимовив після паузи — тиша аж хрустіла, — якщо ти не проти, узаконимо наші стосунки.

— Узаконимо? — Вона спробувала усміхнутися. — Хіба ми з тобою незаконні?

— Ну, розпишемося.

«Я давно цього чекала», — подумала Віталія, а сказала:

— Коли ти станеш вільною людиною, тоді й поставимо штампик.

Через півроку він знову запропонував розписатися. Цього разу Віталія згодилася. Та коли повідомили про своє рішення керівництво колонії, її виликав начальник медчастини, сказав:

— Віталіє Миколаївно, я б не радив цього робити… Я буду змушений…

Виявилося — змушений буде звільнити її зі служби. Працівниця колонії не мала права бути одруженою із зеком. Одружитися могли, але вона втрачала право бути медсестрою в колонії. Хіба раз на півроку могла з’явитися на побачення до законного чоловіка.

— Суки, — тільки й сказав Едуард і сплюнув.

Усе лишилося по-старому. Вона просто медсестра. Просто…

На її двадцятип’ятиріччя Едик подарував ще одну викувану залізну троянду. Блакитну, з червоними відблисками. Віта сказала, що в неї теж є подарунок: вона вагітна. Чекала його слів у відповідь і почула:

— Я радий, мала. — Поправився: — Радий, Вітусю.

Він її пригорнув. Міцно, як умів і як їй подобалося — ніжно й трохи по-ведмедячи. Далі сказав, що вперше в житті кохатиме вагітну жінку. А вже після кохання, коли обоє лежали знеможені:

— Давай витримаємо строк, маленька моя. Ще тільки три роки. А тоді буде в нас багато дітей, скільки ти захочеш. Ладушки?

Віта зіщулилася. Всередині. А потім хтось вилив туди чайник, а може, й відро окропу. Стало спекотно-нестерпно, боляче. Та вона погасила той вогонь. Стала загортати вугілля, що тліло.

— Ти образилася?

Хтось питав здалеку. Далеко-далеко. Шептав через цілий ліс. Крізь ніч і туман.

Та вона почула. Сказала сухо, ніби про щось несуттєве, гасячи скигління всередині:

— Добре. Почекаємо. Почека…

Зробила аборт в райлікарні, а потім ще раз, уже не кажучи йому. За півтора року до його звільнення. За півтора…

У маленькому селищі приховати щось, тим більше такі зв’язки, було неможливо. І в колонії, і в селищі знали, чия вона кохана. Одні дивилися на неї з подивом — як таке можливо? Другі, знала вона, запитували себе, знайомих: навіщо така жертовність, чи вартий її той зек, бо, кажуть, то неабиякий бандит і грабіжник. Треті засуджували, казали, яка вона дурна, або ж інше — обоє, певно, рябоє. Віталії було те майже байдуже. Майже, бо вона сама задавала собі подібні запитання й не знаходила на них відповіді. Не тільки, не лише його тіло, вміння кохати, задовольняти як жінку, змушувало лишатися, вдовольнятися скромним життям медсестри у медчастині, що обслуговувала злочинців, і непевним статусом у маленькому селищі серед волинського лісу. Було щось більше, більше за кохання й жертовність, але вона не могла, не вміла його назвати. Не могла знайти його ім’я (чи просто назву) й визначити йому місце в її житті.

«Це мій світ», — сказала якось собі у відповідь на власні сумніви й почула, як хтось відповів: «Покажи, де він?»

Не могла показати. Маленька квартирка, без зручностей, хіба що з паровим опаленням, куди навіть воду треба було носити… Раз на три дні шлях на чергування (потім взяла собі ще півставки). Читання, робота вдома, телевізор. Навчилася в’язати, зв’язала теплі светри для Едуарда й собі. Навчилася влітку і восени збирати гриби. Помагала сусідам садити й збирати картоплю, за що ті віддячували мішком-другим бульб.

Мама Даза сказала на прощання: «Пиши».

Вона написала одного листа, другого і порвала. Дивилася на сторінку з буквами, що складалися в слова, й думала: про що вони? Її теперішнє життя? Але ж воно не таке, як описує. І замість довгого послання написала один рядок: «Мамо, у мене все добре. Віта».

Мама відповіла: «Приїжджай, я тебе дуже чекаю. Твоя мама».

Не поїхала. Не приїхала й мама.

Раз у відпустку Віталія таки вибралася до Києва. У неї був ключ від квартири. Спершу навідалася до поліклініки, де працювала мама, дізналася, коли чергує. І тоді подалася до їхньої скромної оселі. Тут нічого не змінилося, хіба з’явилася нова маленька вазочка. Так само поруч в її кімнаті й маминій стояли ще два фотопортрети — її і мами. Віталія поцілувала мамине фото й опустилася перед ним на коліна. Мама трохи сумовито усміхалася до неї. Віті здалося — усмішка сумніша, ніж раніше.

Вона відчувала вину перед мамою — за обман, втечу, за своє кохання, за ненаписані листи. Але вина мовби жила поза нею — пульсуюча, наче рана. До неї боязко доторкнутися. Вона мов сама по собі. А Віта?

— У чому моя вина? — прошептала Віталія й підвелася з колін. — Пробач, мамо.

На столі у маленькій кімнаті побачила списаний аркуш паперу. Мимоволі кинула погляд і здригнулася.

«Доброго дня, Віточко», — так починався той лист.

Лист до неї. Вона прочитала його. Мама писала про це літо — то спекотне, то дощове, про справи в поліклініці, про їхню спільну знайому, тітку Таю, про те, що їй, Віті, передавала привіт однокласниця. Лист обривався, був ще недописаним.

Віталія сиділа, заціпенівши. Хотіла оглянутися, бо майнула думка, що мама зайшла і стоїть за плечима. Зрештою оглянулася. А тоді, підштовхнута раптовою здогадкою, кинулася ритися в шухляді стола, в тумбочці.

І знайшла те, що шукала, — мамині листи до неї, як і той, що на столі, невідправлені. Віта прочитала їх геть усі — листів було двадцять чотири, акуратно складені в коробочку. Вона читала і все більше заливалася слізьми. Хоч у листах не було нічого особливого. Розповідь про київські події, про поліклініку, про знайомих, про осінь, зиму, весну, літо, знову осінь, зиму й весну. Тільки дивне відчуття виникло: мама писала не до неї, до когось іншого, а вона, Віта, десь там поруч, там, на вулиці, якою йде мама, в гостях у маминої колеги тітки Валі, у поліклініці, вдома. Присутність її зрима, більше того — необхідна. Вона там була, є і ще буде…

Дочитавши, вона вже рюмсала на весь голос. Ридма ридала. Дорікала собі й мамі. Мама мала щось зробити, мама мудріша. Чому вона не відправила ці листи?

Задзвонив телефон. Деренчав довго, так, наче був простуджений. Мама? Ні, вона ж на роботі, не знає, що донька тут, у квартирі. Хтось добивається мами? Віта переборола спокусу взяти трубку.

Коли вже збиралася йти, телефон задеренчав знову. Цього разу трубку взяла. Спершу обережно, а потім стисла, аж хруснули пальці.

— Алло?

— Ой, хто це? Віточка? Ти повернулася?

Вона поспішно поклала трубку. Поспішно, мов та обпекла пальці. Не впізнала, хто дзвонив. Знає її? Нехай. Відгадувати не буде. Не бу-де.

Перед тим, як вийти, написала на папері: «Я була. Спасибі за листи».

При виході з будинку вона зіткнулася з тіткою Нюрою, сусідкою.

— Ой, Віта…

Після кількох традиційних речень: «Де ти тепер? А мама, певно, скучає?», після Вітиних відповідей, коли вже прощалися, сусідка сказала:

— Помниш, гицель у тому будинку жив? Ну, бандіт. Едік, тьху, і ще якось звали по їхньому.

— Емір, — сказала Віталія.

— Точно, Емір. Чула, мо’, знов сидить. І, кажуть, за ним лярва якась поїхала.

— Дякую, — сказала Віталія.

— За що?

— До побачення.

Через два тижні вона таки отримала короткого-короткого-короткого, боже, якого короткого листа: «Дякую, що ти є. Я тебе чекаю. Я тебе завжди чекатиму. Я тебе чекатиму. Мама».

22

За місяць до початку війни Даза написала першого листа до мами. Сама б не додумалася. Сонтаринка сказала:

— А ти напиши мамі.

— Ти гадаєш, ТеБе дозволить відправити?

— А ти без дозволу.

— Я ж не знаю маминої адреси.

— Просто пиши.

І Даза писала. Спочатку про те, що відбувається в їхньому будинку-інтернаті, але не скаржачись, а швидше іронізуючи, з сумним гумором оповідаючи про життя тут — реальне й нереальне, де їй нібито було добре. Де її оточували друзі — реальні й нереальні, та ж Сонтарина, Лєрка і Аня (остання досі жива), але не такі, якими були насправді. Писала про хмари, яблуньку, прочитані книжки. Спочатку писала на папері, крадькома — у спальні, бібліотеці, за спальним корпусом на колодах. Ховала листки за пазухою; листки, яких більшало, зігрівали її, й мовби гріла мама, якій вони призначалися. Та якось її спитала, підозріло косячись, котрась із дівчат: «А що то в тебе під одягом шелестить?» Даза злякалася. Не того, що можуть викрити, забрати, а того, що можуть прочитати слова, призначені тільки мамі. Вона сховала їх у баночці з-під варення. Побачила, як баночку викидала кухарка у бак біля їдальні. Підкралася, викрала баночку, акуратно помила, й баночка стала сховищем для слів, призначених мамі. Баночку закопала під стіною, біля колод, й відтоді стала писати листи мамі подумки. Потім вона стала придумувати листи від мами. Першого такого листа, ніжного-ніжного, зовсім без докорів, отримала за три дні до війни.

За цей час змінилося ставлення до неї Тетяни Борисівни. ТеБе не дорікнула їй жодним словом після повернення з лікарні. Не накричала й ні про що не запитала. Просто робила вигляд, що такої її підопічної, як Даза Рубцова, не існує. З Дазою перестали спілкуватися однокласниці й мешканки спальні, з інших класів, за винятком Сонтаринки й Лєрки, ще хіба двох-трьох дівчат, котрі вряди-годи кидали якесь слово. Явище, коли з кимось не спілкувалися, було в них розповсюджене й називалося «піонерський бойкот». Таким бойкотом карали тих, хто порушував дисципліну або погано вчився, а ще котрі вперто не хотіли відмовлятися від батьків. Бойкот бум тимчасовим чи довготривалим, його оголошували на лінійці чи піонерських зборах. Винуватець мусив, старався виправитися, заслужити припинення бойкоту. Дазі бойкот не оголошували, просто перестали з нею розмовляти і все, мов за помахом чарівної палички. Але в чиїх руках та паличка знаходиться, Даза здогадувалася.

Наприкінці навчального року в неї знову погіршилася успішність. Замість «дуже добре» і «добре» косяком пішли «задовільно» й навіть «неуд» — «незадовільно»[7], хоча відповідала вона так само гарно, вчила уроки й робила домашні завдання старанно. Ба, більше, в творі на вільну тему їй навмисне (вчителька, вихователька?) вставили зайву літеру, переправили «о» на «а», додали непотрібну кому, в іншому місці перетворили крапку на ту ж кому. Коли Даза побачила свій твір, під яким стояло: за зміст — «добре», за грамотність «незад.», загальна оцінка — «задовільно», вона не вірила своїм очам. Червоні підкреслення помилок різали очі. Потім вона опустила ті очі й скропила зошит сльозами. Клас, а за ним і цілий світ кудись попливли. Окремо від них у повітрі пливла вона, Даза.

— Рубцова!

Різкий, гострий, мов лезо бритвочки, якою заточували олівці, голос вернув її до тями.

— Що з тобою?

Вчителька спитала суворо. Дуже суворо. Тоді крикнула:

— Встань, коли до тебе звертаються.

Даза підвелася. Ноги й руки, все тіло стало ватяним.

— Я… Я так не писала.

— Що не писала?

— Я не робила цих помилок.

— Яких помилок?

— Ось цих…

Даза піднесла зошит Варварі Семенівні. Та подивилася в зошит, а тоді на Дазу:

— А хто ж зробив?

— Не знаю.

— Ти… Ти мене в чомусь підозрюєш, Рубцова?

— Ні, — злякалася Даза. — Ні. Але…

— Що — але?

— Нічого.

Даза подумала: віднині вона пропаща. Зовсім пропаща.

«Я зовсім пропаща», — так ще раз подумала.

То було в травні. І то від цього почуття пропащості порятувала її Сонтаринка, порадивши писати листа мамі.

Війна прийшла несподівано, і вже потім зрозуміє Даза: порятувала її від багато чого. Але війна принесла й велике горе. Хоча спочатку ніякого горя не передбачалося. Тетяна Борисівна сказала, повідомивши про підступний напад фашистів, що через місяць кращі піонери поїдуть на екскурсію до здобутого доблесною і героїчною Червоною армією Берліна дивитися на Гітлера у клітці.

…Через місяць їх вантажили в «теплушки», вивозити кудись на схід, бо ворог, наближаючись до Києва, уже навіть обійшов їхнє містечко. «Теплушки» виявилися звичайними товарними вагонами, причепленими до состава з цистернами, і в кожен з чотирьох вагонів їх набили густіше, ніж оселедців у бочку.

Поїзд їде Україною, переїжджає Дніпро. Даза чує голос:

— Хоч би зараз не налетіли.

Вірка Ситченко. А до Дази тулиться Сонтарина. Чи Даза до Сонтарини.

Їх, білих ворон, ворогів чи майже ворогів, хотіли розмістити в різних вагонах. Крик Сонтаринки — крізь час, крізь простір, чутний як тоді:

— Ми будемо разом. Або розстріляйте нас тут.

ТеБе:

— Ця… Ця … німецька підспівувачка… німецька вівчарка… Я не дивуюся… А ти теж, Рубцова?

— Я теж хочу бути разом із Сонтариною, — вперто каже Даза.

Раптом Сонтарина підходить до виховательки:

— Якщо ви не вибачитеся, Тетяно Борисівно, я проколю собі живіт. Ось цим шилом. Або серце.

— Що? Вибачитися? Перед тобою? — ТеБе верещить. — Це за що я маю вибачатися?

— Я не німецька підспівувачка, — Сонтарина приставляє шило, яке невідомо де знайшла, до живота. — Я радянська людина.

ТеБе кинулася до неї і після короткої боротьби забрала шило. Вибачитися не вибачилася, але дозволила їхати разом — Сонтарині і Дазі.

А літаки налетіли вже за Дніпром. Ешелон мовби розтинав навпіл поле, видно було нескошену пшеницю, яка починалася відразу за рідкою посадкою. Ревіння літаків — саме так сприйняла Даза ті звуки — нагнало жах. А потім прогриміли вибухи. Одна бомба влучила у цистерну, інша — в сусідні вагони. Та вибуховою хвилею розтрощило й стіни їхнього, двоє дітей загинули, десятеро чи й більше було поранено.

Страшне пожарисько — горіли й рвалися цистерни, горіли вагони, горіло небо, дорога, поле, яким бігли охоплені вогнем діти й дорослі, й кричали, кричали, кричали діти, котрі вижили, а тепер втікали у поле. Уже коли відбігли трохи, почули крик навздогін:

— Не залишайте!

Даза озирнулася, озирнулася й Соня. За метрів десять од ешелону намагалася підвестися ТеБе. Мабуть, була поранена. З вагона зуміла вибратися, а далі впала й не могла підвестися.

— Хай здихає, зараза, — сказала Лєрка.

— Ні, — це промовила Сонтарина.

І повернула назад. Повагавшись, за нею — Даза.

— Ненормальні, — кричала їм у спини Валерія Капустіна.

На бігу їх перепинила старшокласниця:

— Ви куди? Зараз рвоне ще цистерна. Он та…

— Ми…

Сонтарина не доказала, побігла далі. Тримаючись за живіт, Тетяна Борисівна намагалася підвестися. Спідниця, піджак, все в неї було вимазане кров’ю. Простягла руки їм назустріч:

— Дівчаточка… Що ж це робиться?

Вони спробували її підвести. Худа ТеБе виявилася важкою для двох підлітків.

— Киш… Кишки вивалюються, — стогнала вихователька.

Від погляду на те місце, за яке трималася Тетяна Борисівна, Дазу знудило. Вона виблювала — здавалося, нутрощі у неї теж вивертає назовні.

— В-витрися, — Сонтарина подала хустину.

Ця худюща тиха дівчинка дивилася на диво ясним поглядом. Страх сидів хіба в кутиках очей, що були незвично великими. Удвох таки якось підвели ТеБе. І пішли, пошкандибали полем. Страшно рвонуло ззаду. Але осколки металу пролетіли мимо. Тільки стало враз душно-душно, ніби на небі з’явилося ще одне сонце.

— Який же ідіот наказав чіпляти вагони з дітьми до ешелону з пальним, з цистернами? — простогнала Тетяна Борисівна і ще тихіше: — Ой, дівчатка мої любі…

Біда наздогнала зовсім неподалік від посадки — невеличкого гайку, до якого побігли уцілілі діти й дорослі. Спочатку за спиною почувся гуркіт, потім задвигтіло небо. Поверталися літаки, відбомбившись, зробивши свою чорну справу. Як виявилося, не до кінця. Один із залізних круків дав кулеметну чергу по тих, котрі не встигли сховатися. По них. Кулі посипалися густим вогняним роєм.

Спочатку Даза відчула, як поважчала Тетяна Борисівна, потім побачила, як опускається на землю Сонтарина.

Закричала:

— Соню!

Відпустила виховательку, й та впала на землю.

— Рубцова, — простогнала ТеБе.

Сонтарина лежала долілиць. Даза перевернула подругу, найріднішу її дівчинку, на спину. Спочатку побачила цівку крові на скроні, закривавлену шию, а потім погаслі Сонтаринчині блакитні, як небо ясної погоди, очі.

Вона струсонула подругу, вдарила легко по щоці, спробувала навіть дихнути в її розкритий рот. Розпачливо озирнулася.

Крикнула, а швидше хрипло прошептала:

— Допоможіть…

Віддалялися літаки, кликали на допомогу від пошматованого ешелону люди. Хтось вийшов з посадки і поволі став наближатися до них.

Даза тримала на колінах голову Сонтарини. Сльози душили її, в очах темнішало й темнішало. Поруч стогнала все тихіше Тетяна Борисівна.

«Як же я житиму?» — встигла подумати Даза, перш ніж знепритомніла.

Услід за кухаркою з їхнього харчоблоку до неї підбігла Валерія.

Вони не знали, що попереду чекають майже два довгих роки поневірянь, безпритульності, жебракування, роботи на чужих людей, втеч від облав, доки в маленькому полтавському містечку не пристануть до доброї напівсліпої бабусі. На той час Даза називалася Дариною, Одаркою, бо ім’я Даза викликало підозру — чи не єврейка? Через два роки ніхто б не впізнав колишню Дазу, яка після смерті Сонтаринки жила начеб із застиглим, хоча й вперто живим серцем.

23

Тієї ночі, коли її мама пережила спалах давнього, болючого, у Віталії були свої спалахи — ближчі, але не менш болючі. Вони виникли з небуття, з того, що було забуто. Давно. Ні, не забуто. Здавалося, забуто. І справа не в приїзді мами, не в її біді. Хоча і в біді також. Вона, Віталія, тільки вона мусила пройти знову цей шлях, наковтатися болісних й гірких, наче настоянка полину — без цукру, без якогось пом’якшуючого компоненту, густа полинова вода, настоянка, що гірчить, — такими були спалахи-спомини. Мама Даза розказувала, що колись в її дитинстві, у війну, якась чужа бабуся, котра дала їй прихисток, змушували пити таку густу полинову воду, коли на Дазу нападав страшний ядушливий кашель. Ядуха. Коли вириває, розриває груди і, здається, от-от вирве серце. Чи через горло витягне назовні душу, щоб сказати: ось твоя душа, вона вже нікому не потрібна, навіть тобі самій, бо всередині віднині житиме тільки страшна пані Ядуха. Так казала, згадувала колись мама Даза. Вона прийшла в другому спалаху, висвітлена ним. Обрамлена дивним вінком-аурою.

«Мамо», — думала Віталія.

Теперішня і тодішня. Тодішня й теперішня.

Але спочатку прийшов він. Тобто не прийшов, а був витягнутий з безодні болю. А безодня жила в першому спалаху.

Віталія знала, коли в нього закінчується строк. Вона того дня була вихідна. Ще з вечора нарізала м’яса, щоб уранці зробити його улюблені відбивні. І котлети вранці приготувала — він казав, що чоловік повинен їсти багато м’яса, інакше що то за чоловік. М’яса купила в дядька Дениса, котрий перед Паскою, як і годилося, заколов свиню. Дядько Денис був відставник із надстроковиків і служив донедавна в охороні колонії. Казав, що в нього найліпше м’ясо, бо знає, чим годувати свиночку. Свиночку-лялечку. Віта приготувала й салати, і спекла торта. Чекали урочистого моменту й пляшка вина та міцної домашньої настоянки — її виробляв Денисів брат. Того дня Едуард мав прийти вже як вільний, як господар цієї оселі, і це треба було відзначити. Зранку в ставку неподалік Віталія нарвала латаття — букет також мусив бути.

Едуард мав завітати, прилетіти, висяяти в обід. Віта сиділа — ні, то вставала, то знову присідала на диван — в його улюбленому бордовому платті й тремтіла, наче дівчинка, яка чекає першого побачення. Могла писати твір «Перше побачення» і писала — подумки, з слів, що ставали метеликами.

Він не прийшов ні в обід, ні по обіді. Віта вирішила, що трапилася якась прикра заминка (хоч би нічого не накоїв перед звільненням, молила Бога), й побігла до колонії. Першим облив окропом черговий на прохідній:

— Ваш (так і сказав — ваш) вже звільнився.

— Як? — Віта вигукнула і задихнулася. — Коли?

— Десь опівдні. Точно, по дванадцятій дня. Десь так чверть на першу.

— Ви не помилилися? — Віта завмерла і вже майже зненавиділа цього чоловіка.

— Чого б я мав помилятися? — Лейтенант явно образився. — Я ще йому на прощання й руку потис. Побажав більше сюди не попадати. Ну, він засміявся, що виконає мій наказ. Так і сказав — наказ. Наказ — ха!

— І він… Він пішов?

— Не пішов, а поїхав, — уточнив лейтенант.

— Поїхав? Ви хочете сказати — Едик… Едуард пішов на автостанцію?

— Чому на автостанцію? Його біля воріт машина чекала. «Волга».

— «Волга»? Таксі? — Віта нічого не розуміла.

— Та вроді не таксі. Вроді з київськими номерами. Точно, з київськими. КА — букви. Я запам’ятав.

— Он як?

Віта не знала, що й думати. Усе ж — один суцільний нерв, одне тремтіння, одна павутинка — пройшла до адміністрації колонії. Поволі, а тоді побігла, підштовхнута невідомо ким. Замначальника підтвердив: ув’язнений Едуард Грищенко сьогодні звільнений у зв’язку із закінченням відбуття строку покарання.

— Десятку відмотав. Тютілька в тютільку відгрохав. Ну, та йому, видать, не звикати, — капітан Макєєнко гмукнув.

Перший спалах забирає пелена — спочатку сіра, вона стає чорною. І тільки всередині горить страшне палюче червоне око. Око кліпає і викидає Віту геть, наче сльозу виштовхує, а може, випльовує жінку, що виростає з тої сльози. Сукня на тій жінці, навпаки, з червоної стає чорною.

Спалах другий. Її нічне чергування наступної доби. Почервонілі виплакані очі Віталії вже без сліз. Сухі, аж надто сухі. До сестринської заходить Коливан — Антон Борчук, один з найближчих друзів Едуарда в колонії. З тих, що з охороною, з самим начальником вась-вась.

— Що тобі, Антонцю? Прихворів? — Віта гасить неприязнь до Емірового друга.

Коливан наближається й рвучко обхоплює залізними руками-клешнями. Горять очі, весь пашить.

— Антоне! Зека Борчук! Що ви собі дозволяєте! — Віталія намагається вирватися.

— Тихо-тихо, — сипить Коливан-Борчук. — Не шебуршися. Хіба тобі Емір не казав?

— Про що? Пусти…

— Ну, здрастє-мордастє. — Коливан наближає своє лице до Вітиного. — Моя ти тепер. Чуєш — моя! Емір тебе по естафеті мені передав.

— По якій естафеті? Що ти верзеш? Обколовся?

— По нормальній зеківській естафеті, — вже спокійно сказав Борчук. — Будеш тепер мене обслуговувати. Як Еміра.

— Я закричу.

І перш ніж затискає Віті рота, вона кричить. Голосно, на повні легені. Весь її біль, весь розпач і ненависть — до цього брудного кабана, до підлого, огидного Еміра, до всього цього світу, в який вона повірила, вкладається у цей крик. Голосний крик-біль. Крик-розпач. Крик-ненависть.

Вривається солдат — охоронець медчастини. Та перш ніж він забере Коливана, Віта виривається, хапає зі стола шприца і вгачує Коливанові-Борчуку в щоку.

— Сука! Курва! — кричить зек. — Що ти робиш, б…

Та Віталія вже стоїть з ножем в руках, готова до всього. Над колонією реве сирена. Сирена її душі. Потоптаної.

Наступного дня Віталія подала заяву на звільнення. А через кілька годин забрала її. Вона залишиться. І хай з нею роблять що завгодно! Уб’ють, зґвалтують… Який тепер сенс жити, існувати в підлому світі-обмані, житті-насмішниці?

За час праці в колонії Віталія всього набачилася. І вбитих бачила — тут відбувалися жорстокі розборки, а помста і покарання часом були страшними. З дрібними пораненнями, синцями й навіть переломами до медчастини й не зверталися. Вона знала про існування касти упосліджених — «півнів», «дівчат», в’язнів з навічно погаслими очима, як сказав їхній лікар, таких опускали навіть у цій колонії. Пробувала заговорити про порядки серед ув’язнених, бо знала, що Едик-Емір один з тих, хто регулює ці порядки, хто має владу не меншу, ніж люди у формі.

Почула коротке:

— Я тебе дуже попрошу, люба: не лізь у те, що не розумієш. Не встромлюй свого симпатичного носика. Згода?

Вона справді багато чого не розуміла, але найбільшою, впертою її мрією залишалося вирвати коханого з цього перевернутого світу, з цього пекельного кола. Чи таки добитися, щоб він до того кола ніколи не повернувся.

Знала, що тут цінуються й стають предметом торгу інтимні жіночі речі. Це було не тільки збочення, а й туга — хай і в такій формі — за звичайним, нормальним життям. За жінкою, навіть її запахами, далекими і напівзабутими. Так вона вважала, але так, певно, й було. Якось Едуард признався: там, у першій своїй колонії, він продав її найінтимнішу річ за дві пачки індійського чаю. Знала: в колонії це дуже дорого. Її не чіпали, навіть не натякали на щось, бо знали, чия вона подруга. А подруга бачила пекельний сум в очах, що ще вчора викликали острах. Ловила, як метеликів, і відразу відпускала на волю слова цих нещасних. І все це посилювало бажання — ну, може ж бути інакше — про це кричало її єство, її тіло: вирвати, повезти з собою — назавжди — Едуарда, Едика, скинути з нього личину Еміра. У ній усе ще жила надія — на диво, кохання, її і його силу почуттів — жила, мов крик душі, який вперто не бажав стихати. Крик лунав і лунав — здалеку, наближався, віддалявся, але ж таки жив.

Тепер усе це обірвалося. Надія виросла отруйною блекотою. А може, вовчими ягодами. Спробуй, зірви, з’їж. Помреш у страшенних муках. Нехай, вона зірве. І доки їстиме, вважатиме, що вони їстівні. Що є надія врятуватися. Або пізнати насолоду од смерті. Ніхто з живих не знає, який смак у вовчих ягід.

Удома випила снодійне і міцно-міцно заснула. А вранці, виглянувши у вікно, побачила маму Дазу, яка підходила до будинку. І то був третій спалах, але не спалах-біль, а спалах-диво, спалах-радість, хоч і з присмаком гірчинки.

Мама приїхала забрати її додому, до Києва. Вона вже знала по Вітину біду. Не дорікнула жодним словом, розмовляла так, наче вони вчора тільки-тільки попрощалися. Ніби не було десятилітньої розлуки.

Віта поїхала з мамою до Києва. Щоб пережити ще два спалахи. Але до того вони вдвох удома наче ходили по склу чи тоненькому льоду. Боячись розбити скло чи роздушити лід. А тоді провалитися, порізатися, поринути у нову відчуженість. Казали небагато слів, але слова ті мовби обмотували чимось м’яким. Ватою, пухом?

«Ми несправжні, — якось подумала Віталія. — Але які ми справжні? Коли ми стали чужими? Коли я стала чужою?»

І все ж ніжність до мами в ті дні не була фальшивою. Вона швидше дивувалася тому, що мама поруч, що до неї можна дотягтися рукою, доторкнутися. Що слово знайде відгук, якщо слово знаходилося. Що обоє пережили десять довгих літ розлуки. Що її, Вітина, зрада розтала десь у повітрі. Але чи була зрада?

Коли їй здавалося, що мама безмовно докоряє, вона починала говорити про щось необов’язкове — погоду, колег по роботі в поліклініці неподалік від дому, в яку влаштував мамин знайомий лікар, про нову гарну станцію метро, про весну, що непомітно, наче скрадаючись, переросла в літо і вже відцвіли каштани на Хрещатику.

А Едуарда зустріла не на Хрещатику, куди полюбила навідуватися теплими літніми надвечір’ями, а на їхньому мікрорайоні. Він ішов… ішов…. ішов під руку (геть не схоже на нього) з жінкою. Щось сказав до жінки, котра їла морозиво. Нахилившись, як до неї, Віти, ніколи не нахилявся. І коли порівнялися, коли її помітив:

— О, Вітуля! Натах, це та моя любка, вірна моя подружка, про яку я тобі розповідав… Вірно любила зека. Віто, зачекай, куди ти?

Віта минула їх, мов сновида. Її оповила густа персональна темрява, що врятувала од пекучого сонця у півнеба, у ціле небо. Сонце стало таким великим, було так нестерпно близько, що Віта, рятуючи од нього свою бідолашну голову, на хвилю обхопила її руками. А потім відпустила — хай летить, горить, палає, це не її голова, вона тепер безголова.

Коли Віта прийшла до тями, подумала, що десь вже бачила цю жінку — старшу за неї, з обличчям не те що спитим, а наче просто зім’ятим, на подушці, після важкого похмільного сну. Жінка була виклично вродливо-невродлива, навіть потворна, але крізь цю потворність проступав сміх — сміх самої жінки, котра зневажала світ і тих, що довкола неї.

Віталія спинилася. Скроні ломило. Але вона мусила пригадати. І згадала. Приуральська колонія, жінка у формі, яка їх перевіряла, обмацувала — з тим же усміхом-вищиром, із блиском відверто презирливих, ні, швидше презирливо-байдужих очей. Жінка, про яку Едик-Емір казав, що вона віддається зекам, казав так зневажливо, як міг тільки він — знищуючи одним-двома словами. І тепер він з нею… Після десяти літ кохання з Вітою… До якої сильна, дужа ніжність аж перехлюпувала… Яку носив на руках під час побачень…

«Порятуй мене, мамо, — подумки попросила Віта. — Ще раз порятуй. Візьми ти мене на руки, бо я знову стаю маленькою. Такою маленькою, що скоро мене вже не знайдеш. Але я ще є…»

Але вона була. Була й далі. Й коли зайшла до забігайлівки поруч із їхнім будинком, щоб напитися, в останній момент, вже коли піднесла склянку з горілкою до губ, виплеснула смердючу рідину на стіну перед собою. Її наздогнав чийсь пропитий голос:

— Брезгує, сука. Навіть напитися не може. Ну, ти бачив таку, Федь?

«Я сама себе побачу», — подумала тоді Віталія.

А через тиждень був останній спалах того спекотного літа. До Києва приїхав Тимур. Тимур Косик, прапорщик з їхньої колонії, молоденький, соромливо сяючий, з усмішкою, що сама просилася на тонкі, ще майже хлоп’ячі губи.

І було надвечір’я. Несподівана зустріч і після слів: «Ой, Тимур, звідки ти, як ти мене знайшов?» — «Я, Віталіє Миколаївно, я, ля-ля-ля і ще якесь ля-ля», — він і сказав, за чим, власне, приїхав. За чим і за ким. За нею.

За нею — ось які були справи. Найважливіша справа того надвечір’я. Бо він, як виявилося, любив її, таємно кохав усі ці роки. Не всі, але цілих п’ять, ні, п’ять з половиною років, відколи прийшов після армії служити в колонію. Так і сказав: п’ять з половиною.

«Дві п’ятірки», — подумала Віталія.

Дві п’ятірки, а він:

— Я, власне, того й пішов туди служити, що вас побачив. Я ж місцевий. Тобто не місцевий, а з Луцька, до тітки в гості приїжджав. Ну, й побачив. На вулиці… Ви йшли така… осяяна. Щаслива. Я дізнався, де ви служите. Де працюєте. І пішов і собі служити, щоб вас щодень бачити. Ну, не щодень, але коли там були, у колонії. Приходив до вас, навіть сам собі пальця порізав, щоб ви перев’язали.

Така була Тимурова любов.

Віталія слухала його й раптом подумала, що їй хочеться ще раз обманутися. Не повірити, не закохатися, а ще раз обманутися, обдуритися, обдурити саму себе. За те, що вже було, але не минуло й пекло. Досі пекло. За справжнє своє кохання до проклятого Еміра. А цей хлопчик — та який там хлопець, піджаристий, підгонистий молодий чоловік — дивився справді страшенно закоханими очима. І був дуже швидким, бо одразу запропонував, щоб вона, Віталія, стала його дружиною. Законною дружиною. Так і сказав: законною. І дістав з кишені коробочку з обручкою, з перснем золотим. А потім і другий, без коробочки — це мій, для мене. Вони поєднаються, й ми поєднаємось, Віталіє Миколаївно… Віто…

— А хочете, я перед вами на коліна стану? — спитав, заглядаючи у вічі.

— Хочу, — раптом, несподівано для самої себе сказала, а потім і засміялася Віталія.

І він таки став. Привселюдно. Перехожі здивовано дивилися, і вечір той літній дивився, і сум Віталії, що погасив її сміх, її бажання обманутися. Чи бажання лишитися? З минулим, яке ще могло стати майбутнім…

— Встаньте, — сказала вона. — Встаньте. Бо я піду…

— Доки ви не скажете, що згодні, — не встану.

Отакий затятий Тимур. І вона сказала:

— Ну, милий мій, я подумаю.

Думка її покликала до Луцька. У колонію вернутися не могла, та й Тимур цього не хотів. Туди він їздив на роботу подарованим батьком «жигулем». Батьки могли подарувати єдиному синові й машину, і двокімнатну кооперативну квартиру: тато невтомно трудився постачальником дефіцитних у той час запчастин, а мама продавала в гастрономі не менш дефіцитні ковбаси й сири. Від вибору сина татусь і матуся, як їх називав чемний, як для прапорщика, син, були не в захваті, але й особливо не заперечували. Хотіли справити синові гучне весілля, але майбутня невістка виступила категорично проти. Довелося обмежитися скромною вечіркою, як назвали застілля на чотири десятки людей. Віта сказала, що мама захворіла й не може приїхати. Насправді вона й не повідомила маму. Знала, що не приїде, чи боялася того можливого приїзду? Утім, лишатися назавжди в колонії сам Тимур не мав бажання й наміру, особливо після того, як там не стало коханої Віточки. Саме так: Віточка, а ще Вітуся, Віталочка, Віталенка, — називав її чоловік. Віта спізнала, що означає «купатися як сир в маслі», та стала кішкою, у якої «дванадцять місяців на рік масниця». Тимур не шкодував грошей на одяг і прикраси для любої Вітусі. Тим більше, що закінчував заочний юридичний факультет і перевівся (звісно, не без батьківської допомоги) слідчим військової прокуратури, отож відтепер міг розраховувати не лише на батьківські гроші.

Він дарував кулони, намиста, гарні жіночі годинники мовби недбало і в той же час елегантно, з підкресленою увагою. Ця увага виростала з його тихої з’яви, з його ніжних слів, з його постаті — простої і начеб (це вже Віта потім визначить) елегантно-запобігливої. Так прапорщик не міг чинити. Значить… Значить, він спочатку кинув долю на її вівтар, до її ніг, і терпеливо, терпеливо, терпеливо чекав свого часу і її вироку. Це їй подобалося, це… павутинка ткалася елегантно і прозоро, на очах у неї і їй підносилася. Захоплено і ніжно. Хоч і була павутинкою. І їй… їй подобалося приймати ті дарунки. Одягати їх. І те, як милується нею Тимур.

«Я просто жінка», — казала собі не раз.

Віта думала, що вона ось-ось покохає, що вона вже кохає чоловіка, а не тільки дозволяє кохати йому. Часом подумки зверталася до мами Дази: «Ти цього разу не мала рації, мамо».

Бо мама сказала після знайомства з Тимуром:

— Ти знову помиляєшся, доню.

— У чому, мамо?

— У виборі. Боюся, це теж недобрий чоловік. — І зітхнула. — Не розумію, чому тебе до таких тягне…

— Але ж Тимур не злочинець, мамо, — трохи роздратовано заперечила Віталія. — Він сам, до твого відома, охороняє злочинців. Таких, як Едуард. А незабаром буде слідчим.

— Це не міняє суті справи, — якось натужно сказала мама. — Людина може працювати ким завгодно, не в цьому річ…

— А в чому ж?

— У нього недобрі очі. Рухи, наче він щось приховує. Від себе. У нього мова неприродно побудована. Слова наче підозрюють одне одного.

— Ти що — мовознавець? Лінгвіст?

— Я медсестра, — з ледь вловимою сумною ноткою сказала мама.

— Ну, не ставай у позу. Це ж смішно, мамо. Приховує щось від себе! Мова… Слова…

— Дай боже, щоб я помилилася, — сказала мама. — Я б тобі заборонила, якби могла… Але ж ти знову не послухаєшся… Це твій вибір… Але віднині ми двоє суверенів.

— Двоє суверенів?

— Так, Віточко…

— Що це означає?

Мама не відразу відповіла. Не відразу. Не шукала слів, а наче зважувала ті, що мала.

— Кажи, — звеліла Віталія.

— Я стомилася чекати тебе, — сказала мама. — Нам буде добре удвох. Нам.

— Удвох? Звідки ти знаєш…

— Може, ти зустрінеш… Ти обов’язково зустрінеш того, хто тебе буде гідний.

— А цей — не гідний?

— Ні. — І, по-особливому дивлячись на дочку: — Я більше не поїду туди. Не поїду по тебе.

— Ти вважаєш… У мене знову закінчиться нічим?

— Так, — безжалісно сказала мама Даза.

— Ні. Ні. Чуєш: ні. Ми знову стаємо чужими?

Віталія підвелася. Уся тремтіла.

Подумала: «Чому я хочу обманутися? Ні, я цього не хочу. Чуєш, мамо, не хочу!»

Вона чекала якихось слів. Може, й повернення до початку розмови. Але для цього треба було розмову, яка вже відбулася, закреслити.

— Щось я колись зробила не так, — сказала мама, як уже раз казала.

— Не так?

— Не так з тобою. Пробач.

— Усе було так, мамо. Хіба що… Ти була занадто правильною. І моральною. У твоєму світі не було Едуарда, а в моєму був. У твоєму його й не могло бути. А мені зустрівся. Став на стежці. Бо… мав зустрітися. От і все, мамо.

— Ні, не все. Я таки не зможу знову чекати. Я не піддослідна тваринка.

— А я? — Віта спитала, мовби за інерцією.

— І ти теж. Тому й прошу: не їдь з ним.

Такою була мама. Мама, яка знову, як завжди, не помилилася. Бо вже через кілька місяців у їхньому розкішному гніздечку, у саду кохання й турботи, стала проростати колюча квітка. Чортополох, а може, й блекота. Чи те й те разом. Чортополох і блекота ревнощів. Дві, три, десять, сто квіток зразу.

Спочатку то були мовби безневинні, жартівливі, з неодмінним: «Ну, пробач за цей дурний жарт», — натяки, мовби ненароком, ненавмисне, спонтанно кинуті репліки, репліки-запитання: «А він був кращим коханцем, ніж я?» — «Ну, пробач, не можу дати тобі такої насолоди, як він» — «А твій був… вигадливим?» І до щоразу грубіших і брутальніших. З брудною цікавістю. Віталія сердилася, ображалася, випалювала теж образливі слова, вони сварилися й мирилися, примирення було з квітами й коштовними подарунками. Але чим далі в ліс, тим він густішав. І вже чоловік став звинувачувати Віталію в тому, що вона була коханкою не лише Едуарда-Еміра, а й інших зеків.

— Авжеж, з усією колонією спала! — люто гукнула.

Потім якось запустила в нього вазою й ледве не розбила голову. Тепер уже сама змащувала рану. І раптом відчула, що так, любить, кохає цього ревнющого чоловіка. Подумала, що після припадку ревнощів він особливо пристрасний. Так було й цього разу. Але пристрасний чоловік став підозрювати, що вона крадькома зустрічається з… Едуардом. А ще з Коливаном-Борчуком, і їздила в те селище не до бабці, в якої колись жила й хотіла провідати, а до коханця-зека.

Якось вони виїхали в ліс. Збиралися довго, надто довго, це Віталія потім зрозуміла. Він казав, що їм треба подихати, що ліс цієї пори — початок першої позолоти — особливо чарівний. Він мовби запрошував, заохочував, «під’юджував» і водночас посилав сигнали. Не їхати. Віталія цього не розуміла.

Того ранку співала:

— Поїдемо, поїдемо до лісу.

Тимур посміхався:

— Авжеж, моя кохана.

А потім була та галявина, те дерево. Наказ-прохання: «Стань біля тої сосни!»

Вона пригадала пісню «Горіла сосна, палала, під нею дівчина стояла» і засміялася:

— Ти мене підпалиш?

— Гірше, — сказав він.

І таки гірше. Коли Віта стала до дерева, Тимур раптом дістав пістолета й сказав, що буде стріляти доти, доки вона не признається, де й коли зустрічається з Едуардом. А якщо не признається, то вб’є її, а потім себе. І справді вистрілив — раз і вдруге. У стовбур дерева, зовсім поруч з нею.

— Ну все, — сказала Віталія. — Можеш мене вбити, але коли я лишуся живою, то завтра ж подам на розлучення.

Тоді він знову впав на коліна біля її ніг. Обіймав її ноги. Дивився відданими очима. Знизу вгору. Підносив поглядом її до чистого осіннього неба.

Віта простила. Мала надію, що він зміниться, коли з’явиться дитина. Стримували від розриву й почуття, й те, що Тимур жодного разу не підняв на неї руку, пальцем не зачепив, хіба, коли вона надто бушувала, била чимось чи дряпалася, брав за руки й силою садив на диван або в крісло. Наче за якоюсь обопільною змовою батькам його нічого не казали. З мамою Дазою свати бачились єдиний раз. У Києві. Віта не заперечувала проти цієї зустрічі. Після зустрічі свекруха сказала Віталії:

— Побалакали. Співчуваю.

Віта знала: її мама органічно не вміла прикидатися. З тих пір, коли… коли дала собі слово більше не прикидатися.

Надія на дитину, на зміни в його ставленні померла в той день, коли лікар-гінеколог підтвердив те, що Віталія й так знала: у неї таки буде дитина. Тепер уже буде.

Віталія:

— У мене для тебе новина, Тимурчику.

Він:

— Сподіваюся, гарна? А то я стомлений.

Віталія:

— Для мене — гарна. (Пауза). У нас буде дитина.

Він (теж після паузи):

— Від нього?

Віталія:

— Від усіх зеків (як у п’єсі — виходить, точніше, вибігає).

Вона переночувала у подруги-медсестри. Наступного дня знову зробила аборт. І все ж прожила сімейним своїм життям ще рік з хвостиком. Наказувала собі не вертатися більше додому — і верталася. Питала себе: боїться лишитися сама? Скинути кудись своє друге болісне кохання? Хтось відповідав за неї. Відповідь мала два варіанти. Який правильний насправді — на це не відповідав ніхто. Чоловік не раз просив вибачення за ті дурні слова. Казав, що дуже, дуже хоче сина. Або й дочку. Або й двійню — ще краще. А потім кричав, що вона навмисне не бажає мати саме від нього дитину. На той час Віталія справді не хотіла. Уже подала заяву на розлучення. Чоловік заперечував, а потім не з’являвся на суд і підкупляв суддів. Усе ж після кількох відтермінувань і судової тяганини, яка тривала цілий рік, їх таки розлучили. Але на запитання судді, яке прізвище вона відтепер обирає, Віта несподівано сказала:

— Хочу залишити теперішнє. Косик.

Тимур погрожував і вбити її, і намагався схилити керівництво лікарні до звільнення колишньої дружини з роботи. Та Віталія Косик на той час в лікарні мала репутацію вмілої, грамотної, більше того, ерудованої медсестри з фактичною кваліфікацією лікаря, до того ж завідувач відділення явно до неї нерівно дихав. Через півтора року життя на приватній квартирі вона отримала однокімнатну малосімейку. До мами не вернулася. Вперто не хотіла визнавати свою другу поразку. Жила в ній, як у перемозі.

Дізнавшись, що Тимур хотів підло позбавити її роботи, подзвонила йому:

— Ну що, з’їв? Хотів ковтнути і подавився?

— Я ж тебе кохаю, — сказав незвично жалібно він.

— Може, ще мені розкажеш про свою невтрачену любов? З усіма подробицями…

— Не смійся. Я мучуся. Можеш у будь-який момент повернутися.

— До того, що було?

— Ні. Я вже інший. Чесно кажу — інший.

— Зате я не інша. Уже така, як була до твого приїзду до Києва.

— Ти могла залишитися у цій квартирі. Я б пішов.

— Повернувся б плакатися таточку й мамі?

Він мовчав. Не відповідав, дихав у трубку. Мовчала і Віталія.

— Навіщо ти лишила моє прізвище? — зрештою спитав.

— Щоб ти не забув мене, — засміялася Віта й поклала трубку.

Того вечора вона вбивала у собі спокусу — ще раз подзвонити. Цього разу мамі. Замовити розмову. Тоді можна було тільки замовити розмову.

Вечір загортав її в чорне простирадло. Віталія стояла біля телефону в сестринській. Боялася сісти і боялася зробити крок.

«Чому ніхто не йде за допомогою? — подумала. — За ліками чи уколами. Нікому не погано цього вечора, окрім мене?»

Тут вона подумала про трьох своїх ненароджених дітей. Від Едуарда і Тимура.

Враз почула за дверима дитячі голоси. Сміх. У неї галюцинації?

Відчинила двері. Коридором ішла жінка з дитиною. Побачила її, зніяковіла.

— Вибачте, будь ласка. Ми затрималися у моєї дочки. Оце мале чудо дуже хотіло маму побачити. Ми вже йдемо.

— Так, звичайно, — сказала Віталія. — До побачення.

Вона так і не подзвонила. Трубка вислизнула з її руки, коли ще раз спробувала взяти.

Зате до неї через кілька місяців зателефонував Тимур. Спитав:

— Хоч дізнатися, де тепер твій колишній любчик?

— Ні, — сказала вона й поклала трубку.

Він подзвонив ще раз. Віталія, повагавшись, трубку зняла.

— Едуард знову сидить, — почула.

— Навіщо ти це кажеш? Щоб уколоти?

— Ні. Просто, я думаю, цікаво буде — за що тепер сів. І дуже надовго.

— Мені це нецікаво, — сказала вона.

— Думаю, цікаво, — він. — За вбивство. Хоча, підозрюю, він його не робив.

— Едик узяв чиюсь вину на себе? — Віталія справді здивувалася.

— Що, не схоже? — Тимур засміявся. — Узяв, узяв. Знакомий слідак з Києва розказав. Хтось убив його жінку. Едика твого. Ну, йшло розслідування. І той слідак факти зібрав, він хлоп не дурний, що то зробила сестра твого Еміра.

— Він не мій, — сказала Віталія.

— Ну, був, яка різниця. Ну от, вже й заарештував убивцю. Сестричку того Еміра…

— Зіну? — зойкнула Віталія.

— Ага, то ми її знаємо, — сказав колишній Вітин чоловік. — Ну, вона й розкололася. Виявляється, любила братика. Не як сестра. Ну, вони ж зведені, виявилося. І ревнувала до тої жінки. До речі, ім’я Наталія тобі нічого не каже?

— Ні, — знову сказала Віталія.

— Ой, чи ж? — Він противно захихотів. — Ну, твоє діло. Так от, ревнувала… До того ж те стерво, уяви собі, на відміну від тебе, мотузочки сукала з бідного Емірчика. Ну, сестричка й торохнула по голові. А потім до слідака Емірчик заявився власною персоною. Ще й молотка приволік зі своїми відбитками. Класно, одним словом. Ну, слідак, кажу ж, не дурний, вхопився за цю версію. Признався: набрид їм цей паханчик, давно мали на нього знов факти, підозру сильну по двох ділах, а доказати не могли, хитрішим став. А тут такенька нагода. Ну, й повірили Еміру, а не його сестричці. Клопоту зайвого позбулися. Твій любчик на суді підтвердив свою вину. Три п’ятачки отримав.

— П’ятнадцять років?

— Авжеж. Не хоч знов за ним поїхати?

Вона цього разу не кинула трубку. Тільки сказала:

— А ти не змінився.

— Ти, мабуть, теж, — відповів він. — Заміж, знаю, не вийшла. І я холостякую. Зійтися не пропоную, бо не прийдеш. І не приймеш.

— Бідний ти, — сказала Віталія. — Майже жебрак. Бувай.

І вже тепер поклала трубку — обережно, надто обережно. Подумала: може, написати листа про цю розмову — в прокуратуру чи що? Чи то фантазії Тимура? Зіна, як вела себе далі Зіна? Зіна була закоханою у зведеного брата? Цей негідник взяв на себе вину? Чи Зіна брала вину за брата? Віталія була ні в чому не певна.

Почула голос Зіни (вже закоханої тоді у Едуарда?):

— Хіба там на роботу влаштувалася б. Прибиральниці чи санітарки в медчастині потрібні.

Слова, звернуті до неї. Від Зіни, насправді закоханої у Едика.

Вона мала ще кілька постільних зустрічей з чоловіками виключно з єдиною метою — десь через рік після розлучення Віталія нестерпно захотіла мати дитину. Доцю. Ще через два роки — вирок гінеколога з їхньої лікарні:

— Віталіє Миколаївно, вибачте, ви…

— Я не зможу мати дітей?

— Так.

А потім була та зустріч, коли до її молодшої колеги-медсестри приїхала колишня однокласниця по інтернату разом зі своєю молодшою сестрою — похмурим заплаканим дівчиськом. І медсестра у відповідь на Вітине: «Що з нею?» сказала, що сестра подруги, а їй лише п’ятнадцять, підзалетіла, а термін вже великий, аборт робити небезпечно. Віталія попросила звести її з подругою і сестрою. Далі… Далі був хабар і домовленість з тим гінекологом. Віталія «завагітніла». Підкладати подушки під плаття й спідниці та кофти було нескладно. «Родити» вона поїхала в те місто, де жила дівчинка, котра не хотіла стати мамою. За прискорений процес удочеріння також було добре заплачено. Як і за те, що юна мама, відмовляючись від дитини, скаже, що звати її Олесею.

…Віталія лежала в темряві палати, слухала посопування Софії, котра, відстогнавши своє цієї ночі, нарешті заснула. Вона була не сама. Не з Софією, а з Олесею — маленькою, крихітною, котру несла через чуже місто, потім везла в поїзді. За вікном щойно відбуяла весна. Крізь вікно й побачила лелеку, що летів над полем. Її персонального боцюна. Подумала, що то він приніс це мале диво — Олесечку, Олесинку, Лесю, її рідну кровинку, авжеж, рідну, яку нікому не віддасть.

Потім вона тут, серед ночі, але світлого її спомину, вчила доньку ходити й говорити, вимовляти слово «мама» й слово «тато». І ще багато-багато слів. Ще жив у ній страх. Ніби малесенький, але в’їдливий черв’ячок точив душу. Що раптом колись об’явиться справжня мати. Що…

«Ось моя поразка, мамо, — раптом подумала. — Не тоді, коли я поїхала за Тимуром, а зараз. Цієї весни, коли ти приїхала… Коли ти побачила Олесю… Ми обоє…»

Вона відчула, що засинає.

І подумала, що мусить заплакати, бо жити лишається надто мало.

Бо був ще її лист до матері, що їде далеко-далеко і просить її не шукати. І чекала, що мама приїде сюди, до Луцька. Мама не приїхала, тільки лишився біль і їхня обопільна впертість. Аж до страшного діагнозу і її дзвінка до Києва. На старий мамин телефон, який лишився тим самим, маминим.

24

«У мене все зроблено, всі рахунки сплачено», — сказала собі Віталія.

Біль вона глушила великими, надто, дозами знеболювального, але дурну хворобу і хворе тіло було не обдурити. Тіло все слабшало, все важче було просто підводитися, навіть розмовляти, вона худла і розуміла, що відлік її дням пришвидшено і ось-ось підуть метастази, яких чомусь немає. Було страшно і прикро, але страх і прикрість вона проганяла, мов надокучливих мух. Та ось уже кілька днів у ній жила думка: щось вона ще не зробила, щось суттєве, без якого їй не можна помирати, йти в кращий чи гірший зі світів. Але що?

І раптом подумала: «Я ж не видала Олесю заміж. І вже ніколи не видам».

Далі вона подумала, що так, мама Даза догляне і багато чого навчить Олесю, може, краще, ніж вона сама. На свої сімдесят мама виглядає непогано. Отже, Олеся встигне закінчити школу і поступити кудись далі, шкода тільки, що поки що не вибрала конкретну професію. Переїде до бабусі в Київ. А от весілля… Весілля їй не побачити.

І тут Віталія подумала, що Олесине весілля вона організувати, відіграти, відгуляти може й сама. У своїй уяві. Так, в уяві. Химерність думки спершу вразила, а потім думка засіла в голові й стала оволодівати нею всією, як, буває, оволодіває світанок, що спочатку тільки просіюється в кімнату, а потім вихлюпує і переповнює простір сонячним світлом. Чи дощ, коли застає десь в альтанці й шелестить спочатку тихо, а потім усе голосніше й голосніше, доки не відторгне тебе від решти простору, промовляючи: ти віднині належиш тільки мені.

Віталія («Я — Віта», — сказало її друге «я»), Віталія-Віта спершу вирішила обрати ресторан, в якому весілля відбудеться. Стала перебирати подумки ресторани міста, які знала. Ті, в яких була. Гм, не так і багато. Ну, п’ять-шість, може. Вона пішла в приймальню диспансеру й попросила телефонний довідник. Вирішила: вибере за назвою, яка їй найбільше сподобається. «Апельсин», «Бармалей» (це ж треба так назвати!), «Білий рояль» (поморщилася — надто красиво), «Берізка», «Білий птах», просто «Корона» й «Корона Вітовта», «Курінь», «Ланцелот» (тримайся, лицарю!), «Ліон» (назвали б ще Леон-кілер, сумно всміхнулася), «Караван», «Каштан», «Світлофор», «Техас» (ого, Техас у Луцьку), «Янтар»… Близько двох десятків нарахувала. Для такого невеликого міста, як їхнє, — шик і блиск. А ще були ті, що за містом — «Дубовий гай», «Вітряк», «Курна хата», «101 кілометр», «Струмок», «Тиха пристань»…

«Ну, за місто не поїдемо, — вирішила й далі подумала: — Я щось наче пропустила. Щось пропустила»… Ще раз переглянула — таки пропустила. Ресторан мав назву на диво просту — «Бузок». Вулиця їй незнайома, але назва… Вона виразно відчула, що в палаті запахло бузком, запах був спочатку ледь відчутний і став наростати. Вона пригадала запаморочливий запах бузку — їздили з дівчатами на мікрорайони-села, з невеличкими сільськими хатами, які ще лишалися в Києві, інколи випрошували, інколи купували в тіток, котрі поралися біля хатинок, пахучі гілки. А ще крадькома зривали в ботанічному саду — ходили чутки, що там росте особливо багато «квіток щастя» — з п’ятьма пелюстками, яких треба було з’їсти, загадавши перед тим бажання.

«Мабуть, я мало з’їла тих квіток». Віталія сумно всміхнулася, але вирішила: поїде сама в «Бузок».

Що й зробила, грубо порушивши пообідній «тихий час» і крадькома переодягнувшись у костюм і білий плащик. Спершу хотіла їхати маршруткою, але треба було пересідати, тож вирішила: раз в ресторан, то й шикне — викликала таксі. Водій всю дорогу мовчав і косував на неї — мабуть, був з тих, котрі вважають, що рак заразний.

Ресторан «Бузок» знаходився на межі спального мікрорайону і приватного сектору. Був невеликим і якимось на диво затишним на вигляд й цим одразу сподобався Віталії. Віталія зайшла до невеликого й ошатного залу й сіла за стіл. У залі, крім неї, обідав один-єдиний чоловік. Коли підійшла офіціантка, замовила собі каву.

— І все? — скривилася офіціантка. — Ось меню.

— Ні, дякую, — сказала Віталія і раптом, окинувши поглядом зал, спитала: — Скажіть, будь ласка, а весілля у вас гуляють?

— Звичайно. — Дівчина оживилася. — І весілля, й дні народження, і ювілеї, і корпоративи. Ми не так давно відкрилися, не всі про нас ще знають, але в нас дуже класне й різноманітне обслуговування. Ви хотіли б замовити зал на весілля?

— Так, я хотіла б замовити зал на весілля, — сказала Віталія.

— Тоді я покличу нашого адміністратора, він вам усе розкаже.

Дівчина зникла, але дуже швидко з’явився невисокий хлопець. Чемно привітався й поцікавився (правда, кинувши перед тим прискіпливий і трохи скептичний погляд), на коли пані хотіла б замовити зал. Віталія відповіла, що десь так на середину літа, дату вона ще уточнить.

— На скільки персон? — поцікавився адміністратор.

— Ну, може, на… на сто.

— У нас є і другий зал, — поінформував хлопець.

І взявся розписувати, які різноманітні страви в них готують і що можна замовити живу музику — в них налагоджено зв’язки з відомими музикантами й оркестрами. Віталія сказала, що подумає і щодо музики, і щодо страв, і щодо кількості весільників. А поки що вона хотіла б посидіти і вжитися в цей зал.

— Звичайно, звичайно, — сказав адміністратор, а позирк його промовив: «Ваші гроші — ваші й примхи».

Віталія сиділа, пила маленькими ковтками каву і уявляла, як цей зал з кількома пейзажами на стінах наповнюється людьми і їхніми голосами. Як вона сама заходить до залу з донькою і її нареченим. Олесі — двадцять два — двадцять три роки. Ну, може, двадцять п’ять. Вона красуня в розкішній білій-білій весільній сукні. Довгій-довгій, зі шлейфом, який несуть хлопчик і дівчинка. Шлейф потім можна буде відчепити, коли Олеся танцюватиме. Вони сидітимуть ось там, столи будуть зсунуті, і вона ось там сидітиме, біля молодих, вона вже сидить, і Олеся, і її суджений, і святково вбрані гості… Віталія уявляла перший тост: хто його промовляє — сват, дружба — а потім як бажає щасливого життя молодим вона, мама. Заграла музика, то були троїсті музики, й молоді теж пішли танцювати, і вона захоплено дивилася, як танцює Олеся — горда молода пава. А на другий танець наречений — ставний, вродливий (як тебе звати, хлопче, обранцю моєї дочки — Ромчик, Славко, Олег? А може, Віталик?) запросив її, маму своєї судженої, свого найбільшого у світі щастя… Вони пливли залом, і гості перестали танцювати, а потім зааплодували, заплескали дружно в долоні — так їм сподобався танець молодого чоловіка й зрілої, але ще досить вродливої жінки. А Віталії раптом захотілося притулитися до молодого дужого плеча, й вона притулилася, й зашептала на вухо обранцю Олесі: «Бережи її, синку». Вона почула голос у відповідь: «Берегтиму, мамо», — і відчула, як по щоці рясно потекли сльози.

І… отямилася. Вона сиділа геть заплакана, сама-самісінька в порожньому залі — самотній, як і вона, обідувальник уже пішов. Їй здалося, що ця порожнеча наближається до неї, ось-ось оточить і почне душити. Віталія пересилила себе, звелася на неслухняні ноги. Здивовано дивилися на зарюмсану жінку в косинці, з-під якої не виднілося волосся, жінку, яка перед тим розпитувала про весільний зал, бармен біля шинквасу й офіціантка, до якої підійшла, щоби розплатитися.

— Вам погано? — спитала ця, з фарбованим рудим волоссям, дівчина. — Може, викликати «швидку»? Чи дати валідолу?

— Дякую, не треба, — сказала Віталія. — Де у вас тут туалет?

Офіціантка показала. Віталія зайшла й сполоснула обличчя. У дзеркалі на неї дивилися стомлені очі заплаканої згорьованої жінки.

«Яка вже знає свій час», — подумала Віталія.

Вирішила назад йти пішки. Якраз встигне до кінця «тихого часу». Треба подумати. Але думалось погано. Не хотілось думати. Коли, пройшовши десь кілометр чи півтора, побачила тролейбуса, сіла в нього. Їй відразу поступилися місцем. Невже все так погано?

Вийшла разом із чоловіком, який, помітила, сидів за нею. Йому теж років п’ятдесят. Чи трохи молодший. І цей спитав:

— Вам погано? Допомогти?

— Мені добре, — сказала Віталія. — Я щойно віддала заміж доньку.

— Вітаю, — сказав чоловік. — А чого ж плачете? Чи така звичка?

— Обряд, — трохи зі злістю вимовила Віталія.

— Ну, не гнівайтеся, — сказав чоловік. — Вам це не личить. Усе буде добре.

Віталія не відповіла. Не хотіла продовжувати.

Пройшовши трохи, звернула на вулицю, яка вела до онкодиспансеру. Її тимчасовий попутник, повагавшись, звернув слідом за нею. Йшли мовчки. Зрештою він сказав:

— Знаєте, я хочу заговорити і боюся. — І по паузі: — Може, скажете, що трапилося насправді?

— Навіщо це вам?

— Ну, людина й так самотня істота. То навіщо поглиблювати цю самотність?

Віталія глянула на нього. Ти ба, філософ трапився. Чи з тих, що знайомляться будь-де і будь-з-ким?

— Я зрозуміла: ви просто клеїтеся до мене, так? — Їй стало веселіше. Сумно-весело. Спала пелена, що стояла весь цей час перед очима. — Пізно, голубе.

— Пізно? Чому пізно?

— Тому що…

— Я не клеюся, а просто знайомлюся. Ви мені якось одразу сподобалися. Знаєте, є такий вираз — «благородний сум»…

— І ви в мені його побачили?

— Ну, не тільки… І ще дещо… Тому…

— Ну-ну, — сказала Віталія й спинилася. — А знаєте, куди я йду? Куди повертаюся?

— Скажете — буду знати.

— До ось цієї будівлі, що вже видніється.

— До онкодиспансеру? — Він майже зойкнув.

— Саме так. Може, вам показати мою голову? Дивіться…

Віталія скинула косинку і показала геть лису голову. Навіть нагнула цю бідну голову до нього.

— У вас просто відчай, — сказав він. — Але…

Віталія не дала йому договорити:

— У мене четверта стадія раку. Вдовольнили свою цікавість? Далі не хочеться знайомитись?

Їй нестерпно заболіло. Уже закінчується дія знеболення?

Вона різко повернулася й пішла. Швидко, як ще тільки могла. Хотілося оглянутися, та не оглянулася. Прокляте чоловіче поріддя! Вона гідно помстилася наостанок. Швидше, швидше додому, її останнього дому перед небуттям; вона все зробила, навіть відгуляла уявне весілля, дурна безмозка баба, яка навіть життя не зуміла прожити,як слід, любила не тих, кого слід, і тепер не втече од призначеного їй.

«Бо ще ніхто не втік», — подумала.

Швидше, швидше, хоча б дійти, зробити укола, тепер кажуть — заштрик, тепер кажуть багато чого не так, і впасти на ліжко, на подушку! Хоч би ніхто сьогодні провідувати не прийшов…

Він зайшов до палати наступного дня після несміливого стукоту в двері. У тій самій курточці й джинсах. Тільки тепер з пакетиком в руках.

— Доброго дня, шановні, — привітався. — Доброго дня, Віталіє Миколаївно…

— Ви… — Віталія не знала, що казати далі.

— Я. Насилу розшукав. Я так вас детально описував у реєстратурі, що пані, котра там сидить, зжалилася. Ну, ще допомогла ваша родимка під лівим оком. І деякі деталі, які я вам не видам…

— Навіщо ви прийшли? — сказала Віталія.

— А навіщо приходять до хворих? Провідувати… Ви дозволите присісти?

— Сідайте, — байдуже сказала Віталія.

Він присів на краєчок стільця.

— Давайте вийдемо, — після довгої паузи сказала Віталія.

— Ні-ні, ви-те сидіте, — заметушилася Софія. — Я троні прогуляюся.

Вони лишилися удвох. Проте мовчання тривало так довго, що третім повноправним учасником їхньої зустрічі стала тітка Тиша. Мовчазна й жаліслива, незримо присутня, вона, здавалося, намагається вслухатися у несказане. Намагається щось почути, навіть те, що недоступне їм обом. Раптом Віталія подумала, що тиша ця безсоромна й нахабна, що її треба позбавити права присутності. Бо вона бринить, як єдина струна на зіпсованому інструменті, яка не може створити мелодію, але дає про себе знати. Заповнює простір.

У той же час у Віталії поруч з роздратуванням до цього непроханого гостя, нежданого відвідувача, стала проти її волі наростати вдячність за це мовчання, за те, що він не промовляє якихось необов’язкових слів, якихось фальшивих слів фальшивої утіхи, що не простягає соломинку порятунку чи надії, розуміючи, що нею не порятуєш.

«Припхався, то й сиди», — подумала вона, але вже незлобиво.

Він посовався на стільці. Погасив слова, які хотів відпустити на волю. Віталія відчула, що настав час випередити його.

— Вам захотілося мене пожаліти? — сказала вона. — Пожаліти нещасну хвору жінку? Чи у вашій колекції не вистачає хворої на рак, приреченої?

Він не обурився, навіть не поморщився. Тільки тінь промайнула над лицем, наче од крила незримого птаха, що пролетів цією оселею приречених.

Сказав:

— Це не ваші слова…

Віталія роздратовано:

— А чиї ж?

— Вони позичені. Ні, крадені. Ви не така.

— Мені це вже казали. Багато хто, — Віталія подумала, що до її берега прибило незвичну тріску — може, уламок якоїсь картини… Та все одно — уламок.

— Я просто прийшов провідати. Міг і не прийти. Якщо чесно — вагався.

— І правильно зробили б, якби не прийшли.

— Бачите…

Він змовк. І знову вагався, Віталія це добре бачила. «Ну-ну», — подумки сказала собі. Чи йому. Подумки не почує.

— Бачите, — повторив нарешті. — Бачите… Я ж був у тому залі ресторану, де й ви були.

— Ви?

Віталія пригадала: там сидів якийсь чоловік. Обідав. Сидів у профіль до неї. Потім зник, коли вона розігрувала в уяві доньчине весілля, коли перебувала десь там, у майбутньому. Але в того чоловіка… У нього начеб не було обличчя… Не було постави… Так, безлика, безмовна фігура, що схилилася над столом, над тарілкою. Чи вона так його сприйняла. Чи то стан у неї був такий…

— Ви щось там казали про весілля. Вибачте, я мимоволі почув…

— Весілля не буде, — сказала вона.

Короткий позирк — і він далі:

— А потім я проходив мимо і ви були десь далеко. Я спочатку подумав, що ви когось, як і я, чекали і він не прийшов. Але… У вас було таке відчужене обличчя, мовби ви уявляли себе іншою жінкою і вже стали нею. Нещасна і в той же час щаслива. І по-особливому натхненна. Я навіть подумав, що ви в уяві танцюєте. А може, комусь сповідалися…

— Ви… Ви це навіщо?

Віталія вигукнула, як могла, сердито. А більше — розпачливо. Бо він вгадав… Про танець і ще про її уяву. Уяву… Вона і справді там була начеб іншою жінкою. Не-Віталією.

— Вибачте, ради бога, — він поспішно.

— І що далі?

— Далі я стримався, щоб не заговорити. Вийшов, почекав неподалік від ресторану й тихенько пішов за вами. А тоді сів у той же тролейбус, що й ви.

— Як романтично, — іронічно сказала Віталія. — Шекспір причаївся під ліжком. Але я не про це. Що далі буде тепер? Може, я попрошу, щоб це були ваші перші й останні провідини?

«Що я кажу? — подумала вона. — Я наче запрошую прийти ще. Я ніби хочу цього. Нащо? Хто він і хто я? Жінка, якій од сили жити місяць-два»…

— Хто ви? — спитала уголос.

— Звичайний учитель історії у приватному виші. Єдиний, хто намагається щось розповісти студентам. Бо решта діють за принципом: ви нам залікові книжечки з вкладеними грошима. Бажано зелененькими. Ми — оціночки.

— А ви, звичайно, не берете? — доволі в’їдливо спитала Віталія.

— Як у нас в селі казали: присяй-бо, хотів би, але не підіймається. Вибачте. Хочте вірте, хочте ні — справді не вмію. Може, ще навчуся.

Він блідо всміхнувся. Не кволо, не вимучено, а саме якось так — блідо, начеб стертою усмішкою. А ще була та усмішка вибачливою, чи що.

«Цікаво, чи він уміє брехати? — раптом подумала Віталія. — Уміє, певно, як і всі чоловіки. Хоча Тимур теж не вмів. Не вмів — і що з того? І мама не вміла. Не вміє. Не-не… Мама мила раму. Рама мила маму. А ми, здається, миємо язики…»

— Я вас не заговорив? — спитав він.

— Не знаю, — сказала правду Віталія. — Я, звичайно, вдячна за візит. За співчуття. За те, що ви були в тому ресторані й звернули на мене свою прихильну увагу…

Віталія спинила потік іронії.

Подумала: «Для чогось я ще жива».

— Якщо ви знову стали насмішницею, то рахунок 1:0 на мою користь.

— Ви до всього і футболіст?

— Був колись.

Тут відчинилися двері й до палати ввірвався вихор — Олеся. Чемно привіталася до незнайомого чоловіка, перед тим швидко, майже блискавично, оглянувши. Чмокнула Віталію в щоку:

— Привіт, мамунь.

— Моя дочка, — відрекомендувала Віталія.

— Олеся, — зробило, за своєю звичкою, щось віддалено схоже на кніксен Віталине чадо.

— Андрій Степанович Лісовець, — сказав непроханий гість.

— Ой, — Олеся. — А мамине дівоче прізвище — Снігурець. Вибачте.

— Хоч я шпигун Коста-Ріки, але дівоче прізвище вашої мами мені можна повідомити, — Андрій Степанович поглянув на годинник.

— Ви собі бесідуйте, а мені пора.

І до Віталії:

— З вашого дозволу, завтра прийду знову.

— Не треба, — попросила Віталія, але вийшло якось непереконливо, начеб справді бажала, щоб він прийшов.

— Шпигуну Коста-Ріки можна, — сказав. — До побачення.

— Веселий дядечко. — Олеся подивилася йому навздогін. — Хто це, мамо?

— Учитель історії, — сказала Віталія. — Обідає виключно в ресторані «Бузок».

— Ого, такі відомості. — І трохи підозріло, з особливою інтонацією: — Ти що, колись обідала з ним?

— Вредна Олесько, — майже урочисто сказала Віталія. — Я нізащо тобі не продам найінтимнішої кулінарної таємниці мого життя.

— Мамунь! — Олеся ще раз чмокнула, тепер у другу щоку.

«Чого я радію? — подумала Віталія. — Я радію? Чого він прийшов? Хто він насправді? Це навіть не соломинка, кинута Богом, це камінець, що випадково потрапив до черевичка. Я вже витрусила його. Ще вчора».

І все ж їй було цікаво (аж надто), що ж в пакеті, який залишив. Хотіла сказати (сказала б?): заберіть пакет, але при Олесі не посміла. Коли ж донька нарешті пішла (отакої — нарешті!), вона заглянула до пакета. Окрім іншого пакета — пакетика з виноградним соком — і шоколадки з дівчинкою в хустині на обгортці, там була ще книжка. Олеся поглянула: Богдан-Ігор Антонич, «Пісня про незнищенність матерії». Видання явно не нове. Так і є, 1967-го року. Чому він приніс саме цю книжку? Не якусь, а саме цю? Знав, що вона любить поезію? Звідки?

Віталія раптом згадала про спосіб загадувати долю, що чекає, що буде далі. Здається, так робив навіть Достоєвський. Треба розгорнути наугад книжку і на тій сторінці, що побачиш, прочитати рядки. Віталія розгорнула. Вірш називався «Село». Вона прочитала його повністю:

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом!

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

Віталія прочитала ще і ще раз. Що воно означає, що означають ці слова? Нічого? Нічого?! Просто слова і все?

І раптом їй захотілося, щоб ці слова щось означали. Щось, призначене для неї. Для неї…

«Боже, як мені хочеться випити цього молока! — подумала зненацька. — Цього молока! — подумала. — Цього свіжого молока. Випити день… Але хіба можна випити день? Скільки днів я питиму ще це молоко? Я хочу пити. Я хочу його пити. Я хочу бути незнищенною матерією».

25

Андрій Лісовець став приходити щодня. Спочатку Віталія трохи злилася, але злість її була швидше вдаваною. Із шкаралупи тої швидше вдаваної злості вилупилось курча маленької тихої ніжності до цього чоловіка. Воно росло й дозрівало і вже скльовувало зернини довіри й надії з її долонь. Їй подобалося, що цей чоловік не вдавав із себе ліпшого, ніж він є, розповідав про себе — вона це відчувала — щиро, з легким гумором, трохи кепкуючи над своєю «затятою гуманітарністю», над невмінням жити, як навчилися деякі його колеги-педагоги. Признався, що кілька років тому, в середині дев’яностих, пробував зайнятися бізнесом, але, як він сказав, «продемонстрував свою повну бездарність у цій сфері» і вчасно її покинув, не встигнув залізти у великі борги.

Віталія дізналася, що він досі «формально одружений», бо дружина неповних чотири роки тому поїхала до Греції на заробітки — збирати оливки — та там і залишилася і вже забрала туди доньку-старшокласницю, яка перед тим наполегливо два роки студіювала грецьку мову. Андрій підозрював, що в дружини там хтось є, як він казав, «грек, який їхав через ріку й спіймав золоту українську рибку». Те, що він не вимовив жодного поганого слова про дружину, теж сподобалося Віталії.

Навіть сказала:

— Вона ще повернеться, от побачите.

— Ні, — відповів. — У мене інтуїція. До того ж ми вичерпали свій ресурс. Дружили ще зі школи, рано поєдналися, син уже дорослий, онуків подарував. Які далеко, правда, звідси тепер. Донька мала бути порятунком — між нашими дітьми тринадцять років різниці, — та, видно, не вийшло…

«Порятунком шлюбу, кохання, що згасло?» — Віталія хотіла запитати й не запитала.

Вони говорили про життя, поезію, яку обоє справді любили, про багато що і що завгодно. Віталія теж дещо розповіла про себе. Надвечірні прогулянки — по території диспансеру, а то й у місто — стали своєрідним ритуалом, без якого незабаром обоє вже не могли жити. Через тиждень із чимось Віталія відчула, що їй вже не так важко вставати й ходити.

Якось вони зустріли при виході з приміщення невродливу, але наче зігріту особливим світлом молоду жінку, обличчя якої Віталії здалося знайомим. І, вже розминувшись, подумала: «Та вона схожа на мою сусідку по палаті». Як виявилося, не помилилася. Нагулявшись, надихавшись, Віталія ще застала біля сяючої Софії-старшої Софію-молодшу, котра несподівано взялася цілувати їй руки. Торкнулася вустами й долоні.

«Я щаслива», — думка Віталії була начеб не її, а позичена у Софії — Софії-старшої.

Підвела очі. Побачила інші, зволожені — у неї мамині, подумала Віталія, — які струмували болем, теплом і радістю. Всеохопною, як небо, що тільки-но на дворі пригортало Віталію-страждалицю. Котра вже не була такою.

— Дякую за лист, — сказала Софія-молодша, а Софія-старша:

— Ой-оюєчки, то як мені повезло, що маю таку сусідочку. Як ото спить, то здається — тико долоні підставлєй й світло збирай.

— Не смійтеся, — попросила Віталія.

— А я й не сміюся. Коби ж не ви-те, ци би цеє поросєтко приїхало…

— Мамо! — донька і докірливо, й радо.

Весна між тим набирала силу, спершу розпустилися бруньки на деревах, наповнили місто особливим запахом зеленої клейковини, а потім — бурхливо, враз — зацвіли сади.

А ще потім зацвів і бузок, й Андрій приніс їй бузкову гілочку й звелів шукати щастя. Віталія взялася заповзятливо, хоча й з острахом, обдивлятися гілочку й таки знайшла аж дві п’ятипелюсткові квітки. Одну з’їла сама, а другу зі сміхом змусила з’їсти Андрія.

— Яке ти гарне дитя, — сказав Андрій Степанович.

— Справді? — трохи кокетливо перепитала Віталія.

— Тільки чубчика не вистачає. Нічого, скоро відросте.

У те, що «чубчик відросте», вселив надію і лікар. Після чергового обстеження, закликавши до себе в кабінет, він сказав, дивлячись на знімок у своїй руці:

— Очам своїм не вірю. Але повідомляю вам, дорога Віточко Миколаївно, що, здається, трапилося диво…

— Диво? — У Віталії найшаленіше в її житті закалатало серце.

— Так. У вас почала розсмоктуватися пухлина, нестандартна ви наша сестричко.

— Що? Це правда?

Віталія глянула на лікаря. Очі його дивилися незмигно, вони були… були щасливі й захоплені.

— Я кажу правду, Віталіє Миколаївно. Хоча… Хоча вам ще доведеться багато що пережити, а нам — зробити…

— Я готова, — сказала Віталія.

— От і добренько. Відпочивайте. Я через вас, здається, став віруючим.

Але, вже коли вона покидала кабінет, почула майже від порога веселе:

— А взагалі-то мені декого хочеться викликати на дуель…

Вдала, що не розчула. Вона помічала, що лікар цей теж небайдужий до неї. А може, й здається. Може, й здається. Нехай. Це несуттєво. Суттєво інше… А кого стосуються слова про дуель? Невже він знає (чи здогадується?) про їхні стосунки з Андрієм? Теж Андрієм… «Певне, це щасливе ім’я», — подумала Віталія.

І згадала, що лікар, Андрій Петрович, зустрічав їх обох під час одного з їхніх надвечірніх моціонів. Весняних рандеву. Останнім часом Віталія почувала легкий сором за те, що навіть бажала (невдячна!), щоб мама і Олеся приходили рідше.

Вона повернулася до палати й стала чекати. Треба ще було пережити обід і «тиху годину чи тиху добу», щоб дочекатися Андрія. Щоб повідомити йому, йому, йому те, що їй сказав лікар. Можна було подзвонити, але вона хотіла сказати, щасливо ошелешити віч-на-віч. Чомусь так хотіла.