Країна гіркої ніжності

1

Ліля зателефонувала до Олесі у четвер вранці, й першими почутими словами, коли напівсонна Олеся взяла сотовика, були:

— Спиш, найкрасивіше у Києві ледащо?

Олеся, котру справді розбудив цей надто ранній дзвінок і в котрої ще геть злипалися очі, сердито відповіла:

— Що сталося? Ти знаєш, котра година?

— Пів на шосту, — сказала Ліля без найменшої тіні співчуття.

— Ну от, я ще могла б півтори години поспати. І чого я не відключила мобільника?

— Як можна спати, коли твоя подруга майже закохана?

— Ну? І коли ти встигла?

— Учора.

— Учора?

І тут Ліля розповіла, як те трапилося. Її голос при цьому розпливався, танув од щастя, наче віск, гарячий, підігрітий великою свічкою чи, може, десятком, тисячею свічок — розпливався і пік; навіть на відстані Олеся раптом відчула, як печуть краплі воску, які впали їй на долоні, бо противна Лілька, найкраща її подруга, вже була закохана, вскочила в ту закоханість, як п’яна жаба в окріп. Олеся так і подумала, бо десь чула цей вислів, і пригадала, й засміялася.

— Над чим смієшся? — спитала спантеличена Ліля. — Наді мною? Над моїм коханням? Це підло, подруго…

— Над собою і своїм нещастям, — сказала Олеся. — Розповідай, що сталося.

— А ти хоч чула, що я до того казала?

— Та чула, чула. Ти пішла з Ваською на Майдан і там запала на якогось чувака, як кажуть корінні кияни… Валяй далі.

— Я, між іншим, теж корінна киянка, — образилася Ліля. — І ніколи не вживаю подібних слів.

— Авжеж, ти інтелігентка в парканадцятому поколінні. Не тягни котяру за хвіст, бо я занявкаю. Бабуся й так, певно, прокинулася.

І Ліля розповіла далі, що вчора вони з Василинкою не просто пішли на Майдан…

— Могли і мене покликати, — сказала Олеся.

— Так ти ж була недоступна, як персидська принцеса, — нагадала Ліля.

— Я справді трохи полялякала з тим придурком… А потім відключила мобільний, щоб він ще раз не подзвонив.

«Придурком» Олеся назвала свого теперішнього сусіда по будинку Костю Тетерука, якого чомусь усі називали Люсиком і який регулярно освідчувався їй в коханні, а віднедавна, звідкись взнавши номер її «сотовика», взагалі не давав проходу.

«Чи не вредна Лілька? — подумала зараз Олеся, маючи на увазі номер телефону. — Я, здається, їй казала про Костю…»

Ліля тимчасом розповідала, як вони трохи постояли на Майдані, покричали слогани, а потім походили між наметами. Побачила напис «Луцьк», згадала, що подруга звідти і що вже тут були, то Ліля й потягла Василину до того намету. Привіталися, заговорили. І тут вона й висвітила того хлопця. Високий, худий, але порода й міцність відчуваються. А обличчя…

— Розумієш, щось у ньому є таке… — Олеся уявила, який замріяний вигляд у Лілі. — Я перекинулася словом-другим, потім ще…

— А слова були, як гарячі млинці.

— Не смійся. Тут я й пропала, — засміялася сама Ліля. — Він нас навіть до краю Майдану провів. Сьогодні обов’язково піду. В очі загляну, подивлюся, які вони. Мені здається, що і я йому впала в око, як він мені.

— Тоді й я піду з тобою.

— Ти небезпечна, подруго, — сказала Ліля. — Ти вродливіша — раз. Голова набита всякою всячиною — два.

— Я мовчатиму, як ціла зграя риб, — пообіцяла Олеся.

— Усе. Тоді досипай.

— Уже не засну. А ти не прибіднюйся. У кого ноженції довші?

— Ну, може…

Ліля була задоволена своїми довгими ногами. Ліля мала вже колекцію коханців. Чи закохалася вона цього разу?

«Не факт, — подумала Олеся. — Подивимося, що там за цяця з Луцька».

«Цяцю з Луцька» вона побачила надвечір. Уранці, збираючись на роботу, «попікірувалася» з «бабулькою Дазою», яка вперто шукала для неї «справжню роботу». Цього разу — несподівано — звільнилася посада вчительки в школі на їхньому мікрорайоні. Викладати українську мову й літературу!

— Бабусечко, — Олеся. — Я ж тобі казала…

Бабуся:

— Вакансія в київській школі! Я колись рятувала від хронічної ангіни директорку. Як вона була маленькою.

Олеся:

— Через місяць… Ні, за два тижні всі київські газети й телебачення повідомлять страшну новину: вчителька перестріляла учнів.

— Тобі подобається… Те, що ти…

— Уяви собі: я стаю професійною, типовою секретуткою. — Олеся відкусила шматок булки з маслом і сьорбнула кави. — Шеф, коли я заношу до кабінету каву або папери і йду стежкою його уяви, мліє. А я… Бабуню, як я класно сідаю йому на коліна…

— Ні на які коліна ти не сідаєш, — бабуся вже сердито. — Я не піддаюся на провокації. Але це робота не для тебе.

— І в нашій родині не було секретуток. Одні медсестри.

— Це ліпше, ніж носити папірці.

«Бідна, ба, як же вона переживає, — подумала Олеся, виходячи з квартири. — Як переживає… А я? Я сміюся над собою. Я досі не знаю, чого хочу. Досі».

Три роки з хвостиком тому вона йшла вулицею, щоб подати документи до університету. І побачила те оголошення. Вище професійне (подумати тільки — вище професійне!) училище оголошувало набір учнів, і серед професій, яких бралися навчати, була й секретар-референт.

«А чого, для мене підійшло б! — весело подумала Олеся і прочитала: — Строк навчання — три роки, для осіб з середньою освітою — два роки, з гімназійною — півтора року».

Вона вже зрозуміла, що то звичайне ПТУ. Пе-Те-У! Гімназійну освіту мала — і в Луцьку, і тут, у Києві, вчилася в гімназії — кваліфікована медсестра, виявляється, велика сила, і в Луцьку, і в столиці. Олеся прочитала адресу й поїхала подавати документи.

Бабуся сказала:

— Я думала, що твоя мама найбільша варіятка в нашій родині. Коли ж ні. Я помилилася.

— Я чемпіонка по варіятству, — весело відбрила Олеся. — Бабуню, не гнівайся. А якщо тобі не подобається, я можу повернутися до Луцька.

— Ти до всього, виявляється, ще й шантажистка, — констатувала бабуся.

— Не бійся, нікуди я не поїду, — пообіцяла Олеся. — А в університет я ще встигну вступити.

І поступила — минулого року на заочне відділення. І студентці бабуся в Києві, та ще й поруч із домом, знайшла роботу. Вау! Олеся ж, закінчивши навчання в училищі, зрозуміла, що працювати секретаркою, хай і з приставкою референт, не має ні найменшого бажання. Слава богу, тепер не треба відробляти за направленням. Що ж, поступить на філологію, так тому й бути. І тут пролунав той дзвінок. Виявляється училище розіслало дані про випускників по всіляких фірмах. І її дані когось там зацікавили. Якесь державне агентство! Подумати тільки!

В агентстві молодий чоловік з масними очима — помічник голови агентства — пояснив, що їхня установа неофіційно прирівнюється до міністерства. Ось така честь випадала Олесі. Правда, треба було заповнити анкету. І виграти конкурс ще в кількох претендентів.

«Ах, анкету, — подумала Олеся. — Буде вам і анкета, і конкурс».

Помічник голови їй не сподобався. Як і його слова, яка їй випала честь. Пройти конкурс! І які високі в них вимоги! Вона взяла анкету. Почула, що можна заповнити її за столом у коридорі.

«Може, спробувати?» — подумала.

Хоч і сухо, але відповіла на цілих півтора десятка запитань. Одні були занудні, інші — незрозумілі, треті — відверто підступні. Олеся без ентузіазму дала відповіді. І вже коли йшла, щоб віддати, почула, як помічник каже комусь по телефону, мабуть:

— Та єрундою занімаюся. Шеф надумав провести конкурс на посаду секретарки. Уяви собі. Сам, сказав, буде читати анкети. Йому, бач, потрібна з інтелектом. На цій посаді. Три ха-ха-ха, як сказав Васілій Іванович. Та Чапаєв, Чапаєв, є такий анекдот. Три ха-ха-ха і пауза, наголос на першому складі.

Щось наче кольнуло Олесю. Вона зайшла й сказала, що зіпсувала анкету. І в новій анкеті написала… Проти запитання «Як ви оцінюєте себе?» вивела: «Як велику хуліганку». Такими ж хуліганськими були відповіді на інші запитання щодо її особи та того, як вона уявляє собі майбутню роботу. Олеся віддала анкету помічникові, який пробіг її очима й спитав:

— Ви це серйозно?

— А чом би й ні? — сказала задерикувато Олеся. — Ви ж все одно мене не візьмете. Це ж формальність.

Помічник не став заперечувати, знизав плечима.

«Доведеться ставати студенткою», — подумала Олеся.

Яким же було її здивування, коли через тиждень знову пролунав дзвінок і її запросили на співбесіду до голови агентства. У приймальні сиділа жінка, котру Олеся відразу подумки назвала «сушеною дамою». Коли Олеся назвалася, її було пильно оглянуто і на диво чемним голосом сказано:

— Ігор Леонідович вас чекає.

Ігор Леонідович мав усього-на-всього років 35—40. Його спортивна статура й допитливо-іронічні темно-сірі очі Олесі відразу сподобалися, хоча вона, передчуваючи запитання з приводу її відповідей, внутрішньо «найоршилася».

— Так ось яка наша хуліганочка, — сказав господар кабінету, на диво, не надто розкішного. — Сідайте, будь ласка.

І коли Олеся, котра вдяглася відверто по-буденному — у джинси й легку блузочку, сіла у крісло навпроти, почула:

— Я прочитав ваші славетні відповіді. Дівчина ви, видно, з характером і гумором. На цій роботі вам гумор не завадить. Але якщо серйозно хочете працювати, то попереджаю, що я люблю чіткість і творчий підхід. Навіть у секретарській роботі. Англійську, як я зрозумів, ви знаєте.

Далі він заговорив англійською. Питав, з чого вона почне роботу. Олеся була заскочена, та після невеликої паузи відповіла, що з переобладнання приймальної. Що, на її погляд, вона має надто казенний вигляд, який поєднується з нудним шиком. Вона хоче зробити її більш домашньою. Він був трохи ошелешений цим визначенням. Потім сказав:

— Можете переоформляти на свій смак. Але без надмірностей. Якщо треба — забезпечимо матеріалами.

Уже потім Олеся довідалася від когось в агентстві, що конкурс справді був формальністю. Що на це місце мали взяти чиєсь там протеже. Що взяли її тому, що відповіді на анкети аж восьми претенденток прочитав сам Ігор Леонідович. А приймальню вона переоформила. Принесла з дому два вазончики — великого кактуса й розкішного горошка. Купила на виділені гроші дві відверто абстрактні картини. Повісила на стіну аплікації з соломи, які відтворювали картинку в українському дусі…

Мине цілий рік, й Олеся довідається інше: що вирішальну роль відіграли не її задерикуваті й відверто провокативні відповіді на питання, а її фото, прикріплене до анкети. Скаже це сам Ігор Леонідович. А до того будуть суто ділові стосунки. Голова Державного агентства з оцінки природних та економічних ресурсів був непоганим психологом. Олеся не дочекалася від нього ні приставань, ні двозначних натяків, ні дорогих подарунків, ні запрошень в сауну, куди, як виявилося, їздять з головою та його заступником деякі працівниці агентства. За цей рік Олеся не раз ставила це запитання: «Хто я для нього?» Щодо їхніх стосунків раптом постали два несподіваних дивних слова: «Офіційна ніжність».

Зрідка казав компліменти. Зрідка жартував. Часом м’яко поправляв. Кілька разів звернувся:

— Лесечко.

Тепер поправила Олеся:

— Мене звати Олеся.

— Якщо пані Олеся так бажає, — сказав він. — З цього моменту вас перейменовано.

— Я хотіла б, щоб ви так називали, — сказала Олеся.

— Уже хочу, — він посміхнувся.

Через деякий час Олеся подумала, що її особливий статус можна пояснити одним: Ігор Леонідович у неї закоханий. По-справжньому. І боїться сполохати своє кохання. Що вона при бажанні могла б варити з нього воду. З чоловіка, який мав славу жорсткого керівника й бабника водночас. Не приставав до неї, бо, мабуть, відчув: посадою вона не дорожить і тиснути на неї не можна. Що її не купиш дорогими подарунками. Що вона сама схожа на дорогу порцелянову вазу, яка стоїть на краю стола.

Цю вазу Ігор Леонідович не поправляв і не переставляв далі. Першою ознакою її особливого статусу було звільнення його помічника. У жіночому туалеті Олеся випадково почула:

— Шкода Олежку.

— Голдіна?

— Атож. Кажуть, шеф звільнив його, бо так забажала ця нова стерва з приймальні.

— Ого! Вона що — має таку силу?

— Виходить.

— Хто вона? Донька якогось начальничка? Чи з панелі?

— Ні те, ні друге. Лідка Бартєнова взнавала. Живе з бабусею, бабця — медсестра, ну, чи була медсестрою, сама з провінції, десь із Західної, з Луцька, чи що.

— Де це?

— Та десь коло границі з Польщею.

— Тоді дивно. Може, коханка ІеЛ?

— Теж не схоже. Лорка каже, що в сауні її не помічала. На роботу вроді на метро їздить.

— Ти диви — загадка природи.

Вони пішли. Олеся ще не розрізняла працівників агентства за голосами. Чомусь боялася вийти з кабінки, наче хтось підстерігав її, щоб набити. Або зробити їй невідомо яку підступну капость. Помічника Ігоря Леонідовича вона справді не любила, але не просила його звільняти, тим більше не вимагала. Хто вона така, щоб цього вимагати? Шеф відчув, що вона терпіти не може зверхності й фривольності «Олежка», масних натяків й очей, що вбирали її всю, ковтали й випльовували. Вона кілька разів дала помічнику по надто вільних руках, навіть сказала, киваючи на кабінет голови:

— Шефа не боїтеся?

— Он як? — він.

Пригадала, як, вже розрахований, колишній помічник заглянув до приймальні й кинув їй:

— Що ж, ви свого добилися. Вітаю. Далеко підете.

Олеся тоді подумала, що це стосується її роботи, яку вона отримала таким незвичним способом. Тепер після цих жіночих слів вона зрозуміла: Олег той, Голдін, мав на увазі те, що вона теж причетна до його звільнення, а може, й є його призвідницею. Які були підстави так вважати, що за цим стояло? Олесі стало раптом геть кепсько на душі. Там оселився темний незрозумілий звірок. Він дряпав кігтями і часом подавав голос, тихенько сміявся. Про щось попереджав.

Поступово-поступово, але в тій же Олесиній душі, у збентеженому єстві її почала наростати тривога. Щось було з нею, в ситуації довкола неї, не так. Вона не знала, що то таке, та несподівано відчула: справа не лише в уявній закоханості Ігоря Леонідовича. Уявній? Напевне. Їй примарилося. Щось проти неї готується, замишляється, але що? Не може так добре тривати довго! Треба бути готовою до якогось підступу, до несподіваного обвалу або пастки. Так, пастки. Її внутрішній звірок вже не сміявся, а скімлив.

Якось за відсутності шефа Олеся заглянула до його кабінету, чого раніше не робила. Та раніше він і не залишав його відчиненим. Навмисне лишив? Олеся оглянула кабінет, його робочий стіл. Погляд упав на календар на столі. Якісь незрозумілі скорочені записи. Олеся перегорнула календар і побачила… побачила напис «Олеся» і три плюси. Що означають ці «+ + +»? Погортала далі назад і знову наштовхнулася на своє ім’я. Тепер поруч його стояло «+ +». Ще перегорнула і… Так — Олеся і один плюс. Скромненький значок «+». Що означають ці позначки? А головне — це зростання. Успіхи його в неї? Щодо неї? Але ж ніяких успіхів не було. Олеся стала пригадувати, що трапилося у дні, позначені її ім’ям і загадковими плюсами чи хрестиками. Звичайні, рядові робочі дні. Може, то оцінка її роботи? Може… Олеся цієї миті відчула дивний холодок за плечима. Хтось наче там стояв і дивився їй у спину. Різко розвернулася. Нікого.

«Ти велика страхопудка», — дорікнула собі.

Вимовила вголос:

— Ти велика страхопудка.

Але холодок не проходив. А що, як справді значки означають не плюси, а хрестики… Олеся поспішно кинулася до дверей. І вже біля них її спинила несподівана думка. Вар’ятська. Неймовірна.

Вона кинулася назад до стола. Стала гарячково гортати календар, але тепер вже вперед, до майбутнього. І майбутнє видало їй те, що вона шукала. Олеся і «+ + + +». Чотири плюси. Ні, чотири чорні хрестики. Четверте вересня. Четверте? Погортала календар назад. Ні, просте співпадіння, бо попередні записи випадали на дні, де не було цифр «три» або «два». Але співпадіння здалося їй зловісним. Більше того, погортавши далі, на сторінці «25 грудня» побачила напис «Олеся» і вже п’ять хрестиків. Мороз пробіг по шкірі. Стало по-справжньому страшно.

«Отакої», — подумала Олеся.

Кинулася до дверей. І якраз вчасно, бо до приймальні заходив відвідувач. Начальник управління експертиз і прогнозування Віктор Платонович Стерхів.

— Ігоря Леонідовича немає?

— У відрядженні.

— Ну, що ж…

Він повернувся, щоб вийти. І спинився. Подивися на Олесю надто пильно. Чого б то? Олеся внутрішньо вся задрижала. А Стерхів стояв і дивився.

— Ви щось хочете спитати? — не витримала Олеся.

— Спитати? — Він трохи повагався, наче щось зважуючи. — Ні, нічого.

Направився до виходу. У дверях озирнувся.

— Я хотів вам дещо сказати, але передумав.

І вийшов. До Олесиної тривоги додалася ще одна. Що хотів сказати цей чоловік? Що він знає? Про неї? Проти неї? Про те, що готується довкола неї? Попередити про небезпеку?

Звірок всередині вже не скімлив, а стих. Наче здох. Помер. Помер?

2

Майдан зустрів їх шумом безлічі голосів, знайомим димком і піснею, яку виводили хлопці й дівчата біля одного з наметів. Олесі в якийсь момент здалося, що вона знаходиться всередині цієї пісні, більше того, є одним зі слів цієї пісні. Іменем з пісні.

«Я Катерина, яка несе воду, — подумала Олеся. — Але де мій Роман, який пасе воли? Де воли, які мають пастися?»

Їй здалося, що навіть не від присутності кількох десятків тисяч людей, не від їхніх подихів, не від вогників од буржуйок, а саме од цієї простої пісні стало тепліше, Майдан зігрівся. Незвично було чути цю звичайну пісню там, де звучали голосні промови й патріотичні пісні. Зараз ніхто не виступав, і це теж здавалося дивним.

Олесю, як й інших працівників Державного агентства, попередили, щоб вона не ходила на Майдан. Але Олеся ходила, бо ходила Ліля, з якою вона подружилася, коли переїхала з Луцька до Києва і в столичній школі стала «селючкою», а Ліля її захищала, ходила, бо була за натурою своєю непокірною. Покари не боялася, а втім, чи покарав би її Ігор Леонідович?

— Ходімо, — торкнула за руку Ліля.

Але ні біля волинського намету, ні всередині хлопця, котрого звали Ярославом, не знайшли. Він там, серед Майдану, де от-от має початися мітинг, сказали їм.

— Покликати? — спитав білявий хлопець і дістав сотовий телефончик.

— Клич, — швидше звеліла, ніж попросила Ліля.

Ярослав постав перед ними таким, як і описувала Ліля: високим (правда, до кличківських стандартів не дотягнув), з виразним худорлявим обличчям, ледь загостреним носом, жвавий і в той же час немовби од чогось засоромлений.

Олеся глянула на нього раз, вдруге, потім на щасливу Лільку, яка й не приховувала свого щастя й осяювала Майдан сильніше за ліхтарі на стовпах і навіть за прожектори на дахах будинків. Ліля сказала, що, може, вони пройдуться, потім, відповів Ярослав, трохи послухаємо.

«Я пропала, мамусю, я пропала, — подумала раптом Олеся. — Що мені робити?»

Вона вирішила піти геть — і не пішла. Вона посунулася разом з Ярославом і Лілею ближче до основного натовпу. Уже говорили зі сцени, щось промовляв до Лілі Ярослав, Ліля до нього — Олеся нічого не чула. Того вечора вона перетворилася у мовчунку, більше того — у глухоніму мовчунку. Їй було досить його присутності, звуку його трохи глухуватого голосу, тепла, яке йшло від нього. Цей хлопець, довга тичка, цей предмет Лілиного інтересу став окремою планетою. Він обертався довкола невидимого Сонця, і Олеся оберталася разом з ним.

«Я його нікому не віддам, — подумала Олеся. — Нікому, бо світ його вкраде й заховає від мене. Нікому, навіть Лільці. Бо хто вона така, щоб щось у мене відбирати? Так, я власниця, і Лілька повинна про це знати».

— Чого ти мовчиш, Олесю? — спитала Ліля, й це були перші слова, які почула Олеся, що стала глухонімою.

— М-м, — промичала Олеся. — М-м.

— У тебе що — зуб заболів? — сказала Ліля.

— Усі зуби, — сказала Олеся. — І всі нерви. Усі руки і ноги.

І тут вона вирішила зробити подрузі царський подарунок. Ні, королівський. Від її величності Олесі Першої. А може, й Другої — у королев іноді буває багато імен. Цей подарунок — її останній вечір з Ярославом.

— Я дарую вам цей вечір, — сказала вона.

— У Олесі поетична душа, — Ліля.

Ярослав глянув на Олесю. Вона попросила подумки — не дивися. Потім — ні, ні, дивися, добре запам’ятовуй, це я, я, я, я така, а не інакша. Я тебе знайшла і зробила планетою, я тебе зроблю тим, ким ще ти не був.

— Ну, бувайте, — сказала вона.

І змахнула рукою у світло-коричневій рукавичці. Королівський жест.

— Приходьте завтра, — сказав Ярослав.

— Обов’язково, — пообіцяла Олеся і пішла.

Не могла лишатися, бо цей вечір і так вже наповнився й хлюпав через вінця. Вечір пив темне густе вино, п’янів і по краплі передавав хміль Олесі.

— Ось так і буває, — сказала вона вголос. — Ось так це, виявляється, і приходить. Ой!

Вона посміхнулася до чоловіка, який здивовано дивився на неї: чому це дівчина розмовляє сама з собою? Він не знав про її щастя, збентеження і перетворення. Власне, перетворення ще не відбулося, воно тільки починалося. Стукало дзьобиком об шкарлупу. Вона слухала і знала, що те, що має народитися, народиться. Обов’язково. Неодмінно. Механічне життя скінчилося. І чекання скінчилося. Хай вечір і далі п’є вино, вона дозволяє.

Хтось про щось спитав її дорогою до метро. Про те, куди пройти. Олеся змахнула рукою. Запитає ще в когось іншого, якщо не так зрозумів її жест. Але вона й сама не знала, що він означав. Не знала, що сама означає у новій якості.

«Я дурю себе?» — подумала.

Біля їхнього будинку, звісно ж, чекав на неї вічний Люсик. Захихотів, сказав, що радий бачити, і запропонував цукерку.

— А випити у тебе не знайдеться?

— Що? — Люсик незмірно здивувався. — Та айн момент, моя принцесо. Додому тіко збігаю. Ти питимеш вино чи, мо’, пиво?

— Самогонку. Кажуть, ви гоните самогонку…

— Брехня, — категорично відрізав Люсик. — Самі купуємо. Но ти такої не питимеш. Для тебе в мене є «Кагорець».

Люсик зник у під’їзді. Олеся подумала, що хоч дурити зле, навіть Люсика вона обдурить. А завтра, якщо пощастить, обдурить, перехитрить Лільку. І дає собі слово: якщо не завоює цього хлопця з Майдану, вийде заміж за Люсика. Цілком адекватна помста самій собі.

Уявила, як Люсик лаятиметься, коли повернеться з пляшкою «Кагору». Може, навіть скаже: «От сука!» Нехай.

— Щось ти сьогодні рано, — сказала бабуся Даза. — Може, Майдан розігнали?

— Ба, їй-бо, ти — агент Янека, — сказала Олеся.

— Я просто кожен раз сама не своя, як ти йдеш на ті мітинги.

— Але ж і ти ходила…

— Вдень.

Задзвонив сотовий. Авжеж, Люсик.

— Брезгуєш? — почула, коли натисла на зелену кнопку.

— Ах, Костику, — сказала Олеся. — Я стомилася.

— Счас прийду в гості, — пообіцяв Костик-Люсик. — Жди. Не відкрутишся.

Він відключився. «Ну, прийде ж», — подумала Олеся.

Вона перевдяглася в халатик. Бабуся спитала, як там, на Майдані.

— Нормально. Майдан стоїть і мітингує. Чекаємо нових виборів.

— Справді, нічого не трапилося?

— Нє. Хіба в мене малесенька біда…

— Олесю, — за цим словом бабуся Даза зойкнула. — Кажи…

Настала тягуча мовчанка. Олеся вже жалкувала, що бовкнула зопалу і здуру про біду. Яка там біда! Смішно…

— Здається, ба, я закохалася, — сказала нарешті Олеся.

Бабуся:

— Так це ж чудово. Давно пора.

Олеся:

— Але в нього також закохалася моя подруга. І я не знаю, що робити.

— Тобто?

— Віддати їй мого хлопця чи ні?

— Ти його дуже любиш? — Бабуся Даза спитала це не відразу.

— Не знаю, — відповіла Олеся. — Я сьогодні його вперше побачила.

— Що? — Спантеличенню бабусі не було меж. — Ох, Олесю, ти, виявляється, ще таке дитя!

«Я така дитина, що якби ти мені щось порадила, я б усе одно не послухалася. Або вчинила б зовсім по-інакшому. Відтепер я сама все вирішую. Хоча досі я теж сама вирішувала».

— Вечерятимеш? — спитала бабуся. — Можу зробити млинці. Або підігріти суп.

— Вип’ю хіба чаю.

Бабуся пішла на кухню ставити чайника. Олеся подумала, що помилилася у Люсикові: він не прийшов, як грозився. Делікатний, виявляється, хлопчик. Ха-ха, сором’язливий. Тут у ній не знати чого стала наростати тривога. Мовби безпричинна, але з кожною миттю відчутніша. Тремка й нав’язлива. Вирішила: вигляне надвір, зирне, чи нічого не сталося з тим дурником. Якщо що — відразу дремене назад.

Олеся відчинила двері, а Костик-Люсик тут як тут. Сидить навпочіпки збоку від їхніх дверей і дудлить з горла вино.

— Ну ти й чмур, — тільки й видихнула Олеся.

— Ти б не відчинила, — сказав Люсик і простяг пляшку. — Хоч?

— Давай.

Олеся взяла пляшку й зробила кілька ковтків. «Кагор» вона не любила, пила іноді — в компанії, з тією ж Лількою — сухе червоне вино. Любила повторювати почутий від когось слоган: «Тебе доля не мине, якщо любиш “Каберне”». Присіла біля Люсика. Поглянула — ти ба, у нього симпатичні голубуваті очі. І де такі позичив…

— Доп’ю й піду додому, — сказав.

— Можеш посидіти, — дозволила Олеся. — Я зараз стільчик винесу. Ти ж мусиш допити пляшку.

— А запросити в гості — слабо? — Він знову відпив й цього разу несподівано закашлявся.

— Там бабуся. Давай вже, допоможу.

Олеся ковтнула раз, вдруге. І подумала: а що ж роблять зараз ті двоє? Ті двоє… Тривога… Тривога не проходила… Виходить, причиною тривоги був зовсім не цей таки закоханий у неї непутьовий хлопець… І зрозуміла, чого вона тривожиться й боїться. І просити почала, звертаючись до нього, Ярослава…

3

З такою чи схожою тривогою Олеся йшла, а потім їхала на метро, пересідала й знову їхала і нарешті пішака прямувала до свого агентства, того дня — четвертого вересня. Дня, позначеного на календарі її шефа таємничо-зловісними чотирма хрестиками.

Наказала собі бути пильною.

День, проте, виявився як день — звичний, буденний. Ігор Леонідович зайшов до приймальні теж звичним енергійним кроком.

— Доброго дня, Олесю.

— Доброго дня, Ігорю Леонідовичу.

— Як справи?

— Нормально.

Та, перш ніж зайти до кабінету, він спинився

— Якась ви сьогодні не така, як завжди. Щось трапилося?

— Дякую, ні.

— Ви якась наче насторожена.

— Вам здалося. Я почуваюся добре.

— Ну, працюйте.

І вона працювала. Тільки подумала: чому помітив її стан? Випадково це чи ні? А день переповнений рутиною. Зателефонувати тому-то, викликати того-то. Документи від… надійшли? Так, Ігорю Леонідовичу. Принесли пошту, потім документацію. Вона занесла до кабінету шефа. Кинула погляд на календар. Там — вчорашнє число. Отже, не хоче, щоб вона побачила ті хрестики. Об одинадцятій, як звично, заварила й занесла каву. Він сказав, що чекає «золотої осені». Завжди чекає, кожного року. А ви, Олесю? Вона:

— Мені теж подобається золота осінь.

От і все. Заходили і виходили працівники, питали, чи прийме, питала вона шефа — прийшов такий-то, просить прийняти. О пів на першу вийшов з кабінету і сказав… сказав, що після обіду буде в Кабміні, потім на зустрічі в Міністерстві екології. Можливо, сьогодні не вернеться. Оглянувся на порозі, посміхнувся. Олесі здалося: не так, як завше, таємниче. Коли вийшов, трохи перечекавши, кинулася до дверей. Замкнені. Їй захотілося стукнути по цих дверях, що ховали якусь таємницю.

Таємниця лишилася. Того дня після обіду шеф справді не повернувся. Це теж таїло якусь таємницю. А може, розгадка її припадала на 25 грудня? Дуже хотілося спитати про ті хрестики (чи плюси?), але не хотіла викривати себе.

Сьогодні ж тривога її разом з нею мусила дочекатися обіду. Вискочила і побігла на Майдан. До нього від агентства всього два квартали. Встигне.

Олеся добігла майже до Майдану і спинилася. Подумала, що вона хоче їсти. Може, зайти в цю хлібну крамницю купити булочку? Чи хоч щось купити…

«Я боюся, — подумала вона. — Боюся цієї зустрічі. І взагалі — це смішно. Ця гонитва. І все, решта. Вигадані почуття. Чому вигадані? Треба дочекатися вечора й піти на Майдан разом із Лілею. Лількою. Удвох. Так чесніше».

Вона повернула назад. Так і не пообідала. А після обіду її покликав заступник голови агентства. Коли вона зайшла, він довго м’явся, питав, як життя, чи була вона в театрі, коли останній раз, як ставиться до цих подій…

— Нормально ставлюся, — сказала Олеся. — Я була на Майдані, Петре Семеновичу, якщо це вас цікавить. І не раз.

Заступник начальника засовався на стільці. Постукав олівцем по столу. Відчувалося, що йому важко щось сказати. Нарешті промовив:

— Власне, вас попереджали… Тобто вас усіх… А ви справді були там не раз.

— За мною шпигували? — Олеся постаралася вкласти у свої слова якомога більше іронії.

— Чому за вами? Ніхто ні за ким не шпигував, як ви висловилися. Але ви працівниця державної установи. До того ж не просто працівниця.

— Я секретар-референт голови агентства.

— Не тільки це, — сказав Петро Семенович. — Не тільки. Ви маєте доступ до державних документів.

— Я їх не носила на Майдан, — сказала Олеся.

— Не в тому річ, — сказав заступник голови. — Не в тому..

— Тоді в чому?

— Бачите…

Цей чоловік хотів щось сказати, але не міг. Не міг і сам боявся? Її чи тих, хто стоїть на Майдані? Чи свого і її начальника?

Олесі раптом стало весело. Виходить, щось таки вона значить у цьому житті. Щось таки значить.

Промовила, теж уже не приховуючи веселості, що раптом нахлинула:

— Чому ж тоді Ігор Леонідович сам не сказав мені про це?

— Про що?

— Про все це…

— Бачите… Хіба ви не розумієте… — Він змахнув рукою. — Ідіть. Я попередив.

— Дякую за попередження.

Олеся вийшла з кабінету, де стало душно. Зайшла до приймальні, сіла за стіл. Подумала, що стає іншою. Що стала вже іншою. Цей чоловік, Петро Семенович, розвіяв усі її страхи. Не треба прикидатися: вона любить того хлопця з Майдану. Закохалася, як тільки його побачила. Вона тепер відчула — їй геть байдуже, який він: добрий чи поганий, підступний, злий чи, навпаки, дуже порядний і благородний. Він є і призначений для неї. Їй навіть байдуже, чи хтось у нього є. І… І навіть байдуже, що в Ярослава, вочевидь, так само закохана її найкраща подруга Ліля. Кирпата Лілька, котра її підтримала й подружилася, коли шість із хвостиком років тому вона приїхала з Луцька й пішла вчитися до столичної київської школи. Гімназії, бо бабуся вважала, що в неї має бути гімназійна освіта. І вона має прискорено пройти гімназійний курс. Підтримка Лілі значила тоді багато.

«Я невдячна свиня, — подумала Олеся. — Невдячна закохана свиня».

Але від її слів нічого не змінилося. Не було й сорому за цю невдячність. Було відчуття, що там, за вікнами агентства, держустанови, ха, теж народився інший Київ. Уже народився. Живе… Він ще має зберегти хоча б одного листочка на своїх каштанах або плід каштана, притулений до дерева. Він повинен зберегти для неї краплину тепла, яку має відшукати в повітрі або під листям у скверику за агентством. Київ нарешті належить їй — сповна, кинувши свою погорду до ніг провінціалки. Нарешті.

«Ось що відчувають дурні закоханці», — подумала Олеся.

Закохана Олеся таки дочекалася закінчення робочого дня. Прожогом метнулася до виходу. Байдуже, що її начальник ще в кабінеті. Перетерпить. Тим більше, що, здається, він до неї небайдужий. Олеся знає, що Ігорю Леонідовичу йде тридцять восьмий, що він був одружений, має сина, тепер, ось уже два роки, розлучений. Дружина, колишня моделька, пішла до крутого бізнесмена. До неї, Олесі, він ставиться делікатно, надто делікатно. Що ж, сам винен, хоча й вона теж, бо відразу поставила між ними бар’єр. А він не дуже й намагався той бар’єр зламати. От тільки хіба ті загадкові хрестики в його календарі… Вони щось мусять означати. Щось означають. Незабаром двадцять п’яте грудня, день, на листку якого стоїть аж п’ять хрестиків. Чи таки плюсів? Але ж цього дня ще не було, він ще тільки наближається…

У неї, звісно, були інтрижки в школі, навіть ще в Луцьку, і тут, у Києві, а в училищі, в училищі… під час практики… вона позбулася невинності (нарешті, сказала вредна Лілька), стала, двічі «ха», сучасною дівчиною. Столичною штучкою. Якій море по коліно. Тільки в те море вона зайшла недалеко, ледь намочила ноги, котрі, здається, досі ще не висохли. Присмак цікавості виявився гіркуватим. Подумаєш, сказала Лілька, велика цяця, недоторка з провінції, та мене розпакували ще в сьомому класі. А любов… Ах, любов! Руда кішка, яка не ловить мишей, а тільки грається з ними. І миші живі, і кішка задоволена. Вчися, подруго, і твій майбутній, як і мій, ще нам подякують за минулий набутий досвід.

Олеся підозрювала, що Лілька більше бравує, ніж набуває того досвіду. Хоч історій у Лілі було на сім відер ля-ля. І от обидві закохалися. В одного. Для того одного, єдиного, ну й для його товаришів по стоянню на Майдані (чи й подруг?) Олеся накупила дорогою ковбаси, сиру, два батони, два пакети (чому два?) соку виноградного — не годилося приходити з порожніми руками.

Ну, звісно, Лілька вже тут як тут, висіялася і вродилася, продає нахабні свої смішечки, а вони відразу стають вороняками, котрі каркають над Олесею. Ліля — три «ха» з половинкою — очиськами, як у відьми, по ній — кресь. З безсоромних очиць два язички вогню — палахкоти, Олесю, гори, подруженько, не шкода. Олеся ледь збентежилася, погладила звірка, що готовий був пазурики випустити, — ще не час.

А він… Зате він подивився по-особливому. Тепло, зацікавлено. І начеб пригортав тим поглядом. Клав його на плече й тулив її до себе. Геть усю й так близько, що Олесі раптом стало душно. Посеред цієї зими-хлюпавки, що от-от стане морозною, по телеку обіцяли. Посеред Майдану, який не здається.

А настрій у всіх був піднесений. Бо щойно надійшла звістка, що завершилися якісь там переговори, що буде третій тур президентських виборів. Про це вже всі знали, але хвилиночку, тріумфальну новину ще мали повідомити з трибуни, й Олеся разом з усіма рушила до більшого стовписька. Вона вітала, разом з усіма, звичним скандуванням кумира Майдану, кричала: «Перемога! Перемога!» Ще мали щось там вирішувати депутати, але всі були певні, що нікуди вони не дінуться. У якийсь момент Олеся відчула доторк чиєїсь руки до своєї. Це могла бути тільки його рука — такою теплою посеред зимової холоднечі, такою ніжною, зворушливо несміливою, з обережним потиском, в якому відчувалася чоловіча сила. І Олесина… Олесина рука опинилася в цій чоловічій руці, і їй миттєво захотілося зняти рукавичку, аби їхні руки злилися в одну. Вона покосилася — чи друга, права його рука, не тисне ручницю тієї змійки Лільки, бо ж він стояв між ними. Між, між, між… Тепла-тепла торжествуюча хвиля радості залила її всю. Права рука Ярослава була піднята над головою, він чи то так висловлював свої емоції, чи когось вітав на трибуні. Химерна думка прийшла до неї про те, що добре було б піднятися туди, до чоловіків і жінки з косою, й у мікрофон, на всю наелектризовану юрбу, на весь Майдан проголосити: «Люди, я закохана і щаслива!»

Її настрій збила подруга, в одну мить опустила на землю. Уже коли десь біля півночі покидали Майдан, домовившись перед тим прийти завтра, Ліля сказала:

— А ти, виявляється, добра сучка, Лесько. У тебе що, тічка почалася?

— Лілю! — Олеся не вигукнула — зойкнула.

Зойк покотився Хрещатиком. Розсипався на друзки. Друзки, друзочки падали під ноги перехожих, яких було ще досить багато в цей пізній час, і вмирали. Олеся мусила признатися: чекала Лілиної реакції, але ж не такої брутальної. А якої?

Ліля схопила її за комір пальто. Потягла до себе.

«Які нестерпні в неї духи», — подумала Олеся.

— Думаєш, я не бачила, як ти йому свою руку сунула? Може, й у штани засунула?

— Лілю, як ти можеш? — І тут Олеся не стрималася й видала. — Він сам потис мою руку.

— Сам? Знаєш, як у нас кажуть? Псюра не скоче, як сучка не схоче. Ти вже схотіла, подруго. Думаєш, я не бачу? Але він мій, запам’ятай!

— Він… Він тої, кого сам вибере.

— Не фінти, подруго, — сказала Ліля. — Не вислизай, як та в’юниця. Мо’, згадаєш, хто його першим побачив? Хто на нього першим око кинув… І на кого він теж…

— Не факт, — сказала Олеся.

— Не факт? А те, що ми подруги, ніц вже не важить? Чи ти забула, хто тебе пригрів, як ти, селючко, до Києва приїхала…

— Я не селючка, — Олеся.

— Ха, вона городська, на дорозі тряска. З міста, що з трьох хуторів зліпилося, на болоті висиділося…

— Ми з тобою…

Олеся важко задихала. Важко-важко. Мовби несла величезний важкий мішок. Чи підіймалася сходинами на який-небудь двадцятий поверх.

— Ми з тобою, як сіль з водою, — почула Олеся. — Хтось мусить розчинитися. Відступися — й будемо далі дружити. Забудь дорогу до нього.

— Лілю… Я… Я не зможу… Твоє щастя буде солоним, як та вода з сіллю.

— Ха, філологиня!

— Я тобі вдячна за все.

— Підітрися своєю вдячністю.

— Як ти можеш!

— Я ще й не так можу, — сказала Ліля вже на ескалаторі в метро. — Могла б декого натравити. Тільки свисну — по мордасах получиш. Але я не хочу. Тому…

Уже на станції метро вона сказала, що дає день на роздуми. Ніч і день. Майже добу. Якщо Олеся наступного вечора з’явиться на Майдані, ні, конкретно біля Ярослава, між ними все скінчено. Але щоб все було по-чесному, тоді… Тоді вони битимуться… Як навчилися… Хто переможе — отримає Ярослава.

— Ти серйозно? — Олеся не могла повірити.

— Авжеж, подруженько. Але, гадаю, до цього не дійде. Ну, ти ж розумненька. Ну, чао. Сядемо в різні вагони, бо ще не стримаюся, вріжу по твоїй підлій пиці.

У своєму вагоні Олеся подумала, що Ліля мовби права. І першою закохалася. І колись підтримувала. І… І… з крапкою. А її серце? Серце її сьомого року в Києві. Це ж треба, полюбити хлопця з її рідного Луцька в столиці! Сьогодні вона дізналася, що Ярослав — юрист, працює юрисконсультом в якійсь приватній фірмі.

«Якщо треба, я повернуся до Луцька, — подумала Олеся. — Якби в нього хтось був, він би не тис так руку. А якщо тис тільки мені… Мамо моя… З ким би мені порадитися? З мамою? Бабусею? Чи мовчати?»

Їй раптом захотілося проїхати свою станцію. Втекти від Лілі. Вона її не боїться. І все ж на душі марудно. Марудно, марудно, не треба бравувати. Може, відступитися? Але куди? Шляху ж нема, от яка біда!

І тут в Олесі занило в грудях. Наче струна обірвалась, такий звук. Струна в грудях? Може тромб? Але якби тромб, вона б померла. А вона жива. Тільки з марудним закоханим серцем. Мами вона давно не бачила. Мама ображена за те, що вона її покинула, поїхала до бабусі. Але ж у мами є дядько Андрій. Якого вона, Олеся, поважає за те, що він зробив для мами. Але не може бути з ними обома. Не може, от і все. Вона так їй і сказала тоді. Бабуся сама і… Мамо, я відчуваю, що їй не можна бути далі самою. Вона обдурювала маму чи саму себе? І їй так хотілося до Києва, але не в цьому річ, не в цьому. Невже вона таємно, в глибині душі, на самому денці, заздрила мамі, її несподіваному щастю? Ревнувала до дядька Андрія? Вона б хотіла зустріти такого чоловіка. Тепер, може, вже зустріла…

Олеся проїхала станцію. Людей у вагоні поменшало. Вона злякалася: чи йтиме потяг назад… Ще повинен, а може, й ні… Вона не хоче проїхати свою станцію в житті. Ось яка біда.

«Олесько!» — почула раптом мамин голос.

Так мама казала, коли сердилася на неї.

4

«Я не серджуся, я не гніваюся на тебе, Олесю», — цю фразу Віталія подумки повторяла не раз, відколи вони жили окремо — Віталія з Андрієм у Луцьку, Олеся з бабусею в Києві.

І все ж гнівалася. Бо гнівалася… Бо тоді Олеся сказала так, як не мала казати. Її слова мовби зачепили давню, дуже давню рану.

— Мамо, я хочу поїхати з бабусею…

— А школа?

— Коли закінчиться навчальний рік.

— Поїдеш, — сказала Віталія. — Проведеш канікули в Києві.

Досі Олеся була в столиці тільки на екскурсії з класом. Віталія боялася везти доньку до Києва, аби… Аби випадково там не зустріти маму Дазу.

— Я хочу назовсім переїхати до Києва. Розумієш, мамо… У тебе є дядько Андрій. А бабуся стільки років жила сама… Ти дозволяєш?

— Що ж, їдь…

Віталія погасила зітхання. Упертість, непокора, гординя знову наздогнали. Її. І боляче вдарили. Так вона подумала. І водночас, що цього визнавати не хоче. Це несправедливо. Олеся жорстока. А вона? Зерно, посіяне колись нею самою, проростало. Гірке зерно. Колюче. Мовби шпичак, якого донька встромила у її материнське серце. Віталія поморщилася — надто красиво. А тут просто заболіло. На зміну фізичному болю вкотре прийшов душевний. Хоча…

Їй було добре з Андрієм. Навіть дуже добре. Якось так затишно, мовби той затишок створила вона сама. Для себе, може, й для нього, для їх обох. Таким було її відчуття, вистраждане, здобуте хтозна з якої глибини. З давнього часу, коли вона чекала на щастя, здавалося, знаходила, здобувала його, щоб помилитися, обпектися, втратити. Андрій не робив дорогих подарунків, але міг зробити сюрприз, і Віталія раптом відчула, як важить для неї зібраний її пізнім коханим букетик квітів чи листя, смішна іграшка, книжка віршів. Їй довелося ще боротися з хворобою, як і боротися із наркозалежністю, якої набула, коли глушила біль морфієм та іншими препаратами, двічі лягати в лікарню, й Андрій був поруч, вона починала хвилюватися, коли запізнювався хоча б на чверть години. Коли ж була на роботі, виходила на нічні чергування, то він наказував:

— Ти мусиш мені подзвонити, якщо не спатимеш.

— Вночі?

— Звичайно. Інакше я подзвоню сам.

— Дзвони.

Нічні розмови, коли треба було говорити упівголоса, щоб не розбудити, не тривожити хворих, стали Віталії особливо дорогі. Тим більше, що вона просила: говори, говори, тобі можна, я слухаю. І він розповідав про своїх студентів, лекцію, прочитану вдень, книжку, яку прочитав на тому тижні, про шлях додому, або згадував щось із колишнього життя. Віталія слухала і посміхалася. Отак, сама до себе, серед нічної тиші, в сестринській, де вічно пахло ліками.

У зв’язку з хворобою її хотіли звільнити від нічних чергувань, але Віталія запротестувала. Їй не так хотілося чергувати, як очікувати нічного дзвінка від Андрія чи самій телефонувати і просто чути його голос — слова майже не мали значення.

За цей час вони двічі були в Києві. Двічі — всього двічі — приїжджала Олеся.

«Минулий рів росте», — якось подумала Віталія — вона й боялася приїзду доньки (та жінка!) і дуже чекала його.

Дружина Андрія лишалася в Греції, назад не повернулася, разів кілька на рік телефонувала, обіцяла приїхати, а коли Андрій подзвонив сам і чесно сказав, що в нього є інша жінка, Ірина, його дружина, засміялася й сказала, що давно живе з вродливим, молодшим за неї темпераментним греком і при першому приїзді дасть згоду на розлучення. Однак вона не приїжджала, письмової згоди не присилала.

— Я йду через ліс на твій голос, — сказала Віталія якось вночі у телефонну трубку.

— Серед ночі?

— Зараз так. Але хіба ти забув…

— Звичайно, ні.

То було під час їхнього виїзду до лісу. Андрій купив, швидше отримав у подарунок за майже символічну ціну від знайомого «жигулі», походив на курси водіїв і ось — вони в лісі. І не раз. Але того разу… Вони виїхали поблукати, назбирати жовтогарячого й багряного листя — які букети-композиції з такого листя вмів і любив Андрій витворяти! Ну і, якщо пощастить, то й грибів, навіть кошичка й цупкого пакета взяли. Ішли, розмовляли й непомітно розійшлися у різні боки. Коли Віталія відчула, що вона сама, спочатку прийшло здивування. Змахнуло крилом, повіяло вітерцем. Потім збентеження — як так трапилося, чому вона сама?

— Андрію! — гукнула вона. — Агов!

У відповідь — тиша. Гукнула ще раз. Те саме. Тиша мовби погустішала. Подумала — ну й нехай, дражнися, дражнися, не пропаду без тебе. Рушила далі, й ліс розпочав з нею свою гру-заманювання. Чомусь частіше стало падати листя під ноги. Наче хтось невидимий вистелював їй стежку. Потім вона побачила те обличчя. Жіноче. Попереду. Не злякалася, подумала — от, іще одна грибниця. Потім — друге. Далі третє. Екскурсія якась чи що? І тут вона здивувалася й жахнулася — всі обличчя були однакові. Наче подвоїлася, потроїлася, потім розсипалася на десяток облич та, перша, жінка. І тут Віталія спинилася. Обличчя жінки здалося знайомим. Десь вона його бачила, десь зустрічала цю жінку. І здригнулася — то вона, та жінка. Вона чекала на Віталію три роки тому, того літнього вечора незабаром, як Олеся поїхала до Києва.

Вона ступила з темряви, виникла, витворилася. Силует, що став реальною людиною і вдарив загострими парфумами.

— Ви Віталія Миколаївна?

— Так.

Доволі невродливе простувате обличчя. Маленький гострий, схожий на пташиний дзьобик, носик. Відкрита сукня. І темні окуляри. Та окуляри вона зняла, аж якось поспішно.

— Віталія Миколаївна Косик?

— Так, — Віталія вже трохи роздратовано. — Вам щось потрібно?

— Ви мене не впізнаєте?

— Ні.

— Я мама Олесі.

У Віталії все похололо. Подумала: «Це мало статися. І сталося».

Сказала:

— Вибачте, це я мама Олесі.

— Так, так, я пам’ятаю угоду. — Жінка усміхнулася, і при світлі ліхтаря було видно, як зазміїлася її усмішка. — Я не збираюся її у вас забирати. Я тільки хочу її побачити.

— Навіщо?

— Побачити. — Жінка повторила вперто, як закляття. — Ви нічого не подумайте такого… У мене є ще троє дітей. Я просто побачу. Хоча б здалеку. Усе-таки моя кровиночка.

— Це моя дочка. Я її народила.

Жінка, що вийшла з темряви:

— Аякже, я розумію. За документами так. Ви все добре, розумно зробили. Я тільки побачу — і все. Говорити навіть не буду. Як кажуть — упівока.

— Олесі тут немає. І не буде, — сказала Віталія.

— А де вона?

— Цього я вам не скажу.

— Якщо не скажете — я шукатиму. І знайду. Ліпше по-доброму. Тоді і все буде по-доброму.

Віталія відчула страшенну втому. Вперше за два місяці заболіло.

Вона спитала з дивною надією:

— Вам потрібні гроші?

— Що ви! — Жінка аж злякалася. — Ніяких грошей. Чоловік добре заробляє. То скажете, де моя донька?

— Ні, — Віталія різко. — Я не скажу, де моя донька.

— Даремно ви так, — жінка, котра хотіла побачити Олесю. — Бувайте.

Та жінка знову розтала в темряві. Знаючи ім’я, прізвище своєї біологічної дочки, вона, зрештою, могла взнати і її адресу. Дідькова прописка, яку тепер називають реєстрацією. Та на це піде чимало часу. Хіба від когось довідається, що Олеся в Києві.

З того дня страх обсів Віталію.

Тепер, у лісі, він мовби матеріалізувався.

Обличчя кликали, вели її за собою. Куди, в яку глибину, в яку гущавину?

— Андрію, — гукнула Віталія голосно, а потім ще голосніше, щосили, як тільки могла. — Андрію! Де ти?

Слухала тишу. Десь попереду заторохтів дятел. Розімкнув і замкнув тишу тим стукотом.

«Я сама, — подумала Віталія. — Геть сама». А та жінка (вона пам’ятала її ім’я, але навіть подумки не вимовляла) кликала за собою.

Ліс став розступатися перед нею. Порідшав. Їй не буде де сховатися. Сховатися?

Зникло обличчя, та став рости страх. Боялася озирнутися. Враз наче заморозився голос, коли вирішила гукнути ще раз, востаннє.

І тут вона почула його такий очікуваний голос. Далекий. Справа, а потім зліва.

Прошептала:

— Андрію…

І пішла на другий голос. На другий. Бо перший здався несправжнім.

— Віто!

— Іто… Іто…

Луна вторила раз за разом. Віталія затулила вуха руками і вперто простувала — спершу галявиною, далі крізь чагарник.

Потім він скаже:

— Я йшов і розповідав тобі, як у дитинстві ми збирали з мамою гриби. Як я заблукав. Як знайшов дорогу. Як мама мене кликала, а я не чув. Я думав, що ти слухаєш, що ти йдеш за мною і слухаєш, захопився розповіддю.

— Але я виразно чула твій голос. Хоч і здалеку. Правда, чомусь спершу справа, потім зліва. Пішла на той, що почула зліва.

— І не помилилася. А все тому, що з лівого боку серце.

Він усміхнувся і поцілував.

«Щось він не доказує, — подумала Віталія. — Ні, у мене страх і підозра. І я не можу розказати йому про ту жінку, чомусь не можу».

Тому вона не дуже й хотіла, щоб Олеся верталася до Луцька. Сердилася на доньку й водночас не хотіла, щоб та верталася. Бо тут могла зустріти ту жінку, у всякому разі, ймовірність такої зустрічі у Луцьку більшала. Так вважала Віталія.

А роки текли, витікали з часу, з пам’яті, з того, що було з нею і що вже не було. Віталія дякувала за кожен прожитий рік, цілувала той рік і присвячувала його Андрієві. Так і думала: я присвячую тобі рік, що минув, і рік, що прийде.

Цей рік минав, закінчувався політичними потрясіннями, наступний мав принести ліпше життя. У це хотілося вірити, як завжди, у щось хотілося вірити.

На грані осені й зими, вертаючись додому, передчуваючи Андрієві обійми, вона раптом спинилася, затерпла. І подумала: щось має статися. Може, його немає вдома.

«Ще скажи — поїхав у Грецію, страхопудка», — думка не розсмішила, а зробила вечір ще холоднішим.

Ось і будинок. Віталія спинилася. Боялася підвести очі на вікно, яке мало світитися. А раптом не світиться?

Вікно світилося. Але Віталія стояла, не рушала далі. Не могла рушити. Не вистачало відваги на перший крок.

Її дика інтуїція. Інтуїція, яку вона називає дикою.

Її особиста тигра, тигрюка приручена й водночас дика.

Її тривога за своє пізнє щастя. За радість, яка зігріває восени, грітиме і взимку.

Звідки ж тривога? Та жінка знайшла Олесю? Щось із мамою? Хотіла подзвонити до Олесі, ось же сотовий у сумочці, й не могла.

«Те, що станеться, буде не зі мною», — подумала і рушила нарешті.

Хай вже пізно, але вип’є кави, міцної-преміцної.

5

Олеся, звісно, пішла на Майдан. Бо не могла не йти. Бажання піти було сильнішим за страх втратити дружбу з Лілею, за її погрози, за докори самій собі.

«Хто така, зрештою, Лілька?» — подумала вона і засоромилася.

Та сором розтанув ще швидше за вранішній туман. Соромлива Олеся виглянула з-за того зимового туману і не змогла не замилуватися безсовісною Олесею — та, струнка, вродлива, вся аж бринюча, напружена і натягнута, як туга тятива, що от-от пошле стрілу своєї перемоги, задоволено роздвоїлася: і в дзеркалі, й наяву виглядала прекрасно. Таку Олесю треба було любити. Кохати, кохати, кохати. І Ярослав, Славчик, Ярчик, її далекий і близький, ще не знаний, напевне ж любив, кохав її, так же потаємно, як і вона. Їхнє майбутнє визирало, як і вона, безсовісне й щасливе, схоже на всі квіти воднораз серед зими, дивилося захоплено крадькома із дзеркала, із потаємності своєї.

Воно народилося, існувало.

— Бабуню, — гукнула Олеся. — Я вже йду.

— Ти ж не поснідала, — сказала бабуся Даза.

«Ах, бабуню, хіба снідають закохані?» — мала сказати Олеся, а вголос:

— Я коза-дереза, вхопила кавусі крапельку. Із твоєю канапкою. Усе, біжу.

Бабуся, напевно, померла б, коли б дізналася, що Олеся збирається битися за своє кохання, і не з ким-небудь, а з найкращою подругою.

Хоч сама в це не вірила…

Але навіжена Лілька!

Тео-куокіошінхай-тайський бокс — ось як химерно називався той вид східних єдиноборств, який вигадав, поєднавши щось там із чимось і додавши, як він казав, свого українського перцю, київський фанат Сходу Талій Бен-Кіро. Олеся підозрювала, що звати нового і новомодного гуру Віталієм, але Талій, то й Талій. Хай. І Ліля, що сама третій рік фанатіла од свого гуру, затягла у його підвальчик-зальчик Олесю. Два десятки дівчат і хлопців (хлопців чомусь менше) махали руками й ногами, а часом і гамселили одне одного. У тео-куокіошінхай-тайського боксу не було правил і були — жорсткі і жорстокі, бо супротивника можна було звалити хвацьким прийомом, а можна було і стукнути (якщо той, звісно, зловив ґаву) рукою чи й ногою. Прекрасною, стрункою, бойовою дівочою ніженькою. Блискавичною у чорному трико й без нього.

Тео-куокіошінхай-тайський бокс звучало, як грізна пісня півтора десятка київських амазонок. Половина з яких, як підозрювала Олеся, були закохані у Талія Бен-Кіро. Ну, й Ліля закохалася й розкохалася, а тепер простягла свою тео-куо-тайську лапку до Ярослава.

Київ стояв на місці, і Майдан стояв, і теж мав свого гуру, вчора ще до зарази красивого, мужнього, як український Аполлон, а сьогодні подзьобаного, спотвореного підступними ворогами й від того прекрасного духовно. Учора Ярослав скептично сказав: «Наш лінивий Батя», і ще щось, але слова мали значення тому, що вимовляв їх Ярослав. Перемога витала у повітрі, Майдан цвів помаранчевими шаликами, а Олеся цвіла й пахла своїм коханням.

Його не могло розрушити навіть шипіння Лільки:

— Забери свою лапу!

Рука Олесі в руці її Славця, що був ліпшим за всіх вождів усіх на світі Майданів, зігріта й щаслива. Олеся спеціально скинула рукавичку, щоб відчути тепло його сильної руки. Худорлявої, але міцної і сильної. Той, хто вигадав електрику, не передбачив, якими бувають розряди од доторку двох рук, двох долонь, до яких перемістилося два волинських ніжних і міцних серця.

У якийсь момент Олеся почула його шепіт-шелест:

— Ходімо?

Не питала куди, хитнула головою. Вони стали посуватися. Убік, потім ще, потім назад. Ліля, аякже, — за ними. Ось уже й клаптик вільного простору. Тут Ярослав спитав:

— Ти давно була в Луцьку?

— Трохи давно, — Олеся сказала це присоромлено, бо мала б частіше навідуватися — до рідного міста, до мами.

— Значить, пора навідатися, — сказав Ярослав. — А я тільки два рази до того у Києві був. Навіть за кордоном більше.

— За кордоном?

— Ну, в Польщі там, у турпоїздку по Європі вибиралися. Як був студентом.

Тут і Лілька своїх дві копійки вставила. Попросила розказати, де був за кордоном. Ярослав став розказувати про поїздку. А руку з Олесиної не випускав, перебирав пальцями, грав дивну музику.

«Ну, певне ж, Лілька не розуміє, що вона зайва?» — подумала Олеся.

Лілька не розуміла. Разом вибралися у бокову від Хрещатика вулицю. Та посидіти в кав’ярні не вдалося — скрізь було забито. Ярослав купив у тітки з кошиком три пиріжки з капустою: «Майданівцям скидка», — проспівала тітка. Він став щось розповідати, і в Олесі раптом пропав слух. Бо слова знову не мали значення. До неї долітали звуки — в її блаженний сон, якого досі ніколи не було, у її дивний політ над Києвом, з якого бачила їх трьох внизу, — повна шизуха, сказала собі Олеся.

І тут помітила зі своєї висоти: Лілька взяла теж його за руку. Олесі здалося — безсовісно шкрябає нігтем наквецяним Славкову долоню.

Вона смикнула свою руку. Ярослав здивовано зирнув на неї. І… І висмикнув свою руку із Лільчиної. Далі пішли мовчки. Уже на Майдані він сказав.

— Спасибі за прогулянку, дівчата.

Олеся почула: «Спасибі, Олесю». Бо якби не Ліля, що виглядала відвертою причепою, він так би і сказав. Ну, звісно, Лілька вставила цілий п’ятак:

— А я беру над тобою шефство.

— Чому це тільки ти? — Олеся вкладає у ці слова весь свій сарказм.

І розуміє — вони смішні. Вона смішна. Нехай. А Ліля так і не знаходить слів, щоб відповісти. Бо немає аргументів. Аргумент є у Ярослава — його пальці ніжно торкаються Олесиних. Олеся несподівано спалахує. І тисне ті пальці — ледь-ледь ніжно.

Олеся відчуває: у неї прорізаються слова. Вона питає, які в нього улюблені місця в їхньому місті. Так і каже: у їхньому місті. Він відказує, що любить пройтися парком. І Старим містом. Розповідає, як виїжджав з друзями за місто, у ліс.

— Я б там хотіла побувати, — Ліля безсовісно продає себе.

— А чому б і ні?

Небо обвалюється на Олесю. Він… Він запрошує Лільку? Але Ярослав наче відчуває Олесину тривогу.

— Приїжджай з Олесею. Вона тобі покаже наше місто.

«Наше», — співає Олесине єство.

Бо ж його слова належать їй, Олесі. Їй стає зрозумілим підтекст їхньої прогулянки. Він сказав: наше місто, й цього досить. У голові проноситься план, як завтра позбутися Лільки. Наступний вечір належатиме тільки їй. Їм удвох із Ярославом.

Уже на Майдані, протиснувшись до Олесі, Ліля на вухо, як змія-пантера:

— Тео-куокіошінхай!

— Тайський, — засміялася тихенько Олеся.

Ліля шарпнула. Смішна, геть не вродлива, метушлива незграба Лілька!

Олеся відчула: готова на все. Тео то й тео. Куо — то й куо, чи кую шінхай, чи Шанхай — яка різниця…

Бій, якого ще не бачив Київ, відбувся пізнього вечора на столичному пустирі біля їхнього спального мікрорайону. Олеся, звісно, не знала, що тут колись її мама зустріла своє кохання, своє щастя і нещастя — Еміра. Пустир, точніше його частина, чомусь досі лишався пустирем. Подейкували, що мають ось-ось почати будівництво розважально-спортивного комплексу. Що пустир уже має власника. Та того вечора він мав двох войовничих власниць. Вони обоє роздяглися й лишилися у джинсах і верхніх частинах легких спортивних костюмчиків. Отже, готувалися обоє? Так подумала Олеся, і так само Ліля.

Ліля мала більший досвід, але в останні два роки вона трохи обважніла. Не приховувала, що любить цукерки й морозиво. Олеся ж розквітала все дужче, зберігаючи ту саму вагу. Навіть більше виструнчилася.

Якби хтось проходив пустирем близько до опівночі, він почув би войовничі вигуки й хекання. Тюпав мимо тільки безхатько, котрий спочатку злякався, спинився, позадкував, бо остерігався побоїськ, та, прислухавшись до вигуків, пробурмотів: «Йолі-палі! Скажені баби…» І став з цікавістю вдивлятися у поєдинок, якого освітлював місяць, що визирав з-за хмари, та відблиски поодиноких безсонних вікон з будинків неподалік.

«Скажені баби» стрибали одна довкола одної, часом ухитрялися наносити удари руками й ногами.

Лунали й вигуки.

Олеся:

— Хоч по обличчю не бий.

Ліля:

— Такого уговору не було, сучко. Покажешся своєму директору. Хай залиже.

Олеся:

— Він майже міністр.

Ліля:

— До дупи твого міністра. Маєш!

Олеся:

— Ах, так! На! Тріснула мармиза?

Ліля:

— Ти гірше суки!

Олеся:

— Ой, налякала! Няв!

Зрештою досить стомлені й захекані суперниці зійшлися в тому, що в професійному боксі називається клінчем. Ліля прошептала на вухо Олесі:

— Ти відмовишся від нього, правда?

Олеся (стомлений шепіт):

— І не подумаю…

Ліля (тихо-розпачливо):

— Уб’ю!

І тут виявилося, що обидві не хочуть розчіплювати руки й звільняти ненависну суперницю з лютих обіймів. Так вони впали на холодну землю. Земля, втім, була не тільки холодною, а й розвезяною. Обоє відчули, що можуть забруднитися. Піднялися, й пустир враз став світлішим від голосного дівоцького реготу. Потім вони побачили самотній силует на пустирі й, не змовляючись, без жодного слова, помчали до нього. Силует кинувся втікати, та вони його наздогнали. І відлупцювали б нещасного, надто цікавого безхатька, та зупинив дикий сморід, який ішов від цієї опівнічної істоти.

— Живи! — сказала Ліля.

— Пішли, — Олеся.

Дорогою до їхніх будинків Олеся подумала, що добре було б подарувати Лілі Люсика. Вона якось розповіла Лільці про нього. Хай би робила з ним що схотіла. Що завгодно. По суті, Люсик непоганий хлопець.

Біля свого будинку Ліля спинилася і сказала — ствердно, мов про давно вирішене:

— Ти, звичайно, сьогодні вже не прийдеш на Майдан?

— Прийду, — сказала Олеся.

— Але не до нього?

— До нього.

— Знову получиш. Я дам тобі всерйоз.

— І я теж.

Ліля зненацька вдарила Олесю по нозі. Своєю ногою. Олеся впала, а Ліля зникла. Підводячись, Олеся подумала, що вона перемогла, але розуміла, що це не так. Мало б так бути, але не є. Ще не є.

— Я власниця, — сказала Олеся вголос. — І він буде моїм.

Люсика в під’їзді цього разу не виявилося. Хоч він би згодився — як не вилити душу, то зігнати рештки злості.

Бабуся Даза, як і годиться, не спала.

Звісно, заойкала:

— Господи, на тебе хтось напав?

— Я билася за своє кохання, — сказала Олеся. — Пам’ятаєш, я тобі розповідала про тео-куокіошінхай, котрий тайський бокс, проте, не зовсім…

— Щось пригадую… Ти ж не хочеш сказати…

— Я застосувала той тео на практиці. Разом із Шанхаєм. І хочу спати. Уранці сама почищу куртку і джинси.

— Але синець… Господи… і другий…

— То мої бойові рани.

Звісно, Олеся не змогла довго заснути. І почала придумувати собі сон. У якому вони йшли з Ярославом, взявшись за руки.

Розуміла, що їй треба відступитися.

Що так би було благородніше.

Що вона, по суті, дуже прив’язана до тієї ж Лільки.

Що Ярослав їй, якщо по правді, ніхто. І ліпше вбити кохання в зародку.

З цією думкою вона й заснула.

А вранці — ну, аякже, її вдяганка почищена. І сніданок вам готовий, принцесо. Не знати, що ліпше — дякувати бабусі чи гніватися. Удавати, що гніваєшся. А хто це дивиться на неї із дзеркала з підбитим оком, ха-ха? Запудримо, замаскуємо. А ввечері підемо до Славунчика…

Якби ж вона знала, який сюрприз її чекає. Сюрпризяка-зарізяка.

У наметі Ярослава не було. Ну, аякже, тут знали, до кого вона прийшла.

— Ярослав поїхав, — рудувата кароока дівчина.

— Як поїхав?

— Сьогодні вранці. Він десь там юрисконсультом працює. Завтра треба виходити на роботу, бо закінчується відпустка за власний рахунок.

— Он як? — Олеся не знала, що й думати, що й казати.

Врешті-решт видала те, що просилося на кінчик язика:

— Він… Він нічого не передавав? Не казав…

— Вам?

Дівчина дивилася явно з іронією. Глумливою. Але, може, й не глумливою. Може, їй здається? Здається? Здається, що в голові снується. Може, то співчуття… Але від того не легше.

— Вам нічого не передавав.

«Як безглуздо все це, — думає Олеся. — Але маєш те, що заслужила».

Дурна фраза лізла до голови: «Пройшла любов, зів’яли помідори».

А помідори, ха, і не зав’язувалися. Лишається тільки спитати для повної ганьби:

— Він ще приїде сюди? — І уточнити, мовби й так не зрозуміло: — Ярослав…

— Навряд, — відповіла руденька глумливиця. — Його зміна закінчилася. Ви ж, певно, чули, що вибори призначені на двадцять шосте грудня.

— Вибори?

— Так. Третій тур. До виборів ще постоїмо. А Ярослав і так був тут майже три тижні.

— Дякую за інформацію, — витиснула з себе Олеся.

Почула наче крізь сон:

— Вам погано?

— Ні, що ви… Я пройдуся Майданом.

— Звісно. До побачення.

Олеся пленталася крізь людський частокіл. І для повноти вражень озивається мобілка. І питає Лілиним голосом:

— Ти вже знаєш?

— Про що?

— Наш любчик змився.

— То й що? — знову «щокає» Олеся.

— А те, що дві дурні дівки лупцюють одна одну, а він — тю-тю. Як тобі це подобається?

— Ніяк.

— Страждаєш? Кинь. Він же повна сволота. Або повний тюфяк. Він же бачив, як ми на нього обоє запали…

— Звідки? — кволо заперечила Олеся. — Може, й не бачив…

— Бачив, бачив… І плюнув нам в душу. Харкнув. Ну, який твій землячок? У вас, у Луцьку, всі такі?

Олеся натиснула кнопку. Вирубалася. Та Ліля знала, де її чекати, куди її колишня подруга попрямує. Біля метро «Хрещатик» виросла блідою поганкою. Під руку намагається взяти.

— Давай, тримайся за мене, бо впадеш здуру.

— Відчепися, — шарахнулася Олеся.

— Ну, як хоч…

Ліля трохи відступила, блиснули хижо очі.

— А знаєш, подруго, я навіть рада, що так сталося. І ось що я тобі скажу… Може, то на ліпше… Я довго за хахалями сохнути не вмію. Тим більше за такими, що ще ніц не було. Ну, мо’, пониє трохи. — І далі зловісно: — А ти ж будеш страждати… Я тебе знаю як облуплену.

— Іди до біса. — Олеся штовхає двері в метро.

Як відчепитися від цієї підлої дурепи? Терпіти ще цілу дорогу?

На ескалаторі Ліля стає поруч.

— Будеш, будеш страждати. У таких, як ти, занози надовго.

— Лілько…

Зойк Олесі. Не до Лільки звернутий. Він бачив? Що бачив? Що вона страждатиме? Бачив? І поїхав? Так думає Олеся. Лютий невидимець починає розривати її бідолашну голову.

Звідкись долинула пісня. З Майдану? Про Галю, яка несе воду. І коромисло гнеться. А за нею той хлопець, як барвінок, в’ється. А за Олесею ніхто не в’ється. Навпаки — вона повилася. Повилася і обпеклася. Пісню про Галю перебиває потужне: «Нас багато — нас не подолати». Авжеж, їх багато. А вона одна, одна така Олеся на цілий світ. Яка хотіла кохати. Закохалася. І була зраджена і обпльована. Як там каже ця противна Лілька — обхаркана? Грубо, але справедливо.

Олеся розуміє: тут, у підземці, пісень з Майдану не почути. Пісня з її пам’яті, з її болю. Про Галю, яка насправді Олеся. А «Нас багато — нас не подолати» вигукує хлопець, що підіймається вверх сусіднім ескалатором. Певно, пізнього часу іде на Майдан, до своїх. А вона, Олеся, сама.

— Лілько…

А та саркастично:

— З ескалатора хочеш скинути? Не допоможе…

З тим несподівано Ліля рушає вниз. Штовхає людей і з кимось лається. Олеся розуміє, що попри браваду їй теж боляче.

Біля колії стоять на віддалі. Наче незнайомі. Наче чужі. Авжеж, чужі. Віднині й назавжди.

Й тут несподівана думка паралізує Олесю: а може, Ярослав того й поїхав, нічого не сказав, що бачив — обидві до нього не байдужі. І не міг вибрати. Ні, ні, і ще раз ні! А потиск рук, а те, що вона читала в його очах, у словах, які промовляв з явним, призначеним їй, підтекстом, не так у словах, як скупих жестах, але яких!.. Щось же між ними з’явилося, пробігло, посіялося… Ну як же так, ну як же справді боляче, так боляче, що темніє в очах. Чому ж так довго не їде поїзд?

6

Двадцять п’яте грудня, день, позначений на календарі Ігоря Леонідовича аж п’ятьма хрестиками під її ім’ям, випадав на суботу. Отже, на роботі нічого не мало статися. Так Олеся подумала, прокинувшись. У кімнаті все було звичним: ліжко, стіл з комп’ютером, фотокомпозиції на стінах, а під ними — макраме. Світлини були хуліганськими — оголені хлопці й дівчата, замурзані діти, поранені тварини, комп’ютерні композиції, в яких люди, коти й собаки літали над будинками й садами, наче птахи. Фото мали шокувати бабусю, але не шокували. Бабуся тільки висловила свою думку. Вона взагалі про все висловлювала свою думку, нічого не нав’язуючи. Думки були в міру занудні, цікаві й високоморальні. Десь років через два спільного життя з бабусею Олеся дійшла висновку: її мама, швидше за все, надто серйозно ставилась до бабусиних думок-повчань, тому й у них і визрів, а потім вибухнув конфлікт і стався розрив.

«Мене так легко не спіймаєш на гачок», — вирішила Олеся.

Вона часом іронічно щось бурчала у відповідь, а більше подумки при бабусиних думках уголос наспівувала улюблені мелодії. Диво дивне: вона відкрила, що їй комфортніше, цікавіше спілкуватися з бабусю Дазою, ніж з мамою Вітою. Так було, хоч не мало бути. Іноді вона починала переповідати плітки, почуті в агентстві, бабуся морщилася і казала:

— А тобі самій це цікаво?

— Ага, ще й як!

Олеся бачила: бабуся не вірила, що їй цікаво, й правильно робила, що не вірила. Життя бабусю дечому навчило. Зрідка приходили нові Олесині подружки — раніше та ж Ліля, однокурсниця з училища Ніна, тоді бабуся тихенько «змивалася». Розчинялася у повітрі, сміялася Олеся.

«Щось же і її не тільки навчило», — подумала Олеся.

Так було думати гріх, але вона думала. Бунт у Олесі зрів поволі, готовий от-от вибухнути, але виходило, що бабуся Даза гасить, вбиває його в зародку. Це їй не подобалося, але мусила терпіти. Не станеш же гніватися, що бабуся так доречно «змивається».

Сьогодні бабуся зранку почалапала на базар, а в Олесі раптом з’явилося дивне відчуття, наче в її кімнаті все на місці, не вистачає тільки її самої — Олесі. За цим відчуттям стала рости не знати чого тривога й інше відчуття: щось десь має трапитися чи вже трапилося. Що стосується неї самої. Й тих п’яти невипадкових хрестиків на календарі.

Щось мало статися.

«Уже сталося, — подумала Олеся. — Може, й не зі мною, але чомусь те мені дошкуляє. Ніби маленька скіпка в нозі, яку я сама загнала».

Тривога росла, як одноденна рослина, про яку колись читала Олеся. Та рослина розвивалася з ранку до вечора, випускала листочки й квітку, а із заходом сонця вмирала. Чи помре так само її тривога, Олеся не знала. Але щось треба робити, бо хтось її кличе. Треба втікати чи йти назустріч небезпеці.

П’ять хрестиків.

Олеся виглянула у вікно. Небо сіре й важке. Як і майже завжди у грудні. Суботнє небо. Але чому суботнє? Небо як небо. Яким було вчора. Ні, не таким, зрозуміла Олеся. Може, рятуючись, поїхати на Майдан? Але там немає Ярослава. Там усе вирує, а їй треба приспати тривогу. Вигнати відчуття своєї відсутності. У цій кімнаті, у світі взагалі. На Майдані, як і скрізь, вона буде неприсутньою. Але де тоді, де?

І раптом Олеся зрозуміла: їй треба бути там, де той, хто поставив ті осоружні хрестики. Або плюси. Або те й інше. Де Ігор Леонідович. Де є зараз її шеф, Ігор Леонідович. Стала повторювати ці слова, як мантру. Її персональну мантру.

«Ні, ні, не йди», — сказала вона собі й почала гарячково вдягатися.

Через десяток хвилин вона простувала, мов сновида, крізь пустир до вулиці, на якій знаходилося метро. А потім їхала підземкою до центру. Бігла через Хрещатик в одну й другу бічні вулиці. Та вартовий при вході в агентство сказав, що шефа на роботі немає.

— А де? — спитала Олеся.

Вартовий знизав плечима:

— Сьогодні ж субота.

— Він працює і по суботах, — нагадала Олеся.

— Так, але не сьогодні.

«Що ж це таке?» — думка Олесі забилася, як поранений птах, об вартового чи чергового (як він дивиться на неї), об стіни, вікно; розпач її наростав, ставав, здавалося, нею самою. Болючий, гіркий, нестерпний розпач.

— Є заступник, — почула вона.

Заступник? Навіщо їй заступник?

Надворі Олеся збагнула: єдиний вихід — дізнатися від самого Ігоря Леонідовича. Навіщо? Вона почекає до понеділка. Зателефонувати? Вона одна з небагатьох, хто знає, кому довірено знати номер його сотового. Ні, дзвонити не буде.

Думка матеріалізується — її мобільник озивається сам. Запитання «Що ж це таке?» змінюється на інше: «Ось і все?»

«Я не здамся», — думає Олеся, перш ніж відповісти:

— Так, Ігоре Леонідовичу.

— Доброго дня, Олесю. Де ви зараз? Удома?

— Я біля агентства, — каже правду Олеся.

— Ви прийшли на роботу?

— Ні, — майже кричить Олеся.

Пауза, що настає, — нестерпна. Та вона не знає, як її порушити, вона боїться вимовити слово, бо розуміє: всі слова стали теж нестерпними, чужими.

Нарешті він каже:

— Чи не могли б ви під’їхати до мене додому? Я зараз вишлю машину.

— Навіщо? — Голос Олесі ледь тремтить.

— Ми обоє знаємо навіщо.

— Я не знаю.

— Тоді вибачте. Дізнаєтесь.

— Я приїду сама, — Олеся вже майже кричить. — Я знаю… Я знаю адресу.

Так, вона знає його адресу. Він мешкає десь там, у селищі під Києвом. Дізнавалася. Бо готувалася. Бо сама йшла назустріч пастці.

— Чекайте, будь ласка.

— Ні, ні, я йтиму.

Майже на грані істерики (чи все ж за гранню) Олеся відключає свій сотовик. А куди йтиме? Втікати. Втікати геть, поки світ — осоружний, проклятий, коханий Ярослав, Ігор Леонідович, і десять Ігорів Леонідовичів, і всі, хто стоїть за ними, — поки цей світ не наздогнав її. Цей світ розставляє їй пастки. Олеся розуміє: досі їй вдавалося, неймовірно щастило ці пастки обминати.

Проте в одного, другого, третього, четвертого перехожого Олеся питає: як дістатися до такого-то селища під Києвом? Ніхто не знає. Зблискує слово — таксі. Так, таксі. У неї є банківська картка, там пару сотень гривень. Вистачить на поїздку й назад, якщо пощастить вернутися. Може, й справді найліпший спосіб уникнути пастки — йти їй назустріч?

Через півгодини таксі спиняється на краю селища в царстві багатих осель столичних нуворишів і чиновників. Вербова, 25. Будинок за високим парканом. Олеся натискує кнопку.

Й чує голос, зовсім не здивований:

— Це ви, Олесю?

— Так, я, — видихає Олеся.

— Чекайте, я зараз вийду.

Втікати пізно, розуміє Олеся.

Через кілька хвилин розчиняються дверцята обіч великих масивних поважних воріт, й Олеся бачить свого шефа. Зодягнутий, як і вона, в джинси й куртку, накинуту на сорочку в смужку.

— Доброго дня. Чим же ви добиралися?

— На таксі.

— Я вам компенсую витрати, — каже він.

— Не треба.

Вони проходять невеликим сквериком перед двоповерховим модерновим будинком — дві кулі-балони нависають над входом, і при наближенні виникає дивне враження, що вони розсувають простір, а між кулями ромб з химерною металевою композицією.

«Ну й смаки у нього», — думає Олеся.

Ігор Леонідович проводить гостю одним, другим коридором до невеличкої кімнати з диваном, столиком, двома розкішними кріслами обіч нього. На столику апельсини, яблука, манго, печиво і цукерки, пляшка вина. Допомагає Олесі зняти куртку. Олеся озирає кімнату з двома пейзажами на стіні.

— Вам сік чи вино? — питає господар, коли сідають у крісла.

— Ні те, ні інше, — каже Олеся. — Ігоре Леонідовичу…

— Ми тут самі, — для чогось уточнює він і поправляється: — Майже самі… Але зі ще однією людиною ви познайомитеся, якщо забажаєте… А тепер питайте, що хочете… Адже ви хочете запитати?

Господар дому все ж простягає їй склянку з апельсиновим соком. Олеся бере ту склянку й відразу ставить на столика.

— Ви хотіли б спитати насамперед про хрестики на моєму календарі? Адже так?..

Олеся полотніє. Їй стає душно.

— Ви… знаєте?

— Так, люба Олесю, — чує вона. — Тільки не гнівайся, будь ласка. Я не міг інакше заманити вас у цей дім. До себе.

— Заманити? Ви…

— Не вставайте, будь ласка, — він вимовив фразу дуже прохально. — Я, безумовно, винен. І спробую спокутувати свою вину. Я мусив це зробити на прохання… Точніше, на вимогу однієї жінки… Вашої мами.

— Моєї мами? — Олеся полотніє ще більше.

Їй стає зимно, дуже зимно.

— Вашої справжньої мами.

— Справжньої мами? Що це означає?

Олеся починає підводитися. Але чому стали такими важкими, майже чавунними її бідолашні ноги?

— Мою маму звуть Віталія. Віталія Миколаївна…

Вона бачить: Ігор Леонідович теж збентежений. Він теж мовби шукає якихось слів. Кращих слів. Які можна вимовляти.

Олеся чує:

— Єдине, про що я вас прошу, — вислухати мене. А тоді чинитимете, як забажаєте.

— Як забажаю?..

Але вимовити ці слова саркастично не вдається.

Пауза. Важкі молоточки дрібно-дрібно молотять об Олесині скроні. Вони маленькі й важкі, ці молоточки. Їх багато. Не від цього чоловіка, від них — не втекти.

Який же він ввічливий, її шеф. Ввічливий і запобігливий. Навіть більше запобігливий, ніж ввічливий. Але ж — підступний. Підступний брехун?

— Кажіть, — нарешті видавлює Олеся.

— Я не знаю, з чого почати. — Ігор Леонідович надпиває сік.

Після нової паузи вимовляє:

— Я ваш батько, Олесю.

— Що? Це зовсім не смішно… вам…

— Мені йде тридцять дев’ятий рік, — він зітхає, у його голосі переплітаються сум і жаль, і ще щось, він, здається, готовий, як і Олеся, встати й піти. Може, навіть залишити її тут одну.

Ні, з кимсь… В Олесі все терпне — вона розуміє, з ким залишиться тоді в цьому великому маєтку.

— Кажіть! Якщо розпочали…

— Мені тоді було… Мені йшов сімнадцятий рік… Їй не було і шістнадцяти… Двоє молодих… зовсім юних дурнів, які гралися в любов… Навіть не гралися… Тоді ще, здається, не вимовляли цього слова — трахалися… Захотілося відчути себе дорослими…

Олеся дізнається: та дівчина, дурне просте дівчисько, котре так хотіло зазнати чогось незвичайного в цьому світі, дівчисько з маленького провінційного містечка, надто пізно зрозуміло, що вагітне.

— Пробачте, пробач, Олесю, ні я, ні вона не були готові, не хотіли ставати батьками. Вона поїхала… поїхала до родички… чи знайомої до Луцька, щоб та допомогла щось зробити… Ну, й там її побачила твоя мама, твоя названа мама… А потім…

— Це неправда, — простогнала Олеся.

— На жаль, правда. Я мав би сказати — на щастя…

Того дня, позначеного п’ятьма хрестиками, Олеся дізналася: її справжня (біологічна — прийшло до неї гидке слово) мати тоді, колись, легко, так, легко відмовилася від доньки… Яку удочерила жінка з Луцька. Між ними — хлопцем Ігорем і тою дівчиною далі нічого не було. Не могло бути. Через рік він став студентом столичного вишу (тоді казали — вузу), далі зробив, як бачиш, кар’єру. Вона… Вона після школи вискочила заміж… Та життя не склалося… Потім ще раз… Має трьох дітей од трьох різних чоловіків… Дітей також достатньо непутьових… Невідомо, коли в неї народилася думка, що та, перша дитина, від якої відмовилася, може принести їй щастя…

— Я не дарую щастя, — сказала Олеся. — У мене воно є…

— Так, звичайно, — легко згодився Ігор Леонідович. — Я мушу покаятися… Скажу так, як було… Я забув про тебе… Тобто, знав, що ти десь є… Але раз тебе удочерили, я…

— Ви, безумовно, благородна людина…

— Я тоді вчинив підло… Але я не знав…. Не думав, що так чиню…

І простогнав:

— Не було до неї жодних почуттів… Я хотів учитися…

— Можна, я піду? — сказала Олеся.

Але її не відпустили.

Вона дізналася: та жінка, Ярина, довго шукала Олесю. Потім вдалася до допомоги її батька. Шантажувала його. Батько здався. Батько, довідавшись, у якому училищі вчиться донька, доклав усіх можливих зусиль, аби вона потрапила до нього на роботу. Так, і оголошення, і конкурс були вигадані виключно для неї.

«Ось вона, пастка», — подумала Олеся.

— Пастка, — вимовила уголос.

— Так, можете назвати це пасткою, — легко згодився Ігор Леонідович. — Я тоді грав. Я взагалі по життю — азартний гравець. Ні, ні, не перебивай… Не перебивай, я дуже прошу… Я потім побачив, яка ти не тільки вродлива, а й дуже розумна… Я…

— Авжеж, ви мене полюбили, таточку…

— Не смійся… Я… Якби ти знала…

Він затнувся, шукав слова. І не знайшов. До кімнати ввірвалася жінка в гарному брючному костюмі.

— Доброго дня… Ти… їй сказав?

Олеся підвелася. Подумала чомусь: як добре, що в неї є бабуся! Бабуся Даза. Це вона її підводить з цього м’якого розкішного крісла. Це вона їй підказує, що робити.

Мов у тумані чує:

— Доню… Олесю… Ти не хочеш мене хоча б вислухати? Я ж твоя мати…

Олеся дивиться на брезкле лице жінки, зустрічається з її сірими-сірими очима. І раптом посміхається.

— Ви можете стати моєю мамою…

— Я постараюся, — жінка простягає до неї руки.

— Але для цього вам треба дещо зробити… Через дещо пройти…

Жінка:

— Я на все згодна, доню…

— Тоді слухайте, — Олеся вимовляє це убивчо спокійно. — Ви вже народили мене…

— Так… Давно… Але…

— Не перебивайте. Інакше я не продовжуватиму…

Вона каже ще спокійніше:

— Вам залишилося зовсім небагато. Ви маєте мене викупати. І не раз. Колихати безсонними ночами, співати колискові. Перехворіти разом зі мною вітрянкою, кіром, коклюшем й безліч раз різними інфекціями й простудами…

— Олесю…

— Не перебивайте! Ви маєте відводити і забирати мене з дитячого садка. Підготувати до школи і відвести за руку в перший клас. А ще чекати зі школи, переживати, чи я вже вдома, готувати сніданки, обіди й вечері, думати, як на маленьку зарплату медсестри пристойно вдягнути дочку… Вам треба змінити ім’я на Віталію…

— Та ти смієшся, — вигукує та жінка й до Ігоря Леонідовича: — Вона насміхається над нами!..

— Чому над нами? — Ігор Леонідович уже теж стоїть і дивиться на дочку ніжно й винувато. — Над тобою. А втім, і наді мною теж. І це її право. Але вона не сміється… Вона каже гірку правду. Ми від неї ніколи не втечемо.

— Та щоб така шмаркачка… Ти ж її начальник…

— Я відвезу тебе, Олесю, — каже Ігор Леонідович. — Я… Вибач, що виявився таким слабкодухим і пристав на цю гру… На цей шантаж…

— І що, вона так і піде?

Олеся дивиться на жінку, яка її колись народила. У неї немає ні любові, ні ненависті до цієї жінки. Навіть цікавості.

Тільки думка: «Дякую, люба бабуню».

Дивно — чому бабусю? Причому тут бабуся? Бабуся вже їй не рідна.

І раптом розуміє, що найперше зробить, коли вийде з цього будинку. Якщо вийде… Ні, таки вийде…

Найперше вона зателефонує мамі Віталії. Рідній підлій обманщиці, мамі Віталії… Скаже про все, що раптом заболіло…

Її починають душити сльози. Йде крізь туман, який породжують сльози, до дверей. Чує голос… Її батько… Батько?

— Стій! Не смій… Ти не підеш за нею…

«Я сирота, — думає раптом Олеся. — Кругла сирота. Як м’яч. Як кулька, котру надули й тепер боляче б’ють по ній. А кулька от-от трісне… Ось-ось трісне, от яка біда…»

7

Олеся вийшла з будинку, попрямувала до воріт. Швидко-швидко.

Замкнені.

А на що варто було сподіватися?

З будинку вигулькнув Ігор Леонідович.

Красень татусь.

— Олесю, я тебе відвезу. Тобі не можна бути самій.

Чортів психолог. Потім Олеся думає брутальніше: «Зас…ний психолог».

Вона підвела очі.

Подивилася в бік будинку. З вікна визирало обличчя жінки, яка її народила. Олесі стало ще зимніше. Підкотила машина. Автоматично відчинилися ворота. Олеся пішла попереду машини. Спинилася, обернулася. Сказала:

— Якщо ви так будете мене переслідувати, я кинуся під вашу ж машину.

Він, певно, почув, бо машина спинилася одразу за ворітьми. Олеся рушила далі теж пішака. Вирішила — так ітиме до Києва. Дорогою додумає, що робити, куди прихилити дурну, мовби розбиту відтепер голову.

Уже за селищем, у лісі, її наздогнало інше авто. Не таке круте, як батьків «джип». Спинилося поруч.

— Дєвочка, садісь, подвезьом.

Олеся заперечливо похитала головою. І тут із машини вискочив один гевал, за ним — інший. Кілька блискавичних порухів — і Олесю заштовхали на заднє сидіння. Гевал номер один (а може, й два) сів поруч. Їй наказали поводитися тихо. Тоді будуть менші неприємності. Залишиться жива й отримає задоволення. Олеся шарпнулася, та двері, звісно, були замкнуті.

— Не дурій, — сказав той, що поруч. — Мармиза в тебе на вигляд розумна.

«Невже це люди Ігоря Леонідовича? — подумала. — Невже він така сволота?»

Гіркота й розпач залили її з головою. Що з нею зроблять — зґвалтують, уб’ють? Чи те й інше? Авжеж, ніхто ж не знає, де вона. Навіть бабуся.

Озивається її сотовий, і гевал одразу його забирає. Олеся гарячково шукає вихід, але виходу нема. Вікна в машині затемнені, руки у гевала міцні.

Машина виїжджає з лісу на трасу.

І тут водій каже:

— Здається, за нами хвіст. Точно, хвіст, блін.

Серце в Олесі голосно бухає. Од радості навіть ледь не вискакує з грудей.

— Це мій тато, — торжествуюче каже вона.

— Твій тато? — Той, що спереду, видно, трохи збентежений. — І хто ж він у тебе?

— Міністр, — випалює Олеся.

— Міністр? — Гевал поруч хмикає. — Міністр чого? Оборони чи ментовський?

— Даремно ви іронізуєте. — Упевненість, що саме її батько переслідує цю машину, росте всередині Олесі. — Він голова Держагенства з оцінки ресурсів.

— Блін!

Водій раптом починає трохи гальмувати.

— Що ти робиш? Ідіот, чи що?

Той, що біля Олесі, ледь не підстрибує.

— А те, що номери вроді всамділі кабмінівські, — каже водій. — Здається, влипли.

— То що робити?

— Спинитися й чемно вибачитися.

— Гадаєш, не відірвемося?

— Якщо то людина Хама, нам кранти. Перехватка гарантована. І законна молотилка. А так, може, викрутимося.

І до Олесі:

— Заступишся за мальчіков, красунечко?

— Зупиняйте! — Де й береться в Олесі владність.

Вони таки спиняють машину. І машина, що їхала за ними, спинилася.

То справді був Ігор Леонідович. Йому сказали, що вийшла помилочка. Що вони чемно велися з панною, хай скаже. Хотіли просто підвезти.

— Що скажеш, Олесю? — Ігор Леонідович.

— Хай їдуть, — сказала Олеся з королівським жестом.

— Гаразд, — погодився Ігор Леонідович і до тих двох:

— Ключі!

— Ну, шеф, — спробував канючити водій.

— Машину я вам лишаю, але ключі заберу, — сказав батько Олесі. — І не смикайтесь. Я вже дав сигнал на перехват. У вас просто заберуть машину, а якщо ваш шеф домовиться з ментами — повернуть. Хто, я думаю, пояснювати не треба? Ну й ладненько.

— Крутий у мене таточко, — сказала Олеся в машині.

— Я за тебе злякався, — почула у відповідь. — Повір мені, ніколи ще так не боявся. Всю обласну ментовку, а через неї спецназ здуру підняв. Так що вони далеко б усе одно не втекли.

— А хто вони?

— Сучара якась. Може, з тих, що дівчат у закордонні борделі доставляють.

— Мені якраз після сьогоднішнього туди й дорога, — сказала Олеся.

Він «золотим» голосом:

— Ну, пробач, Лесечко. Пробач, люба.

— Я не люба, — відрізала Олеся.

— Усе одно, пробач. Усе взагалі вийшло по-дурному. Хоча, якщо відверто, мене давно підмивало признатися, сказати, хто я такий тобі.

Тут Олеся й мовила майже лагідним тоном, що за порятунок вона вдячна. Навіть дуже. Але в понеділок подасть заяву на звільнення. І просить їй не перешкоджати. Бо все одно вчинить, як задумала. Що надалі їм ліпше не знатися. Що жодних претензій вона до нього не має. Ігор Леонідович на диво просто сказав у відповідь, що просить цього не робити. Що в нього є, крім цього будинку, у Києві квартира і він збирався їй подарувати. Що це хоч маленьке щось для неї.

— Оце вже ні, — сказала Олеся. — Обійдемось без подачок і компенсацій.

І попросила спинитися біля найближчої станції метро.

— Якщо ти наполягаєш.

— Наполягаю.

«Яка я дурепа, — подумала Олеся. — Мабуть, таки дурепа. Але я залишуся дурепою. Залишуся, — комусь безмовно крикнула. — Я, Олеся, кругла сирота, м’яч, кулька».

8

Олеся дотримала слова і найперше, що зробила, коли в понеділок з’явилася в агентстві, — подала заяву на звільнення. Вона вже знала від бабусі, яка комусь там подзвонила, що місце вчительки у школі поблизу, про яке клопоталася бабуся, зайняте. Так довго, тим більше в Києві, чекати не могли. Отож, перспективи з роботою були туманні. Як і перспективи з життям узагалі.

Бо так, як було досі, далі тривати не могло. У такому разі потрібно було б гратися, прикидатися, удавати, що нічого особливого не трапилося. Але цього Олеся не хотіла, не могла так чинити. Її обрушений світ назад вернути неможливо.

За дві майже безсонні ночі й недільний день, проведений на самоті — на київських вулицях, у кав’ярні, у бібліотеці, на кручі над Дніпром, у вагоні підземки з пересадкою на двох станціях — вона багато передумала. Вона стала іграшкою, перекотиполем, у дивній і огидній їй людській грі. Звичайно, вона була вдячна названій мамі Віталії. Що та її вдочерила. І справді стільки доклала зусиль, щоб виростити. І рятувала від усіх тих дитячих болячок, які Олеся перераховувала своїй матері біологічній. Котра народила й тепер на неї претендувала. На добре ставлення, на щось таке, що їй Олеся не могла дати.

Олеся стояла на київській кручі. Подумала, що добре було б стати птахом. Полетіти. І більше не вернутися сюди. Літати світом. А може, й десь оселитися, у місці — невідомому й потаємному, про яке ніхто не знає. Інколи, лише інколи, час від часу вертатися сюди чи до Луцька. Стукати дзьобом об вікно. Бачити, як сумують за нею, за колишньою Олесею, котра стала пташкою. Радіти цьому суму, або й самій сумувати за тим, що не вернеш. І знову кудись летіти. І зберігати вдячність бабусі Дазі, а особливо мамі Віталії, яка все ж стільки часу їй присвятила. Що вдочерила. Але ж вибрала вона не тому, що саме маленька Олеся їй сподобалася. На її місці могла бути й інша дівчинка, будь-хто. Очевидно, що мама Віталія на той час вже не могла мати дітей. І вона, по суті, купила собі дитину, забавку, іграшку, порятунок від самотності. Так, Олесі було з нею добре, мама Віталія турбувалася про неї, але… Але життя їхнє було скромним, тихим, швидше виживанням в однокімнатній квартирці. А гра, яку вела пані Віталія (Олеся так і подумала), була нечесною ще й тому, що вона приховувала обман і вдавала, що Олеся її справжня дочка, хоч насправді так не було. Якщо названа мама не була рідною, то й бабуся Даза теж. Дві чужі жінки, які навіть між собою все життя не могли порозумітися.

Але й повернутися до справжньої, біологічної матері Олеся не могла. Та не тільки колись від неї відмовилася, а й тепер завдала їй болю, розрушила хай ілюзорне, обманливе, а, принаймні, звикле, стабільне щастя, чи його уявний плин, звиклий ритм.

«Краще б я ні про що не дізналася», — подумала Олеся.

Прийняти подачку (подачки) від батька Олеся теж не могла. Звісно, його можна було б добряче подоїти, витягуючи гроші, прикраси і що там ще, або й пошантажувати. Насамперед прийняти ту обіцяну квартиру в центрі Києва. Але це означало б, що вона далі згодна бути іграшкою, маріонеткою в руках, нехай і рідного батька. Таточка, який зовсім про неї забув і не згадав би, якби не її так звана матуся. Дівка, з якою цей тип колись трахався, і від того трахання, злягання молодого пса і не менш огидної сучки з’явилася на світ вона, Олеся.

Найліпшим виходом було покінчити з цим кошмарним, потворним, примарним сном одразу. Кинутися з моста в Дніпро або під поїзд у метро. Раз, стрибок — і проблема її дурного існування зникла б назавжди. Але Олеся відчувала, що у неї не стачить снаги вчинити так. Таки страшно. До того ж, до того ж існує примарна надія… Втім, надія на що? Змінити щось у майбутньому? Але навіть хлопець, в якого вона так необачно, по-дурному закохалася, ще й билася за нього з колишньою подругою, виявився негідником, ну, якщо не негідником, то просто байдужим до неї. От і все.

«От і все», — сказала Олеся собі.

От і все, але жити, існувати якось треба, раз не вистачає мужності кинутися з мосту в річку або під поїзд. Другої ночі Олеся думала, як і перед тим, що робити далі. Поїхати на роботу за кордон чи кудись у провінцію? Але вона не знає навіть, як ту роботу шукають. Спитати у когось? Можна, але де гарантія, що не потрапиш у пастку… Можна свідомо, добровільно стати повією. Вона вродлива, струнка, має довгенькі ноженції, майже такі, як у Лільки, тіло, що співає, не раз милувалася ним у дзеркалі, вона б користувалася попитом, але… Від думки, що вона зароблятиме тілом, що кожного дня чи ночі, чи дня і ночі, що десятки чоловіків, які зовсім не люблять, не кохають її, а тільки користуватимуться її тілом, залазитимуть на нього, платячи за це гроші, — від цієї думки Олесю знудило. Відчула, що от-от виблює. Побігла в туалет.

Коли ж вийшла, побачила бабусю Дазу.

— Що з тобою, Олесю? Тобі погано?

— Перепила, — сказала Олеся, перш ніж зникнути у ванній.

Та скільки б не стояла там, умившись, скільки б не стискала зуби, щоб не розревітися, як дурна корова, а виходити треба. Жінка, яка ще позавчора була чи вважалася її бабусею, виглянула зі своєї кімнати.

— Олесю… Онучечко… Я ж бачила, що ти в суботу вернулася сама не своя… І вчора на цілий день зникла… Що сталося?

— Нічого, — відрізала Олеся. — Нічого, чуєте? А якщо сталося, вас не стосується... І ви мені не бабуся, Дазо Романівно. Така, на жаль, правда.

— Правда? Як же це?

— А так, що шановна Віталія Миколаївна мене удочерила… Точніше — купила.

— Хто тобі таке сказав?

— Моя справжня мати… Яка від мене колись відмовилася, а тепер винирнула. І мій таточко, який виявився живим і здоровим, та ще й моїм начальником…

— Олесю, — видно було, як Даза Романівна геть пополотніла, — я ж… Я ж взагалі не знала, що ти в мене… що ти є…

— Є… Але я нічия, чуєте, нічия! Я, щоб ви знали…

Олеся хотіла сказати, що вона приїхала тут жити тільки тому, що бабуся жила в Києві. Але сили не стачило… Хоч це було (як жахливо!) напівправдою. Так… Треба бути відвертою до кінця. Не тільки ревнощі до дядька Андрія, не якась там любов до бабусі, котра звалилася як сніг на голову… Вона, Олеся, теж підлячка… Якщо всі такі, якщо світ цей…

Олеся грюкнула дверима.

Уранці вона не поснідала. Уникала дивитися на Дазу Романівну. Бабуся була схожа на тінь. Олеся відчула докори сумління. Щось стислося в грудях. Погасила зітхання.

Буркнула:

— Вибачте… Ви ні в чому не винні…

Її чекала ще розмова з Ігорем Леонідовичем. Вона зайшла до його кабінету, схожа на лезо щойно нагостреного ножа. Поклала заяву.

— Олесю…

— Підписуйте.

— Я маю право тебе затримати хоча б на два тижні, — жалібно сказав він.

— Я взавтра все одно не вийду на роботу, — сказала Олеся. — Повірте, так і буде.

— Подумай, — спромігся сказати він.

— Я вже подумала. — Олеся стисла зуби, як робила за ці дні десятки разів.

Вона нічого не відчувала до цього чоловіка. Тільки й того, що він був не чужіший за її так звану матір, за Віталію Миколаївну, Дазу Романівну, Лілю і хто там іще, хто там іще…

9

Бабуся Даза сиділа сама не своя. Вона не спала цієї ночі. Стислося, а потім пекуче заболіло серце. Подумала, що добре було б померти. Та потім інше — що то було б втечею, непотрібним клопотом і для Олесі, і для Віталії. Вона мусить жити.

Десь там, у Луцьку, на Волині, її дочка, котрій би годилося подзвонити, щось сказати про те, що сталося, порадитись, але не могла цього зробити. Як закляття твердила: треба почекати, треба почекати.

Мусила почекати. Бо те, що вона переживала зараз, дізнавшись від Олесі, що її внучка не дочка Віталії, не можна було порівняти навіть із шоком. Це був біль, який не міг народитися і все ж народився, це була неймовірність очевидного, за яким зяяло провалля. Воно виявилося таким великим, що перевертало все її життя. Робило реальністю страшну підозру.

«Якщо так і це можливо…» — тільки й подумала вона і зрозуміла, що Олесю мусить втримати. Утримати і врятувати од чогось ще гіршого за цю звістку.

Утримати біля себе, а якщо не біля себе, то в світі, який існує для неї, Олесі. Інакше в цілому світ стане помстою їй, Даздрапермі — бабусі Дазі, мамі Дазі й навіть дочці Дазі, яка не повернеться навіть подумки до минулого, до того, що втратила і ніколи не відродить втраченого. А до минулого, як виявилося, мусила вертатися.

…Уперше на Волині вона опинилася у сорок дев’ятому. Отримала сюди направлення після закінчення медичного училища. Коли скінчилися їхні поневіряння при німцях і на Полтавщину, де вони опинилися, знову прийшла Червона армія, Даза і Валерія Капустіна вирішили, що нізащо не повернуться в проклятий дитбудинок для дітей ворогів народу (якщо він ще існував) чи йому подібний заклад. Хай вже ліпше звичайний дитбудинок чи ремісниче училище. Адже Дазі йшов п’ятнадцятий, а Валерії навіть шістнадцятий рік. Школа виживання навчила Лєрку бути ще хитрішою. І вона вигадала план. Вирушать в іншу область і скажуть, що вони сестри-сироти, з містечка такого-то, в яких батьки загинули на війні. Пронирлива Лєрка дізналася: на вулиці, де вони жили в бабусі Варки, така сім’я справді була. Батько загинув ще в перший місяць війни, а мати з дочками поїхала в евакуацію і незабаром повернулася, напівбожевільна, розповідала всім, як на її очах на якійсь станції в пеклі згоріли її любі донечки. Незабаром мати тих дівчат теж загинула. Коли на їхнє подвір’я зайшли німецькі солдати, котрі когось там шукали, та жінка з криком «Це ти вбив моїх дітей!» кинулася на одного з солдатів з поліном у руці й отримала кулю від його напарника. Дівчат звали Тамара і Люба, між ними була дворічна різниця, вік майже такий, як у Валерії і Дази, отож Валерія стала Тамарою, а Даза — Любою Лук’янченко. Вони попрощалися з бабусею Варкою, яка просила остатися, але оскільки це було небезпечно, то вирушили в путь-доріженьку. Де на підводах, де пішака, а раз на товарняку добралися до Чернігова й там заявилися в щойно організоване ФЗУ, або, як у народі казали, ремісниче училище. Розповіли, що в сорок першому році їхали з мамою в евакуацію, поїзд розбомбили, вони вижили, але вважали, що мама загинула. Коли ж вернулися додому, то дізналися, що маму розстріляли фашисти. Оскільки лишатися в місті їм було небезпечно, до того ж не було де жити, бо німці спалили хату, вони й вирушили у білий світ. А тепер хочуть навчитися якомусь ремеслу. Їхня історія, схожа на інші воєнні історії, виглядала правдоподібною. Усе ж з училища зробили запит, на який прийшла відповідь, що так, Тамара Петрівна і Любов Петрівна Лук’янченко проживали в їхньому місті, що батько їх Петро Васильович загинув смертю хоробрих у липні 1941 року, а мати Тетяна Вікторівна розстріляна німецькими фашистами у грудні того ж року. Свідоцтва про народження Тамари і Любові не збереглися, оскільки архіви районних організацій були знищені під час війни.

Так Валерія і Даза, відтепер Тамара і Люба, стали учнями училища, яке готувало швачок. Для Валерії-Тамари шити одяг стало професією на все життя. Вона доволі швидко вийшла заміж за майстра з їхнього училища, народила четверо дітей, а пізніше сама стала знаним майстром-закрійником. Вона так і лишилася Тамарою, не робила спроб знайти слідів матері. Вона навіть, здається, повірила у свою біографію.

По-інакшому склалося в Дази. По-правді, їй зовсім не хотілося шити. Не вміла цього робити. Зате вона із задоволенням випускала стінгазету, читала вірші на училищному вечорі. Допоміг випадок. Коли Даза-Люба в черговий раз уколола голкою палець, виявилося, що до ранки потрапила інфекція. Палець розпух, і майстер відіслав її до училищного медпункту. Медсестра обробила нарив, забинтувала, звеліла приходити на перев’язку. Наступного разу Люба Лук’янченко спитала у медсестри, де вчаться на таку професію.

— Ти б хотіла вивчитися на медсестру?

— Так, — сказала Даза-Люба. — Як ви. — І додала: — Ви так добре перев’язали палець.

Медсестрі Вірі це полестило. Дівчинка явно була освічена, розмовляла правильною літературною мовою. А коли виявилося, що Любця, як стала називати її Віра, ще й знає чимало віршів про любов, які обожнювала Віра, вони подружилися. Відтепер Даза часто забігала у вільний від занять, від практики час до нової старшої подруги. Крім училищної бібліотеки, Даза записалася ще й в міську і відтепер дивувала Віру мало не щоразу новим віршем — із Пушкіна, Шевченка, Франка, Сосюри, Рильського, Пастернака, Ахматової — зі збірки 1940 року, яка якимось дивом уціліла в міській бібліотеці, менш знаних поетів і навіть забороненого Єсеніна, томик якого вона разом з церковними книгами знайшла на горищі в бабусі Варки. Віра вирішила допомогти талановитій дівчинці. На Дазине щастя, старший Вірин брат, який щойно повернувся з фронту, став працювати в міському комітеті партії. Дізнавшись, що до війни Люба встигла закінчити шість класів, він допоміг їй скласти екстерном екзамени за сьомий. На той час семирічна освіта важила чимало. Заввідділом міськкому домовився з директором училища про переведення Любові Лук’янченко, як «особи, схильної до медицини», на роботу санітаркою до райлікарні. Ще через рік Любов Лук’янченко мала на руках направлення на навчання до медичного училища. По закінченні його, навесні тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року, вона отримала інше направлення — на роботу у Волинську область.

Треба сказати, що дівчата-випускниці їхали «на Западну» з неохотою. Хто міг — відкручувався чи й просто відкуплявся. Адже ходили чутки, що там, на Волині й Галичині, досі йде війна, що посібники фашистів бандити-бандерівці люто розправляються з приїжджими зі сходу, особливо жінками й дівчатами — вбивають, ґвалтують, виколюють очі, відрізають язики, а то й кидають живими у колодязі-криниці.

Утім, у Люби вибору не було. Впливових родичів у неї теж не водилося. Звертатися ще раз за допомогою до Віриного брата посоромилася. Та й що б він міг подумати? Вирішила — уб’ють, то й уб’ють, ніхто за нею плакати не буде.

У селі, куди вона добиралася спершу з Луцька до райцентру на попутці, а потім на підводі, її насамперед вразила тиша. Ніхто не стріляв, хати під солом’яними стріхами наче вибігали їм назустріч, на вулиці паслася коза й ходили кури, з-за тину визирали цікаві жінки. Одна з тих жінок, запнута чорною, з великими квітами, хусткою:

— Кого типерка привіз, Купріяне? Вчительку?

— Сестру дохтурську, — одказав Купріян. — Гартемичу буде помагати.

— Та йому тре помочніца, — сказала жінка. — Бо сьоннє з самого раничка зновика нажлуктився. Павлиха було пушла, бо нога гноїться, так, казала, банку з маззю розбив, то сама всеньку мусила по землі збирати. Ото чудо таке.

З «чудом» в особі вже немолодого фельдшера Даза познайомилася наступного дня, після того, як переночувала на лавці в одній з двох кімнат маленької хатини, в якій тепер містився сільський медпункт. Фельдшер Тимофій Артемович був, як і вона, присланий з «Восточної» колишній фронтовик, у якого загинула сім’я, і тепер, самотній, заливав ту самоту самогонкою. Тутешніх людей не любив, для нього вони були «сплош бандьори». З ним Даза попрацювала чотири місяці, влітку Артемович поїхав у відпустку, перед тим як попрощатися, сказав до медсестри загадкову фразу:

— Вони й до тебе навідаються. Главноє — не сопротівляйся. Но бдітельность повинна проявити.

З відпустки фельдшер не повернувся, нового не прислали. Лишилася в фельдшерському пункті, або, як казали, — медпункті, сама: і за медсестру, і санітарку, й прибиральницю. Люба (в душі вона вперто називала і вважала себе Дазою) приймала хворих, виписувала ліки, кількох направила до районної лікарні — з підозрою на апендицит, виразку, туберкульоз. Дядька Івана, в котрого болів живіт, мало не силою всадила на підводу, яка їхала в райцентр, і порятувала, як виявилося, від перитоніту. Іншого, якого зігнутого перестріла на вулиці, завела до хати, попри його віднікування зробила масаж і, швидше мимоволі, вправила хребця. Чоловік встав розігнутий і подивився на неї, мов на святу. Як і належало, часто навідувала новонароджених і взагалі малих дітей, котрих у цьому поліському селі виявилося чимало. Двічі її кликали, аби зафіксувала народини — пологи тут приймали жінки-повитухи, яких по-місцевому називали бабницями. Вона вперше оглянула манюнє дитятко, що, здалося, злякано глипнуло на неї — незнайому тітку, і, боячись в душі, сама несподівано взяла його на руки. Від тепла, яке йшло од дитини, й чогось незнаного досі, вона аж затрепетала.

Мешканці цього поліського села, що спершу (відчувала) придивлялися з насторогою, почали змінювати ставлення. Вона відкривала: тут живуть звичайні сільські люди, дядьки й тітки, дідусі й бабусі — хай справді темні, зі своїми звичаями і забобонами, але ніякі не бандити чи підступні вороги, «пособники фашистів». Їй приносили як дарунок яйця, шматки сала, спечені самими круглі хлібини, пляцки, а дружина чоловіка, який у лікарні, куди Даза змусила поїхати, вперше за п’ять літ перестав кашляти, принесла обпатрану курку. Даза ніяковіла, віднікувалася, але несподівано зробила відкриття — їй приємна ця увага, ця підкреслена поштивість до «пані дохтурки».

Казала:

— Я лише медсестра.

Але знала: як тільки відробить ці три роки за направленням — вступатиме до медичного інституту.

У селі організувався колгосп, до якого заганяли селян. Даздраперма прийшла до голови того колгоспу і попросила підводу — з’їздить до райцентру. Головний лікар райлікарні ошелешено дивився на неї, коли перерахувала потрібні їй ліки:

— А де я вам їх візьму, колего?

Так і сказав — «колего». Вона трохи поговорила з худорлявим чоловіком зі стомленим жовтувато-сірим обличчям й раптом, несподівано для самої себе, сказала:

— У вас астма. Але печінка не хвора, це запалення жовчного міхура.

Лікар, якого звали Платон Олексійович, ошелешено зирнув на неї:

— У мене справді астма. Але звідки ви знаєте про жовчний?

— Ви навіяли собі хворобу печінки і боїтеся зробити аналізи, адже так?

— Ви молода нахаба, — роздратовано промовив Платон Олексійович і раптом кволо посміхнувся: — Я справді підозрюю цироз і боюся проводити обстеження. Тепер зроблю.

Цю здатність начеб на око, інтуїтивно ставити діагноз, який потім підтверджувався, Даза згодом відзначала в себе не раз. У неї справді була колосальна інтуїція, яка з роками тільки розвивалася. Але й мала кілька довідників, привезених з училища. Усе життя вона збиратиме довідники й медичну літературу, по суті, займатиметься діяльною медичною самоосвітою й стане лікарем не за посадою, за суттю. Потім її шлях повторить Віталія.

Поки що ж Даза повернеться в село, а через тиждень їй привезуть ліки, які замовляла. Вона зрадіє. У селі розпочалися жнива. Даза прийшла на поле і попросила дати їй серпа та навчити жати жито. Звісно, вона порізала пальця, не могла з незвички не порізати, та ця кров, як і вчинок в цілому, дивно, а може, й символічно пов’язала її ще більше з цими людьми.

Якось прийшов до неї чоловік і попросив дати ліки від простуди. Тоді, хоч і було літо, пройшли дощі.

«Може, й простудився», — подумала Даза.

Дала ліків, зробила укол. Чоловік приходив ще двічі, чомусь обидва рази увечері. Скаржився на радикуліт. Тіло у попереку було геть усипане прищами. Як пішов — Даза присіла на лавку і довго так сиділа.

«От і перший гість, — подумала. — От і перший…»

У селі не пролунало за ці місяці жодного пострілу, але до неї доходили чутки про вбивства в сусідніх селах — міліціонера й голови сільради. А недавно Даза почула про бій на шосейці, кілометрів за сім від села. У Лучинцях стояло кілька порожніх хат вивезенців — куркульських сімей і «бандопособніков». У такій хаті розміщувався й медпункт, а в іншій «вивезенській» — колгоспна контора. Сільської ради не було, вона знаходилася в сусідньому селі. Через кілька років лучинецький колгосп приєднають до більшого, і Лучинці назавше стануть заштатним бригадним сільцем. Але Любові Лук’янченко, медсестри і фельдшера за сумісництвом, на той час в селі вже не буде.

Поки що погожого літнього дня до медпункту підкотила бричка і у двері постукали.

— Так, можна, — сказала Даза.

До кімнати вступив міцний рожевощокий чоловік років тридцяти у галіфе і сірому піджаку.

— Доброго дня, Любове Петрівно, — сказав бадьоро, майже весело.

Вона відповіла здивовано:

— Доброго дня. Я вас слухаю.

Чоловік пильно оглянув кімнату, постукав пальцями по столі.

— Бачу, ви обжилися. І квіточки засушені, і колосочки.

— На обжинках у колгоспі подарували. — У Люби-Дази чомусь ворухнулася неприязнь до гостя, явно не сільського.

— Зрозумілочко, — протягнув майже речитативом прибулець. — Затишок створювати ви вмієте. Здається, й живете тут?

— Так, у прибудованій кімнатці. Сідайте, будь ласка.

Він присів на стілець і попросив-запропонував ще з більшою веселинкою:

— Може, тиск зміряєте?

— Будь ласка.

Тиск у нього виявився майже ідеальним — сто двадцять п’ять на вісімдесят два.

— У вас усе в порядку, — сказала Люба-Даза.

— Я радий. — І подивився знову, мов стрілу метнув й весело воднораз. — І за вас радий. Ви вже добре зарекомендували себе, про що свідчить і ваше районне медичне начальство, і в селі про вас гарної думки.

— Дякую. — Даза й собі всміхнулася.

— Ну, не буду далі тягти кота за хвіст. Я — старший уповноважений райвідділу МДБ. Установа нібито грізна, але тільки для наших ворогів. Чесним громадянам боятися нічого.

— Я не боюся, — сказала Даза.

— І правильно робите, — він зняв нарешті картуза, сірого, як і піджак, поклав на коліно. — Те, що тут триває боротьба з українсько-німецькими буржуазними націоналістами, ви знаєте. Ну, і як чинити, коли б хтось із них навідався до вас, гадаю, інструктували.

— Так. Я маю доповісти.

Він різко повернувся, примружив очі.

— То чому ж не доповіли?

Даза розгублено:

— Але ж до мене ніхто не приходив.

— А на прийом?

— Ну, я ще всіх у селі не знаю… Але чомусь здається, що чужі не заходили.

— Правильно, не заходили. Але можуть зайти, — сказав він. — Тому прошу, як зайде хтось незнайомий, підозрілий, повідомити нас. Зателефонувати можете з кабінету голови колгоспу. Ось телефон, який треба набрати.

Простягнув їй папірець, сказав:

— Краще запам’ятати.

— Я запам’ятаю, — пообіцяла Даза.

— Ну й чудненько. — І майже шепотом, довірливо: — Ви, мабуть, чули про недавній бій? — Змахнув рукою — білою і короткою. — Там, на шосе.

— Так, — сказала правду Даза.

— А в тому бою кілька бандитів було поранено, — він сказав це як про щось бридке. — Гадаю, їм потрібна буде допомога. Ліки, бинти. Не відмовляйте, це небезпечно для життя. Уб’ють і все одно заберуть. Але повідомте відразу. Прикмети, раптом ім’я чи псевдо промайне. Ну і…

Зробив паузу, наче щось зважуючи. Зітхнув. Важко, протяжно.

— Вас можуть попросити піти з ними. Отут дійте залежно від обставин. Якщо будуть вести селом — опирайтесь, кричіть. Не буде такої можливості, або пообіцяють, що беруть вас тимчасово, для допомоги, — ідіть. Можливо, й відпустять, їм ще медикаменти знадобляться. Тоді постарайтеся все запам’ятати, що зможете побачити. І теж відразу поінформуйте.

— Якщо виникне така ситуація, я поінформую, — пообіцяла Даза.

— Не сумніваюсь. — Він посміхнувся — майже ніжно, принаймні довірливо, чи що. — У вашому училищі вас характеризували якнайкраще. Гадаю, ви розумієте, що органи мають знати все. Як і те, що єдине, що завадило вам отримати по закінченню медучилища червоний диплом і право відразу поступати в медінститут, це те, що ви перебували на окупованій території. — Довірливо далі: — Якщо відверто, я особисто проти того, щоб підозрювати в чомусь дітей, навіть підлітків. Тим більше, що ви донька полеглого бійця Червоної армії, а ваша мама Анастасія Петрівна була справжньою патріоткою…

— Мою маму звали Тетяна Вікторівна, — сказала Даза, в якої за плечима з’явився легенький холодок.

— Даруйте, це ж ви Петрівна, — усмішка його була схожа на усмішку чеширського кота, пригадала Даза колись прочитану поему-казку. — Я такий неуважний…

Він підвівся, зловив на льоту картуза, який сповзав з коліна. І ще раз метнув блискавку:

— А якого кольору були, до речі, очі у вашої мами?

— У мами? — Дазине здивування було з домішкою страху. — Карі.

— Молодець, — сказав він. — Я просто пожартував. До побачення. Не проводжайте.

Даза побачила крізь вікно, як від’їжджає бричка. Як цей чоловік, що так і не назвав свого імені, хвацько змахує батогом. Ноги їй підкосилися. Опустилася на стілець. І стало ще зимніше, бо… Бо вона ледь не сказала — сірі, темно-сірі — про очі своєї справжньої мами, Маргарити. Мами Рити, від якої вона колись відмовилася. Але ж вона не знала, які очі були в Тетяни Вікторівни Лук’янченко… Чому сказала — карі? Карі… Виходило, що так — карі, раз не спростував. Співпало, вгадала? Що є це… Чому він запитав? Чому нагадав про несправедливо неодержаний червоний диплом — її відверто зрізали на державному екзамені, задавши півтора десятка додаткових запитань. Перестало було боліти, а тепер заболіло знову. Він щось знає, в чомусь підозрює? Знає, хто вона насправді? Вона має заслужити його довіру, як колись довіру страшної ТеБе? Через яку згинула її найкраща подруга Соня, Сонтарина, Сонтариночка… Над нею знову нависла небезпека, цього разу подвійна — від цього чоловіка і від тих, з лісу?..

10

А інший, так само небезпечний чоловік, з лісу, прийшов в один з останніх літніх днів. У дні, що передували його приходу, Даза жила у світі тривожної непевності. Іноді здавалося, що там, у загадкових і могутніх, всевидячих і всезнаючих органах знають геть усе і про неї — що ніяка вона не Люба Лук’янченко, навіть не Даза Рубцова, а Даза, Даздраперма Снігурець, донька відразу двох ворогів народу, яка спробувала, намагалася вислизнути від караючого ока тих же органів. Від меча, який от-от опуститься на її бідолашну голову. Чи плечі. Чи голову й плечі разом. І відітне їх. Їй навіть приснився сон, у якому з темряви з’являвся чоловік (вона знала, що то чоловік), але з жіночим обличчям — наче ТеБе, Тетяни Борисівни, але й не ТеБе, страшним, зеленим, зловісно ошкіреним. Чоловік з жіночим обличчям заносив над нею меч. А швидше довгу загострену палицю. Опускав, не влучав, і так тривало кілька разів, доки Даза не прокинулася. Зрозуміла, що вві сні вона кричала, пригадала, то був крик: «Убий, убий мене!»

«Ні, ні, я не хочу, щоб мене убивали», — подумала Даза й затамувала подих.

Довкола стояла тягуча липка тиша. Наче хтось одягнув будинок у невидимий кокон. Темрява всотувалася у вікна. Тільки зверху у вікні проглядала одна-єдина маленька зірочка.

«Мені страшно, але я мушу піти назустріч, — подумала Даза. — Але назустріч кому? Небезпеці, смерті? Чи їм обом? Я не… не хочу, але мушу піти. Інакше ця тиша задушить мене».

Вона встала, накинула на плечі хустку — велику, квітчасту, яку принесла мама недавно народженого немовляти.

Нічна серпнева прохолода за порогом відразу кинула свій крижаний жмуток на голі ноги, потім в обличчя. Даза спинилася, зіщулилася. Прислухалася. Тишу довкола порушував тільки сюркіт цвіркунів у траві. Він здався Дазі теж тривожним, навіть розпачливим, але, може, то цвіркуни так прощалися з літом, передчуваючи осінні холоди й свою довгу зимову сплячку… Може, своїм сюрчанням намагалися утримати літо і кликали собі в помічники єдину зорю, що пробивалася крізь хмари…

Даза згадала, як десь тиждень тому побачила над селом останніх лелек, боцюнів, як тут їх називають. Боцюни кружляли у вишині, й вона попросила птахів покружляти над її скромною тимчасовою оселею. Задерши голову, Даза ще попросила лелек, аби вони подали їй якийсь знак. Може, про те, що її чекає незабаром. Чи у віддаленому майбутньому. Птахи наблизилися, зробили коло, потім друге над нею. Враз вона почула дитячий голосок:

Боцюн, боцюн, клекотун,

Вхопив бабу за ковтун.

Поніс бабу та й за море,

А без баби діду горе.

То співав-викрикував хлопець біля хати за медпунктом.

Потім він підняв одну ногу, мабуть, уявив себе боцюном, не втримався, впав і лежав, простягши руки до неба.

Даза стояла, завмерла й урочиста, дивилася на боцюнів-лелек, а потім направилася до хлопця.

Спитала:

— Ти боцюн?

Хлопець звівся на ноги, глянув ошелешено.

— Цьоцю, ви що?

Позадкував злякано. Завмер і дивився на Дазу, наче загіпнотизований.

Уперше Даза подумала про людські таємниці, які не мають, не можуть належати іншим. Про потаємність, як одну з основ людського буття. Про те, що, втративши цю потаємність як одну із складових людської сокровенності, людина перестає бути тим, чим їй призначено бути.

Призначено ким? Богом, якого заборонили, начеб списали?

Самою людиною?

Партією?

Проте партія вимагає повної відкритості людини. Виходило, що партія вимагає від людини бути мертвою і водночас живою.

«Але ж це неможливо», — подумала Даза.

— Йди, — сказала вона хлопчику.

— Куди? — спитав цей сусідський хлопець.

Даза не знала, куди він має піти. Може, летіти у вирій? Надто далеко. Надто. Сама пішла — тихо, мов мишка, яка несподівано вигулькнула на сонечко і злякалася, — до медпункту. Свого прихистку, хоч і тимчасового. Прихистку, де тільки й могла сховатися.

Тепер вона стояла серед ночі. Тремтіла, чекала, але ніхто не приходив. Небо з одинокою зіркою впало і придушило самотню дівчину. Вона, звісно, не знала, що через півтора десятка літ таке саме відчуття буде у її дочки, тільки в іншому селі, іншому краї. Тривожніше. Але теж перед важливим вибором. Тільки той вибір буде зовсім іншим. В іншому житті. І Віталія не знатиме, що колись відчувала вона, мама Даза.

Але ця ноша несподівано відкрила: вона дуже легка. Легша за неї саму, треба лише її підняти.

«Неї?» — спитала Даза.

Так кажуть, так думають ці люди. Серед яких вона чужа. Але вона була чужою і чоловікові, котрий приїжджав. Він хотів, щоб вона в усьому призналася. Так, як було. Як мало бути. На вимогу сили, яка не хотіла й не могла пізнати її, Дазу, але прагла забрати її таємницю.

«Це біда», — подумала Даза і зрозуміла, що виходу нема, хіба спробувати заснути, але знала й те, що заснути не зможе. Не йтиме до неї сон, як день, два, чи ніч — другу, третю, сьому і десяту.

Через тиждень безсоння, коли вона нарешті виспалася та провела доволі бадьорий день, і прийшов той другий чоловік. Пізно ввечері, коли Даза ще не спала, але вже лежала в ліжку й перечитувала «Справочник терапевта».

Спершу почула тихий стукіт у вікно. Наче шкрябання. Вона здригнулася, книжка випала з рук. Може, почулося? Стукіт повторився. Мусила встати й підійти до вікна. Коли відсунула фіранку, побачила за шибкою чоловіче лице. Чоловік по той бік вікна показав жестом: відчини, мовляв.

Сама не своя, тремтяча і насторожена, Даза накинула поверх нічної сорочки кофтину. Подумала і вдягла спідницю. Так і відчинила двері, що вели з невеличких сіней до більшої кімнати.

— Добрий вечір, — привітався прийшлий пізній чоловік, і Даза побачила на його плечі автомата.

Даза відповіла й відчула, як несподівано кудись пропав страх. Мовби відкриваючи двері, вона випустила його надвір, у нічну безпроглядну темінь. У світ, куди той страх просився. Може, він сторожитиме її самотній прихисток?

— Прошу вибачення за пізнє вторгнення, — сказав прийшлий чоловік, втім, швидше хлопець років щонайбільше двадцяти п’яти.

— Я ж не спала, — відповіла Даза.

— Так… Але…

Він, здавалося, трохи засоромився. Затупцяв на місці.

Мав зовсім не бандитський вигляд. А, проте, хіба вона знала, якими мають бути бандити… Лісові бандити…

— Ви, мабуть, знаєте, хто я…

— Здогадуюсь, — сказала Даза.

— Скажу відразу, — голос у нього був трохи хрипкуватий — чи то прокурений, чи то простуджений. — Нам потрібні ліки. Деякі ліки. І для перев’язки…

— І що ж вам потрібно?

Він відповів — стрептоцид для ран, жарознижуюче, бинти, добре було б мазь Вишневського. Чи мазь, яка заживляє рани, якщо така знайдеться.

— Усе це в нас є, — сказала Даза. — Але ліки перебувають на особливому обліку. Надто марля. За кожен я муситиму прозвітувати. Можлива перевірка.

— Розумію, — і раптом голос його покрижанів — ледь-ледь. — У нас кінчилися ліки. А там — поранені. Один уже помер. Якось викрутитеся. Якби не крайня необхідність…

— Добре. — Даза відчинила ящик стола, потім аптечку.

Від чоловіка, чи швидше хлопця, несло махоркою і потом. І ще пахло чимось ледве вловимим — так, наче він щойно з’їв яблуко. А може, жменю якихось ягід. І наче запах болота, що йшов звідкись знизу, може, від ніг та прілого опалого листя…

Він поклав ліки й упаковку марлі до невеличкої торбини.

— Дякую. Міг би заплатити, але наші гроші вам ні до чого.

Спинився біля порогу. Як і той, що приїжджав на бричці.

— Ви звідки?

— З Полтавщини.

— Вас, здається, Любою звати?

— Так.

— Напевно, вам не треба казати, що про мій візит не варто нікому…

Не доказав, змахнув рукою. Скривився. Може, теж поранений? Тоді чому не сказав?

— Вам болить? — раптом спитала Люба-Даза.

— Ні, дурниці. Рана вже затяглася.

— Я б могла подивитися…

— Не треба.

І вперше скупо-скупо усміхнувся. Наче дістав промінчик тої посмішки десь глибоко з-за пазухи.

— Що ж, бувайте. Не проводжайте. Коли я вийду, погасіть відразу світло.

Даза так і зробила. Навіть не защипнула вхідні двері на защіпку. Чого їй тепер боятися? Більше не прийде ніхто.

Уже в ліжку відчула дрібне дрижання. Цікаво, котра година? Але настінний годинник у більшій кімнаті, не вставатиме.

Міркувала, що робити. Якось викрутитеся, сказав той чоловік.

Уранці вона мусить донести. Повинна. Як радянська медсестра. Комсомолка — прийняли у ремісничому.

«Що ж робити?» — подумала.

Якби поруч була Валерка, тепер Тамара, вона знала б, що діяти…

«Я миша у мишоловці, — подумала. — Але сиру не чіпатиму. Може, пощастить вибратися?»

Покликала сон. А що він, той снисько волохатий, не йшов до її хати, сказала уголос:

— Дядьку Сон, приляжте біля мене.

І дрібно засміялася. Дрібно-дрібненько. Навіть посунулася на своєму залізному ліжку до стіни.

Тихо-тихо, мов боялася, що хтось почує, мовила-прошептала:

— Я вже інша Даза. А Любу ми проженемо.

Ніч підіймала ліжко і всю оселю на невидимі руки. Несла й колихала. Даза відчула, що ніч холодна, що її треба зігріти — ніч, а не Дазу. Що світ весь холодний і невідомо, чи прийде ранок. Але навіщо їй ранок, тепер Даза його боялася, більше, ніж цієї ночі.

11

Олеся повернулася додому теж посеред ночі. Вона після виходу з агентства (останньою думкою її у цій установі була: «Який же у мене вродливий і розумний батько — батько-негідник!») раптом спинилася на півдорозі до метро й вирішила — рішення прийшло блискавично, — що єдиний вихід в її ситуації — виграти особисту війну. Війну за себе. Отримати свою, хоч маленьку, перемогу. А перемога мала бути тільки у боротьбі за своє кохання. Вона мусила отримати Ярослава.

«Я не викидаю свою гордість, а кидаю, як маленьку насінинку в землю, — подумала Олеся. — Земля холодна, вогка, непривітна. Але насінина не помре, навесні вона почне рости. А якщо цього не станеться, то разом з нею помру і я».

Ярослава ж можна було здобути тільки одним способом — зустрівшись з ним. Ще раз, останній, відчайний чи який там раз побачити цього хлопця, осоружного і коханого. Який так ніжно тис її руку, який випромінював надію — для неї і для себе. Так, для себе, так, бо інакше не казав би тих слів, не кидав поглядів, таке не могло бути короткочасною грою.

З цим рішенням Олесі полегшало. А потім прийшла й інша думка: якщо мама, її названа мама, втікала колись, хай і від несправжньої, Олесиної бабусі, але ж від своєї справжньої мами, то Олеся, коли поїхала до бабусі, їй помстилася. За себе і за бабусю. Несвідомо, теж недобре, але помстилася. Тому варто було хоча б повернутися до оселі бабусі (бабусі?) Даздраперми — ха-ха, яке ім’я, — щоб зібратися в дорогу. Дорогу до Луцька, до Ярослава.

Усе ж Олеся відтягувала час повернення, бо щось їй муляло. Зрештою мусила собі признатися: вона таки прив’язалася до цієї старої жінки. Щось у них обох було спільне, спільніше, ніж з мамою. Хоча тепер з мамою несправжньою.

Отож, Олеся відтягувала повернення, як могла. Побродила містом, зайшла на якусь виставку, потім до кав’ярні й до кави замовила собі п’ятдесят грамів коньяку. Випила залпом, закашлялася, голова попливла кудись у безвість, може, в безповітряний простір, де не було потреби дихати. Сидіти так було незвично і… приємно. Але все зіпсував якийсь чмур, котрий підсів до її столика явно з наміром підклеїтися. Олеся знала, як таких відшивати — пару іронічних слів, погляд, в якому живе тайський бокс — тео-кіокуошінхай, ось так відставлений пальчик, наче вирок приреченому гладіатору, котрий програв свій поєдинок…

— Ви когось чекаєте? — спитав явно збентежений чмур.

— І як ви здогадалися? — Олеся вимовила якомога іронічніше.

— А якщо він не прийде? — Чмур, певно, вирішив узяти реванш. — Узагалі-то кавалери чекають дам.

— Він достойний чекання, — відрізала Олеся. — На відміну від вас.

Чмур — тонкі, досить інтелігентні риси — поглянув уже не зацікавлено, а посумніло.

Підвівся і сказав:

— Сьогодні явно не мій день. — І за легким порухом вбік: — Але й не ваш теж.

«Самовпевнений нахаба», — подумала Олеся.

Її розсердило те, що цей хлопець щось розгадав. А вона не хотіла, щоб її розгадували, щоб лізли в душу, на яку одягла панцир. Подумала: мамочки, як же я підіймуся, бо ж треба йти, бо ж ніхто не прийде, а чмур (гаразд, звання чмура позбавляємо) сів за інший столик — спостерігати за нею, чи що, за її днем, який їй не належав…

Та хміль поступово проходив. Ще трохи належало потягти час, а не відразу втікати.

Коли ж підходила до будинку — змерзла й голодна, то лишилися дві надії: щоб перестрів Костик-Люсик й не спала, чекала її бабуся Даза. Та Костика не було видно, десь він здимів, останнім часом перестав переймати й освідчуватися. Може, закохався у когось іншого? Щось кольнуло Олесю… Зате… Зате вікно в бабусиній оселі світилося. І Олеся відчула, як їй потрібен цей вогник, це світло, жовтавий маячок у морі, де вона не загубилася, а начеб свідомо заблукала. Заблукала, сподіваючись на порятунок.

І вона кинулася до під’їзду.

Та у двері вставляла ключа тихенько. Але потреби в цьому не було — двері виявилися незамкненими. Необачна бабуся! І враз Олесі потеплішало. А бабуся тут як тут — на порозі виростає.

І з порога галопом ні здрастє, ні привіт:

— Мама дзвонила. Каже, що ти на її дзвінки не відповіла.

— Ну? — тільки й сказала Олеся.

— А у мами біда, — бабуся Даза.

Олесі враз недобре стало. До стіни захотілося притулитися.

— Їй знову погіршало?

— Ні, — сказала бабуся Даза. — Але десь зник дядько Андрій.

— Як це зник? Хтось викрав?

— Не смійся. Він поїхав до Києва. І пропав.

— Може, поїхав до нас?

— Ні, в аеропорт зустрічати свою колишню дружину і доньку. Вони мали прилетіти з Греції. Вже минуло три дні. Він жодного разу не подзвонив.

— Значить, лишився з ними. Бідна мама!

— Так, бідна… І її треба підтримати.

— Невдячна тварюка, — сказала Олеся. — Хто б міг подумати! Дядько Андрій! А я якраз до Луцька збиралася.

— От і добре. Поїдемо обоє.

— Поїдемо, — на диво легко згодилася Олеся.

— Тоді йди вечеряти.

Даздраперма не сказала Олесі, що її рішення їхати до Луцька, точніше, на Волинь, не було спонтанним. Так вона вирішила ще ввечері, коли чекала Олесю. Сотового телефона не мала, та й номера Олесиного не знала, щоб подзвонити з домашнього. Лишалося сидіти, терпеливо (ой, не терпеливо!) ждати, тремтіти, чи нічого не сталося.

«Стара тетеря, — дорікала собі. — Стара облізла тетеря. Де твій минулий час, з якого не можеш вийти? Ото ж бо й воно, що не можеш вийти. Вилізти, видертися, витарганутися. Ну й сиди. А час твій, як кажуть на Поліссі, вже на могилках. Тоже сидить і кісточками торохкає, тебе жде».

Згадка про Полісся вернула до недавніх споминів. До згадок, що росли, наче отава на скошеному лузі. Отава — це та й не та трава. Вона виростає мовби навздогін прожитому першою, справжньою, весняною травою. Вона росте й не може дорости до тої першої трави. Їй не стати такою ж, бо пізнає літо, за ним осінь. І собою не стати, бо повторює ту, колишню.

А поїхати мала в те село. У Лучинці. І знайти того чоловіка. Чи когось із його родини. Хоч не знала ні його імені, ні імен його товаришів і його дружини. Тільки його псевдо. Вони були як тінь чогось до кінця не збагнутого у її житті, як шелест того лісу чи трави, як зітхання невідомо кого у лісі — дивне, тривожне і таємниче.

Той чоловік прийшов ще раз. Бо другий раз за ліками приходив інший чоловік із лісу — старший, зі шрамом з лівого боку, внизу щоки від підборіддя. Узяв ліки і попросив у райцентрі навідатися за такою-то адресою. Там теж мали дати ліки.

— Ви не бійтеся…

Даза не доказала. Але він зрозумів.

— Вам немає вже куди втікати, раз не донесли.

— Звідки ви знаєте, що я не донесла?

— Мій друг сказав, що ви добра людина. По очах, каже, побачив. Крім того… Я даю вам слово, що більше ми не потурбуємо. А ліки, як принесете, залиште за селом. Де дорога в ліс починається, справа, за метрів сорок-п’ятдесят, дуб старий росте. От в дуплі й залишите. Даю слово — перший і останній раз.

Вона так і зробила. Чи була спокуса донести? Була, ой, була. Відкинула. Наче тягар, що боляче тис на плечі, гирю, що висіла на шиї.

Зітхнула: «Інстинкт самозбереження».

Але справа, вона знала, не тільки в тому інстинкті, хоч і він був присутнім. Не тільки. А в чому? Відповідь має той, хто питав. А де його шукати, то вже вона не відала.

Молода жінка в хатині на краю райцентрівського села, віднедавна селища, худюща, з великими очима, мовчки вручила їй пакунок, обгорнутий газетою.

Сказала:

— У сумку свою покладіть. До ліків, які вам дали в лікарні. У випадку чого — це теж отримали в лікарні.

— Я розумію, — сказала Даза.

Тремтіла й озиралася, як клала пакунок у дупло. Уже знала, що там — жарознижуюче, той же стрептоцид, уколи, ампули, пігулки, звичайна глюкоза. І шприци.

А перший чоловік таки теж навідався. Хоч і казали, що ніхто більше не прийде. Знов постукав увечері. У вікно, тихо, мов синиця дзьобом. І з порога, як двері відчинила:

— Я винен, що турбую ще раз… Али тут таке діло… Жінка моя захворіла. Певно, простудилася. Горить уся.

— Вона тут, в селі?

— Ні, в лісі. За мною пішла. Обоє там другий рік. Там і поєдналися. Я б… Я б не прийшов, якби… Груба вона…

— Груба?

— Ага. Ну, як то по вашому? На восьмому місяці вже…

— Вона вагітна?

Даза справді здивувалася так, як ще, здається, ніколи не дивувалася. Знала віднедавна, що груба по місцевому — вагітна. Але вагітна в лісі? На восьмому місяці? Як же могли відважитися? Її кинуло в жар. Бути вагітною в лісі, серед чоловіків, у якомусь бункері, підземеллі, схроні?

— Дитятко боїмося втратити, — почула мов крізь туман, що раптом заволік медпункт. — Вона вся горить і плаче. Та уже й ни плаче, а зіпає. Ну, я й злякався.

— Гаразд, я подивлюся, — сказала Даза. — Підемо?

— Кінь за селом стоїть, — сказав він. — Як з цеї хати вийдете, йдіть прямо, а потому направо. До лісової дороги.

— Я знаю, — сказала Даза.

Він посадив Дазу за селом на коня поперед себе. Вибачившись, зав’язав їй очі.

За своє життя Даза лише двічі їздила верхи на коні. І обидва — з цим чоловіком. То була дивна поїздка. Незабутня. Мандрівка крізь ліс, темряву і в суцільній темряві. Запах від молодого чоловіка, старшого від неї на якихось п’ять-шість років, а може, й менше, був не з приємних. У лісі поступово стемніло, це Даза відчувала і крізь пов’язку. Чоловік за дорогу вимовив пару фраз — спитав, чи там, де вона росла, є гриби, бо він дуже любить збирати гриби і здивувався, що там майже немає лісу, що за містечком починається степ, а за сусіднім селом є тільки невеличка посадка.

— Не знаю, як то би наші люди жили без лісу, — сказав і надовго замовк.

Потім зупинив коня, прив’язав його до дерева, повідомив, що далі йтимуть пішки. Зняв пов’язку з очей. Темрява довкола була хіба трохи меншою, ніж тоді, коли вона їхала за його спиною з шматиною на очах.

— Йдіть за мною, — наказав.

Даза йшла і дивувалася, як він орієнтується в цій темряві, серед гущавини. Зрештою збагнула, що під ногами є ледь помітна стежка. Кілька разів перечепилася — через галуззя і тонкий повалений стовбурець. Він повернувся, взяв за руку.

— Не бійтеся.

— Я не боюся. Тільки темно.

— Скоро прийдемо.

Зрештою він спинився, і Даза здригнулася, бо зовсім поруч пролунав різкий крик сови. Вона відсахнулася, та наступної миті зрозуміла: кричав її незвичний поводир. Йому відповіли десь попереду, недалеко. На той голос він і направився.

Даза здригнулася ще раз і раптом гранично чітко зрозуміла весь жах свого становища: вона була серед вечора, точніше ночі, в темному, безпросвітно глухому лісі, в руках, у волі цього чоловіка, його поплічників чи соратників, про яких нічого, по суті, не знала. Лишалася надія…

А потім була зупинка на маленькій галявинці. Слово, що несподівано пролунало з темряви: «Вітер». І відгук її провожатого: «Сосна». Тінь, що винирнула й постала зовсім поруч, мов ще одне дерево.

Тихе запитання:

— Як добралися?

— Нормально. Жива?

— Звісно. Слава Україні!

— Героям слава.

Ще якийсь десяток кроків, попередження:

— Обережно…

Спереду на землі раптом з’явилося світло. Даза зрозуміла, що відкрилася ляда. Її супутник став спускатися донизу, простяг руку:

— Давайте… Тут драбина.

Даза спустилася донизу. У ніс вдарило сперте повітря, аж закрутилася голова й виступили сльози. Вона опинилася у невеличкій кімнатці. При світлі гасової лампи угледіла тапчан, з якого підвівся ще один чоловік. У глибині стояло щось схоже на нари, поруч невеликий столик, на якому чайник і миска, коло столика — пічка-буржуйка, у глибині проступала поличка з книжками, щось схоже на шафу.

«Так оце і є знаменитий схрон?» — майнула думка.

Вона привіталася до третього чоловіка, зарослого густою щетиною, який був у куфайці, на відміну од пальта її провожатого і військового френча у того, хто зустрів. Чоловік відповів хрипко прокуреним голосом:

— І вам добрий вечір.

Той, що привів, одкрив дверцята збоку, мовив гречно:

— Прошу, панно Любо.

Тут, виявляється, була ще одна, менша, кімната. У ній на лежаку важко дихала жінка. Повітря ще важче, майже нестерпне для дихання. Чи, може, ці люди звикли до такого повітря? Ще в кімнатці-нірці знаходилися стільці, етажерка з посудом і… теж десяток книжок, біля лежака стояв грубо збитий стілець. При тьмяному світлі ще одної лампи Даза-Люба побачила бліде обличчя, що виступало з-під ковдри. Дихання справді було важке і переривисте, схоже на зіпання людини, до якої надто близько підступила агонія. У Дазі озвався лікар, вона владно наказала:

— Залиште нас наодинці.

Потім Даза згадувала, як щось нереальне, народжене з напівсну-марення, яке мовби перейшло від цієї жінки до неї. І в тому маренні вона розстібала жінці кофтину, слухала стетоскопом її гаряче тіло, масажувала його, назустріч їй виступали з тьмяної, теж майже нереальної глибини великі жіночі очі, а з губ, що спеклися, злітав шепіт:

— Хто ви?

— Медсестра, — відповідала Даза і казала несподівано для самої себе голосно і впевнено: — Я вас порятую.

На щастя, після прослуховування зрозуміла: запалення легень, швидше за все, немає, є глибокий бронхіт. Побачила поруч на столику залізну кварту, збагнула, що там може бути вода. Дала жарознижуюче, відразу дві пігулки, веліла запити. Коли відкинула далі ковдру — побачила великий живіт, страшенно великий, невимовно великий, горбик перед тим, якого відчувала. Сказала, що натре спеціальною маззю і поставить гірчичники. Потім терла давно не мите жіноче тіло — над грудьми, де були бронхи, звеліла перевернутися на бік, запах камфори впереміж із запахом поту її саму змусив закашлятися. До горла підступила нудота. Даза пересилила її. На якусь мить огорнув відчай, та вона прогнала його. Подумала, як це дивно й нереально: у підземній норі в тілі хворої жінки знаходиться ще одне життя, котре навіть не підозрює, що воно існує. Якщо ще досі існує…

«Забагато», — подумала Даза.

Але не додумала, чого — вражень, складнощів, прикрощів, чогось непояснимого…

Тут жінка також закашлялася — не так, як перед тим, коротко й відривисто, а глухо, натужно. Кашляла довго, нестерпно довго. Заглянув її зляканий чоловік. Даза махнула рукою — зникни, мовляв. Коли ж та жінка, геть змучена, мокра от натуги, перестала кашляти, прошептала:

— Груди всі нарвало… А то й кашляти вже не могла…

Спробувала підвестися, Даза їй допомогла, а сама зраділа — разом з кашлем відійшли мокроти, а це вже хороша ознака. Надія на щось. Може, й на видужання.

— Ой, — раптом скинулася жінка. — Ой…

— Вам болить? — спитала Даза. — Де?

— Там, — жінка раптом слабо посміхнулася. — Там…

— Живіт, — перепитала Даза.

— Ні…

— Воно живе… Б’ється… Господи…

Вона заплакала, тихо й щасливо. Схопила Дазу за руку.

— Порятуйте… Прошу вас… Не мене… Його…

— Усе буде добре, — сказала Даза і наступної миті повірила, що так і має бути. Мусить. На якусь мить її осяяв спалах. Поле. Рев літака. Вибухи бомб. Палаючий ешелон. Сонтарина, котра помирає на її руках.

До чого це? Навіщо? Видіння зникло, розтало. Раптом вона почула запах диму. Може, там, нагорі, хтось підпалив ліс і їм теж судилося загинути?

— Ні, ні, — прошептала Даза, а подумки: «Не дамся».

Стогін (Сонтарини, дух якої вселяється в Дазу, її самої, цієї жінки, котра важко дихає поруч і тримає в собі ще одне життя, лісу, що охороняє їх, нічний, таємничий, як і вони, затятий до життя?), стогін з глибини чогось такого потаємного й неприступного для людського сприйняття, що пробігає тілом хвиля морозу, зате з’являється бажання дихати на повні груди.

Даза дає інструкції — хтось наче промовляє за неї — хворій жінці, потім її чоловікові, як далі чинити. Натирати, ставити гірчичники. Пити ліки. Дістати смальцю — борсучого, їжачиного, навіть свинячого. Натирати і пити. Провітрювати цю… вона каже: «Оселю». Рвати і їсти калину.

— Я ще дістану ліки. І прийдете, я дам банки. Будете ставити. Молоко з медом давайте.

— У нас є мед, — каже чоловік.

— От і добре. Малинове варення. І ще… Ще…

Даза напружена. Сама не своя. З нею от-от станеться напад істерики. Вона стискає — сильно, боляче — правою свою ліву руку. Нігті впиваються у шкіру.

Майже кричить, а насправді видихає — важко, натужно:

— Ходімо. — І вже в дверях: — Усе буде…

І падає. І хтозна за який час проходить до тями. Нагорі. Чує, як шумить ліс — важко, глухо, мов стогне. А потім стогін враз стихає. Здається, тиша схиляється над Дазою.

Голова Дази лежить на чоловічих ногах.

— Пробачте, — шепче вона.

— Це ви пробачте, — чує. — Вам легше?

— Так. Я піду?

— Зараз. Я вас проведу. І відвезу.

Дорога через ліс, крізь гущавину. Крізь віддалені крики, певне, сови. Крізь далеке вовче виття, од якого знову морозило шкіру. Крізь вітер, що налітав хвилями десь нагорі, у верхів’ях дерев, і стихав. Крізь тихий голос чоловіка за її спиною, вже на коні, про те, як вона їх налякала, і запитання: «Вона ж справді житиме?» Крізь Дазине видихання: «Вони обоє житимуть». Крізь нереальність цього шляху і відчуття того, що невидима стежка, а потім ледь видима доріжка теж живі, як вони — Даза, чоловік з автоматом на плечі, кінь, що незадоволено форкає.

Світанок ледь-ледь просіявся при виїзді з лісу. Чоловік, котрий, Даза вірила, незабаром мав стати батьком, сказав, що далі вона має йти сама. Що, може, люди в селі ще сплять. Потім дістав щось з-за пазухи:

— Дайте вашу руку.

Коли здивована Даза простягла руку, він розтулив пальці, повернув руку долонею догори. І поклав на долоню щось тонке і прохолодне. Даза глянула: на її долоні лежав невеличкий срібний ланцюжок.

— Візьміть, — сказав. — Не бійтеся. Він не награбований. Ми взагалі нікого не грабуємо. Це ланцюжок моєї бабусі. У нього давня історія. Візьміть, я прошу вас.

Ланцюжок цей Даза подарувала студентці Віті. Хоча й не сказала, кому належав до неї. Не мала сили сказати…

12

Це було як удар грому — те, що повідомив Андрій. Так іноді буває — раптово, без блискавки, ніби зовсім поруч. З непоміченої хмари. З неба, що ще годину, півгодини тому здавалося геть безхмарним. Андрій сказав, що дзвонила Ірина, його колишня дружина (а втім, чому колишня, вони ж досі були офіційно не розлучені) й просила зустріти у Борисполі, в аеропорту. Післязавтра прилітає з Греції на новорічні й Різдвяні свята.

— А до Луцька вона приїхати не може? — доволі зло спитала Віталія.

— Може… Могла б… Але бачиш… Вона прилітає не сама… З донькою… І внуком… Моїм онуком…

— Он як? У тебе є онук?

Андрій у відповідь явно щасливо:

— Виявляється, є. Я не знав… Повір, не знав. Що у Світлани…

І сказав далі, що він же не бачив Світлани, доньки, майже десять років.

— Он як? Цілих десять… Ювілей!

— Ну, майже десять. Вісім з чимось. А внука — взагалі.

Виявилося — донька там, у Греції, встигла не тільки подорослішати, а й вийти заміж. Ну, повір, вона про це не казала. І про те, що сина, внука народила.

— То вони прилітають ще не тільки з греченям, але й з греком?.. Чи відразу з двома греками?

— З двома? — Андрій був безпорадно-розгубленим.

— Ну, ти ж казав, що твоя Ірина, як ти підозрюєш, теж має грека…

— Казав… Вона вже не моя…

— Ти наче шкодуєш…

— Ні, — він якось мовби не сказав, а видихнув — тільки не болісно, а з полегшенням. — Відколи я зустрів тебе — ні.

І далі прохально — що він тільки привезе, бо ж малий, бо з багажем прилітають, тільки привезе, ну, доньку побачить, і внука, й повернеться. До неї, Віталії.

— Можеш не вертатися, — сказала Віталя. — У вас, здається, намічається… Як це колись казали? О! Возз’єднання сімей… Чи сім’ї…

Він простяг до Віталії руку. Вона свою забрала. Сховала аж за спину. Наче боялася, що і її руку з’єднає з тим грецьким кагалом. Сімейкою! Господи, ну чому вона така нещаслива? Чому її щастя — таке запізніле — виявилося ще й крихким?

«Я зараз закричу», — подумала.

— Ніякого возз’єднання не буде, — сказав Андрій. — І не гнівайся. Я тільки їх привезу і все. Ну зрозумій, це ж дочка. Я її хочу побачити, бо інакше… З сином не вельми контачу… То, може, хоч Світлана… Ну, тут така ситуація…

— Що ж, їдь, — дозволила Віталія. — Їдь і привозь. Але якщо не вернешся до мене — я тебе вб’ю.

Він поїхав і не повернувся. Вирішив від’їжджати рано-вранці. «Літак прилітає до Борисполя опівдні, отже, щоб вчасно приїхати моєю тарадайкою, — сказав, — тре вирушати десь о п’ятій ранку, не пізніше». Так і зробив. Майже так. Віталія не спала тієї ночі. Майже не спала. Сторожила, вартувала його сон. Точніше, намагалася вартувати. Боялася поворухнутися, ввечері він спробував обняти її, пригорнути, заспокоїти, вона бачила, як Андрій переживає, почуває себе винним і все ж, все ж не відмовляється від цієї поїздки. Більше того — виглядає тривожно-щасливим. Переконувала себе: так треба, це ж дочка і — сюрприз — онук, але чи то ревнощі чи ще якесь відчуття, дивне і незбагнене відчуття, що не Андрій навіть, а щось інше — більше, незнане — от-от вислизне, полишить її, покине разом з ним, притому назавжди, не полишало, а, навпаки, наростало. Здавалося, поглинає її й простір довкола. Вона вже належить чомусь іншому, де Андрія, її рятівника й коханого, не буде.

Забилася в тривожному, ніби стиснутому з усіх боків, напівсні тільки десь за годину до того, як продзеленчав, ні, закричав будильник. Андрій прокинувся відразу, й це породило підозру: не спав, чекав? Але ж вона схопилася ще швидше. Навіщо? Майнула думка: треба було прикинутися, що спить, не поворухнутися, може б, і він проспав. Думка інша — про підлість — трохи збентежила.

І за годину його не стало.

Він сказав на прощання:

— Ти ще поспи.

Вона:

— Не засни за кермом. Їдь обережно. Я тобі зателефоную.

Не подзвонила. Дурна гордячка. Подумала: якщо я йому потрібна, потрібна більше, ніж ті двоє чи троє, сам подзвонить. Не подзвонив. Коли чекання стало нестерпним, набрала номер його мобілки, щоб поздоровити із прильотом щасливої сімейки.

Його сотовий не відповів.

— Ах, так! — сказала вона.

Зло набрала номер ще раз. Тепер жіночий голос поінформував, що, на жаль, абонент на даний момент недоступний.

«От і все, — подумала Віталія. — Як просто».

Пройшов день, а за ним другий. Віталія зрозуміла, хоч як опиралася цьому, що її знову зрадили. Підло і несподівано. Зрадив той, від кого найменше сподівалася зради. Виходить, вона не розбиралася в людях. Ніколи не розбиралася. Досі не розбиралася. Едуард був її першим коханням, вона покохала його всім своїм юним серцем, кинулася, мов у вир, вона йшла за його потужною чоловічою силою, їй подобалася його неординарність, незвичність у всьому (у всьому? — перепитала), його виклик узвичненим поняттям, навіть надто правильній мамі, суспільству, тому, що було, як вона відчувала підсвідомо, не таким. Вона його захищала й виправдовувала, боролася за нього і програла.

Тимур виник несподівано, мовби нізвідки. Виник на розломі її свідомості. З минулого, яке вона відкинула, але де він був. Де кохав її таємно і віддано. Вона й повірила йому і мстилася Едуарду. Тимур теж виявився не таким. Таким і не таким, бо його ревнощі вбивали й забавляли, викликали бажання опиратися й сміятися. Вона покохала його, коли повірила в ілюзію того, що поразка може бути перемогою, що вона вже розчинилася у другому своєму «я», мовби те «я» було не її, або її справжнім, не таким, як досі.

Андрій не грав і не виставлявся, не демонстрував свою силу, не був іншим, як міг би бути, він пішов за нею, порятував своїми почуттями. Був настільки природним, часом безпорадним, що це її захоплювало, як колись дивна сила Едуарда-Еміра. Він був наче нею самою, яка несподівано віднайшла себе там, де не сподівалася знайти.

І от він зник і зрадив. Зрадив і зник. Бо знав, що зрадить, коли зникав. А коли ще не знав, то що це міняло?

На четвертий день, проте, щось запротестувало всередині її зболеного єства.

Щось занило і не переставало нити.

Щось було не так у тому, що сталося.

«А як?» — питала вона й не знаходила відповіді.

Зрозуміла, що не хоче вірити у таку жорстокість світу, життя, всього, що є у ньому — коли зраджують навіть такі, як Андрій. Якщо він досі кохав свою дружину, якщо вирішив лишитися з нею, повернутися до них, то мав би про це сказати. Чесно і відверто. Він же не був боягузом.

Так думала Віталія. І думки, слова, що щось не так, щось трапилося незрозуміле, її обсідали, обступали дедалі щільніше з усіх боків. Слів усе більшало, більшало, запитання — що сталося? — мовби розросталося, набухало, ставало… ставало болючою пухлиною.

І от він зник і зрадив — було її болем.

На четвертий день її протест проти цього став суцільним розпачем.

На п’ятий день озвався її робочий телефон. Звісно, дзвінків кожен день було багато, але цей саме озвався.

— Віталія Миколаївна?

— Так. Я слухаю.

— Скажіть Андрію Степановичу, що так чинити не можна.

— А хто це?

— Донька вашого співмешканця.

— Світлана?

— Ви знаєте моє ім’я? Дуже мило… Пере…

— Зачекайте, — перебила Віталія, боячись, що співрозмовниця — донька Андрія — кине трубку. — Андрій… Андрій Степанович поїхав до Києва. Вас зустрічати.

— Ніхто нас не зустрів, — голос у Андрієвої доньки став ще сердитішим. — І на дзвінки по мобільному тато не відповідає.

— Може…

У Віталії похололо всередині. Потім вона подумала, що хтось, певне, в коридорі їхнього відділення відчинив вікно — такий протяг.

— Може, з ним щось трапилося?

— То він не у вас?

— Ні.

— То де ж він? У когось третього?

— Не знаю.

— Ви обдурюєте…

— Ні. Ні, Світланко.

Віталія вже кричала. Її тривога розривала простір маленької сестринської. Гостро запахло ліками — наче хтось розлив флакон з краплями… Невідомо якими. Але…

Хтось біг коридором.

Хтось кричав:

— Хворому у сьомій палаті погано.

«Чому в сьомій?» — миттєво подумала Віталія.

Встигла подумати, втрачаючи нитку почутого. Але кинутися у сьому палату не могла. Бо інакше втрачала розмову з Світланою.

І спалах ще один миттєво обпік. Із розмови з донькою, Олесею, тижневої давності.

«Мамо, я, здається, закохалася, — казала Олеся. — У мене щастя сьомого року».

Чи інакше: «Моє дурне серце сьомого року…»

«Чому сьомого року?» — спитала тоді Віталія.

«Бо я сьомий рік у Києві», — засміялася Олеся.

Тепер кричали про сьому палату. Але який… Який же… який… який гострий неприємний запах. Від розлитих десь ліків.

— Якщо ви кажете правду, його треба шукати, — вона чує це мовби здалеку, хтось глухо гукає за вікном, не гукає, а стогне.

— Так, — каже Віталія. — Я буду його шукати. — І вже кричить: — Я шукатиму Андрія!

Опускає трубку. Подальші слова не мають сенсу. Вона біжить у сьому палату. Допомагає хворому, в якого розпочалася кровотеча. Усе закінчується благополучно. І тоді Віталія холоднокровно, методично, так холоднокровно, що аж дивується сама, розпочинає пошуки Андрія. Пригадує всіх своїх друзів, знайомих, а також колишніх пацієнтів, які могли сприяти пошуку. Йде до завідувача відділення і просить допомогти взнати, чи не потрапляв до лікарень в їхній і сусідніх областях такий-то, Лісовець Андрій Степанович, або невідомий такого-то числа. Завідувач їй не відмовить. Перебираючи телефони у сотовому, натрапляє на запис «Кос» і номер. Номер Тимура, який подзвонив десь рік тому й похвалився, що він уже працює заступником прокурора в близькій від столиці області.

— Запиши мій номер, гордячко, може, раптом згодиться, — сказав тоді її колишній чоловік.

Тепер зрозуміла: згодився, таки згодився. Гордість й інші почуття на замок. Головне — шукати Андрія, знайти Андрія.

Набрала номер Тимура, почула слова: «Який сюрприз». Сухо сказала, що може їй допомогти, якщо бажає. Виклала суть.

— Зник? Твій коханий? Новий чоловік?

— Він порятував мене. Од хвороби…

— Аж так? Я… Вибач, я знаю, що в тебе було, — сказав Тимур. — Він лікар?

— Можна сказати, так. То допоможеш?

— Для тебе навіть зірку з неба, — почав було і спохопився. — Вибач… Звичайно, допоможу. Кажеш, виїхав десь на початку шостої й до Києва не приїхав…

— До Борисполя.

— Ще складніше. Але спробуємо. — Голос його став діловим. — Або аварія, або хтось зупинив дорогою. При ньому були документи? Мобільний?

— Здається, тільки водійське посвідчення. Паспорта лишив удома. Мобільник не відповідає. Мабуть, заблокований.

— Це гірше. Але не безнадійно. Кажеш, професія — лікар?

— Вчитель. Викладач історії.

— Ну-ну… — Не міг не «пойорничати». — За сумісництвом — лікар-рятівник… Текс… Вибач. Усе. Повір, зроблю все можливе. Якщо не десь у лісі… Ще раз — вибач.

Перепитав дані. Сказав, що триматиме в курсі.

І тримав. Ще через два дні Андрія знайшли. Він знаходився у районній лікарні на Житомирщині. Важко травмований, але живий. Тимур повідомив: знайшли через аналіз ДТП за минулі дні. Випадок банальний — водій зустрічної машини заснув за кермом і виїхав на зустрічну смугу. Далі було ще банальніше — хтось пограбував обидві машини.

— Як таке могло трапитися? — Віталія не здатна була збагнути.

— Така паскудна селявуха, подруго, — сказав Тимур. — Ну, тримайся. Треба ще щось — брякай. Тримай свій красивий хвостик пістолетом. Усе буде гудбайчик і окейчик.

— Дякую.

— Ну, з тебе в майбутньому — могорич. Могоричище.

— Буде. Аби Андрій…

Віталія ковтнула сльози.

Майнуло: «Я щаслива людина».

— Боже мій, якби про мене так турбувалися, — сказав Тимур Косик. — Заздрю твоєму педагогу, подруго. Так і передай.

— Передам.

Він першим відключився. А Віталія стала гарячково збиратися в дорогу. Для неї тепер мало значення одне-єдине: Андрій, її Андрій, живий.

13

За три дні до Нового року бабуся Даза і Олеся вирушили у мандрівку. На Волинь, до Луцька. Київ, як і вся Україна, вирував. Бурхливо і щасливо. Радів. Відбувся третій тур виборів. Ющенка, про якого так іронічно казав Ярослав, таки обрали президентом. Але в Олесі жила своя радість і своя надія — вони прийшли на зміну депресії.

— Ми поїдемо у ліс, мамі зробимо сюрприз, — весело проспівала вона до бабусі.

«Господи, що ж це за трійка дурних бабів у нашій родині, — подумала бабуся Даза, дивлячись, як радісно-метушливо Олеся запихає свої речі до наплічника. — Їм тільки покажи палець… Навіть не палець. Кинь хтознаколишнє зерно в їхні бабські душі… Проросте…»

Їй було зимно — не од снігу, що випав, не од рвучкого вітру, що стукав у вікна квартири, мовби просився у квартиранти на час їхньої відсутності. Од того передчуття, яке поселилося. У квартирі, повітрі, душі. Передчувала: нічого доброго з тієї Олесиної затії не вийде. В Олесиній душі, очевидячки, сказала вона собі, проріс (ось і давнє зерно) якимось чином авантюризм, хай не авантюризм, а схильність до відчайдушних кроків, властива її дідові, батькові Віталії. Та гордість (швидше — гордячкуватість), що притаманна Віталії, та й справжньому (судячи з Олесиної розповіді) батькові внучки. А вона сама?..

Але… Мусила собі признатися: вона засуджувала Олесю, але Дазі імпонувала її затятість, віра в те, що любов повинна перемогти. Хай і з примусу. Із чогось, що мусило статися.

«Я сама стала іншою, — подумала Даздраперма. — Життя навчило хоч на старості? — Ледь-ледь всміхнулася. — Тобі хочеться до когось прихилитися, просто прихилитися, навіть до цього нерозумного дівчиська, от і здаєш в архів свої високі моральні принципи. А ще порятувати її хочеться. Але як?»

Вона не знала. Не відала, що трапиться далі. Але знала, що трапиться. Бо інакше світ стане надто щасливим, якщо в Олесі все вийде, як вона хоче. З тим хлопцем із Луцька, міста, яке це авантюрне дівчисько вважало донедавна своїм рідним, але таким насправді не було. Та й світ надто щасливим не буває за своєю природою, от яка біда. Є білі смуги й смуги чорні. Є люди білих смуг, а є чорних, є просто смугасті, такі, як вони троє.

— Я піду, з деким попапакаюсь, — сказала Олеся.

— Що? Як ти сказала?

— Ну, скажу декому — па-па. У нас ще багато часу.

Авжеж, до потяга ще був час. Ще не витік і тік, дзюркотів надто повільно. Власне, квитків на передноворічні потяги до Луцька, як й інших міст, особливо в західному напрямку, перед Новим роком у касах не водилося. Довелося Олесі звертатися до когось там в своєму колишньому агентстві (Олеся: ні-ні, не до того типа, себто батька), щоб допоміг дістати. Не стояти ж хтозна скільки біля каси на вокзалі.

Олеся пішла. Якщо по правді, їй раптом ні з того ні з сього захотілося побачитися і попрощатися з Костиком. Костиком-Льоликом. Але надворі Костика не видно. Десь він працював чи його рахували працюючим на якійсь будові. На їхньому пустирі нарешті почали зводити торгівельно-розважальний центр, і Олеся направилася туди: може, сусід знайдеться, висіється там. Бо в якому під’їзді він живе, вона знала, от в якій квартирі — ні.

— Ла-ла, — сказала Олеся. — Костику, нащо ти мені? А треба, раз іду.

У Дази був свій рух — у те, далеке й близьке, що останні дні, відколи прийняла рішення про поїздку в Лучинці, не давало спокою. Чи вистачить у неї сили? Їй пішов сімдесят сьомий рік. Недавно колишня колега по роботі сказала:

— Я б вам, Дазо Романівно, ще й сімдесяти не дала.

Розуміла: то комплімент, хоча, незважаючи на все більшу слабкість у тілі, болі під правим ребром (печінка?), періодичну задишку, викручування рук і ніг (артроз, це знала напевне), справді, як на її вік, скаржитися було гріх. Поїздка до того села — то мало статися спокутування її давнього гріха (гріха?) і прояснення давнього сумніву, що пік, приходив ночами, як непогасний вогонь, на старості чомусь дедалі більше. А ще мала подолати страх, страх, що сидів у ній, відколи… Відколи зробила таки необхідний вибір свого життя.

Бо той чоловік з лісу — без імені, але з обличчям, яке виразно пам’ятала й досі, яке не забути, — завітав ще раз. Точніше, спочатку прийшла тітка Мокрина, жінка років шістдесяти, котра жила неподалік медпункту. Посеред білого дня — а чого їй ждати до вечора?

Буркнула після того, як привіталася й потупцяла трохи біля порога:

— Там вас, тойво, ждуть, казали, в Титяни Воробцевої, родити має…

— Тетяна?

— Ну, та, котора на краю сила живе. Симуківська.

— На краю села… Тетяна…

Даза пригадала: є таки жінка на краю села, на сьомому місяці вагітності. Передчасні пологи?

— Ходімте, — Мокрина зирнула ясніше, проте нетерпеливо.

— Зараз зберуся, — сказала Даза.

За час її роботи в селі двоє жінок народжували самі, за допомогою місцевих повитух — «бабниць», як тут називали. «Дохтурку» кликали вже опісля, до немовляти. Ще троє були вагітними. Що робити з передчасним пологами, вона не знала. Усе ж швидко зібралася й вирушила. Проте на підході до крайньої хати з маленького гайка вигулькнув чоловік. Той самий, зі схрону. Зі ще більш посірілим і стомленим лицем.

— Вибачте, панно Любо, — сказав, і вона зазначила, як тривожно, гарячково блищать його очі. — Вам не до Тетяни. То я просив, щоб через тітку Мокрину вас позвали. Біда в нас.

— Біда? З вашою дружиною? Вона не виздоровіла?

— Виздоровіла. Так, — вимовив чомусь пригнічено.

— То в чому річ?

— Не може вона родити, — сказав глухо, наче з якоїсь далекої глибини добув слова. — З минулого вечора мучиться. Кричить сильно. Тітку Мартоху, ну, бабницю нашу найліпшу, я вже туди привіз. Каже, щось там усередині сталося. І до того ж, той, тазок у неї завузький. Ни знаємо, що й робити. Пропаде ж… На вас їдна надія. Остання.

— Але ж я не акушерка. — Даза озирнулася, мовби шукала порятунку ще від когось. — Я тільки медсестра.

— Я знаю, — він схопив Дазу за руку. — Подивіться. Кажуть, утопаючий за соломину хапається. А ви-те ж таки вчилися.

— Добре, ходімо, — Даза вимовила це приречено.

В училищі вона, як і всі майбутні медсестри, що мали працювати в сільській місцевості, проходила спецкурс «Допомога лікарю-акушеру при пологах». Кілька лекцій і залік. Ще практичне заняття, при якому Дазі було страшно від стогонів і криків жінки на столі. Тремтіла при кожному наказові лікаря: «Тужтеся! Тужтеся! Допомагайте дитяті!» А коли дитя стало вилазити з жіночого лона й ледве показалася голова, Даза з переляку й огиди заплющила очі. Не викликала в неї ентузіазму й щонайменшої цікавості, не кажучи вже про любов, і маленька червонувата істота, густо вкрита слизом, котра дико верещала в руках лікаря.

А тепер належало самій приймати пологи? Допомагати? Щось радити? Страх скував її тіло.

«Клятва Гіппократа, — подумала вона. — Я сама як клятва Гіппократа. На мені букви написані, а я вже нежива».

Усе ж приречено попленталася за чоловіком. Дала підсадити себе на коня. Цього разу, дарма що довкола стояв ясний день, їй не зав’язували очей. Даза вбирала в себе лісову дорогу, дерева обабіч неї, вдивлялася у гущавину, аби тільки не думати про те, що належало, що судилося пройти. Пурхнула пташка майже з-під ніг коня. Десь збоку тріснула гілка, і на мить здалося, що хтось невидимий пробирається поруч із ними лісом.

«Забрати дитину? — подумала Даза. — Але ж її ще немає. Той звір теж чекає на народження? Тоді чи треба, щоб дитина з’явилася на світ…»

Вона засоромилася цієї думки. Утім, думка була нереальною, як і все довкола. Таких відчуттів Даза пережила чимало. Життя мовби розставляло їй пастки й питало: а що далі? Тепер на її стежці стояла найголовніша пастка. Її не обійти.

А далі був той же схрон. Важке повітря всередині — чи вони провітрювали, як наказувала минулого разу? Збентежений інший чоловік у передній кімнатці-клітці. Тепер один. Стогін, жахливий стогін з-під землі Даза почула ще нагорі — як і того разу, ледь видимою стежкою вже йшли, а не їхали. Чоловік дивився розпачливо. Запитливо-розпачливо — стара жінка у другій кімнатці-клітці.

Даза звеліла залишити їх удвох. Сама не знала, чому наказала так зробити. Може, хотіла лишитися віч-на-віч зі своїм розпачем… Він залетів разом з нею, невидимий і безшелесний, одразу став частиною цього жахливого стогону. Дражнився з неї. Даза подумала: «Я мушу зловити погляд жінки». Підкрутила сильніше гніт лампи, попросила подумки світити яскравіше. Очі, повні болю й розпачу, ще більшого, ніж у неї, попливли їй назустріч і спинилися.

— Я вже не можу, — почула шепіт.

І побачила зблизька ті великі, переповнені болем очі. Очі, що наблизилися до неї. Стали наче її очима.

Подумала: «Це те, що ти хотіла?»

Хотілося втекти, та втікати не було куди. Міцні лещата обхопили її тіло. Стисли.

Зрозуміла — зараз або станеться щось жахливе: дві смерті, а тоді, можливо, прийде і її смерть, або має статися диво. Але як його покликати?

Руки і ноги її тремтіли. Свідомість разом із тілом кудись відлітала. Ось-ось вона перестане існувати.

«Рятуй, — прошептав хтось. — Рятуй себе, бо то і твоє життя, в цій жінці. Воно ще більше твоє».

Ці слова допомогли отямитися. Вернули до реальності. Розсунули стінки маленької нірки, що почали звужуватися.

Даза рішуче відкинула ковдру на животі-горбі ще худішої, ніж минулого разу, жінки, яка не могла розродитися. Ковдра, як і все довкола, пахла, точніше, смерділа потом, чимось прогірклим, хтознаколишнім. Величезний живіт постав голим — мабуть, звільнитися від одягу звеліла ота стара жінка-бабниця. Чому вона її прогнала? Даза не знала. Сама не знала. Нічого не знала. Окрім того, що це живіт її розпачу. Вона пересилила свою відразу і взялася його гладити. Повільно й на диво ніжно. Живіт став магнітом для її рук.

Забурмотіла:

— Зараз, зараз…

Права рука мовби сама собою полізла під спину породільниці. Трохи підняла хоч і худе, та важке-важке тіло.

Що було далі, Даза пам’ятає погано. Фантастичний сон став і її болем. Її словом-розпачем, позиченим у того лікаря: «Тужтеся! Тужтеся! Сильніше!»

Її бурмотінням:

— Йди до мене! Йди до мене…

Гладила живіт-гору і щось безперестанно бурмотіла про неслухняних дітей. Про те, що вони приходять до мами. І згадувала якісь забуті слова з підручника з акушерства, якого переглядала (саме переглядала) перед заліком. Пригадала чомусь два слова: «Максимальна увага». Увага до чого й до кого? Жінка на хвилю-дві стихла, й Даза злякалася, що вона помирає.

Вона знову забурмотіла:

— Не треба, я прошу вас. Я прошу вас…

І тоді ще щось примарніше, вже з її персонального болю, що став наростати тепер всередині, а далі внизу її живота в якомусь дивному трансі:

— Я прошу тебе, дитятко… Чому ти таке неслухняне?

Даза знеможено, непритомніючи, притулилася до чужого величезного живота. Встигла подумати: «Ось і все». Скільки так лежала — хвилину, годину? Прийшла до тями від жахливого, неймовірно жахливого крику. Жінка сіпнулася — конвульсивно, дико й обхопила голову Дази руками. Даза теж сіпнулася, тісний світ довкола наче став великим розпеченим вулканом. Щось підштовхнуло її вгору, вона затремтіла, забилася у пропасниці й наступної миті зрозуміла, що то виходить дитя.

— Сюди, ходіть сюди! — закричала вона.

У примарному видінні вбігала стара жінка, кидалася, брала за голову дитину, щось теж примовляла. Казала до Дази:

— Підставте руки.

Даза не знала куди. Вона мала от-от якщо не вмерти, то знепритомніти од страху, од неймовірності того, що відбувалося, від болю внизу, від дивного, несправжнього, але явного відчуття, що то вона народжує.

З усього того, що трапилося далі, Даза найвиразніше пам’ятала власні слова:

— Дайте його мені, дайте, я прошу вас… — І в гарячці-маренні: — То ж моя дитина.

Гаряче тільце, котре щосили репетувало, обпекло їй долоні. Вона піднесла його, боячись глянути. І все ж подивилася. Мале здалося таким беззахисним, що Даза ледве не задихнулася. Поспішно віддала дитину бабниці.

Потім, уже в другій кімнатці, їй дадуть випити самогонки, вона ковтне краплину, закашляється, їй щось простягнуть, щоб закусила. Вона зловить вдячний погляд чоловіка породіллі, що став батьком, і скаже — крізь страшенну втому, крізь щасливий захоплений чоловічий погляд, крізь світ, чи то від горілки, чи від її власного неймовірного щастя, швидше прошепче, просто й трохи здивовано:

— Хай росте ваша доця!

На прощання вона загляне до тої, другої, кімнатки, почує знеможений шепіт новоспеченої мами, не розбере слів, звернутих до неї, побачить уже прикриту дитину на грудях, похитає головою, не в силі й змозі щось вимовити…

Ще сидітиме, в нереальності того, що сталося, водитиме очима по кімнаті-норі, по корінцях книжок на поличці, вертатиме на місце свою неслухняну голову, питатиме, як назвуть дитину.

— Ще не думали, — скаже батько. — Ми ж не знали, хто прийде.

— Прийде? — здивувалася Даза і подумала: «Авжеж, прийде… Тільки чому сюди, в цю нору?»

— Ми скоро заберемося звідси, — сказав батько новонародженої. — Уже домовилися за одне місце, де їх приймуть… Бо ж зима наближається, самі розумієте.

Вони йтимуть удвох через ліс, на лісовій дорозі Даза скаже, що далі піде сама, чоловік поцілує їй руки. Своє дивне загадкове щастя відчує вже на самотині, при неясному проблиску осіннього світанку. Холод нарешті почне заповзати під її одяг, Даза оглянеться, побачить віддалену фігурку чоловіка. Її радість притулиться до неї, вона приголубить її, усміхнеться від думки, що радість треба поколихати, як дитину. А потім вона подумає, що, напевне, ніколи не зрозуміє цих людей, їхньої затятості й жертовності, того життя, на яке себе прирекли, але що, можливо, це народження, нове життя, що з’явилося в лісі, в таких жахливих умовах, і є виправданням того, за що вони борються? Даза спиниться од цієї думки, промайне інша: «Ні, ні, це не так». Але ліс довкола, листя, що шелестіло під ногами, її тихі кроки, холодна роса, що скапувала на одяг і руки, — усе стало враз мовби реальнішим. Просвітленим — не од світанку, од неї самої.

Не було й страху — від самотності, від того, що, можливо, чекає попереду. Сьогодні, завтра. Якщо дізнаються про ті походи до лісу… Нехай. Наївно подумала: «Я розповім, що народилося нове життя». І раптом відчула: не буде кому розповідати, її не почують, просто не почують. Бо в світі довкола неї мертве стає живим, а живе, яким було ще вчора, — мертвим. І так, очевидно, й мало бути.

14

Олеся не знайшла Костика на будові. Її просто туди не пустили. Вийшов молодий чоловік, глянув неприязно:

— Далі не можна. Тут приватна територія. Небезпечно для життя.

— Я шукаю одну людину, — пояснила Олеся. — Він тут має працювати.

— Ким? — Охоронець, чи хто він, дивився пронизливо-вивчаюче.

— Не знаю. Будівельником. Його Костиком звати. Костею.

— Не знаю такого, — охоронець круто повернувся і зник за огорожею, що ховала будову.

«От і все, і нічого, — подумала Олеся. — І я не знаю, нащо шукала Костика. Але ж був потрібен. Був і загув. Чи ні?»

Спробувала обійти огорожу — високу, збиту міцно. З-за огорожі чулися ритмічні удари.

«Може, собі, як вернуся, попроситися сюди? Тільки що я вмію робити?»

Думка Олесі прийшла і відійшла. Подумала далі: яке нестерпне сьогодні чекання! Ніколи таким не було.

Вона відчула потребу з кимось поспілкуватися. Дістала свого сотовика. Подзвонити Лільці, чи що? Ще на один, другий номер, записаний у її мобілці? Мусять же бути ті, хто чекає її дзвінка. Раптом прийшло слово. Слово «мама». Посеред пустирища, наповненого рвучким зимовим вітром, що посилювався, мов заповзявся її прогнати, Олеся раптом подумала: «Пора вертатися». До мами, до Луцька? Але вона й так збиралася їхати до того міста. До Ярослава. А мама? Чому вона мовби навмисне забувала маму?

Олеся набрала мамин номер. І почула, що мама теж збирається їхати до Луцька.

— До Луцька? А де ти, мамо? — здивувалася Олеся.

У відповідь почула, що знайшовся дядько Андрій. Андрій Степанович. У лікарні одного невеличкого містечка. Мама викликала машину з Луцька, з їхньої лікарні. Чекає. У дядька Андрія травма хребта, невідомо, як буде далі. Вона сподівається, що все обійдеться, що буде добре.

Головне, що він опритомнів, може розмовляти і його можна транспортувати. Голос у мами був схвильованим, але щасливим.

— Розумієш, він живий, живий, — повторювала вона мов заведена. — Він мені сказав, що я розтоплюю зиму…

Мама засміялася. Сміх, що прилетів з якогось там містечка, був теж щасливим. Олеся подумала, що в Луцьку і вона покличе своє щастя. Воно ж не таке болюче, як у мами…

— Може, я приїду до тебе? — спитала. — У те містечко… Як там воно?..

— Ні-ні, — сказала мама вже чомусь злякано. — Ви собі їдьте до Луцька. Там і зустрінемось. Головне, що я його знайшла. Я шукала і знайшла.

Уже закінчивши розмову, Олеся здивувалася від раптової здогадки: вона сама шукала Костика, щоб той… Щоб той не пустив її до Луцька.

«Ти ще скажи, що хотіла запропонувати, аби Костик женився на тобі, — смішок вирвався з її думки й покотився пустирем, що мав стати торгово-розважальним центром. — А чого, це був би класний вихід. Бо моя впертість…»

Олеся взяла свою впертість на повідок і повела назад. Тим же шляхом, що півгодини тому місила мокрий сніг під ногами сама. Сніг тепер ще більше чавкав, аж голосив.

«Я женю на собі Ярослава. На зло йому й собі. На зло з моєї любові. Я приручу не тільки його, а весь світ. Якщо треба, то й мого любого таточка. А що, він ще може мені згодитися… Не зі своєю засцяною квартирою, а з чимось більшим. Чимось ще мені невідомим. Але згодиться».

Сумбур думок спинив Олесю вже біля її будинку. Подумала далі: «Отака ти, Олесько? Але ж інакшою вже не будеш. То тільки мама може бути щасливою біля чоловіка, у якого травмований хребет. Котрий — який жах! — напевно, й ходити вже не зможе. І мама щаслива?..»

15

Новорічні дні в Луцьку. Віталія, Олеся, Даздраперма. Троє жінок, зустрівшись, готують новорічну вечерю. Підіймають завчасно келихи з вином, і Віталія біжить зустрічати Новий рік в лікарню, до Андрія. Їй дозволено бути з ним і цієї ночі, й коли забажає.

Віталія.

Віталія каже:

— Цей рік вийшов і таким, і не таким. Як завжди. Закінчується не зовсім так… Олесю, не спирайся на стіл, вимажешся об салат. Що я хотіла сказати?

Олеся:

— Про рік, що відпливає. Як у морі кораблі.

Віталія:

— Ах, Олесю, я не думала, що ти така свавільна.

Олеся:

— Я не…

Віталія:

— Не перебивай. Ага… Яке щастя, що наше бабське кодло разом, що ми троє… Які ми дурні, що вперше отак зустрічаємо, що досі не зустрічали Новий рік разом. Троє.

Олеся:

— Не всі.

Віталія:

— Що — не всі?

Олеся:

— Не всі дурні.

Віталія:

— Олесько, уб’ю. Перебивати матір… Та ще й так. Але ж ти і зараза. Твоє щастя, що Новий рік… Мамо, я розумію, що нічого не повернеш… Одним словом, я вас люблю. Дуже люблю. Олесю, і тебе стосується.

Олеся:

— Дєкую. Мамо — цьом. Вино видихається.

Віталія:

— Щоб вам було добре. І Андрієві.

А мама стоїть і усміхається. Тихо, як мишка…

Даза:

— З-під помела…

Віталія:

— За вас. Усе. Мовчіть. За вас і мою любов до вас. Вона так довго йшла. Не йшла, а пленталася.

Отакий у неї вийшов тост. На вулиці Віталія добігла до маршрутки, яка ще їхала в бік лікарні. А втім, Новий рік… І цілий десяток людей кудись їхали. Вона приїхала до Андрія. Їх було в палаті теж троє: старий травмований чоловік з вусищами і хлопець, що зламав тазову кістку. Ще не спали, бо ж Новий рік.

Віталія розмовляла, казала якісь слова утіхи. Старий, якого звали Михайлом, розповідав про непутьового сина, якому вже тридцять п’ять літ і який ніяк не подарує внуків, хоч одружувався тричі. Ні, десь вони є, внуки, від першої й другої жінок, але ж, боже мій, так далеко, що до них не дістанешся. Жінки переносять свою неприязнь до чоловіка на нього, старого, а що ж він винен? А, певно, винен, бо тепер нема з ким поговорити, стара померла, а вони ж домовлялися колись, що помруть разом. Вони надто пізно зустрілися, в неї була до того своя сім’я, діти його не сприйняли, бо, казали, хіба можна при них, уже дорослих і майже дорослих, виходити заміж і народжувати у сорок з гаком літ… А він мандрував по світу, зварював труби, тепер є пристанище і є племінниця, котра жде не діждеться його смерті, бо ж є й будинок, який має дістатися її дочці. Та хай би та дочка поселялася, йому б вистачило й однієї кімнати, тільки ж прийшла б, по-людськи поговорила, хіба він проти… Старий говорив і говорив, його самотність і безпритульність, і бажання отримати свою частку тепла хоч на старість розтікалися по палаті, шукали виходу і далеким звуком квилили десь за вікном.

— На додачу впав з яблуні, ну, воно мені тре було, та суха гілляка, та оно чогось муляла…

Дід Михайло умовк, очі його сльозилися.

Хлопець, якого звали Тарасом, затято мовчав. Біль сочився з цієї мовчанки, і Віталія не знала, що ліпше: питати про щось чи ні? Але ж мусила, мусила, мусила приїхати до Андрія. Її мучила неможливість бути поруч з ним — там, удома. Подумала, що Андрій без неї був би ще самотнішим за Тараса.

Потім вона дізнається: Тарас посварений зі своєю дівчиною, яку підозрює у зраді, й уперто не хоче їй повідомити про свою біду. Його мати приїжджає з районного містечка раз на тиждень. А дівчина десь тут, у Луцьку. Тарас її, видно з усього, жде, а повідомити, що з ним трапилося, не хоче.

Андрій бере її за руку. Слабкий, ніжний потиск.

— Завдав я тобі клопоту, — каже. — Як так могло статися?

— Мовчи, — Віталія тисне його пальці. — Сталося як сталося.

Учора вона повідомила про те, що сталося, Андрієву доньку. Почула у відповідь:

— Ну, ви ж його доглянете, правда? Ми якось навідаємось.

«Треба чекати», — вирішує Віталія.

Вона не знає, скільки тут, у цьому місті, на єдиному просторі з Андрієм, перебуватимуть його колишня дружина, його дочка з онуком.

Слова «Ви ж його доглянете, правда?» пропливають десь у вишині. Так далеко, що й не дістатися. Та чи треба?

«Вони мають загубитися, — думає Віталія. — А хто, крім мене, має ще доглянути?»

Вона покинула Андрія і його сусідів по палаті десь через півтори години. Чи треба було приїжджати? Може, хай би просто поспали? Дорогою — пішака йшла проспектом, з дворів, з вулиці, що виходить на проспект, — голоси, сміх.

«Як там Олеся і мама?» — подумала.

І тут прийшла інша, химерна думка: а може, познайомити маму Дазу з тим Михайлом, а Олесю — з Тарасом?

Олеся.

Вона лишила бабусю вдома, сама здзвонилася з колишньою однокласницею. Та запросила до себе, але Олеся наполягла зустрітися біля ялинки. Приїхала туди першою. Ходила серед людського виру, підходила до наметів, які ще стояли збоку. Вдивлялася в обличчя — щасливі, веселі, розрум’янені. А втім, багато з них або імітували свою щасливість і веселість, або втікали од тих буденних клопотів і тривог, які назбиралися за рік, що минув. У новий, не менш тривожний і клопітний рік. «Як і я», — подумала Олеся. Десь тут мав бути Ярослав. Його ж не було, скільки не загадуй. Навіть спитала у дівчини біля намету, чи знає вона такого Ярослава Довганя, юриста, який кілька тижнів був на Майдані в Києві. Дівчина не знала. Олеся постояла трохи біля намету. Небо над нею було найбездоннішим серед небес інших людей. Треба втікати од цієї бездонності, але не було куди. Мусила дочекатися шкільної подруги, мусила знайти Ярослава.

Вона була самотня, як і її бабуся, котра лишилася в квартирі й не могла заснути. Телевізор дивитися не хотіла, танцюльки і співи цієї ночі не для неї. Лишалося згадувати, поринати у шлях, яким проходила не раз, відтворюючи знову й знову чи споруджуючи, вимощуючи заново. Бо шлях цей мусив бути й новим. Який проходила й не проходила. Від якого втікала й не могла втекти. Найголовніша дорога її життя.

Думка знову побувати в лісі, тепер уже за власним бажанням, випірнула несподівано й кілька днів не давала спокою. Адже вона допомогла з’явитися цій дитині на світ. Допомогла народитися. Не могла збагнути, як і чим, але ж допомогла. Тоді їй здавалося, що перебувала в схроні, ну, хай якусь годину, а виявилося — вечір і півночі. Уже мовби навздогін відчула безмежжя часу. І те, що вона таки теж відповідальна за це маленьке життя, за цю крихітну істоту.

Ні, не тільки це. Вона раптом палко, нестерпно, до знемоги захотіла ще раз побачити цю дитину, що народилася у такому непридатному до життя навіть дорослих людей місці. Ще раз побачити. Той чоловік сказав, що незабаром переберуться в якесь інше місце, до якихось знайомих людей. У безпечне місце. Але ж невідомо, коли це станеться. Якщо їх уже немає, то просто повернеться назад. Та могло бути, що її допомога таки потрібна.

Так міркувала Даза і почала збиратися до того походу. З’їздила у райцентр, там у крамниці, пишно названій універмагом, пощастило купити тканини. Сказала продавчині, що бере на плаття, насправді ж — для пелюшок. У лікарні дістала присипки, яка так потрібна маленьким дітям. Надто там, де навіть викупати новонароджену не можна. Тоді та жінка, бабниця, яка лишилася у схроні, сказала, що вони вранці якось покупають маленьку. А далі… Даза тоді так і подумала: «А далі?..»

Уранці наступного дня пішла до тітки Мокрини й попросила продати молока. Так і сказала — кип’яченого. Хай думає що хоче. Удома, перед походом, нагріла молоко в каструльці на плиті, тоді перелила у літрову банку, обгорнула кофтиною. Може, тепло збережеться, ні — то підігріють. Уклала банку, тканину, порізану на шматки, коробочку з присипкою, ліки в полотняну торбину. Присіла перед незвичною дорогою.

Вона вже знала, що на дорогу лісову з медпункту можна потрапити, обійшовши село збоку. Так і зробила. Зорову пам’ять мала добру, то ж сподівалася, що втрапить, ні — то так і бути. Прикинула, що судячи з того, скільки тоді йшла, до схрону від села десь кілометрів п’ять. Може, більше, може, менше, нехай, повернеться до вечора — ні, то якось заночує там або проведе той чоловік. Вона не знала ні його імені, ні як звали його дружину. Судячи з усього, вони були не з Лучинців, а з якогось іншого села. Хоча, поміркувала Даза, в Лучинцях у них могли бути родичі, надто добре той чоловік знав це село. І ще пригадала: першого разу інший чоловік, старший, із тих, у схроні, таки звернувся до її провожатого «друже Карий», той виразно зирнув у відповідь — прикуси, мовляв, язика. Даза знала, що ці люди називають один одного на псевдо. А втім, жодного псевдо вона б нікому не видала.

Вже не видала б. Надто глибоко зав’язла. Її б ніщо вже не порятувало, тож лишилося покладатися на долю і на пана Випадка.

Даза таки справді мала добру зорову пам’ять. Навіть де звертати з дороги лісової на майже невидиму стежку, визначила, лише трохи повагавшись. Пробиралася крізь зарості, очікуючи, що її от-от зупинять чи погукають. Од думки, що можуть просто стрельнути, похололо всередині, стерпли пальці, якими тримала торбину. Усе ж пішла далі, бо який сенс було йти, щоб тепер вертатися майже з порога…

Ніхто її не зупинив, не спитав, не покликав. Ось і підхід до маленької, непримітної галявини, в кутку якої за деревом, сосною, — вхід до схрону. Там мала бути замаскована землею, дерном непомітна ляда, що й прикривала той вхід. Даза спинилася од морозу, що впав за комір. Трава на галявинці витоптана, наче тут пройшла ціла орда. Повалені дерева, розкидане гілля. Пересилила дрижання в усьому тілі й таки зробила ще десяток кроків ногами, що раптом стали ватяними. Геть неслухняними. На місці ляди, замаскованого входу, зяяла велика вирва. Жахлива млість розлилася Дазиним тілом. Зрозуміла: сьогодні вранці чи вчора, а може, й позавчора тут був бій. А швидше не бій, а схрон просто закидали гранатами. Обережно підійшла до краю вирви. Там, унизу, дика мішанина. Уламки речей, з-під землі видніється закривавлена нога. Рознесені двері до другої кімнати. За ними суцільна маса з дерева, землі, крові.

«Невже та жінка не встигла піти і теж загинула? — подумала Даза. — І дитинка… Боже мій, що ж це діється на білому світі?»

Гаряча хвиля підкотила до горла. Нудота охопила її всю, і Даза виблювала. Рвало так, що, здавалося, виверне, вирве всі нутрощі. Опустилася на землю. Коли поступово прийшла до тями, намацала руками, наче сліпа, сумку. Витерла рукавом очі і дістала з сумки шматок тканини, що мав стати пелюшкою. Витерлася, підвелася, слабка, знеможена, щоб якось іти.

І тут її слух вловив слабкий писк. Наче мишачий. Ні, схожий швидше на віддалене, ледь чутне кошаче нявчання. Раз і вдруге. Даза прислухалася. А тоді здригнулася. Її тіло враз обдало жаром. Зрозуміла: вона чує слабкий дитячий голосок. То дитина. Там, внизу, в понівеченому засипаному схроні. Там знаходиться ще жива дитина, донька тої жінки. Може, поранена, покалічена. Понівечена, але ще жива дитина. Дівчинка, котрій вона допомагала з’явитися на світ.

Що ж робити? Вернутися в село й когось покликати? Шлях неблизький. А раптом буде пізно? До того ж… До того ж, як вона пояснить, чому опинилася тут, у лісі, біля схрону… Ну, може, тітка Мокрина, чи та, бабниця Мартоха, й зрозуміють…

Ні, гаяти час не варто.

Хитаючись, наче п’яна, тремтячи, сама не своя, Даза стала спускатися донизу. Знову почула тихенький жалібний писк, і це додало рішучості й сили. Сповзла на захаращену долівку й стала руками розбирати, розгрібати вхід до другої кімнати, звідки надходили слабкі, надто слабкі, але живі звуки від, вочевидь, іще живої істоти. Скинула пальто, навіть кофтину, лишилася в самій блузці. Не знати скільки часу вона відкидала уламки дерева, продиралася крізь засипану землю. Раптом рука її наштовхнулася на іншу, чужу руку — холодну і безживну. Відсмикнула свою руку, стала тамувати нудоту, гасити тяжку слабкість. Очі, що вже звикли до напівтемряви, крізь слабкі проблиски світла, що проникали зверху, з лісу, що десь там, наче в іншому світі, глухо, співчутливо, а може, і погрозливо шумів, її очі разом з руками стали обмацувати все довкола. І руки наштовхнулися на згорток, що був притулений до мертвого жіночого тіла. Допомогло й те, що дитина ще раз подала звук, сигнал до власного спасіння. Уже пізніше Даза зрозуміє, що матір своїм тілом закрила доньку від осколків, які залітали сюди. А тоді вона силоміць, намацавши те, що шукала, потихеньку стала витягати згорток. Боялася, що рештки стелі от-от обваляться на неї і обох їх поховають заживо. Усе ж їй пощастило.

Шмаття, в яке було загорнуте дитя, людське дитя, геть промокло й смерділо. Та лобик і щічки були теплими, ледь-ледь, але теплими. Ще чимало часу зайняло спорудження підставки, сходинок, по яких Даза з дитиною вибралася нагору. Казала до врятованої щось заспокійливе, мов та могла її почути, а швидше заспокоювала саму себе. Довелося ще раз спускатися, щоб забрати пальто й кофточку. Далі Даза, мов у нереальному, важкому напівсні розпеленала немовля. Однією з пелюшок, які принесла, витерла, а тоді якось замотала в чисте заново. Дитина зіпнула, ледь-ледь схлипнула, мовби жаліючись на світ, що так негостинно приймає її до себе. Загорнула дитя у кофтину, одягла пальто.

— Зараз, зараз, потерпи, маленька, — пробурмотіла.

Дістала з торбини баночку з молоком. Баночка була ще трішки теплою. Отже, ще тепленьке, хай і ледве-ледве, молоко. Але як його дати дитині? З баночки? Може захлинутися. Даза кинула погляд на торбину і збагнула, що треба робити. Взяла принесений моток марлі, зробила щось схоже на чашку. Потихеньку влила туди ще не захололого тьмяно-білого молока. Обережно стиснула, піднесла до вуст маляти. Легенько розтисла манюні губки, капнула раз, вдруге. І раптом дитина відчула життєдайну рідину, ледь-ледь, але розтулила губки. Коли вона ввібрала в себе невеличку дозу молока, розкрилися й повіки. З-під них, розпухлих од плачу, крізь вузькі щілинки на Дазу глипнули й злякано розкрилися дві зоринки.

— Зараз підемо звідси, — сказала Даза. — Підемо додому, маленька.

Вона стала підводитись, і тут її вухо вловило віддалений, але чіткий гул. Наступної миті, прислухавшись, зрозуміла, що то ще далеко їде машина. Їде, напевне, сюди. Даза поклала дитину на землю й стала гарячково запихати все до торбини. Кинула туди й мокру одежину малої, й закаляну пелюшку. З торбиною в одній руці й дитиною на другій Даза стала відходити в ліс. Гул двигуна ставав усе виразнішим, наближався. Даза відходила все далі й найбільше боялася, аби дитина не заплакала. Та маленька тільки слабо пискнула пару разів.

Даза йшла, мов сліпа і в той же час дуже видюща, вся наструнчена, крізь ліс, намагалася ухилятися від гілля, що вдаряло по руках, обличчю. Коли вибралась на дорогу, полегшало. Подумала, що переслідувати навряд чи будуть, звідки їм знати про неї, до того ж приїхали з іншого боку дороги. Гуркіт двигуна стих, долинали далекі голоси, отже, спинилися десь там, неподалік схрону. Мабуть, приїхали, щоб забрати тіла вбитих. Чи знають вони про дівчинку, немовля, що вижило в страшній круговерті, страшному спалаху смерті?

Даза не відала. Добралася до села вже пізно ввечері, геть стомлена, напівзатерпла — од пережитого, від осіннього холоду, від цієї важкої, майже неможливої ходи. Страх, що було наче зник, став наздоганяти на підході до села. Як чинити далі, що й кому сказати про дитину? Спинилася, передихнула, городами поза хатами пробралася до свого сільського пристанища. У медпункті ще якийсь час посиділа в темряві, гуцикаючи на руках такий несподіваний скарб. Боялася, що хтось, коли побачить світло у вікні, може прийти — за ліками, а останнім часом до неї навідувалися й просто так. Побалакати, дізнатися, що коїться у світі, бо ж… дохтурка. Особливо часто став навідуватися один сільський хлопець, котрому явно запала в око. А може, і в душу й серце.

Той хлопець мав дивне ім’я Їгон. Даза-Люба спитала, що воно означає.

— Та, може, Ігор, а може, Ївгеній, — засміявся хлопець. — Їгон то й Їгон, хай вже буде по-наському.

Даза посиділа, прогнала думку-запитання: навіщо їй усе це? Що її покликало насправді до лісу? Мовби щось передчувала… Ні, просто хотіла, ще раз хотіла, чомусь хотіла побачити цю крихітку, це дитя.

Зрештою підвелася, бо треба було щось робити. З острахом запалила світло, розпалила грубку. Далі діяла чітко, мовби хтось заклав у неї програму для цього вечора чи й ночі. Нагріла воду, а заодно й підігріла молоко. Почистила пальто, випрала спідницю й блузку, помила гумові чобітки. Спалила в грубці речі, що могли про щось свідчити, правда, зберегла й випрала маленьку, мініатюрну розпашоночку. Купати малу не відважилася, просто ретельно витерла тільце намоченим рушником. Дівчинка заворушилася, запхинькала, а потім і зовсім заплакала — хрипко, але ревно. Даза як могла заспокоїла, дала тим же способом — крізь марлю — тепленького молока. І зраділа — плач свідчив, що дитина таки й далі житиме. Коли дивилася на геть голе маленьке безпорадне тіло, раптом на якусь хвилю з’явилося дивне швидкоплинне, мов спалах іскор у грубці, відчуття, що то її дитина, що вона її народила. Даза скупо, сумно-гірко усміхнулася. Й трохи злякано відвела очі.

— Я порятувала тебе, маленька, — прошептала.

То була найдивніша й одна з найтривожніших ночей у її житті. Поклала дитину біля себе на ліжку, засинала й прокидалася, боялася, чи не придушила крихитиночку. Коли мала заплакала, напоїла краплинами молока, розбавленим кип’яченою водою, поміняла пелюшку й, не знаючи, чи чинить правильно, в теплу воду вбризнула кілька крапель принесеного їй котроюсь із жінок пахучого яблучного соку, влила краплину-другу напою до ротика.

Уранці вона насамперед зміряла температуру, бо злякалася, що дитина стала надто гарячою. Температура справді була трохи підвищеною. Даза поміркувала, що діяти. Боялася давати жарознижуюче — як це робити? Зрештою, дочекавшись, коли більше розвидниться, побігла до тієї ж тітки Мокрини. Сказала, що хтось лишив у неї під дверима немовля, й попросила покликати котрусь із недавніх породіль, молодих мам, аби та нагодувала грудним молоком. Грудним молоком? Прикусила язика. Жінка значливо-змовницьки поглянула на неї, сказала:

— Невже ж Марина лишила?

Так Даза дізналася, що ту загиблу жінку з лісу звали Мариною.

— Зара приведу годувальницю, — сказала Мокрина.

Ту ж версію — вранці вона почула дитячий плач за дверима, а коли вийшла, то побачила біля порога згорток з дитиною — Даза повторила й голові лучинецького колгоспу, якому повідомила про знахідку, й лікареві райцентрівської лікарні, куди забрали знайду. І спершу міліціонерові, а потім оперуповноваженому (тому самому, що приїжджав до неї) райвідділу держбезпеки. Її допитували ретельно, ставили несподівані провокаційні запитання, але медсестра Любов Лук’янченко вперто стояла на своєму й жодного разу не обмовилася. Усе так і було. Почула плач, вийшла і побачила дитину. Як потім дізналася, допитувалися і в селі. Ніхто нічого не знав. Зате Даза на той час знала вже інше: в Лучинцях більшість жителів симпатизують повстанцям, або, як тут казали, бульбашам, українській партизанці. Кілька хлопців з Лучинців досі знаходилися в лісі, до десятка сімей з невеликого села вивезені до Сибіру.

Зрештою їй дали спокій, тільки й того, що підписала кілька протоколів з приписом: «З моїх слів записано вірно». Вірно все записали, що відповіла. Тільки й усього, казала собі Даза. Вона боролася за себе й ту дівчинку. А дівчинку, як вона довідалася, відвезли до обласного центру, в будинок дитини.

16

Ще кілька разів навідувалася Олеся і на майдан Театральний, і в штаб місцевої помаранчевої команди. Про Ярослава Довганя ніхто нічого не знав. Цей хлопець був наче невидимкою, яка з’явилася нізвідки і розтала в повітрі.

«Що ж, не судилося, — вирішила Олеся. — Моя спроба й так була принизливою. Треба вертатися до Києва».

Вона ще побувала в лікарні, провідала дядька Андрія, котрий страшенно зрадів і жартував, чи не збирається вона виходити заміж.

— Я за тим і приїхала. — Олеся усміхнулася, та усмішка її відразу кудись полетіла.

Познайомилась і з сусідом Андрія Степановича по палаті — Тарасом. Їй майже відразу стало зрозуміло, що хлопець на неї «запав», це було звично й банально, але Тарас не справив на неї жодного враження. Про таких вона казала: простий як дошка. Або ще грубіше — прямий, мов телеграфний стовп. Був простішим ще за Костика-Льолика.

Олеся вирішила було вертатися після цих відвідин до Києва, та бабуся Даза сказала, що збирається до того села, де колись працювала, починала працювати, коли медучилище закінчила. Олеся запропонувала поїхати вдвох. Бабуся зирнула на неї якось дивно — насторожено і начеб неприязно чи й підозріло — й відповіла, що мусить поїхати сама. Там вона, бачте, має з деким зустрітися зі своєї молодості.

«Ну й нехай, ну і їдь собі», — сердито подумала Олеся, та все ж вирішила почекати, хоча б із чемності, бабусиного повернення.

Молодість бабусі загубилася десь в епосі динозаврів. Була нереальною, як і час, коли люди могли обходитися без комп’ютерів і сотових телефонів (хоча Олеся донедавна ще сама обходилася), час всіляких першотравневих і жовтневих демонстрацій та маївок.

Бабуся поїхала, Олеся провела її на автовокзал, дорогою назад вирішила здзвонитися ще з однією луцькою подругою — бо що ще робити, як не зустрічатися? І раптом дорогою, у маршрутці, озвався її сотовий — незнайомим і водночас знайомим, та ще й яким знайомим голосом.

— Доброго дня, Олесю. Пізнаєте?

— А хто це? — Олеся вдала незнайку-забудьку.

— Ярослав.

— Ярослав? Пробачте, який Ярослав? — Олеся наче й не шукала цього хлопця.

Приглушила серцебиття й наказала своєму голосові бути байдужим. Далеким. Чужим.

— Ми ж із вами познайомилися в Києві, на Майдані.

Його радісний було голос явно набув відтінків розчарування. Одразу потьмянів.

Олеся подумки показала йому язика. Голосові і його власникові. Озвався. Даремно вона його шукала. Да-рем-но. До-ре-мі…

Та маленький дідечко вже сів на її вухо й прошептав, що не даремно, ні, не даремно.

— Мені передавали, що ви мене шукали.

«Ах, уже передали», — подумала Олеся.

— Хто? Ми справді знайомі?

Бух, бух — десь стріляють гармати.

Не гармати — гахкає дурне серце.

Серце сьомого року.

Чого вона так хвилюється?

Сьомий рік дійсний у Києві. Чи він дійсний скрізь?

— Ви сходите? — питає її хтось.

Ага, сусід по маршрутці. Чи вона виходить… Куди?

— Ну, будь ласка.

Чоловік протикається мимо неї. Зачіплюється за її гострі коліна. Нарешті цей ведмідь лізе далі.

— Ми ж на Майдані зустрічалися, розмовляли, — повторює-нагадує Ярослав.

— Ах, на Майдані… Здається, я щось пригадую.

— Але ж мені сказали, що ви мене шукали. — Тепер голос Ярослава затремтів, наче свічка на вітрі.

— Сказали? Так, здається, я про вас у когось питала… Я приїхала в гості до мами… На новорічні свята…

— Я ж не знав номера вашого мобільника…

«То треба було спитати», — подумала Олеся, а в трубку:

— То що ви хочете?

— Зустрітися, — просто сказав. — Я, на щастя, мав номер вашої подруги, ну, тієї, з якою ви приходили на Майдан…

«Лілька, паскуда, і номер мобільника дала!» — мало не вигукнула Олеся.

Ярослав тим часом продовжував:

— Я мусив подзвонити до неї і взнати ваш номер.

Отже, Лілька зберегла її номер, не стерла, не викреслила з пам’яті. Чомусь тепло розлилося Олесиним тілом. Їй досі не байдуже ставлення Лільки?

— То де ми зустрінемось? — спитав Ярослав.

— А ви цього хочете? — Олеся лукавила й уже боялася свого лукавства.

— Дуже. Давайте зустрінемось біля «Майдану». Ми ж на Майдані познайомилися… Тільки в Києві… То чому б і в Луцьку там не зустрітися…

— На Театральному?

— Ні, в нас же є такий бар. Хоча, може, ви й не знаєте. Тоді — на Театральному. А звідси підемо до того, барного «Майдану». Треба ж відзначити, що ви знайшлися…

«Це я знайшлася?» — Олесі, проте, були приємними ці Ярославові слова. Отже, шукав. Але міг би й раніше подзвонити Лільці.

Вона ледве не проїхала свою зупинку. І, коли виходила, подумала: «Нічого не минуло. Ти таки втріскалася, подруго».

Що втріскалася, вляпалася по самі вуха, вушка, вушенята, Олеся переконалася, ледве побачила Ярослава надвечір на Театральному біля пам’ятника Лесі Українці. Легенько обійнялися, тернулися щокою об щоку. Усе як і належить. Але Олесина щока спалахнула маковим вогнем. Тілом розлилося блаженство — лише від доторку щоки? Ні, від запаху щоки. Чоловічого запаху. Від сяйва його очей. Від цієї постави — високий, худорлявий, але міцний хлопець, ні, чоловік у моднячій куртці. А втім, куртка могла бути якою завгодно. Навіть куфайкою. У ній був Він. Саме так, з великої літери. Він. Її. Тепер Олеся знала це напевне.

Вони пішли до того, іншого «Майдану». Бару. Чи бару-ресторану. Там пили вино з особливим смаком. Розмовляли, жартували, сміялися. Здавалося, вони знають одне одного тисячу літ. Потім слухали гру і спів якогось місцевого фольклорного гурту. І Олеся вперше танцювала на невеличкому п’ятачку з коханим (так, коханим) і тулилася до нього, як маленьке сліпе кошеня. Довірливо й ніжно. Ніжно й довірливо. Ще за столом він признався, що побоявся далі з нею спілкуватися — там, у Києві. Бо ж вона столична штучка (не ображайтеся, Олесю, я так думав), а він всього лиш якийсь там провінціал. І боявся, що вона подумає: клеїться до столичної панянки.

— Це я штучка? — Олеся всміхнулася збентежено. — Та я штукенція. — І засміялася. — Я — щука. Зубата. І вас з’їм.

— Я не проти, — сказав Ярослав.

— Навіть так…

Вони зустрічалися щодня. Цілий тиждень. До Різдва, на Різдво і після. Слухали колядки — в соборі, палаці культури. Після другого такого концерту Ярослав, трохи ніяковіючи, сказав, що хотів би запросити її до себе. Він винаймав у Луцьку однокімнатну квартиру, бо ж був сам з районного містечка.

— Гаразд, поглянемо, де ти живеш, — сказала Олеся. — Куди ти дівчат приводив.

— Я ще нікого туди не приводив, — сказав Ярослав трохи начеб сердито.

— Ой чи…

Але їй було приємно чути таке. І вона вже знала, що станеться цього вечора. І сталося те, що й мало статися. Олеся зосталася ночувати у Ярослава. Зателефонувала мамі й сказала, що лишається ночувати у шкільної подруги.

Вона не знала, що колись майже так само її мама казала своїй мамі, бабусі Дазі. Але мама Віталія, дозволяючи Олесі заночувати у подруги, раптом пригадала той свій київський дзвінок. З телефонної будки на засніженій вулиці. В обіймах Едуарда-Еміра.

Їй стало млосно. Вона сама лишилася у квартирі. Андрій іще перебував у лікарні. Мама Даза мала вже вернутися, але ще не вернулася. Тільки теж подзвонила й ошелешила, що зараз не в тому селі, а у Львові.

— У Львові? — Віталія не на жарт стривожилася. — Як ти там опинилася?

— Вернуся — розповім, — сказала мама Даза. — Не бійся, я не розвалюся. Я попросила кредит у дядька, якого, здається, звуть Часом. І не заблукала. І в мене ще нема хвороби Альцгеймера.

— Мамо, ну що ти… Але Львів…

Справді, чого там опинилася мама?

Може, вона поїхала шукати батька її, Віталії? Пригадала загадкові слова мами Дази про те, що її батько був чудовою людиною… Що доля його невідома… Чому невідома? У мами було драматичне кохання? Мама казала, він кохав іншу. Вона прощала, не мала зла. Приреченість? Жертовність? Готовність віддати долю на заклання? Але ж усе це так не схоже на маму Дазу…

Віталія сиділа, і їй дуже захотілося, щоб хтось ще подзвонив. Може, Андрій не спить? Але сама порушувати його спокій не відважилася. Йому й так нелегко. Тіло виздоровлює, тільки ходити вже навряд чи буде. Дарма. Вона його не покине, кохатиме за будь-яких обставин. Гірше інше. Світлана, дочка Андрія, навідалася тільки раз. Без онука. Він, бачте, в лікарні може підхопити інфекцію. А їм за тиждень вертатися в Грецію. Усе-таки вертатися. Ні, не тривожитиме. Але чому, чому опинилася у Львові її отаємничена мама? Вирушаючи в поїздку до того села, вона сказала якось також загадково, що шукає дуже важливі сліди… Якщо не батька Віталії, то кого?

17

Даза, Даздраперма Снігурець справді йшла чи їхала шукати сліди. Люби Лук’янченко. Ні, того, що було дотичне до її колишнього імені.

Минуле, неначе вода, пролита на підлогу крізь щілину, щілину пам’яті й усього того, що було її долею.

Пам’ять просочувалася крізь її шкіру, ставала нею самою.

Пам’ять-шкіра стискалася, щоб вибухнути.

Чимраз дужче. Не віддалялася, а ставала джерелом, якого нічим не загасити, не загатити. Те, що сталося колись, кликало до себе. Давно збагнула — опиратися йому марно. Марно опиратися. Марно. Мар…

Вона й не опиралася, як колись. Не проганяла, мов небажаного гостя-комаху. Не вбивала, а з якогось часу стала пестити і ростити. Наближати. Бо зрозуміла, що саме це є її порятунком.

Єдиним, єдино можливим порятунком.

Тоді вона попрацювала у Лучинцях ще рік. Головний лікар районної лікарні перевів її до себе — у зв’язку з виробничою необхідністю. Він зумів її оцінити.

Дивлячись на неї, а швидше голублячи вже вицвілими очима, якось сказав:

— Пташечко, Любов Миколаївно, ви природжений лікар. Був би гріх не позловживати цей рік, до того, як закінчиться ваше направлення, не позловживати щодо вас службовим становищем.

— Я потрібна і в селі, — спробувала опиратися Люба.

— Ви потрібні людям, — сказав Платон Олексійович. — А в Лучинці, щоб вас не мучила совість, я витребую і фельдшера, і медсестру.

І трохи лукаво посміхаючись:

— Ну хочеться мені, старому, щоб ви зі мною попрацювали, Любонько. Така вже стареча примха.

Так Люба-Даза стала працювати в районній лікарні. Її підселили в гуртожиток до іншої медсестри. Давно визначила долю: готувалася до вступу в медінститут.

Час від часу згадувала дівчинку, порятовану нею. Мала істота, котра виявилася такою живучою, начеб відсувалася кудись далеко, в напівреальне минуле. Було й не було. Сталося, бо так мало статися. Так вона думала, коли згадувала. І з якогось дня, з якоїсь згадки стало рости бажання — дивне, схоже на маленьку квітку, яку несподівано бачиш біля своєї оселі. Коли хочеться, щоб квітка та виростала й розцвітала. Щоб росла разом з тобою, а ти з нею.

«Тільки побачу, — думала Даза. — Я ж її порятувала».

Вона немовби знову несла ту дівчинку на руках — крізь ліс, осінній холод, свої страхи. Втікала од звуків за спиною, людських голосів, гурчання машини. Боялася, що наздоженуть або когось зустріне. Боялася, щоб крихітна істота не померла в неї на руках. Думала про те, що мають вижити обоє.

Усе це думала й відчувала тоді, коли йшла, а тепер верталася до цього по-новому. У якийсь момент відкрила, що їй подобається вертатися. Начеб прагла згадати щось нове, їй невідоме, що мусила згадати.

Незабаром нагода випала. Її направили на дводенний семінар медсестер. До Луцька, де знаходився будинок дитини.

Вона мовби забула першого дня про давнє бажання. А от другого щось почало муляти. І в обідню перерву запитала в когось із луцьких медсестер, де знаходиться в Луцьку той будинок. Будинок, що кликав.

Тоді громадський транспорт навіть в обласному центрі ходив рідко. Правда, й саме місто було набагато меншим. Зрештою Даза, яка ризикувала запізнитися на останнє семінарське заняття, знайшла продовгуватий одноповерховий будиночок. Спершу направилася до колеги-медсестри. Жінка років сорока п’яти з ряботинням на обличчі не могла второпати, чого хоче ця несподівана відвідувачка.

— Просто побачити? Це ж не передбачено інструкцією…

— Я дуже вас прошу, допоможіть, — сказала Даза так прохально, як тільки могла.

— Добре вже, тільки я мушу сказати директорці, — змилосердилася медсестра.

Директорка — огрядна, привітніша на вигляд, підтвердила: так, вона пригадує, був такий випадок, що привезли з такого-то району. Ця дівчинка ще у них. Назвали її… назвали… — директорка заглянула в якийсь талмуд, — так, назвали Віталією. Вітою. Бо ж Віта — то жива, життя. Так і назвали.

Директорка звеліла покликати виховательку. А тій наказала провести товаришку медсестру, котрій колись підкинули (так і сказала — підкинули) дитину, до тієї дитини. Хай подивиться, це не забороняється. До Віталії Середи. Бо ж привезли в середу, то таке прізвище й дали.

Вихователька завела Дазу до чималої кімнати. Там вовтузилися — на підлозі, у манежах — десятків два малюків. Хто сидів на маленьких стільчиках, хто розглядав іграшки чи грався ними. Вихователька, яку звали Ніна Михайлівна, придивилася, наче визначала, хто їй потрібен, і ткнула пальцем.

— А ось і наша Віточка.

Зачувши ім’я, маленька дівчинка у сірому платтячку повернула голівку. Тканинна лялька випала з її маленької руки. Подивилася. Відвернулася, знову зиркнула зацікавлено. «Вона схожа…» — народилася і вмерла думка.

— Йди-но сюди, Вітусю, — покликала вихователька.

Мале подибало до двох тіток. Спинилося на півдорозі, насторожено, трохи злякано глипнуло на Дазу. Даза нагнулася, присіла і зустрілася зі світло-сірими, голубуватими оченятами. Дівчинка дивилася не лише насторожено, а начеб вивчаюче. Та раптом насторога змінилася явною цікавістю. Даза подумки дорікнула собі, що нічого не принесла — от розтяпа! Вона простягла до малої руку. І та сяйнула оченятами ще раз, мов щось вирішуючи, раптом схопила Дазу за палець. Потягла до себе і всміхнулася.

— Віточка у нас розумниця, — сказала вихователька. — Не тільки ходити вміє, а вже й слова вимовляє. Ну, Вітусю, скажи тьоті якесь слово. Ну… скажи — тьо-тя…

Мале дивилося так, наче хотіло поглинути, ввібрати в себе Дазу. Принаймні їй раптом так здалося.

— Тьо-тя, — ще раз промовила Ніна Михайлівна.

— Тьотя, — повторила слухняно, не відпускаючи Дазиного пальця, дівчинка одним видихом.

І раптом обдарувала Дазу ще раз слабенькою посмішкою. І пролепетала:

— Ма, — і затнулася та після паузи видихнула ще один склад: — Ма…

— Нє, ну ви бачили таку розумаху? — очі виховательки зволожилися. — То тьотя, Віточко…

Несподівано Даза відчула, як їй до горла підкочується тугий клубок, як сіра плівка застилає очі.

«Що ж це таке?» — майнула думка.

Дівчинка вперто не хотіла відпускати її палець. Даза поволі вивільнила його і погладила Віточку по голові. Та підвела оченята й раптом зітхнула. Якось наче не по-дитячому. Глибоко, з явним жалем.

— Я ще прийду до тебе, Віточко, — пообіцяла Даза. — І подарунок тобі принесу…

— Тьотя обов’язково прийде, — сказала і вихователька. — І цукерочку принесе маленькій Вітусі. І вам принесе, дітки.

— І мені? — спитала дівчинка з круглим личком.

— Аякже. І тобі, Танечко. І Людочці. І Ромчику. Всім.

Підводячись, Віта завважила, що діти оточили їх півколом. Переважно дівчатка. Сирітки.

«Ну нащо так?» — подумала Даза.

— Помахайте ручками тьоті, — звеліла вихователька.

Діти замахали крихітними ручками. Даза ще раз поглянула на Віту й поспішно відвернулася. Швидко пішла до виходу. Уже на дворі вихователька, певно, помітивши її стан, сказала:

— Ви не переживайте так. Тепер сиріт багато. Що поробиш — од війни ще не зовсім оговталися. А їм тут добре. Стараємося всім забезпечити. Правда, як три роки минає, мусимо в дитячий будинок віддавати. Часом, правда, буває, що ще до того усиновляють чи удочеряють. Тико тепер трудно людям жити… Ну, бувайте. Якщо хочете, можете ще до Віточки навідатися. То ж, щитайте, ваша похресниця. І ви їй, видно, сподобалися.

Даза верталася до лікарні, де проходив семінар, сама не своя. Час від часу тілом пробігали дрібні дрижаки. Перед входом витерла сльози.

«Я, виявляється, надто чутлива, — подумала. — Надто… Тепер справді багато сиріт… Я й сама сирота…»

Почула голос виховательки: «Їм у нас добре». А потім слова про те, що в три роки в дитбудинок відправляють. Згадала свій дитбудинок…

Ще дорогою в селище з’явилася думка: якщо дітей усиновлюють чи удочеряють, то чому не може удочерити вона? Їм удвох буде справді добре. Добріше. Ліпше, ніж у цьому будинку. Думка росла й міцніла. Через два місяці Даза знову поїхала до Луцька. Вона боялася, що Віточку — таку гарненьку й розумаху, як її назвала вихователька, вже хтось удочерив. Явилася в будинок дитини з подарунками — іграшками, цукерками, навіть маленьким платтячком. Віта Середа, на щастя, була на місці. Даза цього разу взяла її на руки, пригорнула до себе. Тернулася щокою. Дівчинка засміялася — тихенько, а потім дзвінко.

«Як же вона пахне», — подумала Даза і вимовила вголос:

— Які ж ми пахучі, манюня моя.

Дівчинка щось залепетала. Торкнулася ручкою Дазиної щоки. Даза почувалася щасливою, на сьомому, десятому небі од щастя, й боялася одного — що вона от-от заплаче, розреветься, як дурне коровисько.

Вона ще вийшла з Вітою на руках надвір, пройшлася невеличким садком біля будинку. Мала обхопила її шию ручками. Тислася, горнулася так міцно й ніжно, що Даза подумала: «Як же ми прощатися будемо?»

Та прощатися довелося. Вітуся дивилася на неї оченятами тривожними й зляканими. Скривилися її губки, й вона пролепетала:

— Ти при… при…

Даза здогадалася — питає, чи вона прийде? Чи ще прийде…

— Аякже, моя рідненька, — сказала вона. — Я обов’язково прийду. — І вже тихіше, швидше до себе, ніж до малої: — Я тебе нікому не віддам.

Однак виявилося, що на шляху задуму, який тепер остаточно визрів, стоять неабиякі перепони. Завідуюча пояснила — неодруженим особам удочеряти дітей не дозволяється. Хіба що, хіба що (тут вона якось пильно чи підозріло глянула на Дазу) за одним винятком.

— Кажіть, — видихнула Даза.

— Якщо є довідка, що в майбутньому така жінка не зможе мати власних дітей.

«Така довідка в мене буде», — вирішила Даза.

Повернувшись до селища, вона другого ж дня заявилася до кабінету головного лікаря. Виклала Платону Олексійовичу, що хоче удочерити дівчинку. Ту саму, яку їй колись, майже три роки тому, підкинули. Вона не стане приховувати: їй для цього потрібна довідка. Довідка про те, що в майбутньому вона не зможе мати дітей.

— А ви справді не можете мати, Любове Петрівно? — Головлікар дивився пронизливо і вивчаюче воднораз, і під тим поглядом Даза-Люба спаленіла.

— Я не знаю. Але я дуже хочу… Хочу, щоб Віта, ця дівчинка, стала моєю донькою.

— Ви, отже, штовхаєте мене на обман, грубе порушення закону?

Голос Платона Олексійовича покрижанів.

— Ви… Вибачте. — Даза готова була провалитися крізь землю перед людиною, котра так її цінувала, ба, майже по-батьківськи любила.

— Ох, Любо ви наша, Петрівно, — сказав головлікар. — Біда з вами, екзальтованими дівчатами…

— Я не екза…

Даза не договорила. Розпач охопив її. Що ж тепер їй робити? Виходу нема…

І тут вона почула:

— Ви справді так хочете… мати… цю дитину?

— Так, — Даза аж вигукнула. — Дуже хочу. — І далі гарячково: — Я клянусь вам, що в майбутньому не матиму своїх дітей.

Після невеликої паузи Платон Олексійович заговорив і сказав, що він, звичайно, розуміє її благородний порив. Але він не радить цього робити.

Даза почула:

— Ви, Любочко Петрівно, я не боюся повторитися, природжений лікар. У вас талант до лікування. На додачу, я б сказав, блискуча лікарська інтуїція. Уже зараз саме лікарська. Вас чекає, я передбачаю, більше того, я певен, неабияке лікарське майбутнє. Можливо, я розмовляю і так от переконую майбутнє світило нашої вітчизняної медицини. Не посміхайтеся. Я вам не лещу, а кажу правду. Я з великим задоволенням наступного року дам вам рекомендацію на вступ до медичного інституту. Хочете — до Львова, а ще ліпше — до столичного. А з дитиною вас туди навряд чи приймуть. А якщо й приймуть, де і як ви там житимете? Заочного ж медичного навчання немає. Ще і ще раз подумайте. Ви молода і перспективна. Вийдете заміж і народите свою доньку. А захочете — дві. Усе. Жодних заперечень. Ідіть і думайте. Хоча що тут думати… Ви ще колись згадаєте слова старого лисого Платона…

Даза думала цілий день і майже безсонну ніч. Тої ночі у темряві їй здалося, що чує легкі дитячі кроки. Хтось підійшов до її ліжка.

— Я тут, Віточко, — прошепотіла Даза.

Вранці вона з невиспаними червоними очима зайшла до Платона Олексійовича.

Ще через місяць з усіма необхідними довідками, навіть про те, що має задовільні житлові умови (головний лікар вибив їй як молодому спеціалісту малесеньку квартирку, хоч і без зручностей), з блискучою характеристикою, поїхала до обласного центру. І був світлий осінній день, коли до кабінету завідуючої будинком дитини привели Віту, а Даза схопила дівчинку на руки, притулила рідне пахуче тільце до грудей і сказала тихо і ніжно, як тільки змогла:

— Вітусю, я твоя мама. Я твоя мама, Вітусю.

18

Даздраперма виїхала з Луцька вранці й за дві з половиною години була вже в центрі району, до якого тепер належали Лучинці. Довелося, правда, чекати півтори години на автостанції, доки не відправилась маршрутка, яка проходила через її колишнє село.

Лучинці вона, звісно, не впізнала. Майже не впізнала. Хоч і мала досі добру зорову пам’ять. Центральна вулиця була заасфальтована. Жодної хати під солом’яною стріхою, а тоді — більшість. Хати геть не ті. Проте чим далі віддалялася від центру села, тим більше нараховувала хат із забитими вікнами, з пустими очницями, без скла.

«Бідне моє село, — подумала. — Моє?»

Ось, здається, і хата, в якій знаходився медпункт. Обкладена цеглою, у ній явно живуть люди. Даза вже знала, що теперішній фельдшерсько-акушерський пункт є в сусідньому більшому селі.

Жінка в тій хаті, що вийшла на її стукіт, подивилася здивовано й насторожено: чого ти хочеш, стара бабо, хай і пристойно вдягнена? Може, яка прохачка чи обманщиця?

Даза пояснила, що вона тут колись працювала. Медсестрою. А потрібна їй тітка Мокрина, котра жила неподалік.

— Мокрина? — перепитала жінка. — Так вона давно померла. Літ уже з тридцять буде.

— А хтось з її родичів є?

— У їхній хаті дочка живе. Десь такого віку, як ви-те, може, трохи молодша.

Даздраперма направилася до хати, на яку вказала жінка.

Стара бабця, котра лежала на ліжку й виглядала змученою, прошамотіла:

— Кажете, маму мою знали? Щось мині казали покійниця, про дохтурку якусь… Дай, Боже, памнять…

Усе ж Даза не дала відчаю обсісти її. У селі досі існувала тепер уже не початкова, а неповна середня школа. Там їй порадили звернутися до колишнього вчителя, котрий написав історію села, яку ніяк не міг видати, бо не міг знайти грошей для цього.

І ось Даза в хаті теж старого, але ще доволі міцного чоловіка. Він називає їй кілька імен місцевих репресованих і колишніх повстанців. Серед них Даза чує знайоме ім’я. Марина. Марина Лащук. Пішла в повстанці вслід за хлопцем з сусіднього села й зникла безвісти.

— А фотографії її у вас нема? — Даза подивилася з надією.

— На жаль, ні, — зітхнув вчитель. — Коли вона в лісі опинилася, емгебісти родину вивезли до Сибіру, трус робили, то всі карточки й забрали. Пропав її слід. Як і багатьох.

«Не пропав», — думає Даза й пригадує, як схожа Віталія на ту жінку в схроні.

Учитель, Дмитро Микитович, радить у райцентрі звернутися до голови місцевого повстанського братства. Називає його ім’я. Разом з незвичною гостею чалапає до свого зятя, котрий за сто гривень погоджується відвезти Дазу до райцентру.

Їй пощастило на другий день, коли після ночівлі в маленькому райцентрівському готелі Даздраперма за допомогою працівниці місцевої адміністрації розшукала голову того братства, сивого як лунь, проте жвавого дідка. Розповіла йому свою історію. Раптом згадала псевдо — Карий. І почула:

— Та вам же Матвій потрібен. Матвій Білітюк.

— Матвій? — У серці Дази прокинулася надія, бо до того все більше огортав відчай, відчуття, що даремно вона, стара баба, вибралася хтозна чого в цю поїздку.

— Так. Років десять тому приїжджав до мене. Ну, а перед тим, давно вже, ще у п’ятдесяті роки, як звільняли нас, тих, хто живий лишився, він, казав, тоже приїжджав… Бо тоді йому не можна було назовсім на Волинь вертатися… То він поселився на Донбасі, на шахті робев. Ну, й навідувався в наші краї. Він сам з Кроток, то за верстов шість од Лучинець. Казав, що в нього дівчина була з того села, з Лучинець. За ним пуйшла, до лісу. Там вроді як і жинелися. І дитя там роделося, у схроні їхньому. А потому десь там на завданнє пушов. У засідку потрапили. Ну, його пораненого і зцапали. Переживав сильно, казав, що жінка там з дитиною осталися. Ну, а як вернувся з Півночі, з Норильська, то з Донбасу став наїжджати. Слід, значиця, шукав їхній. А тая тітка Мокрина, про яку ви-те кажите, й об’яснела йому, що й до чого. Ну, він й мині розказував, що на слід натрапив, тико йому одвітили, що вдочерили, а хто — ни можна було сказати. Він і вас шукав…

— У мене тепер інше ім’я, — сказала Даза.

Авжеж, у неї було інше ім’я.

Поміняла не тільки тому, що хотіла своє, колишнє, яке з батьками зв’язувало, з минулим, рідним, повернути, а й тому, що боялася… Так, боялася. Що її знайдуть, що дочку, з часом усе більш схожу на жінку з лісу, забере той чоловік, її справжній батько. Розшукає, пред’явить права. Передчувала, що вижив? Він, певно, Матвій Білітюк, розшукував медсестру Любу, Любов Петрівну Лук’янченко.

Дазою Снігурець вона знову стала у п’ятдесят сьомому. Надія розшукати маму (а раптом жива?) з’явилася незабаром після того, як удочерила Віталію, доньку Матвія Білітюка. Через півроку помер Сталін, а ще через рік почали повертатися ті, хто опинився у Сибіру, Казахстані, на Колимі. Чутки про ці повернення доходили й до їхнього селища. А потім заговорили про реабілітацію. Даза-Люба дізналася, що рідні — сини, дочки, дружини — можуть довідуватися про долю своїх близьких. Але як чинити їй? Вона ж мала зовсім інше ім’я, обдурила закон і державу. Даза боялася, що покарають, що навіть можуть забрати її щебетливе щастя, що стало найріднішим у світі, — Віточку. З того селища вона перебралася до іншого райцентру. Бо теж боялася, що хтось розкаже доньці про те, що вона їй не рідна.

Їй неймовірно пощастило. Якось після роботи Даза, усе ще Любов Лук’янченко, переглядала газету. У замітці про якусь там нараду в Києві наштовхнулася на речення: «На нараді виступив завідуючий відділом ЦК КПУ О. І. Терентьєв». Щось їй нагадувало це прізвище. Когось нагадувало. І раптом Даза стрепенулася. Може… Може, це дядько Сашко, товариш тата по роботі в Києві, в тому наркоматі, наркоматі харчової промисловості? Він, здається був татовим начальником, першим заступником наркома, чи що. Наче блискавка у мозку спалахнули слова… Почуті того пізнього вечора, коли тата забрали… Слова про те, що Сашко Терентьєв по старій дружбі попередив… Попередив про арешт? А отже, міг знати про її батька, справжнього батька, щось більше. А може, й про долю мами… Раптом вона вижила…

З того дня Дазу обсіло й стукало дедалі наполегливіше рішення: вона має знайти, розшукати О. І. Терентьєва, зустрітися з ним. Пересилювала страх, гнала недобрі думки. Будь що буде.

Через три з половиною місяці вона поїхала до Києва. Доглянути Віту попросила колегу по роботі. Цілу дорогу її переслідувало бажання облишити цю затію. Але страх — покарання, втрати доньки, найріднішої тепер істоти на землі, — пересилювало бажання дізнатися про долю батька. А ще більше мами. Мами — нила її душа. Мами Рити…

На Київському вокзалі в довідковому бюро спитала, як добратися до ЦК партії. Жінка за віконцем відповіла, що ЦК знаходиться на вулиці Орджонікідзе, а дістатися туди можна таким-то тролейбусом. До Хрещатика. А там спитає.

— Дякую, — сказала Даза.

— Будь ласка.

Жінка за маленьким віконцем із тріснутим склом у кутку нагнулася, й Даза почула:

— За справедливістю приїхали?

— Не знаю, — сказала Даза.

Один з двох міліціонерів при вході до масивної будівлі ЦК партії сказав, що коли вона хоче потрапити до товариша Терентьєва, то треба записатися на прийом. Хоча, здається, завідувачі відділами прийому не ведуть, тільки раз на місяць секретарі ЦК. Так що нічим допомогти не може. Хіба хай звернеться у бюро перепусток чи у відділ звернень і скарг. Це в будинку через дорогу від ЦК. І спитав:

— Ви член партії?

— Ні, — відповіла Даза.

— Шкода, — сказав міліціонер. — Бо тоді могли б попроситися на прийом як член партії. Членів партії він зобов’язаний приймати. А так… Хіба напишіть листа товаришу Терентьєву. Може, й відповість.

«От і все», — подумала Даза.

І все ж вона вирішила не здаватися. Сказала, що колись її батько працював разом з товаришем Терентьєвим, вони навіть дружили.

— І коли це було?

В очах міліціонера з’явилося щось схоже на цікавість.

— Ще до війни. Але товариш Терентьєв… дядько Сашко… Може знати щось про долю мого батька… Наші сім’ї дружили…

— Дядько Сашко…

Ці слова явно подіяли. Міліціонер підняв трубку телефону.

— Товаришу капітан, тут якась громадянка хоче потрапити в ЦК… Та ні, не буянить… Молода… Та я їй пояснив, що й до чого… Але вона запевняє, що її батько працював разом з товаришем Терентьєвим… Та каже, що навіть сім’ями дружили. Добре, я скажу… Єсть!

І, поклавши трубку, до Дази:

— Зачекайте, зараз до вас вийдуть…

За пару хвилин з’явився, але не міліціонер, а чоловік у цивільному. Звелів іти за собою. У невеличкому кабінеті, за поворотом довгого коридору, з єдиним столом і трьома стільцями, попросив пред’явити документи. Даза знітилася, все ж дістала паспорта.

— Лук’янченко Любов Петрівна, — прочитав чоловік. — Живете у Волинській області?

— Так.

— Як звали вашого батька?

— Роман Васильович Снігурець.

— Он як? Чому ж ви називаєте людину із зовсім іншими даними своїм батьком?

— Він справді був моїм батьком. — Даза раптом відчула, як у неї пересохло в горлі, але разом із тим всередині наче все посвітлішало, виструнчилося, вона й сама вся стала мов натягнута струна. — Я змінила ім’я під час війни. Жила в одної жінки на Полтавщині, от вона й записала мене, — вона вирішила йти ва-банк, будь що буде, — як свою дочку. А мій тато, Роман Васильович Снігурець, працював разом з товаришем Терентьєвим. Я думаю, це можна перевірити.

— І ким працював ваш батько?

— Заступником міністра, вибачте, наркома, здається, харчової промисловості.

— Он як? — Чоловік глянув трохи тепліше й зацікавленіше. — Він був репресований?

— Так. І саме товариш Терентьєв тоді заступився за мого батька.

— Цікаво, цікаво. — Чоловік зі сталево-сірими очима постукав пальцями по столі. — То що ж ви хочете?

— Можливо, товариш Терентьєв щось знає про долю тата. І мами. Я дуже прошу вас… Запитайте його… Він повинен пам’ятати тата…

— Що ж, ми справді зараз запитаємо, — сказав чоловік трохи іронічно й погрозливо водночас.

Потім він взявся за трубку, накрутив диск телефону.

— Приймальня товариша Терентьєва? Доброго дня. Вас турбує помічник чергового по ЦК Лапін. Якщо можна, зв’яжіть мене, будь ласка, з Олександром Івановичем. Так, Терентьєвим, до того ж нестандартна справа. Стосується його. Добре, я почекаю.

Чекати довелося, як здалося Дазі, цілу вічність. Їй захотілося встати і втекти геть звідси. Але куди?

Нарешті наче з далини почула голос:

— Доброго дня, Олександре Івановичу. Лапін, помічник чергового по ЦК. Вибачте, що турбую, але тут одна громадянка запевняє, що ви добре знали її батька. Працювали разом. Його звали Снігурець Роман Васильович. Начебто до війни працював заступником наркома харчової промисловості. Як її звати? Любов…

— Мене звати Даздраперма, — поспішно сказала Даза.

— Що? — Він прикрив рукою трубку. — Як ви сказали?

— Скажіть, що мене звати Даза, — випалила вона.

— Прошу вибачення, — помічник чергового у трубку. — Ця жіночка каже, що насправді її звати Даза. Ім’я нібито таке… Так. Добре. До побачення.

І до Дази вже потеплілим голосом:

— Ви член партії?

— Ні.

— Тоді ось що… Олександр Іванович усе одно вас прийме. Йдіть, будь ласка, в бюро перепусток. Це в будинку через дорогу, там вам випишуть перепустку. За вашим паспортом. З перепусткою повернетесь сюди. Скажете в бюро, що перепустку для вас замовив сам товариш Терентьєв. Я зараз подзвоню в бюро. Пред’явите перепустку міліціонерові при вході. Бажаю успіху.

Даза подякувала і пішла виписувати перепустку. Повернулася. Ще її перевірили на поверсі, де знаходився кабінет товариша Терентьєва. Ще було чекання в просторій приймальні, де вона почувалася маленькою, вдвічі меншою, і зніченою. І нарешті слова жінки років п’ятдесяти з волоссям, зав’язаним у вузол на голові:

— Тепер ви зайдіть. Олександр Іванович чекає.

Олександр Іванович Терентьєв виявився огрядним, масивним чоловіком у сірому блискучому костюмі. Він вийшов з-за також масивного столу їй назустріч. Подивився пильно і раптом обняв, пригорнув.

— Даза. Дазочка… Виросла. Справжня красуня.

Потім була пам’ятна розмова за меншим столиком у кутку кабінету, за чаєм, який принесла секретарка. З печивом, що тануло в роті.

Даза розповідала про перебування в дитбудинку, про воєнні поневіряння, про те, як побоялася вертатися в той будинок. Про повоєнну долю. Вирішила нічого не приховувати. Окрім того, чиєю донькою була дівчинка, яку вона удочерила. Олександр Іванович слухав, не перебиваючи. Потім вона почула слова колишнього друга її тата, після того, як розповіла про свої поневіряння:

— Роман був справжнім більшовиком. Дуже вмілим організатором. Та тоді… Час був такий, що ліс рубали і тріски летіли. Дуже летіли. Мене теж ледве не зачепило. Що поробиш… Чим я можу допомогти?

Даза сказала, що насамперед вона хотіла б отримати довідки про реабілітацію тата, якщо його реабілітовано, і дізнатися про долю мами. І змінити ім’я та прізвище. Усе як було повернути. Стати Даздрапермою Романівною Снігурець.

— Так, так, — сказав Терентьєв. — Звичайно, я тебе розумію. І все зроблю для доньки мого друга.

Він подивився на Дазу, наче щось зважував. Тоді промовив, як про вже вирішене:

— Зробимо ось як. Ти повертаєшся туди, де живеш, у те своє селище. Звільняєшся з роботи і виписуєшся. Виникнуть труднощі — допоможемо. Приїжджаєш з донькою до Києва. Не дивуйся. Довірся мені. Ти мені віриш?

— Так, — тихо сказала Даза.

— От і добре. Ти повинна жити там, де й жила колись, — у Києві. Я тобі дам номер мого прямого службового телефону. Нікому його не показуй. Коли приїдеш до Києва — подзвони. Якщо я буду у відрядженні чи ще десь, назвеш своє теперішнє ім’я секретарці.

Він швидко щось написав і простяг папірець Дазі.

— Зверху мій телефон, унизу — приймальні. На той час тебе чекатиме кімната в гуртожитку. Якому — я чи моя секретарка тобі скажемо. Поселишся там, пропишешся. А далі я потурбуюся, щоб ти без перешкод, у прискореному темпі пройшла процедуру зміни імені і прізвища. Гадаю, прізвище доньки теж захочеш поміняти?

— Так.

— Що ж, це природно, — сказав друг її батька. — Це природно. Коли ти знову станеш Даздрапермою Снігурець за документами, подаси заяву в прокуратуру. Я знаю, що твій батько, як і мати, є в списках на реабілітацію. Ну, а потім я потурбуюсь, щоб тобі, як дочці визначного радянського працівника, дали позачергово квартиру за місцем проживання, тобто в Києві. Напевне, ту, колишню вашу квартиру, повернути не пощастить, а ось зробити так, щоб ти отримала хоча б однокімнатну квартиру, я, гадаю, зможу.

— Дякую, — сказала Даза, у якої зволожилися очі. — Олександре Івановичу… Дядьку Сашко…

— Нічого, нічого. — Терентьєв поклав свою руку на її, легенько погладив. — Я в боргу перед тобою і перед Романом. Я… Мій обов’язок — допомогти доньці мого друга.

Даза виходила з величезного будинку ЦК, який здавався тепер таким теплим, світлим, і вірила й не вірила своєму щастю. Усе ж вона зробила все так, як радив дядько Сашко. Олександр Іванович. Після майже річної коловерті — переїзд до Києва, поселення в гуртожитку, зміна імені, по-батькові, прізвища (донька стала Вітою Снігурець), подачі заяви до прокуратури, влаштування на роботу (звісно, теж посприяв всемогутній заввідділом ЦК) — вона нарешті отримала довідки про реабілітацію Романа і Маргарити Снігурців. Дізналася, що тато був розстріляний 10 травня 1939 року, а мама померла в таборі «від паралічу серця» 2 лютого 1942 року.

Мама, лист якої з того табору вона колись власноруч порвала.

Мама, від якої вона, як і від тата, колись відмовилася.

Даза заплакала, плач переріс у ридання. Ніщо на світі не могло її розрадити, простити, виправдати найжахливішу помилку, провину її життя. Але жити треба було. Бо у дверях стояла і злякано дивилася на маму Віта, її Віточка, котрій ішов уже восьмий рік і яка закінчувала перший клас. Даза встала, склала мокрі од її сліз папірці. На якусь мить вона побачила мамине обличчя. Докірливі очі. Ні, не докірливі, а такі, які бачила тоді востаннє. Сумні, розпачливі, але з надією.

…Через тридцять п’ять років потому, уже в незалежній Україні вона добилася, щоб їй дали ознайомитися зі справою батька. В архіві СБУ гортала сторінки товстенної папки з пожовтілими сторінками. Вона дізналася, що донос, головний і вирішальний, на Романа Снігурця зробив його друг, перший заступник наркома Олександр Терентьєв. Даза сиділа, вся затерпла, скоцюрблена від жахливого холоду, що скував її тіло — від кінчиків пальців на ногах і руках до маківки голови.

Жахливі звинувачення, котрі висував проти її батька його друг, раптом стали десятками, сотнями павуків, що повзали по залі архіву.

«Хоч би не збожеволіти», — подумала Даза.

— Вам погано?

Турботливий голос працівниці архіву привів її до тями. Вона пересилила себе й підвелася. Треба було жити, якось жити. Їй, яка на той час втратила дочку й останні ілюзії…

«Ілюзії щодо чого? — спитала себе і далі подумки: — Усе не так. Але не так у чому? Хіба ти не знала, яке життя і люди в ньому?»

І все ж коли виходила з архіву, коли верталася в оселю, де її ніхто не ждав, стукало в тім’я, пробивало шкарлупу свідомості одне-єдине запитання: «Чому?»

Чому Олександр Терентьєв, якого тато вважав другом, не тільки зрадив, а й прирікав своїм доносом Романа Снігурця на смерть?

«Щось було не так і в дитинстві, й пізніше, — подумала Даза. — Те, за що відповідала я. Саме я. Може, я не так любила маму й тата? Просто любила, а більше вимагала уваги й ласки… Потрібно було інакше… Може, тоді не сталося б і моєї зради… Я однакова з дядьком Сашком, товаришем Терентьєвим? А може, не Віта мене, а я потім зрадила і дочку? Ні-ні… Що ж це таке зі мною діється, що вже сталося — колись, що я не можу збагнути…»

Стала втікати од цих думок. Вони були більшими за неї і її свідомість. Було відчуття, що, розгадавши якусь загадку свого минулого, розгадає таємницю життя, таємницю буття взагалі.

Пізніше Даза багато передумає й проаналізує, співставить відомі факти і дійде висновку — друг її батька, який їй так допоміг, написав донос лише тому, що Олександр Терентьєв знав: мають репресувати й наркома, а його місце міг посісти енергійний, здібний, перспективний Роман Снігурець. Ось чого боявся і чому написав доноса давній друг Сашко… Наркомом не став, але вже по війні таки висунувся. Аж у ЦК.

Потім він допоміг їй. Допоміг, як навіть не сподівалася.

Мучила совість? Щось прокинулося? Боявся?

Коли Даза отримала столичну квартиру і сяк-так обставила її, зателефонувала до Олександра Івановича. Щоб подякувати й запросити на новосілля. Телефон не відповідав. Набрала номер приймальні — дізнатися, коли товариш Терентьєв повернеться з відрядження чи ще звідкись.

— Хто його питає? — почула голос секретарки.

— Даза. Даздраперма Снігурець. Я вам телефонувала. Була у вас.

— Я пам’ятаю, — голос у трубці наче подалів, а потім поближчав, набув іншого відтінку. — Товаришко Снігурець, Олександр Іванович дуже зайнятий. І буде зайнятий весь час. Гадаю, ви розумна жінка. Він зробив для вас навіть більше, ніж міг. Моя вам дружня порада: не турбуйте його більше. Це його прохання також.

Даза нічого не розуміла. Що сталося? Сказала: «Дякую. Вибачте». Поклала трубку.

…Тоді, в архіві, Даза вже знала: колишній друг її батька помер за п’ять років до того, як вона ознайомилася з батьковою справою, на дев’яносто першому році життя.

19

Зимового вечора на пероні Луцького вокзалу стояли троє жінок: молода, щойно по-новому розквітла, зріла, але з невтраченою красою, і сива, з очима, що ніяк не хотіли перецвітати. Їхню своєрідність по-чоловічому стримано відтінював високий вродливий юнак. Віталія і Ярослав проводжали Олесю і Даздраперму, котрі поверталися до Києва.

«Я найщасливіша з усіх нас», — подумала Олеся ледь-ледь засоромлено. Олеся, до нестями закохана і по вінця викохана за ці два тижні, відколи вона поєдналася тілом і душею зі своїм коханим Ярославом, насилу втримувала в грудях своє «серце сьомого року». Вона сказала Ярославу, що забере його до столиці й хай він, її Ярославчик, не сміє заперечувати. Вона сама знайде йому роботу і де жити. Розуміла, що доведеться звертатися за допомогою до батька, Ігоря Леонідовича (саме так, подвійно, подумки його називала), але хай, один раз переборе гордість, адже йдеться про долю найдорожчого для неї. Її чоловіка.

Одним словом, Олеся поводилася, діяла і міркувала, як справжня власниця, котра спіймала і посадила в клітку велику тлусту синицю чи загнала туди журавля. А може, й набагато більшу птаху. Вона не хотіла чути й знати, що її жар-птиця тихенько квилить і проситься на волю.

Віталія теж почувалася щасливою. Головне — Андрій житиме, кістки зростаються, а що не ходитиме, то вже десяте питання. Вона буде його ногами, а якщо треба, то й руками, чим завгодно. Ті його осоружні «гречанки» полетіли до країни, в якій усе є, але немає і не буде такого, як Андрій. Перед від’їздом вони таки зволили навідатися в лікарню й показати Андрієві внука. Віталія розуміла, що Андрієва радість віднині гірчитиме. Дала собі слово, що розшукає його неприкаяного сина і зробить усе, щоб батько і син відновили єдність душ.

Даздраперма пересилювала свою втому. Вона так і не зустрілася з батьком Віталії. Виявилося, що Матвій Білітюк живе не у Львові, а у львівських Карпатах, в далекому гірському селі. Його друг у львівському повстанському братстві розповів Дазі, що Матвій, коли звільнився з норильського табору і не отримав дозволу оселитися на рідній Волині, поїхав на Донбас. На донецькій землі робота знайшлася, так само під землею. То ж усе одно частка України, казав. Ще цілих двадцять з гачком літ спускався під ту чорну землю. Аж до старості лишався бобилем, бо не міг забути свою Маринку. Надія, що вона жива, казав, зігрівала його, не давала згинути серед морозних північних таймирських заметілей.

Даза почула історію, котру розказав Матвіїв побратим. То було вже на початку п’ятдесятих минулого століття. Матвій опинився на руднику поблизу селища Кайєркан. Там відбували каторгу чимало волинян. Разом зібралися на Святвечір перед Різдвом п’ятдесят другого року. Посиділи, тихенько заколядували. Під кінець ще тихіше заспівали повстанську пісню. Та хтось доніс табірному начальству. Може, й серед них виявився сексот, може, почув хтось, як співали й колядували в кутку бараку. Одним словом, через день усіх їх послали стояти живими «колишками». Було в тому таборі таке страшне покарання. Місцеві жителі, ненці, привозили до табору для начальства й охоронців оленину й оленячі та песцеві шкірки. А взимку там цілу добу довга й темна полярна ніч. Добре ще, коли зорі блимають та часом місяць підсвічує дорогу. А буває, що тільки холодний пронизливий вітер свище й мете пурга. Та навіть за тихої погоди в темряві суцільній ті, хто віз до табору м’ясо й хутро, кілька разів звалювалися в урвище біля дороги до табору. От і придумав начальник табору, чи хтось підказав йому, позначати ту дорогу живими «колишками». Ставили вздовж дороги на під’їзді до табору в’язнів з гасовими ліхтарями в руках. Щоб вони дорогу підсвічували, куди їхати показували. Живі «колишки» тобто. Зеки знали: хто в «колишки» потрапляє — приречений. Бо ж доводилося кілька годин стояти на морозі в сорок, а то й під п’ятдесят градусів. На вітрі, що навіть у кожусі пронизував до кісток. А траплялося, що й тільки у ватниках-куфайках посилали. Зеки-«колишки» якщо не обморожувалися й не віддавали кінці одразу на трасі, то чекала їх повільна мученицька смерть після повернення до табору. Від обмороження, запалення легень і нирок.

Тих колядників і послали стояти «колишками», розказував Матвіїв друг Зіновій. Зрозуміло, з яким настроєм, з якими почуттями вирушали на покару. Прощалися з друзями по каторзі. Бо знали — на смерть, та ще й таку люту, мученицьку, вирушають. Та був серед них священик. Він і порадив: коли стоятимете, молитви, які знаєте, проказуйте. І згадуйте людей найрідніших та все добре, тепле, світле, що було у вашому житті. Думайте про те, що мало б трапитися, якби на волю вирвалися, про тих, кого хотіли б там стріти. Ось так радив той священик.

— Матвій казав, що не вельми вірив тим словам, — Зіновій так згадував. — Бо як слова, згадки од лютого морозу й вітру захистять?

Усе ж вибору не було, як і порятунку. То як стояв з ліхтарем у руці, то й молитви раз за разом повторяв: «Отче наш», і «Богородице, Діво, радуйся», і ще якусь — казав, що од бабусі навчився. І згадував тата й маму, сестричку свою, Катрусю, яку разом з батьками вивезли на Сибір за те, що він у повстанці пішов. Прощення у них просив. А найбільше згадував Маринку свою. Як познайомилися, коли він на вечорниці в її село Лучинці прийшов. Як додому проводжав, як на другий раз поцілував уперше. Як вона за ним до лісу пішла. Як там, у схроні, вперше на руки взяв свою донечку, на личко її дивився, мліючи од гіркого, терпкого щастя. А потім уявляти став, як то зустрінуться, коли з осоружної каторги вернуться. Вірив, що Маринка і донька живими лишилися. Уявляв, як бере за руку донечку, хай навіть і виросте до того часу, над землею високо підіймає. Як удвох чи утрьох до школи йдуть. А потім уявив, як разом з її обранцем на вінчання благословляє.

Зіновій:

— Матвій казав, що начеб тепліше стало. Не так мороз і вітер відчувалися. А як до табору вернулися — виявилося, що тільки двоє обморозилися з двадцяти їдного, ще троє чи четверо в лазареті повалялися. І ніхто не вмер. Матвій не раз те «різдвяне диво» згадував[8]. От як йому Маринка його і дочка помогли. Ну й, звісно, Господь Бог.

Усе ж поїхати в те гірське село за півтори сотні кілометрів у Дази вже не стачило сил. Далася взнаки поїздка у Лучинці, а потім до Львова. Викручувало ліву ногу, ломило в попереку, нестерпно нила нирка. Бо ж ішов сімдесят сьомий. Старість дихала за спиною надсадно, як старий пес.

Дізналася, що Матвій Білітюк теж уже в старості заприязнився з колишньою зечкою. Там, на Донбасі. Разом з її покійним чоловіком на шахті робив. Коли можна стало на Західну їм вертатися, то й поїхав за нею до Львова. Нова влада їм маленьку квартирку дала. Та якось вибралися у рідне село Матвієвої обраниці Стефки. І вельми в тім селі, де гори мовби піднімають хати і людей до неба, сподобалось Матвієві. Через рік там і поселилися, в хатині, що Стефанії од родички дісталася.

— Матвій, гейби мала дитина тішиться, що тепер на горі живе, з якої, казав, півсвіту видно, — розповідав з усмішкою Зіновій.

Зіновій запевнив, що обов’язково найближчим часом передасть Матвієві радісну звістку, що його дочка знайшлася. Він час од часу вибирається до Львова з того свого «гірського сідала[9]». На збори братства приїжджає, а то й просто щоб душу в розмові відвести. Зі Стефанією своєю завше вони тепер як голубки. Даза написала на клаптику паперу дві адреси — Віталії і свою, київську. І пару слів додала.

— Ото зрадіє Матвій, — сказав Зіновій. — Ото зрадіє. Бо вже й надію всяку втратив найти дочку. Казав, що боїться вмерти, так і не побачившись. Ну, тепер приїде. Він ще крепкий, як той боровичок, то й до Луцька, і дасть Біг, і до Києва добереться. Років п’ять назад, то ми з ним удвох до столиці їздили ще, на марш упівський, на Покрову. По-вояцькі ще ноги переставляли. А типер… Мав одразу після Різдва приїхати — не приїхав, то десь от-от буде. А нє, то я до нього поїду. Був би телефон, подзвонив би. Так нє, він мобілок не визнає.

Утома й болячки не полишали Даздраперму й після повернення зі Львова. Втішала себе, що в Києві відлежиться.

Надійшов поїзд і привіз час прощання. Олеся цьомнула маму, тернулася щокою об щоку, а далі надовго солодко завмерла в Ярославових обіймах. Сором її кудись полетів, як нічний птах. Їй було фантастично добре й затишно. Зустрінуться через тиждень, од сили два — вже в Києві. Назавжди. Щока у Ярослава ледь колюча, приємний лоскіт.

— Мамо, ти надто втомлена, — сказала Віталія. — Нащо ти в той Львів їздила? Так не терпілося?

— Скоро дізнаєшся, — таємничо відповіла Даза.

— Ти… Ти їздила до мого батька, адже так? — Віталія відчула вітер на пероні, рвучкий, але теплий серед зими.

— Так.

— І… Не зустрілися?

— Ні. Він живе десь у гірському селі. Та, гадаю, незабаром приїде. Мусить нарешті приїхати.

Віталія зовсім тихо:

— Ти казала, що він гарна людина. І що любив іншу жінку.

— Мовчи, — сказала Даза. — Хай він сам тобі все розкаже, як було. Як сталося.

Ярослав і Віталія ще зайшли до вагону. Олеся подумала, що все одно прощання надто коротке. А потім Олеся і бабуся Даза лишилися самі. На верхній полиці похропував пасажир, який, напевне, їхав з Ковеля. Перед тим, як лягти, Олеся тихо спитала:

— Як тобі Ярослав?

Даза не відповіла. Хотіла сказати, що гарний хлопець. І раптом слова кудись поділися. Ще не вимовлені, стали віддалятися. Поспішно, мов боялися запізнитися, наче вже належали комусь іншому.

— Я бачу, він тобі не сподобався, — розчаровано сказала Олеся. — Але чому, бабусю?

— Чого ж, хлопець гарний, — таки повернула й вимовила ті, відбіглі слова, Даза.

— І все?

— А що ти ще хотіла почути? Я ж його зовсім не знаю. І тобі з ним бути.

— Гарне слово — бути, — сказала Олеся. — Ми будемо з Ярославом, бабусю. І будемо жити — довго й щасливо.

— Звичайно, — погодилася Даза.

— І помремо в один день, — Олеся вимовила це і відчула дивний тенькіт всередині.

Майнула згадка. Згадка про мамину історію. Історію маминого життя. Маминого кохання, проти якого колись виступала бабуся Даза. А тепер… Навіщо тепер…

«Ні, ти мені не накаркаєш, бабусенціє-старушенціє, — подумала Олеся. — У мене від тебе є чарівне слово. Мій Ярославчик. Славцьо, Славунчик. Мій і моїм буде. Кохання, яке виросло серед зими, міцне. Міцнюще. Мовчи собі, бабусенціє. Мовчи і спи».

Та Даза довго не могла заснути. Ніколи не спала в поїздах. Майже не спала. Цього разу крізь безсоння приходили згадки і про неї саму, і про Віталію, і про Матвія Білітюка. І про те, що вона єдиний раз в житті знала чоловіка. Там, у другому селищі на Волині, куди втекла, аби Віта не довідалася, що вона не рідна, а прийомна дочка. У тому другому селищі не знав ніхто. Та з часом Даза, тоді ще Люба Лук’янченко, стала боятися, що дізнаються інше. Щороку працівники лікарні були зобов’язані проходити медичний огляд. У тому числі і в гінеколога. А гінеколог міг побачити, що вона ще незаймана. Здивуватися, як це так — має дитину й невинна. Вона чула, той гінеколог-чоловік має особливий, нездоровий інтерес до жінок. Даза гарячково стала вирішувати, що робити. Віддатися санітарові Валіку, який підкочується до неї? Але він міг розплескати в лікарні, що мати-одиначка дісталася йому дівчиною. Даза уявила розмови за її спиною після цього…

Нагода випала на дні народження колеги. Сусід по столу, як виявилося, далекий родич медсестри Поліни, часто, надто часто підливав їй вино. Даза слухняно пила, весело сміялася у відповідь на його доволі масні жарти й анекдоти. Коли поклав руку на її коліно, не прийняла ту руку, не відштовхнула. Він зустрівся з її очима, значливо підморгнув. Потім проводжав її додому. І десь на півдорозі обняв, став лапати, притис до дерева. Даза пересилила себе й не опиралася. Так і взяв її, притулену до прохолодної, вологої од вечірнього туману кори. Пронизав і зник біль, а більше нічого й не відчула. Хіба легку відразу, сором, якого намагалася прогнати.

— Далі не проводжай, — сказала після всього.

— Ну, як хочеш… Якісь ви, городські, чудні… То хоче, то проганяє… Добре, пуйду… Як кажуть, приятно було познакомитися.

І пішов, ще й засвистів. Даза рушила швидко, потім побігла. Чи зрозумів він, цей бовдур, порожній шукач пригод, що брав незайману? Мала надію, що ні, бо ж був теж доволі назюзюканим. А якщо й зрозумів, то нікому не скаже. Так, вечірня чи вже й нічна пригода. Може, хіба в селі кому похвалиться. Хай.

Удома нагріла води, випрала забруднену кров’ю комбінацію, помилася сама. Подумала, як це огидно. І тихенько заплакала. Віточка вже спала, приспана сусідкою, яку попросила цього вечора наглянути за дочкою. Даза лягла поруч зі своїм сонечком. І раптом відчула пекучий сором — з новою силою, всю її накрив. Їй соромно? Саме перед цією, найріднішою, найкоханішою істотою… І наче то вона маленька лежить.

Кохання в неї таки було. Платонічне, радісне й водночас гірке. До лікаря, вже в поліклініці в Києві. Він, очевидно, теж мав до неї симпатію. Дарував на день народження і восьме березня великі букети квітів і коробки цукерок. Казав компліменти. Її кохання виростало, як маленька брунечка, що неминуче мала розпуститися, стати квіткою, а потім плодом. Терпким і солодким водночас, як то буває. Таким, що, здається, сам приходить до тебе — у твої руки й на твої уста. Даза десь років через два відчула: не сила далі просто бачити, обмінюватися словами, стрічатися очима, ненароком торкатися руками — от-от переступить останню межу. Не переступила. У нього була дружина, з якою явно не збирався розлучатися, а вона… Подумала, що не тільки Станіслав, а й вона, Даза, зрадить цю вродливу, приємну жінку. Матір двох Станіславових дітей. Завдасть потаємного болю. Болю, про який вона завжди знатиме. Вона, Даза.

Тільки були з нею його руки, посмішка, начеб завжди соромлива, хода, якою приходив і полишав сестринський кабінет. Вона раз відчинила двері, після того, як вийшов. Дивилася вслід. Він спинився, оглянуся. Кинувся назад. А вона…

Вона рушила до нього. Рушила, щоб пройти мимо.

Мовби кудись поспішала.

Йшла не до нього.

Пройшла крізь нього, щоб уже не повернутися.

Знайшла тихий куток, щоб виплакатися. Але плач вийшов беззвучний. Тільки дрижали плечі, а потім і вся задрижала, наче викинуте кимось, полишене напризволяще відтепер бездомне кошеня.

Кошеня, якому хотілося ласки і затишку.

«Хіба кошенята бувають моральними?» — подумала тепер Даза.

Слабка усмішка лягла поруч неї. Блиснуло і згасло світло за вікном потяга.

Вона кілька разів бачила Станіславову дружину. Звичайна жінка.

«Як і я», — подумала тоді Даза.

І раптом інше, гріховне, таємне, але явне: «Я ліпша. Я ліпша для нього».

Саме для нього.

Раз перестріла на вулиці. Пройшла мимо. Розвернулася. Подивилася услід.

«Я нічого не вкраду», — подумала.

Ой, як хотіла, жадала вкрасти!

Він якось сказав:

— Дазо Романівно, вам не здається, що весна цього року особлива?

— Особлива? — Даза завмерла. Ледве не впустила шприца, якого тримала в руці.

— Вона мовби поспішає кудись. У мене виникло таке відчуття…

«То давайте разом спинимо її», — ледве не сказала.

Знову не сказала. Та хіба могла сказати?

Виходить, могла.

Могла, а не вимовила.

А що ж Олеся тепер? У неї кохання інше — бурхливе, нестримне, наче весняна повінь. Цей потік не спинити. І ніхто не винен, що так несеться. Що цю нестримність нічим не погасити, не загатити. І вона, Даза, не винна, що не змогла побачити в Ярославі просто гарного хлопця. Гарного й доброго. Такого, яким бачить Олеся. Ніхто не винен, що в кутиках його губ засіла впертість, що десь у потаємній глибині сидить темний вихор, який не належить Олесі. Він крутиться по заданій господарем траєкторії, хоч іще не проситься назовні. Поки що не проситься. Йому невідома нова траєкторія, новий шлях. Та зріє щось таке, що неминуче має дозріти.

«Олеся вже сидить на березі, куди має притекти потік, — від цієї думки Дазі стає незатишно, зимно, хоч у купе тепло, навіть душно. — Чому вона сидить? Бо мусить сидіти? Що ж то за доля така в тих, хто біля мене?»

Їй боляче. Неспинно, негучно, але боляче.

Не рятує і думка, що цей потік — то і є Олесине кохання. Що вихор всередині Ярослава, можливо, якось ще можна зупинити, притлумити, не дати вирватися.

Але як? Як це зробити?

«Мені треба повернутися до свого кохання, — думає Даза. — Я його погасила, зупинила. У нього давно вже є внуки, а сам геть старий. Дідок, який часом заходить до нашої поліклініки. Як і я».

Чує голос медсестри, яка з нею починала працювати.

— А знаєте, вчора заходив Станіслав Всеволодович. Шкода, що ви з ним розминулися.

— Так, — відказує Даза. — І мені шкода. Дуже шкода. Як він?

— Ще нічого. Спина пряма. Борідка сива. Хоча знаєте, Дазо Романівно, йому б дуже личив ціпок. Такий — інтелігентний, інкрустований.

— Інкрустований? — Даза перепитує і думає, що в неї є камінець, один-єдиний для інкрустації того ціпка. Камінець з її серця.

20

Віталія доглядала Андрія і почувалася щасливою. Їм не треба було багато. Вистачить її зарплати і його пенсії за інвалідністю, яку призначили. А ще лишилася його квартира, в яку Віталія відмовилася переселятися. Квартиру стали здавати в оренду, й це теж приносило гроші.

І все було б добре, хай і умовно добре, якби не душевний стан Андрія. Він, як виявилося, не знав, чим себе зайняти, як убити, куди подіти свій час. Майструвати він не умів, попросив купити лобзика, потім ще інструмент для випалювання. Але фігурки, які намагався випиляти, картинки, що їх пробував випалювати, виходили неоковирні, незугарні, це Віталія й сама бачила.

— Ти ж добре знаєш історію, в філософії розбираєшся, — сказала якось. — Спробуй щось написати.

Він подивився здивовано:

— Що?

— Ну, історичний роман…

— Письменником стати?

— А чому б ні? Або якесь історичне дослідження чи есе напиши.

— Я вмію викладати, — відказав, — а писати ніколи не любив. І все ж десь за тиждень таки засів за комп’ютер. Та, вернувшись з роботи, Віталія застала повний кошик для сміття зіжмаканого паперу. Коли виносила сміття, хотіла дістати ті аркуші, подивитися, проте побоялася — а раптом там справді щось невдале, раз Андрій так суворо до нього поставився…

А ще через тижнів два їй приснився той страшний сон. Начеб Андрій сидів у візку надворі (так часом бувало, він просив вивезти його, щоб побути надворі, що вона й робила, благо, жили на другому поверсі, коли йшла сама ненадовго кудись), вона виглянула у вікно й не побачила візка. Кинулася вниз, стала бігати, гукати — Андрія ніде не було. Віталія вибігла на дорогу, що огинала їхній мікрорайон, бігла по дорозі й раптом подумала: «А що, як він поїхав цією дорогою?»

Вона кинулася бігти, бо пам’ятала, як вони їхали колись до річки. Пробігала через трасу, що вела до сусіднього міста й далі, бігла вузькою вулицею крізь селище індивідуальних будинків й нарешті вибігла на доріжку, що вела крізь поле до річки. Помчалася по тій дорозі й побачила Андріїв візок на березі. Але візок не стояв, а висів на краю високого урвища. Віталія добігла до візка, хапала ротом повітря, боячись закричати, щоб не злякати його, і нарешті вхопилася за візок. Щось забурмотіла, мовляв, я тримаю, я втримаю.

Андрій повернув до неї голову, і вона побачила його зовсім не злякані, а на диво спокійні, аж сяючі очі.

— Відпусти мене, — сказав чітко й виразно. — Я хочу туди.

— Ні, ні, — закричала Віталія. — Ні! Я не пущу.

І вона не відпустила. Тримала з усіх сил, які лишилися, кликала на допомогу. Та руки вже затерпли, а візок тяг униз. І вони полетіли з високого берега у воду. Віталія відчула удар, водяний фонтан обдав, захопив у себе її всю. Ще встигла крикнути:

— Ні!

І… відпустила візка. Візок став зникати у воді, а разом з ним Андрій. Віталія теж зникла під водою, холодна вода накрила її з головою, та вона випірнула, вдихнула повітря й раптом стала з усіх сил гребти до берега, бо відчула, як їй усе ж хочеться жити. Вона гребла, борсалася, щось кричала нажаханим голосом…

І прокинулася. Першою її думкою було: «Як же я могла його покинути, він же там, у воді?»

Тут вона отямилася. Зрозуміла: то був сон. Сон. Усього лиш сон. Мацнула рукою. Андрій спав поруч, тихо, рівномірно дихав. Віталія беззвучно, кусаючи губи, радіючи й водночас лякаючись від того, що сталося вві сні, заплакала. За вікном чатувала чорно-синя ніч, крізь яку просіювалися блискітки далеких вогнів — десь там, за полем, на краю якого стояв їхній будинок. Ніч, що забрала її сон й принесла тривогу. Тривога, наче птах, забилася крильми об її руки, зазирнула в лице.

Від цієї ночі Віталія стала боятися, аби Андрій справді щось не зробив з собою. З відчаю, що часом огортав його. З розпачу, що нічого не виходить, коли намагався чимось зайняти себе. Часто дзвонила додому, коли була на роботі й навіть коли виходила до крамниці. Чула його ледь хриплуватий голос і заспокоювалася. До нової тривоги.

На щастя, якось вона згадала:

— Слухай, ти ж казав, що колись непогано малював. Може, спробуєш?

— Та коли то було, — відмахнувся. — Ще в дитинстві. За царя Гороха.

— А ти спробуй. Ти ж і досі ще дитина.

— Ти так вважаєш? — Трохи набурмосився.

— Авжеж. Моя дитина. — І пригорнулася до нього.

Віталія купила фарби. Багато фарб, хоч вони тепер коштували недешево; довелося експропріювати власні запаси, «ензе» на «чорний день». Та нехай, спроба того вартувала.

І виявилося, що Андрій не забув, як змішувати ті фарби і навіть як ґрунтувати полотно.

А потім був ранок, похмурий і туманний, коли вона повернулася з роботи й назустріч з глибини кімнати випливли, мовби заспішили, великі виразні очі. Очі, що, здавалося, осяювали кімнату й цілий ранок, розсіювали туман за вікном. Її очі.

Андрій написав її портрет. Назвав його «Портрет з ромашками». А ще «Жінка з ромашками». «Ти з ромашками». Вони справді колись, під час однієї з їхніх поїздок машиною, спинилися біля лугу, де було повно квітів, побрели ним, і Андрій нарвав цілий оберемок ромашок, аж вона сердилася — нащо нівечить таку красу. Ромашки намалював по пам’яті, але вони були як живі й трохи… Трохи розхристані, чи що. Але це додавало зворушливого шарму, відчуття, наче ця жінка на полотні — вона! — просить її приголубити, захистити.

Віталія раділа мов дитя. І тому, що портрет вдався, ще й як вдався, і тому, що вона така схожа на саму себе і… несхожа. Бо жінка, що ледь всміхалася до неї, була загадковіша. Незахищеніша. І бажаніша.

Так подумала Віталія. А вголос промовила, щиро і радо:

— Та в тебе ж справжній талант. Талантище! Дякую, любий.

— Справді?

Андрій посміхнувся — теж радий і начеб засоромлений. Сам із себе здивований.

Потім він створив ще один портрет. Її. Але вже з оберемком гарячих червоних маків. Яких теж колись нарвав для неї. Коли вони пізньої весни помандрували начеб навздогін тій весні свого тодішнього щастя.

Жінка на портреті була іншою — теж усміхнена, але менш загадкова, проте наче з лукавинкою.

«І я теж така, — подумала Віталія. — Була. Чи є? Але перед ким я лукавила?»

Зрозуміла: перед життям. Коли вважала, що воно не є таким, яким було насправді. Але хіба вона в тому винна, що обдурювалася, що хотіла бачити кращими, ніж вони були, чоловіків біля себе й життя взагалі…

Андрій написав ще три її портрети. І кожен раз зображував її іншою й щось відкривав. Після четвертого, зустрівшись поглядом із жінкою з хитринкою в зіницях, що явно хотіла когось обдурити, Віталія злякалася і сказала:

— Любий, а може б, ти спробував написати портрет когось іншого?

— Кого?

Андрій подивився аж немовби ображено.

— Ну, когось іншого. — І спробувала чи то пожартувати, чи заохотити. — А раптом ти станеш відомим портретистом?

Він похитав головою. Дивився вже й справді поглядом ображеної дитини.

— Я не хочу нікого іншого писати. Тільки тебе.

«Може, це якийсь різновид психічного захворювання?» — злякано подумала Віталія.

Стала себе заспокоювати. Хай пише. Пише, малює, яка різниця! Усе ж зайнятий. І вона спокійніша.

Далі був день. Неділя. Коли вона вирушила на базарні закупки. І крадькома прихопила один з портретів. З трояндами. Який їй найменше подобався, бо в позирку власних очей на полотні Віталія угледіла приховану жорстокість. Чи підступність. Чи й те, й інше.

Так, вона вирішила продати портрета. Але з того місця на вулиці, де продавали картини бородаті чоловіки й розпатлана жінка, котра смалила товсту й доволі смердючу цигарку, її прогнали. Тут, виявляється, продавали тільки обрані, втаємничені й була своя конкуренція. Біля входу до базару вона стояла довго й самотньо, доки не підійшла дівчина із жвавими циганкуватими очима.

— Жінко, платіть за місце.

— Яке ще місце?

— Ну, ви ж продаєте…

— Це ж картина.

— То й що? Усе одно товар.

З своїм товаром Віталія просунулася далі. Стала біля краю тротуару. Молода пара — чоловік ніжно тримав жінку під руку — таки спитала, чи продає вона картину.

— Продаю, — сказала Віталія.

— А скільки ви хочете?

— Скільки дасте, — сказала Віталія.

— Ну… — Дівчина стала придивлятися. — Ой, це ж ви… Схожа… То за скільки продасте? За п’ятдесят віддасте?

— Доларів? — Віталія вже відчула, як до неї підступає роздратування.

— Ні, що ви… Гривень…

«Ось, виявляється, скільки я коштую», — Віталія різко розвернулася й швидко пішла геть.

Та за метрів сто подумала, що може спробувати таки продати — тим, бороданям. Так і зробила.

Один з бороданів спитав:

— Всерйоз хочете нам всунути? А чия це робота?

— Андрія Лісовця, — сказала Віталія.

— Не чув про такого.

Він відвернувся, сплюнув. Віталія попленталася до зупинки. Йшла сама не своя. Викинути портрет? Ні. Ні. Ні.

Зате вдома на неї, геть розчаровану й стомлену, чекав сюрприз. Та ще й який. За столом на кухні сиділи двоє чоловіків й пили горілку. Віталії досить було одного погляду, щоб зрозуміти, хто завітав до їхньої оселі. До неї повернули голови два Андрії. Тільки один був молодшим, хоч мав обличчя стомленіше, ніж у старшого.

— Доброго дня, — сказав. — Я Юрій.

Юрій, отже син Андрія. Син, якого вона стільки шукала. У Луцьку і поза містом. Писала й дзвонила. Син, який був двічі одружений, їздив по заробітках у Польщі, Росії, Чехії, наймався на якийсь корабель й два місяці добирався в Україну з якогось африканського порту, коли того корабля там затримали, щоб потім зникнути бозна-де.

— Доброго дня, — сказала Віталія й почула у відповідь:

— А ви ще ліпша, ніж на портретах.

21

Олеся таки мусила після повернення до Києва звернутися до Ігоря Леонідовича. Батько її дзвінку зрадів, зустрілися в агентстві. Там добував останні дні, бо нова влада мала на цю посаду свою людину. Влаштувати на роботу? Звісно, допоможе. Юрист? Тим краще. Хоч своїх юристів у Києві багато, усе одно допоможе. Він дивився на доньку ніжними очима.

Ще ніжніше вдивлявся, вбирав у себе її всю Ярослав. Після його переїзду до Києва Олеся сказала, що може знайти дешеву квартиру в центрі столиці.

Він:

— За скільки?

Олеся:

— Платитимеш хіба комунальні послуги, електрику.

Ярослав:

— Олесю, не змушуй мене думати про тебе погано. Ти ж не дочка олігарха?

Олеся:

— Ні. Я просто хочу тобі допомогти.

Ярослав:

— Я справлюся сам. І сам собі знайду квартиру.

І знайшов. У тій квартирі вони регулярно зустрічалися. Ярослав сказав:

— Я тобі хоч зараз можу зробити пропозицію руки і серця, сонечко. Але давай я стану на ноги. І тоді відіграємо найшикарніше в столиці весілля. Ти мені віриш?

Олеся вірила. А Ярослав перевершив усі її сподівання. Влаштований за протекцією Ігоря Леонідовича в акціонерне товариство «Спецточтранспостач» на посаду всього лиш юрисконсульта, через півроку він став начальником юридичного відділу товариства.

Ще при влаштуванні, познайомившись із Ярославом, Ігор Леонідович сказав Олесі:

— Це дуже солідна, хоч ніби й маловідома фірма. Дотична до специфічних, надто особливих, нафтових, газових, спецтехнічних поставок і спецрозподілу певних запасів, як прийнято казати, «блакитного палива». Навіть на рядові посади туди нелегко потрапити. Май на увазі, далі все залежить від твого молодого чоловіка.

— Він ще не мій, — сказала неправду Олеся, не хотіла впускати таточка у свої таємниці.

— Що ж, тоді все залежить від цього юнака, — сказав Олесин батько. — Від його здібностей. Зарекомендує себе — дивись, не тільки там втримається, а й літ за п’ять-сім стане начальником відділу. Щось у ньому є чіпке.

Так, Ярослав дуже здивував і порадував Олесю, коли став начальником відділу через півроку. Якщо точніше — через п’ять з половиною місяців. Ще через рік і чотири місяці, на межі осені й зими, Олеся, виходячи з корпусу інституту філології, почула сигнал машини. Шикарна іномарка, що стояла біля бровки тротуару, не могла до неї сигналити. Ярослав часом приїжджав — і сюди, і до неї додому — але на вітчизняному «ланосі», машині, яку купив за кредитні гроші. І все ж сигналили до неї. Коли опинилася зовсім поруч, двері шикарної іномарки розчинилися, із задніх дверцят спершу визирнув, а потім ступив на землю Ярослав — якийсь підкреслено урочистий і офіційний. Широким (королівським, подумала Олеся) жестом запросив:

— Прошу, Олесю Вікторівно.

Олеся, звісно, приголубила його руку — їй подобалося, коли її ніжна рука, а особливо в тонких ажурних рукавичках, як зараз, тонула в його не надто великій, але міцній і в той же час лагідній (захоплено-лагідній, ось як!) руці. Чоловічій, як і належало. Тонули пальці, долоня, а за ними вся вона, Олеся.

Тепер ця рука посадила в машину. Там Олеся привіталася до водія, а тоді до Ярослава:

— І що все це означає?

А серце бух-бух: «Невже так обставлене офіційне освідчення і прохання руки й серця, якого ти давно чекаєш?»

— Те й означає, — почула, — що ми зараз кудись поїдемо й дещо відзначимо. Рушайте, Олександре Петровичу.

У ресторані, обладнаному в старовинному українському стилі, Олеся й дізналася: Ярослава призначили виконуючим обов’язки генерального директора, він же голова правління їхнього АТ. Тримаючи в руках келих з вином, Ярослав сказав:

— Тобі, як найближчій мені людині, можу признатися: справжні власники нашої фірми, ті, хто тримає її основні акції, пообіцяли, що обрання головою правління — це формальність. Але я розумію, що й цю формальність ще треба заслужити. Підтвердити роботою в ці два-три місяці, до зборів.

Збори акціонерів, довідалася Олеся, мають відбутися десь на початку наступного року.

— Якщо все буде нормальок, — сказав Ярослав, — то влітку наступного року відгуляємо нарешті наше весілля.

— Це що ж — ти мені робиш пропозицію? — Олеся вимовила це трохи лукаво.

— Виходить, що так, — посміхнувся Ярослав. — Я, звісно, мав би тобі піднести зараз обручку. Але, — тут він цокнувся своїм келишком, — я буду відвертим: хочу, аби наші обручки вартували більше, ніж я можу заплатити зараз. Щоб з камінчиками були. Ну, хоча б манюніми такими. Сама розумієш — зарплатня в гендиректора значно більша, ніж у начальника відділу.

Він усе розрахував і обрахував, її коханий Ярослав. Як не дивно (вона ж бо знала себе), така розрахованість-обрахованість, така тверезість не образили, а навіть порадували Олесю. Захоплення викликали. Хоча б прийняла й дешеві обручки. Без діамантів-шмантів. Без манюніх чи великих камінчиків. Але якщо він хоче — то хай так і буде. Трапиться. Відбудеться. Станеться. У неї. У них.

Сказала тільки:

— А камінчики будуть як просо?

— Більші за макове зернятко — обіцяю, — засміявся Ярослав.

Коли випили й закусили, Олеся спитала, притишено, напівшепотом, наче боялася, що хтось може почути чужий, хоч у ресторані було негусто відвідувачів:

— Як це тобі вдалося, Славчику?

— Що вдалося? — Ярослав удав, що не розуміє.

— Не прикидайся, — засміялася й вона. — Як тобі вдалося так швидко до неба вирости?

— Ну, до неба ще далеко, але…

Ярослав торкнувся її руки. Ніжно-ніжно. Обережно, чомусь наче скрадливо.

— Дехто, пригадуєш, ображався, що не кожен вечір, не кожні вихідні являюся перед світлі очі принцеси. Було таке?

— Було. — Голос в Олесі докірливо-щасливий.

— Ну от, а ти, здається, не завжди й вірила, що я на роботі пропадаю. Було?

— Було, — Олеся трохи засоромлено. — Я тебе…

— Невже в чомусь підозрювала? Ну, признавайся…

— Р-р-р-ревнувала, — Олеся випустила тигрині (ага!) кігтики, навіть дряпнула його по руці. — У Києві так багато гарних дівчат. З отакенними ног-г-гами.

— Але таких, як ти, — немає, — сказав Ярослав.

Ну, Олеся ще лукаво, мов таки хотіла пересвідчитися:

— Справді?

Ярослав:

— Мала, такою ти мені ще більше подобаєшся. — І далі, довірливо нахилившись до неї: — Я, чесно тобі скажу, крутився як білка в колесі. Хотілося довести й собі, а більше, чесно, тобі, що я чогось вартий, що ти в мені не помилилася.

Олесю це потішило. Та що там потішило…

— Ти не хочеш потанцювати?

Спитала і чогось завмерла.

— Хіба замовимо музику…

Колись мама розповідала, як вона танцювала в селі, куди їздила зі шкільною подругою. Як її запрошував до танцю набагато старший за неї чоловік.

Олеся знає: тут звучить мелодія. Нечутно, наче здалеку, але наближається до неї.

І мелодія зазвучала. Десь від шинквасу. На невеличку сцену вийшов оркестр. Наче почув її думки.

«Але ми не будемо танцювати, — раптом подумала Олеся. — Ми поруч. Поруч. І все».

— Ти ж у мені не помилилася? — питав Ярослав. — Я в тобі — ні.

— І я в тобі, — сказала Олеся. — Я тебе й без будь-якої посади любила б. Я ж у тебе давно втріскалася. Ще там, на Майдані.

— Знаю, — посміхнувся Ярослав. — Як і я в тебе. Але ж я, як у нас на Волині кажуть, хай мене чортяка за ногу вхопить, чоловік. Твій чоловік. Я мусив бути гідним вас, принцесо. Ну, а вчора в нас була нарада. За участі великого начальства… Розумієш, наша гендиректорша останнім часом, як виявилося, зав’язла в деяких, скажемо так, не зовсім законних операціях. Це вилізло наверх. До того ж фірма почала хитатися. Ну, я й запропонував деякі ідеї, як фірму порятувати. Зміцнити. Деякі нові схеми діяльності в майбутньому. Босам це сподобалося. Вони й призначили вео. Тепер наберемося терпіння. Якщо все піде, як має бути…

— Піде, — запевнила Олеся. — Я вірю в тебе. Господи, який ти в мене розумний!

Усередині в неї все затанцювало, закружляло, застрибало від радості. Заплескало в долоні. Зауракало.

«Я таки не помилилася в ньому, — подумала Олеся. — Я його вибрала. Вибрала. Я. А баба Даза помилилася. От».

І подумки вона показала вредній буркітливій бабусі язика. Хай десь там собі бурчить. На печі чи покуті.

Якщо сьоме небо існувало насправді, то того дня Олеся перебувала, злетіла на нього. Навіть вдвічі, втричі, вдесятеро вище. І в ресторані, і коли після нього вони з Ярославом кохалися. Ярослав сказав, що якщо піде все за планом, то наступного року купить квартиру. Хай хвалиться. Він справді чоловік. Справжній. Її. Коханий. Усе інше похідне, другорядне. І квартира, й обручка з діамантами. Так, додаток, доважок до щастя.

— Ще, ще, — шептала Олеся.

Це стосувалося кохання, поцілунків, слів. Ніжності, сильної й водночас гарячої, ніколи забагато не буває. У них буде тільки багато. По вінця.

— Я народжу тобі сина, — прошептала Олеся знеможено-щасливо, коли вже лежала поруч.

— І дочку, — сказав Ярослав. — Схожу на тебе. А краще — двійко.

— Я боюся, — призналася Олеся.

— Чого, моя боягузочко?

— Двох одразу, мабуть, важко народжувати.

— Тоді народиш по черзі.

Вони одночасно тихо засміялися. У вікно заглянув місяць — жовтогарячий, величезний.

«Цікаво, якими виростають діти, зачаті при такому повному місяці?» — раптом подумала Олеся.

22

Чаша Олесиного щастя, налита по вінця, почала вихлюпуватися вже через два тижні.

Приїхала мама Віта.

За ці два неповних роки Олеся тричі навідувалася до Луцька. Раз поїздом, раз — маршруткою, а ще раз привіз Ярослав. Мали побувати у містечку, де жили його батьки, Ярослав хотів познайомити Олесю з ними, представити «мою обраницю», та в останній момент сказав:

— Манюня, давай не будемо це робити на хапок. Я мушу заглянути до них на пару годинок і мчатися назад. Мама у мене специфічна, але вона моя мама, тато визирає з-під маминої п’ятки… Усе як у людей… Я хочу тебе представити по-справжньому, у всьому блиску…

Олеся легко згодилася. Оглядин себе з боку інших вона не любила. Навіть якщо то будуть Славкові батьки. Хоча якась вреднюща комаха задзижчала над вухом. Вона прогнала її геть.

В останній приїзд до Луцька мама зі сміхом зізналася Олесі, що тепер має двох чоловіків. Розповіла, як боролася за Юрія, який мало не привчив батька до пляшки. Як влаштувала їм обом скандал, коли в черговий раз застукала за випивкою. Як Юрій таки знайшов роботу й тепер «майстер на розхват» у меблевій фірмі. Як вона зрозуміла, що Андріїв син також закохався в неї. Юрію годилося б одружитися — втретє, але він і слухати не хотів. Живе окремо, але часто навідується. Прийшов і під час Олесиного чотириденного гостювання. Варто було побачити, як він дивиться на маму Віту, щоб зрозуміти, що вона аж ніяк не перебільшує. То був погляд відданого пажа на королеву, а може, й закоханого раба на свою володарку.

— Я часом ходжу до нього прибрати й щось зготувати, — казала мама. — Ну, й щось йому теж дарую…

Мама не договорила. Олеся не стала питати, хоч на язику крутилося підступне запитання: «Невже мама стала коханкою Юрія?» Олеся засоромилася власної підозри. Підозра стала таємницею, але вона загнала її в темний куток. Між нею і Юрієм відбувся діалог наодинці, де Юрій напівспитав-напівствердив:

— У вас, звичайно, є коханий?

— Є, — просто сказала Олеся.

— Жаль, — сказав у відповідь. — Дуже жаль. — І по паузі: — Ви дуже вродлива. І, певно, добра, як і ваша мама.

— Я кусюча, — сказала Олеся.

— Ні, — Юрій. — Я думаю, не така вже й кусюча.

Олеся хотіла спитати: «А яке це має значення?» Не спитала. Для неї мало значення те, що стосувалося Ярослава.

Тепер мама приїхала. Уперше відірвалася, як сказала. Андрія догляне його син. Та й Андрій сам себе доглядає. Юрій узяв його у свою фірму, яку влітку створив. Із виготовлення оригінальних меблів на замовлення. У креслення їх, казала мама Віта, Андрій вкладає всю свою фантазію. І душу. Меблі користуються шаленим попитом. Усілякі там фігурні підставочки, стільчики, вичурні стіночки, торшерчики, столики — тепер вистачає нових буржуйчиків з примхами. І бажанням похвалитися — а в мене отак!

— Усе в нас окей, як тепер кажуть, — повідомила мама. — Нарешті грошики не побрязкують, а шелестять. Як листя восени.

Та одного погляду на її обличчя, поставу було досить, щоб побачити, як мама змарніла. Як виступають вилиці, яка жовта шкіра. Уся аж світилася. Правда, світло було якесь особливе. Наче над головою в неї справді ховався од надто допитливих очей невидимий німб. І просив, посилав імпульси, щоб його побачили.

Мама сказала, що приїхала провідати їх, розвіятися і трохи прийтися, поблукати Києвом, своїми місцями, подивитися, як змінилося місто її юності. І поблукала, а ввечері розповідала про свої враження. Як добре, що випав сніг і зробив Київ пухнастим! Як гарно продивляється другий берег Дніпра з краю Володимирської гірки! Жаль, що на їхньому пустирі виросла гаргара торгово-розважального комплексу чи то центру.

— Він украв у мене спогади, — сказала мама.

Вона розповідала ще щось про свою прогулянку своїм мікрорайоном…

І раптом всередині Олесі все похололо. А потім, ще за мить чи вічність, геть закрижаніло. Вона зрозуміла, що мама приїхала не просто подивитися на Київ, пройтися, проїхатися, згадати.

Мама приїхала попрощатися з Києвом.

З містом частинки — дуже важливої, радісної і болісної — її життя.

«Ні, ні!» — хотіла закричати Олеся.

Та піднебіння затерпло і язик затерп. Шукала слова і не могла знайти.

Шукала виправдання — кому й чому? — і не могла знайти.

Відчула, як по щоках потекли сльози. Дві цівки. Тонкі дві річечки. Почула мамин голос:

— Олесю… Ну що ти, дурненька… Усе буде добре… Що ти, рідна…

Мама гладила її голову. Як у дитинстві. Ні, не так. Так, наче вперше в житті гладила, це Олеся відчула.

Їй захотілося вірити, що все справді буде добре.

А наступного надвечір’я мама сказала:

— Давай трохи вдвох пройдемося.

— Давай.

Вони прогулялися однією вулицею, другою. Потім спинилися, точніше, спинилася мама біля стандартної облупленої п’ятиповерхівки.

— Знаєш, я тебе дещо попрошу, — мамин голос трохи дрижав. — Тут, у цьому будинку, колись жила одна жінка. А може, й досі живе. Її звати Зінаїда. Я б хотіла її побачити…

— Хочеш зайти до неї? Чи зайдемо вдвох?

— Ні, — сказала мама. — Якщо відверто — я боюся туди заходити. Знаєш що… Сходи туди сама. У сорок восьму квартиру. Якщо та жінка, Зінаїда, раптом там є… Попроси, хай вона вийде… Скажи, що я її чекаю… Вона знає моє ім’я… Он у тому під’їзді…

— Добре, — сказала Олеся. — Я зараз…

Вона попрямувала до під’їзду. Несподівано згорблена. На щастя, в цьому старому будинку ще не було домофонів.

Віталія стала чекати. Щойно вона пройшлася тим шляхом, яким колись ішла, ні, летіла, мов на крилах, до Едуарда, Едика, на побачення, на зустріч після його повернення з колонії. Тоді теж лежав сніг. І була відлига.

«Наче все повернулося», — подумала Віталія.

І зрозуміла: нічого не повернулося. І не повернеться. Навіть у спогадах минуле не таке, як було колись, коли називалося теперішнім, ось тим, що є поруч, в якому Я. Я. Остання буква алфавіту.

«Але ж та стежка, той сніг, той вечір… Вони були», — подумала Віталія.

Її втіха була густо намазана гірчицею. А гірчиці багато не з’їси.

І все ж і цей вечір пригортав Віталію. Він прийшов, як і вона, через товщу літ. Так само постарілий. І живий. Жили й вікна в будинку, де вона колись кохалася і була щасливою, тільки тепер вони, крім жовтого, світилися й синім, і рожевим світлом. Люди побагатшали, могли собі дозволити… Дозволити жити інакше? Але чи змінилося життя насправді, чи змінилося?..

Вернулася Олеся. І повідомила, що подзвонила у ту квартиру. Довго не відчиняли, вона вже йти хотіла, та голос почула з-за дверей. Штовхнула, а вони не зачинені.

— Там та жінка… Вона лежача… Не може встати… Просила, якщо хочеш, піднятися…

— Я піднімуся, — сказала Віталія. — А ти йди додому. Втрапиш сама?

— Чому б ні? — Олеся вдавала безжурницю. — Я вже мєстная… Чалапай. Чи, може, почекати?

— Ні. Іди.

Надто повільно переставлялися ноги Віталії по сходинках. І все ж привели до знайомої квартири. А руки — чужі, напівслухняні — відчинили двері. Почула голос:

— Віта? Я тут…

Стара, геть стара, сива, з брезклим обличчям жінка лежала на ліжку («Невже те саме? — подумала Віталія) у затхлій, просяклій гірким потом і начеб запахом воску кімнаті. Спальні. І шафа в ній була колишньою. Віталія привіталася.

— Сідай, — сказала Зінаїда. — Цілуватися не будемо.

Віталія опустилася на стілець. У кімнаті світилося тільки бра.

— Можеш ввімкнути більше світло, — сказала сестра Едуарда. — Бо я до цього звикла. Люстру вимикати тре. А я ж не встаю. А так — раз і темно. Нє, хай буде так. А то стане ще більше видно, якими ми зробилися відьмами. Бачу, що й тебе, видать, життя не вельми милувало…

— Усяке бувало, — сказала Віталія. — Вибачте, що без нічого прийшла… Йшла мимо, подумала — дай, зайду… Я ж давно не в Києві живу…

— Я знаю, — Зінаїда підвела руку, все ж простягла до гості й опустила. — Знаю, що до тих місць, де життя колись марнувала, приросла… Мовчи… Таки марнувала… Обоє марнували…

— Хто його зна, — сказала Віталія. — А ти сама тепер?

— Як бачиш… Батьки, царство їм небесне, давно загнулися… До мене з тої, соціальної служби, соцбезу, приходять… І сусідка… Плачу трохи, то й заглядає…

Віталія відчула: їй хочеться вийти. Немає сили питати про Едуарда. Та й навіщо? І заходити не треба було. Що її потягло? Спогад про чоловіка, який її підло зрадив?

І тут Зінаїда сказала:

— Бачу, про нього хоч спитати… Забути, виходить, не можеш…

— Забула, — сказала Віталія. — Давно забула. Сьогодні згадала… От, як ішла мимо..

Зінаїда криво всміхнулася. Слабко, але іронічно. Немов хотіла продати усмішку і боялася.

— Літ дванадцять, як його нема… І так протягнув довго за такої житухи… Він ще раз сидів. Цілу п’ятнадцятку.

— Я знаю, — сказала Віталія.

— Он як? — Сестра Едика швидше прохрипіла, ніж вимовила: — Інтересувалася все ж…

— Ні, — сказала Віталія. — Випадково дізналася.

— Мо’, й так…

Віталія не відповіла. Розпитувати не було бажання. Та й про що?

— Задушити мене не хочеться? — раптом сказала Зінаїда.

Віталія стрепенулася, наче зі сну.

— Навіщо?

— Точно — нащо? — Сестра Едуарда кволо змахнула висохлою жовтою рукою з густо висіяними рудими плямами. — Усе проїхало, як трахтор по асфальті. Як каток. Обоє ми його любили… Обох він… — Тут Зінаїда вимовила грубе слово. — Не кривися… Я не менше твого любила… А він ту шалаву ментовську вибрав… Ну, я неї з цього світу й звела…

— Я знаю, — сказала Віталія.

— Усе-то ти знаєш…

Лице у Зінаїди перекосилося — від болю, люті? Стала справді схожою на відьму.

— А те ти знаєш, як мені було дивитися? На вас голубків, а потому — на те курвисько, що по братику коханому топталося… Думала, що зійде… не докопаються… І разом будемо… Докопалися, суки… Добралися, падли… А братик вину на себе взяв… Як ту кістку мені цеї п’ятнадцять літ тюряги свеї кинув… Смокчи, сестричко, кайся… Вона знає! Йди собі, чистенька… Ти завсіди чистенькою була… Хоч і коло нас, шалавих, терлася…

Віталія підвелася. Ще більшою стала задуха. Жінка на ліжку затряслася. Дуже стара жінка. Скільки ж їй? Років шістдесят п’ять? А виглядає на всі вісімдесят…

— Ноги б мені свої позичила, — хрипіла сестра Едуарда. — Може б, тоді хоч могилку його пошукала… Ех, суче падло на два кілки упадло… Нічо, скоро, видать, тоже за мною підеш…

— Бувайте, — сказала Віталія.

Заплакала вона вже надворі. Заплакала і майже відразу стихла. Надто велике потрясіння пережила. Навіть не потрясіння. Це мало називатися якось інакше.

…А вночі Олеся прокинулася від тихих голосів за стіною. Прислухалася. Побачила слабке світло під дверима. Напівсонна видибцяла зі своєї кімнати. На кухні за столиком сиділи мама і бабуся Даза. А перед ними… Перед ними на столі стояла напівпорожня пляшка. І не вина, а горілки. Чи якоїсь настоянки.

— Ну ви даєте, — обурено-здивовано сказала Олеся. — Котра година?

— Півчетвертої.

— І вони п’ють…

— Вип’єш з нами? — Мама Віта спитала.

— Де дві п’янички, там і третя…

Олеся випила. Настоянка обпекла піднебіння. Взяла шматок хліба з оселедцем.

Вони випили ще. Олеся пам’ятає мов у тумані: про щось говорили. І раптом світ поплив перед нею. Стало важко дихати. Хтось здавив їй шию, залазила всередину змія, роздираючи горло.

— Не вмирайте, — простогнала Олеся. — Я прошу вас, обоє не вмирайте…

Олеся опустилася на коліна. Підвела затуманені очі:

— Не вмирайте…

— Вона впилася, — сказала мама Віта. — Вставай, Олесько, і йди спати. Ми ще посидимо трішки.

— Ні, — Олеся простягла до мами руки. — Я не хочу спати. А ти не вмирай… Даєш слово…

І тут мама Віта сказала зовсім по-інакшому:

— А давай її наб’ємо, мамо. Такий вечір нам зіпсувала.

— Ніч, — сказала Олеся.

— Що — ніч?

— Я зіпсувала вам ніч.

Вони всадили Олесю на стілець.

Як ніжно дивилася на неї мама! І бабуся. Обоє.

Олесі хотілося плакати, але сказала собі: не можна.

Віталія взялася розповідати про грандіозний євроремонт у їхній лікарні. Про те, що таки продала два своїх портрети за пристойну ціну. Чоловікові одному сподобалися, а той своєму приятелеві порадив.

«Усе буде добре, — подумала Олеся. — Смерть несправжня. Вона завжди несправжня. І тоді, в Луцьку, була несправжня. То й сталося диво. І ще станеться. А там є дядько Андрій. А в мене є Ярослав. Славчик. Ми доживемо до весілля».

Враз Олеся пригадала іншу мамину розповідь.

Як вона подумки уявляла її весілля. Тоді, коли хворіла, коли вважала, що помре…

А зараз… Зараз зовсім інше.

«Я таки п’яна, — подумала Олеся. — П’яна і вредна. І втікаю від чогось, чого не знаю. Але хіба я втікаю?»

— Ти дорого продала свої портрети?

Спитала і завмерла. Невже це так важливо?

— Дорого, — мамині очі сміялися. — Дуже дорого. Я найдорожча в Луцьку жінка. Не віриш? Спитай в дядька Андрія.

— Вірю, — сказала Олеся.

«А я найдорожча дівчина в столиці, — подумала. — Найдорожча київська штучка, яка вміє вибирати. Але… Але, мамо, не вмирай. До весілля, і після весілля. Ніколи».

23

Віталія Снігурець (вона поміняла прізвище знову на мамине перед останнім своїм приїздом до Києва) покинула цей світ, відлетівши у ліпший, навесні. Біля неї в останні дні — трималася надзвичайно мужньо — знаходилися двоє чоловіків, котрі її кохали, і двоє жінок, які любили не менше, — мама Даза й Олеся.

Олеся теж трималася з усіх сил. І не тільки тому, що втрачала маму, а й тому, що за тиждень перед від’їздом до мами на неї обвалилося небо. Навіть не небо, а цілий світ важезною своєю ваготою. Він придушив її усіма своїми континентами, залізяками, якими наповнений. Людськими долями й дикою чорнотою космосу. Він був безжалісним, виносячи їй вирок.

Того дня озвався її сотовий. Номер був незнайомий, але Олеся відповіла. Приємний жіночий голос з нотками хвилювання (ледь відчутного, але Олеся вловила) видав:

— Пані Олесю, доброго дня. Я хотіла б з вами поговорити. Про важливі для вас речі. Це займе не надто багато часу. Я чекатиму у кав’ярні неподалік університету. Кав’ярня «Діана». Ви там бували.

— А хто це? — Нічого не тенькнуло всередині Олесі, тільки здивування й цікавість проклюнулися: жінка, що їй дзвонила, видала свій монолог без жодної паузи, мов боялася (так і було, як потім виявилося), що Олеся відключиться.

— Ви мене знаєте, принаймні колись бачили, а я вас знаю досить добре, — почула у відповідь на своє запитання Олеся. — То домовилися? Я чекатиму. Тим більше що йдеться про близьку вам людину…

— Про Ігоря Леонідовича?

Олеся випалила ім’я, що першим спало на думку, — невже її так звана мати дзвонить?

— Ні, про іншу людину. Я чекатиму. Вам буде цікаво.

— Добре, я прийду.

Коли почула короткі гудки біля вуха, вперше за розмову стало тривожно. Що там тривожно — лячно. З кимось щось сталося? Мамою? Мама далеко. Бабусею? Голос надто молодий, хоч і не молоденький. Напівзабутою Лількою? Чого б то… І тут хтось промовив — Ярослав. З Ярославом.

«Ні, ні, — подумала Олеся. — Немає жодної дівчини чи жінки, котра б знала досить добре його і мене. Принаймні мене. Дурня якась. Зараз дізнаюся, що там. Не стануть же мене викрадати посеред білого дня в центрі Києва».

У тій невеличкій кав’ярні в підвальчику, на боковій від бульвару вулиці, вона справді була кілька разів — сама, з Томкою і Вікою, новими подружками з інституту філології, один раз, так, один раз з Ярославом. Отож, кав’ярня знайома, там справді затишно, всього чотири чи п’ять столиків і кава подається у чорних з сіруватими смужками, мовби з язичками полум’я, полив’яних філіжанках — кафках, сміялася Томка, і було приємно пити на смак начеб густу, справді якісну каву з тих «кафок».

«Дивно, дивно, чого б це я?» — продумала Олеся. Та, ледве подолавши сходинки донизу (круті, досі не помічала), ступила цього разу до кав’ярні, перерахувала столики. П’ять, троє заповнені, ага, шостий виглядає із заглибини збоку зальчика, там є два столики, як це вона забула… З тої заглибини й собі визирнула жінка років під сорок і махнула явно до Олесі рукою. Підходьте, мовляв. Я вас чекаю. Вона чекає! Добре, підійдемо, ясна пані, сподіваюся, ви не привели з собою кілера.

Кілером виявилася сама жінка.

Одягнута у дорогу шкіряну куртку, з косинкою на шиї. Обличчя ще доволі симпатичне, хоч і в молодості, певно, було не надто вродливим. Воно, швидше за все, не знало скальпеля пластичного хірурга, але було доглянутим, як і руки з нігтями ледь-ледь рожевуватого відтінку. З обличчя, як і світло-сірих очей, проглядала втома, яку ця жінка й не намагалася приховати.

«Десь я справді її вже бачила», — подумала Олеся.

Коли вже замовили каву і зайшли до маленької кімнатки з єдиним столиком — вона, виявляється, знаходилася за тою заглибиною — жінка в шикарній куртці сказала:

— Я Людмила Орловська. Сподіваюся, вам це ім’я знайоме…

Орловська? Людмила Орловська… Так ось де вона її бачила — у фірмі, в акціонерному товаристві, де працював юрисконсультом, а зараз очолював Ярослав. А до того генеральним директором і головою правління була Людмила Орловська. Як же її по-батькові? Ярослав казав, здається, що Михайлівна. А може, й ні… Навіщо їй це потрібно, Олеся не знала.

Промайнув спогад. Єдиний її прихід у Ярославову контору. Ярослав, Славчик, проводжав її до дверей, до виходу з фірми, й там вони зіткнулися з цією жінкою. Ярослав, здається, відрекомендував Олесю — це відвідувачка, моя землячка. Чи якось схоже. Гм, землячка… Вона тоді не звернула уваги. Потім Ярослав мав її взяти на якийсь їхній корпоратив чи ювілей, та в останній момент повідомив, що його, як на зло, посилають у відрядження, треба ж такому трапитися. Ну, він молодий, мусить їхати.

Зараз Людмила Орловська сказала, що вона вагалася, чи потрібна ця їхня зустріч, ця розмова. Вирішила, що таки потрібна.

«Цікаво, — подумала Олеся, пригадала слова Ярослава про те, що його шефиню звільнили з тріском і її насторога стала ще більшою. — Буде шукати співчуття чи литиме на Славка бруд? Про мене, швидше за все, знає від нього…»

— Я слухаю, — вимовила сухо, не приховуючи своєї неприязні.

Колишня Славкова шефиня сказала, що просить її вислухати, якщо можна, не перебиваючи. А тоді вже спитати про що завгодно, чинити, як хоче. І вона розповіла.

З тієї розповіді виходило, що два роки тому на початку останнього зимового місяця до неї зателефонував добрий знайомий. Він сказав, що його приятель, навіть друг, котрий працює в кабмінівській структурі, просить взяти на роботу одного молодого чоловіка, юриста. Чи немає у неї вакансії? Вакансія в неї якраз була — в юридичний відділ. Тим більше, тому чоловікові відмовити не могла, він робив для неї деякі послуги, і взагалі… Та й того, хто просив безпосередньо за молодого юриста, вона знала.

«Ігоря Леонідовича, — подумала Олеся. — Батечка вона, виявляється, знає…»

Правда, коли її друг додав, що той хлопець не київський, а з якогось там Луцька, признатися, здивувалася, продовжувала розповідь колишня Славкова директорка. Але мало чого буває. Може, родич того, іншого пана, друга її друга, родич, якого він захотів з провінції витягти, так, мало чого буває. Тим більше, просять досить впливові люди. Одним словом, вона погодилася взяти на роботу юриста з провінції, а в неї таки якраз з’явилася вакансія. Мала на оці іншу кандидатуру, та нехай.

— Ви вже здогадалися, що тим юристом, який приїхав з провінції, був нам обом добре відомий Ярослав Довгань, — сказала Людмила Орловська. — Не стану приховувати, що він одразу мені сподобався. Високий, вродливий і, як виявилося при співбесіді, досить розумний і ерудований, як тепер молоді люди кажуть, січе в законах.

«Я переб’ю її, — подумала Олеся. — Треба її перебити».

Але не перебила. Її раптом оповило відчуття дивної загіпнотизованості. Наче пила не каву, а снодійне, що вже почало діяти. Діє повільно, але невблаганно. Чи ця жінка володіє гіпнозом? Вона мусить дослухати. Не пе-ре-би-ва-ти…

— Я не стану приховувати, що він відразу сподобався мені не тільки як ерудований юрист, а як може чоловік сподобатися жінці, — сказала пані Орловська.

— Он як?! — Олеся вимовила якомога саркастичніше. — Скільки вам, пробачте, що спитаю, років?

— Сорок шість, — спокійно сказала жінка, якій сподобався Ярослав. — А на той момент мені було сорок чотири.

— Ви заміжня?

— Так… І тоді була, і досі заміжня, — Людмила Орловська вперше ледь-ледь скривила вуста.

— То чого ви хочете? Розповісти, як закохалися в Ярослава і намагалися його спокусити? Як ловили останній шанс? — Олеся не стрималася — став вивітрюватися стан загіпнотизованості. — Ви хочете сказати, що намагалися спокусити чи й спокусили Ярослава? Що у вас був адюльтер?

Людмила Орловська надпила кави. Витерла губи серветкою. Глянула без неприязні чи злоби. Швидше співчутливо.

— Заспокойтеся, пані Олесю. Я ж просила вас не перебивати. Раз ми вже їдемо, то давайте доберемося до кінцевої зупинки, вийдемо й розійдемося.

— Добре, — сказала Олеся. — Але обливати Ярослава брудом я не дозволю.

Почула:

— Я й не буду обливати брудом. Розповім свою історію, як було. Тепер я з вами згодна, що в нас вийшов лише, як ви висловилися, адюльтер.

— Хочете сказати, що спали з ним?

— Давайте не поспішати, — запропонувала Людмила Орловська. — Ви ж вихована й інтелігентна дівчина.

Інтелігентна дівчина Олеся, яка вже подумки дала собі слово не перебивати й дослухати до кінця, почула таку історію… Спершу спілкування було суто діловим. Але вона, Орловська, незабаром помітила, що новий працівник ставиться до неї не лише як до начальниці. Якось він сказав, що Людмила Михайлівна для нього не просто вмілий, видатний керівник, не просто начальник, наставник, а як мати. Вона поморщилася, сухо щось відповіла, а потім іронічно подякувала. Він, вочевидь, усе зрозумів, бо з того часу змінив тон і тактику. Тепер при зустрічах — на нарадах, планерках, випадково в коридорі — кидав начеб сором’язливі, але значливі погляди. А в неї дедалі частіше виникала потреба порадитися саме з юрисконсультом Довганем. Викликати до себе в кабінет, а то й ніби ненароком зазирнути у відділ. Через півроку, навіть трохи менше, вона зробила його, саме зробила, а не призначила, начальником відділу.

— Попередник його, Віктор Іванович, був хорошим спеціалістом, — сказала Орловська. — Йому вже під сімдесят, але ще міг працювати. Та я випхала, так, випхала його на пенсію.

— О Господи, — не втрималася Олеся.

І почула від Людмили Орловської, що, так, вона не стане приховувати — сімейне життя не склалося, чоловік став випивати, робота, як він казав, могоричова, донька на той час вже навчалася за кордоном. І вона, яка вважала, що життя майже проминуло, й зосередилася тільки на кар’єрі, яка не любила, ненавиділа слова «коханець» і «коханка», бо щось у них для неї видавалося завжди принизливе і вульгарне, навіть брутальне, захопилася. Захопилася й закохалася. Спочатку були якісь ілюзії й щодо нової сім’ї, а потім вирішила: любитиме, кохатиме, доки зможе, доки він дозволить бути поруч. Цей час минув дуже швидко, надто швидко, набагато швидше, ніж вона очікувала.

— Спочатку я зрозуміла, що в нього є, окрім мене, інша жінка. — Іронія перемежовувалася з дивним спокоєм, неначе ця жінка прийняла транквілізатор і насолоджується його дією. — Ми лише один раз, так, один, зустрілися у мене вдома, бо я боялася, що… Так, — вона посміхнулася — якось так, мов насміхалася з самої себе, а може, й насміхалася, — банально боялася, що застане чоловік… Раз у подруги, ще наймали готель, а найчастіше — у його квартирі, тій, яку він орендував… І де, очевидно, бували й ви…

— Навіщо? — вирвалось у Олесі. — Навіщо ви кажете неправду…

«Це ж просто помста», — подумала вона.

— На жаль, це було правдою, — сказала Людмила Орловська. — Я не розповідатиму, як він вміло, я б сказала, справді елегантно залицявся, спокушував, переконував, що й він втратив голову, що поступово сміліє у стосунках зі мною… Це було б надто боляче для вас… Не розповідатиму, як виявила, що ви є — досвід, пан Випадок і ще жіноча інтуїція та вміло розставлені пастки, швидше пасточки для нього… Але раз ви не вірите… Я залишала вам «послання» — шпильку, волосся, «ненароком» забуту сережку, навіть, вибачте, трусики у шафочці, де зберігалися ваші речі й яку я відчинила, банально викравши ключ, доки він приймав душ… Бо він зачиняв її на ключ… Я зрозуміла, що він надто розумний… І вміє знищувати сліди… На той час я вже просто вела гру… Але було сподівання, що переграю — і вас, і його…

А далі ця жінка описала квартиру Ярослава — де що стоїть і лежить. Олеся затамувала подих, а потім, навпаки, задихала часто-часто, наче щойно пробігла довжелезну дистанцію.

— Бідна моя, — співчутливо (справді співчутливо) промовила її суперниця. — Я швидко закінчу вас мучити. Ще лишилася моя катастрофа.

Вона сказала, що поступово, ще тоді, коли не знала про існування Олесі, довірилася Ярославу. Тим більше що вже знала про його витончений розум, а їй потрібні допомога, поради, в дечому вона вагалася… Одним словом, як і в діяльності всякої фірми, всякого керівника, у неї були свої секрети… Заради діла доводилося вести свою гру з клієнтами (а це не прості люди, вона здійснювала спецпоставки для доволі впливових і небезпечних бізнесменів та фірм) і з тими, хто стояв за її спиною… Не завжди операції до кінця були законними, часом доводилося комбінувати, проходити між своєрідними Сціллою і Харибдою… Як майже скрізь в українських умовах… Ну, й вона стала посвячувати Ярослава у свої проблеми й операції. У багато що… Він допоміг їй, бо виявився вмілим комбінатором… А потім, потім і була катастрофа. На нараді за участі членів ради директорів, наглядової ради, тих, хто насправді володів акціями, Ярослав і виклав усе про її оборудки, ще й вигадав теорію про її підступність, бажання переграти, обдурити власників товариства, про бажання скомпрометувати і завдати збитків… Одним словом, вона полетіла в прірву… А він отримав її посаду…

— Що я пережила тоді, на тому збіговиську і пізніше, ви можете тільки уявити, — сказала ця жінка. — А втім, ви ще занадто молода… А розповіла я вам не тому, що хочу помститися… Утім, і тому, бо ви обоє вкрали, убили моє кохання, мої останні ілюзії… Не тільки забрали посаду… Та я ще й дізналася зовсім недавно, що Ярослав почав гру з донькою одного з босів, причетного до моєї колишньої компанії… Пардон, акціонерного товариства… Я знаю, що він хоче з вами одружитися… І, може, й одружиться… І вже тоді… Ні, досить… Скажу тільки… Краще вам зараз пережити біль… Бо потім може бути ще болючіше… Все.

Вона підвелася, геть виструнчена. Олеся побачила, як вона тремтить. Уся дрижить.

— Вам погано? — прошептала знищена Олеся. Олеся, що летіла в прірву. Далі й далі.

— Не має значення, — сказала Людмила Орловська. — Я вийду першою… І заплачу за каву… Вибачте… Вибачте…

Вона майже простогнала, а не вимовила останні слова. Рвучко вийшла. Олеся сиділа, не в змозі підвестися. Прийшло дивне слово — цикута. Їй потрібна цикута. Цикута. Цикута, кураре чи інша сильнодіюча отрута. Щоб випити, щоб покінчити із життям, в якому не було сенсу існувати, мучитися — раз і назавжди.

А потім вона подумала, що отруту вже випила. Свою отруту. Призначену їй. Іншої, сильнішої, не існує.

Ще потім був туман, цього разу густий, в’язкий, непролазний, крізь який вона ішла, їхала, добиралася до тієї проклятої квартири, з якої подзвонила Ярославу і сказала, що їй дуже погано.

І її перші слова, дурного дівчиська, коли він примчався на ту квартиру:

— Я все знаю.

Він, очевидно, зрозумів: таки знає. Став казати, що так, вів, вів, вів свою прокляту гру. Як умів. Вона сама його підштовхнула, піднесла, коли забрала до Києва. Він, такий собі провінціал, один з багатьох, зрозумів, що може, що має всі підстави завоювати столицю. Довести свою спроможність, зробити і її щасливою й багатою. Дружиною багатого бізнесмена чи керівника. Він її кохає, вона йому потрібна, вони одружаться, матимуть дім, дітей, подорожуватимуть, будуть щасливі. Він винен, прощення заслужити буде нелегко, але він цього хотів би, дуже хотів би, він просить її зрозуміти й простити.

— Простити? — Олеся перепитала й поглянула на Ярослава, чоловіка, котрий ще сьогодні вранці був для неї найріднішим, в обіймах якого вона сьогодні прокинулася, бо вчора провела вечір й лишилася ночувати в цій ненависній квартирі, яка, виявляється, належала донедавна трьом. Трьом.

Вона не побачила нікого перед собою. На якусь мить, лише мить, Ярослав зник, то не було затемнення, короткочасна втрата свідомості, бо все інше в кімнаті Олеся добре бачила, а його — ні. Він зник і так само раптово з’явився. Олеся побачила його і здивувалася: перед нею стояв зовсім інший чоловік. Начеб незнайомий. Ні, знайомий, але чужий. Геть сторонній. Десь вона його бачила. Тільки й усього.

Цей чоловік опустився перед нею на коліна. Щось казав. Та його слова були глухими, наче з колодязя, а потім і зовсім перестали існувати. Їх не було чути. Олеся відштовхнула руки, які торкнулися її ніг, мовчки обійшла чоловіка на колінах й вибігла з квартири. Коли ступила сюди (востаннє!), вирішила, що після розмови з Ярославом геть усе тут розгромить, щоб і сліду не лишилося від того, що вона пам’ятала б. Хай запам’ятає цей погром. Тепер же зрозуміла, що ніякий погром не потрібен. Він уже відбувся. У неї всередині. І жодної з її речей, що тут лишилися, не забере. Вони належали іншому часу, іншій Олесі. Вони там і мусили залишитися.

Вона відразу поїхала додому. До бабусі Дази. До тієї бабусі, яка знала, як жити і як вибирати. Знала невідомо яким чуттям.

«Я житиму йому на зло», — подумала Олеся, проганяючи якусь підступну думку. Думку-підступницю, що, з’явившись, зникла, тільки лишила дрібне торохтюче хихотіння.

А потім подумала: «Чому на зло? Він навіть мого зла не вартий. Така я, Олеся».

Проте біля їхнього будинку чекав на неї Костик-Люсик, якого вона останнім часом дуже рідко бачила. Обличчя його було світлішим, чистішим, ніж звикла бачити, зодягнутий в модну гарну куртку.

— Чекаю от, — сказав. — Салют, подруго. Щось у тебе кислятина в найкращу в нашому мікрорайоні мармизку в’їлася. Що сталося?

— Нічого, Костику, — відказала Олеся. — Нічого суттєвого. Як казав Карлсон, діло житейське. Хоча випити б не відмовилася. Не пригостиш?

— Тут таке діло. — Костик пом’явся, шаркнув ногою по асфальту. — Випив я вже своє. Свою формочку.

— Так рано?

— Ну, мо’, яку чарку ще перехилю. А щоб як раньше — то нє. Заміж я виходжу. Того й тебе жду.

— На весілля запросити? Чи ти голубим став, що заміж збираєшся?..

— Та шуток такий. Ну, хохмочка. А ти таки сьогодні не той…

— Той, той, Костику, — запевнила Олеся. — То коли весілля?

— Навесні, після Пасхи.

— Тоді рано запрошуєш.

— Я ще запрошу. Подякувати поки що хочу. Бо ж ти вроді як мене моїй нівєстє посватала.

— А хто вона? — У Олесі нарешті проклюнулася непідробна цікавість. — Щось я такого не пригадую.

— Як нє? — Костик і собі здивувався. — Так твоя ж подружка Ліля.

— Лілька?

Олеся вигукнула і подивилася на Костика. Лілька наречена, обраниця Костика-Люсика! Відпад! Чи, мо’, таки розігрує?

— Не віриш? Таки вона ж каже, що ти їй про мене розказала. Ще познайомити хотіла. Ну, вона мене й розискала. Туди-сюди, вечорок-другий — і запали одне на одного. Серйозно. Того й подякувати хочу. Хіба я міг подумати, що мене полюбить така класна дівка, як Ліля?

— Того я й опустилася з кращої дівчини Києва до…

Олеся не доказала. Спазм стис їй горло, перехопив дихання.

Ось і Лілька з Костиком поєдналися. Вона ж тоді, того вечора, після їхньої бійки за Ярослава, тільки й сказала, що добре було б Костика зустріти. Чи й не сказала, а подумала… Телепатія, поклик душі?

«Дідько б вас побрав», — подумала Олеся.

— Ну, ти не обижайся, — сказав Костик. — Я думав, на тебе запав, а оказалося — Ліля моя є на світі. Вона, того, з тобою помиритися хотіла б…

— Помиритися?

— Ну да… Не знає тикечки, як підійти.

— Ну ви й зарази, — сказала Олеся. — Па-па, щасливі зарази.

І, вже як рушила, обернулася:

— Скажи Лільці, хай дзвонить. Уже нема за що бити пику.

Біля дверей під’їзду подумала: «Ліпше б Ліля тоді виграла. Хоча він же сам їй сказав… Сказав… А що? Яка ж сволочна штука житуха… Чи просто ти в ній нічого не тямиш, Олесько?»

Коли бабуся Даза відчинила їй двері, Олеся припала до неї й раптом ревно заплакала, у весь голос.

Плакала і промовляла:

— Я люблю тебе, бабусю. Я тебе люблю ще більше, ніж маму. Я люблю тебе.

— Ну-ну, тихо, — сказала Даза. — Я тобі якраз чай з ромашкою заварила.

…Тепер у Луцьку Олеся відчула те, що раніше підозрювала. Ще в Києві, ще до тієї розмови у кав’ярні: вона вагітна.

«Вернуся в Київ — зроблю аборт, — подумала. — Хай навіть пізно — зроблю».

І злякалася. Вона немов бажає швидшої смерті мамі, думаючи про Київ. Ні-ні.

На другий день Олеся промовила, стискаючи слабку мамину руку:

— Знаєш, мамусю, я, здається, тобі подарую внука. Чи внучку.

— Справді?

— Так, мамо, — сказала Олеся.

Очі Віталії зволожилися. Вона слабко потисла руку Олесі. Погладила пальці.

— Так би хотілося побачити внучку. Так би хотілося…

— Побачиш, — пообіцяла Олеся.

Віталія повагалася, а тоді:

— І ще я так хочу, щоб ти з Ярославом була щасливою. Щасливіша, ніж я, ніж мама Даза.

— Ми будемо, — пообіцяла Олеся.

«Ми не будемо», — кричало всередині її.

Волав гучномовець. Вона пригасила його крик. Ярослав кілька днів телефонував їй. Присилав есемески. Благав. Потім стих. Раптово.

Вона не відповідала й не відповість.

— Я пройдуся, добре, мамо? — сказала.

— Добре. Тобі треба пройтися.

Олеся накинула куртку, вийшла надвір. Вийшла й тому, що страшенно нудило.

У неї буде дитина. Чужа дитина. Ні. Її. І вона зробить усе, щоб той, кого звали Ярославом, ніколи про цю дитину не дізнався.

Олеся стола біля під’їзду, гасила нудоту.

Подумала:

«Який сьогодні день? Який день… Хіба мені треба знати? І чому я забула? Забула?»

Виходило, що забула.

Олеся брела містом, де колись жила.

Як давно!

Тут жив і Ярослав.

Вона сюди приїжджатиме. Обов’язково. До мами.

Над містом пливли весняні хмари. Весняні кошлаті хмари. Тоді теж була нерадісна весна, але вона минулася і принесла радість. Диво зробив дядько Андрій.

«Куди дівається кохання, коли воно зникає? — Олеся спинилася. Стояла, не маючи сили зрушити з місця. — Воно теж має інший світ, коли помирає? І там теж немає ні печалі, ні журби?»

Хтось назвав її ім’я. Глянула в той бік. Колишня сусідка. Щось питає. Про маму. Олеся відчула — їй треба поговорити. Конче треба. Вона не сама, поки називають її ім’я, поки пливуть ці кошлаті хмари, поки тане сніг, з-під якого вже проситься на волю ще невидима трава.

24

Цей дзвінок пролунав, коли на сорок перший день після смерті Віталії Даздраперма й Олеся, котрі приїхали до Луцька на сороковини, збиралися у дорогу. Олеся вирішила, що луцьку квартиру вона продаватиме влітку. Тепер немає куди спішити.

У Києві Олеся в лікарні дізналася: у неї вже четвертий місяць вагітності. У неї буде дочка. Якби й менший строк, не стала б нічого робити.

«Наше бабське кодло», — пригадала мамині слова.

«Кодло» поповниться. Відтвориться. Доньку вона назве Вітою.

Та все ж чотири проблеми, чотири страхи мучили її й далі. Перша — аби швидше, швидше все скінчилося й вона народила. Друга — аби все тривало якомога далі, довше, бо боялася народжувати. Третя — аби бабуся якомога довше не помічала, який у неї стан. Четверта — як сказати бабусі про те, що сталося в неї з Ярославом, про вагітність? Існувала й п’ята проблема… Їй хотілося жити й кохати. Хай подзвонить… Навіть Ярослав… Тарас… Тарас? Батько…

В один із днів, коли вона подумувала, міркувала, вагалася, перекидаючи думки, складала їх докупи, щоб геть розкидати, біля тротуару, яким тюпала до станції метро, спинилася машина. До неї цього разу гукнув чоловік, який відчинив дверцята. Машина… Машина була наче знайома. І чоловіка вона десь бачила. І раптом пригадала: це ж один з викрадачів, там, у селищі, де живе її батько. Але вона не злякалася. Спитала іронічно:

— Хочете знову викрасти?

— Вибачитися хочу, — сказав чоловік з машини. — Ми тоді комедію розіграли.

— Комедію?

— Так, із тим викраденням. Попросив той… Ну, той, хто ніби потім вас визволив…

— Ігор Леонідович? — Олеся цього разу таки здивувалася.

— Ну… Кави попити не бажаєте?

— Ні, — сказала Олеся. — Усе?

— Вибачайте… Служба така…

Машина рушила. Олеся тільки сумно усміхнулася. Ось як її рятував батечко. Хотів здатися ще більш добрим і мужнім?

«Чи рятувався сам?» — раптом подумала Олеся.

Їй стало весело. А потім подвійно сумно. Терпко-сумно.

Подумала: «А мені ж хочеться зустрітися з ним».

Треба було знову рятуватися… І тут прилетіла, сіла на її палець (ніс, вуста, сіру речовину) думка, її птах-порятунок: у неї ж є бабуся. Та сама бабуся…

Олеся раптом чітко зрозуміла: вона давно любить бабусю Дазу, аж закохана в неї. Тепер її головна мета — ні, дві мети, дві, дві, й невідомо, яка головніша — народження доньки чи аби довше жила бабуся Даза. Разом з нею. Поруч.

Перед самісіньким від’їздом вона побувала з бабусею в тій кав’ярні. У тій маленькій кімнатці, де вона пила каву з Людмилою Орловською.

— Бабусю, я хочу тебе завести в одну кав’ярню, — ось як вона сказала. — Мені треба там випити з тобою кави.

— Я стара для кав’ярень. — Бабуся подивилася на неї і щось, певно, вловила. — Але раз треба — то підемо.

Їй було це потрібно. Їй, Олесі. Посидіти в тому кабінетику, в тій кавовій комірчині, де світ обрушився на неї, посидіти саме з бабусею. Саме з бабусею Дазою. Посидіти і поговорити. Про все і ні про що.

Бабуся, проте, сказала:

— Ми зараз вийдемо на вулицю і вже належатимемо їй. Вона вбиратиме нас і крастиме у самих себе.

— Велика крадійка — вулиця, — посміхнулася Олеся.

— Але ми їй не піддамося, — сказала бабуся. — Ми пройдемо її геть усю, а потім вийдемо на більшу вулицю.

Вона помовчала, потім продовжила:

— Знаєш, якщо подумати, Київ не таке вже й велике місто. Я колись подумала й зрозуміла, що з цією думкою легше жити. Але так само легше з іншою: ти розчиняєшся в цьому місті, ти сама по собі, воно тебе не може зловити, отже, ти можеш чинити як завгодно. Так я вже сама вирішила.

«Вона все знає, — подумала Олеся, і все всередині неї похололо. — Знає… Але звідки? І що мені робити? Та раптом вона нічого не знає? — Далі подумала ще химерніше. — Не було ніякої зустрічі у цій кав’ярні. Й ніякої Орловської. Ніякої Людмили. Я заховалася від неї, від них обох з Ярославом посеред міста. І Людмила Орловська теж захована. Від мене. І від Ярослава. Може, їй полегшало після тієї розмови… І вона думає, що я ношу її тягар?»

Бабуся Даза дивилася кудись у простір. Була десь далеко. Може, там, де лежала мама Віта. Якій було зараз так холодно й самотньо, і Олеся не могла її зігріти.

«Я зараз їй скажу, — подумала Олеся. — Про геть усе. Мені тоді полегшає»

І нічого не сказала. Олеся… Олеся боялася.

Вони допили каву і вийшли з кав’ярні.

Ось там вони вийдуть на більшу вулицю. Там, далі, зупинився той автомобіль, та машина.

Там вона дізналася правду, ще одну правду про батька. Який знову її обдурив. Який хотів виправдати себе цим псевдовикраденням.

«Я сильніша за нього», — подумала Олеся.

— Добре, що ти мене витягла на цю посиденьку, — сказала бабуся Даза.

— Посиденьки, — поправила Олеся.

— Ні, посиденьку, — вперто сказала бабуся. — Одну на двох. І не сперечайся… Бо я напилася кави на три безсонні ночі.

Даза здогадалася про стан Олесі. Вона не дарма була гарною медсестрою. Як казали їй не раз, медсестрою з кваліфікацією лікаря.

Вона дивилася на Олесю з ніжністю. Так було і на цвинтарі, й тепер, коли збиралися, щоб вертатися до Києва.

«Ця дівчина єдине, що тримає мене на світі», — подумала Даза. Подумала ще в Києві.

Думка приїхала з нею до Луцька і тепер збиралася, як і вони, назад у дорогу.

Олеся відчинила двері й побачила перед собою старого чоловіка з невеличкою валізою в руці. Старого-старого, старшого, певне, й за бабусю.

— Доброго дня, — привітався він. — Ти Олеся?

— Так, — сказала Олеся. — Доброго дня. А ви?

— А я Матвій, твій дідусь, — сказав чоловік. — Тож ти моя онучка?

— Ой, — зойкнула Олеся — і, вже трохи отямившись: — Заходьте, будь ласка.

Матвій Білітюк зайшов і побачив Дазу, котра витупцяла з кімнати. Сказав просто, з особливою ніжністю:

— Здрастуй, Любо.

— Матвій?

— Як бачиш.

Вимовив:

— Сива голубка.

— Сива. І ти теж…

«Чому Люба?» — подумала Олеся.

Тимчасом Даза і Матвій обнялися. Потім пригорнув і Олесю, яка, тулячись до двох старих людей, подумала, що світ скупий на щастя. Хоч воно і буває.

— Знаєш, мені трохи пізно переслали твою писульку, — сказав Матвій до Дази. — Бо той чоловік, що ти йому оставила, Зенько, вмер. А як мені переслали, то я не міг Стефку, жінку свою, саму оставити. Лежача вона була. Щитай, три роки чи й більше не вставала. Параліч розбив. Усе збирався поїхати, самому кортіло поїхати, самолічно добиратися і до дочки, й до тебе… Тико боявся, що як поїду, то Стефка якраз умре. Стефка моя без мене ніц не могла…Та й доглядати неї ни було кому. Родичі то повмирали, то повиїжджали. Так і задержався. А позавчора минув дев’ятий день, як вона приставилася. То я вчора й вирушив до Львова. А звідтам сьогоднє рано до Луцька.

Він став знову розказувати про свою покійну дружину, про те, як вона любила суниці й чорниці, котрі там, у селі неїному, афинами називають. Уже як нічого їсти не могла, то ягоду їла. Він сам їх збирав, а потому в банках цукром пересипав. То давав жменьку тих ягід, й уже не жувала, а смоктала…

Матвій говорив і говорив, згадував, вертався до розповіді, яку щойно закінчив. Про Стефку свою, про те село в горах…

«Ніби боїться спитати», — раптом подумала Даза.

Уголос промовила:

— Роздягайся і заходь. До хати, як у вас на Поліссі кажуть.

— Ни забула, що в нас кімнату хатою звуть?

— Скидай своє шаламоття, — сказала Даза, голос якої ще більше потеплів.

— Ну… І скину…

Він взявся роздягатися, скидати курточку свою, заточився, й Олеся його підтримала. Він був геть висохлий і легкий.

— Нічого, я міцний, — спробував Матвій усміхнутися.

Даза враз побачила, як молодий чоловік в одязі, пропахлому димом, лісом, листям, травою, махоркою, болотом, заходить до кімнати в сільській хаті, що правила за медпункт.

І як вона йде крізь ліс з дитиною, котру тулить до себе, побачила.

Нарешті Матвій, потупцявши перед порогом, ступив до кімнати. І завмер, бо угледів на столі портрет Віталії — «Портрет з ромашками».

Натужний напіввидих, напівзойк вирвався з його грудей:

— Маринка!..