Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Частина перша «Великороси»

Якось, перебуваючи в Сибіру, купив кілька журналів «Родина» за 1993 і 1994 роки. Полюбляю читати це видання відтоді, як воно надрукувало солоухінські розмисли про великороса-Леніна, відкривши для простого люду глибоко приховані більшовицькою цензурою цинічні думки, цитати, телеграми цього воістину Мефістофеля XX століття.

Досить уважно прочитав статтю «Про «москальські вотчини» в Росії» у номері 7 за 1994 рік. Автор «москальських вотчин» намагається посперечатися з великоросами за «древнє право на землі Київської Русі». Однак у статті Мурада Аджієва, представника одного з тюркських народів, є слушна думка: історія великоросів гранично перекручена й багаторазово переписувалася, себто «покращувалася».

Стаття спричинила буквально ошаленілу відповідь російського автора Аполлона Кузьміна, який опублікував матеріал «Мародери на дорогах Історії». Ото пафос, ото стиль! Але головне — Кузьмін, власне кажучи, не сперечається. Він лише вкотре викладає надумані міфи Російської імперії.

Обидва автори затято, не вважаючи за потрібне підкріплювати свої тези незалежними історичними аргументами, претендують на землю й Історію України. Багатостраждальна українська земле, в чому ж ти завинила перед Богом, що тебе знову й знову намагаються розпинати на хресті Історії — як не великороси, то решта? Невже твоїм сусідам, направду великим народам, бракує власної старовини, щоб, злодійкувато озираючись, не зазіхати на чужу?!

У ті хвилини великої прикрості народилася в автора думка спробувати, в міру своїх знань і можливостей, зіскребти вигадану великоросами брехню з історичного минулого України — спадкоємиці Русі. Єдиної спадкоємиці!

Пропоную послухати, що ж писав Аджієв у «Москальских вотчинах», і це аж так не сподобалося Аполлону Кузьміну:

«І знову гуляє Росія! Б'ється, кричить, стогне. Укотре вже вона все починає спочатку, спалюючи мости, що зв'язують два береги пам'яті — сьогоднішній і вчорашній. Нове життя, пульсуюче, конвульсивне й незрозуміле, заповнює пори Вітчизни…» [З, № 7, с. 24].

І далі:

«У 1917 році, коли Росію завоювали прибульці в шкіряних тужурках, усе було дуже схоже. Якщо відкинути застарілі деталі декорації, то дія на сцені тривала за нинішнім сценарієм — забувати, руйнувати «дощенту, а далі…» Що вийшло «далі» — відомо.

Але не менш цікаве інше. Виявляється, вся історія Росії й Русі є забуванням! Суцільним забуванням.

Радянський період — ще свіжий — весь на очах, зліплений із тіста, замішаного на міфах. Упродовж сімдесяти років історію країни писали й переписували разів шість або сім» [3, № 7, с. 24].

Як точно помічено — кожен генсек підганяв історію під себе, як мундир! Згадаймо, що ж вивчали в пшолі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно поміркувавши, зізнаймося: історію Росії, хоча держава звалася — СРСР, була багатонаціональною, складалася з п'ятнадцяти республік, об'єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії українського народу, як не існувало історії народу узбецького, казахського та інших. Тільки там, де історія невідомого народу стикалася з історією великоросів, з'являвся новий народ, який невідь-звідки взявся і «добровільно приєднався» до російського. А якщо «не добровільно», то це неодмінно були «дикі й ворожі» до всього світу племена, і їх, мовляв, сам Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук. Великороси принесли їм культуру, прогрес, облагородили їх.

Згадаймо, як багато років «облагороджують» багатостраждальний чеченський народ. Звичне діяння московської влади. Пізніше нащадки великоросів відхрестяться від гріхів своїх предків, знову перепишуть історію й забудуть про варварський розбій. Але ж мучать і знищують гордий чеченський народ сто п'ятдесят років поспіль. Де вже тут вести мову про якусь мораль, про заповідане — «не убий!» Глибокодумно мовчить світове співтовариство.

Як жорстоко і страшно замішана історія Московії на крові!

Повернімося до статті «Про «москальські вотчини» в Росії». «Але ж обманюємося ми і з більш раннім минулим. Забуваємо, що М. М. Карамзін, С. М. Соловйов і всі інші російські історіографи були державними мужами, такими ж залежними, як радянські академіки-найманці. Вони всі однаково писали історію держави російської — під невсипущим оком цензури. Це не були вільні зодчі часу, їх змушували. «Переписування історії — норма в Росії», — котре вже століття засвідчують іноземці…

Свого часу чудовий знавець російського літописання О. О. Шахматов довів, що «Повість минулих літ», написана легендарним Нестором, протягом століть переписувалася принаймні двічі. Пізніші дослідження встановили п'ятикратне переписування окремих її фрагментів» [3, № 7, с. 24].

Ось тут Аполлон Кузьмін, затятий опонент «мародерів на дорогах історії», не сперечається. Немає чим крити, а жаль. Як видно, він вважає цей факт очевидним. Але якщо це встановлений факт, тоді зрозуміло, для чого відбувалося переписування. Виправлення вносила жива й грішна людина — «покращувала минуле великоросів». Не будемо наразі вдаватися в деталі цього «покращення». Далі ми не раз торкнемося цих фактів і зрозуміємо двоїсту мірку великоросів. Усе попереду.

Хоч яким би дивним здалося це читачам, та немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залешанської землі», з Московії, які ніколи не були Руссю. Навіть професори Московського університету С. М. Соловйов і В. О. Ключевський крізь зуби визнавали: так, Русь за старих часів була, але великороси як народ з'явилися аж у XVI–XVII століттях. Отож і посягати на Русь не було підстав. Розвалювався міф про «третій Рим», про право великоросів «збирати землі російські». Але як хотілося!

Звернімося все ж до «опонента мародерів». Тут дісталося не лише Аджієву, а й українському авторові В. Коваленку. Аполлон Кузьмін «шляхетний» у своєму гніві: і українців, бач, ніколи не існувало, і великороси — ті ж київські русини, тому, мовляв, не пхайтеся до нас, якщо ми вже застовпили свою історію. Геть!

Що ж до Московії — тут йому все цілком зрозуміло. І немає сумніву, що Московію заселили слов'яни «трьома потоками з IX століття: Волго-Балтійським, із верхів'їв Дніпра, із Середнього Подніпров'я».

Мушу, однак, не погодитися з автором. І ось чому.

К. Валишевський у книзі «Іван Грозний», виданій у Росії в 1912 році, за суворої царської цензури, писав:

«… Погляньте на москвича XVI століття: він бо з ніг до голови вдягнутий по-самаркандськи. Башмакъ, азямъ, армякъ, зипунъ, чебыш, кафтанъ, очкуръ, шлыкъ, башлыкъ, колпакъ, клобукъ, тафъя, темлякъ — такі татарські назви різних предметів його одежі. Якщо, посварившись із товаришем, він почне лаятися, в його репертуарі неодмінно фігуруватиме дуракь, а якщо доведеться битися, в діло піде кулакь. Будучи правителем, він надягне на підсудного кандалы та покличе ката дати засудженому кнута. Будучи правителем, він збирає податки в казну, яку охороняє караулъ, і влаштовуватиме при дорогах станції, які назве ямами, і обслуговуватимуть їх ямщики. Нарешті, вставши з поштових саней, він заходить у кабакъ, який замінив древню російську корчму.

І всі ці слова азійського походження. Це, без сумніву, знаменно, хоча й стосується лише зовнішньої форми. Але значно важливіше те, що певний домішок монгольської крові сприяв такій швидкій і покірній асиміляції» [4, с. 109].

Дорогі великороси, ось де ваше коріння! Однак усі ці зовнішні ознаки споріднення свідомо й цілеспрямовано викорінювалися не тільки витісненням слів із побуту, а й забороною на глибокий аналіз таких питань.

Згадайте гоніння ЦК КПРС і московською псевдонауковою елітою Олжаса Сулейменова, казахського поета, який посмів зазіхнути на святая святих — російську історичну міфологію, довівши запозичення російською мовою безлічі слів із тюркської групи мов. Але ж мислячій людині відомо: слово може прижитися в чужій мові тільки в тому випадку, якщо є його носії впродовж тривалого історичного періоду. При цьому слова з ворожого лексикону простий народ у побут аж так щедро не бере. Отже, ці слова жили в гущі народу. Вони живуть і донині, нагадуючи про минуле, хоче того чи ні московський істеблішмент.

І той самий К. Валишевський, який жив і працював на 100 років раніше від Аполлона Кузьміна, писав — як цвяхи забивав:

«Із етнографічного погляду дев'ять десятих країни (Московії. — В. Б.) мали тільки те російське населення, яке залишила тут хвиля недавнього колонізаційного руху. Не було необхідності у той час «скребти» росіянина, аби знайти татарина і особливо фіна. Основою населення (Моско-вії. — В. Б.) скрізь було фінське плем'я» [4, с. 16].

Слід відзначити ще одну очевидну істину: доріг, що з'єднували у XII столітті суздальську землю Моксель із землями Києва, практично не існувало. Усі землі між ними були вкриті дрімучими лісами й непрохідними болотами. Не було потреби наддніпрянським слов'янам втікати «за тридев'ять земель», щоб заховатися від печенігів, половців або монголо-татар, — навколо простиралися свої рідні ліси. І кочівники пересувалися по відкритій місцевості, забезпечуючи коней пашею. Ще М. М. Карамзін писав: «Татари не полюбляли воювати в зимовий час, без паші…» Рухалися вони зазвичай із півдня або сходу.

Лише вигнані з наділів князі та їхні дружини прямували на північний схід, прихоплюючи собі нові володіння, разом із фінськими племенами, що жили на тих землях. А з князьками йшли отці-місіонери, допомагаючи «зросійщувати» землю.

Така правда. Про неї писав В. О. Ключевський: «…Великоруське плем'я… було наслідком нових різноманітних впливів… причому у краї, що лежав поза старою корінною Руссю і в XII ст. був більше інородницьким, ніж руським краєм… Фінські племена розташовувалися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, коли тут не було помітно жодних слідів присутності слов'ян» [5, с. 41].

Ще раніше цю думку висловив М. М. Карамзін: «… Жили тоді… Меря навколо Ростова й на озері Кле-щині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;… Чудь в Естонії й на Схід до Ладозького озера; Нароватам, де Нарва;… Весь на Білоозері; Перм у названій так губернії;… Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи або змішалися з Росіянами…» [1, том 1, с. 45].

І підсумував у своїй книзі професор В. О. Ключевський на с 44:

«… Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов'янські риси… (що) з великою ймовірністю ставлять на карб фінського впливу».

Аналізуючи, навіть ці державні мужі — М. М. Карамзін і В. О. Ключевський — змушені були зронити безцінні слова правди, бо оминути її не могли. Їхнім завданням було саме так подати історичну правду, щоб наступні покоління повірили в правдивість їхніх висновків.

Ми мусимо усвідомити: перекручування фактів і подій, їхнє замовчування або звеличування, «змішування» народі!» і подальше їх зросійщення провадилося на «великоруській» землі споконвіку, було усвідомленою політикою.

Скільки мільйонів українців, білорусів, євреїв, молдаван, татар, чувашів, мордвинів, латишів, казахів, вірменів та інших стали за останні сотні років «великоросами» — знає тільки Бог. Ворушити це питання не варто. Нехай кожен живе тим, ким побажав сам чи його предки. Але ми говоримо про історію великоросів, їхні витоки, про те, «де взялася і звідки походить великоросійська земля», її народ. І в цьому питанні, до якого так довго не допускалася еліта народів неросійської національності, настав час разом «відокремити зерно від полови», розвіяти міфи й брехню Російської імперії, які насаджувалися сотні років.

Отже, простежимо умови появи власне російського народу, спираючись на російські джерела, довідники, документальну літературу, видану для читання звичайної людини. Не заглядатимемо в суворо секретні архіви, які, мов зіницю ока, береже російський істеблішмент понад триста років.

Створюючи Російську імперію, еліта чітко розуміла, що без великого минулого не можна утворити великої нації. Треба було прикрасити минуле, можливо, навіть підтасувати й привласнити чуже. Тож династія Романових із привілейованою елітою, зацікавленою в цих діяннях, ретельно взялася за справу. Щоб привласнити історію Київської землі, — а це було першочерговим завданням, — великоросам знадобилося придушити український народ, загнати його в рабство-кріпосництво, позбавити власного імені. Так з'явилася версія про «великоросів» і «малоросів».

Українців, які проявилися як нація в XI–XII століттях, а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від офіціозу людей страчували, знищували, «позбавляли живота», засилали. Згадаймо: навіть у XX столітті прем'єр-міністр Росії Петро Столипін вважав боротьбу з українським народним рухом найголовнішим завданням держави Російської.

Українську інтелігенцію зманювали на службу до «великоросів» — я назву лише геніального Миколу Васильовича Гоголя; або висилали для знищення, як не менш геніального Тараса Григоровича Шевченка. І так тривало впродовж 300 років поневолення.

Радянський період був не менш жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, у ГУЛАГах, під час колективізації, просто — на висилках і в катівнях.

Так «старший брат» змушував жити «молодшого брата» — у жорстоких «обіймах любові». Хто ж він в історичному аспекті, той «старший брат»?

Щоб відповісти, дослідімо праці офщійних російських істориків і встановімо джерела справжньої історії великоросів, як вони самі себе прозвали. Звернімося до російських класиків М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова і В. О. Ключевського; два останні — професори Московського університету, які завідували кафедрою російської історії. Саме ця трійця з 1803 до 1910 року створила остаточну міфологію «великоросійської держави», написавши:

М. М. Карамзін — «Історію держави Російської» (1803–1826 роки);

С. М. Соловйов — «Історію Росії з найдавніших часів» (1851–1879 роки);

В. О. Ключевський — «Курс російської історії» (1904–1910 роки).

Ось що писав В. О. Ключевський у своїй «Історії»: «Із половини XV до другого десятиліття XVII століття головна маса російського населення з області верхньої Волги (ось де жили «великороси» у XVI столітті! — В. Б.) розтікається на південь і схід по донському й середньоволзькому чорнозему, формуючи особливу гілку народу — Великоросію, яка разом із населенням розширюється за межі верхнього Поволжя…» [6, с. 15].

Зверніть увагу, як чемно пише історик: народ розтікається по території й утворює «Великоросію». Ось так виникає один із перших страшних міфів імперії. Народ не «розтікався», він у найжорстокішому розбої приєднував до себе землі, підкорював народи, які жили на них; знищував ці народи, виганяв їх із рідної землі, нав'язував їм свою віру і релігію, зросійщував їх. Ми ще не раз повернемося до праць російських професорів і переконаємося, що це відбувалося саме так. У цій цитаті історик чітко зафіксував час появи великоросів як таких. Ось цей історичний проміжок: кінець XV — перша половина XVII століття. Саме тоді з'явився народ великоросів, зароджується його історія.

Але повернімося до «Курсу російської історії». Поцікавмося, хто ж ті люди, що «розтеклися з верхньої Волги», як і коли вони там з'явилися.

Автор пише:

«В області Оки й верхньої Волги в XI–XII століттях жили три фінські племена: мурома (з його імені місто Муром. — В. Б.), меря і весь. Початковий київський літопис доволі точно позначає місця проживання цих племен: він знає мурому на нижній Оці, мерю поблизу озер Переяславського і Ростовського, весь в області Білоозера. Нині в центральній Великоросії немає вже живих залишків цих племен, але вони лишили по собі пам'ять у її географічній номенклатурі. На великому просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік і урочищ. Прислухаючись до цих назв, легко помітити… що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і вона споріднена з тими наріччями, якими спілкується тубільне населення нинішньої Фінляндії і фінських інородців середнього Поволжя, мордва, черемиси» [5, с. 41–42].

Прочитавши ті слова, поставимо просте запитання: хто ж заснував і побудував ці тисячі фінських міст і сіл від Оки до Білого моря? Сподіваюся, жоден розсудливий великорос не заперечуватиме, що засновниками й жителями тих міст до XV–XVII століть були фінські племена, а зовсім не слов'яни.

Професор С. М. Соловйов, коли йому доводилося засуджувати спротив фінських племен князеві, мимоволі, як М. М. Карамзін і В. О. Ключевський, виказував у своїх книгах слова істини. Подібними словами, як цвяхами, він забивав труну облудної ідеї про слов'янське походження населення суздальської, а згодом московської землі.

Послухайте ці одкровення:

«Лише коли по смерті Боголюбського ростовці висловили свої вимоги, почалася відкрита боротьба між ними і братами Андрія, яка закінчилася поразкою ростовців. Не дивно, що боротьба була нетривала; звернувши увагу на розташування Ростова, важко припустити, щоб це місто було сильне, мало численне народонаселення внаслідок великої торговельної діяльності; важко припустити, щоб це місто, заховане своїми засновниками, фінською мерєю від живого шляху, від Волги, до сумного мертвотного озера, щоб це місто (Ростов Великий. — В. Б.) процвітало, як Новгород, Смоленськ, Полоцьк» [7, с. 224].

Ось вона — ключова істина!

Ростовсько-суздальська земля до приходу Рюриковичів зі своїми ватагами давно була заселена фінськими племенами. І сторонній князь тут, точнісінько як і серед слов'янських племен у Русі, кочував від одного селища до іншого, де приймуть.

Але С. М. Соловйов не обмежився цими словами істини. Він подав інші доволі прикметні описи суздальської землі. Усі «великоросійські історики» — ті, які писали за династії Романових, і радянські, з «піною на губах» насаджували

думку, що з утворенням ростовсько-суздальських князівств старі київські князівства і сам Київ одразу ж захиріли, а центр розвитку перемістився у Володимир, Ростов, Суздаль та ін. Мовляв, відбулося закономірне спадкоємне переміщення. Але це твердження — брехня Російської імперії!

Із появою Ростовсько-суздальського князівства, а пізніше Московського, ця забута Богом земля ще цілих п'ять сотень літ була найбільшою глибинкою Європи, диким краєм, який не мав ані найменшої можливості змагатися навіть із тодішнім розореним Києвом. І це не мої особисті твердження. Послухаймо ще раз завідувача кафедри російської історії Московського університету професора С. М. Соловйова:

«Занепало стародавнє вічове місто (мова про Ростов кінця XII століття. — В. Б.), і на півночі встановилося одноманіття: всі міста нові, незначні; Ростов занедбаний, Володимир не встиг іще піднятись як столиця великокнязівська, коли був розорений татарами і також занедбаний; великі князі живуть у своїх опричинах, у своїх спадкоємних містах… Міста є тут (на півночі, у країні Моксель. — В. Б.) переважно великими обгородженими селами…» [7, с. 224–225].

Саме такими були міста-села ростовсько-суздальської землі, цієї майбутньої Московії, а пізніше Великороси, у другій половині XIII століття. І заселені ті землі були фінськими племенами мурома, весь, мери, мещера, мокша, печора, мордва, марі та інші. Як бачимо, були це зовсім не русичі (слов'яни), а стародавня Фінська Вітчизна, яка спорудила на своїй споконвічній землі села-міста: Ростов, Суздаль, Муром та інші.

Дуже цікаве друге питання: хто ж заснував Москву і жив у Московії в XIII столітті?

Сподіваюся, читачі пам'ятають: Москва, згідно з великоросійською міфологією, як місцевість уперше згадується 1147 року. Великоросів ще немає й близько, навколо на тисячі кілометрів живуть мокша, мурома, меря і весь, а нас привчили до думки — Москву заснував руський князь Юрій Довгорукий, і жили в ній великороси. Така брехня «Історії держави Російської».

В. О. Ключевський продовжує цю думку:

«Так на цьому просторі і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо безліч рік, назви яких закінчуються на ва: Протва, Москва, Силва, Косва тощо. Лише в Ками можна налічити до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. Va фінською означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це — зросійщена форма фінського joki, що означає ріка взагалі. Навіть племінні назви мері й весі не зникли безвісти в центральній Великоросії: тут зустрічається чимало сіл і річок, які мають їхні назви. Повітове місто Тверської губернії Весьєгонськ отримало свою назву від весі Єгонської, що жила тут… Визначаючи за цими слідами у географічній номенклатурі межі розселення мері й весі, виявимо, що ці племена жили колись від злиття Сухони та Юга, від Онезького озера й ріки Ояті до середньої Оки, захоплюючи північні частини губерній Калузької, Тульської і Рязанської. Отже, руські переселенці, які приходили в Ростовський край, зустрічалися з фінськими тубільцями в самому центрі нинішньої Великоросії» [5, с. 42].

Не дорікатимемо професорові, який «узяв зі стелі» «російських переселенців», котрі «зустрічалися з фінськими тубільцями». Далі наведемо витяги з В. О. Ключевського, де він сам себе спростовує. Зараз — про великоросів. Ось які безперечні істини встановив професор:

а) весь великий край від Тули й Рязані на північ і схід у IX–XIII століттях належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, мещера та інші;

б) плем'я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з'явилося близько XV–XVII століть серед муроми, мері, весі, мокші, мещери, звідки, згідно з автором, почало «розтікатися».

З історії, яку ніхто не збирається заперечувати, ми знаємо: в X–XIII століттях існувало Велике князівство Київське зі своїми удільними князівствами. І жили у Великому Київському князівстві зовсім не великороси і навіть не «простий російський народ», не «малороси», а слов'янські племена, і мали вони свої красиві назви: поляни, деревляни, сіверяни, дреговичі, дуліби, тиверці та інші.

Підтверджуючи цю думку, звернімося до В. О. Ключевського:

«Різноплемінне населення, що займало всю цю територію, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави. Але ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського. — В. Б.) народу: до половини XI ст. були готові лише етнографічні елементи, з яких потім тривалим і важким процесом виробиться російська народність. Усі ці різноплемінні елементи поки що були з'єднані суто механічно; зв'язок моральний, християнство поширювалося повільно і не встигло ще захопити навіть усіх слов'янських племен Російської землі: так, в'ятичі не були християнами ще на початку XII ст. Головним механічним зв'язком частин населення Російської землі була князівська адміністрація з її посадниками, данинами й митами. На чолі цієї адміністрації стояв великий князь київський» [6, с. 56].

Яка маніпуляція словами: нема «держави Російської», нема «народу російського», але автор без докорів сумління пише: «князівство Київське або Російська держава». Так у державну історію впроваджувалася велика брехня.

Ми цитуватимемо С. М. Соловйова, читатимемо М. М. Карамзіна, і скрізь — вимисел, брехня! Історія писалася з розрахунку на людину малограмотну.

Ось іще виписка з В. О. Ключевського:

«Тоді дуліби панували над усіма східними слов'янами і покривали їх своїм ім'ям, як згодом усі східні слов'яни стали зватися Руссю за іменем головної області в Російській землі, бо Руссю спочатку називалася лише Київська область» [6, с. 33].

Як вам подобається: «лише Київська область» — Русь! Зверніть увагу: навіть визнавши сам факт, професор (свідомо!) перекручує істину — змішує старовину із сучасністю, аби заховати кінці.

Не було в стародавні часи «Київської області»! Була стародавня земля навколо граду Києва, і проживало на тій землі стародавнє плем'я — поляни. Поляни й були руссю.

Сам В. О. Ключевський і підтверджує нашу думку:

«Стосовно звістки про прохід угорців повз Київ 898 року він (Нестор. — В. Б.) згадує про діяльність Кирила й Мефодія і про її значення для слов'янства. Була одна мова слов'янська — слов'яни дунайські, підкорені угорцями, морава, чехи, ляхи й поляни — Русь» [6, с. 23–24].

Оце так професор-великорос!

Міфи російської історії безмірні, брехня разюча!

Зверніть увагу: здавалося б, усе правильно говорить професор В. О. Ключевський, але звідкись беруться карколомні паралелі: існує на землях Придніпров'я Велике Київське князівство, і тут таки — «або Російська держава»; але ж, даруйте, далі в тій же цитаті професор пише: «… Проте ця Російська держава ще не була державою російського народу, бо ще не існувало самого цього (російського. — В. Б.) народу».

Не існувало в XII столітті великоросійського народу, не було російської держави! Ми лише знаємо, що в ті часи існувало тільки Велике Київське князівство з васальними удільними князівствами.

Не будемо аналізувати в цьому розділі внутрішні чвари між великим князем і його удільними родичами, не будемо розглядати питання про те, який удільний князь перевершував сусіда і чи дослухався він до київського князя. Це не надто важливо — князі були зайдами. Залишмо ці дослідження для наступних розділів, бо вони підтвердять незаконність домагань Московії на володіння стародавнього Києва, на сам Київ. Правильно відзначає професор: зв'язок між землями і племенами Київського князівства був суто механічним і насаджувався зверху князем.

Отже, використовуючи російські джерела, ми спростовуємо два від самого початку брехливі міфи імперії:

1. У IX–XII століттях не існувало Російської держави (навіть князівства!). Між уділами, що входили у велике Київське князівство, не було єдності, і вони поєднувалися суто механічно — за допомогою влади великого князя.

2. У IX–XII століттях не існувало російського народу (великоросів!). Слов'янські племена (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.), на базі яких в історичному розвитку утворився український народ, і фінські племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша, перм, нарова та ін.), які стали згодом основою великоросів, не мали в історії нічого спільного, господарськи не стикалися до XVI століття. Ці істини встановлені російськими істориками.

Однак не покладатимемося на самих тільки російських професорів. У світовій історії були люди, які залишили свої свідчення про ті далекі часи. У нашому випадку ними виявилися посол Папи Римського до Імперії Чингісидів Іоанн де Плано Карпіні, який написав «Історію Монгалів», і посол короля Франції Людовика IХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук, перу якого належить «Подорож у Східні Країни». Перший відвідав двір хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю Імперії Каракорум у 1253–1254 роках і повернувся в «землю обітовану» 1255 року.

Вільгельм де Рубрук доволі точно ще в ті роки зафіксував землі «Русії», її кордони і звичаї народу. Ось його спостереження:

«На північ від цієї області (за Перекопом. — В. Б.) лежить Русія, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі й Угорщини до Танаїда (Дону. — В. Б.)» [8, с. 85].

Іншої землі до «Русії» посланець короля Людовика ГХ не «приєднував», навіть мови про таке не вів. Про цю істину Вільгельм де Рубрук дізнався на місці з особистих розмов у ставках Сартака й Батия. Сумніватися в обізнаності Рубрука немає найменших підстав.

Про землю і народ майбутньої Московії Рубрук також мав у ті часи цілком певну думку. Послухаймо: «Про країну Сартаха і про її народи.

Ця країна за Танаїдом (Доном. — В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, де перебував Вільгельм де Рубрук у серпні 1253 року, це орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області. — В. Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ (князь із династії Рюриковичів. — В. Б.) і більша частина люду були вбиті в Германії (похід Батия в Європу в 1240–1242 роках. — В. Б.)… Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них (на схід. — В. Б.) живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс (мордва. — В. Б.), і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.). За ними (на схід. — В. Б.) Етилія (Волга. — В. Б.)» [8, с. 88].

Читачі вже зрозуміли, як у 1253 році називали майбутній народ Московії.

Саме так — Моксель!

Сумніватися не доводиться: адже і М. М. Карамзін, і С. М. Соловйов, і В. О. Ключевський у своїх «Історіях» підтвердили факт входження в 1253 році «ростовсько-суздальських князівств» до складу володінь хана Сартака, сина Батия.

Вільгельм де Рубрук у 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського й Азовського морів до північних місць країни Моксель, куди дійшли коні татаро-монголів у 1238 році. Жили у «країні Сартаха» в ті роки, крім татарських племен, лише «два роди людей»: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани).

Значно пізніше, завдяки зусиллям великоросійських «писарів історії», з'явилася назва — «ростовсько-суздальська земля». Великороси завжди бажали, щоб їхня історія базувалася на винятках із правил, на бажаннях правлячої еліти Московії.

Навіть у Великій Радянській Енциклопедії (далі — ВРЕ), очистивши факти від тенденційного словесного непотрібу, можна знайти підтвердження словам Вільгельма де Рубрука про країну і народ Мокселъ:

— «Мордва… ділиться на 2 основні групи: Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Кожна група зберігає свою самоназву (ерзя й мокша)… Ерзянська і мокшанська мови становлять особливу групу фіно-угорських мов… Уперше Мордва під назвою Морденс згадується в готського історика Йордана (6 століття). Дані мови й матеріальної культури вказують на автохтонність Мордви в межиріччі Оки і середньої Волги…» [9, том 16, с. 565];

— «Мокша, етнографічна група мордви! [9, том 16, с. 423];

— «Мещера, древнє плем'я… Говорило мовою фіно-угорської групи. За археологічними даними, з Мещерою пов'язані могильники і городища 2 — 12 ст., розташовані по середньому плину Оки… Значна частина Мещери до 16 ст. обрусіла…» [9, том 16, с. 205];

— «Меря, плем'я, предки якого в… 1 тисячолітті нової ери жили в районі Володимирсько-Суздальського межиріччя. Уперше Меря (merens) згадуються в 6 ст. готським істориком Йорданом… Мова Мері належала до фіно-угорської групи…» [9, том 16, с. 101];

— «Мурома, плем'я, споріднене з мордвою, що жило на берегах Оки… Мова Муроми належить до фіно-угорської групи… У 10–11 століттях Мурома платила данину Русі (вимисел. — В. Б.), у 12 ст. повністю обрусіла» [9, том 17, с. 127].

Навіть більшовицькі російські джерела підтвердили проживання цих племен у межиріччі Оки і Волги. Всі племена говорили мовами з фіно-у горської групи, тобто були племенами одного кореня, одного походження. І, природно, за старих часів мали одну узагальнену назву

народу, якою й було слово Мокселъ, на відміну від спорідненої мусульманської групи — Мердиніс.

Тепер погляньмо, якими поселеннями обмежувалося межиріччя Оки і Волги. По Оці, зі сходу на захід, розташовувалися Муром, Рязань, Коломна, Калуга, Козельск; по Волзі — Городець, Кострома, Ярославль, Твер, Ржев. А за Костромою, Ярославлем і Твер'ю проживали племена весі. У Тверській землі (тепер — Калінінська область) досі збереглася згадка про Весь — місто Весьєгонськ.

Звернімося до тієї ж ВРЕ:

«Весь, прибалтійсько-фінське плем'я … арабським географам 10–14 ст. Весь була відома як народ вісу, що жив на Північ від Болгарії Волзько-Камської… Поступово частина Весі обрусіла…» [9, том 4, с. 582].

Отже, вся «великоросійська земля» від Мурома, Рязані й Калуги до Біломор'я й Вологди в IX–XIII століттях була повністю заселена племенами, які розмовляли однією мовою.

На цьому «великому просторі від Оки до Білого моря ми (і нині!) зустрічаємо тисячі неросійських назв міст, рік і урочищ», що ще раз засвідчує проживання корінного фінського етносу на своїй споконвічній землі й понині.

Посланник французького короля до хана Сартака Вільгельм де Рубрук, як бачимо, дуже точно в 1253 році зафіксував народ, який проживав на тій землі, — Моксель. Тут, як мовиться, ні додати, ні відняти.

Тож розглянемо це питання докладніше, аналізуючи роботу Рубрука в інших напрямах. Такого дослідження ніколи не проводили російські історики.

Настало XIII століття, яке назвали «жорстоким віком». Велике Київське князівство розпалося на десятки дрібних удільних, які жили осібно. Ніщо не зв'язувало воєдино ці князівства. Тим паче не існувало єдності із «Залешанською» землею.

У середині XIII століття на землі наших предків з'явилися численні монголо-татарські прибульці. Вони практично знищували князівства поодинці, що ще раз підтверджує суто механічний зв'язок між ними, цілковиту їхню відособленість і брак справжніх родинних зв'язків.

Ось як описує професор С. М. Соловйов у своїй «Історії…», виданій у царській Росії в 1851–1879 роках, князівські міжусобиці «майбутніх великоросів» землі Моксель: «Почали ставити полки: Володимир Смоленський поставив полки свої скраю, а поруч із ним став Мстислав і Всеволод із новгородцями й Володимир Псковський із псковитянами, а поруч із Володимиром став Костянтин із ростовцями. Ярослав же став зі своїми полками муромськими і з городчанами, і з бронниками навпроти Володимира і смольнян, а Юрій став навпроти Мстислава й новгородців із усією землею Суздальською, а менші брати його стали навпроти князя Костянтина… Князь Мстислав був радий тому, і новгородці, зійшовши з коней, скинувши чоботи й плаття, поскакали босоніж; за ними кинулися смольняни, так само пішки, за смольнянами відрядив князь Володимир Івора Михайловича з полком, а самі князі й усі воєводи поїхали за ними на конях. Коли полк Іворів вступив у нетрі, під Івором спіткнувся кінь; а піші ратники, не чекаючи Івора, вдарили на піхотинців Ярославових зі страшним лементом; ті побігли, новгородці і смольняни за ними, почали їх бити й підсікли стяг Ярославів; тут наздогнав їх Івор, з яким досіклись до іншого стяга Ярославового, а князі все ще не приїжджали… Тричі проїхав Мстислав крізь полки Юр'єві та Ярославові, сік людей, також і князь Володимир, і досіклись нарешті до обозу… Новгородці ж билися не з користі, але смольняни напали на обоз і оббирали мертвих, а до битви їм і діла не було. Великий промисел божий! На тім побоїщі впало лише 5 новгородців та один смольнянин, а то всі збережені були силою чесного хреста й правдою. Людей же Юр'євих і Ярославових було побито безліч, узято ж у полон було лише 60 людей… Убитих усіх налічили 9233 людей. Крики живих, не до смерті вбитих, і плачі поранених були чутні в Юр'єві-граді й біля Юр'єва; чимало потонуло в річці під час втечі, інші поранені, що заблукали невідь-куди, померли…» [7, с. 145, 146].

Багато можна написати сторінок про князівські міжусобиці. Не було єдиної Батьківщини, не було єднання племен. Князь за гроші збирав дружину і йшов на іншого князя. Прошу лише звернути увагу — розгромлені були князі так званих молодих князівств суздальської землі та околиць. Головною причиною їхньої поразки стала неготовність фінських племен, підкорених Рюриковичами, стати на захист стороннього князя. А очолювали суздальські війська брати Юрій і Ярослав, які за 22 роки так само ганебно зустріли татаро-монголів Батия. Ясна річ, згуртована Орда розгромила поодинці всіх і всім повеліла платити данину грішми, товарами, людьми.

А тепер знову повернімося до історії великоросів, тобто до історії землі Моксель, тепер уже в XIII столітті, в умовах, коли всі князівства увійшли до складу Орди.

Полову відсіяно: немає до XIII століття ні російського народу, ні російської держави, а що являли собою суздальські князівства і княжичі — досить одного опису, хоча професор С. М. Соловйов викладає подібні факти на сотнях сторінок. Більш гидотного опису інтриг суздальських Рюриковичів знайти важко, але канва історичних подій викладена доволі містко.

Однак, перш ніж вивчати «ординський період» Московії, треба з'ясувати, як же зустрілися фінські племена з прибульцями із київських князівств, хто з'явився на фінських землях, чи справді це було переміщення слов'ян і чи багато їх було за 400–500 років.

Як зазначає професор В. О. Ключевський, «колись фінські племена були поширені значно південніше від лінії рік Москви й Оки, — там, де не знаходили їхніх слідів згодом». Певно, «згодом» хтось дуже старанно знищував «сліди» та інші нагадування про фінські племена. Однак сам факт їхньої присутності в XIII столітті на землях від Оки, Мокші й Москви до Білого моря встановлений незаперечно.

Міграція окремих представників слов'янських племен у землі майбутньої Московії в складі дружин, природно, могла відбуватися. Але то були рідкісні випадки. Не могли землеробські племена слов'ян покинути власні доглянуті землі й піти в болотисті, тайгові, заселені чужими їм племенами, місця. Не було в цьому історичної потреби.

Природно, фінські племена приймали в своє середовище будь-яких прибульців, розчиняючи їх у своїй масі. Особливо відзначилися ченці: чернець ішов у лісові нетрі заради порятунку духовної самосвідомості, але в глухомані лісу зустрічав язичника, яким ще зовсім недавно був сам. Осідаючи на чужій фінській землі, священики й ченці створювали свої нехитрі осередки, оточували себе представниками місцевих племен, поширюючи серед них християнство.

Цю думку підтверджує професор В. О. Ключевський: «Російські переселенці не вторгалися в край фінів великими масами, а, так би мовити, просочувалися тонкими струменями, займаючи… проміжки, які лишалися між розкиданими серед боліт і лісів фінськими селищами» [6, с. 95].

Таким чином, серед фінського етносу, в його обителі, з'являлися поодинокі поселенці. Цей метод заселення свідчить про той безперечний факт, що прибульців було дуже мало і були вони переважно ченцями. Вони не могли дозволити собі вступити в боротьбу з фінськими племенами, оскільки їх би просто знищили.

Професор зазначає:

«… у переказах Великороси вціліли деякі неясні спогади про боротьбу, що зав'язувалася на місцях; але ці спогади свідчать про боротьбу не двох племен, а двох релігій. Зіткнення спричиняла не сама зустріч прибульців із тубільцями, а спроби поширити християнство серед останніх» [6, с. 95].

І далі В. О. Ключевський підтверджує свою й нашу думку: «Зберігся навіть переказ, записаний у XVII ст., про те, як частина язичницького, певно, мерянського населення Ростовської землі, тікаючи від «російського хрещення» (бачте, як «утяв» професор, уже в нього й хрещення не християнське, а російське. У такий спосіб «промивалися мізки» читачів. — В. Б.), переселилася в Болгарське царство на Волгу до родичів мері черемисів».

Сподіваюся, читачам зрозуміло: такі перекази можна було записати в XVII столітті, коли православ'я практично було насаджене серед фінських племен, але цього не могло бути в XIII столітті, коли чернець щойно ступив на фінські землі. У XII–XIII століттях чернець ішов навпомацки, боязко і поводився стримано.

Історія Російської імперії побудована на приниженні й презирстві щодо підкорених народів і племен. Автор-інтелігент обзиває народ меря тубільцями, такими собі дикунами, що тікають від хрещення, хоча й сам визнає — згодом вони стали «великоросами», прийнявши християнство.

А ось як професор В. О. Ключевський пояснює, чому порівняно легко вдалося прищепити християнство фінським язичницьким племенам:

«Для змішаного російсько-чудського населення християнство і язичництво — не протилежні, взаємозаперечні релігії, а частини однієї й тієї ж віри, які доповнюють одна одну, які стосуються різних укладів життя, двох світів, одна — світу вишнього, небесного, інша — пекла, «безодні» [5, с. 52].

Тільки завдяки тому, що релігія погодилася на «двовірування», вдалося за три-чотири сторіччя прищепити фінським племенам православ'я і на цих засадах «створити народ великоросів». Хоча, як бачимо, на споконвічній землі залишився звичайний фінський етнос. Але такий нонсенс історії. Побажали московські правителі й церковні владики стати великоросами і слов'янами.

Погляньмо, як відбувалося змішання прибульців із фінським етносом:

«Питання взаємодії русі й чуді, про те, як обидва племені, зустрівшись, вплинули одне на одного, що одне плем'я запозичило в іншого і що передало іншому, належить до цікавих і важких питань нашої історії. (Питання не існує, як не існує злиття русі й чуді. Професор ще не раз сам себе спростує. — В. Б.) Але оскільки цей процес закінчився поглинанням одного із зустрічних племен іншим (князь Рюрикович тільки прибрав фінські племена до рук. — В. Б.), а саме поглинанням чуді руссю (не русь, а лише князь, дружина і ченці. — В. Б.), то для нас важливий один бік цієї взаємодії, тобто вплив фінів на сторонню русь. У цьому впливі й полягає етнографічний вузол питання про походження великоросійського племені, яке утворилося із суміші елементів слов'янського й фінського з переважанням першого (це лише бажання. — В. Б.). Цей вплив проникав у російське середовище двома шляхами:

1) стороння русь, оселяючись серед тубільної чуді, неминуче повинна була шляхом спілкування, сусідства дещо (як скромно! — В. Б.) запозичити з її побуту;

2) чудь, поступово русіючи (русіти — це прийняти християнство або вийти заміж за дружинника. — В. Б.), всією своєю масою, з усіма своїми антропологічними й етнографічними особливостями, зі своїм обличчям, мовою, звичаями і віруваннями входила до складу російської народності. Обома шляхами в російське середовище проникло чимало фізичних і моральних особливостей, успадкованих від фінів, які розчинилися в ньому.

Слід припустити деяку участь (як хитро подається думка. — В. Б.) фінського племені у формуванні антропологічного типу великороса. Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов'янські риси… а саме, вилицюватість великороса, перевага смаглявого кольору обличчя і волосся, а особливо типовий великоросійський ніс на широкій основі з великою ймовірністю ставлять на карб фінському впливу» [5, с. 44].

Звернімо увагу на хитрування професора. Викладаючи матеріал, він робить, на перший погляд, дрібні помарки. Але які! Вони фундаментально змінюють усю картину. Здавалося б, професор уже давно визнав: ще немає російської держави, немає російського народу, а проте наполегливо втокмачує читачеві в голову думку про те, що саме русь з'явилася серед фінських племен. Не ченці, не дружинники, не Рюриковичи а саме — Русь! Адже якщо завзято не насаджувати слово «русь», тоді може закономірно виникнути запитання: на базі якого етносу з'явилися «великороси»?

Сподіваюся, що читачі розуміють усю неспроможність системи хитрощів, маніпуляцій і облуди. Та й професор, хоч скільки б маніпулював словами, повинен десь виказувати істину, інакше все матиме вигляд справжнього фарсу. Тому В. О. Ключевський робить висновок:

«У цьому впливі й полягає етнографічний вузол питання про походження великоросійського племені, що утворилося з суміші елементів слов'янського й фінського…»

Зверніть увагу, навіть не народ спершу вийшов, а лише «великоросійське плем'я». За словами професора, змішалися слов'яни і фіни на фінській землі, а з'явилися чомусь «великороси». Незбагненно з'явилися! Абсолютно не маючи історичного права на слово «русь».

Склалося так, що до XVI–XVII століть не існувало російської держави, не було великоросів як народу, а була тільки суздальська земля — земля Моксель, пізніше — Московське князівство, і населена та земля була людьми, яких до XVIII століття називали московитами. Ми цю непорушну істину не раз проілюструємо витягами зі спогадів іноземців, які побували в Московії у XVI–XVII століттях.

Ця думка важко сприймається російською людиною. Однак від істини нема куди подітися. За давніх шляхів сполучення, а точніше, за їх відсутності, за жорстоких умов виживання хлібороби-слов'яни не могли добровільно піти в невідоме болотисте безземелля. Це спричинило б їхню загибель. А ось мандрівні князі, підкоряючи зі своїми ватагами мирні фінські племена, паразитуючи на їхній праці, прижилися в країні Моксель, а за допомогою релігії та, як побачимо, татаро-монголів прибрали ці землі до своїх рук.

Згадаймо: саме так згодом Єрмак із поплічниками прибирали до рук Сибір і Зауралля. Та щоб не бути голослівним, процитуємо виписку з книги професора В. О. Ключевського:

«А на Білоозері жили люди нехрещені (племена весі. — В. Б.), і коли захотіли хреститися (зауважте, прийшов лише чернець, а не «русь», як нам намагалися втовкмачити. — В. Б.) і віру християнську спізнавати, вони поставили церкву, а не відають, в ім'я якого святого. І на ранок зібралися та пішли церкву святити й наректи іменем святого, і прийшли до церкви, а на річці під церквою човник, у човнику стільчик, а на стільчику ікона Василія Великого, а перед іконою проскура (як бачимо, уже в ті часи чернець знав свою справу. — В. Б.). І вони ікону взяли, а церкву нарекли іменем Василія Великого. І якийсь нечема взяв проскуру ту й хотів укусити її; та його від проскури тієї відкинуло, а проскура скам'яніла… І на Білоозері це перша церква Василія Великого від того часу, як віра постала» [6, с. 99].

Так одразу всі люди того фінського поселення стали християнами й великоросами. Слов'янством та руссю тут і не пахне!

Отже, ми знову підійшли до очевидної істини: великороси не є споконвічно слов'янським народом, ніколи ним не були і в тих умовах бути ним не могли. Навіть серед основної маси великоросів — слов'яни, вихідці з Подніпров'я, становили мізерно малу частку.

Послухаймо, хто пішов із Юрієм Довгоруким у «землю Залешанську»:

«…у другій половині XII ст. таких князів було кілька десятків, якщо не ціла сотня (бач, як розплодилися! — В. Б.). Дружина, як і раніше, була змішаного племінного складу. У X–XI ст., як ми знаємо, в ній переважали ще сторонні варяги. У XII ст. (коли Юрій Довгорукий пішов у суздальську землю. — В. Б.) до її складу входять також інші сторонні елементи: поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній інородців східних і західних, які оточували Русь, торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь» [6, с. 73].

«Сам князь тривалий час був тут до певної міри кочівником. Дружина ж його могла або йти за ним, або покинути його. Князь міг відіслати від себе своїх сподвижників, і вони могли його залишити. Жодних зобов'язань стосовно цього не було» [4, с. 19].

Такі взаємини між князем і дружиною існували в X–XIII століттях. Та й пізніше! Сама ж дружина найчастіше скидалася на банду найманців. Куди вже подінешся, — доводиться і з цим погодитись. Професор-великорос не став би зводити наклеп на своє плем'я.

Такий казус трапився і з Юрієм Довгоруким. Шостий син Мономаха не одержав у спадок «престолу», пішов із дружиною шукати нове місце й нових «підданих». Знайшовши престол за багато сотень кілометрів від Русі, осів серед племен мері, весі, муроми, мещери, мокшій мордви, в землі Моксель, як її назвав Вільгельм де Рубрук.

Отже, ми окреслили дуже важливі аксіоми становлення великоросів як народу, а саме:

а) у початковому періоді створення народності, а згодом — нації великоросів її основу становили фінські племена, що проживали на своїй споконвічній землі;

б) слов'янське начало при створенні нації великоросів становило мізерно малу частку, тобто практично було відсутнє.

Щоб пересвідчитися в цьому, навіть у XVII столітті «скресь русскаго» не було потреби. Поставлено під сумнів і підкинуто один із найголовніших міфів Російської імперії — міф про слов'янське походження Московського князівства.

Настав час розглянути питання участі Російської православної церкви в процесі колонізації фінських племен під прикриттям ідеї «збирання землі російської». Участь і роль Російської православної церкви в цьому поневоленні народів — вирішальна. Впродовж усіх минулих століть, як і нині, ця церква поводилася й поводиться не як обитель порятунку людського духу, а як жорстокий поневолювач, нарівні з владою.

Здавалося б, за церковними канонами, «царство Боже й царство кесареве мусять залишатися навіки розділеними». Однак у Московії ми цього ніколи не спостерігали. Ось що зазначав російський релігійний філософ Г. П. Федотов:

«Але, в процесі кревного зрощення всього суспільного й церковного укладу життя, церква була залучена до справи мирського облаштування… Заглядаючи ще далі в минуле, в удільні часи, ми зустрічаємо митрополитів-політиків, які вказують дрібним московським вотчинникам державний шлях збирання й розбудови… зустрічаємо навіть фактичних правителів князівства Московського, яким був св. Алексій» [10, с. 3. 4].

Траплялися митрополити московські, які чинили і не такі дивовижі. Так, митрополит Кирило жив при дворі самого хана й керував єпархіями з Сараю…

Що ж являла собою російська церква до XVI століття? Навіть на початку XVI століття Московське князівство мало всього десять єпархій: Московську, Новгородську, Ростовську (в Ростові Великому, не плутати з Ростовом-на-Дону), Вологодську, Суздальську, Рязанську, Смоленську, Коломенську, Зарайську, Пермську. Ото й усе!

Головним багатством єпархій були монастирі зі своїми великими володіннями як землі, так і селян, тобто — християн.

К. Валишевський пише:

«Монастирі зі свого боку зробили власний внесок у справу колонізації, якій нова Русь (фінські племена. — В. Б.) також до певної міри була зобов'язана своїм виникненням. Рух монастирської колонізації відбувався головним чином у протилежному напрямку, як чинили те звичайні колоністи, яких спонукали виключно практичні міркування. Якщо звичайні колоністи йшли в багаті південні землі, то ченці, натхнені вищими ідеалами, вирушали на північний схід, у пустельні місця і непрохідні ліси. Без них сюди довго б іще не проникли й підприємливі миряни. Там вони стикалися з фінським населенням, яке ще поклонялося ідолам, і виконували двояке завдання: розробляли незаймані землі й просвіщали душі язичників. Вони все просувалися і просувалися вперед» [4, с. 42].

І продовжує:

«На сході, з боку татарського кордону, релігійна проповідь також випередила завоювання. Монастирські заклади, що виникли тут задовго до взяття Казані, ще в чотирнадцятому столітті перешили за р. Суру, а потім проникали й далі, допомагаючи, а іноді й захищаючи прогрес національного руху. Маючи у своєму розпорядженні більші засоби, часто добре укріплені, монастирі були підтримкою для армії під час військової кампанії. Монастир Святого Кирила зі своїми валами, оснащений артилерією і 38 масивними вежами, у стратегічному сенсі переважав Новгород» [4, с. 42–43].

Ось такі, дорогі читачі, монастирі!

Сподіваюся, ви розумієте, що саме монастирі й релігія були тим тараном, який знищував самобутні племена й уже сформовані народи, «виплавляючи» з них націю великоросів. Робилося це не лише хрестом, а частіше мечем і кров'ю.

Ось як пише про це К. Валишевський:

«Із 1420 по 1500 роки в країні (Московії. — В. Б.) виникло 150 нових монастирів, і з 1500 по 1588 р. ще 65. Хоча англійський мандрівник Флетчер і перебільшив, називаючи Росію (Московію. — В. Б.) шістнадцятого століття «країною монастирів», але безсумнівно, що цього роду заклади зазнали в цю епоху порівняно великого розмаху» [4, с. 44].

У справі підкорення і зросійщення фінських народів церква і релігія йшли попереду і, в рідкісних випадках, разом із владою. Звівши монастир, спочатку — примітивний зруб, ченці втягували у свою віру спершу легко піддатливих людей, а далі обіцянками, подачками й погрозами залучали більш стійких. Згодом довкола монастиря створювалися поселення. Необхідно врахувати, що монастирі одночасно були й захисниками фінського і татарського люду, який прийняв релігію. При цьому релігійне вчення і постулати могли пояснити віруючим людям практично все. Серед первозданної дикої й непривітної природи північного сходу Європи віруюча людина отримувала захист згори і навіть будь-яке своє нещастя могла пояснити волею Всевишнього. У ті часи, коли людина повністю залежала від природи, первісні постулати релігії озброювали й захищали її, підносили над невідомим, давали їй первісне джерело знань. Цим і пояснюється історично швидкий темп підкорення фінських народів. За якихось 500 років майже все населення північного сходу, від Рязані й Тули до Білого моря й Ками, прийняло християнство і становило основний кістяк, основну масу великоросійської нації.

Ось як описує професор В. О. Ключевський діяння митрополита Алексія та святого Стефана:

«Походячи з родовитого боярства, яке споконвіку звикло ділити з князями оборону й управління країною (як вам подобається ця фраза? — В. Б.), митрополит Алексій ішов бойовим політичним шляхом, був неодмінно головним радником трьох великих князів московських, керував їхньою боярською думою, їздив в орду догоджати ханам (як назвати ці діяння? — В. Б.), відмолював їх від злих задумів проти Русі (тут слід розуміти — Московії. — В. Б.), воював із недругами Москви (тепер зрозуміло, що жодних інтересів інших князівств він не захищав! — В. Б.) усіма засобами свого сану, карав церковним відлученням російських князів за непослух московському государеві (зверніть увагу: московської держави ще нема, є тільки князівство, а государ — є! Бо ж чого б то інші князі повинні підкорятися московському! Це один із методів фальшування історії, коли закидають назви на 200–300 років назад, видаючи бажане за дійсне. — В. Б.), підтримував його першість, із неослабною енергією відстоюючи роль Москви як єдиного церковного центру всієї політично роздробленої Російської землі» (йдеться про Московію! — В. Б.) [5, с. 68].

Ось як хоробро! Замість церковного діяча, що займається душами віруючих, — політичний сатрап, здатний знищити будь-якого князя, Володимирського чи Тверського, який не піддається князеві Московському. Слід пам'ятати, що ті священики, які мали сміливість поводитися благочестиво і чесно, мали серйозні неприємності. Ми ще побачимо, як московські князі міняли митрополитів, мов рукавички. Але це буде пізніше.

Продовжимо читати професора:

«Уродженець м. Устюга, у краї якого новгородська й ростовська колонізація (раніше-бо великороси не боялися визнавати, що вони колонізатори підкорених земель. — В. Б.), зливаючись і втягуючи у свій потік тубільну чудь, створювала з неї нову Русь, св. Стефан пішов із християнською проповіддю в Пермську землю продовжувати цю справу обрусіння (невже хтось іще сумнівається, адже написано навіть без лапок! — В. Б.) і просвіти заволзьких інородців. Так церковна ієрархія благословила своїм почином двоєдину народну мету, досягнення якої слугувало підставою самостійного політичного існування нашого народу: це — зосередження династійно роздробленої державної влади в московському княжому домі (ось, зверніть увагу: у московському княжому домі сидів князь, а зовсім не «государ всєя Русі». Але авторові-професору нічого не було варто закинути в текст будь-яке слівце, таке ми бачимо на кожному кроці. — В. Б.) і прилучення східноєвропейських та азіатських інородців до російської церкви і народності за допомогою християнської проповіді» [5, с. 68].

Тут посилання на народ зовсім недоречні. Народ Московського князівства, як і інших, жив відособленим життям. І князі в ті часи були чужорідним тілом у громаді. Народ вільно міг вигнати князя й запросити іншого. Значно пізніше, коли церква ввела під руку князя безліч інородців, а татари зробили перепис населення, люди стали цілковито залежні від влади, беззаперечно йшли за нею.

У фінського й татарського народів не могло бути «народної мети» — «возз'єднання слов'янських народів». Цю мету, хоч як маніпулюй, виношували тільки московські владики, боярська еліта, під її натиском — московські князі, а пізніше — царі, зацікавлені у збільшенні пастви, володінь та «гарматного м'яса». І з'явилася ця мета значно пізніше, коли почалися зіткнення з Європою.

Подамо ще одну цитату, яка підсумовує нашу думку про дії Російської церкви в період «збирання» великоросійського народу. Ось що пише професор В. О. Ключевський:

«До половини XIV ст. маса російського населення, затиснута ворогами в межиріччя Оки і верхньої Волги, тіснилася тут на поодиноких розчищених серед лісу та боліт смугах зручної землі (зверніть увагу: оброблюваної землі дуже мало, отже, і людей мало — харчуватися нема з чого. — В. Б.). Татари і Литва замикали вихід із цього трикутника на захід, південь і південний схід (але ж уже в ті часи українці входили у Велике Литовське князівство, як окремий народ, про що збереглися дані в європейській історії. — В. Б.). Залишався відкритим шлях на північ і північний схід за Волгу; але там був глухий непрохідний край, подекуди зайнятий дикунами-фінами; російському селянинові з родиною і бідними пожитками страшно було пуститися в ці бездоріжні нетрі (хто повірить, що туди пішов селянин? — В. Б.). «Багато було тоді нехрещених людей за Волгою», тобто мало хрещених, свідчить старий літопис одного заволзького монастиря про часи до Сергія. Монах-пустельник і пішов туди сміливим розвідником. Переважна більшість нових монастирів із половини XIV до кінця XV ст. виникла серед лісів костромського, ярославського й вологодського Заволжя (за В. О. Ключевським, у цей період виникло до 150 нових монастирів. — В. Б.): цей волзько-двінський вододіл став північною Фіваїдою православного Сходу. Стародавні пам'ятки історії російської церкви свідчать, скільки сили духу проявлено було російським чернецтвом у цьому мирному завоюванні фінського язичницького Заволжя для християнської церкви і російської народності (ось вони, великороси! — В. Б.). Численні лісові монастирі ставали тут опорними пунктами селянської колонізації: монастир слугував для переселенця-хлібороба і господарським керівником, і позичковою касою, і парафіяльною церквою, і, нарешті, притулком на старість. Навколо монастирів осідало бродяче населення (фінські й татарські племена. — В. Б.), як коріннями дерев зчіплюється хисткий піщаний ґрунт. Заради порятунку душі чернець утікав від світу в заволзький ліс, а мирянин чіплявся за нього й за його допомогою заводив у цьому лісі новий російський світ. Так створювалася верхньоволзька Великоросія дружними зусиллями ченця й селянина (християнина. — В. Б.), вихованих духом, який вдихнув у російське (фінське — В. Б) суспільство преподобний Сергій» [5, с. 74].

Як бачимо, професор Ключевський дуже вдало підсумував думку, як за допомогою монастирів і ченців з фінських племен утворилася нація великоросів.

Бажано лише відсіяти «професорську полову», ніби мимохідь розсипану. Спочатку він пише: «край, подекуди зайнятий дикунами фінськими», але незабаром сам себе уточнює: «багато було тоді нехрещених людей за Волгою». Ми знаємо — вся земля цього великого краю була заселена фінськими племенами, звісно, їх було дуже багато, порівняно зі сторонніми людьми, які «тіснилися тут на поодиноких розчищених серед лісу й боліт смугах зручної землі».

Навіщо авторові потрібна була маніпуляція, відомо. Необхідно «розбавити» фінські племена слов'янськими, як пише професор, — «росіянами», хоча сам уже давно визнав, що російського народу ще й близько нема. Але якось треба пояснити появу «великоросів» із фінів і татар. Ото й старається автор: два факти правди, два — брехні. На цю брехню Російської імперії ми знову звертаємо увагу. Хочеться наголосити ось на якій думці, висловленій професором. Він пише: «Так створювалася верхньоволзька Великоросія дружними зусиллями ченця і селянина…»

Якщо згадати, що слово «селянин» у російській мові є перекрученим варіантом слова «християнин», нам стане зрозуміло, хто створив Великоросію. Чернець і християнин, він же хрещений ченцем — фін. Слід лише пам'ятати, що й за 300 років «основою населення великоросів скрізь було фінське плем'я».

Таким чином, В. О. Ключевський своїм повним виданням «Курсу російської історії» підсумував усю історичну науку Російської імперії. За ці праці Російська Академія наук у 1900 році обрала В. О. Ключевського дійсним членом. Він був винятково близький до царської родини. Саме йому довірив цар Олександр III викладати історію Західної Європи і Росії хворому царевичеві Георгію. Не забудемо й видатного афоризму Ключевського: «На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви». Щоправда, академік висловив цю думку в щоденниках. Але вона збереглася для нащадків.

Звинувачувати В. О. Ключевського в антицерковних настроях не випадає — десятки років він був професором Російської духовної академії. У цьому й полягав парадокс російського вченого мужа: не дозволяв йому великодержавний національний дух робити історично вивірені зауваги і висновки. Російського історика завжди схиляли й схиляють нині до брехливих історичних передумов, до брехливих історичних висновків. Інакше доведеться визнати: історія його держави вигадана і перекручена; в історичному сенсі — це жорстока держава-завойовник, яка сколотила імперію на крові та брехні.

Отож запідозрити академіка В. О. Ключевського в антиросійських настроях аж ніяк не випадає. Надто вже «нечистим» матеріалом доводилося йому користуватися.

Звернімося до ще одного підтвердження нашої думки — про мізерно малу частку слов'янського начала у великоросійській людині.

Ось що пише В. О. Ключевський:

«Глибока юридична і моральна прірва лежала між давньоруським паном та його холопом: останній був для першого за законом не особою, а просто річчю. Слідуючи споконвічному тубільному звичаю, а може, і греко-римському праву, яке не вважало злочином смерть раба від побоїв пана, російське законодавство ще в XIV ст. проголошувало: якщо пан «согрішить», невдалим ударом уб'є свого холопа або холопку, за це його не піддавати суду і відповідальності» [5, с. 82].

А тепер запитаймо себе: звідки така жорстокість до єдиновірця й до одноплемінників? Адже йдеться про XII–XIV ст., тобто про початок створення лише Суздальського, а пізніше Московського князівства.

Знаєте, в чому криється недомовка? Люди — слов'яни, які разом утекли з Подніпров'я вглиб північних лісів, у страшні нетрі, які ділили труднощі й шматок черствого хліба в дорозі, не могли ставитися так одні до одних, будучи, до того ж, християнами. Та й знаємо ми зі стародавніх літописів, що в Русі таких відносин не існувало в принципі. То в чому ж річ?

Чому, перебравшись із Києва в Суздаль, православний пан (боярин) почав так поводитися?

Відповідь очевидна. У суздальську землю з Київського князівства й інших слов'янських князівств тікали переважно князі-невдахи та їхні прибічники — дружинники, священики й розмаїта публіка, яка не знаходила собі місця на обжитій землі. А їхніми підданими ставали аж ніяк не слов'яни, що прийшли з ними, а місцеві, тамтешні фінські племена, яких мечем і хрестом, батогом і лестощами втягували у великоросійську націю. За такого розкладу все стане на своє місце: «норманської крові» князь і боярин (дружинник) не міг вважати рівнею собі підкорений люд із племен мокша, мурома, меря, весь, мещера, перм, печора, хоча той і прийняв християнство.

Звідси неодмінна жорстокість і презирство російського пана й аристократа до селянина (тобто християнина). Ось чому Російська православна церква завжди служила (і сьогодні служить!) князеві, цареві, державі, а не народу: гени, закладені у XII–XVI століттях, спрацьовують інстинктивно.

У цьому розділі ми спробуємо уважно простежити — чи існувало переміщення населення слов'ян із берегів Дніпра в райони Оки та Волги протягом X–XVI століть, чи була в такому переселенні історична необхідність. Адже просто так, із примхи великоросійських істориків, слов'янський народ переміщатися не міг. Спробуймо встановити: чи існували в VIII–XII століттях, та й пізніше, у XIII–XVI століттях, родинні племена, які створили згодом український і російський народи. Треба і в цих питаннях відкинути брехню й вигадки великоросійських писань.

Кожен російський професор чи академік, залежний від царської або комуністичної влади, викладаючи окремі історичні факти, змушений був маніпулювати ними таким чином, аби підтвердити офіційну державну міфологію. Лише поодинокі з них мали мужність протистояти російській шовіністичній ідеології.

Підтверджувати самобутність і незалежність походження українського народу, його мови і культури доводилося в затятій боротьбі з офіційною великоросійською владою. При цьому необхідно врахувати: в Російській імперії існувала тверда стратегічна настанова, яка зобов'язувала витлумачувати походження українського народу, його мови, культури й історії як вторинних — від великоросійського. Іншого, мовляв, не могло бути.

Великороси тривалий час узагалі стверджували, що нібито саме вони заснували стародавній Київ, були його господарями в період розквіту і покинули Київ лише після монголо-татарської навали. Таке марилося їм тривалий час. На підтвердження божевільних ідей провадилися численні дослідження, захищалися дисертації. Брехня лилася рікою, й здавалося, що, зрештою, остаточно переможе. Але брехня тому і є брехнею, що з появою незалежних дослідників і вивченням першоджерел — спростовується. Проте — не зникає. Як і будь-яка мерзота, вона й далі ховається по глухих і темних завулках, зринаючи гнилим смородом із напівфальші.

Усі ці «походи на південь» жириновських, усі ці проповіді й домагання солженіциних і лужкових є рецидивами старої великоросійської історичної брехні.

Щоб не виникало сумніву в самобутності походження українського народу, стародавності його мови і культури, автор пропонує послухати російського академіка О. О. Шахматова, не шанованого великоросами за правдивий виклад істини.

Академік Петербурзької Академії наук із 1894 року, Олексій Олександрович Шахматов (1864–1920) у своїх наукових працях приділив велику увагу походженню української мови, а разом із цим і походженню та міграції народу, носія мови. Великороси це замовчують. У Великій Радянській Енциклопедії про українські дослідження академіка ви не знайдете ані слова.

Загляньте у ВРЕ, том 29, стор. 303 (третє видання).

Які ще потрібні слова, щоб викрити великоросів у брехні?! Адже замовчування правди — теж брехня. Переконайтесь, як справно радянські укладачі Енциклопедії служили інтересам великоросів, ясна річ, під невсипущим оком Політбюро ЦК КПРС!

За всіх часів історія, писана в Росії, відображала не істину, а насамперед державні шовіністичні інтереси імперії. Згадайте брехню про Київ. Спочатку великороси твердили: мовляв, це ми створили Київ і велич Русі. Пізніше радянський режим поступився, запустивши в обіг іншу брехню: мовляв, Київ був «праматір'ю» трьох народів і держав — України, Білорусії і Росії. Але й це твердження виявилося цілковитою брехнею! Радянській російській імперії потрібно було якось виправдовувати постулат великоросів про «прогресивність» поневолення сусідів Московією і про великі «родинні зв'язки та братерство» українського і російського народів. Сказати правду радянські «байкарі» не могли, та їм і не дозволяли. Правда одразу ж ставила під сумнів «правомірність» підкорення Росією слов'янських народів: українського, білоруського і польського.

Згадайте невдалі «об'єднавчі потуги» великоросів щодо захоплення Польщі в 1920 році, коли вони дісталися до Варшави. Не вийшло! Але виправдання більшовицького «об'єднання й возз'єднання» у Москви були.

Згадайте про повторну спробу захоплення або «возз'єднання» Фінляндії в 1939–1940 роках. Уже більшовицькі великороси повертали до життя велику брехню про правомірність Москви «збирати землі російські».

Зупинімося, бо згадувати факти московської фальші та брехні можна нескінченно.

Отже, академік О. О. Шахматов після копіткого вивчення давньоукраїнської історії (історії Києва) і сучасної діалектології з істинно академічною безпристрасністю і пунктуальністю довів питомість проживання української нації в Києві та навколо Києва на сотні кілометрів. Він вказав, що тривале роздільне історичне буття обох народів і різні умови життя спричинили те, що лексичний матеріал обох мов (української та російської) значно різниться. Відчутна різниця мов свідчить про те, що вони розвивалися незалежно.

Відомий знавець великоросійських діалектів В. Даль не погодився внести малоросійські (українські) слова до свого словника, адже був переконаний, що мова українців — цілком самобутня.

Для сучасних українських діалектів академік О. О. Шахматов установив первинний їх поділ на дві групи: північноукраїнську і південноукраїнську. Він керувався винятково фонетичними ознаками мови, для нього були критеріями не лише вимова «о» замість «і», але також міра твердості та м'якості цього «і». Крім того, він зважав на більшу або меншу твердість «ы»-«и», м'якість або твердість «р» («прямо» чи «прамо»), отвердіння або не отвердіння «т» («він ходит» або «він ходить»), звуження «я» в «є» тощо.

У процесі розвитку українського народу з'явилася третя група — західноукраїнська. Із трьох українських діалектів найбільше відрізняються один від одного у фонетичному сенсі східноукраїнський (полтавсько-харківський) і північноукраїнський. Західноукраїнський говір серединний і вказує філологові на те, що він виник у результаті впливу північноукраїнського говору на східноукраїнський. Цей факт підтверджений історично. Ми знаємо, що слов'янські племена, які переселилися на Харківщину та Полтавщину, перейшли через Дніпро і, як свідчить їхній говір, жили на самому півдні Правобережжя.

Ось як цей процес розумів академік О. О. Шахматов:

«На просторі, що лежав праворуч Дніпра, малоруське (українське) наріччя, у найбільш древню свою епоху (VII–VIII століття. — В. Б.), значно раніше від початку колонізаційного руху на лівий берег Дніпра, ділилося лише на дві гілки — північну й південну; але від тривалого зближення північної гілки з південною утворилася ще низка

змішаних говорів, як у сучасній Україні, так і в Галичині (робота написана тоді, коли Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії. — В. Б.). Пізніше відбулося виселення тієї частини південної групи, яка збереглася чистою й не змішалася з північною, на схід — у Полтавщину і Слобідську Україну».

До Слобідської України належали частини Воронезької, Білгородської, Курської та інших областей. Ми пам'ятаємо, що з 1765 року існувала Слобідська Українська губернія. Саме з такою назвою! Це пізніше, почавши винищування й поневолювання українського народу, ліквідували і Слобідську Українську губернію, щоб ніде не згадувалася назва — Україна!

Таким чином, термін «Україна» в О. О. Шахматова поширюється на землі від Галичини до Чернігова та Воронежа, бо племена, носії української мови, жили на цих землях віддавна.

Послухаймо далі думки академіка:

«… Ми не маємо підстав припускати, що сучасні малоруси (українці) прийшли у Придніпров'я лише в історичний час. Літописець називає на цій території не одне, а кілька південноруських (українських) племен: полян, деревлян, волинян, бужан, тиверців, дулібів, хорватів, уличів. Але оскільки нащадки малорусів (українців) сучасні малоруси (українці) від берегів Прип'яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говорами, які виразно свідчать про їхню споконвічну племінну єдність, то ми повинні визнати єдиноплемінність тих південних племен, про які оповідає літописець».

Із цього довідуємося, від яких давніх споріднених слов'янських племен походить український народ. Це поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, дуліби, уличі, сіверяни та інші.

Нам також відомо, що слов'янські племена не мали жодного споріднення з племенами меря, мурома, весь, мещера, перм, печора, мокша, мордва, марі, які жили в X–XIII століттях у землі Моксель, а пізніше — в Московії, споконвічній землі великоросів. То були племена іншого, не слов'янського походження, а споконвіків фінського.

Навіть ворожість між слов'янськими та фінськими племенами того часу була інакшою. Згадайте: прибулець «суздалець-залешанин» Андрій Боголюбський не просто посів великокнязівський престол, а вперше розорив Київ і потім знову втік у лісові суздальські нетрі, — адже він був зовсім іншого виховання і мав фінське племінне оточення та психологію тайгової людини, тож не став засиджуватися в Києві.

Суздальська земля (земля Моксель) у XII столітті була глухоманню. Людям, які жили в цій землі, не були потрібні європейська культура й писемність, європейський спосіб мислення.

Московія на сотні років прирекла себе на дике, розбійне життя. Згодом на психологію московита наклали відбиток запозичення монголо-татарського інстинкту завойовника і моторошні спогади про багаторічні приниження від Орди. Так до XVI століття сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві й люті.

У цьому викладі, у цих думках автора немає й сліду перекручень, як немає в них і тіні наклепу на великоросів тих часів. Якщо читачі мають сумнів, нехай відкриють книгу К. Валишевського «Іван Грозний» і переконаються, у якій страшній жорстокості жили московити в XVI столітті. Кров у Московії лилася ріками, людське життя не варте було й копійки, сорому й честі в європейському понятті не існувало. Так будувалася держава, яка мріяла про світове панування.

Далі ми простежимо вчинки й поведінку багатьох московських «хазяїв», і читач зуміє переконатися, що, викладаючи винятково факти, не прикрашаючи дійсність і не привносячи в оповідь свідому виправдувальну брехню, інакше про Московію вести мову не можна. Всепоглинаюча жорстокість і вседозволеність властиві московитові споконвічно, від першого князя Андрія Боголюбського, породженого й вихованого в суздальській землі.

Але повернімося до одвічно брехливих «великоросійських» постулатів. Щоб надалі виправдати завоювання України та інших своїх західних сусідів, московити вигадали байку про переміщення слов'янських племен із Дніпра в глухомань Московії. Мовляв, це був один народ, одне коріння і єдина історія.

Ми розуміємо, що ці вигадки постали на догоду імперії. Дивуватися не варто — бували вигадки і гидотніші, і брехливіші.

Пропоную знову звернутися до академіка О. О. Шахматова. Ось що він стверджує: «Всі історики згодні з тим, що Київська земля (Україна. — В. Б.) була повністю спустошена татарами (як і суздальська, рязанська та інші. — В. Б.): звичайно, неможливо, щоб вони перетворили її на безлюдну пустелю, але принаймні значна частина населення повинна була шукати більш безпечних поселень і, звісно, рухалася при цьому на північ (уздовж Дніпра. — В. Б.) і захід. Разом з тим залишки київського населення (українського. — В. Б.) повинні були набути зовсім іншого характеру, порівняно з колишнім часом: рубіж руської (української. — В. Б.) землі з лівого берега Дніпра переноситься на правий, і Київська земля (Україна. — В. Б.), яка зазнає постійних загроз зі сходу і півдня, стає новою межею землі руської… Подібно до того, як деревляни й дуліби відступили тоді (після вторгнення печенігів. — В. Б.)… на північ, так само після вторгнення татар населення Київської землі та, ймовірно, Волинської відлито (відійшло. — В. Б.) у Полісся (північна Київщина і сама є Поліссям)… не можна припустити відходу північно-малоруського (північноукраїнського) населення (зі своєї землі. — В. Б.)… Із XIV століття… зіставляючи свідчення мови зі свідченнями історії народу (українського. — В. Б.), — відкривається нове завдання — (повторно) колонізувати південь і південний схід… Під охороною литовських князів і київських Олельковичів, малоруси (українці. — В. Б.) рухаються в Полтавщину, що може слугувати доволі потужним аргументом проти припущення про занадто велику розрідженість південноруського (українського. — В. Б.) населення після татарської навали. Київське князівство вже в XV столітті знайшло можливість розширити свої межі до Чорного моря і Дінця; зрозуміло, що власне Київщина не могла в той час мати потребу в колоністах із Галичини або з Білорусії».

Особливо наголошую: професор Шахматов звернув нашу увагу на загрозу Києву зі сходу та з півдня. Саме така загроза при формуванні української нації існувала в X–XIII століттях. Пізніше, коли почалася навала поляків, з'явилася загроза із заходу, але на той час українська нація була сформована.

І варто не забувати ще про один фактор: після навали Батия слов'янські племена не могли мігрувати назустріч завойовникам. І пізніше, у XIV–XVI століттях, не могли волелюбні слов'янські племена з території України мігрувати в Московію у золотоординське ярмо. Незаперечна істина помітна кожному неупередженому дослідникові.

Розвалилася й ця так звана «теорія» великоросів — про переміщення слов'янського населення Подніпров'я в Московію. Дослідження академіка О. О. Шахматова спростували велику брехню. Згадаймо: саме слов'янські полки українців і литовців у 1362 році остаточно розгромили монголо-татар на Синіх Водах. Московія і її правителі ще 200 років цілували «опудало» на вірність ханові, тоді як Україна вже здобула свободу національного розвитку.

Варто також спростувати постулат про міграцію населення Новгорода і Пскова в Московію. Згадаймо, як писав псковський літописець: «вислав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ані діди, ані прадіди». Тут наведено слова літописця про знищення й виселення псковитян у 1510 році. Прадавній очевидець спростував брехню великоросів.

Не витримала критики і розвалилася гіпотеза великоросів про «великоруськість» предковічного Києва і киян — полян. Її творці Погодін і Соболєвський змушені були самі відмовитися від великої примхи. Надто вже запізнилися великороси із запуском цієї брехні.

«Великоруськість» Києва О. О. Шахматов спростував такими словами:

«Ми повинні рішуче відкинути думку про те, що Київщина була в давнину населена не предками сучасних малорусів (українців), а предками сучасних представників інших руських народностей. Шукати в X–XI столітті (і пізніше! — В. Б.) біля Дніпра великоросів є справою марною, бо великоросійська народність походження нового…» [12, с. 52].

Резюмуючи, академік О. О. Шахматов заявляє: «Уся група малоруських (українських. — В. Б.) сучасних говорів значно цілісніше, ніж усі інші (білоруська і великоросійська. — В. Б.), зберегла свій зв'язок із древньою групою відповідних їй говорів на споконвічній території».

Таким чином, ми виявили істини, доведені самими великоросами. Ось вони:

1. Починаючи зі стародавніх часів, на території сьогоднішньої України жили споріднені слов'янські племена, які в процесі історичного розвитку утворили самобутній слов'янський народ — українців.

2. Великоросійський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, які відтак змішалися з булгарським і татарським етносами. І постав він значно пізніше.

3. Повертаючись в історичне минуле, ми повинні з належною твердістю відкинути брехливі твердження великоросійських істориків про переміщення слов'янських племен із басейну рік Дніпра і Дністра в райони Оки, Мещери і Верхньої Волги в період X–XVI століть.

Не було історичної потреби слов'янським племенам (українцям) утікати в непрохідні, незвідані нетрі й драговину за тисячі кілометрів від рідної землі предків. Їм досить було «відсунутися» зовсім трохи від завойовників, які приходили зі сходу і півдня, у свої власні лісові масиви, що простягаються й нині на тисячу кілометрів від Чернігівської до Львівської землі. А в минулі часи, 700–900 років тому, лісові масиви української землі (Русі) сягали значно південніше.

Глибоке вивчення говірок української мови свідчить про збереження національного етносу на національній території.

Автор цієї книги мав ще одну можливість (яка буквально випадково випала йому) простежити підтвердження висловлених вище думок.

На початку шістдесятих років, у часи першої радянської відлиги, завдяки колишньому керівникові України Петрові Шелесту, було видано видатну національну серію досліджень «Історія міст і сіл УРСР». Ясна річ, у цих виданнях не обійшлося без великоросійського прокомуністичного впливу. Іншого тоді не могло бути. Імперія великоросів суворо стежила, щоб її постулати про «первородство» і «велич» неухильно сповідували. І в цьому сенсі «Історія міст і сіл УРСР» наскрізь фальшива.

Але власне історичні факти з «Історії міст і сіл УРСР» зросійщенню не піддаються. Не можна сфальсифікувати факт появи міста або села.

Отож уважно прочитаймо лише один том «Історії» — «Хмельницька область». Простежмо, скільки поселень українців виникло з IX по XVI століття на Поділлі? Які історичні зміни з погляду демографії відбулися на Поділлі за шість століть? Чи народ справді «перетік» у Московію, як тривалий час намагалися втовкмачити нам московити й великороси?

Із давніх-давен на подільській землі жили слов'янські племена: на півдні — уличі і тиверці, на півночі — дуліби і волиняни. З 1199 року вся територія сучасної Хмельницької області увійшла до складу Галицько-Волинського князівства. Стародавні київські літописи у IX — ХI століттях на подільській землі згадують 12 міст і городищ, зокрема Ізяслав, Полонне, Тихомль та інші. Але вже у наступні два століття (XII–XIII) на землі подільській зафіксовано більше 70 поселень і городищ. Наші предки не сиділи склавши руки, а посилено й цілеспрямовано трудилися, освоюючи рідні простори. У них не було ні часу, ні бажання робити «перетікання» в Московію.

Монголо-татарська орда насунула на Галицько-Волинське князівство в 1240 році. Справді, був мор по нашій землі. Але земля не спорожніла. Пограбувавши населення, церкви, монастирі, захопивши «ясак», завойовники відійшли у волзькі степи. На місцевих жителів, які залишилися, наклали данину.

З історичних літописів відомо, що князь Данило Галицький навіть їздив у Золоту Орду на поклін. І це було в українській історії. Але ще в тому ж XIII столітті, тобто за життя старого скореного покоління, галицько-волинські князі повстали проти татаро-монголів. Відмовилися підкорятися і платити данину. А в 1320 році великий князь Литовський покінчив із Золотою Ордою на українській землі.

Хоч як би словоблудили великоросійські історики, але в 1320 році український народ вигнав Орду з Києва. І здобув собі волю. Не українці, а московити ще майже 200 років перебували в рабстві.

Згодом, до навали поляків в Україну, життя на Поділлі було нелегким, але сприяло формуванню української нації.

Увійшовши до складу Великого Русько-Литовського князівства, український народ дістав перепочинок. Саме на той час він сформувався остаточно і увійшов у своє історичне русло буття.

До кінця XV століття лише в Кам'янець-Подільському воєводстві, де правили спочатку українізовані князі

Каріатовичі, а пізніше князі Острозькі, існувало 216 міст і поселень. А до другої половини XVI століття — понад 650, у тому числі 66 міст. І народ спілкувався українською мовою, сповідував переважно православ'я, і правили ним князі, які так само спілкувалися мовою українського народу. Цих досягнень у національному становленні не варто забувати.

Князі були достойні, не грабували сусідів, не вбивали підданих, як чинили московські. Уже в XIV столітті вони побудували великі кам'яні фортеці, такі як Кам'янець, Смотрич, Бакота тощо. Українські міста вже в ті часи жили за цивілізованими європейськими законами. У 1432 році місто Кам'янець-Подільський отримало Магдебурзьке право. За цим правом князь не міг переслідувати, а тим паче вбити людину. Населення міста жило, працювало і управлялося на підставі цивілізованих європейських законів.

У Московії до таких законів управління прийдуть лише наприкінці XVIII століття, та й то — із жорстокою сваволею царів і знаті.

Так слов'янське Поділля «перетікало» в Московію!

Вивчивши факти, треба раз і назавжди відкинути московський міф про первородство великоросів і забути про слов'янське споріднення українського і російського народів — це велика облуда, складена на догоду Російській імперії.

Нам доведеться усвідомити: великороси як нація розвивалися самобутньо в глухих, непрохідних лісах північного сходу Європи на базі фінських племен, які жили в тих місцях.

«Великоросія XIII–XV ст. зі своїми лісами, драговинами й болотами на кожному кроці загрожувала поселенцеві тисячами дрібних небезпек, непередбачених ускладнень і неприємностей… Ось чому село з одного або двох дворів є панівною формою розселення в північній Росії мало не до кінця XVII ст.» [5, с. 56–57].

І ще одну думку вважаю за потрібне процитувати:

«Руська людина з'явилася в північно-східних пустелях безсімейною у всьому печальному значенні, яке це слово мало у нас за старих часів. Самотня, закинута у світ варварів (маються на увазі фінські племена, які згодом стали великоросами. — В. Б.), остання, крайня з європейсько-християнської сім'ї, забута своїми й забувши про своїх…

Сумна, сувора, одноманітна природа не могла цілюще впливати на дух людини, розвивати в ній почуття краси, прагнення до прикрашання життя, підносити її над буденною одноманітністю, дарувати свято, таке необхідне для відновлення сил. Нечисленне народонаселення було розкидане на величезних пустельних просторах, які безупинно збільшувалися без відповідного множення народонаселення» [7, с. 226].

До цих слів нічого додати.

Шановні читачі, автор вдячний вам за спільне вивчення матеріалів першого розділу книги і сподівається, що ви не ображаєтеся на нього за пізнання часточки зворотного боку «парадного фасаду» Російської імперії. Навіть гірка правда не є зайвою, якщо веде до пізнання батьківщини, зрештою, до пізнання себе.

І щоб в історичному майбутньому знову й знову не повторювати одних і тих же помилок, які повторює Московія сотні років поспіль, покладаючись на одвічно облудні постулати, завжди корисно вивчити власну історію не лише «великих здобутків і перемог», а й жорстоких поразок, брехливих вигадок і брудних діянь.

Отже, що ж ми відкрили для себе «за парадною завісою» Великороси, що так завзято замовчували «штатні історики» імперії?

Проаналізувавши викладені факти історії, ми неминуче доходимо висновку про самобутнє походження народу — великоросів, яке не має нічого спільного з «перетіканням» слов'янських племен. Основою становлення російського народу були фінські племена, що жили в глухих лісових масивах від Тули, Рязані і Пензи до Біломор'я. Називали той народ за старих часів — Моксель!

Друга важлива істина, яку ми пізнали, — істина про самобутність українського народу. Український народ не мав історичних коренів, які б пов'язували його з московитами. Це цілком самобутній народ, який має прадавнє слов'янське коріння. Саме він, український народ, є спадкоємцем великої Русі!

Не можна далі брехати про «велике братерство слов'янських народів», бо російський народ у своїй масі завжди був «переважно фіно-татарським народом». І в цьому немає нічого поганого.

Ще одним приховуваним фактом імперії, який ми дослідимо в наступній главі, є час заснування Москви як поселення і час появи Московського князівства. Нині немає потреби приховувати факт походження Московського князівства у складі Золотої Орди як татарського улусу. Татаро-монголи справді були «хрещеними батьками» московської державності. У цьому явищі немає нічого протиприродного, необхідно лише визнати, що монголо-татари мали власну, як на ті часи, культуру й державне мислення. Помилково дивитися на них з висоти XXI століття як на диких і лютих варварів.

Така думка цілковито неправильна й облудна.