Країна снігу (збірка)

ПРЕКРАСНОЇ ЯПОНІЇ СИН

«Прекрасної Японії син» — приблизно так можна перекласти лекцію Ясунарі Кавабати (1899–1972), виголошену з нагоди вручення Нобелівської премії, присудженої йому 1968 року за «письменницьку майстерність, що з надзвичайною яскравістю виражає суть японського способу мислення». З неї чітко видно, що письменник пов’язував свою творчість з японською естетичною традицією — передусім з поезією середньовічних дзен-буддійських монахів, чайною церемонією, мистецтвом каліграфії, аранжуванням квітів (ікебаною), пейзажним садівництвом, живописом тушшю, мистецтвом кераміки й, нарешті, духовною спадщиною дзен-буддизму, набутою в XI–XIII століттях, а також поетичними образами вишневого цвіту, багряного листя, осіннього місяця і зимового снігу, запозиченими з релігії сінто й класичної літератури попередніх віків. Поетизація найпростіших людських почуттів, оспівування краси природи, зображення якої тісно пов’язане з порухами душі персонажів, підкреслене захоплення старовиною, витончена й лаконічна художня форма, щирість інтонації — ось характерні риси більшості його творів.

Майбутній письменник народився 19 червня 1899 року в Осаці в освіченій і заможній родині відомого лікаря, але дуже рано осиротів: спочатку, коли йому було два роки, помер від туберкульозу батько, а через рік після того — й мати. Сімейне нещастя розділило його також з рідною старшою сестрою, яку взяли до себе родичі. Після смерті батьків він жив з дідом і бабою. Але й тут його спіткало лихо — баба померла, коли йому виповнилося сім років, а дід — коли йому виповнилося шістнадцять. Біографи Кавабати відзначають, що така рання душевна травма наклала свій печальний відбиток на всю його творчість. До речі, життя з дідом і його смерть стали сюжетом його першого оповідання «Щоденник шістнадцятирічного». Після закінчення середньої школи 1920 року Ясунарі Кавабата вступив на англійське відділення філологічного факультету Токійського університету, але через рік перейшов на відділення японської літератури. Закінчивши університет 1924 року (до речі, його дипломна робота мала назву «Коротка історія японського роману»), він узяв участь у заснуванні часопису «Бунґей дзідай» («Літературна епоха»), що об’єднував навколо себе так званих «неосенсуалістів» — групу молодих літераторів, яка перебувала під впливом європейського модернізму 20-х років минулого століття і не сприймала панівного тоді японського різновиду натуралізму.

Щоправда, Ясунарі Кавабата посідав у цій групі особливе місце: на відміну від інших її членів, він не відійшов від національних художніх традицій, від традиційного уявлення про прекрасне, хоча технічні прийоми модерністів використовував у деяких творах, наприклад, у повісті «Озеро», оповіданні «Кристалічна фантазія» тощо. Дотримуючись канонів класичної японської літератури (вершина японської класики — роман «Повість про Ґендзі», написаний в XI сторіччі, упродовж усього життя був його улюбленою книжкою), Кавабата написав й опублікував 1925 року надзвичайно щемливе ліричне оповідання «Танцівниця з Ідзу» про своє перше кохання до юної мандрівної танцівниці. Вже перше його речення — «Коли звивиста дорога майже привела мене до перевалу Амагі, від підніжжя гори, оповивши білястою пеленою густий криптомерієвий ліс, швидко почала наближатися смуга дощу» — видає чутливий і поетичний настрій оповідача, а подальший перебіг подій лише підтверджує це враження, особливо коли йдеться про його ставлення до молодої танцівниці, з якою палко мріє побачитися. У своїй розбурханій уяві хлопець явно ідеалізує дівчину, наділяючи її, згідно з класичними уявленнями, вродою і поставою, що нагадує йому красунь на картинах стародавніх майстрів. І хоча юна танцівниця виявилася тринадцятирічною, а не шістнадцятирічною, як йому спочатку здавалося, наприкінці оповідання від розлуки з нею його охопило глибоке зворушення. Він зізнається: «На очі мені знову навернулися сльози. Я весь наче перетворився в чисту, прозору воду, що, витікаючи, залишала в мені солодку, приємну порожнечу».

Японська й іноземна критика до найвидатніших творів письменника зараховує романи і повісті «Країна снігу» (1934–1947), «Тисяча журавлів» (1951), «Стугін гори» (1954) і «Давня столиця» (1962).

Повість «Країна снігу», який Ясунарі Кавабата розпочав писати 1934 року й закінчив аж 1947-го, — це історія стосунків токійця Сімамури, людини без певного заняття, і провінційної гейші Комако на тлі суворої природи західної Японії. Сіма-мура — інтелігент, схильний до пустопорожніх міркувань, то захоплений музикою, то японськими танцями, то європейським балетом, нездатний на глибокі почуття. В його порожню душу раптом вривається образ щирої молодої гейші, яка вражає його не так вродою, як душевною чистотою. Йому, звиклому до моралі торговельних кварталів Токіо, незрозуміло, чому вона пожертвувала собою заради сина вчительки — стала гейшею, щоб оплатити його лікування. Надто несподіваним видалось йому і її кохання до нього самого. Холодний практицизм Сімамури підказує йому, що відчайдушні зусилля Комако — марні. Характери Сімамури й Комако несумісні, рано чи пізно мав настати розрив. І він настав. Комако зрозуміла, що її кохання не знайшло відгуку в холодному серці Сімамури. Кінець повісті намічається вже тоді, коли крізь посвист чайника Сімамурі причулося, як затихає вдалині стукіт гета Комако. Через увесь твір як символ незайманої краси проходить образ іншої дівчини, Йоко: на початку повісті Сімамуру вражає її образ на тлі вечірнього краєвиду в шибці вагона, а наприкінці вона гине під час пожежі. Стосунки Сімамури з Комако зображено впродовж різних пір року, як того вимагає дзен-буддійська естетика, що, за словами монаха Доґена (1200–1253), які наводить Кавабата у своїй Нобелівській лекції, виражається словами вірша: «Весною — цвіт // Зозуля — влітку // Місяць — восени // Зимою — сніг // Холодний і яскравий». Показати красу природи, її неповторність у скороминущій зміні пір року і на її тлі підкреслити цінність кожної миті людського життя — це також було метою письменника. Тут варто навести таке надзвичайно яскраве враження від прочитаного твору, що належать оглядачеві тижневика «Saturday Review»: «„Країна снігу“ — це своєрідний досвід, що зворушує і змінює читача. Десь у глибині читач відчує, ніби жив у холодному засніженому краю, милувався його краєвидами, зупинявся у готелях, проводив ночі з гейшею і навіть мріяв про весну, яка здавалася такою далекою». Розвиваючись у цьому річищі, Кавабата зберіг своєрідність свого письма і в творах, написаних цілком після війни.

Повісті «Тисяча журавлів» (назва походить від візерунка з журавлями на кімоно героїні) була присуджена премія японської Академії мистецтв. Як і «Країна снігу», це — ліричний твір, тлом для якого автор обрав чайну церемонію. Чайний обряд — стародавній звичай, доведений японською естетикою до рівня високого мистецтва. Суть його полягає в тому, щоб дати людині змогу подумати над життям, віддатися роздумам, очистити душу від буденних клопотів і суєти. Чайна церемонія покликана служити досягненню гармонійної єдності людини з природою та іншими людьми. Як підкреслював сам автор, його метою було не описати чайну церемонію, а лише застерегти проти її сучасної вульгаризації. Носієм такого опошлення священного обряду виступає в романі Тікако. Сюжет повісті — складні стосунки (зокрема й любовні) головного персонажа Кікудзі з пані Оота, з дівчатами Фуміко та Юкіко. На сторінках повісті окремим життям живе японська кераміка — начиння для чайної церемонії. Стародавні чашки, яким по кілька сотень років, ніби відтінюють скороминущість життя, підкреслюючи тим його цінність. Крізь повість, як символ чистоти і щастя, проходить зображення журавлів на кімоно Юкіко, недосяжної для Кікудзі дівчини.

«Стугін гори», який деякі критики вважають вершиною творчості Ясунарі Кавабати, — це психологічний роман, в якому головний персонаж, старий Сінґо, виступає як носій традиційних японських цінностей у відносинах між людьми і в ставленні до природи. Його буденне життя, розчарованість сімейними негараздами дочки й сина, байдужість до дружини переплітаються з поетичними описами природи, спогадами про минуле й еротичними фантазіями, пов’язаними з тим, що невістка дуже нагадує йому про вродливу покійну сестру дружини, в яку він був закоханий. З роману читач дізнається, з яким пієтетом письменник ставиться до традиційних форм життя, з яким жалем описує ремесла, що поступово відмирають у Кіото. У цьому творі майстерно поєднано витончену традиційну японську естетику з європейським психологізмом.

Ще більшою тривогою про збереження традиційних японських цінностей просякнутий роман «Давня столиця». Романтичний сюжет про двох дівчат-близнят — Тіеко й Наеко, — які врешті-решт знаходять одна одну, розгортається на тлі різноманітних свят, приурочених до певної пори року. Причиною їхнього розлучення було повір’я, згідно з яким народження близнят провіщало в сім’ї лихо. Тіеко виростала в заможній родині дизайнера тканин як підкидьок, а Наеко, осиротівши, жила в селі рідних батьків. Однак Тіеко, підозрюючи, що теперішні батьки її в когось викрали, будь-що намагається з’ясувати правду про своє народження. І під час цих пошуків випадково зустрічається з дівчиною, в якій впізнає свою рідну сестру. Крім людей, одним з центральних персонажів роману є саме місто Кіото з його святами, храмами, парками, гірськими краєвидами, гейшами та ремеслами. Це — своєрідний гімн давній столиці Японії, яка все ще зберігає свою історичну неповторність.

Серед інших помітних здобутків письменника можна назвати романи «Сплячі красуні» (1961) та «Краса й смуток» (1973), в яких значне місце посідає еротична тема. Велике зацікавлення викликають його «Оповідання завбільшки з долоню», які автор писав упродовж усього життя. Однак для зарубіжного читача все ще залишаються недоступними чимало його творів, зокрема таких, як «Бути жінкою», «Оповідь про торговельний квартал над річкою» тощо.

Творчість Ясунарі Кавабати здобула світову славу. Її аналізу присвячено десятки тисяч статей різними мовами світу. Наприклад, Дональд Кін, відомий американський японіст, приятель письменника й перекладач його творів, писав: «Ясунарі Кавабата — справді прекрасний романіст, якому притаманна невимушеність і поетичність стилю, майстер вишуканої і глибокої думки, а його твори сповнені гарячих і часто бурхливих почуттів». А рецензент американської газети «New York Times» відзначив: «Ясунарі Кавабата посів чільне місце серед сучасних японських письменників. Він уміє тонко описати кохання в його розмаїтих проявах — від чистого, невинного почуття до непоправного гріха».

Загалом проза Кавабати вражає своєю лаконічністю, що робить її схожою на класичну японську поезію, яка натяком, недомовленістю відкриває простір для уяви. Дехто з читачів, навіть японських, нарікає на незакінченість його творів. Щоправда, дослідники його творчості пояснюють це тим, що Кавабата підсвідомо брав за взірець «Повість про Ґендзі», якій притаманна така особливість — наявний її оригінал закінчується настільки раптово, що, здається, ніби продовження колись загубилося.

Але повернімося до біографії письменника. Після одруження 1931 року він оселяється у стародавній самурайській столиці Камакурі, зиму проводить у Дзусі, недалеко від Камакури, а літо — в гірському курорті Куруїдзава. Під час війни їздив у Маньчжурію. В 1960-х роках за підтримкою американської сторони Кавабата здійснив турне по кількох американських університетах, де виступав з лекціями про японську літературу. У ці ж роки разом з Юкіо Місімою та двома іншими письменниками він підписав звернення проти «культурної революції» в комуністичному Китаї. Упродовж багатьох років (1948–1965) був президентом японського ПЕН-клубу. Нобелівську премію отримав 1968 року. Тяжко пережив самогубство 1970 року після невдалого військового путчу відомого письменника і молодшого колеги Юкіо Місіми, з яким його пов’язували дружні стосунки. Через два роки після смерті Юкіо Місіми, повернувшись з лікарні, вкоротив собі життя і сам (офіційна версія — отруєння газом). Хоча в своїй Нобелівській лекції, за три роки до цього, згадуючи про самогубство Рюноске Акутаґави, він писав: «Хоч би яким чужим був цей світ, самогубством не досягти осяяння. Хоч би яким благородним був самогубець, йому далеко до святого»…