КРАХ

ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ

Коли в п'ятницю, 22 березня, чоловік набере останню цифру на диску телефона-автомата, виповниться якраз десять хвилин з моменту появи на світ плану операції. Після третього гудка почується голос:

— О'кей!

І чоловік одгукнеться:

— Кіт.

Голос відповість:

— Я чекав на твій дзвінок.

І між ними зав'яжеться розмова.

— Що? Є щось?

— Так. Давай записуй.

— Кажи.

— «Гості прибувають чотири години після нічного обходу якщо бризи порядку».

Кіт занотує повідомлення в записній книжечці.

— Ще щось? — запитає.

— Ні, — отримає відповідь. — Це все.

— Але ж… Серафіне, чи до тебе не дійшло?

— Я… А хіба що?

І Кіт розсміється, а тоді пояснить:

— Серафіне, це означає, що свято скоро. Слухай уважно. Залишайся вдома, чекай на мої вказівки. Відтепер я можу подзвонити в першу-ліпшу хвилину, а не лише о дванадцятій, як було досі. Зрозуміло? І, не чекаючи на відповідь, Кіт повісить трубку.

А в п'ятницю, 22 березня, плановій операції виповниться дванадцять хвилин від народження.

Ледве мине чотири години після розмови, як тишу над темними водами пляжу біля північного узбережжя Куби проріже звук мотора.

Високо в небі потопатиме серед хмар місяць. Коли він вирине на мить, сяйво вихопить із темряви бліді обриси берега, скель, поодинокі сосни.

На березі, за два метри від води, — дві тіні. Одна з них скаже:

— Це вони. Подай сигнал. Інфрачервоним.

Друга виконає наказ.

Мине кілька хвилин — шум мотора поближчає, тіні на березі пересунуться до самих скель над водою. І темна пляма вирине біля берега — швидкохідний катер типу 20.

— Де стануть на ніч гості? — долине з катера.

— Нічліг чекає, — пролунає з берега.

З катера спустять на воду гумового човна, і два чоловіки спрямують його до прибережних скель. Море битиметься об скелі, прибульці з валізами зіскочать на берег.

— Нельсоне, — скаже один з них тому, хто залишиться на катері, — запам'ятай час і місце, щоб забрати нас.

— Не бійся, Аренсібіє. Буду на місці, — запевнить чоловік на борту і додасть запобігливо:

— Звичайно, якщо буде сигнал, — стовп диму.

— Це вже я беру на себе, — скаже прибулий. — Відчалюй.

Катер швидко зникне. Усі четверо — і гості, і ті, що зустрічали — рушать до «кадилаку», який стоятиме метрів за двадцять від берега.

Інфільтрація пройде без ускладнень, і контрреволюція надасть обертів своїй машині. Так, 22 березня, в п'ятницю, на світанку розпочнеться операція «Покер».

Так буде. Але до 22 березня ще два місяці, а зараз — січень.

Ще треба щось підготувати, де з ким зустрітися, внести певні пропозиції, простежити за деякими об'єктами та людьми. Поки що «Покер» існує лише в голові одного-двох чоловік. Навіть саму операцію ще не назвали. Не дано остаточного дозволу на її проведення. Розділ цей — лише погляд у майбутнє. Згадка про те, що має відбутися.

ДЯДЬКО ТАСУЄ КАРТИ…

14 січня.

Бюро оперативного управління. Штаб-квартира

Центрального розвідувального управління.

Ленглі. Віргінія. Сполучені Штати.

Чоловік за столом розігнав долонею дим від цигарки, муркнув:

— Завжди ви мудруєте. Коротше, — тицьнув пальцем у співрозмовника. — Скільки у вас людей, хто вони?

Чоловічок задріботів до шафи, покірно витяг кілька тек. Джеймс знав: хоча він і довірена особа у свого шефа, проте коли справа торкається «надзвичайних операцій», шеф скорий на розправу.

— Ось тут усі матеріали.

Шеф скинув чорні окуляри, глянув у розгорну п на столі теки і, не читаючи, відкинувся на спинку крісла. Схилив голову і запитав:

— Висновок спеціалістів?

— Пристали на мою пропозицію. Ось його досьє.

Джеймс підсунув теку. Справа Пабло Аренсібія Роке. В минулому мафіозо з довгим переліком злочинів. Шеф швидко пробіг очима справу, час від часу ствердно киваючи головою. Згорнув теку, відсунув.

— Дуже добре. Саме те, що треба. Ще що?

— Минулого понеділка ми зробили йому пропозицію: п'ятдесят тисяч доларів і чисте досьє, щоб міг вільно в'їхати до Штатів.

— І що?

Джеймс потис плечима, розвів руками:

— Згодився, звичайно.

Шеф знову відкинувся на спинку крісла, на мить звів очі до стелі, зітхнув глибоко, тоді опустив голову, зустрівся очима з Джеймсом, промовив:

— Гаразд. Давайте вказівку послати його до нашого учбового табору, та попередьте, що йдеться про роботу на Кубі, — кахикнув, прочищаючи горло. — Країну він знає, це полегшить справу.

— Слухаю, — схилився Джеймс, не відриваючи очей від нотатника, в якому стенографував розпорядження.

— Скажіть, що коли буде треба, ми введемо його в курс справи і обговоримо усі деталі операції.

— Це все?

— Так. Попередьте, що він піде не сам. Матиме помічника. Досвідченого підривника.

Шеф зачекав, поки Джеймс занотує сказане, витяг хустинку і додав, старанно протираючи скельця окулярів:

— Переходьмо до другого питання.

Джеймс відклав нотатник, доповів:

— На сьогодні є підходящі кандидатури.

— А вони що, працювали там?

— Так. Обидва були там інженерами в різний час.

— Чудово! Продовжуйте, — підніс шеф до світла скельця окулярів.

— Ми ведемо спостереження. На даний момент обидва — торгові аташе Куби в країнах нашого блоку, ми займаємося ними, проте нам потрібно більше інформації, щось таке, що дало б нам можливість встановити з ними контакт.

— Ваша думка? — шеф знову заходився протирати окуляри.

— Мені здається… — Джеймс вдихнув повітря, розтяг уста в несмілій посмішці, — нам лишається лише чекати.

Огрядний начальник Бюро оперативного управління начепив окуляри, не кваплячись згорнув хусточку, сховав її, ледве звівся на ноги і рушив до дверей.

Джеймс схопився, догідливо відчинив двері. Біля порога шеф обернувся:

— Я згодний. Почекаємо, — і натис на ручку дверей.

Двері зачинились перед носом чоловічка.

Шостого березня у спеціалізовану ортопедичну лікарню поклали хлопчика Альберто Альвареса Ріверу. Діагноз: остеміеліт нижніх кінцівок.

…ПАСТКА…

19 березня.

ДОСЬЄ.

«Архів оперативного бюро Центрального розвідувального управління.

Альберто Альварес Мартінес.

Народився в Гавані в 1934 році в заможній родині. Початкову і середню освіту дістав у приватних школах. Батько займався імпортом електротоварів із США, процвітав.

В 1951 році вступив до Гаванського університету, де познайомився з деякими студентськими лідерами. Після нападу на казарму Монкада в Сантьяго-де-Куба був затриманий з іншими студентами за участь в демонстрації протесту проти вбивства, які, як гадали, вчинили війська. Наступного року батько відіслав його за кордон — через небажання сина відмовитися від своїх підривних ідей.

Так він опинився в 1954 році в Нью-Йорку і в 20 років вступив до Колумбійського університету, де й продовжив перерване навчання.

В університеті потоваришував з сином Ральфа Морріса, одного з провідних економічних радників родини Рокфеллерів. Коли Альберто в 1956 році отримав диплом, Морріс допоміг йому влаштуватися на роботу в «Стандард ойл оф Нью-Джерсі». В службових справах Альберто кілька разів виїздив зі Сполучених Штатів до, Латинської Америки (зокрема на Кубу). Певно, відійшов від підривної діяльності проти уряду президента Батісти.

Остаточно повернувся на Кубу в квітні 1959 року. Працював помічником інженера в секції «С» нафтоперегінного заводу «Стандард ойл» у Гавані (Белот).

Кажуть, що Альберто Альварес у цей час належав до однієї з революційних організацій, але чутки ці не підтверджені, можливо, вони виникли в зв'язку з тим, що в минулому він брав участь у студентських заворушеннях і дружив зі студентськими лідерами.

Після націоналізації в квітні 1960 року американських нафтоперегінних заводів урядом Кастро Альберто Альварес залишився працювати в Кубинському інституті нафти. Містер Девід Гамільтон, його безпосередній начальник, признався нам при зустрічі, що рішення Альвареса було для нього несподіванкою, бо він вважав Альберто одним із найдовіреніших співробітників.

Від Гамільтона дізналися ми також, що через два місяці по тому Альберто відхилив пропозицію «Стандард ойл» обійняти високу посаду в філіалі компанії у Венесуелі з зарплатою, яка багато перевищувала ту, що він отримував на Кубі.

В кінці 1960 року батьки Альберто покинули Кубу в зв'язку з скороченням торгівлі з США, що значно погіршило справи батька. Через рік батько помер. Мати так і не зрозуміла, як казала вона друзям Альвареса в еміграції, чому син залишився на Кубі, вона все приписувала його дивному характеру, бо син ніколи не говорив з нею про свої політичні переконання.

Після розриву Сполученими Штатами відносин з Кубою Альберто перестав писати своїй матері.

В 1965 році Альберто перейшов на роботу в Міністерство зовнішньої торгівлі. В січні наступного року його посилають торговим представником Куби в Терпсікоре. З цього часу ми пробували завербувати його, але марно, можливо, саме через його дивний характер.

В березні 1966 року після провалу нашої операції «Блакитна черепаха», на Кубі відбувся суд над колишнім майором Орландо Медіною. Альберто Альварес був тоді щиро засмучений, бо з агентом Медіною його зв'язувала близька дружба. Використовуючи цю обставину, ми знову спробували завербувати Альвареса, проте скоро його перевели до Тауро — це країна східного блоку, здійснити вербування нам не вдалося.

Нам стало відомо, що Альварес уклав важливі угоди на поставку нового нафтового обладнання комуністичного виробництва для заміни одного з блоків добре відомого Альваресу сектора «С» на нафтоперегінному заводі Белот. Блок вийшов з ладу, а відремонтувати його неможливо через нестачу запчастин, які не можна придбати в США в умовах економічної блокади.

З 1967 року до травня 1970-го Альварес керував монтажем нового обладнання на Кубі, а після завершення роботи був знову посланий за кордон, на цей раз в Амебу-5, де пробув до липня 1971 року, звідки був посланий в Капрікорніо, де він і зараз.

Центральний архів оперативного бюро».

Витрішкуваті очі під чорними окулярами востаннє пробігли папір; нарешті товстун відклав його вбік.

— Добре, — сказав. — Підходить, саме те, що нам треба. Є ще щось?

— Так, — відповів Джеймс і додав: — Я знав, що ви не схибите у виборі, і підготував дані для обробки цього кандидата.

Він порився в портфелі, добув широкий запечатаний жовтий конверт з написом вгорі «З Капрікорніо для О.Б.», розпечатав його і витяг кілька паперів.

— Це повідомлення нашого центру.

— Тільки коротко, — буркнув шеф.

Джеймс прочитав:

…«Відповідно до ваших інструкцій три місяці тому ми розпочали роботу з Альберто Альваресом. Поки що не вдалося встановити нічого нового, він обережний. Проте поводиться Альварес інакше, ніж інші кубинські службовці, які твердолобо захищають уряд Кастро. Це дозволяє нам сподіватися на успіх вербування або, в крайнім разі, на отримання від нього потрібної інформації».

Джеймс, не зводячи голови, повів очима на шефа і посміхнувся. Відразу витяг інший папір.

— Помічено, — Джеймс набрав у груди повітря і швидко задріботів: — вівторками й четвергами відвідує посольство…

— Годі! — перебив його шеф, тяжко опустивши руки на стіл. — Я вже це знаю, — вказав недбало на папери. — Давайте основне.

— Т-так, — став заїкатися Джеймс, риючись у паперах. Нарешті добув якийсь, кахикнув несміливо і зачитав:

— «Ми повністю тримаємо під контролем лікарню, де госпіталізований його син. Там кілька наших агентів. Від часу, як захворів хлопчик, дружина Альберто покидає дім лише для того, щоб відвідати його. Дозволяється щоденне одногодинне відвідування. Спостереження за колом його друзів та за його переміщеннями ведеться постійно».

Товстун відкинувся на спинку крісла, заплющив очі, схрестив руки на череві, в задумі став крутити пальцями.

— Думка психологів?

— Ось інформація, — витяг папір Джеймс. Але оскільки шеф і не ворухнувся, став читати сам:

— «Придатний для методу «В».

— О'кей, — сказав товстун і недбало махнув рукою на стіл свого помічника.

— Записуйте: «Оперативне бюро в Капрікорніо. Завтра, 20 березня, вступити в контакт з Альберто Альваресом Мартінесом. Вжити метод «В». Постійно інформувати про хід операції по каналах спецзв'язку. Слід прискорити отримання позитивних результатів». Підпис: «Начальник О.Б.».

— Все? — насмілився запитати Джеймс.

Товстун скинув окуляри, звів густі брови і вп'явся сірими холодними очима в помічника.

— Хіба не досить?

— Т-так, — проковтнув той слину. Всміхнувся: — Певна річ.

Середа, 20 березня.

12-та година 30 хвилин.

Раптова злива змила перехожих. Одні сховалися під дашком кінотеатру «Кабаре Лізи Мінеллі». Жінка з дітьми і ще чоловік із п'ятнадцять-двадцять забігли до універмагу «Амерікен супермаркет», дехто сховався від дощу в китайському ресторані «Ліфун Шоп Суей», інші — в агентстві по продажу автомобілів «Мерседес Бенц. Фольксваген» і в численних крамничках обабіч широкого проспекту. На місто впав присмерк, замерехтіли зеленуватими променями ліхтарі, спалахнули розмаїттям барв сотні реклам, відбилися, переплетені, наче райдужні гілки гігантських дерев, на мокрому асфальті. Автомобілі помітно скинули швидкість — вогні світлофорів губилися в морі вогнів. Там, де кілька хвилин тому кишів людський мурашник, пролягла асфальтована пустеля-Лише троє не зважали на зливу: два патлаті парубки в обшарпаних строкатих пуловерах, обвішані намистом роблено-байдуже чалапали босі по калюжах, та віддалік чоловік років сорока в плащі йшов, як мана, з відстороненим виглядом…

Дійшовши до спустілої автобусної зупинки, став. Синій «форд», що їхав помалу позаду, різко загальмував. Розчахнулися задні дверцята, з передніх вистромилося порізане зморшками обличчя.

— Сідай, — наказав зморшкуватий.

Чоловік у плащі вражено сіпнувся назад, бо тут не почуєш Іспанського слова, та наткнувся на здорованя з розплющеним носом боксера і розсіченою бровою. Той тримав руку в кишені. З дверцят прямо в лице дивилося дуло пістолета з глушником.

— Сідай, — повів рукою з затиснутою в кишені зброєю боксер. Не встиг Альберто (а це був він) і оком моргнути, як його штовхнули на заднє сидіння. Він ткнувся лицем у чиєсь стегно, в чоло вперлося дуло ще одного пістолета. Грюкнули дверцята, машина рвонулася з місця.

— В чому річ? — запитав Альберто, хоч добре тямив, у чому річ.

Йому ніхто не відповів. Боксер витяг сигару, запалив.

— Я кубинський громадянин! — запротестував Альберто. — Я співробітник посольства Куби, ви будете відповідати. Запевняю, це вам так не минеться.

Боксер пирснув неждано тоненько, прикрившись рукою, сигара одклеїлася від губ.

Другий чоловік, що сидів поруч з Альберто, простягнув йому чорну хустку і показав на очі.

Дощ уперто періщив по вітровому склу.

За спиною Альберто грюкнули дверцята ліфта. Він опинився в гарно мебльованій кімнаті.

— Проходьте, — промовив зморшкуватий і вказав на зручну софу. Потім підійшов до стіни, натис кнопку. Боксер тим часом плюхнув у велике крісло біля дверей, витяг з пальта бульварний журнальчик, став перегортати.

Штори на вікнах були щільно запнуті. Альберто уявлення не мав, де він. Вони кружляли по місту, і з зав'язаними очима важко було зорієнтуватися. Це дратувало, бо Альберто добре знав, у чиїх він руках.

Вже якийсь час Альберто відчував, що за ним стежать, кілька разів засік хвости, але сьогодні вони зовсім розперезалися. Викрасти? Але з якою метою? Руки впали на коліна.

— Для чого ви притягли мене сюди? — запитав зморшкуватого.

— Мовчати! — чистою іспанською мовою наказав боксер. — Вас ніхто не просив говорити. Заговорите, як скажуть.

Альберто хотів щось відповісти, та раптом помітив, що двері в глибині кімнати відчинилися; крізь них входив чоловік.

— Кабреро, Кабреро, — дорікнув він, — чому ти так поводишся з сеньйором Альваресом? Він — наш гість і має право говорити що хоче, — і повернувся до Альберто: — Пробачте йому, сеньйоре, він у нас новенький.

— Чи не поясните ви мені… — почав Альберто, та чоловік перебив його:

— Я поясню усе, що ви схочете, — і, витягши хустинку, протер кінчик блискучого черевика. На вигляд чоловікові було років п'ятдесят, бежевий костюм сидів на ньому бездоганно. Зачесаний так, наче тільки вийшов з перукарні, і не збрехали б, якби сказали, що волосся у нього фарбоване. Говорив він по-іспанському з акцентом, та саме яким — Альберто не міг вловити.

— По-перше, — почав фарбований, — дозвольте вибачитися мені за те, що ми… привезли вас сюди, хоча, можна сказати, ми врятували вас від зливи. В усякім разі, можу запевнити вас, що через двадцять хвилин ви будете вдома. Коли ж врахувати, що автобуси ходять погано, а ви були від дому далеченько, то ви ще й виграєте в часі. Ви знаєте, хто я?

Альберто хотів відповісти, та чоловік перепинив:

— Я лише простий службовець, як і ви. Службовець, який виконує накази. Різниця між нами лише та, що вам платять одні, — простяг він правицю і звів брови, — а мені інші, — простяг ліву руку і посміхнувся. — То єдина різниця. Повірте мені. І ви, і я — лише знаряддя. Я нічого не маю проти вас. Навіть, можна сказати, симпатизую вам. Тому я хочу зробити добру пропозицію…

— Я певен — усе, що ви можете мені запропонувати, не підійде мені, — заперечив Альберто і додав: — Я кубинець і…

— Ні, будь ласка, не кажіть нічого. Ви, зрозуміло, помиляєтеся, — всміхнувся фарбований. — Звичайно, ви подумали, що я постараюся завербувати вас чи щось подібне. Ні, друже. Звичайно ж, ні. Я з повагою ставлюся до вашої ідеології і просто був би нездатний… Ні, не хочу й думати про це. Справді, я навіть шкодую, що змушений потурбувати вас. Бачте, — чоловік підсунув стілець ближче до софи і сів, — запевняю, я не привіз би вас сюди, якби моя воля. Можу навіть сказати: вони — підняв догори палець, — мене змусили. Знаєте, інколи треба готувати місячні звіти… Буденщина. А тому що не було нічого напохваті, то вони й надумали: оскільки ви працювали в галузі нафтопереробки, то могли б…

— Так он воно в чому річ, — процідив крізь зуби Альберто.

— …додати щось цікаве, — провадив далі чоловік, — до тих матеріалів, які у них є, от того я з вами і веду бесіду. Ви, звичайно, скажете: хіба у вас немає усіх планів нафтоперегінного заводу? Ясно, є! Недарма ж він належав нам, — кахикнув, — хочу сказати — американцям, бо, як і ви, я маю лише невелику зарплату. Ми лише знаряддя, просте знаряддя.

— Запевняю, ви даремно гаєте час. Усе це викличе дипломатичний скандал, і я не думаю…

— О ні, ні, прошу! Якби ви знали, як лякає мене сама згадка про дипломатію! Та усе легко владнати. Я можу умовити їх вдовольнитися лише деякими незначними даними — і ви вільні. Це все, про що я вас прошу. Відповісте на два-три простеньких запитання, і ми більше ніколи вас не турбуватимемо.

— Я на службі уряду Куби, і нічого й нікому, крім посла моєї країни, не зобов'язаний відповідати.

— Певна річ, — згодився фарбований і встав. — До речі, як почуває себе ваш син?

Альберто з подивом глянув на чоловіка. Той підійшов до бюро і витяг з шухляди конверт.

— Мій син? Чому ви питаєте про мого сина?

Чепурун витяг якийсь аркуш з конверта, прочитав його, глянув на годинника і кинув недбало:

— Так от. Через кілька секунд йому введуть першу вечірню дозу знеболювального засобу, — і дивлячись на Альберто, додав безсоромно: — Запевняю вас, він у гарній лікарні. Мої люди спеціально піклуються про те, щоб за ним добре доглядали. Вам повезло.

— Сучий син! — видихнув Альберто, кидаючись на негідника. Той встиг закритися рукою, і кулак кубинця вгруз йому в черево. Альберто знову замахнувся, та удар в потилицю звалив його, в очах потемніло.

Він майже не відчув, як боксер підняв його з підлоги. Кілька ляпасів привели Альберто до тями. Фарбований, болісно скривившись, обсмикував костюм. Зморшкуватий і боксер затисли Альберто з обох боків, він не міг і ворухнутися.

— Я допустив помилку, — глухо сказав фарбований і простяг аркуш із конверта кубинцю. — Прочитайте. То перелік ліків, які приймає ваш син протягом дня, і час їх введення.

Кубинець мовчки прочитав.

— А це список людей, які мають доступ у палату дитини.

Він повернувся спиною до Альберто і підійшов до вікна в глибині кімнати. Зупинився, наче згадав щось.

— О! Позначені хрестиком — то наші друзі.

Альберто відсунув аркушики:

— Не думайте, що це мене залякає.

— Це, може, й ні, — фарбований подав знак зморшкуватому, — проте у нас є дещо… як би це мовити?., що справить на вас більше враження.

Зморшкуватий подав йому фотографії.

— На деяких людей зовсім не діють самі страшні слова. А от… — він жбурнув Альберто фотографії.

На одній було зображено, як дитині впорскують ліки, на другій — лікар біля ліжка. На інших — сам хлопчик. На останній — фарбований бундючно схилився над його ліжком.

Альберто відсунув фотографії, та цього разу мляво, механічно. Вперся ліктями в коліна, заховав лице в долоні, посидів так кілька секунд. Тоді випростався, пригладив пальцями волосся, звів на чепуруна змучені очі, запитав тихо:

— Чого ви хочете від мене?

Фарбований потис плечима.

— Майже нічого, друже, майже нічого. Ви монтували російське устаткування на нафтоперегінному заводі. Так от, ми хочемо лише, щоб ви вказали його розташування.

І додав усміхнувшись:

— І якщо це вас не обтяжить, зробіть нам маленьку схему, щось простеньке.

Альберто стиснув зуби, проковтнув слину і, втупивши погляд у підлогу, вимовив:

— Мені потрібен час… щоб усе продумати.

— Ми це й мали на увазі, — запевнив фарбований. Потім недбало витяг з верхньої кишеньки піджака візитну картку і вручив її кубинцю.

— Даємо вам термін до завтра. Тут вказано місце і час, де вас чекатимуть хлопці, — вказав він на зморшкуватого і боксера. — І ще, — схилився до Альберто наче для того, щоб «хлопці» не чули, хоч голосу не притишив, — хочу дати вам дружню пораду. Будь ласка, не корчіть із себе хороброго. Ви ж повинні розуміти, що не такі ми дурні.

І, міряючи кроками кімнату, чітко, наче карбовані вірші, проказав:

— Перше. Починаючи з цієї миті нагляд за вашим сином буде посилено. Будь-яка спроба перевезти дитину в іншу лікарню виключена. За першою ж підозрою пацієнту Альберто Альваресу Рівері буде введено «помилково» такі ліки, які приведуть його до «випадкової» смерті.

Альберто пройняв дрож.

Чепурун у такт крокам вправлявся далі у красномовстві:

— Друге. У людей, які поїдуть на зустріч з вами, будуть портативні радіопередавачі. Вони негайно повідомлять про кожний непевний рух, а внаслідок — те, що вже зазначено.

Фарбований зупинився біля дзеркала і старанно причесався.

— Ви з дружиною будете під наглядом… Яким — промовчу.

— Третє. Будь-яка спроба зв'язатися з посольством чи якоюсь людиною по телефону чи особисто призведе до тих самих наслідків, що й перше: ваш син.

— Але ж якщо я не вийду на роботу, мене запідозрять, — спробував протестувати Альберто.

— Ви нас недооцінюєте, сеньйоре Альварес, — глузливо відказав фарбований. Нам добре відомо, що до наступного вівторка вам не обов'язково з'являтися у посольстві. А до цього дня — обіцяю вам, ви звільнитеся від нагляду і ваш син опинить… ну, скажімо, поза сферою нашого піклування. Отоді ви зможете піти до свого шефа й поінформувати його про те, що сталося. Звичайно, якщо ви зацікавлені, щоб вони знали про це. Хоч я порадив би вам промовчати. Зі свого боку обіцяю вам забути про все… для вашої ж користі.

Фарбований глянув на своїх «хлопців», жестом вказав їм на двері і знову обернувся до кубинця:

— Що ж, шановний сеньйоре, був дуже радий познайомитися з вами. — І додав, злегка кивнувши: — З богом!

Альберто стало млосно, та він стримався.

3-тя година 30 хвилин.

Альберто зупинився біля дверей свого будинку. Глянув на замок, але не поворухнувся, щоб витягти ключ. Стояв з опущеними плечима, схиливши голову, аж поки не почув шурхіт за дверима — отже, дружина вдома. Тоді звично відчинив двері, зайшов.

Жінка протирала меблі. Побачивши чоловіка, кинула роботу, підійшла:

— Що трапилося, старий? — поцілувала вона його. — Чому не приїхав обідати?

Альберто скинув плащ:

— Часу не було. Я там перекусив. Як хлопчик?

— Так само. Сьогодні я навіть поговорити з ним не змогла. Схоже, що ці ін'єкції присипляють його. І, щоб порушити тишу, викликану її словами, запитала:

— Зварити тобі кави?

Чоловік усміхнувся вдячно, і жінка пішла на кухню. Не встиг Альберто сісти на диван, як поруч задзвонив телефон. Він нахилився, взяв трубку.

— Слухаю, — промовив механічно.

— Квартира сеньйора Альвареса? — почувся чимось знайомий голос. Альберто ожив.

— Я слухаю.

— Це Франк.

— Франк? — зіщулив очі Альберто.

— Так, з гаража. Хочу сказати, що ми вже кінчаємо ремонт вашої машини.

І додав ніяково:

— В-ви ж нас п-просили, щоб ми с-сповістили.

— Ага! — повеселішав Альберто. — Чудово! Коли я можу забрати її?

— Думаю, завтра після десятої.

— Не можу. Треба зробити до пів на десяту, щоб встигнути на роботу. Це можна?

— Д-добре, — трохи заїкаючись, відповів чоловік, — але для цього мені треба залишитися сьогодні після роботи.

І додав з напускною сором'язливістю:

— Відповідно і надбавка до платні.

— Байдуже. Мені треба.

— Добре, — задоволено відповів Франк. — Буде готово, будьте певні… Ой, забув. Замок у панельній поличці був зламаний, і ми його замінили.

— Дуже добре. Дякую.

— До завтра, сеньйоре.

Чоловік повісив трубку, але Альберто все ще дослухався, поки не почув, як клацнуло вдруге, — то повісили трубку на другому телефоні. Це означало, що його телефон прослуховується і розмову було перехоплено.

Коли Альберто поклав трубку, коло нього вже стояла дружина з димучою чашечкою кави.

— Випий, старий. Чи досить цукру?

Хвилин п'ять тому Альберто спостеріг, що за ним є хвіст. Спочатку він просто відчув небезпеку якимось внутрішнім чуттям. Тоді став навмисне зупинятися перед вітринами магазинів і побачив, що метрів за двадцять позаду чоловік у сірому плащі теж зупиняється, не відстаючи від нього. Цікаво, хто ще стежить за ним? Раптом йому здалося, що він впізнав чоловіка, який йшов попереду в тому ж напрямку, що й він.

«Так це Густаво! То він дзвонив мені, назвавшись своєю старою підпільною кличкою Франк! Щось має трапитись зі мною і скоро», — подумав Альберто.

Біля переходу він зупинився, чекаючи на зелене світло. Було досить прохолодно, навіть холодно, але у Альберто спітніли долоні. Треба дізнатися, скільки агентів тримають його під наглядом. На зелене світло перейшов проспект, зупинився біля кіоску:

— Пачку жувальної гуми он з тієї полички.

Поки продавець діставав гуму, Альберто швидко окинув поглядом вулицю. Чоловік у чорному піджаку пильно дивився на нього. Спіткнувся об погляд Альберто, відвернувся до вітрини, зацікавився жіночим взуттям.

«Їх двоє», — подумав, простягаючи гроші продавцеві, Альберто. Він уже знав, як триматися. З усього видно, вони не знають, що Альберто їх засік.

В абонементі Альберто заповнив замовлення на книжки. Він не здивувався, побачивши поруч чоловіка у сірому плащі — теж узяв бланк замовлення і почав щось писати. Альберто вкинув замовлення в металеву шухлядку і підійшов до відділу технічної літератури. Він привітався з молоденькою бібліотекаркою, взяв з полиці товсту книгу, погортав її, пішов до столу. Йому здалося, що чоловік у сірому плащі розглядає його замовлення.

«Шукає вже таємне послання», — всміхнувся іронічно.

Сідаючи, окинув оком залу відділу технічної літератури. З десяти столів було зайнято лише три. За крайнім правим столом чоловік у синьому светрі років тридцяти п'яти щось гарячково писав, час від часу заглядаючи в одну з трьох величезних книг, які лежали перед ним. Це був Франк. За другим столом, ближче до центру, старенька з густим гримом на лиці дуже зацікавлено читала якусь брошуру. В глибині зали худий лисий чоловік поринув з головою в фоліант у шкіряній палітурці.

«Нічого собі компанія», — подумав, сідаючи, Альберто. Він вибрав столик перед поличками, щоб сидіти спиною до зали. «А то ще подумають, що я хочу з кимось зв'язатися». Вийняв жувальну гумку, вкинув до рота. Розгорнув книжку, поруч поклав записничка, якого завжди брав до бібліотеки. Поки читав, роблячи нотатки, краєм ока спостеріг, як чоловік у чорному піджаку розташувався за сусіднім столиком.

Десь через півгодини Альберто встав, поставив книжку на місце. Біля дверей чоловік у сірому плащі з великою цікавістю читав журнали з агрономії.

«Якими культурними стають мої «друзі», — подумав Альберто і попрямував до виходу.

На вулиці похолоднішало, неонове світло боролося з туманом. Туман м'яко огортав теплом, спокій порушував лише вуличний рух.

«Зараз за мною піде той, що біля дверей, а його напарник в чорному піджаку перевірить книгу — чи не залишив я там якихось записів. Цікаво було б глянути у шпарку».

Не пройшов Альберто й тридцяти метрів, як тип у сірому плащі пішов за ним, як собака по сліду.

На ранок лише благословлялося, і холод проникав крізь кожну шпаринку в одежі. Боксер-здоровань виліз із синього «форда», зіщулився, застібнув пальто.

— Ти тільки запитай, чи цікавився хтось машиною Альвареса, — вихилився з вікна фарбований. — Ми почекаємо тебе за рогом.

Зайшовши в майстерню, боксер попрямував до контори, де чоловік у комбінезоні порпався біля полиць із запасними частинами.

— Слухай, приятелю, — зачепив його здоровань. Механік неохоче відірвався від роботи.

— Що бажаєте?

— Хочу знати, чи готова вже чортопхайка Альберта Альвареса?

— Ремонт машини сеньйора Альвареса мусить бути вже завершений, — відповів механік, дещо здивований жаргоном здорованя.

— Я не питаю в тебе, мусить чи не мусить. Я питаю: готова чи не готова, — гарикнув боксер і вказав рукою на двір: — Глянь, оно її підкотили.

«Який гедзь його укусив?» — подумав механік, проте відповів чемно: — Ходімо зі мною, сеньйоре, подивимося, чи закінчили ремонт.

— О'кей, — згодився боксер.

Вони разом підійшли до машини Альвареса. Механік глянув на наклейку на вітровому склі, сказав упевнено:

— Машина готова. Я не був певний: працюю в ранковій зміні, а машину робили у вечірній.

— А ти певний, що коло неї ніхто не крутився?

— Ніхто, сеньйоре, запевняю вас. Стороннім сюди входити заборонено, бо тут стоять уже готові машини, і першими оглядають машини їх власники, — пояснив механік і подумав: «Цей тип і близько не схожий на власника машини, набрид уже. Пора йому забиратися звідси».

— Адже це ваша машина?

— Ні, я приятель хазяїна, тому й цікавлюся. Візьми, ти заслужив цього папірця.

— Дякую, сеньйоре, велике спасибі, — здивовано відповів механік. «Не такий вже противний цей тип… Мабуть, то плата за мовчання», — подумав.

А здоровань вже рушив до синього «форда».

— Що? — коротко запитав фарбований.

— Не було оглядин, шеф. Жодна пташка не вилася над гніздом.

— Гаразд, — зітхнув фарбований і глянув на Кабреру, що теж сидів у машині, — ну й жаргон! — Почекаємо.

Минуло вже півгодини, коли Рубіо, який сидів за кермом, перший побачив Альберто.

— Оно він.

Усі повернулися — Альберто входив у майстерню.

Механік ще з контори побачив його, поспішив назустріч:

— Сеньйоре Альварес, ваша машина вже готова, — всміхаючись, доповів він.

— Дуже добре. Скільки я винен?

— Ось рахунок, її закінчили ще вчора ввечері.

Альберто глянув на рахунок, витяг з кишені гроші, простягнув. — Візьміть. — Тоді наче щось згадав: — Тут ніхто не цікавився моєю машиною?

— Ні, ні, ніхто, — збрехав механік. — А що?

— Нічого, просто так.

«Треба щось вирішувати… Не хочу й думати про це. Дивно все-таки, що ніхто не приходив».

Коли «додж» Альберто виїхав з майстерні, синій «форд» рушив за ним.

— Схоже, що він їде туди, куди ми вказали, шеф, — зауважив зморшкуватий.

— Так краще і для нього, і для нас.

Прибувши на місце зустрічі, Альберто вийшов з машини. «Форд» зупинився позаду. Боксер подав знак наблизитися. Відкрились задні дверцята «форда», і Альберто сів у машину.

— Дисциплінований, — глянув на годинник здоровань.

— Точний, — виправив фарбований і додав: — Поїхали, Рубіо, ти знаєш куди.

Альберто мовчав, не в змозі приховати огиди.

…ПОЧИНАЄ ГРУ

Четвер, 21 березня.

11-та година, 58 хвилин.

Літня ніч оповила млостю заснулу Гавану. Купалися в місячному сяйві верхівки сосен, пронизані зеленуватими променями нічного світила, мінилися міріадами блискіток пишні квіти, буйні крони дерев. Гострі промінчики місяця просіялися і крізь віконце одного з котеджів в районі Зоологічного парку. Сліпуча лампа посеред стелі висвітлювала кожен куточок кімнати. Біля стіни — етажерка з книжками, кілька кольорових літографій на стіні. На поличках — обривки електропроводки, магнітофонні стрічки, електроінструменти. На столику під поличками — маленький магнітофон. Під вікном від стіни до стіни — вузький стіл. На столі — радіопередавач RF-48А, поруч — приймач з набором селекторних кристалів з частотами RF-49. Перед апаратами на гвинтовому стільці сидів майже лисий чоловік з витрішкуватими очима. Він не зводив погляду з приймача.

Минуло кілька хвилин, і залунала мелодія пісні «Нічний обхід» у виконанні струнного оркестру. Витрішкуватий ввімкнув магнітофон. Пісня закінчилась, і після неї пішов монотонний перелік цифр.

— Сім, вісім, вісім, чотири, один, три… дев'ять, нуль, чотири… Чоловік записував. Через сім хвилин знову залунала пісня, прийом закінчився.

Чоловік згорнув папір, сховав до кишені. Засунув аркуш з ключем до коду у шухляду, вийшов до вітальні, сів на диван біля столика з телефоном, запалив. О дванадцятій десять задзвонив телефон. Волосаті пальці ліниво зняли трубку. Майже не ворушачи товстими губами, чоловік промовив:

— О'кей.

На другому кінці пролунав гучний голос:

— Кіт.

— Я чекав на твій дзвінок.

— Що? Є щось?

Волосаті пальці Серафіна Діаса спроквола розправили папірець:

— Так. Давай записуй.

Серафін примружив витрішкуваті очі, заворушив товстими губами:

— «Гості прибувають чотири години після нічного обходу якщо бризи порядку».

— Ще щось?

— Ні, — сказав Серафін і потис плечима. — Це все.

В голосі Кота — здивування…

— Але ж… Серафіне, чи до тебе не дійшло?

— Я… А хіба що?

Кіт розсміявся:

— Серафіне, це означає, що свято скоро. Слухай уважно. Залишайся вдома, чекай на мої вказівки. Відтепер я можу подзвонити першої-ліпшої хвилини, а не лише о дванадцятій, як було досі. Зрозуміло?

Товсті губи Серафіна витяглися для відповіді, але в трубці клацнуло — розмову закінчено. Ще кілька секунд Серафін витрішкувато дивився на телефон, потім лице його проясніло. До нього дійшло, що хотів сказати Кіт.

ДЕЩО З НЕОПУБЛІКОВАНОГО

В перші роки після перемоги кубинської революції за кордоном формувалися з емігрантів різноманітні контрреволюційні групи. Єднала їх одна мета: силою зброї задавити революцію. Поширеною тактикою їх підривної діяльності була «неоголошена війна по-кубинському: створення озброєних осередків шляхом закидання невеликих диверсійних груп, перед якими ставилося завдання нападати на воєнні об'єкти та іноземні торгові судна, що проходили біля берегів Куби.

Відомий план «Омега» теж був націлений на «війну по-кубинському». Та «Омега» провалилася, всіх її учасників було схоплено через кілька днів після висадки біля берегів Баракоа в провінції Орієнте.

Серед них був і Ромуальдо Мартінес Крус, за кличкою Кіт, чоловік з великим досвідом контрреволюційної діяльності.

Через кілька років після провалу Кіт познайомився у в'язниці з Карлосом Кареньйо, агентом ЦРУ, якого схопили під час висадки на півночі провінції Матансас. Тоді ж Кіт включився у контрреволюційну змову, якою із в'язниці керував Кареньйо.

На початку грудня чотирнадцять керівників змови попали в руки органів державної безпеки. А через два дні, 31 грудня, Кіт вийшов з Хібакоа, в'язниці, де відбував покарання.

Він встановив контакти з членами різних контрреволюційних груп, які уникли революційного суду, і створив власну мережу, посилену новими членами. Його роботою безпосередньо керувало Центральне розвідувальне управління США.

Кіт виявив себе розумним організатором. Ніхто з його людей не був арештований, а результати їх шпигунської діяльності заслужили похвалу хазяїв. ЦРУ з його допомогою запланувало новий удар по революції: висадити у повітря і повністю зруйнувати нафтоперегінний завод Ньїко Лопеса, той, що в бухті Гавани.

П'ятниця, 22 березня.

На світанку.

Маленьке приморське селище Бока Сієга було безлюдне в цю передсвітанкову годину. Непроглядну пітьму прорізав промінь фар «кадилака». Як привиди, металися в снопі світла силуети дерев край дороги. В машині сиділо четверо. Вони мовчали, напружено вглядаючись у темряву.

Біля одного з будинків машина зупинилася. Кіт, який сидів за кермом, вимкнув фари. Пітьма згустилася.

— Це тут, — порушив тишу його голос.

— Заждіть хвилинку.

Кіт відчинив хвіртку, пройшов палісадник, біля дверей зупинився, кинув пильним оком навколо. Вулиця була безлюдна. Недарма він вибрав Бока Сієга. Тут будинки стояли досить далеко один від одного. Починався час відпусток, і поява кількох чоловік не викличе підозри. В Гавані це було б неможливо — дуже вже пильні були люди з комітетів захисту революції.

Кіт витяг ключ, відчинив двері і махнув тим, хто сидів у машині. Вони вийшли, обережно пішли до будинку. Кіт зачекав, доки зайде останній, ще раз огледівся і зачинив за собою двері.

Посеред просторої кімнати стояв довгий вузький стіл. На ньому — нотатники, олівці, попільнички. Кіт запросив:

— Влаштовуйтесь, сеньйори.

Пабло Аренсібія, керівник операції, і Вільям Лейва, експерт з підривної техніки, сіли на диван. Освальдо Делас, помічник Кота, вмостився в кріслі. Кіт підсунув друге крісло, всівся зручно напроти Пабло Аренсібії, посміхнувся широко, блиснувши золотим зубом:

— Сподіваюся, ви задоволені. Щонайкраще все обійшлося, хіба ні?

Пабло Аренсібія наче й не. чув. Він витяг з кишені сорочки сигару, відкусив кінчик, запитав, не дивлячись на Кота:

— На об'єкті щось змінилося?

На відміну від Кота говорив він чітко, гучно. Кіт скривився:

— Ні. Усе, як давніше.

Аренсібія чиркнув запальничкою, провів язичком полум'я вздовж сигари, потихеньку повертаючи її, щоб вона пройнялася ароматом. Кота пересмикувало від його витончено-самовдоволеної манери триматися. Він перезирнувся зі своїм помічником.

Аренсібія затягся, розігнав рукою дим:

— Добре. Спершу уточнимо ситуацію і узгодимо план дій.

Освальдо Делас підштовхнув кінчиками пальців до Аренсібії один з блокнотів. Проте той відсунув його назад і попередив:

— Писати нічого не будемо. Про все домовимося усно. Так буде й надалі, тому — максимум уваги. Ясно?

Ніхто не відповів. Аренсібія обвів усіх поглядом і почав:

— Скориставшись старою документацією і деякими свіжими даними про нове російське обладнання, ми розробимо план проникнення на завод і пересування по його території. Проте є одна обставина… — він глибоко затягся, — охорону заводу організовано так, що сторонній не може туди проникнути. На територію заводу можна дістатися лише пройшовши через два пости. Роботу постів відрегульовано так чітко, що захоплення поста чи будь-який обман виключені. Досі усі наші плани розбивалися об цю перепону.

— Але ж я вам послав три варіанти операції, — сказав Кіт. Аренсібія кивнув.

— Так. Саме про це ми й поговоримо. Ваш план «Б», який передбачав вербовку одного з робітників заводу, був відхилений зразу ж — він вимагав багато часу, а нам треба поспішати. Крім того, досвід показує, що робітники віддані урядові Кастро, настроєні прокомуністично. А у випадках, коли приймали наші пропозиції, згодом виявилося, що вони діяли за дорученням органів державної безпеки.

Кіт зніяковів. Глянув на свого помічника, перевів погляд на Вільяма Лейву, який зосереджено спостерігав за ниточкою диму від своєї сигари. Тоді знову повернувся до Аренсібії:

— І план «А», що передбачає використання…

— Фальшивих документів?

Очі Кота блиснули. Його «так» прозвучало хрипко і жорстко.

— Ми відкинули його майже відразу, — упер руки в коліна Аренсібія. — Коли ми кажемо, що пости неприступні, то це справді так. Не так перший пост, як другий, а саме він, власне, є прохідною. Спроба пройти, скажімо, під виглядом робітника може вдатися на першому посту, але не на другому…

— А під виглядом профспілкової комісії чи комісії охорони здоров'я?

— Про це і йдеться. Під виглядом комісії можна пройти крізь перший пост. Через нього можна пройти до контори, кафе та інших установ не дуже великого значення. Але пост номер два — можете бути певні, не обманеш.

Кіт задумався, витяг сигару, та не встиг навіть піднести її до губ, як Освальдо Делас простягнув йому запаленого сірника.

Вільям, експерт, посміхнувся зі свого кутка.

Аренсібія струсив попіл із сигари.

Кіт запитав:

— А чому ви так певні цього?

Аренсібія зробив затяжку, посміхнувся, показавши низку чудових уставних зубів:

— Тому що у них є список усіх комісій і відвідувачів, які мають прибути чи то з університету, чи то з Академії наук, — та всіх організацій, які хочуть побувати на заводі. В списку точно зазначено кількість членів делегації, їх прізвища. При появі незапланованої комісії пост зобов'язаний негайно сповістити про це начальника охорони, а той мусить зв'язатися з організацією, яка її послала.

— Не думаю, щоб оці типи могли зв'язатися з нашою організацією! — пожартував Освальдо Делас, та зразу ж скис, зустрівшися з презирливим поглядом шефа.

А Вільям, експерт, знов усміхнувся в своєму кутку.

— Крім того, будь-яку комісію супроводжує відповідальна особа з того відділу, куди її посилають. — Аренсібія дивився на Кота. Кіт встав, засунув руки в кишені штанів.

— І що ж? — запитав.

Аренсібія теж устав, вийняв з рота сигару.

— А от що, — сказав він. — Ми скористаємося їх же чудово відрегульованим механізмом.

— Може, я дурень, — сказав Делас, — але щось yе доберу.

Аренсібія навіть не глянув на нього. Обмежився лише поясненням:

— Кожен сектор чи відділ заводу мають свої розпізнавальні кольори. Згідно з правилами, усі робітники носять каски, колір яких і позначає сектор, де працює даний робітник.

— Отже, ми підемо туди в касках? — запитав Делас.

— Не перебивай, Освальдо! — наказав Кіт.

Аренсібія продовжив:

— Щодня на заводі буває якась комісія і робітники. Суворий контроль на постах ставить поза підозрою кожного, хто опиняється на території заводу, і тому він користується правом вільного пересування.

Кіт округлив брови, запитав:

— Ви хочете сказати, що…

Аренсібія не дав йому договорити:

— …якщо ми проникнемо в цю зону, то зможемо ходити по заводу так само вільно, як і всі інші.

— А як же ми… туди дістанемося? Чи не хочете ви сказати, що ми скористаємося планом «В»?

— Так, — відповів Аренсібія. — Це єдиний прийнятний для нас план. Він прискорює справу.

Кіт зробив глибоку затяжку, відійшов кроків на п'ять, наче боявся, що інші почують його думки. Очі звузилися підозріло. Не подобався йому цей тип. У лічені хвилини розправився він з його планами, вказав на прорахунки. Він і сам знав про них, але наголошував саме на двох перших варіантах, щоб відвернути увагу ЦРУ від плану «В», надто вже ризикованого.

Кіт обернувся. Аренсібія пильно дивився на нього, наче чекаючи на відповідь. Так. Цей чоловік продемонстрував перед іншими, що він розумніший за Кота, а цього Кіт терпіти не міг. З тієї хвилини, як йому сказали, що він буде виконувати накази іншого, Кіт був переконаний, що зможе підпорядкувати його собі, як це було з усіма, хто з ним працював, та ба… Треба діяти дуже обережно. Зрештою, основне — це виїхати з країни і… Він подумав про план «В». План пов'язаний з ризиком, але роль Кота в ньому — головна, і в разі успіху йому гарантують добре становище у Сполучених Штатах. Він рішуче підійшов до столу, загасив сигару, притиснувши до попільнички, глянув на Аренсібію, на усміхненого експерта і, погоджуючись, махнув рукою:

— Добре. Давайте обговоримо його.

Кіт дістав з маленької шафки зліва портфель з чорної шкіри, вийняв папери, розгорнув на столі.

Аренсібія перебіг очима аркуш ватману. Сказав недбало:

— Досить добре, хоч, звичайно, тут нема нових установок. Але ж ви про них і не знаєте.

Кота зачепило за живе:

— А де вони на вашому плані?

Аренсібія помалу звів очі, зустрівся поглядом з Котом:

— Ось тут, — постукав вказівним пальцем по лобі. — План у моїй пам'яті. Я ж казав вам, що записувати не можна нічого.

Якийсь час вони пильно дивилися один на одного.

І тут вперше подав голос Вільям, експерт:

— Чи ведете ви спостереження за графіком руху поїзда? Це дуже важливо для відходу.

Освальдо Делас поспішив відповісти:

— Так, там залізно; поїзд проходить рівно о сьомій годині чотири хвилини.

Проте експерт наче й не чув, уперто дивився на Кота. Кіт підтвердив сказане.

— А машина? — запитав Аренсібія.

— Все гаразд. Ніяких змін. Передбачено усе до дрібниць.

— І зустріч з начальником пожежної охорони?

— Так. Його зовуть Дель Корраль. Лейтенант Родольфо дель Корраль. У нас є вся потрібна інформація про нього. Якщо хочете ознайомитися…

— Ні, ні. Не зараз. Якщо все підготовлено, то його легко можна спекатися. Занадто він розумний. Давайте далі. Як з обладнанням?

Кіт витяг аркуш із кресленням циліндричного бачка з перегородками, розміри були вказані в сантиметрах.

— Ось бачок. Він спроектований відповідно до розмірів машини, на якій ми поїдемо. Діаметр отвору — п'ятдесят сантиметрів. Сподіваюся, матеріал, що е у вас, влізе. Якщо ні, то треба змінити розміри, як будемо його замовляти.

— Як? — звів брови Аренсібія. — Хіба ви цього ще не зробили?

Кіт почувався так, наче допустився промаху. Він засовався на стільці, знизав плечима і сказав:

— Ні. Ми ж не знали, який з трьох планів буде затверджено. Бачок передбачений лише планом «В». Але з цим усе гаразд, — посміхнувся він, задоволений, що має готове рішення. — У нас є механік, він зробить.

— А він що, вже в курсі? — запитав Аренсібія, повз увагу якого не пройшло те, що Кіт імпровізує на ходу.

— Ні, — швидко відповів Кіт. — Та завтра так чи інакше ми думали поговорити з ним.

— Чому?

— Тому що його участь передбачена планом «В».

Аренсібія помовчав хвилинку. В задумі обводив пальцем губи.

— Добре, далі. Як справи з формою для учасників?

— Це теж передбачено. Нам у цьому допоможе чоловік, який працює в хімчистці. Він не наш агент, проте…

— Проте за гроші ладен продати і пречисту діву! — жартома підхопив Освальдо Делас.

Кіт пройняв поглядом свого помічника.

Аренсібія похитав головою, прицмокнув язиком. Лейва підніс руки до скронь і гучно зітхнув.

— Освальдо, розкривай рота лише тоді, коли тобі накажуть, — сказав Кіт.

Освальдо зіщулився в кріслі.

Аренсібія запалив згаслу сигару, запитав;

— Можна довіряти цьому чоловіку?

— Так, ми вже користувалися його послугами. Звичайно, він не знав, з якою метою це робилося. Проте йому аби заплатили добре, більше ніщо його не цікавить. Він, певне, думає, що йдеться про крадіжку чи щось подібне. Ми вже брали у нього форму, щоб вивезти тих, хто погорів.

— А звідки ви знаєте, що в хімчистці не помітять недостачі?

— Бо ми, як правило, повертаємо мундири зразу ж після операції. А він знову їх чистить і прасує до приходу замовників.

— Цього разу ми їх не повернемо, — зауважив Аренсібія і схилив голову.

Кіт усміхнувся, блиснув золотим зубом:

— А це вже його клопіт.

Аренсібія глянув на Кота зацікавлено, відкинувся на спинку софи і дзвінко розсміявся. Вільям усміхнувся куточком рота. Посміхнувся і Кіт, побачивши, яке враження справили його слова. Освальдо теж поспішив розтягти губи в посмішці.

Та Аренсібія вже повернувся до справи:

— А посвідчення?

— Усе готово. У нас є своя людина в друкарні. Він дуже добре підробляє документи і робить для нас усе, бо розраховує, що ми вивеземо його з Куби. Він уже виготовив посвідчення водія, ми ним скористаємося. Вам потрібні документи?

— Ні, ні. У нас є, — сказав Аренсібія, — та ми й не вийдемо з цього будинку до початку операції.

Тоді, схилившись до Кота, запитав:

— Хто здійснює контакти з цими людьми?

— Мій помічник, — відповів Кіт і показав на Освальдо.

— Сподіваюся, ви впораєтеся з дорученням. Через півтори години нам треба виїжджати. Інструкція вам відома?

— Так, сеньйоре, — відповів Освальдо, споважнівши.

— Пам'ятайте, що кожному з них треба говорити лише те, що він має знати. Зрозуміло?

Освальдо кивнув головою. На хвильку запала тиша. Потім Аренсібія сказав:

— Добре. Тепер нам трьом треба трохи поспати — години чотири чи п'ять. Тоді ми зберемося і обговоримо план детально. Після закінчення— роботи усі папери треба спалити, це — наказ. Як вам, так і нам це може коштувати життя, а я не збираюся ризикувати без потреби. Домовилися, Ромуальдо?

Кіт удав, що усміхається:

— Згода, — сказав він. — Ходімо, я покажу вам вашу кімнату.

— О'кей, — озвався Аренсібія і встав. — До речі, я дещо мушу сказати про ваш «кадилак».

— Машина в чудовому стані, — задирливо відповів Кіт.

— Ні, я не про це, не про це, — вже йдучи говорив Аренсібія. Перед дверима вони зупинилися. Освальдо пішов далі — до кімнати, де розмістилися вони вдвох з Котом. Він уже збирався відчинити двері, коли почув, як Кіт запитав з притиском:

— Коли розпочнемо операцію, Аренсібіє?

Освальдо напружив слух, і коли почув «у неділю на світанку», швидко ввійшов до кімнати. А надворі прокидалося сонце, народжуючи новий світанок. Нову п'ятницю. Нову загрозу.

ПОРТРЕТ ОДНОГО ЧОЛОВІКА

Пабло Аренсібія народився в Сантьяго-де-лас-Вегас. Незабаром сім'я перебралася в Гавану. Там його батько займався якимись брудними справами, коли в 1937 році відомий гангстер Майєр Ланскі запропонував йому роботу в казино, яке відкрилося в готелі «Насіональ».

А наступного року, коли в розпалі було суперництво між бандами, батька Пабло прошили кулями на порозі власного будинку. Пабло бачив усе крізь вікно і поклявся помститися. Тоді йому було дванадцять років.

У сімнадцять років він дотримав клятви і подався до Сполучених Штатів. Мав на це дві причини: перша — втекти від кубинського правосуддя, друга — знайти Мейєра Ланскі, який обіцяв після смерті батька допомогу сім'ї.

йшов 1943 рік. Світова війна була в розпалі. Коли з'явився Пабло, Ланскі робив дуже важливе діло: він домагався звільнення з в'язниці свого друга Луцкі Лусіано. Ланскі добився угоди між національним гангстерським синдикатом злочинності і морською розвідкою Сполучених Штатів, за якою Лусіано, сидячи за ґратами, буде займатися всіма контактами, аби уникнути безпорядків (читай — саботажу) на пристанях північноамериканських берегів. За цю «патріотичну» працю після закінчення війни Луцкі Лусіано випустять на волю. Тому Мейер міг запропонувати Пабло лише один вид роботи, і той згодився. З цього часу Пабло почав працювати на національний синдикат злочинності і на морську розвідку в «Операції Бруклін».

Після закінчення війни Лусіано було звільнено і вислано, а Ланскі перебрав на себе усі його справи. Про Пабло Аренсібію нічого не було чути доти, доки 20 червня 1947 року на 810 кілометрі Ліндед Роуд, Біверлі Хайвз, Каліфорнія не прикінчено дев'ятьма пострілами Бенжаміна Багсі Сігела, уповноваженого західного гангстерського синдикату, який повівся занадто незалежно і втратив довір'я Ланскі. Пабло був упізнаний свідком як один із тих, хто стріляв у Багсі. В США оголошено його розшук.

В тому ж році Пабло об'явився в Марселі. Він організовував вивіз наркотиків у США і одночасно співробітничав з ЦРУ в придушенні страйків, які загрожували паралізувати порт Марселя.

В середині п'ятдесятих років Пабло повернувся у Гавану і, як батько, влаштувався в казино.

Після перемоги резолюції на Кубі Мейер покинув Кубу, і Пабло залишився без роботи. З січня 1960 року він став працювати на ЦРУ. Слідчий відділ Революційних Збройних Сил виявив і затримав усіх учасників контрреволюційної групи, проте Аренсібії вдалося вислизнути, і на краденій шлюпці він утік в Куби.

Він не міг з'явитися в Сполучених Штатах, бо ще не було закрито справи Багсі Сігела, і йому нічого не залишалось, як загубитися десь у країнах Латинської Америки. В 1971 році Аренсібія опинився в Парагваї.

Але в 1972 році він знову втратив роботу в гангстерському синдикаті Санто Трафіканте Джунтора — царя наркотиків, бо Санто довідався, що Аренсібія передає інформацію про його зв'язки Ланскі. Аренсібія, змушений тікати з Парагваю, опинився у безвиході. І ось два місяці тому йому зробили спокусливу пропозицію: п'ятдесят тисяч доларів і можливість вільного в'їзду до Сполучених Штатів в обмін на «роботу» на Кубі.

І він, зрозуміло, згодився.

П'ятниця, 22 березня.

— Будьте ласкаві, друже, чи не покличете ви на хвилинку Данієля?

Вахтер неохоче згодився:

— Я покличу його, але в робочий час цього не можна робити.

— Спасибі, друже, — подякував Освальдо.

Він глянув на годинник. Рівно восьма. Друкарня була маленька. З місця, де стояв Освальдо, можна всю її окинути оком. Вахтер зупинився біля складача, торкнув його за плече, вказав на двері. Освальдо помахав рукою, складач встав і попрямував йому назустріч.

Данієль Барріос належав до типу людей, які подобаються жінкам — високий, ставний, років тридцяти. Його голубі жваві очі світилися розумом.

— Чого тобі? — запитав він, наблизившись до Освальдо.

— Розумієш… я маю передати тобі щось від твого брата.

Данієль потяг його вбік. За рогом огледівся і прошипів злісно:

— Я ж казав тобі, щоб ніколи більше сюди не приходив?

Освальдо замахав руками:

— Та перестань трястися, куме, до кожного ж може зайти приятель.

— Так, але оскільки ти знаєш, де я мешкаю, нема чого приходити сюди.

— Слухай, якщо я прийшов сюди, то так треба. Зрозуміло? Врешті-решт я другий після шефа і не…

— Добре, добре, — обірвав Данієль. — Кажи, що треба?

Освальдо глибоко зітхнув і випнув груди:

— Крига скресла, пішла робота, і я мушу передати тобі перші вказівки.

Данієль знову огледівся і підійшов ближче.

— А що саме?

«Другий після шефа» витяг з кишені сорочки жовту картку з контрольним штемпелем.

— Треба зробити не менше сорока отаких от карток. Як ти на це?

Данієль сховав картку в кишеню штанів, мотнув головою в напрямку друкарні:

— Ти ж знаєш, як ідуть справи. З кожним днем все гірше та гірше. Ну, добре… Якось викручусь. Так що скажи Коту — зроблю. Слухай, а для чого це?

— Отакими картками пожежна охорона користується в установах, де перевіряє протипожежне обладнання.

— Обладнання… Вогнегасники, чи що?

— Ну так.

— А для чого воно вам?

— А це вже не твоя справа. Роби, що тобі кажу, а про інше забудь.

— Добре, добре. Мені й не цікаво знати більше ніж треба. Правда, не цікаво. Коли зробити?

— На вечір. Після восьмої. Я зайду по картки і скажу, що ще маєш робити. Точно не знаю, коли прийду, бо роботи з підготовкою по горло. Так що домовилися. До зустрічі.

Останні слова Освальдо підкреслив виразним жестом і, перетнувши вулицю, попрямував до припаркованого неподалік «кадилака».

Якийсь час Данієль не зводив з нього очей. Потім роззирнувся довкола і, прибравши незалежного вигляду, пішов до друкарні.

Через кілька хвилин «кадилак» зупинився біля телефонної будки. Освальдо зайшов усередину, набрав номер. Після третього гудка почувся глухий пропитий голос:

— Хімчистка.

Освальдо змінив голос.

— Це гієна.

Пропитий голос прохрипів:

— Яка тут у біса гієна!

І трубку повісили.

Лице Освальдо спалахнуло. Глянув навколо, наче боявся, що хтось почув, тоді знову набрав номер.

— Хімчистка…

— Слухай, старий, це я, Освальдо.

— Ага, це ти. Що скоїлося?

— Хіба я не казав тобі, чоловіче, про пароль?

— Ні, ні, ні… Кинь молоти язиком. Яка в дідька гієна. Чого хочеш?

Освальдо клацнув язиком, злісно відповів:

— Замовлення… Ти знаєш що. Треба два. Один такий, як на мене, другий твого розміру, тільки ширший.

— Коли?

— На сьогодні, на вечір.

— Гаразд. Приїзди до мене додому після шостої і забереш. Ціна така сама, як і минулого разу. Чуєш?

— Що за розмова, — згодився Освальдо. Ви ж знаєте, за мною не буде.

— Добре, умовилися.

— До побачення.

Прохолодний вітерець гуляв по місту, нагадуючи, що зима ще не скінчилася. Бруківка на вузьких вулицях старої Гавани, мури, стіни старих будівель, чорні від часу, — живий спомин не дуже далеких колоніальних часів, — здавалося, стомилися від потоку людей. У повітрі висів монотонний гул автобусів, автомобілів, вантажних машин.

Освальдо насилу протиснувся серед машин на стоянку проти маленької механічної майстерні Управління борошномельної промисловості. Механік, худий чоловічок, який мив деталі у мисці з бензином, побачив «кадилак» і впізнав водія. Він витяг шматину із задньої кишені комбінезона і, йдучи назустріч «кадилаку», став витирати руки. Освальдо чекав на нього, обіпершись об передок, поставивши ногу на колесо машини.

— Як справи? — запитав механік, наблизившись.

— Нічого, друже. А ти як ся маєш?

Чоловік здвигнув плечима:

— Добре. Чого сюди завітав?

Освальдо нахилив голову і сказав:

— Приніс тобі добру новину.

Обличчя механіка засяяло.

— Якийсь бізнес?

— Ні, приятелю! Те, про що я тобі казав уже кілька разів.

Механік огледівся:

— Тесе! Тут стукачі, вуха, як локатори. — І додав, усміхаючись: — Я знав, що ви мені друг, не забудете мене. Так яка у вас справа?

— Поки що нам треба, щоб ти зробив одну штуку.

— Що саме?

— Поглянь.

Освальдо відчинив дверцята, взяв із сидіння жовтий конверт і витяг з нього папір.

— Подивись і скажи, що ти про це думаєш.

Механік пильно розглянув креслення: на ньому було зображено циліндричний бачок.

— Кришка обтягнута гумовою стрічкою, щоб закривалася герметичне, чи не так?

— Так. Це основне.

— І коли мусить бути готове?

— На сьогоднішній вечір.

— Ти з глузду з'їхав!

— Чому?

— Бо таке не змайструєш в одну мить, та й робити його тут я не можу. Тільки вдома, а кінчаю роботу я дуже пізно. Та й деякі матеріали треба ще поцупити, вдати, що їду на місце якоїсь аварії, накидати до ремонтної машини всього необхідного і завезти додому.

— І багато тобі треба? Хіба не можна відвезти на твоїй машині?

— Де там! В мене кінчився ацетилен, а де його дістанеш? Єдиний вихід — замінити мій балон на той, що в ремонтній машині.

— Гаразд, — згодився Освальдо і додав: — З чого ти робитимеш бачок?

— З нікелевої сталі, це найкраще з усього, що тут є.

— І коли закінчиш?

— Десь о десятій, може — об одинадцятій годині.

— Біля одинадцятої я буду.

Освальдо сів у «кадилак» і рушив вулицею О'Рейлі до Монсеррате. Там він звернув праворуч і, проїжджаючи повз Управління пожежної охорони, посміхнувся. «Знали б вони, що їх чекає», — подумав він і натиснув на газ, щоб швидше потрапити до тунелю, який вів до Бока Сієга. Стрілки годинника показували дев'яту годину двадцять хвилин ранку.

Як і на світанку, небо було сіре.

Хоч було вже нерано, вулиці цього маленького пляжного куточка були безлюдні. Бляклий зелений колір, глухо зачинені вікна і двері надавали будинку № 15 вигляду врочистого, тихого. Лише квіти в палісадничку якось оживляли цю картину.

Освальдо зупинив машину якраз навпроти будинку. Вийшов, не заглушивши мотора, відчинив гараж, тоді сів за кермо і заїхав усередину. Коли виходив, увагу його привернув слід покришки на залитій мастилом підлозі. Нахилився, пильно обстежив гуму коліс. Так, на задньому лівому колесі, певно, якийсь камінчик вибив на протекторі щербинку. Освальдо насторожився. «Краще промовчати, адже слід видно лише на маслянистій долівці. Проте на всяк випадок треба замінити покришку».

Він уже збирався діставати покришку з багажника, коли з дверей, що вели до будинку, висунувся Кіт.

— Освальдо! Я ж казав тобі, щоб ти не користувався «кадилаком» при виконанні завдання! Ідіотство користуватись машиною, яка «так різко виділяється серед інших.

— Шефе, я обіцяю…

— Нема чого обіцяти! Далі користуватимешся «понтіаком». Хай ця машина стоїть у гаражі. Зрозуміло?

Освальдо ствердно кивнув головою. Кіт пильно глянув йому у вічі — м'язи лиця напружені від злості.

— Старайся більше не робити помилок, — промовив хрипко. І зачинив двері.

«Якби я сказав йому про слід протектора, він убив би мене», — подумав Освальдо. І прудко заходився міняти покришку,

Було вже поночі, коли Освальдо, зупинивши «понтіак» біля тротуару, підійшов до дверей обшарпаного дерев'яного будиночка в Реглі, передмісті Гавани. Озирнувся навколо, постукав. Два різких удари. Пауза. Знову два різких удари.

— Хто там? — почувся з-за дверей хрипкий голос.

Освальдо— стукнув знову. Два різких удари. Пауза. Знову два різких.

— Я ж питаю, хто там! — криком зайшовся хрипкий голос.

— Я.

— Хто «я»?

— Освальдо, старий. Хто ж іще?

— Ага, хвилинку. Зараз вийду.

Освальдо глянув на годинника. Він і так затримався з виїздом, а тепер ще цей марудиться там. Він уже хотів постукати знову, коли відсунувся засув, двері відчинилися — рівно настільки, аби тільки можна було протиснутись.

— Проходь.

Освальдо зайшов до кімнати. Високий худий чолов'яга з довгими бачками зачинив двері. Це був чистильник з хімчистки. Він зразу ж попрямував до брудного обламаного ліжка, порився за ним і витяг набиту чимось паперову торбу.

— Давай швидше. Комітет захисту революції насторожі, і я зовсім не хочу, щоб бачили, як хтось виходить від мене з торбою.

— Не хвилюйся, мені це теж ні до чого.

— Візьми, — чолов'яга простягнув йому торбу, — і пам'ятай, що повернути мені маєш у понеділок. Згода?

Освальдо витяг кілька банкнот з кишені, помахав ними перед носом чистильника, відповів:

— Гей, куме, не турбуйся. Ось твої грошики.

Чистильник швидко перерахував гроші і сховав до кишені.

— Порядок.

— Ну, я зникаю.

Через кілька хвилин він уже натискав кнопку дзвінка в одному з будинків району Де Бече, в Гуанабакоа.

Двері відчинила гарна жінка непевного віку. Глянула спокійно:

— Кого вам?

(«А Данієль каже — стара. Ну й тип!»)

— Данієль вдома? — запитав якомога привітніше.

— Так, заходьте, сідайте. Він у своїй кімнаті, я покличу його.

Освальдо пройшов до вітальні, сів на диван. Кімната була приємна, чисто прибрана. Праворуч на піаніно стояла фотографія дівчинки з блакитними очима. Вона ніби всміхалася йому.

Двері відчинилися, зайшов Данієль.

— Проходь.

Вони пройшли їдальню і кухню, вийшли до дворика. Данієль дістав ключі, відімкнув маленький сарайчик у глибині дворика.

— Це твоя схованка? — зіронізував Освальдо.

Данієль коротко усміхнувся.

— Ні, це комора для усякого непотребу. Ну і також тримаю тут дещо з того, що приношу і не хочу, щоб вдома бачили.

Освальдо нишпорив навкруг очима.

— Ну, зробив?

Данієль дістав з ящика невеликий пакет.

— Про всяк випадок зробив півсотні. Тримай.

Освальдо розгорнув пакет.

— Люкс! — глянув він на посвідчення протипожежної охорони. — Працюй так і не матимеш ніякої мороки. Якщо, звичайно, не провалиш мене.

— Облиш, ти ж знаєш, я не зверну назад.

— Так. Але ж зараз, коли плід майже вистиг…

— Так що? Може, маєш сумнів щодо мене?

— Ні, друже. Просто те дільце, що маємо уладнати — то не дитяча забавка.

Данієль огледівся. Крізь вікно було видно, як на кухні порається жінка.

— Тихіше говори, стара ж може почути, — прошепотів.

— А хіба вона не знає про «мандрівку»?

— Ой, хлопче! Вона навіть не знає, що я в це устряв. А якби дізналася, що я її кидаю, таке було б!

— А ти не думаєш її викликати потім?

— Куди ж я її подіну? Хіба не знаєш, що на півночі, в США, на мене чекає Марія?

— Правда! Я й забув.

— Послухай, якщо вже заговорили про це. Виїзд — справа певна?

Освальдо звів руки догори:

— Про що мова! Ти ж знаєш мене.

— Так, проте… Ти ж про це більш не говориш.

— Про це потім, хлопче. Виїзд треба заробити. А тоді жируй собі, коли неждано-негадано опинишся на півночі і розважатимешся зі своєю кралею.

Данієль усміхнувся, сів на ящик, в якому були посвідчення:

— Я знав, ти і Кіт — хлопці надійні. Так що я повинен зробити?

Освальдо прибрав таємничого вигляду, витяг з кишені сорочки аркуш і простяг Данієлю:

— Подзвонити по цьому телефону на нафтоперегінний завод у той час, що тут зазначено, бачиш?

— Так.

— Тому, хто візьме трубку, скажеш усе те, що тут написано. Прочитай, чи все ясно.

Данієль поринув у читання, а Освальдо встав, зробив кілька кроків по комірчині. Обернувся — Данієль вже ховав папірець до кишені.

— Усе зрозуміло? — перепитав.

— Все, — відповів той.

— Гаразд. Друге, що маєш зробити, — це підвезти шістьох дуже важливих для нас людей. Де їх забрати — сповістимо згодом, тому з цієї хвилини ти з дому не відлучайся,

— І де я маю забрати цих типів?

— Не скажу, бо й сам не знаю. Завтра буде нарада в Бона Сієга, там отримаємо останні інструкції. Єдине скажу — їх шестеро, та не знаю, чи усіх ти забереш, чи лише декого. Після наради я і Кіт зателефонуємо тобі, де і скількох ти маєш забрати. Того ж дня треба буде тобі і по телефону дзвонити.

— І усе це ви скажете мені по телефону?

— Так. А що?

— Це ж небезпечно. Якщо хтось підслухає, ми всі провалимося. А я не можу поїхати на цю нараду в Бока Сієга?

Освальдо замислився, провів рукою по голові, відповів, ховаючи очі:

— Розумієш, друже, я передаю лише те, що сказав Кіт. Ти не можеш прийти на нараду, і, наскільки я знаю, нема іншого способу зв'язку, так що…

— Ні, є.

— Який же?

Данієль встав.

— Ходімо.

Через кілька хвилин вони стояли біля виходу. Освальдо тримав у руках пакет з посвідченнями.

Данієль витяг з рота сигару.

— Тобі сподобалася кава?

— Звичайно. Твоя жінка готує її дуже смачно.

— Шкода, що ти більше не покуштуєш її, — засміявся тихенько Данієль.

— Шкода! — усміхнувся і Освальдо.

— Чого так поспішаєш? Побудь ще трохи.

Лице Освальдо знову споважніло.

— Що ти, мені треба виконати ще одне завдання. Мушу побачити ще одного хлопця, механіка, я замовив йому бачок.

— Бачок? Для тебе?

— Ні, друже, для… та ти знаєш.

Данієль торкнувся рукою підборіддя, всміхнувся і підморгнув:

— Ти хочеш сказати, що на нафтоперегінному буде весело, га?

Освальдо ступив крок назад, звів брови і розвів руками;

— Не знаю, хлопче. Уяви собі сам!

— Я тобі казав, що зроблю все можливе, аби встигнути, серце моє, та часу не вистачає. Дивися, уже нарізані всі частини, їх треба лише зварити. Ти не турбуйся, я працюватиму усю ніч, і побачиш…

Маленький механік метушився серед шматків нікелевої сталі, розкладених на підлозі старого гаража.

Освальдо випустив кільце диму:

— Не метушися, друже. Завтра закінчиш. Але вже на вечір має бути готове, так що завтра не йди на роботу.

— Прогули ні до чого. Завтра вранці закінчу.

— Річ у тім, що завтра тобі вже не доведеться тягти лямку, — наголосив Освальдо на останніх словах.

Очиці механіка розширилися, лице під мастилом зблідло.

— Так мені більше не треба буде гнути шию?

Освальдо кивнув усміхаючись.

Механік взяв ослінчика, поставив біля Освальдо і сів.

— От так, так! Мені це подобається. Я знав — як щось путнє наклюнеться, ви мене не забудете.

— Я друг тих, хто зі мною дружить, хлопче. А якщо поважаю когось і бачу, що він чоловік на всі сто, такого я не забуваю. Ти заслужив мою дружбу, і я за тебе піду на все. Адже спочатку сумнівалися, кого взяти — тебе чи того типа з друкарні…

— Кого з друкарні?

— Та там одного, він зробив нам посвідчення протипожежної служби. Тоді вирішили залучити вас обох, але ж я завжди підтримую тебе, то йому дали роботу гіршу, а тобі кращу. Ясно?

Механік кивнув.

— А що той тип — слабак?

— Ні, ні! То рубака, просто гине за нашу справу. Але він мені не приятель, як ти.

— На віки вічні, — запевнив механік.

— От я й рекомендував тебе шефу. Сказав, що ти — серйозний, надійний, і я за тебе ручаюся. І тоді він згодився запросити тебе.

Механік розплився у посмішці, плеснув Освальдо по плечу:

— Дякую, друзяко.

— Сьогодні — я тобі, завтра — ти мені.

Освальдо глибоко затягся димом, кинув сигару, розтер черевиком.

— Послухай, а що я маю робити?

— Доведеться ризикнути… Та хто більше ризикує, у того більше й грошиків буде на Півночі. Ясно? А справа ця певна, бо керують нею звідти, а вони ж на цьому собаку з'їли.

— Отже, після того як упораємось, ми зможемо накивати п'ятами? — запитав механік.

— Звичайно, старий! Це належить до плану. Від'їзд усім забезпечено.

— Ти певен?

— Цілком. Адже ми мусимо ще забрати з собою якихось шістьох типів, вони там потрібні.

— Велике цабе ті типи?

Освальдо знизав плечима:

— Не знаю. Та коли американці так про них дбають, то є причина. В тебе є олівець і папір?

Механік витяг з шухляди робочого столу блокнот із вставленим у нього олівцем.

Освальдо занотував щось у записнику, вирвав аркуш, передав механіку.

— Ось адреса в Бока Сієга. Завтра о дев'ятій вечора мусиш прибути на нараду.

— Їхати своєю машиною?

— Авжеж. Треба ж привезти бачок.

— Так, так.

— Ну то завтра о дев'ятій, — нагадав Освальдо, виходячи.

— До завтра, друзяко, — відповів. механік і зачинив двері.

Тоді підійшов до свого робочого столу, ввімкнув приймач і сів. Залишалося ще багато зробити, щоб закінчити роботу до наради.

Субота, 23 березня.

Двері будинку в Бока Сієга не розчинилися ні разу за весь день. Над будинком зависла така тиша, наче в ньому й не люди були, а заводні ляльки — накрут скінчився, і вони завмерли.

Рівно о дев'ятій голубий «шевроле» порушив тишу. Він припаркувався за «понтіаком» навпроти ґрат палісадника.

— …І поїздом закінчується перша фаза операції. Усе, що я вам розповів, вивчено іноземними фахівцями; ми з Ромуальдо сьогодні ще раз усе продумали і внесли необхідні поправки. Інструкції дуже точні, в них не можна нічого змінювати. Після закінчення диверсії головне завдання — вивезти шістьох чоловік, які зараз у підпіллі.

Аренсібія зробив паузу, щоб перевірити, який ефект справили його слова на чотирьох слухачів. Тоді продекламував з фальшивою пристрастю:

— Це великі люди, безкорисливі борці, їм належить реорганізувати нашу боротьбу в еміграції, вивести її з безвиході, в якій вона опинилася. У недалекому майбутті завдяки знанням та досвіду вони гратимуть надзвичайно велику роль у створенні партизанських вогнищ, які зітруть з нашої землі комуністичний терор і поновлять вільне підприємництво. — Постукуючи по столу, він додав твердо і рішуче: — Ці люди — борці за демократію!

Четверо заворушилися в кріслах. Ще в повітрі бриніли слова Аренсібії, коли він нахилився вперед і промовив довірчо, м'яко:

— Для повної ясності хочу підкреслити, що було б дуже, дуже добре для нас, якби ці люди прибули з вашою допомогою. Це нам врахується. Ясно?

Усі четверо знову ворухнулися — тепер одностайно. Жодного слова — усі мовчки згодилися.

— Добре, — завершив Аренсібія. — От і все, що треба знати на даний момент. Є питання?

Питань не було, усі лише схвально перешіптувалися.

Кіт подав знак помічникові, і той вийшов з кімнати з картонною коробкою, яку приніс від Данієля.

Аренсібія відкрив портсигар, дістав сигару, надкусив кінчик.

Вільям, експерт, старанно чистив свій браунінг, з губи його звисала сигарета.

Дим білим ореолом оповив голови чоловіків.

— Дозвольте, сеньйоре? — звернувся механік до Аренсібії. Той кивнув.

— Чи не могли б ви сказати хоч кількома словами про… ну, про виїзд?

— Так. Я саме збирався. Після закінчення операції ми групами прямуємо до місця, про яке буде сповіщено кожному окремо. Там чекатимемо на сигнал для загального збору.

— А що то за сигнал? — перебив механік.

Аренсібія усміхнувся, відкинувся на спинку крісла. Підніс сигару до рота, глибоко затягся і видихнув клуб диму:

— Що ж може бути краще за клуби диму над охопленим вогнем заводом? — кинув він іронічно, стежачи очима за стовпчиком диму над своєю сигарою.

Запала коротка тиша. Усі заусміхалися.

— Коли зберемося, — провадив далі Аренсібія, — переберемося до сховища. Дим над заводом послужить також сигналом для судна-матки, яке пошле по нас моторку.

— Серед білого дня? — очі механіка розширилися від здивування.

Аренсібія м'яко струсив попіл у попільничку, глянув прямо на механіка:

— Це було б дурістю. Вночі. Чекатимемо ночі у сховищі.

— А якщо сигналу не буде? — втрутився експерт.

Аренсібія не доніс сигари до рота:

— Тим гірше для нас. Там подумають, що диверсія не вдалася, і чекатимуть поновлення контактів. Тому, якщо в установлені дві години вибуху не буде, нам доведеться довго сидіти в сховищі.

— Не виключена можливість, що на узбережжі посилять пости, — зауважив механік.

Кіт подав голос, зосереджено дивлячись на цигарку, яку м'яв пальцями:

— А звідки ж їм знати, що люди, які здійснили диверсію, збираються виїжджати з країни, тим більше завтра? В усякім разі, усе передбачено. Вони думають, що ми сідатимемо на корабель в одному місці. А корабель нас чекатиме зовсім у іншому.

У дверях з'явився Освальдо, подав знак Котові. Той встав, погасив сигару, промовив:

— Тільки що до Данієля послали голуба з інструкціями щодо його участі в операції. Це був наш останній контакт із зовнішнім світом. З цієї миті ніхто не може вийти звідси — заради безпеки і успішного виконання плану.

— Чи можу я внести бачок? — запитав механік, устаючи.

— Давай, тільки швидко, — відповів Кіт.

Механік попрямував до дверей.

Аренсібія і Вільям рушили до своєї кімнати.

Освальдо підійшов до Кота.

— Ходімо передрімаємо чи почекаємо механіка? — запитав.

— Піди йому допоможи. Та й подивишся, чи ніхто не бачить, як він вносить бачок.

Коли Освальдо підійшов до «шевроле», йому почулося, що механік щось говорить.

— Хе! Говориш сам із собою, друзяко? — пожартував.

Механік обернувся.

— Га? А, то ти, соколику. Добре, що прийшов, самому незручно виймати.

Освальдо нахилився над дверцятами:

— Давай допоможу.

ПОКЕР

Неділя, 24 березня.

5-та година ранку.

Машина-молоковоз мчалася по Гуанабо. Два яскравих конуси вирвавшись із передніх фар, висвічували асфальт П'ятої Авеніди. Вранішня зоря тільки-но зароджувалася.

Гуанабо ще спав, коли машина зупинилася біля тротуару. Шофер виліз із кабіни і підійшов до прохідної, де стояли двоє чергових.

— Як справи, хлопці? — запитав він замість вітання.

— Чудово, Рауле. Будеш ставити шланг?

— Так. Чи не знайдеться у вас трохи кави?

— Знайдеться. Візьми там, у термосі.

Поки Рауль пив каву, надворі світало.

5-та година 35 хвилин ранку.

— О'кей, — сказав Аренсібія і тицьнув у механіка. — Тепер твоя черга. Виїжджай на своїй машині. Інструкції тобі відомі. Ясно?

— Так. Це неважко. Певний, усе буде добре. Мені завжди везло. Повезе й тут.

— Маю надію, — одгукнувся Аренсібія.

У дверях механік зіткнувся з Освальдо, В руці той тримав портативний радіоприймач,

— Чи не мій це? — запитав механік, хоч і сам бачив, що його.

— Так. Розумієш, друже, зараз нам не до музики. Того я й витяг його з твоєї машини.

— Добре…

— Залиш, — втрутився Кіт, радий нагоді продемонструвати, що він відповідальний за справу. — Не треба нічим відвертати своєї уваги.

5-та година 45 хвилин ранку.

Вони мовчки вийшли з будинку в Бока Сієга. Кіт двічі повернув ключ у замку. Освальдо сів за кермо «понтіака», Кіт — поруч. Аренсібія та експерт вмостилися позаду.

— Що ж, хай нам щастить, — промовив Кіт, усе ще намагаючись привернути увагу до себе.

— Краще побажаємо собі доброї роботи, — відрубав Аренсібія. — Я не дуже вірю у щастя. Береженого й бог береже.

— Маєте рацію, — зауважив Кіт. Помовчав. Тоді додав: — Я завжди обережний.

— Авжеж, — вказав на Кота Освальдо. — Обережний, як звір.

Аренсібія ковзнув по ньому порожнім поглядом. Знизав плечима. Через мить сказав Котові:

— Вже час, чи не так?

— Рушай, — наказав Кіт Освальдо.

«Шевроле» під'їхав до стоянки біля ресторану «Тарамар». Механік виліз з машини, зайшов до ресторану, сів біля шинквасу і замовив каву з молоком. А сам спостерігав за дорогою. Місце для спостереження було чудове. «Усе гаразд», — майнула думка.

Офіціант поклав перед ним серветку, поставив на неї чашку.

Механік сьорбнув кави, їсти не хотілося нітрішечки. Він дістав з кишеньки сорочки олівець і почав креслити на серветці кружечки, рисочки. «І чого вони затримуються, — подумав. — Аренсібія попереджав, аби нічого не писати. Даремно я граюся олівцем».

Та кожен з шести відвідувачів, що були у залі, займався лише своїм сніданком.

Механік сховав олівець, знову надсьорбнув каву і кинув сторожкий погляд в бік автостради.

Трохи згодом на стоянці біля «Тарамару» з'явився «понтіак» і зупинився ближче до шосе. Кіт вийшов з машини, підняв капот. Аренсібія з машини-зауважив: «Уже мусив би проїхати». Кіт удав, ніби перевіряє мотор.

— Спробуй ще раз, — гукнув Освальдо. — Почекай, заглуши.

Усі, хто сидів у машині, та й сам Кіт, уважно стежили за машинами, які курсували автострадою Віа Бланка з Гуанабо.

Молоковоз, що їхав по Віа Бланка, залишив позаду пляжна селище Тарару. «Музичний пляж Куби», — згадав шофер Рауль і заспівав;

— Та-ра-ра… Та-ра-ра…

Під'їхавши до «Тарамару», Рауль побачив «понтіак», в моторі якого копався чоловік. Він не надав цьому ніякого значення, не звернув уваги і на те, що чоловік при під'їзді молоковоза швидко опустив капот і сів у машину. Усе було буденно, навіть те, що «понтіак» виїхав зі стоянки і рушив слідом. Справді, що в тому дивного? У всякому разі, так здавалося.

Механік не пропустив нічого. Він підкликав офіціанта, спитав:

— Скільки?

Офіціант подав рахунок. Механік поклав гроші на шинквас. Нервуючись, допив каву. Майнула думка: «Ще б не стало мені погано». Взяв решту і вийшов до свого «шевроле-55». «Не треба нервуватися, усе буде гаразд. Вони знають, що робити».

На ручці дверцят автомобіля залишилися плями поту від його пальців.

— Обжени його! — квапив Аренсібія, і Освальдо додав газу. «Понтіак» та молоковоз майже одночасно в'їхали на міст Тарара, та легкова машина вирвалася вперед. Автомобіль, хоч і мав надійну амортизацію, трохи підстрибував на кожній вибоїні моста.

— За цим поворотом, — попередив Аренсібія, — простягаючи вперед руку. — Ми повинні бути там раніше.

— Не хвилюйтеся. Будемо, — Освальдо натиснув на акселератор.

Коли за поворотом молоковоз вийшов на пряму дорогу, шофер побачив двох лейтенантів, які махали йому, щоб він зупинився. Появу їх шофер не зв'язав з «понтіаком», який випередив його на мосту, а зараз віддалявся в напрямку до Бакуранао.

Спочатку Рауль подумав, що порушив правила дорожнього руху. Потім вирішив, що по нього послали з молокозаводу, але зразу ж відкинув це припущення — просто військові просяться, щоб їх підвезли. І він, звичайно, зупинився.

Рауль дуже здивувався, коли почув:

— Товаришу, у нас наказ обшукати вашу машину. Вийдіть.

— Гаразд, — тільки й спромігся він промимрити, вилізаючи в кабіни.

— Пройдіть сюди, — сказав вищий, заходячи за машину. — Відчиніть мотор насоса.

Рауль підходив до насоса, коли «шевроле-55» проскочив повз них. Та Раулю уже все було байдуже — удар по голові звільнив його від необхідності думати, порівнювати. Аренсібія дуже вправно умів орудувати рукояттю револьвера.

А «понтіак» тим часом повернувся до молоковоза, розвернувся і став упритул за ним.

— Відчини задні дверцята, — наказав Аренсібія Коту і зробив знак Вільяму Лейві. Вони схопили шофера молоковоза за плечі й за ноги, перетягли до «понтіака», вклали на підлогу перед заднім сидінням, зняли з нього коротку куртку і вкрили ковдрою.

Аренсібія прибив дверцята.

— О'кей, — сказав він Освальдо, який непорушне сидів за кермом.

«Понтіак» круто вивернув, рипнув скатами і зник.

— Ходім, — сухо сказав Аренсібія, проходячи повз Кота, і простяг йому куртку Рауля.

Усі троє сіли в кабіну молоковоза. Кіт увімкнув мотор і молоковоз помалу рушив. В Селімарі на нього вже чекав механік на своєму «шевроле».

Молоковоз зупинився позаду «шевроле». Аренсібія, Лейва і Кіт скочили на землю.

Кожен чітко знав, що має робити.

Механік підійшов до багажника своєї машини, відчинив його. Підійшов Кіт, удвох вони витягли металевий бачок і через верхній люк вклали його в молоковоз.

Аренсібія і Вільям також не гаяли часу даремно. Вільям Лейва витяг із багажника шкіряну валізку з трьома витиснутими на ній літерами, Аренсібія дістав два маленьких пакети в прозорому пластику. Один віддав Лейві, другий залишив у себе.

— Я вже упораюся сам, — сказав Кіт механіку. — Піди до мотора.

— Готово, Аренсібія, — оголосив Кіт.

— Добре, Ромуальде, — відгукнувся знизу Аренсібія. — Ну як тобі подобається?

— Добре.

— Усе було розраховано. Якщо закінчив, то йди перевір машину.

— Я вже збирався, — незадоволено сказав Кіт, спускаючись на землю. Не любив він, щоб йому наказували робити те, що й сам він добре знав.

Кіт заліз до кабіни, механік копався в моторі.

— Я спробую, — сказав Кіт і повернув ключ, натиснув на педаль акселератора. Стартер натужно заревів, та мотор не завівся.

— Ану, ще раз, — гукнув механік.

Кіт знову натиснув на педаль, стартер ревів, та мотор не заводився.

— Як в аптеці, — сказав механік. — Почекай, зараз заведемо.

Він ще помудрував над мотором, тоді дав знак Котові, і той увімкнув запалювання. Мотор завівся.

— Газуй сильніше, пам'ятай, що глушити не можна.

— Добре. Закривай капот і подивися, чи готові Аренсібія та Лейва.

Кіт запалив сигару. Крізь дим, що поплив по кабіні, він побачив, як механік махав йому рукою.

— Гаразд, — озвався Кіт. — Ти знаєш, де чекати і коли.

— Так, — відповів той. — Помагай боже.

Кіт огледів куртку шофера молоковоза, вдягнув на себе, торкнувся пальцями нашивки «Есіл».

Коли молоковоз від'їхав, механік сів у свою машину. «Усе йде майже за планом», — подумав він.

Долоні в нього спітніли, хоч надворі було прохолодно.

6-та година 29 хвилин ранку.

Лежачи в ліжку, Данієль глянув на годинник — час уставати. Він підійшов до шафи, витяг одежу і став одягатися. «Ну й друзі, — думав він, — Відрядили мене спати. А як же моя робота?»

Він одяг штани і став шнурувати черевики. «Що ж, наказ е наказ. Треба виконувати. А справа ця з заводом дуже небезпечна».

Пляж Бакуранао був безлюдний. Може, ще занадто рано, може, березень місяць не дуже сприяв купанню. На мості, через який проходила автострада Віа Бланка, і в районі пляжу о цій порі панувала тиша. Хіба час від часу промчиться якась машина. Тому кожен, кого б це цікавило, легко міг помітити, що через міст проїхав молоковоз. Проте, як здавалося, нікому не було діла до того, що Аренсібія, Вільям Лейва і Кіт проїхали в напрямку нафтоперегінного заводу Ньїко Лопеса.

«Понтіак» зупинився перед будинком в Бока Сієга. Освальдо огледів вулицю, тоді вийшов з машини. Він підійшов до гаража, відчинив двері, вліз у «кадилак» і вивів його на вулицю. «Треба поспішати. Не дай бог той тип очуняє та ще наробить шелесту».

Освальдо заглушив мотор, підняв скло, кинув останній погляд на розкішну машину.

«Бувай, друже», — подумки попрощався він з «кадилаком». — У Штатах я добуду такого самого, як ти, але більшого розміру».

Освальдо сів за кермо «понтіака». Шофер молоковоза на задньому сидінні не ворухнувся — видно, добре вдарив його по гамалику Аренсібія.

Завівши «понтіак» у гараж, Освальдо обережно витяг шофера з машини. «Та й тяжкий же, як той лантух», — подумав він, несучи його крізь внутрішні двері до вітальні. Там скинув шофера на диван, добув із шафи у стіні довгу мотузку і заходився зв'язувати його. Тоді дістав з кишені хустку і заткнув шоферу рота, про всяк випадок.

6-та година 45 хвилин.

Біля в'їзду до нафтоперегінного заводу о цій порі панував незвичний спокій — неділя. Лише світлофор невтомно блимав жовтим оком — під ним зароджувалося відгалуження від Віа Бланка до заводської брами.

За сотню метрів від світлофора був перший пост охорони. Там чергували два охоронці.

Коли машина звернула біля світлофора з Віа Бланка на дорогу до прохідної, один з них, Фаусто, сказав:

— Ось і молоковоз.

— Перевір його сам, — попросив Херардо і додав: — Пам'ятай про інструкції, адже ти вперше на цьому посту.

— Не хвилюйся, — відповів Фаусто.

«Ось і перший пост, — думав Кіт, скеровуючи машину до будки. — Зараз побачимо, хто хитріший: ми чи комуністи».

Машина зупинилася, один з охоронців став неквапливо обходити навколо неї. Другий підійшов до кабіни. Кіт вистромився у віконце.

— Доброго ранку, товаришу, — привітався він.

— Доброго ранку.

— Чи не змогли б ви сказати, де тут зливають молоко. Я тут вперше. Рауль захворів і послали мене. Звуть мене Естебан.

І хоч охоронець не вимагав того, Кіт показав посвідчення «ЕСІЛ».

— Рауль захворів? Що з ним? — запитав Херардо і взяв посвідчення.

— Так, — відповів Кіт. — Підхопив десь вірусний грип, зараз ця зараза усіх качає.

— Дозвольте, — сказав охоронець, і, ступивши на підніжку, заглянув до кабіни. Нічого не зауваживши, спустився на землю.

Фаусто тим часом скінчив обхід машини і подав знак товаришу.

Колією повз старий локомотив, тягнучи низку цистерн.

6-та година 52 хвилини. Гілка на Касабланку залишилася позаду.

Попереду — пост № 2. Тільки крізь нього можна потрапиш до найважливіших цехів заводу. Крім того, пост тримав під контролем переїзд через залізничну колію, всього лише за кілька метрів од нього.

Один з охоронців сидів у будці і слухав радіо, його товариш був надворі. Він бачив, як охоронець на посту № 1 повернув посвідчення шоферу молоковоза і машина повернула до них.

«Цей найважчий, — згадав Кіт, наближаючись до поста. — Тут потрібен психологічний підхід».

Вистромив голову:

— Гей, товаришу! Охорона з того поста сказала, що молоко зливають тут. Де приєднується шланг?

Кіт зупинив машину біля самісінької будки. Шлагбаум на переїзді був піднятий. Коли охоронець підійшов до молоковозу, Кіт заглушив мотор, виліз із кабіни і зобразив на обличчі несміливу посмішку.

— Тут, бачиш, така справа. Рауль захворів, а я ще ні разу тут не був.

— Хвилинку, — сказав службовець. — Евхеніо! — покликав він. — Я займусь товаришем. Ти можеш побути біля машини?

— Атож.

— Ходімо, — кивнув охоронець Котові. І обидва рушили вузьким проходом, що вів до заднього дворика кафетерію.

— Хіба сьогодні починаються військові маневри? — запитав Кіт. — На шляху я зустрів валку вантажних машин та джипів із солдатами.

Охоронець глянув на нього здивовано, потім одвів погляд убік.

— Я нічого про це не знаю. Дивіться — сюди проведете машину, а он там, біля того отвору приєднаєте шланг.

— О, дякую, — відказав Кіт. «А в маневри ти повірив, солдатику. Поки що усе йде гаразд».

Більшість будинків приморського селища Касабланки ще не розчиняли дверей. Неділя, ранок — 6-та година 59 хвилин. Блакитний «шевроле» механіка зупинився на тихій вулиці.

Кіт скочив до кабіни, сів за кермо. Стартер загудів натужно, та свічки були попсовані: мотор не заводився. Кіт глянув на охоронців, прицмокнув язиком — ну й машина, мовляв.

— Треба ж таке, знайшла час для жартів, — сказав він і знову натиснув на стартер. Марне — механік добре потрудився.

— Товариші, чи не змогли б ви підштовхнути мене? — попрохав Кіт.

Охоронці підійшли до молоковоза ззаду і почали його штовхати.

Машина зрушила з місця. Мотор ледве не заглух знову, та Кіт вчасно знову натиснув на педаль. Так, умикаючи й вимикаючи зчеплення і не даючи мотору заглухнути, Кіт докотився до залізничної колії.

— Стій! — гукнув постовий.

— Зараз! — озвався Кіт і натиснув на гальмо, забарившись лише на мить. Цього було досить, щоб передні колеса переїхали рейку і машина зупинилася на колії. Коли обидва охоронники підбігли до кабіни, Кіт вистромив голову у віконце.

— Ну, хлопці, — сказав він, — здається, цього разу ми влипли. — І він усміхнувся винувато.

Була 7-ма година 1 хвилина ранку.

— Ми вже на колії, — тихо промовив Аренсібія, та резонанс у цистерні спотворив його голос.

Темнота, обмежений простір, незвичне відчуття руху рідини, що хлюпалася майже біля стегон, впливали на нерви, і Вільям Лейва мимоволі здригнувся, коли голос Аренсібії долинув до нього.

— Аренсібіє, — прошепотів він, — поїзд, мабуть, уже близько…

Різкий, тужливий, наче стогін, звук металу проник до цистерни, заполонив усі її куточки. Сумніву не було — локомотив сигналив.

— Це найбільш ризикована частина плану, — пробурмотів Лейва і подумав: «Ніколи ще я не відчував страху. Та зараз, здається, мені страшно».

— Підштовхніть, будь ласка, — попросив Кіт. Та міг би й не просити. Як тільки постові почули свисток локомотива, вони кинулися до молоковоза і штовхали ззаду, намагаючися зсунути його з місця. Та молоковоз лише ледь погойдувався, тяжко осідаючи на задні колеса.

— Та що там? — закричав Кіт, висунувшись наполовину з кабіни.

— Ніяк не зсунемо!

«Як же це?» — подумав Кіт. Другий свисток пропоров повітря: поїзд був близько. «Усе летить к бісу». Кіт завмер на підніжці машини.

А поїзд наближався.

— Та швидше спускайся! — закричав один з охоронців. — Треба ж витягти машину!

Кіт вискочив з кабіни, підбіг до постових і став штовхати щосили разом з ними. Але задні колеса упиралися в рейку, молоковоз хитався, а з місця не зрушив.

У Касабланці під відкритим капотом механік копався у моторі. «Вперше за весь час, що я ремонтую машини, доводиться удавати, ніби я цим займаюсь», — майнула думка.

Була 7-ма година 03 хвилини. Механік не зогледівся, коли до нього підійшов чоловік. Запитав:

— Допомогти тобі, товаришу?

Серед снопа іскор зі скреготом двигтів, наближався залізний таран. Здавалося, стогнали і вдавлювалися в землю рейки під надсильним тягарем, байдужі до чужих страждань невблаганно котилися колеса.

Машиніст, пам'ятаючи про переїзд, був насторожі. Та коли перед очима за поворотом випірнула машина, що застрягла на колії, він розгубився. Молоковоз ріс прямо на очах. Машиніст уже вхопився за ручку гальма, коли машина зрушила з місця і перетнула колію. Два чоловіки в одежі кольору хакі, що штовхали її, відбігли на лівий бік колії. Шлагбаум опустився в ту мить, як поїзд проходив повз будку.

Тільки тоді машиніст усвідомив, що могло трапитись, і по спині йому побігли мурашки.

Була точно 7-ма година 4 хвилини, неділя, 24 березня.

Як тільки задні колеса перекотилися через колію, Кіт підбіг до кабіни і скочив усередину. Ледве не провалився весь план — усього не передбачиш. Машина котилася по інерції. Кіт звернув з дороги на газон між щитом з виробничими показниками та управлінням заводу, де нікого не було, — неділя ж. Поставив машину на ручне гальмо, швидко піднявся на цистерну, відкрив люк і, натужуючись, почав витягати важкий бачок. Знизу йому допомагали. Ось уже бачок на землі. З люка вибралися Аренсібія і Вільям Лейва. Лейва підійшов до Кота, добув з бачка шкіряну валізку з трьома літерами. Аренсібія вже теж спустився на землю, і Лейва обережно передав йому валізку. Кіт і Лейва закрили бачок, знову опустили його в цистерну і закрили люк. Кіт підняв капот машини і став лагодити мотор, Лейва і Аренсібія скидали з себе непромокальні костюми — точнісінько, як на тренуванні, ще до того, як їх закинули на Кубу.

Операція проводилася в заздалегідь продуманому місці. З одного боку — спустілий на неділю будинок заводоуправління, який ховав їх від тих, хто працював у цехах на внутрішній території, а з другого — високий паркан, він закривав їх від охорони, яка могла б їх побачити в просвітах між вагонами, та й підійти не можна — потяг, довгий залізний ланцюг вагонів, а час його проходження точно розрахований.

Аренсібія та Лейва віддали непромокальні костюми Котові, той сховав їх у кабіні під сидіння. «Нащо їм знову оглядати машину, вже ж перевіряли при в'їзді», — подумав Кіт.

— Гей! Мотор завівся! — гукнув Кіт з машини. Молоковоз подав назад. Охоронники підняли шлагбаум. Порівнявшися з будкою, Кіт помахав рукою — «Дякую!» — і звернув до кафетерію. На задньому дворі він зупинив машину, виліз і став ладнати зливний шланг.

«Свою справу я зробив, — думав він. — Побачимо, як справиться Аренсібія з пластиковими коробочками».

— Не поспішай, — сказав Аренсібія Лейві. — Ми повинні з'явитися в точно визначений час. Поки що усе йде гаразд. Якщо Данієль зробить усе як треба, у нас не буде проблем.

Агенти ЦРУ, вдягнені у форму лейтенантів Міністерства внутрішніх справ Куби, прямували до будинку пожежної охорони заводу. Вільям Лейва, експерт, ніс маленьку валізу з чорної шкіри, на ній — великі літери: УПО — управління пожежної охорони. Аренсібія весь час звірявся з годинником: «Синхронність у таких випадках — то життя», — думав він.

Метрів за п'ятдесят до будинку пожежної охорони Аренсібія, подавши знак експерту, нахилився, буцім хотів зав'язати шнурок на черевикові, і глянув на годинник.

— Рівно через хвилину нам треба ввійти, — Аренсібія повів очима в напрямку будинку. — Пам'ятай інструкцію, в усьому покладись на мене. Я знаю, як поводитися з комуністами.

Побачивши офіцерів, вартовий біля входу виструнчився і віддав честь.

— Нам треба бачити лейтенанта дель Корраля, — сказав Аренсібія.

Вартовий набрав номер телефону.

— Лейтенанте, тут до вас два офіцери, — доповів він. Вислухавши розпорядження, промовив: — Слухаюсь, лейтенанте, — і повісив трубку.

— Підніміться сходами ліворуч до його кабінету.

Постукали в двері.

— Зайдіть, — почулося з кабінету.

Коли вони зайшли, лейтенант, що сидів за столом, встав. Білолиций, середнього зросту, міцний. Йому не можна було дати й сорока років, можливо, через буйне чорне волосся.

— Добридень, лейтенанте, — привітався Аренсібія. — Я новий начальник пожежної охорони нафтоперегінного заводу в Орієнте. А оцей товариш, — вказав він на Лейву, — лейтенант Перес, мій помічник.

— Радий познайомитися, — відповів офіцер і простягнув руку над столом. Лейтенант Родольфо дель Корраль. Сідайте. Чим можу бути корисний?

— Перш за все мене просив передати вам привіт лейтенант Оліва, — усміхнувся Аренсібія. — Він цікавиться, чи ви й зараз чемпіон з пінг-понгу. Він би не проти зіграти з вами.

— Ох, той Оліва! — засміявся лейтенант. — Що з ним? Хіба не він начальник пожежної охорони на заводі імені братів Діас?

— Так, але кілька тижнів тому отримав підвищення, перевели в провінційне управління, а на його місце призначили мене. Тому й послали нас до Гавани підучитися.

— Ага, он воно що.

— Ми приїхали позавчора і вже побували на кількох підприємствах, — Аренсібія глянув на годинник. — Залишилися тільки ви. Зрештою, тут нам найцікавіше, бо й у нас нафтоперегінний завод.

— Що ж, до ваших послуг, — відповів офіцер.

«Через п'ять секунд має подзвонити телефон. Інакше…», — нетерпеливився Аренсібія. Та зовні спокійно провадив розмову далі.

— Що ж передати Оліві?

— Скажіть йому, що…

Телефонний дзвінок перебив розмову.

Данієль Барріос почув гудок. Він ждав. Як було наказано, рівно о сьомій годині шістнадцять хвилин він набрав номер пожежної охорони нафтоперегінного заводу імені Ньїко Лопеса.

— Слухаю, — почулося на другому кінці лінії.

— Мені потрібен лейтенант дель Корраль.

— Я біля телефону.

— З вами говорить класний керівник Родольфіно, вашого сина. З ним сталося нещастя.

— Що?!

— Не хвилюйтеся. Здається, він лише зламав руку і трохи забився.

— Як це трапилося?

— Автобус, на якому діти їхали на екскурсію в Сороа, попав у аварію.

— Ви певні, що в нього нема нічого серйозного?

— Так, але він весь час кличе вас. Він у лікарні в Пінар дель Ріо. Я більше не можу говорити, з вами, бо мушу зв'язатися з іншими батьками.

— Так, звичайно. Дякую, що подзвонили.

— Нема за що, — відповів Данієль і повісив трубку. Провів рукою по чолу. «Не подобаються мені такі справи», — подумав.

— Щось трапилося? — запитав Аренсібія лейтенанта, коли той поклав трубку.

— Нагальна справа, товариші. Ви не могли б прийти завтра? Тоді я особисто міг би показати вам усе, що ви бажаєте. Я й збирався це зробити, та непередбачена обставина…

— Річ у тім, що в нас уже куплені квитки на літак на вечір, — сказав Аренсібія. — Та ви не хвилюйтеся. Адже ми маємо уявлення про обладнання, і якщо ви дасте нам когось, щоб супроводжував нас, цього буде цілком достатньо.

Лейтенант потер підборіддя рукою. Тоді вирішив:

— Нема ради. Ви вже мені пробачте. Хотілося самому все показати. Та сьогодні не можу. З вами піде інший товариш.

Він підійшов до селектора, натиснув кнопку.

— Фуллєдо, зараз спустяться товариші, що приїхали до нас. Пройди з ними і покажи те, що вони захочуть подивитися. Зрозуміло? Добре, вони вже йдуть.

Коли Аренсібія і Лейва спустилися на перший поверх, боєць Фуллєда виструнчився і привітався:

— Фуллєда до ваших послуг, лейтенанте. Який цех хотіли б ви подивитися перший?

— «С», — сказав Аренсібія. — Ми хотіли б перевірити обладнання лише цеху «С». Він спритно замінив слово «подивитися» на «перевірити». «Справи йдуть краще, ніж ми гадали. Негадано ми стали інспекторами».

Механік у Касабланці длубався в моторі «шевроле». Чоловік, який запропонував йому допомогу, став поруч. «А він симпатичний. Ремонт машин — моя справа, але зараз доведеться терпіти помічника».

«Небезпечно! В зоні не палити! Тут легкозаймисті матеріали. Діючи всупереч забороні, ви свідомо коїте карний злочин. Не будьте безвідповідальні, не порушуйте наказу самі й не будьте байдужі до порушників! Вас попереджено!»

Боєць Фуллєда давав пояснення про складне обладнання переодягненим агентам ЦРУ.

— …встановлено, що на цій дільниці цеху стратегічна установка протипожежних заходів буде…

Аренсібія вдавав, що дуже зацікавлений розповіддю. Вільям Лейва тримався осторонь, оглядаючи вогнегасники і роблячи нотатки в записнику.

Закінчивши пояснення, боєць запросив їх пройти до іншої дільниці цеху.

— Добре, — згодився Аренсібія і додав, звертаючись до експерта: — Пересе, залишся тут і занотуй усі необхідні дані, а товариш тим часом покаже мені протипожежні установки на іншій дільниці. Коли закінчиш, доженеш нас. Ясно?

— Авжеж, — відповів Лейва.

Коли Аренсібія з бійцем відійшли, експерт підійшов до найближчого вогнегасника і став відкручувати кришку.

Кіт від'єднав зливний шланг і під'їхав до поста № 2. Гукнув вартовим:

— До завтра! Дякую за все. Побачимо, чи не підведе мене знову оця стара чортопхайка.

— До завтра, — відповіли вартові.

— Тільки б товаришам, що проводять маневри, не заманулося зупинити мене. Якщо мотор знову заглухне… Та добре, всього найкращого.

Машина від'їхала. «Це щоб не забули про військові маневри», — подумав про себе Кіт.

На полустанку проти тютюнових складів локомотив відганяв порожні цистерни, залишаючи цистерни, заповнені патокою.

Це було на п'ятому причалі в бухті Гуасабакоа, в Реглі.

Час — 7-ма година 39 хвилин ранку.

Аренсібія слухав пояснення бійця, коли Вільям Лейва підійшов до них.

— Ти все записав? — запитав Аренсібія.

— Так. Дуже цікаве обладнання в цеху «С».

За кілька хвилин Аренсібія і супровідник знову відійшли на іншу ділянку.

Залишившись один, експерт обережно поставив валізу на підлогу і спробував відкрутити кришку вогнегасника.

— Товаришу, — почув він голос за своєю спиною. Лейву застукали на гарячому, та він не розгубився. Усе було передбачено.

— Слухаю вас.

Чоловік у робочій спецівці та зеленій касці стояв поруч.

— Я, — сказав він, — член протипожежної бригади. Може, я вам стану в пригоді.

— Ні, я сам це перевірю, — відповів Лейва, сподіваючись, що робітник піде. Він дістав з кишені одну з карток, видрукуваних Данієлем, і став заповнювати її.

Та робітник не рушив з місця. «Треба щось робити, щоб він відійшов хоч на хвильку».

— Сеньйоре, — звернувся Лейва до робітника, — у вас не знайдеться часом розвідного ключа «стіксон»? Мені треба відкрити вогнегасник.

— Знайдеться, — відповів той і пішов по ключа. Лейва швидко відкрутив кришку, дістав з валізи пластикову коробочку з вибухівкою. Обережно вклав її всередину вогнегасника і знову завернув кришку.

— Ось ключ, товаришу, — сказав робітник, простягаючи йому інструмент.

— Щиро вдячний. Проте я й без нього вже впорався.

— Можна вас запитати? — звернувся робітник до експерта. — Що то ви вкладали до вогнегасника? Якийсь новий хімікат?

— Так, один препарат, він підтримує концентрацію кислоти і робить ефективнішою дію апарата.

Лейва взяв одну картку, прив'язав її дротинкою до вогнегасника.

— Це розпорядження Міністерства охорони здоров'я. Препарат знижує токсичність суміші. Ми його вже застосовуємо на інших заводах. Це яка дільниця?

— «Г-3».

— Добре, — сказав Лейва і вписав номер в картку, — тут уже все. Треба йти на інші дільниці. До побачення, сеньйоре. І щира вам дяка.

Молоковоз зупинився біля ресторану «Ла Ротонда». Кіт виліз з кабіни і попрямував до телефону-автомата. Витяг з кишені штанів записну книжку, набрав номер.

— Слухаю. Так, говорить посильний. Усе зроблено, як домовилися. Слухаю. Куди? Ага. А потім куди їх одвезти? Вони скажуть. О'кей. Лише троє? А інших троє? О'кей. І ви нас заберете. Ага. До побачення.

Данієль уже був готовий. Він узяв ключі, запер двері, сів до автомобіля. «Побачимо, чим усе кінчиться». Завів мотор і ввімкнув радіо.

Почувши дзвінок, радист Серафін зняв трубку. Потім посунув до себе аркуш паперу і став нотувати. Закінчивши писати, запитав:

— На якій частоті передавати? Як? Підтвердь частоту. На цій? Ти переконаний? Ні, ні, усе гаразд. Ти ж знаєш, я дисциплінований. А потім? Так. Зрозуміло. Біля в'їзду у долину. Біля погрібця праворуч. До семи з половиною. Не хвилюйся, Коте. Буду.

Серафін поклав трубку і взяв аркуш. «Будемо точно 20 Р-25», — прочитав він і, підбадьорюючи себе, подумав: «Добре виходить». Маленький тлустий чоловічок нервово всміхнувся.

Аренсібія слухав пояснення супровідника, коли підійшов до нього Лейва. Це вже шоста дільниця, на якій вони побували. На п'ятьох попередніх вогнегасники вже були «обладнані новим препаратом».

Тільки-но боєць кінчив говорити, як Аренсібія завершив свою «перевірку».

— Фуллєдо, — сказав він, — гадаю, ми бачили вже все, що вимагалося. На сьогодні досить. У кожному разі, ми повернемося наступного тижня. Подивимося, чи будуть якісь зміни.

Поки Освальдо в будинку на Бока Сієга в кухні палив за розпорядженням Кота папери, шофер молоковоза, що лежав у вітальні, опритомнів і намагався визволитися. Він розплутував мотузки вже хвилин десять, і йому майже вдалося звільнити руки, зв'язані за спиною. Шофер вигинався, як в'юн, пильнуючи, щоб сторожа нічого не помітила. Очі мало не вискакували з орбіт, затичка в роті заважала дихати… На кухні рвали папери. «Ще трохи, ще…» — в розпачі напружився він. Ось уже вільна правиця. Тепер легше. Обидві руки вирвалися з пут. Шофер сів на диван, нахилився, розплутав ноги. Та шум на кухні припинився. «Він іде, — з жахом подумав шофер і, не витягнувши затички, кинувся до дверей на вулицю. В цю мить Освальдо з'явився в дверях кухні:

— Стій!

У шофера від мотузок заніміли ноги. Через силу добрався він до дверей, та даремно — Кіт запер двері на засув. Шофер обернувся лицем до свого переслідувача і встиг ухилитися від удару. Кулак Освальдо врізався в двері. Шофер відштовхнув його, Освальдо впав і вдарився лобом об поруччя крісла.

— А-а-а-а! — закричав він з перекривленим від болю та злості лицем. Скочивши, Освальдо кинувся за шофером який встиг сховатися за двері, що вели до гаража.

Шофер уже відчиняв ворота, коли Освальдо кинув у нього важкий розвідний ключ. Затичка заглушила стогін, що вирвався з грудей шофера, в очах у нього потьмарилося. Він ще встиг помітити, як його переслідувач відвів ногу назад, а потім з силою викинув її вперед.

Як підтятий, впав шофер на залиту мастилом підлогу гаража, сіпнувся, затиснувши руки між ногами, і затих.

Освальдо глянув на нього, всміхнувся крізь зуби, провів рукою по лобі. Рука була в крові.

— Ну й стерво! — сказав він і двічі вдарив ногою по непорушному тілу.

— Не треба нас проводжати, Фуллєдо, — сказав Аренсібія бійцю, коли вони підійшли до будинку пожежної охорони. — На другому посту на нас чекає автомобіль. Передайте привіт лейтенанту дель Корралю.

Вони попрощалися, і Аренсібія з Лейвою рушили до поста.

— Так, — сказав Аренсібія дорогою. — 3 цієї хвилини ми повинні думати лише про одне — як врятувати свою шкуру.

Почувши два швидких удари в двері, лейтенант відділу розшифрування Департаменту державної безпеки Фундора сказав:

— Прошу.

Солдат рвучко наблизився.

— Лейтенанте, ми тільки-що перехопили радіограму, — доповів він схвильовано. — Товариші вже працюють над розшифровкою.

— Ходімо, — сказав Фундора, встаючи. — Треба розшифрувати негайно.

Вітальня будинку на Бока Сієга. На столі — розбита ампула і шприц. На підлозі — зв'язаний шофер із затичкою у роті.

«Так треба було зробити з самого початку, — подумав Освальдо, стоячи біля нього. — Тоді в мене не було б цієї рани».

— Паршивий молочар, — прошипів він і в сотий раз копнув ногою тіло без видимих ознак життя. — Якби мені не йти, я забив би тебе.

Освальдо намацав пістолет біля паска. Тоді рушив у гараж, вивів на вулицю «понтіак», повернувся, щоб заперти двері, ввімкнув мотор і глянув на годинник. «Треба поспішати, бо приїду пізніше за Кота». «Понтіак» зник вдалечині.

Данієль загальмував машину і постукав у двері будинку.

Двері розчинилися, на порозі жінка витирала руки об фартух.

— Чого вам?

— Тут мешкає Неліда Лопес?

— Ні, Нена виїхала на північ, — сказала жінка, відповідаючи на пароль.

— Я посильний. Приїхав по голуби.

Аренсібія зупинився біля бака для сміття.

— Тут, — сказав він експерту і огледівся. Навколо нікого не було. Лише віддалік розмовляли між собою кілька робітників, та вони не могли їх бачити.

— Давай!

Лейва підняв кришку бачка, засунув усередину шкіряну валізу, закрив бачок. Аренсібія витяг з кишені сорочки папір.

— Ходімо!

— Все, — промовив чоловік.

— Нарешті. Тепер порядок, — озвався механік до чоловіка, який напросився йому допомогти.

— Думаю, що більше мені нема чого тут робити. Щасливої дороги, — попрощався чоловік.

Механік, усміхаючись, проводжав його поглядом. «Мабуть, вперше той чоловік допомагав здійсненню планів ЦРУ», — подумав він. «І чим це скінчиться?» Механік витяг сигару, запалив. «Так, якщо кожен з нас точно виконає все, що йому доручено, усе буде добре. Але ж небезпечно. Дуже».

Серафін, радист, затримався біля порога, ще раз окинув своїми банькуватими очима кімнату. На підлозі розбитий передатчик. Там-таки зламаний програвач, розбиті на друзки платівки. Усюди уламки меблів, рам від картин, лахміття фіранок. В кутку на столику — розтрощений телевізор. Оббивка меблів порізана бритвою. На підлозі тоненькі чарочки, серед них болт — знаряддя розгрому.

— Комуністам нічого не дістанеться, — процідив крізь розтягнуті в посмішці губи.

На вулиці чекала машина.

Коли почувся гуркіт паровоза, Аренсібія і Лейва вже розмовляли з вартовими на другому посту.

— Ми пройшли на завод ось тут, — Аренсібія вказав пальцем на схему, яку тримав у руці вартовий Евхеніо. — Згідно з планом маневрів, ми повинні перебратися до Касабланки поїздом, який проходить тут. Це він гуркоче?

— Так, — відповів солдат, розглядаючи папери Аренсібії. — Саме так. Коли поїзд підійде, ми зупинимо його, і ви зможете сісти, лейтенанте.

— Ми тут із самого ранку, — докинув Аренсібія.

— Та тут нам шофер молоковоза вже розповідав, що бачив солдатів на маневрах.

Шум поїзда наростав.

Поки вони говорили, поїзд наблизився.

— Ходімо, — запросив Евхеніо. — Ми посигналимо, щоб зупинився.

— «Будемо 20 в Р-25», — доповів солдат. — Ось розшифрування радіограми, лейтенанте.

Фундора, офіцер відділу радіоперехоплення Департаменту держбезпеки, замислився.

— Тобі це нічого не нагадує? — запитав він і, не чекаючи на відповідь, додав: — 1969 року завдяки перехопленому шифруванню ми злапали банду Хабао Раміреса. Пунктом вивозу з країни тоді було названо Р-25 у Пінар дель Ріо.

— Так! Як же не пригадую! — озвався солдат. — Тоді перша цифра означала час. Отже, в даному випадку це буде о 20-и годині.

— Дивно, що вони знову передають радіограму на тій самій частоті і тим самим шифром. Негайно сповістіть про не капітана Велосо. Він вирішить, що робити.

Молоковоз в'їхав у селище Селімар і повернув на ту саму віддалену вуличку, де зупинявся уранці. Став. Кіт виліз з кабіни, обіперся об крило, запалив. «Той дурень ще не приїхав».

У машину Даніеля сіли троє. Всі мовчали. Жінка, стоячи в дверях, проводжала їх поглядом. «Непогано вийшло», — думала вона, затискуючи в руці під фартухом товсту пачку грошей.

Поїзд об'їжджав завод. Аренсібія та експерт стояли поруч з машиністом. Шум глушив голоси. Тому машиніст не чув, коли перший сказав другому на вухо:

— Ми вже наближаємось до середнього поста.

Коли локомотив порівнявся з будкою, вони побачили, як вартовий виструнчився і віддав їм честь.

Аренсібія теж відсалютував, а тоді прошепотів Лейві:

— Ну й бовдури! І це найкраща охорона в Кастро?

— Що трапилося? — люто запитав Кіт у Освальдо, який зупинив свій «понтіак» поруч із молоковозом у Селімарі.

Освальдо послужливо розчинив перед Котом дверцята.

— Бачиш, Коте, — спробував він виправдатися, — той тип не такий уже слабак і…

— Це він тебе розмалював? — глузливо вказав Кіт на пластир на лобі Освальдо.

— Він напав зненацька, — збрехав Освальдо і спробував усміхнутися. А Кіт вже знімав куртку шофера і натягав свою. — Та я йому добре врізав. Двома прямими. — Так! Так! Він у порядку.

Кіт скоса глянув на нього, стис губи.

— Рушай, — наказав коротко.

— Слухаюсь, — принижено озвався Освальдо.

Аренсібія і експерт відсалютували останньому посту охорони.

— Що ж, найбільша небезпека позаду. Якщо і повернення пройде з таким самим успіхом, то я непогано проведу час на пляжах у Маямі Біч. Лише там я можу стерпіти сонце.

Дві патрульні машини Департаменту державної безпеки Гавани загальмували перед будинком біля зоологічного саду. Солдати оточили будинок.

Офіцер постукав у двері. Відповіді не було.

— Відчиняй, Гарсіа, — наказав офіцер солдатові.

Розгромлена квартира мала жалюгідний вигляд.

— Тут нікого нема, лейтенанте, — доповів солдат, обійшовши кімнати. — В комірчині — розбитий передатчик.

— Радиста треба затримати будь-що, — сказав офіцер.

Аренсібія та Вільям Лейва прямували до місця зустрічі. Вони скочили з поїзда, коли той сповільнив хід на повороті. Вийшли на вулицю.

— Ось він, — сказав Аренсібія, вказуючи на «шевроле» механіка. Машина зупинилася, вони сіли в неї.

— Слава богу, усе обійшлося! — вигукнув механік.

— Сюди, — вказав Кіт своєму помічнику. — Усі троє в одному будинку.

— Коте, а чому ти не дозволив Данієлю забрати усіх шістьох разом? — запитав Освальдо.

— Не знаю. Не можу пояснити. Щось підказує мені, що мушу сам забрати хоча б трьох із них, проте не знаю чому.

«Понтіак» зупинився на тихій вуличці кварталу Белльомонте. Кіт і Освальдо вийшли з машини, піднялися сходами до будинку.

Двері розчинилися.

— Містер Кіт! Ми вже готові, — сказав чоловік. — Ми чекали на вас.

— Привіт! Як справи, Хуаніто ель Джонні?

А ранок наливався жаром, палав.

Блакитний «шевроле-55» проїхав повз взуттєву фабрику «Ково». Троє сиділи в ньому, вели бесіду.

— …1 той самий робітник дав мені ключ, щоб я відкрив вогнегасник.

Аренсібія і механік розсміялися.

— Я знав, — сказав Аренсібія, все ще усміхаючись, — що наш план не міг провалитися. Бо то вони його розробляли.

— Не потаю, я дуже нервувався, — признався механік, — та й зараз я ще не в своїй тарілці.

— Страх — то вже вчорашній день. Зараз — до місця збору, тоді до печери, а як стемніє — вийдемо на волю., Усе вийшло якнайкраще, так що… курс на міст Бакунайягуа.

Серафін, радист, їхав по шосе в Пінар дель Ріо. Крізь товсті скельця окулярів збуджено поблискували банькуваті очі.

— Хто сказав, що Пінар дель Ріо — Попелюшка Куби? — процідив крізь зуби.

Вітер бив в усміхнене лице, пальці вибивали ритм на кермі.

— В Пінар дель Ріо, мулатко! — наспівував на власний мотив. — В Пінар дель Ріо, життя моє! Лечу в Пінар дель Ріо, місце втіх!

А в Департамент державної безпеки Пінар дель Ріо саме надійшов наказ про затримання групи контрреволюціонерів. Вказувалося місце і час їх появи.

Коли «понтіак» знову вибрався на Віа Бланка, в ньому сиділо п'ять чоловік. Тіто, прозваний Гаванцем, організатор і керівник групи саботажників у провінції Гавана, дивився вбік. Хоч він і відростив бороду та пофарбував під сивину волосся, вираз лиця його залишався жорстокий.

Хуаніто, він же ель Джанні, був другий ватажок банди головоріза Пета Кабесаса. Він відповідав також за зв'язок з американською військово-морською базою в Гуантанамо. Щоб вітер не куйовдив його світлого волосся, Хуаніто підняв скло.

— Коте, що то за один, той, кого нам прислали? — запитав доктор Алехандро Тамайо, головний керівник контрреволюції на Кубі.

— Такий собі Аренсібія, — відповів Кіт, — Пабло Аренсібія. Добре підготовлений, розумний, але недооцінює тих, хто його оточує,

— Точнісінько, як і ти, Коте? — штрикнув Кота Гаванець. — У твоїй групі всі сиділи тихо. Лише такі, як оцей, — вказав він на Освальдо Деласа, який сидів за кермом, — ладні йти за тобою. Другорядні…

— Ти що, Гаванцю? — підскочив Хуаніто ель Джонні, — я був другий у групі Пето, але аж ніяк не другорядний. А Пето справжній вожак, у бійці він звір.

— А де ти був у день тієї бійки? — дошкуляв Тіто Гаванець.

— Виконував завдання.

— Завдання своєї коханки?

— Досить, — обірвав доктор Тамайо. — Досперечаетеся на півночі. Скажи, Коте, як там операція?

Доктор Алехандро Тамайо вигляд має поважний. Не треба було багато часу, аби зрозуміти, що людина ця кмітлива, обачна.

— Там, де я брав участь, усе йшло гаразд, — відповів Кіт. — Моя робота — вищий клас. Решта — справа Аренсібії.

— А твоя думка? — запитав доктор.

Кіт двічі плеснув себе по коліну, схилив набік голову, знизав плечима:

— Гадаю, зробить. Цей тип може висадити в повітря завод комуністів.

— Мені страшенно кортить побачити личину Леле, швидше в Маямі, — прорипів Хрипун. — То він втяг мене в діло і з його вини мало не коцнули мене комуністи.

Хрипун сидів у машині Данієля праворуч від нього. Він теж створив одну з контрреволюційних груп і лише чудом уник арешту, коли Анхель Валес, той самий Леле, не з'явився по нього, як було домовлено.

— Я теж хотів би глянути на Леле, — заявив Маріо Порруа. Хуліо, його брат, що сидів поруч, схвально кивнув. Обидва вони раніше мали свої банди в горах Ескамбрая і ось уже кілька років ховалися в криївці, не бачили сонця. Шкіра на їхніх лицях набула молочно-білого кольору.

— А тобі що накоїв Леле? — запитав Хрипун.

— Та я двадцять разів казав собі, що надіслані ним автомати не стріляли. Мабуть, зірвав чималий куш. Дай боже, щоб зброю в нашу печеру постачав не він.

— Будьте певні, я йому нагадаю при зустрічі, хай начувається, — проскрипів, як іржаві завіси, голос Хрипуна. — Та цур йому, краще розважимося. — Хрипун нахилився вперед і почав крутити ручку приймача на щитку автомобіля.

— Він зламаний, — сказав Данієль і хутко вимкнув приймач. — Куплю собі в Штатах два нових, а то й три.

…добудемося до Бакунайагуа і почекаємо сигналу на оглядовому майданчику…

— Якого сигналу, Коте? — перебив його Тіто Гаванець, потерши підборіддя.

— Сигнал, що диверсія вдалася, — самовдоволено відказав Кіт. — Дим пожежі над заводом.

— Гуд, містере, гуд, — усміхнувся Хуаніто ель Джонні. — Димовий сигнал! Це нагадує мені недільні фільми з Гаррі Купером. Гаррі нападає на індіанців і прошиває їх з вінчестера.

— Після сигналу, — правив своєї Кіт, втупивши погляд у вітрове— скло, — я зберу інші групи, і ми попрямуємо до криївки, де…

— Що то за криївка? — запитав Тіто.

— Печера на березі. Правда, йти туди далеченько, зате криївка чудова — вхід до неї заріс чагарником. Крім того… там зброя.

— Ви ж знаєте, мій кольт завжди зі мною, містере. А кулемети там є?

— Так, там два М-3 і крихітка «томпсон». Годиться?

— Гуд, — сказав Хуаніто ель Джонні. І докинув: — Я завжди кохався в кулеметах.

Блакитний «шевроле» мчав по залитому сонцем шосе, три його пасажири вели жваву розмову.

— Думаю придбати майстереньку, розвернуся, стану на ноги, — міркував механік. Постукав себе по грудях: — В мене є хватка, бізнес вдасться.

— Кожному своє, — згодився Аренсібія, — А я радий, що знову опинюся в Штатах з повними кишенями грошей. «І з чистими документами», — додав подумки.

— А що ви робитимете з грошима? Теж займетесь бізнесом? — запитав механік.

— Ні. Це не для мене. Салон для гри в доброму готелі — оце моє, це до душі.

…судно-матка пошле по нас катер «20».

— Коте, — озвався доктор Тамайо. Досі він мовчав. — Дві речі мені не подобаються. По-перше — нас занадто багато. Я завжди віддаю перевагу дрібним групам. По-друге, і це важливіше, — доведеться чекати, поки не стемніє. Держбезпека встигне за цей час посилити пильність на узбережжі!

— Усе передбачено, — відповів Кіт, не зводячи ока з автостради і не ховаючи втіхи, що може продемонструвати такому визнаному знавцеві, як доктор, ретельно продуманий план. — Мені спала одна ідея, як можна збити зі сліду комуністів.

— Як саме? — запитав Тіто Гаванець.

— Дуже просто. Я наказав передати радіограму по проваленому каналу, щоб держбезпека її перехопила. В радіограмі сказано, що ми йдемо через Пінар дель Ріо.

— Ви лишень послухайте! — вигукнув Освальдо, не відриваючи рук від керма.

— І ти певен, що вони повірять? — запитав доктор. І додав: — На кілька годин візьмуть район під нагляд, та коли ніхто не з'явиться, зрозуміють, що їх обдурили.

Кіт усміхнувся.

— Кажу ж, що все передбачено, докторе. Річ у тім, що там дехто з'явиться.

Доктор Алехандро Тамайо зіщулив очі.

— Як то? — поцікавився.

— Пригадуєте, докторе, того типа, Серафіна? Ми ще хотіли його позбутися, бо він придуркуватий і необачний. Так от, він з'явиться на так званому місці виходу з Куби. Держбезпека гадатиме, що ми теж потрапимо у засідку. А коли до них дійде, що їх ошукали, ми вже балакатимемо по-англійському на судні-матці.

Серафін, радист, їхав на своїй машині і співав:

— Їдемо в Пінар дель Ріо, мулатко! Їдемо в Пінар дель Ріо!

«Понтіак» звернув з Віа Бланки і вузьким в'їздом під'їхав до оглядового майданчика біля мосту Бакунаягуа. Біля кафетерію машина зупинилася, усі п'ятеро вийшли. В кафетерії юрмилися люди, багато було й на майданчику.

— Ходімо, перехопимо щось, — запропонував Кіт.

— Сенк'ю, містере Кіт, але я не голодний, — сказав Хуаніто ель Джонні.

— Кафетерій — місце явки, — відрубав Кіт.

— Що з тобою, Хуане Хосе? Живіт прихопило? — глузливо поцікавився Тіто Гаванець.

— Слухай, Тіто, ти ж знаєш, що вся Куба називає мене Хуаніто ель Джонні. Я тобі не хтось, а борець за демократію. І, крім того, в бою в мене ніколи живіт не болить…

— В якому ж це бою? — глузував Гаванець.

— Досить, — наказав доктор. — Кафетерій поруч, а ви сперечаєтеся. Хай би вже чубилися в Маямі, а зараз воювати треба лише з комуністами.

Четверо пасажирів з машини Даніеля теж зійшли на терасу оглядового майданчика. Хуліо та Маріо Порруа забилися в куток, Данієль і Хрипун відійшли якнайдалі.

День стояв сонячний, краса навколишньої природи вражала.

Та цим людям було байдуже.

Вони чекали. Лише чекали.

Трохи згодом блакитний «шевроле» зупинився біля шосе в Бакунаягуа. Три чоловіки вийшли з машини і спустилися до довгого, високого мосту.

Відхід завершився вдало. Лишалося чекати димового сигналу, щоб почати реалізацію плану виходу з країни.

Кіт глянув на годинник і відсунув тарілку.

— Розплатися, — наказав він Освальдо і встав. Попрямував, не поспішаючи, на терасу оглядового майданчика. Там уже стояли Данієль і Хрипун, вдаючи, ніби милуються величною, глибокою панорамою.

Кіт перехилився через кам'яний мур, кинув погляд на міст. Серце тьохнуло: два чоловіки у військовій формі та один у цивільному розмовляли, спершись на поручні. Це були Аренсібія, Вільям Лейва і механік. «Прибули. Операція вдалася». Кіт глибоко зітхнув. Лише зараз усвідомив, що увесь цей час він був у полоні страху. «Якщо досі все йшло гаразд, то з виходом з країни проблем не буде», — подумав він, намагаючись заспокоїтися. Та йому це не вдалося.

Тіто Гаванець, Освальдо Делас, Хуаніто ель Джонні та доктор Тамайо закінчили свій вимушений обід.

— Місце вибрано дуже вдало! — зауважив Тіто, коли вони вийшли з кафетерію.

— Пейзаж вандефул, прекрасний, містере Тіто, — ствердив ель Джонні. — Оті горби нагадують мені гори, де Хемфрі Богарт перестріляв голодранців-мексіканців, коли вони хотіли одібрати в нього золото. Не пригадуєте? В тому фільмі, де копальня і така сама гора.

— Я не про те, Хуане Хосе. Місце гарне тим, що тут завжди повно людей. Тут зупиняються автобуси по дорозі з Гавани і в Гавану. Бачиш, оно під'їжджає. Чим більше людей, тим важче нас зауважити.

Тіто Гаванець показав на шосе — саме прибув міжміський автобус. Підійшов Кіт, стис руку Освальдо.

— Вже! — вигукнув.

— Що? — запитав доктор Тамайо.

— Дим! — голос Кота урвався. — Дим.

Усіх наче пружиною підкинуло — дивилися в напрямку, куди вказав Кіт: вдалечині помалу ріс чорний широкий стовп диму, немов хотів з'єднати небо з землею.

— Гей! Що то за чорний дим над Гаваною? — запитав голосно хтось на терасі.

Маріо і Хуліо Порруа подивилися туди, куди вказував чоловік, і завмерли, побачивши чорний стовп диму.

Неподалік Данієль розповідав Хрипуну, як йому подобалися пальми ще з дитинства..

— Поглянь, — прохрипів Хрипун, — поглянь туди.

Данієль обернувся і замовк, побачивши дим. Кіт, обминаючи цікавих, швидко підходив до кожного зі своїх.

— За мною. Час іти. Рушаємо до печери.

На мосту Аренсібія, Лейва і механік стояли, обіпершись об поручні. Мовчки дивилися вниз, у порожнечу.

Відчуття самотності, безпорадності охоплювало людину тут, у центрі споруди. Нервове напруження, яке нагніталося з самого початку операції, страхітлива краса безодні приголомшували.

— Аренсібіє, — порушив Лейва прикре мовчання. Той повернув голову, глянув на нього. — Коли…

Та Лейва не закінчив. Обличчя Аренсібії було страшне — вираз грубої сили спотворив його. Довго стримуване почуття вихлюпнулося назовні.

— Дивіться, — тільки й промовив він.

Обидва обернулися.

Велична, безмежна колона диму здіймалася вгору, розпанахавши обрій по вертикалі.

Аренсібія сперся на поручні.

— Завдали ми їм перцю, Вільяме, ох, і завдали…

Лейва і механік перезирнулися. І раптом Лейва зареготав. Аренсібія сміявся і схлипував:

— Завдали їм перцю, завдали…

На механіка теж напав нервовий сміх. Реготали всі троє. Глянуть один на одного — і знову вибух сміху, чимось схожий на плач.

— Завдали перцю! Боже мій! Рознесли нафтоперегінний. Цілий завод! На друзки.