Крамниця щастя

Справа не в кав’ярнях[1], не в каві й тим паче не в цінах на неї. Справа не у відвідувачах, не в знайомих чи незнайомих. Справа в нас. Лише в нас. А декорації — то ж тільки декорації, що оживатимуть щоразу, коли хтось розігруватиме нову виставу.

Чи прийдеш ти сюди, коли нас уже не буде? Яку каву ти замовлятимеш? Американо? Еспресо? Чи згадуватимеш ти тоді, як я казала, що відстрілювала би тих людей, що говорять на каву «експресо», а ти заперечував, що є і баристи, які називають так міцну чорну каву.

Направду, то не еспресо. То просто міцна кава. Без цукру. Без молока. Як і любов, без жодних домішок.

А ми додавали то молоко, то цукор, то воду.

Ми не мали права на чисту любов без сурогатів. Від такого кохання божеволіють, мабуть. Тому ми додавали обачності, домішували мудрість, розчиняли вдавану байдужість, клали на блюдечко мовчання й відсутність дотиків. Аби лиш захистити її. Тому ми... Знаєш, тоді вже буде не важливо, що ми. Бо тоді вже нас не буде.

Якщо будеш ти, то це не страшно. Хай навіть без нас. Ти, головне, будь. А я приходитиму в снах і розповідатиму тобі історії про ті часи, коли ми сміялися над тим, що еспресо називають «експресо».

Але.

Якщо можеш, знайди для нас місце. Таке, щоб тільки наше, щоб жодних кордонів, завдовжки з уявне відчуження, щоб жодного мовчання, якщо воно не пов’язане з переплетенням наших рук. Засели той світ птахами й рибами, аби за їхнім шумом та галасом ніхто не чув наших розмов.

І тримай мене так, як умієш тільки ти...

Ліхтарі (понеділок)

За ними найкраще спостерігати звідси. Сховатися в кутику кав’ярні й дивитися у вікно завбільшки з вулицю. Увесь день вони мовчать, тихі та непримітні. Лиш прогинаються-опираються чіплянню усіляких оголошень. А ввечері спалахують світлом кольору сонця.

А один із них, той, що навпроти кав’ярні, також полюбляв спостерігати. Найбільше — зазирати у вікна.

І так було: сивий чоловік спостерігав за ліхтарем. А ліхтар спостерігав за сивим чоловіком.

Сивий чоловік пив свою каву й дивився на ліхтар, не криючись. Офіціантки були переконані, що він на когось чекає. То мусила бути жінка. Можливо, у неї мало бути русяве волосся, можливо, вона могла би бути білявкою, а можливо, брюнеткою. У неї могли бути очі кольору волошок або чорної кави. У неї могли бути тонкі пальці, білі або засмаглі. Вона могла би носити капелюшок або французький берет. Зрештою, вона могла би вбігти до кав’ярні простоволоса, розхристана, сісти біля нього й дзвінко розсміятися. Так, щоб усі відвідувачі почали озиратися. А дівчатка-офіціантки також би приєдналися до її сміху, бо вона була би саме такою, якою вони її собі уявляли.

А сивий чоловік стримано усміхався би.

А ліхтар би зазирав у вікно кав’ярні. Немов ненароком, немов випадково... Але міг і не напружуватися, його підглядання й так ніхто не помічав. Міг не ненароком, міг не випадково. Усім байдуже.

Ліхтар це розумів, тому він іноді дозволяв собі певні натяки на свободу. Нахиляв голову трохи сильніше, ніж мав би. Йому подобалися, як метушилися дівчата-офіціантки, як бармен змішував коктейлі та чаклував над кавовими напоями, як розмовляли відвідувачі за столиками. Він не чув їхніх розмов, але його це цілком влаштовувало. Адже він міг уявити, про що вони говорять. Уявляти іноді набагато краще, аніж знати, що відбувається насправді.

Ліхтар не міг чути, що чоловік і жінка за столиком у центрі залу розмовляють про своє розлучення, що подруги за іншим столиком говорять про рак однієї із них, що в однієї з офіціанток страшенно болять ноги, що. Ліхтар не знав. Він був занадто світлим та яскравим, аби бачити смуток та горе. Він придумував радісні та яскраві історії для перехожих та відвідувачів кав’ярні й вірив, що так є насправді.

Ліхтар не придумував жодної історії про чоловіка, що спостерігав за ним, бо ж той мовчав, а ліхтар не знав, що можна придумати про того, хто сам і хто мовчить. Він би й про себе нічого не міг придумати.

Потім приходила глибока ніч, коли зачинялися кав’ярні й люди розчинялися в темному місті. І коли якась закохана парочка зупинялася під ліхтарем, він нахиляв голову нижче, і коли люди цілувалися, він шепотів їм казки, а закохані думали, що то шурхіт янгольських крил.

А якогось вечора сивий чоловік витягнув записник і щось швидко почав записувати. Час від часу зупинявся, ледь ворушив губами. Потім знову писав.

Ліхтар радісно засяяв ще яскравіше. Тепер він може придумати історію й про нього, адже коли ти пишеш, то це майже так, як промовляєш уголос.

А чоловік писав історію про ліхтар, який найбільше у світі любив зазирати до вікна кав’ярні й придумувати історії.

Вона (вівторок)

Немов Попелюшка, що заблукала в пошуках палацу з танцями. Чи знайшла, але втекла. Та ні, не тікала. На ногах обидві туфельки. Не кришталеві. Не соболеві. Замшеві. Замовляє імбирний чай. Жадібно стискає гарячу склянку. Ще б пак! На вулиці сніг, а вона в туфлях і тоненькій сукні з накидкою. Втекла з балу чи карнавалу? Може, усе набагато простіше. Була в театрі, зайшла після вистави випити чаю. А може, усе набагато складніше. Так, що вона не відчувала холоду, коли йшла сюди, так, що не відчувала, як примерзали ноги до асфальтової криги.

Мінус десять надворі, а вона...

А їй не холодно. Їй боляче.

Вона сидить спиною і до вікна, і до дверей. Вона ні на кого не чекає.

Витягає з клатча мобільний. Перевіряє. Нічого! Так, як і має бути. Так правильно. Ніхто не повинен прийти, ніхто не повинен зателефонувати.

Вона знає, занадто добре знає, що правильно — не завжди добре. Правильно — не завжди тепло. Правильно — це не завжди правильно.

Так, як імбирний чай. Правильно ввечері пити його із медом та м’ятою. А хочеться кави. На ніч. Дурня, що від нічної кави не сплять. Не сплять від смутку та самотності. А кава - це лише прикриття.

Вона помішує ложечкою чай, немов перераховує імбирні шматочки. Якщо їх парна кількість, то..., а якщо не парна, то буде інше «то». Виловлює листочок м’яти на серветку й розглядає лінії його долі. Закусує губу. Кілька сльозин падає на м’ятну долю.

Зрештою. От що станеться, якщо.

Кличе офіціанта й замовляє чорну каву без цукру. Годинник на ратуші б’є дванадцяту.

Джаз (середа)

Вона приходить сюди ледь не щодня.

Якби її спитали чому, то пояснила би, що зараз тепло, і в цій кав’ярні затишна веранда з дерев’яною підлогою, а ще навпроти грає саксофон. А вона неймовірно любить джаз і саксофон просто неба.

Якби її спитали: «А все ж таки. Чому? Є ж інші кав’ярні, де лунають професійні джазові записи, а тут — лише хлопчик-аматор, який час від часу фальшивить, задивившись на травневі хмари», — вона би, не вагаючись, відповіла, що тут немов серце міста з безліччю перехожих, за якими можна спостерігати з глибини веранди.

Якби її спитали: «А все ж таки? Чому? Бо от, наприклад, у білябазарній кав’ярні більше побачиш перехожих — то якщо справді хочеш спостерігати за людьми та їхніми рухами», — вона би відповіла, що тут можна дивитися, як сонячні промені звисають із дерев. Немов павутиння. Або заблукані кошенята. Але для їх

порятунку не треба викликати спеціальні рятувальні служби, бо коли сонячні промені зістрибують униз, їм не боляче й це цілком безпечно для їхнього здоров’я та життя.

Якби її питали й питали, вона би знаходила ще безліч пояснень, численних «бо» і «тому що». Направду ж, була одна-єдина причина. Не джаз, не серце міста, не тепла веранда, не люди, не промені-кошенята, а...

Просто він. Той, що от-от мав з’явитися на розі сонячної вулиці.

Віденський вальс (четвер)

Вона приходить раніше за нього. Усе ніяк не може звикнути, що його «зараз» є удвічі довшим, ніж її. Оглядає залу й тікає з кав’ярні, щоб повернутися хвилин за десять, коли він уже буде тут. Тоді він бурчатиме, що от — вона вічно спізнюється, що скільки там іти до тієї кав’ярні. Вона щасливо усміхатиметься й мовчатиме. Бо це дуже важливо дарувати найріднішій людині силу й упевненість.

Вони довгенько чекатимуть офіціанта. Врешті, вона підведеться. Він візьме її за лікоть і м’яко посадить назад. Сам встане й зробить кілька важких кроків. Вона мовчатиме й дивитиметься не з жалістю, а із захопленням, таким, яким вміє дивитися лише закохана жінка. І байдуже, що чоловік робить у цей момент - п’є каву чи ховається під парасолю.

Вони замовлять каву. Він кепкуватиме з її чергової дієти. Вона вкотре пояснюватиме, що вчителька танців не може бути товстою. Він візьме її руку, вивчатиме лінії на долоні, перецілує кожен пальчик і спитає: «Бачиш, які вони тонкі?» Вона засміється, їй захочеться його вщипнути й втекти — так, щоб він наздоганяв. Але... Не можна. Вона переконує себе, що головна причина — вони в кав’ярні, тож мусять сидіти чемно й інтелігентно.

Вона притулиться до нього. Так, щоб ноги під столиком торкалися. Бо тоді, як вона каже, вона відчуває всесвітню гармонію. Необережно зачепить палицю, яка з гуркотом впаде на підлогу. Вона спробує встати, щоб покласти її на місце. Він м’яко її зупинить й усе зробить сам.

Вона завжди йде першою. Обов’язково озирається, він усміхається їй і махає рукою. Потім важко піднімається, бере палицю і йде до виходу.

Він не скаже їй, як йому боліло. Але вона здогадається.

Він не скаже їй, що не спить уже яку ніч через гострий біль. Але вона знатиме.

Він нічого їй про це не говорить. Просить розповісти про віденський вальс. Вона розповідає, ледь стримуючи сльози, бо знає, що він ніколи не станцює з нею так, щоб паморочилося в голові, так, щоб упасти на підлогу, сміятися й довго-довго цілуватися. Вона танцює сама, а він дивиться на неї. І питає, що відчуваєш, коли танцюєш віденський вальс, бо він забув. давно забув.

Вона відчує ще вночі, що то був якийсь особливий біль. Такий, що вихопив її зі сну, змусив блукати темною квартирою й благати Бога, аби він щось зробив із тим болем. Бо то дуже нестерпно, коли болить най-ріднішому. А біль — це не горнятко з-під кави, його не прибереш зі столу.

А зранку він триматиме її за руку, усміхатиметься й переконуватиме, що все гаразд. І вона усміхатиметься й мовчатиме про те, скількох ворожок та чаклунок вона оббігала. Вона питала в них єдине: «Як забирати біль». І лише одна відповіла: «Якщо любиш, зможеш зробити це й без моїх трав та замовлянь».

Вона розповідатиме йому про віденський вальс, про дітей, що тупцяються паркетом, немов слоненята, про батьків, що хочуть від п’ятирічних малюків бозна-яких успіхів. А потім несподівано замовкне, пильно погляне йому у вічі, міцно стисне його руку й скаже: «Я тебе люблю». І так триматиме, і дивитиметься, доки не прийде офіціант із рахунком. А у вікно ранок кине сонячний промінь-натяк, що він уже не просто ранок, а робочий день. Він обережно звільнить свою руку від її пальців.

Цього разу вона прошепоче йому: «Іди ти перший».

Він встане, піде швидким кроком, забувши про свою паличку. Вона встане й відчує біль у лівій нозі. Той нестерпний, його біль, який не дає змоги відчути рівновагу на землі, збиває з ніг попри земне тяжіння. Вона вхопиться за забуту ним палицю, немов за соломинку, важко зіпреться й повільно, немов учитиметься заново ходити, піде додому.

Кілька дзвінків, скасування сьогоднішніх занять, улюблені фільми в ліжко, головне — дотягнути до... ночі? Наступного дня?

Вона вдивлятиметься в ніч і не плакатиме, незважаючи на важезно-тягучий біль. Доповзе до кухні, розтопить плитку шоколаду й сяде з горням біля вікна. Шоколад гіркий, гарячий та неминучий, як любов.

Вона не знатиме, що буде завтра, як вона з усім цим житиме, але це все неважливо. Головне — що він танцюватиме віденський вальс. І йому не болітиме.

Його життя (п’ятниця)

Він із насолодою зробив ковток чаю. Кінець робочого дня. Кав’ярня, де він нарешті може спокійно посидіти й подивитися у вікно міста, яке готується до ночі. Мабуть, він мав би поспішати додому, де діти, дружина, пес і кіт. Мабуть, ось так він міг би сісти й у себе на веранді. Мабуть, і вдома всі дали б йому спокій, якби захотів.

Але він любив цю вечірню кав’ярню, що завмирала самотністю та тишею на годину-дві в проміжках між діловими зустрічами та пізньовечірніми побаченнями. Він йшов звідси, коли сюди приходила перша закохана парочка. Не те що б його дратувало кохання. Просто він не любив отого привселюдного тримання за руки та виціловування. Він хотів тиші, спокою та самотності.

Успішне життя, гарна родина. Улюблена кав’ярня. Усе прекрасно в його житті. Діти, дружина, будинок, автівка, кіт і пес. Інші заздрять та мріють про таке життя. Він би також мріяв і заздрив.

Розрахувався за чай, вийшов. В обличчя — вітер. Саме такий, якого він очікував уже кілька тижнів. Він посміхнувся тому колючому вітрові й своїм думкам і поспішив до автівки. У таку погоду він завжди зустрічав її.

У цій кімнаті пахло тишею та нею. Він чекав її. І вона завжди з’являлася сподівано-несподівано, немов нізвідки, несміливо брала його за руку, а він шепотів їй на вушко: «Привіт». То був їхній простір, в якому він міг дозволити собі все, що хотілося. А хотілося цілувати її та писати. Як колись, коли здавалося, що для щастя достатньо лише однієї майстерно виписаної картини.

Вітрило ще кілька днів. Але він не помічав зламаних дерев, зірваних дахів. Він просто чекав ночі, щоби знову побачити її. Їхній простір, їхня свобода. І хто сказав, що сни — ілюзія. Та сни — найбільша реальність! Він малював і малював, а вона сиділа в кріслі й спостерігала за ним, а іноді розгортала старий журнал із покроковою схемою складання паперового журавлика, брала листок паперу й пробувала повторити намальоване. Не виходило!

Вона лютилася й кидала зіжмаканий папір на підлогу. Він піднімав невдалого журавлика, клав на стіл, ставав на коліна перед нею й заціловував її пальчики. Вона обнімала його й тулилася, а він відшукував її тіло поміж рюшами та складками одягу. Обережно торкався стегна, піднімався вище, робив це повільно, бо ж раптом вона захоче заперечити-зупинити. А вона звільнялася від одягу сама й тулилася до нього вже голісінька, а він ховав її у своїх руках від світу, від себе самого.

— Любиш?

— Люблю...

Це ж тільки сон, а в ньому можна все дозволити — від убивства до кохання. Головне — не захопитися снами так, щоб захотіти лишитися там назавжди.

Ранки після таких снів були рожево-сумного кольору. Він мовчки снідав, відвозив дітей до школи, а далі робота-робота-робота. Час від часу він дивися у вікно на листя дерев і згадував журавликів. Наступного сну він обов’язково навчить її робити отих паперових пташок. А ще розповість, як шукав майстра з оригамі, як вчився складати той неповороткий папір.

Але вітру не було.

Він іноді відчував біль у пальцях. Так хотілося взяти пензлі і. але який сенс? Він уже ніколи не відчує полотно, лінії так, як колись. Це лише ілюзія. Не стане легше, якщо спробувати те, що закинув безліч років тому. Навпаки. Запахне згадкою-зрадою. Адже він зрадив колись, бо ж здавалося, що можна й без цього всього жити. Направду, можна. І йому не доводиться стояти в центрі, продаючи свої картини, переживати за виставкові зали й хвилюватися, чи вистачить на фарби. Вистачить тепер! Але що йому з цього!

Поклав руку на скатертину, уявив, що це полотно. Він би її написав. А потім оголосив би в розшук. Знайшов би! Він завжди отримує бажане. Але не випише він її риси вже, не випише. Не ті руки. Давно не ті.

Так не буває!

Він знав, що життя дуже просте, але щоб аж так! За столиком навпроти сіла жінка. Поки чекала замовлення, намагалася скласти щось із серветки. Пальці тремтіли, серветка не складалася. Він підсів до неї, обережно взяв іншу серветку й склав журавлика.

— Так? — перепитав.

— Саме так, як треба, — усміхнулась вона. — Ти?

Упізнав її. Хотілося кинутися до неї, розцілувати-зацілувати, вхопити на руки й нести... нести.

Але куди?

Дружина, діти, пес і кіт. Усе гарно й стабільно. А сни — на те вони і сни, щоб снитися.

— Вибачте, не розумію, про що Ви, — зіжмакав журавлика, допив свій чай і вийшов.

Більше ніколи не вітрило.

Інтуїція (субота)

Він міг зайти до будь-якої кав’ярні цього міста. Але обрав саме цю. Свою першу ранкову каву він уже випив. Для другої було ще рано. Але несподівана злива змінила його плани. Цього літа це було перше місто його подорожі. Останні кілька років він у перший день відпустки вибирав напрям і вирушав. Містечко за містечком, місто за містом. Він вивчав вулиці,будівлі, міський транспорт. Лишав автівку на стоянці, сідав у міський автобус і кружляв містом. А за годину-дві виходив у центрі міста, вибирав кав’ярню й сідав біля вікна, вдихав аромат свіжозвареної кави. Або ж чекав рано-вранці, поки відчиниться кав’ярня, і спостерігав, як поволі збільшується кількість відвідувачів за сусідніми столиками. Чи були вони всі місцевими? Чи як він, приїжджими?

Він не розумів усіх тих, хто їхав на чужинські моря чи вирушав походами в чужоземні гори. Рідні міста та містечка, яких не знайдеш у туристичних путівниках, у яких немає нічого, що спантеличило-зацікавило б розбещеного міфами та легендами туриста. Усе найпо-таємніше та найгеніальніше в простоті. Усе найкраще й найзагадковіше на видноті. Немов крапля дощу. Головне — вчасно підставити долоню. А потім сховатися в найближчій кав’ярні.

Вона не могла зайти до будь-якої кав’ярні. Подруга назвала їй конкретну — там, де на її думку, найкраще мокачино. Але вона переплутала назви. То тільки місцевим мешканцям видається, що все просто й легко в їхньому місті, а чужинцю тут несолодко перші години. А сьогодні ще й стіна дощу. Їй видалося, що все правильно. Та ще й мокачино направду було смачним. Подруга висварила її телефоном. Вона засміялася й сказала, що вже вибігає, незважаючи на дощ.

Але ж дощ був таким шумливим. Він так гарно оповідав літні історії про це місто. Вона заслухалася і... забула, ні, не назву кав’ярні, а як туди дістатися.

Вона підійшла до його столика, вибачилася й спитала. Він усміхнувся й відповів, що не місцевий. Вона сказала, що також. Він запитав, звідки вона. Вона назвала його місто. Його вулицю. Його будинок. Чи то він назвав її місто. Її вулицю. Її будинок.

Вона відповідала на його питання, які він не встиг іще задати, він підхоплював цитати з її улюблених віршів, які вона ще не встигла промовити.

Кілька кав. Кілька годин. Він забув, що мав вивчати це місто. Вона забула, що там, в абсолютно чужій кав’ярні, на неї чекає подруга.

Це був їхній столик, їхнє місто, їхній ліхтар, що немов ненароком зазирав у вікно.

Їхня стометрівка, що пам’ятає тепер їхні кроки. Їхня лавочка в парку, що знає все про їхні голоси. Їхня стіна старого австрійського будинку, що пам’ятає дотики долонь.

А потім прийшло завтра, яке нічого не знало ні про них, ні про сплетіння рук.

За кілька днів вона повернулася до свого міста, своєї вулиці, свого будинку.

За місяць він приїхав до свого міста, своєї вулиці, свого будинку. Увійшов у двір, коли вже стемніло. Хотів відшукати її вікно. Згадав, що це місто належить не їм, а чиємусь іншому «ми».

А десь за сотні кілометрів звідти їхнє місто згортало літні веранди та їхній сміх.

М’ятний чай (неділя)

— Нащо ж ти ставиш горнятко на стіл? — вдавано сердито буркнула вона. — Я ж зробила тобі для цього спеціальну підставку.

Диск, як вона його назвала, декупований? Техніка декупаж. Вічно вона щось таке віднайде-вигадає. Що колись було на тому диску? Улюблена музика? Старі фото?

— Докторська дисертація, — розсміялася тоді вона.

Тепер він ставитиме горнятка з чаєм на підставку з трояндами бузкового кольору (то вона визначила колір декупажних трояндочок). Ні, він так жодного разу й не поставив жодного горнятка на цю дискову підставку. Було шкода. То ж вона робила. Саме для нього.

Колись...

Листочки свіжої холодної м’яти тьмяніють у прозорому горняткові. Горнятко на блюдечку. Жодних тобі декупажних підставодисків. Виловлює один листок з окропу. На смак прохолодний. Такий, як вона колись. Вона пахла м’ятою. Коли ж він цілував її, то відчував свіжість і прохолоду на вустах. Запах свіжості — це було найперше, що він пам’ятав про неї. А ще тіні. Вони перечікували червоне світло.

— Дивись! — вигукнула вона.

Простягнула руку вперед — і на дорозі з’явилися тіні її пальчиків. Він простягнув свою долоню так, щоб тіні доторкнулися одне до одного.

— Відчуваєш? — прошепотіла.

Він відчував. Навіть більше, аніж йому хотілося б. А ще він хотів знати, якщо так калатається серце, коли тінь торкається тіні, то що ж буде, коли.

І був тоді присмак м’яти, і була музика, і було тільки їхнє небо.

А тепер літня веранда й чай із листочками м’яти, прохолодної, як її шкіра. І підставочка-диск, на яку він поскладав свої спогади.

Музика, розмови, вуличний шум. У будень тут набагато спокійніше й тихіше. Так тихо, що можна почути кроки перехожих. Добре, що хоч спогадам не потрібна тиша. Їм не потрібні ні місце, ні час. Тільки ти.

Спогад до спогаду, листочок до листочка. Тінь до тіні. Ніжність до ніжності.

— Ну, хто ж ходить до кав’ярень із підставками для горнят? — вдавано сердито буркнула вона, поцілувала його в щоку й сіла поряд. - Я повернулася раніше. Ти ж не проти?

Переплелися пальці, розчинилися тіні, а з бузкових троянд пурхнули метеликами м’ятні спогади.