Кресова книга справедливих - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ромуальд Недзелько (ч. notes)

Примечания

1

Термін «польсько-український конфлікт» ми трактуємо як описове поняття, що стосується різних проявів антагонізму обох народів, які проживали на тій самій території II Речі Посполитої: поодинокі злочини, збройні напади, масовий геноцид, пацифікації, примусові виселення тощо.

2

M.A. Krąpiec, Cień nieosądzonych zbrodni, [у:] J. Kanas, Podolskie korzenie, Lublin 2002, с. 8.

3

Вважається, що під час окупації на Волині та в Галичині загинуло 700–800 тис. євреїв. Про те, що не всі українці погоджувалися з «остаточним рішенням», свідчить позиція греко-католицького митрополита Андрея Шептицького: «Вбивства євреїв, масові розстріли потрясли архієпископа так глибоко, що він опублікував чисельні пастирські листи, безпосередньо закликаючи своїх вірян: „Не вбивай!”. Шептицький порекомендував монастирям надавати євреям допомогу та заховання. Він сам під час погромів прийняв під свій дах декількох євреїв, у тому числі львівського рабина Давіда Кагане. Митрополит написав папі довгий лист, в якому описував щоденні вбивства на вулицях, остерігаючи вірних від морального здичавіння. Він послав листа з протестом до Гіммлера» (G. Lesser, Pogromy w Galicji Wschodniej w 1941 r., [у:] Tematy polsko-ukraińskie. Historia, literatura, edukacja, red. R. Traba, Olsztyn 2001, с. 120). Про менш однозначну поставу митрополита відносно українських злочинів щодо поляків, див.: J. Wołczański, Korespondencja arcybiskupa Bolesława Twardowskiego z arcybiskupem Andrzejem Szeptyckim w latach 1943–1944, „Przegląd Wschodni” 1992/1993, т. 2, з. 2.

4

30 липня 1943 р. Державне політичне представництво у Зверненні до українського народу закликало перестати масово вбивати польське населення та призупинити співпрацю з німецьким окупантом. Було задекларовано, що поляки не відмовляться від східних земель, і проголошено вшанування рівності громадянських прав та свобод для українців („Rzeczpospolita Polska”, 9 VIII 1943, передрук у: Prawdziwa historia Polaków. Ilustrowane wypisy źródłowe 1939–1945, ч. 2: 1943–1944, oprac. A.K. Kunert, Warszawa 1999, с. 1243–1244).

5

Щодо Волині було прийнято рішення про фізичну ліквідацію всього польського населення, а жителям Галичини було «лише» поставлено ультиматум, що вони, під загрозою смерті, повинні покинути цю територію, проте, на практиці спосіб проведення антипольської акції та її наслідки були подібними.

6

З чисельної літератури, в якій ідеться про хід конфлікту в сорокових роках, ми наведемо лише деякі роботи: A.L. Sowa, Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947, Kraków 1998; G. Motyka, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943–1948, Warszawa 1999; Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii, Warszawa 2006; G. Hryciuk, Przemiany narodowościowe i ludnościowe w Galicji Wschodniej i na Wołyniu w latach 1931–1948, Toruń 2005. Відмінні погляди, наприклад, у справі ідейних джерел націоналізму, адекватності кваліфікації злочинів супроти поляків як геноциду чи обґрунтованості проведення операції «Вісла», представляє, м.ін., Владислав Філяр (Przed akcją „Wisła” był Wołyń, wyd. 2, Warszawa 2000). Позицію патріотично-кресових кіл, які не погоджувалися з «офіційною» наукою, виражали, м.ін., Eдвард Прус (Atamania UPA. Tragedia kresów, Wrocław 1996; Taras Czuprynka. Hetman UPA i wielki inkwizytor OUN, Wrocław 1998; Stepan Bandera 1909–1959. Symbol zbrodni i okrucieństwa, Wrocław 2004) та Віктор Поліщук (Dowody zbrodni OUN i UPA, Toronto 2000; Gorzka prawda. Cień Bandery nad zbrodnią ludobójstwa, Warszawa 2006); пор. також статті Люцини Кулінської та Чеслава Партача у збірній праці Stosunki polsko-ukraińskie w latach 1939–2004, red. B. Grott, Warszawa 2004. Тезу про український геноцид (третій, поруч із німецьким і радянським) поляків, переконливо обґрунтовує Ришард Шавловський (Wstęp [у:] W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945, t. 1–2, Warszawa 2000; Trzy ludobójstwa, „Nasz Dziennik”, 10 VII 2003, та гасла про геноцид в Encyklopedii „białych plam”, t. XI, Radom 2003 i Encyklopedii katolickiej, t. XI, Lublin 2006).

7

W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo...; H. Komański, S. Siekierka, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na Polakach w województwie tarnopolskim 1939–1946, Wrocław 2004; S. Siekierka, H. Komański, K. Bulzacki, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich w województwie lwowskim 1939–1947, Wrocław 2006; Z. Konieczny, Stosunki polsko-ukraińskie na ziemiach obecnej Polski w latach 1918–1947, Wrocław 2006. Остання позиція вміщає додаток, який є розширеною версією попередньої публікації: Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich na ludności cywilnej w południowo-wschodniej Polsce (1942–1947), red. Z. Konieczny, Przemyśl 2001.

8

Дані з „Na Rubieży” («На рубежі», до № 66) у своїх двох книжках використав Станіслав Ястшембський: Martyrologia polskiej ludności w województwie lwowskim w latach 1939–1947 [Katowice 2004] i Ludobójstwo ludności polskiej przez OUN-UPA w województwie stanisławowskim w latach 1939–1946, Warszawa 2004. Готується повне зібрання матеріалів щодо Станіславівського воєводства.

9

У тому числі на Волині – близько 37 тис., у Тернопільському – майже 24 тис., у Ряшівському й Люблінському воєводствах – 10 тис., у Львівському воєводстві – понад 20 тис.

10

Питання страт всебічно аналізує й дає обережні розрахунки Ґжеґож Грицюк (Przemiany narodowościowe i ludnościowe..., с. 271–279, 304–315).

11

Детальні дослідження цього питання розпочалися практично недавно: у комп’ютерній базі Осередку КАРТА у Варшаві фігурує близько 3 тис. українських жертв, наведених на основі документації, яку зібрав Євген Місило. Тут потрібно згадати також українські жертви ОУН-УПА. Віктор Поліщук нараховує 80 тис. – однак, вихідних даних (надісланих свідками та опублікованих в українській пресі на початку дев’яностих років, списків жертв з трьох регіонів Рівненської області та трьох регіонів Станіславівської області), не було перевірено, а механічно перенесено на всі Креси. Див.: W. Poliszczuk, Nacjonalizm ukraiński w dokumentach, cz. 3: Dokumenty z zakresu działań struktur nacjonalizmu ukraińskiego w okresie od grudnia 1943 do 1950 roku, Toronto 2003, с. 370–470 (перелік понад 6 тис. українських жертв ОУН-УПА українською мовою); Gwałt na prawdzie o zbrodniach OUN Bandery, Toronto 2003 (цей самий перелік польською мовою).

12

Слід пригадати хоча б ініціативу Вацлавa Хмєлевського, родом з Ковалівки (Ковельський повіт, Волинське воєводство). У 1997 р. в листі до посла України у Польщі він писав про українця Омеляна Бойчуна, якого УПА стратила за те, що він попередив жителів Ковалівки про напад: «Ця ганебна смерть є на моїй совісті. Я останній з поляків, який може до Вас звернутися з проханням сплатити борг вдячності. Раніше ми не мали такого шансу. [...] Я звертаюся до Пана Посла з проханням відновити людяність, гідність і честь Омеляна Бойчуна, повернути Його добру репутацію сім’ї та суспільству. Омелян любив життя та людей, за них він віддав своє молоде життя. Він загинув як зрадник України і ворог українського народу. Фактично він був героєм, протиставився тисячам націоналістів, які прагнули крові. Він не хотів вбивати невинних людей і безборонних сусідів». Більш контроверсійною була пропозиція краківського Фонду ім. Тадеуша Костюшка 2003 р. щодо спорудження у Перемишлі пагорба–пам’ятника вдячності українцям, друзям поляків у 1943–1946 роках. За допомогу полякам загинуло 5000 осіб української національності. Цю ініціативу критично сприйняли більшість жителів Кресів та ветерани. Разом з тим піднімалося питання про доцільність увіковічити українські жертви (зокрема, не повідомляється про те, від чиїх рук і при яких обставинах вони загинули), а також кількість справедливих українців. Голова Товариства вшанування жертв злочинів українських націоналістів Щепан Сєкерка ствердив, що з даних, які Товариство збирало протягом 15 років, випливає, що таких жертв могло бути близько 1000. Він також пригадав, що з ініціативи ТВЖЗУН у 1999 р. у Вроцлаві було відкрито пам’ятник-мавзолей польських жертв українського геноциду на Кресах, у крипті якого знайшлася урна з землею з гробу українців, що загибли від руки ОУН i УПА, а у 2002 р. на пам’ятнику встановлено таблицю вшанування українців, які загинули, рятуючи поляків.

13

Świadkowie mówią, oprac. S. Biskupski, Warszawa 1996; Wołyński testament, oprac. L. Popek, T. Trusiuk, P. Wira, Z. Wira, Lublin 1997; Okrutna przestroga, oprac. J. Dębski i L. Popek, Lublin 1997; Śladami ludobójstwa na Wołyniu. Okrutna przestroga, cz. 2, oprac. L. Karłowicz i L. Popek, Lublin 1998.

14

L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie, Lublin 2000; Z. Ziembolewski, W morzu nienawiści. O takich, którzy nie przestali być ludźmi, Krosno 2001; Bracia zza Buga. Wspomnienia z czasu wojny, zebrał J. Turnau, Lublin 1999.

15

E. Różański, Nie każdy Ukrainiec był Polakowi wilkiem. Ukraińcy, którzy potępiali ideologię głoszoną przez OUN-UPA, ostrzegali Polaków przed napadami, ukrywali ich i bronili przed śmiercią, nie szczędząc przy tym własnego życia, ч. 1, „Na rubieży” 2003, № 65; ч. 2, там само, 2003, № 67; ч. 3, там само, 2003, № 67.

16

Див., м.ін., W. Mędrzecki, Polskie relacje pamiętnikarskie i wspomnieniowe jako źródło do badania stosunków polsko-ukraińskich w okresie II wojny światowej, „Przegląd Wschodni” 1997, № 1; J. Isajewycz, O książce Władysława i Ewy Siemaszków „Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945”, „Rocznik Instytutu Europy Środkowo-Wschodniej”, № 1 (2003), с. 39–54 та A. Gil, Konflikt pamięci. Rozważania o pracy Jarosława Caruka „Tragedia wołyńskich wsi w latach 1943–1944. Ukraińskie i polskie ofiary zbrojnego konfliktu. Rejon włodzimiersko-wołyński”, там само, с. 55–83.

17

Пор., наприклад, спогади Янa Цисекa з Бережанського повіту (AW, II/536), о. Юзефа Кучинського (Między parafią a łagrem, Paryż 1985), Янa Нєвінського з Кременецького повіту (Śladami ludobójstwa...), Єжи Дитковського з Сарненського повіту (AW, II/1863), Янa Цихоцького з Володимир-Волинського повіту (W. i E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 2), Янa Войдили з Львівського повіту (AW, II/1686/1k), о. Франциска Малякa з Яворівського повіту (AW, II/2472), Едвардa Полякa (Baza „Topór” i sowieckie łagry, Świdnica 1991) та Станіславa Ястшембського з Рогатинського повіту (Oko w oko z banderowcami, Warszawa 1996), записи Юзефа Опацького про події у Тернопільському воєводстві (BOss, 16630/I).

18

Наприклад, свідчення Терези Адамович-Радзишевської (AW, II/1914) або Терези Ґуз, дівоче Персона (Okrutna przestroga...).

19

Див., наприклад, матеріали, зібрані колишніми жителями Острівок та Волі Островецької нa Волині (Wołyński testament...), с. Румно у Львівському воєводстві (T. Pater, Oczyma i sercem. Wieś Rumno w latach 1939–1945, t. 1–2, Przemyśl 2000).

20

Крім польських свідоцтв, що були опубліковані в антологіях і книжках-щоденниках, ми переглянули збірки понад 300 переказів 27 ВДАК в Архіві ІНП та близько 150 переказів зі Східного архіву. Незначний ефект мали пошуки серед звітів та ситуаційних звітів Представництва уряду на Країну (Департамент інформації i преси, у тому числі Східна секція – AAN, 202/III-193, 195, 198, 200) та Командування території Львів і Головного командування Армії Крайової (AAN, 203/III-16, 114; 203/IV-2; 203/VII-6, 42–45; 203/XV-3–9, 12–17, 25–28, 40–42). У матеріалах Центральної ради з питань опіки, що походять з Оссолінеум (BOss., 16722/II, т. 1–2; 16723/II, т. 1–2), та документації, яку вів Юзеф Опацький (BOss., 16630/I, т. 1–5), ми також знайшли деякі незначні дані про допомогу.

21

Ідеться про випадки порятунку від вивезення в рамках совєтської депортації, арештів німецькою поліцією, вивезення на роботу до Німеччини, а також про ситуації, коли росіяни або німці скасовували знищення або відпускали на волю заарештованих. Переселені на Волинь чехи, зазвичай прихильні до поляків, часто надавали їм притулок. Нечисленні євреї, які пережили винищення, знаходили жертовну підтримку серед польських жителів (усі, далеко не поодинокі випадки, відомі зі свідчень очевидців, зафіксовані в часописі «На рубежі» та в книжці В. i Є. Сємашків), а також українських сімей.

22

Пор. подібного роду чіткий та однозначний приклад: У липні 1943 р. один з членів УПА попередив мешканців колонії Широка (Горохівський повіт, Волинське воєводство) про нібито заплановану німецьку пацифікацію. Він рекомендував втікати не поодиноко, лише групою, та прямувати в сторону поляни під лісом, де він сам про них потурбується. Прибувши на місце, поляки були оточені УПА та розстріляні (W. i E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 134).

23

Для контрасту див. село Озеро (Луцький повіт, Волинське воєводство) та село Байківці (Тернопільський повіт), рідкісні приклади виконання наданих гарантій безпеки.

24

AW, II/36, Свідчення Станіслава Блажеєвського, с. 20.

25

Польсько-радянські партизанські угрупування, що діяли на Кресах, a також «винищувальні батальйони», мають незаперечні заслуги для оборони польського цивільного населення, однак не завжди (і не в кожній місцевості) було так добре. Спогади ветеранів про-совєтської партизанки іноді однобічно величально прикрашені, в свою чергу література, яка стосується ВБ (у відповідь на образливий закид, що всі їхні види служили НКВС інструментом подолання «незалежної конспірації»), вказують, швидше, на світлі сторони їхньої діяльності. Доки тема залишається занедбаною (праці M. Юхневича на сьогодні є явно недостатніми), важко знайти суворий об’єктивізм в оцінці конкретних подій.

26

Z. Janicki, W obronie Przebraża i w drodze do Berlina, Lublin 1997, с. 52–53.

27

Як підкреслює Тадеуш A. Ольшанський, «значна частина українців (особливо старшого покоління, якого слабше торкнулася воєнна деморалізація) однозначно засуджувала вбивства, хоч не завжди мала відвагу їм протистояти, а частина засуджувала також вигнання поляків. І дуже багато поляків врятували своє життя завдяки попередженням, а то й активній допомозі своїх українських сусідів або зовсім чужих їм людей. Дані про такі факти можна знайти майже в кожному польському свідченні у спогадах з тих років. А треба знати, що українці, які допомагали полякам, наражали себе на страшну помсту своїх земляків» (Konflikt polsko-ukraiński 1943–1947, http://www.ji.lviv.ua/n20texts/pol/olszanpol.htm#pp14; український варіант: «Ї» 2001, № 20).

28

До основних джерел, які варто було б врахувати, належать українські свідчення, опубліковані, зокрема, у варшавському тижневику «Наше слово», тижневику «Волинь» (що виходив у Луцьку), збірнику 1947. Пропам’ятна Книга, серії Закерзоння (т. 1–5) та кількох інших томах спогадів, а також документи, зібрані Євгеном Місилом у публікації Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraińców z Polski do USRR 1944–1946, т. 1–2, Warszawa 1996–1999.

29

S. Stępień, Akcja „Wisła”. Propozycje do podręczników szkolnych i materiałów pomocniczych dla nauczycieli, [у:] Akcja „Wisła”, red. J. Pisuliński, Warszawa 2003, с. 207–208.

30

Максим Боровець «Тарас Бульба», засновник перших загонів українського партизанського руху за незалежність, протиставляв себе людиновбивчим методам прихильників Степана Бандери, однак його підвладні також брали участь, принаймні в деяких нападах, на польське населення, звідти такий несправедливий поділ.