Кришталевий край

СКЛЯНІ ДОРОГИ

Крізь пітьму весняної ночі мчав велетень-красень паровоз. За ним низкою діамантів виблискували в пітьмі вікна кількох новеньких, чепурних вагонів. Їх всього було п'ять, а за ними йшло стільки ж платформ; на них виднілися силуети якихось машин, накритих брезентами.

Поїзд мав особливе призначення. Він віз членів урядової комісії на невеличку станцію біля села, в якому вранці мали робити надзвичайно цікавий експеримент, дуже важливий для справи будівництва доріг на безмежних просторах країни.

Лабораторні дослідження давно перевірені. Тепер лишалося застосувати їх на практиці. Коли це дасть бажані наслідки, станеться нечуване в історії людства чудо: величезна, найбільша в світі країна вкриє свої безмежні простори найкращими в світі шляхами. І це за такий короткий час, який потрібно, щоб, скажімо, кілочками на відстані метра один від одного позначити тільки трасу бажаних шляхів.

В одному з вагонів коло відкритого вікна сиділи Валя й Грубер. Незважаючи на пізній час, вони не могли спати, були схвильовані. Від того незабутнього дня, коли Грубер згадав свої формули, минуло багато часу; вони, як і всі на заводі, були певні, що відкриття внутрішньої природи скла та процесів його утворення відкриває фантастичні перспективи для розвитку матеріальної культури людства, а проте експеримент, що мав відбутися завтра, турбував їх. А що, як невдача?

Вони вже давно обміркували всі можливі помилки й усі гарантії успіху і тепер сиділи мовчки, відпочиваючи від турбот. У відкрите вікно віяло повітря ночі, свіжої після дощу, запашної від цвіту садків. Часом було чути пісню солов'я.

Валя раптом посміхнулася.

— Ти що? — запитав її м'яко Грубер.

Вже давно між ними було це тепле «ти». Після того як Валя призналася, що Грубер їй дорогий, а він сказав, що це велика радість для нього, вони ніколи більше про взаємні почуття не говорили, цілком захоплені своєю спільною роботою, бо Валя заручилася згодою дирекції працювати разом з Грубером і Васюченком. Вони всі були щасливі від цієї роботи, від її блискучих наслідків, а Валя та Грубер і ще від чогось, а від чого саме, вони не мали часу обміркувати.

— Ти знаєш, як це не дивно, я вже давно мріяла про те, що буде завтра, — відповідала Валя Груберові на його запитання про причину її посмішки. — Я пригадала, як кілька років тому була в одному селі. Там страшенно багато піску. Щодня доводилося місити ногами цей пісок. Тяжко йти, надто в спеку… Я тоді вже знала, що пісок — основний матеріал для виробництва скла. Я знала, що є скло з самого піску. Тільки на те скло потрібна дуже висока температура. І от я мріяла: винайти б таку машину, що конденсувала б спеку, розтоплювала б цей гидкий пісок і обертала його на скляний брук. Я часто поверталася до цієї мрії про фантастичну машину. Бувало грузну по коліна в грязюці або ж засипає мені очі пил, а я все про ту машину мрію, що враз обернула б грязюку чи порох на скляну дорогу. Мріючи так, я поволі почала наближувати фантастику своїх мрій до реальності. Сама моя машина набула ближчого до дійсності вигляду. З конденсації сонячного тепла я перейшла до електрики, бо ж наш край незабаром матиме джерела електричної енергії надзвичайної потужності. Далі я покликала собі на підмогу хімію. Я думала: сьогодні ще люди витрачають надзвичайно багато праці на будування шляхів. Збудовані шляхи — чужорідний намул на грунті. А чи не можна винайти щось таке, щоб сам грунт перетворити на добрий шлях? Коли я дізналася про рідке скло, мої мрії ще більше наблизилися до реальності. Справді, ллють же рідке скло на будівельні матеріали і цим перетворюють їх на тверду склисту масу. Чому ж не винайти такого рідкого скла, що перетворювало б грунт на склисту масу? Тоді не треба й машини з великою тепловою енергією. Або ж нехай буде комбінована дія тепла й хімічних реакцій…

Втупивши очі в пітьму за вікном, Грубер замріяно слухав, як Валя розповідала йому історію своїх думок. Ці думки привели її до ідеї застосувати їхній винахід у справі будування шляхів. У цьому застосуванні найбільше її ініціативи, її роботи і винахідливості… Яке щастя мати такого, як Валя, товариша в роботі!..

І Грубер згадав свою наречену. Вона мала бути його товаришем у житті. Але хіба почуття, що зв'язувало їх, було справжнє кохання? Щось таке ж наївне, обмежене, дрібненьке, як і сама Гретхен. У цьому почутті не було ані іскорки високої мети в житті, боротьби за науку, за добробут, за щастя всього людства. Тільки своє, дрібненьке, маленьке життя, тільки своє особисте щастя, жалюгідне тим, що воно відокремлене від щастя інших людей.

І як він міг любити Гретхен, як він міг говорити з нею про спільне майбутнє? Такий гордий розмах думок, такий високий літ мрії і таке дрібненьке особисте життя. Навіть незрозуміло, як це вийшло, що Гретхен стала його нареченою. Добре, що вона відмовилася приїхати. Добре, що вона й не пише нічого. Правда, він теж не пише. Може, вона вже й забула його і знайшла собі іншого нареченого, такого ж, як вона сама? Це було б найкраще. Будували б собі своє кубелечко, своє щастячко… Треба все ж написати Гретхен. Треба якось розтлумачити їй, що між ними вже не може бути нічого спільного. Якщо в неї лишилося почуття до нього, то нехай вона краще забуде його. Шкода, що він не написав про це раніше. Все ніколи було подумати про особисте життя…

Валя вже давно мовчала. Помітивши, що Грубер не дуже уважно її слухає, вона перервала розповідь про свої фантастичні мрії.

«Мабуть, мої слова навіяли на Фріца якісь нові думки про вдосконалення чи розвиток винаходу», подумала Валя, бо так часто бувало: розповідає вона про свої шукання в склохімії, Грубер слухає, слухає, раптом замислиться, щось запише, а потім гукає:

— Валю, дивись!

Валя дивиться і бачить, як влучно сформульовано те, що вона шукала. Бувало й навпаки: Грубер розповідає Валі про свої незакінчені дослідження, і раптом в її голові спалахують формули, яких він марно шукав.

І тепер Валя сподівалася, що ось-ось Грубер вихопить свою записну книжку, запише щось і вигукне звичне:

— Валю, дивись!

Проте Грубер мовчки дивився у вікно. Валя пильно глянула на нього. Вона добре вивчила його обличчя і тепер бачила, що в цю мить він думає зовсім не про науку, бо тоді в нього очі якось особливо сяють і весь він такий, ніби на крилах, ніби на мить присів і ось знову зірветься й полетить у височінь своїх думок. Ні, зараз Грубер думав про щось інше. Ніби тінь хмари лягла на його тонке обличчя, і в очах — журба.

«Про що ти думаєш, Фріц?» хотілося спитати їй, проте вона стримала своє бажання. Негарно так питати близьку людину. А може, він не хоче виказати своїх думок?

І Валя мовчки стежила за Грубером. Він відчув, що дівчина нишком дивиться на нього, почервонів і сказав:

— Пробач, Валю, я не дуже уважно слухав, як ти мені розповідала про свої колишні мрії. Я чомусь згадав свою наречену й задумався про свої взаємини з нею… Знаєш, увесь час мені ніколи було про неї подумати.

І він замовк. Йому ніяково стало. Чи ж треба казати Валі про свої думки? Якби це були думки про якийсь новий гатунок скла, тоді інша справа, а такі думки… Чи ж вони потрібні Валі?

Мовчала й Валя. Її трошки образило те, що Грубер почав думати про наречену саме тоді, як вона розповідала йому про свої мрії. Але може ж бути так, що згадка про свою наречену дорожча Груберові за всілякі її мрії?

Валя відчула, що Грубер страждає, і їй теж було боляче. Вона зробила зусилля, взяла себе в руки й сказала твердо:

— А справді, ми обоє так захоплені своєю роботою, що зовсім забуваємо про своє особисте життя. А проте це не гаразд. Це дається взнаки. Принаймні мені. Я щаслива від спільної роботи з тобою, однак буває в мене, що раптом налетить думка й так гостро вдарить: що ж це таке? Я кохаю його, а в нього наречена…

— Валю! — вигукнув Грубер. Валя світло глянула на нього:

— Що? — спокійно сказала вона. — Може, дивуєшся, що я, жінка, перша кажу тобі про своє кохання, що я не чекаю, поки ти мені його засвідчиш?… Я знаю, що такий старий звичай. Але навіщо мені мучитися заради якихось старих звичаїв, коли я просто можу сказати про свої почуття й спитати про твої?

— Хіба ж вони тобі, Валю, неясні? — спитав Грубер ніжно дівчину.

Валя зашарілася. Ну, звичайно, їй тепер Груберові почуття до неї ясні. Але ж навіщо йому тоді наречена? Спитати б його про це, та Валя цього не може. Сказати йому сміливо про своє кохання Валя могла, а вимагати від нього звіту, — ні, кожна людина повинна сама собі давати звіт.

Грубер зрозумів мовчання Валі.

— Я завтра ж напишу листа моїй колишній нареченій, — просто сказав він, — треба покласти край цій плутанині.

Валя щасливо посміхнулася йому.

— От і добре, — вимовила вона, — тепер усе ясно. Довго ще вони розмовляли. Вперше за весь час про своє особисте життя. Згадували про минуле, мріяли про майбутнє…

Поїзд мчав крізь пітьму весняної ночі.

Село Скиби розташувалося над прозорою річкою, на пісках, що горіли на сонці, куди око не гляне, і повзли скрізь — у двори, садки, на колгоспні лани.

Дорогою важко було йти, так глибоко вгрузали ноги в пісок, Копі знесилювались, тягнучи вози. Колеса сичали й скрипіли в зернистій масі.

— І навіщо діди наші обрали таке проклятуще місце? — казали скибенці.

Саме тут і вирішили спробувати обернути сипучий пісок на дорогах у прекрасне скляне шосе.

Скибенці давно знали, що в них буде проведено цей експеримент, і, коли красень-паровоз підкотив до станції, колгоспний оркестр, невеличкий, але вправний, веселим маршем зустрів гостей.

Зустрічати їх прийшли всі — і старі, й малі. В ясному промінні весняного сонця майоріли яскраві святкові вбрання колгоспниць, палахкотіли на вітрі червоні прапори.

В поїзда, поставленого на запасну колію, почали вивантажувати все потрібне для роботи.

Перше, що побачили колгоспники, була цистерна-автомобіль. Цистерна мала поливальний прилад, схожий на той, що ним поливають улітку вулиці, тільки складніший. Повітродувний апарат у ньому розпилює рідину на дрібнесенькі краплинки.

Крім цієї цистерни, більше ніяких машин не було. Робітники, що приїхали, зняли ще великий чан на колесах, потім почали вивантажувати матеріали в мішках та пакунках. Їх було небагато. І не вірилося, що з такою кількістю матеріалів можна буде у цьому досить великому селі та на дорогах до нього зробити скляне шосе.

За півгодини все було готове, щоб починати роботу. Насамперед треба було побудувати шлях від станції до села. Під керівництвом Валі робітники з поїзда та колгоспники звичайнісінькими граблями взялися розрівнювати пісок на шляху. Коли це було зроблено, Валя скликала всіх колгоспників і сказала:

— Товариші! Я хочу вам пояснити те «чудо», що станеться на ваших очах. Звичайно, нічого чудесного в цьому нема. За допомогою тієї рідини, що є в цистерні, — сильної лужної рідини спеціальної якості, — ми будемо розплавляти пісок на дорозі, й він перетворюватиметься на скло. По суті, це те саме, що ми робимо тепер, коли в новий спосіб, без вогню, без зовнішньої температури виробляємо скло на скляних заводах. Тільки на заводах ми вживаємо чистий, просіяний пісок, і тому скло прозоре й світле. А тут, у цьому піску на дорозі всього є: і пилу, і різних домішок, і бруду. Тому ми маємо в нашій рідині такі речовини, що знищують або ж знешкоджують усі ці небажані домішки. Ну й, звичайно, на дорозі скло вже не буде прозоре та світле. Але ж цього й не треба, і це не так важливо. А от важливо, щоб скло на дорогах і шляхах не було надто тверде і не билося так, як звичайне. Щоб воно не билося, це нам неважко зробити. Але ще треба, щоб скляний покрив мав деяку еластичність, щоб він хоч трохи нагадував гумовий, бо такі дороги далеко зручніші для транспорту, особливо по селах, де кінний транспорт ще має велике значення. І ми цього досягли. За допомогою різних хімічних речовин ми добилися, що наше скло застигає, так би мовити, не зовсім. У ньому залишається деяка м'якість, як в асфальті влітку. Тільки навпаки: влітку скло трохи твердіше, ніж узимку. І це краще, бо наші скляні дороги взимку не слизькі. А тепер — до роботи, — закінчила Валя.

На її знак цистерна пішла. За нею білою хмаркою, ніби пара, знялася дрібно розпорошувана рідина. Вона зрошувала ту смугу шляху, що її розрівняли. На зрошеному піску зараз же починався процес перетворення його на скло.

Як колись на Зіммелевому заводі склодуви, здивовані колгоспники помітили на піску синє полум'я. Хоч його ледве видно було в сяйві дня, однак ті, хто ближче стояв, відчули навіть його жар.

— Ой лишенько моє! Та це ж сам диявол тут пекло розводить, — зойкнула одна старенька бабуся, що теж придибала подивитись на чудо.

На слова бабусі посміхнулися.

— Наша радянська наука, бабуню, дозволяє самого диявола вхопити за хвоста і примусити його служити нам, — сказав рудий парубок, що однак теж тривожно поглядав на дивовижне явище.

Синє полум'я згасло, і пісок почав кипіти, швидко обертаючись на рідину.

— Процес розвивається цілком нормально, — сказав Грубер Валі й пішов розпорядитися, щоб у чані приготували нову порцію рідини на зрошування піску.

Надвечір головна вулиця села, довга, аж на п'ять кілометрів, і дорога до станції перетворилися на прекрасні зелені скляні шляхи.

— Зелений шлях тому, — пояснювала Валя, — що у вашому піску чимало залізної іржі, водного окису заліза.

— Ну, то й добре, — казали колгоспники. — Зелені садки, зелена трава, і дороги нехай будуть зелені. Село любить зелений колір.

Спалахнула електрика. Село було електрифіковане. Гарно виблискувало у її сяйві чудесне скляне шосе. Там, де недавно скінчили роботу, скло було ще м'яке. Але більша частина шляху вже була цілком готова, і колгоспники з насолодою випробовували його, згадуючи, як важко було ходити по грузькому піску.

— Матвію, ти зніми чоботи, — жартував бородатий колгоспник з своїм сусідою, — а то забрудниш ними нашу вулицю. Бачиш, яка вона тепер?

— Товариші! Ходімо дивитися, як пробують шлях, — гукнув хтось, і всі посунули туди, де Валя, Грубер та члени комісії досліджували якість скляної дороги.

З великими труднощами відкололи шматок скла — таке воно було міцне, — щоб розглянути його структуру. Все було так, як сподівалися. Згори був не дуже грубий, сантиметрів з п'ять завтовшки, суцільний скляний шар, гнучкий і цупкий, ніби гумовий. Далі він переходив у фіброве сплетіння, що проникало в подібну до цементу масу напіврозтопленого піску. Ця маса й собі довгими ріжками, ніби густим корінням, скріпляла спідні шари не порушеного хімічним процесом піску. В цілому утворився надвичайної тривалості скляний килим, що без ремонту міг витримати який завгодно транспорт десятки років.

Зачаровані гості з столиці й колгоспники мовчки розглядали чудо. Зацікавлена колгоспна молодь тиснулася до Валі. Вона сьогодні цілий день давала пояснення, бо Грубер не знав ще так добре мови, щоб цілком вільно розмовляти.

— Товаришко, скажіть, чи це тільки на піску можна робити цей скляний брук, чи на іншому грунті теж? — питала одна дівчина-школярка.

— А ти в якому класі вчишся? — спитала її Валя.

— В сьомому.

— Ну, то ти вже зможеш мене зрозуміти. Пісок — це майже чистий кремнезем, окис силіцію, — пояснювала Валя. — Але скрізь у грунті кремнезем — основна маса. А вона саме і йде на скло. Справа лише в тому, щоб інші домішки не шкодили склу. Цього можна добитись, коли відомі процеси утворення скла. В лабораторії ми робили скло для доріг з різного грунту.

— Товаришко, а ви не їдьте, лишайтесь у нас, — прохала Валю ще одна дівчина, — по дворах, по хатах, замість долівки, скрізь зробите такий скляний брук.

— Ну, для цього мені не треба лишатися у вашому селі, — відказала Валя, — що ж, ти хочеш, щоб тільки у вас гарно було?

Дівчина засоромилася.

— Ми готуємо тисячу інструкторів. Вони роз'їдуться по всіх колгоспах і скрізь навчатимуть робити такі шляхи, — сказала Валя.

— А чи не можна було б у ваш спосіб робити з піску цеглу на хати, — запитував Валю літній колгоспник, — а то, може, й черепицю? Он скільки в нас піску, — показав він рукою.

— А чому ж ні? Звичайно, можна, — потішала Валя колгоспника. — Ми тепер саме вивчаємо різні гатунки будівельного скла та способи виготовлення з нього будівельного матеріалу. Незабаром візьмемося будувати скляні будинки.

— Ото гарно буде, — замріявся колгоспник. — Подумати тільки! Отака зелена вулиця, зелені будиночки колгоспників із зеленими блискучими скляними дахами.

— Увесь колгосп скляний, правда? — посміхнулася Валя. — Скляні стайні, корівники, сараї, возовні…

— А чому б ні? Чистота ж яка! — захопився мрією старий колгоспник.

— Везуть! Іще везуть щось! — почулися в цю мить вигуки молоді.

Всі посунули новою скляною дорогою назустріч вантажним автомобілям. У них щось горіло й сяяло в багряному промінні вечірнього сонця. Здавалося, що то були гори діамантів.

Грубер, Валя та інші гості посміхалися. Автомобілі везли сюрприз колгоспникам — різний хатній посуд: горшки, сковорідки, каструлі, відра з нового скла. Це була перша партія такого посуду, вироблена на одному з скляних заводів. Величезні купи скляних горшків, сковорідок, каструль, відер та іншого кухонного й столового посуду мали незабаром поширити по всіх кооперативах. Ідучи випробовувати скляний брук на селі, товариші захопили з собою такий посуд, як подарунок колгоспному кооперативові. Але цей подарунок приховали аж до кінця досліду, щоб урочисто відсвяткувати успіх.

Коло крамниці кооперативу знімали з машин чудесний посуд. Колгоспники, а надто колгоспниці захоплено розглядали його.

— Обережно! — кричав завідуючий кооперативом, коли несли цілу купу скляних каструль. — Не бачите, скло? Розіб'ється.

— А спробуймо! — вигукнула Валя й кинула другу купу каструль за авто.

Каструлі з дзвоном розсипались на новому бруку. Колгоспники аж ойкнули, думаючи, що побачать купу черепків замість посуду. Але каструлі підстрибували, як падали, ніби м'ячі, і лишалися цілі.

— Цей посуд не б'ється й вогню не боїться, — пояснювала здивованій юрбі Валя.

Вона запропонувала скласти у дворі з каміння кабичку і на ній смажити картоплю у скляній сковороді, щоб усі бачили.

Так і зробили. Ціла юрба оточила кабичку, і всі захоплено дивилися на це диво.

Уперше в житті колгоспниці готували вечерю в скляному посуді.

— Може, що й не так, — говорили куховарки, — для нас же це диво небачене.

Гості сміялися й потішали їх: нічого, як вони приїдуть удруге будувати вже не скляні дороги, а скляні будинки, скляне місто, тоді вечерю приготують краще, бо не лише сковорідки та каструлі, а й печі і плитки теж будуть скляні.

Вигуками захоплення вітали таку чудову перспективу.

— Дивіться ж, дожидаємо вас, — казали колгоспники.

— Обов'язково приїздіть!

— Ну, як не ми, то наші товариші приїдуть чи інструктори, — відказували гості.

Колгоспники сперечалися:

— Почали в Скибах нове, світле життя, розвивайте його далі.

В жвавих розмовах, у жартах весело проходила вечеря. Потім заграв колгоспний оркестр, почалися танці. Захоплено танцювала молодь на скляній вулиці. Краще, ніж на паркеті…

Вже мерхнули зорі й край неба світлішав, як гості сідали в свій поїзд. У саму останню хвилину, коли кондуктор уже дав машиністові сигнал, начальник станції, розшукавши Грубера, передав йому телеграму:

«Приїхала, не застала дома. Чекаю сьогодні. Маргарита».

Грубер зблід і показав телеграму Валі. Та прочитала й запитливо глянула на свого товариша. Грубер відповів на її погляд:

— Звичайно, це не змінює мого рішення, але дуже ускладнює справу.

Валя зітхнула.

Поїзд мчав крізь пітьму весняної ночі.