Крок вікінга

Розділ І

Ти залишив своє поки що незавидне авто на дешевій стоянці й десяток кварталів брався пішки. Ще б пак! За кожним кроком ти підносився над землею, було тобі радісно й трохи ніяково: та куди ж це годиться, що всі йдуть а ти летиш над посивілим від давності асфальтом містечка цитогенетиків — чи не занадто, юначе? Де ваша скромність?

А нащо тобі ця чеснота? Ще Гельвещи зауважив, що сірі людиська завжди силують до неї видатну особу Чи варто на них зважати? Обійдуться!

Авжеж якусь годину тому ти тішився своїм майбутнім тріумфом, розкошував у проміннях сонця, що нарешті засвітилося тобі — щасливий, молодий, незбагненно талановитий. Ти сотворив всесвіт і готувався до битви за його утвердження. Битви великої і переможної.

…Лицар у срібному обладунку простягає милосердну руку до повержених ворогів — усіх, хто посмів у нього не повірити, а на трибунах скрізь скандують його ім’я, й прекрасні дами кидають йому весняні квіти. Однак лицар зводить погляд до однієї-єдиної, являючи світові велич вірного кохання, й та одна-єдина у відповідь вдячно й щасливо всміхається…

— Що, відступитися не можете?

У скверику двірник мете вузьку доріжку просто під коги перехожих, і ти мусиш сісти на лавочку, аби пропустити повз себе купу недопалків, цукеркових обгорток І пробитих транспортних талонів — шлейф куряви ще довго кушпелить в повітрі.

Невже ти незчувся, як зробив фатальний крок від великого до смішного. Коли ж це сталося, коли це могло статися?

Спокійно. Головне, лишатися спокійним.

Лицарям у срібних обладунках траплялося боротися не тільки з велетнями чи драконами, а й з бридкими гномами та підступними чаклунами, й це не збавляло їм честі. Головне — не напоротися на вітряки.

Коли тобі вже так подобається середньовічний антураж, то — продовжуємо у тому ж дусі.

Акт перший.

Готичні вежі, вузенькі вулички, церковний дзвін і серпанок на невинних дівочих личках. Генріх, Гретхен І безкомпромісний Валентин.

Цього разу Валентин буде розумніший і замість того, щоб репетувати на весь світ про гріх бідолашної Гретхен, візьме в роботу підступного спокусника так, що йбму й сам дідько не допоможе. От одружуйся з моєю сестрою, та й годі!

— Що-що?

Масивне обличчя над масивним дубовим столом, сиві скроні, що надають елегантності, черевце, заховане під вишневим жилетом пошитого в найліпшого кравця костюма (лишенько! її спокусила оця породиста пивна діжка? жах… спокійно!).

— Юначе, ви збожеволіли! Що ви верзете! Та я давно одружений і в мене три дорослі дочки. Знати не знаю вашої Маргарити! Що? Є свідки, вони бачили, як я водив її до ресторанів? Та мало з ким я вечеряв чи обідав! Може, ті свідки тримали свічки, коли та Маргарита стелила мені ліжко? Що? Вона вагітна? А я при чім, де це написано, що людина мого становища й віку зобов’язана одружуватися на всіх дівчатах занадто розкутої поведінки? Що? Вона з відчаю збирається накласти на себе руки? Ох, не смішіть мене… Що вчинить? Те ж саме, що чинять на її місці інші, не городячи дурниць. Мої батьківські почуття, проблема спадкоємця? Та мені тиждень тому старша дочка подарувала онука, прошу, за безсмертя мого роду не хвилюйтеся… Що? Е, ні, пора кінчати! Євгене Максимі лі анови» чу, чи хто там! А подзвоніть-но хутенько, куди належить, — ви мене зрозуміли, так?

Завіса.

Сам незчуваєшся, як опиняєшся на вулиці. Та все ще сповнений благородного гніву, але гнів твій такий самий безплідний, як і банальний, був він безплідний і банальний навіть тоді, коли дівочі ручки брали оправлений в телячу шкіру молитовник, ідучи до причастя. Найрозумніше — якомога швидше заспокоїтись. Тобі це вдалося? Вперед, завойовнику!

Акт другий.

Тихий садок за монастирською стіною, порослою мохом і кущиками дерези. Аромат жимолості й пташині співи у верховітті. Покинута Гретхен страждає від зрадженого кохання й свідомості свого гріха; на тобі ж сутана з пелеринкою і білий комірчнк францисканця, ти — мудрий і просвітлений у своїх думках, ти прагнеш навертати заблуклі душі на шлях солодкої істини. Проси милості, нещасна діво! Тебе з прірви піднесе велична місія, яку ти явиш світові, й сльози твої — лише незначний викуп за те, що високо піднесешся над усіма…

Маргарита дмухає на розчепірені пальці, бо щойно вкрила нігті яскраво-червоним лаком, тре долоню об долоню.

— Ну?

— Забудь про нього.

— Конкретніше…

— Він тебе не гідний!

Маргарита ледь зводить вищипану брову й дістає з сумочки маленьке люстерко.

— Його покарає саме небо.

— Ну, насамперед його каратиме профком, бо я туди вже написала, — спокійно каже Маргарита. — Кар’єру я своєму товстунові зіпсую, це вже напевне. Але й ти знахідка! Хто тебе просив втручатися? Мої інтереси він, бачте, захищає… Дурниці! Рибка не клюнула, пішла на глибину: панею міністровою мені не стати. Що ж, пошукаємо інший варіант, ще дякувати богові, час маємо. Бувай, голубчику!

— Стривай, куди ти?

— Туди, куди й належить звернутися жінці в, моєму становищі, коли їй треба відновити нормальний статус.

У тебе тьохкає серце, й від того ти зразу потрапляєш на грішну землю, у чисто виметений скверик за бетонованою інститутською стіною, де й мікроскопічний грибок не проросте. Вивільга кричить, мов кішка, якій наступили на хвіст, а жимолость всихає від вихлопних газів і обробленого хімікатами піску, яким узимку посипали асфальт, аби не брався кригою. І драма твоя середньовічна невмолимо наближається до розв’язки, яку їй приготував наш прагматичний вік.

Але ж цього не можна допустити! Нізащо! Ні!

Ти заступаєш шлях заклятій грішниці й заламуєш перед нею руки:

— Маргарито, подумай добре, на що ти зважилась, яке страшне душевне спустошення чекає тебе. Адже дітей у тебе не буде, й відчуття провини за содіяне гризтиме тебе до скону, ти прирікаєш себе на самотність у старості й гіркі жалі.

Маргарита знову сідає на лавочку, вона забула запудрити прищик біля носа, ця операція поглинула всю її увагу: чи ж чула хоч слово з твого палкого монологу?

— Маргошо!

— Що?

— Це складна та марудна справа, за нею — колосальна праця, й не тільки моя.

— Ту працю я оплатила, чи вам не все одно, якими будуть її наслідки? Колись бездітні люди брали з притулку малюка на виховання, а коли в них погіршувалися життєві обставини, вони його спокійнісінько вертали назад. За те в них ніхто не кидав камінням. Так то ж — ціла тобі дитина! А тут — кілька якихось клітин, що інтенсивно діляться: подумаєш! Ще невідомо, чи вони в мені приживуться. Ось зараз прийду додому й вип’ю чого-небудь, сам знаєш, якої грамоти тепер жінки набралися, лікарі й половини того не відають, що вони.

— Мар-га-ри-то!

— Двадцять два роки Маргарита.

Тобі хочеться упасти перед нею на коліна, ридати, простягати руки до неба, благаючи звідти на підтримку громів та блискавок, але сутана святого патера вже впала з тебе й розсипалась на порох: вона була у вжитку не одне століття. І що твої музейні аргументи проти залізної логіки бувалої в бувальцях сучасної дівиці?

Ти сідаєш біля Маргарити, лагідно береш її руки й зазираєш у вічі.

— Мила Рито, я відкрию тобі велику таємницю. Звичайно, я хотів зберегти її, та коли ти така… коли ти така розсудлива… то я зроблю тебе співавтором грандіозного експерименту.

Таємниця — то вже цікаво: Маргарита поблажливо відхиляється на бильце лавочки.

Ти переводиш подих і кишкаєш на голубів, що циганять крихти.

— Ну-ну, то що за таємниця?

— Дитина, яку ти носиш під серцем, — незвичайна. Це маленький престолонаслідник фараонів, який народився й трагічно загинув на восьмому році десь у сімнадцятому столітті до нової ери.

— Що? — Очі в Маргарити округлюються, й вона заходжується хрипкуватим сміхом. — Ну ти даєш! Мастак на вигадки! Але не вмовиш.

— Рито, я кажу правду.

Але Маргарита відкидає його руку й стрімко встає.

— Пожартували — й досить! Ніколи мені з тобою… Ти ледь не силоміць затримуєш її й сиплеш скоромовкою:

— Рито, згадай, хто я. Цитогенетик, кандидат наук і дуже перспективний вчений. Усі це знають.

— Ну, чула, що молодий, та ранній.

— Я працюю над відродженням організмів за древніми генетичними програмами. Формально спеціалізуюсь по комахах, які щезли або щезають з лиця землі, насправді ж…

— А я при чім?

— Я вживив тобі генотип майбутнього Тутмоса V.

— А не Людовіка XVIII?

— Рито, свої слова я можу підтвердити науковим щоденником та різною документацією, вона ж у мене оформлена як належить. По роках. Усе розписане по роках, по місяцях і навіть по годинах. Це, коли хочеш, моя майбутня слава, мої високі звання, матеріальні блага, моє… усе! Рито, разом з майбутньою дитиною ти вб’єш мене!

Очі в Маргарити нарешті втрачають свою святу безхмарність: вона починає вірити в те, що каже Валерій.

— Ти вживив у мене мумію, яка пролежала в єгипетському саркофазі скількість там тисячоліть? Який жах! І ти хочеш, щоб я ту дитину народила? Ти збожеволів! Тебе треба негайно показати психіатру. Та я боюсь тебе!

— Рито, при чому тут мумія? Я розшифрував генетичний код того маленького Тутмоса, а потім цілих чотири роки реконструйовував його за нуклеотидними парами, збираючи їх у гени — функціональні й запасні, домінантні й рецесивні…

— Я на цьому не розуміюся й розумітися не хочу!

— Але ж це дуже цікаво, Рито! Це навіть цікавіше, ніж реставрація старовинних манускриптів, написаних забутою мовою. Манускрипти легко тиражувати… А от генетична книга може існувати лише в єдиному примірнику, і його — один-єдиний! — ти носиш у собі. Рито! Тепер ти зрозуміла? Це моє відкриття, можливо, переверне світ, і тепер усе залежить від тебе. Рито! Невже і після того, що я тобі сказав, ти наважишся здійснити задумане? Ні, ні! Це буде надто великий злочин проти науки. Послухай, як звучить древньоегипетський гімн Сонцю…

Слухати гімн Сонцю Маргарита категорично відмовляється, але вона таки ж приголомшена. Ковтає заспокійливу таблетку, потім якийсь час відсторонено сидить і ніби дослухається до самої себе. Її невинно-блакитні очі, що так чудово поєднуються з розмаяними по плечах золотавими косами, зведені до небес. Гретхен, Ізольда, героїня середньовічного романсу…

…Що тебе спонукало брати на таку відповідальну місію завершену дурепу? Чи не ця вітражна зовнішність, оманлива чистота, якою, здавалося, дихало все її єство? Авжеж, ти мрійник і романтик, ти ж не такий нудотно-прагматичний, як твої колеги, ти ж, бачте, жрець гармонії й краси. Йолоп! Ушелепався, як той лев, що одружився на лисиці.

Маргарита струшує кучерями й каже:

— Знаєш що, голубе… Все це, не буду сперечатися, цікаво, тільки ж мені від того який зиск? Кажеш, що зробиш мене своїм співавтором? Так мене ж верне від самого вигляду ваших пробірок та мікроскопів, я вмру з нудьги на першому-ліпшому з ваших розумних засідаловок… Та й все повинно мати свої межі, навіть нахабство. Який з мене науковець? А от вийти заміж за чолов’ягу із становищем це по мені. Маю на те необхідні дані. І вийду! Не за того, так за іншого. Мій кандидат у міністри ремствував, що його дружина не спромоглася народити йому сина, ну я й вирішила зробити йому такий презентик. Це мені не вдавалося, от я й звернулася по вашу допомогу. Але ж він усе одно не одружується зі мною, виходить, і ваші послуги мені вже ні до чого. Та й не хочу я бути предметом твого експерименту! Людина я! Розумієш? Людина, а не щур і не хом’як. Я вільна вибирати власну долю. Потрібні мені ваші пошуки!

— Але ж…

— Обрид. Іди під три чорти!

Всі три чорти давно опікуються тобою, саме вони й підсунули тобі це стерво з романтичним ім’ям.

— Рито! А що коли я запропоную тобі вийти за мене заміж?

— Задля дитини? Знаєш, я ж можу й образитись…

— Але ж ти сподівалася, що задля дитини з тобою одружиться отой…

— Еге, так у нього ж посада. А в тебе що? Мрії та сподівання? Мало! Не певна, що вони справдяться.

Одна-єдина соломинка гойдається на хвилях житейського моря, вир якого так зненацька закрутив тебе, й у відчаї ти хапаєшся за неї:

— Маргарито! Я кохаю тебе. Вона дивиться на тебе з недовірою.

— Я покохав тебе з першого погляду, коли ти йшла центральною алеєю до нашого інституту, й вітер маяв твоїм волоссям, а твої божественні ноги в панчохах зі іскрою ніби пронизувало сонце…

Говори, говори, срібний лицарю, ті високі слова, які ти призначав своїй єдиній, являй світові зразок вірнога кохання. Чим не пожертвуєш задля науки! Тільки це йі виправдовує тебе. Тільки це.

— А чого ти зразу не запропонував мені руку й серце? — скривджено запитує Маргарита.

На мить Валерій розгубився, але в ньому дуже вчасно озивається благородний Валентин.

— Я не насмілився. Я знав, що ти кохаєш іншого, й заради твого щастя ладний був пожертвувати власним. Ти стала мені як сестра… Тому я й пішов до того типа вмовляти його одружитися з тобою. Але тепер, коли він так підло вчинив, ти ж зізналася, що не кохашш його, а просто тобі треба покрити гріх…

«Що я верзу! — жахаєшся ти, відчуваючи, що чесний воїн, святий патер і гордий лицар-переможець у тобі безнадійно переплутались.

На щастя, Маргарита не знає, що це воно таке «покрити гріх» — ця пишна термінологія дсттю вгсе вийшла в сучасних дівчат з ужитку.

— Квартира в тебе є? Який метраж?

(Ви бачили? Вона ще насмілюється торгуватись…)

— Двадцять з балконом. Висока стеля, пристойна кухня і передпокій. Дісталася від матері.

— Ну, що б це було шикарно, то ні. Та якщо зважити на перспективу… На престиж… На твою молодість… Коли стануть відомі результати твого експерименту?

(Ах ти ж… І я терплю? Та інші б вискоком…)

— Через сім місяців. Хіба не розумієш?

— Ну так, звичайно. Будемо реалістами: рік-два мине, поки ти свого доможешся, можливо, й більше.

Струсивши з довгої спідниці засохлу квітку жимолості, Маргарита велично зводиться:

— Я подумаю.

(Скажіть! Та коли б не цей експеримент, я б тебе…)

— Ти не зробиш до того часу фатальної помилки?

— А що мені, горить? Кажу ж: подумаю… Останньої хвилини тобі спадає щаслива думка:

— Маргарито, чого тобі тулитися в тому твоєму гуртожитку? Ось тобі ключ від моєї квартири. Там як не є, а затишно і можна подивитися найсучасніші «видики». У холодильнику є свіжа шинка, в буфеті — кава.

— А що? Можна й до тебе, — мрійливо мовить Маргарита. — Я б кави випила…

(Замкну цю дурепу й ока з неї не спущу, доки народить. А потім заберу дитину, її ж саму турну, аж захурчить, їй, бачте, потрібен чоловік з посадою… Який цинізм!)

— Марго, до зустрічі. Люблю й цілую.

Ірині він подзвонив із прохідної і, відійшовши в затінок, обтер носовичком чоло й руки: вони в нього помітно тремтіли, та й сам він почувався не найкраще.

— Що з тобою?

Як завжди, Ірина прибігла в білому халаті й шапочці, від неї звично пахло ментолом. Від дотику її руки Валерію полегшало, зараз він як ніколи гостро відчував: щойно ці руки когось втішали, когось заспокоювали, тамували чийсь біль. Раніше дратувала її звичка казати: «Рідненький, зайчику, сонечко» всім без розбору пацієнтам, навіть тим, що годилися їй у батьки та матері, але зараз ця адресована цілому світові ніжність була особливо приємною. Та й уся вона — підтягнена, невисока, з м’якими, ніби зсередини підсвіченими рисами обличчя — здавалася куди привабливішою від тієї патентованої кралі, котра перепсувала йому стільки нервів. «Невже нам доведеться розлучитись? Нізащо! Такого я не допущу. Та й вона, сподіваюсь, не захоче».

— Ірино, — сказав він. — У мене негаразди, я просто у відчаї, а тому, будь ласка, нічому не дивуйся.

Вже й зовсім полегшало: тепер він може спертися на руку своєї подруги й трохи відпочити та роззирнутися. Порадитись, як вискочити з халепи, поміркувати, як би, й надалі не вхопити шилом патоки. Просто погомоніти…

Він стисло розповів, що трапилось, вона замислилась. У садочку на лавочках сиділи хворі; поштиво зводячись, вони віталися з молоденькою завідуючою відділом, й обличчя їхні ставали дитинно-безпорадними — обличчя людей, що побували на порозі смерті. Валерію стало тоскно. «Яка ж вона добра. І як її всі люблять…»

— Ірино, благаю, не мовчи, — попросив він. — Ну що ти про все це думаєш, Ірино?

Нарешті вона озвалась:

— Насамперед ти постанеш перед судом за те, що порушив наукову етику, гірше — дозволив собі розробляти заборонену тему. Ти цього боїшся?;

— Оце вже ні! Що мені суд? Велике діло! Ну, може, й присудять щось там, зате потім…

— Звідки такий оптимізм?

— Бо переможців людство ніколи не судило, а я ж таки переможець. Ще б пак! Таке прокрутити…

— По-перше, це не тільки твоя заслуга. Почав експеримент твій покійний керівник, але саме він від нього й відмовився. Чому?

— Було прийнято міжнародну ухвалу й таке інше… Але до чого тут наука? То політика. А для науки завжди існував один закон — жага пізнання, прагнення зрозуміти, спробувати й відтворити, на цьому світ стоїть і стоятиме. Мій керівник закрив такий розкішний експеримент, тому що постарів і втратив життєвий азарт. Але ж ми молоді! Ми молоді, Ірино.

— Ти відтворював ті древні генетичні карти потай…

— Так, за рахунок власного відпочинку. За рахунок наших з тобою зустрічей, Ірино. Тому успіх належить виключно мені. І все, що з нього випливає.

— Судитимуть тебе, це вже напевне.

— Та що ти мене лякаєш цим судом? Суд тільки зробить мою славу пікантною…

— Он що тебе цікавить! А ти подумав… Вони зайшли в найтихіший закуток великого саду, до запасних воріт, забитих після ремонту. Озирнувшись, чи немає кого поблизу, Валерій спробував обійняти Ірину. Вона відсторонилася, відступила на кілька кроків і, сховавши руки в кишені халата, спитала так тихо, що він заледве розчув:

— Ну коли вже ти зважився на таке, то чому не зробив сурогатною матір’ю мене? Я ж до цього давно готова.

— Чому?

Дивно, але таке йому не, спадало на думку.

— Чому? Ну… Я хотів мати від тебе справжню дитину. Власну. Я хотів, щоб ти була справжньою матір’ю. Щоб дитина була твоєю і моєю.

— І ти б її любив?

— Ще б пак!

— А коли б цей хлопчик був уже не твоїм, а тільки моїм, коли б я його народила від іншого, теж би любив? Так само, як свого?

— Ну… Та звідки в тебе такі дивні запитання? Чи любитиму чужу дитину… Не знаю. Сподіваюсь, ти мене не збираєшся зраджувати?

— Я не про те. Скажи мені, хто любитиме Тутті? Ти про це подумав?

— Кого-кого?

— Маленького фараона, який з’явиться на світ. Це ж буде жива дитина. Справжня. Їй захочеться кого-небудь поцілувати, кому-небудь пожалітися. Вночі йому може наснитися поганий сон, а вдень він розіб’є коліно. Він же має не просто вирости, а приготуватися до життя в нашому суспільстві. З чим він прийде до нас із темряви, який спадок принесе з собою? Валерію, ти все продумав? Ти певен, що не вчинив великого зла?

Вона затулила обличчя руками, ніби на хвилину піддавшись миттєвому бажанню заплакати, коли ж опустила їх, її очі були сухі, й тільки голос ледь підвищився.

— Чому ти мені не довірив маленького Тутті? Бачиш, я вже й ім’я придумала для цього хлопчика, я вже люблю його. Ти розлучив нас… Це жорстоко!

«Вона ревнує, — подумав Валерій. — Звичайно, вона ревнує до Маргарити, й це минеться». Прагнучи вкласти в свій голос якомога більше ніжності, сказав:

— Знаєш… Я ж не був певен, що експеримент удасться: як я міг усе розрахувати? Мені було просто не до цього. Звичайно, ще в мого керівника кожен ген окремо продукував білок, та чи працюватиме вся машина, якщо її зібрати по деталях і гвинтиках? Чи притруться вони, чи не почнуть блокувати одне одного? Легко сказати — молекула ДНК У повному своєму складі! Такого ще не було, щоб її відтворили за таким давнім записом. Знаєш, я просто боявся далеко зазирати. Та й зараз ще нічого певного немає, усе тримається на волосинці. («Усе тримається на примхах Маргарити», — подумав він, холонучи). І все ж таки я вірю: вийде!

— І справді, а що як вийде, — підхопила Ірина. — Валерію, та невже тобі не страшно? Який безвідповідальний!

«Вона ревнує…»

Похитавши головою, Ірина замислено накреслила носочком своїх вузеньких туфель коло й раптом сказала:

— Валерію, ти мусиш з нею одружитись.

Він здригнувся від несподіванки. Був певен, що так воно і станеться, а проте бурхливо запротестував:

— Ти збожеволіла! Я тебе кохаю, тільки тебе!

— Зі мною ти вже не одружишся, Валерію. Ти зобов’язаний створити сім’ю для того, хто з’явиться на світ у нашому столітті. Міцну сім’ю, Валерію!

Він палко сперечався, він доводив, що її побоювання перебільшені: стільки малят виростає в дитбудинках! — що це несправедливо, зрештою, звісно, наука вимагає жертв, але ж не до такої міри!

— Наука? Жертви? Хіба я про науку? Та я про хлопчика, лише про хлопчика, бо про науку є кому подбати й без мене.

Тепер він міг і відступитися, бо виклав усі аргументи й всі емоції; розвівши руками, Валерій зітхнув:

— Коли так хочеш… Коли від мене вимагаєш… Звичайно, якщо не вдасться переконати ту жінку народити дитину, тоді… Та я не можу й не хочу тебе втрачати, ми надто розумні й сучасні люди, щоб сваритися. Яке безглуздя! Краще давай домовимось…

Очі в Ірини потемнішали, так було завжди, коли вона страждала від болю: свого, чужого — однаково!

— Вибач, Валерію, мене давно чекають.

Вона легко побігла, ледь схиливши темноволосу голову, замелькала серед молодих берізок, схожа на тихе нічне літайча; біля першого корпусу хтось зупинив її, пішов поряд, допоміг піднятися східцями.

У її відділенні лежали найтяжчі, ті, кого називали «кульбабками» — кволенькі стебельця людських життів, з яких надто сильний порив вітру міг обірвати насінинки днів, котрі ще можна прожити. Вона боротиметься з неправильними діагнозами, безліч разів зважуватиме, кому яку процедуру призначити, й шепотітиме своїм пацієнтам лагідні слова; вона вирине з прірви страждань, тривог і слабких сподівань пізно ввечері, а може, й завтра вранці, провівши біля когось безсонну ніч, не дозволивши собі залишитись віч-на-віч із власним горем. А вона ж таки кохає його…

«Може, я й справді чогось не розумію? — міркував Валерій. — Не усвідомлюю, не передбачаю… А! Емоції, емоції — чого вони варті для серйозної людини?»

До центрального входу він не повернувся. Вибравшись на вулицю через низеньку огорожу, зупинив таксі й, влаштувавшись на задньому сидінні, відчув, що в нього вже немає сил ні сумніватися, ні страждати, ні тим паче когось умовляти. «Дарма, — подумав, заплющуючи очі. — Аби тільки довести до пуття експеримент, усе інше дріб’язок. Усе змелеться, все перетреться…»

Десь на краю свідомості майнуло видиво самовпевненого, аж сп’янілого від успіху молодика, й гостра заздрість до самого себе, ще недавно такого безтурботного, пройняла Валерія.

«Нічого! — заспокоїв себе, — Все матиму, що захочу, й Ірина теж нікуди не дінеться».