Культ

Тішся днем, їздь конем, лютим шорохом, сипся порохом, гаком-баком-скаком безнадії (нею наповнена шафка №2 в кінці по коридору). Коаксил, мастодонт, імбецил, правий фронт. Волокно рудих світанків від жовтої брами і Барми і поганої карми, від наглої смерти і паскудного жертя, від холодного сексу і прокислого кексу (не їж кекси; крем – це застигла бича сперма, вона гірчить і погано пахне); бажанням нидіти й проханням сидіти, сідати й стояти, ловити й лапати, любити блювати й блювати любов'ю й застиглою кров'ю від застарілих внутрішніх кровотеч і банальних втеч навсібіч. На всі бач. Так. Я бач', як вони кохались у ванній, у зимному стіканні крові між її кахлевих ніг.

Порт Ґоа, порятуй мене від параної.

Ви всі – Анти-Ної, лиш я Гіпер-Каїн

Порт Ґоа, візьми мене до себе. Від диких таїн смачних окраїн, ласі сідниці та лисі спідниці. Там сходяться її кахлеві ноги, як ножиці у пропасниці однокласниці, над прірвою і сонною видрою з мокрою гідрою, з гідрами днів у відрах дощів, нічних багатих плащів, що переслідують мене.

Порт Ґоа, порятуй мене від них. А від тих, хто притих і розпух, як отруйний пампух:

тебе проковтне лисий пастух, що протух, як євнух, як сертак (все не так!). Волопас, гідропонік та просто мудак

(однак таки-так!).

Порт Ґоа! Візьми мене до себе!

Дімочкінс почав плескати лише третім. Його випередив Банзай. Знаєте, хто почав аплодувати першим?

Ґєник Брєвнов з 11-В.

5.

У п'ятницю, коли почався дощик, на Банзая знову найшла меланохлія. Він відчував, як колір настрою переростає зі сиво-сірого до темно-сірого, а там

(Корій, так само Корій)

вже згущується у чорний. Банзай повільно брів порожніми, як після чуми, вулицями й тихо дякував, що зараз його ніхто не рухає і не чіпає. Завтра буде концерт, завтра побачить малявку Дарцю... Але не скоріше, ніж завтра. До завтра ще можна померти кілька разів.

Дощ наче зупинився у часі. Замість нього у повітрі повис липкий від сирості туман. Туману якимось чином вдалося згущуватись синхронно з Банзаєвою меланхолією.

Зненацька Юрко зупинився і озирнувся навсібіч. У сірій емульсії топились навіть стіни будинків. Туман, як і час, розчиняє межі. Банзай глянув через плече. Якась заблукала тінь далеко від нього пірнула у мокру сірість. Попереду, здається, також промайнуло щось темне. Хідники встигли покритися тонкою сіточкою вологи, що осіла.

Такого, звісно, не буває, але Банзаю видалося, що з вікон будинків за ним пильно стежать. Він повільно йшов далі, прислухаючись, як росте тривога. Навколо нього було лише відлуння від обцасів черевиків.

(озирнися)

Він озирнувся. Позаду нікого не було, але Юркові видалося, що саме в цю мить щось прошмигнуло попереду. Банзай повернувся навколо своєї осі, й котроїсь секунди серце заскочило до нього в голову й почало бити з середини по барабанних перетинках. Бо саме в ту секунду він не міг розпізнати вулиці, на якій знаходився. Банзая накрила повна дезорієнтація, наче він щойно випірнув зі сну в незнайомому місці. Не було зрозуміло, повертає вулиця, чи все ж таки йде прямо. Асфальтовий хідник видавався не пласким, а покритим нерівномірними зморшками та опуклими хвилями. Але мана відразу щезла, і Юрко впізнав вулицю Щорса. Туман приносив невідомо звідки надзвичайно низькі, тому й малопомітні вібрації, від яких свербіло в носі й сльозилися очі.

Він знову озирнувся.

Банзай пришвидшив крок і спробував заглибитись у себе.

(тоді не так страшно)

щоб налаштуватися на попередню прострацію, але відчуття

(Присутності)

зовнішньої обсервації не минало.

Юрко глянув через плече і відразу ж прямо вперед. Дуже легкі тіні пропливли углиб туманної завіси. У сутінковому мороці поповз легесенький ефемерний шепіт. Хоча, безперечно, це все здавалося. Банзай пришвидшив крок (тепер він мало не біг) і рвучко відчинив двері до будинку. "Ехо! – подумав він. – Відлуння від моїх кроків у тумані заломилось і перетворилося на шепіт... на гуркіт... правда? Ну правда ж?"

Він увірвався у студений коридор, освітлений однією кулястою лампою, що звисала з височенної стелі, і побіг крутими дерев'яними сходами, голосно гупаючи дубовими дошками. Зупинився коло ґотичного вітражу, що тягнувся барвистою вузькою смугою аж до піддашшя, і виглянув через прозоре скельце назовні.

Туман.

6.

Банзай зайшов у квартиру, кинув під стіну вітальні наплечник. Одна зі стін у кімнаті, якій вдавалося водночас бути Юрковим кабінетом, спальнею, читальнею, бібліотекою та вітальнею, ішла навскіс – третій поверх у цьому будинку був уже мансардним. Ця нахилена стіна була обшита світлими лакованими сосновими дошками. Решту стін він обклеїв нотами з партитурою "Летючого голландця" Ваґнера: коли Банзай пересвідчився, що кімната таки потребує побілки, а грошей на шпалери нема, він використав листки з нотами для оркестру. У нахиленій стіні, та ще у стіні поруч, були невеличкі вікна (якщо дивитись на будинок іззовні, то ці вікна можна знайти десь посередині даху). Під нависаючою стіною стояло його ліжко, під іншим вікном – робочий стіл. Під третьою стояла книжкова шафа.

Банзай пішов на кухню, зварив собі кави і закурив. Подумав, може то, розкурити кальян. Передумав і поставив грати платівку з "Креденсами" (сиріч "Creedence Clearwater revival"), куплену на вернісажі у старого знедоленого меломана. М'який ошпарок психоделу шістдесятих та древній рок-н'-ролець – власне те, що й потрібно у таку погоду, коли доводиться грітися на кухні при запалених пальниках газової плитки.

Випив каву з молоком, з'їв канапку й сидів. Слухав музику.

7.

Квадранс по сьомій хтось постукав у його двері. Від нежданного звуку Банзай здригнувся. Останнім часом він став на диво лякливим.

О тій порі надворі висів присмерковий туман. Знову постукали: у будинку, де Банзай винаймав помешкання, взагалі ніхто не мав дзвінків, хіба би інсталював собі сам.

Він підійшов до дверей. За ними стояла Дарця Борхес. Юрко прочинив двері та здивовано закліпав. Дарця дивилася на нього з-під мокрого волосся сумними очима, з неї збігали малесенькі крапельки вологи. Від сирості волосся завилось більше, ніж звичайно. Дарця нагадала йому якогось безпритульного цуцика.

– Давай, заходь, – промовив Банзай.

Дарця роззулася, кинула свій наплечник у коридорчику і зайшла в його кабінет.

– Ух ти. Ну в тебе й кімната!.. – захоплено сказала вона і зробила те, що здивувало й добряче налякало Банзая. Вона не стала вивчати фурнітуру чи книжки; це Дарця зробила згодом. Першою справою вона підійшла до вікна у нахиленій стіні та виглянула на зовсім уже темну й наповнену туманами вулицю. Банзай зауважив, як напружувалось її лице, коли Дарця намагалася там щось розгледіти.

– Бачила шось на вулиці? Шось... гм-м-м... не таке? – спитав він, стоячи у дверях.

Дарця стомлено посміхнулась, відганяючи усі його тривоги.

– Нє-а, просто вже темніє. Нічого не видно за туманом. Страшно було йти до тебе.

8.

Кухня у Банзая також була маленькою. Там була газова плитка, мушля для миття начиння, холодильник (такий, знаєте, низенький, округлий, старої конструкції), стіл та бамбетель з вишневою оббивкою. І одна шафа на посуд, муку та крупи.

Мала сіла за стіл, він дав їй горнятко чаю. Чай був міцний, кольору кори з ебенового дерева. Чай пахнув берґамотом, був гарячим і солодким; горнятко було великим, спеціально, щоб можна було випити півлітри чаю без доливання води та заварки. Це горня Банзаю зробили на замовлення: мало форму людського черепа, який люто шкіриться, з великим глиняним вухом на потилиці. Щоранку він пив із горнятка каву з молоком. Наразі Дарця лише з цікавістю розглядала пугар і гріла об нього долоні.

– Будеш їсти яєшню? – поцікавився він.

Дарця зиркнула на білий плаский годинник на стіні (пів на восьму) і ствердно кивнула. Банзай підрахував, що шлях звідси до коледжу займає десь із півгодини. Дарця прийшла квадранс по сьомій, отже, вийшла іще до вечері в їдальні. А отже, мій непутящий Уотсоне, мала вже голодна.

Дарця нічого не розказала, просто пила чай, підносячи череп до рота обома руками, і розпитувала у Банзая про всілякі дрібнички. Тим часом він смажив шестияйцеву яєшню "Кольт", підсипаючи туди всіляких трав та жмені тертого твердого сиру.

Мала сама дала тарілки й сиділа далі в очікуванні.

– Ти можеш заночувати у мене, – сказав Юрко обережно, думаючи про її наплечник та пожитки у ньому.

Вона широко посміхнулася.

– А ти думаєш, нашо я сюди прийшла?

9.

Десь посередині їхньої трапези зникло світло. Дарця розповідала, які негоди привели її до Юрка. "Задрали, бляді", – ну дуже вже хотіла сказати вона у двох словах, коротко і зрозуміло, без прикрас, якби не.

– Задрали. З а к у м а р и л и, – підсумувала вона.

Звісно ж, мова йшла про гуртожитський соціум.

– Я в тебе заночую до завтра, гаразд? – спитала вона вкрадливо, дивлячись на Банзая, що сидів поруч на бамбетлі; "Ніби я міг би тебе вигнати", – подумав він. Всередині все горіло. Дарця штурхнула його під бік ліктем, вимагаючи відповіді.

– Угу, – закивав головою він, оскільки рот був напханий яйцем та плавленим сиром.

Потім Дарця взяла до рук свічку і пішла разом із Юрком розглядати його вітальню. Вона дивилась на касети та платівки, підходила до шафи з книжками. Кафка, Іздрик, Берроуз (правда, Вільям, а не Едґар Райз), і Керуак, Маккена і Сковорода, Гроф, Уоссон, Перфецький, Бах, Маркес, Воннеґут і Андрухович, і Беккет, і Покальчук і купа інших.

Дарця сіла за його стіл і заявила, що збирається зробити зараз всі уроки. Банзай знизав плечима. Ліг на ліжко й милувався її обличчям у світлі свічки. А потім вчинив украй непедагогічно, запропонувавши:

– Хочеш, можемо покурити кальян...

Дарця розвернулася на кріслі лицем до нього. Її очі запалали.

– Ка-лья-н? – перепитала вона. Тут же зіскочила з крісла й стрибнула до нього на ліжко.

– Давай! Банзайчику, давай покуримо... – вона пропхала руки між його спиною та ліжком, притискаючись у слабкому світлі до його грудей.

– Ну давай, Банзайчику, давай... гашиш? Анаша? Давай, чуєш?

Банзай обійняв її, і потік слів миттєво припинився. Дарця тепло дихала йому в губи. Він заглянув у її темні очі, очі лані, вогкі, блискучі очі, очі без дна, у яких дуже легко втопитися, очі без жодних запитань чи заперечень. У її очах він бачив щось, чого не було в погляді Солі: не прохання виграти її так, щоби потім було важко ходити, а лише бажання бути поряд із тим, хто не насміхатиметься, не кричатиме, не ображатиме її і не буде пробувати кривдити її й зачіпати за живе. Дарця проповзла по ньому вище, тягнучись устами до вуха.

– Ну давай, гашиш, анашу, чи шо ти там маєш. Ходи, ну?.. – так само вперто нашіптувала вона, дихаючи прямісінько у вухо.

Із театральним стогоном зітхнув (він просто кайфував від малої) і, вставши, поліз у шафу за кальяном. Дарця, збуджена, пішла за ним.

– Оце він? – спитала Дарця шанобливо.

Зовні кальян дуже нагадував лампу-торшер. Приблизно метр від землі, тонкий і вишукано високий, немов хлопчик-катаміт у гаремі старого педофіла, з дерев'яною різьбою по корпусу. На самому чубкові була металева чашечка для тютюну та вугілля. Унизу була велика скляна посудина, що за формою нагадувала хімічу колбу. У колбі (із товстим склом) була вода, в яку з дерев'яної верхньої частини заходила металева трубка. Колба наполовину була заповнена повітрям, і від того повітряного прошарку тягнувся металевий трубчатий отвір; у той отвір вставлявся довгий смугастий шланг (фактурою він нагадував покриття електрошнура до праски радянського зразка). На кінці шланга був довгий позолочений, прикрашений різьбленням мундштук.

Дарця сіла на п'ятки й розглядала кальян, водячи по ньому пальцем.

– Ходи на кухню, – сказав Юрко. – Треба розпалити вугілля.

Він витяг із паперового мішечка кавалок кам'яного вугілля, з полотняного – посріблені щипці. На кухні він над полум'ям нагрів кавальчик, тримаючи щипцями над пальником, аж поки той не став вишневим у кількох місцях.

– Тримай, – сказав Банзай, коли вони вже знову були перед кальяном. Дарця слухняно взяла жарину і стала злегка дмухати на неї, підтримуючи червінь. Банзай тим часом натягнув на верхню чашечку фольгу з-під шоколаду. Фольга мала багато пробитих голкою дірок; із внутрішньої сторони до неї кріпився згусток якось масної липкої речовини.

Коли фольга була щільно припасована згустком досередини, Банзай промовив:

– Клади вуглинку на фольгу, тим розпеченим донизу. Будемо розкурювати.

Дарця поклала вуглинку, як Банзай і просив; він тим часом сів на підлогу, застелену жорстим твердим килимом, і почав що було моці втягувати в себе повітря через цибух. Коли закрутилася голова, він передав цибух Дарці.

– Тягни.

Нарешті у темряві рознісся запах терпкого тютюну з яблуками. З вуглини завився стійкий димок. Поки мала ще тягнула, він відчинив вікно.

Кальян перенесли до ліжка, щоб можна було курити, сидячи на підлозі й опираючись спинами об його край. Банзай узяв із ліжка коцик – крім того, що з відкритого вікна тягнуло гірською зимною вогкістю, у квартирі було студено через відмикання опалення. Банзай накрив їх обох коциком і, тримаючи одною рукою мундштук, пояснював:

– Просто так передавати цибух не можна. Треба скрутити шланг у кільце, – він показав, як. – І я мушу тебе двічі постукати по долоні. Так-во.

– То чесно такий звичай є, чи ти сам придумав? – спитала вона з лукавим виразом.

– Чесне слово.

Дарця притулила кінчик мундштука до губ і затягнулась. Розлився запах тютюнових яблук. Вона випустила дим ротом і передала шланг Юркові.

– А де ти його взяв, Банзайчику?

– В універі мав одного знайомого. З Дамаску. Гомік, розумієш? До мене замаланювався. А коли мав їхати додому, подарував його мені. Казав, що буде завжди любити...

Дарця наморщила носа. Він наморщив носа у відповідь і дав їй затягнутися з його рук. Таке, згідно зі словами Фаєза, гоміка з Дамаску, традиція цілком дозволяє.

– А воно зовсім, ні крапельки не втикає?

– Абсолютно. Максимум, шо ти відчуєш, – розслабленість у руках і ногах. То ж, блін, не гашиш.

Так вони курили, говорили, просуваючись крізь час.

Банзай розповів Дарці, що має на думці поставити у коледжі невеличкий перформенс. Спитав, чи вона б не хотіла взяти у ньому участі. Дуже б навіть хотіла, відповіла вона.

Дарця лягла, стягнувши на себе більшу частину коца, але Банзай не протестував. Вона поклала голову йому на коліна і розглядала засклений плакат Роберта Фріппа на обклеєній нотами стіні. Банзай гладив її темне волосся, пропускаючи його через пальці. (Воно завивалось на кінцях.)

Серце її, як лютня: ледь торкнеш – і відізветься.

10.

Серце її, як лютня: ледь торкнеш – і відізветься.

По гуркоту холодильника Банзай зрозумів, що з'явилося світло. Була без п'яти північ. Вони курили та говорили чотири години.

Дарця подивилася на нього.

– Тобі сумно?

Він знизав плечима. Була байдужість. Він ліг коло неї на розстелений коц. Зняв з її плечей шлейки комбінезона, дивлячись в очі. Темні очі, очі лані, очі без дна і без жодних запитань у них. Банзай міг чути, як голосно калатає її серце. Вона дивилася на Юрка, і Юрко бачив у ній дитину; бачив у ній свою доцю, яку хотілося

(виграти витрахати

[навіть не смій думати навіть не смій]

витрахати й виграти)

посадити на коліна й гладити по волоссю, що завивається на кінчиках. Юрко розстібнув ґудзики на футболці (чи то блюзці) на довгий рукав, зеленій, наче очі великого бога Пана. Дарця голосно втягувала повітря за кожним із розстібнутих ґудзиків. Темне (чорне) волосся, що завивалося на кінчиках, розсипалось коло її голови по квадратному коцу. Банзай відчував, як її тіло під коцом все теплішає, з кожним розстібнутим ґудзиком. Він відкрив блюзку, за якою була пара невеличких грудей під чорною тканиною бюстгальтера. Дарця лежала нерухомо, лиш невідривно дивилася на його обличчя, а Банзай обережно поцілував її у голі плечі. Скидаючи з них шлейки ліфчика, розстібаючи його у Дарці за спиною, оголюючи молочні перса. Все її тіло було кольору молока, матово-біле й тепле, лиш темніли невеличкі пипки, ще не здатні тверднути так, як у Солі. Він так само обережно поцілував її у ямку під шиєю і притулився губами до грудей. Він

(серце її як лютня)

хотів її, хотів сильніше, ніж будь-коли прагнув тіла Солі, тому що Соля ніколи не мала того, що було в очах Дарці.

(як лютня)

Він вдихав її запах, запах стиглого винограду й суниць, запах диму з кальяну,

(серце її як лютня)

він міг продовжити цілувати її, скинути з неї комбінезон і цілувати її тіло, допоки воно не займеться у нього під устами, він міг знайти губами її солодку суничку і цілувати її сто вічностей до ста смертей від спалахів у голові й тілі.

(серце її як лютня ледь торкнеш і відізветься)

І Дарця слухняно лежала б, слухняно довірившись йому.

Але

(серце її як лютня ледь торкнеш і відізветься)

вона прийшла до нього не як до коханця, а як до друга, який ніколи не насміхатиметься, не кричатиме, не ображатиме її і не буде пробувати кривдити її й зачіпати за живе. І він увірував, що у ній справді є лютня, з якою треба бути ніжним і обережним. Обережним, щоб не порвати струн. Він затулив її голе тіло м'якою зеленою блюзкою (кольору очей великого бога Пана) і легенько поцілував у губи. Дарця обняла його за шию й притисла до себе. Дуже тихенько, настільки тихо, що Банзай сам ледве почув, вона прошепотіла: "Дякую".

11.

Банзай дав Дарці одну зі своїх навмисне завеликих футболок. Футболка була білесенькою і хрумкою від свіжості. Дарця понюхала її: та пахла Банзаєм і легким запахом, що вона пов'язувала із літом, запахом чистих майок та випраних джинсів. Банзаєва футболка мала служити їй піжамою. Поки Дарця скидала джинсовий комбінезон, блюзку та ліфчик, Банзай стояв до неї спиною (хоч вона й сказала, що це зайве, проте чергове заворушення в паху йому ні до чого). Вона акуратно звісила весь одяг на єдине крісло в цілій квартирі і вимкнула світло.

Банзай, що вже лежав у ліжку, відчув, як її тепле тіло ковзнуло по простирадлу і вмостилося у вигині його власного тіла. Потім Дарця повернулась до нього лицем і попросила обійняти її. Було направду зимно, надворі й у квартирі, тож Банзай обійняв її, зігріваючи та створюючи затишок. А згодом він заснув, також і в її обіймах, розкошуючи тілом однієї малої дівчинки, котра прийшла до нього як до друга, і котра носила у серці делікатну лютню.

1.

У суботу гопи повеселились на славу. Коледжом гриміли милі вуху "Рукі ввєрх" і надривалась крихітка Бритні Спермз.

У понеділок свято прийшло і на рок-вулицю. Цілий день навчання було ніяким, оскільки всі неформали збуджено гуділи: "Рокотека! Рокотека!"

Банзай, звісно ж, такого пропустити не міг.

2.

Прийшла рокотека, грізно погримуючи металевими латами.

Десь пів на п'яту до його кабінету прийшла Дарця і сказала, що вже пора. Гаразд, пора – то пора. І він пішов зривати собі дах і допомагати зривати його своїм ближнім.

На рокотеці було страшенно шумно й людно, і всі волохаті людиська махали патлами так, що аж гай гудів. Народ відривався по-чорному, музика голосно погрожувала вирвати бебехи і розмазати їх красивими альтернативно-аванґардовими плямами по стінах спортзалу. На щастя, у темряві ніхто не бачив, що він був із малою.

3.

Після години безперервного гупання Банзай відчув, що було би дуже незле перевести подих і відпочити. Вони обоє вийшли зі спортзалу й попрямували коридором до виходу. Надворі вже була глупа ніч, а коридори освітлювались нечисленними лампами зі слабенькими жарівками. Коридор на першому поверсі був просто-таки довжелезним, і освітлений був саме так, як, на думку Банзая, і слід освітлювати тюремні коридори у чорно-білих фільмах про довоєнні роки: лампи, розділені десятьма метрами темряви, у якій понурі охоронці продають в'язням пшеничну смагу та дешеві цигарки з махоркою. Лампи мали вузькі металеві плафони, кожна кидала на підлогу лише скупенький сніпець світла, так що все освітлення коридору зводилось до цих жовтавих тюремних острівців, які ні за яких умов не зливалися в одну смугу. За межею чорно-білого (жовтавого) більма була непроникна темрява.

Нагадує тунелі для електричок. Цікаво, чи ходить тут метро? Під час хуртовини чи, скажімо, горобиної ночі... Перевозить самотніх божевільних привидів з нізвідки в нікуди.

– Дивись, – Дарця посмикала його за руку. – Хто то?

Вона показувала на постать, що ворушилась у кінці тунелю. Юркове серце тихо зойкнуло. Постать ішла у їхньому керунку. Нарешті вона минула один із острівців, і за коротку мить світло викрило обличчя Корія. Той зупинився у темряві.

Банзаю стало моторошно. Несподівано сталася річ, яку потім він аж ніяк не міг списати на сон чи ману. Юркові видалося, що простір між ним та чоловіком ґвалтовно скоротився, і в наступну мить Корій вже був під його носом. Банзай розгледів його навіжену посмішку і відразу ж побачив, як сяйнули у темряві Корієві руки, сильно штовхаючи й виштовхуючи в

4.

Банзай/Азатот

[ти думаєш, ти зможеш тягатися зі мною? Ти малий і дурний]

[що діється? де я?]

[хо-хо-хо! І ти ще хочеш тягатися зі мною? Ти думаєш, вони тобі хоч чимось допоможуть? Ти, напевне, думаєш, що ті книжки, які ти прочитував за одну ніч, тобі хоч якось допоможуть? Хоча б щось роз'яснять? Я десять років вивчав їх, я вивчив напам'ять т а к і тексти, що тобі й не снилося]

[ти Корій, правда?]

[ха! Корій! Всі кажуть: "Корій – старий алкаш". Ніхто не знає, хто такий Корій насправді. Ніхто в ж и т т і не побуває там, де був я. Ніхто навіть у сні не побачить того, що бачив я]

[поверни мене назад]

[ха! Ти волаєш про поміч в Азатоті, при воротах в Азатот, а що буде, коли я покажу тобі його серце, коли ти втямиш, чим є Азатот? А що буде, коли ти опинишся у НЬОГО вдома? Я навіть не хочу згадувати, що буде, коли ти п о б а ч и ш ЙОГО. Ти просто помреш, бо твій мозок потоне у крові з тисячі тріслих судин]

[поверни назад!!! Хто такий ВІН?]

[ти ще питаєш? І ти хочеш потягатися зі мною?]

[він – це Азатот?]

[Азатот! Ха! Азатот – Око хаосу. Азатот – піщинка у порівнянні з великим Йог-Сототом! Тепер Йог-Сотот найсильніший, останній з Великих. Тепер, коли Ктулху замкнули у підводному місті Р'лайх, я став верховним жерцем Йог-Сотота. Я можу зробити таке, про що ти навіть не здогадуєшся. СИЛА, вона розчинилась у мені!]

[наза-а-ад!!! Поверни мене назад!!!]

[серйозно, хлопче, я не той, з ким варто затівати дурні дитячі ігри. Не ставай мені на дорозі! Я не жартую, і ти не жартуй]

5.

– Банзаю, ти живий? – Дарця стурбовано пляцкала його по бузі. Юрко розплющив очі.

– Як то виглядало? – першою справою спитав він. Банзай озирнувся. Ніде нікого не було, лиш вар'ятськи голосно рокотала рокотека.

Дарця здивовано заглянула йому в очі.

– Ми йдем, а тут ти бах! – зупиняєшся!.. І всьо. Лице мертве, я до тебе говорю, плескаю по твому писку, а ти – нуль реакції...

– А де Корій?

Дарця несвідомо здригнулася. Вона глянула туди, де кілька вічностей тому стояла постать. Її брови здивовано скочили на чоло.

– Нема, – просто відповіла вона, виказуючи тим самим повне нерозуміння того, що трапилось.

Банзай сів на підвіконня. Ні з того ні з сього Дарця спитала прямісінько в чоло:

– Ти виходив, правда? Як тобі вдалося?

– Я нікуда не виходив. Я взагалі не розумію, шо трапилось.

– Ти виходив, – вперто повторила вона. – Скажи, шо ти бачив? Ну скажи, Банзайчику, давай.

– Звідки ти знаєш? Чому ти так думаєш, шо я кудись виходив? – добре, що вони стояли у темряві, і не було видно дикого переляку на Юрковому обличчі.

Дарця вмить посерйознішала. У кількох словах вона спробувала переказати йому свій досвід.

6.

У Новояворівську, де, власне, і навчалася Дарця, математику викладала молода кобіта, недавня студентка Рената Степанівна, вона ж пані Реня. Якби пані Реня якимось дивом зустрілась із Банзаєм, вони, безперечно, могли б проговорити не одну годину. І виявити при цьому неабияку схожість інтересів.

Якось, після чергового уроку, пані Реня підкликала Дарцю до себе й спитала, чи та уміє контрольювати ЦЕ. Звичайно, Дарця почувалась, ніби її стукнули по голові мішком, але... Чомусь (чому?) вона відповіла, що так, ясно, хто того не вміє, ясно, що вмію, а що?

Пані Реня натомість попросила Дарцю на мить абстрагуватись і спитала, чи вона, пані Реня, їй, бува, не подобається як жінка. Тому що на уроці Дарця – контрольовано чи не контрольовано – ухитрялася фізично збуджувати її на відстані.

Дарці захотілося втекти з класу подалі від хворої вчительки, але та випередила, схопила її за руку і сказала:

– Я не лесбійка, я просто кажу, що було. В тобі є задатки, дитино. Скажи чесно: ти д і й с н о вмієш то контролювати?

Дарця була змушена сказати, що ні, нічого подібного вона не мала на меті і взагалі не до кінця розуміє, про що йде мова.

Тоді пані Реня взялася прояснити їй кілька аспектів у справі. Звісно ж, усе виявилося абсолютною маячнею, про що наглядно свідчать наступні прикрі трафунки з тою самою пані Ренею.

Пані Реня, в силу своєї психічної хвороби (інакше всі ці балачки пояснити просто неможливо... та й не варто) почала розказувати про різні дивні речі. Про практику виходу із власного тіла; про трансцендентальну медитацію та про чудесний катарсис, який вона нібито дарує; про можливість пересування за межами власного тіла та про астральні польоти; про небезпеки, які чигають на таких необережних літунів під час медитації чи усвідомленого сновидіння.

Пані Реня сказала, що це дуже незвично зустріти у такої малої дівчини таке обдарування (яке ще обдарування? – ніяк не могла втямити Дарця), такі можливості, такий потенціал...

Пані Реня давала їй читати купи літератури, проте жорстко заборонила пробувати б у д ь – щ о. Особливо насамоті. Пані Реня часто повторювала, що Дарця повинна розуміти, щ о відбувається із нею та навколо неї (і знову ж таки докази на користь виснаження її психіки, чи – що гірше, проте, імовірніше – повного божевілля: сама Дарця нічого т а к о г о, що б відбувалося навколо неї, не запримітила).

Їхні діалоги велися приблизно півтора місяця у восьмому класі. По Різдвяних канікулах пані Реня не прийшла до школи. Її заміняв пенсійного віку добродій з хижою посмішкою на зів'ялих устах, який мав глибоко в дупі усілякі метафізичні блукання в пошуках себе. Він постійно повторював, що через них, осоружних безтолкових йолопів, у Ренати Степанівни тепер проблеми з серцем. "Якраз! Знаємо ваші проблеми зі серцем"... – думала тоді Дарця. Вона не знала, що трапилося насправді, але у двадцять сім років проблем зі серцем у такої кобіти, як пані Реня, слід було очікувати в останню чергу.

Через три тижні пані Реня знову з'явилася на роботі. Правда, там вона пробула лиш один день. Вона розповіла Дарці, що весь цей час була у Льовові у психодиспансері, що на вулиці Кульпарківській, 95.

Приблизно місяць її тримали у дурці. Після повернення звідти пані Рената виглядала, м'яко кажучи, трохи не в собі. Її лице осунулося від виснаження; вона помітно постаріла.

Пані Реня розказала, що перед Новим Роком пробувала виходити зі свого тіла і саме тоді їй нарешті поталанило. Вона дуже майстерно перевела розмову, коли Дарця намагалася розпитати, як то виглядало. Пані Рената лише сказала, що вона не змогла правильно зайти назад. Розповідала, що тепер половина тіла наче не належить їй: усі сенсорні відчуття – вода, яку вона п'є, їжа, що проходить по стравоходу, дотик, біль – відчуваються десь зліва, за чверть метра від тіла. І повна дискоординація рухів.

Потім Рената взяла Дарцю за руку і примусила її пообіцяти ніколи, НІКОЛИ такого не пробувати. Особливо насамоті. Дарця вдивлялася в обличчя пані Рені й бачила на ньому лише страх. Переляк малої дитини, яка накоїла щось невиправне.

Пані Рені було всього 27.

Наступного дня її знову ніхто не бачив. Не з'явилась вона і ще через день. Дарця ходила перелякана й не на жарт стривожена здоров'ям її наставниці. Пані Реня повторювала, що Дарця відрізняється від інших дітей, вона попросту інша. І по ній то дуже видно. Тому в неї так мало приятелів: діти шкірою чують її чужорідність, тому й тримаються від неї осторонь. Дарці слід придивлятися до звичайних людей, наслідувати їх, щоби ота іншість не була разюче помітною. Ці ж слова були її останньою настановою, даною останнього дня.

На третій день відстутності просочилися чутки, що пані Рената втяла собі вени у теплій воді ванни.

Як уже згадувалося, пані Рені було лиш 27.

Наступні кілька місяців Дарця перебувала у критичній депресії. Без пані Рені миттєво прийшло розуміння, що обірвався останній зв'язок зі світом людей. Дарця перетворилась у повністю антисоціальний тип, якому було наплювати абсолютно на всіх. Геть усі її знайомства і стосунки з іншими людьми (з батьками у тому числі) виявились абсолютно формальними, банальною звичкою посміхатись і відповідати, коли до тебе звертаються. Зі смертю пані Рені вона відгородилася від усіх. Світ став "картонним" і нафіґ не потрібним.

Для Дарці світ перестав мати значення. Не у тому сенсі, що настала пора пити пергідроль чи різати жили. Просто інші перестали її обходити. Теплою весною (майже кожного погожого дня!) Дарця поверталася зі школи додому (хата залишалася порожньою до сьомої вечора), скидала весь одяг і сідала голою на підвіконня, розігріте сонцем. Обидві ноги вона закладала на широку дерев'яну поверхню. Вона пробувала курити, або читала, або просто сиділа і грілася голою на сонці. Відразу за вікном росла яблунька. Дерево квітло цілу весну, і в кімнаті стояв дивний аромат. Упродовж усього життя Дарця пов'язуватиме запах цвіту зі своєю наготою.

Із так званими батьками ситуація була не кращою – еволюцію їхніх стосунків можна було простежити за змінами замка в її дверях. До 12 років замок був таким, як і в усіх – ключем досередини кімнати, "нехай мала має трохи місця для особистих справ", – казали родаки. 13-14 років – замок міняють і вставляють інший, уже без ключа; жодного права на особисте життя всередині кімнати. Від п'ятнадцяти років татко поставив замок ключем назовні – щоб можна було закрити малу в разі непослуху. Особливо після того, коли вона кілька днів не приходила додому, тиняючись бозна-де.

Приблизно в той період, коли Дарця була вже впевнена, що вступила до коледжу, їй також поталанило. До цього моменту їй вдавалося лише гранично розслабляти власне тіло і зупиняти потік думок. Того разу їй майже вдалося вийти. Дарця лежала, розслаблена, на ліжку; вона прислухалася до звуків у голові. Дарця впустила їх у свідомість – голосне ритмічне і чітке клацання, тріск, звуки, позбавлені присутності життя. Раптом вона відчула, як права рука самовільно піднялась у повітря. Хвиля сильного страху мала б, здавалося, повернути її у нормальний стан, але контакт із тілом зник. Дарця не відчувала його; просто висіла у повітрі. Вона спливла ногами до стелі, і єдине, що приковувало її до тіла, – це дихання. Було чутно, як воно тяжким хрипом пролазить через її трахеї – останнє живе, що залишилось у ній. Гранично чітко, наче у кришталі, вона відчувала, що піднялась ногами до стелі. Здавалось, над нею нависає хтось невимовно жахливий, від чого розплющити очі ставало ще страшніше. Дарця не наважилася (на відміну від свого ментора, пані Рені) глянути на присутнього. Саме так це і було: не звуки чужого дихання чи шарудіння еретроцитів у чужих артеріях, а відчуття присутності чогось стороннього. Божевільний страх сковував, а присутність пригнічувала різкість свідомості. Дарця спробувала намацати тонесеньке кільце на мізинці, проте марно. Вона втратила усі зв'язки з тілом. Страх обволікував її, від чого ставало нестерпно холодно – не у сенсі метафори; це був лютий, крижаний і німий холод. Дарця подумала, що за вікном травневе сонце, воно проникає у кімнату через останній цвіт яблунь, має бути направду тепло і сонячно, а не так смертельно зимно. Нарешті вона відчула щось на мізинці – далеке, загублене торкання шкіри до металу. Дарця сконцентрувалась на дотику, напружуючи свідомість. Раптом миттєве відчуття – наче машина з'їхала з горба – і Дарця лежала на ліжку. Відчуття присутності начисто зникло. Тільки тілом бив холодний дріж. Їй було пекельно зимно.

7.

Вона знову запитально глянула на Банзая:

– То шо ти бачив?

– Мені здалося, що Корій дуже швидко підбіг до мене і кудись виштовхнув. Він назвав то Азатотом. Там була найглобальніша дезорієнтація, яку ти тільки собі можеш уявити. Я просто не розумів, що діється.

– А на шо то було подібно?

– Ні на шо. Взагалі ні з чим не можна порівняти. Тільки пробуєш щось роздивитися, відразу ж втрачаєш останні орієнтири. То не була форма, скоріше – процес. Там не було абсолютно ніяких орієнтирів, ні часових, ні фізичних. Там навіть губиш себе – я себе зловив на тому, шо відчував у сотнях точок водночас. Забуваєш, хто ти. Той хаос навколо тебе затікає всередину, – Банзай провів рукою від чола до потилиці, ніби намагаючись зняти з голови невидимий шолом, і облизав пересохлі губи. Він намагався приховати дріж у колінах.

Дарця уважно вислухала зміст розмови з Корієм. Дізналася і про сни з Бібліотекою.

– Шо то все дає в сумі?

– Корій думає, ніби я щось знаю. А я насправді без поняття, які тут розклади, навіть не уявляю, до чого все йде. Я просто без поняття.

8.

А ще через день мала були гелловінівська вечірка електронної музики. Перед тим, як піти відриватись на goa-trance party, Банзай на пару з Дарцею викурили його леґендарний недорторканий запас.

Запас виявився неочищеною смолкою, зібраною з листків коноплі жданівського посіву, що під Маріуполем. Простіше кажучи, ґанджа, або гашиш.

Банзай витягнув з-під ліжка целофановий пакетик, у якому н/з зберігався, з пакетика добув липку темну масу завбільшки з двійко грецьких горіхів. Смолу він поклав на місце ароматизованого тютюну, а зверху накрив свіжою фольгою з густою сіточкою дірок.

– А де ти її взяв? – поцікавилась Дарця. Вона вже вмостилася біля кальяну, навпроти її колін стояло два горнятка з недопитим чаєм. У куті кімнати, там, де стіна йшла під ухил, лежав її наплечник. Годинник показував пів на шосту. Вже було майже темно.

– Місця треба знати... В одного свого товариша з півдня. Для нього це ніби хобі, проте дуже вагоме.

– Ти про гоміка Фаєза?

– Нє. Зі Жданова, Донецька область. Буде нагода, розкажу.

Врешті кальян розкурився. З нього вився сивуватий димок: запах тютюну перекривався іншим, сильнішим, гіркішим і звабливішим. Дарця втягнула димок носом; відразу засльозилися очі і зволожилася слизова. І відразу ж відчула рідке аморфне тепло у суглобах. Вона нахилилася над вуглиною, щоб відчути аромат трави краще.

– Давай, ти перший пробуй, – сказала вона. – А ми викуримо весь нараз?

Банзай посміхнувся:

– Нам тоді дорога не в коледж, а в реанімацію. Серце стане...

– А скільки будем?

– Хапнемо зараз пару тяг, якщо буде бажання – можна і після вечора.

– "Хапнемо"?

– Означає "затягнемось".

Дарця з розумінням кивнула. Її почало загрібати від одного лише диму.

Вони затягнулися тричі. Банзай здивовано мугикнув, побачивши, які титанічні тяги робить Дарця. Вона пояснила, що колись ходила на кларнет. На третій тязі Дарця закашлялася аж до сліз, так що вихилялась через прочинене вікно, щоб дихнути свіжого повітря. Кашель поступово перейшов у нестримний регіт. Банзай вирішив, що годі. Погасивши на певний час вуглинку, вони пішли на забаву.

По дорозі до коледжу вони йшли, тримаючись за руки, і дико реготали.

9.

Сеся вечірка була присвячена електронній музиці. Зі швидкими високими пульсуючими ритмами, які заворожують і затягують.

Коридори були ледь освітлені, як і останнього разу. У пітьмі якийсь волохатий хлопчина розкішно цілувався із забійного вигляду дев'ятикласницею. "Чи не Павук, бува?" – подумав Юрко, коли волохатий хлопака обернувся. Банзай ніскілечки не здивовано впізнав у тому, хто цілував дівчину, одну з учениць одинадцятого-Ве.

Дарця намагалася вести його, тримаючи за руку, крізь тіла збуджених синтетиків, які шаленіли під жорсткий нічний goa-tranсe. Нарешті Дарця знайшла два вільні місця при стіні. У спортзалі було дуже вогко від дихання людей, від чого неприємно стискало груди. Банзай тяжко опустився на підвіконня і нерозбірливо промовив:

– Ну, Кобра... ну ти, старий, і дав!..

Дарця притулилася до нього, щоб не втратити почуття присутності Юрка. Здавалося, мозок не сприймає неперервний потік часу, а тому зі сприйняття випадають зайві слайди. На їх місці залишаються наносекундні провалля в пам'яті. Дія відчувалась у теплій руці, що притулилась до шкіри на потилиці й не давала черепу занадто крутитись.

Банзай гласкав її по волоссю. Дарця сиділа прямо, розмито дивлячись у зал, а в наступний момент осіла вперед. Це виглядало, наче сили вилетіли з неї одним видихом. Мала дивилась у спалахи світла цілком нерухомо, без жодних ознак життя.

Банзай відчув: щось не гаразд.

– Дарцю?

Вона нерухомо дивилася далі. Юрко похолов і сильно, не довго думаючи, врізав їй по спині долонею. Дарця різко задерла голову догори.

– Ні фіга собі... Ні фіга собі... Ні фіга... – вона глибоко втягувала повітря, повторюючи те саме.

– Шо з тобою було?

Вона знизала плечима.

– Сиджу, слухаю музику, тут бах! – все зупинилось. А потім знову набрало швидкості.

Банзай так само знизав плечима. Він притис її міцніше до себе й дивився, як рухаються постаті у синьому світлі. В якийсь момент здалося, черепна коробка розчинилась, і музика грала всередині його голови, до нестями чітка і приворожуюча. Несподівано звуки сповільнилися аж до повного згасання. Рухи постатей теж сповільнились і зупинились одночасно із музикою. Зі здивуванням Юрко зрозумів, що бачить увесь простір навколо себе, включаючи той, що за спиною. Навіть не було потреби водити очима – все було видно ВОДНОЧАС.

Але постаті знову, дуже повільно, набрали темпу, як і музика. Все повернулося на місце. Шкіра спини на рівні серця пекла від удару Дарці. Та злякано заглядала йому в лице.

– З тобою також?

Він кивнув. Що такого, до біса, трапилося?

– Йдемо до тебе, покуримо ше.

Він знову кивнув. Божевільнішої думки чути йому ще не доводилось.

Поверталися вони вже без сміху. Банзаю було страшно. Причому не просто так, від накуру, а всерйоз. Страх був на вулицях, в'ївся у стіни кам'яниць, в'ївся у саму реальність, як запах коноплі має властивість в'їдатися у речі. Страх не був усередині. Він був назовні, поколював шкіру холодом, і заперечити його присутність було просто неможливо.

Він був таким же реальним, як ті вертикальні тіні, що копирсались у ночі навколо них, як і те, що обоє сьогодні мали зупинку серця.

Або їм це все здавалось.

10.

Удома вони зробили те, що й дві години тому: Дарця запарила чаю (слина у роті загусла до ледь вогкого, липучого слизу), а Банзай розкурив кальян. Грав (причому голосно так грав) Пітер Гемміл з "Van der Graaf Generator". Що б там Соля не казала, а це таки є класною музикою. Музика, що належить йому одному, про яку ніхто не знає. Пітер Гемміл – це була сила.

Вони знову сиділи коло кальяну, курячи і слухаючи музику.

– Знаєш, Дарцю, ось тут... – Банзай непевно крутнув головою. Вони лежали на підлозі, бо сидіти не було сили. – От тут... чітко відчувається вплив наркотиків... На музику...

Розвинути думку якось не випало, бо надто вже важко й незатишно було ворушити язиком і губами. Кілька кольорових спалахів – і Банзай опинився у трансценденції.

11.

Банзай у трансценденції

[хто ти?]

[а ти хто?]

[я банзай]

[банзай залишився т а м; дуже сумніваюсь, що ти банзай]

[а хто ти?]

[я ніщо. Я просто так. Порожнеча. Сказати б, твій далекий родич]

[чого ти хочеш?]

[запитань]

[хто такий Йог-Сотот?]

[Великий Хробак]

[хто такий Йог-Сотот?]

[Творець Тіней, Той, Хто Плете Безконечність, Ткач. Достатньо?]

[що таке Йог-Сотот?]

[Великий Древній, останній Великий Древній]

[говори чіткіше]

[слухай уважніше]

[Йог-Сотот – це бог?]

[так]

[він Диявол?]

[ні. На твому рівні Диявол і Йог-Сотот не мають нічого спільного]

[але він зло, так?]

[зла не існує, як і добра. Є протилежні енергії. Але на твоєму рівні він є зло]

[Азатот – також бог?]

[колись був, тепер він просто окрема, паралельна до твого всесвіту реальність]

[не розумію]

[Азатот, як і дехто з інших Великих Древніх, колись був богом, але у силу власної недоумкуватості деґрадував. Як гусінь – спочатку повзає, потім завивається у кокон, потім стає метеликом. Азатот перетворився на окремий простір, замкнуту в собі реальність. Це називається метаморфозою. Це надзвичайно глобальна річ. Не форма – процес. Вона присутня на всіх рівнях, можливо – і в тих найвищих. Азатот перетворився в реальність тонкої матерії, але на диво примітивну, у таку собі просторову плерому. Вона достатньо розвинена, щоб володіти безконечністю, але надто проста, щоб помістити у собі час, виміри чи розміри]

[така доля кожного бога?]

[невідомо, Азатот був найдревнішим, існував дуже довго, надто довго, навіть як на бога]

[як довго?]

[як для твого рівня – вічність]

[а фактично?]

[фактично? Немає фактичності, немає об'єктивності, є лише рівень сприйняття; тобі може видатись об'єктивним мій рівень, але все ілюзія]

[як довго?]

[він існував задовго до Великого Вибуху, неймовірно довго. Він уже був навіть тоді, коли прийшли Йог-Сотот, Дагон і Ктулху. Тепер залишився лиш один Йог-Сотот. Але повір мені на слово – жоден із богів не існує в часі лінійно. На твому рівні усвідомити це – означає перескочити відразу кілька щаблин. Але не хвилюйся – тобі це не світить]

[і всі ті боги стали окремими реальностями?]

[ні, вони не існували стільки. Можливо, Азатот таки справді був тупим, тому й деґрадував. Можливо, такою є доля кожного бога]

[тоді чому залишився лише Йог-Сотот?]

[Дагона знищили Боги Сивої Давнини, хоча він і був одним із наймогутніших, Ктулху навіки запечатаний у підводному місті Р'лайх, інші Великі Древні живуть у вигнанні на далеких закинутих і забутих планетах. Але в деяких усе ще є виходи у ваш світ]

[виходи?]

[вони з'являються при старінні матерії у певних місцях. Місцях тонкої реальності. Це також метаморфоза. Люди відчувають такі місця і в більшості випадків уникають їх: покинуті будинки, осквернені й неосвячені наново храми... будь-що, довільний шматок простору – навіть окрема алея у парку може виявитись недобрим місцем для людей. Там пропадають безвісти. Риф Диявола, де мало не знищили вихід Дагона ви, прості люди, – одне з таких. Дуже часто це віддалені куточки планети: пустелі, гори, підземні озера... або як у вас – підвали]

[де "у нас"?]

[у коледжі, в підвалах, там є дуже цікаве місце... воно веде прямісінько на болота Гтха'ата, де існує в екзилі Йог-Сотот]

[чому ці місця виявилися близькими? Де є то болото?]

[простір у Всесвіті складчатий. Але між вами і Йог-Сототом є Азатот, вир хаосу]

[яка природа Йог-Сотота?]

[у нього немає природи, він є вічністю, енергією в часі]

[не розумію]

[ти живеш у своєму світі, думаєш: "Свідомість прив'язана до тіла – тонша матерія до грубшої, тіло до часопростору". Насправді все не так – свідомість на вашому рівні прив'язана не до тіла, вона має подвійні властивості: вона є полем і корпускулою водночас, корпускула – всього лиш максимально згущене поле свідомості, те, що ви називаєте енергетичним тілом, астральною проекцією; тіло складається з матерії, частки матерії є згущенням поля реальності. Поле є енергією. Все на світі, навіть матерія, – це енергія. Йог-Сотот не прив'язаний практично до жодного з полів, він на дуже високому рівні. Він є вічністю у собі]

[яка тут роль Корія?]

[Корій одержимий думкою, що Йог-Сотот наділить його небувалою владою і силою, якщо прийде у твій світ. Дещицю сили він уже має, але те, що в нього є, – лише бризки з хвиль від океану сили. Йог-Сотот прийде, щоб встановити свої порядки і закони. Він абсолютно чужий людині, чужий не тільки вашому уявленню про життя, але й про природу реальності, про час і простір. Він інший настільки, наскільки це лиш можна уявити]

[що станеться з нашим світом?]

[ти знаєш, що]

[чому в такому разі ти не врятуєш себе і нас?]

[справа не йде про якусь одну занюхану галактику чи навіть один Всесвіт. Ціною є панування у вашій реальності. У всіх Всесвітах, що лежать у вашому макрокосмі]

[тоді чому ти не врятуєш нас?]

[на твоєму рівні тобі цього не зрозуміти, все підкоряється певному механізмові]

[бо так задумав Бог?]

[ти кажеш "Бог" просто так; у вас паскудна звичка все одягати у слова. Ви не можете жити без інтерпретацій. Бог набагато більше, ніж ти можеш собі уявити]

[він як Азатот? Він є нашим Всесвітом? Макрокосмом?]

[на твоєму рівні взагалі краще про таке не думати... але я скажу – у безконечну кількість разів більше, ніж усе Буття, що містить макрокосми]

[ти хочеш, щоб я не допустив виходу Йог-Сотота у наш світ?]

[так чи інакше, до цього зводиться все і завжди. Це вічність: не форма, а процес. Це як метаморфоза. Завжди є ті, що відчиняють та ті, що замикають. Це опора макрокосму. Запам'ятай: ті, що відчиняють та ті, що замикають. Вони є завжди; можливо, у різних формах; можливо, не завжди усвідомлюють це. Але так є і так буде. Це процес, а не форма. Форма минуча, процес – вічний]

[чому саме я? Чому з а в ж д и я?]

[тому що ти дав обіцянку]

[я нікому нічого не обіцяв, я не хочу цього робити! І не буду! Чому завжди я?!!]

[твої бажання нікого не цікавлять. Ти то зробиш. Ти знаєш, як. Ти обіцяв, і зараз саме час виконувати обіцянки]

[Я НЕ ОБІЦЯВ НІЧОГО І НІКОМУ!!! Тим більше, я не уявляю, як повинен то зробити! Не знаю, не знаю, не знаю, абсолютно не знаю, навіть не здогадуюсь!!!]

[ти був у бібліотеці. Ти мусиш знати. Ми більше не могли тебе туди затягувати, оскільки корієва сила стала відчутною і помітною на моєму рівні. Насправді ж ніхто і ніколи не знає наперед. Чекай, і ти зрозумієш]

[коли я то взнаю?]

[чекай, і ти зрозумієш]

[я не хочу, чому саме я?!! Поясни!!!]

[чекай]

12.

Банзай лежав у своїй кімнаті нерухомо, серце ледь калатало, а губи посіріли. Дарця лежала коло нього, поклавши свою голову Юркові на груди. Коли вони обоє повернулись (дія гашишу ослабла), Дарця прийшла до тями і почала штурхати Банзая. Його сірі губи лякали, серце не прослуховувалось, Юрко не рухався. Дарця била його по лицю долонею, відчуваючи, як сльози біжать по щоках; вона не переставала бити до тих пір, поки очі Банзая не почали ворушитися під повіками. За якісь три хвилини він отямився.

Тої ночі Банзай вирішив не спати. Дарця сказала, що складе йому компанію. Вони слухали Пітера Гемміла аж до світу, намагаючись розвіяти страх. Кілька разів Дарця була готова розповісти, що бачила вона, але не наважувалась. Банзай читав їй свій щоденник зі сновидіннями, ті моменти, коли він був у Бібліотеці. Вони зовсім не розуміли, що діється.

Останнім записом про Бібліотеку було описання найглобальнішої книги – "Книги Мертвих", або "Некрономікона", що була буцімто написана безумним арабом Абдулом аль-Хазредом. У книзі розповідалось про видіння араба: про божевільні світи, які начебто були йому показані; книга підсумовувала знання Банзая, почерпнуті там. Про дуже древніх монстрів, які нібито прийшли з далеких зірок; вони були богами чогось абсолютно чужого і протилежного нам. Про війни між ними та Богами Сивої Давнини, іншої великої раси, котра розвивалась у нашому макрокосмі. Повна маячня, але як усе збігалося зі сновидіннями та галюцинаціями! Всі древні протоцивілізації та дикунські племена сповідували їхні криваві культи, перетворивши чужорідних монстрів на диких, незбагненних богів.

На ранок, коли, здавалося б, обоє мусили валитися з ніг від виснаження, Банзай і Дарця відчували нездорову бадьорість і шалену енергію.

У коледжі на перерві Банзай пішов до лазнички. На кахлевій стіні червоними літерами було виведено:

Й О Г-С О Т О Т П Г ' Н Г Л У ' І Н ' Г Л А Х

Банзаїв рот пересох, як пісок. Хлопака, що стояв під написом, читаючи пожмакану "шпору", перехопив його безумний погляд і сам глянув уверх.

– В натурі, здоровий павук, ше такого не бачив, – сказав той, маючи на увазі павука на одній із червоних літер.

Холодний, Банзай пішов на урок. Після уроку, крадькома провівши Дарцю у хлопчачу лазничку, він показав їй заклинання. Так, я бачу його, підтвердила вона, сковтнувши слину.

Зрештою, тут усе пояснюється: не поспіть добу – і не таке примариться.

13.

Повертаючись додому, у сутінках Банзай побачив знайому постать Корія. Той лише стояв і спостерігав за Юрковими діями. Банзай озирнувся через плече, чи немає, бува, когось і позаду. А глянувши на місце, де щойно стовбичив Корій, не зауважив нікого.

Безсумнівно, усе це було сумними наслідками куріння гашишу.

Прийшовши додому, Банзай увімкнув музику і ліг на ліжко. На подушці, якщо принюхатись, можна було натрапити на запах Дарці. Тоді не так страшно. Порожня квартира вперше наганяла на нього ляк.

Згодом він заснув.

14.

О сьомій тридцять чотири вечора Банзай все ще спав, а тому не бачив, як на секунду ззовні до шиби його вікна припало чиєсь бліде обличчя. Блискучі очі проглянули кімнату і так само беззвучно, як і з'явилися, зникли у пітьмі ночі.

1.

У п'ятницю, 24-го листопада на дошці оголошень з'явилася дивна афіша. Судячи з усього, її повісили так, щоб потрапила на очі лише деяким учням і жодному вчителю. Вона виглядала наступним чином:

КІЧ-ДЕСТРУКЦІЯ: ПОЇДАННЯ КАЛУ

Початок о 19.00 в актовому залі.

Перформенс відбувається за сприяння наступних організацій:

МО "Аґресивна молодь Христова" (Rzepetski und Sempl GmbH)

Польсько-українська асоціація анархістів "Niespodzianka" (Борхес)

Львівський клуб нігілістів та борців за легалізацію марихуани

при відкритому університеті Магаріші (Банzай)

Галицька бригада смерті "Ржіс" (pavooсky в малаяламі)

ЗАСТОРОГА:

– будуть зриватися дахи;

– неможливість зворотної інсталяції ґарантована

І справді – нікому з учительської банди афіша на очі не потрапила. Тим паче, що оте оголошення було здерте через дві години після приклеєння, на пам'ять.

Знаєте, хто це зробив?

Це був особисто я.

2.

Появі оголошення передував ряд вагомих і не зовсім подій з життя міста й коледжу.

Ніхто не міг зрозуміти, чим так манять сов ліси за містом. Птахами просто кишіло. Вночі ліс перетворювався на хащі, до краю виповнені тихим лиховісним пугуканням.

Котрогось із тих днів – між виходом із власного тіла та появою афішки – Банзай зазирнув до Діми. Той сидів на своєму м'якому кріслі повністю розбитий, такий, наче він підчепив гонконзький ґрип. Не ховаючись, він цмулив коньяк прямісінько з горла плящини. У нормальному стані Діма обмежувався тим, що підливав абсенту собі до кави.

– Мені недобре, – пояснив психо-холог. – Не знаю, як тобі, – але тільки не кажи Славцьові, так, між нами! – тобі не здається, що тут, у коледжі, у нас в "Шкурі", діється шось не то? Не зовсім гм... скажем так, позитивне?..

Банзай у відповідь знизав плечима, сам тим часом внутрішньо напружившись. Кому ще, як не йому, знати, якими підступними бувають психо-хологи.

Наступного дня Діму завезли у Сколе в реанімацію. Він перебрав заспокійливих. Після реабілітації його без зайвих балачок відправили у психодиспансер. Він безупинно марив потворами та жахливими велетенськими червами.

"Наслухатися чужих проблем – ше би дах не поїхав від такого", – подумали усі.

Банзай не наважився відвідати Діму, свого кращого кумпля. Він просто до смерті боявся того, що може почути.

Саме у ті буремні дні почалися перші спалахи ґрипу й поодинокі випадки кіру. Як наразі, нічого серйозного – п'ять-шість випадків, але пані Полісунка зі своєю кращою подругою – молоденькою медсестричкою з медпункту (у той момент вони саме почали відчувати неабиякий потяг одна до одної) – зійшлися на думці, що може трапитись, як і торік: істинна пандемія.

Банзай тим часом проводив таємні репетиції зі своєю чотою – Дарцею, Павуком та Семплом. До чого вони готувались – не знала жодна жива душа. На одній із репетицій в актовому залі Семпльований несподівано спитав:

– Слухайте, старі, а вам не здається, шо тута діється шось не так, як мало би бути?

Це було майже калькою з бідаки Діми. У Банзая від здивування аж відвисла щелепа. Він швидко глянув на Дарцю; та знизала плечима. Мовляв, ні, нічого не знаємо, а що? Дійсно щось не так?

Банзаю видалось, що Павук застережливо подивився на кумпля. Той замовк. Більше тими днями до подібних тем вони не поверталися.

Ще ці дні були відзначені суттєвим поменшанням кількості вуличних псів та котів. Суттєвим поменшанням.

Також у ті дні зникло безвісти троє дівчат. Вони спакували свої речі, аби їхати на вихідні з гуртожитку додому, і пішли ввечері на вокзал. Їхні батьки зі Старого Самбора зовсім не сподівалися побачити своїх чад раніше католицького Різдва. Дівчата пішли у темінь вулиці, заповнену чіпким та вогким туманом, і зникли безвісти. Просто розчинилися в імлі. Так склалися обставини, що ніхто, окрім хіба, сторожа Корія на дверях, не відав причин їхнього швидкого від'їзду. За правилами коледжу, цього було достатньо. Самі дівчата пояснили це так: у кімнатах усі живуть по двоє (саме тому свого часу Дарці не дозволили перевестися у хлопчачий гуртожиток), сусідка однієї з дівчат уже захорувала на ґрипу; Корію сказали, що "уроків вчити немає", тож запросто можна "скакнути додому на вихідні".

Вони пішли у темінь і не повернулися. Батьки зачули щось лихе лиш по 25-му грудні.

На запитання пана Андрія, чому Корій відпустив дівчат, не сказавши нікому ані слова, той задумливо почіхрав заживаючі укуси та подряпини на руках і сказав, що, на його думку, дівчата пояснили все доволі переконливо – захворіли на ґрипу від колєжанки, подзвонили мамі, мама казали негайно приїжджати. Даю слово.

Корій, звісно, міг би й нагадати пану Андрію, хто тут насправді головний; міг би й натякнути, що та медсестричка, до якої в пана Андрія, за відсутності пильного ока дружини, розвинулись нездорові бажання, має зовсім протилежні нахили. Міг би. Але... не варто відразу всім за столом показувати, що в тебе є всі тузи, з козирним включно, та ще вісім-дев'ять запасних у рукаві.

Приблизно семеро молодих людей родом із Мідних Бук у ніч Дня всіх святих сиділи за коледжем, пили вино чорнильного типу "Золота осінь" (більш відоме в народі як "Зося") і свистіли у вікна дівчачого гуртожитку. Один із молодиків мав військовий бінокль: батяри прагнули чогось перченого. Коли вони вже гадали, що нарешті котрась із гімназисток вирішила переодягнутись при ввімкненому світлі й незашторених вікнах, почувся низький шум, надто низький, пригнічуючий, щоб бути чутним насправді, – вібрація барабанних перетинок. Десь із-під "Шкури Оленя" доносився низький гортанний спів, завивання та речитативи. В одну хвилю замовкло все – спів, голоси з гуртожитку, їхнє п'яне ґавендіння. Було чутне лиш хорове пугукання сов, що громадилися на деревах поруч, а потім знову розспівування шамана – потік незрозумілих звуків, кидаючи в жах мертві літанії. По цегляній стіні заметушилися тіні, так, наче позаду хлопців хтось тримав смолоскип.

Тільки ніякого смолоскипа не було. З лісу взагалі не йшло ніякого світла. І для найменшого руху тіней причин не було зовсім.

Вібрація наростала, і хтось із компанії промовив:

– Не знаю, як ви, а я смахую.

Ніхто не сказав, що він боягуз, лох і зовсім не пацан. Всі тихенько знялися і пішли. І нікому чомусь не стало соромно, що їх хода плавно перейшла у біг.

У лісі двоє – пара старшокласників, що блукали горами, тримаючись за руки – натрапили на просіку. Дівчина спеціально прихопила фотоапарат, щоб зазнимкуватися з кавалєром (в альбом до колекції). Просіка виглядала так, ніби там проїхав циклопічний танк, який просто вивертав землю, валячи дерева на два боки у вигляді траншеї. Не викликало сумніву одне: просіку зробило щось велике. Дівчина сфотографувала просіку, а світлину, яку зробили потім, подарувала хлопцеві на пам'ять. До хлопця на Різдво приїжджав вуйко; побачивши світлину з просікою, він сказав, що подібне бачив, коли на ліс упав невеличкий літак.

А поза тим – усе було о'кей.

Тільки люди трохи переживали. Чи, точніше, боялися.

Тільки Банзай почав здригатися від різких звуків і злегка скрикувати, коли до нього несподівано починали говорити.

Тільки Дарці було лячно ввечері йти самій у туалет слабо освітленими порожніми коридорами. Але, оскільки, крім Банзая, підтримати її більше було нікому, Дарця залишалася зі своїм страхом наодинці.

Тільки Семпльований і Малаялам, що жили у кімнаті, де у 76-му повісилась дівчина, і навпроти кімнати, де жив Ґєник Брєвнов, сусід якого у 98-му потрапив під електричку "Мукачево-Львів", вважали, що поступово втрачають глузд. Все через паскудні сни й паскудні звуки, які було чути ночами в їхній кімнаті.

А назагал, усе було в порядку, якщо це можна назвати порядком. Містом панувала певного роду Ідилія-після-чуми: порожні акуратні вулички, чисті сквери, безлюдний прибраний парк...

Тільки не раджу гуляти тими вулицями затемна: можна й заблукати.

Як це вже не раз траплялось.

3.

Вони готувалися до дійства дуже специфічно: з одного боку, ретельно продумувалися декорації та хід перформенсу, з іншого ж – навіть сам Банзай не зовсім уявляв собі, що конкретно вони робитимуть на сцені.

Малаялам невідомо звідки приволік старий телевізор, цю диявольську скриню, як писав про неї В. Реланіум (він же Д. Еленіум), Семпльований зумів дістати відеокамеру і відеопроектор. Решта була за Банзаєм і Дарцею.

Цей акт супроти сірості та банальності мав потрясти і заворушити, і шокувати увесь коледж до самих архетипічних глибин підсвідомого.

У п'ятницю на перформенс залишилося напрочуд багато людей – не тільки і не стільки з гуртожитку: були там Шкряб, Ґаден і Флойд, і навіть нікому не відомий поет-декадент Влодко Реланіум (також знаний як Данко Еленіум) – уже розсівся, закинувши ноги в чорних військових черевиках на спинку крісла ряду перед ним та смалячи підозрілого вигляду цигарку. Чорний шкіряний саквояж, напханий поезіями та чорна шкіряна камізелька a la Джек Керуак, ці незмінні атрибути ніким не визнаного, усіма забутого та вигнаного лідера львівського андеґраунду, були, як завжди, при ньому.

Світло з'явилося квадранс по сьомій – Юрко переконався, що графік вимкнення останнього існує виключно у хворобливій фантазії кількох душевнохворих, яких з академічної цікавості допустили до вимикачів. Бажаючі зґвалтувати власну незайману свідомість заходили у маленький – не набагато більший за звичайну аудиторію – актовий зал і сідали на скріплені травмованими тріадами крісла чи парти, виставлені півколами, як у амфітеатрі. У далекому мороці зали стояли велетні-динаміки, що зрідка бадьорили попсою гопівське вухо на дискотеці.

Банзай позирав з-за декорацій на публіку: упізнавав знайомих – його учні, кумплі по універу, просто знайомі (як, наприклад, Ґєник Брєвнов – він й оте зелене блідолице руде дівчисько, що останнім часом не відступало від нього ні на крок). Була там і лицескривлена Риба-Сонце. Глядачі збуджено гуділи і голосно реготали один до одного.

Несподівано зникло світло, і дійство почалось.

4.

І було все так:

Погасло світло і майже відразу почулися перші вкрадливі акорди Джиммі Гендрикса, "Дитя Вуду". Тихі, вони поступово наростали до такої міри, що починали дрижати кишки необачних глядачів, котрі так довірливо прийшли, незважаючи на засторогу. У повній темряві на стелі зали з'явився тьмяний рисунок, що ставав чіткішим та яснішим разом із музикою. На всю стелю проектувався кліп Гендрикса.

Так само зненацька спалахнули чотири яскраві кварцові юпітери, вимазуючи сцену болючим білим світлом. Окрім юпітерів, був іще один червоний прожектор та великий увімкнутий стробоскоп. На заваленій різним непотребом сцені стояли вони – Банзай, спираючись задом на парту, Малаялам із трубою в руках, немов Майлз Дейвіс у молодості, та Семпльований з бас-гітарою в руках. На старому телевізорі, що розмістився справа від центру, стояла Дарця Борхес. Вона несміливо склала руки перед собою; Дарця була одягнута у вузесенькі шорти та тонку картату сорочку, під якою було ніщо (точніше, під якою не було нічого). Згодом увімкнули ящик: Дарця почала пластично танцювати на ньому, немилосердно збуджуючи усіх хлопців у залі. Згідно із концепцією видива, Дарця мала бути (і, зрештою, була) символом хіті, сексу та бажання. Танцівниця на телевізорі символізувала покійного Джима Моррісона – як знак еротичності у колі смерті.

Джиммі Гендрикс затихав, але ініціативу перехопили хлопці: вони грали Ґріґову "Пісню Сольвейг" під барабанну партію самого Джо Бонзо Бонхема, прославленого перкусиста "Цеппелінів" (делікатний натяк на попередника мас-культу?); виходило доволі різкувато, проте все ще мелодійно.

Банзай, що розсівся на парті, тримав у ґрабах якусь книжечку і читав звідти вірші. Це був його пестунчик – сердега Тичина, пізній Тичина, якого розчавив єдиновірний художній метод, перетворивши добірний імпресіонізм на фураж для совіцької худоби. По залу роздавалися невеличкі оголошення:

УОНТЕД:

Тичина Павло Григорович

("Тичинка")

молодий талановитий поет-імпресіоніст

Пішов з дому і не повернувся.

Винагорода – в межах розумного.

ГЕЛП!!!

SHUKANO:

Tychyna Pavlo Grygorovych

("Tychynka")

a young talented poet-impressionist.

Had left his house amp; didn't return

Reward – sensible

DOPOMOZHIT'!!!

Коло Юркових ніг стояв порцеляновий унітаз, підібраний на смітнику. На сусідній парті стояли касетний магнітофон-мильниця, в народі – "Інтернаціонал", та стовпчики касет до нього. Іще далі – великі картонні паки з-під холодильників, меблів та інших громіздких речей. На картонних декораціях висіли старі картини, які могли б продаватися на вернісажі. Подалі від людського ока тримались гори макулатури, кувалда і добротний замашистий молоток.

Непомітно згас один із юпітерів, від чого спалахи стробоскопа стали чіткішими.

Хлопці почали грати у незначний дисонанс; руки Дарці легко пурхали по її тілу, рухи її заворожували. Банзай замовк і жбурнув книжечку з Тичиною до унітазу. Із шухляди стола витяг запальничку і купу ґазет; по черзі підпалював і кидав до кібля різного роду "Факти", "Нострадамус", "Український шляк", "Бєлая калдунья", "Високий замок", "Ванґа" та іншу жовту бульварну читанину, котра горіла на диво яскравим полум'ям.

Поки Банзай знову взявся за поетику та поезію, Дарця зіскочила з телевізора, підпалювала потихеньку і викидала пошматовані рештки журналів для жінок-домогосподарок та слюсарів-інженерів-соціал-сантехніків та інших роботів (або дітей, котрі дуже скоро стануть ними): "Ліза", "Атдухні", "Вот так!", "Тєлєнідєля", цілу ґенерацію журнальчиків "Кул" ("У нас кльовиє шмоткі і дєвчьонкі нічєво, а у тєбя?"). І, нарешті, вражеський дзот "Наталі", підданий кремації в останню чергу. Загас черговий юпітер, з'явилася картинка на позиралку телевізора (до нього непомітно був під'єднаний відеомагнітофон): там показувалися змонтовані Семплом ув один сюрреалістичний бунюелівський сон програми "Полє чудєс", "Уґадай мєлодію", "СВ-шоу". Дарця знову повільно звивалась на ящикові.

Поезія ставала все жорсткішою, але тепер вона не летіла до мушлі: Банзай по пам'яті цитував Покальчука, Антонича й Андруховича, пронизуючи їх усіх нитками Рембо. Чуваки з інструментами грали тепер абсолютно протилежні мелодії, голосно, вражаюче й іритуюче. Банзай увімкнув "Інтернаціонал" (на кілька секунд замовкло все – Семпльований, Павук, Джо Бонзо Бонхем), і з мильнички потекли звуки "Атпєтих машенніков", потім "Запрєшшьонних барабаньшьшіков" і "Рукі ввєрх".

(Залою покотився шепіт схвалення подібного вибору.)

Банзай додав голосу, і народ (за винятком небагатьох) урешті почав відчувати справжній кайф. Непомітно Юрко взяв великий молоток і що було моці вперіщив по магнітофону. Навсібіч порскнули іскри і друзки чорного пластику. Програвач зажував, проте не замовк.

Він помер на наступному ударі. А ще за мить полетів на підлогу понівеченим клубком дротів, плівки та пластмаси.

Згас чеговий прожектор. Тепер, коли палав єдиний юпітер, було добре видно червоне полум'я прожектора і спалахи стробоскопа. Хлопці грали гарячий навіжений шум, повертаючи до життя забутий, але невмирущий нойз-арт. Малаялам експериментував зі звуком, прикриваючи отвір труби мокрою губкою; Семпл нещадно дер струни. Дарця знову зіскочила з ящика і зайшлася разом із Банзаєм обривати картини з картонних стін, кидати на підлогу і втоптувати в порох. На стелі спалахували і гасли слайди з колекції пані Держислави.

Погас останній юпітер. Юрко узяв до рук молот. Зал захлинався і топився у шумі, що лавиною виривався з динаміків. Екран телевізора показував клапті різних мильних серіалів та тупих передач. Час від часу там з'являлись і їхні зображення – кадри, зняті на репетиції їхнього ж перформенсу. Банзай викрикував у зал надірваним голосом рядки з Джеймса Дуґласа Моррісона, поета:

А моль та атеїст подвійно святі

в смерті.

Ми живемо й помираєм,

і смерть не є кінцем.

глибше ми йдемо у власний Кошмар,

ми мнемо об життя

квітки пристасті,

припавши до кліторів та членів безнадії

Остання мить дарує нам прозріння

в Колумбовому паху,

наповненому зеленою смертю

Я хочу бачити блядський блиск сліз

у твоїх очах.

О великий Ангел-курва, ти був

добрим до мене.

Голі, ми приходимо,

і відходимо усі в синцях.

Ти, паскуднику, велика засрана дупо,

брудний збоченцю, що грає

власну матір.

Ти знаєш, нас контролює ТБ,

місяць – звір, спраглий крові...

І так далі. Залишився самотній стробоскоп, ніби око циклопа за секунду до смерті. Динаміки звіріли від аґресії музики, яка ішла крізь їх пащеки. При страхітливих спалахах було видно Дарцю, яка шматувала картини небезпечним лезом. Банзай замахнувся кувалдою і вгатив по екрану саме в ту мить, коли був кадр із їхньої вистави. Міріади блискучих голочок полетіло навсібіч, а з розбитого позирала висипались біло-блакитні іскри (недарма Юрко розставив крісла так далеко від сцени.) Ще один удар по корпусу – і той розвалився. Навіть якщо у зали й була хоч якась реакція, за усім шумом її не було чути. Нарешті згас і стробоскоп, а музика розтанула у темряві. Була абсолютна затіненість свідомості, як на темній стороні місяця.

Так само раптово спалахнули юпітери – усі нараз, і глядачі побачили порожню сцену. Акторів не було. Залишився лиш унітаз, з якого вихмарювався сивий димок, і картонні декорації. Двері на вихід відчинилися самі собою, без будь-чиєї допомоги.

Залою прокотилася хвиля грубої лайки.

За десять хвилин актовий зал випорожнів. Вони вилізли з-за картону, привітали себе з несамовитим успіхом і повільно почали прибирати.

1.

В їдальні Банзай підсів до пана Ярилова, біолога, та пана Лісуна, укрмовця, позаяк інше вільне місце було коло пана Андрія, а той саме звивався коло медсестрички.

Інокентій "Кєша" Ярилов розказував Лісуну черговий тлустий дотеп. У нього взагалі від природи був нахил до подібних тем. Про таких зазвичай кажуть: "пішляк від Бога".

– А той того питає: "Ти в очко граєш?" – вів Кєша, розважаючи Лісуна. – А той: "Ясно! Ше би нє!", а той того тоді: "А в покер граєш?", а той: "А то ше куда?" Поняв?

Сусід широко посміхнувся, сповнений товариської любові до веселуна.

– Або ше тако: мужик дзвоне по телефону і питаєцця: "Альо, ето пральня?" А йому кажуть: "Ага, бля, їбальня!.. МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МУДІЛА!"

Лісун голосно розреготався, розпилюючи навколо себе дрібки гречаної каші.

– Або такий ше... Миюцця два гоміка у бані, і тута одному падає мило...

Загалом, міркував Банзай, ті двоє могли би бути зовсім непоганими хлопцями, проте, як співав менестрель, вони виявилися надто молодими, щоб помирати, надто старими, щоб танцювати рок-н-рол.

– Або тіпа таке: підходить якийсь старий до малого на вулиці і каже: "Мальчік, хочеш, я тобі цукерку дам, "Тузик" називаєцця". А хлопчик каже: "Ішли би ви, дядьку, зі своїм "Тузиком" далі. В мене вже від ваших цукерок дупа болить". Шалено, да?... Або такий прікол. Політичний москальський аніґдот. Завелися у лісі бородаті зайці і почали всіх звірюх мочити, до Лева, царя звірів, підбиратися...

Банзай сів навпроти Кєші. Той вів далі:

– Тоді Льова зібрав живність покрупніше і пішли на тих бородатих зайців. Зайці їх всіх замочили, а Лева зв'язали і тримають над пропасьтью. А той каже тим: "Чюєте, браткі, відпусьтіть мене, я ж тутай ніби як Цар звірів". А вони йому: "Заткні пасьть, скатіна! Шаміль Басаєв тутай царь!"... Круто, пра'?

Лісун, регочучи, закивав головою. Кєша поводив ложкою у рідкій зупі ще трохи, поклав щоку на власну долоню і перевів стурбований погляд зі знежиреної водички на нового сусіда, а потім на пана Андрія, який усе ще підбивав клинці до медсестрички. Медсестричка мала русяве, дрібнозавите, наче листя валіснерії штопоролистої, волоссячко, по-ренуарівськи бліду церу, куций пружній зад і ймення Аліска. Аліска була янгольськи милим дитям і зараз весело віджартовувалась від пано-Андрієвих наполягань на злягання.

– Во дає старий, – не то схвально, не то саркастично промовив Кєша.

До них мовчки присів Ханигін-Тичинда, буркнувши самому собі "Смачного".

– М-да-а-а... – підтакнув і собі Лісун. Його погляд мрійливо блукав по Алісчиних персах. – А між іншим, – перевів раптово зір на Банзая, – колишній гебіст, сексот, стукач і подвійний агент Збішек...Так-так.

Банзай недовірливо глянув на Кєшу, чи той, бува, не підсміюється з Лісунових пришпилів. Кєша з мудрим виразом закивав головою на підтвердження.

– Тока... сексот ванючій... Точно-точно. Перейшов через лапи Ка-Ге-Бе, мацаки еН-Ка-Ве-Де...

– еМ-Ге-Бе... У-Га-Ве-Ер...

– Травився у сичугу СМЄРШа, побував у котлі еС-Бе, пахан його, до речі, тоже того... сексот... наших закладав. Був луччим другом міжнародного шпіона Кузнєцова, сексот ванючій... а диви-диви-диви! Як коло Аліски мєлким бісом сиплецця!..

– Андрюха наш коло Аліски – як риба у воді, – з неабияким підтекстом додав Лісун і на підтвердження кивнув головою.

Кєша аж не зміг донести до рота ложку. Так і завмер:

– Як опариш в гамні, – процідив він і запхав ложку в пащу. А потім буркнув, проковтнувши ложку зупи (знову, мабуть, маючи на увазі щось пішле): – Щі, хоть етат палащі...

Пан Вітайль лише відсунувся на край лавки й налякано стріляв поглядом то на одного сусіда, то на іншого.

– Послухайте, – втрутився Банзай, використавши затишшя в репліковому обстрілі. – Шо, ви думаєте, сталося з Дімою?

Біолог знизав плечима.

– А чьо-чьо?.. Рєхнувся. Криша поїхала. Ше би нє – шодень стільки дєрьма слухати. Як якусь старшокласницю пахан взув... Тоже мені. Гм.

Ще раз гмикнувши, Кєша замовк, п'ючи компот. Було видно, що йому припали до душі власні слова, і що він зараз був би дуже не проти сам вислухати кілька історійок про старшокласниць, взутих паханами. Допивши компот, додав:

– Ше би не рєхнутись. Стільки гімна, аж в голову не влізаєцця...– несподівано Кєша пчихнув, не встигши затулити рота. Підняв д'горі великий палець і виразно кивнув:

– О! Правду кажу... кстаті...

– Але знаєте, – втрутився Вітайль, – тепеr дійсно інша атмосфеrа в коледжі. Непrиємна така, загrозлива така якась, знаєте...

Банзай насторожився. Він підвів очі й несподівано для себе побачив на лиці Лісуна прихований страх. Впізнавання?

– Може, на зміну погоди? Ну... магнітні бурі, хто його зна...– висунув Юрко власну версію.

Пан Вітайль глянув на сусіда таким убивчим виглядом, наче той щойно запропонував до десятиліття т.зв. Незалежності поставити мюзикл про історію України з Віциним, Нікуліним, Моргуновим у ролях, відповідно, Кия, Щека та Хорива і Боріса Моісєєва у ролі сестри їхньої Либідь.

– Не знаю, я ні хріна не чую, – зі зневагою до всіляких там фіктивних переживань легковажно сказав біолог. – От слухав Дімка про всяку хєрню, і поїхала йому криша... М-да-а-а... пахан – і дочку. Як казав один мій випускник, "ніззя абять ніабятнає"...

– Блок. Або Пушкін, – устромився непевно пан Вітайль.

– Чьо?

– Так казав... – пан Вітайль насилу проковтнув слину. Біолог викликав у нього дивний забобонний страх. – Ну... так, по-моєму, писав у якомусь віrші Блок... або Пушкін.

– Я канєшна ізвіняюсь, таваріш Інтєліґєнт, – доволі в'їдливо промовив Кєша. – НО ЕТА НІКАВО НЄ ЄБЬОТ!

Ханигін-Тичинда голосно дзенькнув ложкою по тарілці, з гуркотом підвівся й пішов. Лісун запитально подивився на кумпля.

– А чьо ти на мене дивишся? То він такий псіхований... він, панімаєш, загрозу чює. Де ж він, такий умнік, у нас та й узявся?

Лісун безпорадно знизав плечима, встав і поніс брудну тарілку. За мить зник і Кєша. Залишився лише самотній Банзай, сам-на-сам зі своїми лихими передчуттями.

2.

Банзай пригадав, що вєлікій посьолок Жданово мало чим різнився від Мідних Бук. В обох випадках, коли Банзай сходив на перон містечка, його зустрічав пенсійного віку згорблений дідок, що міцно стискував у дещиці свій кінець і люрав їдко-жовтою сечею на землю. В обидвох випадках стояла шалена спека, і сеча практично відразу висихала. Відливши, в обох випадках дідусі ховали свої мертві кавалки м'яса у ширінку, заправлялись, озирались і, поохкуючи, розглядали розпечений вагон Юґо-Западной Желєзной дароґі.

Рік перед тим (мається на увазі час, коли Банзай приїжджав у Жданово – 1995-й рік Божий) у Юрковій квартирі поселили хлопаку з-під Маріуполя, за програмою обміну учнями – діти зі Львова їхали в Ізмаїл, Донецьк, школярики звідти – до нас. Банзаїв тато, вперше після сьомого класу відвідавши батьківські збори, набрався просвітницького духу і вирішив притулити дитя з Півдня у своїй хаті.

Таким чином Банзай познайомився з Аркадієм "Коброю" Свароговим, відомим мешканцем вєлікого пасьолка Жданова.

Через рік Банзай разом із його кумплем Дощем були запрошені Коброю у його рідне, миле, маленьке містечко Жданово, де їх очікували незабутні дні їхного життя.

Банзай і Дощ вийшли на перон – безлюдний (не буручи до уваги горбатого дідуся) і страшенно гарячий. Потяг миттю втік, наче боявся довший час залишатися на цій станції.

– І шо тепер, старий? – поцікавився Дощ. Його волосся злипалося від поту, а обличчя пашіло червінню. Банзай почував себе не краще. І раптом...

Саме так, раптом. Кобра з'явився на горизонті, наче ковбой Везунчик Люк із мультиків, виповз із марева, мов сонце, що сходить. Це був Кобра власною персоною, і ніхто інший, тому що ніхто інший не носив би таких пошматованих джинсів, такої засмальцьованої, такої старої джинсової куртки, такого довгого, такого масного волосся, як Кобра. У мареві спеки він нагадував злого демона Андеґраунду, якого випустили з пляшки на світ Божий необачні панки.

Вони не здоровалися за руки. Вони обіймались, бо, холєра, направду скучили одне за одним. На шиї Кобра носив блискучий сталевий пацифік. Юрко відразу впізнав його: рік тому Кобра виміняв його у Доща на плакат. Плакат і донині висів у кімнаті друга: на ньому дизнеївські звірятка весело ганяли поміж дерев Доброго лісу, а під якимось розлогим дубом гола Білосніжка гицалась на Принцові у позі "вершниця", в екстазі похоті закинувши лице до неба. Під плакатом дизнеївськими літерами запитувалось:

Хто вбив Бембі?

Славні були часи... Кобра повів їх до свого дому, де він жив сам зі своїм дідом. Дідусь був математиком у відставці, заробляв тим, що давав уроки всіляким дебілам. У вільний час дідо захоплювався культурою ніндзя. Його тіло володіло воїстину неєвропейською пластикою. У невеличкій майстерні він виточував собі мечі, ножі, зірочки до метання та тризубці до пробивання аорт. Кобра сказав, що осінніми вечорами його дідо натягав на себе свої чорні власноруч пошиті шати, закладав маску, прив'язував до спини меча і йшов вигулювати їхнього чорного велетня-ньюфаундленда Шіву. Кобра сказав, що одного разу його дідові перегорить не той синапс, і він виріже все місто. Зрештою, різати тут когось особливо й не було – усі молоді люди виїхали в сусідній Маріуполь на заробітки, залишились лише старі й діти. Останніх без проблем можна було перелічити на пальцях: Варя, Аня, Маша та Юля. Першим двом було по десять. Маші – дванадцять. Юлі – тринадцять. Коли Дощ поцікавився, як же Кобра тут справляється без дівчат, той байдуже кинув, що Юлька є завжди. Знати щось більше Дощу перехотілося.

Ще дідусь любив пити зелений чай і медитувати, споглядаючи блиск сонця на вістрі своєї зброї.

Але найцікавіше було не в Юльці, і не в дідусі-ніндзі-математику. Найцікавіше було за містом. Величезні, буйні, незаймані плантації коноплі посівної, неміряні лани конопель.

Вони спробували курити в перший же день. Весь наступний місяць та ще один додатковий (який Банзай випросив у тата по телефону) вони, насвистуючи: "Занадився журавель до бабиних конопель", курили також.

День у день.

Вони вживали траву всіма можливими способами: смажили, виварювали у молоці, розтирали з цукром і курили, курили, курили. Вони обкурювались до такої міри, що виходили на незвідані рівні сприйняття. Якось Банзай вкурився так, що бачив рай. Специфічний рай планокура: величезне червоне сонце сідає за горизонт, висвітлюючи силуети конопель. Високі й ставні, що манять до себе й закликають спробувати. І голосна гра на цитрі. Божественні звуки, неймовірно проникливі східні звуки цитри.

Було ще багацько цікавих трафунків, але певна візія в кінці липня змусила його різко зав'язати з травою і їхати додому.

Під час накурки йому було дане видіння. Якийсь чоловік у білих шатах, з бородою і довгим гіпівським волоссям простягував йому рослину коноплі – цілу, з корінням, листками та "шишечками". Жіноча рослина, та, котра дає "смолку". Чоловік у білому простягав її Банзаю, мовляв, візьми, вона вся твоя.

Спершу Юрко подумав, що то був Ісус.

Потім він розважив повну нісенітницю такого припущення, і його сковав жах. Чоловік у білому настриливо просятагав йому коноплю, підбадьорюючи лагідною посмішкою. Очі пана в білому поблискували радістю, вони просили і наказували.

А потім він почав падати у вічність. І десь у глибинах вічності, після кількох століть падіння, він впав у велетенське багно, просторе, наче первоморе Тетіс. Банзай лежав лицем до неба, відчуваючи, як його засмоктує. Пам'ятав червоне небо над головою і задуху на болоті, тяжкі міазми, що йшли з протухлих вод. І тоді до нього крізь багно пройшов інший пан, молодий, смаглявий, виснажений далекими боями, у потертому десантному камуфляжі. Він нахилився над Банзаєм і простяг свою руку. Чоловік був дуже сильним, від нього хвилями било життєвою енергією. Баназая засмоктувало все глибше й глибше.

І глибше.

Чоловік міг нахилитися нижче, щоб Юрко схопився, проте він не робив цього. На плечах його однострою була безглузда нашивка: Миротворчі Сили ООН, спецпідрозділ International Northern Resque Initiative.

– Витягніть мене! Витягніть, воно засмоктує!

– Подумай, чи ти цього хочеш. Кого ти вибираєш: я чи він?

– Ви! ВИ! Витягніть мене!!!

Трясовиння майже засмоктало Банзая, але військовий подавати руки не поспішав.

– Послуга за послугу. Іде такий варіант?

– Так! Що завгодно, тільки витягніть!

Молодий військовий з Миротворчих сил нахилився нижче, щоб Юрко схопив простягнуту руку. Військовий дуже сильно потягнув його (Боже, яке полегшення, неймовірне звільнення!) і

Банзай зірвався з місця і почав метатися безлюдним пляжем, поблизу якого вони курили. Він кричав на все горло, лякаючи чайок та смітникових котів.

Коли йому попустило, Банзай спакував речі, обнявся з Коброю, взяв обкуреного в дупу Доща під пахву і поїхав Юґо-Восточной Желєзной дароґой до Львова.

З того часу, аж донедавна, він тримався від трави подалі.

3.

Те, що бачила Дарця, було гідним уваги. Принаймні за значущістю її візія була такою ж самою, якщо не важливішою, ніж у Банзая.

Вона лицезріла створення світу.

Із химерних барвистих арабесок, що малювались перед замкнутими очима, почав формуватися простір. Дарця відчула, як перед нею розгортається порожнеча. У порожнечі

(Порожнечі?)

вона побачила старого сивобородого чоловіка, одягнутого в поношений одяг з товстої тканини, розмальованої пістрявими узорами. Чоловік з довгим сивим волоссям та бородою танцював якийсь архаїчний танок, з притупуваннями та підскакуваннями, у руках він стискав велику волинку з червоної шкіри. Пританцьовуючи, він вигравав на козі дивні, чудесні мелодії, які, здавалося, затягували Дарцю у глибину порожнечі.

Порожнеча була білим туманом.

Старий волинкар награвав, танцюючи по колу. До звуків кози додались гучні удари бубнів. Від аритмічних чарівних мелодій туман розвіювався

(Дарця танцювала разом із ним, вони кружляли у древньому танку по замкнутому колу)

і навколо них засяяло Буття, блискуче від мокрої синьої темряви.

(нехай буде світло)

Було світло. Воно проникало у найглибші клітини, просвічувало наскрізь віддалені нейрони, вивільняючи свідомість. Мелодія наростала, гучнішала і ставала всеохопною. Перед очима Дарці спалахували дивовижні видіння, що рухались синхронно із музикою.

Вона бачила створення тисяч Всесвітів, туманностей, галактик, фомування зірок і систем.

Дарця побачила вічність. Коли музика досягла апогею, ґрандіозного апофеозу всіх мелодій, вона відчула, що зараз трапиться щось незмірно важливе.

З нічого у наше Буття вибухнуло Світло, котре затопило геть усе білим.

Вона бачила Волинкаря при воротах Зорі.

4.

Пан Андрій несподівано скликав збори. Мали бути присутні усі. Попередній урок був видубленою нудьгою. Кєша покликав Банзая посидіти з його дітьми на уроці, проконтролювати контрольну роботу. А потім біолог особисто роз'яснить діткам декілька моментиків.

І, хоча контрольна була особливою – складні неоднозначні тести формату "Zapadlo-6.0", – за півгодини першого уроку роботу завершили практично всі. Залишалося близько півтори години сидіння, нудного спостерігання за тим, як Кєша, шморгаючи носом, заповнює класний журнал.

Юрко всівся на задній парті, дуже цікавій самій по собі. На пошкрябаній фанерній поверхні голкою циркуля був викарбуваний довжелезний панегірик. Панегірик починався вкрадливими словами: "Любий друже парабелум,//Богом даний твій приклад", а завершувався відчайдушно-оптимістичним: "Через луки, через броди//блядь гопівська утече!!!". Частину, вміщену поміж цими двома цитатами, наводити не варто, позаяк остання має відверто-фашистське забарвлення та переобтяжена екстремально-вульґарною лайкою. Поряд із панегіриком були й лаконічніші перли художньої думки, як-от: "Панки жили, панки пили, панки болт на все забили" чи, наприклад, таке: "Ми не хіпі, ми не панки, ми дівчатка-лесбіянки".

Банзай підпер голову долонями (та була важкою і намагалася боліти) і обводив своїх дітей уважним поглядом:

Низенький хлопчина-альбінос, якого небезпідставно вважали дияволопоклонником, низько схилився над контрольною, притулив до вуст складені човником долоні й пошепки молився: "Дядюшка Сатана, здєлай так, штоби я напісал кантрольную на двєнадцать"....

Початкуючий ловелас Ігорчик у сонній задумі чавив зубами тупий кінець олівця, регулярно спльовуючи на підвіконня слиняві трісочки.

Іра Риба-Сонце Коркуша відбілила свої кучерики. "Ніц так не красить жінку, як пергідроль", – пригадав він стародавню приказку.

Дарця підперла голову і сумовито дивилася крізь шибу надвір. Час від часу вона нишком позирала через плече, вишукуючи очі Банзая.

Павук Малаялам вдумливо почитував книжку, на корінці якої значилось: "Казки від Кота-Воркота". Інколи він починав тяжко сопіти, що змушувало сумніватись, а чи від Кота-Воркота Павук отримує таке естетичне задоволення. Насправді ж під атласною суперобгорткою причаїлося "Те, що на споді" – збірочка еротичних новелок від Юрка Покальчука.

Семпльований, чиє волосся встигло набрати соковитих фіолетових тонів, гриз тверді бублики, розпилюючи крихти по цілій парті. Потім випадково роздер особливо сухим шматком ясна і почав спльовувати червону від крові слину на останню сторінку в зошиті з літератури, милуючись чудернацькими, спіненими від бульок повітря, узорами.

Його нелюбов до літератури мала глибоке коріння – якось Юркові доводилось бачити зошит з творчих робіт Андрія Семпльованого, учня 11-Г класу. На першій сторінці, під словами:

Домашня робота

Твір на тему осінь

було рівно три рядочки твору, геть усі покриті червоними вчительськими виправленнями. Під твором був невеличкий епікриз, такий собі бонус-трек від Семпла :

Пробачте вчителько моя ,

що написав так мало я.

Про оцінку говорити якось навіть і не зручно.

Раптово у класі почався дивний броунівський рух. За кілька хвилин до нього дійшов цікавезний листок, на котрому хтось написав:

Напишіть, шо б ви зараз хотіли робити, і передайте дальше

Кожен захоплено понаписував свої мрії; дійшовши до Банзая, аркушик був геть увесь залитий нитками почерків та чорнил:

Хочу зараз бути дома

Хочу французький масаж в теплій кімнаті з симпатичним масажистом

Хочу лежати на ліжку 4 на 4 і спати

Хочу піццу коктейль і Ґєника

Хочу оббухатись, обкуритись, обтрахатись і пограти на гітарі

Хочу віллу, їздити в хаммері, переспати з прікольним пацаном

Хочу вас всіх!!!

Хочу сексу, снігу, спокою, піцци, файної книжки, дощу, спокою, сексу, сексу, сексу

Хочу лежати на ліжку посередині Тихого Океану. Тільки щоб там було в натурі ТИХО

Хочу курити, якщо хто має, то передайте зажигалку

Хочу: чорного котика з гуртожитку, сонечка, літа

Хочу великий стакан пива, послухати музику, канікул, і спати. І ще я хочу уїбати до мами в Італію

Хочу виграти Мар'янку з 11-В. А ти, Семпл?

А я хочу пісяти

Хочу пса (суку сембернара). Дуже хочу додому

А потім задзвонив дзвінок, і дітиська розбіглися.

А в Банзая у голову засіло непереборне бажання впасти навколішки і завити з розпуки. Що б він не робив, усе виглядало нереальним. Він наче випадав з реальності.

На великій годинній перерві всі вчителі з'юрмились під дверима директора й сторожко очікували неприємностей.

Надворі падав сніг. Уперше і в єдиному місці на всій Західній Україні. Пухкі сніжинки тяжко падали на землю й відразу ж танули, мов пообідні сни. Банзай стояв поруч із паном Ярославом, що замріяно мружився на білий колір знадвору.

– От піду на пенсію, поїду в Антарктиду, на базу якусь, де снігу багато, – мрійливо заговорив він до Юрка. – Буду крокодилів полярних вирощувати... Але нє тобі!... Поздихають, гади!

Банзай злегка скривив губи. Страх вчепився у нього наче реп'ях і тепер не покидав ні на хвилину. Нестерпно здавалося, що все навколо – лише черговий навдивовижу реальний сон. Страх налився темним густим медом у серце, перетік і вимазав усі нутрощі. Важкий і непереборний.

Початок зборів затягувався. Важкі броньовані двері зі звуковою ізоляцією не відчинялися. Цікаво, що там, за ними, робить пан Андрій? Меланхолійно дивиться на сніжинки, грає на альті по пам'яті "Скрипаля на даху" і пригадує ніжні, сповнені тепла погляди Аліски, його Єдиного Справжнього Кохання? Чи, може, з диким виразом на обличчі мастурбує над грудневим випуском журналу "Медові хлоп'ята"? Хтозна...

Двері відчинилися, впускаючи всіх досередини. Замість очікуваного запаху сперми Банзай відчув аромат перепаленої кави. Педагогічний люд розсівся по вільних кріселках за великим столом у суміжній із кабінетом кімнаті. Пан Ярослав продовжував позирати на вікно, вчительки англійської перелякано тулилися одна до одної, неначе полохливі курочки, а поважний старий гишпанець – породистий хасид із добрим обличчям Шолом-Алейхема – міцно стискав ціпок із золотою гнутою ручкою. Кєша розказував Полісуну різні дотепи про блондинок.

Пан Андрій почав у своєму стилі. Тобто не просто здалека, а ДУЖЕ здалека. Від оцього "ДУЖЕ" і без того залякані викладачки англійської взялися під столом за руки і щосили втискалися у дермантинові оббивки крісел.

А пан Андрій набирав обертів. Голос його глибшав, багатство відтінків інтонації його Промови вбивало навіть професіоналів, а профанів роздирало на шматки. Він сьогодні був особливо злим, а від цього його мистецтво лише збагачувалось.

І все це не було жартом.

– Ви всі такі кгм... мудрі, та? Думаєте, я кгм... не знаю, чим ви займаєтесь, ви всі, лиш би кгм... не викладати, як має бути! А ви... – директор зробив віртуозне па і розвернувся лицем до Юрка. Він нахилився так близько, що, думалося, спробує зараз поцілувати Банзая. Чи, скоріше, відхопити добрий шмат носа одним могутнім стисканням щелеп. Коли Банзай зазирнув тому в очі, серце похололо і дико зашкребло у передчутті неприємностей.

– ...А ви, Юра, кгм... взагалі! Впали в моїх очах кгм... нижче плінтуса! Навіщо ви казали восьмикласникам, що руки мити шкідливо?

Такий ексцес направду мав місце, але за собою Юрко жодного гріха не почував:

– Ну... кгм... коли ми миємо руки, ми змиваємо не лише хвороботворні бактерії, але й корисні... Імовірність підчепити чистими руками якийсь грибок набагато більша...

Кєша голосно розреготався, аж закидуючи назад голову й пацкаючи долонею по столу. "Грибок! Ой, не можу, грибок!" – ледь не захлинався він сміхом.

– Ану тихо! – пан Андрій люто влупив по кришці бюрка. Біолог здригнувся і миттю затих. По залу покотилася луна. Навіть Банзаю стало не по собі; полохливі ж англійки ладні були пісяти кип'ятком.

– А засіяти присадибну ділянку коноплями також ви рекомендували? Не якусь там присадибну, а ШКІЛЬНУ ДІЛЯНКУ!

– Ну, в принципі, кгм, так, я. Бо коноплі дають не лише те, про що ви подумали, але і якісний папір, волокна, з яких можна виготовляти чудову тканину, шнурки і...

– Але мало кгм... того! – директор по-нараторськи витримав паузу. – Ви ше й залицялися кгм... до своїх кгм... УЧНІВ!!! Кгм!.. та то взагалі КГМ!.. чорт знає шо! То не просто кгм... забавки! То... кгм... попросту КАРИГІДНЕ!!!

Банзай стерп увесь нараз – від кінчика носа до мізинців на ногах.

– Шо ви маєте...

Знову вибухнув божевільно радісним сміхом біолог. "Каригідне! Ой, не можу, каригідне!"

– ТИХО-О-О! – пролунав громовий ляск по лакованому дереву. Стало тихо-тихенько, вчителі неначе пішли у світ інший, забравши із собою геть усі, до останнього, звуки.

– Тиша повна! Думаєте, ви всі такі кгм... мудрі тутай, шоб мене перебивати? Та я вас кгм... кгм... от ви, Юра. Я, наприклад, маю кгм... запасний аеродром, а ви маєте? Га? От хтось із вас має запасний аеродром? Шо ви всі такі мудрі тутай? Шоб мене перебивати?

Мертво впала тиша. Було чутно, як у секретарки тихенько гуде, виспівуючи Java'нською говіркою свої кремнієві колядки, комп'ютер. Надривно схлипнула котрась із вчительок англійської.

– А не треба нас так лякати, – несподівано промовив пан Ярослав. – Всі ми маєм запасний аеродром. Не ви один. Всі. Он там, – і хімік виразно кивнув головою в бік міднобуківського кладовища.

Стало ще тихше, тихо-тихо, як в померлого у вусі. На це не мав що заперечити навіть директор. Продзвенів дзвінок на урок.

Директор вийшов із трансу і прогарчав:

– На уроки! А з вами, кгм... Юра, ми ше поговоримо... після того уроку... кгм. Зрозуміло?

Ватяними ногами Банзай вийшов із кабінету. Його невідступно переслідувало відчуття, що все навколо – сон. Особливо, коли заплющував очі.

Тільки що це сном не було. Як наразі.

5.

Банзай обережно постукав у двері, відчинив їх і ввійшов. У разі чого: не знаю, не був, не брав. І взагалі, пане Андрію, яке вам діло до мене, мого лібідо і до моїх уподобань? Маєте собі свою Аліску – от і дрочіть нишком на перервах. А мене не руште.

Такі розважання рятували лише на короткі хвилі. Банзай точно знав, що не матиме сили сказати такого панові Андрію.

Директора в кабінеті не було.

– Перепрошую, пане Андрію?.. – Банзаїв дух піднявся від можливості відтермінування.

– А-а-а, Юра, – почулося із залу поруч. – Ну-ну, заходьте.

Юрко втягнув у себе повітря і пройшов кілька кроків до сусідньої кімнати. В директорових апартаментах пахло цигарками та дорогими японськими парфумами. Він обережно заглянув до залу. Крісло з високою спинкою в кінці столу було розвернуте до стіни. У ньому, вочевидь, пан Андрій і сидів. "Нездоровий потяг до театралізації", – підмітив про себе Банзай.

– Заходьте, заходьте. Сідайте.

Крісло розвернулось і показало своє черево. В його м'яких затишних надрах задоволено вмостився Корій. Дикий вишкір звично забрів на його лице. З очима було вже краще – крововиливи посходили. Корій радісно реготнув – Банзаєва реакція йому подобалась – і виклав ноги на стіл. Банзай зачаровано спостерігав за цими діями. На підошвах саперних черевиків засохло чорне болото. Кілька пластинок бруду відліпилось і впало на поліровану поверхню.

– Не чекав, та?

Банзай заперечливо похитав головою. Задерло в легенях і стягнуло в паху.

– Розумієш, тут така делікатна ситуаційка вийшла... в пана Андрія виникла певна проблемка... Із власною дружиною. Якась сука настукала їй про Аліску. Розумієш? Одним словом, Андрій попросив підмінити його і провести з тобою виховну бесіду. Так і сказав: "Поговори з тим Юрою, бо він мене вже задрочив". Так і сказав, слово честі.

Юрко спантеличено звів докупи брови.

– Сам розумієш – ну не може чоловік... Мусить показати дома, хто в хаті господар. Бо без того діла не буде... Так-так, кожен мусить знати своє місце... Моя стара забула – і на тобі маєш. Переплутала, розумієш, банки з кавою і труткою на жуки. Але то таке. В життю, Банзаю, як на довгій ниві, всьо може статися.

Банзай повільно повернувся, щоб вийти. Двері за ним виявилися зачиненими.

– Так-так. Головне, як то кажуть, знати своє місце. Не зажиратися. Чуєш, Банзаю? Як знаєш, де твоє місце в світі, уникнеш багатьох неприємностей. І не спіши так сильно, бо все одно, як то кажуть, "життя як сон". Чув такий вислів?

Банзай мовчки кивнув. Ставало дедалі незатишніше у присутності Корія. Від старого віяло хворобою. Щось точило його свідомість, як шашіль дерево. Банзай заплющив очі і дуже, дуже сильно спробував прокинутися.

– Шо, не виспався? А може, то всьо – СОН? – сказавши це, Корій обвів театральним жестом кабінет і весело захихотів. – А якщо говорити відверто, то я прийшов сюди влаштовувати власні інтереси. Між тобою і мною. Ти знаєш, відносно чого. Пам'ятаєш, як ми тоді літали в Азатоті, га? Ото були, курча ляґа, дні... А тепер, коли всьо можеш, якось і не так вже цікаво, як уявлялось... нема романтики. Нуднувато... Але брешу. Брешу, цікаво і зовсім не нудно. Клянусь.

"Так він же божевільний, як той щур у бомбосховищі", – подумав Юрко.

– Так от, шось я не туди зайшов. Мав на думці спитатися: якого милого ти ше тут? Га? Я ж тебе вроді як попередив – не дрочи мені мозґи. Не грай зі мною в дурні ігри. Але ж нє – мусив ти слухати, шо тобі різні придурки говорять.

– Як ви знаєте? І взагалі, якого біса... то всьо... та вся комедія? Я ж чув голос директора, де він? – нарешті наважився спитати Юрко.

Корій лише знову розреготався.

– Не суттєво. В моєму теперішньому становищі з н а т и – це як дихати. Андрій є там, де й був, а от питаннячко на засипку – де ти? Але приємне на потім. Тепер справи, бо час не жде. Я багато думав, як би то тебе краще копнути в сраку, шоб ти тілько-но ногами зафуркав до свого Львова. Місто в нас невеличке, але не без заскоків. Усі всіх знають. Нікого зайвого нам не потрібно. Але ти нежданно-негадано показав таке, – Корій у награному здивуванні повів головою:

– ...шо я аж не сподівався. І подумав: "Най си малий поганяє зі мною перед смертю". Так шо вирішив я тобі дати шансу. Ти знаєш, які ставки в тій грі, правда? Знаєш-знаєш, по тобі видно. Вони всім кажуть... вони як шлюхи, це точно. Тільки скажу тобі таке – для тебе це вже кінець. Ти ніц тут не зарадиш, хоч би й тріс. Ти вже не виплутаєшся.

Банзай сковтнув слину, однак свіжою рот не заповнився. Він мусив щось відповісти, аби Корію не здавалось, що перемога за ним.

– Ти постійно блефуєш. Мені казали, шо ти маєш силу, але той, кого ти хочеш випустити, на тебе ложив...

– Ха, так тобі казали ті старі пердуни із Ззовні? Вони всі вже впали в маразм. Називають себе Богами Сивої Давнини, а насправді – купка склеротичних престарілих маразматиків, які колись навчилися літати за межами тіла. Чесно, Банзаю, ніяких Богів Сивої Давнини немає, це щось на зразок астрального Ротарі-клубу. Дешеві панти. Я так тобі всьо кажу, щоб ти не дуже розчаровувався, коли побачиш своїх тих нібито друзів. Повір, коли ти запізнаєшся із ними поближче, тобі стане соромно, а ще більше – гидко. Це старі пердуни, не побоюсь я повторювати тобі. Та вони вже такі старі, що й забули навіть, як пердіти.

І всьо, шо вони наговорюють на мого Майстра Леонарда – це брудні й недотепні інсинуації. Як казав наш горячьо любімий Ґарант, сітуація отлічяється на сто восємдєсят процентів. А мій пан і Майстер Леонард – це, так би мовити, одного поля ягідки. Кажуть, вони добре знаються на вищих рівнях. Можна сказати, брати по духу. Але бачиш, м і й пан більше гармоніює з моїм внутрішнім світом... І взагалі, чого я перед тобою виправдовуюся – захочу, і ти здохнеш на моїх очах від простати, за якісь півгодини, – раптом аґресивно сказав Корій. – Хочеш такого?

– Нє-а. Ти ше мав сказати, де директор. Я чув його голос...

Корій закотив очі й голосно зацмокав язиком:

– Бож-же, Боже... яка дурна дитина. Скажи, Банзаю, у тебе ж затримка розумового розвитку, я вгадав?

І раптом промовив голосом пана Андрія:

– Ну то як, Юро, підемо знову їбати Аліску, як тоді? Чи тепер, може, твою Дарцю? Вона ж тоже ше та штучка...

Банзаю підкосилися ноги, і він тихо сповз по стіні. Він точно спав, це сто відсотків, нема питань, не може бути питань, всьо о'кей, я сплю, а раз сплю, значить, то не насправді, а раз не насправді, значить, хай діється, що діється, а я мав вас всіх глибоко в дупі, і робіть собі ЩО ХОЧЕТЕ, бо я болт забив на сновидіння...

– Ну-у-у, Банзаю, ну ти і слабак... а ше так вимахувався: "Мої сновидіння. Рефлєксії"... – саркастично кинув Корій. – Та твої всі рефлєксії до дупи, коли відмовляють рефлекси при якійсь там тупій, банальній, о р д и н а р н і й ІМІТАЦІЇ. Гівна варті ті твої записи. Направду. Дурного робота. От, наприклад, ти знаєш, що ми з тобою зараз спимо?.. Гей, ти шо?.. Альо-о-о-о!!!

Нараз Корій підійшов впритул до Банзая – той саме марно намагався втратити свідомість. Але ніяк не вдавалося. Корій притулив йому до чола два пальці, і по Юрковому тілу прорвався потужний електричний імпульс. Його злегка підкинуло в повітря, по шкірі забігали мурашки. Почувся запах паленого волосся.

Корій взяв його під руки,

(хай собі робить, що заманеться, мені пофіґ, я ж бо сплю)

підволік до столу і всадив у крісло, а сам побіг і знову зайняв позицію головуючого.

– Ну й насміши-и-ив ти мене! Оце перед вами Банзай, якого ви не знали! Душа компанії, розвеселить до смерті кожного!.. Так от, Банзаю: ми з тобою зараз спимо і бачимо один і той же сон. Класно, правда? Тобто його бачу я, а тебе затягнув по потребі. Бо ти мені пободаєшся як мужчина.

Банзай безсило підняв очі на чоловіка, не дивуючись уже нічому. Той чемно сидів навпроти, склавши руки на столі, немов старанний школярик і звабливо кліпав віями. Лице було абсолютно божевільним, радісним і дико бадьорим.

– Ну добре, жартую. Треба ж твою увагу якось привертати. Бо, по правді, ти в мене один слухач на всю Землю. Душа моя втомилась від самотності, – з фальшивою патетикою завів старий. – Якщо чесно, ти мені противний, о! І взагалі! Я мав тобі похвалитися своїми досягненнями. Ми СПИМО, козел! Реагуй же якось, а не дивися в стелю, чуєш?! Реагуй! Захоплюйся, баран тупий, ти ж такого не можеш? Ніхто такого не може! Не чую виску захоплення! Не бачу букетів із трояндами! Де вони, Банзаю? Де оркестр, що грає туш і вальс "Бузок"? Де, я питаю?

Банзай промурмотів щось вельми невиразне.

– Я побудував у своєму сні копію цілих Мідних Бук, хіба ше хтось таке вміє? Я тут пан над панами, я можу тепер створити сотні копій цього світу розмірами в одне-єдине місто. Я вийшов за межі реальності! А захочу – і сплавлю їх в одне ціле. Шо, не віриш?

Банзай замахав головою і випростався у кріслі.

– Не віриш? Ну й спи собі! – і з тими словами Корій знову доторкнувся до Банзаєвих скронь,

6.

від чого Юрко миттєво прокинувся. Він кричав, не перестаючи, приблизно сім секунд, що у коледжі вважається за прохідний мінімум до кабінету психолога. Але оскільки психо-холог наразі сам потребував допомоги, то Юркові ніхто нічим зарадити не міг. Кєша задер голову подивитися, що такого з тим вар'ятом. Голови учнів соняшниками повернулися на крик. Пройшло півгодини уроку, першого з двох уроків біології перед нарадою в кабінеті пана Андрія. Наради ще так і не було.

– Перепрошую, дуже перепрошую. Палець... я його це саме... ну...

Кєша критично поглянув на Банзая і скрушно захитав головою.

– Перепив учора, чи як?

Банзай активно замахав головою. По класу покотилися смішки.

– Нє-нє, ви шо, палець... об парту. Це саме... притис.

Учні мовчки спостерігали, як Юрко вкривається холодним потом. Зрозумівши, що на цьому комедія закінчується, повернулися знову обличчями до дошки.

Банзай тяжко віддихувався від кошмару. Це таки був сон, проте який!

Семпльований з фіолетовою мілієровкою на голові розвернувся до нього, передаючи записочку.

– Тримай. То від Дарці, – і підморгнув, клятий.

Банзай злегка скривився і взяв клапоть паперу. Розгорнув і прочитав:

Привіт, Банзайчик!

Ну як тобі сновидіннячко? Тепер ти віриш, що то був СОН? Якщо ні, то зайди до мене на перерві. Я на дежурі, як завжди.

Цьомаю зі слиною,

Твій Ромчик Корій.

P.S. До речі, як ти думаєш – СОН це все зараз, чи НІ? Даю три спроби.

Р.К.

P.S.S. І ще одне. Подивись-но, хто там, такий маленький, сірий і пухнастий, сидить у шафі.

Р.

Провівши рукою по волоссю, Банзай переконався, що голову наразі не відірвало. Чому ж навколо така мана? (А може, ти хворий, Банзаю, може, у тебе гашишний делірій або онейроїдна шизофренія, або гострий невербальний галюциноз, або все на купу, га?)

Він нахилився вбік і відщіпнув у дверцятах шафи зафарбований білою емаллю замочок. Відчинив їх. У глибинах труни на одяг, поміж курток, шуб та плащів сидів Корій, підтягнувши до підборіддя свої коліна. Він німо реготав, надриваючи пуп зі сміху. По щетинистих щоках бігли сльози, а Корій все веселився.

Юрко зірвався з місця, перекинувши стілець, і відскочив від шафи. Корій уже реготав не про себе, а вголос, не криючись.

"Ну все. Прощай, злий світе, я здурів".

На нього зараз, вочевидь, дивляться здивовані учні, а Дарця ховає лице у долонях, щоб не бачити такого сорому. Він обвів поглядом

7.

порожній кабінет директора. А точніше, білу євроремонтовану стелю і божевільне лице Корія, поросле триденною сивою щетиною, немовби вересом. Воно було мокре від сліз, викликаних реготом. Банзай зазирнув у ці позірно веселі очі й жахнувся. Наче два тунелі на темну сторону місяця. В тих тунелях живуть привиди, що збожеволіли від болю.

– Ну шо, сподобалося? – поцікавився Корій.

У Банзая не було ні найменшого бажання рухатися. Лише лежати і тупо дивитися у стелю. Натомість він сказав:

– Досить непогано. Але шо з того? Ну, налякав ти мене, а далі?

Корій знову порснув радісним смішком:

– А далі? Далі буде ще краще! Тільки що ти побував у сні, який я бачив у сні. РОЗУМІЄШ?!! Ти повинен захоплюватись моєю рідкісною, нечуваною майстерністю. Хо-хо! Далі буде таке, шо ти млітимеш від жаху. Я так сплутаю всі карти, що ти будеш сумніватися, чи існує хоч би щось справжнє. Або нє – я візьму і в деяких частинах нашого міста повклеюю свої сновидіння. На замовлення. У реальність, уявляєш собі таке? Прокинувся зранку, пішов у коледж, аж тут розумієш, що всьо навколо – знову сон. А захочу, зроблю так, що ти зустрінешся зі своїм доппельґанґером. Взагалі будеш кип'ятком сцяти. Га, як тобі такий поворот подій?

– Ну то зроби тоді так. Я ж тепер у твому сні. Шо, слабо?

– Не пащекуй до старших! Я тебе можу й не випустити звідси. Будеш бродити зі сну в сон до скону віків. Точніше, до часу "Ч". Тобто зовсім небагато.

– Який такий час "Ч"? – поцікавився байдуже Юрко.

– Прихід мого пана. От назбираю ше трошки сили – і гаплик. І ТИ, як би не старався, НІЧИМ не зарадиш. Ті всі історійки, – Корій вклав у ці слова всю свою жовч, – ті всі історійки про Закриваючих і Відкриваючих – повний б р є д. БРЄД СИВОЇ КОБИЛИ. Шоб не розстроювати таких наївняків, як ти. Віриш?

Банзай заперечливо захитав головою... спочатку активно, а потім слабше. А потім сів і задумався.

Корій став рачки, підповз до нього, щоб зазирнути у лице.

Банзай тер скроні. Чи вірив він цьому безумцю? До біса, тепер він вірив усьому.

– Я бачу, ти сумніваєшся... А даремно. Коли прийде мій пан, він вагань не простить... Гаразд, ти собі подумай, кому вірити, а наразі іди гуляй. Замахав мене.

І Банзай відкрив очі,

8.

вперши погляд у балки стелі своєї кімнаті. Голову, наче шпицею, пронизував нестримний біль.

Була за квадранс сьома. Він пішов на кухню, випив кави з анальґіном і відчув, що прихопив якогось віруса. Але треба йти у коледж. Було більш ніж очевидно, що це – кінець. Старий бідака зовсім поїхав глуздом, а богів, що допоможуть йому, немає.

Це кінець?

9.

Банзай

[я хочу смерті я хочу вмирати у полі відкритому полі відкритому для вітрів смерчів гроз і снігопадів я хочу щоб у моєму черепі гніздилася ґюрза я хочу мати приятелів поміж коників-стрибунців хробаків та ящірок особливо серед ящірок я хочу щоб із моєї очниці виросла сон-трава а поміж ребер проросла конопля я хочу щоб мої очі виїли птахи що є смачнішого за очі поїджені міопією? не беручи до уваги очей немовлят? я хочу бути невиразним предметом який важко роздивитись туманним сірим нічим що не має визначених меж хочу бути шматком реальності але найбільше я хочу польової тиші хочу злизувати із прогнилих губ вранішню росу та перші сніжинки я хочу смерті]

1.

Картини міста (початок)

Банзай ішов вулицями і не впізнавав їх. У тому, що все навколо – не сон, він майже не сумнівався. О ні, все набагато складніше й глобальніше: почалася деструкція реальності. На проспекті Паші Ангеліної маршували браві бригади яихось голених під нульку козлів, що люто ревіли: "Gdzie s№ szatani? Hej kurva, gdzie s№ szatani?"

Окрім навіжених банд польських скінгедів, на вулиці з'явилося кілька не по-тутешньому вбраних панночок, що ховали від снігу аристократичні носики у хутряні кашне. Панночки миролюбиво спацерували, не звертаючи уваги на сумнівної чести молодиків.

А на розі вулиць Лисенка і Фрунзе сидів дуже цікавий старший пан: у руках він тримав дванадцятиструнну гітару, при роті була складна конструкція, що поєднувала губну гармошку, флояру та сопілку великого бога Пана – сирингу. До ніг людини-оркестру кріпилися спеціальні лапки з дзвіночками. Старий сидів на розкладному кріселку, позаду нього, притулившись до стіни, стояв затертий наплечник, якому, мабуть, довелося трохи побачити світу. З його розв'язаного горла стирчав ріжок великої червоної волинки. Чоловік вигравав такі дивні мелодії, що Банзай мимоволі зупинився послухати.

Старий перестав грати, відклав гітару, зняв із шиї музичний реманент і змів із сивого волосся налиплий сніг.

– Котра година, не знаєш, бува?

Банзай глянув на годинник.

– П'ять по восьмій.

Старий кивнув головою, водоночас припалюючи цигарку. Втягнув дим (кінчик дешевого курива зажарів), махнув рукою, гасячи полум'я сірника, викинув його геть, випустив до неба дим і випростав спину.

– Спішишся кудись? – безпосередньо поцікавився старий. Юрко заперечливо похитав головою, уважно розглядаючи одяг музики. Дуже, дуже стара одіж, не одну сотню разів прана й сушена на сонці, від чого стала безколірною і безформною. У старого були довжелезні сиві патли й густа сива борода. Цигарка лише натякала, де може бути рот. Він пробував розгледіти очі старого, проте заважало волосся. Та й лице було немолодим, і складочки обвислої шкіри надійно їх приховували. Старий позирав десь у далечінь, у снігову завісу.

Юрко простежив той погляд: на протилежному боці проспекту прогулювався якийсь божевільний. Він розмахував руками, викрикував цитати зі Святого Письма і власних поезій і намагався розповісти всім про Навіґаторів – таємничих істот, які нібито керують нами.

– Відверто кажучи, слабо... – заговорив музика. – От колись... був тут такий юродивий один, Назарко Кшедр... Ото був юродивий!.. Отой, шо зара' махає руками, його, так би мовити, заступник. Вони розвинули ідею Навіґаторів, але той і мізинця Кшедрового не вартий... Кшедр, бувало, як почне кричати: "Навіґатор, на моїх плечах сидить Навіґатор! Скиньте його з мене! Я чую його мацаки в голові!!!"... Так кричав, шо аж мороз по шкірі дер. А той шо? Дірка від бублика в порівнянні із Кшедром. Тільки того й вартий, що панянок лякати: "Бу-у-у-у, хочете пригріти молоденького Навіґатора з мого плеча, прошу пані? Бу-у-у-у!!!"

– А ви тут часто? Бо я вас раніше не бачив якось...

– Часто? Та постійно. Просто сьогодні скоріше прийшов. Зимно, холєра...

– А ви місцевий, та?

– Місцевий? – перепитав здивовано людина-оркестр. – Ах, місцевий! Та, я місцевий настільки, що вже далі нема куди. Хоча, знаєш, останнім часом трохи мандрував світом.

– Ви гастролюєте?

– Гастролюю? – знову перепитав людина-оркестр, наче з першого разу зміст запитаного був для нього неясним. – Ах, гастролюю! Ну та, ше би нє. От був я в такому місті одному, Ейкройдт, Іллінойс. Я там зазнайомився зі самим Бадді Джоельом Саммерсом, його ше всі друзі Кривим Бадді кличуть, тобто кликали. В дитинстві його психанутий татко вдарив по коліну молотком. Але який то був піаніст! Кращого чорного піаніста я ше не бачив! Джеррі Лі в порівнянні з ним – д и т я т к о. Як ми з ним зігрались! Хлопці вар'ювали, коли нас чули.

– Ви грали з ним джаз?

– Джаз? Нє, ми грали джєз. Ми грали джєз, як казали Маврици і його найліпший друг Ґєньо Балій.

– А коли ви приїхали з Америки?

– З Америки? Двайцять років тому, не менше. Пам'ятаю, тоді також падав сніг. Точно, було католицьке Різдво. Але Кривий Бадді, шо то був за хлопець! Він був дуже грубим, той Бадді. Постійно мусів щось жувати. Навіть коли ми виступали, він тримав на кришці піаніна канапку з індичкою, або якесь печивко, або кавальчик пляцка. Боже, як він любив канапки з індичкою! Хлопці з нашого бенду постійно над ним піджартовували. Але як він грав! Раз ми виступали разом із Сарою і Ред-Топ Бойз... То було шось. А ше, раз нас запросив на весілля сам Баґз Денсмор, Лютий Баґз, як його ше кликали... Синку, він був найсправжнісіньким мафіозі. Заправляв торгівлею алкоголем, був тим... бутлеґером. О, і він запросив нас до себе на весілля: мене, Санні Олдмена, Мо Сміта, Джо Гешема, але перш за все – Кривого Бадді! Ми мали грати, розумієш? Музика, всі танцюють під джєз, підпільний алькоголь, і мафіозі.

– А звідки ви знаєте, шо він був мафіозі? – поцікавився Банзай, щиро сумніваючись у правдивості історії.

– Звідки я знаю? Та то всі знали... тим більше, потім. Ми мали їхати з Ейкройдта у Шікаґо, як вони кажуть. Ми приїхали, а там всі в сльозах, наречена Баґза непритомна, коло неї всі там бігають. От Джо і підходить, питається Баґзової тещі: "Мем, шо за мудки, ми приїхали на весілля чи на поминки?" А кузен Баґза, боксер, за такі слова заїхав Джо прямо в писок, розірвав печаткою верхню губу. Джо протім півроку до труби не доторкався... а кузен, той боксер, виходець із Півдня... а, Віллі! На ім'я мав Віллі або Вінні, збив таким гуком Джо і почав того копати ногами, викрикувати: "Будеш, бля, знати, сраний ніґер, як насміхатися з чужого горя, будеш знати, сраний виблядок!" Його ледве відтягли... А потім нам пояснили, шо Баґза і ше дев'ять його кращих людей завезли в якийсь гараж на окраїні міста і розстріляли, як псів, а потім облюрали їхні тіла...