Купальниця

1

Усі навколо — випускний, випускний. А Кароліні до тієї метушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизування із фінішною стрічкою на грудях... Її випускний не цікавив: атестат до рук — і бувай, школо! Нехай однокласники самі святкують прощання з дитинством, а вона з ним вже попрощалась, ще того дня, коли остаточно вирішила їхати до брата в Київ, хоча її туди ніхто й не кликав.

Був цілковито буденний день, оповитий туманом; липка волога тулилася до вікон шкільного автобуса, не даючи можливості побачити щось за склом, а лиш відчути звичний спуск і кількасекундну затримку, коли мотор загарчав, колеса ковзнули, забуксували в багнюці, але помаленьку виборсались на рівний шлях. Саме там, у найнижчій точці дороги, яку Кароліна долала двічі на день, остаточно й сформувалася думка: швидше б атестат до рук — і одразу до Києва, подалі від Висічі, подалі від усього тутешнього — до Роберта. Хоче він того чи ні.

Про те, що Кароліна не збирається на випускний, мама знала давно; погодилась із цим, почувши від доньки вагомий аргумент: не треба шукати грошей на застілля та сукню з туфлями. Але тепер, коли атестат з посередніми оцінками лежав на столі, а донька збирала речі, мама завмерла перед телеекраном, знічена й байдужа. Тільки тут і можна було її побачити без роботи, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не бачила перед собою.

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вдарилось об підлогу — судячи зі звуку, важке скло — не розбилось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно запалилося.

— Може, залишишся? — запитав, притискаючи правою рукою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ніхто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала — ще до того, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирішила їхати до брата, — ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.

Хтось колись дав назву Висіч тим висілкам серед лісу. «З дому висікли, а тут прихистили», — казали люди. Одні запевняли, що та назва — давня. Мовляв, свого часу хтось відокремився від панського маєтку і поселився «на висічі». Інші казали, тут нічого не було до 70-х років минулого століття, а тоді в цій місцині організували військовий радгосп, побудували три відомчі будинки — триповерховий та два двоповерхові — запросили людей на роботу, і почали сюди з’їжджатися ті, кого «з дому висікли», хто з різних причин не мав, де жити. Ось тоді Висіч і утворилася. Багатоквартирний хутір серед лісу.

Кароліна народилася тут 1993 року, того ж року, коли в триповерховому будинку вибухнув газ. Двадцять чотири потерпілих опинились у лікарні. Мама з десятирічним Робертом дивом врятувалися — йшли до батька по гроші, у контору, пхали перед собою дитячий візочок з Кароліною. А могли бути вдома, перед телевізором — саме показували чергову серію «Просто Марії»... Рвонуло так, що довелося згодом будинок рятувати, немов живу істоту після контузії. І то самотужки, бо комісія приїхала, акт склала, пообіцяла капітальний ремонт у найближчому майбутньому — і поїхала. У ті часи обіцянки не виконували, усі жили за принципом «рятуйся, хто може». Тому аварійний будинок люди самі перекрили шифером з розібраних старих курників.

Але й далі було не легше. Замість відрізаного центрального опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували хто в печі, хто — на привозному газі в балонах, хто — на електроплитках.

Радгосп занепадав. Кароліна пам’ятає, як вибивали курей у пташниках, бо не було чим годувати тисячі голодних птахів, як поступово, з тієї ж причини, порожніли стайні, де тримали телята на відгодівлі. А коли Кароліні було років дванадцять, усе розвалилось остаточно. Продовольчу службу в армії ліквідували, військовий радгосп припинив своє існування, його залишки трансформували, на паперах, звісно, у державне підприємство, і на тому реорганізація завмерла. А ті, хто став заручником змін, залишились у будинках, що стовбичили посеред лісу в щільному кільці дерев та саморобних перехняблених дровітень та стаєнь. З цього оточення людям не було куди йти.

Чиясь владна рука висікла ті три будинки, немов зайву деталь у перекроєній тканині військового радгоспу, вилучила їх хірургічним втручанням, як щось непотрібне, апендицит або гланди, скинула на узбіччя. А ті, замість пропасти, вижили. Мама, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарками. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхались хто куди, жінки — до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки — в Росію на будівництво. Старші люди — ті, кому по сорок-п’ятдесят — до такого життя призвичаїлись, тримали кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи. Без цього було не вижити. А молодь зігрівало єдине бажання — їхати з тої Висічі, тікати, вшиватися, пензлювати звідси, і подалі, поки не засмоктали будні, позбавлені вибору.

Три будинки за тридцять років свого існування пройшли прискорений життєвий цикл і виглядали, як полонені, що вийшли з оточення. Час добивав те, чого не вдалося зруйнувати вибухові, вимиканню тепла та відсутності коштів на ремонти. Будинки їжачились виведеними з вікон чорними трубами, блимали на сонці сателітарними антенами — єдиною місцевою розкішшю, бо без батарей парового опалення можна було прожити, а без серіалів та «вечірніх кварталів» — ні.

«Яке у вас тут повітря чисте!» — обережно зронила дружина старшого брата, Марина, коли він привіз її знайомитися з батьками та сестрою. Два дні, поки молодята гостювали у Висічі, в очах столичної гості виразно читалося глибоке здивування. Вона уявити не могла, що можна жити в таких умовах, вона все сприймала, як дитина, що вперше потрапила в цирк-шапіто чи, навпаки, у лікарню для тяжкохворих, розпитувала тринадцятирічну Кароліну: що це таке? Для чого? Як називається? Вона ніколи не бачила, аби жінка спускалась із другого поверху багатоквартирного будинку із коромислом на плечі, з відром із чистою водою та водночас — відром з помиями для свині, ще й третє тримаючи в руці, з їжею курям. Ніколи не доводилось їй купувати хліб у «магазині», що насправді був старою іржавою будою. Ніколи, як тут, не сохла в під’їзді білизна над головою, бо зранку надворі сіявся дощ...

Для Марини, киянки від народження, дівчини із забезпеченої професорської родини, світ Висічі був чужим та шокуючим, як світ туземців. Незважаючи на чисте повітря, Роберт з дружиною більше ніколи не приїжджали, хоч братовим донькам вже виповнилось чотири та два роки.

А чого, справді, у Висіч приїжджати? У двокімнатній квартирі штовхатись? Вдихати на кухні запахи пійла для худоби? Слухати розмови про те, хто скільки «узяв» за сигарети на переході Рава-Руська — Гребенне? що дрова на зиму знову подорожчали? що сусід спивається, а такий був майстер безвідмовний...

Протягом багатьох місяців Кароліна мріяла про зовсім інше життя, дивлячись у вікно шкільного автобуса. Він забирав до трьох десятків дітей різного віку — від першокласниці Іринки до тепер вже випускниці Кароліни, доправляв до школи в сусіднє село. Кароліна відверталась, ні з ким не розмовляла; теперішній час її не цікавив, він був позбавлений тих барв та запахів, які вона воліла бачити та відчувати навколо. Знічев’я згадувала події п’ятирічної давнини: яким нетутешнім ароматом іншого життя віяло від того місця, де пройшла молода дружина брата, Марина; які яскраві тюбики та баночки, яке чудернацьке люстерко на підставці витягала вона зі своєї косметички, розкладаючи все це багатство на цупкій золотій серветці перед собою... Після від’їзду брата з дружиною під ліжком залишилась книжка — «Сімейне життя» Ерве Базена, а у ванній на мотузці — тонкі шкарпетки з мереживною коронкою, згодом вони стали найулюбленішою деталлю у гардеробі Кароліни, а книжка — першою, яку Кароліна прочитала без примусу від першої до останньої сторінки.

Вона не раз думала про те, як разюче змінився далеко від дому її рідний по мамі брат, старший від неї на десять років. Колись Роберт ловив для неї хрущів у травневому бузку, ховав у сірникову коробку. Вона прикладала до вуха картонну лапалку, слухала шкрябання маленьких лапок та шурхотіння щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного стосунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день ходила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на городі, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки грядок, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермерське господарство абощо, організувати не мали права, бо той збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство місцевій владі похапцем передало, а от землю — ні.

Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правильною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою доброзичливою гідністю, ніби й свій, і водночас — чужий. «Звідки він у нас такий узявся? — дивувалась мама. — Недарма я вам такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та Кароліна Кужвій! Ви в мене — особливі, не такі, як усі!»

Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для себе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим. Вона все тягнула на собі — сама поралась у хаті, на городі і біля худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звільнив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було не так — і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна перспектива — здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще. Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не вилікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матюкався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив біля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.

Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі! Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню курей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі збитими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди темним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань, мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьому, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що більше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну групу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта — колишній мамин однокласник, тепер викладач Київського національного університету. Батько Кароліни — пенсіонер у свої п’ятдесят, колишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав колись у Висіч ненадовго, а виявилось — назавжди.

Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих був пасічник, дядько Степан. Бджоли та пофарбовані синьо-жовтим вулики наповнювали його життя змістом та сподіваннями. Кароліна чула одного разу, як він сказав мамі: бджоли старіють, коли припиняють носити мед. А мама мовчки покивала головою: ну так, так, а що зробиш... І їй здалося, що вони говорили про батька.

Окрім дітей, усі люди з Висічі викликали співчуття; усі дорослі, разом із татом, що знаходив розраду в чарці, разом із мамою, яка приречено тягнула на собі увесь побут, зосереджена на дрібницях та байдужа до важливих речей. Не знати коли вона вголос сміялась востаннє, безтурботно й завзято, хоч Кароліна ще не забула той давній мамин сміх. Вона тепер усе більше мовчала або дорікала Кароліні, що та байдикує, щось там видивляючись через вікно. І має обидві ліві руки. І як вона, ледащо, житиме далі, не вміючи курям зготувати? І картоплю абияк підгортаючи, як вона житиме далі? Як даватиме собі та майбутній сім’ї раду?..

Двоє п’яних сусідів щось завзято обговорювали, помалу просуваючись через двір, раз у раз зупиняючись та похитуючись, і знову рушали з місця, підтримуючи один одного. Кароліна спостерігала за ними з кімнати. У житті, яке чекає на неї, вміння підгортати картоплю буде зайвим. І сім’ї, що впокорює та поселяє сум в очах, у неї не буде. Брат Роберт їй допоможе, він буде тим місточком, який переведе її на інший бік, з берега «тут» на берег «там».

Утрьох — мама, тато і Кароліна — сідали за стіл зрідка. Якось не виходило їсти разом. А тут усі були вдома, і мама поставила на стіл варену картоплю та квасні огірки, покликала Кароліну з батьком. Кароліну трохи нудило, але не хотіла відмовляти, сиділа, слухняно длубаючись виделкою у тарілці. Батько навпаки — їв жадібно, незважаючи на роздратованість, а може, саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням. І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не може повернути, смішний борг — дві пляшки пива, а все ж... І що далі, то більше не добирав висловів.

— Ти точно Тобік, гав та гав, — сказала раптом Кароліна.

Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голосом — не вгамується, поки не тупнеш до нього.

— Справді, годі вже, — лякливо озвалася мама. Їй головне — аби не пересварилися.

Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у легені, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк вилетів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук. І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий мамою, почав обтиратися. Мовчки.

У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей — бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в тому ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори минають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточно розійшлися?.. Не знаєш?.. Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?.. Курям дала, Кароліно?

Ні, нізащо.

Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й інших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без цікавості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не готувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оцінювання. Без класної керівнички знала: найголовніше — не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать. Де варто бути відмінницею, від кого вчитися — вона сама це вирішить. Головне — вибратись із цього глухого закутка.

Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала номер брата і попросила дозволити приїхати до нього.

«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із житлом, — сказала вона. — Мені потрібно протриматись у вас від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків». Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».

Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті — і це зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному віці — а далі хлопець пішов угору сам. Після закінчення Київського національного університету знайшов роботу, змінив кілька фірм, аж поки опинився у великому торговому центрі. Через півроку власник вже не міг обійтися без цього молодого розумаки-юриста. Роберт Керя швидко довів, що з ним фірмі буде набагато краще, аніж без нього. Його тесть, директор філії одного з банків, зі своїми можливостями та зв’язками був тут ні до чого, і дід дружини, професор Могилянки, теж.

Щоправда, свого часу батько Марини підозріло поставився до вибору доньки. Не могла, мовляв, знайти чоловіка серед синів знайомих, у своєму колі. Однак познайомився з Робертом, придивився до нього, і хлопець йому сподобався. Нагадав його самого тридцять років тому. Було в доньковому обранцеві щось міцне та надійне. Хлопець з перспективою, визначився з оцінкою майбутній тесть і до весілля підтримав молодят щедрим подарунком — однокімнатною квартирою, в яку колись вигідно вклав гроші. А далі вразив дружину тим, що навіть бровою не повів, дізнавшись, що молодята квартиру продали. «Поживемо — побачимо», — спокійно пояснив свою реакцію збентеженій дружині. Щось йому підказувало, що Роберт з тих чоловіків, які будують, а не руйнують. Він ті гроші за вітром не пустить.

Так воно й сталося. До першої у своєму житті великої суми грошей, отриманої від продажу квартири, Роберт додав позику, що її узяв у відділенні банку, де працював тесть, попередньо з ним проконсультувавшись щодо нюансів, аби не припуститися помилки — а тоді придбав для своєї сім’ї трикімнатну квартиру в новобудові престижного району міста. У другій лінії Оболонської набережної.

Кароліна розуміла, що вона в цьому помешканні, нехай зручному та просторому, буде зайвою, але вона повторювала сама собі подумки: не мине й півроку, як житиму окремо. Як саме це станеться, вона ще не знала.

До брата, почувши його «приїжджай!», зібралась, як солдат, вклавши до наплічника лише найнеобхідніші речі. Менше речей — легша дорога. Поскладала двоє джинсів, улюблену бобку з каптуром, кілька футболок з веселими малюнками, «Сімейне життя» Базена і сплетену мамою камізельку кольору стиглої хурми. Дуже любила цю камізельку. Що завгодно могло не вміститись у наплічник, а ця хурмова, як називала її, камізелька — мусила.

Двогодинна дорога на Львів — через Середкевичі, Немирів, Яворів, Івано-Франкове — видалася довгою-предовгою. Можливо, через те, що нестерпно хотілося пити, а воду забула на столі в кухні. Можна було купити мінералки на коротких зупинках, але Кароліна боялась відстати від автобуса. Терпіла до львівського вокзалу.

До поїзда було ще дві години, а квиток вже лежав у кишеньці наплічника. У Львові Кароліна орієнтувалась погано, та й година вже була вечірня — не для прогулянок малознайомими вуличками, і вона вирішила вокзалу не залишати. Тим більше, що напередодні наснився сон, ніби вона не встигає на поїзд...

Зал очікування був заповнений людьми. У кріслах перемовлялись, вечеряли ковбасою з хлібом, спали, зберігаючи дитячий вираз незахищеності на обличчях. Кароліні пощастило: якийсь чоловік звільнив місце саме тоді, коли вона проходила поруч, і вона влаштувалась біля великого годинника на стіні, навпроти кіоску «1001 дрібниця у дорогу». Коли прийде час, залишиться встати і вийти сходами на перон.

Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що газети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довелося б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену яскравими іграшками — там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, по водились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.

Кароліна спостерігала за тим, що відбувалося поруч. Навколо вирувало життя. Люди пили каву з пластикових стаканчиків, розмовляли по телефону, дрімали, підхоплювались, зачувши нерозбірливу інформацію про прибуття поїзда, прислухаючись та перепитуючи, до якого перону треба поспішати.

Збоку хтось гучно вилаявся. Худорлявий одноногий нагадав їй батька, і не лише голосом та словесними конструкціями. Його очі підозріло нишпорили по залу, він говорив, ні до кого конкретно не звертаючись, поливав добірною лайкою когось, кого називав «вони». Слухачі та глядачі були йому не потрібні, він натхненно тримався своєї хвилі. Так само щиро й артистично вигукував би свої прокльони і в порожньому залі очікування. Пересувався він стрімко, вправно переносячи своє легке тіло з двох паличок, які міцно стискав у кощавих пальцях, на ногу в розтоптаній кросівці. Порожня підгорнута холоша розгойдувалась від його енергійного руху.

Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинився, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивляючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розглядають. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який утворюється — Кароліна знала це — від багаторічного носіння, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої любові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.

Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх уважним важким поглядом — Кароліна ледве встигла опустити очі — і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по периметру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ратиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спиною — і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звідки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з газетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок на мотоцикли, з мотоциклів на трактори...

Продавчиня вийшла зі своєї будки, причинивши двері, щось кинула у смітник неподалік і повернулась. Вона не звертала уваги на дивака-роззяву і не боялась залишити його перед розмаїттям звабливих та яскравих іграшкових абищиць, призначених згідно вивіски, у дорогу. Вона його добре знала. Він нічого не купить, але нічого й не вкраде. Він тут ходить та й ходить без втоми, ніби виконує тяжку роботу, голосно лається з ворогами-невидимками, намагаючись вгледіти їх у залі. Такою є його робота, вона його виснажує і втомлює до ненависті, а відпочиває він біля вітрини, наповнюючи короткотривалі зупинки священним хлоп’ячим спогляданням недоступних утіх.

Дядько надто різко обертається і тут їхні погляди таки зустрічаються. Кароліна хапається за несподівано-дивну думку, яка невідомо звідки виринає у голові: «Я листочок на дереві». Вона не відводить очей, лиш дивиться крізь страшного одноногого дядька байдужим поглядом і навіть ледь чутно погойдується — вона і є зараз листочком на гілці. Дядько реагує на неї як на листя, чи гілку, чи дерево — дивиться упритул і не помічає. Повертає голову вбік, на зборисько людей. Його очі наливаються чорнотою: навколо натовп, і десь посеред цього людського мурашника ховаються ненависні, винні в усіх його бідах «вони», які мають колись відповісти за все.

2

— Надовго до Києва?

Це були перші слова чоловіка, що зайшов до купе. Сів навпроти, поставив поруч компактну дорожню валізу і з цікавістю подивився на Кароліну.

У нього були гарні доглянуті руки, темно-руде коротко стрижене волосся і ще темніші, теж руді вусики, які нагадали про камізельку в наплічнику та улюблений колір міді та хурми, теплий колір довіри.

— Як вийде, — ухилилась від відповіді Кароліна, а подумки, для себе, додала: «Назавжди».

Потяг трусило, Кароліна дивилась на дерева в сутінках, на квітники та городики біля маленьких особнячків уздовж залізничної колії, аж раптом за вікном промайнув освітлений стадіон, багатоповерхова споруда з сяючими вікнами, старі будинки, розвернуті внутрішніми двориками до вікон вагона, і поїзд перетнув по мосту широкий проспект, заповнений автомобілями.

— Це що? — вихопилось у неї.

— Центр Львова, — усміхнувся чоловік.

Тепер було помітно, що він зовсім молодий; це одяг — сорочка, краватка, піджак — робили його старшим на вигляд.

Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного волосся... Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коментували.

— Горобина, — кивнув він за вікно. — Ви знаєте, — він нахилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, — у Європі... скажімо, у Швеції, людям доплачують з державних фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику. Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.

Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав:

— Ми теж колись до цього прийдемо. У нас теж платитимуть за те, аби ці дерева не рубали...

— Ви... еколог?

— Ні. Я менеджер з продажу... Очищувачі води продаю. А ви що робите?

— Їду до брата, — і потягнулась за рушником.

Покопирсалась у бокових кишенях наплічника і вийшла з купе. Сусід усміхнувся, розкрив газету. Помітив і її небажання розказувати про себе, і те, що вона вийшла з гаманцем у руках. А що було робити? Звідки вона знає, що за один і чого від нього варто чекати.

Їй натомість сподобалось, як доброзичливо глянув цей молодик з темно-рудими вусами й чубом — і переключився на своє. Тому вона першою повернулась до розмови, ще й погодилась на його пропозицію випити чаю. З дорожньої, з вигляду доволі пласкої валізи сусіда на стіл лягли маленький буханець хліба в плівці з написом «Заварний», бринза в упаковці, паперові серветки та складаний ніж.

— Запрошую на вечерю. Я голодний як вовк!

Він тільки-но почав розкладати продукти на столику, як Кароліна відчула, наскільки вона зголодніла.

— Оливки чи маслини? — запитав, накривши долонею напис на ще одному пакунку з валізи. — Що більше любите?

— Оливки, — сказала вона навмання.

Він зрадів.

— І я!

На столик лягла яскрава упаковка.

— Я задумав: якщо в нас смаки співпадуть — ви дасте мені свій номер телефону.

Він зрізав вершечок пластикової упаковки, розкрив її — на поверхні тьмяно блиснули вологі плоди, і Кароліна відчула новий запах, від якого рот наповнився слиною.

Досконале тріо — хліб, ніжна бринза та оливки — не потребувало жодних доповнень. Деякий час їли мовчки.

— А якби я сказала — маслини? — запитала Кароліна.

— Тоді б я сказав собі: ну що ж, виходить — нема щастя... — він сховав усмішку в паперову серветку, ніби торкнувся лівого вуса.

Вона вже знала, що ніколи не забуде цієї вечері в купе, і цього відкриття, у якому не зізналася б нікому. Воно ж, без сумніву, соромно, не знати смаку оливок до вісімнадцяти років. А сусід її усе заохочував та припрошував: їжте, їжте, маємо прикінчити ці запаси...

Супутника звали Павло. Він подав їй свою візитку — «Павло Панч» було написано на клаптику білого картону і назва фірми, де він працює. Кароліні спало на думку, що в них співзвучні імена — Павло Панч, Кароліна Кужвій. Вони непогано виглядають поруч. Він записав номер її телефону у свою мобілку, і тоді вона розповіла йому про те, звідки їде і куди.

Цьому Панчеві більше пасувало б прізвище Панич. Усі його рухи були вправними й неспішними. Їй подобався тембр його голосу та іскорки доброзичливої іронії в уважних очах. Дорослий чоловік, мабуть, ровесник її брата, поводився з нею, немов з дорослою жінкою. І вона від того відчувала себе впевненіше, і спину тримала рівніше, і сміялася стриманіше. Хоча, здається, йому подобалось, коли вона голосно сміялась.

Акуратно, не замастивши пальців, він зібрав сміття у пакет з-під дорожньої постелі і вийшов, зронивши:

— Може, вам потрібно перевдягнутись...

Кароліна швидко постелила собі; скинувши джинси та бобку, гулькнула під простирадло в колготах та футболці. Вона не мала в що перевдягнутись. І відвернулась обличчям до стіни.

Він намагався не шуміти. Разом з ним до купе зайшла свіжість зубної пасти, легке шурхотіння тканини. Скинуті туфлі м’яко зіткнулись на підлозі. У купе зробилося темно.

— Добраніч, — пошепки сказав він.

Дивно було лежати із заплющеними очима на відстані руки від чоловіка, з яким познайомилась годину тому. Як то чужі люди, що випадково опиняються поруч, ось так засинають, удвох в купе, за зачиненими дверима?..

Прокинулась, коли хтось грюкнув у двері:

— Через сорок хвилин — Київ.

Щойно уві сні батько дивився на неї злим поглядом дядька з вокзалу. У залі очікування стояв, спираючись на дві палички, але поруч із ним Кароліна бачила осики й горобини і намагалась щось важливе пригадати про ці дерева. А пригадала — після стуку в двері — що вона в поїзді, у купе з Панчем-Паничем, і провела рукою по стегну, перевіряючи, чи не сповзло простирадло.

Чула, як Павло щось витягнув з валізи. Звук блискавки. Сухе клацання, шурхіт, щось впало. Павло смикнув двері раз, другий — на кілька секунд зайшло світло з коридору, і знову стало темно. Джинси та бобка миттю опинились на Кароліні, вона ледве знайшла, де тут світло вмикається — і уважно оглянула себе в дзеркалі. Очі ніколи не підмальовувала. Алергія на туш одного разу на кілька годин змінила її обличчя так, що відштовхнула від декоративної косметики раз і назавжди. Нібито все гаразд. Кілька рухів гребінцем по волоссю, воно слухняно лягло на плечі — можна показуватись сусідові.

— Ви в метро чи як? — запитав свіжий та усміхнений Павло.

— Мене зустрінуть, — відповіла вона.

Попрощалась із ним на пероні, щойно зійшла з вагона. Навмисно уповільнила хід, щоб він не затримувався поруч. Його реакція була такою ж, як учора, коли вона вийшла з купе з гаманцем: він усміхнувся. І побажав їй хорошого дня.

Але брат не міг її зустріти. Його голос у мобілці звучав схвильовано: бери таксі, назвеш адресу, Марина гроші винесе.

— Я сама, — відповіла вона, — я на метро хочу покататися.

Він почав було пояснювати, як доїхати до станції метро «Оболонь», а потім запропонував: почекай мене з годинку на вокзалі, там «Макдональдс» поруч, як тільки зможу — одразу приїду; а метро нікуди не втече, накатаєшся.

— Я сама доїду, — вперлася вона.

Їй спало на думку таке: якщо вона доїде до братової квартири сама, все надалі складатиметься так само вдало, і Марина добре сприйматиме непрохану гостю, і роботу вона знайде. Он Павло вчора загадав про збіг смаків — і тепер має номер її телефону. Хоча вона йому все одно не відмовила 6.

Їй потрібне було невеличке випробування. Почекати брата чи взяти таксі — ці варіанти їй зараз не підходили.

Метро зустріло неймовірною тиснявою на вході. Серце Кароліни билося у горлі, але байдужі обличчя людей, зосереджених на своїх думках, заспокоїли її. Уважно придивлялась до всього навкруги, повторювала все, що робили інші. Людський потік виніс її на ескалатор. Напруженого виразу її обличчя ніхто не помічав, тут ніхто не витріщався одне на одного, та й вона, обережно поклавши руку на гумове поруччя, швидко опанувала себе. Ще й узялась розглядала рекламні щити, що пропливали поруч, та людей на зустрічному ескалаторі.

Зійти з ескалатора так легко, як опинилася на ньому, їй не вдалося, вона заметушилась, відтак аж самій від себе зробилося смішно, але на її провінційну ворушню ніхто уваги не звернув. Доїхала до Хрещатика, як брат казав, але одразу й не зрозуміла, де ж той перехід до станції «Майдан Незалежності», але запитала — і їй показали. Усе вийшло, як у примовці «язик до Києва доведе». Як щось забудеш, попереджав брат, запитуй в людей або телефонуй мені. Вона не телефонуватиме, навколо люди та вказівники, помагай собі сама.

На схемі, намальованій на вагонному склі, знайшла назву своєї станції, тоді поглядом пройшла свій шлях у зворотному напрямку, до вокзалу; тепер зрозуміло, нічого складного.

«Наліво і ще раз наліво», — підказала сама собі, виходячи з метро, попри жінок, що торгували на сходах городньою морквою, квасолею у пакетах, півоніями в пластмасових бутлях. На вулиці засліпило сонцем, оглушило гомоном голосів, шумом машин, дзеньканням трамвая. Місто пахло по-іншому, мало інший голос та ритм. Кароліна роззирнулась, шукаючи верблюдів, що тримають земну кулю — такий брат дав орієнтир: металева конструкція з п’ятьох верблюдів вивершує будівлю розважального центру. Вони й справді впадали у вічі, вивищувались над усіма будівлями, над усією вуличною веремією — пішла просто на них, туди, де ліворуч від купола торгового центру зупинялись зелені та жовті, як перші червневі яблука, маршрутки. «Пройдено! Зараховано!» — похвалила себе Кароліна, немов грала в комп’ютерну гру з переходами на нові рівні. Тепер — маршруткою до проспекту Героїв Сталінграда, перейти на той бік — і кілька десятків метрів у глиб нового мікрорайону, майже до Оболонської набережної.

Цікавість вивела її далі будинку брата, туди, де вгадувалось щось особливе, сріблясто-мерехтливе, вона пішла на цей поклик — і Оболонська набережна відкрилась уся, блакитно-зеленою скобою, з високими будинками та опецькуватими особняками; із церквою ліворуч та церквою праворуч, обидві — на значній відстані. Міст біля однієї з них здавався іграшковим, а радісний Дніпро сяяв полисками вранішнього сонця, бавився разом з вітром білосніжною яхтою.

Які щасливі люди тут живуть, он за тими вікнами триповерхового будинку небаченої краси. І за всіма сусідніми — теж. В усіх цих будинках. Тим пестунчикам долі достатньо підійти до вікна, щоб побачити те, від чого їй перехопило зараз дух — срібну поверхню Дніпра, зелений видовжений острів посеред затоки, білі кульки ліхтарів у чавунних кошичках на високих підставках. Цей краєвид — продовження домівки кожного з обраних, він належить їм, як гігантський передпокій до оселі щасливчика, і в цьому передпокої переважають три фарби — срібло, золото, лазур.

...Консьєржка в під’їзді навіть вийшла зі свого сховку: хто така? до кого?

— До Роберта Кері, — спокійно повідомила Кароліна і подумки поставила собі максимальний бал — за впевненість у собі, доброзичливий погляд та рівний голос. Як ніби усміхнулась та розгорнула газету (привіт тобі, Павле Панч).

— Дванадцятий поверх? — уточнила консьєржка, повнувата жінка років п’ятдесяти в плетеній чорній кофтині.

І Кароліна відзначила нотки запопадливості, що з’явилися у її голосі. Добре, що консьєржка не провела її до ліфта, бо тут Кароліні не вдалося б зберегти своєї штучної незворушності. Ліфт впустив її досередини — блискучо-дзеркальний, немов космічний корабель, із безліччю кнопок на боковій панелі, але не від-реагував на жодне натискання. Ну от же ґудзик з номером поверху, натискаємо на 12 — і чому стоїмо? Вона вже хотіла покликати консьєржку на допомогу, але вчасно стрималась, давши ситуації визріти — і ліфт сам зачинився, зрушився з місця.

Марина за п’ять років стала ще більш ефектною, перетворившись із привабливої дівчинки-студентки на молоду елегантну жінку. Легкий трикотажний комплект — футболка та шорти — кольору вологого піску м’яко підкреслював правильні форми трошки розповнілої фігури. Волосся тримали ефектні заколки. Діти з цікавістю подивились на гостю, але байдуже взяли з її рук куплені на вокзалі шоколадки.

Не знати, хто дав дівчатам такі імена, але вони цілком пасували до свого імені по батькові. Дворічна Амалія трималася мами, вчепившись рукою у її шорти та наступаючи на капці з пухнастими помпонами. Чотирирічна Крісталіна швидко отямилась — і, загубивши десь шоколадку, вже не відпускала Кароліну від себе, демонструючи свої іграшки, аж поки Марина не покликала:

— Дівчата, снідати!

За столом Кароліна довідалась, що колір домашнього костюма Марини називається «паленої кістки», і що вона навмисно носить одяг світлих та яскравих тонів, щоб не відчувати себе в домашній ізоляції. Роботу в Києві знайти нескладно, якщо не надто перебирати — раз, і було б бажання — два. І одне прохання мала Марина: вони з Робертом хочуть піти післязавтра на концерт ансамблю Сухішвілі, і чи не погодилася б вона побути з дітьми. Треба ж таке запитати... Кароліна щаслива була стати їм хоч у якийсь пригоді.

Марина підхоплювала масло на кінчик ножа і мастила тост, вкриваючи його маленькими острівками. Намастить — відкусить. Знову зачепить маленький кавальчик з маслянки, залишить невеличкий слід ножем на хлібі, і знову обережно кусає. Так їсти зручніше, вирішила Кароліна, доїдаючи свій тост, повністю вкритий шаром масла — не треба буде раз у раз тягнутись по серветку й витирати куточки губ.

Маленька Амалія сиділа за столом з усіма, присунута до нього разом зі своїм високим кріслом. Вона ковзала ложкою у тарілці з кашею, раз у раз розмазуючи вівсянку по підборіддю, й слухняно відкривала рота, коли до неї наближалась друга ложка у маминій руці. Старша, Крісталіна, Кріста, виявилась ще тою балакухою, до того ж і реакцію мала блискавичну: дочекавшись найменшої паузи, миттєво вставляла бодай одне речення, вони в неї завжди були напоготові. «У моєї подружки Валі теж є тітка, вона живе в Бонні. Це — Німеччина...» «Хамстер! Хом’як англійською мовою буде хамстер! А лисичка — фокс...» «Це моє горнятко, Амаліє! Мамо, скажи, що це моє. Вона мені вчора всі пазли погубила, а сьогодні хоче горнятко розбити...»

Напружене очікування, як прийме родичку братова дружина, зникло. Погляд Марини був відкритим, а прохання — прямими й без зайвих вступів. Кароліні це подобалось. Найменше, чого їй зараз хотілося б — відчувати себе гостею, з якою усі мають зайвий клопіт.

— Суп зможеш зварити? — запитала Марина. — Речі з сушарки витягнеш?

Показала, де картопля з морквою, де баняки, пояснила, як вона готує суп з цвітної капусти. Відкрила дверцята сушарки (Кароліна була впевнена, що це друга пральна машинка, ще подумала, для чого їм дві пралки?). Після двадцяти хвилин галасливих зборів трійця нарешті вийшла за поріг, але за мить Марина повернулась.

— Книжку, книжку!.. — У прочинених дверях — рука з французьким манікюром; показує, де та книжка лежить, робить дитячий жест «дай, дай».

На обкладинці — фото щільних несучих конструкцій, внутрішній вигляд будівлі. На дерев’яній балці — назва «Українська мала проза XX століття».

Марина вдячно глянула, просунувши у двері голову: «Дякую!» Клацнув замок. Повела дівчат на сусідню вулицю, до школи раннього розвитку, Крісту — на англійську, Амалію — на логіку. На англійську — у чотири роки, на логіку — у два. Що робиться у тому Києві! Крихітні учениці вчитимуться, мама чекатиме в холі з книжкою.

Кароліна увімкнула електрочайник, знайшла каву у верхній шафці, помилувалась строкатою картинкою — макарони та крупи в прозорих прямокутних банках з червоними кришками, яскраві пачки кави та чаю, приправи в плетеному з лози кошичку. Пахне екзотичними спеціями та доброю кавою, добробутом пахне та щасливим сімейним життям.

Кавоварки, з якою ніколи справи не мала, навіть не торкалася. Запарила собі каву в горнятку з тонкої порцеляни, напівпрозорої, якщо подивитись на світло, з проступаючим крізь стінки малюнком. Подумки відзначила, що вибрала найкраще під впливом Марини. І ще трошки — того Павла Панча.

З вікна навіть глянути було лячно: така висота і така далечінь, заповнена будинками, зеленими плямами дерев та іграшковими машинами на дорогах.

Неквапливий обхід оселі з чашкою в руці переконливо довів: це помешкання створене для щастя. Великі вікна, майже нічим не затулені від безмежного блакитного простору з білими хмарками, сонячні плями на теплій підлозі, техніка-помічниця, з якою ще треба навчитись давати собі раду. Спальня, дитяча, вітальня, просторий передпокій, кухня з круглим столом і тацею, наповненою мандаринами та бананами, велика ванна кімната з трикутною ванною, пральною машинкою та сушаркою. Тепер уже знала, що сушаркою. А ще високим туалетним столиком з кремами та лосьйонами, великим кошиком для білизни, вистеленим зсередини бавовняною смугастою тканиною. У вітальні, біля вікна — музичний центр із сотнями чи навіть тисячами компакт-дисків у стільникових сховках.

Між трьома шафами з книжками — невеликі проміжки, у них — заглиблення у стіні, а там — колекція морських мушель на скляних поличках, деякі — з диню завбільшки, з довгастими равличими ріжками, з ніжними рожевими нутрощами, які загорілися від увімкненої підсвітки молочно-жовтим теплом, як та дорога порцеляна.

Де ж вона спатиме? Виходить, що тут, у вітальні з книжками та мушлями, біля музичного центру, на канапі, оббитій штучним леопардовим хутром.

Гаразд. Підколола волосся — і до роботи! Досить байдикувати.

Одного погляду на електричну плиту було достатньо, аби кинуло в розпач. Кароліна вперше бачила таку, з колами різного діаметра, немов намальованими на чорній лискучій поверхні. У куті — квадратик з незрозумілими позначками. Усе. Супу не буде. Ні, вона не може так зганьбитись у перший же день.

Набрала номер брата.

— Роберте, як увімкнути плиту?

— Зараз, — відповів брат.

У мобілці було чути голоси, шарудіння та кроки, він вийшов, мабуть, з якоїсь кімнати — і голосом, який відлунював від порожніх стін, докладно пояснив, на що треба натискати, і як регулювати температуру, і як увімкнути інше коло, не вимикаючи першого. Кароліна зосередилась так, що заболіла закушена губа. Ніколи у школі вона так уважно не слухала жодного пояснення, ті знання не були їй такими вкрай необхідними, як вміння впоратися з сучасною кухонною технікою, аби вчасно зварити племінницям суп.

Неймовірний вибух енергії стався з нею, коли приборкала того кухонного монстра. Вона і суп зварила, і ванну почистила, і поскладала розкидані іграшки та одяг дівчат, розклала на купки речі з сушарки, протерла підлогу, навчившись вправлятися з небаченою дотепер шваброю, схожою на дошку з волохатим шаликом. Сама розібралася, що й до чого, просто порухала всі пластмасові деталі — і зрозуміла, як витискати вологу з тої конструкції. Вдома вони мили підлогу старою татовою майкою, викручуючи її над відром з водою. На тому піднесенні, що її охопило, могла й два мішки квасолі перебрати, відділивши чорну від білої, і три кущі троянд пересадити, але прийшли Марина з дівчатами, і зупинили цей напад шаленої працездатності.

— Ну ти даєш! — тільки й сказала Марина. — Візьми малу, будь ласка.

Кароліна підхопила Амалію, стягнула з неї сандалики, панамку та кофтинку. Старша як почала говорити з порога, а чи ще й за дверима, то так і не закривала рота, сидячи на лавці біля входу й витрушуючи пісок з сандаль на щойно помиту підлогу.

До вечора Кароліна вже багато чого вміла — вмикати й наставляти на необхідний режим духовку, пральну та посудомийну машини, тостер та кавоварку. Марина всього навчила. А Кріста показала, як вмикати музичний центр, але Кароліна за відсутності господаря навіть не спробувала повторити.

Ніколи в житті Кароліна не вечеряла при свічках — думала, що це незручно, бо погано видно, що їсти... Марина увімкнула локальне світло на кухні — вздовж дашка верхніх шафок та над натюрмортом «Айва», запалила свічки, і кухня перевтілилась: м’яке освітлення та запах зелені в салаті перетворили її на покій у казковому замку. Дівчат цього разу нагодували наперед — вони бавились у своїй кімнаті.

До брата, заледве він подзвонив у двері, поспішили натомість усі. Роберт видався Кароліні доволі стриманим. Якби не подарунки, з якими він прийшов, вона вирішила б, що він їй не радий.

Перший сюрприз із великого паперового пакунка призначався дружині: олія для масажу, якій вона аж занадто зраділа. Другий подарунок — сестрі: дзеркальце в металевій оправі та гребінець з мереживним металевим руків’ям. Крісталіні — коробку з пазлами, Амалії — щось яскраве, з картинками, у прозорій упаковці. Кріста допомогла сестрі довідатись, що там, і вони витягли книжку-незмокайку для купання у ванні.

— Сьогодні — день захисту дітей, — пояснив Роберт, відшукавши свої капці під лавкою. — Вітаю!

— А нам з Кароліною, виходить, за компанію пощастило? — озвалась Марина, яка вже розкладала серветки.

— А жінки — вічні діти. Це ваш день. Зараз його й відсвяткуємо. Де наш коркотяг? — у його руках звідкись узялася пляшка вина.

Нові іграшки відволікли дітей. Молодша залишилась на кухні, зосереджено гортала пластикову книжку на грубому пледі, постеленому на підлозі. Старша сховалась у дитячій кімнаті, щоб почати складати новий пазл, поки Амалія не заважає.

Для чого зліва від тарілки лежали ще й ложки, Кароліна не розуміла, поки Марина не почала їсти. Довгі макарони вона наколювала виделкою у правій руці, спирала зубцями в ложку, яку тримала лівою, і прокручувала, немов викруткою. Макарони намотувались — і відправлялись до рота.

Кароліна не була певна, що вона зможе повторити ці вправні рухи, тому, повагавшись, узяла виделку так, як звикла.

Брат глянув на неї і теж проігнорував ложку.

— Беріть грана-падано, — підвела голову Марина і зробила ковток вина.

— Ага, — відповіла Кароліна й собі потягнулась до келиха.

— Мені видається, що сиру малувато, — уточнила Марина.

Кароліна кивнула. Вона геть заплуталася з тими назвами.

Роберт узяв зі столу прозорий конус з металевим носиком, струсонув двічі над своєю тарілкою — тертий сир сипонув на макарони.

— Дозволиш? — повернувся до сестри і притрусив жовтими окрушками макарони перед нею.

— Я бачила мушлі в кімнаті... — Кароліні було цікаво, хто збирає цю колекцію — брат чи Марина.

— Це батько Марини, — відповів Роберт. — Привозив їй з усіх поїздок. Як мама? Що там батько?

— Тато нервується та злоститься. Мама працює і терпить. Усе як завжди.

Обмежилась коротким повідомленням, і далі розмова точилась про незнайомі їй реалії та незнайомих людей. Вона слухала неуважно, як на уроці фізики. Усе почуте її не стосувалося.

Оливки в керамічній тарілочці мали кісточки та були більшими, аніж ті, що вони їли з Павлом у купе.

— Як я люблю оливки! — вихопилось у Кароліни, і вона тої ж секунди пошкодувала, бо їй спало на думку, що її зараз запитають, де це вона їх встигла полюбити.

Брат і собі потягнувся по оливку:

— І я, — сказав він.

— От усі кажуть оливки — на зелені, а маслини на чорні, — Марина зняла пальцями кісточку з язика, поклала на край тарілки. — А насправді всі вони — оливки, і всі вони — маслини. Зелені оливки, чорні оливки. Зелені маслини, чорні маслини. Немає значення. Обидва слова означають одне й те саме, А все ж люди підсвідомо правильно розділяють ці два поняття. Ми ж кажемо «оливковий колір», маючи на увазі колір зелених оливок. Або ж: «очі, як маслини»... Зрозуміло, що чорні очі. Все ж таки оливки — це зелені, а маслини — чорні.

Вона глянула на Роберта й додала м’якше:

— Життя сильніше за правила. Воно їх шліфує.

І тут брат зробив щось неочікуване і дивне. Він нахилився до дружини, вперся чолом їй у плече і затримався так на мить. А Марина схилила голову набік, торкнувшись маківки чоловіка щокою. Роз’єднались, глянули одне на одного, і в повітрі ніби електричний струм пробіг. Але розмова тут була ні до чого, і оливки з маслинами теж. Якесь секундне затьмарення. Від того, що стала його свідком, Кароліна аж очі опустила.

Одного разу, на святкуванні 16-річчя однокласниці Валі — вона жила неподалік від школи — Кароліна зайшла в зачинену кімнату, куди всі поскидали свої куртки, шукала свою мобілку, а побачила Валю з її хлопцем. Ті були впевнені, що гості танцюють у великій кімнаті і не помічають їхньої відсутності. Нічого більш еротичного, ніж картина, що постала тоді перед очима, вона у своєму житті не бачила. Зараз її знову накрило хвилею чужої чуттєвості, вона на мить стала свідком відвертих проявів стосунків, хвилюючий вітер пронісся поруч і зник. Як ніби війнуло запахом п’янких трав, серце зупинилося — і прискорено забилося знов. Долинуло кілька акордів гарячої музики здалеку — і вже не чути нічого, хоч як прислухайся.

Брат як ні в чому не бувало зробив ковток вина з келиха.

— Які плани? — повернувся до Кароліни.

— Знайти роботу, — вона подивилась йому в очі. — Я боялась, що так, як є, буде завжди...

У полум’ї свічки червоне вино за тонким склом вигравало золотавими полисками.

— Я хочу знайти роботу, — і повторила те, що говорила братові по телефону: — Надовго я у вас не затримаюсь.

— Яку роботу? Щось конкретне?

— Хотіла б влаштуватися на роботу у твій торговий центр, — і Кароліна вихилила вино до дна.

— Гаразд, — погодився Роберт. — Завтра о дев’ятій виходимо з дому.

Думала, брат допитуватиметься про деталі, але він сказав «гаразд, завтра о дев’ятій», і до рішучості Кароліни приєдналась братова впевненість.

— Як вам бардоліно? — запитала Марина.

— Яке бард-доліно? — вино таки розв’язало Кароліні язика. Її запитання прозвучало доволі виклично. Вона відклала серветку вбік. — Бардоліно — це сир?

— Вино.

— Занадто міцне. Як на день захисту дітей.

— Міцне? — здивувалась Марина. — Сухе вино — міцне?

Кароліна махнула рукою:

— Бардоліно, грано-падано, сухе-банано...

Марина усміхнулась. А тоді й вибухнула сміхом.

— Ви з Робертом нижню губу випинаєте однаково! Боже мій милий! Один в один!

Роберт суворо глянув на дружину, ще більше випнув губу, ще й ніс зморщив, брови насупив. Обвів жінок поглядом спідлоба. Монстр та й годі!

Реготали так, що Амалія покинула свою книжку та свій плед, вилізла мамі на руки. І старша прибігла, відчувши, що пропускає щось важливе. Молодший жіночий склад сім’ї теж отримав можливість оцінити мармизу домашнього чудовиська; дівчатам, проте, не сподобалось: Амалія притулилась до мами, запхавши пальці до рота, Крісталіна замахала руками: не роби так, тату! це не ти! Крок до одної, крок до другої — і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому біля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» — виголошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обережно, книжка!» — Марина вихоплює з-під купи подарунок Амалії. «Обережно, зуби!» — гарчить Роберт, хапаючи доньок за п’яти.

Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у столиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, — повторила Кароліна подумки, — ним неможливо не захоплюватись».

Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ванні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились молочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.

— Ванна вільна, — озирнулась Марина. — Халат у жовті квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?

Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачинилась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної води, у дзеркалі нічого не було видно — суцільне матове скло. Провела долонею, стираючи краплі пари — глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?

Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зусиль зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після переповненого новими враженнями дня вона заслужила на якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаряча ванна — цього поєднання було достатньо, аби завершити день маленьким приємним акордом. Світле після темного, тепло після холоду — останнє слово мало залишитись за чимось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права закінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.

Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки. Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий ставочок — «калюжа», казали на нього люди — а на поверхні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, погойдуються зірвані нею купальниці... Ці сонячні квіти рясно вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці весни — до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет травневих золотих куль на високих стеблах з восковим листям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до землі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої кулі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку чорну комашку — і викинула понівечену квітку в рівчак. Згодом лише торкалась позолочених пелюсток, придивлялась до рук — чи, бува, не залишається золотого пилу на пучках пальців. А тоді й зовсім припинила зривати купальниці; лежала у траві, спостерігаючи за тим, як вони світяться над головою на тлі синього неба — і поверталась додому, залишаючи їх на волі. Найкращі квіти — не в букеті.

Свіжий запах травневої купальниці стояв у ванній кімнаті, Кароліна вже відчувала легке пощипування на стегнах — мандарини не лише ароматом нагадували про себе. Напруження, що супроводжувало її, зникло. Усі страхи та невпевненість відійшли.

Кароліна ліниво упіймала одну, обережно почистила, намагаючись зняти скоринку однією квіточкою — щоб легше було потім прибирати; і відпустила сонячний човник у плавання. Він проплив біля плеча, погойдуючись. Притискала язиком до піднебіння солодкі часточки, ковтала ароматний сік, розтягуючи задоволення.

Гаряча вода підсилювала мандариновий запах; саме з цього запаху починалось нове життя. Завтра о дев’ятій виходимо з дому.

Коли на воду було спущено другий рудий батискаф, у двері легко постукали.

— Це я, — голос Марини. — Амалія книжку забула, вона на умивальнику, вибач. Хоче, щоб Роберт почитав їй перед сном.

Кароліна відчинила, прикрившись рушником; подала, струсивши краплі, книжку-незмокайку — і знову обережно занурилась у воду.

— Далеко піде дівчинка, — Марина подала чоловікові книжку.

— Що таке?

— У ванні плавають мандаринки та скоринки від мандаринок. Чисто латаття на ставку. І вона ніжиться серед них.

Роберт видав два однакові звуки, щось ніби як ги-ги чи гм-гм. Вигуки підтримки та задоволення.

— Цю хотіла? — запитав малу, розгорнувши книжку. А дружині відповів: — Справжня жінка з неї буде. Побачиш.

— І знаєш, — додала Марина, — вона має бути дуже фотогенічною, хоча на перший погляд — дівчина як дівчина, нічого особливого. Окрім волосся.

А Кароліна лежала у ванні, серед дрейфуючих на воді мандаринових скоринок і думала: помітила їх Марина чи не помітила? Не хотіла, щоб Марина їх зауважила. Це означало б виглядати в її очах дивачкою. Або ще гірше — такою, що, сховавшись, поглинає смаколики. Марина була їй симпатична, і вона була господинею дому, де Кароліна мала намір затриматись, поки не виникне інша можливість, а така можливість неодмінно виникне. Кароліна відчує її наближення, вона її не пропустить. У неї, зрештою, і вибору нема, окрім як не пропустити щасливої нагоди.

Після висічівського штилю столиця жбурнула її у шторм нових відчуттів, вражень та знань, Кароліна вчилась на кожному кроці. Навіть зуби почистила на ніч. Вдома робила це зранку, але на те й звички, аби їх змінювати; як сказала Марина, життя сильніше за правила, воно їх шліфує.

Вода у крані тут мала інший смак, її й не пили, як вже встигла переконатись Кароліна. Купували в бутлях, очищену; її привозили хлопці в синій уніформі, доправляли на дванадцятий поверх, просто до хати. Доброго дня, воду замовляли?

І махрова м’якість халата в жовті квіточки була незвично-лагідною, і дотик білизни, постеленої на канапі, був інший, ніжніший, не такий, як вдома. Велюрова м’якість штучного леопарда під рукою, і світло вітражного нічника — сонце крізь льодяник — усе оберталося радістю та спокоєм. Кімната зникла в темряві, щойно натиснула на вимикач, проте за кілька секунд ожила невиразним сяянням, джерело якого ховалось десь внизу, надворі. За деякий час можна було роздивитись навіть обриси мушель на скляних поличках, вони зворушливо, ніби живі істоти, реагували на один лиш натяк на світло.

Я ніколи не буду бідною.

Я ніколи не буду нещасною.

Два заклинання, дві останні думки нескінченного дня. Кароліна повторила їх перед тим, як запасти в глибокий сон.

3

Її збудило тремтливе нетерпіння, ніби торкнуло плече. Розплющила очі, на губах усміх — як воно добре! З радості, з передчуття нових можливостей починався день.

У ліфті зауважила, на які кнопки натиснув Роберт: спочатку на одиничку, тоді — на кнопку-прискорювач усіх дій ліфта — пояснив, що воно таке. Двері одразу й зійшлися докупи. Зрозуміло, двічі повторювати не треба.

Ранок у розпалі, а сонця не видно, хоч вікна одного з будинків, що витяглись широким та високим колом, горять нестерпним золотом. Місто! За вікном автомобіля — миготіння вулиць, машин, світлофорів. Погляд вихоплює із загальної метушні окремі картинки: білий одяг на чорних манекенах у вітрині, яскрава клумба неправильної форми, потік людей, зосереджений в одному напрямку — до великої літери М. За п’ятнадцять десята братів «Форд» припаркувався на стоянці біля торгового центру, і до візуальних вражень додалися слухові: проспект вирував, немов вода шуміла, вириваючись з тісної труби з несамовитим напором та лякаючою енергією. Повітря вже набухало ранньою спекою та важкістю автомобільних викидів. Місто дихало, як затятий курець. М’яко траскали дверцята машин, попискувала сигналізація; ніхто не йшов спокійно, усі бігли, усі поспішали, віддавшись зосередженій напрузі живого виру, що затягував усіх у службовий вхід біля стоянки.

У залитому штучним світлом холі було порожньо, лиш поодинокі службовці відкривали секції, піднімали ролети — готувались до початку робочого дня, до зустрічі з покупцями. Масштаби торгового центру лякали, гігантський магазин міг легко поглинути й трибудинкову Висіч з усіма її стаєнками та курниками. Що тут робитиме Кароліна? Перевірятиме наявність та штампуватиме якийсь товар на складі? Чи їй довірять фасувати, сортувати, перебирати? Що ще? Вона може робити щось нескладне за комп’ютером, їх у школі навчили. Або доручать якісь там внутрішні необхідні вправляння з асортиментом. Маркування та номери партій, скажімо, звіряти, чомусь саме такий варіант спав на думку. Вона не знала, що зможе робити в такому торговому гіганті вчорашня школярка. Але їй не потрібна будь-яка робота. Їй не треба абичого. Вона має працювати з людьми, і то не просто працювати, а робити це яскраво, так, щоб доля чи випадок не пройшли повз неї.

Що це буде за робота, вона наразі не знала.

— Я тут усе роздивлюсь, що й до чого, — зупинилась, зробивши кілька кроків вздовж вітрини з книжками.

— Ну подивись, — не одразу відповів брат, стишивши хід. — Роздивись. А тоді щось вирішимо.

Кивком голови Роберт привітався з продавчинею з книгарні, русявою дівчиною з ляльковим обличчям. Та піднесла руку в зустрічному вітанні, ворухнула губами. За склом не було чути слів.

— Слухай, — йому було важливо залишити сестру не саму, — ходімо, я тебе з Олею познайомлю, їм потрібен продавець-консультант.

Оля виставляла на поличку-обертайку нові видання у твердій палітурці. Зблизька її обличчя виглядало ще білішим, а щоки — рожевішими. Вона з цікавістю глянула на управляючого та його супутницю.

— Це Кароліна, моя сестра, — сказав він. — А це,— Оля.

Дівчата усміхнулись одна одній.

— Я просто подивлюсь, — випередила будь-які пояснення та пропозиції Кароліна. — Я тут залишусь, а потім, — вона подивилась на брата, — тебе знайду.

Вона відчувала напруженість долоні, що лежала на її плечі, вона розуміла, що затримує брата. Він вагався.

— Дати тобі супроводжуючого?

— Не треба, я сама.

— Ну дивись. Бачиш двері? Он ті! — вона простежила за його рукою. — Там написано: Роберт Керя.

— Я знайду, навіть якщо заблукаю, — запевнила Кароліна, — не турбуйся за мене, — і вона рушила вздовж полиць із книжками.

Сказала Олі, що хоче книжки подивитись, сама ж спостерігала через скло, що відбувається за межами книгарні. На протилежному боці широкого проходу між вітриною з квітами та вітриною з вазонами до квітів, біля дзеркальної колони, її увагу привернув закуток із яткою. Там, під дашком, що тримався на трьох легких стінах-перегородках, теж починався робочий день. Дівчина з короткою стрижкою-їжачком викладала на полички позаду себе котушки яскравих стрічок та рулони блискучого паперу. Що вона там продаватиме, у тій крихітній хатинці?..

— Це сестра Кері, — пролунало за спиною.

Кароліна озирнулась: поруч із Олею стояла дівчина в круглих окулярах, Гаррі Поттер у картатій спідниці.

— Я — Леся, — сказала дівчина.

— Кароліна, — сказала Кароліна.

— Моя бабуся називалась Каролі, — дівчина зробила наголос на «О». — Каролі, саме так. Таких імен вже немає.

Кароліна усміхнулась, розгорнула випадкову книжку, що її зняла зі скляної рамки на вітрині. Дівчина-їжачок навпроти зосереджено порпалась у своєму строкатому приладді. Що вона робитиме? Для чого все те, що перед нею?

Путівник, що опинився у руках, Кароліну не цікавив. Їй було зручно спостерігати звідси за дівчиною у хатинці. Але там нічого не відбувалося, дівчина припинила своє порпання, виструнчилась, замислилась про щось. До неї ніхто не підходив, і Кароліна, усміхнувшись Олі та Лесі, рушила далі.

Торговий центр швидко наповнювався людьми, двері працювали в одному напрямку, пропускаючи з вулиці нових та нових відвідувачів. Тихо лунала інструментальна музика. На всю ширину гігантського скляного еркера, за легкими столиками прозорої кав’ярні, вже сиділи перші відвідувачі в очікуванні замовленої кави.

Легкий повів запаху нової шкіри зупинив на черговому вході, не дав пройти попри скляні двері з хромованою ручкою. Це був бутик з взуттям, і там огрядна жінка у квітчастій сукні крутила в руках казкові босоніжки. Два персні назавжди врізались у пухкі пальці.

— Це замша чи нубук? — жінка вивернула ремінець защіпки.

Її запитання призначалось невідомо кому.

— Нубук-ойл! — поспішила на допомогу продавчиня. — Нубук, захищений від вологи!

— Тридцять восьмий є? — знову звернення ні до кого, з помахом у повітрі босоніжкою у набряклих пальцях. — Джи-повнота?

Ні, цей відділ не підходить. Сюди Кароліна навідуватиметься як покупець. От приходить вона туфлі вибирати. Міряє... ось ці, скажімо, міряє — фіолетові, на шпильках, тридцять восьмого розміру. А вужчі у вас є? — запитує, нормально запитує, дивлячись людині в очі — мені треба вужчі, а це — джи-повнота... Кароліна переводить погляд на сабо, що стоять на поличці поруч. Так, зрозуміло, не треба шпильок! Сабо — ось її усвідомлений, остаточний вибір. Вони самі до неї просяться, шкіряні, улюбленого життєрадісно-сонячного кольору, вона носитиме їх під джинси та хурмову камізельку. Хоча ось ці сандалі на низькому підборі, з кількома тоненькими замшевими пасочками — теж потрібна річ. Та що там — потрібна! Необхідна річ. Це замша чи нубук? — запитала б вона. — А ні, замша, бачу-бачу. А то було подумала, що це нубук-ойл...

Що більший вибір — то важче визначитись. Це не районний універмаг, де одна полиця на лампочки, капці та липучки для мух. Тут взуття стоїть, як військо в наступі, вишикувавшись від підлоги до стелі, згори донизу, на десятки метрів по обидва фланги. Розстановку сил здійснено за всіма законами психологічної атаки. Дивись і тримай себе в руках. Уявні плани змінюються блискавично; порожній гаманець до захопливої гри «якби я мала дві тисячі гривень» не має жодного стосунку. Головне — вчасно зупинитись, аби вибратись зі своїх фантазій без помітних втрат.

Сумки вигулькнули, вдарили по очах важкою артилерією, остаточно обеззброїли. Ну як тут працювати? Як голодному тістечка продавати. Ось цю лаконічну досконалість, без жодної зайвої деталі, без жодної блискучої прикраси, вона купить собі одразу, як тільки заробить перші пристойні гроші. Якщо міняти свій улюблений затертий наплічник — то тільки на це диво кольору вишневого листя.

— Допомогти?

Кароліна забула про існування продавців. Подякувала, вийшла з відділу, встигнувши однак зауважити оцінюючий погляд на своїх кросівках.

У відділі з білизною знову накотило. Ці мереживні спокуси, ці сіточки, бантики, атласні стрічки, шовк, гіпюр, поролон, силікон були ще більш привабливими, аніж зелена сумка та жовті сабо. Набрати повний кошик, сховатись біля дзеркала і міряти, міряти, міряти.

Чоловічий голос. Чоловічий розгублений голос в найвіддаленішому покої жіночого королівства. Зосереджений молодик намагався прочитати продавчині завдання, записане на папірці:

— Тріумф. Або... Ля... перла. Сімдесят п’ять. Бе.

Так, на вихід. А що навпроти? Світильники та люстри. Але й там Кароліна працювати не хотіла. І серед пароварок та сковорідок — ні. І не там, де іграшки...

— Що вас цікавить? — запитали її у відділі квітів.

— Я лише дивлюсь, — усміхнулась Кароліна.

Вона лише дивилась, вона уважно дивилась, заходячи в секції та бутики, шукаючи свого місця. Пройшла по всьому периметру торгових залів, по всій гігантській, у склі та металі, будівлі і знову опинилась біля книгарні. Оля з Лесею жваво спілкувалися з покупцями. Одразу було видно: вони на своєму місці. Лесі, до її круглих окулярів та картатої спіднички, особливо пасували стенди з дитячими книжками, вони самі тулились до неї. А Оля ефектно виглядала б усюди, а понад усе — в іграшковій чи в сувенірній крамниці, біля ляльок з порцеляновими обличчями.

Навпроти за склом теж кипіла робота. Дівчина-їжачок у своїй ятці під дашком вправно загорнула сіру коробку в яскравий червоний папір, тоді степлером прибила згори зелену стрічку та маленьку вітальну листівку — і, задоволена, посунула святкову конструкцію до хлопця з трояндами.

Ось що воно було.

Дівчина пакувала подарунки.

Обідали з Робертом у ресторанчику швидкої кухні. Їх тут було кілька, на другому поверсі. Ледь чутно, не заважаючи розмовляти, лунав хриплуватий голос співака.

— Люблю Джо Кокера, — брат показав кудись вгору. — Це Summer In The City, — розірвав крихітний пакетик з меленим перцем, присипав улюблені макарони.

— Літо в місті?

Брат кивнув.

— За що мені трійку з англійської поставили? — Кароліна понюхала апетитну пару над запеченими картоплинами. — Ти ще не спробував, а вже за перець узявся.

— Я знаю, що перцю бракує. Ну що в тебе?

— Ну що?.. Наразі нічого. Намагаюсь зорієнтуватись на місцевості.

— Помогти чимось?

— Мені комп’ютер потрібний та Інтернет. Хоча б на годинку.

— Без проблем.

Кароліна вмочувала шматочки картоплі в сирний соус.

— Кок — це ж півень по-англійськи? — затримала виделку в повітрі. — А кокер тоді — що?

— Півняр, виходить. Когутяр.

— Є такі слова?

— Нема таких слів.

— Роберте... — згадала. — Давно хотіла запитати. — Чому в тебе таке прізвище дивне — Керя?

Брат прожував, тоді озвався:

— Чого ж дивне? Таке саме, скажімо, як Бондар. Чи там Гонтар. Нормальне прізвище.

— Я не про те. Що воно означає, Керя? Не знаєш?

— Як не знати... Звісно, знаю. Батько колись розказував. Воно якось пов’язане зі словами «колода» та «рубати», тобто може означати професію. Лісоруб, скажімо. І то, уяви собі, з мови північного народу комі. І це дивно, бо в нас нікого звідти не було. Або, за іншою версією, був такий хан Керей, тому Керя може бути тюркського походження. Хтось з моїх пращурів міг прийти сюди разом з татаро-монгольською навалою. Усе може бути.

— Ти з батьком бачишся?

— Рідко.

Роберт накрутив на виделку завиванець з макаронів, відправив до рота.

— У мами, — сказав, прожувавши, — було колись дві мрії: маленька чорна сукня та поїздка у Францію.

— Вперше чую.

— Кажу тобі. Я точно знаю... Я їй нещодавно нагадав, хотів на ювілей зробити подарунок, а вона відповіла...

Озвалась мобілка Кароліни.

Це був той Павло з поїзда, Павло Панч. Він одразу назвався, але вона не одразу пізнала його голос у телефоні. Розмовляти було незручно. Він почув голоси та музику, зрозумів, що невчасно. Коротко запропонував піти в кіно. Завтра ввечері. Вона погодилась.

Буденна вийшла розмова.

— То що, завтра ввечері підеш у кіно? — зрозумів з її відповідей брат.

— Піду.

Він кивнув.

— Про що ти говорив перед тим? — нагадала Кароліна.

— Говорив, що... Нагадав мамі про її мрію, а вона сказала, що давно про це забула... Сумно, коли власна мрія вже нічого не значить... Чий то голос у тебе звучить, знаєш?

— Де?

— Рингтон на твоїй мобілці.

— Не знаю. Мені хлопець один закачав. Зі школи. Просто дав послухати різне, я цю вибрала.

— Це Антонелла Руджеро. «Римські канікули». Хороший вибір. Ходімо, покажу, де можна попрацювати в Інтернеті.

В офісі торгового центру ніхто не звертав уваги одне на одного. Роберт допоміг сестрі за вільним комп’ютером, переконався, що все гаразд. Не хвилюйся, усміхнулась Кароліна, принаймні гуглити я вмію. І брат зник за дверима. Щойно вона занурилась у потрібні сайти, як згадала: яке завтра?.. Геть забула. Вона ж обіцяла Марині посидіти з дітьми, відпустити їх з Робертом на концерт.

Зателефонувала братові.

— Передзвоню, — холодно озвався він. Зайнятий.

Набрала номер Марини.

— Марино, нагадую: завтра ввечері — як домовлялись.

— Ти про концерт? Мене вже нетерплячка бере. А у вас там що?

— Нормально.

— А ми, уяви, застрягли на дні народження у дитячому кафе. Крістиній подружці — чотири роки. Діти розгулялись, не можемо розтягти по домах. Тож на вечерю сьогодні — смажені яйця та канапки, вибачайте.

— Обожнюю смажені яйця.

— Тоді до вечора!

Так, тепер Павло. Де його номер?

— Павле, це Кароліна, я не зможу завтра.

— А сьогодні? — він ніби був готовий до такого варіанта.

— Сьогодні?.. Сьогодні мені... теж не підходить. Краще післязавтра...

— Гаразд. Зідзвонимось.

Вона подумки побачила його усмішку, коли він розгортає газету. Як тоді, у купе. Мовляв, ні то ні.

Сьогодні в неї вечір у сім’ї. У кіно з Павлом вона піде іншим разом.

Поки порпалась в Інтернеті, зауважила, що хтось зупинився біля неї. Підвела погляд: хлопець із запитанням в очах. Хто така, мовляв, на його робочому місці.

— Я сестра Роберта Кері, — поспішила пояснити вона, — вам комп’ютер потрібний?

— Працюйте-працюйте, — він навіть долоню виставив перед собою, все гаразд, мовляв.

— Ще хвилин двадцять, — це вона вже йому навздогін, у спину.

Дівчина з короткою зачіскою-їжачком знову нудилась за своєю яткою. Кароліна пройшлася повз неї, ноги самі завели до книгарні.

Оля кивнула їй як давній знайомій, не відволікаючись від книжок та покупців. Кароліна не відчувала тут піднесеного неспокою, як біля взуття, сумок чи білизни — їй було затишно за парканом з книжок, вона могла тут думати про головне.

— «Сестру Кері» шукаєте? — весело озвалась Оля. У неї видалось «віконечко», одні покупці йшли на вихід, інші щойно лиш заходили.

Кароліна здивовано поглянула на неї: про що вона?

— Роман Драйзера, «Сестра Кері», — повторила Оля.

— Ми вдома маємо, — знайшлася із відповіддю Кароліна.

Книжок вона майже не читала. Іноді щось до рук потрапить, розгорне — й за дві сторінки згорне. Журнали, Інтернет — інша річ.

Майже всю дорогу додому брат зосереджено говорив по мобілці. Щось там у нього не сходилось, йшлося про якісь поставки, вивантаження, завантаження. Кароліна мовчала. Їй треба було подумати про своє. Ідея крутилась у голові, скелет обростав м’ясом, у щойно порожніх жилах починала пульсувати жива кров.

Марина з порога глянула на чоловіка — і нічого не запитала. Після вечері пішла за ним до кімнати, з-за прочинених дверей було чути їхні стишені голоси. А Кароліна узялась читати дітям, Кріста спровокувала, вклавши до рук книжку: почитай!

Слово по слову — і Кароліна почала бавитись голосом, тоді підключила жести, випросталась — і нумо сценки розігрувати. Крісталіну до дійства залучила, ще й Амалію, яка зосереджено спостерігала за ними. Пояснили їй удвох: ти, Амаліє, цієї хвилини — веселе маленя, таке собі жабенятко-жабеня, зрозуміло? Мала ствердно хитнула головою. Коли про тебе йдеться, починай стрибати, зрозуміло? — Амалії усе зрозуміло. І як тільки про жабенятко-жабеня зачула, стриб та й стриб, ледве відриваючись від підлоги. Кріста з Кароліною регочуть, батькам малої артистки, що вийшли зі своєї кімнати, пояснюють, що тут робиться.

Присутність глядачів ще більше надихає. Спочатку! Спочатку! — командує Кріста. Хто хоче бути дідом та бабкою? Залучають глядачів до вистави і знову починають, вже впевненіше. Про хатку, де жила родина, не велика, не мала: жабка-дід і жабка-бабка, мама-жабка, тато-жабка і веселе-маленя жабенятко-жабеня. За помахом руки вступають у дійство одне за одним, і Амалія, дочекавшись свого виходу, додає реалістичних деталей — присідає навпочіпки, спершись руками в підлогу, пробує стрибати по-справжньому, по-жаб’ячому. Комедія! У Роберта навіть сльози на очах виступили, а вся жіноча частина полягала від сміху.

Ледве заспокоїли малих, ледве спати вклали. А тоді Марина показала Кароліні свій сайт. Вона його створила два роки тому, і він був тепер її місцем роботи. «Поки діти малі», — пояснила вона. На цьому сайті молоді мами обмінювались інформацією, продавали чи віддавали задурно речі з дітей — одяг, візочки, кріселка, ліжечка, усе дитяче причандалля. Ще й виставляли на продаж свої роботи — плетені з ниток іграшки, торби-тайстри, картини з сухоцвіту, власноруч пошиті елінги для носіння дітей за африканським методом та багато чого іншого.

Сайт надихнув Кароліну на ідею. Вона витягла яскравий смугастий шалик з китицями, попросила голку та нитки.

— І що це буде? — глянула Марина.

— Зроблю собі накладні манжети. Вони охоплюватимуть руку, застібатимуться на ґудзик, а китиці причеплю на шворку, ось так — і на шию. Таке собі доповнення — хоч до футболки, хоч до гольфа. Мені треба виглядати нестандартно.

І вона розказала Марині, що хоче пакувати подарунки, і завтра попроситься до дівчини-їжачка в помічниці.

— Там що, великий попит на пакування подарунків?

— Взагалі немає, — і, перехопивши здивований погляд Марини, додала впевнено: — Але буде.

— Ти мені подобаєшся, — тільки й сказала Марина. — Ти знаєш, що хтось з письменників вважав подарунки живими істотами? Ось тільки хто?..

Кароліна лише плечима знизала. Спитають же таке...

Місце для пакування подарунків — найкраще в торговому центрі, хоча з цим твердженням ніхто не погодився б. Заходиш — погляд обов’язково чіпляється за цю шпаківеньку у вузькому закутку біля дзеркальної колони, виходиш — знову вона на очі потрапляє. Хоча одразу й не второпаєш, для чого тут стоїть дівчина з короткою стрижкою, чи то акцію якусь проводить, чи то анкети заповнити пропонує. Кароліна вже знає, що цю крихітну ятку розміром усього лиш метр на метр, дівчина орендує. Тут ніби й нема де розгорнутися. Але над головою та по ліву-праву руку — маленькі зручні полички, під стільницею — місце для пакувального матеріалу, і вся передня поверхня тумби вільна. Ще й дашок не задіяний. Скільки всього зробити можна!

Брат ідеї здивувався, а тоді випнув губу: хоча... спробувати можна... щось у цьому є!

Кароліна кладе перед дівчиною-їжачком коробку зі своїми дзеркальцем та гребінцем з металевим мереживним руків’ям.

— Вибирайте папір, — озивається дівчина.

— А ви який пропонуєте?

Дівчина кладе перед нею два рулони на вибір, вихопила їх з-за спини, не дивлячись: «зебру» та «зерна кави на дерев’яному тлі». Кароліна вагається. Як на її смак, ні та, ні та не підходить. Дівчина-їжачок мовчки чекає, поки покупець визначиться. Її думки десь далеко-далеко.

— Як вас звати? — запитує Кароліна.

Дівчина здивовано відповідає:

— Віта...

— Віто, — на обличчі Кароліни спалахує усмішка, — візьміть мене до себе в помічниці.

Кароліну несе на хвилях піднесення. Вона викладає свій план, від його реалізації має бути зиск і Віті-їжачку, і Кароліні. Якщо ж не вдасться — що ж, принаймні ніхто нічого не втратить. Але має вдатися. Мусить вдатися.

Віта уважно слухає, тоді каже:

— Не знаю, хіба лише сьогодні... Сьогодні мені додому треба чимшвидше. У садочку малого карантин. До обіду сусідка з ним побуде, а далі — роби що хочеш... — Віта розмірковує вголос. — Гаразд, сьогодні попрацюй. Але ж... — їжачок замислюється. — Я ж тебе зовсім не знаю... А що, як ти мої рулони забереш?

Кароліна усміхається. Достатньо сказати одне чарівне словосполучення про сестру Роберта Кері, але вона мовчить. Вона вже побавилася вчора цією фразою, досить. Нема чого за брата ховатися.

— Візьми мій паспорт до завтра... — невпевнено пропонує вона, теж перейшовши на «ти».

Нічого більш переконливого їй на думку не спадає.

— Тут пакувального матеріалу на дві тисячі, — їжачок пропускає пропозицію повз вуха. Вона вагається, вона хоче залишити на Кароліну свою ятку, це помітно.

— Якби в мене було дві тисячі, — каже їй Кароліна, — я б їх тобі залишила в заставу. Але швидше за все я одразу витратила б їх на сумку. Он у тому відділі.

Їжачок дивиться туди, куди показує Кароліна. Вона там ще ніколи не була, хоч і поруч працює. Надійна напарниця їй не зашкодила б. І витрати за можливість тут працювати вони поділили б на двох...

— Привіт, Кароліно! — махає рукою Оля з книгарні навпроти.

— Ви знайомі? — обличчя Віти світлішає.

— Я сестра Роберта Кері, — нарешті витискає із себе. Не обійшлося без братової підтримки.

Але почуте не справляє на Віту жодного враження.

— Хто це?

— Роберт Керя працює у вас. Он за тими дверима, — показала в кінець безкінечного скляного простору.

— А-а-а! — доходить до Віти. — Чого ж ти мовчиш?.. — вона вже прокручує ситуацію у новому напрямку. — А ти пробувала колись подарунки пакувати?

— Я в Інтернеті все роздивилась. Не бійся, нічого не попсую. Скільки ти платиш за день оренди?

— Тут за місяць рахують, а не за день. Тисячу гривень за місяць.

— Це всі витрати?

— Та яке всі! Є ще єдиний податок підприємця, є внесок у пенсійний фонд... Плюс матеріали. Загалом — ще стільки ж набігає...

— Ну давай, короче, я спробую. І думаю буде зиск і тобі, і мені.

Віта нарешті погоджується.

— Прийду після п’ятої, — каже, збираючись; паспорт Кароліни ховає до сумочки. — Пояснює, на що варто вважати, що скільки коштує і що робити, коли в туалет треба відійти: он дівчата з книгарні приглянуть за товаром.

Потік людей пробігає попри ятку, не звертаючи уваги на Кароліну. Вони стовбичать тут удвох — дзеркальна тумба і пакувальниця подарунків без подарунків. Залишки впевненості поступово тануть, Кароліну огортає сумнів, який через півгодини переходить у відчай. Чи не забагато вона собі нафантазувала?..

З книгарні виходить хлопець. В руках у нього — листівка та мистецький альбом, на обкладинці написано «Катерина Білокур», решта слів затулені рукою. Подарунок для когось. Хлопець кидає на Кароліну погляд.

— Добрий день, — озивається вона.

Хлопець здивовано пригальмовує, злегка повертає голову вбік, перевіряє, чи, бува, за ним ніхто не йде. Бо до кого ж вітається ця сонячна дівчина з пишним волоссям?

— Добрий день, — повторює вона.

— Добрий день, — відповідає хлопчина.

— Можливо, варто гарно запакувати? — провадить Кароліна (якщо листівку купив, це точно подарунок). — За двадцять гривень зроблю, як за двісті.

Хлопець усміхнувся, поліз до кишені, витяг двадцятку.

— Остання. Додому пішки піду.

— Першому покупцеві — знижка. Мінус дві гривні.

— Тоді поїду, — усміхається хлопець. — Це наша група скинулась, викладачці даруємо, куратору. Вона живопис любить.

Альбом лягає на прилавок. На обкладинці — дві дівчинки з лійками в руках, поливають буйні зарості квітучих півоній. Довгий рулон паперу опиняється поруч: на малюнку — яскраві пуп’янки півоній серед зеленого листя. Є інший малюнок — суцільне густе плетиво з зеленого листя; але той, із нерозквітлих півоній, видається більш доречним. Не так вправно, як хотілось, а все ж запакувала подарунок. Перетягнула щільною зеленою ниткою.

— Ось сюди згодом вставите листівку, коли підпишете, — показала.

Легкий зелений пучечок погойдувався від рухливого повітря, вивершував квіткою святкову композицію. Першою на рахунку Кароліни. Вона залишилась задоволена роботою, хлопець — теж.

Але більше ніхто не підходив. Кароліна шаруділа папером, розкручувала й закручувала шворки на котушках. Вона вирішила, що на рух люди реагуватимуть краще, аніж на непорушність. У нападі вимушеної бездіяльності зробила з яскравих ниток кілька розбурханих хризантем. Народ кидав похапливі погляди в її бік і біг далі.

— Скільки коштує коробку папером обгорнути?

Незчулася, як біля ятки опинилась жінка з коробкою, на коробці — фото електрогрілки.

— Таку коробку — гривень п’ятнадцять.

— У-у-у-у, — здивувалась жінка. — Я думала три гривні.

Кароліна не відповіла, хоча й хотіла сказати, що найдешевший аркуш обгорткового паперу коштує утричі дорожче.

— У вас немає таких маленьких шабатурок для дрібних подарунків?

На долоні дівчини — пластикові кульчики на дротяних гачках, на кожному кульчику, чорним по білому, намальований скрипковий ключ та ноти.

«Будуть», — подумала Кароліна, а вголос сказала:

— Я гарно запакую, у прозорий мішечок. З такою стрічкою з п’яти ниток.

— А-ааа, тіпа нотний стан! — дівчині сподобалась пропозиція. — Сьогодні — Олени! Іменини моєї молодшої сестри Олени, я їй хочу сюрприз зробити.

Щодня у людей свято, думала Кароліна, щодня, навіть коли не до свят. Сьогодні — іменини Олен та Костянтинів; в усіх Олен та Костянтинів — свято, хоча чимало з них про це дізнаються лише від друзів, а може, так і не дізнаються, що сьогодні в них — особливий день. Хто мав би про це нагадувати? Ятка з пакування подарунків. З одного погляду на ятку має бути зрозуміло, яке нині свято та чиї іменини, бо кожне з них — нагода для привітань та сюрпризів. І Кароліна подбає про це.

4

Як учні-бешкетники тікають з уроку, так Роберт з Мариною вшивалися з хати, затискаючи сміх, шикаючи одне до одного — тихої — та наступаючи на п’яти. Поки Кароліна зібрала малих на прогулянку, поки знайшли іграшки, що конче мали бути з ними на вулиці, на верхній губі виступили крапельки поту. На набережній хазяйнував легенький вітерець, під вечір тут було ще більше жінок з візочками, аніж зранку. Кароліна вже знала, що не всі тут — мами чи бабусі, є й няньки, середнього та старшого віку жінки, що доглядають за малими. Трохи на відстані від усіх відокремились від загального тлуму троє чоловіків з дітьми, розмовляли, погойдуючи візочками, двоє — з крихітними немовлятами, один — з «великою» дитиною, однорічною з вигляду, швидше за все — хлопчиком. Малюк не спав, спостерігав за всім, що робиться довкола, перехиляючись через руків’я візочка та напинаючи паски на своїх плечиках.

Діти різного віку ганяли на велосипедах та самокатах, зупинялись біля кавомашин — їх тут, вздовж Дніпра, було кілька. До піднятих угору задніх чи бокових дверцят тулились невеличкі черги з бажаючих випити кави, чаю, шоколаду з агрегатів, встановлених у нутрощах маленьких автомобілів. Племінниці теж потягнули до кав’ярні на колесах. Там, обхопивши паперові стаканчики обіруч, вже гомоніли їхні подружки — така сама дрібота від двох до шести років. Сестрам закортіло чаю: одній — фруктового і другій фруктового. І щоб у кожної був свій стаканчик, хоча обом вистачило по кілька ковтків. Кароліна допила за обома. Переконалася: справді смачний. Однак у тому, що покупців не бракувало, були й інші причини, одна з яких — чудове місце для пропозиції. Попри ці кавомашини проходили всі, біля них панувала атмосфера піднесеного очікування, у неї втягувались і діти, і дорослі, спостерігали, вдихаючи аромати, за вправними діями хлопців-продавців. Усе працювало на бажання негайно замовити горнятко гарячого напою.

Знайомі Марини, мами маленьких дітей, узялися розпитувати Кароліну: чи надовго в Києві? І як їй тут ведеться? Чи подобається?

— Подобається, — коротко відповіла і несподівано для себе додала: — Але в нас теж непогано.

Захистила свою Висіч.

Вона трималася дітей, їй з ними було цікавіше. Спустились гуртом до Дніпра — і вже там нагулялись досхочу. Мами говорили про своє, зупинившись на тротуарній доріжці, тим-часом як п’ятеро дівчаток та два хлопці під орудою Кароліни обшукали всі прибережні кущі з лозиняками в руках і, наштовхнувшись на купку зрізаних гілок, побудували з того віття хатку. Не з першої і навіть не з третьої спроби вдалося мамам розтягнути дітей по хатах, коли почало сутеніти.

Повернулись додому брудні й голодні.

— Поїли? — зателефонувала Марина.

— Їмо! Чуєш, як виделки стукотять? — наблизила телефон до племінниць — ті жадібно поглинали плов.

— Ти геній, Кароліно! Геній виховного мистецтва!.. А в нас тут, знаєш, таке діло... Нас Шехови кличуть закінчити вечір на відкритій терасі нового ресторанчика...

— Та йдіть! Чого ти? У нас тут порядок та злагода. Скажи тільки, чи потрібні тобі коробки з-під кремів... у тебе два креми стоять нерозпаковані у ванній, вони тобі потрібні?

— Креми?

— Коробочки.

— Та ні, звичайно. А що?

— Мені ті коробки треба.

— Бери.

— А де можна взяти клей?.. І кольоровий папір, якщо маєте...

— А-а-а! — Марина вирішила, що бавитимуться в аплікації. — Тобі Кріста покаже, усе у верхній шухлядці в їхній кімнаті. Там ще є глянцеві журнали — беріть. Вирізайте, що треба.

Усіх трьох накрив шквал творчої активності. Кожна, позираючи в бік сусідок, працювала над своєю коробкою, бо звільнили ще й прозорий заварник з упаковки і знайшли в стінній шафі взуттєву коробку, діставши з неї нові Робертові кросівки. Набридли Марині своїми дзвінками. «Відчепіться! — була їм відповідь. — Беріть усе, окрім шкатулки з документами!»

Амалія вже засинала за столом, сиділа, похитуючись, над картонною хаткою, з написаним сестрою словом: «Мамусі!» Малій протерли руки вологими серветками, занесли її до ліжечка, навіть не перевдягли в піжаму, щоб сон не відігнати, а самі повернулись закінчувати свої творіння. Старша дочекалась батьків — похвалилась коробкою у жовтому папері, обклеєною вирізаними з журналів фігурками звірів. Кароліна за цей час зробила два пакунки, призначені для оформлення ятки. Братові весь творчий доробок сподобався, покупці оцінять ваші зусилля, пообіцяв він.

— Я свій подарунок не віддам, — попередила Крісталіна.

— Але чогось бракує... — провадив Роберт. — Якогось відвертого приколу, чогось іронічного, несподіваного. Марино, де в нас старі газети?

За дві хвилини скрутив жмутом папір, загорнув іншою газетою, як-небудь перетягнув ізоляційною стрічкою яскраво-синього кольору, викликавши дружні жіночі насмішки: але й подарунок! Однак Роберт не вступався, уявіть, закликав, що там може ховатися, у тому газетному згортку. Від десятка азовських тараней — до старого альбому з хлоп’ячими марками, знайденому на горищі. Чим не сюрприз для дорослого чоловіка!

Вечір і на цьому не закінчився. Марина покликала Кароліну до великої шафи в спальні, завдовжки на всю стіну. Поставила на тумбочку приймач радіоняні, прислухалась — з пристрою линуло рівне дихання дітей. І почала витягати речі на ліжко.

— Ревізія! — зрозумів Роберт. — Піду я, дівчата, до телевізора.

Йому не відповіли — були вже на своїй хвилі.

— Подивись на цю спідничку, я з неї виросла.

— Як виросла? Ти така сама, як була.

— Трошки поправилась. І психологічно виросла, хочеться нового. А вона пречудова... Люблю її дотепер. І на цю кофтинку глянь. Як вона тобі?

Натхненно поповнили в чотири руки гардероб Кароліни, зійшовшись на думці: та, що оформлює подарунки, має бути яскравою та помітною.

Ідея прикрасити ятку припала до душі Віті-їжачку. Вона сприйняла пропозицію одразу — лиш глянула на домашні заготовки Кароліни. Навіть Робертів газетний пакунок сама прилаштувала над головою. Вчорашня невдача партнерки її не відлякала, таких днів, із трьома замовленнями, траплялося вже сила-силенна.

Домовились так: Кароліна працює — Віта їде на гуртівню по нові пакувальні матеріали, все одно удвох їм за прилавком не поміститися. «Наступного разу, — запропонувала Кароліна, — на гуртівню я піду, свіже око в цій справі не завадить».

Глянула на своє зображення у вітрині із книжками — смугаста пишна спідничка, блакитна футболка, яскраві саморобні манжети та прикраса з китиць на шиї. І обличчя радісне. Від чого радісне? Без причини, від надміру життєвої енергії. Теплі порухи повітря торкаються вчорашніх саморобних «подарунків», ледь помітно погойдують їх на перетинках ятки. Ще вище — транспарант, напнутий на яскравих стрічках: «Справжній подарунок відкривається не одразу!»

Щоб не стояти, склавши руки, заходилась перетворювати на звабливий реквізит коробку з-під вівсянки, викладати малюнок з ниток та ґудзиків на папері-рогожці. За її руками за кілька хвилин вже спостерігав хлопчик років семи-восьми. Почув, що його гукають, озирнувся — помахав мамі, що повернула у відділ парфумів: я тут залишусь, і знову завмер, не зводячи очей з миготіння паперу, ниток та дрібного причандалля.

— Як ти думаєш... — звела на нього очі Кароліна, — з зеленок) краще? Чи з синьою?

Хлопчик зніяковів від того, що до нього звертаються за порадою.

— Не знаю, — прошепотів він, йому і синя, і зелена нитки видавались доречними.

Зараз до мами побіжить, подумала; однак малий не ворухнувся.

— Візьму синю та зелену, так гарніше, — сказала Кароліна.

Мамі того хлопчика коробка теж сподобалась. Попросила так само запакувати парфуми, куплені для подруги.

Два хлопці-підлітки підійшли, заговорили наввипередки. Хочуть підігнати другові на його днюху мощну флешку, але так, щоб наколоти його, нехай подумає, ніби вони якусь байду непотрібну впарити хочуть. Газетну «ляльку» треба — таку як ця, вгорі, щоб Сєрий розгорнув, а там тіпа ще згорток, другий розгорнув — а там ще один... Зробите таке? З газети та синьої ізолєнти?..

Довелося скористатися Робертовим ноу-хау, крутити газетний пакунок, перетягувати синьою ізоляційною стрічкою, що її прихопила з дому для інших потреб, ще й зважати на команди: лишіть того кабана! цю фотку в газеті з тим рилом, нехай вона буде згори! Пакуночок перетворився на пакунок, тоді — на пакунище розміром з баскетбольний м’яч, і фото хряка опинилось там, де треба, і хлопці пішли собі, пересміюючись, задоволені, у передчутті реакції з боку іменинника Сєрого.

За тим усім спостерігав якийсь чолов’яга, годі підійшов, упаковку з високими келихами — грюк об стіл, загорніть для дружини, тільки не в газету...

Пішли справи. А що тому причиною — невідомо. Чи то нове оформлення ятки та сяючий усміх продавчині свою роль зіграли, чи то в того першого хлопчика, з мамою та парфумами, рука була легка, хоча скоріше б сказати — погляд легкий. Кароліні крила за спиною тріпотіли, увесь торговий центр їй зараз був милий, усі ці заклопотані люди — рідні, з покупками, що перетворювались під її руками на неповторні подарунки.

Стрункій, чорнявій, як циганка, дівчині теж щось треба. Вона прискіпливо, спідлоба, оглянула Кароліну з ніг до голови:

— З якого задуп’я узялася фіфа?

Кароліні й мову відібрало. Несподівана брутальність заскочила так, що одразу й не знайшлась, що відповісти.

А тій, чорнявій, відповідь ні до чого.

— Чудо в пір’ї! — кинула й пішла як ні в чому не бувало, впевнено й розкуто.

В уніформі, лише тепер помітила Кароліна. Десь тут працює. Що за дуркецало?

Брат пояснив за обідом, хто така, але спочатку зажадав подробиць:

— Яка вона? Як виглядає?

Кароліна опустила голову, глянула спідлоба, пирхнула:

— Чудо в пір’ї! — навіть інтонацію тої дівчини відтворила; продемонструвала, підвівшись, як та від неї пішла.

— Це гуцулка Ксеня, — зробив висновок брат. — З відділу тканин.

— Не знаю, звідки. У зеленому костюмі, десь тут працює.

— Кажу тобі, гуцулка Ксеня. Вона сама себе так називає. Я скажу їй, що ти моя сестра, і вона від тебе відчепиться, бандитка.

— Скільки можна тобою прикриватися?

— Ні, ти не зрозуміла. Тут саме той випадок, коли варто підкреслити, що ти моя сестра.

— Поясни.

— Вона неправильно сприймає ситуацію, вона не знає, що ми родичі. Думає, романтичні стосунки. Знавісніла переслідувачка. Нікого до мене не підпускає.

— А чого вона має до тебе когось підпускати чи не підпускати? До чого тут ти та вона?

— Ні до чого. Але вона думає, що її наполегливість не буде даремною.

— А ти що думаєш?

Брат розвів руками, усміхнувся.

— Ти її відшивати не пробував?

— Ну й слово... Відшивати. Усе не так примітивно, як я тобі пояснив... Та й вона непогана дівчина, тільки от вбила собі в голову дурниці... тут не варто реагувати дубово. Не можна тут кавалерійською атакою, розумієш?.. Краще спустити ситуацію на гальмах. І все владнається.

— Роберте! Ти унікум.

— Чого це раптом?

— Ти один з небагатьох, хто піклується навіть про тих, хто завдає тобі зайвого клопоту.

— Я краще по каву сходжу.

— Почекай з тою кавою. Ти не жалієшся, не чула жодного разу, щоб ти на щось чи на когось жалівся. І всіх намагаєшся зрозуміти. Усіх. Навіть таких дівчат, як ця задирака.

— Але це не означає, що мене все влаштовує. У собі та в інших.

— Я хочу бути на тебе схожою, — провадила далі Кароліна. — Не жалітися. Не копирсатись у минулому.

— Яке в тебе минуле...

— В усіх людей воно є. Але більшість з них весь час там копирсається, витягаючи назовні щось старе. Якісь образи, побиті цвіллю. А я не хочу. Зайшла в новий день, замкнула за собою двері в попередній, усе, живу далі. І на сьогодні я жалітися не хочу. І майбутнього не хочу боятись.

— А ти хіба його боїшся?..

— Трошки є.

— Хоча страх — це нормально. Якщо його зовсім немає — тоді в людини проблеми.

Роберт сходив по каву. Спитав, повернувшись:

— Слухай, Кароліно... Чому ти нікуди не вступаєш?

— Я вже пролетіла цього року. Здала тести з історії і такого там понаписувала, що з інших предметів навіть не пробувала, зійшла з дистанції.

— Не розумію, чому ти упівсили в школі вчилася.

— Було нецікаво.

Торкнулась братового зап’ястя, повернула до себе годинник — час повертатись. Витягла з наплічника дзеркальце з мереживним руків’ям, уважно і коротко обдивилась, чи все гаразд в обличчі, поправила волосся. І боковим зором із задоволенням зауважила, що брат милується нею, а може, просто задоволений тим, що вона користується його подарунком.

Різко й голосно дзенькали гральні автомати, наповнюючи просторий хол кінотеатру монотонною штучною музикою; миготіла відеореклама; міцний запах свіжого попкорну стояв у повітрі. У квитковій касі, перед обличчям сяючого монітора, повернутого до відвідувачів, Кароліна розгубилась: як у цій схемі глядацького залу орієнтуватись?.. Однак, поки Павло вибирав їм місця, вже й зрозуміла: сірі клітинки означають, що ці місця куплено чи заброньовано; жовті, зелені та червоні — вільні, а кольором різняться залежно від вартості місць.

— Беру максі, — чи то запитав, чи то повідомив Павло, всадовивши Кароліну на одну з довгих отаманок з велюровим верхом.

Вона чекала на нього, із задоволенням витягнувши ноги в Марининих босоніжках, на піврозміру менших, ніж треба. Працювала нині від ранку до вечора, бо Віта-їжачок залишилася вдома з хворим малим.

Павло повернувся з двома пляшками кока-коли і паперовим відром смаженого попкорну.

— Це для кого? — засміялась вона.

— Для нас. Максі-порція. Фільм довгий...

Одна пара, приблизно ровесники Кароліни, обіймалися поруч, ні на кого не звертаючи уваги. Хлопець мружив очі, приймаючи доторки дівчини до свого обличчя та шиї, раз у раз, нахилявся, торкався губами її губ. Старша жінка робила вигляд, що уважно роздивляється навсібіч, насправді ж затримувала погляд лише на тих двох закоханих. У неї на обличчі було написано, що вона почуває себе ніяково, вторгається на чужу територію, але нічого зі собою зробити не може, бо цікавість бере гору.

Фільм теж був про кохання, але артисти не давали можливості забути, що це лише фільм. Якби Кароліна була режисером, вона б у найважливішій сцені сказала актрисі: ні, усе не так! Зроби те саме, але по-іншому; не обертайся так театрально, не роби такі великі очі, будь природною. Вона б навіть показала, як цю сцену варто зіграти. І їй бракувало в цьому фільмі чуттєвості, справжньої, прихованої, таємної, бо ті екранні закохані більше нагадували брата і сестру, нічого магнетичного між ними не відбувалося, жодної іскри не проскакувало.

Павлові фільм сподобався. Попкорн у відрі-максі вони так і не подужали.

Коли їхали в метро, зателефонував Роберт, коротко поцікавився, чи все гаразд. Варто буде їх познайомити, він побачить Павла і більше не переживатиме за неї.

— Моя мама колись любила цю пісню, — сказав Павло. — Оцю, що на твоїй мобілці. Це ж «Матіа Базар»?..

Лише секунда знадобилась Кароліні, щоб згадати ім’я, що його почула від брата.

— Антонелла Руджеро, «Римські канікули», — підтвердила вона.

Дивна в неї пам’ять — зайве забуває одразу, а за потреби згадає усе і за необхідності запам’ятає усе. Одного разу в класі посперечалась, хто запам’ятає абзац тексту з підручника один до одного — лише вона одна з усіх і відтворила той уривок.

— Мені подобається, — говорив тим часом Роберт дружині, — власне, це мені й подобається, що вона сама вирішує: так або ні. Можна було б погодитись на те, що саме йде до рук, принаймні зараз, на цьому етапі. А вона вибирає. Щойно приїхала, а вже очі горять, вже справи пішли. Період безнадії пропущено, як зайва ланка, а його, зауваж, майже нікому не вдавалося обминути.

— А може, цей період ще попереду... Глянь-но, як тобі такий варіант?

Марина готувала собі одяг до дня народження подруги. Шехови запросили їх на завтра, і Марина сподівалась залишити дітей на Кароліну, хоча в неділю у дівчини можуть бути свої плани. Особливо після походу в кіно з новим знайомим.

— Нормально, — кивнув Роберт.

— Хоча... — повернулась до своєї думки Марина, — забери в неї зараз цей пакувальний столик, і вона вигадає щось інше. Ви справді подібні. Яку сорочку завтра одягатимеш?

— У новій футболці піду. Спека. Яке аранжування, послухай... — і зробив музику голосніше.

Коли він був удома, майже завжди вмикав музичний центр.

Автомобілів ніхто не брав, було бажання розслабитись за вечерею у плавучому ресторанчику на Дніпрі і не сідати за кермо. Шехови заїхали по друзів на таксі, побачили біля під’їзду всіх Керів, вийшли з салону привітатись.

— Це моя сестра Кароліна, — сказав Роберт, — а це наші друзі, знайомтесь: Зоя та Олег Шехови. У Зої сьогодні день народження.

— Вітаю, — озвалась Кароліна, розглядаючи Зою.

— А ви чого мовчите? — до доньок.

— Добрий день! — піднесла голову Крісталіна.

— Добрий день, — озвалась Амалія.

— Вітаємо з днем народження! — підказав Роберт.

— Вітаємо! — повторили дівчата.

У жінки — видовжене обличчя, бездоганна стрижка, маленьке гостре підборіддя та уважний погляд. Сукня з тонкого синього трикотажу ефектно облягає худорляву фігуру. Єдина прикраса — браслет, прозорі камені різних кольорів у срібній оправі. Ані кульчиків, ні перснів. Вона пошукала щось у сумочці — і видала дітям по шоколадці, шоколадок було дві. Жінка усміхнулась до Кароліни: буду винна. Вони з чоловіком пасували одне одному — доглянуті, свіжі, пахкі, у хмарках дорогих парфумів.

Пізно ввечері брат з дружиною повернулись додому, і Марина, перевдягнувшись у домашній костюмчик, цього разу світло-сірий, змінила Кароліну за прасувальною дошкою, розкинутою на кухні. Витягала речі зі стосу білизни, іронічно спостерігала, як Роберт заглядає у баняки.

— Ото звичка в людини — приходити з гостей голодним! — дорікнула. — Я навмисно не лягаю, щоб калорії повитрачати, а тут ще й активно дозаправляються. Треба було їсти в ресторані! — а тоді до Кароліни: — Зоя може отакий шматок листкового торта о десятій вечора з’їсти, і їй нічого не буде, уявляєш? Така фігура...

— Я тебе прошу... — Роберт вже тримав величезну канапку в руці, витискав на неї кетчуп.

— Фантастична фігура! Як у хлопчика! Нічого зайвого.

— Дещо все ж таки могло б окреслюватись, — знову подав голос Роберт.

— Відколи ти жінок обмовляєш?

— Це я вас застерігаю: стрункість — добре, надмірна худорба — ні. Уникайте надмірностей, — і відкусив півканапки.

— А мені подобається... — підвела риску Марина, стріпуючи підковдру. — Можливо, у неї тому така фігура, що вона не народжувала.

— А скільки їй років?

— Тридцять шість, — невпевнено озвалась Марина, завмерши над праскою. — Так, тридцять шість, вона від мене на вісім років старша. Роберте, скільки Олегові?

— Десь під сорок... Дівчата, рис, здається, підгорів. Ніби як відгонить горілим. Понюхай, Марино, ні?

— Не вередуй. Друга вечеря, смакові рецептори вже сплять.

— А як ви з Робертом познайомились? — переводить розмову Кароліна. Їй теж спати не хочеться.

Марина припиняє совати праскою по квітчастій підковдрі. Вона дуже мила зараз у своєму улюбленому легкому трикотажі; сьогодні черга мишачого кольору, хай навіть на якусь годину-дві. Навіть перед сном не надягає халатів. Так і сказала Кароліні, даруючи їй свій халат у жовті квіточки: не переймайся, мені халати без потреби, я їх не ношу.

— Вона сказала подружці: цього хлопця не рухати, він мій, — не відриваючись від журналу та канапки, зронив Роберт.

— У мене в руках праска! — попередила Марина. І повернувшись до Кароліни: — Твій брат довго домагався мене і нарешті домігся.

— А як ви познайомились?

— На дні народження! — Марина висмикнула з купки ще одну підковдру. — Однокурсниця — вона вже кілька років в Америці живе — покликала нас до гуртожитку. На день народження. Мав бути дівич-вечір, а хлопці почули запах смаженої картоплі — і припхалися...

— І тоді ти побачила Роберта і сказала: цього хлопця не рухати?

— Ні, це я бовкнула значно пізніше. А тоді він мені не сподобався, бо дуркував цілий вечір і молов нісенітниці. Мабуть, я справила на нього надто сильне враження.

Роберт гмикнув, сховався за журналом.

— Принаймні згодом він мені так казав... Про надто сильне враження.

— Я побачив її, — Роберт відклав журнал убік, — і вирішив, що вона з іншого гуртожитку... А вона виявилась домашньою. Була розпещена і не вміла прасувати.

У приймачі радіоняні почулося ворушіння, запхикала Амалія.

— Приймай естафету, — Марина відставила праску, гайнула до дитячої кімнати.

Роберт встав до дошки, як бармен до шинкваса, сперся обома руками: я вас слухаю? Чого бажаєте? І артистично помахуючи дитячими колготками та махровими рушниками, порозкладав усе, акуратно розправляючи, на кілька купок.

— Попрасував? — обережно притулила за собою двері Марина, виходячи з дитячої кімнати.

— Самі розпрасуються, — запевнив дружину Роберт. — І на постіль перейдемо таку, що не потребує прасування. Шкода часу на такі речі.

Дивний такий сон. Бере вона до рук напівпрозоре диво, як ніби квітку-медузу, прохолодну та сяючу, з рухливими пелюстками, що ховають всередині яскравий пуп’янок. Не роздивишся, що там таке проглядається, сонячно-жовте. Вигадливі руки запакували подарунок, сховавши в прозору упаковку згорнутий шалик, а може, це малюнок на білій коробці, обрисів якої неможливо роздивитись, чи стулена квітка, або ж мандарин. Що ж там таке? Кароліна намагається відгорнути прозорі пелюстки і не може знайти край, і дивується цій щільній обгортці. З чого її зроблено і як? А поки ковзає пучками пальців по гладкій поверхні, га починає напинатися жорсткими голками, перетворюючись на скляний вересневий каштан у кожушку — він тримає усередині свою таємницю, а пальці далі шукають, як дістатися сховку. Гостинець треба розгорнути, у нерозкритому дарунку сенсу немає. Але він не дається. Справжній подарунок відкривається не одразу, пригадує Кароліна складене нею ж гасло і лише тоді заспокоюється уві сні. Усьому свій час.

5

У голосі мами — погано прихована втома. Вона не може звикнути до того, що Кароліни немає поруч, про випускний нічого не чула, незабаром буде перша картопля на городі, тижні за два братимуться шпортати під кущами. А батько що? Батько — добре! — підкреслено бадьорим голосом, — з батьком усе гаразд! З чого Кароліна зробила висновок, що він поруч і все чує.

Віта-їжачок мала невеселі новини: сказала, зателефонувавши, що малий погано спав, горло жахливе, прописали антибіотики в уколах, і як добре, що є Кароліна, що діла йдуть, гроші капають, буде тепер за що купити малому ліки, і свіжу полуницю, і нову машинку, і хай живе його величність випадок, що їх з Кароліною звів докупи!

За відсутності Віти Кароліна розгорнула бурхливу активність. Будь-якою ціною, будь-якими зусиллями треба було виштовхати подарункове діло вгору. Вона прикликала всю свою фантазію та смак, переглядаючи відповідні сайти та надихаючись дизайнерськими пропозиціями, далекими від подарункової сфери. Вона зменшила частку платні за роботу пакувальниці в загальній сумі за послугу, запропонувавши натомість ширший вибір матеріалів для оформлення подарунків. Покупці, вивчивши таблицю цін, охоче замовляли складні пакування, заощаджуючи на оплаті праці пакувальниці.

Спробувала прогнозувати напливи замовлень, але з цим наразі не складалося. Покупців біля пакувальної ятки було то густо, то пусто.

Виведи алгоритм, — радив брат, знатимеш, чого й коли чекати. Вона добряче підзабула, що воно таке, алгоритм; брат пояснював «на хлопський розум»: коли відвідувачів більше? у які дні та години? у зв’язку з чим?..

І Кароліна намагалась зрозуміти, з чим пов’язаний попит, чому в певні дні покупці йдуть, як рибки косяками, і вона ледве встигає, і навіть від заготовок, зроблених у вільну хвилину, нічого не залишається. А певні дні стають провальними, бо ніхто нікому не готує приємних сюрпризів. Жодної системи, жодної залежності від годин, дня тижня, свят та отримання зарплатні так і не вивела вона завдяки своїм спостереженням та записам.

Натомість вивчила певні особливості покупців, на які потрохи навчилась зважати. Найекономнішими замовниками були жінки, вони намагались вибрати папір подешевше і відмовитись від витребеньок, якщо ціна обгорткових цікавинок видавалась їм завеликою. Найменше звертали увагу на ціни безтурботні підлітки. Могли повигрібати з кишень усе. Головне — щоб було прикольно, щоб дивувало та шокувало — якщо подарунок призначався для ровесників, і щоб виглядало солідно, у межах очікуваної традиційності, якщо — для мами або вчительки.

Об прилавок грюкнула яскрава бляшана коробка з печивом. По трьох її гранях гуляли кумедні овечки, схожі на білі хмарки, а по одній — печиво, подібне на тих овечок, схожих на хмарки. Павло з бляшанкою. Привітно-нейтральний погляд, ніби не впізнає.

— Це маленький сюрприз, — довірливо нахилився до неї. — Маленький сюрприз для моєї дівчини. Як його можна запакувати? Що б ви порадили?

Оце «ви» дало остаточно зрозуміти, що й до чого. Кароліна підхопила запропоновану гру.

— Вона любить овечок, ваша дівчина?.. Чи ви посварились і хочете в неї попросити пробачення? У сенсі — натякаєте, що і вона в даному випадку повелася, як вівця?

В очах Павла промайнула тінь розгубленості. Вчора вони справді посперечались через якусь дурницю.

— Вівця? Ви думаєте, це саме так може бути сприйнято?.. Мабуть, я зробив невдалий вибір... — Павло взявся за коробку. — Я можу поміняти. Там ще є коробки зі свинками...

— Та ні, — зупинила його. — Я лиш подумала, що таку гарну коробку не варто завивати в папір. Краще покласти в паперову торбинку. Скажімо, у таку — із зеленою травою. Десять гривень.

— Мені подобається, — погодився він. — Це саме те, що треба.

— Ваша дівчина — ласунка? — Кароліна сховала гроші в шухлядку.

Павло замислився.

— Не знаю. Я дуже мало про неї знаю насправді.

— Ви казали: для моєї дівчини, — вона зробила наголос на слові «моєї».

— Вона ще не знає, що вона — моя дівчина.

— А ім’я вашої дівчини вам відомо? Як її звати?

До помешкання, що винаймає Павло з товаришем, дорога неблизька — до станції Лісної, тоді — ще хвилин двадцять маршруткою. Далеченько забрався Павло Панч. Але в Києві він перебуває стільки ж часу, скільки й у роз’їздах, і його влаштовує ця двокімнатна квартира на першому поверсі старої хрущовки, із заґратованими вікнами та спартанською обстановкою. І ціна підходить, і ненабридливий сусід, хлопець з Чернігова, звідки й він сам. Зрештою, Павло тут лише ночував і в особливому комфорті не відчував потреби.

Під’їзд будинку нагадав Кароліні рідну Висіч. Такі самі двері — старі й обідрані, сходові клітки просякнуті смородом сміття, який виносять невчасно. Присутність Павла була тут недоречною — із його завжди чистим взуттям, з улюбленими білими сорочками, зі звичкою знімати з себе порошини та відпускати їх, відставивши пальці вбік. Це помешкання слугувало йому тимчасовим вимушеним прихистком і наразі влаштовувало його.

Гаряче молоко парувало на столі, вони вмочували в нього печиво-овечок. Павло розказував-показував, як він звикав до Києва, у які історії потрапляв. Найбільш щемливі моменти в його оповідках виглядали як найкумедніші, а від кумедних робилося сумно. Він почав було зображати, як їздив з Дорогожичів у переповненому автобусі і одного разу опинився у невідомому місці. І раптом замовк. Вона дивилась на нього захопленим поглядом, зворушливо тримаючи горнятко з молоком у долонях. Стало чути, як за стіною хтось дивиться мультик «Жив-був пес». Зовсім не романтична була хвилина. Але саме з неї почався новий відлік у житті Кароліни.

...Через дві години сиділи за тим самим столиком, за другою порцією звареної кави, бо перша збігла, і Кароліні дивно було дивитись на Павла, бачити його новим поглядом.

Павлові двадцять три роки, він має визначені плани на майбутнє, одні — на наступний рік, інші — коли йому буде двадцять п’ять. Він цілеспрямований і практичний, бо інакше тепер не можна, він знає, чого хоче від життя. Слухала його уважно, могла б повторити почуте, але ця інформація цієї хвилини видавалась їй другорядною, вона була зайвою у порівнянні з тим відкриттям, яке стосувалось особисто її. Вона знала безсумнівно, що не пошкодує ні за чим і завтра знову захоче опинитись у цій квартирі, що давно потребує ремонту, за цими грубо пофарбованими білим ґратами на вікнах, у чистій постелі Павла, під його нетерплячими любощами, під зливами поспішних і небачених бур.

...Марина, мабуть, вміла читати по обличчю або зазирати в чужі думки. Вона сама про все здогадалась або вирішила випередити події.

— Кароліно, хочу тобі дещо пояснити, — сказала вона, покликавши її на кухню.

На стіл лягли таблетки з полотняної косметички.

— Ти вже доросла дівчина, у тебе будь-якого дня можуть скластися близькі стосунки з чоловіком, якому ти симпатизуватимеш. Ти маєш знати деякі важливі речі. Щоб не потрапити в безвихідну ситуацію...

Напередодні, коли Марина впустила Кароліну до хати, вона навіть не запитала, де та була, хоча на екрані мобілки годинник показував вісім хвилин нової доби — Кароліна набрала номер Марини і прошепотіла, що стоїть під дверима... Марина лиш глянула на неї — і подала запасні ключі, попросила по можливості так довго не затримуватись.

Марині все ж довірила деяку інформацію: хлопець з поїзда, їхали разом до Києва, хороший, зустрічаємось. А Віті-їжачку розказала набагато більше, несподівано для себе, у ресторані.

— У мене завтра день народження, — сказала Віта, коли вони вже збирали товар наприкінці робочого дня.

— Залишишся вдома? Матимеш гостей?

— Не знаю, — знизала плечима. — Але шампанського хочу! Вже! Я народилась одразу після опівночі, залишилось шість годин. Можна починати святкувати.

— Чого ж ми тягнемо?

— Отож! Запрошую на келих шампанського!

До приходу Павла залишалось півгодини.

— ... А я тебе — на креманку фруктового салату, — відповіла Кароліна. — Куди підемо?

Іноді, коли в кишені свище, а самооцінка гуляє туди-сюди довкола позначки «посередньо», варто сходити в дорогий ресторан. Такий, як на першому поверсі торгового центру, з вишуканим інтер’єром у золотисто-брунатних тонах та білосніжним посудом на хрустких скатертинах. Не для того, аби поїсти, а заради куражу та свіжої порції життєвого азарту; щоб потренувати почуття самовпевненості, яке знадобиться за межами ресторану. Не варто, однак, забувати про певні правила. Головне — не сірими мишками й бочком-бочком проскочити досередини, озираючись, де б тут присісти ненадовго... А впевнено попрошкувати до найкращого столика і, не чекаючи меню, не вишукуючи, що дешевше, одразу замовити те, за чим власне й прийшли — якийсь дріб’язок — каву чи мінеральну воду, але зробити це артистично й весело, з повагою до себе та того, хто прийматиме замовлення.

Вони так і зробили. Два келихи шампанського «Артемівське червоне» та два салати з тропічних фруктів у грейпфрутових «кошичках» посприяли відвертості.

Вони ніколи дотепер не говорили про особисте.

Віта-їжачок не бачила батька свого Віталика рівно рік, з минулого свого дня народження, та й тепер сумнівається, чи побачить. Але нервовий дрож її вже б’є. І не знати, чи хоче тої зустрічі, а чи ні.

А той, руденький — похопилась, чи не забагато про себе говорить — симпатичний такий, це твій хлопець? І Кароліна несподівано розповіла, як вони познайомились у поїзді, і як багато в них виявилось спільного, як події блискавично розгорнулись, і що це її перше доросле кохання.

Віта уважно слухала, підперши обличчя кулачком, а Кароліна говорила й говорила. А може, то шампанське було винне. Запивала ним кожну ложку фруктового салату, як кашу чаєм у дитячому садочку, і дрібні пухирці газу лоскотали язик та губи, обсідаючи шматочки ківі та апельсина.

— Шкода, що ти не куриш! — Віта забрала руку від щоки. — У мене цигарки закінчились. А тут пачка курива, уявляю, скільки коштує...

Кароліна озирнулась, офіціант миттєво відреагував на її погляд.

— Я вас слухаю, — опинився поруч.

Кароліна просяяла йому назустріч сонячною усмішкою.

— Ви не могли б нам принести сигарету?..

— Пачку сигарет, — ґречно повторив він замовлення. — Яких саме?

— Ні, нам не потрібна пачка, — Кароліна торкнулася свого пишного волосся повільним жестом, який підгледіла в Марини. Вона не зводила погляду з офіціанта, вишколеного, серйозного, у білосніжній сорочці та чорному метелику. — Ви просто стрельніть там у хлопів.

І усміхнулась щиро, як товаришу.

Хлопець повагався, але пішов. А повернувся з сигаретою, якось по-новому глянувши на Кароліну, неофіційно, ніби на мить відчув себе не на роботі.

У ресторанчику дівчата не засиджувались, у кожної були свої справи, та й Павло вже чекав. Кароліна глянула на нього і відвела погляд, щоб не видати свого нетерпіння. Вона прагнула бачити його щодня. Але щоб він одразу віз її до себе, у своє спартанське лігво, без жодної зайвої речі. Головне — чимшвидше дістатись туди, притискаючись до Павла в метро або сидячи в нього на колінах у переповненій маршрутці, подумки підганяючи час, аби нарешті почути, як за ними клацає дверний замок.

Хлопець, що ділив з Павлом помешкання, раніше дванадцятої вечора додому не повертався. Вони встигали вийти з квартири за годину до опівночі. Жодного разу з тим хлопцем не зустрілися.

Павло демонстрував неабияку витримку, а може, справді піклувався про те, аби нагодувати голодну Кароліну. Йому подобалось догоджати їй. Він садовив дівчину у тверде крісло з вузькими дерев’яними ручками та йшов на кухню, зупиняючись та договорюючи фрази по дорозі, десь у коридорі, так що доводилось напружувати слух. І повертався до теми з того місця, на якому зупинився. Вона неуважно слідкувала за його словами, чекала, відчуваючи, як нездарно минають хвилини, поки закипить чайник, поки Павло акуратно, за всіма правилами заварить чай, неодмінно розсипний якісний чай, у заварнику, а ніякі не пакетики з нитками, що їх зневажав, поки поставить на низенький столик горнятка. Чайна церемонія мало цікавила Кароліну, вона не хотіла чаю, не хотіла їсти, у животі пульсувало млосне нетерпіння. Коли? Коли, нарешті? Це було повне затьмарення. Вона чекала моменту, коли він торкнеться її і час зупиниться, і все зникне, окрім них та їхнього гарячого дихання.

Він був чудовим хлопцем, розважливим та правильним. Він усе робив акуратно і в певній послідовності. Неймовірну втіху їй приносило споглядання його руки в золотому пушку, коли тримався поручня у метро або гортав свій записник. Темно-рудий колір його волосся видавався їй найдосконалішим з усіх можливих, його голос перевертав їй душу. Він усе впевненіше облаштовувався у її думках, витісняючи все на другий план. Вона біля нього відкривала себе невідому. Так ось, виявляється, яка я є, думала вона здивовано. Поза визначеннями «хороша» — «погана». Просто ось така, нетерпляча, ніжна, смілива, вільна. А люди, яким вона потрапляла в ті дні на очі, затримували на ній погляди, а тоді й за собою зауважували дещо дивне — настрій безпричинно йшов угору, усмішка не сходила з обличчя...

Павло поїхав на Закарпаття на чотири дні. Сто годин без нього треба було наповнити по вінця, щоб легше пережити цю порожнечу.

Була субота, вихідний. На «точці» працювала Віта, залишивши сина з колишнім чоловіком. Він привітав-таки Віту із днем народження, збудивши в ній приспані надії.

Вдень Кароліна повела дітей на «Червону Шапочку» у «Театріон» на проспекті Героїв Сталінграда. Атмосфера там була підкреслено домашньою: на вході всі перевзувались у принесені з дому капці чи залишались у шкарпетках, проходили до глядацького залу, придивляючись до яскравих горняток вздовж полиць та щойно викладених на деко звіряток з тіста, які зараз же опиняться у духовці, і ще триватиме вистава, як печиво сповістить про свою готовність смачним здобним духом. Артисти зустрічали глядачів як бажаних гостей у себе вдома.

Не лише Кріста, але й мала Амалія сиділи, немов зачаровані. Вистава поглинула всіх, разом з Кароліною, яка навіть про Павла забула. Про все на світі забула. Лиш білявий хлопчик, що заважав усім, змусив врешті-решт свою маму підхопитися, вона витягла його за руку, усі подумали — закінчилась вистава для непослуха. Але після енергійної виховної паузи вони повернулись назад, малий був притихлий і навіть задоволений.

Якщо подарункова справа, до якої так щиро взялась Кароліна, не виправдає її сподівань, вона — Кароліна твердо вирішила після цієї вистави — попроситься у «Театріон» на роботу, хоч би й печиво пекти.

Ввечері, лежачи в ванні, уявляла, що зараз робить Павло. Кілька сторінок розгорнутої книжки, забутої на сушарці, були схоплені Марининою жабкою до волосся, яка виконувала роль закладки. Книжка, мабуть, падала у воду і її сушили на змійовику, бо краї сторінок покрутились. Кароліна підтягнула до себе книжку, пробіглась очима по верхній сторінці.

Але коли я дивлюся на жінок, яких ніколи по-справжньому не зігрівав мужчина, такі жінки видаються мені нещасними скорботними совами, хоч як би вони вдягалися й хизувалися.

Перекинула обкладинку, згорнувши сторінки — їй стало цікаво, що за книжка. «Коханець леді Чаттерлей». Девід Герберт Лоуренс.

Повернула на місце, обережно відсунула, щоб «коханець» знову не впав у воду. Павло був у думках, а їй разом з ним там було затишно, як у лагідній воді, на поверхні якої погойдувались ароматні мандарини. Шкіра всотувала цитрусовий запах, реагувала на нього мурашками. Порожні руденькі квіточки завмирали біля коліна, плеча, з внутрішнього боку стегна, нагадуючи про доторки Павла і про те, що до його повернення залишається ще три нескінченних дні.

У неділю замість поспати довше, підхопились ні світ, ні зоря. На годину раніше, аніж зазвичай, прокинулись діти; прибігли до Кароліни на її леопардову канапу, влаштували пташиний базар.

— Не розумію, — буркотів Роберт, прошкуючи на кухню, — не розумію логіки цих наших ранків! — Він позіхнув з протяглим «а-ааа!». — Як понеділок чи середа — нікого не добудишся, хоч за ногу стягуй з ліжка. Але на світанку суботи чи неділі, коли хочеться нарешті відіспатися, на тих дітей нападає скажена активність. Гиготіння, вищання, гупання...

— Тату, коли на вулицю підемо?

— ...та запитання, коли на вулицю підемо!

— У цьому й сенс вихідних! — Марина в легкому рожевому костюмчику — скільки в неї тих різнокольорових трикотажних костюмчиків! — солодко потягувалась на порозі спальні. — Нема чого засиджуватись у хаті... їмо, і з дому геть!

...Мало не поранила ногу, наступивши на пивний корок у гарячому річковому піску. На міські пляжі без взуття краще не потикатися. Повнісінький пакет сміття зібрали, почистивши територію навколо себе. Пісок вкрився трьома килимками, а тоді й тілами, стрункими й не дуже, ще блідими й незасмаглими. На лівий берег Дніпра приїхали трьома сім’ями, кожна — своєю машиною. Окрім сімейства Керів було ще подружжя Шехових та Наливайки. Що було робити Кароліні серед них? Пропонувала Марині з Робертом — їдьте самі, без дітей, а ми з дівчатами погуляємо набережною, погодуємо голубів та качок, поскладаємо вдома пазли на швидкість. Але Марина сказала: «Наливайки будуть з дітьми. Їдьмо всі. Та й Кароліні не зашкодить позасмагати, поплавати, відновитись після роботи, чи, може, є якісь інші плани?»

Інших планів не було. До повернення Павла залишалось два з половиною дні. Вирішила їхати, згадавши про купальник, який отримала від Марини, а відтак вже й не сумнівалась — звичайно, що їхати й купатися! Купальник вивести в люди, а згодом — подивувати Павла свіжою засмагою.

У Зої Шехової купальник виявився ще гарнішим, та й Марина у своєму новому виглядала дуже ефектно, а от Наливайко (Кароліна так і не запам’ятала її імені) залишилась у шортах та футболці — вона соромилась зайвих кілограмів, яких не змогла позбутись після народження хлопчиків-двійнят, хоч з того часу минуло вже понад три роки.

Плавати ходили по черзі, залишаючи двох чергових дивитись за малюками. Кароліні допомагав «випасати» дітей Олег Шехов, стриманий мовчазний чоловік, вже зрілий, але з хорошою фігурою. Він ставився до жінок з підкресленою повагою, а з Кароліною, дівчатами Керів та двійнятами Наливайків бавився, наче сам був малий. Будував разом з ними замки з піску та гоночні траси, і тоді від його стриманості не залишалося й сліду. Усі разом вони греблися руками-екскаваторами до вологого піску, вкотре терпляче зводили щойно повалені стіни високого замку з вежками, проводили канали, запускали воду та ліпили вздовж трас короткі тунелі. А тоді підводились на прямі ноги й, розмахуючи руками, брудними по лікті, миготіли пісочними плямами на брудних колінках, з розгону влітали у воду. Стрибали з вищанням, виконуючи замовлення з берега: ластівкою!.. бомбочкою!.. рибкою!.. Роберт, який щойно викликав хвилю жіночого обурення, обтрусившись, як пес, знову підвівся на лікті з піску і не втримався. Ведмедиком! — вигукнув сам до себе і перевальцем подріботів до води. Корком з-під шампанського! — перекрутившись у повітрі з вигуком: чпок! — підскочив угору й шубовснув у воду. Діти верещали від захвату.

Дружина Олега Зоя спостерігала за цими іграми, відсторонено усміхаючись. Вона, здавалось, думала про щось своє, зрідка вставляючи в спільну розмову лиш кілька слів. На відміну від Наливайко, яка говорила швидко, ковтаючи закінчення, ще й зловживала словом «значить», Зоя вибудовувала речення, які лягали на вухо неспішною мелодією. У неї навіть тембр голосу був особливий. У присутності цієї жінки Кароліна інстинктивно вповільнювала мову, старанно уникаючи «ну» та «е-е-е», не кажучи вже про «короче», яке іноді теж проскакувало.

Зоя майже весь час курила, ледве торкаючись кінчиком мундштука тонких губ. Недопалки вона скидала до пакету зі сміттям. У неї були довгі пальці та плавні рухи. Кароліна краєм ока спостерігала за нею — від цієї жінки було чого повчитись. Кароліна збирала від людей їхні найкращі прояви — витончені жести, вдалі вислови, ефектні пози. Це відбувалось неусвідомлено, само собою. Запозичене швидко перетворювалось на своє власне, так, якби завжди належало їй, хоча вона далеко не завжди користувалась своїми надбаннями. Збирала все невідомо для чого, заради азарту колекціонування.

Кароліна увібрала в себе, запам’ятавши на майбутнє, Зоїну манеру тримати мундштук, поповнила свою колекцію рідкісним екземпляром. Королівським порухом Зоя відставляла вбік свій яшмовий мундштук, легко утримуючи його двома пальцями — цівка диму відхилялася вбік, обминаючи співрозмовника. Очі жінки мали такий самий глибокий колір гречаного меду, як тепла напівпрозора яшма. Кароліна готова була почати курити негайно і тому лише, що не годна була відвести погляду від того, як це робить Зоя. Збагнула натомість, що Марина не потерпить неподобства біля своїх дітей, і відмовилась від цих думок.

Від кожної з трьох жінок було що взяти собі, як нагороду за спостережливість та вміння вибирати найкраще з того, що належить усім. Унікальна збірка Кароліни не коштувала нічого і була водночас безцінною. Кароліна не просто копіювала, не лише повторювала, вона адаптувала свої надбання, вдосконалювала їх за потреби, а тоді вже й сама згодом не могла з точністю сказати, що й від кого взяла. У Марини, скажімо, була танцююча хода, легка й граціозна. За два тижні перебування у Києві Кароліна з її потребою та вмінням наслідувати, копіювати все, що подобається, перейняла цю повітряність руху, і летюча хода стала її власністю, не переставши належати й Марині.

Навіть від неповороткої простакуватої Наливайко було що запозичити. У неї був лагідний сміх, переливчастий, як звук води між річковим камінням — прізвище промовисто підтверджувало це спостереження. Сміх звучав заохочувально — губи слухачів самі розтягувались в усмішки, коли Наливайко сміялася з дотепів чоловіків. Вона так грайливо відкидала голову назад, оголюючи білі зуби, що Кароліна незчулась, як неусвідомлено повторила цей жест.

Того дня, коли приїхав, нарешті, Павло.

Воно вийшло природно, ніби вона завжди так сміялась.

— Рада мені? — тільки й запитав Павло.

У його словах та погляді відчувалося неабияке самовдоволення господаря ситуації.

Щойно піднялися сходами, щойно за ними клацнув замок у дверях, як Кароліна перехопила ініціативу До дідька чай! Вона не хоче чаю! Заскочений її активністю Павло лише підсміювався, трохи ніяково. А тоді й самого накрило. Неймовірна дівчина ця Кароліна, така, здавалось, тиха й скромна, якщо пригадати, якою мишкою сиділа в купе, і така нестримна й безсоромна, коли вони опиняються тепер удвох. Вона подобається йому такою, захопленою несамовитою жагою, але це й лякає його і дивує, і він не приховує свого здивування.

— Де ти всього навчилась? — каже він, коли лагідний вітерець ніжності приходить на зміну буревію почуттів.

Кароліна не відповідає. Ця фраза звучить у голові настирливими довбешками і через п’ять хвилин, і за годину, і наступного дня.

Де. Ти. Цього. Навчилась. Бум-бум-бум-бум.

Гатить, ніби цвяхи забиває. Фраза, що призначалася їй, але не мала до неї жодного стосунку.

Вдома штормило.

— ... А ти?.. — голос Марини бринів від обурення. — Ти що робив на моїй сторінці?

— Та ти сама залишила Фейсбук відкритим! Я випадково побачив!

Брат теж був в ударі.

— І я випадково почула! Щоб ти знав! І воно мені ду-у-уже сподобалось! Сюсі-пусі. Сю-сю-сю... Гуцулко Ксеню, я тобі на трембіті...

— Марино, — збавив оберти брат. — Не кажи дурниць.

— А ти не роби дурниць! — не відступала Марина.

Вони так захопились з’ясуванням стосунків, що не помічали напруженої тиші в дитячій, де принишкла Кріста зосереджено гризла нігті, а мала Амалія, спостерігаючи за сестрою, готова була ось-ось розревітися.

Через які дурниці часом сваряться дорослі розумні люди!

— Ну що, мацьопство? Сидите? — Кароліна поставила свій наплічник в куток. — А біля під’їзду, знаєте, що робиться? Біля під’їзду гуляє маленький... ризеншнауцер!

Дівчата не зводили з неї очей.

— Чесно, ризеншнауцер. Називається... — пригадала, як господар кликав песенятко. — Тутті! Просив передати, що хвилин двадцять ще буде на вулиці. Побігли?

Малих не треба було кликати двічі. Підхопилися разом, Кароліна лиш гукнула в бік кухні: ми гуляємо! Кофтинки взяли! І вшилися з дому. Нема такої сім’ї, яку бурі завжди оминають.

Маленькому песенятку невидимий вітер дмухав у мордочку. Шерсть довкола вологого ґудзика стовбурчилась чорною кульбабкою. Тутті кумедно тупцював на грубих лапках, пхав носа до трави, до якоїсь невидимої мурашки і пчихав.

Він був вугільного кольору — увесь, від носа до хвоста.

Малі реготали, повсідавшись навпочіпки біля Тутті й склавши руки в невимовному захваті. Можна погладити, поблажливо дозволив сусід, і дівчата потягнулись тремтячими ручками до лискучої спинки. Від надлишку ніжності їм перехоплювало подих.

6

Ніхто й не подумав відмовитись від прогулянки, хоч день після дощової ночі видався холодний, просякнутий сирістю, ніби й не червневий. Літо влаштувало собі неоголошену перерву від спеки. Вітер проймав до кісток, особливо на Володимирській гірці. Спустилися нижче до Дніпра, посперечались, вдивляючись, де їхні будинки. Правіше від Московського мосту, ще далі, приблизно на рівній відстані між двома церквами — там будинок Керів, не видно звідси. А будинок Шехових на станції «Мінська» тим більше не побачиш.

Діти товклися під ногами, малювали гілками кола на вологій чорній землі. Дорослі стояли скулені, міркуючи, чи не варто повернутись у тепло.

— Змерзли? — озвався Олег Шехов. — А я щось маю! — І ніби фокус показав: на пеньок ліг стосик маленьких канапок з салом.

— Ну... як на те пішло... — повела бровою Марина і вишпортала з великої сумки пакет з домашніми пиріжками та пластикову пляшку вишневого соку. — Ще десь... Де ж вона?.. Серветка для дітей. Правила б нам за скатертину.

У нетрях безрозмірної сумки знайшлись і серветка, і одноразові стаканчики. У руках Олега невідомо звідки взявся шкіряний футляр з крихітними металевими стопочками та пласка мисливська фляга.

— По три краплі, як профілактика від застуди.

Аромат пиріжків та канапок збуджував апетит, прозора рідина холодила пальці через металеві стінки тонких келишків.

— Це горілка? — запитала Кароліна.

— Ображаєте! — кахикнувши, озвався Олег. — Хіба я можу запропонувати дамі горілку?.. Це чистий спирт!

Кароліна недовірливо понюхала келишок.

— Горілка! — глянула на Олега з докором. І з подивом — на решту, бо не зрозуміла, чого всі регочуть, обмінявшись швидкими поглядами.

Ще раз понюхала.

— Це Булгаков, — пояснила Марина. — Олег цитує «Майстра і Маргариту». Питимеш горілку? Чи сік?

— Ковток за компанію можна, — відповів за неї Олег, — доросла ж дівчинка.

Кароліна засоромилась. Вона зауважила з реакції кожного, що всі — і брат з Мариною, і Зоя з Олегом — усі зрозуміли, про що йшлося; усі Булгакова читали або принаймні знали, що воно за цитата і звідки. Ніби всі належали до певного кола втаємничених, а вона — ні.

— Тату, в нас патички поламались! — гукнула Крісталіна, Роберт поспішив на допомогу, а Марина змінила тему.

— Який завтра день, хто знає? Яке свято?.. — Марина вирішила, що невеличкої паузи на роздуми буде достатньо. — А Кароліна знає. Вона тепер усі свята, дні іменин та пам’ятні дати знає наперед. Який завтра день? — повернулась до Кароліни.

— Не знаю. Я ще не вигадала.

Навіть Роберт глянув з усмішкою, навіть незворушна Зоя повела кутиками губ.

— Ні, справді, — сказала Кароліна. — Завтра вигадаю або сьогодні ввечері. Бо завтра — звичайний день, а в мене не може бути звичайних днів з такою роботою. Хоча за кілька днів — іменини Ігоря, це точно.

І Кароліна розказала, як вони з Крістою та Амалією (молодша, щоправда, більше заважала, аніж допомагала, але її не відганяли) вже вирізали великі літери з яскравих сторінок старих журналів і наклеїли на папір оголошення: «Добродії та добродійки! Не забудьте 18 червня привітати Ігорів з іменинами! Подарунки пакуємо ТУТ!» Ця ідея — нагадувати покупцям про привід для подарунків та сюрпризів — виникла першого ж дня роботи, коли пакувала «музичні» кульчики для дівчини Оленки. Ще й почула тоді розмову двох жінок: «Сьогодні іменини Олени і Костянтина...».

— Незабаром — День медика, — далі вела Кароліна.

— День рибалки... — підхопив Роберт.

— Кароліна й сама вигадує свята! — не вгамовувалась Марина; вона відійшла до дітей, ті будували з дрібних гілочок гніздечко горобцям, напувала малих чаєм з термоса, але все чула.

— Вигадую, — погодилась Кароліна. — День обіймів. День сюрпризів. Міжнародний день маленького доброго діла...

— День обіймів існує, не пригадую лише, коли саме, — подала голос Зоя.

Вона курила трохи на відстані, щоб дим тримався подалі від імпровізованого застілля.

— Не одна я, мабуть, вигадую... — знову погодилась Кароліна.

— Ти так і кар’єру зробиш у цьому торговому центрі, — Зоя з цікавістю дивилась на Кароліну. Висока, худа, як тріска, в обтислих вузьких джинсах. У відставленій вбік руці димить тоненька сигарета в мундштуку. І сум у яшмових очах, який ніколи не зникає. Навіть коли вона сміється з того, що Кароліна не читала Булгакова.

Роберт вимкнув телевізор, вийшов на кухню, подзеленчав ложкою, розмішуючи цукор. Пройшов через кімнату, посьорбуючи чай; махнув рукою: добраніч! — і зник у спальні.

Якби мене тут не було, подумала Кароліна, він додивився б цей фільм. А так глянув на годинник і вирішив, що мені час спати... Я їм заважаю, крутилася думка, я їм заважаю. Він змушений звільняти кімнату не тоді, коли хоче, а тоді, коли треба. Він йде звідси, хоч міг би ще годину-дві читати або дивитися телевізор, сидіти в Інтернеті чи слухати свою улюблену музику.

Вона могла б вже винаймати квартиру разом з Павлом, але Павло про це навіть розмови не починав, жодного разу про такий варіант розвитку подій вони не говорили. Схоже, йому взагалі нічого такого не спадало на думку. Натомість Кароліна пам’ятала обіцянку, яку дала братові та Марині — вона житиме в них не довше чотирьох-шести місяців, а далі облаштується деінде.

Можна винаймати квартиру й самій, але наразі вона тих витрат не потягне. Хоча торгівля йде і йде дедалі краще. Вони з Вітою вже непогано заробляють обидві. Можна подумати і про розширення бізнесу, голосно, звичайно, сказано — бізнесу! — але чому б не організувати другу ятку, в іншому кутку торгового центру. Вже час замислитись над цим як слід, врахувати все, бо на іншому місці справа може й не піти.

Щойно був перший день червня — і от вже літо минає. Хороше літо у великому місті, де кожний вихідний стає днем відкриття якогось нового, великого чи малого, клаптика безмежного Києва, його закапелків, вулиць, двориків, парків. Кері вдома не залишаються, вони й Кароліну беруть із собою, та й з Павлом вона, коли він у Києві, зустрічається мало не щодня. Кароліні комфортно в новій сім’ї, вона намагається не бути тягарем, і їй навіть часом видається, що Марина вже не може обійтись без її допомоги. Вона відчуває, що зусилля не марні, бо і до неї ставляться з симпатією, вона зауважила б щонайменшу фальш, але ніхто не фальшивить, не напускає на себе вимушеної доброзичливості, навіть батьки Марини. Іван Петрович — чудовий оповідач, заслухаєшся, як він говорить; у нього про все, навіть про кожну мушлю на скляній поличці — окрема історія. Світлана Федорівна — це Марина через тридцять років, з її характером та обов’язковою книжкою у руках чи в торбинці, вірші в основному, і навіть помітні ознаки колишньої танцюючої ходи збережено. Трапляються, звичайно, дрібні непорозуміння, іноді в повітрі висить тимчасове напруження, але все це минається, залишаючи тим не менше тривожне відчуття уколу-нагадування: чи не загостювалась ти, дівчино? Тебе в Керів сприймають за свою, але довго так тривати не може.

...Тиша у квартирі, жодного звуку. На руках лежить тепле коло від нічника, допомагає висохнути лаку на нігтях. Кароліна перевірила, торкнувшись язиком — усе гаразд. Вона тепер схибнута на своєму манікюрі, він завжди має бути свіжим, ніби щойно зробленим.

Нечутно відкрила дверцята книжкової шафи: книжки стояли за склом рівними щільними рядами. Провела пальцями по корінцях, відчуваючи пучками приємну шорсткість або прохолодну гладкість виступаючих частин.

Вибрала «Сто років самотності». Затягла її під настільну лампу, почала читати, розгорнувши навмання за своєю звичкою: спочатку спробувати шматочок.

Мати, вкрита потом після нового нападу пропасниці, розповідала їй про блискуче минуле їхнього роду. Ще зовсім дитиною, однієї місячної ночі Фернанда побачила, як через сад пройшла до каплиці прекрасна жінка в білому. Це швидко зникле видиво особливо схвилювало дівчинку, бо в неї нараз виникло відчуття своєї цілковитої схожості з незнайомкою, ніби то була вона сама, тільки двадцять років по тому. «Це твоя прабабуся, королева, — пояснила мати, надсадно кашляючи. — Вона вмерла через те, що, зрізаючи в саду туберози, отруїлася їхнім запахом». Минуло багато років, поки Фернанда знову відчула свою схожість із прабабусею; вона засумнівалася, чи справді та являлася їй у дитинстві, але мати посварила дочку за невіру: «Наші багатство й могутність незмірні. Прийде день, і ти станеш королевою».

Фернанда повірила її словам, дарма що вдома на довгий, укритий тонкою скатертиною й заставлений сріблом стіл їй подавали звичайно тільки чашечку шоколаду на воді й одне печиво. Вона марила про легендарне королівство аж до дня весілля, незважаючи на те що її батько, дон Фернандо, був змушений заставити будинок, аби купити їй посаг.

«Прийде день, і ти станеш королевою». А мама не раз говорила Кароліні: «Ти обов’язково будеш щасливою. А Роберт — знаменитим. Мені наворожили в юності... Одна дитина буде щасливою, друга — знаменитою». Мама говорила це так, ніби в ієрархії цінностей знаменитість посідала вищий щабель у порівнянні зі щастям, бо передбачала щастя як свою неодмінну складову.

Кароліна протрималась недовго, це було найцікавіше місце, далі їй не пішло. Через кілька сторінок очі почали стулюватись, вона відклала книжку вбік і вимкнула світло.

Туберози... Яка дивна назва — туберози. Які вони? Уява малювала блакитну гортензію, яку мама висадила під вікном їхнього будинку. А може, тубероза — це щось середнє між півонією та трояндою. Намагалась уявити небезпечний аромат небачених пелюсток, мабуть, солодко-нудотний. Як це — дихати, не усвідомлюючи, що труїшся?

...Виявилось, туберози виглядають зовсім не так. Марина показала наступного дня в Інтернеті. Латиною вони називались поліантес і мали суцвіття переважно білого кольору на довгій соковитій стеблині. Квіточка-грамофончик на шість пелюсток. Не обов’язково на шість, зауважила Марина, бувають і махрові... Кароліна ніколи тих квітів не бачила, їхнього дивного й небезпечного запаху не знала.

Книжку на килимі біля канапи Марина зауважила, але нічого не сказала. Кароліна підняла «Сто років...» з підлоги, повернула на місце, у книжкову шафу. Ту сторінку про туберози вона не знайшла, а на інших нічого не було про смертельно небезпечні квіти, жінку в білому та дівчинку, яка мала стати королевою.

Чомусь саме вайлуватого хлопця з камерою вона зауважила першим. Він ніби живе створіння ніс на плечі, дбайливо притримував чорне лискуче тіло, вивищуючи його над людським тлумом. Поруч дріботіла дівчина з мікрофоном та складеною підставкою-триногою під пахвою. Обидва поспішали за Робертом, що сунув уперед розмашистою ходою, прокладаючи шлях. Голова його була трохи схилена, у напівоберті щось говорив своїм супутникам, показуючи перед собою рукою.

Роберт глянув у бік ятки, кивнув Кароліні. Вона повторила його жест, додавши усмішку. І хлопець з камерою зупинився, гукнув до Роберта. Дівчина від несподіванки мало не наштовхнулась на них обох. Вони утворили острівець, що його обминали зустрічні людські течії, радились про щось. В очах дівчини — вона повернула голову до Кароліни — легко читалося, що вона оцінює її зовнішність. Роберт теж подивився на сестру так, ніби вперше її бачив. Саме пакувальниці подарунків стосувалась пропозиція хлопця з камерою. Роберт підніс руки, розвів їх у повітрі, ваша воля, мовляв — і трійка наблизилась до Кароліни.

— Доброго дня! — сказала дівчина, розкриваючи й встановлюючи триногу. Досконалий макіяж, нарощені вії, штучні нігті.

— Ми знімаємо рекламний ролик про ваш торговий центр, — хлопець обережно зняв з плеча телекамеру і прилаштував її на підставку перед яткою. Кульчик у лівому вусі, на шиї — татуювання, кінчик хвоста змії чи дракона, який ховається під сорочкою-мілітарі. — Підіграєте нам?

— Нам потрібна така, як ви, — додала дівчина.

— Яка? — уточнила Кароліна лише задля того, аби зорієнтуватись, що їм потрібно.

— Безпосередня, — була відповідь.

— А що треба робити?

Хлопець уже виставив камеру, він був готовий працювати.

— Просто покажіть, як ви це робите. Як подарунки загортаєте. Я зніму, а згодом виберемо, що треба. Хвилин десять заберемо, не більше.

— Це буде частина рекламного ролика про торговий центр, — повторив за хлопцем Роберт.

— Потрібно, щоб хтось підійшов з подарунком? — запитала Кароліна.

— Не потрібно, — пояснив хлопчина. — Тільки ваше обличчя, руки і що воно під руками виходить.

Недаремно вчора манікюр зробила, подумала Кароліна. Вона в цьому вмінні вправляється тепер через день, щоразу вдосконалюючи навички. Руки в неї тепер доглянуті, майже як у Зої.

— Дайте мені футляр від окулярів, — запропонувала, окинувши хлопця поглядом.

Оператор слухняно витягнув з нагрудної кишені плаский футляр, віддав його Кароліні.

Віднедавна арсенал пакувальних матеріалів поповнився несподіваними доповненнями, які Кароліна сміливо використовувала не за призначенням, і саме вони створювали необхідний ефект. Тут були ґудзики, кавові зерна, квасоля різної форми та кольорів, палички кориці, висушені кружальця лимонів, клаптики мережива, гречана крупа та сухі квіти... Кароліна вибрала два аркуші паперу — однотонний бордовий та смугастий сіро-бордово-перламутровий, вирізала з обох широкі смужки, кількома вправними рухами огорнула футляр, скріпила пакунок сірими паперовими шворками, на місце з’єднання висадила на клей три прозорих зелених камінчики. І подала «подарунок» операторові.

Зняли з першого ж разу. За хвилину. Оператор перевірив, що воно з того вийшло, прокрутивши кадри на екрані, промимрив задоволено: нормальок!

Відзнятий сюжет ще раз переглянули в кабінеті Роберта:

— Подивіться, — сказав оператор. — У цієї, як її? Кароліни... У неї феноменальна кіногенічність. За повної відсутності косметики. Який свіжий типаж! Гляньте.

— Це не відсутність макіяжу, навпаки! Це в неї такий досконалий макіяж, — заздро дала відкоша дівчина. — Такі в салонах роблять. Не менше години.

Роберт хотів щось сказати, але змовчав. Лише хмикнув.

На екрані камери Кароліна повторила все спочатку, ніби фокус показала: скрутила дві смужки паперу, зліпила з них навколо футляра несподівану конструкцію. Короткий погляд у камеру, усмішка одним кутиком губ, трохи іронічна, трохи поблажлива, загадкова усмішка. А під руками тим часом на сірому шворку вже виблискували три прозорі камінчики зеленкуватого кольору. Кароліна тримає подарунок. Усмішка, очі, вилиці, губи — новий типаж, як каже, оператор. Новий, свіжий типаж. Але річ навіть не в цьому. Було в побаченому щось значно більше, ніж гарна дівчина, спритна робота та ефектний результат. Невідомо як і завдяки чому, але Кароліна, сонячна, сповнена життя, ніби не подарунок щойно оформила, а спорудила власними руками сюрприз долі, загорнула шанс у привабливу, хрустку обгортку. І подала кожному, немов саме йому адресоване.

Відзнятий матеріал тривав кілька секунд. Навіть нічого вирізати не треба.

Роберт не сподівався, що його сестра настільки вільно почуватиметься перед камерою. Такої природної реакції на чорне кінооко, такої свободи від його паралізуючого гіпнозу штучно досягти неможливо. Звідки воно в Кароліни? Звела очі, глянула в камеру, на секунду затримала погляд — і обдало тебе теплом, залило лагідним світлом, залишивши дрібку збентеженості в душі, а все через цей погляд, якого не створити жодними репетиціями. «Вона надзвичайно фотогенічна», — казала Марина. «У неї феноменальна кіногенічність», — зауважив оператор. Тепер, на екрані, це помітно кожному. Дивина та й годі. У житті — дівчина як дівчина, а на екрані — магнетична жінка.

Ролик затвердили. Закінчувався він загальним планом: рухлива юрба на вході до торгового центру (назва — крупно), одні заходять, інші вже виходять з пакунками. Ідея з подарунком спрацювала. Людині властиво перебільшувати значення упаковки, бо привабливий зовнішній бік будь-чого заохочує до уваги, викликає бажання зазирнути досередини, навіть якщо не надто сподіваєшся на приємний сюрприз, навіть якщо підозрюєш, що воно тобі не треба. Але ж як виглядає! Спробуй відмовитись, не побачивши, що там. Особливо, якщо воно ніби тобі особисто призначено. Варто лиш розкрити.

Зоя зняла з пальців залишки трав’яного місива, розмазала зелено-коричневу багнюку Олегові по маківці. Тоді обережно, у чотири руки, насунули йому на голову целофанову шапочку, якою Зоя користувалась, коли фарбувала волосся. Зверху накрутила чоловікові чалму зі старого червоного рушника.

Олег слухняно сидів на табуреті, тримаючи ноги на перетинці. Вигляд у нього був кумедно-жалісний, як у сонного півня на бантині. На такі жертви чоловік йде лише через те, що йому здалося, ніби він починає лисіти. Ні, маківка й справді вже світиться, але ж так отим перейнятися, щоб купити спеціальний фітозасіб для росту волосся, вивчити інструкцію, розвести ту трав’яну кашу і намастити нею голову, гублячи краплі на свій улюблений махровий халат... Цього Зоя вже не витримала і втрутилась у процес, узялась чоловікові допомагати. Чи то праві ті, хто кажуть, що в хлопів під сорок починаються проблеми нового перехідного періоду? Куди там жінкам з їхніми хвилюваннями через перші зморшки та зміни в фігурі! Чоловіки теж у паніку впадають, але через те, що чуприна рідшає. І знову воюють, як підлітки, але тепер не з прищами, а з плішиною.

Шехов мало не здригнувся, коли Зоя заговорила про Кароліну. А тоді опанував себе і лише схвально похитував головою з опалим півнячим гребенем. Зоя поправила йому чалму, що з’їхала набік, міркувала далі вголос. Вона ні в кого з учорашніх школярів не зустрічала такої зрілої цілеспрямованості, як у сестри Роберта. Деякі знайомі мали дітей приблизно такого віку, але майже всіх об’єднувала одна спільна риса — інфантильність. А тут раз у раз виникало відчуття, ніби поруч з тобою не вісімнадцятирічна дівчина, а доросла людина, яка знає, чого хоче і як цього досягти.

Олег мовчки похитував головою. Зовсім не цілеспрямованістю дивувала його ця дівчина, а своєю потужною життєвою силою. Енергія вирувала в усіх проявах її захопливої натури. Триматися того висхідного потоку біля неї — ось яке виникало бажання. Набиратися й собі того смаку до життя, завзяття та здатності дивуватись. Олег у свої 38 років уже втомився від незмінного ходу прогнозованих подій, йому бракувало свята, сюрпризів долі та відчуття піднесення. Усе навколо було буденним. Двірничка біля під’їзду, сусід з «Маздою», що паркувався поруч, зі своїм банально-незмінним: «Ну як воно, ваше „нічого“?», вивчена до дрібниць дорога в офіс... Ті самі проблеми вирішувались за допомогою тих самих знань та досвіду професійного юриста, що захищає інтереси фірми. Ті самі люди робили те саме і говорили багато разів почуте знов і знов.

І раптом — ця дівчина. Одна лиш її присутність надавала спільно проведеним годинам особливого смаку, ніби у кімнаті із застоялим повітрям хтось прочиняв кватирку у весняний сад. Подих молодості заворожував Олега, паморочив йому голову, але сама по собі молодість тут була ні до чого. У його офісі було чимало молодих колег, але жодна не мала на нього подібного впливу. Він дивився на вчорашніх студенток дещо зверхньо, хоч і ретельно маскував це за вихованістю та підкресленою шанобливістю. Юні красуні видавались йому або не надто розумними, або відверто обмеженими, охопленими примітивними інтересами. Вони сміялись невідомо з чого і були надмірно говіркими. Їхні захоплення дивували незрозумілістю, вони демонстрували шокуючу необізнаність у тих сферах, де так впевнено почувався він сам і де розумівся з ровесниками із півслова. Однак саме Кароліна поступово та впевнено зламала його, здавалося, непорушний, стереотип сприйняття молодих. Він чимраз частіше відчував у ній спільницю. Вони перезирались, обмінюючись лише їм зрозумілими усмішками, коли інші не реагували на певну ситуацію чи певні слова. Олег знаходив прояви уявної спільності навіть там, де їх не було. Йому здавалось, що взаєморозуміння між ними поглиблюється від зустрічі до зустрічі. У той час як Зоя цього літа дедалі помітніше віддалялась від нього, чи то він віддалявся від неї; однак замислитись над цим, спробувати проаналізувати, що відбувається у його сім’ї, бажання не було.

Колись Шеховим було комфортно і в розмовах, і в мовчанні; тепер мовчання не об’єднувало, кожен тримався своєї мовчанки, як власної кімнати під замком, до якої нікого не пускав. І він, і вона приймали зміни як нові правила співіснування.

Серпень готував сюрпризи, огортаючи їх оксамитом теплих вечорів, шурхітливим блиском світанкових дощів. Але ці сюрпризи не тішили, вони шокували.

Варто було чекати чого завгодно. Що період бурхливого розквіту подарункової справи перейде, скажімо, у більш спокійну стадію. Або — що спільна справа може наштовхнутися на проблеми зовнішнього характеру, надто що причин для ускладнень у будь-якому малому бізнесі не бракувало. Однак проблеми несподівано виникли всередині дружнього тандему, між Кароліною та Вітою-Їжачком. До Віти повернувся чоловік, витрати зросли, і Віта вирішила переглянути розподіл часток від доходів, бо ж Кароліна, хоч і новачок, а за три місяці почала заробляти, як Віта. А хто в їхній спілці головний? Отож-бо! Про це вона й нагадала напарниці.

Кароліна вислухала мовчки. Вчасно згадала підказку брата: у ситуаціях, коли заскочена і губишся з відповіддю, не реагуй одразу, вдайся до рятувальної фрази: я подумаю над цим.

Що більше вона думала, то більше розуміла, що не може пристати до цієї пропозиції. Якщо Віта наполягатиме на своєму, доведеться кардинально міняти все, бо зникне сенс працювати разом. Її шокувала короткозорість Віти-Їжачка, яка не розуміла, що справи пішли вгору саме завдяки підприємливості та вигадливості Кароліни. Віта, щоправда, теж увімкнула свої здібності та фантазію, але власне тому, що до цього спонукала її Кароліна. Їм вдавалася спільна справа, витрати й заробітки вони ділили порівну, і кожна вносила щось своє як додатковий бонус; у цьому тандемі вони ідеально підходили одна одній. Принаймні дотепер Кароліна не замислювалась над тим, хто більше відсотків заслуговує, але вона ніколи й не сприймала себе як підпомагала. Однак Віта вирішила натиснути — і щось важливе між ними хруснуло, зламавшись.

Допрацювати тиждень на старих умовах — ось що запропонувала Кароліна, а від першого вересня або змінити правила в їхній маленькій спільноті, якщо на цьому і далі наполягатиме Віта, або подякувати одна одній і розійтись. Віта погодилась, вона не допускала думки, що Кароліна справді може піти. І тим більше не могла передбачити, що за тиждень відбудуться невідворотні зміни в їхньому спільному бізнесі, що успішне діло, яке так впевнено, занадто впевнено, на думку багатьох, просувалося вгору, раптом постане перед вічним питанням «бути чи не бути?» І Віта знову опиниться сам на сам зі своїм кутиком у торговому центрі, і покупці знову обминатимуть його, з незрозумілих причин охолонувши до такої забавки, як пакування подарунків. Запитуватимуть в основному паперові торбинки, і лише раз чи два на день хтось даватиме їй можливість заробити копійчину на пакуванні сюрпризів. Безсонними ночами, збиваючи під собою простирадло, Віта шкодуватиме, що у хвилину захланності так необачно відсторонила від себе Кароліну, а разом з нею — і удачу.

Цей останній тиждень серпня виштовхнув на поверхню ще одну проблему, яка вже не раз давалася взнаки. Павло дозволяв собі все більше, відчувши свою силу та вплив на Кароліну. Його зауваження, нібито жартівливі, боляче ранили її зверхнім тоном, повчальними нотками. Одного пізнього вечора, притримуючи голову Кароліни на своєму плечі, Павло підвівся на лікті й запитав:

— Скільки в тебе було чоловіків до мене?

Найгіршою у цій фразі була інтонація.

Кароліні кров вдарила в скроні.

— Двадцять п’ять! — сказала вона і відкинула ковдру.

За вікном на дорозі з різким вищанням загальмувала машина.

— Ти що, жартів не розумієш? — Павло навіть не ворухнувся, спостерігаючи, як Кароліна натягує джинси, вдягає футболку. Залежна від нього у своїй пристрасті, куди вона дінеться? — Йди-но сюди. Чуєш, Кароліно!

Лише на сходах вона згадала, що забула улюблену заколку до волосся, дорогу, інкрустовану, яку купила на початку літа з перших зароблених грошей. «Це меандр, — просвітила її тоді продавчиня, — досконалий орнамент, що йде безперервною лінією...». Загубила вона свій меандр, і нехай. Буде новий. Навіть на думку не спало, що забере ту заколку наступного разу. Його не буде, цього наступного разу. Вона більше не переступить порога Павлової квартири.

Коли Павло вперше запитав її, звідки вона навчилась усіх цих любощів-пестощів, це прозвучало як невдалий жарт. Павло й повівся так, ніби сказав якусь бздуру — упіймав її, згріб в обійми, винувато зарився носом у волосся на маківці. А вона якось спромоглася пояснити собі цей словесний прокол — бо хотіла знайти йому виправдання, і пояснила це незграбністю у формулюваннях та невмінням відчувати нюанси. Їй вдалося б забути ті дурнуваті слова, якби підколки Павла раз за разом не робилися дедалі більш поблажливо-зверхніми, а зауваження — відверто-зухвалими. Переконувати його в чомусь? доводити щось? мовчки ковтати образи?.. Ні. Залишалось поставити крапку, відплакати своє, відстраждати — і забути. Щоб не перетворитись згодом на свою маму, звиклу терпіти все.

7

Хотіла минути пень, а наїхала на колоду. Як то все докупи зійшлося? На роботі — погано, в особистому житті — ще гірше. Немов у настільній грі — вони не раз розкладали її з племінницями просто на підлозі, на килимі — випало невдале число і, вирахувавши черговий хід, вона опинилась на верхівці підступних сходів, біля стрілки, що показувала донизу, і — вжжжик! — з’їхала на початок гри. Усі зусилля марні, усі результати скасовано. Три місяці в Києві промайнули як один день, і цей день тепер не зараховано. Починай, Кароліно, спочатку, кидай свій гральний кубик, дивись, що випаде тепер. На те і гра.

Одного з наступних ранків вона діставалась до торгового центру сама, бо брат мав справи на Лівому березі. Стояла серед людей на зупинці, чекала на маршрутку.

Біля неї пригальмував зелений «Міцубіші-Лансер» — і двічі посигналив, але Кароліна, ковзнувши по ньому поглядом, відвернулась. З машини вийшов Олег Шехов, елегантний, пахкий та усміхнений, відчинив перед Кароліною дверцята машини. Він їй про щось говорив незначуще, приголомшений тим, як зрадницьки тремтить його голос. Її близька присутність діяла на нього так, як ніби вони були ровесники; її, а не його ровесники. Він вже забув, як це буває, коли ти своєму голосу не господар. Його це лякало і бентежило, але він не подавав вигляду. Слухав її, намагаючись дивитись на дорогу.

— Ти дуже поспішаєш? — запитав.

— Тепер вже ні, — відповіла, а тоді подумала, що варто ж пояснити, чому тепер і чому ні.

І розповіла, що в її житті відбуваються великі зміни. Тобто, вже відбулися. І від визнання цього факту очі були мокрі вчора, так — ревла, як дитина, але це було вчора, а нині у крові ніби хазяйнують бульбашки шампанського. Трошки лячно, трошки весело — і відчуваєш, що здатна на все. Зі своїм хлопцем розійшлася, ні не посварилась, і не тимчасово, а саме розійшлась. Назавжди. З партнеркою горщики побила, і вже не склеїш, бо довіра зникла, хоча шкода, дуже шкода. Сьогодні прокинулась із думкою, що все зрозуміло. Усе зрозуміло. Лише одне не зрозуміло, на одне запитання справді хотіла б отримати відповідь від когось розумного та досвідченого: чому люди не цінують момент радості, момент щастя у теперішньому часі? Чому так легковажать? Адже неодмінно шкодуватимуть за тим, що втратили. Це їй особисто зрозуміло, як таблиця множення, принаймні до сімок. Чого ж інші гальмують?..

— До яких сімок? — Олег таки подивився на неї, усміхаючись.

— Я до сімок у таблиці множення почуваю себе впевнено, а далі, коли починається сім на вісім, вісім на вісім — боюся схибити.

Олег розреготався. Настрій у нього злетів вгору, потягнув за собою настрій Кароліни.

— Тоді так, щоб напевно й без похибок, пропоную кав’ярню «П’ятірка».

Вони замовили собі каву з молоком та заварні кільця. Кароліна розказувала, що тепер вона, мабуть, піде в рекламну агенцію, в ту саму, що замовляла рекламний ролик, або на телебачення, бо в кадрі вона виглядає краще, аніж у житті — їй так сказали. Олег сміявся.

— Ну, а у вас що? — Кароліна згадала про те, що не дає йому слова сказати.

Відвертість за відвертість. У нього теж проблеми на роботі, яка йому давно набридла, натомість товариш кличе його до Львова і пропонує роботу на своїй фірмі, і він погодився. Олег Шехов не уточнює, що це рішення він прийняв щойно, ось цієї хвилини, але яка різниця — вчора він вирішив чи сьогодні? вже можна говорити в минулому часі. А Зоя що? А з Зоєю вони розлучаються. І з ним теж щось таке робиться, ніби бульбашки шампанського лоскочуться в крові. Слово «розлучаються» вилетіло без жодного зусилля. Вимовивши його, Олег побачив якийсь новий вираз, щось на секунду промайнуло в очах дівчини, і він миттєво повірив, бо хотів повірити, що вона сприйняла його новини відносно до себе, як такі, що стосуються її безпосередньо. Вона була до нього небайдужа — ось що він побачив, тому й дивилась на нього і слухала його по-особливому. Від цього відкриття — уявного чи реального — він зовсім втратив голову.

Торкнувся руки Кароліни, нахилився і поцілував її там, де пульс. Затримав губи на перламутровій шкірі. Якби стояв, вже поточився б.

— Ми маємо бути разом, — Олег не пізнав свого голосу.

Вона мовчала. Її рука завмерла під його долонею, як упіймане звірятко.

— Ми маємо бути разом, — повторив Олег.

Брат казав: коли вагаєшся чи заскочена, не мусиш одразу відповідати, скажи — я подумаю... Вона так і зробила.

Довелося прикликати собі на допомогу неабиякі зусилля. Думки про Павла не надто поступалися думкам про іншого. Душа її була геть розбурхана, у ній було місце для двох.

— Кароліно, йдеш з нами до парку? Нас Шехови запросили!

— Ні! Я нікуди не йду! — занадто швидко відповіла вона. А через годину вузькою алеєю вела за ручку Амалію, помічаючи перші ознаки осені, а Крісталіна накручувала навколо них кола на своєму велосипеді, і опале, ще зелене листя розліталось з-під колес. Попереду йшли, зрідка оглядаючись, Марина з Зоєю, і Кароліні здавалося, що вони говорять про неї. Легкі штани з невибіленого льону сиділи на Зої досконало, широкі штани на вузьких стегнах виглядали як на моделі з журналу мод. Олег був у легкій одежі тютюнового кольору. Вони і далі пасували одне одному, попри все. Кароліна кинула на нього короткий погляд і згодом намагалась уникати навіть дивитись у той бік, аж поки дві години потому всі шумно й безладно прощалися у передпокої Шехових — і тоді їхні погляди нарешті зустрілись.

— Їдьте, їдьте, — затримала ліфт Зоя, пропускаючи до кабінки Марину з Амалією. Роберт теж встиг застрибнути з Крісталіною на руках. — Їдьте, — гукнула Зоя, — Кароліну зараз відправимо.

І занадто жваво озирається.

Помічаючи, як її чоловік відхиляється від дівчини.

Від її волосся, закладеного за вухо.

І бачить рух губами,

ніби вони щось шепочуть,

а насправді тремтять.

Кароліна відсахнулась, завмерла, втиснувшись у стіну.

Олег почервонів. Він з того рідкісного типу чоловіків, що вміють червоніти.

Зоя поквапно відвела погляд. У неї за спиною шумів ліфт, а в ліфті було чути голос Крісти, яка щось голосно розповідала батькам.

Минула одна лиш миттєвість.

— Мені... — сказала Зоя розгублено. Вона як ніби забула, про що йшлося, і намагалась пригадати, — мені здалося?..

Мовчання.

— Ні, — відповів Олег.

Зоя зачинила двері.

— Зараз, — озирнулась. — Зараз. Де моя мобілка?

Вони шукали мобілку, удвох. Злагоджено і буденно. Немов не можна було просто набрати номер Зої.

— Для чого тобі? — опам’ятався Олег. — Бери мою.

— Набери мені Марину зі своєї. Чи Роберта набери.

Узяла з рук Олега телефон:

— Марино, ви їдьте! — спокійним голосом. — Ми Кароліну привеземо через півгодини... Все нормально. Їдьте.

Від її спокою — мурашки по спині.

Вони так і залишились утрьох стояти в коридорі. І розмова була коротка.

— Що це означає? — запитала Зоя. — Це ж має щось означати. Що?

Запала тиша. Її першим порушив Олег.

— Я люблю Кароліну.

Хтось викликав ліфт, було чути, як він зрушився з місця.

— А ти? — запитала Зоя, не дивлячись.

Кароліна не відповіла. Їй забуркотіло в животі. Хотілось одного — опинитись у ліфті, з’їхати донизу, а краще — збігти сходами геть, щоб не стовбичити тут зайвою під час розмови, яка видавалась нереальною. Ніби знову гра і знову робиш хибний хід.

Зоя втягнула повітря і різко видихнула, раз і другий; її обличчя викривила усмішка — і вона... розреготалась. Аж сльози виступили, а тоді сказала Олегові:

— Відвези Кароліну.

...Вони ще навіть не сіли в машину, як Зоя вже знайшла мобілку, у себе в кишені знайшла — мобілка сама задзвонила.

— Ти мав рацію, — сказала комусь, — це доля.

У Зої була своя частина життя, що залишалась невідомою навіть Олегові, Олегові — у першу чергу. «Це доля, — казав їй інший, — скільки б ти не тягнула із відповіддю». Але вона не могла наважитись на рішучий крок, бо була впевнена, що Олегові без неї буде погано, що він пропаде, бо не пристосований до багатьох життєвих ситуацій, бо не знав, як підступитись до вирішення майже всіх побутових проблем. Він був їй як родич, як рідна близька людина, вона не могла його викреслити зі свого життя. Аж поки нове почуття — до цієї 18-річної дівчини розставило все по місцях, поки воно несподівано виявило не притаманної йому рішучості. Зоя ніколи не бачила Олега таким, як щойно, біля Кароліни. І всі події останніх тижнів постали перед нею тепер в іншому світлі. Вона здивувалась, наскільки людина може бути сліпою і не помічати очевидного. До сліз та сміху здивувалась.

...Олега в машині трусило від піднесення. Він ніби випив. Своєю неспокійною активністю намагався притлумити розгубленість від надто бурхливого розвитку подій, що спровокували його на однозначну реакцію. А воно й добре, що так швидко все сталося. Я радий, сказав він, я радий, що не треба нічого чекати і нікого дурити.

Кароліна в голові мала все, що зараз скаже. Ще можна все повернути назад, скаже, і жити далі, як ніби нічого й не було, теж скаже. Вони обидва їй були дорогі, і Олег, і Зоя, якщо таке може бути. Але «Міцубіші-Лансер» з’їхав з дороги, Олег рвучко обійняв її, вона незручно втупилась йому носом у сорочку. Їй не було чим дихати серед гучних ударів його серця. Кароліна випручалась. А як же Зоя? — мало не запитала вона його. Але не запитала, м’яко наштовхнувшись на його губи.

...Кері занадто були зайняті своїми вечірніми ділами. Інакше помітили б, що Кароліна каже неправду. Але вона вміла бути переконливою. Ми дивились Олегову колекцію марок, вигадала вона. Я знаю цю колекцію, відповів Роберт, там є унікальні екземпляри.

Вже давно було тихо в усій квартирі, а сон все не йшов. Мобілка приймала есемески. Від Павла. Кароліна не відповідала, ігнорувала їх, розчавлена відкриттям: у серці можуть бути двоє одразу. Але вона собі раду з цим дасть. Вона вибереться з цієї пастки. Хоч чогось важливого вона самій собі не договорювала, якоїсь думки не додумувала. А правда, як казав її брат — там, де не договорюють.

Зранку вона зібралась ніби на роботу, знаючи, що повернеться додому за годину, коли Марина поведе Крісталіну на англійську та гулятиме з Амалією на набережній до кінця уроку. У цей проміжок вона і збере свої речі. Ті речі можна й за півгодини зібрати, скільки їх там є, тих речей. А потім вона зателефонує брату та Марині і все їм пояснить. Вона не може зараз говорити з ними очі в очі.

Вони їдуть до Львова сьогодні, не відкладаючи ні на день. Олег лиш залагодить деякі справи, йому достатньо двох ранкових годин — і заїде за нею.

Ще не вирішила, де проведе останню вільну годину в Києві, але тільки-но вийшла на вулицю, як озвалися «Римські канікули». Зоя дзвонила.

— Кароліно, треба поговорити. Де ти є? Я під’їду.

Даремно готувалась до гіршого — Зоя була налаштована миролюбно, лише раз у раз судомно набирала повітря у груди і непомітно переводила дух. Деякий час вони їхали мовчки, тією ж дорогою, що днями з Олегом.

— Ти впевнена? — пролунало, коли виїжджали на Московський міст.

— У чому впевнена? — перепитала Кароліна, хоча зрозуміло було, про що йдеться: чи впевнена вона у своїх почуттях, у своєму рішенні, у тому, на що наважилась.

— Ти любиш Олега? — вимовила Зоя, глянувши на свою пасажирку. І почувши відповідь, по-діловому й без вступів запропонувала Кароліні житло у Львові. І Кароліна змушена була зосередитись на тому, що говорить Зоя — настільки дивну пропозицію зробила вона.

Зоя купила у Львові кімнату — товаришка підказала можливість вигідно вкласти гроші. У хорошому будинку, неподалік органного залу. Щоправда, кімната — у помешканні, де живуть інші люди. Кароліна з Олегом можуть там зупинитися на скільки хочуть — хоч на тиждень, хоч на кілька місяців, поки підшукають собі щось інше. Ось адреса, ось телефон.

— А платня? — запитала здивована Кароліна.

— Та ви спочатку подивіться, а далі буде видно...

— Олег знає?

— Олег не знає, він у таких питаннях не надто вправний... Хоча, можливо, помиляюсь, можливо, не мала нагоди переконатися у протилежному... — І це було все, що хотіла сказати Зоя.

Кароліна взялася за ручку дверцят. З язика злетіло:

— Для чого ви це робите?

Зоя глянула своїми яшмовими очима:

— Не повертайтесь у разі чого. Їдете — їдьте.

Залишився осад недомовленості. Так виглядало, що Зоя чогось важливого не сказала. Кароліна знову згадала братове: правда там, де недоговорюють. Подумки готувалась до іншої розмови, а вийшло, що Зоя їм ще й допомогла. Усе було не так, усе — всупереч очікуванням.

У ліфті згадала: Зоя не палила! Своїми вузькими долонями, своїми тонкими пальцями, зазвичай зайнятими яшмовим мундштуком із сигаретою, вона міцно трималась за кермо.

У багажнику Олегової машини лежав наплічник та два пакети з одягом — речі Кароліни; до них тулилась валіза Олега. Роберту та Марині по телефону вже все було сказано, похапцем, скоромовкою, з особливим акцентом на тому, що Зоя усе знає та з усім погоджується. Марина була заскочена новиною. Роберт не розчув сестру як слід, бо щось там гуло біля нього. «Потім поговоримо, — сказав він, — я наразі зайнятий». І голос у нього був роздратований.

А з втікачами немов стався напад егоїстичного підліткового піднесення, коли відганяєш від себе думки про те, що вдома хвилюються і не знають, де ти, а вже пізно, і ти не даєшся чути, а тебе несе й несе, і всі неприємні розмови та з’ясування відкладаєш на потім. Якось воно буде!

З Києва виїхали після обіду, бо заїжджали ще на роботу до Олега, і Кароліна чекала в машині, поки він залагодить свої справи. Задивилась, як він повертається, спішить до машини бадьорою ходою, як зупиняється перед лобовим склом, зустрівшись із нею поглядом, ніби переконується у тому, що це вона, і ніхто інший, сидить біля його водійського крісла. Вони намотують і намотують кілометри по місту, заїжджаючи до його товариша, і ще кудись, і ще.

Олег діяльний та радісний, як ніколи. Його настрій перекидається на Кароліну, вони говорять про несуттєві другорядні речі, бо головне відбувається зараз без слів. День закручується навколо них золотим виром, затягує у чарівне шаленство. Сонячний вітер сипле на лобове скло та під колеса монетки срібного та бронзового листя, вони мчать урочистим тунелем попри щільні стіни з дерев обабіч траси, залишаючи за собою легкий мерехтливий шлейф. Усе, що було дотепер, залишається у минулому. Що їх чекає завтра, невідомо. А сьогоднішній безкінечний день усе триває і триває.

Тоненьким серпом висів у небі юний місяць, заглядав у розчахнуте вікно готельного номера, і збоку біля нього світилась менша зірка, а нижче, яскравіше, ще одна. Нічна прохолода погойдувала легкі фіранки, щось шкреблося на підлозі під ліжком. Олег увімкнув світло і показав Кароліні жука-рогача, чорного й лискучого, нічим не схожого на мишу, якої вона так боялась — була впевнена, що це вона дряпається у кутку.

З темряви вже виступила ранкова свіжість, прорізалися голоси пташок, залишалось або зачинити вікно, щоб остаточно не прокинутись, або вийти у вересневий ліс, що пахне грибами та пріллю. Але вони не зробили ні того, ні того, і залишались у номері, поки сонце не зійшло високо, поки лютий голод не вигнав їх за двері. У придорожньому готельчику не було відвідувачів, чи вони рано виїхали, або ж навпаки, спали після пізнього заселення. Нікого в коридорі та холі. Порожній ресторанчик працював лише для двох. За сніданком вони поводились, як школярі, і за ними, усміхаючись, крадькома спостерігала повна жінка, що принесла тарілки з яєчнею та хліб з сиром...

При дорозі — відра, повні яблук. Пригальмували біля червоно-жовтих — до них вибігла з воріт молодиця, на ходу розхвалюючи свій товар. Не встигли отямитись, як два великих пакети із яблуками опинились за їхніми сидіннями на підлозі салону. Продавчиня радісно побажала їм щасливої дороги. Для чого нам два відра яблук? — цікавиться Кароліна. Не знаю, сміється Олег, вони самі застрибнули до нас, ми тут ні до чого.

Вона вибирає найбільші, перехилившись усім тілом назад, повертається на своє місце, витирає яблука вологими серветками і простягає Олегові червоне з жовтими крапочками, соковите, з восковою поверхнею. Їй ледве вдається вкусити таке саме, величезне. Олег на своє накидається з гарчанням, як звір — навмисно намагається насмішити. Він весь час відволікається на Кароліну, аж поки їх обганяє машина ДАІ. Олег кладе на коліна Кароліні своє яблуко, за мить до того, як його зупиняють. І Кароліні спадає на думку, що треба сховати його яблуко, ніби Олег через нього міг порушити якісь правила, і вона, трохи піднявши спідничку, кладе яблуко на коліна, відчуваючи, як шкіру холодить гладка прохолода, і накриває його легкою смугастою тканиною.

Їх відпускають, перевіривши документи; рука Олега наближається, скрадається, вона дуже повільно прокладає дорогу до яблука.

— Яблуко спокуси, — каже він, не зводячи погляду з дороги. — Я з’їм його з кісточками, шкіркою та хвостиком. Де воно є?

Кароліні лоскотно, вона сміється, аніскільки не намагаючись йому допомогти.

1

Вхід у браму прикрашають ковані квіти на довгих стеблинах, одні — з розкритими, інші зі згорнутими пелюстками. При вході під ногами глухо озиваються давні кахлі. Стіни вздовж сходів забрані в сіро-рожеві мармурові панелі. Неначе столи, підвіконня, теж з мармуру найніжніших відтінків, слугують підпорами високих вікон. За немитим, зі слідами фарби склом — внутрішнє подвір’я, високий каштан, балкони та рухлива білизна на мотузках. Ледь чутні кроки кам’яними сходами вгору. Тут можна ходити без звуку — відлуння немає, його поглинають заокруглені стіни та бокові віконця, за якими нічого, сама лиш непроникна для погляду перешкода в чавунному плетиві рослин. Що там ховається, за тими запилюженими тріснутими шибками? Які хвилюючі таємниці причаїлись у павутинному мороці сходових закапелків?

Гігантські двері до всіх помешкань — на чверть скляні, туманне важке скло прикрите оманливою тендітністю непізнаваних рослин. Жовтець чи купальниці, вони тут усюди, цей мотив повторюється у кількох варіантах на вікнах, дверях, у ліпнині на стелі. На високих надійних стеблинах, на листі та квітах тримаються й металеві поруччя сходів або ж те, що від них залишилось. Нелюдську силу треба мати, щоб зруйнувати те, що заповідалось на віки, зірвати мармурові панелі до клаптів оголених стін, залишити на чавунних пелюстках потворні шрами, немов від гігантських кусачок божевільного варвара. Але крихка сецесійна вишуканість залишається незнищенною. Вона дихає, хоч де-не-де замінена жалюгідним ерзацом, хоч побита й пошарпана, вона озивається, промовляє до тебе, дивує, як живе творіння, що було народжене в любові, але пройшло через велике знущання та велике приниження.

Поки чекали, коли їм відчинять, Кароліна провела пальцем по стеблині металевої квітки, торкнулася її холодної серцевини. Скільки рук пам’ятають ці квіти, скільки облич та очей, що їх розглядали в очікуванні кроків по той бік дверей. Скреготнув замок. На порозі — опецькувата жінка років шістдесяти. Помітні вусики та закороткий халат, що не прикриває пухких колін. Вона вже знає про нових сусідів.

За вхідними дверима — ще одні, металеві, суцільна міцна решітка від підлоги до стелі. На ніч її замикають на ретро-колодку. А може й вважають це зайвою обережністю. На правій частині дверей — поштова скринька («прикольна», оцінює її Кароліна); нею давно не користуються: горизонтальний проріз, у який свого часу скидав листоноша листи та газети, та маленький дерев’яний приймач. Видовжене вічко — маленьке вікно у світ — надійно затулено смужкою металу на шурупах; заслін, судячи з подряпин, вже не раз фарбували коричневими фарбами різного відтінку.

Жінка назвалася пані Стасею. Запитала імена та прізвище нових сусідів, повторила вголос почуте і провела до їхньої кімнати.

У цілковито порожньому просторі, видовженому, з височенною стелею, погляди зупиняються на двох акцентах — печі зі світло-зеленого кахлю та високому вікні проти дверей. Повні стручки зеленого гороху опукло світились на кожній кахлині, викручені вусики створювали химерний поплутаний малюнок надщерблених керамічних кутів. Вивершувала споруду пласка фігурна надбудова, схожа на корону. Такою була кахельна піч у лівому куті при вході. Монументальною та легкою водночас.

Вікно виходило на вулицю Генерала Чупринки. Грубий шар білої фарби вкривав потерте дерево старої шиби. Ручки, кріплення та шпінгалети з міді чудово збереглися, місця з’єднань сховалися під ніжною зеленню патини. Геометрія дерев’яних кантів повторювалась у лініях шиби, підвіконня та панелі до самої підлоги. Вікно дивилось на бруківку із трамвайними коліями, на старовинні будинки, розвернуті багатогранником до роздоріжжя, куди під різними кутами сходились п’ять вулиць. На утвореному ними видовженому трикутнику газону, височів старий клен, що вже починав змінювати літні барви на осінні. Ще одне дерево трималося неподалік, на протилежному боці вулиці, і ще одне побачила Кароліна. Ці клени були, мабуть, ровесниками того старовинного особняка з гострими шпичками дахів та вежками, що визирав з-поміж кущів за огорожею на розі двох вулиць.

— Особняк Островерхова, — зронила за спиною пані Стася. Вона залишилася стояти на порозі кімнати, ніби чекаючи, чи не знадобиться її допомога.

— Хто такий? — поцікавився Олег.

— Був такий колекціонер, — пані Стася надихнулась увагою до своїх слів, заговорила впевненіше. — Жив собі в тому особняку серед антикваріату, квіти вирощував... Хоча початково це була вілла пана Дзівінського, ректора Політехніки... А п’єц не робить...

Олег тим часом відчиняв чавунні дверцята, зазираючи досередини.

Вона говорила «п’єц» — у чоловічому роді, на польський манер. Додала, що Фіра встановила батарею парового опалення і цього достатньо навіть у холодну зиму, хоча до п’єца можна майстра викликати, це ж так приємно, коли живе тепло наповнює кімнату. У цій кімнаті, правила далі, донедавна мешкала Фіра-відказниця. А чого відказниця, бо вся її родина виїхала до Ізраїлю, а вона залишилась у Львові, вперто трималася свого музею та вивчала давньоєврейське мистецтво. Свою велику квартиру (вказівний палець у стелю) Гольдмани продали, то Фіра викупила цю кімнату у старшого племінника пані Стасі, однак протрималась тут два роки, а далі раптово змінила свої плани та переконання — і, недорого продавши свою кімнату комусь з Києва, вилетіла до Тель-Авіва.

— Так, — сказав на все почуте Олег. — То що ж! Ми цю піч... цей п’єц, доведемо до пуття.

Пані Стася показала, де ванна, кілька разів наполегливо покладала вимикачем, аж поки під стелею не спалахнуло світло. Кімната була доволі простора, хоч і заставлена двома пральними машинками, старою та новою, стосами відер та пластмасових тазів. Сіра шмата звисала додолу з грубої табуретки із прорізом на сидінні. Дотягнутись до шкарпеток, розвішаних на мотузці, можна було лиш вставши на цю табуретку.

У туалеті нових мешканців розчулила картинка під стелею — вони навіть перезирнулись, показуючи одне одному очима: на надійних гігантських цвяхах у зоні недосяжності трималися старі дитячі санчата та пара бігових лиж зі шкіряним кріпленням у вигляді петель.

— Чиї лижі? — поцікавився Олег.

— Мої, — знітилась пані Стася. — Шкода викинути... Я тепер з хати ані руш.

— Чому? — із ввічливості запитала Кароліна. Пані Стася на хвору не скидалася.

— Я сходів боюся, — довірливо повідомила сусідка. — Для мене спуститися-піднятися сходами — правдивий стрес. А не було ж колись такого! Холодним потом обливаюся, ті сходи мерехтять перед очима, руками вчеплюсь у поруччя, ногою намацую кожну сходинку... А в голові: зараз впаду, зараз впаду...

Кароліна співчутливо дивилась на нову знайому, вона вперше чула, аби здорова рухлива людина боялася сходів.

— Це фобія, — пояснила пані Стася. Так виглядало, що їй було приємно говорити про свою проблему. — Я навіть на групу ходила з подолання фобій, мене Гєнек проводжав та зустрічав. Але воно не допомогло. І тому я завжди вдома. Можу вас запевнити: у чотирьох стінах можна щодня мати нові враження!

Вікно спільної кухні виходило на внутрішнє подвір’я, на високий каштан, туди, де на бічних балконах коливалась білизна. На стільці, накритому пласкою подушкою, спав рудий кіт; він навіть не ворухнувся, лиш зблиснув щілинками очей.

— Це Мураня, — сказала пані Стася, почухала котові за вушком. — А там, — показала за вікно, і в голосі з’явилась осудлива інтонація, — сусіди свої машини залишають. Зробили з подвір’я стоянку!

— А я на вулиці припаркувався...

— То ставте й ви! Буде й від нашого помешкання машина. Ставте! — й похапливо пояснила: — В’їзд з вулиці Київської, через браму крамниці.

Великий стіл тулився до вікна, при боковій стіні був ще один, маленький, робочий. На ньому віялом розкинулась розчахнута навпіл капустина, господиня відволіклася від неї, заледве почавши шаткувати, бо у двері подзвонили. На плиті кипів борщ, наповнював кухню пахощами, що збурювали апетит.

— Можете цим столом користуватись, — пані Стася показала на менший, — це Фірин, вона нам залишила, що не продалося. А хочете — ось великий, він спільний, чи маєте свій?

Вони нічого свого не мали; їхня перша спільна домівка відлунювала порожнечею, кроки й голоси гулко відбивались, ніби по стелі ще хтось ходив і розмовляв. Занесли свої речі, розклали, обживаючи територію. Тоді пані Стася пригостила їх борщем, і сама не відмовилась від столичної гостини — сирокопченої ковбаси та («Як ви це називали?» — перепитала двічі) — чіабати. Скуштувала й зробила висновок: смачні булки... І яблука їй засмакували; сказала впевнено — це джонаголд, давно їх не їла, вони трошки пізніше ще смачнішими будуть, таким яблукам треба дати трохи вистоятись, дозріти, їх зарано зірвали.

— Ти ніколи не пошкодуєш про це, — сказав Олег у темряві.

— Про що?

Знала, про що.

Він обійняв її, сховав обличчя у її пишному волоссі, повторив:

— Ніколи не пошкодуєш.

Перша ніч у Львові минала на позиченій у пані Стасі постільній білизні; застелили нею вузький, твердий, як камінь, ватяний матрац, що його витягли з комірчини в коридорі. Хтось вночі рипів дверима до ванної, чути було шум води, але всі ці прозаїчні вияви загального побуту тільки підкреслювали реальність того, що відбувається. Вони разом, у них є спільний дім, одна підлога, одна стеля на двох і перше, позичене, подружнє ложе, як благенький плотик у відкритому морі. Втриматись можна, лиш підтримуючи одне одного, не даючи впасти в розбурхані хвилі.

Серед ночі перетягли матрац під вікно, лежачи горілиць, спостерігали, як темні хмари зачепились за верхівку високого клена і не можуть рушити далі. Слухали звуки міста та ледь чутну музику за стіною.

— Клен живе п’ятсот років. Він бачив, як будували цю вулицю, — сказав Олег.

— А тепер він бачить нас, зазирає з вулиці в наше вікно, — Кароліна перевернулась на живіт і спробувала роздивитись вираз обличчя Олега. — Ти знаєш, що я маю бути щасливою? Так моїй мамі ворожка сказала. Отже, будеш зі мною щасливий і ти. Автоматично.

Він мовчав.

Вона намацала на підлозі холодне пластмасове відерце з морозивом, зняла кришку, підсунула до себе тарілку з нарізаними яблуками:

— Нічний десерт! — оголосила собі за спину, напівобернувшись. Плястерко яблука, яким підчепила грудку крем-брюле, підстрибнуло від несподіванки, бо зуби Олега вчепилися їй у сідницю.

— А-а-ай! — вигукнула, не стримавшись.

— Вибач, — озвався він, поцілував вкушене місце, зняв губами з її руки загублену купку морозива. — Неправильно зрозумів пропозицію, вибач.

Морозиво ніжно світилось у темряві — Кароліна відправляла смакоту собі до рота, а Олег спостерігав за нею, підвівшись на лікті, слухав, як вона хрумтить яблуком. Він не любив морозива.

Якщо він хоч раз, бодай жартома, бовкне якусь дурницю з арсеналу Павлових відвертостей, подумала Кароліна, вона відповість йому справжньою жіночою істерикою зі сльозами. Або встане та й піде. Вона ніколи більше не мовчатиме, не терпітиме дурнуватих натяків та підколок. Однак Олегові й на думку не спадало її провокувати. Він тішився кожному вияву ніжності так, немов і далі не йняв віри, що це призначається саме йому. У його безмежній вдячності було щось від хлопчачого трепету перед недосяжним і водночас — від чоловічого стриманого спокою господаря, впевненого у своєму виборі. Він обійняв Кароліну перед сном, вкладаючись за її спиною і в точності повторюючи її позу.

Вранці двічі телефонував Павло, і Кароліна, збивши його дзвінки, відключила звук. Олег скоса глянув уважно, але не запитав, хто дзвонив.

Чоловік середніх років курив на кухні біля вікна, видмухував дим у прочинену кватирку. Щось у його зовнішності викликало усмішку, він був схожий на горобця, особливо неслухняним фонтанчиком волосся на маківці. Кароліна усміхнулась, він зауважив цю усмішку і, так виглядало, зрозумів її причину.

Руда Мураня біля його ніг вмивалась, не звертаючи ні на кого уваги, доводила до ідеального стану своє біле черевце.

Пахло кавою та тютюновим димом.

Біля плити пані Стася у вчорашньому халаті, з ложкою на довгому держачку в одній руці та рушником в іншій, не зводила очей з мідної джезви на газу. Кава ризикувала ось-ось вихлюпнутись на конфорку. Судячи з пом’ятого вигляду півлітрової джезви, було їй вже років із тридцять.

— Це Сашуня, — сказала пані Стася про сусіда, відволікшись на секунду.

І тут-таки швидким рухом кинулась до джезви, піднесла її вгору разом з рушником. Кавова шапка завмерла над мідним краєм і почала згасати, проковтнувши щось біле, схоже на зубчик часнику. Пані Стася розмішала своє творіння, повернула мідну посудину на вогонь. Нова шапка, що виросла за три секунди, теж залишилась без шансу на втечу, і турка нарешті завмерла на керамічній підставці.

— А це Кароліна з Олегом, — додала пані Стася. Її фінальні маніпуляції потребували кількох секунд, рівно стільки часу, щоб познайомити сусідів.

Повернулась розпашілим обличчям.

— Кави хочете?..

На Кароліну Сашуня не звертав уваги. Олегові стримано потиснув руку, однак варто було тому поцікавитися, що то за старі фото в коридорі на стіні, як він пожвавішав. Навіть цигарку не докурив, загасив, зім’явши, у чавунній собаці-попільничці на кухонному підвіконні. Узявся піднесено розповідати, що це Стрийський парк у 50-ті роки, а фото залишила Фіра, колишня сусідка, Фіра-відказниця, тато якої був відомим у Львові фотомайстром, і якби не такі от фото, зроблені кілька десятків років тому, то ми б і не знали, як виглядав Львів післявоєнний, і ще раніше — за Польщі, за Австро-Угорщини.

Після того як за Сашунею зачинилися двері, пані Стася ще раз перепитала прізвище нових сусідів і, посунувши наголос далі, ввела пані та пана Шехових (Шехових, у її варіанті) у курс справи. Через квартал звідси Сашуня має комірчину із входом знадвору, ремонтує взуття, а у вільний час знімає будинки та вулиці Львова. Як почне хвалитися знімками — не відкараскаєтесь. Його кімната за стіною праворуч від вашої. А ліворуч живе Гєнек, племінник пані Стасі, студент університету, він уже на парах, якщо музика турбуватиме, то кажіть, бо він іноді занадто голосно її вмикає. Далі, за Гєнеком — кімната пані Стасі, вхід спільний, у пані Стасі кімната прохідна.

Квартира Шеховим сподобалось, і її мешканці, і руда гонорова Мураня, хоча вона відверто ігнорувала нових сусідів.

Товариш Олега користався принадами оксамитового сезону в Хорватії, отож Кароліна з Олегом мали два вільних тижні і з насолодою поринули в господарські клопоти. Об’їхали торгові центри, замовили легку канапу, купили телевізор та маленький столик, запросили додому дизайнера фірми, що виготовляє меблі під замовлення. Кароліна спробувала зобразити на папері свою мрію. Малюй, малюй, заохотив її Олег. І вона нашкрябала примітивне креслення. Ось так, пояснила, йтимуть угору дерев’яні сходи з бильцями та поруччям, а там, нагорі, буде щось подібне на другий поверх, таке собі ліжко на високих міцних опорах — згори ліжко, знизу хатка. Можна буде дивитися у вікно з висоти, просто на перехрестя дивитись, на клен, на особняк Островерхова.

— Недешевий проект, — попередив майстер.

— Кажіть, скільки, — усміхнувся Олег, — а ми будемо торгуватися...

Київська господиня кімнати погодилась врахувати вкладе ні кошти як платню за помешкання, Олега такий варіант влаштовував.

В особливості цього квартирного питання дві жінки нікого не посвячували. З пропозицією Зоя погодилась без роздумів, вона мала намір у майбутньому здавати цю кімнату, яку все одно доведеться колись умебльовувати.

Як не пояснила Кароліна від самого початку, хто та киянка, якій належить кімната, так воно й залишилось непроговореним. Олег і не розпитував, яка йому була різниця, хто власниця. Отак історія з кімнатою стала таємницею Зої та Кароліни.

По телефону в голосі Зої спочатку прохопилася нотка напруження, але почувши, у чому річ, вона заспокоїлась і далі розмовляла рівним, дещо байдужим тоном. Кароліні видалось, що вона терпляче чекає, аби чимшвидше натиснути на червону кнопку відбою, заздалегідь погоджуючись на все. Кароліна теж попрощалась з полегкістю.

— Олеже, ви з Зоєю про нас розмовляли? — запитала, коли ввечері вони поставили машину на подвір’ї і пішли прогулятись до центру міста.

— Відтоді, як ми поїхали?

— Ні, ще в Києві.

Олег взяв її руку, заклав собі за згин ліктя.

— Нащо це тобі?

— Як це нащо?.. Я не відстану вже, кажи.

— Вона подякувала.

Кароліна зупинилась.

— Вона подякувала, — повторив Олег, — за те, що не дурили, не ховались. Не принижували себе та її. Вона завдяки нам... а може, не нам, а ситуації... одне слово, вона зараз теж не сама. І я б хотів, щоб не тимчасово. Мені від того було б легше.

— Не сама?

— У неї був такий собі Стас...

— Як це, був? Ти що, знав про нього?

— Вони разом в один дитячий садочок ходили, потім в одній школі вчились. Звісно, знав. Друг дитинства. У нього особисте життя не складалось, а Зоя для нього, як він сам сказав мені одного разу — ікона. А далі що?.. Далі в моєму житті з’являєшся ти — і все перевертаєш догори дриґом...

Поцілував Кароліну в маківку.

— Зоя — надзвичайна жінка...

— Я знаю.

— Завжди її поважатиму, завжди. І коли я того вечора сказав їй про нас, згодом, тебе вже завіз до брата... Коли намагався щось пояснити, тоді вона і сказала: дякую за чесність, тепер я теж вільна. Якби я залишив її саму, якби вона мене не відпускала... Не знаю, що було б далі.

— У сенсі повернення?

— У сенсі нашого з тобою душевного стану.

— А-а-а. Чому ти мені це одразу не сказав?

— Ти не запитувала, — відказав він. — Я вирішив, ти про це не думаєш.

З усім своїм молодим егоїзмом вона і справді не надто замислювалась над тим, що відчуває Зоя і що зараз відбувається у її житті, адже з такою жінкою нічого поганого статися не могло, навіть у такій ситуації. Хіба тимчасові проблеми. Зоя була і залишалась особливою і для Олега, і для Кароліни.

Від Головпошти вони повернули на вулицю Стефаника, пройшли її до крутого повороту праворуч, вийшли вгору на вулицю Глібова... Вечірній маршрут вони щоразу обирали за принципом «куди очі ведуть», і завжди на їхньому шляху поставали будинки з промовистими деталями та неповторними оздобами — усю цю красу ретельно фіксував та розкладав по файлах їх сусід Сашуня.

В душі Кароліни після того, що вона почула про Зою, зробилося тихо і спокійно, вона й подумати не могла, що ця інформація стане останнім пазлом, завдяки якому складеться загальна картина повноти життя. Нехай так буде завжди, щоб і Олег зі мною, і Зоя не сама.

Вони зробили велике коло кількома вулицями і повернулись додому, найголовніше відкриття вечора зробивши на розі свого будинку: кутовий балкон тримали, порівну розділивши свій тягар, заклавши руки за голову, подібні між собою атлант і каріатида. Кароліну здивували спокійні вирази облич, позбавлені страждання та напруги. Немов і він, і вона занурились кожен у свої думки, перервавши розмову на якусь хвилину та відвівши очі на особняк Островерхова.

— Зроби, як він! — розпорядилась Кароліна. Олег, дуріючи, миттєво виконав команду, закинув руку за руку над головою. — Дивись, — повторила вона його жест.

— Що дивись?

— Я руки склала, як вона, а ти — як він.

Олег ще раз подивився на скульптури, перевів погляд на свою супутницю: у їхній четвірці в чоловіків праві руки лежали на лівих, у жінок — навпаки.

— І що це означає? — запитав Олег, забираючи Кароліну з-під балкона.

— Що ми пасуємо одне одному, — була така відповідь. — Хоч протилежні навіть у неусвідомлених рухах.

Олег здивовано глянув.

— Якби їх поміняти місцями, її — на лівий кут, його на правий, то вони тримали б руки навпаки, вона — як він, а він — як вона, і знаєш чому?

Кароліна запитально смикнула підборіддям: чому?

— Бо саме так у цій ситуації їх тримати зручніше, не залежно від того, хто ту стелю підпирає, чоловік чи жінка.

— Та ну тебе, нудотику! Хотіла ще один доказ навести, а ти не дав.

— Доказ чого?

— Що ми пасуємо одне одному!

— Так це не потребує жодних доказів, тут і так усе зрозуміло.

Така миттєвість трапилась, що от зараз, цієї хвилини, більше нічого не треба.

Ідеш та усміхаєшся. Короткий спалах всесвітньої гармонії.

...Штрикнула думка про Роберта та його сімейство. Після свого похапливого від’їзду, а точніше — втечі, говорила з ними лиш кілька разів, і то коротко, без зайвих слів. Та й Марина весь час була зайнята, скаже два слова — і передає телефон Роберту. Брат запитував та відповідав доволі сухо, і Кароліна відчувала себе невдячною хитрункою, що скористалась добротою близьких людей, влаштувала собі життя і втекла з дому, де її прийняли як рідну.

«Завтра неодмінно їм зателефоную, — вирішила вона, — поговоримо, як раніше, що ж ми як чужі... Ввечері, коли вони всі будуть вдома». Але наступного дня знову не подзвонила.

— Поїдемо до твоїх у Висіч? — запропонував Олег.

— Поїдемо, — погодилась Кароліна.

Ото вже матиме незабутні враження! Поїдемо, лиш з облаштуванням кімнати закінчимо.

Кароліна так натхненно це робила, так тішилась великим та малим закупам, чекала того другого, вигаданого нею, поверху, що Олег себе не стримував, смітив гривнями направо й наліво. Буде робота, сказав собі, будуть і гроші. Він годен був небо прихилити до її ніг, а не те, що здійснити мрію про якесь там ліжко на високих підпорах. Ціну він у майстрів не збивав, попросив лише, щоб усю цю конструкцію зі сходами зробили якнайшвидше, бажано за тиждень, а тоді він заплатить усю суму, а зараз дасть лише завдаток.

— Чому ми такі марнотратники? — із задоволенням запитувала Кароліна.

— Тому що за тиждень станеться дефолт, — обличчя Олега зберігало цілковиту серйозність. — Мені секретну інформацію злили. Треба чимшвидше позбутись грошей.

— Правда? — з обличчя Кароліни злітала усмішка. Вона йому вірила одразу.

Спустошували Олегову банківську картку натхненно й завзято. Для Кароліни це було нове відчуття, Олег теж не думав про день прийдешній. В азарті не обійшлося без зайвих покупок, зроблених під впливом хвилини. Піддавшись на вмовляння продавця-консультанта, придбали електричну яйцеварку, і реготали згодом до гикавки, неспроможні пояснити одне одному, для чого вони це зробили. А тоді, повернувшись додому, подарували яйцеварку пані Стасі, і та надзвичайно зраділа, висадила на кінчик носа окуляри, узялась вивчати інструкцію.

— А хочете, я вам іноді готуватиму? — у пориві вдячності запропонувала вона. — Або навчу Кароліну готувати. Ваша дружина, пане Олеже, така юна, така недосвідчена. Біля мене вона навчиться секретів давньої львівської кухні.

За кілька днів кімната Шехових перетворилась на затишне гніздечко.

Масивна дерев’яна вбудова стала найдорожчим та найнеобхіднішим придбанням. Ліжко на стовпах, до якого вели дев’ять надійних сходинок, захищених поручнями на бильцях, як ніби тут завжди стояло. Такі самі поручні, але у вигляді огорожі, йшли й нагорі по краю ліжка. Під сходами майстри зробили шафку для речей. Вони виконали роботу вчасно, як просив Олег, приховавши, що використали заготовки, зроблені для іншої квартири, господар якої теж надавав перевагу стилю ретро. Менш грошовите замовлення посунули на друге місце. Олег розплатився щедро, як і обіцяв, а майстри вигадали для іншого господаря переконливе пояснення, чому затримка сталася.

— Який жах! — вихопилось у пані Стасі.

Вона прийшла на оглядини інтер’єру, і на цей її вигук ліниво озвалась руда Мураня — зробила кілька кроків і сіла на порозі.

— Сходи в кімнаті! — похитала головою пані Стася. — Мені б нагорі залишили сто долярів — і то я не полізла б.

У тепер вже дворівневій кімнаті Шехових зі спальнею нагорі та вітальнею внизу їй усе сподобалось. Окрім сходів.

Канапа встала в дерев’яну нішу між вікном та сходами. Ще й залишилось місце для лампи на високій ніжці під вітражним абажуром. Нічого зайвого в кімнаті не було. Телевізор. Столик із ноутбуком Олега під вікном у куті. Там одразу виріс стосик книжок від пані Стасі. Поки не пішла на пенсію, вона працювала в бібліотеці Стефаника, мала домашню бібліотеку в двох шафах у своїй кімнаті. Вона сама запропонувала подружжю користуватись її книжками.

Глибоку нішу з надійно зачиненими дверима між сусідніми кімнатами — ключ від них вже давно загубився — ті самі майстри-меблярі перетворили на шафу. Стояла напівпорожня, однак на звукоізоляцію вже неабияк вплинула. Кароліна з Олегом тепер почувались вільніше. І не так тепер було чути, як Гєнек, племінник пані Стасі, вмикав гучну музику, а пані Стася намагалася прикликати його до порядку. Вона була йому і за маму, що давно виїхала до Португалії і там вийшла заміж, і за старшого брата, який теж шукав щастя далеко від дому.

Худорлявий верткий Гєнек перший виходив з хати вранці — поспішав на заняття до університету. Вечори в нього теж минали за межами дому, переважно у студентському театрі. Він вже не раз кликав Кароліну приєднатися до них, студентів кількох львівських вузів. Їм потрібні були костюмери, гримери, майстри з реквізиту, знайшлося б їй діло до душі. Вона й пообіцяла, що піде, але тоді, як Олег влаштується на роботу. Не залишати ж його самого вечорами.

Говірка пані Стася ніколи не мовчала, але це не надто напружувало, можливо тому, що вона не цікавилась зайвим, прискіпливо ні до чого не допитувалась. Поки Кароліна робила каву чи смажила яйця, та охоче розводила балачки, але одразу й замовкала, побачивши, що Кароліні час повертатись до своєї кімнати.

Сашуня знайшов у нових сусідах вдячних поціновувачів свого захоплення, і взявся за найменшої нагоди з притиском годувати їх враженнями зі своєї збірки. Розкладав численні теки на кухонному столі, вмикав ноутбук, показував старі чорно-білі фото, зроблені стареньким «ФЕДом» ще у шкільні роки, згодом — тимчасовими мильницями, а тепер — надійним «Ніконом», найдорожчим своїм придбанням. У його папках з фотографіями, на жорсткому диску, у файлах з цифровими фото, панував ідеальний порядок. Він знаходив потрібний будинок за кілька хвилин. Обожнював, коли перед ним ставили конкретне завдання, таке, скажімо: а що то за особняк Островерхова? Як він виглядав у сімдесяті? І що там було до війни?

У Сашуні тремтіли руки, коли він занурювався у свій фото-архів зі словами: вулиця Генерала Чупринки, вона ж Пушкіна за радянських часів... Зігфрідштрассе у війну, ні не всю війну, лише два роки... а початково — Штандівська... Так... Так... Ось він, цей особняк! Милуйтеся!

Він кидав на сусідів стрімкі погляди: чи достатньо уважно слухають?

...Побудована на кутовій ділянці в дев’яностих роках позаминулого століття, вів далі, проект Юліана Захаревича та Івана Левинського. А ще є така інформація, що це був проект трьох архітекторів, третій — Міхал... Міхал... Ковальчук! Правильно, перевірив, у мене все записано. Вілла на одну родину, для представників середнього класу... Ну чого ви? Так написано — на одну родину, для середнього класу, нічого ж не вигадую. На куті — шестигранна вежка, фасади оформлені нетинькованою цеглою, прикрашені полив’яними кахлями та різьбленими деталями. Підійдіть до вікна, я вам усе наочно покажу.

— А може, вийдемо на вулицю? — підказує Кароліна.

— Завтра вийдете, — Сашуня демонструє незвичну рішучість, йому головне — не випустити глядачів за межі кухні, щойно розклав усі принади своєї унікальної збірки, де вони ще таке побачать!

— А хто там мешкав? — знімає напруження Олег. — Ректор Політехніки?

— Спочатку так, — заспокоюється Сашуня, — професор Дзівінський, а потім, — він підзирає у свої записи, щоб не помилитись, — а потім вілла не раз переходила з рук у руки. Мешкала там родина Кузьмовичів, редактора газети «Мета», видання Українського Католицького Союзу. І донька Кузьмовичів зберегла ключ від будинку, уявляєте?.. А перед війною там жив відомий піаніст Леопольд Мюнцер. Загинув у Янівському таборі. Чули про табірний оркестр? Там усі загинули... Тепер у віллі — НТШ, наукове товариство імені Шевченка. Ви ж бачили табличку на будинку?

Дивак Сашуня збирав на місто докладне досьє, оформлював його не за правилами архівістів, а так, як вважав за потрібне. Про те, що їхній будинок № 38 на вулиці Генерала Чупринки, понад сто років тому збудували за проектом відомого архітектора Юліана Цибульського, вони теж дізнались від Сашуні.

— Та ви що! — фонтанчик волосся на маківці Сашуні підстрибував від його енергійних рухів. — Ви що! Цибульський жив у нашому будинку! Він був його власником. Тут було його архітектурне бюро, його майстерня та помешкання. Цибульський, запам’ятайте це прізвище!

— Може, й тут жив... — Кароліна зробила коло рукою, — де ми живемо?

— Може, й тут, — погодився Сашуня. Таких подробиць він не знав. Цього навіть пані Стася не знала.

Сашуня з Олегом вже двічі посиділи на кухні за чарочкою, але, з’ясувавши, що їм і без чарочки добре, попустилися, й охоче розмовляли при чаї або при пиві. У них знаходились теми для розмов, хоча вони були зовсім різні: педантичний, зазвичай мовчазний Олег та балакучий, неохайний у зовнішності, але вкрай акуратний щодо своєї колекції Сашуня. Його капці просилися на смітник, рукави його светрів поролися, нитки стирчали навсібіч, він обривав їх, коли вони лоскотали його зап’ястя. Але такі дрібниці його не бентежили, головне — у його фотосправах панував ідеальний порядок, а вірний «Нікон» не підводив.

Про Зою більше не згадували, про Павла Панча — тим більше. Одного разу, щоправда, Олег назвав Кароліну Зоєю — і сам налякався. Вона завмерла, він рвучко підійшов, обійняв, притиснув до себе. Стільки років це ім’я було в нього на язиці, вона зрозуміла, чому воно вирвалось, хоча настрій на деякий час було зіпсовано.

Години, коли пан-майстер працював із їхнім «п’єцом»-зеленим горошком, стали одними з найщасливіших за всю осінь.

— Тут ділов до вечора, — визначився з обсягом роботи пан Іван, оглянувши пічні нутрощі. — Доведеться замінити деякі деталі.

— А перекладати?

— Не потребує перекладання. П’єц добре зберігся.

Цього майстра порекомендувала і викликала пані Стася, вона знайшла його телефон у своєму записнику, де були записані телефони найкращих знавців своєї справи: пічника, сантехніка, ремонтника холодильників та пральних машин, електрика, газового майстра та весільної господині про всяк випадок.

Пана-майстра залишили при роботі, а самі пішли гуляти.

Вересень у Львові видався теплим, як літо. Але в кронах дерев уже помітно проглядалася жовтизна, траплялися острівці червоного та улюбленого кольору хурми. Ці теплі барви світилися на сонці, додавали настрою. Ішли, як вже призвичаїлись, підвівши голови і показуючи одне одному: дивись, яка колона! А в ніші фігура, бачиш? Глянь, який флюгер! Не там, правіше!

Нікуди не поспішаючи — до органного залу, тоді вулицею Дорошенка до центру. Навпроти готелю «Жорж» Кароліна затягла Олега до крамнички «Pierre Cardin», змусила переміряти півбутика, мовляв, тобі на роботу бодай нову сорочку купити треба. А тоді передумали — скільки тих сорочок треба! — і вирішили спустити виділену на сорочку суму в якомусь ресторанчику.

— Куди підемо? — спробував точніше зорієнтуватися Олег.

— Світ за очі! — допомогла визначитись Кароліна.

Пішли навмання. Попри Бернардинський костел, через ворота в старій міській стіні — на дерев’яний міст, а тоді через підземний перехід — нагору, і там погляд Кароліни вихопив у правому закутку площі Митної вивіску «Броварня», і вона сказала: хочу туди, хочу пива!

— То що ж, ходімо, маленька пивоманко! — погодився Олег, зрадівши можливості десь нарешті сісти.

Це, виявилося, був ресторан-броварня. Пиво варили й зберігали тут-таки, у гігантських мідних чанах. На вході, у проміжку між першими та другими важкими дверима з грубого дерева, обдало жарким повітрям, але всередині приміщення було прохолодно. Вони пройшли у величезний зал, розміром з міський квартал, зі столами під стінами та плазмовими телевізорами над кожним столиком. У центрі залу височів поміст, над ним — гігантська плазма, на всіх екранах показували футбольний матч. Спритний хлопак у білих гетрах із десятками своїх двійників синхронно гнали м’яча до воріт суперника.

Кароліна скрутила мармизу: занадто гамірно. — Ну чого ж ти хотіла? Де пиво — там і футбол, — Олегові тут сподобалось, і він повів її услід за офіціантом до вільного столика.

Було шумно від великої кількості людей, від голосу коментатора, від музики — музиканти ходили від столика до столика і виконували для кожного індивідуальну пісню, вибираючи на свій смак. Кароліні з Олегом презентували романтичну французьку, Кароліна чула її десь, але не пригадувала, де саме.

— Знаєш, що це було? — запитав Олег, коли музиканти пішли далі. — «Жетем». Серж Гінзбург та Джейн Біркін.

Він усміхнувся, хитнув головою.

— Ти й справді чимось на Біркін подібна.

Зробили замовлення й пішли помити руки. Запах ванілі та квітів стояв у жіночій кімнаті. Кароліна натиснула на ручку перших дверей, крайніх ліворуч, і здивовано роззирнулась, опинившись у дивній кімнатці з дзеркалами та симетричним інтер’єром. Його ділила навпіл отаманка, вкрита бордовою шкірою, на неї зі стелі звисали зібрані у два вузли прозорі фіранки. Ліворуч від дверей, у які увійшла Кароліна, були інші двері, такі самі. Хтось потягнув на себе другу ручку. У прорізі завмерла чоловіча фігура, хлопець напідпитку отетерів на порозі. Знітився, побачивши Кароліну — і зник за дверима. У дверях зсередини були внутрішні замочки. Ця кімнатка з’єднувала чоловічу та жіночу половини.

Олег чекав її у коридорі.

— Пане, — сказала вона без тіні усмішки, — одна дівчина просила вам дещо передати. Слухайте уважно. Вам призначено побачення. Повертайтесь туди, — показала на двері з чоловічим силуетом, — і заходьте у крайню кімнатку праворуч. Вас там чекають.

Вираз обличчя в Олега був саме такий, як треба. Заради цієї розгубленості Кароліна і влаштувала сюрприз-провокацію. Вона вже була в кімнатці з отаманкою, коли Олег обережно увійшов через «чоловічі» двері. Кароліна сиділа в ефектній, як їй здавалось, позі, подумки уявляючи себе звабливою Біркін (треба подивитись в Інтернеті, хто така і як виглядає) і тішачись враженням, яке справив на Олега цей закуток. Він був шокований. «Який альков, одначе», — тільки й встиг вимовити, як Кароліна швидким рухом повернула ручки внутрішніх замків на обох дверях і, не виходячи з образу господині ситуації, манірно глянула на чоловіка. Він розгубився. Вона ледь стрималась, щоб не вибухнути реготом. Олег сприйняв гру серйозно. Такий, розгублений, він був їй зараз дорогий як ніколи. Але треба було зіграти виставу до кінця. Вона потягнулась вперед, торкнулась його губ своїми губами, зронила: «За годину на цьому місці». І, відімкнувши одні та другі двері, вийшла.

Щойно вони повернулись за столик, як офіціант приніс замовлення: сирну та рибну тарелі, салати, великий та малий келихи живого пива, повідомивши, що баранина-гриль буде з хвилини на хвилину. Щосуботи тут подають баранину, а кожен інший день тижня готують на вогні якесь інше м’ясо. Рожна зі смажениною винесли на великий подіум, пригасивши світло в залі і спрямувавши прожектори на двох кухарів, які взялися спритно нарізати м’ясо довгими гострими ножами.

Пиво було холодним і залишало після кожного ковтка слід на бокалі — білу рівну рисочку, м’ясо — соковитим, музика — зворушливою, а чоловік навпроти — бажаним, і Кароліна відчувала себе цілковито щасливою у ці хвилини. Їй було байдуже, де бути, аби з ним поруч.

— Година минула, — нагадав Олег, глянувши на циферблат годинника. І Кароліна, затуливши обличчя долонями, засміялась. Він усе сприйняв за чисту монету, а вона не вперше відчула себе старшою за нього.

У внутрішньому дворику їхнього будинку грала негучна музика і світився гігантський нічний ліхтар. Крізь спокійну мелодію було чути шипіння хвиль у нічному океані. У великому колі яскравого світла, обличчям до стіни, рухались артисти в трико; їхні тіні були птахами, світло прожектора — призахідним сонцем, на його тлі злітали й опадали руки-крила. Невтомний одноманітний рух заворожував, роздмухував бажання дивитись і дивитись, застигнувши у споглядальному ступорі перед простою й чіткою графікою рухів, перед безмежною мелодією океану, під шурхотіння пісків, під голоси дельфінів із темної товщі водяної безодні.

Прожектором керував Гєнек, сидячи під протилежною від сцени стіною. Був зосереджений на конусі світла, на музиці, на рухах акторів. Він не бачив глядачів, їх, щоправда й було небагато, навіть разом із тими, хто спостерігав за дійством з балконів. У прочиненому вікні кухні блимав червоний вогник сигарети, вихоплюючи із темряви обличчя Сашуні.

До повернення майбутнього шефа Олега залишалось три дні.

— Давай, нарешті, до твоїх з’їздимо? У Висіч, — запропонував Олег. — Поки маємо час.

— Поїхали, — погодилась не надто впевнено. Треба ж йому нарешті показати рідні терени, нехай побачить, як так прагне.

Даремно вона хвилювалась, як Олег сприйме батьків, квартиру, Висіч та її мешканців, він до всього поставився як до належного або вдавав, що нічому не дивується. А може, відчував, що Кароліна напружено чекає від нього певної реакції, тому й робив вигляд, що нічого особливого він на її батьківщині та в її батьках не зауважує.

Батько при Олегові за два дні не дозволив собі жодного матюка, а мама, всупереч очікуванням, зустріла гостей не в затяганому халаті, а в спідниці та кофтинці, а наступного ранку перевдягнулась у якісь небачені джинси. Вони сиділи на ній доволі вправно. Ще й доповнила їх найкращою своєю футболкою, привезеною з базару польського Перемишля ще два роки тому. Дістала її нарешті з шафи та відрізала етикетку.

Мама підкладала Олегові вареників з картоплею, він із задоволенням їв, нахвалював домашні смаколики. Наступного дня влаштували пікнік у лісі, прихопивши гриль-ковбаски, привезені зі Львова, та власну городину — помідори, зелену цибулю, червоний перець... Олег вміло розпалив вогнище, смажив ковбаски на патичках, вирізаних з ліщини. Він нічого не приховував від батьків: за місяць, тільки-но отримає розлучення, вони розпишуться. Про житло батьки не розпитували, Кароліна попередила маму по телефону, що це питання не до обговорення — жити є де, і цього достатньо.

Там, у лісі, сидячи на покривалі під розлогою старою березою за імпровізованим столом, Кароліна спостерігала за батьками, і жаль стискав їй серце — вони так рідко виходили до лісу без потреби, просто погуляти, без жодної мети. А он скільки радості зараз на їхніх обличчях. Зашурхотіли гілки, і на галявину видибав дядько Степан з відром перших осінніх опеньків. Єдина людина, як думала колись Кароліна, задоволена своїм життям у Висічі. Тато запросив дядька Степана до столу, той не став віднікуватись, зняв кепку, обтер чоло долонею й опустився поруч.

— Опеньки — наче бджоли, — показав свій грибний улов, — лише грибні... Живуть сім’ями. Колективний спосіб життя, — усміхнувся.

— Дядько Степан — пасічник, — пояснила Кароліна Олегові, — він вулики має.

— Мій дід був пасічник, — відповів Олег. — Я багато чого пам’ятаю з того часу, мене привозили до діда на все літо...

Олег уважно слухав нового знайомого, а дядька Степана ця увага розпалювала, він як узяв шматок хліба з ковбаскою — так і тримав у руках, бо сам захопився своїми розповідями.

Одного разу йому привозив сюди, у Висіч, свої вулики товариш. За декілька днів забрав, а ввечері на те місце, де вони стояли, прилетіли запізнілі бджоли. Порадились — і перелетіли до сусіднього вулика, чужого вулика, дядька Степанового. Досередини не пхаються, чекають надворі. Дядько Степан за тим спостерігає збоку: що ж то воно далі буде? От виповзла з вулика бджола. І до чужинців: що, мовляв, треба? А ті повставали в рядочок, завмерли. Бджола-охоронець наблизилась до однієї, щось там обидві вусиками порухали, і гостя — шурх! Вже у вулику. Тоді бджола-охоронець до іншої наближається і ритуал повторюється. Решта чемно чекають своєї черги. Підходи бджоли з вулика виглядають випадковими: то до крайньої ліворуч наблизиться, то до якоїсь усередині, то на правий фланг поверне. Останній зайді довелося чекати рішення хвилин п’ятнадцять. Стоїть, бідна, та й стоїть. Ніхто до неї не наближається. Вона й не ворушиться, ніби як заснула. Нарешті і про неї згадали. Після короткої розмови вусиками — вмить ожила, і зникла з очей у новій хатці, у новій сім’ї.

Дядька Степана було вже не зупинити. Сів на свого улюбленого коника, як Сашуня на тему фотографій Львова.

Звідки, приступав він до Олега, звідки такі маленькі створіння можуть знати те, що вони знають?.. І звідки та здатність у лиху годину йти на самопожертву? Звідки готовність виздихати від браку їжі, але матку зберегти, віддаючи їй останню їжу? Бо буде жити матка — буде рій.

Бджоли, їжа, виживання, ж-ж-ж, ж-ж-ж! Дядько Степан і сам на бджолу подібний. На вартового бджолиного вулика. Порухав вусиками: свій! проходь!

Олег для нього, без сумніву, свій. Слухає уважно, як учень вчителя. А вони ж, мабуть, ровесники. Чи майже ровесники. Але дядько Степан для Кароліни — інше покоління, а Олег — лише трохи старший за неї. Він і сам себе так сприймає, каже, тридцять вісім — це не про мене. І мама свого віку не чує, хоча і втомлена, і знервована. Насправді, каже, мені двадцять сім. Лише Кароліна себе старшою відчуває, і раніше так було, а тепер і поготів. На вісімнадцятирічних дивиться як на дітей, яким вітер у голові. Їй цікавіше зі старшими. «Бачила в райцентрі твою Улянку...» — починає мама. Чому мою? — думає Кароліна, ніколи вона моєю не була, просто однокласниця, з якою сиділи за однією партою.

Ввечері з ванни чути уривок розмови, закрутила кран — і мамин голос чітко проступив:

— ...я лише посміялася. Але так воно і сталося. Одна моя подружка давно в Канаді. Друга має трьох синів. А я справді вийшла заміж вдруге і живу на хуторі. Бо чим це не хутір?.. Усі пророцтва збулись.

Коли Кароліна вийшла з ванної, витираючи волосся рушником, у хаті вже було тихо. Мама ліпила вареники, тільки пальці миготіли.

— Де вони?

— Пішли до дядька Степана дивитися вулики.

— Мам, а чого ти раптом Олегові ту історію розказала?

— Яку? — не зрозуміла мама. Вона багато про що йому розказала, їй подобалось, як він слухає.

— Про ті лінії на руці...

— А-а-а, про це...

— Ану мені ще раз розкажи.

— Ти ж знаєш.

— У загальних рисах знаю. Ти тоді маленькою була?

— Я тоді вчилась у технікумі в Яворові. Ми з товаришками йшли з навчання, а одній жінці якийсь пакунок з горби випав, просто на вулиці. Ми їй кажемо: жінко, ви щось загубили, то вона з вдячності, бо щось там важливе в неї було, документи чи що, вже забула, то от кажу ж — вона подивилась нам на долоні і сказала по кілька слів кожній. Ірка за океаном опиниться, Валя народить трьох дітей, а я житиму на хуторі, матиму двох дітей, одна дитина, як виросте, буде щасливою, а друга — знаменитою. Відомою людиною буде. Я колись не вірила, думала, ну яка вона провидиця, якщо важливий пакунок їй випав, а вона про те не знала, а тоді бачу: усе збувається... Тішусь, Кароліно, що ти щаслива... Може показати цього не вмію, але справді дуже радію за тебе. Олег — хороша людина, чуйна, одразу видно. Уважна... Тільки розпишіться чимшвидше. Негарно так, без розписки, без шлюбу... Нічого, що я усім кажу, що ви одружені?.. Яка різниця? Не брешу, трошки наперед забігаю. Не затягуйте з цим.

— Мам, а ти пам’ятаєш, як хотіла колись маленьку чорну сукню — і в Париж?

Мама лиш рукою махнула.

— Дурна була... Який Париж?.. Хто його бачив? Може, його й не існує, того Парижа.

Олег із батьком загостювались, повернулися вже в пізніх сутінках. Більше, ніж вулики, Олега вразили чорні очниці вікон, за якими ніхто не жив. Як це так, не міг второпати.

— Нікого там, взагалі, а не лише тепер! Кажу, нікого, — пояснював батько. — І ті квартири, вони нічиї, бо відомчі: живеш тут — маєш помешкання... А зараз нема де працювати, тому й попит на житло відсутній. Тут ті тримаються, кому їхати нема куди. То ж, приїжджай — живи, — батько зробив широкий жест рукою, — проковтнув міцне слівце, що мало не вискочило услід. Він якось навчився, принаймні у присутності Кароліни, утримувати ті слова за зубами, вони лиш визирали назовні наприкінці речень, як обережні звірки. Губи батька помітно рухались, але додати звуку в пантоміму він не наважувався.

Мама і Кароліна вже полягали, а з кухні ще чулося бубоніння. Олег розказував про село на Волині, де колись жив його дід, а зараз нема до кого й поїхати; а сьогодні той ліс, і ті вулики нагадали йому дідові місця. І розпитував батька, чому тут не відбудують господарство, про яке всі згадують? Чому на такій землі — і без роботи? А батько йому: земля громаді не належить... І в «бумагах» усе заплутано, і бу-бу-бу, і бу-бу-бу... Купочка сірих, волохатих опеньків ворухнулись на дні кошика. Найменші, які лиш можуть бути. Навіщо такі дрібонькі зривати? Ворухнулись — і давай одне за другим у повітря підніматись. Роберте, гриби! — хотіла гукнути, щоб брат не проґавив, не погубив те, що назбирав. Але в неї чомусь не вийшло гукнути, як ніби голос пропав. Лише дивилась, як гриби з прозорими крильцями розлітались. Бджоли.

Прокинулись від сонячного світла в очі, від гарячого тепла променів на щоках. Зазбирались до Львова. Олегів зелений «Міцубіші-Лансер» справив на сусідів неабияке враження. У багатьох знайшлося діло на подвір’ї, коли в супроводі мами і тата з торбами, наповненими городиною, львівські гості вийшли до машини. П’яничка-сусід з першого поверху тримався за стовбур дерева, заточуючись, десь вже хильнув зранку або від вчорашнього ще не відійшов. Сусідка з третього поверху вийшла зі своїм коромислом, багатоцільового призначення, з двома відрами на ньому та одним у руці. Коли вже працював мотор, надійшов дядько Степан з подарунком, приніс літровий слоїк, завитий у газету — квітковий мед нового сезону.

2

Товариш Олега повернувся з Хорватії. Пожартували по телефону, домовились про зустріч на завтра, на одинадцяту ранку, після наради. Наступного дня Олег вийшов до машини пружною ходою, щось наспівуючи. Кароліна спостерігала з вікна кухні, як він, намагаючись не замастити рукав костюма, протирає лобове скло, і вперше зауважила ледь помітну лисину на маківці, зворушливу незахищену місцинку на його тілі. Мала б давно її зауважити, а побачила на відстані.

Чекала на нього, але не сподівалась, що повернеться так рано, з сірим обличчям, розчавлений новиною: його інститутський приятель, працедавець та вже майже шеф, помер від серцевого нападу, на світанку того-таки дня, у власній квартирі після повернення з відпочинку.

Востаннє Олег бачив свого товариша на зустрічі з однокурсниками кілька років тому, з того часу вони спілкувались телефоном, і дуже рідко; близькими друзями ніколи не були, але ця несподівана смерть глибоко вразила Олега.

Співзасновники фірми мали свої плани щодо майбутнього бізнесу і послуг досвідченого юриста не потребували.

Того вечора він кохав її несамовито й жадібно, відчуваючи, як ніколи, неповторну цінність кожної хвилини, надто — біля коханої жінки, від якої віяло силою весняного лісу. Бо таке життя: будуєш плани на завтра, жартуєш з товаришем, засинаєш, відчуваючи поруч шовковисте плече, певний цієї миті, що тебе теж люблять. Але цей вечір може бути останнім у твоєму житті.

Олег прокинувся на світанку і не одразу пригадав, що поспішати йому тепер нікуди. Лежав із заплющеними очима. Кароліна теж ворухнулась, сопнула по-дитячому і знову запала в сон. Він прислухався до її глибокого рівного дихання, до свого нового відчуття, ледь означеного, що йшло зсередини, з грудей, де бриніла щемким звуком мовчазна дотепер струна. Усе треба було починати спочатку, шукати роботу, зв’язки та можливості, зрештою, у нього і вибору не було — лише все починати спочатку. Усе з нової сторінки. Грошей на карточці залишилося обмаль, але що це було в порівнянні з тим, що поруч з ним була Кароліна. Від одного погляду на неї його затоплювала ніжна тепла хвиля. Він не дасть обставинам взяти гору. Він знову здивує себе — як тоді, коли кинув усе і подався світ за очі за дівчиною з магічним поглядом та пишним волоссям. У тому своєму, київському, житті йому було затишно і звикло, йому було зручно, але він видерся звідти, він зміг. І тепер зможе. Бо отримав уже те, чого прагнув понад усе, — бути з Кароліною, торкатись її перламутрово-шовковистої шкіри, відчувати її свіже дихання, відкривати в собі пристрасного коханця, яким, як йому здавалось дотепер, він ніколи й не був.

Дзеленчання ранкового трамвая за вікном сповістило про початок нового дня. Посеред вуличного газонного острівця між двома трамвайними коліями цвірінькали жваві горобці, нічний дощ та ранкове сонце додали чистоти та виразності всім барвам довкола, дахам, балконам, невеличкому кіоску на тротуарі. Усе було яскравим та вмитим, усе обіцяло зміни до кращого.

Цей хлопець, що йшов назустріч, був з того села, де їхня школа, куди з Висічі автобусом «Школярик» возили дітей. Пізнала його одразу, хоча він помітно витягнувся, як підліток за три місяці літніх канікул, а був же студент, на два роки старший від неї.

— Вітьку, стій! — зупинила його Кароліна.

Вітька став стовпом, усмішка від вуха до вуха.

— Що це з тобою? Далі ростеш?

Вітька розвів руками, ну що, мовляв, що є, то є.

— На себе подивись, — отямився. — Яка зробилася! Панянка львівська... Що тут робиш? — у нього було характерне м’яке «р», він видобував цей звук звідкись із піднебіння.

— Живу. Я заміж вийшла.

— Недовго ж дівувала! — широка усмішка не сходила з його обличчя. — А я вчуся, на філологічному. Самі дівчата і я, прикинь!

Вітька провів Кароліну по вулиці Коперніка до перехрестя, до перетину зі Стефаника-Словацького і, зупинившись на куті Головпошти, запропонував, якщо вона, звичайно, нічим не зайнята, попрацювати волонтеркою на «Форумі видавців». Недовго, лише чотири дні. А що треба робити, запитала вона. І він швидко ввів її в курс справи, наступного дня показав, де працюватиме, і не встигла Кароліна отямитись, як вже збиралась на роботу. З брами вийшли разом. Олег посунув угору пішки, в кінець їхньої вулиці, у якусь невеличку фірму, його взяли туди на випробувальний термін. І навіть це визначення «випробувальний термін» його не образило, навпаки видалося свідченням серйозності намірів працедавців. А Кароліна рушила до центру, до Палацу мистецтв на Коперніка, де починався книжковий форум.

Її робоче місце — праворуч від входу, за інформаційним стендом під дашком. Ще Форум не відкрили, а у вхідній галереї з двома входами-виходами та квитковою касою вже сновигали люди. Вітька провів з дівчатами інструктаж, докладно пояснив, як орієнтуватись у списках, де відзначати учасників форуму, де пресу і які кому інформаційні матеріали видавати. Запізнілі видавці ще заносили стоси запакованих книжок, тягли їх перед себе, підтримуючи підборіддям. Ще не всі стенди були облаштовані, як уже підходили на реєстрацію перші журналісти.

Кароліна працювала разом з дівчатами з філологічного факультету, Олею-першою та Олею-другою. Або Олею-великою та Олею-малою. На початку був навіть час пороздивлятись навсібіч, але о десятій годині рушив суцільний потік людей, ледве встигали їх реєструвати.

— Ваше прізвище? — запитала Кароліна невисоку щупленьку жінку, що привіталась ледь чутним голосом. На обличчі жінки не було жодної косметики, як у Кароліни. Можливо, вона теж мала алергію на туш, а швидше, байдужа до таких речей. Її волосся кольору тьмяної бронзи світилось на сонці золотавим німбом навкруж голови.

Жінка відповіла. Кароліна заходилася шукати в списку журналістів літеру «П».

З-за спини випливла енергійна Оля-перша, відтіснила Кароліну, хутенько поставила пташку в іншому списку і подала рудоволосій жінці полотняну торбу з програмою Форуму та якимись брошурами.

— Ти що? — накинулись обидві Олі, коли руденька відійшла від стійки. — Письменників не пізнаєш? Сказано ж було, вони в окремому списку!

А чого вона мала їх пізнавати, тих письменників? Навіть їхні прізвища їй ні про що не говорили. Вона запитувала в кожного, де шукати їхні прізвища, у яких списках; перепитувала, якщо недочула, гамір стояв навколо. І всі чемно повторювали, лиш один сивочолий огрядний чоловік із таким щирим здивуванням скинув на неї очі, сповнені докору, ніби він був її рідним дідом, а вона його не впізнала.

Оля-перша та Оля-друга змушені були провести оперативну перестановку сил на стенді. Оскільки Кароліна усміхалась так, що кожен намагався підійти саме до неї, як до доброї знайомої, тож довірили їй видачу інформаційних матеріалів, а самі взялися ставити позначки в списках.

У тій клопотнечі не зауважили, що той огрядний сивочолий чоловік вже дає поблизу інтерв’ю на камеру, багатозначно похитуючи головою та роблячи артистичні паузи. А камера фіксує усе, в тому числі і задній план, де між трійкою дівчат на стенді розігрується життєва сценка, зі щирими емоціями та спонтанною реакцією. Оператор помітив, що позаду промовця відбуваються набагато цікавіші речі, і додав картинці перцю — зняв коментар літератора так, аби було видно і те, що робиться за його спиною. Вийшла динамічна, побудована на контрасті кінозамальовка. Кілька миттєвостей форуму, поєднання заготовки та експромту, прогнозованості та несподіванки. Фінал сюжету склався сам по собі. Одна з дівчат-волонтерок, повернулась до відвідувачів, поправила витонченим жестом своє пишне волосся й усміхнулась — не комусь конкретно, а всьому світу. І коментатор у цей момент замовк, закінчив свою довгу, патетичну фразу. Глибокодумно позирав на журналістку, що тримала перед ним мікрофон: наступне запитання? Але та вже вдячно тріпонула хвостиком на потилиці й зробила крок назад. Сяюча усмішка позаду літератора стала чудовою крапкою до цього міні-сюжету.

Того дня і Кароліна, і Олег повернулися додому знесилені, переповнені враженнями. Олегу довелося увесь день наводити лад у паперах фірми. Там усе було настільки захаращено й заплутано, що й за півроку годі було розібратися. Але власник фірми, приємний інтелігентний чоловік, попросив зробити все якомога швидше, бажано — протягом місяця. І Олег завзято вхопився за це завдання.

Чимала група волонтерів — понад тридцятеро — зібралась наступного дня під університетською бібліотекою на вулиці Драгоманова. Журі конкурсу «Краща книжка форуму» визначало переможців. Кароліна розкладала на столах у читацькому залі видання, що брали участь у конкурсі, принагідно розглядаючи інтер’єр бібліотеки, гвинтові металеві сходи по кутах просторої зали, що вели до балконів по всьому периметру. Дворівневий простір, вдосконалена версія її мрії.

— Щасливий, хто зміг пізнати причину речей! — озвався якийсь мудрагель, перехопивши її погляд вгору. Вона здогадалась: він переклав їй підписи до якоїсь із картин на стелі. З латини. Вузьке обличчя, кущаві брови. Узяв кілька книжок, сів гортати.

Цей пан знову усміхається до неї — він входить до групи експертів, що закріплена за Кароліною. Їх троє, це мале журі перекладачів, її підопічні. Загалом членів великого журі — майже сотня. У залі стоїть притлумлений гул, тут гамірно й спекотно. Кароліна повертає перекручений бейджик на грудях лицевим боком до людей. Її увесь час хтось смикає, просить про щось, звертаючись на ім’я після миттєвого погляду на бейджик. Вона допомагає експертам орієнтуватись серед книжок-претендентів, хоча не розуміє, як можна дати собі раду із сотнями видань. Хороша зорова пам’ять стає їй у пригоді. Навіть волонтерам підказує, у якій купці, на якому столі лежить потрібна книжка — аж поки геть усі книжки не зриваються з місць, не перелітають на столи і, пошурхотівши там сторінками, повертаються на інші місця, перетасувавшись, переплутавшись, остаточно змінивши початковий порядок, який так старанно наводили волонтери.

Вимога була така: оформити висновки свого малого журі, переписати оцінки, порахувати загальні бали та занести до звіту спецпропозиції. Кароліні піт над верхньою губою виступив. Вона старається, вона уникає називати вголос складні прізвища авторів та назви деяких книжок, бо не певна, що правильно зробить наголос. Їй зовсім не хочеться ловити на собі іронічні погляди колег-волонтерів, як вчора, або ще гірше — членів журі, особливо цього з кущавими бровами.

Голова йшла обертом від надміру спілкування, зосередженості та шуму, шлунок наполегливо нагадував про голод. Кароліна пропустила спільний обід на третьому поверсі, бо в цей час вносила в загальний список назви книжок, які обрав кожен з її підопічних членів журі, і намагалась не зробити жодної помилки. Усі ці люди навколо, їхні обличчя, очі, розмови, пристрасна цікавість, з якою вони робили свою справу, викликали в ній симпатію і ще якесь бентежне відчуття, що поруч існують незнані й далекі світи, до яких вона не має доступу, хоча ключ десь поруч, на відстані витягнутої руки.

Підбили загальні підсумки роботи журі, і вона, нарешті, вийшла в місто, у тепле вересневе надвечір’я. На центральних вулицях та площах, у сквериках і парках, у кав’ярнях та книгарнях — усюди, здавалося, тривав форум. Погляд вихоплював серед безладного сновигання юрби книжних людей, хоча, можливо, вона помилково приписувала багатьом свої сподівання. Вона не чекала від себе такої цікавості до тих, у чиїх наплічниках та торбах вгадувалися обриси книжок, хто гортав сторінки за столиками вуличних кав’ярень, наблизивши розгорнуту книжку впритул до короткозорих очей, або ж навпаки, відсторонивши її на відстань витягнутої руки. А були ще й інші прояви стосунків людей та книжок — байдужі перегляди, уважне занурення, похапливе вишукування, прискіпливе роздивляння, задоволене притискання... На її шляху траплялося й чимало таких, хто не мав при собі нічого, але за певними особливостями зовнішностями — ці люди були розкутими і радісними — вона визначала, що вони можуть йти з якоїсь творчої зустрічі, або прямувати на презентацію, що вони мають безпосередній стосунок до форуму. Їй здавалось, що вона не помиляється.

На третій день почувалася набагато впевненіше. Провела учасників зі сходу України до літературного кафе «Кабінет». Другу групу, у якій були українці та французи, допровадила до «Найдорожчої ресторації Галичини», входом до якої слугували звичайні двері на другому поверсі, у нібито звичайному львівському помешканні на площі Ринок. Зробила так, як наказав земляк Вітька — впевнено натиснула на дзвінок. Клацнув замок. На порозі стояв чоловік у засмальцьованому домашньому халаті, у зачовганих пантофлях.

— О, хто прийшов! — вигукнув він і відклав вбік розгорнуту газету. За його спиною шумів електрочайник, на тарілочці чекала канапка з сиром та гілочкою кропу.

Таких помешкань, що починаються без жодних вступів, одразу з кухні, у старій частині Львова є багато. Заходиш з вулиці — і почувай себе як вдома, тут тобі і стіл, вкритий цератою, і вазочка з пісочним печивом, і кіт під ногами.

Гості остовпіли. Гості розгубились. Йшли на презентацію нової книжки — а потрапили до Кароліни додому.

— Заходьте, — Кароліна відчиняє двері далі, гості розгублено тиснуть руку чоловікові у шлафроку — і в них витягуються обличчя, бо кухня з порога переходить в інтер’єр ресторану, де вже зібрались читачі і з хвилини на хвилину має початися презентація нового роману. Чи то французького в українському перекладі, чи то навпаки.

Неочікуваним наслідком кількох днів роботи на форумі стало бажання читати. Воно виникло на фізіологічному рівні — від запаху книжок щойно з друкарні, від шурхотіння цупких сторінок, від поглядів та доторків до обкладинок. На прощання отримала в подарунок книжку від організаторів — альбом про Львів, і весь вечір читала, поки не прийшов Олег, теж з пакетом у руці. Він приніс їжу — делікатеси в пластиковому посуді.

— Тобі заплатили за роботу? — Кароліна виймала прозорі коробки з наклейками «Спаржа Фучжоу», «Гливи по-корейськи»...

— Ще ні, але заплатять. Прикличемо удачу екзотичною вечерею.

Удача, натомість, десь затримувалась. Гроші танули, легковажно було б закривати очі на цей факт. І Кароліна, за підказкою нових товаришок, відправилась на Сихів. Дві Олі, з якими вона познайомилась на форумі, винаймали в цьому районі міста одну квартиру на двох, неподалік трикутника торгових центрів. Їхати довелось доволі довго і, на жаль, безрезультатно. У два торгових центри люди приїжджали переважно по продукти, а третій, де торгували одягом, прикрасами, посудом, електротоварами, зустрів тишею та безлюддям. Чи то день такий був нетиповий, чи година сліпа, невідомо, але за скляними вітринами позіхали знуджені бездіяльністю продавці. Те саме було на другому поверсі, куди Кароліна піднялась на ескалаторі, і на третьому. Але тут вона нарешті зустріла кілька відвідувачів. За склом із вивіскою «Східні єдиноборства» хлопці в кімоно вправлялися у злагоджених рухах, а дівчата за вітриною «Східні танці» хто хвацько, хто незграбно крутили стегнами, опановуючи секрети танцю живота. А де ж покупці? Не піде тут наразі справа з пакуванням подарунків.

Після вечері, приготовленої нашвидкуруч і поглиненій похапцем, вийшли в місто. Під час цих неспішних прогулянок вона розважала Олега історіями, які прочитала у своїй книзі про Львів і в книжках з шафи пані Стасі. Олег дивувався пам’яті оповідачки, вона казала: ну, може, щось і плутаю, але хіба в деталях.

Кілька сусідніх будинків на їхній вулиці теж свого часу звели за проектами Юліана Цибульського. Він справді мешкав у їхньому будинку, і це могло бути те саме, їхнє велике спільне помешкання, розділене на кілька малих. Кабінет архітектора, наполягала Кароліна, був у їхній кімнаті, тим паче що ця кімната була насправді половиною колишнього покою, розділеного навпіл стіною, зведеною багато років тому. Цибульський бачив зі своїх вікон те саме, що й вони, якщо не вдаватись у деталі. Принаймні вілла на розі вже стояла і більшість її сусідів були тут, і навіть клени, тоді зовсім юні, обживали вулицю, щойно викладену бруком.

Спустились по Коперніка вниз, повернули на Стефаника і далі, під розповіді Кароліни, до вулиці Глібова — по одному з улюблених маршрутів, до вілли Юліана Цибульського, до будинків, автором проектів до яких теж був він. Ті будинки стояли поруч, як книжки на полиці в книжковій шафі. Кожен мав своє обличчя, а все ж за деякими ознаками вгадувалось, що стиль один і рука та сама, хоч автор намагався не бути схожим на себе попереднього.

Увечері, відкриваючи засклені дверцята книжкової шафи пані Стасі, Кароліна запитала:

— А Драйзера маєте? «Сестру Кері»? — на неї війнуло запахом, який просотав книжкові нутрощі тих старовинних шаф. Їй подобався цей таємничий запах.

— Шукайте, пані Шехова, має бути.

Пані Стася іноді називала Кароліну пані Шеховою, з незмінним наголосом на О. Її обличчя при цьому зберігало цілковиту серйозність, без натяку на будь-яку іронію. Вона всиляла нитку в голку. Погляд — гранично зосереджений, завдяки окулярам, які давали їй можливість вишивати. Ніс мусила тримати трохи задертим, щоб розторсані скельця не зірвались з його кінчика. Через це могло скластися враження, що вираз обличчя у пані Стасі дещо зверхній, коли вона відповідає на наївні запитання необізнаної Кароліни. І це було б несправедливе враження. Хоча деякі підстави для певної переваги над собою Кароліна, як їй видавалось, надавала сама.

— У нас книжок ніколи вдома не було, — зізналась вона, — лише якісь випадкові, кілька штук. «Гараж пана Якобса» пам’ятаю і ще щось про лебедів. Ось вона, Кері... То я візьму почитати?

Не від середини почала, не з кінця, а як має бути — від початку. Однак навіть заглибитись як слід не встигла. Оля-перша відволікла, запропонувала їй роботу замість себе — нянькою у заможній родині. Пропозиція полягала в тому, щоб доглядати п’ятирічну дівчинку за хороші гроші. Оля сказала — за грубі гроші. І Кароліна одразу погодилась. Оля-перша працювала нянькою ціле літо, а тепер, з початком навчального року, вже не зможе.

Дівчинку звали Леся, вона щойно вчора повернулась від бабусі з Одеси. Коротко глянула на гостю сірими очиськами та з байдужим виглядом схилилась над великим аркушем паперу, зосереджено розмальовувала його гелевими ручками різного кольору. У квартирі ще пахло нещодавнім ремонтом та новими меблями. Усюди було чисто, як в операційній: дзеркало в передпокої не мало жодної цяточки, а вікно в кімнаті з піднятими ролетами здавалося взагалі без скла. Єдиний збій у систему тотального ладу вносили розкидані по столу гелеві ручки. Мама дівчинки, розмовляючи, механічно збирала їх докупи і навіть, здається, викладала в певній послідовності. Дівчинка, вибираючи колір, одним порухом ламала шеренгу й робила розгардіяш.

За набутий досвід зійшов догляд за племінницями в Києві. Домовились на кілька днів випробувального терміну. Оплачуваного? — запитала Кароліна. Авжеж, оплачуваного, — здивувалась господиня, яку звали Анна. Двадцять гривень за годину. Якщо встановиться взаєморозуміння між Кароліною та Лесею — можна буде говорити про тривалу роботу. Платня була нижчою за київські мірки, а все ж влаштовувала. За ті півгодини, що Кароліна була в цьому помешканні, дівчинка двічі починала капризувати, а мама намагалась привести її до тями втомленим знудженим голосом. Кароліні хотілося втрутитись у виховний процес, відволікти дівчинку, але вона не знала, чи доречно дозволити собі це вже першого дня.

— Почати можна хоч би й зараз, — запропонувала Анна. — Погуляйте в парку з годинку.

— Непотрібний журнал у вас є?

Анна скинула брови, припинивши наводити лад з олівцями.

— Звичайний, глянцевий, — уточнила Кароліна, — не має значення, який саме, просто журнал.

— Ви маєте намір читати?

— Гербарій збирати. Листя закладемо між сторінками.

Дівчинка одягалась, прислухаючись до розмови дорослих.

Двоповерховий будинок на чотири квартири стояв за кілька метрів від парку, тут, на вулиці Лижв’ярській, ще було кілька особняків, старих та нещодавно зведених, або суттєво перебудованих. Проминули їх у супроводі гавкоту з-поза кількох огорож, і опинились у парку Богдана Хмельницького, де Кароліна нарешті відпустила руку маленької Лесі. Та була лише на рік старша від Крісталіни і чимось нагадувала племінницю; довірливо заглядала в обличчя, тягнучи до Кароліни все листя підряд, чекала на похвалу. Тоді почала вибирати прискіпливіше, помічаючи деталі, заради яких варто було нахилятись. За годину журнал розсунувся, як міх акордеона. З нього стирчали кутики червоно-жовтого кленового листя; обережно закладене мідного кольору листя горобини, немов над ними хтось струсив зелену фарбу з пензлика; компактне й цупке, як промаслений папір, дубове листя... А Леся усе несла й несла нові знахідки, запитуючи: таке маємо? А таке маємо?

Не встигли переступити порогу квартири, як дівчинка-янголятко перетворилася на маленького домашнього тирана.

— А я хочу! — кричала вона на весь голос.

— Ні! — тримала оборону мама. — Ось тут, у коридорі все залиши, а до кімнати сміття не пущу.

— А я хочу!

Кароліна почувала себе винною, їй було шкода дівчинки, з якою вони щойно бурхливо обговорювали, що робитимуть з тим листям. Подумати не могла, що прогулянка закінчиться сльозами та криками. Нарешті Анна поступилася:

— Гаразд, — сказала. — І спробуй лише насмітити!

— Ми приберемо за собою, — пообіцяла Кароліна.

Мала заспокоїлась в одну секунду, притиснула до себе журнал.

— Якщо маєте час, залишіться ще на годинку, — відповіла Анна. — Зробіть разом, що хотіли.

Дитяча кімната була схожа на іграшкову крамницю. Стільки іграшок вже не здатні були приносити справжньої радості.

— Ми лиш почнемо сьогодні, — сказала Кароліна, розкладаючи листя на столику, — зробимо, скільки встигнемо. Гербарій — справа не одного дня.

Мала не сперечалась, вона зараз нагадувала паркову білочку, що почула сухе постукування горішків один до одного і прибігла, витягує шийку, намагаючись не пропустити найважливішого.

Знайшовся і чистий альбом до малювання, і довідник «Флора України». Праска, груба кухонна дошка, газети, що ще?

Анна чекала можливості піти до телевізора, починався один з її улюблених серіалів. З хвилину вона спостерігала, як Кароліна прасує листочки між двома газетами, а Леся підстрибує від нетерпіння: дай я! Дай мені! Тепер я!

— Обережно, не попечися! — і Анна з полегкістю залишила їх удвох.

До кінця серії у Лесі з її новою нянькою вже були заповнені кілька сторінок альбому з гербарієм. Біля напрасованого листя, обережно схопленого за хвостики нитками, нерівним дитячим почерком було написано «КЛЕН», «БЕРЗЕЗА», «ДУБ», «ГОРУБИНА»...

— Мам, правда смачно пахне? — мала нахилилась над альбомом, втягнула носом запах підсмаженого листя.

Анна не відповіла. Її палець вказував на помилку.

— Горобина, а не горубина! Перекресли «у» і напиши зверху «о». І що то за берзеза? Що це таке? Викресли «з». Та не те! Ось це «з» викресли!

— Мамо, ти нам заважаєш! — суворо сказала мала, але помилки повиправляла.

Свій перший виховательський заробіток Кароліна додому не донесла. Пішла через парк до вулиці Вітовського, далі по Нечуя-Левицького, по дорозі, у відділі готових страв купила голубці, і в тій же крамниці — сметану, вафельний торт та пачку чаю.

— Хороша в тебе робота, а мене й далі випробовують, — сказав їй на те Олег, він вже був вдома.

Наступного дня Кароліна працювала чотири години, а могла б залишитись і на цілий день. Вона не надто втомилась. Секрет полягав у тому, що вона працювала граючи, та й дівчинка із нею поводилась інакше, ніж з мамою. Їхні стосунки вибудовувались у проекції «товаришка-товаришка», а не «вихователька-вихованка».

Вони поповнили запаси листя, тепер вже в сусідньому Стрийському парку, він був через дорогу, на протилежній стороні вулиці Стрийської. Леся назбирала ще й жовто-брунатних диких чорнобривців у траві, дрібних, як ніготь, пахучих, як екзотичні спеції. Після прогулянки дівчинка слухняно з’їла маленьку тарілку борщу і котлету з пюре, тільки щоб швидше додати кілька сторінок до свого гербарію. Почали робити колаж.

— Покажи! Покажи! — короткі хвилини уваги чергувалися у малої з нетерпінням та непосидючістю. — Покажи!

Кароліна показувала, як роблять картини з листя, і сама при цьому вчилась. Щось у цьому було спільним із обгортанням подарунків — новий варіант поєднання паперу, ниток, клею, сухоцвіту. У нових пропорціях, в іншій послідовності, з іншою метою. Ідеї вони обговорювали з малою, відтак Кароліна довірила їй обережно саджати на клей подовгасте листя верби, викладаючи його горизонтальними смужками. Вербове листя перетворювалось на поля та луговини. Картина наповнювалась змістом, починаючи із дальнього плану; навіть дорога була, а вздовж дороги дерева — різного розміру листя берези, більші — ближче, менші — далі. Закінчили заповненням переднього плану — виклали сині дрібні квіти. І замилувалися спільною картиною. Прибирання теж поділили на двох, мала не пручалась, хоча спочатку й скривилася.

Встигла ще погодувати Лесю підвечірком, а сама, ковтнувши голодну слину, напилася води. Завтра візьме із дому якоїсь їжі, бо за кілька годин добряче зголодніла, але якось незручно тут буде з канапками...

Леся ледве відпустила нову няньку.

— Завтра прийдеш? — прискіпливо глянула наостанок. Сірі очиська, допитливі, як у старшої племінниці, навіть серце стиснулось.

— Завтра чекаємо на вас з самого ранку, на дев’яту, — діловитим тоном попередила Анна, подала зароблені гроші.

— До якої години я буду вам потрібна?

— Буде видно, — розважливо мовила Анна, розглядаючи свої нігті. — Не можу сказати наперед.

Назвати цю жінку приємною особою язик не повернувся б. Хоча була вона доглянута, акуратна, з правильними рисами обличчя. Нічого відразливого, натомість вона мала здатність відштовхувати від себе людей, перш за все виразом постійного незадоволення на обличчі. Вона весь час потерпала від поганого настрою, а розраду знаходила перед телевізором.

Кароліна вирішила, що в ті години, поки вона буде доглядати за дівчинкою, Анна працюватиме. Однак вона помилилась. Анна й гадки не мала працювати, а нянька потрібна була для того, аби дати їй можливість відпочити від доньки хоча б на кілька годин. У вільний від спілкування з дитиною час вона приймала вдома перукарку або манікюршу, масажистку, шопера. З особливим ентузіазмом чекала на шопера — активну, схожу на худенького хлопчика-підлітка Оксану, яка була постійно в русі й пояснювала свою надмірну тендітність просто — «згонилась у роботі». Вона влітала до хати з пакетами та торбами, розкладала їх на канапі, і починалася примірка. Оксана мала кількох клієнток, дуже зайнятих бізнесвумен, що працювали з ранку до ночі, або таких, як Анна, домашніх лінивиць. Добирала для них пропозиції комплектами, збираючи речі в певні поєднання; запевняла, що певна річ саме завдяки сусідам виглядатиме переконливо або, знову ж завдяки сусідам, загубиться. Її пропозиції мали на Анну належний вплив. Побачивши літню легку сукенку на тоненьких бретелях у поєднанні з бавовняною кофтинкою, Анна вирішувала, що саме такого комплекту їй бракує. Бо окремо цієї сукенки від кофтинки чи навпаки, цієї кофтинки без сукенки, вона не купила б, у неї усього було вдосталь.

Шопер вміла подати товар як необхідність.

Саме Оксана й порадила Кароліні зазирнути до крамнички з прикрасами, лиш трошки відхилившись від маршруту дім-робота. Там є дещо для тебе, сказала, повір мені, я добре орієнтуюсь у львівських цінах та пропозиціях. Там і справді на Кароліну чекав саме їй призначений перстеник — маленька срібна квітка зі згорнутими пелюстками. Не знати, щоправда, чи не чіплялася б за кофтинки та колготи. Але практичний бік вибору не мав значення. Кароліна її вибрала без огляду на те, наскільки вона буде зручною.

Ввечері сказала про це Олегу — пам’ятаєш, нагадала, ту крамничку, ми там гуляли, проходили поруч...

— Так купи ж собі! — щиро не зрозумів він її вагань. — Ти ж можеш собі це тепер дозволити.

— Він зовсім недорогий, той перстеник, — не поступалась Кароліна.

— Бери, не сумнівайся! — підтримав її Олег...

Більше до тієї крамниці Кароліна не заходила.

Домашніми справами Анна теж не переймалася. Раз на тиждень приходила прибиральниця, наводила всюди лад. Через день на кухні варила борщі та крутила голубці жінка, колишній кухар дитячого садочка. Коли Анна перебувала в поганому настрої, вона скидала роздратування на людей поруч, натомість чулася у доброму гуморі недовго, хіба довівши потенційну жертву до сліз. Кароліна швидко зауважила цей зв’язок і не реагувала на поштрикування Анни, а тій зробилося нецікаво вправлятися на нянечці, яка її не боялась і не мала звички виправдовуватись.

Чоловік, як обтічно висловлювалась Анна, був бізнесмен, просто бізнесмен, без уточнень, який саме бізнес дає можливість жити настільки безтурботно, ще й залучати до господарських справ стількох людей.

Чи не улюбленим заняттям дівчинки і няньки стали домашні лялькові вистави. Вони домовлялися про сюжет, могли й не обговорювати його наперед, сподіваючись на фантазію. Напинали між двома спинками штивних крісел синє покривало і вибирали виконавців головних ролей, а вибирати було з чого. Можна було ставити тематичні вистави — звірячі, посудні, квіткові, лялькові... Ляльки натомість, частіше грали ролі глядачів, сиділи перед сценою, витріщали пластмасові очі на артистів.

Леся полюбила, як Кароліна читає їй книжки. За лічені хвилини сцена перетворювалась у затишну хатку. Вони сиділи у сховку, читали вірші про таксу, що їде на таксі; про хатку-дірявий чобіток, в якій жила бабуся, що мала сто діток... Кароліна швидко запам’ятала тексти напам’ять, розігрувала моновистави, була і бабусею, і купою діток. Леся не зводила з Кароліни захопленого погляду.

Стишившись, переходили до спокійних занять — доводили до ладу свій гербарій або ж у чотири руки робили картини з сухого листя, квітів і трав. Навіть влаштували змагання: чия картина краща? І перемогла дівчинка, бо над її полем, створеним з різних відтінків листочків верби, над деревами та пагорбами сяяла в небі крихітна ромашка: жовте сонце в білих променях. Кароліна визнала цю картину шедевром.

За два тижні Кароліна лише двічі бачила господаря дому. Одного разу в дверях зранку, другого — коли він прийшов з роботи раніше, аніж зазвичай. Виявився таким самим набурмосеним, незадоволеним усім та всіма, як і його дружина, їсти він не хотів; дорікнув, що капці хтось заніс з коридору до спальні («Хто, крім тебе?» — буркнула Анна), а до домашніх штанів хтось причепив липкий червоний льодяник. Дівчинка кумедно склала губки, перезирнувшись з Кароліною. Вона обіцяла їй кілька годин тому, що маленька цукерка-смоктачка не зможе вплинути на апетит перед вечерею. А от на настрій батька, як виявилось, змогла.

Дім, у якому працювала Кароліна, був з категорії «повна чаша», але повна в матеріальному вимірі, бо всього тут було доволі, а емоційно в цих стінах було порожньо і холодно, тому, мабуть, Кароліна так близько зійшлася з маленькою Лесею, а дівчинка тулилась до няньки, яка щиро ділилася з нею теплом.

3

Ледве глянула, здалося, що він захворів. Обличчя сіре, погляд тьмяний.

Що сталося?

Відвів її руку зі свого чола.

— Я здоровий.

— Що сталося тоді? Я ж бачу...

Олег перевдягнувся — мовчки, повільно, повісив костюм на плічка до стінної шафи. Кароліна терпляче чекала, не зводячи з нього очей.

— Уяви, — почав він знехотя, — шеф сказав, що в моїх послугах вони не мають більше потреби.

Мовчала, не перебивала.

— Я запитав, як це розуміти? — голос Олега забринів образою. — Як це розуміти: у моїх послугах вони не мають потреби! Після місяця роботи?.. Після усього, що я зробив? Напередодні дня виплати зарплатні? Так, каже він, ви не пройшли випробувального терміну. Чуєш? Не пройшов випробувального терміну! Та я за місяць зробив те, що і вшістьох не подолали б. Я навів лад у їхніх паперах, і тепер він каже, що я можу бути вільний. До наступного завалу у справах, так варто це розуміти. Він дає мені волю, чуєш? — збуджено провадив Олег, без зупинок. — Більше того! Він знайшов одну помилку, одну-єдину незначну помилку, якої я дивом припустився, і тепер переконує мене, що через неї їм загрожують у майбутньому проблеми. У цьому винен я, і тому він мені не заплатить ні копійки, і нехай я буду вдячний, що він закриє очі на мій прокол!

— Помилка справді серйозна?

— Та яке! Лякалка для хлопчиків-першокурсників.

— Так, — сказала Кароліна, — зрозуміло. Він просто тебе розвів. Я чула про такі випадки. Людина працює, старається, і все ніби гаразд, як раптом: вибачте, ви нам не підходите. Прощаються, нічого не заплативши, беруть наступного, гоп-ля! — той самий фокус. Вибір є.

— Саме так! — Олег нервово ходив кімнатою туди-сюди. — Мені так і сказав наш водій. Бере, каже, шеф людину на роботу, а потім каже: дякую, до побачення! За такою схемою кілька попередників того водія працювали. За «дякую»! У людей діти, сім’ї, та він нічого й не знає про сім’ї! Це для нього — зайва інформація! А той Микола, водій, він не дасть собі в кашу наплювати: чорта з два, каже, мене надурять! На мені, каже, обламається! І я цього так не залишу! Місяць роботи псові під хвіст! Ні, цей номер не пройде.

За ніч Олег не заспокоївся, зранку збирався на роботу, як на фронт, і пив таблетки проти тиску. Вигляд у нього був, як у побитого пса.

Не буде діла, подумала Кароліна.

Шеф мав приїхати в офіс одразу після обіду, о 14-й годині, і вона вже уявляла, як за півдня вимучить себе уявними ситуаціями Олег, як прокручуватиме варіанти майбутньої розмови з шефом, і навіть не піде на обід в очікуванні вирішального моменту.

Їй спала на думку одна ідея, яку вона могла реалізувати й сама, але надійний партнер міг збільшити ймовірність успіху. Вона ще трохи покрутила цю ідею, посумнівалась, чи варто втягувати дитину, але останнім аргументом став такий: а куди я малу подіну? Піде зі мною, вирішила вона.

— Лесю, ти мені друг? — запитала, коли вони вийшли в парк на денну прогулянку.

— Друг! — довірливі сірі очиська дивляться знизу вгору.

— Поможи, друже! Треба зіграти одну виставу...

— З ляльками?

— Ні, не з ляльками, не в нашій кімнаті, а майже як у дорослому театрі. Тобто — у житті. Ми прийдемо на роботу до мого чоловіка, Олега. І ти зіграєш роль нашої доньки. Зможеш?

— Як це?

— Зайдеш, я скажу: ось він де! — ти його обіймеш, і все. Навіть говорити нічого не треба. Я сама все скажу. Добре?

— Добре, — погодилась мала.

У охоронця була міцна нижня щелепа та жіночі стегна, що їх окреслювали формені чорні штани. Стрілки годинника над його головою показували п’ять хвилин по другій.

— Вам кого? — запитав він байдуже.

— Пана Олега Шехова, — Кароліна обдарувала хлопця однією зі своїх найпривабливіших усмішок. — Це мій чоловік.

— Прямо й направо, номер 7 на дверях.

— Дякую!

Того дня режисером офісної вистави була не Кароліна, бо про мізансцену, її учасників та початкові репліки подбав випадок, а їй дісталась роль головної героїні, яка виходить на авансцену пізніше, і має повернути дійство в інший бік, працюючи в режимі експромту. Кароліні залишалося з вдячністю прийняти запропоновані умови.

За дверима під номером 7 нерозбірливо лунали чоловічі голоси.

Кароліна зупинилась, перехопила погляд Лесі.

— Мама, — показала на себе, нагадуючи про домовленості. — Донька, — на Лесю.

Дівчинка кивнула: спокійно, усе пам’ятаю. І Кароліна, постукавши, відчинила двері.

Посередині невеличкої кімнати з двома столами і комп’ютерами під стінним календарем стояли троє. Серед них могло й не бути того шефа-кидалова. Але один з трьох був Олег, і цього було достатньо.

— Доброго дня! — весело привіталась Кароліна. — Ось де він! — показала Лесі на Олега.

— Тату!

Мала артистка кинулась до Олега і обхопила його за ноги. Кароліна подумки відзначила рівень імпровізації. На Олега в цей момент краще було не дивитись — він украй розгубився. Колеги з цікавістю спостерігали за жінкою з дитиною.

— Вибачте за вторгнення...

Кароліна перевела погляд з одного на другого. Не зрозуміло, хто з них міг бути тим «інтелігентним», як видалося спочатку Олегові, шефом. Ті двоє одягнені були в одному стилі, і вираз облич однаковий, лише один — вищий, другий нижчий.

— Ми на хвилинку, — сказала вона. — Олеже, нас чекає таксі. Мар’янка та Лесик — на задньому сидінні. Майже заручники! — широкий усміх усім присутнім. — А ми до тебе по гроші. Памперси та молоко знову подорожчали!

Олег розгублено тримав руку на голові Лесі, а та з-під його долоні милувалася своєю нянькою.

— Дай мені кілька сотень з сьогоднішньої зарплатні, — Кароліна вхопилась за рукав Олега, потягнула донизу, наблизилась до чоловіка і залишила на його губах короткий, ніжний поцілунок.

— А якщо ти і досі нічого не отримав, — кинула пустотливий погляд на чоловіків, — то я негайно приведу сюди і наш молодший склад. Без памперсів, бо закінчились. І ми триматимемо цей жлобський офіс в облозі стільки часу, скільки знадобиться.

— Пані... Я перепрошую, — почав було один з чоловіків, вищий та грубший.

Він коротко й запопадливо глянув у бік другого, стало зрозуміло, хто тут хто.

— Ні, це я перепрошую, — сказала Кароліна манірним тоном, зробила два кроки до помічника шефа і потягнула його рукав донизу. Він злякався.

— Перепрошую, — повторила Кароліна вже від дверей. Вона сперлась на них спиною, і стало зрозуміло, що шлях до відступу перекрито. — Перепрошую, що ваші корпоративні правила не викликають жодного бажання працювати у вашій фірмі. Але за місяць роботи доведеться розрахуватись.

Чоловіки мовчали, вони ще не отямились від цього несподіваного оксамитово-стрімкого нападу.

— Лічильник працює, — порушила тишу гостя. — У таксі.

— А ми, — озвався, нарешті, курдупель у дорогих мештах, Кароліна встигла оцінити його мешти, відійшовши на відстань, — ми саме підійшли до цього питання. Щойно перед вашим приходом.

Він поліз пальцями-сардельками у внутрішню кишеню піджака, відрахував кілька купюр, простягнув їх Кароліні, вона перерахувала і передала Олегові.

Шеф уже оговтався, від його розгубленості не залишилось й сліду.

— А у вас яка спеціальність? — на його самовдоволеній пичці грала усмішка, він зробив котячий крок вперед, довірливо схилив голову набік.

— Хочете запропонувати мені роботу? — уточнила вона.

Шеф багатозначно й повільно хитнув головою вліво-вправо, припнутий до берега човник гойднувся на хвилях.

Кароліна дивилась на нього і мовчала. Вона вміла тримати паузу.

— Такі, як ви, нам були б не зайві... — першим озвався шеф.

— Я з дітьми наразі працюю, — відповіла Кароліна, — дякую за пропозицію.

Вийшли з грошима та з речами (добросовісний Олег встиг принести на роботу два довідники), у супроводі байдужого погляду опасистого охоронця. Добре, що вікна виходили на внутрішнє подвір’я, інакше неодмінно за ними спостерігали б з вікон: де стоїть те таксі, у якому в заручниках діти без памперсів?..

Цей випадок мав розважити, а він лиш підірвав в Олегові впевненість у своїх силах. Вони ніби й посміялись, обговорюючи реакцію та обличчя шефа та його помічника, але настрій у Шехова пішов донизу. Чи міг би він впоратися без Кароліни? Не міг. Без її втручання не отримав би заробленого. Він подумки прокручував репліки та жести тієї короткої розмови і доходив висновку, що аргументи жінки шеф прийняв, бо вона вдалася до зрозумілого йому арсеналу переконання: збрехати, деморалізувати, налякати. А добре зроблена Олегом робота для нього й не могла бути аргументом, це, виявляється, не привід, щоб її належно оплатити. Лоха гріх не кинути. Такий у них закон.

Кілька днів не вдавалось розрадити Олега. Вона й подумати не могла, що він такий вразливий. Мовчав, надзвонював кудись, розмовляв з київськими знайомими і нарешті за чиєюсь підказкою, знайшов роботу за фахом.

Кароліна проводжала його зі словами про те, що невдачі роблять нас сильнішими, вони зміцнюють характер і таке інше. Олег зупинився на порозі, пригорнув її до себе, не давши змоги договорити.

Дивний фатум переслідував Олега. Через два тижні — він не встиг навіть як слід увійти у справи — сталося банальне рейдерське захоплення невеличкої, але перспективної фірми. Колишні співвласники витіснили теперішніх, з якими перебували у стані війни. Приватна охоронна структура допомогла їм завести на фірму своїх людей і переконливо попросити провідних фахівців з команди конкурентів звільнити кабінети. Олег узявся було відновлювати справедливість, але в документах фірми ще від часів її створення були допущені двозначні трактування, вони й зробили можливим перехід власності з рук у руки колишніх партнерів. Та й про справедливість, як він швидко зрозумів, не йшлося. Одні власники тиснули на інших, затягували у свою боротьбу без правил людей, які в будь-якому випадку залишаться ні з чим. Гору взяв той, хто хитріший, у кого більше зухвалості та грошей. Залишалося перенести з’ясування стосунків до залу суду. Але й суд мав документальні підстави, аби винести один з двох однаково законних вердиктів, який буде сформовано залежно від замовлення та кількості нулів у сумі гонорару.

Після короткого, завзятого та безнадійного протистояння, повертаючись додому, Олег потрапив під холодну листопадову зливу — і зліг з температурою. Думали — бронхіт, виявилось запалення легенів. Накритого двома ковдрами, його то трусило від холоду, то кидало в жар. Очі сльозились, волосся вологими пасмами тулилось до чола... Кароліна накупила в аптеці ліків, що їх виписав приватний лікар, і це був перший вечір, коли вона відчула короткий та яскравий, як блискавка, напад паніки. Вони більше не мають грошей. Взагалі. Усе легковажно розтринькали. А що залишилось, розійшлося в один вечір: п’ятсот сорок гривень віддала в аптеці, сотню заплатила лікареві за консультацію, і тепер у гаманці лежала одна самотня гривня. Володимир Великий з купюри дивився із докором, стискаючи губи.

Що буде, як завтра свавільна й непередбачувана Анна скаже, що маленькій Лесі більше не потрібна нянечка? Що вони робитимуть? За що житимуть?

Намагалась не виказувати своїх страхів, усміхалась, робила Олегові уколи вранці і ввечері. Денні брала на себе пані Стася, яка приносила хворому гарячий чай з калиною-малиною. Їв він мало. Після щоденної роботи — а це могли бути і дві години, і вісім — Кароліна приносила додому свіжі продукти та газети з журналами. Відкладала в шухлядку стінної шафи хоча б десятку, а якщо обставини дозволяли — то й п’ятдесят гривень. Тамувала в такий спосіб страх перед безгрошів’ям, він їй, мабуть, дістався з генами від мами.

Олег ні про що не питав, він тепер усе більше мовчав, лише одного разу перехопив руку Кароліни, поцілував її в пульс, як колись. «Пробач мені», — і відвернувся до стіни. Кароліна лягла поряд, охопила зі спини руками, притиснулась до нього, але через деякий час відчула, що йому так незручно. Торкнулася долонею чола, температура була нормальною, поцілувала в потилицю — і піднялася сходами нагору.

Олег поступово одужував, вже й вставав, сідав за комп’ютер і навіть повеселішав після того, як Сашуня знайшов для нього роботу, яку можна було виконувати вдома за своїм ноут-буком. Робота не потребувала великих зусиль, оплату обіцяли мінімальну, хоча й без затримок. Треба було переглядати деякі угоди однієї фірми — ця фірма вже мала сумний досвід суттєвого штрафу за якісь помилки в документах. Олег відчув себе краще й одразу взявся за роботу.

Кінець осені та початок зими проминули, як короткі дні, швидко й непомітно.

Коли з Олегом вчасно розрахувались, він зрадів, ніби зірвав джек-пот. І Кароліну це відверто подивувало — він припускав, виходить, що його знову можуть надурити. Та оплата праці і справді чимось нагадувала черговий обман. Олегові платили за мінімальними розцінками на рівні прожитковому мінімуму. Проте, піднесено пояснив він Кароліні, нічого особливого він і не робить, і час залишається, аби шукати солідну, добре оплачувану роботу; а на перший випадок можна погодитись і на цю. Тільки треба жити трохи ощадливіше. Наприклад, дивитися кіно вдома, а не в кінотеатрі.

Чого ця згадка про кіно так зачепила Кароліну? До сліз. Вона сховалась у ванній і там виплакала свою здивовану образу. Жити ощадливіше? Та вони і так живуть ощадливо! За помешкання не платять, бо розплатились на кілька місяців наперед тим, що облаштували порожню кімнату. Але ж за комунальні послуги платити треба, особливо — за дорогий газ, адже п’єц у них в кімнаті майже завжди гарячий, бо батарея парового опалення виявилась слабенькою як для такої сирої осені. У ресторани чи кав’ярні вони вже теж не ходять. Вони взагалі нікуди не ходять, бо він хворіє, а вона з ранку до ночі на роботі. І не їздять нікуди. «Міцубіші-Лансер» стоїть під вікном, як припнутий кінь зі спутаними ногами, і черговий дощ змиває з нього шар задавненої пилюки.

Кароліна почула кроки в коридорі, відкрутила кран, підставила під струмінь долоні — холодна вода остудила лице.

А може, воно й нічого. Просто рік добігає кінця, дні згасають, заледве почавшись, і ранки холодні, і вітер пронизливий. Треба протриматись, перечекати сезон сірих барв, а далі все буде біло й чисто. І все налагодиться. І що це на неї найшло? Хіба Олег не кинув усе, помінявши життя докорінно? Хіба не витратив усе, що мав? І хіба він винен, що так усе складається...

Ні, нічого страшного не відбувається, це просто тимчасові проблеми. Її не налякаєш тимчасовими проблемами.

Кароліна вмилась холодною водою, закрутила кран, повернула рушник на «їхній» гачок і, кинувши оком у дзеркало, вийшла з ванної.

У коридорі — Гєнек. Привіт — привіт. Він затримав на ній уважний погляд. Вона вже майже проскочила до своєї кімнати, як почула в спину:

— Завтра в нас репетиція.

— Завтра? — перепитала, відводячи вбік заплакані очі. — Де?

З кухні чулося глухе бубоніння Сашуні та Олега. Чергові посиденьки.

— У студентському театрі. Я ж казав тобі, нам потрібні костюмери, — Гєнек як ніби збирався щось інше сказати, однак лише додав: — Ходімо, подивишся... Вечори в тебе вільні. Я помітив.

— Подивлюсь, — сказала вона. — Якщо мене вчасно відпустять з роботи.

І причинила за собою двері.

Остання фраза засіла скалкою в думках. «Якщо мене вчасно відпустять з роботи». Що вона щойно сказала? Що це означає: «Якщо мене вчасно відпустять з роботи?» Як може людина настільки залежати від когось? Планувати свої ранки, дні, вечори, планувати своє життя — як можна, коли не знаєш, скільки доведеться працювати сьогодні? Якщо це рішення залежить не від тебе, то яка ти господиня свого часу? А ніяка. Бо чужа людина, як схоче, то на шість годин роботу дасть, а як не схоче, вже за годину кине: на сьогодні досить, ти вільна.

Я вільна, але ви тут до чого? До чого моя воля і ви?

— На скільки моїх годин ви розраховуєте завтра? — сказала Кароліна Анні наступного ранку. Вона вибрала для цього запитання витримано-нейтральний тон з арсеналу брата Роберта: — Я хочу спланувати свій день, — додала вона.

— Що таке? — насупила брови Анна.

Серце на мить стиснуло холодом: так і без роботи можна залишитись. І нехай! Бойове піднесення вже тягнуло її вперед.

— Я лише пропоную визначатися напередодні, — безтурботним голосом, але впевнено повторила Кароліна. — Я хочу знати, на скільки годин ви плануєте займати мій час кожного наступного дня.

Анна ніби не почула, мовчки попрямувала до кімнати. А звідти вже летіла Леся — й повисла на Кароліні.

— Дивись, скільки всього маємо! — в руках у Лесі пакет із печивом та хлібом. — І булку взяла.

З першими морозними днями вони видивлялись по парках замерзлих горобців та голубів, грали у швидку пташину допомогу та пересувний пташиний ресторан.

Після прогулянки Анна відверто демонструвала своє невдоволення, накрутила себе після ранкової розмови і вперше за увесь час залишила гроші на поличці біля виходу. Завжди передавала з рук у руки, а тут вирішила нагадати, хто тут господар, а хто найманий працівник.

— Так що в нас завтра? Коли початок і коли кінець? — запитала Кароліна з передпокою, бо господиня навіть не вийшла з кімнаті.

— З дев’ятої до другої, — пролунало з-за прочинених дверей.

— До побачення! — відповіла Кароліна і вийшла, заклацнувши за собою двері.

Не минуло й кількох хвилин, як озвалась мобілка, висвітивши на екрані ім’я «Анна».

— Кароліно, ви забули гроші на поличці! — роздратовано нагадала Анна. — Чи ви їх не помітили?

— Помітила, — Кароліна зупинилась; від швидкої ходи голос міг звучати як схвильований, а їй не хотілося, щоб господиня сприймала бажане як дійсне. — Звідки я знаю, що це гроші для мене?

— Завтра заберете, — крижаним тоном озвалась Анна. — До побачення.

А нехай буде що буде, вирішила Кароліна. У будь-якому випадку не пропаду.

Наступного дня, всупереч очікуванням, Анна була як шовкова. На те була суттєва причина. Несподівано виникла можливість летіти з чоловіком в Об’єднані Емірати. На п’ять днів. І все залежало від того, чи погодиться Кароліна залишитися з малою, пожити в них у хаті. Анні доконче залежало на тому, аби не відпустити чоловіка самого.

— Оплата погодинна? — Кароліна взяла діловий тон.

— Так, — зраділа Анна. — Плюс бонус за форс-мажор і за те, що доведеться готувати супи. Другі страви розкладені на порції, лежать у морозильнику.

На новину про чергування тривалістю у п’ять діб Олег відреагував досить стримано. Пожартував, що приходитиме до дівчат на побачення у Стрийський парк. Кароліна чула голос Сашуні, він теж з кимось розмовляв по телефону.

— Що робиш? — запитала Кароліна.

— Сашуня показує мені старі фото тих будинків на Глібова, де ми були, пам’ятаєш? Віллу Цибульського та інше.

Кароліна замислилась, тоді зателефонувала до Гєнека, ледве знайшовши у своєму довіднику його телефон.

Гєнек зрадів:

— Ідемо?

— Ідемо, але не сьогодні. Я залишаюсь тут на п’ять діб.

— Шкода, — сказав Гєнек. — Добре, хоч на Новий рік будеш вдома.

Забула про Новий рік! Жодного передчуття свята, самі робочі будні. Щойно починався листопад, і от вже грудень добігає кінця, сірий та морозний. Хоч би сніг випав, створив ілюзію казки!

Леся вередувала весь час, поки Анна збирала валізу, вимордувала матір так, що та нагримала на доньку, а потім просила в неї вибачення і обіймала. А згодом вони ще раз посварилися вже на порозі. Поцілувавшись, розійшлись — одна роздратована й накручена, друга — принишкла, шморгаючи носом.

Щойно за Анною зачинилися двері, малу немов підмінили. Вона витерла сльози і жваво запитала:

— Яку сьогодні виставу показуємо?..

Нагодувати малу було нескладно — у морозилці і справді лежали підписані пакунки, загорнуті в харчову плівку чи фольгу. «Лесі — котлети», «Лесі — пельмені», «Лесі — налисники». На кожному — уточнення, щоб Кароліна все зрозуміла як слід.

З прогулянки повертались з повними руками вологих шишок — саме шишки, вирішили в парку, будуть сьогодні акторами в домашньому театрі. Знайшли Грубасика, Мацюньку, Чубатика та купку інших акторів. Залишалось скласти для них історію. Вигадували її разом, йдучи з крамниці, де Кароліна купила продукти для себе: пакет вівсянки, хліб, масло, пачку кави, яблука.

Мала, натомість, намагалась нагодувати Кароліну своїми стравами, ділилась з нею тим, що було на її тарілці.

— Їж! — наполягала. — Чого я маю сама їсти? А я теж хочу хліба з маслом. Дай мені хліба з маслом!

Доводилось у ці дні лягати рано, заледве вклавши малу в ліжко. Постійне перебування з дитиною попри все втомлювало, забирало всі сили. Здавалося — голову до подушки і одразу засне, а сон не йшов. Уявляла собі, як цієї хвилини перед великими екранами, у кінотеатрах, у м’яких кріслах сидять люди. Регочуть, шурхотять попкорном, п’ють щось смачне, шкідливе. Або танцюють у нічних клубах, музика гримить, білі порошини у світлі лазерного променя сяють штучними світлячками на темному одязі. Люди нахиляють голови одне до одного, щоб чути слова. Актори студентського театру репетирують свою п’єсу, ще й не розходились, бо куди в такий дитячий час?

А що в неї зараз? І що чекає попереду?

Вечір наповнюється гіркотою. Самотою і німотою. Глуха тиша стоїть навколо, ніби вибило звук.

Малій щось наснилося, вона різко схлипнула, втягла повітря уві сні та з повільним тривалим звуком «у-уууу» випустила його, поплямкавши губами. Маленька товаришка зі спільних ігор, вона нагадувала їй Крісту, а іноді — Амалію. Які вистави вони могли б ставити разом, учотирьох, і навіть малій Амалії діставалися б ролі другого плану, бо вона вже велика, їй два з половиною роки. Вона скучила за дівчатами, і за братом, і за Мариною. Цієї хвилини вона сумувала за Києвом, за Оболонню, Дніпром...

На Лесиному малюнку — рядочок шишкових чоловічків на синій сцені. Можна пізнати Грубасика, Мацюньку, Чубатика, і в усіх руки-ноги, як прутики. Леся вибігла до Кароліни, тицьнула до рук своє творіння — тримай, ось що сьогодні малювали акварельними фарбами.

— Вільна інтерпретація заданої теми, — усміхнулась до Кароліни викладачка малювання. — Завдання було — своя кімната. Леся намалювала театр.

Вона сподобалась Кароліні, ця юна викладачка з синьою фарбою на вказівному пальці та під носом.

— Це справді Лесина кімната, — сказала Кароліна. — Ми там натягуємо синє простирадло між двома кріслами і показуємо вистави.

Вийшли зі студії просто в сонячний зимовий день, тільки без снігу. Лесі сподобалась тема «своя кімната», вона розпитувала Кароліну, як виглядає її кімната, і слухала, привідкривши рота, про старий п’єц з кахлями із стручками та вусиками зеленого горошку, про високі вікна з мідними ручками, про другий поверх кімнати, куди можна піднятись дев’ятьма дерев’яними сходинками, спираючись на гладке поруччя.

— Я хочу побачити твою кімнату, — Леся зупинилась посеред тротуару, вивільнила долоньку з руки Кароліни. Вона вперто не надягала рукавичок, і Кароліна вела її то за одну, то за другу ручку, щоб вони не змерзли.

— Ну-у... — замислилась Кароліна. Дівчинка не зводила з неї очей. — Думаю, це можна влаштувати!

І вони змінили маршрут.

Усі мешканці квартири, були вдома, окрім Гєнека.

— Тато! — Леся помахала рукою, побачивши Олега. Ото вже мала артистка. Серед незнайомих дорослих Леся спочатку трималася ближче до Кароліни, а потім побачила Мураню, і від її скутості не залишилося й сліду. Вилізла на другий поверх у кімнаті Кароліни та Олега, лягла нагорі, підперши обличчя кулачками, спостерігала кілька хвилин за життям вулиці. У неї вдома вікна виходили на тиху припаркову алею, а тут внизу торохкотіли трамваї, на підвіконня сідали голуби. Олег насипав їм хлібних крихт, вони крутили сизими головами, заглядали до кімнати.

— Я тут залишуся з вами сьогодні, — вирішила дівчинка.

Кароліна не сперечалась, знаючи, що години через дві Леся натішиться новими враженнями і без пручання повернеться додому.

— Пограймо в якусь жахалку! — запропонувала дівчинка. — Але у смішну жахалку. Добре?

Леся ховалась у подушки нагорі, а Кароліна повільно йшла сходами, голосно озвучуючи свої кроки: туп!.. туп!.. туп!.. туп!..

Мала верещала від задоволення. Влучала в «привида» маленькою подушкою і привид опинявся внизу зі страшним «гуркотом». Кароліна не сподівалася від себе такого вміння імітувати суміш звуків каменепаду та вибухів.

— Ще! Ще! — кричала дівчинка.

І знизу зловісно лунало: туп!.. туп!.. туп!.. туп!..

Олег знову був такий, як у Києві, на березі Дніпра, коли вони бавились з дітьми в піску. Зі сторінок, видертих з журналу, накрутив паперових літачків, подавав їх один за другим нагору: «Винищувачі повертаються на базу!» Леся скидала їх униз, ті падали носом або спускались на підлогу повільними колами. Дівчинка була в захваті.

Пані Стася нагодувала гостю своїм фірмовим борщем. Сашуня навчив грати в «дурня» і, попорпавшись у фотографіях, показав, як колись виглядала вулиця, на якій вона живе. «А раніше ми жили на вулиці Коперніка», — підвела вона на Сашуню свої очиська. І Сашко знайшов кілька фото вулиці Коперніка, але Леся не пізнала свого будинку. Сашко розійшовся не на жарт. Проспівав польською два куплети давньої батярської пісні, і фонтанчик на маківці пританцьовував разом із ним: «На уліце Коперніка, фай-дулі, фай-дулі, фай...» Пані Стася на нього цитьнула, не дозволила доспівати. І все було б чудово, якби Леся знову не захотіла подивитися на вулицю згори. Занадто стрімко взялася долати ті сходи, зашпорталась і впала. Ревіла на всю квартиру, з жахом намацуючи ґулю, що миттєво видулась на чолі, а дорослі наввипередки прикладали до неї холодні ложки. «Хіба ж то справжня ґуля? — заспокоювала дівчинку пані Стася. — Скільки їх ще в житті буде!.. А це дурня, а не ґуля».

Леся пішла додому маленьким однорогим козенятком, ще й заплакана. Це Мураня довела її до сліз, втекла в останню хвилину, сховалась у кімнаті Гєнека, хоча мала би йти до Лесі в гості.

Леся вистрибнула мамі на руки, щойно Анна переступила поріг дому, притулилась до засмаглої щоки. У різнобарвності лискучої ґулі вже виразно домінував жовтий відтінок.

— Що це? — вигукнула Анна, відхиляючи голову дитини.

— А, нічого! — махнула рукою Леся. — Дурня, а не ґуля!

— Де ти впала? — допитувалась Анна. — Тебе нудило?

Почувши, що Леся ходила до Кароліни додому, Анна змінилась в обличчі.

— Я просила вас триматися хати! — вибухнула вона. — Я попереджала: не виходити з дому вечорами! не водити дитину по сумнівних місцях! не годувати випадковою їжею! — Вона відпустила малу, рішуче попрямувала до холодильника. — Що вона їла? Я усе залишила в морозилці!

Вона з силою розчахнула холодильник, побачила там відкриту пачку масла і вихопила її назовні двома пальцям:

— Ми не їмо такого масла! Звідки тут таке масло?

— Мала ж і я щось їсти, — відповіла їй Кароліна. Відпочинок не пішов Анні на користь, нерви в неї були геть розшарпані. Вона легко зірвалась на крик. Чи варто їхати так далеко, щоб усі свої проблеми привезти назад?

— Мамусю, — Леся спробувала захистити свою няньку. — Мені ґуля не болить, і нам було добре, весело. Послухай, яку я пісню знаю...

Дівчинка набрала побільше повітря у легені й артистично заспівала щодуху:

— На уліце Колонтая! Фай-дулі, фай-дулі, фай! Била баба поліцая! Фай-дулі, фай-дулі, фай! — вона тупнула ногою у підлогу і з розтяжкою, зі щирим почуттям вивела: — Хо-ллє-рра!

— Зая, — вмить заспокоїлась Анна, — іди-но, зая, в свою кімнату. Я там дещо тобі привезла.

І коли дівчинка зникла за дверима, повернулась до Кароліни. Дві вертикальні зморшки пролягли на чолі — від гніву чи від надміру засмаги. Її промова була лаконічною:

— До побачення! Завтра можете не приходити. І подякуйте, що не висуватиму до вас претензій.

Ні, старий рік не міг закінчитись на цій сумній ноті! По дорозі додому Кароліна нарешті відчула: Новий рік наближається! Залишається кілька годин. І в них сьогодні вдома буде свято.

На трамвайній зупинці в якогось дідуся купила маленьку ялинку, зібрану зі справжніх пахучих гілок, аж надто густу; у крамниці на сусідній вулиці — цукерок у яскравих обгортках, шампанське, курку та чорнослив. І вже вдома згадала, що геть забула про мандарини. Не потрапили вони їй на очі.

Новий рік зустріли вдвох, біля ялинки, прикрашеної цукерками на нитках. Коли з вулиці та подвір’я почулися святкові салюти, вийшли на кухню, і там влаштували ще одне застілля, спільне з сусідами. Гєнек приєднався до компанії вже на початку другої години ночі, під звуки петард та феєрверків, які не замовкали до ранку. А на світанку в кімнаті зробилося незвично світло. Це нарешті випав білий-білий сніг і не розтанув.

4

На Різдвяні свята з’їздили у Висіч, до батьків. Повернулись до Львова — а свята тривають. Від Романа до Йордана — український Рамадан, — посміюється Сашуня, відпочивайте, люди! Кароліна пам’ятає свої записи (плани на майбутнє) в нотатнику київського періоду: 1 грудня — Романа. І так — до 19 січня, уточнює Сашко, тому з роботою, Олеже, і не потикайся, шукати її зараз — марна справа. Навіть ті, хто її має, не працюють. Попустіться...

А студентський театр працює, нагадує Гєнек, репетиції тривають. «Підеш, нарешті? — запитує Гєнек, — вже всі відмовки вичерпались». — «Піду», — погоджується Кароліна.

...Вони спізнились, хоч вийшли завчасно. Гєнек мовчки показав, куди пройти; скрадаючись, щоб не заважати, зробили кілька кроків до першого ряду громіздких, грубо пофарбованих школярських парт, опустились на лавку неподалік від принишклих хлопців та дівчат.

У старій аудиторії амфітеатром — з доброю акустикою, високими арками вікон та стелі, зі штивними меблями минулого століття — було де репетирувати. Біля дошки. Там можна і масові сцени проганяти, місце дозволяє. Натомість у ці хвилини там розігрували сценку лиш два актори, за ними спостерігали глядачі — актори театру та їхні друзі. Довготелеса дівчина з русявим волоссям до талії, прозорими очима кольору води та невиразним голосом грала роль обманутої та розчарованої героїні, це було зрозуміло з монологу, з яким вона зверталась до мовчазного хлопця. Але далі цієї мізансцени діло не йшло.

— Ще раз, — байдужо вимовляв чоловік, що сидів на першій парті. У джинсах та картатій сорочці з накрученою на шиї арафаткою, він міг би виглядати молодшим за свої роки, якби не довге волосся з чубчиком у стилі 80-х років. — Ще раз, — беземоційно озивався він, і дівчина-русалка повторювала свої репліки. З кожним разом усе гірше й гірше, поки не замовкла.

— Олю, в чому річ? — зістрибнув з парти режисер. — У чому річ, я тебе питаю? Ну, я ж пояснював, що тут складного, скажи мені? Він виходить, — арафатка гойднулась у бік нерухомої фігури хлопця, — ти мовчиш, просто дивишся і мовчиш. Таж витримай ти паузу, не починай говорити одразу. Тупо полічи про себе, повільно, вдумливо: раз... два... три... А тоді починай. І не треба цього космічного трагізму, я тебе прошу, говори це буденно, воно тим і страшно, що буденно. Не треба цього пафосу. Він тут зайвий.

— Я не розумію, чого ти хочеш! — фальцетом злетів голос дівчини. — Вже знову змінилась концепція?.. Я роблю, як ти казав, точнісінько, як ти казав — а воно знову не так!

«Зараз почнеться істерика», — подумала Кароліна.

— Ану сядь! — гримнув режисер і рішучим жестом послабив вузол арафатки на шиї.

Дівчина, ображено смикнувши підборіддям, зробила кілька кроків убік — притулилась до парти. Режисер показав хлопцеві рукою: стань туди. Хлопець позадкував, зупинився, слухняно здійняв очі на режисера.

Той дивився на нього сумним поглядом, трохи нахиливши голову. В аудиторії стало тихо-тихо. У Кароліни від цієї тиші зашуміло у вухах.

І тоді режисер заговорив.

Тільки так і варто було вимовляти ці слова, вони звучали як найправдивіша правда, незважаючи на те, що цей чоловік говорив від імені жінки.

Він замовк, поправив шалик — і очікувана істерика таки не забарилась. Русалка розревілася:

— Ти геній, — вибухнула риданнями Русалка. — Ти геній, а я ідіотка!

Якби це був епізод з майбутньої вистави, Кароліна визнала б гру пречудовою: обличчя русалки зробилося дитячим, сльози котилися срібними кульками, вона захлиналася потоком слів і зовсім не думала про те, гарна вона чи ні.

Навряд чи їй вдасться повторити почуте-побачене. А як Кароліна могла б зіграти той епізод, що показував режисер! Як би вона його зіграла! Повторила б його точнісінько так і навіть краще! Краще? — Саме так. Тому що це монолог жінки. Кахикнула, усвідомивши власну зухвалість. І самовпевненою усмішкою підтвердила свій висновок. А збоку ця усмішка могла видатись насмішкою над актрисою, яка не вміє тримати себе в руках.

Повертались додому в тиші нічних вулиць, і Гєнек, забігаючи наперед, грав перед нею вар’ята. Спочатку дурів та жартував, а тоді взявся, не соромлячись — вона ніколи його таким розкутим не бачила, — показувати уривки з улюблених вистав. У глибокому напівприсяді, як борець сумо, похитувався, скидався руками-крилами вгору-вниз і каркав вороном, аж від стін відлунювало, а з рота йшла пара в морозне повітря. А то ледь чутно шепотів проникливий уривок, виразно артикулюючи кожне слово, опукле й значиме, як пацьорки, що їх нанизують одну за другою на міцну шворку.

— Так, стій! — сказав під їхньою брамою. — Зараз тобі щось покажу. Я йду звідси, ти звідси. Зупини мене реплікою: «Це ти?» Просто виходиш: «Це ти?» — і все.

— Ти граєш у цій п’єсі?

— У ній ще ніхто не грає. Немає ще такої п’єси. І це взагалі не суттєво наразі. Подай мені репліку, чуєш?

— А звідки вона йде? І куди? Хто вона? Я маю знати бодай щось про неї.

— Це не має значення. Просто підіграй. Покажу тобі один класний монолог. Хоча... Ну що там у них було? Симпатія була, він зник, вона нічого не знала. Та що там! Любила вона його. І от — випадкова зустріч під її будинком. Він насправді йде до неї, але вона про це не знає. Поїхали!

Кароліна крутнулась навколо себе, зробила два кроки з брами, обличчя — вгору, вираз такий, ніби їй щойно в око потрапила перша крапля дощу. Блискавкою на сумці — вжик! Попорпалась у нутрощах, витягла звідти уявну парасолю, кілька точних пантомімічних рухів — і от вже тримає над головою розчахнуту парасольку, одхиливши її назад, за спину. Нейтральний вираз обличчя, воно щойно нічого не виражало, а тепер з острахом застигає, бо побачила Його. Мовчки дивиться на Гєнека.

— Це ти? — каже.

Від несподіванки Гєнек втрачає цікавість до того, що хотів їй показати.

— Кароліно... — він збирається з думками. — Ти грала десь? У якомусь театрі. Чи студії...

Йому спадає на думку, що вона його надурила, розвела, що в усіх розмовах про театр вона лише вдавала наївну непосвяченість.

— У рекламному ролику, — каже вона. — А що не так? Погано? Чи довго? Давай ще раз спробую.

— Давай, — погоджується він.

І з брами випорхує зовсім інша героїня — імпульсивна та жвава. Вона мало не збиває Гєнека з ніг. Різким рухом відводить пасмо волосся від обличчя, складає дитячим жестом пальці в кулачок на підборідді:

— Це ти? — на видиху.

Це зовсім інше «це ти?».

Гєнек мовчить, він шокований.

— Ще раз, — каже він, і обом спадає на думку паралель з нещодавньою репетицією.

Кароліна робить два кроки в браму, виходить з неї, голова опущена, дивиться під ноги, обминає Гєнека, зупиняється і невпевнено озирається, як ніби почула знайомий парфум. І каже просто, без запитальної інтонації, лише констатуючи факт:

— Це ти.

— Охрініти, — каже Гєнек. — Охрініти, Кароліно. Завтра покажемо Космосу. Усе це від початку до кінця, усі варіанти.

— Якому Космосу?

Він пояснює, що Космос — це той режисер в арафатці, його так називають за любов до слова «космос» та похідних від нього, і за подібність на героя фільму «Бригада», вона що, не зауважила цього?

— Слухай, Гєнеку, — у Кароліни до хлопця пропозиція є. — Ти не міг би зробити одну річ...

— Яку? — з готовністю озивається він.

— Ти не міг би замінити своє улюблене слово якимсь іншим, подібним, скажімо: оніхріти? Принаймні коли ти зі мною. У мене на такого роду лексику від близьких людей — неадекватна реакція.

— А-а-а! — радіє Гєнек, заскочений формулюванням «від близьких людей». — Ну не знаю, не можу тобі цього обіцяти. Спробую.

З кухні лунали голоси, там співали — чоловіки і жінка, вони — звичайними, а вона — дуже високим голосом, ну просто колоратурним сопрано. Тріо злагоджено виводило «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...». Спершись головою на кулак, Олег, який не знав слів пісні, майже синхронно з Сашунею та пані Стасею активно ворушив губами: «Тебе видаючи, любити мушу...». Він зніяковів, зустрівшись поглядом з Кароліною.

— Оххр... — сказав Гєнек, коли всі замовкли. — Згоріхіти! — Його переінакшене слово-оцінка прозвучала цілком переконливо. І повторив, перезирнувшись з Кароліною: — Згоріхіти можна! Так нормально звучить?

Повільний поворот голови Олега та вичікувально-байдужий погляд засвідчив: йому не подобалась ані ця репетиція, на яку він відпустив Кароліну до глибокого вечора, ні невідомого походження блиск в очах Кароліни, ні надмірно піднесений голос Гєнека.

— Ходімо спати, — тільки й зронив Олег.

З усіх їхніх ночей це була перша без слів, без ніжності, без магії доторків — суцільна механіка руху. Олег намагався узяти реванш, не помічаючи, що нічого не набуває, а лише втрачає у цій прямолінійній жорсткій затятості будь-що довести свою перевагу, своє право на цю жінку. У розпал бездушних любощів Кароліні спало на думку, що вона гратиме в тій виставі, репетицію якої вона бачила сьогодні. Раніше в такі хвилини вона ні про що не думала, мозок відключався, панували лиш відчуття та фантазії, вибухали в кожній клітині імпресіоністичними барвами. Іноді це був нестримний сліпий політ на запаморочливій висоті серед молочних хмар, аж поки не давалося чути наближення грозової хмари, і вона влітала в неї у той момент, коли весь простір навколо і всередині починав вібрувати й пострелювати електричними зарядами, які раптом осідали мурашками вздовж стегон, і небо стрясало від зіткнення протилежно заряджених сутностей. Яскраві спалахи внутрішнього світла супроводжувала тимчасова глухота, правдива втрата сприйняття сторонніх звуків, хтось міг зайти до кімнати — вона б не почула. Так було ще зовсім недавно. А тепер вона зауважувала гру вуличного світла на віконній шибі, і чула шум запізнілого трамвая, і легке постукування у підвіконня перших важких клаптів вологого снігу, нічної хляпавки, яку вона накликала своєю уявною парасолькою...

Космос слухняно дивився, що йому показували. Було помітно, що на нього це не справляє очікуваного враження.

— Ну, можемо спробувати... Як тебе звати? Можемо спробувати тебе, Кароліно, у другому складі на роль попутниці, замість Гані.

Ганя з історичного, як висловився Космос, невчасно завагітніла. А Гєнек доволі переконливо збрехав, що дівчина, яку він привів, ходить на підготовчі курси, що вона вступатиме до їхнього університету, що вона вже практично студентка-першокурсниця. Як із цієї омани вибиратиметься згодом, він не знав, його це не надто цікавило, адже, на його думку, мета заслуговувала на те, аби йти навпростець, не рахуючись із такими дурницями. Але Кароліна, заради якої він старався, не виправдала його сподівань. Сьогодні вона виглядала зовсім по-іншому, не було в її грі вчорашнього магнетизму.

— Що з тобою? — накинувся він на Кароліну в перерві. — Що сталося?

Кароліна лише відмахнулася. Вона розгубилась, розгубилась — і все. Ні, їй не заважав погляд Космоса, і увага всіх, хто на неї дивився, не заважала. Просто всередині було холодно й порожньо, ніщо не ворухнулось, не розбурхало піднесення, не пішло вгору веселим куражем. Причина була в ній. Тому й зла була на себе, але водночас і раділа: вона все ж таки отримала роль! Вона ще покаже, на що здатна!

Тепер Кароліна намагалась швидше від Олега заснути. Чоловік, який протягом дня не викликав емоцій, не міг і вечір зробити чутливим. Ще трохи, думала вона, і перетворюсь на... як там у «Коханці леді Чаттерлей»? — на скорботну сову.

Видання книжки було старе, з обтріпаними куточками та залитими чорнилом сторінками. На обкладинці — профіль дівчини в капелюшку-капорі. Кароліна згадала свою стару звичку — розгорнула книжку навмання, і розреготалась:

«О! — ридала Кері. — О! О!»

Ні, дайте спокій, такого вона точно не читатиме. Якась дешева мелодрама ця «Сестра Кері», мило початку минулого століття. Книжки старіють і вмирають, як усі живі творіння, мало кому судиться пережити ровесників і опинитись поміж довгожителів.

Кароліна все ж розгорнула книжку на початку, цікавість узяла гору. Друга спроба виявилась вдалою.

Дівчину звали Кароліна, домашні звертались до неї у пестливо-зменшувальній формі — Кері. Цікаво, подумала Кароліна, мене чомусь усі завжди називали лише повним ім’ям. Може, тому від самого дитинства й почувала себе дорослою? Кароліна, і ніяких там Каря чи Ліна, аж дивно. Ну гаразд, ота книжкова Кароліна-Кері їхала зі свого провінційного містечка в Чикаго, до своєї сестри...

Зробила собі чаю і вмостилася з ногами на канапі. Вона читала під завивання хурделиці за вікном, деякі сторінки продивляючись по діагоналі, підсміюючись з окремих ліричних відступів та позіхаючи на затягнутих діалогах. Але щось тримало її у цій книжці. Що саме? Певні паралелі? Кароліна ще не знала, що цей момент пізнавання є одним із найдивовижніших у літературі, коли вигаданий персонаж поводиться як живий, і робить часом ті самі помилки, і шукає виходу з подібних ситуацій, і відчуває, як ти... І ти його розумієш. Так, думаєш, мені це теж знайоме, я знаю, як це буває. У тої, іншої Кері, було своє життя, у Кароліни своє, їх розділяли понад сотню років, тисячі кілометрів, і все в їхньому житті було іншим. Але вона розуміла цю дівчину. А Герствуд, чоловік, з яким звела доля сестру Кері, нагадував їй Олега. Іноді здавалось, що не про Герствуда в далекій Америці, а про Олега читає вона, з його вразливістю, страхом перед необхідністю діяти, з його мовчазним прийняттям ситуації і песимізмом, який ще недавно був йому чужий.

Олег здригнувся від несподіванки, побачивши на тлі вечірнього вікна темний профіль. Кароліна сиділа в сутінках, не вмикаючи світла.

— Кароліно! — покликав він.

Вона підбігла до нього, притиснулася чолом до його неголеного підборіддя. Її обличчя було мокрим від сліз.

— Що сталося? Що ти робила?

— Читала.

— Що читала?

— «Сестру Кері». Ти читав «Сестру Кері»?

— Не пам’ятаю. Мабуть, ні. Чи так. Не пам’ятаю. Чого ти так перейнялася?

Олег знову був таким, як колись, ніжним, уважним, і від його голосу знову теплішало в грудях. Вона знову потайки кидала на нього погляди, коли він не бачив, спостерігала за його рухами та виразом обличчя. Ні, він не такий. Він виборсається, усе буде добре, треба лише трохи почекати. Лиш трошки допомогти, але як?

Голос у слухавці бринів від радості:

— Ото вже ти сховалась так сховалась, Кароліно! — характерне м’яке «р» з піднебіння, хлопець з їхньої школи, Вітька з філологічного. — Тобі Оля-перша не передавала, що я просив зателефонувати? Короче, так: дзвони на телебачення. Вони тебе шукають. Хтось там побачив сюжет з форуму, той, де ви з дівчатами потрапили в кадр. І попросили тобі передати цей телефон.

— Хто попросив? — Кароліна мало що зрозуміла і не знала, що говорити по тому телефону і до кого звертатись.

— Там таке. Конкурс на ведучу. Нам з телебачення передали цей номер для тебе. Тебе шукали три дні, може, воно вже й запізно. А може, й ні. Короче, записуй.

Зібралась з думками і набрала номер.

— Слухаю! — озвався голос, не зрозуміло, жіночий чи чоловічий.

— Це Кароліна Кужвій... Мене просили зателефонувати на цей номер.

— Хто просив?

— Ее, це телебачення?

— Так.

— Я з приводу конкурсу. Вам ведучі потрібні?

— Так і кажіть. Ви записані? З ким ви говорили? На коли вам призначили прослуховування?

— З телебачення телефонували в оргкомітет «Форуму видавців»...

— А! — перебив Кароліну голос-унісекс. — Зрозуміло. Ви та дівчина-волонтерка. Вас Тарас Степанович шукав. Ви б ще день почекали — і вже ніхто б вас не дивився. Приходьте завтра на восьму. — І їй докладно пояснили адресу і як туди дістатися.

Як сидів зранку перед монітором комп’ютера — так і далі сидів, голова набік, волосся скуйовджене.

— Ти що, не вставав від компа?

— Ну що ти хочеш, Кароліно?

Знову в поганому настрої. Навіть не намагається приховати роздратування у голосі.

Вона перевдягнулась, пішла на кухню, зробила два горнятка чаю, повернулась до кімнати.

— Ні фіга собі, — Олег намацав вушко горнятка, не повернувши голови.

— Що там? — запитала Кароліна.

— Умгу, — пробурмотів Олег.

— Пішли погуляємо, — підійшла до вікна. Сині сутінки огорнули місто, у світлі машинних фар та вуличних ліхтарів мерехтіли дрібні морозні блискітки.

— Пізніше, — відповів Олег.

Що з ним? Дістав, як пані Стася, страх перед сходами? Не витягнеш його з хати. А може, та фобія передається повітряно-крапельним шляхом, як грип?

— От послухай, — каже Олег. — У 1944 році газета «Дейлі телеграф» надрукувала кросворд, що містив усі кодові назви секретної операції з висадження союзницьких військ у Нормандії. У кросворді, чуєш, були зашифровані слова: «Нептун», «Юта», «Омаха», «Юпітер». Розвідка кинулася розслідувати «витік інформації». І що ти думаєш? — Олег озирнувся, обличчя його було цілковито безтурботним. — Кросворд уклав старенький шкільний учитель. Випадковий неймовірний збіг! Трапляється ж таке!

— У житті повнісінько неймовірних збігів, — озвалася Кароліна. — Тільки не всі їх помічають.

Вона помовчала, спостерігаючи, як Олег зацікавлено читає щось, гмикає та усміхається, посьорбуючи чай.

— Послухай, до мене з телебачення дзвонили...

Він кивнув, увесь був на сайті, що повністю поглинув його увагу.

— Олеже. Чуєш?

— Умгу.

Він не слухав її. Вона розгорнула «Сестру Кері» посередині — із силою згорнула книжку. Сухий оглушливий звук змусив Олега здивовано озирнутись. Не довше секунди затримав він на ній запитальний погляд — і знову нахилився до екрана. Немов вона міль прибила.

Пішла було сходинками, щоб увімкнути нагорі настінний абажур, під яким читала тепер вечорами, як раптом зупинилася. Насправді вона не хотіла зараз ані читати, ні лежати, ні залишатися вдома. Оглянула себе: можна не перевдягатися, куртку — на себе, шапку на голову, ноги в кросівки, одні й ті самі від літа. Двадцятку з бляшанки — у кишеню, про всяк випадок, недарма відкладала потроху в коробку з-під печива зі своїх щоденних заробітків. На що б вони зараз жили, якби не цей, вже майже порожній, недоторканний запас. Прочинила двері. Олег навіть не ворухнувся.

— Ти куди? — Гєнек у коридорі зав’язував шнурівки.

— Пройдуся.

— У якому напрямку?

— Праворуч. Або ліворуч.

— То пішли зі мною, — запропонував він, — мені треба в хоспіс занести передачу. Тітка доручила. А тоді пройдемося до кінця Котляревського, а звідти по Чупринки — назад. Нормальний план?

Їй було все одно куди йти, а хоспіс — вона й не знала — був за п’ять хвилин від дому. Лише перейшли трамвайну колію і трохи піднялися вгору вулицею Котляревського. У пакеті, зібраному тіткою, Гєнек ніс різдвяні смаколики, кілька мандаринок, пляшку мінеральної води.

Жінка, яку вони провідали за дорученням пані Стасі, була майже безтілесною, висохлою, маленькою, як дитина. У кімнаті стояло важке повітря і було чути свистячий звук надсадного дихання.

— Це твоя дівчинка, Гєню? — запитала жінка, голос у неї був теж дитячий.

— Угу, — відповів Гєнек і стиснув Кароліні пальці.

Вона й не збиралася їх забирати або заперечувати, бо жінка слабо усміхнулась, вона хотіла це почути. Жінку звали Віра Петрівна, вона теж була колись бібліотекарем, працювала разом з пані Стасею. Одного разу пані Стася навіть побувала тут, героїчно спустившись сходами свого будинку, але дістала від тої події неабиякий стрес. Її струсонула і зустріч з людиною, яку хвороба змінила до невпізнання, і ті двадцять хвилин, впродовж яких вона долала сходи, обливаючись потом. Пані Стася була певна, що ось-ось неодмінно впаде, але якось минулося. Вона спиралася на руку Гєнека, він вивів її, мокру й тремтячу, одурілу від напруги, у браму, і там, перш ніж рушити далі, вона мусила покласти собі під язик таблетку «від серця». Легше було 6, сказала, пройти по канату над прірвою, аніж спуститися сходами, які Гєнек долає щодня у кілька стрибків і навіть над тим не замислюється. Більше тітка на такі подвиги була не спроможна, натомість племінника раз у раз відправляла відвідати хвору товаришку.

— Я почищу вам мандаринки? — запропонувала Кароліна, і жінка мовчки кивнула.

Кімната наповнилась цитрусовим ароматом.

— Не викидайте шкірки, — тихо сказала жінка.

Кароліна залишила їх на тарілці, поруч із жовто-рудими часточками. Жінка тримала одну у висохлій руці, її пальці ледь помітно рухались. Їй не потрібна була допомога, вона лиш хотіла торкатися соковитої м’якоті, вдихати аромат життя. Почищені мандарини, їхній запах нагадали Кароліні про те, як давно вона лежала у ванні в оточенні помаранчевих квітів. У львівській квартирі вона користувалась лише душем, а цитрусові купання залишилися у минулому.

Олег сидів, відкинувшись на спинку крісла й заклавши руки за голову. На ліктях випинався розтягнутий трикотаж домашньої кофтини. Ще трохи і рукави його светрів торочитимуться, як у Сашуні. Навушники надійно затуляли від нього світ, давали можливість нічого не чути і не помічати навколо. Його дедалі частіше можна було бачити за тою щільною огорожею з чорних кругляків, що боронили його від дійсності. Від ранкової пригніченості на обличчі не залишилось й сліду. Йому було зараз добре. На екрані миготіли важкі черевики американських піхотинців, багнюка, мокрі футболки та колючий дріт і, мабуть, лунала музика, бо Олег чомусь тоненьким голосом з комічними руладами підспівував, демонструючи повну відсутність слуху, аж поки Кароліна пізнала: о-оу-ооу — ін зе амі... на-ау...

Це був не фільм — музичний кліп «In The Army Now».

Піднялась нагору, накрилася ковдрою і спробувала заснути. Їй заважав спів Олега. Потягнулась по «беруші», які видають у літаках під час тривалих перельотів. Восени Олег знайшов у бардачку свого авто авіанабір — гнучку, непроникну для світла маску-окуляри та м’які затикачки у вуха. «Бережи вуха, беруші», — пояснив їй. «Тоді вже „бервуха“», — виправила вона. Не уявляла тоді, що сама колись користатиметься тим набором до сну.

Маска затулила очі, бервуха стишили всі звуки. І все одно не могла заснути. Зсунула маску на чоло, виставила на мобілці будильник на сьому, знову насунула на очі м’які шторки. Завтра о восьмій ранку вона має бути на телебаченні.

Дві людини в одній кімнаті, обидві із затуленими вухами...

Один з них Олег, друга — вона. Фантастика.

5

О восьмій, звісно, не почали. Усталена українська традиція приступати до діла поступово і тут далася взнаки. О п’ятнадцять хвилин по восьмій ще нікого до студії, де проходило прораховування, не викликали. Півтора десятка довгоногих дівчат зі складним макіяжем на гарних обличчях перемовлялись зі своїми супутниками та одна з одною. Крутилися перед дзеркалами вздовж холу, поправляли волосся. Кароліна чула уривки фраз, з яких дізналась чимало корисного. Сьогодні — «дівочий день», хлопців дивилися вчора. Конкурс на заміщення вакансії ведучих ранкової програми триває. Претендентів навмисно запрошують на ранок, бо саме о такій годині комусь з них доведеться працювати, тому комісії з трьох осіб — вони вже нібито на місці — важливо побачити, як виглядають дівчата саме тієї години, коли більшість львів’ян лише прокидаються і вмикають кавоварки.

Першу, яку запросили до студії, довго не тримали. Вона вийшла розпашіла й заскочена. До неї одразу кинулись із запитаннями: «Ну що там? Що казали робити?» — «Дають книжку, просять прочитати уривок». — «А про себе щось розказувала?» — «Ні, про себе ніхто не питав. Там такий лисий сидить, прискіпується», — попередила дівчина. — «Досить! Досить!» — передражнила вона. «А результати коли?» Знизала плечима, і за сумку, і бігом, поки сльози не бризнули з очей.

Коли дійшла черга до Кароліни, комісія вже помітно втомилася. Так принаймні їй видалось, коли вона переступила через усі чорні переплутані кабелі на підлозі і зупинилась під яскравим світлом. З лівого боку гріло, там працював обігрівач «УФО», праворуч тягнуло холодом. Павільйон не опалювали. Пахло кавою.

За столом навпроти повний дядько в окулярах гортав папери. Лисого, схожого на Брюса Вілліса, цікавило, чого кава не солодка. «Руслано, ми що, цукру не маємо?» — запитував когось у глибині студії, відставляючи вбік горнятко. Серед дядьків була одна жінка — струнка й доглянута. Вона одна відповіла на «Доброго дня!», а чоловіки озвались не одразу.

— Скільки вас ще там? — запитав лисий, висипав вміст паперового пакетика в горнятко та помішав ложкою.

— Троє, — відповіла Кароліна.

— Так! — зупинив він розмови, тричі плеснув у долоні. — Увага! Ще трохи, — це до своїх колег. І до Кароліни: — Готові?

Кароліна підтвердила кивком.

Жінка вийшла з-за столу і ходою Марини, досконалою ходою дружини брата, наблизилась до Кароліни:

— Ось книжка, прочитайте нам кілька речень з неї. Просто уявіть, що поруч друзі. Ви серед своїх. Читайте без надриву, без пафосу.

І повернулась за стіл.

Кароліна розгорнула невеличку книжку з потертими кутиками. Текст починався з великої літери Ц, забраної у фігурну рамку.

— Це дивне почуття, що затопило мене солодкою млістю, я не зважуюсь назвати гарним і суворим словом — печаль, — Кароліна зупинилась і глянула на людей за столом.

Перед Брюсом Віллісом парувало горнятко. Жінка охопила себе руками і уважно слухала, не зводячи очей з Кароліни. Дядько в окулярах дивився у папери.

Кароліна повернулась до тексту.

— Це почуття таке повнокровне і таке егоїстичне, що мені соромно за нього, а печаль завжди видавалася мені шляхетною. Я ніколи її не знала — почувала звичайно нудьгу, жаль, зрідка докори сумління. А тепер щось огорнуло мене ніжно-тремтливе, наче шовк, відмежовуючи од інших людей.

Ніхто не зупиняв Кароліну, у студії було тихо — ані шурхоту паперів, ні стукоту горнятка об стіл. І вона провадила далі:

— Того літа я мала сімнадцять років і почувалася безмежно щасливою. «Рештою світу» для мене був мій батько та його коханка Ельза...

— Так! — пролунав жіночий голос. — Приблизно так це має виглядати.

Кароліна опустила книжку.

Жінка підхопилась, стрімко повернулась до Кароліни. Досконала хода у пришвидшеному варіанті.

— Ось тут, — вона показала за її спину — стелаж з книжками. Ведуча заходить у кадр, знімає з полички книжку, у книжці — закладка. Читає уривок. Абзац-два, не більше. Каже: «Це Франсуаза Саган „Здрастуй, печаль!“». Для прикладу. І далі фраза: «Нехай у вашому новому дні буде хоч дві сторінки доброї книжки!»

— Трохи задовга фраза, — перериває її лисий.

— Як на мене нормальна, — не погоджується жінка.

— О восьмій ранку це все відбувається? — уточнює він. — Усе це о восьмій ранку, я правильно зрозумів? — у його голосі іронія.

— О восьмій ранку! — занадто гаряче реагує жінка. — «Книжкова хвилинка», а не «це все». І закінчувати день було б добре тим самим уривком. У записі. Таке літературно-книжкове обрамлення дня. І кожного разу — новий уривок. Може, хтось бодай перед сном читатиме. І так день у день. Інше, інше, інше... І давнє, і найновіше. Маленький уривок — і незмінна фраза: «Нехай у вашому дні буде хоч дві сторінки доброї книжки!»

— А перехід до новин? — озвався грубасик. Він нарешті підніс голову від своїх паперів. — Чи воно буде органічно виглядати?

Жінка повернулась до Кароліни спиною:

— Що тебе напружує?.. Цілковито органічний перехід. Ранкове привітання. Мікродоза живого читання, гомеопатичний варіант, крапелька в морі, брязкальце, на звук якого неодмінно повертатимуть голову... А далі все як завжди: новини, гості студії, реклама, кліпи... Усе по повній.

Говорила, походжаючи туди-сюди холодною студією, не поспішала повернутись до колег за стіл.

Грубасик спостерігав за її рухом, закинувши ліву руку собі за шию, зосередженно чухав праве вухо.

— І головне. Як це сприймуть глядачі? — він ніби сам із собою радився, розмірковуючи вголос.

— Особливо наші глядачі, — Брюс Вілліс зробив акцент на слові «наші», а тоді, кепкуючи, повторив, як запам’ятав, фінал прочитаного Кароліною уривка: — «Того літа... я була з батьком та його коханкою... Ельзою...».

— Ну це ж для прикладу! — розсердилась жінка. — Якщо ми аж гак зважатимемо на нашу цнотливу галицьку аудиторію, доведеться читати лише Шевченка, і то далеко не все.

— Шевченка теж непогано було б читати! Думаєш, його так вже всі знають, як про те говорять?

— А ти думаєш, я про це не подумала? — жінка розчервонілась. — У мене вже є закладки в «Кобзарі»...

Про Кароліну забули. Вона стояла, тримаючи книжку в руках, з переконанням, яке ні з чим не сплутаєш: вона опинилась там, де треба, і то вчасно.

Телевізійна трійця згадала про дівчину, повернула голови.

— Нічого, якщо я тут трохи почитаю? — вона показала на студійну яскраво-зелену канапу в глибині приміщення.

Лисий усміхнувся. Телевізійники перезирнулись.

— Як вас звати? — запитав він.

— Кароліна Кужвій.

— Прекрасно, — сказав він. — Кароліна Кужвій.

«Що прекрасно?» — подумала Кароліна, не помічаючи, що теж усміхається.

— Стривайте, — грубасик зсунув окуляри з чола на ніс, — це ви та дівчина з телеінтерв’ю?..

Смикнула плечима — вгору-вниз, що могло зійти й за «не знаю». Може, він мав на увазі якесь інше інтерв’ю.

— Старий, — повернувся він до лисого, — це ж та дівчина, що перетягнула на себе увагу... — і він, нахилившись, щось стиха сказав, важко було розчути, що саме.

Обидва пожвавішали.

— Що ж ви там за спиною у метра влаштували? — біля очей повного зібрались глибокі зморшки, які натомість робили його молодшим.

— На форумі? — про всяк випадок перепитала Кароліна.

— На форумі! Чи це ваш фірмовий трюк? — весело провадив грубасик. — Заходите за спину знаменитості і влаштовуєте там своє шоу, відволікаєте увагу глядача на свою скромну персону...

— Я не знала, що нас знімають. І не знала, що той пан знаменитість.

Телевізійники ще більше розвеселились.

— А ви взагалі книжки читаєте? — запитала жінка.

Кароліна випнула нижню губу, і згадавши бра га та його настанови, вирішила не крутити, а говорити правду — бо все одно розкриють.

— Мало, — відповіла вона.

— Що востаннє прочитали?

— «Сестру Кері» Драйзера... І про Фіндуса... Про маму Му... Наталю Забілу, багато всього дитячого...

Чотири пари очей дивились на неї, чотири — бо з півтемряви вийшла дівчина, мабуть, та Руслана, що забула цукор до кави додати.

Чоловіки дивились з цікавістю. Гарна жінка — по-вчительськи. Руслана — зверхньо.

— Дитячого? — перепитала жінка. — Чому дитячого?

— Я нянькою працюю. — Усі чекали продовження, якихось подробиць, і вона чомусь додала: — Бебісітер!

— А чому «Сестру Кері»?

Занадто довго довелося б пояснювати, якби правду говорити.

— Просто так, — відповіла Кароліна.

— Ви не малюєтесь?

Опитування дедалі більше нагадувало випадкове точкове вколювання: там штрикнули, тут штрикнули.

— У мене алергія на туш.

— Та для чого їй малюватися? — озвався Брюс Вілліс. — Вона тим і цікава, що не така, як усі. Ви львів’янка?

Ще одне непросте запитання.

— Так. Вже львів’янка. Три місяці, як з Києва. Винаймаю квартиру. А взагалі я з Висічі. Ви не знаєте, це Яворівський район, неподалік від військового полігона.

— Чого це не знаємо? — грубасик повернув окуляри на чоло. — У мене там товариш служив, я навіть до нього приїжджав одного разу. Гарні місця... Грибні...

— Нянькам зараз так добре платять, що можна помешкання винаймати? — здивувалась жінка.

— По-різному платять, як всюди. Мені платять добре.

— Гаразд! — грубасик випростався з-за столу, згріб свої папери. — Завтра на пів-восьмої щоб були тут і вже готові до ефіру. Залиште свою адресу та телефон, працівників наша машина зранку привозить... Будемо пробувати в прямому ефірі, наразі на цих книжкових вставках.

— У «Книжковій хвилинці»! — виправила жінка.

— А далі буде видно, — погодився він. — Хоча мені на це, самі знаєте, що скажуть. Вчора з вулиці прийшла, нині в прямому ефірі!

— А звідки в нас усі гості приходять на прямі ефіри? Не з вулиці? — затримала його жінка. — Ми ж її не на новини ставимо. А як вона читає, ти сам бачив.

— Чи ви з самого ранку нянькою працюєте? — озирнувся грубасик.

— Я домовлюсь, — відповіла Кароліна. — Буду готова на пів-восьмої.

— Куди ти? — зупинила жінка грубасика. — Там ще троє.

— Давайте вже без мене, — відповів той. — Зараз прийдуть з рекламою.

«Чого так довго?» — накинулись на Кароліну дівчата, коли вона вийшла зі студії. — «Каву п’ють», — відповіла вона і засоромилась. Ось тільки тепер і засоромилась, вперше за ранок.

Що б то надягти завтра? Кинулася вдома до стінної шафи: нема що надягти!

Кілька варіантів сама собі запропонувала — ні, усе не те. Може тоді просто: джинси, біла сорочка, хурмова камізелька?..

Перед обідом хтось пошкрібся у двері. Ледве почула те панічне, слабеньке торохкотіння. А дзвінок у дверях для чого?

На порозі стояла маленька Леся. У сірих оченятах — напружене очікування, зосереджена зібраність: а раптом помилилась? Побачила Кароліну — і спалахнула усмішкою: ось вона я! Не чекали?

Серце впало.

— Лесю! Як ти тут? Звідки?

— Я тебе шукала, — обхопила Кароліну руками.

Щічки червоні та холодні, руки теж.

— Звідки ти? Де мама?

— Ми гуляли в парку...

— З мамою?

— Ні, з вчителькою, з малювання...

Побачила Мураню і вже забула, про що її запитують. Скидає курточку, тягне руки до пухнастої рудявки.

— Як ти дісталася сюди? То ти сама? Ніхто не знає, де ти? — ніяк не второпає Кароліна, стягуючи маленькі чобітки, і з полегкістю переконується, що ніжки теплі.

— Я дорогу пам’ятаю! — на обличчі дівчинки вже жодних слідів зосередженої зібраності. — І я сама. І ніхто не знає. Давай грати в туп-туп...

— Боже! Лесю! Так... Стривай. Негайно дзвонимо до мами, вона ж хвилюється.

Кароліна згадує вчительку з малювання, ту, що з синім пальцем та синьою плямкою під носом. Що зараз з нею робиться, страшно уявити.

— Ходімо, ходімо, — кличе дівчинка, тягне до кімнати, притискаючи незвично слухняну Мураню до себе.

— Почекай! — обсмикує її Кароліна, натискаючи на кнопки мобільного.

— Ні. Потім дзвонитимеш, коли побавимось в туп-туп та в літачки. І ще у... як воно?.. Винищувачі повертаються на базу! Потім подзвонимо!

— Мама переживає і вже, мабуть, плаче. А поки вона по тебе їхатиме, ми й побавимось. Уявляю, що робиться у твоїй студії, Лесю!

...За півгодини під ліжком на стовпах, на маленькій канапі, вже сиділа Анна в розстебнутій шубці. Вона знову і знову допитувалась, як донька йшла, як переходила дорогу, хто їй допомагав... Не йняла віри, що Леся сама прийшла на вулицю Чупринки з парку Хмельницького, сама знайшла будинок та квартиру. В очах жінки стояли сльози, вона виглядала цілковито приголомшеною.

Пропозиція, що прозвучала, виглядала так: Кароліна повертається до роботи, а чоловік Анни подвоює їй оплату.

— Побавтесь у «літачки» на кухні, — замість «так» чи «ні» сказала Кароліна, глянувши на Олега — вони з малою піднесено відновлювали свій паперовий авіапарк.

Дівчинка жваво вивільнилась від мами, до якої спиралася спиною.

— Там Сашуня і пані Стася, — пояснила вона, озирнувшись, ніби Анна знала, хто вони такі.

Мама дівчинки хитнула головою, нашорошено простежила за тим, як донька збирає свою кольорову ескадрилью, як Олег відчиняє перед нею двері і мала виходить з кімнати. У коридорі вигук: «О! Мураня!» — хазяйський вправний рух, руде створіння злітає вгору, повисає під пахвою і, погойдуючи всіма лапами, зникає разом зі своєю повелителькою углибині безрозмірної квартири.

Кароліна сперлась на підвіконня, вона стоїть спиною до вікна, їй добре видно новий вираз на обличчі своєї працедавиці, розгублений, ніби та стерла звиклий макіяж.

— Працювати, як донедавна, я вже не зможу, — пояснює Кароліна. — Змінились обставини. Зранку я на телебаченні, ввечері — студентський театр. Залишається хіба години дві-три вдень...

— Я розумію, — хитнула головою Анна, — я розумію. Кажіть одразу, скільки ви хочете отримувати? Називайте вашу цифру, я скажу про це чоловікові.

Насправді Анна зовсім не розуміла цієї дівчини. Та скільки їй там платять, на тому телебаченні та в театрі? Прибирає, мабуть. Вправляється зі шваброю, нахапалась роботи, як сучка бліх. Чоловік безробітний, зрозуміло з першого погляду, а за помешкання треба платити, а витрати на кожному кроці, а те, а се. Сама ще кілька років тому жила в злиднях, поки вдале заміжжя не вирішило всіх проблем. А тепер їй усі заздрять, і ця Кароліна теж.

— Скільки? — повторила вона.

— Ви мене не зрозуміли, я не набиваю ціну. Лише відверто пояснюю, що не маю зараз багато вільного часу. Однак Леся стала мені близькою людиною... І я відчуваю... відповідальність.

Недолуго прозвучало, вже подумки додала Кароліна; не знайшла вона точних слів, щоб пояснити, чому вона готова і далі приходити до маленької Лесі, щоправда, ненадовго.

Анна зверхньо звела брови, але змовчала.

Швидше інтуїтивно, аніж усвідомлено, Кароліна тримала зараз правильну лінію поведінки: не звертала уваги на зарозумілість у тоні Анни, її жестах та словах, яка звикло проскакувала навіть тепер. Зазвичай на своїй території Анна щедро демонструвала оточенню свої надумані переваги, вивищувалась над усіма. Але сьогодні вона була сама не своя і дивувалася тому, що стримується, добирає слова і не поспішає з оцінками та звинуваченнями.

— Гроші, звичайно, потрібні, — погодилась Кароліна, — тому я знаходитиму, скажімо, дві-три, іноді чотири години на день. І в ці години ми з малою будемо бавитись, читати, гуляти, а на заняття до того садочка... чи студії...

— ...школи раннього розвитку, — виправила Анна.

— ...до школи раннього розвитку, — погодилась Кароліна, — могла б Лесю водити інша нянечка і чекати її там, це нескладно.

Гостя мовчки розглядала корону кахельної пічки. А тоді підвелась, скинула шубку, знову сіла і замислилась. Тоді набрала номер на мобілці.

— Ігоре, — сказала схвильовано, — заїдь за нами. Чупринки, 38.

І вислухавши відповідь, вибухнула:

— Ні! Не водій! Сам заїдь. Я й без тебе можу таксі викликати. Забери нас! Ти ще не знаєш, що сталося, а вже скидаєш нас на інших. Сам забери, чуєш?!

Вона ридала так, що зуби цокотіли об край склянки з водою, по яку Кароліна збігала на кухню. Кароліна вмовляла: тихіше, Леся налякається...

А тоді розмовляли до приїзду Ігоря Юрійовича, і щось таки змінилося між ними за ті півгодини, коли одна плакала, а друга її заспокоювала.

Тільки згодом Кароліна зрозуміла, на який безпрецедентний експеримент погодилось керівництво телеканалу з початком нового року. Випадкова дівчина з хорошою дикцією у прямому ефірі читає уривок з книжки. Короткий уривок, на хвилину-дві... Перший тиждень ніхто нічого навіть не пояснює. Інтригують глядача.

Кароліна з’являється на екрані, розгортає книжку — і береться читати. Неодмінно в прямому ефірі, такою була умова Аліни Стахівни, тієї жінки з гарною ходою. Пояснення буде згодом, каже Аліна Стахівна. Вони за тиждень пояснять, що відбувається. А наразі нехай глядач дивується. Прийде час, і ведуча ранкової програми скаже: ви, мабуть, помітили, що наші телеефіри починаються тепер незвично. Ми і надалі читатимемо уривки з книжок, ми впевнені, скаже, що ця ранкова хвилина не минатиме для вас даремно.

Аліна Стахівна не боялась, що Кароліна в прямому ефірі зіб’ється, чи розгубиться, чи станеться щось інше, несподіване. Ця дівчина трималась перед камерою з таким вмінням, яке іноді не виробляється й роками праці. Для неї ця впевненість була природною. Вона нічого не чула про уроки сценічної мови, не працювала над дикцією та артикуляцією. Підсвідомо розуміла, як варто читати текст, у якому темпі, щоб слухач сприймав його.

Свій сьогоднішній уривок перед ефіром прочитала вже двічі, щоб не помилитись із наголосом у деяких словах. Даремно вона свою шафу патрала — її одягнули у класичну трикотажну сукню (маленька чорна сукня, мамина мрія), яку надав якийсь там бутик, припудрили обличчя, виклали пишне волосся низьким вузлом на потилиці. Нічого особливого із зовнішністю робити не треба, попередила Аліна Стахівна. Торкнулася руки Кароліни: все добре! Читай, як читала перед нами, не хвилюйся.

На моніторі замиготіли цифри у зворотному порядку: 10,9, 8, 7... Кароліна відчувала себе зараз, як тоді, коли грає зі своїми племінницями чи маленькою Лесею у цікаву гру, а швидше — як тоді, коли розгортає одну з їхніх улюблених книжок, і вони зручно вмощуються біля її колін з готовністю слухати.

Слухайте. Мені й самій цікаво...

Увага! — підніс руку оператор — і м’яко махнув нею у повітрі. Давай!

Кароліна мовчки усміхнулась у камеру, зняла з полиці книжку, розгорнула її там, де була закладка. І почала читати, ніби своїм дівчатам.

Тоді глянула в камеру, назвала автора та роман і, усміхнувшись, додала: «Дві сторінки доброї книжки на день! Хоча б дві!»

За цей експромт з останньою фразою їй нічого не було. Її навіть не насварили, однак попередили: жодної самодіяльності більше! Усе має йти, як заплановано. А фразу яку говорити наприкінці? — Та кажи вже свою!

Список уривків з книжок, який склала Аліна Стахівна, був розрахований років на сімдесят, не менше. Вибір її був доволі хаотичний та безсистемний, у такій програмі, говорила вона, упорядкованість та чітка класифікація — речі зайві. Тут, казала, варто йти лише за голосом любові. Вона запитувала про книжки, які варто рекомендувати, і відомого музиканта, і бізнесмена, і продавчиню квітів, усіх гостей студії, що йшли додому після ранкових ефірів. Хоча була певна, що її особистих смаків вистачить на довгі місяці, а проект триватиме роками, можливо стане довгожителем в ефірі, і вона встигне голосом Кароліни нагадати про існування багатющих покладів книжок, відомих, чи напівзабутих, чи ще не відкритих, не обдуманих та не прочутих багатьма.

За перші дні роботи на телебаченні Кароліна прочитала кілька випадкових, як їй видалося, фрагментів. Ніби щоразу вихоплювала першу-ліпшу намистину з безкінечного намиста, по якому можна було просуватись, перебираючи пальцями, хоч вперед, хоч назад. Такі особливості, як час написання, країна, жанр не мали значення, це мусила бути просто добра книжка, якій було що сказати навіть у короткому уривку.

Епізод з роману «Місто» Валер’яна Підмогильного — той, де Степан Радченко невдало та весело грає у лотерею, витягуючи один за другим двадцять шість порожніх папірців.

Монолог Ванди з «Венері у хутрі» Леопольда фон Захер-Мазоха, який починається зі слів «Ніколи не відчувай себе в безпеці поруч з жінкою, яку кохаєш, тому що природа жінки таїть у собі більше небезпек, аніж ти думаєш».

Те місце в «Над прірвою у житі» Селінджера, де Колфілд сидить на лавці під дощем, як хлющ, у своїй червоній мисливській шапці, а його молодша сестра Фібі все катається і катається на каруселі, пропливаючи перед його очима у своєму синьому пальтечку...

І та сторінка з «Щедрого вечора» Михайла Стельмаха, де відбувається розподіл дідизни, коли сидять на ясенових лавах браги й братова, мов чужі, і сердечна злагода, що жила колись у дідовій оселі, далеко відходить від спадкоємців.

Як розрізають стару хату пилами навпіл, з-під залізних зубів бризкає стара тирса, а хлопчик плаче в садку на траві, бо чує, як шматують його минувшину. Але є в нього мати і є батько, який певен, що син «завзятцем виходився у нас!». А жити можна й у старій клуні, хай навіть дме з усіх боків. Зате зверху горобці співають... Не всякий таку розкіш має.

На ґанку телестудії стояв Павло, усміхався у свої мідні вуса. Як ні в чому не бувало. Ніби не йому вона не відповідала на телефонні дзвінки, ніби не йому нарешті сказала: нам нема про що говорити. Дивився на неї, трошки зніяковіло, але відкрито, як під час першої зустрічі в поїзді Львів-Київ.

— Звідки ти тут узявся? — вона теж йому зраділа.

Він завжди мав на неї неабиякий вплив. Може, тому й не відповідала на його дзвінки, бо остерігалась потрапити в колишню залежність.

— Чутки про твої успіхи на телебаченні сягнули берегів Дніпра, — він очевидно приготував цю фразу заздалегідь.

Кароліна хитнула головою:

— Це лише початок! — запевнила його з таким самим жартівливим піднесенням.

Добре знайомий запах його улюбленої туалетної води відгукнувся щемким спомином, але вона відігнала від себе це відчуття.

— Сумувала за мною? — запитав він у притаманній йому зухвалій манері чоловіка, певного себе; але інтонація була іншою, не такою, як колись. Він боявся її, і це було новим між ними.

— Павле, — вона рушила до прохідної, сніг зарипів у них під ногами. — Павле, — повторила, коли вони пройшли через вертушку та опинились за межами телестудії, — я маю дуже мало часу...

— Ходімо на каву, — з його голосу нарешті зникли нотки відразливої самовпевненості, — я скучив за тобою. Де тут знамениті львівські кав’ярні? Бачу лиш дерева, засипані снігом.

— Он там, внизу, є кав’ярня. Хвилин двадцять достатньо буде? — і, побачивши, як змінилось його обличчя, додала: — Мені на роботу треба. Я не лише тут працюю.

Його настрій помітно впав. Вона взяла його попід руку, вуличка була надто спадистою, хоч і прибраною від снігу, а все ж доволі слизькою.

— Що було — загуло, — спиралась на нього. — У мене інше життя тепер, Павле. Не треба згадувати про старе.

— А я згадую, — вона вже й забула, коли він говорив із нею таким тоном, простим і відвертим; у його словах, особливо в останній місяць минулого літа, завжди лунала самозакоханість та поблажливість.

Зараз він виглядав правдивим. І незахищеним. То, може, він захищався тоді? Це їй ніколи раніше не спадало на думку.

Його розгублене мовчання прорвало шквалом слів. Кароліні здавалося, що до них прислухається дівчина-барменка за стійкою кав’ярні, однак Павлові, так виглядало, було все одно, чує їх хтось чи ні. Він говорив, що сам винен у тому, що втратив її. Що готовий зробити все, аби вона повернулась. Що розуміє, чому вона так зробила. Що виправить усе.

— Я, зрештою, намагався жити по-старому, — його погляд зупинився на яскравій квітці різдвяника на підвіконні, — але в мене нічого не вийшло.

Кароліні важко давалася ця розмова. Колишньої відвертості вона вже не прагнула, її й не могло бути, бо що вона могла розповісти про себе?

— Я фактично заміжня жінка, — сказала вона Павлові.

— Це нічого не означає, — відказав він.

— Це багато що означає, — відповіла вона.

Він опустив голову, сидів замислившись. Тоді побачив на рукаві піджака невидиму порошину, зняв її двома пальцями і відпустив на підлогу. Кароліна вже й забула, який він чепуристий, у Львові сказали б — фацет.

З Ігорем Юрійовичем Кароліна бачилась щонайбільше три рази, він постійно був деінде. А тут, за кілька днів після інциденту з Лесиною втечею, що зворохобив її школу, немов землетрус, батько дівчинки заїхав за чимось додому. Похапцем привітався і, вже виходячи, призупинився біля малої, торкнувся долонею її щоки. Мала відсторонилась, бо не мала часу — бігла за «слухалками». Вона була зараз лікарем, а Кароліна — пацієнтом, що скаржився на кашель.

— Що ви з нею таке робите?.. — і це було перше речення, адресоване Кароліні за увесь час знайомства. Він навіть не піднявся тоді у квартиру до Кароліни, просто зателефонував дружині: виходьте. А зараз чогось розговорився. — Чим займаєтесь?..

— ...за такі гроші? — продовжила запитання Кароліна.

Ігор Юрійович здивовано глянув, заінтригований. Йому справді цікаво було б дізнатись, за що він платить. Своїх підлеглих він тримає у чорному тілі, платить скупо, економить на кожній копійці, бо впевнений, що інакше фірму на плаву не втримаєш, особливо в такі часи, як тепер. А тут його дитина, що має усе, тікає від вчительки, двічі переходить дорогу сама, щоб знайти квартиру цієї няньки. На кожному кроці від неї чути: «ми з Кароліною», «ми з Кароліною», а відтак він змушений платити стільки, скільки скаже ця вчорашня школярка без освіти. Ще й мусить вважати на її графік зайнятості, чекати, аби вона знайшла бодай дві години на день для маленької Лесі. Він лиш сподівався, що це триватиме недовго і жива іграшка дівчинці набридне. Як і все, чим вона так щиро захоплювалась час від часу. Але наразі жодних змін не відбувалось. То що ж вони там роблять протягом двох годин?.. За такі, справді, гроші?

— Ну що ми робили сьогодні? — Кароліна не відпускала погляду Ігоря Юрійовича, дивилася йому просто у вічі і не кремпувалась від того. — Сьогодні ми будували снігову хатку. Годували снігурів. Назбирали жолудів, зараз будемо робити дяпчиків. Не кожен вміє спорудити справжнього дяпчика з жолудів... І ще я обіцяла навчити Лесю плавити в ложці цукор, робити цукерки на патичках. У парку продавали півників, але ми зробимо льодяники самі.

Ігор Юрійович тримався за ручку дверей.

— Анно, — гукнув у глиб квартири, — нагадую: за десять сьома. Не спізнюйся!

А тоді, глянувши на Кароліну, скривився.

— Що ж я, не знаю, як дяпчиків з жолудів роблять?..

Вона вперше бачила на його обличчі слабий натяк на усмішку.

6

У голосі Олега з’явились нові модуляції. Удавано-оптимістичні. Узявся говорити про майбутню весну як про новий відлік часу, коли, нарешті, потеплішає і можна буде виходити з дому та шукати роботу. Чого з людьми по Інтернету спілкуватися? Це нічого не дає. Треба бачити очі, чути голос...

Якщо ми будемо економити, піднесено повідомляв він, то спокійно протримаємось до весни. А там я знайду якусь роботу. Завтра ж зателефоную одному чоловікові, мені дали його телефон... Або післязавтра, бо завтра вони, здається, не працюють...

Та низькооплачувана, але надійна робота в домашніх умовах, що задовольняла його, теж десь пропала. Власник згорнув діяльність, з такими податками, мовляв, ну його до дідька, і виїхав за кордон, пообіцявши, як влаштується, знову взяти Олега до себе. Благо, тепер можна жити там, де живеш, а працювати хоч в Австралії.

Кароліна приходила з роботи втомлена активністю маленької Лесі та репліками її мами, від якої один порятунок — триматися подалі. Вона більше ніколи не дозволяла собі слабинки, свідком якої стала Кароліна у своїй кімнаті на Чупринки. Працювати доводилось довше, аніж домовлялись, зрідка виходило навіть по вісім годин, це якщо репетиції у театрі не було. Ввечері купувала якоїсь їжі, частіше — напівфабрикати, щоб швидше приготувати. Олег цілував її у щічку, забирав пакети, витягував продукти на стіл. Був схожий у такі хвилини на маленького хлопчика, що дочекався мами з роботи і от з голодним нетерпінням відкушує край батона та ламає кільце ковбаси. Її почала дратувати його запопадлива ніжність, схожа на вдячність господаря до тяглової конячки: розпрягти, звільнити від денної упряжі, поплескати по спітнілій спині й накинути стару куртку господаря, щоб, бува, не застудилась.

Одного вечора, скидаючи черевики в передпокої, почула телевізор з кімнати пані Стасі — чийсь піднесений монолог з паузами, якими артист заохочував публіку до сміху, і вдячна публіка його підтримувала в цьому прагненні; а крізь ті звуки, далі по коридору — розмову на кухні.

— ...просто радість зникла, — голос Олега, — от нічого не цікаво, взагалі. Ні, ось це цікаво, без сумніву, але якось дивно — воно само собою, а я сам собою, хоча ти мене показуй, звичайно, я ж не відмовляюсь...

— Минеться... — голос Сашуні.

Шум чайника, що закипає.

— Це не через роботу, — знову Олег. — Хоча тут теж усе нецікаво. Побачив в Інтернеті: конкурс на заміщення. Солідна компанія. Спробую. Почав складати резюме... візьми он той, без домішок, просто чорний, він, як колись, цейлонський. І що?.. Що воно писати там, де останнє місце роботи? І з якого по який місяць та рік? А тоді подивився вимоги. Вік — до тридцяти п’яти років.

— Ну і пішли вони..! — каже Сашуня.

Один лише раз за останні дні, а може, й тижні, почула Кароліна в голосі Олега радість, щиру, не вдавану, коли він по телефону розмовляв. Спочатку навіть не зрозуміла, з ким і про що йдеться. Підмор у межах норми... Порція канді зверху рамок... Наприкінці лютого — перевірка зимівлі бджолосімей...

— З ким ти? — запитала опісля.

— Зі Степаном, — в очах Олега теплий усміх. — Зі Степаном з Висічі.

А навколо очей — зморшки, яких не було.

Він змінювався і зовні, і не знати, які зміни вражали більше. Вона немов дивилася фільм і відзначала подумки професійну роботу стиліста. Кутики губ головного героя від початку фільму помітно опустились, носогубні складки зробилися чіткішими, він став нагадувати сумного песика. Шкіра під очима вкрилася легким брижем, як поверхня озера під повівами легкого вітерцю, який жене здалеку темні важкі хмари. Маківка зворушливо світилася білою шкірою крізь поріділе волосся. Усього цього не було ще кілька місяців тому.

Але й актор цього реалістичного фільму грав свою роль переконливо. Щось сталося з його променистим поглядом. Ніби хтось узяв та й прикрутив те внутрішнє світло, як лампу на столі.

Той жаль, що викликали внутрішні зміни в Олегові, частіше тепер змішувались з роздратуванням. Олег дедалі більше занурювався у свій світ, він зробився байдужим та бездіяльним щодо одних речей, але зберіг жваве зацікавлення до інших, таких як телевізор, Інтернет та балачки з Сашунею. Хоча, можливо, це були й не балачки, а філософські розмови. У будь-якому випадку, вони становили важливу частину його теперішнього життя. Він знову і знову відкладав свої міфічні плани на завтра, і це завтра ніяк не наставало. Почуття реальності збігалося, як шагренева шкіра, але він цього не помічав. Скидалося, що Олегові страшно спробувати розібратися самому із собою, поставити собі деякі запитання і почути чесні відповіді. А може, він не знав, про що запитувати, і тим більше, що відповідати. Уникав сам себе, відганяв небезпечні думки, здатні зруйнувати той мур, за яким він ховався від світу. Видавалося, що його більше ніщо не принижує. Видавалося, усе влаштовувало, навіть відсутність почуттів.

Вона покликала Олега на виставу, куди всі зібрались під орудою Космоса. Але Олег відмовився — що мені там з вами всіма робити? Малося, мабуть, на увазі, мені, дорослому чоловікові — з вами, дітлахами. А може, йому просто і це було нецікаво.

Він навіть вийшов у коридор провести Кароліну. Зовні виглядало, що між ними все гаразд. Тільки от вони майже не розмовляли.

...Актриса почала з розстановкою, чітко й повільно, як ніби робила вправу на вимову перед початком вистави, як ніби це була ще й не вистава, а підготовка до неї. Сиділа, склавши ноги, як козак Мамай або як буддистський монах у медитації, видмухувала чітко й вгору, як пухирці повітря чи мильні бульбашки: «У!.. Вс-Я-ко-го! С-Во-Я!.. Д-о-л-Я!.. І-Св-і-й! Ш-л-Я-х! Ши-ро-ки-Й!..» — і далі, далі, далі вела монолог зі «Сну» Шевченка. А воно все було про нинішній час, а не про минувшину. І Шевченко був зовсім інший, аніж вони у школі вчили.

Єдиний реквізит, присутній на сцені — мітла з довгих червонястих лозин — літала, гребла, млинувала, шуміла вітром, гойдалася деревом, стовбичила вельможею у царських палатах. Актриса бавилася з нею, як дитина бавиться знайденою на стежці гілкою, перетворюючи її в усе, чого побажає дитяча нестримна фантазія. Актриса і з тілом своїм бавилась, і з голосом. Вони слухались її, як добре відлагоджені механізми.

Кароліна заціпеніла, сиділа приголомшена. Ось так, виявляється, можна грати на сцені. Якщо вже грати — то або так, або ніяк. Принаймні тягнутись до цих побачених можливостей з усіх своїх Богом даних сил.

— Ти зауважила, як вона пародіює класичну манеру гри?

Кароліна отямилась від своїх думок. Що?.. Гєнек запитував її про пародію.

Вони йшли вулицею Листопадового Чину вгору, попри огорожу парку Франка, просто на яскраво окреслену підсвіткою будівлю — на управління залізниці. Усі розійшлися, бо Космос кудись поспішав, сказав лиш про побачене: «Космос!» і пообіцяв завтра перед репетицією повернутись до вистави, обговорити враження.

— ...класичну манеру гри? — перепитала Кароліна, схопивши за хвіст почуту фразу. — Ні. Коли?

Гєнек склав руки перед собою і почав підвивати писклявим голосом школярки-відмінниці, яка чесно заробляє свій бал з української літератури:

— Світає, край неба палає...

Кароліна пирснула в долоню. Справді кумедно виглядає, вона на це не звернула уваги. Гєнек зараз поділився із нею своїм відкриттям. Кожен розтягує побачене на скалки вражень, видобуває з них свої відчуття, вихоплює співзвучні своїм думки. Може, режисерові й артистові про це не йшлося, але глядач — тепер вже співавтор — побачив своє.

Нормально чи «ненормально», як сказав Гєнек, гуляти самій, це її власне не турбувало. Його це дивувало натомість. Ти ж не пенсіонерка, сказав він, щоб гуляти по місту сама. Їй взагалі тепер було нормально самій. Хвилини на самоті не надто часто випадали, вона їх любила. З Олегом щось відбувалося незбагненне, він все далі й далі відходив від неї, можна було вже й не кликати його з собою, достатньо було одягнутись і сказати у спину: «Через годину буду». Він відсторонено кивав, не відриваючись від комп’ютера, телевізора, іноді книжки. Часом виходив з дому, аби подивитись, як почуває себе машина на подвір’ї, а коли акумулятор остаточно сів, то й непокоїтись припинив: нікуди вона тепер не зникне. «І що далі?» — запитала його якось Кароліна, він одразу зрозумів, про що йдеться. «Далі все зміниться, — виявив удавану впевненість. — Буде весна, буде робота, заправимо машину, поїдемо куди захочеш». — «Я хочу зараз, вже». — Мовчить, ніби не чує. «Олеже, чому ти не шукаєш роботи?» — «Я шукаю. Роботи немає». — «Я бачила оголошення: на складі потрібні охоронці. Добу чергуєш — три вдома». — «Ти пропонуєш мені піти в охоронці?» — перепитує він. — «А що такого в роботі охоронцем? Вона нічим не гірша від роботи нянькою». — «Які дивацькі твердження, Кароліно! Охороняти склади я не піду. У мене освіта інша».

Уся розмова.

Вечірнє місто сяяло зимовими вогнями, у театрах ішли прем’єри, у кінозалах — нові фільми, на вітрини книгарень виставляли новинки з топ-десяток продажів. Життя вирувало всюди. Пливкі сніжинки кружляли у світлі вуличних ліхтарів, перетворювали місто на казкове. Кароліна майже бігла, щоб не змерзнути. До своїх осінніх черевиків вона вбирала гуцульські вовняні шкарпетки, виправляла їх жовто-зелено-брунатним орнаментом назовні. Єдине придбання останніх місяців — теплу куртку брунатного кольору — доповнював зелений довгий шалик, накручений навколо шиї, і все це дозволяло їй виглядати доволі оригінально.

Вона проминала яскраві вітрини, часом зупинялась перед тими, що з одягом, і, якщо їй подобалось убрання манекенів, заходила досередини. Іноді там не траплялося жодного покупця, ціни красномовно пояснювали, з якої причини. На яку-небудь непоказну кофтинку Кароліна мала б працювати цілий місяць.

Вона бавилась. Вправлялась в індивідуальних акторських етюдах, відчувала себе жінкою з фінансовими можливостями. Треба було впевнитися з реакції продавців, що їй це вдається. Хіба не могла, тиняючись містом, зайти до крамниці недбало вдягнена дивачка із золотою банківською карткою у потертому гаманці? Хоча іноді короткого погляду збоку на її черевики було достатньо, аби продавець-консультант дозволила собі зневажливий тон у буденному запитанні: «Що вас цікавить?» Кароліна, не виходячи з ролі, відповідала тою ж монетою: «У вас тільки ці фірми?» — недбалий жест у бік кронштейнів. — «А які вас цікавлять?» — «Лора Ешлі... Барберрі...» — хороша пам’ять висмикує потрібні назви в потрібний момент. — «Ні, таких немає. Але в нас є хороші пуловери та светрики інших фірм. Показати?» — «Дякую, не треба».

А таку кофтинку вона собі колись купить. Тільки не в цьому бутику. Тому що кофтинка ціною роботи чотири тижні — це нонсенс та дурня.

Кароліна сама тепер заходить до кав’ярень. Вона тримає у наплічнику книжку або підручник, бо саме в кав’ярні можна вивчити кілька сторінок з підручника або прочитати розділ з книжки. Звуковий фон, складений з глухого людського багатоголосся та стишеної музики аніскільки не заважає. І то не лише їй. Хлопець під вікном занурився у свій ноутбук. Дівчина не відривається від свого смартфона вже хвилин двадцять. Ніхто не претендуватиме на твій час і на твою увагу, бо одразу видно: людина має діло за горнятком кави.

Спостерігає за людьми, а думає про своє. Про те, що її особисте життя що далі то більше стає нестерпним. Чому вона не намагається змінити ситуацію, яка зайшла в глухий кут? Що її стримує від того, аби сказати Олегові: що зрештою відбувається? Як ми живемо? Її шокує його смиренність перед тим, що пропонує йому життя, його мовчазна згода на те, що він зараз має, в усьому, і перш за все у стосунках. Його все влаштовує, і цей новий чоловік не викликає у ній ані симпатії, ні бажання бути поруч. Нехай живе, як хоче, але вона тут до чого?

...Навскісний сніг торкається торсів скульптур під кутовим балконом їхнього будинку, забивається у кам’яні шпарки. Ті двоє невтомних — атлант і каріатида — тримають свій тягар на рівних, на двох парах сильних рук. На обличчях спокій, який так здивував колись. І тепер кожного разу, проходячи поблизу, Кароліна кидає оком на кам’яні обличчя, переконуючись: нема в них страждання, немає напруги, хоч мали б бути, а глянеш — нема.

Вдома тепло, піч пашить гарячими кахлями. Цього місяця платня за газ буде захмарною, як і наступного, і попереднього теж.

— Де ти ходиш? — Олег піднімається від комп’ютера. — Де ти ходиш?

І її накриває хвиля відрази.

Вона починає збирати речі.

— Що сталося? — каже він розгублено.

Вона мовчки складає на купку свої речі: Маринину спідницю, дві пари джинсів, плетену камізельку кольору стиглої хурми...

Олег у два кроки опиняється поруч, стискає її в обіймах.

— Кароліно, — каже він, — почекай трошки, усе налагодиться. Почекай, прошу тебе. Це не я зараз, не добивай мене.

Дряпучий клубок росте в горлі Кароліни — він не ковтається і не видихається. Він застряг у трахеї, впершись гострими шинами під щелепою. Кароліну душить кашель, він мучить її до сліз, виходить поштовхами, і їй самій робиться страшно від цього звірячого надривного скиглення.

Всю ніч за вікном виє заметіль, а на ранок усе за вікном потопає у снігу. Білий колір будить приспані надії та сподівання. Доживемо до весни, вирішує Кароліна. Та й куди б вона пішла вчора? Їй нема куди йти, як і Олегові.

Хоч би тій нездарі перед прем’єрою живіт скрутило, і Космос шукав, хто може зіграти головну роль замість неї! І одразу потому: ні-ні-ні! Ні! Налякалась, яка чортівня часом у голову стрілити може. Нехай буде здорова та Русалка, нехай грає свою роль, бо кожному своє. А на чуже зазіхати — Боже збав!

Репетиція триває далі, Кароліна подумки грає усі ролі, навіть чоловічі.

Космос — це космос! Усіх вгору тягне, до зірок. А нездара Русалка вище своєї голови не стрибне, як би не намагалась. Усі це бачать та очі ховають.

Вулиця була єдиним місцем, де можна було набрати номер Зої, почути її голос і запитати, чи може вона говорити.

У трубці лунали довгі гудки, Кароліну обминали перехожі, повз неї проїжджали автівки, розхляпуючи талий рудий сніг з-під коліс. Вона вже зібралась відмінити виклик, як у мобілці почулося: «Алло. Алло, Кароліно, говори, я слухаю». Кароліна зайшла в якусь браму, зупинилась під стіною.

— Зою, ви можете зараз говорити?

— Зараз, почекай... Тепер можу.

— Добрий день, Зою.

— Добрий день, Кароліно.

Почулися швидкі кроки сходами, у браму зі сходів збіг хлопчик з великим наплічником. Від несподіванки призупинився, привітався з незнайомкою і стишивши біг, як перед вчителькою, вийшов на вулицю, обережно притуливши за собою двері.

— Зою, мені здається, Олег незабаром повернеться до Києва, — одразу почала з головного Кароліна.

Зоя мовчала. Заскочила її Кароліна своїм повідомленням.

— Ви чуєте мене, Зою?

— Я думаю, ти помиляєшся, Кароліно... — здалося, що там неспішно запалили цигарку. — Але в будь-якому випадку це стосується лише вас. Для чого мені це знати?

— Він не може знайти роботи, у нього депресія.

— Але ж він шукає...

«Звідки вона знає?» — подумала Кароліна.

— Він вже не шукає, — сказала вона. — Я думаю, що не сьогодні-завтра він збере речі і повернеться до вас.

— До мене? — Зоя розсміялась. Якось навіть удавано-театрально.

— Кароліно, — у її тоні помітно проскочила вчительська інтонація, — я ж сказала тобі в машині, пам’ятаєш? Тільки не повертайтесь. Йому нема куди повертатись. Як я можу прийняти екс-чоловіка, якщо я заміжня жінка? У мене інше життя, зрештою, ми все обговорили з Олегом у Києві перед вашим від’їздом. Які зараз можуть бути розмови на цю тему?.. Чи Олег просив тебе поговорити зі мною?

— Н-ні, — розгублено озвалась Кароліна. — Це я хотіла з вами порадитись. Адже він нам не чужий, і мені, і вам. Зрештою, ви прожили з ним п’ятнадцять років, ви його краще знаєте.

— Знаєш, Кароліно, що могла б зараз сказати: а чого ти раніше про мене не думала? Про те, що я відчуваю, як людина, що прожила з ним п’ятнадцять років?.. Але тепер вже нема про що говорити. Скажу тобі відверто: я вдячна випадку, що він вчасно втрутився у мою долю. Якби ви ще хоча б кілька днів приховували свої стосунки, усе могло статися по-іншому. Мій чоловік вже був за крок до того, аби виїхати за кордон. І випадку і вам я вдячна, що не дурили мене, і я відчула себе вільною, і дозволила собі нарешті не сумніватись, і наважилась почати нове життя. Алло, Кароліно?

— Я слухаю вас...

— Його важко почати, це нове життя. Якби я знала раніше, як воно зміниться, мабуть, зробила б це давно. Та що тепер про це згадувати? У мене є мій чоловік, в Олега є ти...

Кароліна зітхнула.

— Порадитись, кажеш... — Зоя тут, мабуть, зробила затяжку. — Працюй над стосунками. Я щиро бажаю вам подолати теперішні проблеми, бо, мабуть, у вас зараз нелегкий період. Але, знаєш... Ти слухаєш, Кароліно? Я тобі хочу сказати одну важливу річ... Я це лише тепер зрозуміла. Не повторюй моєї помилки. У нашому союзі я була сильною, а Олег — добрим, чуйним, вірним, так, але всі життєві та побутові проблеми вирішувала я, і я була по суті головою сім’ї і соромилась підкреслювати це, а він і не переймався, він думав, що все навпаки. Я не розвіювала цих ілюзій. І так могло тривати все життя, бо варіантів співіснування є безліч, і жодного єдино прийнятного немає... Але зрештою, в усіх — свої стосунки, і може тобі не потрібні ці поради, вибач...

Вухо було гарячим — чи то від почутого, чи від розігрітого корпусу телефону.

— То йому нема куди повертатись у Києві? — тільки й запитала Кароліна.

— Звідки ти взяла, що він повертатиметься? Ну хочеш, я з ним поговорю? Але воно не допоможе. Я йому пропонувала піти працювати до своєї львівської товаришки, вона має ріелторську фірму, але він каже, і в принципі має рацію, що ринок нерухомості зараз лежить, перечікує на самому дні економічні негаразди, нема сенсу там зараз працювати...

Кароліна мовчала. Вони спілкуються. Але вона про це нічого не знає.

— І часто ви з ним розмовляєте?

— Ну, це вже ти поводишся, як класична дружина. Запитай у нього.

Чого дзвонила, чого тією розмовою досягла... Та хоча б того, що тепер знає: Зоя вийшла заміж за того свого однокласника. А Кароліна з Олегом — і далі живуть на віру, а тепер вже вона й не хоче заміж.

А, куди стріла, туди й брила!

Така вже година телефонних розмов настала.

Набрала номер Марини. Серце бухало, поки мобілка шукала мережу, а коли вже заграла у слухавці мелодія-очікування, Кароліні защипало в носі.

— Марино... Це я.

— Бачу, що ти.

— Марино...

Кароліна заплакала, несподівано для себе. І не закінчити, не почавши, і говорити не в змозі, бо горло перехопило.

— Ну що ти... Ну припини. Ну цим і мало все закінчитись... — холод у голосі Марини розтанув. Кароліні понад усе захотілося зараз опинитись поруч з нею.

— Ні, ти неправильно зрозуміла, — витиснула вона нарешті з себе. — Нічого ще не закінчилось, я хочу Олегові допомогти, а він нічого не хоче. Мені здалося, він повернеться до Зої, а Зоя заміж вийшла...

— А ти що, не знала?

— Що заміж — ні.

— Вона заміж вийшла і вагітна.

— Вагітна?

— Ну так... — Марина розгубилась, і Кароліна раптом зрозуміла чому. — Олег знає про це, правда?

— Н-ну...

— Та знає, знає. Якщо вони розмовляють, спілкуються між собою, то ясна річ, що знає...

— Ну ти мала б радіти, що не будуєш свого щастя на нещасті інших. Що навпаки, ось так все склалося і кожен має пару.

— Але в нас все погано, Марино. Ми вже не пара. Ми чужі...

— І це до кращого! Так, так, щоб ти знала! У тебе все життя попереду. Олег казав тобі, що не зможе стати батьком? Ти знаєш про це?

Кароліні дух перехопило.

— Як? — видихнула вона.

— Ну от, бачиш, я майже була впевнена, що ти про це не знаєш. І я, мабуть, не у свої справи пхаюсь. І звичайно, такі речі не впливають на почуття і на бажання людей бути разом... Зрештою, й проблема вирішується, медицина зараз має великі можливості... Але єдине, чого не може бути в сім’ї — це замовчування такої важливої інформації, приховування її.

— Або ця інформація для нього не є важливою, — видушила з себе Кароліна. — Або ми не сім’я.

Вона стояла, спершись до стіни. Повз неї пройшла, підозріло глянувши, бабуся у дитячій плетеній шапці, Кароліна відчула, що стіна холодна — відступила від неї, вийшла на вулицю.

Важкі хмари тиснули на дахи, пішов вологий сніг, він одразу перетворювався під ногами на брудну хляпавку. Додому Кароліна прийшла з мокрими ногами та червоними очима.

— Що з очима? — помітив Олег.

— Вітер, — зронила Кароліна, вона не знала, як підступитись до своїх запитань.

На репетиції Космос двічі обсмикував Кароліну: «Що з тобою?.. Про що думаєш, Кароліно?» Вона була неуважною, зануреною у себе, лише під кінець почала працювати. «Прокинулась? Вітаю! — помітив Космос. — Ідо завтра!»

Тепер вони репетирували щодня. Здача вистави стрімко наближалась.

Олег мав би сказати, думала Кароліна. Правда ховається там, де недоговорюють... Тепер недомовки спливли, потягнули за собою ту напівправду, яка насправді виявилась брехнею.

Два дні вона не знала, як йому сказати. Але так сталося, що про таємниці одне одного вони дізнались майже одночасно.

Він сам її запитав буденним голосом:

— Кароліно, то ця кімната належить Зої?

Чужим знудженим голосом.

Кароліна щойно внесла з кухні банячок з розігрітою вечерею. Олег лежав на дивані, пульт у руці.

— То ми цю кімнату в Зої винаймаємо? — не повертаючи голови. — Відступна, я так розумію? Змовились, так?

«Відступна» та «змовились», про що він говорить? І Кароліна замість усе пояснити, замість сказати, що він взагалі все неправильно зрозумів, підвищила голос і вимовила зовсім інше:

— А ти мені чому не сказав... що безплідний?

Гидко прозвучало, її внутрішньо пересмикнуло. Вона відчувала себе зараз бабою-скандалісткою, чужою й огидною.

— То ми, виходить, квити, — Олег підвівся, сунув ноги в капці й, обережно обминувши Кароліну, вийшов з кімнати.

З кухні було чути голос Сашуні: він щойно повернувся з чергового фотополювання, готовий був тут-таки розкласти трофеї, хвалитися знахідками, було лиш скинути вміст картки з фотоапарата на ноутбук.

Кароліна сказала собі: так! І акуратно позбирала зі столика зайве. Постелила серветку, поставила тарілку, протерла келих — невідомо, щоправда, для чого, ні вина, ні соку в них не було. Виклала на тарілку дві ложки печені з банячка, дістала з холодильника салат, затягнутий харчовою плівкою. Що ж вона, сама поїсти не може?.. Ще й як може. Але вона не хотіла салату. І до печені апетит пропав. Потім поїсть. Підвелась, за двері, і вийшла з квартири. Ніхто, мабуть, і не помітив.

Брат сам подзвонив. У кишені ворухнулась мобілка, голос Руджеро злетів у приспіві «Римських канікул». Як Роберт відчув, що вона потребує його зараз найбільше? Чи Марина розповіла про їхню розмову?

— Привіт, Роберте.

— Привіт, Кароліно, що там шурхотить у тебе?

— Це вітер.

— Йдеш додому?

— З дому йду.

— Куди це на ніч?

— Не знаю куди.

— Заблукала? — усміхнувся він. — Коли видається, що заблукав, заплутався і таке інше, варто зупинитись і роззирнутись. Можна здати трохи назад. Я завжди так роблю.

— Ти-и? — вона ніколи не припускала, що брат може заплутатись у чомусь.

У слухавці пролунало його фірмове подвійне гм-гм.

— А що там зараз біля тебе?

— Ринва, — роззирнулась вона. — Частина відсутня... Авто, припарковане на тротуарі, не обійти. П’яничка щулиться біля крамниці. Зараз сніг піде.

— Так і не зрозумів, де ти.

— На вулиці Чупринки.

— Від центру йдеш чи навпаки?

— Від центру.

— Тоді зараз побачиш будинок під номером 50. Підведи очі — і подивись... Це щось надзвичайне.

— Я вже попри 56-й проходжу.

— Ти що, 50-й не зауважила?

— Ні.

— Тоді з тобою справді щось коїться. Такі будинки не проминають, не помітивши. Там поблизу є кав’ярня, заходь, спокійно поговоримо.

— Як ти знаєш? У тебе що там, відеотелефон?

— У Львові куди не глянь — усюди поблизу кав’ярня.

— Вгадав. Заходжу... Ти і про будинок номер 50 вгадав?

— Ні, цей будинок я добре пам’ятаю. Там одна дівчина жила, я в неї був закоханий.

— Оце новина! Почекай секунду... Каву лате, будь ласка. Ні, дякую... То що ти кажеш? Хто вона така була, та дівчина?

— Оля. Приїжджала до своїх родичів у Висіч. А я потім їздив до неї.

— Коли ти встиг?

— У восьмому класі.

— Зайти, поцікавитись, що вона? Як?..

— Для чого?

— Та жартую, не бійся.

— Я двері в минуле зачиняю.

— У сенсі: щасливий той, хто має погану пам’ять?

— У сенсі: не повертайтесь туди, де на вас не чекають. Інша справа, що не можна перти вперед без зупинок та без аналізу — тьху, дурне слово, — краще так — без думок про те, що сталося. Хто не зрозумів, не проговорив, висновків не зробив — наступатиме на ті самі граблі. Я зараз ніби як лекцію читаю. Насправді ж хочу сказати одну просту річ. Варто бодай намагатися зрозуміти, що відбулося — і жити далі.

— Я не знаю, що в мене відбувається... Дякую, цукру не треба.

— Не розчув.

— Це я не тобі, Роберте. Мені каву принесли.

— Почекай. Таке перехрестя... Нічого не чую. Зараз з’їду, секунду... Марина каже... що ти деяких важливих речей не знала...

— Не знала. Ми вдвох щось приховували одне від одного. А тепер воно вийшло на поверхню. Усі брешуть, Роберте.

— Я теж не знав, звідки у вас житло.

— Нагоди не було розказати.

— Та я ж не дорікаю.

— І Олегові не було дотепер нагоди розказати. Справи не йдуть, він у депресії, нічого в нього не виходить, усе не так. Прийти і сказати: а цю, кімнату, уяви, твоя дружина нам здає на пільгових умовах...

— Кароліно... Я не знаю, що тобі на це сказати, сестричко. І все, що я тут намолов — дурня. Зараз думатиму — ну що я тут тобі наплів? Які двері в минуле, який розбір польотів. Ніби все так — і все не так. Не слухай мене, просто знай — я завжди готовий тебе підтримати, навіть якщо не знаю, чим саме...

...От не йшло з голови — і все. Крутилося й крутилося. Міг не говорити до пори до часу, міг відкладати розмову на потім, на більш лагідну хвилину — думала Кароліна вночі. Але ж він бачив, що п’ю таблетки, і нічого мені не казав. Ось чого не розумію. Бачив, що п’ю, труюся хімією — і мовчав.

7

Пані Стася ніколи не була заміжня. Чоловіки — так, були, каже вона Кароліні довірливо, як жінка жінці, а чоловіка не дочекалася. Вона відкладає убік своє вишивання, знімає окуляри. Завжди у стосунках вибирала вона. За одним основним критерієм: щоб був захисником. Чи не дивує це Кароліну? Що вона вибирала? Це не хвалькуватість старої пані. Бачила б її Кароліна років тридцять, та навіть ще двадцять тому! А от із заміжжям не пощастило. Може й справді існує той вінець безшлюбності? Бо кожного разу щось ставало на заваді. Але як би там не було, а жінці важливо відчувати себе захищеною, хоча найкращий їй захисник — вона сама. І не бути легкою здобиччю для чоловіка, бо чоловік цінує лише те, до чого йому доводиться докладати зусиль.

Пані Стася ховає рукоділля у целофановий пакет, миє руки — і починає черговий урок кулінарної майстерності.

— Візьми, дівчинко, зошит, не сподівайся на пам’ять. І на комп’ютер не сподівайся. Що записано рукою, не пропаде. Правдивий галицький цвібак — це просто...

— Бісквіт? — уточнює учениця.

— По-нашому — цвібак, — відповідає пані Стася. — Нам потрібні дві прозорі посудини, от, скажімо, ці дві склянки.

Кароліна уважно спостерігає за діями сусідки.

— Вибиваєш у склянку стільки яєць, зі скількох пектимеш цвібак. Скажімо, з трьох, так? Вибиваємо в склянку, ставимо другу, порожню, поруч, бачиш? І насипаємо цукру на той самий рівень — дивись сюди — рівно стільки ж. Було б десять яєць — стояло б поруч по літровому слоїку. Розумієш принцип?

Пані Стася грюкає посудом, витягає з шафки високе полив’яне горня, більше схоже на банячок, висипає до нього цукор зі склянки, а в спорожнілу склянку, до денця якої пристали крупинки цукру, насипає борошно, на той самий рівень, що яйця поруч. Усе. Всі дози визначено.

— Тепер до цукру додавай яйця, — підсуває горня до Кароліни, — ось тобі міксер, збивай набіло.

Кароліна увімкнула міксер, і пані Стася замовкла, бо все одно за тим шумом нічого не чути. Кароліна бачила, як вона зазирнула до духовки, що вже достатньо нагрілась для випікання, як готувала форму для бісквіта — і думала про те, що почула. Вона себе захищеною не відчуває.

Міксер мусив відпочити, бо корпус нагрівся і почав смердіти, а пані Стасі все ще видавалось, що яйця із цукром недостатньо добре збиті. Нарешті Кароліна почула «досить». І обережно почала додавати ложкою борошно, вимішуючи, як наполягала пані Стася, вгору-вниз. Кароліна спробувала роздивитись на її обличчі ознаки того, що вона жартує, але пані Стася говорила цілком серйозно: не крутити ложкою, а саме затягувати борошно досередини. Дрібниці впливають на успіх будь-якого діла, хоч чого це стосується — ранкових читань на телебаченні, випікання правдивого цвібака, а чи сімейного життя.

— А ви ніколи не були легкою здобиччю?

Пані Стася скинула на Кароліну здивований погляд: про що йдеться?

— Для чоловіків... — підказала Кароліна.

— А! — пані Стася усміхнулась. — Ніколи!

А тоді повибирала пальцем зі стін банячка залишки тіста, облизала палець і сказала:

— Може, тому щось важливе й пропустила в житті.

Бісквіт вийшов високий, легкий та пухкий. Головне — технологія, повторила пані Стася, і досвід.

— Коли матимемо бажання та можливість купити побільше різного м’ясива, навчу тебе готувати правдивий старо-львівський бігос! — пообіцяла пані Стася за кавою. — В ідеалі має бути й дичина — але цілком підійде і свинина, курятина, вудженина, усього потроху. Обов’язково копчені реберця. Плюс свіжа та кисла капуста. Жінка, яка вміє готувати бігос, знає, що таке смак життя! Прошу цю думку записати до своїх переписів, пані Шехова!

— А ви що в чоловіках найбільше цінуєте?

Аліна Стахівна обхопила себе руками, це був її улюблений жест з будь-якого приводу.

— Коли в житті чоловіка є сенс. Бодай тимчасовий.

— А відносно вас — яким він має бути?

— Це вже друге питання. Воно матиме значення або ні, залежно від того, чи є у нього сенс життя.

Так це і жінок стосується, думала Кароліна. Вічний сенс і проміжна мета. Життєва мета і тимчасовий сенс.

Олег сидів в Інтернеті, поруч з ноутбуком стояла брудна тарілка із засохлою калюжкою кетчупу.

Він був у доброму гуморі. Рвучко випростався, обняв Кароліну, поцілував її за вухом і, підхопивши тарілку та горнятко із залишками кави, вийшов з кімнати. Такі перепади настрою її вже не дивували.

— Олеже, — запитала вона через кілька хвилин, — ти маєш якусь мету?

— Яку мету?

— Або сенс життя. Який у твого життя сенс?

— Що на тебе найшло?

— Скажи. Ти думав про це?

— А який сенс твого життя? Яка мета?

— Мого?.. Я ще не знаю, але намітки вже є.

Олег відірвав погляд від монітора.

— Бути ведучою на телебаченні?

— Не зовсім.

— А я хочу бути космонавтом!

— Дуже смішно. Я тебе про серйозні речі запитую.

Олег відповів штучним сміхом — дитяча розмова! — і махнув рукою, і Кароліна подумала, що йому нема що сказати, і тому він відмахується і каже, що розмова дитяча.

Аліна Стахівна сказала: завтра читатимемо Драйзера. Вона завжди говорила у множині — «ми», і це було правильно, вони готували ці уривки разом. Одна підбирала, друга читала перед камерою. «Що саме Драйзера?» — «„Американську трагедію“, тримай книжку... Чи відомо тобі, Кароліно, що Теодор Драйзер мав певний стосунок до нашої Одеси?.. Хтось із його предків походив з Одеси. Такі дивні паралелі часом у житті трапляються».

Ще більш дивні, ніж ви собі можете уявити, подумала Кароліна.

Вечір вдома несподівано видався майже такий, як кілька місяців тому.

Олег заніс до кімнати тацю з чаєм та печивом. Тримав обома руками, ногою намагався причинити двері.

Кароліна підвелась, допомогла.

— Олеже... Скажи чесно, я стала надто легкою здобиччю для тебе? Звідси всі наші проблеми?

Олег поставив тацю на столик, закрив очі долонею лівої руки, і Кароліна побачила, як у нього трусяться плечі. Він сміявся.

— Що? — не витримала вона. — Що?

— Які дурниці ти часом верзеш! — прийшов він до тями, відсміявшись. Зітхнув, розтер долонею обличчя. — Які дурниці...

Пательня пострілює розпеченим жиром. Розпашіла пані Стася спритно перекидає котлети іншим боком, притискає мобілку плечем до вуха, вигукує вбік і вгору:

— Сміття! Сміття!

Гєнек повертається на кухню, забирає пакет з відра.

— Стоп! — Кароліна збирає зі столу цибулеве лушпиння, відправляє до сміття порожню упаковку від заморожених овочів. — Тепер все!

— Усе за списком, а хліб — звичайний, «Карпатський», — пані Стася — до Гєнека, прикривши мобілку долонею.

Гєнек робить широкий прощальний жест, призначений усім, і тітка змахує йому рукою.

— Мантелепо! — це вона не йому. — Для чого твоя Галя купила тобі червоне пальто з червоним капелюхом? Я тебе запитую, не уникай відповіді... Щоб тебе водії бачили! А ти що робиш?.. Так, і що? І що?.. На ринок люди теж гарно вбираються... Кілька пакетів, і не замастиш свого пальта оселедцем.

У пані Стасі — три товаришки, з якими вона спілкується телефоном; перевірена роками дружба не потерпає від того, що доводиться місяцями не бачитись. З цією подругою, яку пані Стася називає мантелепою, вони розмовляють щодня і щодня товаришка скаржиться на водіїв, з якими вона має проблеми через свій поганий зір. Вона переходить вулицю, де вважає за потрібне, і водії сигналять їй і обзиваються з прочинених вікон. Закупи вона робить на сихівському ринку «Санта-Барбара», вступаючи в перемовини з усіма продавцями і низько нахиляючись до продуктів, щоб їх як слід роздивитись. Ні в кого з рідних, що пропонують їй свою допомогу, не вистачає терпіння дочекатися, поки вона вибере бодай цибулю-порей. Тому товаришка виходить з дому сама, переходить дороги не там або не на те світло, і водії вдаряють по гальмах, щоб не збити дивачку, що ігнорує правила безпеки. Тому донька купила їй червоне пальто і червоний капелюх — щоб маму було здалеку видно. Але мама тепер забуває цей захисний комплект надіти.

— Як на мене, їй просто не вистачає яскравих вражень, — зауважила Кароліна, забираючись з кухні з тарілками та банячком з овочевим рагу. — І червоний одяг цю потребу лише посилює.

— А що тоді мені казати? — пані Стася прибирала за собою на плиті. — Я взагалі з хати не виходжу, але навчилась отримувати те, що потребую. Незважаючи на ці жахливі сходи, хай їм грець. Людина мусить пристосовуватись до обставин, які несила змінити.

— А ви ніколи не думали, щоб поміняти свої кімнати на перший поверх?

— Як можна? — обурилась пані Стася. — Тут мій дім!

...Олег допоміг накрити на стіл у кімнаті. Мовчки поїли.

— Зроблю чаю? — зібрав тарілки. — Роберт дзвонив.

— Коли?

— Щойно. Тобі. Я не встиг, думав, ти в кімнаті. У навушниках був... Роберт завтра буде у Львові.

— У Львові? — Кароліна здивувалась так, немов почула щось неймовірне.

...Брат поставив свій «Форд» під вікнами на подвір’ї, там, де Олег тримав свій «Міцубіші-Лансер». Зайшли до хати, і Кароліна здогадалась, що за мить перед тим, за дверима, вони урвали якусь нелегку розмову, бо надто старанно обидва робили вигляд, що все гаразд. Роберт розкинув руки, прийняв Кароліну у свої обійми:

— Отже, — сказав, — показуйте свої апартаменти!

Цієї хвилини пані Стасі щось знадобилось у ванній.

— Які ви подібні, — вийшла в коридор з цими словами. Вона ще від учора знала, що Кароліна з Олегом матимуть гостя.

— Родичі, — відповіла Кароліна.

— Не думав, що комуналки ще існують, — сказав Роберт, привітавшись.

— Яка ж це комуналка? — підхопила тему пані Стася: — Це половина великого помешкання, ми тут жили з сестрою, сестра розлучилась, чоловік відсудив у неї одну кімнату і продав, там відтоді мешкає Сашуня, — пані Стася зробила міні-зупинку і прискорено повела далі: — Ще одну кімнату згодом продав мій старший племінник, вашу, до речі, кімнату. Фіра-відказниця купила, а племінник виїхав з дружиною до Німеччини. Але Фіра тут недовго затрималась, вона вже півроку в Ізраїлі. Кілька років тому нам пропонували продати всі кімнати в одні руки, ми відмовились. Фіра, до речі, дешево кімнату продавала, але в нас не було грошей купити, та й вистачає нам того, що є. Натомість маємо тепер добрих сусідів, вашу сестру з чоловіком...

Пані Стася була налаштована поспілкуватись, наповнити день новими враженнями, якщо вже такий елегантський молодий пан завітав до їхньої оселі. Але пан ґречно схилив головою, подякував за щось, мабуть, за інформацію, і ступив до кімнати, у дверях якої стояла сестра.

Кароліна чекала від брата більш виразної реакції на їхнє житло, Роберт обійшов кімнату, провів долонею по перилах сходів, торкнувся горошку на кахлях і стримано зауважив:

— Непогано влаштувались.

Їсти він не хотів — зупинявся десь по дорозі. А от кава — так. Кава мусі биць! — зауважив по-старольвівському.

Півроку минуло, як вони бачились востаннє. Кароліна відчувала себе не зовсім комфортно, певний неспокій тримався між ними, деякі теми вони обминали, і ще якесь відчуття третього зайвого було присутнє, і цим зайвим був Олег. Він мовчав.

Тут у Кароліни було цілковито інакше життя, аніж влітку минулого року. Як ніби хтось креслив графік її життя і вивів ламану лінію, що після Висічі пішла під іншим кутом, а після Києва — ще інакше. Не вгору і не вниз, а лише в іншому напрямку, через усі точки, з радістю, розчаруваннями, безвихіддю та новими сподіваннями. Кароліна наближалась поступово до якогось важливого рішення, і брат лише однією своєю присутністю підштовхнув її до того, щоб вона вперше сказала про це вголос. Ніяковість відчувалася у її короткому повідомленні:

— Я вчитись піду...

Олег повернувся до неї, здивований почутим.

Роберт випнув нижню губу, сховавши усмішку, кивнув запитально: куди?

— На факультет культури і мистецтв, — витиснула з себе, ніби як непристойність собі дозволила. — На акторське відділення.

Роберт почухав ніс. Олег заклав руку за руку на грудях. Суцільний мім-театр.

Кароліну ця картина змусила усміхнутись.

— Я вже про все дізналась, знаю, які тести складати. З літератури та мови, з історії України. Нічого особливого. Усе запам’ятаю, усе вивчу. Там головне — творчий конкурс. У другому турі — етюд з уявними предметами... Я що, етюд не покажу?

— Ну, — озвався нарешті брат, — з уявними предметами — це, безумовно, твоє...

Олег мовчав.

— Дивіться, — Кароліна підвелась. — На телебачення мене дивом узяли. Це скоріше виняток, просто підійшла їм за фактурою. Вік, голос, все таке. Я їм пасую саме на «Книжкову хвилинку», а на більше наразі нема чого розраховувати. На ведучу ранкової програми не кличуть, кажуть, підрости спочатку, вивчись. Але тримають у «Книжковій хвилинці», там, мовляв, я на своєму місці.

— Щоранку працюєш?

— Так. Приходжу, готують мене зовні, читаю редактору уривок. О восьмій — ефір, і додому. Наразі все.

Роберт додав собі кави з кавника.

— От все одно кава у Львові інакша! Не така, як усюди!

— Я трохи кориці додаю. Або ванілі дрібку. Мене пані Стася навчила. А ця кава знаєш з чим?

Роберт запхав носа в горнятко, тоді зробив ковток, знизав плечима.

Кароліні було приємно, що він навіть не здогадується.

— Там часник! Розчавлений зубчик часнику — ось що там є.

— Добре, що я на сьогодні вже покінчив з ділами, — пожартував брат.

— Роберте, воно ж не чути!

— А цинамон додаєш? — Роберт кивнув у бік вікна. Кароліна простежила за його поглядом: на підвіконні лежала книжка «Цинамонові крамниці»: чорно-біле фото та насичено-брунатні літери прізвища — Шульц. Ім’я — Бруно — навспак, немов відбиток у дзеркалі.

— Кориця — це ж і є цинамон! — задоволено виправила сестра.

— Правда? — посунув вбік горнятко. — Щось я у цьому житті пропустив.

— А то! — тішиться сестра. — І Шульца, мабуть, не читав!

— Тепер прочитаю. Це в нас лише Марина все читала. А тепер он і ти не відстаєш.

— Та мушу ж тепер! Мені на тиждень дають кілька книжок, і якщо якась мені подобається, прочитую всю.

— Маєш записи своїх читань? Відеозаписи маєш?

— Олеже! — озирнулась. — Де та флешка? Я маю кілька перших записів.

Посунули до себе столик з ноутбуком, завмерли біля монітора.

Роберт передбачав, що за сестру не буде соромно, але не сподівався, що аж настільки сподобається йому, як Кароліна тримається перед камерою. Вона безумовно має талант — це було очевидно, як її молодість. Вона не відпускала від себе увагу протягом тих хвилини-двох, поки читала уривок з книжки. І виглядала вона відповідно: нічого зайвого, навіть чорна трикотажна сукня була та сама в усіх випусках, однак з різними додатками: мереживний комірець, легкий шалик, скромна прикраса...

— Може, і буде в тому всьому сенсу, — зробив висновок Роберт. — У цій сфері — або бути не таким, як усі, або навіть не пхатися.

— Звідки я знаю, якою я буду...

— Я лише хочу сказати, що варто добре подумати, перш ніж пов’язувати своє майбутнє з театром чи кіно... Воно все ледь жевріє.

— Сьогодні, — вставляє Кароліна.

— Сьогодні чи завтра, не має значення. Це великий ризик. Тут або ставити собі планку так високо, щоб аж самого страхи брали, або бавитись у творчість, маючи чоловіка, який забезпечуватиме сім’ю. Щоб не бігати згодом по новорічних йолках...

— Знаєш, — сказала Кароліна, — поки я закінчу університет — наше кіно оговтається. І театр піде вгору. Він, до речі, і не помирав. Хочеш, поведу тебе на деякі вистави — сам зрозумієш.

— А як вони живуть ці зірки театру, запитай в них. І чи багато глядачів ходять на ті вистави? Уявляю, що означає поставити сьогодні виставу.

— Було б бажання, і тоді можна вийти на площу, постелити килимок, виставити крісло, вилізти на нього — і зіграти виставу.

Роберт лиш руками розвів.

— Роберте, це моє. А заробляти, як на те пішло, можна і на телебаченні, і в няньках.

— Якщо вже вирішуєш, що це твоє, то і заробляти ти маєш тим самим. Де твоє діло — там і засоби до існування. А не так, що це — заради грошей, а це — задля задоволення. Що любиш робити — на тому й заробляй.

Замислився.

— Але найголовніше інше. Ти думаєш, артистка може бути щасливою?..

Дзенькнула ложка в Олеговому горнятку.

Брат з сестрою повернулись на цей звук, згадали про третього.

— Ну то що? — згадав про щось Роберт, перевів розмову ближче до Олега. — Що сказати? Спробуєш?

— Ні, дякую, я вже сам як-небудь. Наразі роблю тут дещо для однієї фірми. А далі буде видно.

Роберт хитнув головою: ну дивись...

— А те, що я грошей пристойних не заробляю, — провадив далі Олег, — так це ж не смертельно. Можна й на малі гроші жити.

— Можна, звичайно. Але тоді не беруть на себе відповідальність за інших.

Ось і підтвердження тій підозрі, що виникла біля вхідних дверей — помітне пожвавлення нібито без причини, усі ці колючі інтонації та відчутні шпильки видавали приховане протистояння. Вони продовжували розмову, яка почалась не тут і не зараз.

Тепер Кароліна почувала себе третьою зайвою.

— Без грошей ти не хлоп, так? — Олег криво усміхнувся.

— Без діла — не хлоп. А це може бути і не бізнес, це може бути захоплення, яке в матеріальному вимірі зиску не дає. Он ваш сусід — Сашуня, так? — той фотографує направо й наліво, для нього це — чисте задоволення. Він на тих фото поведений — так ти казала? І це його, Сашуні, діло. Хоча він і взуття непогано ремонтує.

Роберт ковтнув вже холодної кави, перехиливши горнятко.

— Чоловік без діла — неприродне явище, — зняв серветкою фуса з кінчика язика. — Якщо діла нема — забухаєш, або в депресії втопишся, або якихось дурниць наробиш. А на малі гроші, тут ти маєш рацію, жити можна. Я це проходив, знаю..

Роберт підвівся, тоді згадав про щось, витягнув зі своєї теки два дитячі малюнки. На одному серед хвиль плавали кумедні пташки, схожі на курей. «Качки на Дніпрі» було виведено нерівними літерами — Крісталіни подарунок. На другому аркуші — зірчасті каляки-маляки від Амалії, у куточку назва «Сніжинки», почерк Марини.

Як Кароліна скучила за дівчатами! З якою б радістю пішла зараз гуляти з ними по набережній...

— А Дніпро замерз? — запитала.

— Тільки й видно рибалок над лунками... Але біля берега, бо далі вже темна вода... Весна наближається. Кароліно, тут така пропозиція. Ти завтра вранці працюєш?

— Завтра вихідний.

— Може, до мами проїдемось, на пару годин? А тоді закину тебе до Львова, і — на Київ. Як ти на це?

— Я — за! — погодилась Кароліна.

— І я — за, — сказав Олег. — О сьомій підйом.

Брат із сестрою перезирнулись. Цього від Олега ніхто не чекав. То що ж — о сьомій, так о сьомій.

Навіть на братовій машині до засипаної снігом Висічі їхали майже удвічі довше, аніж сподівались. Побачились коротко й безладно. Забираючи з машини пакети з харчами, забули в багажнику цукерки, їх лиш у Києві Роберт знайшов. Мама розхвилювалась, що нема чим пригостити, заходилася смажити млинці. Поставила на стіл варення з лісових суниць. Батько шукав келишки, вже зранку напідпитку, метушився та верз дурниці. Поки Олег ходив до дядька Степана, мама розповіла новини, головною з яких, на її думку, була така: «Уся Висіч дивиться щоранку Кароліну в телевізорі».

Зворотний шлях здолали швидше, сніг підтанув, дороги попустило...

Гукала його щосили, а він не чув. Не бачив, що його машина здає назад, повільно скочується до яру. Він сидів за кермом нерухомо, замислився чи спав, не відчуваючи, що небезпека вже дихає йому в потилицю. Під колеса летіли гілки, каміння, грудки твердої землі, ніщо не допомагало, Кароліна ковзала на глиняній вологій слизоті, безсила й налякана. Ледь встигла відскочити вбік із криком: Ро-оберте!!! За склом пропливло обличчя Олега — розгублене й бліде. За кермом був Олег! Жах накрив Кароліну, скував горло, забив дихання, вона вхопилася за ковдру і почула дихання Олега. Це був сон. Серце гупало у скронях — воно її збудило.

Не хотіла туди повертатись, перечікувала, аби нічне видіння розтануло в передранковій тиші, щоб, заснувши, не опинитися там, звідки щойно вискочила.

А розплющила очі з думкою: проспала! Ні, не проспала. Сьогодні не треба на телебачення. А краще б їхати на роботу, виглядати у вікні телевізійної «Газелі» верхні поверхи будинків, найцікавіші в місті.

Мабуть, депресія, в існування якої так важко вірилось ще кілька місяців тому, виглядає саме так — коли лежиш, прокинувшись, і не хочеш вставати. Так би напнула подушку на голову — і щоб ніхто не рухав, не озивався до тебе.

Ранки в Києві були цілковито іншими. Її піднімало з ліжка відчуття безмежних можливостей, вона ледве стримувалась, щоб не розсміятися вголос, без жодної причини, просто тому, що радість рветься назовні, просто тому, що на вулиці сонце, або тому, що дощ за вікном. І усмішка трималася обличчя, як травнева засмага. Вона всіх любила, і всі, здавалось, любили її.

А зараз? Хто це зараз ховається під подушку? Це не вона! Вона втратила найбільшу радість — бути собою.

Вставай, сказала вона собі. Вставай. Через силу вставай!

Глянула за вікно. Ранок горнувся до шиби сірою памороззю. Пролунав телефонний дзвінок у передпокої. Голосніше, аніж зазвичай, заговорила по телефону пані Стася, її голос радісно бринів за дверима: «Сашуню! — гукнула вона. — Фіра дзвонить! Біжи скоріше!..» — І сміх, і знову сміх. І піднесений голос Сашуні: «Дякую! Дякую, сонце! Ах ти ж йолки!» — І щось невиразне, а згодом: «Гєнеку, давай сюди! Усе цікаве проспиш».

Олег ворухнувся, натягнув ковдру на голову. Кароліна навпаки — відкинула край, сіла на ліжку, прислухаючись: вона намагалась розчути окремі слова, їй видавалось важливим підключитись до джерела веселощів, яке цього ранку било лише за кілька метрів від їхньої безрадісної кімнати. Що так тішить сусідів? Від чого вони так радіють?

Спустилася дев’ятьма сходинками, тримаючись гладенького поруччя. Ще не так давно один лиш погляд, один доторк до дерева — долонею чи ступнею — дарували їй задоволення від зручної красивої речі на щодень. А тепер вона відчувала холод під ногами і думала, яка це дурість — вгатити все, що мали, у дерев’яну розкіш, зведену в кімнаті, яка їм не належить. Бідні безумці!

Як давно вже збагнула Кароліна, взаєморозуміння мешканців цієї оселі трималося на різночассі відвідин ванної кімнати. Кароліні вдавалось уклинюватись між ранніми пташками — пані Стасею, та прокидалась о шостій, та Сашунею, він намагався встигнути до відкриття своєї крихітної майстерні ще вийти на фотополювання у ранковому навскісному світлі. Але цього разу стався збій у графіку: у Каролінин час ванна була зайнята. Крізь вузьку смужку під зачиненими дверима пробивалося світло. Кароліна вийшла на кухню і вислухала натхненну розповідь пані Стасі про Фіру, яка ходить на базар у східний Єрусалим і торгується там так само завзято, як у Львові на Привокзальному ринку, а те, що в Ізраїлі сила-силенна наших, то хто б у цьому сумнівався! А от те, що Фіра пам’ятає, що сьогодні Сашунин день народження, то це — приємний сюрприз.

— Ти з ванної? — привіталась Кароліна з Гєнеком.

Це й так було видно по його вологому волоссю і блиску очей, він завжди зранку приймав крижаний душ. Актор, казав, має ставитись до свого тіла як до інструмента і тримати його в постійній готовності до нових випробувань.

— Шлагбаум відкритий! — молодеча енергія Гєнека била через край, здавалося він зараз зробить стійку на руках і пройдеться так по кухні. — Сьогодні о п’ятій, нагадую!

Кароліна підвелась і вийшла з кухні.

— Чуєш, Кароліно, — навздогін гукнув до неї Гєнек, — о п’ятій збираємось!

Одна з найкращих звичок Гєнека полягала в тому, що він завжди мив після себе ванну. На відміну від Сашуні, якому раз у раз терпляче нагадувала пані Стася: «Хто у ванні був останній?..» — «Ах ти ж йолки!» — кожного разу підхоплювався Сашуня і біг наводити за собою лад у місцях спільного користування.

Кароліна змила з себе піну, а тоді закрутила кран з гарячою водою і пустила холодну. Крижаний душ вдарив по спині батогом. «А-а-а!» — вихопилось у неї. Немов хтось узяв за плечі і струсонув щосили. Сама собі влаштувала крижані тортури, спрямовуючи воду на плечі, на груди, на спину, відчуваючи садомазохічне задоволення від цих катувань, і коли, нарешті, вимкнула воду, то з подивом виявила, що їй не холодно. Червона шкіра пашіла зсередини, хоча на дотик була як лід. А з дзеркала дивилась колишня Кароліна — та Кароліна з блискучими очима, яка усміхалась не через щось, а просто так.

З надміром енергії треба було щось робити, заходилася прибирати. Звідки й сила взялась — відтерла до блиску всі кутки у ванній, повикидала порожні пляшки з-під шампунів та всі обмилки. Вичистила передпокій, зробила лад поміж взуттям і перейшла до кімнати, аніскільки не втомившись. Це завзяте порядкування впливало на її настрій та самопочуття незгірше за холодний душ. Робота горіла в руках. Олег глянув на неї з пересторогою, забрався зі своїм ноутбуком в один кут, перейшов у другий, узявся було помагати, однак лише заважав. Нарешті зупинився: «Я тебе дратую», — і вийшов за двері. Кароліна полегшено зітхнула. Вона його теж дратувала, це було зрозуміло без слів.

На сцені театру для дітей та юнацтва прогнали всю виставу від початку до кінця. Космос попередив перед початком: усе по-дорослому, без жодних зупинок, розбір польотів — опісля. Поїхали!

Русалка грала дуже старанно, не було їй у чому дорікнути, бо краще вона не зіграє ніколи. Кароліна розуміла це, і їй здавалось, що це розуміє і Космос, хоч його непроникне обличчя не давало можливості побачити, що він відчуває. Космос зробив усе, що від нього залежало, він намагався врятувати свій театр ціною прийнятного обміну: спонсор надає театру необхідної підтримки, а його красуня-донька грає в одній з вистав головну роль. П’єсу було обрано таку як треба — сучасну, з динамічним сюжетом, з трагічними та комічними моментами. Артисти — завзяті й амбітні. Режисер — майстер. Показ вистави, думали всі, відбудеться у доволі вузькому колі — на корпоративі у спонсора, скажімо. Або в якомусь з університетів, для студентів. Але багатий татусь заплатив за оренду театру, за афіші по всьому місту, за рекламу. Розповсюдження запрошень доручили тямущому топ-менеджеру фірми, поставили завдання: зал має бути повний. Щоб жодного порожнього місця!

Тепер головне — щоб Русалка не підвела, а оточення зіграє короля, тобто королеву. Партнери по сцені витягнуть усе.

Так воно і сталося.

Особливо сподобалась Кароліні гра дівчини-подрути головної героїні. І Гєнек перевершив себе, він грав, в принципі, самого себе. І який цей хлопець був симпатичний на сцені!

Кароліні було складно оцінити свою роботу, але вона відчувала бульбашки шампанського в крові — той внутрішній стан, коли ти ніби трохи випила, тебе несе і все тобі вдається. Слова — щирі, і жести правдиві, інтонація точна, і шлейф залишається, коли ти йдеш.

На диво, після генеральної репетиції Космос нікого не сварив, дав кілька порад, зупинився на кількох моментах і відправив усіх відпочивати-відсипатися перед прем’єрою.

Коли прощались, Кароліна зауважила на собі його вивчаючий погляд, і тоді зрозуміла, що грала вона непогано.

Увечері на кухні зробили Сашуні подарунок на день народження — показали уривок з вистави. Гєнек грав за себе. Кароліна — за головну героїню.

— Класно, — сказав Сашуня.

— І ось тобі запрошення на повну версію, — Гєнек витяг з кишені три квитки. — Тобі, Олегові і... Я подумав, може ми тебе знесемо по сходах? — подивився на тітку.

Пані Стася обхопила голову племінника, притулила до себе:

— Моє ти хороше! А потім як? Захочете відзначити подію, поговорити... Я вас тільки зв’язуватиму. Ні, справжні жінки нікого своєю присутністю не обтяжують.

— То я вам відео познімаю! — знайшовся Сашуня. — Моєю фотокамерою чудове відео можна зняти. А ввечері покажу вам епізоди, де гратимуть Гєнек та Кароліна.

— Ти підеш? — запитала Кароліна Олега, вилучивши момент.

— Піду! — запевнив він.

До вистави залишалось години три, коли у двері подзвонили. На порозі стояла повна жінка в червоному пальті та червоному капелюсі. Мантелепа, здогадалася Кароліна, сихівська товаришка пані Стасі.

— Пані Стасю, до вас!

Тепер пані Стася не відчуватиме себе самотньою, поки всі будуть у театрі. Однак почула вибухи несамовитого реготу з її кімнати і подумала, що невідомо, де цього вечора буде цікавіше.

На прем’єру зібрався повний зал, у фойє працювало телебачення, розпитували відомих львів’ян, за що вони люблять театр і коли в театрі востаннє були. Русалка зіграла навіть краще, аніж варто було чекати від неї. Публіка гукала «браво», і двоє спритних хлопців винесли на сцену кошик з квітами, величезний кошик із зимовими трояндами.

Олега серед тих, хто спішив за лаштунки, не було. Вітали без нього. Він пішов одразу після закінчення.

Кароліна повернулась, коли він вже спав...

Наступного після прем’єри ранку на Космоса чекав сюрприз. Він приїхав на ранковий ефір разом з виконавицею головної ролі, а зустрів у фойє Кароліну.

— А ти чого тут? — здивувався.

— А я тут працюю, зараз буду в ефірі. Дивіться на моніторі, — і показала на екран.

Згодом вони помінялись місцями: тепер вже Кароліна спостерігала у фойє за тим, що робиться у студії, що говорять гості програми. Космос тримався невимушено, виконавиця головної ролі виглядала чудово, але відповідала розлого й плутано, вона не вміла висловлюватись лаконічно, однак, можливо, це в Кароліні говорили ревнощі. Вона була не певна, що може адекватно оцінити свою суперницю.

Космос не поїхав зі студії разом з Русалкою, на яку чекала машина, хоча та запропонувала підкинути, куди йому треба. У нього були ще якісь справи на телестудії, але він про них одразу й забув, щойно попрощавшись з Русалкою. Чи має Кароліна час, хоча б із півгодини? Як міг таке питати, звичайно, є. Тоді він запрошує її на каву.

Вони спустилися спадистою вуличкою до тої кав’ярні, де Кароліна була з Павлом. Дорогою Космос розпитував, як давно Кароліна читає ті уривки і хто їх для неї готує, бо для нього це сюрприз, він не дивиться місцеве телебачення, та й центральне — зрідка. «Книжкову хвилинку» він бачив уперше. Не сказав, але вона відчула: йому сподобалось, як вона читала.

— Кароліна Кужвій! — Космос вимовив так, ніби оголошував зі сцени. — Для сцени ім’я.

Вони були самі в кав’ярні. Різдвяник на підвіконні погубив майже всі свої червоні пелюстки. Біля шинкваса була інша дівчина, сонна й байдужа.

— Я думаю, Кароліно, тебе варто спробувати в одній ролі, у якій ти зможеш показати свої приховані можливості... Та роль ніби для тебе написана.

Серце Кароліни впало і підстрибнуло. Вона мовчки сковтнула слину.

— Я дам тобі почитати цю п’єсу. «Купальниця» називається. Автор — наш Гєнек.

— Тану!

— Кажу, Гєнек. Сам не повірив. Не відаємо, на що кожен з нас здатен... П’єса така, знаєш... багатошарова та багатозначна, хоча на перший погляд доволі проста. Але кожна людина, яка побачить виставу за цією п’єсою, говоритиме про неї різні речі, як ніби кожна побачила іншу виставу, розумієш?

Кароліна лиш головою хитнула.

— Знаєш, що таке купальниця? Квітку таку знаєш?

— Знаю, — сказала Кароліна. — У нас у Висічі квітне в улоговинах. На початку літа.

— І яка вона?

— Красива.

— Усі квіти красиві.

— Ну яка?.. Така на прямому стеблі. Усі пелюстки в кульку зібрані, досередини не пускають. Ніби маленька жовта троянда, тільки з лугу. Мандаринами пахне. І пелюстки позолотою вкриті. Таке враження. Раз побачите, а тоді вже не сплутаєте ні з чим.

Ноутбук вимкнений. Телевізор теж. На столику — відкрита оксамитова коробочка. У ній — маленький срібний перстеник. З квіткою, пелюстками докупи. Той, про який мріяла минулої осені.

Кароліна нічого не відчуває тепер, лише дивиться на прикрасу: для чого вона тут? Вона так хотіла, щоб Олег подарував їй цей перстеник, і от дочекалась. А радості нема.

І квітка залишається у коробці.

Олег просить, щоб вона сіла поруч. У нього багатозначний погляд, немов наближається урочиста хвилина. Променисті очі, давно вони такими не були. Зараз скаже щось таке, від чого вона вже зіщулюється, бо все, що вона хотіла почути колись, перегоріло. Усе тепер надто пізно.

— Я їду у Висіч, — каже він.

Вона з подивом зводить на нього очі.

— Не на день, не на два, — далі веде він. — Щонайменше — до наступної осені. Бджола, відчуваючи свій близький кінець, — підсміюється, — залишає свій вулик. Але, може, мій вулик там. Може, він мене прийме.

Очі сміються.

Вільних квартир гам — вибирай, яку хочеш. І робота чекає. Степан бере до себе на пасіку помічником — на сезон бере, а далі буде видно. Оплата помісячна. Плюс згодом — премія від чистого прибутку всієї пасіки.

— Сезон — це як? — запитує Кароліна, немов саме це питання її хвилює найбільше.

Олег береться пояснювати: від початку весняних робіт на пасіці — і до осені, коли бджолині сім’ї будуть зібрані в зиму. Тобто від березня до жовтня-листопада. Він буде добрим помічником, бо дотепер пам’ятає, як дідові допомагав. Та й Висіч йому нагадує дідів хутір на Волині. І це та робота, яка йому цікава. Справді цікава.

— Але ж ти юрист, — нагадує Кароліна. — З вищою освітою.

— От саме! — Олег пальцем показує кудись вгору. — Спробую змінити ситуацію з передачею землі сільській раді. Міністерство мовчить, і нема кому з тими паперами розібратись. Вони там з цим ділом зайшли в безвихідь. Там є що робити юристу. Я бачив документи, є там одна зачіпка... — він усміхається. — Листи писали, бідаки, не знали, що робити. А я знаю.

Олега було не пізнати. Енергійно походжав кімнатою, наспівував мелодію з мобілки Кароліни. Зібрав свої речі, запитав на прощання:

— Може, поїдеш зі мною?

Кароліна лише плечима знизала. Не за тим вона тікала з Висічі, щоб туди повернутись. Увечері на неї чекає перша індивідуальна репетиція з Космосом. Завтра о восьмій ранку в програмі «Книжкова хвилинка» вона читатиме уривок з «Лісової пісні» Лесі Українки. Потім — заняття з репетитором з історії України. Після обіду — три години з маленькою Лесею, завдяки цим годинам вона заробить собі на репетитора і ще трошки залишиться на життя.

Ну яка Висіч?.. Про що він?..

Пані Стася висаджує у вазон насіння «дзвіночків». Згодом, пояснює, коли потеплішає, вона перенесе розсаду в довгий ящик за кухонним вікном. Стебла випнуться вгору, видряпаються по легких квіткових драбинках обабіч шиби. Жива рама пасуватиме до вікна, звеселятиме душу та тішитиме око. Своїм і чужим. Що з кухні, що знадвору буде видно, як тихо погойдуються біля скла синьо-рожеві грамофончики, заплітаючи бокові виступи химерним візерунком.

Кароліна щодня заглядає у той вазон, наповнений землею — там тиша і спокій, усе знерухомлено, жодних змін. Мабуть, насіння браковане. І вона забуває про насіння та вазон. Але одного ранку бачить, що земля порепалась, а зі щілин видираються тоненькі блідо-зелені нитки. Життєва сила, схована під землею, нарешті виштовхала слабкі паростки вгору. Вони розсунули міцну твердь над собою, розбили її на друзки своїми ніжними маківками, і тепер їх напівпрозорі вперті чупринки світяться на сонці, набираються сил для великої роботи.