Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

и з Шоніком — куми. Згадайте любий анекдот про кумів — це про нас. Шонік живе в Ужгороді і має до кордону ближче, ніж ми з вами до молочного магазину. Ця небезпечна близькість і сформувала в ньому таку рису характеру, як «Хронічне Несидіння вдома» або «Пріключенія Шоніка». Шонік почав відвідувати концерти всіх світових зірок трохи раніше, ніж став говорити слово «мама». Пізніше він заразив цим і мене.

Я опускаю всі пікантні особливості наших попередніх поїздок, маючи надію, що вони також знайдуть своє відображення у печатних творах в майбутньому, і познайомлю вас із непересічною подією навіть для таких бувалих козаків, як ми, — «Експедицією на Шпіцберген!».

Якої холери туди пхатися? — чую звідусіль ваше логічне запитання. В той час, коли Україна перейшла в температурний режим Турції і можна, стоячи в трусах на балконі, отримати сонячні ванни, як в Анталії, — ми вирішили нанести візит Північним Широтам. Ця ідея визрівала в моїй неспокійній голові від часу, коли географічка в школі попросила віднести глобус у вчительську. Тоді я сказав собі, що там — в льодах — моє місце, і зреалізував свою мрію через тридцять років, протягом яких я морально до цього готував себе і своє найближче оточення.

Отже, дійові особи нашої компанії — Шонік, його дівчина Настя, я, моя жінка і вірний тверезий соратник — Муха і Саня — наш файний колега з Франківська. Трохи про нього: ми з ним знайомі давно, але він не знав, що ми — панки, і тому поїхав.

Частина 1 Як зекономити на переїзді, або Пасивний садомазохізм

Андрій Вікторович Кузьменко, тобто я, добре відомий у своєму оточенні спеціаліст з планування ідіотських переїздів. Навіть самий елементарний маршрут він може перетворити на захоплюючу і, саме головне, непомірно дорогу для здоров’я і гаманця подорож. Для того щоб мати гарантію повного виснаження організму і ненависті до себе всієї решти подорожуючих, треба зайти в Інтернет і пошукати рейс компанії Wizzair до пункту призначення. Пара нескладних маніпуляцій — і за десять хвилин тобі приходить на електронку підтвердження, що чудо сталося — ти придбав 5 квитків з Києва до Осло по ціні — 179 гривень!!! Ти сідаєш і плануєш подорож далі, забиваючи в маршрут маловідомі норвезькі міста і села, тримаючи на колінах карти і ноутбук. За дві години маніакального секса з вай-фаєм і Інтернетом ти отримуєш цілу низку роздрукованих квитків на літаки норвезьких компаній і резервацій на готелі по маршруту слідування нашої групи «Катастрофа». Голова, правда, квадратна, але почуття гордості за пророблену роботу і шкляночка холодного італійського — найвища нагорода за недавні муки. Цей процес мав місце зимою, за півроку до виїзду. Були враховані найдрібніші нюанси, і не було звідки чекати несподіванок. Йшов час, і росло збудження від факту наближення подорожі в Арктику. Білі ведмеді стали снитися мені по ночах, а вдень я годинами милувався їхніми зображеннями в Інтернеті. За два тижні до від’їзду Wizzair надіслав мені листа, в якому проінформував, що рейса з Києва не буде. Можете, мол, використати гроші на інший переліт. Я вмію складати з негарних слів речення з ганебним змістом, що і було ефектно зроблено черговий раз. Але це означало одне — ВСЕ НАШЕ ПОДАЛЬШЕ ПЕРЕСУВАННЯ СТОЯЛО ПІД ЗАГРОЗОЮ! Будучи в душі людиною заощадливою, я відразу відкинув можливість шукати переліт до Осло нормальним шляхом. І жадібно взявся за улюблену справу.

Моя Муха, вона ж Маня, вона ж Жінка-Герой, удостоєна спеціальної премії — «за 20 років, прожитих в невідомості того, що буде завтра», була поставлена перед фактом від’їзду поїздом до Ужгорода — звідти вночі на машині 400 км до Катовіц, звідти літаком до Осло в 6.00 ранку, звідти трьома автобусами до інакшого аеропорту, з якого ми наступного дня мали вирушати на північ. З очей Мухи читалося запитання: «Чому так складно, Андрій?», але Андрій мовчав. Він не хотів брехати, а тим більше — говорити правду.

Готель аеропорту знаходився від самого аеропорту на відстані 7 км, і дорога до нього на автобусі коштувала більше, ніж мій пресловутий економний переліт з Катовіц до Осло. За готель окрема подяка Шоніку, який в останній момент поміняв резервації нормальних готелів на ненормальні, роблячи зсилку на то, що варто зекономти пару копійок, і таким чином група «Катастрофа» стала на давно проторені рейки, і колектив почав нас тихо сповідати. Саша з Франківська також вибрав не найлегший спосіб догнати пелєтон в Польщі. Машиною у Львів, звідти літаками до Варшави і Катовіц. Як висновок — вони зустріли мене 30 травня в аеропорту Гардермоен такими, ніби йшли туди з Прикарпаття пішки.

Чемпіоном в дисципліні «Найдебільніший переїзд року» став я. 28 травня — переїзд автобусом Київ—Ковель на концерт, вночі — Ковель—Луцьк на концерт нічний, зранку автомобіль Луцьк—Ужгород, після нічного концерту літак Ужгород—Київ в 7.00 ранку, там живий ефір на М1, потім у 13.50 переліт в Донецьк, там жваве спілкування із прикордонниками і з фляшкою «Джек Денієлз», потім машина до Маріуполя, там концерт, машина зранку в Донецьк, літак до Києва 30 травня в 6.50, звідти літак в Копенгаген, звідти всього годинка — іти — в Осло. Правда, просто?

Люба нормальна людина після таких знущань над своїм імунітетом просто доповзла б до ліжка в готелі, повісила на ручку дверей табличку «не дай Бог розбудиш» і запала б в летаргічний сон. Ха! — скажем ми вам! У нас в планах було ще дві позиції — традиційний похід в «Hard Rock Cafe» і на концерт групи AC/DC! З помнутими рожами ми вирушили в бік центра в надії, що нас спіткає перша удача за останні 48 годин. Півгодинки їзди на взятій напрокат машині (ще 150 євро, економно, правда?), і ми на місці — нас вітає «Hard Rock Cafe Oslo». Ресторан величезної американської сітки, розкиданої в основному по столицях і великих містах світу. Він підкупляє атмосферою, доброю музикою і кухнею. Меню невелике й однакове у всіх точках. На стінах — гітари і шмотки світових зірок! Навколо нас рискають десятки перезбуджених фанів AC/DC, які викрикують окремі фрази з пісень і відбивають ритм ножами і вилками. У нас традиція — я хаваю ребра, які подаються таким парканом довжиною з півметра, а всі решта нападають на курячі крильця, які, як і паркан ребер, готуються за спеціальним хард-роковським рецептом. Стара добра американська хімія. В роті оргазм. Ми мовчимо, бо наші роти нагадують бетономішалки. Шонік погладжує свій іміджовий пузік, за таким заняттям він проводить 75 процентів життя, починає ходити взад-вперед по залі, що означає близькість натупного етапу поїздки. Голосно шморкається разів сорок підряд, одночасно веде розмову по телефону з трьома різними абонентами на інтелектуальну тему — в кого від чого будуй, і напихає рот крилами. Нарешті кістками завалений стіл, руки по лікоть в приправах — це кінець. Ми їдем на концерт.

Норвеги не люблять ходити в гості один до одного, але люблять ходити на концерти. Там можна зустріти знайомих. Поговорити, посміятися, а головне — ПОПИТИ ПИВА! Відношення до алкоголю в Норвегії нелюдське. Його продають тільки в будні з 12-ї до 18-ї години. А в ресторанах після 20.00 ти не допросишся і каплі вогняної води. На концертах пиво продають до останньої секунди. Тому там завжди аншлаг, і AC/DC в Норвегії вже третій раз за рік.

Виступ затримують на дві години. Ми з Мухою нагадуєм двох інвалідів з важкими вадами опорно-рухового апарату. Ноги підкошуються, руки німіють, в спину ніби забили залізний штир! А нордичні люди тільки радіють з того, що пиво можна буде пити на дві години довше, і нагадують свиньок, одягнутих в футболки AC/DC. Вони розливають його один на одного, вимазують навколишніх кетчупом, пісяють на ноги тих, хто стоїть ззаду, одним словом — душевно відпочивають.

Нарешті переповнений пивними парами стадіон розриває звук гітари Ангуса Янга, і від образ за затримку не лишається і сліду. Перед тобою 60-річні монстри, які перемелюють на лівер вміст повного стадіону. Ти либишся у відповідь на пролитий на твої штани бокал його попередньому власнику і радісно підіймаєш пилюку разом з норвезькими братами і сестрами. За дві пісні до кінця ми втікаєм, щоб не бути затоптаними отарою п’яних вікінгів, і через годинку з наших номерів виривається на волю храп п’яти замучених на рудниках людей. А через п’ять годин ми вже стоїмо на стійках реєстрації Scandinavian airlines, смакуючи той факт, що за 4 години ми будем всього за 1330 км від Північного полюсу.

Частина 2 Свальбард і Дундочка

Я залишив вас на стійках реєстрації «Скандинавських авіаліній», а сам відправився подумки на 7 годин назад, в кімнатку готелю «Гардермоен», де Шон, я і Світлана Іванівна стали учасниками таїнства під містичною назвою «Дундочка». Не кожен може собі дозволити після перерахованої мною низки тортур залишатися повноцінною людиною. Це можем тільки ми — АЛКОГОЛІКИ.

Віскі з колою і з льодом. Воно заходить в горло так, ніби казковий водопад з верхівок гір вливається у хвилі фйорду. Верхнє піднебіння зморщується від насолоди так, як зжимається ваша дупа в момент вільного падіння на американських гірках. Всі рецептори ротової порожнини кричать: «Ура! УРА!»... І тихо вмирають разом з інтелектом, для того щоб завтра зранку встати і відчути різкий запах тисячі невидимих котів, які нагадили вам на зуби. Щелепи починають дрібнесенько цокотати від передсмаку наступаючого оргазму. Це алкоголізм. До цього чарівного стану космонавта треба йти довго і вперто. Роками ви мусите дотримуватися залізних правил високого Статуту, і головне — не відкладати на завтра то, що можна випити ще сьогодні. Якщо ж ви, випадково зневаживши ці неписані істини, не дай Бог, пропустили хоча б одне заняття — всьо! Все треба починати від самого початку. Професіоналом вам вже ніколи не стати.

Ми сіли на краю ліжка, і Шонік дістав першу із взятої членами експедиції у дьюті-фрі батареї літрових баньок віскаря. Ми їхали на північ. Ніхто з наших в таке задуп’я ще не забирався, і тому ми чітко знали — тільки правильна Дунда може поставити опір можливим перешкодам. На Закарпатті Дундою називають дитячу сосочку. Боже, наскільки це символічно... Сосочка дає дитинці то, що дає їй мама, і зараз вона у мене в руках, а за секунду буде в роті і дасть мені то, що мама навряд чи могла би мені дати в цей момент. В далеких і численних поїздках Шонік отримав чорний пояс по змішуванню інгредієнтів Дундочки. Краще від нього це міг зробити тільки Менделєєв.

Шон погладив себе по животі, пройшов по кімнаті метрів чотириста туди-сюди дрібними крочками, нагуляв необхідну спрагу і апетит, і Дунда пішла з рук в руки, із уст в уста. Не буду вдаватися в подробиці нашої тайної вечері, щоб не викликати слюновиділення у величезної армії наших однодумців, які зараз не можуть собі дозволити такої насолоди. Повернуся до стійок реєстрації аеропорту, перед якими ми стояли із виразом людей, яких придавила бетонна плита, що зірвалася з крана. Світлана Іванівна після пам’ятного святкового вечора, проведеного з грузинами в Донецьку, втратила деякі професійні навики і на якийсь час отримала диплом практиканта, тому справжній ефект Дунди відчувало тільки двоє людей в експедиції. Аеропорт Гардермоен достатньо комфортний, але є там декілька нюансів, які заважають сконцентруватися. Перший з них — автомати самостійної реєстрації. Вони подібні на автомати, в яких ми поповнюємо телефонні рахунки в Україні. Люди з цивілізованих країн проводять паспортом по спеціальній щілині — апарат ідентифікує твою особу й пропонує роздрукувати собі посадковий талон. Я чіхрав своїм паспортом до моменту, поки аж наполовину витер зображення свого фейсу на фотографії, а апарат вперто мене не пізнавав. У Норвегії будун особливий. Присутні всі симптоми — крім болю голови. Але всі вони якось підсилені за рахунок відсутності найнеприємнішого. В мене почався потняк. Шонік намотував кілометраж між мною і Саньою, витрясаючи із сумок весь свій полярний інвентар в пошуках листочка з кодами резервації. Я потів і складав погані слова у бурхливий потік, Шонік гладив себе по животі і ржав дрібним сміхом людини, в якої щойно вкрали машину. Листочки були на місці, але не в тому, яке він шматував увесь цей час. Нам все-таки вдалося встигнути на борт літака до Лонгербієна — малесенького і єдиного цивілізованого містечка архіпелага Шпіцберген. 200 людей спокійно зайшли на борт І ТАК САМО СПОКІЙНО ДАЛИ НАМ МОЖЛИВІСТЬ ВОЗЗ’ЄДНАТИ наш розкиданий по салону колектив. Це було важливо, бо в повітрі ми мали провести більше чотирьох годин, а спілкуватися з бабулькою-норвежкою мені надоїло ще на стоянці.

Через 15 хвилин польоту народ в літаку почав масово засинати. Шонік не відділявся від колективу і широко відкрив рот, закинувши голову назад, роздивлявся дивні кольорові плями, які плавали перед закритими очима. Величезний норвег, що сидів спереду, страшно підвонював і створював враження людини, яка душ бачила тільки в кіно. І коли літак трухонуло на повітряній ямі, він випустив маленького Хоттабича, який відразу відправився гуляти по салону. Спочатку в цьому ганебному вчинку я запідозрив кума, але норвег випустив ще одного Мюнхгаузена, вже зі звуковим супроводом, і барон повис прямо переді мною, так що сумніви розтали. Врятувала ситуацію стюардеса, яка появилася зі столиком з напоями, вона дещо сколихнула повітря, і важку хмарку віднесло в бік бізнес-класу.

Роблячи вигляд, що теж сплю, я косив оком в ілюмінатор і намагався розгледіти білого медведя на крижині. Замість нього я побачив маленьку білу комашку в свинцевих водах Північного Льодовитого океану — це гігантський океанський лайнер віз «жирних» американців уздовж північної границі Росії на Аляску. За десять хвилин пілот сповістив, що під нами Шпіцберген, і ми почали знижатися. Під літачком розкинулася Арктика. Правильної форми величезні паралелепіпеди гір були розставлені майже в правильному порядку і по-господарськи притрушені снігом, на який ніхто не ступав ще з тих давніх часів, як Вітя Павлік вчився пісяти в горшок. «Ой, бля», — вирвалася в мене широко відома фраза Володимира Сосюри. Дякуючи красі і витонченості української мови, можна ось так просто, в двох словах передати вам всю велич місцевої природи. Колеса скрипнули об бетон, і аероплан понісся по посадочній полосі між двома грядами гір, які зажали аеропорт, ніби в тиски. Шонік проснувся, кинув свою звичну після відсутності в компанії фразу — «Шо такоє?» і, не чекаючи відповіді, почав лапати І-Phone’ом сигнал GPS, тикаючи апаратом у вікно і вириваючи своїй Насті клапоть волосся. Шон — реальна жертва засобів комунікації. Щоб нормально з ним поспілкуватися, вам прийдеться спиляти сотову вишку або збити ракетою супутник.

СВАЛЬБАРД — норвезька назва Шпіцбергена. Аеропорт нагадував автостанцію «Дачна» у Києві. Крім чучела білого медведя у залі — все решта було таким самим, як там. Муха підсіла до нього для першої заполярної фотки, і я поняв, що вже набагато менше, ніж на початку подорожі, мрію про зустріч з оригіналом. На вулиці було +2, і це дякуючи близькості води, нагрітої Гольфстрімом, труба якого закінчується десь поблизу, огинаючи півсвіту. Вкрита льодовою кашею поверхня фйорду, на березі якого приліпили цей аеродром, свідчила про то, що купатися сьогодні будем навряд. Наша отара залізла в довгий, як пісні Буланової, автобус. Багажник був розділений на дві частини. В першу кидали торби ті, хто їхав у «Шпіцберген-готель», а в другий — ті, хто валив у «Редісон». Ясний перець, ми кинули їх у другий. Купивши квитки в шофера, який здавався сином медведя і поштальйонші, або поштальйона і медведихи, — ми рушили з місця. Перше враження від побаченого — один в один територія Яворівського ВО «Сірка» зразка 1991 року, коли всі кому нє лєнь щось ламали і крали з заводу. Порозкидані гусениці від тракторів, снігоходи, СОТНЯМИ припарковані на голій землі біля бараків. Будинків там нема взагалі. Вони тріскають від морозів і валяться, а бараки трохи гнуться зимою, а весною набувають попередніх форм. Наш «Редісон» боком незграбно виліз з-за повороту, і Шонік ще раз процитував Сосюру, побачивши, в якій дупі будуть жити благородні Дони і їх супутниці. Сірий двоповерховий барак ніби сповзав з високого горба до води. Купа каменів перед ним служила за клумбу, на якій стояв знак — Radisson Polar Hotel. В холі нам запропонували стопочки з якоюсь червоною рідиною. По добрій логіці це мав бути місцевий самогон, але, побачивши, як скривився Шонік, я зрозумів — це був просто чай. Потеребивши в руках наші паспорти, тьотя за прилавком сказала, що треба почекати, бо номери ще не готові. Народ фантастично хотів щось закинути за драбину і почав перекидуватися натягнутими фразами і поглядами. Ми в країні Риби, хтось констатував факт, і всі запитливо повернули свої голодні і злі рожі до тьоті за прилавком. Ресторан КРОА, кинула нам люб’язна рецепціоністка і заблокувала на моїй картонці на випадок хуліганської поведінки 1500 євро, які я до сих пір не можу забрати. Міраж у вигляді великого жирного жареного тунця повів нас вверх по доріжці, посиланій щебенем. Це була головна артерія Лонгербієна. По обидва боки від неї хаотично порозкидані дерев’яні бараки сумно спостерігали темними вікнами за п’ятьма ідіотами, які приперлися за 5 тисяч кілометрів, щоб побачити цю застиглу в часі картину. Діточки Лонгербієна мали просто чарівний атракціон у вигляді ржавого стенду для їзди на скейті і їздили по ньому на попах. Видно, на острові стенд взагалі виконував роль Діснейленда, і він зібрав усіх присутніх у місті кіндерів за цим радуючим око заняттям. Замість бетонного фундаменту місцеві зодчі використовують вбиті в землю дерев’яні стовпи, до яких прикручуються товсті дошки, а на них вже ставиться будинок, теж дерев’яний. Такий будинок я з Шоніком міг би зваяти за годину, але таке питання не стояло.

«На самом краю земли» — було написано на ресторанній дошці, яка висіла біля дверей. У всіх закралася підозра, що рестік руский, і я покликав офіціантку, яка з виразом людини, яку переїхав комбайн, відповіла, що не має жодного поняття, що це за надпис. Рестік був місцевий.

Я в своїх кругах відомий як поціновувач місцевих кухонь, в основному недорогих. Тому в КРОА переді мною відкрилася перспектива поставити галочку в заполярному меню. Часом мої експерименти закінчуються несподівано швидко, як ось недавно у Дубаї я вальнув устриць, креветок, всяких слимаків, жуків, запив вином, а потім віскі з колою. Рівно через годинку я запускав супутники на унітазі, одночасно ригаючи в біде. Мене не заводить приймання нормальної, загальновизнаної їжі в загальнопринятих кількостях і послідовностях. Я люблю інтригу. Недарма хімія була моїм любимим предметом. Мій організм — це хімзавод, на якому постійно йдуть ядерні реакції. Я знаю, що треба з’їсти, щоб суттєво зекономити на бензині завдяки правильно використаним газам. І якщо колись видумають електростанцію на біовідходах — ви обов’язково знайдете мене там!

Марно ми переглядали по декілька разів список можливого хавла, риба серед перерахованого не вспливала. Я взяв традиційне норвезьке блюдо LONGESTINES (в рамках програми «Пізнай рідний край»), яке до болю нагадувало варену бульбу з перемішаною в ній тушонкою, тому що тим воно, власне, і було. Зробивши відповідний запис в книзі для гостей, ми кидонули принесене в свої орала і поплелися назад під сонечком, яке, ніби п’яне, бігало по небу і не збиралося заходити за гори. Полярний день! Midnight Sun — так його красиво кличуть норвеги. Очі злипалися, ноги підкошувалися, і вихід був такий: або йти спати, або — Дундочка. Група розділилася на два підрозділи. Думаю, не варто уточнювати, хто куди попав. Тріо Мареничів, у складі Я, Іванівна і Шонік, впорхнули в кімнату номер 335 і, споглядаючи на суворі і неповторні ландшафти Свальбарда, почали колотити такий же суворий і неповторний напій — ром-колу. Середньовічні пірати не чіпали би мирні судна, якби мали в той час кока-колу. Діло в тому, що ром сам по собі досить агресивний напій і спонукає до конкретних дій, а змішаний з колою, він тримає тебе в постійному напівсонному стані, причому спати тобі не хочеться, поки ти п’єш. А варто тільки перестати — і ти відрубався. Пам’ятайте це, будь ласка. Мої довголітні спостереження дадуть вам можливість правильно розподіляти сили і діставати максимум задоволення навіть там, де воно не було передбачене. Дундочка має ще одну фантастичну властивість — вона сприяє спілкуванню. Ми не належимо до категорії людей, які мовчать по різні боки кімнати і сходяться в кухні три рази на день. Ми любим говорити. Але з Дундочкою ця розмова перетворюється в літературний вечір. Спочатку ми миєм кістки представникам шоу-бізнесу, обов’язково зупиняючись на численних фізичних і психологічних вадах моїх колег по цеху. Далі йдуть наші спільні знайомі, які проходять більш ретельний процес чистки. Дундочка замішується декілька разів за вечір — по правилах це має бути 500-грамова пластикова пляшка, де 1/3 рому, а 2/3 коли. Шонік знає якусь чарівну пропорцію, де процентний вміст не такий примітивний і ефект, панове, ГРАНДІОЗНИЙ. В такі моменти я шкодую, що не Рубенс. Після кожної Дундочки відкривалися би нові Дрезденські галереї, Ермітажі і Луври, настільки ця бормотуха начинена прагненням створювати щось красиве. Час був вечірній, Шонік ствердно сказав слово «каешно» вже, певно, десятий раз підряд. Дике палюче сонце різало товсті штори лазером і пробиралося в кімнату зигзагами по підлозі. Дундочка обміліла, як липневий ставок. Дует Модерн Токінг у складі Шона і мене поскрипів дерев’яним коридором до дерев’яної рецепції, щоб в дерев’яної тьотки замовити дві дерев’яні екскурсії на завтра. Вона пообіцяла, що ми офігєєм, і повірте, ця дерев’яна чувіха мала рацію.

Частина З Собаки і люди

Перше червня 2010 року зустріло нас на диво погідно — всього мінус один градус по Цельсію і легкий колюченький сніжок. Хтось може подумати, що це початок фантастичної повісті про наслідки Третьої світової, але той уважний читач, котрий був з нами два попередні епізоди, знає, що ми зараз на Шпіцбергені, а це не Ялта і не Коблево, і тим більше не Скадовськ. Тобто я маю на увазі, що до екватора звідти набагато дальше, ніж до Тернополя. Ми стояли, наїжачившись від пронизливого літнього вітерця, дуже характерного для цих широт, аж з гуркотом товарного поїзда під’їхала старенька «тойота» і мініатюрна жіночка, вискочивши з-за керма цього крокодила, відкрила нам задні двері, запрошуючи з усмішкою розділити з нею радість поїздки на dog sledding, тобто собачих упряжках.

Кожен другий з нашої компанії смачно тріснувся головою об низьку арочку заднього проходу «тойоти» і не менш смачно послав усіх мешканців Арктики на пещеровидне тіло в лобковій області. Разом з міні-тьоткою на передньому сидінні сидів професор з Осло, котрий з поваги до іноземців, тобто до нас, розмовляв з нею англійською. Цей факт не особливо поміг нам взяти участь у розмові, бо говорили вони в основному на тему мікробіології з вживанням суто наукової термінології. Я сидів ближче всіх до дєда і схвально махав головою, коли інтонація голосу професора підказувала мені, що це варто зробити. Правда, часом дідусь несхвально морщився, і я розумів, що дав у штангу, але, на щастя, ми парконулися біля барака з надписом «Arctic Adventures». Вальнувши головою в арочку ще по разу, ми вибралися з катафалка і подримбуляли до дверей. Легенький сніжок підбадьорював нас своїм дебілуватим несинхронним танцем, обіцяючи, м’яко кажучи, нескучну поїздочку. Всередині дядько, подібний на авіакатастрофу, видав нам теплі, але дуже смердючі комбінезони, які могли розказати про арктичні подорожі найпікантніші особливості, наприклад — скільки людина в стані метнути ікри під час фотографування білого медведя, який з радісною посмішкою підбігає до вас в надії на легкий ланч. Нетиповість ситуації спричинила швидке звикання до нових умов існування, і ми погрузилися назад в «тойоту», а мікротьотка захопила з собою ружбайку з калібром, дозволяючим збивати літаки. Про ружбайку, до речі, закони Норвегії забороняють виходити за межі Лонгербієна без зброї. Штраф у розмірі 1500 євро не дає забувати місцевим мешканцям брати її з собою, а дехто навіть не знімає її зі снігоходу. Якщо ж вам, не дай БОГ, зустрівся Мішутка і ви його з перестраху вальнули, вам дадуть 10 років на рудниках цього ж Шпіцбергена, тільки вже з перебуванням в інших бараках. У випадку, якщо ви представите суду двох свідків, які докажуть, що медвідь здирав з вас шкіру і намазував вашу попу вазеліном, до вас виявлять толерантність і дадуть всього 5 років строгача. Максимум користі від ружбайки полягає в тому, що ви можете собі дозволити шмаляти перед носом медведя і кричати: сучара, йди додому, скільки можна повторювати? А так як патронів в обоймі всього 7, то баночка вазеліну в рюкзачку не завадить. «Тойота», трухаючи нашими кишками по ґрунтовій дорозі, суцільно вкритій вугільною пилюкою, підвезла до собачої ферми. На курячих ніжках правильними норвезькими рядами стояло там з 50 будок з пришпиленими до них мешканцями тих же будок, які гарчали, скавчали, вили і пісяли одночасно. Мікротьотка причепила до «тойоти» причіп, який нагадував тюремний вагончик, і почала з другим дядьком, подібним на землетрус в Єревані, грузити в нього собачок. Ті песики, яких залишали вдома, харкалися піною і обіцяли обпісяти домівки тих, яких ми забирали. Дядько відсипав мікротьотці в мішок патронів і, почалапавши до свого доміка, залишав слід грейдера, який чистить дорогу на Драгобрат. Рушивши з псячою хаткою на колесах, ми почали заглиблюватися в зовсім інакшу кліматичну зону. Висока температура внизу біля води зумовлена наявністю у ній Гольфстріму, а з переміщенням на більшу висоту падає з розрахунку — один градус на кожні 50 метрів над рівнем моря. Відповідно на рівні 500 метрів ми вийшли з машини, вткнувшись носом в стінку морозного повітря з позначкою мінус 10. Двісті метрів збоку стояли два величезні локатори, направивши свої насторожені погляди в туманне свинцеве небо. Мікротьотка пробувала нас переконати, що локатори досліджують виключно північне сяйво, але ми, люди, виховані в атмосфері холодної війни і повної недовіри і зневаги до капіталістичного устрою життя, чітко знаєм — локатори воєнні, а під ними стопудово замасковані шахти з ракетами. Дядя, який спостерігав розворот нашого собачо-людського транспорту на площадці біля одного з локаторів, пильно вичитував з наших облич, що ми за ненормальні, що згодилися на следдінг літом. Справа в тому, що зимою людей катають виключно внизу по рівнині, покритій снігом. На літо сніжок переміщається догори, і приходиться їздити по неторованих просторах Арктики, долаючи карколомні підйоми і спуски. Мікротьотка зібрала нас докупи і сказала, що починає інструктаж. Його можна переказати при допомозі двох фраз: запрягаючи санки, не відпускайте собак, бо ви їх більше ніколи не побачите — собаки дуже люблять бігати, і друге — постійно давіть на гальмо. Гальмо у санках — це великий залізний гак, на який вам треба тиснути до потемніння в очах, щоб хоча б трошки приторможувати шалений біг собак. Песиків було роздано кожній парі екстремалів, дві перші — найслабші, але наймудріші — вони розрізняють накази погонича, дві останні — відповідно найдурніші, але самі сильні в товаристві. Наші тяговики переминалися з ноги на ногу, очікуючи старту гонки. Правий постійно сикав на ногу лівого, а лівий ніяк не міг відповісти взаємністю, бо його нога заплуталася у ременях упряжки, і він стояв, соромлячись свого пожовтілого боку. Чотири собачки посередині упряжки були прості дворняжки, яких замість переробляти на мило — пустили в більш гуманний бізнес. Мікротьотка зарядила ружбайку, натягнула на дуло червону шкарпетку, чи то для відстрашування ведмедів, чи то для запобігання забивання ствола снігом, і ми рушили. Моя Свєта була поміщена в сани, і від неї стирчав один тільки ніс, який підтрясався на ямках, як заячий хвостик на скаку. Двоє погоничів ззаду — Шонік і Саня — теж виглядали ржачно, якби на їхніх санках був вмонтований мікрофон, шановна аудиторія почула б, як Шон підпукує на кожній вибоїнці нашої покрученої траси. Саша сидів на місці пасажира і, на щастя, не був занурений в цю специфічну атмосферу. Наші собачки несли нас по сліду, який залишали передні санки з норвегами. Попереду височіла засніжена гора, і мікротьотка, ткнувши в неї рукою, ознаймила, що ми валимо, власне, на неї. Я б, може, і хотів відмовитися в останній момент, але розумів, що це можливо, тільки злізши зі свого почесного місця шофера, але в такому випадку мою Свєту з собаками ми могли б побачити наступний раз не скоро. Жіночка вона легенька, а пси кохаються в біганині, а Шпіцберген, слава Богу, дає їм таку можливість. Тому, розриваючись навпіл від протистояння своїх рішень, я відмітив повну зупинку фаетона. Ми стояли на схилі, градусів 30 крутизни, собаки, висолопивши язики, повернули голови в мій бік, запитуючи мудрими очима: чувак, може, злізеш? Мої 100 кг костей і сала вгамували їх інстинкти, і вони просто задовбалися пхати віз під гору. Через десять секунд застряла і задня тачанка, з Санями на борту, по тій самій причині.

— Йопту, — почув я ззаду, автором як завжди ємкої і влучної фрази був Шонік. Він першим подумки пережив підйом на плато і розглянувся довкола в надії знайти якусь лавочку. Я тим часом зліз з якоря, тримаючи в руках санки, щоб не втратити жінку, і почав їх, проклинаючи, підпихати. Проклинав я вголос, не стидаючись нікого. Я кляв Арктику, себе, собак, санки, мікротьотку, професора, вчительку по географії, її маму і маму її мами. Собаки, було, розігналися ненадовго, ізненацька стишили хід і зупинилися, повторивши запитальні погляди тепер уже в Свєтин бік: може, вилізеш, чувіха? Манєчка зробила вигляд, що не розуміє по-собачому, і нирнула глибше під накидку. Ближчі до нас продовжували свій нехитрий діалог, і права постійно сикала на ліву, переводячи свою гру в добру традицію. Ліва запуталася вже двома ногами і, закусивши губу, просто терпіла це хамство.

Мікротьотка підбігла так несподівано, що я крикнув і, по-моєму, навіть здав маленький аналіз в сірникову коробочку. Вона жестами показала Свєті, що собачки замудохалися і їй пора вилазити. Гора ставала дедалі крутішою, і через дві хвилини буксирування ми чули, як б’ється пульс навіть в місцях, де він битися не повинен. Одною рукою ми трималися за санки і штовхали їх одночасно, другою — ми жадібно загрібали сніг і кидали його собі в рот. Ноги робили якісь безглузді хаотичні рухи, ніби в них були не кістки, а якийсь парафін. Тіло мліло, і дуже хотілося ригнути. Я пробував виглядати більш мужньо за Свєту, але це виглядало, ніби я дуже хочу в туалет, тому фотографій з цього епізоду я вам не покажу. Моя Маня хрипло сказала мені, що вмирає, і в неї з рота випав великий кусень піни. Ззаду метрів за двадцять, підпукуючи вже набагато голосніше, пхали собачий хрест Шонік і Саня. Може, і хотів Шончик сказати щось у характерній йому манері, але слова не видобувалися з пересохлого горла, і кожен з нас мріяв про кіоск з водою, а Свєта — про машину реанімації. Я вибрав собі чоботи 46-го розміру, бо я завжди вибираю на розмір більші, щоб мене не тиснуло, але в даних умовах постійного загрузання в снігу мої шкарпетки злізли з ноги, і в мене з’явилося ще одне відчуття близької смерті. Свєта збоку лізла рачки, але все ще не відпускала з рук санки, я волочився зліва від неї, пробуючи вільною рукою вскрити собі і найближчій собаці вени. Верху видно не було. Мікротьотка з професором неслася з такою швидкістю попереду, що я почав запідозрювати її в тому, що нам видали бракованих собак. Її п’ятки миготіли перед моїми очима, а п’ятки професора миготіли перед очима Свєти, і напрошувалося логічне запитання: що ви курите, сволочі? В момент, коли темні кола заповнили весь простір перед нами, лапи передніх собак ступили на рівну поверхню гігантського плато наверху кубічної гори, на яку ми весь цей час пхалися. Песики заскавчали, включили другу передачу і рвонули вперед з такою силою, що якийсь час ми з Іванівною, а ззаду і Шонік з Саньою провисіли в повітрі, пролітаючи за санками, як старі мішки від цукру. Я підтягнувся з останніх сил до якоря ногами і натиснув на нього, хриплячи до собак голосом, як кінь, який вирішив потягнути поїзд Харків—Ужгород. Собачки повернули голови, висунули язички і, на моє щастя, тормознули рівно настільки, щоби Маня встигла вскочити в свою люльку, а я стати ногами на гальмо. Перед очима відкрилася безкрайня пустеля такої невідомої краси, що нас не цікавило то, що буде відбуватися з нашою групою «Катастрофа» найближчі чотири дні. Собаки понесли нас, як в казці, і кожен відчув себе частиною мультіка «Сніжна королева», і прожив найближчі півгодини, вдихаючи морозне червневе повітря і не маючи змоги стерти зі свого обличчя трохи дурнувату, але дуже щасливу посмішку.