Ліцей слухняних дружин

Розділ перший. Ланцелот

— Чорт! — вилаявся Барс, вкотре встромляючи картку в отвір дверей готельного номера.

— Переверни!

— Вже сто разів перевертав, — огризнувся він. — Ось тобі і п’ять зірок, блін! Доведеться спускатися на рецепшн, міняти карту. Ти почекаєш?

— Ні, - сказав я. — Піду спати.

— А по чарці?

— Та дідько з чаркою! Я втомився.

Знав, що те «по чарці» може затягнутися до ранку. А на ранок я маю бути свіжим, мов травнева троянда.

— Ну як знаєш, — ображено засопів Барс. — На добраніч, малята!

Він пішов довгим коридором до ліфта.

Я ступив ще з десяток кроків до свого номера. Моя картка спрацювала бездоганно.

Я вставив її в термінал, і номер засвітився по всіх кутках приємним тьмяним світлом.

Одразу ж з-під широченного ліжка до мене випірнула Кицька.

Вона давно звикла мандрувати, але завжди — ось вже скільки років! — зберігала незалежний і ображений вигляд, коли я повертався до неї після виступів.

Важкими кроками поважної людини, котра знає собі ціну, вона наблизилась до мене і підвела голову — мовляв, «ну, як все пройшло?».

— Все ок, — сказав я, — завтра вранці піду укладати контракт.

«Куди ще нас занесе?» — незадоволено нявкнула вона.

— Кілька виступів з Бреговичем. Спочатку Португалія, потім — Париж… Як складеться.

«А коли — додому?» — дряпнула вона мене за штанину.

— Скоро, стара, скоро. Обіцяю, — винувато пробурмотів я, скидаючи піджак, — але сама розумієш — з Бреговичем граєш не щодня. Доведеться тобі потерпіти.

Я погладив її, і на руці залишилась шерсть. Завтра куплю їй вітаміни і проколю з тиждень, вирішив я.

— А тепер — спати.

Кицька слухняно залізла до свого плетеного кошика, який я завжди возив із собою.

Я погасив усі лампочки, крім бра у формі мушлі, що висіла над ліжком — і в широкому, майже на всю стіну, вікні засвітилося інше кіно: підсвічені неоном обриси храмів, кольорові ліхтарики кав’ярень, намисто алей, обплетених гірляндами — синіми, зеленими, червоними.

Я вимкнув бра, і скляний екран наблизився, а я розчинився в кам’яній плоті міста, мов сніг, що почав осипатися з темного нічного неба. Готель, в якому ми оселились, був височенним — зі свого поверху я міг бачити велику частину Градчан, окреслених золотим паском Влтави.

Сьогодні ми відбули другу частину фестивальних виступів. Тричі я грав один, «на біс». І тепер, незважаючи на втому і стоячи над нічною Прагою на висоті пташиного лету, відчував себе справжнім господарем міста.

Це були рідкісні і швидкоплинні хвилини, в які мене водночас охоплювали два полярно різних почуття: щастя і… марності життя.

Вони, мов голки, пронизували серце, легені, нирки. І, мов дві ріки, що зустрічаються в одному руслі, здіймали коловорот, в якому я жив і вмирав одночасно. Не знаю, але, швидше за все, це можна було б назвати піком пізнання того короткого відрізка, котрий ми проводимо на землі.

У такі хвилини переді мною завжди поставала картина нашого погрому ЛСД — той же захват і той же відчай. Захват, коли я в складі Народної Опозиції трощив лабораторію, відчай — коли не знайшов там те, що шукав…

Згодом я змирився.

Але слід від тої давньої події лишився в мені досить дивною пересторогою: я досі був самотнім. Кожне моє намагання зв’язати себе з кимось закінчувалося провалом. Ловив себе на думці, що жінка, яка подобається мені на даний момент, заражена тим клятим вірусом, знання про існування якого отруїло моє життя. І, якщо бути відвертим, зупинило пошуки моєї давньої знайомої.

Я навіть був радий, що не знайшов її.

Але й інші не викликали у мене довіри.

Попри це, ми чудово вживалися з Кицькою! Та й в оркестрі справи йшли якнайкраще.

Ми багато гастролювали. А часом я їздив сам, збираючи аншлаги.

Точно кажуть: якщо десь віднімається, то десь і додається.

Якщо не таланить в коханні — чекай на світове визнання.

Перший камінчик до цього «п’єдесталу» несподівано заклала Сезарія Евора, котра звалилася на мене, мов велична чорна хмара. Вона ще не була настільки популярна в країнах «третього світу», і мій приятель, що організовував її виступ, запропонував мені розігріти публіку двома-трьома композиціями.

Тоді мій саксофон, незважаючи на всі мої умовляння бути поміркованим, майже сказився і заговорив про Острови Зеленого Мису на кабовердійському діалекті. Він сам, як колись давно з тою дівчиною, котра подарувала мені Кицьку, або з тюленихою Мінні, повів мене на батьківщину цієї чорної королеви і розбалакався настільки щиро, що їй довелося взятися за сигарету прямо за кулісами. Одне слово, «розігрів» вийшов таким, що після концерту босонога богиня, котра не вирізнялася красномовством, міцно стисла мою руку в своїй — жорсткій, мов наждак, і, незважаючи на поганий переклад, дала мені знати, що…

Власне, якби це була проста сільська бабця, я б переклав цю промову приблизно так: «Не сиди в сраці, синку! В тебе є що сказати світові!» Здається, вона додала ще пару міцних кабовердійських висловів, які перекладач не зрозумів. Проте, після такої «путівки в життя» я дійсно покотився світами, мов перекотиполе. І потягнув за собою Барса, Петровича і ще кількох лабухів, котрі складали мені добру компанію.

З того часу я зрозумів, що весь світ, ця маленька кулька, обплутана мережею кровоносних судин, як живіт вагітної жінки. Ці судини, на відміну від людських, існують як окрема замкнена система, але в ній ти можеш дихати і жити як цілком рівноцінна частка.

Я міг існувати лише в «системі», яка стосувалась мистецтва — в ній обмінювались кров’ю всі, хто мав причетність до творчості.

Дивовижні потоки цієї крові поєднували тебе з тим, про що ти мріяв у дитинстві або — перебуваючи в повній ж… в якомусь найглухішому куті світу. Важливо було лише під’єднатися до цієї системи, влити в неї свою кров з усією пристрастю і бажанням бути саме в ній.

Я існував у музиці, як моя загибла Мінні — у воді. Я знав усіх музикантів світу, слухав їх на дисках і знав на ім’я з давніх-давен. Вони існували для мене, як друзі і співрозмовники. І тому, з роками, не було нічого дивного в тому, що я входив до них, як давній приятель, починаючи розмову з напівслова.

Так само, в своїй мережі судин, що обплутували світ, жили і політики, і чиновники, і… алкоголіки, що купчаться зранку під пивними ятками. У кожного свої координати і таємні знаки, зрозумілі тільки їм.

Я лише досі не знав, в якій системі знаходиться та дівчина, яку я намагався вселити в свій світ. Але здогадувався, що вона давно живе в системі жіночих турбот про родинне вогнище, в системі моди, виховання дітей, кулінарії, шиття і серіалів.

Босонога чорна королева, огрядна і дивовижно природна в своїй некрасивості, дала мені зрозуміти, що все можливо. І тому з хлопцями з Wedding and Funeral Orchestra — Весільно-похоронного оркестру Горана Бреговича, котрі якось давали жару на Софійському майдані, ми знайшли спільну мову, щойно я «на спір» зіграв пару фраз «Місячної сонати»

Бетховена, поєднуючи ті стилі, в яких вони працювали: хардрок, класику, симфо-рок та, на відміну від їхніх національних мотивів, котрі додавали того особливого колориту, яким вони й вирізнялися з-поміж інших, втулив туди кілька імпровізів українського фолку. Вони реготали, мов навіжені.

А моє плече розболілось від їхніх поплескувань.

Чесно кажучи, я й сам не чекав такого ефекту від «Місячної сонати».

Але моя теорія про кровоносні судини світу діяла і навіть сягала таких класичних глибин, як Бетховен.

До речі, ця теорія стосувалася і більш дієвих справ! Горан писав для Сезарії, Сезарія (Царство їй Небесне!), як людина діла, певно, закинула парочку слів про мене. Крім того, один із менеджерів оркестру був болгарином, який бачив наші виступи з Мінні в Балканському шапіто. Тобто це була ціла низка випадковостей, котрі підтверджували, що я влив кров туди, куди треба! І ось тепер, перебуваючи у Празі, я мав зустрітися з менеджером і домовитись про виступи в складі оркестру Бреговича. Оскільки ми ще мали концертувати кілька тижнів, він приїхав сюди, до Чехії.

Я ще нічого не говорив про це ані Барсу, ані Петровичу, але передчуття скорої розлуки і деякого зрадництва навіювали на мене безсоння вже з тиждень. Мій стан могла зрозуміти лише Кицька. Але її я не збирався покидати. І це було моїм єдиним виправданням перед собою і своїм страхом перед оманою в стосунках. Вже хто-хто, а Кицька точно не була заражена підступним вірусом.

Вона любила мене «за просто так», за ніщо.

Стоячи над містом, мов примара, я взяв саксофон. Коли ми залишалися наодинці, він завжди казав мені правду. Часом ця правда не була приємною.

«Ти погубив Мінні. Вона могла б до старості плюскатись у воді і ловити рибу з рук відвідувачів зоопарку. І була б щасливою, якби не твоя музика. І дівчина, яку ти не шукав або шукав з таємною надією не знайти, адже ти — боягуз, могла би бути щасливою, якби не твоє самовпевнене втручання…»

Його голос був хрипким.

Зрештою, вимовивши ще кілька відморожених нот, він закашлявся, як старий курець, і чортихнувся: «Дідько! Хіба ти не чуєш, бовдуре, у мене стерлась тростина?!»

Так, я чув, що звук став гіршим.

Звісно, тростина, або як її ще називають «язичок» — те, що утворює звук всередині інструмента, давно зносилася, як кросівки у футболіста. Я це помітив ще позавчора. Але міняти його тут видавалося неможливим. Я прискіпливо ставився до такої важливої частини, тому тростина мого саксофона була виготовлена на замовлення у майстра, котрий мешкав за тисячі кілометрів від цього місця.

Це був єдиний майстер у світі, котрому я міг довірити виготовлення нового «язичка». Справа в тім, що він робив його не з синтетичних матеріалів і не фабричним способом. Робив з очерету, котрий, за якимось дивними забобонами, збирав і висушував у певні дні і певний час доби. Так робили його батько і дід, так навчили робити і його.

Тростини були «фірмові», адже на кожній мікроспокічними літерами були викарбувані його ініціали — Т. (що означало Теодор) П. (що означало Павлишин). До того ж мене приваблювало і те, що він дивовижно виготовляв «джазові» лігатури[2]! не з металу, а зі шкіри. І цю шкіру він обробляв за власною технологією.

Колись я їздив до нього, а останні кілька років за браком часу отримував потрібні деталі лише поштою. І ось тепер, як на гріх і зовсім невчасно, настав час замінити тростину!

Я розгубився. Сто разів прокляв себе за легковажність.

Якщо тут я ще відіграю свої концерти, то навряд чи зможу гідно представити себе в турі з Бреговичем. А шукати іншу тростину деінде не було сенсу, адже я давно перевірив: мій сакс міг говорити лише з фірмовим язичком марки «ТП».

Хоча, здається, три-чотири дні у мене буде і я встигну змотатися в Очеретянськ (так називалося містечко, де мешкав пан Теодор) на авто туди-назад.

Вранці я вирушив на зустріч з Атанасом Тодоровим — тим самим менеджером, що привіз мій контракт.

Ми домовились зустрітися о дев’ятій у кав’ярні «Синій кінь».

Прекрасна Прага потопала в золоті і пурпурі чудової сонячної осені. На ще зеленому листі кущів вигрівалися на сонечку величезні юрмища червоно-чорних жучків, яких ми в дитинстві називали «хрестоносцями». Своїми червоними панцирами вони нагадували такі ж щільні юрмища дахів старої Праги, котрі добре проглядалися з пагорба, на якому стояв наш готель.

Я сто разів фотографував цей пейзаж — і вдень, і вночі.

Але щоразу робив новий знімок і щоразу знаходив нові нюанси, як на картинах імпресіоністів.

Сьогодні теракотова черепиця дахів була вкрита сивиною першої паморозі. Але легенький, ледь помітний холодок поволі танув у золоті сонячних променів, мов крижаний кубик у бокалі з шампанським.

Я спустився до Карлового Мосту в піднесеному настрої, подумки кивнув лицарю з обличчям Марини Цвєтаєвої, котрий, за іронією долі, стояв навпроти вікна її колишнього празького помешкання.

Кинув кілька монет у капелюх довгокосого хіпі з білим пацюком на плечі, котрий завжди лежав в арці горілиць і часом досить кумедно (для туристів) зображав напади тропічної лихоманки. Хіпі звали Карлом, його пацюка — Гамлетом. Загалом обидва були неабиякими пройдисвітами і знавцями найглухіших кнайп єврейської частини міста, де ми неодноразово пересиджували, споюючи Гамлета чеським пивом і марнуючи час в душевних сварках про Лестера Янга та Коулмена Хоукінса, оригінальні записи яких я вициганював у Карла за порцію баранячого стегна зі спаржею.

Я завжди вважав, що Карловий Міст, це диявольське творіння Петера Парлера, замішане на яйцях, сирі та молоці шість сторіч тому, — найкраще, наймагічніше місце в світі.

Принаймні там, проходячи повз галерею скульптур — мовчазну і досить красномовну, я не відчував марнославства навіть тоді, коли запросто вітався з усіма святими, включно з групою святого Луїтгарді. Єдине, що ніколи не спадало мені на думку, так це прикластися долонею до мідного хреста, яким на парапеті помічено місце страти Яна Непомуцького. Не те щоби я не поважав святого мученика, навпаки, його цілком зрозуміла чоловіча мужність під час тортур викликали у мене неабияку повагу: богослова стратили за те, що він не видав таємницю сповіді королеви Софії. Просто я бачив у цьому ритуалі цілком «туристичну фішку», котра давно вже стала розмінною. Гіди, шикуючи групи у величезні черги до цього хреста, завжди попереджали, що він здійснює всі бажання, але натомість відбирає в людини рік життя. А потім, перекурюючи, з посмішкою спостерігали, як з черги поволі випадає найбільш поміркований люд.

Йдучи повз це святе місце, я подумав, що саме зараз залюбки б пожертвував роком життя за нову тростину.

Міст ще не був переповнений туристами, над ним ще висів легкий флер вранішнього туману, і я вирішив, що пару хвилин сорому варті однієї важливої деталі для мого вірного супутника життя.

Озираючись, чи не спостерігає за мною Карл, я підійшов до парапету і, роблячи вигляд, що це випадковий жест, поклав долоню на мідний хрест…

На диво, він вже встиг прогрітися. Що тепер? Треба просити. Але якими словами говорять до святих?

Я сказав так: «Слухай, старий, мені конче потрібна тростина! Дай мені можливість і час знайти її!» Потім я сказав «амінь» і поглянув на Непомуцького, що стояв на протилежному боці парапету в вінку, складеному з п’яти гострих зірок, і підморгнув йому: «Ок?»

Але той у своєму екстатичному пориві не звернув на мене жодної уваги.

Проте за контрактом, котрий привіз Атанас Тодоров, у мене, на щастя, виявився цілий тиждень вільного часу.

Тобто я міг спокійно відіграти два останніх концерти з Петровичем і Барсом, ще й влаштувати їм гідну «відхідну», а потім змотатися на рідну землю і спокійнісінько дістати там очеретяного язика, без якого мій металевий товариш був лише купкою залізяччя.

Розділ другий. Тростина

«…Він був чи не єдиним білим тенор-саксофоністом, котрий грав на рівні з чорними. А переграти чорних — то треба бути в джазі напівбогом!

Його називали «містер Звук» — Стен Гетц.

Стенлі Гаєцький, український єврей… А знаєш, все, що пов’язане з цим національним коктейлем, навіть якщо він замішаний батьками, а ти ніколи не бачив батьківщини — отруєно такими мелодіями, що… мама-дорога! Немає нічого щемливішого за народні мелодії. Почуєш — і сам виймеш з себе душу! І вже вона — не твоя, а відлітає за кожною нотою, а тіло — то таке, тлін, тлін… …У кінці п’ятдесятих я мав одну, так би мовити, платівку — тоді їх робили на рентгенівських знімках, тобто — на чиїхось легенях! — Бена Уебстера з оркестром Еллінгтона.

Дід тоді вже помер, а батько, за словами матусі, був геть божевільним, адже лагодив духові інструменти — справа неприбуткова. Та ще мене вчив грати спочатку на сопілці, потім продали корову — купив мені саксофон.

Уявити лише: якщо у нас комусь музичний інструмент купували, то лише акордеон, щоб можна було на вечірках грати.

А про сакс навіть і не чули. Сурма — вона і в Африці сурма…

Все те від діда пішло. Те божевілля. Він моряком, ще до Жовтневого перевороту, ходив з Одеси аж до самої Америки. Лишитися там хотів, але ностальгія замучила, та й бабцю тут мусив ще від першого чоловіка відбити, тому повернувся. Та не сам, а з таким дивним футляром, а в ньому — така собі зігнута сурма на червоному оксамиті.

Тоді ще творіння Адольфа Сакса у нас не знали.

Грав він таємно. Оскільки не було партитур — говорив сам, як Бог на душу клав. Забирався в клуню і з пацюками музикою розмовляв. Грав доти, доки в табори не заграв.

А той сакс йому теж до діла пришили як буржуазний пережиток.

Але я не про це…

Я той сакс як вперше побачив — він вже, як консервна бляшанка, виглядав, адже дід його якимось дивом зберіг до кінця життя, — затрусився увесь. Перевернулося щось в мені, та так, що досі на ноги не встало. Добре, що й тато таким самим був. Зрозумів…

Отже, ми з ним тоді слухали платівку на чиїхось ребрах разом. І ось там — де зараз літня кухня — я тоді й відрубав собі фалангу на пальці! Якесь запаморочення найшло! Може, дійсно, були в нашому роду за чоловічою лінією якісь божевільні гени. Слухаю — і розумію, що мені так ніколи не зіграти! І така туга найшла, хоч вішайся чи — до очерету головою. Дихати не можна! Такий біль ось тут, посередині грудей, що негайно треба було його чимось перебити. Ось я, дурень малий, за сокиру — і хрясь!

Але, знаєш — не шкодую! От хрест, не шкодую! Не віриш? Віриш. А знаєш, чому так вчинив? Це я в собі назавжди заздрість відрубав! Якби не відрубав — на стіни зараз би ліз, пхався в музиканти. А оскільки мені малого нічого не треба, а до великого було, як до Києва рачки — загинув би, в чарці б втопився. Знаєш, це треба одразу зрозуміти — в чому твій шлях. Певно, та фаланга була, як… жертвоприношення. Адже дав мені Господь просвітлення і путь вказав.

Тепер чи не півсвіту найвідоміших музикантів говорять моїми язиками! Хіба це не варте якогось там пальця?!

Сидимо тут, мов звірі, пучки у мене, бач, які — чорні.

А там, за океаном чи ще далі — говорять твої діти твоєю мовою.

Хоч неабияка то справа — тростину виточити. Кожен може. Нібито. А от їдуть по неї сюди, до мене. Бо знаю секрет ручної обробки. Тобі передам. Бо відходжу. Чуєш, відходити буду скоро…»

«…Кажуть звідусіль, що зараз світ духовно збіднів, от, мовляв, сімдесят відсотків у нашій країні книжок взагалі не читають. Сам чув з телевізора. Бідкаються, що є ті сімдесят відсотків невігласів, немов на них увесь світ тримається. Судять-рядять, як привчити людей до прекрасного, до розуму, до мистецтва. А я так думаю. От розлилася по землі велика темна калюжа і її темнота — стовідсоткова. Але в ночі відбивається в ній місяць. І це золоте світло займає тридцять відсотків від обсягу тієї калюжі. І, отже, виявляється, що не вся вона темна!

Так із тою людською темнотою: була вона і завжди буде. Тільки ті люди самі зробили свій вибір. Не варто на них орієнтуватись. Вони й не читають. Але не тільки це. Вони і музики не розуміють, і живопису, і гарного кіно. І важливі для митця не вони, а ті світлі, для кого працюємо, душу рвемо. Знай це…»

Сім років проминуло з того часу, як помер пан Теодор. Але щоразу, як беруся до його альтового саксофона (у нього був альтовий!) — це як розмова. Така, як зараз. І не тільки з паном Теодором!

Сігурд Рашер… Койлмен Хоукінс… Лестер Янг… Бен Уебстер…

Як вони, вар’яти, звучать!

Щоправда, пан Теодор використовував слово «транспонують», адже ноти, котрі віртуози витискають з саксофона, — не відповідають за висотою написаним на папері. Тому — геть ноти, казав пан Теодор, краще цитувати своїми легенями драми Шекспіра чи вірші Данте, а ноти і партитури нехай залишаться учням. Книжок у хаті він мав багато, ніколи на них грошей не шкодував. А коли час був, грав на своєму альтовому, як міг, адже через ту втрачену фалангу щось у його музиці залишалося недоказаним, щось завжди випадало. Тепер, коли альтовий моїми вустами заговорив більш-менш зрозуміло, треба було дізнатися те, що пан Теодор залишив на здогадку.

Мабуть, навмисне залишив.

Адже лак у мене виходить непоганий, але — рідкіший, ніж майстер робив. Але то навіть на краще. А от кілька років не відомо було, як і чим він шліфував тростину. Був у нього певний секрет, а який саме — так і не встиг сказати.

Лиш потер у повітрі чорними пучками пальців, ніби розтирав у них щось — та на цьому жесті й відійшов.

А чую, чую його досі…

«…Якщо хтось скаже тобі, що «виконує музику такого-то і такого-то», як це оголошують конферансьє на концертах, — не вір. Не можна музику виконати, мов роботу!

Вона, як душа, або є в тобі, або немає. Якщо немає, то ти не живеш, а лише перебуваєш свій час на землі. Тут або-або: або згинь у темряві, або відгукнися на світло всім серцем.

Ніколи не пошкодуєш. Без того ти не людина. Людина лише та, хто бодай одну струну в собі має. А інші — донизує до самої старості, до смерті. В когось дві залишається, в когось — сто дві. То вже — як життєва карта ляже. Але бодай одну в собі виростити треба… …Нині скрізь можна тростину купити — з синтетичного матеріалу. Але то — мертва річ. Говорить лише те, що з землі енергію увібрало, з душ людських, що до тебе жили — очерет, бамбук. Все те, що дихає, росте і помирає, як людина. Пальцями то все обробляти треба, живою рукою. І тростину, і мундштук, і лігатуру. І в покритті секрет, в лаку, і в шліфовці. …Тростина і саксофон — це як… жінка і чоловік. Без тростини сакс — німий, тростина без сакса — звичайна тріска. А якщо і те, і те у фабричному інструменті на місці — виникає інша проблема: розмір. Все має співпасти, до міліметра. Для кожного сакса має бути своя тростина. І якщо не вистачає того півміліметра, говорить сакс таке, що, як казали моя бабуся — «на голову не надінеш». Какофонія виходить. У світі її багато…

Я експериментував з тростинами — не сприймай за алегорію! — аж доки не зрозумів, що не можуть вони однаковими бути. На мільйон саксів — мільйон тростин! Для деяких треба важчі, інші навпаки — варто полегшувати. У кожного інструмента має бути свій характер, як в людини».

…Помер пан Теодор уві сні.

Щодня — от уже сім років — ходжу на могилу.

Потім купую пиво і чипси. І розмовляю з ним альтовим.

А пиво і чипси — то з іншої опери. Але так само — гірчить…

Містечко наше маленьке, але воно саме містечко, а не селище чи село.

У ньому все як годиться — ринкова площа, автостанція, руїни фортеці, костели, православні церкви і навіть одна синагога, сквер з Луна-парком і та частина, яка називається Старе Місто. Воно вимощене бруківкою. У ньому вузенькі вулиці і старі облуплені будинки, кілька пивних яток під червоними парасольками і де-не-де — скульптури, які давно потребують реставрування.

Там же, в колишньому маєтку, розташована музична школа, за нею — цвинтар і далі — урвище, поле і ліс.

Усе місто дихає провінційністю і… старовиною. Провінційністю — в кращому розумінні, коли йдеться про неквапливість, неметушливу увагу до кожної дрібниці, дитяче захоплення усім, що потрапляє в поле зору, і жагу всотувати в себе все нове, все, чим об’їдаються великі і галасливі міста, втрачаючи смак до всього істинного. А старовиною наше місто — видихає. В прямому сенсі: робить ковток повітря, котре часом просякнуте випарами бензину чи димом шашликів, а видихає зі своїх тисячолітніх легенів особливий музейний дух, що йде від бруківки і стін старої фортеці, від урвищ і обважнілого прадавнього лісу.

Будинок пана Теодора розташований на околиці, над самим урвищем, котре за півсторіччя підступило так близько, що вночі, коли фортеця і центр старої частини міста підсвічується різнобарвними ліхтарями, здається, що він висить в небі, мов повітряна куля.

Заняття в музичній школі відбуваються тричі на тиждень.

Звісно, ті, кому батьки купили фортепіано або баян чи скрипку, ходять щодня. Але, дякувати Богу, я маю купу часу завдяки трьом учням, котрі чомусь обрали сакс — забаву досить дорогу. За останні п’ять років це найбільша кількість учнів.

Тому ані взимку, коли місто замітає двометровим шаром снігу, ані влітку, коли бруківка плавиться під ногами, мені не важко перетнути майдан і сквер, щоб зустрітися з ними.

Цей сквер тут чомусь називається Пташкою.

Якщо хтось говорить «зустрінемось на Пташці», всім зрозуміло, про що йдеться.

Сьогодні двоє робітників встановлюють там велетенський щит з героями якогось нового американського мульт- блокбастера, попереду яких зображена ще й вся компанія зі «Шрека».

Персонажі, намальовані ядучо-яскравими фарбами, виглядають безглуздо на тлі беззубих лав та облупленої скульптурної групи фізкультурників з оббитими кінцівками.

Всі пробігають повз щит, не дивлячись.

Заклякає перед ним лише одна бабця. Її обличчя розпливається в зворушливій дитячій посмішці, вона озирається на перехожих, хитає головою, запрошуючи їх приєднатися до своєї радості — мовляв, це ж треба таке вигадати, погляньте, які кумедні. Або так: «Ти диви, що ті гамериканці знову утнули!»

Але всі давно вже набавились виглядом зеленого Шрека в телевізорі чи кінотеатрі — і радості бабці не поділяли. Але цей погляд тепер залишиться в мені надовго — живий, дитячий. Я давно живу такими миттєвими спостереженнями, щоб потім перевести їх у звуки.

Я розпочинаю урок, все ще згадуючи той погляд і дивуючись тому, які вони однакові — старі і діти. Адже учні дивляться на мене так само — зі здивуванням і захопленням, часом штовхаючи одне одного ліктем — це ж треба таке вигадати! — і тримають на колінах свої досить дивні для цих країв інструменти.

— У 1840-му році бельгійський музичний майстер Альфред Сакс винайшов новий музичний інструмент, котрий назвав «мундштучним офіклеїдом». Він був виготовлений з металу, мав змієподібну форму і досить дивний звук, котрий відрізнявся від звучання інших духових інструментів…

Не шкодуючи їхніх юних голів, я розповідаю їм все від самого початку. Про томпак, пакфонг і латунь, зі сплавів яких він виготовлений, про розтруб, корпус і «єску», мундштуки з ебоніту, пластику чи металу, про «пащеки» і довжину виїмки, про «язичок»-тростину, про саксофони-піколо, субконтрабасові, сопранові, альтові, тенорові і баритонові, про регістри і тональні отвори…

Щоб дістатися душі — треба знати анатомію, вчив пан Теодор.

Віднині це і моє правило. Я від нього не відступаюсь. Всі знання мають бути досконалими, від початку.

А кому нудно, той завтра не прийде. І, можливо, правильно зробить. Адже свій шлях треба знати від початку, щоби потім ні про що не шкодувати.

Дорогою додому я йду повз цвинтар. Стою там, і голову свердлить одна думка: в чому секрет ручної шліфовки тростини?

Якщо довго посилати в небо одне й те саме запитання, відповідь неодмінно з’явиться сама по собі…

І вона з’явилася приблизно рік тому!

Прийшла зненацька — так, як і мало бути.

Треба було в майстерні трохи прибрати, адже після смерті пана Теодора там нічого не мінялося, все було на тих же місцях. Навіть попіл, що часом легкою курявою здіймався з підлоги. До попелу в пана Теодора було особливе ставлення.

Думаю про це і раптом — мабуть, час надійшов! — згадую, які чорні були у нього кінчики пальців.

Далі — більше!

А скільки разів ходили ми лісом — цілими днями? Шукав він «громовицю» — дерево, що загинуло від удару блискавки. Збирали його в мішки, до майстерні несли — і не дай Боже, хоч тріску загубити! А потім з димаря дим валив — допалював він деревину, перетирав на порох, складав його в спеціальну скриньку.

А пальці у нього чорні були тому, що тим попелом він і шліфував тростину!

Думаю так і раптом ніби голос його чую: «Що характерно!!!»

Він, пан Теодор, завжди, коли чиюсь правоту бачив чи щось підтверджував, завжди так казав — «що характерно».

Тепер все на своїх місцях. Не знаю, чи додає попелова шліфовка гармонії звуку, але роблю так само. І пучки мої завжди чорні…

Але тепер не соромно на тростину ставити мікроскопічний автограф.

Автограф майстра.

…У майстерні сьогодні хазяйнує тітонька Осінь — вихлюпнула на дерев’яну підлогу повне відро золотого моря, в кожному кутку засвітила плетиво павутиння, мов мереживні фіранки випрала.

На столі — три речі: альтовий, пляшка пива, пачка чипсів, всередині — сум і радість, такі, які бувають лише восени.

Мені так багато хочеться сказати і так багато почути! І це все можливо робити одночасно, якщо маєш такий альтовий!

З ним мені ніколи не буває самотньо.

Його мундштук гіркуватий на смак, затискаю його губами. Тихо-тихо починає він говорити.

Сьогодні на нього сходять давні спогади…

«…Вона бігла так довго, що, здається, двічі оббігла всю землю. Ще ніколи вона не бігала так швидко!

Потім, коли вже не було сил, на горизонті з’явилися перші будинки міста — ціла низка однакових, мов гриби, будівель, сірих і трохи підпечених вечірнім світлом. І вона злякалась — куди далі?

Жоден з будинків не здався їй тим притулком, де вона могла б зупинитись. В цьому місті був лише один такий. Але…

Але вона й гадки не мала, де його шукати. Адже місто було таким великим. А вона — такою маленькою, мов… Мов колібрі в джунглях. І вона побрела по ньому, відчуваючи стертими до крові ступнями кожен камінець. І скільки б не йшла — довкола були лише ці сірі низькорослі будинки. Вона намагалася уникати людей. Це було не складно, адже на вулиці різко впали сутінки, а потім — темрява, в якій де-не-де блимали підсліпуваті ліхтарі.

Вона не знала, що робити.

Не знала, що взагалі роблять люди, котрі хочуть їсти, лишившись самі серед незнайомих вулиць.

Знала лише, що треба рухатись. І рухалась, ледь переставляючи втомлені ноги. Коли ти рухаєшся, то складається враження, що в тебе є якісь справи. І це безпечніше, ніж коли ти просто сидиш всю ніч на гойдалці в незнайомому дворі.

Несподівано, як це буває з людьми у такому непевному загубленому стані, їй примарилося, що саме зараз до неї вийде ціла делегація рятівників. І ця делегація буде найріднішою, від неї війне радістю, прихистком, тим дитячим спокоєм, коли тебе хтось веде за руку, хтось старший і мудріший, хтось, хто знає, куди і навіщо ви йдете. Тебе знайдуть, зігріють, відмиють брудні рученята, насварять і обцілують водночас, вкриють теплою ковдрою і прочитають на ніч «ВінніПуха».

Як, як могли вони покинути її саму-саменьку, всунувши в вуха аквамаринові кульчики?!

Вони бажали їй щастя, яке ввижалося їм у вигляді заможного життя.

Ні, вона не шукатиме їх! Адже вони не шукали її всі ці роки. І, можливо, саме зараз хтось з них пройшов чи проїхав повз неї на авто, байдуже кинувши погляд на незнайому «стрітку» в брудній сукні. І подумали, що, дякувати Богу, у нас немає ніяких проблем…

А ще вона очікувала і на інше, те, що здавалося їй більш імовірним: ось вона сяде у дворі на гойдалці, а з під’їзду вийде ВІН — той, кому вона залишила кішку. Він запитає, чи не змерзла вона, і поведе на теплу кухню, де вона слухала його саксофонову сповідь.

Вона думала так кілька годин, доки не плюнула собі під ноги. І цей рух несподівано вивітрив з неї залишки книжкової романтики. І вона подумала: жила ж її кішка прямо на вулиці, просто неба, під ящиками і днищами автівок!

А чим вона краща чи гірша за неї?

Чому має жити в палаці, якщо навіть не знає, якого вона роду-племені? Хто вона така, щоб розраховувати, що до неї вийдуть із розпростертими обіймами і поведуть «у світлу далечінь»? Що вона має в собі і… на собі?

На собі — брудну сукню і стоптані лікарняні капці.

У собі — повний хаос думок. Цей хаос схожий на торт із тарганами. Багато крему і багато тарганів.

У неї з собою немає ані гребінця, ані зубної щітки, ані носової хусточки. Лише у вухах висять маленькі кульчики з аквамарином — знак колишньої приналежності до якоїсь родини. Знак, швидше за все, сумний і безнадійний: таких кульчиків у світі — безліч. Вони не приведуть додому…

Проте, на них можна… поїсти.

Але було вже так пізно, що всі продовольчі магазини в цьому районі зачинилися. На перехресті, мов акваріум, світилася одна ятка. Вона підійшла і сунула носа у маленьке віконце. Почула:

— Чого тобі?

Це була перша фраза, почута нею на «великій землі». Як відповісти на неї?

Вона вийняла з вух одну сережку і посунула всередину крихітного прилавка — навіть не знаючи, кому саме. Адже все віконце ятки було заставлене різнобарвним товаром.

— Що хочеш за неї? — долинула до неї друга фраза, і вона зраділа, що її так швидко зрозуміли.

Вона закрутила головою, вишукуючи на вітрині щось знайоме. Потім, радіючи, тицьнула пальцем у великий пакет із золотавими круглячками.

На прилавок полетів пакет із чипсами — і вікно різко зачинилося, за склом погасло світло. …Всю ніч вона просиділа в під’їзді з шаленим болем у шлунку.

А вранці знову пішла вулицею, маючи надію, що все «якось буде».

Але ще години зо три, до того часу, як починають працювати магазини і транспорт, нічого не відбувалося. І вона вже подумала, що життя, певно, не має ніякого сенсу, якщо в ньому нічого не відбувається.

Але вона помилялась.

Коли час перевалив за п’ятнадцять хвилин на четверту годину її вранішньої ходи вранішнім містом, вона вийшла до вітрини музичного магазину. Над нею висіли великі літери «С-О-Н-А-Т-А», а всередині скла було таке: на вішалці висів піджак.

Досить кумедний піджак із пришпиленими до синього оксамиту рукавами, ніби його безтілесний хазяїн звів руки догори. І в цих «руках» піджак тримав по кілька музичних інструментів.

Але вона помітила лише золоту вигнуту трубу. Саксофон!

Вона зраділа так, ніби побачила давнього знайомого. Ніби цей запилюжений інструмент у вітрині міг допомогти їй влаштувати нове життя.

Вона зайшла досередини магазину з радісною посмішкою на вустах. І втрапила в сварку.

— Та зрозумійте, дурна ви макітра, ми вже рік не приймаємо саморобні мундштуки!!! У нас поставки з фабрики! І — годі! Товар — не ходовий. Хто зараз може дозволити собі таку покупку?

Це кричав чоловік у чорній полотняній куртці, що стояв за прилавком.

— Але ж ви їх брали! Брали, що характерно! — гудів, мов сурма, дядько в зеленому капелюсі. - І замовляли ще і ще!

— Це було сто років тому! Тепер — зась! Скільки разів повторювати? — не здавався чоловік в чорному.

— Та ви, холера ясна, хоч розумієте, про що йдеться?

Це ж не фабрична штамповка! Це ж — душа, справжня душа, що характерно! Та у вас відбою від покупців не буде! Та ще й яких! З усього світу!

— Та мил-чоловіче, — заблагав продавець, стішивши голос і поглядаючи в її бік, — я вже втомився пояснювати: не можу я взяти лівий товар! Без накладних. Без ліцензій. Не маю права. Ви мене під монастир підведете…

Чоловік в зеленому капелюсі запирхав ніздрями, мов розлючений кінь, кинув на неї погляд і вхопивши за руку, потягнув до прилавку:

— От запитайте її, запитайте — якщо вже вона увійшла сюди, то, певно, знається на музиці — на якому інструменті їй було б краще грати — на фабричній штамповці чи на витворі ручної роботи?

А вона в цей час погладжувала рукою кілька лискучих наконечників, котрі валялися на прилавку. І мовчала. Помітивши її жест, чоловік в капелюсі переможно сказав:

— Ось вам і відповідь, пане невігласе! Ручна робота пальці гріє, що характерно. І він почав збирати свій товар в дерев’яну скриньку, обмотуючи кожен мундштук крихітним замшевим віхтиком.

Коли все було зібране, сунув скриньку під пахву і, голосно сопучи, побрів до виходу.

Вона пішла слідом.

Вона отримала знак. І попрямувала за ним, як нитка за голкою.

Чоловік в зеленому капелюсі йшов, не обертаючись, до самого рогу, де була припаркована стара «Таврія-нова» такого ж кольору, як і його капелюх. Він відчинив дверцята і сів за кермо.

Вона зрозуміла, що нитка обірветься, щойно він заведе мотор. Але не рухалась з місця, адже не знала, що робити далі. Кішка знала б це напевне — просто заскочила б до салону у влучну мить і забилася під сидіння.

Авто чхнуло, заворкотіло і… заглухло.

Чоловік в зеленому капелюсі вистрибнув з нього, розгублено оглядаючись.

Помітив її.

Стишив незадоволене сопіння і звернувся до неї:

— Чи не буде пані такою люб’язною, аби трохи підштовхнути це ландо?

О, як затріпотіла вона кожною клітинкою свого затерплого після нічних ходінь, тіла.

Як кинулася до капоту і вперлася в нього руками.

Зрушила, мов Землю.

Чоловік спробував завести мотор.

Він завівся.

Чоловік на мить визирнув з віконечка:

— Дякую, чарівна! І вона зрозуміла, що більше не можна мовчати.

Перша фраза, яку вона вимовила на «великій землі», була такою:

— Візьміть мене з собою.

Він не дуже здивувався, тільки запитав, куди вона зібралася мандрувати автостопом, адже його шлях — далекий.

Вона не знала, що таке «автостопом», але чемно пояснила, що має один золотий кульчик, щоб заплатити за дорогу.

Він запитав, де її дім. І чи не будуть її шукати.

Вона пояснила, що у неї немає дому. І нема кому шукати її.

Він запитав, чи то є правдою. І вона відповіла так, що він одразу повірив їй. І взяв з собою…

Що-ха-рак-тер-но!»

Кода[3]!!

…Поліна відсторонила від вуст мундштук.

Мерехтливі яскраві тіні осені дотлівали по кутках майстерні.

Вечір за вузьким віконцем набував інших кольорів — пурпурових, коричневих, теракотових. Сонце ще чіплялося за краї урвища, і його рвані клапті залишалися в червоних кронах дерев.

Так само було і в день смерті пана Теодора — рівно сім років тому.

Але за ті три роки він багато чого встиг — навчив її всього, що знав сам, а головне — навчив грати на своєму старенькому альтовому. Тепер вона не уявляла, як би склалося її життя, якби не та зустріч.

Тепер вона знала, що так мало бути.

Мало бути ще з того моменту, коли крізь запилене скло на даху вона вперше побачила і почула саме ту музику, котра до пори до часу дрімала всередині неї скрученою золотою змійкою.

Спочатку пан Теодор пручався, говорив, що ані гра на саксі, ані майстрування для нього приладдя не є жіночою справою. Але вона була наполегливою.

Навіть одного разу схопилася за сокиру, загрожуючи завдати шкоду своїм тонким перстам, як колись це зробив він. І майстер зголосився, назвавши її навіженою.

Розібрав перед нею альт, мов автомат Калашникова, і почав пояснювати всі тонкощі його влаштування. І всі мудрагелії вироблення тростин, лігатур та мундштуків.

Вже за рік з гордістю задоволено поплескував її по худенькому плечі, називаючи її своєю найкращою знахідкою. А згодом дозволив залишати на виробах свої ініціали — «П. Т.», які, власне, відрізнялися від його автографа лише нікому не помітною перестановкою літер. І в цьому вона теж вбачала знак долі.

Тепер вона просто продовжувала його справу, час від часу виконуючи замовлення музикантів, що розносили чутки про досконалість тростин майстра «П. Т.» і… старанно приховуючи таємницю його відходу в небуття. Іноді, замовивши набір тростин та мундштуків на кілька років наперед — телефоном чи поштою, як це було і при житті пана Теодора, музики приїздили, аби отримати замовлення. І бачили перед собою «доньку» майстра, котра досить вправно вела перемовини, оберігаючи свого відлюдкуватого «тата» від комерційних справ.

Часом хтось із них наїжджав до хати майстра по кілька разів. І метою таких «наїздів» вже були не приладдя для музичного інструменту, а дівчина, котра і сама нагадувала очеретинку, яку варто загорнути в замшевий клаптик і покласти до кишені.

Але щоразу всі вони наштовхувалися на такий металевий стрижень всередині цієї «очеретинки», що йшли світ за очі, дивуючись тому, з якою легкістю вона пропускає повз вуха найспокусливіші пропозиції. Адже серед замовників були люди небідні, відомі, заможні, часом — іноземці…

Тому все частіше вона надавала перевагу віртуальному спілкуванню, але завжди виконувала справу бездоганно і — вчасно.

У містечку її почали називати «залізною леді», перешіптувалися про її багатство, утворене на такому дивному бізнесі. Дивувались тому, що вона, маючи такий статок, працює в музичній школі з цілком безнадійними в цій глушині прихильниками джазової музики. Подейкували, що пан Теодор переписав на неї все своє майно — і це неспроста, певно, вона надавала стариганю «особливі послуги». А те, що вона досі не вийшла заміж, було свідченням тих самих послуг і зобов’язань.

Але якби хтось запитав у неї про це прямо, вона прямо і відповіла б, що має великий острах втратити себе — ту свою маленьку, але міцну цілісність, котру знайшла в собі колись давно — на кухні у свого випадкового рятівника.

Боялася, що хтось, хто обіцяє їй великі золоті гори, не дасть робити те, що хоче душа її. Адже отримала величезний досвід покори, котрий, як вона гадала, не вивітрився з неї досі…

Поліна знову приклала мундштук до вуст.

Вона рідко грала цю мелодію, адже то була не її мелодія.

Але вона запам’ятала її з давніх-давен і тепер додавала до неї чимраз більшого колориту, більшої яскравості, змінюючи тональність і акценти.

Але сутність залишалась тою самою: він говорив до неї всі ці десять років, і щоразу вона знаходила в цій розмові нові й нові нюанси. Тепер вона знала, що його справжнє ім’я, якого він соромився, — Ланцелот. Знала, адже писала це ім’я на посилках з приладдям до інструмента, які регулярно надсилала йому, успадкувавши справу пана Теодора Павлишина.

Вона ніколи не забувала його. Але й ніколи не намагалася знайти. Адже після того, що дізналася з преси про заклад, в якому виховувалась, раз і назавжди вважала себе ущербною, зараженою тим дивним вірусом, котрий, як вона гадала, міг зробити її залежною.

А цього вона хотіла менше за все — штучності, неприродності, зовнішнього втручання в свої думки, в те, що було в ній цілісного і справжнього. Іноді, коли вона слухала його по радіо чи вишукувала виступи в «ютубі», їй страшенно кортіло написати йому листа.

Звичайного листа, який пишуть вдячні учні своїм колишнім вчителям…

Дорогий пане Ланцелоте! Ви, певно, не пам’ятаєте мене, але я хочу, аби Ви знали — я стала іншою завдяки Вам. Я перечитала купу книжок, переглянула всі стрічки і побачила всі картини, про які Ви розповідали. Тепер я знаю, що світ неймовірно великий. І, що дивно, він увесь пройшов крізь мене — і теж завдяки Вам, Вашій музиці.

Закінчила б так…

Не подумайте, що мені щось від Вас потрібно! У мене є все, що треба щасливій людині. А я дійсно щаслива. Без усіляких зовнішніх втручань!

А ще, може, наважилась і додала, що…

…Ваша музика останнім часом непокоїть мене своїм внутрішнім станом: вона, як і завжди, виймає душу, пускає її мандрувати світами, очищує і звеличує — все, як має бути, але…

Але (не ображайтеся — можливо, мені лише так здається) не повертає її на місце! Коли Ви виходите на коду, здається, що і самі не знаєте, чи хочеться вам повертатись…

Поліна відвернулася до вікна, де у вечірньому світлі зблискувало вогниками урвище, вдихнула повітря і видихнула його в золоте черево свого альтового.

Розділ третій. Кицька

Чорт забирай!

Я закляк і, відчуваючи, як ослабли ноги після далекої дороги за кермом, опустився на колоду, випиляну в формі лави під стіною майстерні.

Чорт забирай!

Мене не дивувало, що моя мелодія пішла у світ — зрештою, до таких колізій я вже звик. Дивно було інше: як цей старий чорт, що більше має справу з ножівкою, спромагається так грати, не маючи фаланги на пальці!

Адже я точно пам’ятаю, що в нашу останню давню зустріч він потис мені руку своєю чотирипалою долонею. Невже він звернувся до майстрів пластичної хірургії чи до самого диявола, котрий наростив йому втрачене?

Що за диво?

Звісно, я пам’ятав, що пан Теодор часом виконував переді мною якісь імпровізації на своєму альтовому саксі. Вони лунали досить пристойно, я кивав головою, уникаючи поглянути йому в очі. Відсутність середньої фаланги робили мелодію кульгавою і неколоритною. Але я цінував його чарівну, майже містичну майстерність надавати німій деревині того повнозвуччя, яке було відсутнє у його музичних вправах.

Але що я чув тепер?!

Що це було? З якою істотою уклав угоду цей мольфар?

Яка чортова тростина допомагає йому бути таким розкутим і відвертим?

Я вперся головою в дерев’яну стіну майстерні, і деревина посилила сприйняття кожної ноти.

Звісно, альтовий лунав інакше, ніж мій теноровий.

Але це ніяк не зменшувало значущості його музичної промови. Навпаки, додавало нереального, пекучого щему, такого, що я мимоволі помацав під очима і дійсно витер з нижньої повіки холодну сльозу. І знову не міг подумки вимовити нічого кращого, ніж це «чорт забирай».

Альтовий слово до слова, як найпідступніший інквізитор, переказував мої слова, промовлені сто років тому до тієї єдиної дівчини, дворазова присутність якої в моєму житті вщент розбила мої уявлення про людські стосунки.

Я затис вуха руками і поглянув на небо. Воно було вже нічним.

У маленьких містах, не загазованих випарами бензину, зірки завжди дивляться на тебе впритул, викликаючи неспокій і якусь генетично закладену тривогу — майже звірячу, непоясниму і від того ще більш тужну.

Я уявив, як ось вже десяток років виходжу на сцену сам на сам з публікою і… роздягаюсь, роздягаюсь до нитки, не залишаючи на собі навіть жалюгідних шкарпеток. А потім шалено шкодую про це, соромлячись своєї відвертості і, йдучи на коду, не хочу повертатись в реальність.

Хоча музичні критики називали цю оголену відвертість і деяку «підвішеність» останніх акордів манерою, притаманною лише мені.

Але саме зараз, під цими зірками, ця «манера» здалася мені деструктивною. Слухаючи альтовий пана Теодора, я подумав, що його віртуозна, трішки рвана, емоційна і в той же час цілісна, як один порив вітру, імпровізація могла б гармонійно і природно доповнити звучання мого тенорового. І… урізати мій гонор, прорвати коло моєї самотності, огорнути мої оголені нерви полотном спокою і радості — тими фарбами, яких я давно не мав у своєму вжитку.

Ця думка блискавкою вдарила в мою голову. Її треба було негайно озвучити: ми вийдемо на сцену вдвох! Я і старий безпалий майстер, це чоловіче втілення Сезарії Евори — майстер-самородок з чорними від роботи перстами.

Ледь дихаючи і тримаючи цю божевільну ідею за кінчик її яскравого хвоста, я тихо увійшов до майстерні… …Темна постать — тендітна і невагома у світлі місяця, що відбивалося в вигині саксофона, пускаючи бісики по кутках, — повільно обернулася до мене.

Останній видих в його золоте черево пролунав так:

— Ти зберіг мою Кицьку?

— Вона потовстіла і знахабніла. Чекає на тебе в авто! — сказав я.