Літаючі квіти

ІІІ

— Заснути, коли розповідають таку чудову легенду! Ти не людина, Миколо! Треба не мати в душі жодної іскринки!

— Я геолог. Легенди мене цікавлять лише остільки, оскільки це стосується моєї справи. От якби мова йшла про забуті рудники, я б наставив вуха. А це звичайна пісня: красуня дочка, тиран батько, бідний жених — славний молодець…

— А літаючі квіти? Навіть Сергій Андрійович каже, що не чув про такий образ…

— Літаючі квіти — це цікаво для ботаніків, а я геолог,

— Завів однієї: геолог, геолог. Сергій Андрійович теж геолог, а, дивись, які різнобічні його інтереси. Він захоплюється і археологією, і етнографією, і китайською медициною. А чи знаєш ти, про що він мріє?

— Про що?

— Провадити геологічні дослідження на Інших планетах. Бути геологом у складі першої космічної експедиції. Він навіть вірші складав про космічні польоти.

— Звідки ти знаєш?

— В інституті пам’ятають ці вірші з того часу, як він учився. Хочеш, прочитаю?

— Ну, прочитай.

Зав’ялов зморщився. Мабуть, юнак та дівчина і гадки не мали, що він повернувся до намету і чує їх. Однак звідки оте пронозувате дівча могло дістати його вірші? Він справді писав їх колись, мріяв бути першим астроархеологом. Він і тепер активно працює в секції астронавтики.

Але віршів він уже не пише. Не пише відтоді… Рита вже п’ять років, як одружилась, а він усе ще немов у тумані. Працює, читає доповіді, провадить наукову роботу… Можливо, він зробив помилку? Адже він сам відмовився од Рити, яка не схотіла поділити з ним його долі. Можливо, йому треба було поділити її долю? Тоді Рита не стала б дружиною цього, іншого…

“Рахівничком” назвав його Зав’ялов під час їхньої останньої зустрічі. Що відповіла Рита? Прислів’ям. Вона любила відповідати прислів’ями, причому саме тими, які придумано для ситих спокійних людей: “Краще горобець у жмені, ніж сокіл у небі…” Сокіл у небі — це він, Сергій Андрійович Зав’ялов, стрілець-радист у роки Вітчизняної війни, потім дипломник геологорозвідувального інституту, аспірант, який через рік кинув аспірантуру. Те, що він пішов на польові роботи, і було головною причиною розриву.

“Ти не вмієш влаштовуватись, як люди”, — закинула вона йому одного разу. Ні, він умів влаштовуватись, він міцно тримав свою долю в руках, але поривався у житті не до того, до чого прагнула вона, вбачав щастя зовсім в іншому. А в чому воно, щастя? Вчора мисливець сказав словами легенди: “Самим коханням не може жити людина”. А чи може жити людина без кохання? Проте живе ж він уже п’ять років… Та хіба це життя?

Ні, все-таки головне у житті праця, і він зробив правильний вибір. Але чому ж досі він не може забути минулого?.. І ось тільки тепер ця дівчина Оля… І знову не його, чужа…

Недалеко рокотів по каменях гірський потік, з його шумом змішувалося виття вітру, що падав униз по ущелині. І якось по—особливому живим, переконливим і зворушливим був на цьому дикому фоні дівочий голос, що розповідав про звершення сміливої мрії людства — завоювання сусідніх планет.

Щасливої путі! Хоча блакить

Земних небес ясна і неозора,

Нам у космічних променях летіть,

Минать магнітні бурі, метеори.

Та ми пройдемо крізь усе. І там,

Куди у мріях не сягнуть поетам,

Із пітьми вічної засяє нам,

Поманить таємницями планета…

Ми стиснем траєкторії кільце, —

На трепетнім локаторі екрана

Нараз побачимо її лице

В короні сяйва, гроз та ураганів;

Розсипалися пасма островів,

Між плям озер — гірські химерні кряжі.

І перед нами — світ страшний, як гнів,

До ніг суворий, неосяжний ляже…

Дівочий голос урвався на якійсь високій, хвилюючій ноті. З півхвилини співбесідники мовчали. Потім розмова зав’язалася знову.

— Розпорошується твій Сергій Андрійович. Якби він трохи менше писав вірші, то давно б докторську захистив. А то ось разом з нами по ущелинах повзає. Хіба це життя — у наметах та біля вогнища.

— Облиш, Колю! — Ольга майже закричала. Зав’ялов уявив собі її розгніване обличчя з палаючими, бездонно глибокими, потемнілими в цю мить, блакитними очима. — Як тобі не соромно! його кілька разів запрошували в інститут, в Академію наук… його наукові статті цитуються в підручниках. А ти… хлопчисько ти проти нього…

— Ай-ай-ай, ну не треба такої бурі на мою сиву голову… — Микола був явно збентежений цим вибухом. — Ну хай запрошували, хай відмовлявся. Нехай він геній, а я хлопчисько. Я просто кажу, що він розпорошується. А ти наслідуєш його приклад. Оці твої сьогоднішні метелики. Для чого вони тобі? Я ось не відмовлюсь, якщо мене запросять читати лекції і вести семінари в інституті…

Треба припинити це негідне мимовільне підслухування. Зав’ялов закашлявся, немов щойно ввійшов. Голоси злякано змовкли.

Він вийшов з намету і попрямував під навіс.

— Ну, чим ви займаєтесь?

— Я розбираю проби, Оля грається метеликами…

Відповідь Миколи була явно провокаційною. Але Зав’ялов удав, що не помітив цього. Він уважно переглянув каталог, записи, зробив кілька неістотних зауважень. Микола був умілим працівником. Потім обернувся до дівчини. Та сиділа, схилившись над ящиком з-під продуктів, накритим склом. Русяві локони вибилися з—під хустинки, брови були зведені. Вона уважно дивилася в ящик. Під склом сидів справжнісінький квітник розкішних метеликів, таких самих, яких Зав’ялов спостерігав біля водоспаду.

— Дивіться, які красені, — промовила дівчина. — Якщо не помиляюсь, це ще не описаний у науці вид.

— Ні, помиляєтесь. Це звичайні метелики, які зазнали значних змін під впливом відомих зовнішніх умов.

— Яких саме?

— Підвищеного радіоактивного опромінення. Дивіться, яка різноманітність мутацій[1] у забарвленні в розмірах, у формі крил та черевця. До речі, де ви їх наловили?

— Біля водоспаду. Я ходила дивитись Гамаюнову печеру. До вашого відома, це зовсім не таке безлюдне місце, як здається. Тут були й до нас і не дуже давно.

— Чому ви так гадаєте?

— Ось що я знайшла там, — Ольга витягла побиту й покремсану, немов пропущену крізь молотарку, металеву оправу бінокля. В очах дівчини тремтіла тривога.

— Не хвилюйтесь, Олю, це мій бінокль. Я випадково розбив його і кинув у воду, а вона закінчила справу. Що ж вас цікавить у цих метеликів?

— Я в дитинстві захоплювалась колекціями комах. А тепер… Адже це таємничий, сповнений несподіванок світ. Чи знаєте ви, наприклад, про те, що метелик знаходить іншого метелика навіть тоді, коли не бачить його, на відстані кілометра?

— Так, знаю. Кажуть, у метеликів надзвичайно тонко розвинений нюх.

Ольга заперечно похитала головою.

— Ні, справа не в нюхові. Як може допомогти нюх на квітковому полі, що пахне найрізноманітнішими ароматами квітів з надзвичайною силою? Чи можна виділити серед цих могутніх акордів запахів легесенький аромат? Тут щось інше. А потім я сьогодні зробила такий дослід. Накривала одного метелика склянкою, а другого розміщувала так, щоб він був з підвітряного боку. Склянка, звичайно, не пропускала запахів, а те, що могло просочитись крізь щілину, відносило вітром.

— І другий метелик усе-таки прилетів?

— Через кілька хвилин він уже кружляв навколо склянки.

— І чим же ви пояснюєте такий таємничий зв’язок? Чи не телепатією?

— А що це таке?

— Передача думок на відстані без слів — з мозку в мозок.

— Не знаю, мабуть… Думок у метеликів, звичайно, нема. Проте, можливо, вони випромінюють якісь радіохвилі. А по них, немов по промінню маяка, комахи і знаходять одне одного.

— Мене вчора здивувало, як узгоджено метелики зводили і розкривали крила, гріючись на сонці, немов хтось подавав їм команду. Проте, звичайно, вони просто бачили одне одного. Ніякої телепатії тут немає.

— А ми це зараз перевіримо. — Ольга перевернула скло, яким був накритий ящик.

На ньому сиділи кілька метеликів. Один з них знявся і полетів. Інші, пригрівшись, почали, так само як учора, одночасно ворушити крилами. Здавалося, невидимі нитки зв’язали їх усіх в єдиний механізм. Ольга взяла аркуш картону і поставила його впоперек, розділивши метеликів, що сиділи на склі, на дві групи. Синхронність рухів між обома групами не порушилась.

— Ось бачите, Сергію Андрійовичу, це не зір, а щось інше.

Зав’ялов спостерігав з явним інтересом. Йому сподобалось, як легко, просто й витончено Ольга зробила дослід. Справді, це не зір. Що ж тоді, телепатія? Радіація якихось коливань, не вловимих приладами, а можливо, просто ніким не реєстрованих? І потім, чи специфічна це особливість місцевих метеликів, чи їхня спільна якість?

Усіма цими питаннями варто було б зайнятись. Можливо, тут природа застосувала якийсь новий принцип, котрий могла б запозичити й техніка. Хіба не цікаво в; якомусь загальному випадку мати прилад вагою в десяту частку грама (стільки важить метелик), який давав би можливість підтримувати зв’язок на відстані кілометра. Скільки мінімально може важити звичайний прийомо-передавач для такого зв’язку? Навряд чи менше кількох: десятків грамів…