Формули які повертаються

1 частина "Поріг пам'яті"

Ліріанель

Університет був для Ліріанель не просто будівлею з каменю, скла й холодних коридорів. Він був її дитинством. Її домом. Її минулим.
Ще змалечку вона ходила цими сходами, тримаючись за руку батька. Її маленькі пальці ледь охоплювали його долоню, а очі — великі й уважні — вбирали все навколо: високі стелі, портрети видатних учених на стінах, запах старих книг і крейди. Батько часто жартував, що вона знає університет краще, ніж власну кімнату. І, можливо, це було правдою.
Він був професором. Людиною науки. Філософії, математики, логіки — дисциплін, у яких кожне слово мало вагу, а кожна думка — наслідки. Він учив її не просто рахувати чи запам’ятовувати формули, а мислити. Ставити запитання. Сумніватися. Шукати істину навіть там, де інші давно здалися.
— Світ не чорний і не білий, Лірі, — казав він. — Він складається з нескінченної кількості відтінків. І твій обов’язок — навчитися їх бачити.
Вона бачила. Завжди.
Та одного дня батько не повернувся додому.
Його загибель була раптовою, жорстокою і незрозумілою. Офіційні слова — «нещасний випадок» — звучали порожньо й фальшиво. Університет, яким він колись керував, більше не належав йому. І навіть не їй.
Після похорону Ліріанель довго не могла зрозуміти, кому тепер належить це місце. Хто має право ходити тими ж коридорами, читати лекції в його аудиторіях, сидіти за його столом. Але одне вона знала точно: піти звідси означало зрадити його пам’ять.
Саме тому вона вступила сюди.
Саме тому залишилася.
Другий курс починався дивно. Надто рано. Надто різко.
Ліріанель ще не встигла повністю переступити поріг університету, коли почула знайомий голос:
— Лірі! Ти це чула?!
До неї підбігла Аделіна — її подруга, вічно збуджена, з очима, повними новин і пліток. Вона буквально сяяла.
— Що сталося? — Ліріанель навіть не встигла зняти рюкзак із плеча.
— Нас відібрали! — випалила Аделіна. — Ми в групі вибраних!
— У якій ще групі?..
— Група з найкращих учениць факультету. Усього три дівчини. Ми з тобою — і ще одна… ну, та, дивна. Вічно мовчить.
Ліріанель на мить зупинилася.
Три дівчини. Обрані. Це звучало не як привілей, а як виклик.
— І це ще не все, — Аделіна понизила голос. — Кажуть, до нас прийшов новий викладач.
— І?
— Про нього ходять плітки. Кажуть, він жорстокий. Безжальний. Валить студентів без жалю. Особливо дівчат.
Ліріанель ледь усміхнулася.
— Плітки — це лише форма страху, — спокійно відповіла вона. — Побачимо.
Та всередині щось здригнулося.
Аудиторія була заповнена. Студенти гомоніли, переглядалися, хтось сміявся, хтось нервово гортав конспекти. Повітря було наповнене очікуванням.
Двері відчинилися.
І все стихло.
Він зайшов без поспіху. Високий. Стриманий. Погляд — холодний, уважний, ніби він бачив кожного наскрізь. Його хода була впевненою, голос — низьким і спокійним.
— Добрий день, — промовив він. — Моє ім’я Домертіо Ростиславович.
Він зробив паузу, даючи можливість словам осісти.
— Я викладатиму у вас вищу математику.
Хтось тихо ковтнув. Хтось опустив очі.
Він почав лекцію без зайвих вступів. Формули з’являлися на дошці швидко, чітко. Його пояснення були лаконічними, але глибокими. Він не повторював двічі.
Ліріанель слухала… і водночас тихо обговорювала з Аделіною один із методів розв’язання. Вона не помітила, як тиша в аудиторії стала надто щільною.
— Ви, — голос викладача розрізав простір. — До дошки.
Вона підняла погляд.
— Якщо ви розмовляєте на моїй парі, — продовжив він, — значить, ви все знаєте.
В аудиторії запала напружена тиша.
Ліріанель повільно підвелася і вийшла до дошки. Без страху. Без поспіху.
— Розв’язуйте.
Вона взяла крейду. Її рука не тремтіла. Вона розв’язала задачу — і пішла далі. Значно далі. За межі теми. Торкнулася матеріалу третього курсу. Навела альтернативний доказ.
Коли вона закінчила, в аудиторії було так тихо, що чути було власне дихання.

Викладач дивився на неї довго.
Занадто довго.
— Ваше ім’я? — нарешті запитав він.
— Ліріанель Скріт.
Його брови ледь помітно здригнулися.
Скріт.
Це ім’я він уже чув.
Колись давно. В іншому житті. У друга, який загинув. У чоловіка, з яким його пов’язував давній договір.
Договір, за яким дівчина з цього роду, навіть якщо він був укладений дуже давно, мала у двадцять років вийти за нього заміж.
Він дивився на неї — і розумів: минуле повернулося.
І цього разу — воно мало обличчя студентки.

Дометріо Ростиславович

Моє минуле дивиться на мене
Я не вірю у випадковості.
Ніколи не вірив.
Тому коли почув її прізвище, світ на мить зупинився.
Скріт.
Це ім’я не мало звучати тут. Не в цій аудиторії. Не з вуст студентки, яка дивилася на мене спокійно, без страху, ніби не я щойно вирішував її долю.
Я впізнав би це прізвище навіть у шумі натовпу. Воно було закарбоване в пам’яті разом із кров’ю, клятвами та смертю. Мій друг. Єдиний. Людина, якій я довірив більше, ніж мав право. Людина, яка загинула, залишивши після себе борг — не грошовий. Значно гірший.
Я дивився, як вона розв’язує задачу.
Її рука не тремтіла.
Її голос був рівним.
Її мислення — небезпечним.
Вона пішла далі програми. Далі курсу. Далі дозволеного. І зробила це так, ніби мала на це повне право.
Так мислив він.
Я відчув це миттєво — знайоме стискання в грудях. Не здивування. Не гнів.
Впізнавання.
Коли вона назвала своє ім’я, я ледь не стиснув крейду до тріску.
Ліріанель Скріт.
Отже, він мав доньку.
І отже… вона — та сама.
Після пари я не поспішав. Я спостерігав.
Я бачив, як вона виходила з аудиторії разом з подругою, як слухала, але думала про щось інше. Вона не була схожа на типових студенток. У ній не було поспіху. Не було суєти. Вона ніби знала, що час грає на її боці.
А час — завжди мій ворог.
Я намагався переконати себе, що це просто співпадіння. Що Скрітів може бути більше. Що договір давно втратив силу.
Але я знав правду.
Такі речі не зникають.
Вони чекають.
Наступна пара стала випробуванням — не для них. Для мене.
Я ускладнював матеріал навмисно. Хотів побачити межу. Хотів зламати ритм. Хотів змусити її помилитися.
Вона не помилилася.
Коли я звернувся до неї напряму, її погляд не здригнувся. Вона не намагалася сподобатися. Не намагалася довести щось мені. Вона просто знала.
І це було гірше за виклик.
Я зловив себе на думці, що пишаюся нею.
І ця думка була неприйнятною.
Я затримав її після пари.
Двері зачинилися надто гучно.
— Ви добре знали свого батька? — запитав я, перш ніж встиг себе зупинити.
Вона насторожилася. Правильно зробила.
— Краще, ніж більшість, — відповіла.
Так відповіла б і його донька.
Я відвернувся. Подивився у вікно. Уникав її погляду — вперше за багато років.
— Він залишив після себе багато незакритих питань, — сказав я.
Це було попередженням.
Вона це відчула.
— Як і всі великі люди, — відповіла вона спокійно.
Вона не знала, що говорить зі мною не просто як із викладачем.
Вона говорила з людиною, яка знала її майбутнє краще, ніж вона сама.
— Ви входите до спеціальної групи, — продовжив я. — Це не про оцінки. Це про витримку.
— Я не боюся, — сказала вона.
Я ледь усміхнувся.
— Даремно, — відповів. — Страх іноді рятує.
Коли вона вийшла, я залишився сам у порожній аудиторії.
І вперше за довгий час дозволив собі подумати про те, чого боявся найбільше:
Договір живий.
Вона жива.
І коли їй виповниться двадцять — я більше не зможу ховатися за роллю викладача.
Бо минуле вже зробило свій хід.