Корабель

Від автора

Море...

Скільки всього вміщається в цьому простому слові - лише чотири літери, але вони ніби дихають свіжістю, тишею і загадкою.

Коли я чую слово "море", в душі ніби розгортається щось ніжне, живе. А коли дивлюся на нього - здається, що хвилі забирають мій смуток, мої переживання, мої незавершені думки. Море не питає, хто ти. Воно просто є. І саме в цьому - його сила.

Його образ переслідує нас навіть у буденності. Хтось згадує про нього дорогою в задушливому автобусі. Хтось - між справами, повідомленнями та нескінченними дедлайнами. Ще хтось - сидячи на нудних лекціях, відривається думкою до берега, де шум хвиль сильніший за шум світу.

Комусь пощастило бачити море щодня, а хтось чекає на зустріч з ним роками. Для одних достатньо кількох годин, іншим не вистачає і тижня, щоб насититися його спокоєм.

Але всіх нас єднає одне - коли ми поруч із морем, ми змінюємося. Стаємо м'якішими. Відкритішими. І трохи більш справжніми.

Ця книга - не путівник і не спогад. Це простір, у якому море живе між словами. Це береги, які можна пройти босоніж. Це хвилі, які торкаються не тіла, а пам'яті.

Якщо ви скучили за морем - дозвольте цим сторінкам стати його голосом. Нехай текст стане бризом, що лоскоче щоку, а паузи між реченнями - тишею, яку можна слухати.

Уявіть: на одній із звичних вітрин - вона. Тонка обкладинка, дивне ім'я, ніби шепіт. Ви не планували зупинятись... Але щось змушує простягнути руку.

Перша сторінка - і вже не поворот назад. Рядки змінюють температуру повітря, рухи, думки. Ви не читаєте - вас читають. Ви не обираєте - вас вже обрали.

Кожна сторінка - як крок у себе. Як поцілунок, що залишив післясмак. І з кожним розвитком ви глибше, ближче, впевненіше.

Ви не шукаєте фінал - ви хочете, щоб вона ніколи не закінчувалась.

Сподіваюся , що ви або вже на морі, або поїдете туди найближчим часом. І нехай ця книга мотивує вас на подорож до моря.

Передмова

Тихо літнього ранку. Ще не піднявся вітер, зелене листя не шарудить. Повітря свіже й ніжне, ніби сам світ щойно прокинувся. Я люблю літній ранок за те, що це якраз час канікул. Удається досхочу відіспатися й водночас прокинутись рано — без поспіху, ніби тіло саме знає, коли настає момент зустріти день.

Ще лежачи в ліжку, відкриваєш одне око й дивишся у вікно. А вікно залите сонячним світлом. Поміж гіллям видно шматочки неба й зелене листячко дерев. Радієш, що надворі гарна, справжня літня погода. По стінах кімнати бігають сонячні зайчики — помічаєш їх зненацька й посміхаєшся. Стає тепло на душі, затишно, легко. Сонце піднімається все вище, й ранкова свіжість поступово змінюється на передвісницю спекотного дня.

Саме в такий день у своє перше велике плавання вирушає корабель «Еон». Його мета — навчити молодих курсантів морській справі. Все починалося як звичайна навчальна подорож, трохи буденна, трохи хвилююча. Але світ змінився несподівано й безжально. Стався вибух адронного колайдера. Катастрофа накрила все людство. Внаслідок потужного сплеску материки пішли під воду.

Те, що ще вчора називалось континентами, містами, державами, більше не існує. Випадковий збіг обставин урятував корабель і його екіпаж. І тепер вони — одні з небагатьох, хто лишився живим у світі, повністю поглинутому океаном.

Протягом всієї подорожі герої блукають хвилями у пошуках ознак життя, суші, їжі. Завдяки капітану Саві Літарову корабель «Еон» стає однією з останніх безпечних точок на планеті — місцем, де ще є люди. І хоч їх мало, і хоч усе здається втраченим, вони не припиняють вірити: десь там, серед безкраїх хвиль, є ще такі самі кораблі.

Вони хочуть вірити, навіть якщо це здається наївним. «Еон» — не просто судно. Це ковчег нового світу. Його сталевий корпус зберігає тепло людських голосів, сліди сміху, відлуння страху й сили. У його коридорах народжується нова реальність, а в кожному ритмі двигуна — пульс тих, хто вижив. Він пливе — вперто, мовчки, але не самотньо.

«Еон» став символом — рухомим островом надії серед безмежного океану. Однак у темряві глибин щось пробуджується. Те, що спало століттями, тепер спостерігає.

Чи справді вони одні в цьому новому світі — поки ніхто не знає.

Один із пасажирів корабля з'являється неофіційно. Це Тео — юнак, який проникає на борт, щоб познайомитися з батьком, старшим помічником Тереном Ягелем. Спершу Терен не визнає сина.

Минуле стоїть між ними стіною. Але пізніше рішення змінюється. Батько й син — знову поруч, у новій реальності.

Іларія Верн — лікарка та науковиця, біологиня. Вона дуже приваблива й чарівна. Її присутність на кораблі — мов тихий спокій серед бурі, і водночас — джерело сили для тих, хто бореться за життя. Разом із екіпажем у плавання вирушає ще один загадковий пасажир — Тарн Діса. Він — учитель з основ виживання. Мовчазний, уважний, з досвідом, який не потребує пояснень. На героїв чекають складні перешкоди та випробування.

Але поки пливе «Еон», надія тримається на плаву.

Глава 1.

"Будь-яка подорож завжди схожа на казку. Напевно тому її так важко дочекатися. А особливо, якщо це не просто екскурсія, а справжня експедиція. Моя сестра каже, що тільки найособливіші хлопчики та дівчатка змогли скласти іспит і вирушити в це плавання. І я попливу разом з ними, бо мій тато - капітан" .

10:00. Приморський порт. Усі курсанти, вчена лікарка та викладач основ виживання вже зібралися на причалі. Сонце повільно здіймалося над гладдю моря, відблискуючи на металевих бортах судна. Усі з нетерпінням поглядали на вхід до порту - залишалося дочекатися лише доньок капітана. Вони запізнювалися, і це було зрозуміло: нещодавно їхнє життя затьмарила втрата - смерть люблячої мами. Сум і тиша ще бриніли в їхніх серцях, немов хвилі після бурі.

Минуло двадцять хвилин.
— Привіт, мої любі пташечки, ви готові? - лагідно запитав капітан у доньок.
—Так, звісно, татусю! - весело вигукнули дівчатка в один голос.

На Лейлі була легка сукня, вкрита ромашками, а в її волоссі сяяли заколочки у формі цих самих квітів.
— Яка ж ти красуня! Справжня принцеса... - захоплено мовив батько, ніжно обіймаючи донечку. - Ти так схожа на маму...

Він притис її до себе, поцілував у щічку, і в його очах на мить промайнула тінь ніжного спогаду.

— Що тут у нас? - озвався тато, нахилившись до багажника таксі, яким приїхали дівчата. Першим, що впало йому в око, був маленький велосипед Лейли - подарунок від мами на день народження.

Серце стиснулося, але, аби не засмучувати доньку, він мовчки взяв його в руки.
— Візьмемо з собою на корабель, - м'яко мовив.
— А як вона? Дуже сумує за мамою? - стримано запитав він у Реї, не зводячи погляду з керма велосипеда.

— Вона постійно згадує про маму. Кожна дрібниця вдома - від чашки на кухні до запаху маминої хустки - викликає в неї сльози. Добре, що ти запропонував цю поїздку, тату, - тихо сказала старша донька, опускаючи очі.
Батько у відповідь лише злегка кивнув. Його голос був твердим, коли додав:
— Але не думай, що тобі будуть якісь поблажки. Ти така сама, як усі. Не дочка - а одна з учасниць.

Усі почали підніматися на корабель, а капітан вирішив ще раз перевірити, чи все завантажено на судно. Він крокував уздовж причалу, зосереджений і трохи похмурий, коли раптом різко зіткнувся з жінкою - витонченою, з легкою усмішкою, але в її очах читалася рішучість і внутрішня сила.

— Господи, обережніше, будь ласка! - злегка обурено промовила вона, відступаючи на крок, але не відводячи погляду.

— Та ви самі в мене врізалися, - буркнув капітан, намагаючись приховати несподівану розгубленість.

— Гаразд, вибачте.

Він швидко оглянув її обличчя, намагаючись розгадати, хто вона. Погляд натрапив на наплічник і кілька сувоїв, що стирчали з сумки.

— Стоп! Чому ви досі не на палубі корабля? - суворо запитав він, голос став холоднішим.

Жінка опустила очі, ненадовго затрималася в роздумах, а потім тихо, майже пошепки відповіла:

— Я перевіряла свій вантаж. Я - Іларія Верн, вчена-лікар на вашому судні.

Капітан напружився, але ще більше його здивував її наступний запит, коли вона підняла голову і глянула прямо йому в очі:

— А ви взагалі хто?

Ці слова, сказані з легкою усмішкою і іскрою виклику, ніби поставили його на місце. Він випрямився, збираючи всю свою авторитетність у голосі:

— Я капітан цього судна. І тому я прошу вас негайно піднятися на палубу і не спускатися без дозволу старпома.

Між ними повисла коротка пауза, наповнена нерозказаними словами і невидимою напругою - ніби це було лише початком їхньої спільної історії.

"Тато мені сказав, що я можу записувати в зошит те, що відбувається на кораблі. Це називається " Бартовий журнал"А мій друг Олуш, помічник тітки Дарки, каже : що корабель - він як маленька країна, тільки в океані.

Каюти - за квартири, а палуба - центральна вулиця. Тут можна зустріти нових друзів, замість тих, що залишилися на березі. На кораблі немає парку розваг, немає кінотеатру, проте тут багато місць де можна грати і ховатися.

На самому кораблі багато секретів. Перший день тут такий самий як і в школі, ти придивляєшся до новеньких, знайомишся з вчителями, і дуже сильно сумуєш за мамою. А дорослі можуть закохуватися і навіть одружуватися.

Шлюб укладає мій тато - капітан. Він правитель цієї планети. Тато сказав що перед тим, як земля встигне зникнути з виду, потрібно встигнути загадати бажання. І я загадала щоб наша чарівна подорож ніколи не закінчувалася."

Палуба наповнилася новою постаттю - чоловіком середнього віку, який одразу представився як заступник капітана Терен Ягель. Він був трохи повненьким, але в його очах горіла щира доброта і спокій, що викликали довіру. Його охайний вигляд і впевнені рухи свідчили про досвід і відповідальність.

Десь близько сорока-п'ятдесяти років, з невеликою кількістю сивого волосся, він здавався надійним, опорою для всього екіпажу. Навколо нього згуртувалася група курсантів - кожен унікальний: хтось із окулярами, хтось із вусами і бородою, багато молодих дівчат із різними рисами обличчя та виразами. Вони наче живий калейдоскоп, різноманітний і яскравий, готовий до нових випробувань.

— Мене звати Зоя Струмінська. Чесно кажучи, я не була надто в захваті від ідеї цього плавання. Навіть усі іспити провалила, але, на диво, мене все одно зарахували як студентку-морячку. Я поглянула на всіх курсантів, і більшість із них мене не особливо зацікавили.

— Зараз я покажу вам весь корабель. Прошу не відставати, не розмовляти на сторонні теми, слухати тільки мене, нічого не чіпати й не реготати. Все ясно? - пролунало з вуст старпома голосно й чітко, як наказ.

Його голос не залишав сумнівів - жарти тут не пройдуть. У його тоні відчувалася дисципліна, витримана роками служби, і натиск, якому хотілося підкоритися.

«Краще не перевіряти, що буде, якщо порушити ці правила», - подумав один із курсантів, хлопець на ім'я Орест. Він разом з усіма синхронно кивнув, немов мовчазно заприсягся бути слухняним. По обличчях інших теж було видно: навіть найвеселіші з них наразі вирішили не ризикувати.