Ім'я моєї тиші "Una Mattina"

Вступ /психологиня/

Ця історія для тебе мій любий читач.

В цій історії присутні травматичні події пов'язані з головною героїнею, селфхарм, панічні атаки. Це може стати вашим тригером, будьте обережні при прочитанні.

§

Ця історія про мою клієнтку Марго. Одна з най важчих клієнток за останнійрік. Затяжна депресія, селфхарм та антидепресанти все це про неї. Марговважала себе нездарою вона часто казала «життя ніколи не матиме сенсу».Марго розповіла, що десь 3 роки тому вона дізналась про свій діагноз«Межовий розлад особистості» але все почалось трішки раніше. Маргосказала мені, що друзі її кинули адже не мають бажання дружити з такоючокнутою дурою яка несповна розуму. Якраз варто згадати одну історію звуст Маргарити аби ви змогли зрозуміти трішки більше.Дитинство***Звук дзвінка про кінець уроку історії розсік тишу класу, наче лезо. Учніповставали зі скрипучих стільців, і клас наповнився метушнею — рюкзаки,зошити, шепотіння, перші смішки. Ірина Сергіївна, викладачка з історії, зхолодом у голосі сказала: — Марго, залишайся. Ми ще не закінчили. Маргоопустила очі. Всередині щось обірвалося.— Я нікого не штовхала! — тихо, але твердо мовила вона, намагаючисьутримати голос, щоб не зірватися на крик.— Чесно, я навіть не була поруч із тією лавкою! Альміра, яка стояла вже зрюкзаком біля дверей, обернулась із зловтіхою в голосі:

— Я точно бачила! Це вона! І вона постійно це робить. Скажіть, дівчата, нуправда ж?Двоє дівчат поруч — Лєра та Каміла — хитнули головами. Без переконання,але слухняно. У повітрі зависло щось брудне, мов брехня, сказана занадтоголосно. Марго зробила крок уперед, губи тремтіли: — Ти завждизвинувачуєш тільки мене… Що я тобі зробила? Що?! Ірина Сергіївна сухо,навіть не глянувши на неї: — Досить. Ти лишаєшся після уроків. І покличсвоїх батьків сьогодні. Сміх. Хтось із задніх рядів не стримався. Голосирозчинились у гаморі виходу. Клас спорожнів, залишивши по собі запахкрейди, сорому й гіркої образи. Коридор. Марго йшла повільно, мов ув'язкому сні. Стіни здавались вищими, ніж зазвичай. Погляди — гострими.Кожен її крок лунав у порожнечі. Позаду — зграйка. Альміра, Лєра, Каміла.Сміються. Театрально переказують, як "бідна" Марго знову всіх підставила.Хтось із них наздоганяє. Тихо, майже шепоче в саме вухо: — Ти ніколи нематимеш тут голосу. (Пауза.) — А відповідь на твоє питання? Ти мене бісиш.Я ненавиджу таких хвалькуватих придурошних, як ти. Марго зупинилася.Усе всередині неї скувалося. Ні слова. Ні сльози. Лише гучне серцебиття, мовбарабани війни, і повітря, якого раптом стало занадто мало. Попереду —темний куток коридору. Позаду — їхні кроки, віддаляються. Сміх. Глузливішепотіння. Її існування в цій школі — перетворилось на стіну, в яку її день удень вдаряють мовчки. Марго вийшла надвір. Шкільне подвір’я, залитесонцем, здалося неприродно яскравим, майже образливим. Учні щебетали,сміялися, ділилися мемами з інтернету, ніби нічого не сталося. І справді —для них нічого не сталося. Вона йшла уздовж паркану, мов привид. Де їїголос? Де її справедливість? Її світ — похитнувся, перекосився. І всім булобайдуже. Тиша. Дихати знову важко. Тепер не від паніки — від безсилля.Вона не йшла додому. Вона сховалась. За старим спортзалом була ніша —колись там ховали м’ячі, тепер туди ніхто не заходив. Вона сіла на холоднийбетон, притиснувши коліна до грудей. Сльози йшли повільно, нестерпно. Нетому що боляче. Тому що нікого це не хвилює. Тому що хочеться кричати, аголос не виходить. "Я старалась бути хорошою. Не сварилась. Невідповідала. Завжди мовчала. А вони? За що? За те, що я не така як вони?Що я розумна? Спокійна? Замкнена? Чи просто зручна мішень?" У грудяхщось зламалось. Не голосно, не з ефектом. Як гілочка під снігом — майжебеззвучно. Але незворотно. Вперше вона подумала: "Можливо, вони маютьрацію." "Можливо, я справді якась не така." "Можливо, якби мене не було —всім було б легше." Ця думка прийшла не криком, не ударом. Вона осіла вній, як попіл після пожежі. Марго не пішла додому одразу. Вона сиділа там,поки не стало холодно. Витерла сльози рукавом. Обличчя запухло, очіпалали. Але всередині — пусто. Тиша. Зловісна, гнітюча. Того вечора вонамовчала. Навіть коли мама щось питала — просто кивала. Сховалась укімнаті. Заховалась у собі. І саме тоді булінг зробив свою справу — не тількипринизив, не тільки змусив страждати. Він змусив її повірити, що вона неварта голосу. Що вона — тиша.Не дивно, що Марго закрилась і тепер вона тут, у мене в кабінеті сидить назручному кріслі спершись на свою руку. Марго красива 24х річна дівчина,світло русе волосся і темно карі очі. Вона мала вишуканий вид не дивлячисьв якому стані вона до мене приходила. Ось як Марго описала один із своїхднів сьогодні:- Я встаю з ліжка лише за потреби в туалет. Мені байдуже на час і обов’язки,я вже не здатна..- Не здатна до чого?- До життя. Вчора я сиділа у ванній гола.- Я мовчала, Марго мене перевіряла як же я реагуватиму. Та я вже знаю дочого вона веде.- Ну…ви ж розумієте я-я знову це робила. Я різала шкіру без докорусумління, мені навіть не було боляче!- Чому це сталось?- Я хотіла відчути, та це марно. Якщо чесно я не виконувала вказівок і непила ліки пару днів.- Та я дурна якщо до цих пір роблю все це. Правду люди казали я конченадура яка не може взяти себе в руки.- Марго дивилась немов благаючи мене про відповідь. Я бачу сильну дівчинупередімною. Сильну але дуже змучену. Я тримала паузу. Я бачу в тобі течого ти не бачиш але ти маєш сама себе дізнатись.Того разу Марго пішла в тиші.