«Аристократ» із Вапнярки

СІДАЛКОВЩИНА, УЯВНИЙ РАЙ МІЩАНИНА Післямова

Чи багато ми знаємо про нинішнє міщанство? На жаль, суспільна думка, як не прикро, в оцінках міщанства і визначенні його політичних, моральних, естетичних виявів поки що обходиться досить приблизними дефініціями. Не випадково в дискусії на сторінках «Литературной газеты» про сучасне міщанство було висловлено стільки суперечливих тверджень про його суть і форми суспільного буття. Дехто навіть заперечував факт існування у наші дні міщанства як певної «філософії» життя, психології і моралі, називав міщанина «солом'яною лялькою», котру письменники задля загартування власного бойового духу б'ють палицями, в той час коли живі й конкретні носії зла — користолюбці, кар'єристи, пристосуванці — сидять собі тихо-мирно і спостерігають за цими безглуздими літературними маневрами… І все-таки колективний розум дискутантів дійшов висновку про «наявність присутності» міщанина в різних його соціальних іпостасях.

В останні роки помітні спроби дедалі глибшого дослідження суті нинішніх форм життєдіяльності міщанської моралі, з'ясування усієї розмаїтості виявів міщанської психології. Це конче необхідно для ведення успішної боротьби із залишками приватновласницьких тенденцій. Було б великою легковажністю залишити міщанина в спокої, бо за своїм характером він невтомний розкрадач суспільних благ «законним» способом, грабіжник, до якого часом неможливо застосувати жодної статті карного кодексу.

Розглядаючи сучасного міщанина як політично індиферентну особу, що, пристосувавшись до умов соціалізму, вбачає вищий сенс свого існування лише в задоволенні егоїстичних потреб, ми, проте, не маємо підстав твердити, що міщанин — це неодмінно довічне тавро людини. Міщанин, певно, може з часом стати нормальною людиною, тобто громадянином. Проте й достеменний громадянин може легко переродитися у стовідсоткового обивателя, скелю егоїзму якого не проб'є жодна гармата громадського впливу. Оця, сказати б, соціально-моральна дифузія у свідомості людей надзвичайно важлива для спостережень за станом суспільного здоров'я, особливо ж вона важлива письменникові, бо саме на ниві суперечностей між громадянським і міщанським ставленням до життя виникає безліч конфліктів, у тому числі й комічних.

Володіння майстерністю дотепного писання — високе мистецтво, бо це талант рідкісний. Те, що для більшості гумористів здається вершиною творчої досконалості, для романіста-сатирика лише передумова успішної роботи; він повинен бути підготовлений до цього письма так, як підготовлений марафонець до бігу: долаючи величезну відстань, він не матиме можливості думати про техніку бігу — вона має бути такою ж природною, як дихання.

Розгорнути помічений у житті комічний конфлікт у широкі картини, відтворити дійсність під критичним кутом зору — завдання непосильне навіть романісту-епікові, якщо йому бракує природного таланту гумориста; так само воно непосильне й талановитому гумористові, у котрого немає хисту епічного осмислення доби. Саме тому поява на літературній ниві сатиричного роману не може розцінюватися інакше, як подія у літературі, що засвідчує вихід веселого жанру на найвищі творчі орбіти, значне розширення поля художнього відтворення життєвих явищ на принципах соціально-естетичного заперечення, що завжди було й донині залишається панівною формою творчого пафосу сатири.

Поява роману давно назрівала в нашій сатирично-гумористичній прозі. Протягом останніх десяти-п'ятнадцяти років у ній повільно, але неухильно наростали передумови нового якісного піднесення. Маю на увазі передовсім прихід у літературу талановитих письменників, які, почавши з гуморесок, незабаром відчули обмеженість малої форми. Такі повісті, як «Декамерон Самуїла Окса» і «Багато, багато, багато золота…» М. Білкуна, «Подорож до Ельдорадо», «Катастрофа в раю» та «Великий реформатор із Малих Криничок» В. Лігостова, «Між нами кажучи» і особливо «По знайомству» О. Чорногуза, уже були сприйняті критикою як передвістя майбутнього сатиричного роману.

І читач, нарешті, отримав цей твір — «Аристократа» із Вапнярки». Нині видається найбільш актуальним пильний критичний погляд на самого героя роману, типа безперечно неповторного в нашій літературі і, головне, такого, що дає вагомий привід для роздумів про деякі вельми болючі проблеми громадського життя.

Відсутність напруженого динамізму в розвитку подій у «Аристократі», періодичне сповільнення автором дії (ніби навмисне, ніби для зосередження героя перед розв'язанням чергової проблеми), очевидно, і були запрограмовані автором як своєрідне попередження читача, що смисл письменницького задумку не у відтворенні карколомних пригод Євграфа Сідалка, а в розкритті внутрішнього комізму його характеру, змалюванні комічної суперечності між уявним аристократизмом новоявленого «графа Сідалковського» і його істинною нікчемністю, між життєвими «цінностями» міщанина і незмірними багатствами духовно насиченого життя. Таке творче завдання не можна було успішно здійснити, узявши за зразок романи-огляди, що давили можливість розгортати сюжет, так би мовити, у ширину, нанизуючи картину за картиною, по ходу подорожувань героя. Традиційну мандрівку О. Чорногуз замінив звичайнісіньким переїздом Євграфа з Вапнярки до Києва, де новітній д'Артаньян і мав здобувати собі місце під сонцем, щоправда, на відміну від свого прославленого попередника, фехтуючи не шпагою, а язиком.

Для розкриття характеру Сідалковського О. Чорногузові не потрібні були неосяжні простори подорожнього ревю: вони не могли забезпечити цьому «синові епохи і рожевих ілюзій», як називав себе Євграф, міцного укріпленого плацдарму для реалізації плану підкорення столиці. Минули часи рукопашних боїв і смертельних поєдинків честі, в яких здобувалося щасливе майбутнє лицаря і прихильність усемогутнього повелителя. Настала епоха рівних можливостей, коли не благоволінням чиєїсь світлості здобувається життєве благо і загальне визнання, а тільки завдяки власному талантові й любові до праці. За таких обставин прорватися на столичне осоння д'Артаньянові можуть допомогти лише гострі лікті; адже особливих талантів у нього не виявилося, думки про працю у нього викликали стійкий приступ алергії, а шпаги нині, як відомо, пускають у хід лише представники спортивних товариств. Сідалковський вибирає собі за плацдарм «Фіндіпош», у якому побачив, що, вивчаючи попит на шапки, з допомогою гарного почерку й розумних пропозицій можна перетворювати рожеві ілюзії у реальні червінці. На цьому, здавалося б, украй обмеженому життєвому «п'ятачку» О. Чорногузові вдалося розгорнути характер героя з тою художньою переконливістю, що дає змогу говорити про Сідалковського як про винятково оригінального типа, народженого художньою уявою письменника на основі глибокого аналізу сучасних суспільних процесів.

Сідалковський — не тільки узагальнений образ сучасного міщанина, це сатирично типізоване явище, в якому викрито цілком певний різновид новітнього міщанства, зі своєю соціальною біографією і філософією. Історія Євграфа Сідалка — по суті, історія моральної загибелі людської особистості. Так само, як доточений Євграфом маленький хвостик із шести літер зробив його чужаком власного роду, так і відступництво від здорових основ народного буття, відмова від реальної свободи на догоду міщанському Молохові перетворили Сідалка на безвольного раба нікчемних пристрастей.

Герой роману О. Чорногуза не якесь чудовисько із закривавленими іклами і налитими злобою очима. Навпаки, це надзвичайно симпатичний зовні хлопець, не позбавлений організаторських здібностей, бистрий розумом, дотепний. З таких молодиків часом виходять талановиті агенти Держстраху і вдатні продавці лотерейних квитків. Що це справді так, видно і з досвіду Сідалковського в перший період його київської біографії, коли матуся Карапет узялася за трудове виховання юного приймака, зрозумівши, мабуть, що їй вигідніше відгодовувати кабана, ніж утримувати дармоїда. Сідалковський, як відомо, виправдав її сподівання, хоча лаври генія «Спортлото» його аж ніяк не задовольняли — це не клеїлося з його поняттями про істинний аристократизм. Адже неписані закони сідалковщини не дозволяють бабратися у побутовому дріб'язку, потрібен розмах і престиж. Син простої селянки з чесної трудової сім'ї, він нічого не взяв у свій моральний досвід із життя народу. В ньому ніби дрімала бацила перекотиполя, що раптом збудилася у період зрілості і понесла його за вітром, і він тільки встигав, коли не лінувався, ледь-ледь скеровувати це безупинне гасання з місця на місце, далі й далі, згори вниз. Вапнярка не викликає у нього анінайменшого душевного поруху. Він її зневажає так само, як і тисячі інших селищ і містечок. На його думку, на такому грунті не може прорости жоден з його численних талантів. Рідне село не торкнулося єства Євграфа святістю і живлющою силою хліборобської праці, щирістю, безпосередністю людських стосунків, а головне — відчуттям народного коріння. Маючи перед очима світ у всіх барвах веселки, він зауважив тільки одну сіру барву, яка для нього була, мабуть, символом похмурого осіннього дня. Ступаючи по землі, сповненій буйного зела і співучого птаства, він тільки пам'ятав розгрузлий чорнозем сільської вулиці, де в пору затяжних дощів неможливо «прошвирнутися» у заморських штиблетах. Може, саме від цієї сліпоти і глухоти в ньому загніздилися емоціональна тупість і душевна черствість, якими він часом нагадує добре сконструйованого робота, здатного розв'язувати досить складні розумові завдання і, певна річ, безпомічного вирішити з гідною людини делікатністю найпростішу житейську проблему.

Від письменника негоже вимагати, аби в його творі біографія героя була викладена з вичерпністю найдосконаліших анкет. Кажуть, що літератор лише повинен усе знати про свого героя, але не обов'язково те переповідати до останнього факту. Істина ця видається незаперечною. Проте чи не занадто ми узагальнюємо її? Ці сумніви не можуть не виникнути, коли спробувати простежити шлях формування характеру Сідалковського. До цього нас спонукає природне прагнення вникнути в життєву лабораторію характеру сучасного міщанина, пізнати витоки його соціальної і моральної ущербності. Адже в тому, що цей тип узято з життя, немає жодного сумніву. Сідалковськими часом поповнюються не тільки такі напівфантастичні установи, як «Фіндіпош», а й реальні заклади — від дрібнесеньких майстерень ремонту телевізорів чи годинників і до заводів-гігантів. І в міщанське болото скочуються, ясна річ, не тільки з чисто вимитих столичних асфальтів, а дехто й несе з собою добре відчутний запах недорогої їхнім серцям «глибинки», як грязюку на підборах черевиків.

В обох частинах роману, на жаль, не розкрито передісторії нинішнього Сідалковського, і це певною мірою знижує художньо-дослідницький потенціал твору. Забавні екскурси в минуле Євграфа — то лише виразні штрихи до характеру героя, а не осмислення витоків його приватновласницької, міщанської свідомості. А тут автор мав змогу пильніше придивитися до тих джерел, з яких попивають отруйний трунок сідалковські задовго до того, як покидати напризволяще одиноких старих матерів. Таке розширення художньо-дослідницького плацдарму романіста щодо відкритого ним типу мало б значний сенс. Бо ж питання про те, як у працьовитої селянської жінки виросло отаке ледащо, як Євграф, аж ніяк не риторичне.

Дослідження сучасних психологів показують, що моральна спрямованість особистості закладається ще в дитячому й підлітковому віці. Замислюючись над цим, до кінця не зрозумілим явищем, В. Сухомлинський вбачав «коріння аморальної поведінки людей, які не знають, що таке експлуатація людини людиною, в емоціональному і моральному невігластві, що поєднується із загальною убогістю духовного світу». Як педагог, він цікавився передусім витоками аморальності на шляхах можливих виховних прорахунків і щодо цього мав безперечну рацію. Однак поза сумнівами й те, що знання етичних принципів і понять — необхідна, але недостатня умова морального розвитку. Можна чудово знати моральні вимоги, а в житті ними не керуватися, чинити так, як підказують егоїстичні інтереси.

Ось тут ми й приходимо до думки про лицемірство як конче необхідну якість сучасного міщанина. Справді, кому хочеться виказувати на людях власну ницість? І тому доводиться маскуватися, видаючи себе за свідомого, високоморального громадянина: так безпечніше і, звичайно, вигідніше. Лицемірство — одна з найхарактерніших рис Сідалковського. Він лицемірить на кожному кроці перед тими, від кого залежить його майбутнє, перед дівчатами, які цікавлять його лише як сексхарч, зрештою, лицемірить перед рідною матір'ю, живлячи її надії побачити сина «великою людиною»: «Без брехні, як йому завжди здавалося, він просто не міг існувати на світі. Сідалковський страшенно полюбляв видавати себе не за того, ким був насправді, а за того, ким у тому чи іншому випадку його сприймали оточуючі, підганяючи під свій уявний стандарт». Він недаремно називає себе «жертвою стандарту», хоча міг би й точніше сказати: «жертвою шаблону». Сідалковщина як соціально-психологічний феномен — закономірний продукт шаблонного підходу до людини. Сідалковські тому подекуди й процвітають, що за такого підходу їхній внутрішній зміст залишається за сімома замками. Шаблонові нема коли вникати в деталі — йому досить кількох анкетних даних. Шаблонові ні для чого роздумування про можливі суперечності людської натури — йому досить зовнішніх показників. Шаблонові байдуже до пекучих проблем тієї чи іншої конкретної особи — йому важлива лише проблема її використання. Зневажаючи в людині неповторність, шаблон воліє бачити всіх зоднаковілими, як матрьошки — так йому легше розібратися, бо можна, не вибираючи по одному, маніпулювати десятками і сотнями. Шаблон на виховній ниві, ігноруючи багатство і складність духовного світу людини, спроможний забезпечити лише механічну передачу їй етичної інформації, вважаючи вищим своїм досягненням розуміння проголошених ним приписів. Якби ж то моральна поведінка залежала тільки від розуміння! У житті розв'язання моральної дилеми — чинити по-громадянськи чи по-міщанськи — залежить передусім від психологічної готовності діяти певним чином. І якщо Сідалковський постійно поводиться як довершений міщанин, то, очевидно, у час формування його моральної свідомості, тобто в дитинстві, перебував під сильним негативним впливом, а в нинішні, зрілі роки, сформувавшись як натура вкрай егоїстична й аморальна, не знаходить гідного громадського спротиву.

Сідалковського ми бачимо в романі вже цілком сформованим пронирою. Уже з перших епізодів, в яких змальовано методи проникнення Євграфа з перону Вапнярки в міжнародний вагон, а згодом — у колектив зарубіжних селекціонерів, нібито вгадуються і майбутній розвиток характеру «графа», і можливі сюжетні ходи. Але враження це помилкове. О. Чорногуз уникає звичних у гумористиці характеротворчих трафаретів і розкриває психологію героя досить оригінально. Різко розмежувавши період розвитку характеру Євграфа на два, якщо можна так сказати, відтинки часу — «до «Фіндіпошу» і «у «Фіндіпоші», — сатирик ніби підкреслює, що прихід Сідалковського в цю неординарну за стилем роботи установу — не звичайний поворот у долі героя, а початок кардинальної перебудови його натури, після чого периферійний аристократизм Сідалковського під тиском суворих реалістичних обставин має невідворотно зникнути, як фата-моргана. З огляду на це зрозуміла й певна статичність характеру героя у першій частині книжки. Якщо на початку твору психологічний портрет героя подається як заскорузла духовна убогість, а своїми діями він, власне, ілюструє сміховинну хуторянську аристократичність, то в другій частині темпи розвитку характеру Сідалковського значно зростають, він вельми охоче і не без успіху «вчиться жити» по-столичному (у міщанському розумінні), і мимоволі думаєш: ось коли, нарешті, наш д'Артаньян від слів перейшов до діла і по-справжньому запрацював ліктями.

Ця, здавалося б, не така вже й вагома композиційна деталь видається не тільки художньо продуктивною, а й глибоко символічною у розумінні образу головного героя. Можливо, автор таким чином хотів підкреслити, що початкуючий київський Сідалковський — то поки що дрібне, примітивне міщанське мурло, бо він надто малоактивний у демонстрації своїх могутніх шкурницьких потенцій…

Так, Сідалковський бридкий, огидний, але поки що його суспільна шкода не така вже й значна: зв'язки його з громадою мінімальні, оскільки він перебуває, так би мовити, у стадії перекотиполя, а не міцно вкоріненого отруйного зілля, що здатне не тільки розвиватися, а й нищити все здорове навколо, розсівати увсебіч шкідливе насіння.

У другій частині твору автор розширив сфери суспільних зв'язків свого героя. Бо викривання пиятики, розпусти, нікчемного провінційного фанфаронства — справа, безперечно, почесна, але не може стати основним пафосом роману, в якому сатиричний тип — головний герой, уособлення реально існуючого зла. Завдання сатирика — не розважати читача розповідями про веселі пригоди, а показати явну чи приховану загрозу суспільного зла, а згодом і мобілізувати здорові сили на боротьбу з ним.

О. Чорногуз виявив художницьку прозірливість, «трудовлаштувавши» Сідалковського у «Фіндіпош», що давно очікує докорінної реорганізації як випадково обділений увагою громадськості пишноцвітний заповідник бюрократизму. Сміливо користуючись засобами перебільшення, загострення, гротеску, письменник створює чудові умови для розвитку характеру Сідалковського, розкриття його сатиричних можливостей. І справді, за якийсь рік Євграф, котрий відзначався лише крикливо модним одягом, не дуже витонченими дотепами і побутовою розбещеністю, збагачується рисами вельми органічними для сучасних пристосуванців: підлабузництвом, двоєдушністю, догідництвом, формальною службистською заповзятливістю — загалом тими рисами, які дають йому змогу привільно існувати в ролі «працюючого непрацюючого». Ділова атмосфера «Фіндіпошу», в основі якої — не торжество самої справи, а лише її імітація, для розвитку таких типів, як Сідалковський, — справдешній рай. Не випадково він увіходить у цей колектив так легко, «як ніж у шоколадне масло», адже тут не працюють, а створюють видимість роботи, тут прагнуть не вершин професійної досконалості, а будь-що пробиваються до вищих посад, тут цінується не покликання, а оклад, тут проводиться не виховна робота з людьми, а безперервне слідство щодо виявлення анонімників… «Фіндіпош» — містке образне узагальнення того бюрократичного «болота», в якому найкраще почуваються «чорти» на штиб Сідалковського, тобто ретельно замасковані дармоїди і приховані кар'єристи.

Переступивши поріг «Фіндіпошу» і цілком сприйнявши внутрішні його закони, Євграф Сідалко остаточно і назавжди відмежувався од шукачів пригод типу Остапа Бендера. Гляньмо ж, якою убогістю необгрунтованого романтизму відрізняються мрії великого комбінатора від приватної футурології Сідалковського. Ріо-де-Жанейро, білі штани і безтурботне життя на березі великого і теплого водосховища… Авантюризм примітивного дармоїда і потенціального білоемігранта! На відміну від Бендера, Сідалковський, хоч і заявляє, що досі не існує організації, де він міг би гідно докласти свої зусилля, усе ж не мислить собі життя без трудової книжки. Неприхований культ паразитизму, явна відчуженість од суспільних інтересів — те, що Остап Бендер залюбки демонстрував як ознаку свого відвертого неприйняття соціалістичного способу життя, Сідалковський навчився майстерно приховувати. Романтика всесвітнього блукальця його аж ніяк не приваблювала: він чудово може влаштуватися і в наших умовах, удаючи з себе чесного трудівника й неперевершеного ерудита. Те, що Остап Бендер зрозумів тільки після повного краху, Сідалковський розшолопав уже на світанку юності. Що ж, нащадки й повинні бути, зрештою, розумніші від батьків — інакше б зупинився розвиток цивілізації. Проте навіть якби Євграф був незаконним дитям одеського кербуда, ким нарешті став Бендер, неупереджений розгляд соціально-духовного єства його нащадка неспростовно довів би, що Сідалковський усе-таки більше взяв у спадок від життя, ніж від тата. І це, безперечно найкраща позитивна риса нового сатиричного героя.

Для Сідалковського взагалі не існує якихось певних моральних принципів. У кожному разі, розв'язуючи чергову проблему вибору, він чинить так, як вигідно йому особисто, не зважаючи ні на громадську думку, ні на внутрішній голос, що подеколи, як відгомін давніх, чистих від міщанської корости літ, пролунає, бува, у свідомості й тут же вмовкне, задушений аргументами нинішнього Сідалковського, навченого досвідом міщанських прийомів добування життєвих благ. До речі, цей нібито конфлікт у психології героя — дотепна пародія на звичну в літературі ситуацію «двійника». Змальовані в романі дискусії між Сідалковський-першим і Сідалковським-другим цілковита сміхота, тому що ніякісіньких душевних мук, викликаних роздвоєнням, Євграф не терпить, він просто зневажає того, першого, «з живою іскоркою в душі і з доброю порцією совісті», як невибачну в наш бурхливий час наївність і непрактичність, як святу простоту тих старосвітських диваків, які можуть, скажімо, відмовитися від блискучої кар'єри задля старої матері або облишити прибуткову й затишну роботу, зрозумівши, що помилився у виборі. Вищий життєвий орієнтир сідалковщини — вміння у будь-якій ситуації знайти той варіант поведінки, який забезпечить мінімум трудових затрат, максимум матеріальних благ і повну душевну рівновагу. Фраза, яку Сідалковський мимохідь кидає — «Не беріть усе так близько до серця… Так ви ніколи не зробите кар'єри…» — це не прохідний дотеп, а основоположний лозунг збайдужілого до всього, крім власного благополуччя, міщанина, це священна заповідь сідалковщини, котрій начхати на всі тривоги світу, на біди й турботи ближнього. Навіщо душевні терзання, навіщо надривати серце, коли, досягнувши кар'єри, можна привільно дрімати на перинах досягнутих благ? Хай усе котиться в узвичаєному порядку, головне — втриматися у становищі, яке забезпечує стійкий матеріальний і психологічний комфорт.

З обміщанених сідалковських виходять унікальні бракороби й несусвітні халтурники, меткі бюрократи й бездушні чиновники, які можуть занедбати справу, спаплюжити красу, замарудити прекрасне починання. Вважаючи самих себе невтомними генераторами ідей, вони не більш як лицарі фрази і лицемірства, єдине у чому вони досягли істинного мистецтва — це забивати людям баки проектами і пропозиціями, виконувати які й не гадають, бо то вже, на їхню думку, місія людей нижчого гатунку, які повинні терпляче й зачаровано чекати інтелектуальної благодаті з їхніх уст.

Задля кар'єри типовий сідалковський відмовиться від ідеалів, від роду-племені, від принципів, від таланту. Борючись за місце під сонцем, він не зупиниться перед жодною моральною засторогою, заради матеріальної вигоди і душевного спокою залишить без шматка хліба смертельно хворого брата, а матір забуде, ледь вийде за ворота рідного обійстя. І якщо нам треба було б одним словом визначити характер психології людини типу Сідалковського, довелося б визначити, що це психологія зрадника.

Розум, дотепність, уміння поводитися у товаристві, зрештою, освіченість і певна професійна досконалість зводяться на ніщо, розчиняються, як сіль у воді, в їхньому невтримному прагненні дертися до високооплачуваних постів і теплих місць, де можна гріти руки, не ризикуючи мати справу з прокуратурою і міліцією. Усе навколо має служити міщанинові: для задоволення його матеріальних потреб, для втіхи тупої зарозумілості, навіть для виправдання власних помилок.

Сідалковський тільки зовні безтурботний джиґун, такий собі марнотратник життя. Євграф надто любить насолоди і добре розбирається у суспільній ситуації, щоб пустити своє життя на волю випадку. Де підлістю, де зрадою, де підлабузництвом він чітко торує шлях до благоденства і, будьте певні, ніколи не пропустить нагоди. Нині йому поки що бракує освіти, але, заждіть трохи, закінчить вуз і, одержавши «анкетні» підстави для просування вгору, зробить усе можливе, — навіть якщо це буде коштувати іншим безміром горя й нещастя, — задля кар'єри. Він-бо зрозумів основне: там, де не можна відверто топтати ближнього, де не схвалюється приватна господарська ініціатива, де цінується праця на громаду, домогтися омріяного смачного пирога можна лише натягнувши на себе маску: «Нас усіх щось доповнює і характеризує. Та й ми ще себе удосконалюємо. Принаймні нам так здається. Але що вдієш: така вічна тяга до вдосконалення форм. Від гіршого до красивого. Один замість того, щоб залишитися самим собою, підбріхує. Інший, щоб здатися вищим в очах ближніх, натягує на себе маску, та так і йде з нею по життю, часто виконуючи роль, яка йому не належить. Одним дають прізвища, інші змінюють їх самі. Коли Баранецький у прізвищі другу літеру «а» заокруглив на «о», він став уже не Баранецьким, а Баронецьким. Бачте, що інколи з людиною робить одна малесенька паличка: прізвище ваше уже походить не від барана (ovis), а від барона. Карло Іванович з літери «п» зробив «л», — і вийшов не Карпо, як був раніше, а Карло. Одні це роблять для благозвуччя, другі — щоб самому собі здатися кращими…»

Герой однієї з пантомім Марселя Марсо бавиться, натягуючи на обличчя одну за одною маски, аж поки з жахом не виявляє, що маска прилипла: він гасає по сцені, віддирає маску нігтями, але вона приклеїлася назавжди, вона стала його справжнім лицем. Ця вельми повчальна пантоміма ніби попереджає про небезпеку втрати власного обличчя, якщо надто звикнути залежно від обставин натягувати маску, вигідну в той чи інший момент. Маска аристократа, яку надягає Сідалковський, — звичайний пошлий камуфляж. Вона розрахована на дурненьких дівиць і обивателів, які з першого погляду безапеляційно судять про людину, вважаючи себе великими фізіономістами і провидцями. Розумного, далекоглядного така машкара навряд чи введе в оману.

Сідалковський скоро зрозумів сміховинність свого удаваного аристократизму. Його менторська промова перед Граком про лоск як найголовнішу сучасну умову для завоювання загальної поваги — звичайнісіньке базікання задля здивування свого зброєносця. Сідалковському ясно, що зовнішня екіпіровка не забезпечить виконання наміченої програми, для цього потрібні резерви внутрішнього порядку, а не лахміття, добуте на одеському товчку, і афоризми, почерпнуті з книг великих мудреців. Він себе, бува, навіть картає за схильність до маскараду. Та дарма: маска так міцно в'їлася, що він не тільки не прагне її здерти, як той герой Марсо, а навпаки, приліплює її ще тісніше, щоб вона випадково не сповзла і не відкрила людям справжнє обличчя. Бо для нього найголовніше — справляти враження людини незвичайної, не від світу сього.

О вічна мрія пошляка про оригінальність! Скільки анекдотів народжено на її грунті! Той же Сідалковський за банальний комплімент на свою адресу віддає якомусь пропияці останнього карбованця; задля того ж фальшивого шику перед таксистом-торбохватом він жертвує останньою п'ятіркою на чайові, а додому добиратиметься з далекої околиці пішки. І хоча секрет його оригінальної маски такий же, як секрет Полішинеля, Сідалковський і далі практикує маскарад як приємну для себе гру, як засіб вирізнення із сірої обивательської маси. Справді, позбавте Сідалковського цього дивацтва та ще й, либонь, уміння квітчасто й дотепно висловлюватися, як він нахабством і душевною черствістю стане схожим на Ковбика, підлабузництвом — на Ховрашкевича, запальною нерозсудливістю — на Баронецького, жовчністю — на Нещадима…

Чорногуз для того й викриває позірність аристократичного маскування Сідалковського — воно не може приховати за зовнішньою респектабельністю ні провінційних смаків Євграфа, ні його емоційної грубості, ні примітивних прийомів пристосовництва, якими він спершу користується. Навпаки, ця машкара якраз підкреслює, що ніякого конфлікту між маскою і особистісною сутністю Сідалковського не існує, це швидше навіть не маска, а тонкий шар гриму, за яким, проте, досить легко впізнати справжнє обличчя. Соціологічно конфлікт між маскою і «я» завжди виражає зіткнення різних ціннісних орієнтацій: «я» втілює раніше засвоєні індивідом моральні й інші принципи, маска — вимоги реальної соціальної ситуації. У Сідалковського такого зіткнення не було. Він тільки уявляє, що маска може слугувати для нього якимось пристосувальним механізмом, що полегшить адаптацію до «шикарного» столичного життя, де, як він вважає, панує лоск.

Аристократичний балахон не може забезпечити Сідалковському вживлення у суспільний організм. А саме це його турбує: відвертий паразитизм в умовах соціалізму — прямий шлях до краху. А як може такий сучасний життєлюб, хоча й із замашками родовитого бонвівана, навіть думати про загибель? Тому можна не сумніватися, що цей загалом провінційний наліт фальшивого аристократизму Сідалковський у потрібний момент скине, як змія луску, і натягне на себе маску, яка його вже не виділятиме, а навпаки, робитиме схожим з іншими, і от тоді в нього з'явиться можливість, не будучи поміченим, з усієї сили запрацювати ліктями, пробиваючись до омріяного міщанського майбутнього. Ось коли почнеться життя Сідалковського на новій, значно вищій спіралі соціальної мімікрії, і де має виявитися його комічність не тільки як погано зорієнтованого в столиці провінціала, а як людини, що обрала собі за життєвий ідеал історично безперспективний міщанський спосіб життя і гадає, що так досягне щастя.

Розвиток характеру Сідалковського йде саме в цьому напрямі. Подивіться на нього в ролі співробітника «Фіндіпошу», і ви помітите, як цей «лицар фрази» талановито зорієнтувався у нудній обстановці канцелярського животіння, як скоро й щедро зачерпнув солідний ківш бюрократичної мудрості. Він чудово зрозумів, що там, де не треба звітувати про випуск конкретного виду продукції, цінується переважно вміння вчасно подавати гарні ідеї, пропозиції щодо наукової організації праці, чітке виконання доручень і майстерне написання документів. І от недавній самозакоханий альфонс виявляє неабиякий службовий ентузіазм: подає Ковбикові ідею замінити гасло над аркою «Фіндіпошу», пропонує перебудувати керівний кабінет на дві кімнати з приймальнею, рекомендує ставку для секретаря видобути шляхом реорганізації штату, а саме: звільнити того, хто часто хворіє або на кого впала підозра щодо вдосконалення епістолярного стилю… Він уже починає добирати кадри, керуючись при цьому єдиним аргументом «Ковбику може сподобатися», і розгортає діяльність на ниві профспілки… І хоч у нього час від часу ще пробуджуються інстинкти грубого провінційного «аристократизму», то лише випадкове збочення у поведінці, яка дедалі набирає форми відрепетируваної міщанської благопристойності, в основі якої — страх, аби чимось не зашкодити собі по службі, не викликати, борони боже, начальницького гніву, не виявитися перед шефом «надто розумним» там, де вимагається звичайна сумлінність чиновника, тобто саме те, що ми називаємо принциповою безпринципністю. Це ось і є справжньою маскою Сідалковського, яку він уже приміряв і котрою дорожитиме, як винайденою в ході війни зброєю. І в цій масці Сідалковський у сто разів небезпечніший і страшніший, ніж у святковому аристократичному вбранні, бо ця машкара в нього для суворих буднів, непомітного проникнення у сім'ю чесних трудівників, щоб, ловко лавіруючи між ними, пропхатися у голову черги, де розподіляють суспільні блага, і там уже виявити всю свою приховану міць, як нахраписто демонструють її вгодовані обивателі на автобусних зупинках у часи пік.

Боротьба з міщанством не нова тема в радянській літературі. І в нас, в Україні, і в братніх республіках написано чимало високохудожніх творів, у яких викривається пристосуванство, демагогія, паразитування сучасного обивателя. Досить назвати відомі романи й повісті росіянина В. Ліпатова («І це все про нього», «Ігор Савович»), естонця Е. Ветемаа («Монумент» та інші твори), латиша А. Бела («Клітка» і «Слідчий»), грузина Н. Думбадзе («Білі прапори» і «Закон вічності»)… Близькі тематично «Аристократові» і «Левине серце» П. Загребельного, і «Балада про Сластьона» та «Самотній вовк» В. Дрозда, і «Син приїхав» Григора Тютюнника… Успіх О. Чорногуза як художника в тому й полягає передусім, що відкрито досі не знаного в літературі типа; єдинокровних братів його, породжених пліснявим міщанським болотом, ми зустрічали й раніше, але такого ще не було. Допевне він з новонароджених…

Здійснене О. Чорногузом сатиричне викриття негативного суспільного явища — це тільки початок літературної облоги одного з різновидів сучасного міщанства. Така операція на часі. Сідалковщина в'їдається у душу мігранта-горожанина, як іржа в залізо, вгризається у здорове моральне єство, як хвороботворний кліщ. Сідалковщина може чудово звивати гнізда в душах людей безвідносно до роду їхніх занять, освіти, службово-ієрархічних щаблів, на яких вони перебувають. І нашій сатирі, та й не тільки сатирі, необхідно бомбардувати цього замаскованого і дуже небезпечного ворога, компрометуючи його громадською думкою, створюючи атмосферу загальної нетерпимості до нього. Можна сподіватися, що наша сатира не зупиниться лише на художньому запереченні поміченого нею явища, а, висміюючи сучасні прояви міщанства, сміливіше досліджуватиме його соціально-психологічні витоки. Адже роль літератури, зокрема сатири, з її здатністю вникати в психологію явища для художнього дослідження хижацької влади речей над пригніченою духовністю особливо ефективна.

Назріла необхідність жанрово-стильового, ідейно-тематичного переозброєння сатири. Проблема ця досить нагальна з огляду хоча б на те, що сучасне зло постійно вдосконалює захисні функції, чудово оволодіває найновішими засобами соціальної мімікрії: уміє замаскуватися навіть на відкритій, здавалося б, повністю прострілюваній громадою місцевості, і робить це з такою вишуканістю й кмітливістю, що його важко виявити і з допомогою найпотужнішого адміністративного бінокля. Ось тут і може знадобитися далекобійна сатирична зброя: тактичні розвідки оповідачів у стан пристосуванців для добування балакучого «язика», далекі десанти повістярів у тили противників на крилах тонкого психологічного аналізу, могутні облогові машини романного типу для зруйнування залізобетонних стін міщанського індивідуалізму.

Тим радісніше, що спроба одного з кращих сучасних українських сатириків опанувати жанр роману виявилася успішною. Сподіваємося, що ця перша ластівка справді принесе із собою весну оновлення ідейно-стильових тенденцій, художньо-дослідницького арсеналу в усій нашій сатирично-гумористичній літературі.

Юрій ЦЕКОВ