«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

Ми з радістю представляємо вам нову серію «Бібліотека школяра». Цілком природно, що першою книжкою в ній є вибрані твори Тараса Шевченка «…Моє дружнєє посланіє».

Серія обійматиме передовсім твори, що виносяться на обов'язкове та самостійне вивчення за Програмою 12-річної загальноосвітньої школи.

Видання української літературної класики є вкрай важливою суспільною потребою. По-перше, наші книжки, сподіваємося, стануть настільними для школярів, адже нині до вивчення предмету «Українська література» в школі висуваються високі вимоги: він визначений як обов'язковий на зовнішньому незалежному оцінюванні. По-друге, йдеться про представлення перлин вітчизняної словесності – в цьому сенсі наш проект може зацікавити широкі читацькі кола.

Ми, видавці «Бібліотеки школяра», хочемо скласти яскраву картину українського художнього Слова. І кожне видання – самоцінний фрагмент у цій своєрідній літературній мозаїці…

Оборонець правди животворящої…

Українська земля щедра на знаменитих людей: державних діячів, митців, учених. Та батьком нації називають лише Тараса Шевченка. П. Куліш з цього приводу слушно сказав: «Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої…»

А сам Т Шевченко, звертаючись до своєї долі, відзначав:

(«Доля»)

Слово «просто» в цих рядках означає прямо, некриводушно. Саме так пройшов свій життєвий шлях геніальний син українського народу.

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. у с Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаської обл.) у багатодітній родині кріпаків поміщика В. Енгельгардта. Згодом Шевченки переїхали до Кирилівки.

Допитливий і меткий, восьмирічний Тарасик розпочав учитися. Його першим учителем став дяк П. Рубан, а першими книжками – граматка, Псалтир, Часослов. У посланні «А. О. Козачковському» (адресоване переяславському лікарю, Шевченковому приятелю) поет згадував своє дитинство: як за п'ятак він купив аркуш паперу, зробив з нього книжечку, обвів її хрестиками та візерунками з квітками, та й «списував Сковороду».

Освіченість, знання, культура відтоді й до останніх днів складали для нього велику цінність. У січні 1861 p., незадовго до смерті Т. Шевченка, вийшов у світ підготовлений ним «Буквар» для недільних шкіл. А в планах були ще підручники з арифметики, етнографії, географії, історії України…

І це в часи, коли навчання для кріпацьких душ аж ніяк не вважалося першочерговою життєвою потребою! Про це у поемі «Варнак» Т. Шевченко вже на засланні писатиме:

Таку важку істину Тарас зрозумів рано, бо ще малолітнім осиротів: коли йому було дев'ять років, померла мати, а через два роки не стало й батька…

писав він у «Думці». І образ сироти з-під його пера постане ще не раз: це й байстрюк Івась («Катерина»), і Ярема Галайда («Гайдамаки»), і Варнак з однойменного твору.

Що ж судилося сироті без роду? Звісно, праця. Пас вівці, був панським козачком, тобто слугою, супроводжував пана Енгельгардта-молодшого до Вільно і Петербурга.

Петербурзький період його життя розпочинається у 1831 р. Наступного року П. Енгельгардт уклав чотирирічний контракт із майстром петербурзького малярного цеху В. Ширяєвим людиною, за словами Т. Шевченка, неотесаною і жорстокою. У цього «так званого кімнатного живописця» здібний самоучка брав перші уроки з образотворчого мистецтва, під його керівництвом розписував театри столиці. А в місячні ночі крадькома поспішав до Літнього саду – малювати. За таких обставин Т. Шевченко познайомився із художником (до речі, земляком) І. Сошенком, про що згадував у повісті «Художник»: «Підходячи до того місця, де велику алею перетинає поперечна і де серед богинь та богів Сатурн жере своє дитя, я мало не наштовхнувся на живу людину у брудному тиковому халаті, що сиділа на відрі якраз навпроти Сатурна.

Я зупинився. Хлопчина (бо то справді був хлопчина літ чотирнадцяти або п'ятнадцяти) озирнувся й почав ховати щось за пазуху. Я підійшов до нього ближче, і спитав, що він тут робить.

Я нічого не роблю, відповів хлопчина сором'язливо. – Йду на роботу, та по дорозі до саду зайшов.– І, трохи помовчавши, додав: Я малював.

– Покажи, що ти малював.

Він вийняв з-за пазухи чвертку сірого письмового паперу й несміливо подав мені. На чвертці було досить правильно намічено контур Сатурна.

Довго я тримав рисунок у руках і любувався замурзаним лицем автора.»

Із цього епізоду розпочинається історія викупу Т. Шевченка з кріпацтва. До неї, вболіваючи за долю талановитого юнака, що був панською власністю, долучилися конференц-секретар Академії мистецтв В. Григорович, художник О. Венеціанов, поет Є. Гребінка, композитор М. Вієльгорський. А вирішальне значення для справи мала лотерея, на якій був проданий портрет учителя царевича, російського поета В. Жуковського, створений художником К. Брюлловим. Викуп обійшовся в 2500 рублів (це були величезні кошти!). Тож, 25 квітня 1838 p. T. Шевченко одержав відпускну… Годі переоцінити карколомну зміну, що сталася у його житті – змогу вільно почуватися і вільно творити. Йому відкрилися театри столиці, літературні салони, виставки, концерти, він почав вивчати французьку мову, історію України.

Через місяць після викупу Т. Шевченко сторонній учень Академії мистецтв у класі К. Брюллова. До свого наставника, друга він проніс повагу через усе життя – у щоденнику називав його «Великим Карлом», «безсмертним», «палким поетом і глибоким мудрецем-серцезнавцем». Навчався Т. Шевченко успішно: за полотна «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці»; «Циганка-ворожка»; «Катерина» здобув срібні медалі. Академія мистецтв вшанує митця і пізніше – у 1860 р. присвоїть йому звання академіка-гравера.

Так, Т Шевченко знаменитий не лише як майстер поетичного слова, а й пензля. Йому належать чудові акварелі, сепії, графіка – це понад 1200 робіт.

Вражають глибоким психологізмом виконані ним автопортрети, портрети А. Ускової, Г. Закревської, Л. Полусмакової та інші. Як художник, він мав великі задуми – хотів створити (і створював) серію офортів «Живописна Україна». Альбоми під такою назвою мали відображати історію України, архітектурні пам'ятки, мальовничу природу…

На початку навчання в Академії розквітнув також поетичний талант Т. Шевченка. У щоденнику він згадує появу своїх перших літературних творів, написаних в майстерні К. Брюллова: «Над чим працював я в цьому святилищі? Дивно й подумати… Я компонував тоді українські вірші, що потім спали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його чарівними творами я задумувався й леліяв у своїм серці свого сліпця-кобзаря і своїх жадних крові гайдамаків. У сутіні його вибагливо-розкішної майстерні, наче в гарячому дикому степу наддніпрянському, переді мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Переді мною стелився степ, засіяний могилами. Переді мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній красі своїй… І я задумувався, я не міг одвести своїх духових очей од цієї рідної, чарівної краси. Покликання – і нічого більше.» Саме це «всемогутнє покликання» призвело його як до великих життєвих випробувань і страждань, так і до світової слави.

А розпочиналося все з невеликої брошури, що вийшла 18 квітня 1840 р. коштом українського поміщика П. Мартоса і називалася «Кобзар». Вона й справді була невелика – до неї увійшло тільки вісім творів:

«Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». На обкладинці був зображений кобзар із хлопчиком-поводирем.

Цей образ виявився надзвичайно вдалим, бо був суто українським, зрозумілим і близьким читачу: в тодішній Україні кобзар був частим і бажаним гостем серед громади, що охоче збиралася послухати його сумних і славних пісень, дум про козацьку старовину, оповідей про національних героїв. Це, зрештою, був образ митця – людини, чиє «серце по волі з Богом розмовля». Шевченкова збірка отримала схвальні відгуки. Як стверджує І. Франко, «всі українці побачили в авторі сеї книжечки відразу перво-рядне світило рідної літератури…»

Тож коли Т Шевченко у травні 1843 р. прибув до України, його зустріли як знаменитість. Подорож принесла чимало цікавих зустрічей і знайомств – із Г. Тарновським, М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, Я. де Бальменом, Г. Закревською, В. Рєпніною. Він побував у рідній Кирилівці, Києві, Чигирині. Півтора десятиліття розлуки з Батьківщиною! Враження накочувалися на нього – і приносили то ескізи до «Живописної України», то задуми нових літературних творів. А в лютому 1844 р. – знову в Петербург, «город безкраїй», де

(«Сон»)

Втім, на цей раз розлука з «країною, повитою красою», була нетривалою. Навесні 1845 p., закінчивши Академію мистецтв і отримавши звання некласного (вільного) художника, Т. Шевченко вдруге поїхав в Україну – оселився у Києві і влаштувався художником Археографічної комісії при університеті. По роботі йому довелося подорожувати українськими землями – на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Волині, Поділлі він малював пам'ятки історії й архітектури. А ще збирав фольклор, писав поезії до альбому «Три літа».

У Києві Т. Шевченко познайомився і підтримував дружні зв'язки із М. Костомаровим, М. Гулаком, О. Марковичем та іншими учасниками Кирило-Мефодіївського братства. Ця підпільна політична організація мала на меті створення вільного союзу незалежних слов'янських держав, забезпечення умов для розвою їхніх національних мов і культур, побудову нового суспільства на засадах християнської моралі, демократичних реформ, скасування кріпосного права.

Коли за доносом на братчиків розпочалися арешти, не обминули й Т. Шевченка – це сталося 5 квітня 1847 р. Він був одягнутий святково: якраз поспішав на весілля до М. Костомарова, де мав бути за старшого боярина. У фраку і білій краватці, опинився в кутузці. Незабаром арештанта Т. Шевченка відправляють у Петербург до III відділу Імператорської Його Величності Канцелярії для допитів у справі кирило-мефодіївців. Слідство очолював шеф жандармів граф О. Орлов. Допити Т. Шевченко витримав мужньо: ні в чому не каявся, не журився над своєю майбутньою спокутою «за стихи… самого возмутительного содержания». Слід відзначити, що членство Т. Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві не було доведене, зате достатнім аргументом для царського «правосуддя» виявилися знайдені під час обшуку твори.

Тим паче дивовижною здається сила Шевченкової особистості: постраждавши через свою творчість, він… продовжував писати! Тут, за тюремними мурами, постав поетичний цикл «В казематі» («Мені однаково, чи буду…», «Ой три шляхи широкії…», «Садок вишневий коло хати…», «Рано-вранці новобранці…» та ін.). До своїх побратимів він звертався словами, сповненими стійкості, християнського терпіння і любові до України:

(«Чи ми ще зійдемося знову?»)

Із царських жандармів виявилися неабиякі читачі: вони теж відчули у Шевченкових творах потужний струмінь патріотизму, нескореної особистої і національної гідності. Невипадково на вироку, винесеному Т Шевченку, цар Микола І дописав: «Під суворий нагляд і з забороною писати і малювати.» У щоденнику Т Шевченко так прокоментує цю особливу ремарку августійшої особи: «Авґуст-язичник, заславши Назона до диких ґетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола] заборонив мені й те, і друге. Обидва кати. Але один із них кат-християнин!»

Поета негайно відправляють в Оренбурзький окремий корпус– 8 червня 1847 р. розпочинається його десятирічне заслання. Далі – Орська фортеця. Враження, яке справило на рядового Т. Шевченка місце служби, знаходимо у повісті «Близнята»: «Так ось вона, славнозвісна Орська фортеця! – майже проказав я, і мені стало сумно, нестерпуче сумно, неначе Бог зна яке лихо дожидало мене в цій фортеці. А страшна пустиня довкола неї здавалася мені розкритою могилою, що готова поховати мене живцем. […] Серед такої декорації можливе тільки мертве мовчання, яке переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні. Під'їжджаючи ближче й ближче широкою, тільки де-не-де зеленню вкритою лукою, я виразно вже міг розглядіти фортецю: біла плямка – це була невеличка кам'яна церква на горі, а червоно-бура стрічка – то дахи казенних будинків, як-от: казарм, цейхгаузів і т. п. Переїхавши дерев'яний, на хистких палях, місток, ми опинились у фортеці. Це простора площа, оточена з трьох боків каналом аршинів зо три завширшки та валом пропорціональної височини, а з четвертого боку – Уралом. Ось вам і фортеця. […] Ось що оживляло перший план цієї сонної картини: гурт штампованих колодників, що лагодили дорогу до приїзду корпусного командира, а ближче до казарм на площі марширували солдати.»

Тут розпочалися безпросвітні будні: муштра, заняття з рушницею, казарма. Усе це давалося Т Шевченку важко, бо було глибоко чужим його натурі. Та й чи мусив він обов'язково стати хвацьким вояком? Адже в нього було інше покликання – художника, поета, речника свого народу. А якраз це його головне єство намагалися знищити солдатчиною. Втім, примусити замовчати такий непересічний талант не можливо: Т. Шевченко, криючись, творив «захалявні книжечки»…

Розраджували його листи Я. Кухаренка, М. Лазаревського, В. Рєпніної та інших друзів, що не побоялися з ним підтримувати стосунки (а були й такі люди в його колишньому оточенні). Певним просвітком у цьому нестерпному казарменному житті (з жовтня 1847 р. по вересень 1850 р.) стала участь в Аральській описовій експедиції, очолюваній капітан-лейтенантом О. Бутаковим. Т. Шевченко мав офіційне право писати акварелі ландшафтів, робити замальовки олівцем, ескізи з натури, необхідні для складання детальної карти тоді ще не вивченого Аральського моря… Звісно, писав і поетичні твори: «І виріс я на чужині…», «Не тополю високую…», «І широкую долину…», «Зацвіла в долині…», «У нашім раї на землі…»

Після повернення з експедиції Т. Шевченко обробляв матеріали. Його режим був вільнішим: жив на квартирі, не ходив на муштру, носив цивільний одяг, творив. Але на нього донесли і 23 квітня 1850 р. за порушення царської заборони писати й малювати Т. Шевченка заарештували.

Суд, вирок і виконання вироку були швидкими – він опиняється у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак. Серед степу, схожого радше на пустелю, у нестерпних кліматичних умовах, йому довелося провести сім років. Нагляд за ним був надзвичайно прискіпливим і полегшав аж тоді, коли комендантом укріплення став майор І. Усков.

З літературних творів цього часу в Шевченковому доробку – лише повісті російською мовою. За свідченням автора, їх було близько двох десятків, але до нас дійшло лише дев'ять: «Художник»; «Музыкант», «Близнецы»; «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інші. З-поміж них особливо велике значення має «Художник»: повість великою мірою автобіографічна і має цінність для вивчення епізодів навчання Т. Шевченка у В. Ширяева, викупу з кріпацтва, навчання в Академії мистецтв, сприйняття петербурзької атмосфери тощо.

Другий набуток на Мангишлаку – «Журнал», який вів Тарас Григорович з 12 червня 1857 р. по 20 травня 1858 р. (закінчував вже у Петербурзі). Цей щоденник став для нього вірним співрозмовником, якому виповідав свої роздуми, нечисленні новини, скромні радощі, болісне очікування звільнення. Бо до звільнення вже йшлося…

Щоправда, амністія, оголошена через смерть царя Миколи І (1855 p.), обминула поета – надто важким був його «злочин» перед російським престолом. Аж 1 травня 1857 р. нарешті надійшов офіційний дозвіл звільнити Т Шевченка з військової служби!

Цікавий факт: навіть після десятирічного заслання, коли митець був фактично викреслений із суспільного життя (друкувати його твори було заборонено), влада заборонила йому в'їжджати до столиці. Тож у Нижньому Новгороді Т Шевченку довелося затриматися й очікувати такого спеціального дозволу. Тут він написав триптих (цикл із трьох творів) «Доля», «Муза», «Слава», відвідував місцевий театр.

У березні 1858 р. Т Шевченко – в Петербурзі.

Та йому мріялося про Україну: хотів збудувати хату, одружитися, мав багато творчих задумів, зрештою, єднав своє життя тільки з цією землею. Влітку 1859 р. він відвідав рідний край…

Але здоров'я було підірване – за 47 років життя він надто багато пережив. 10 березня 1861 р. у Петербурзі помер Т. Шевченко. Ще у 1845 р. він написав знаменитий «Заповіт»:

Друзі виконали останню волю поета – поховали Т. Шевченка в мальовничому куточку України – на Чернечій горі в Каневі. Ця могила святиня, котрій має поклонитися кожний українець…

І. Франко у творчості Т. Шевченка виділяв чотири періоди:

1838–1843 – ранній період;

1843–1847 – період «трьох літ»;

1847–1857 – «невольнича муза» (період заслання);

1857–1861 – пізній період.

Сучасне шевченкознавство теж послуговується зазначеною періодизацією. Вона дає змогу простежувати становлення художнього світу поета, розвиток його тематики, образності, їхню залежність від біографічних чинників тощо. Тому й в нашому виданні Шевченкові твори подані в такій послідовності.

Перші літературні спроби Т. Шевченка припадають ще на ті часи, коли він був кріпаком пана Енгельгард-та. Як сказано в «Автобіографії», у Літньому саду (де змальовував статуї античних богів) почав він також робити етюди у віршувальному мистецтві; з численних спроб у подальшому надрукував лише баладу «Причинна». Нею зазвичай відкриваються видання Шевченкового «Кобзаря».

Жанр балади був популярним у тогочасній літературі: драматична історія з елементами фантастики, трагічною розв'язкою відповідала естетиці пануючого романтизму.

Шевченкова «Причинна» спирається на вірування, демонологію українського народу– тож людина і нечиста сила в її сюжеті живуть поруч, а доля убогої дівчини-сироти залежить не лише від реального світу «чужих людей», а й від ворожчиних чарів і русалок. Страшні події смерть причинної та її коханого розгортаються буряної ночі, коли сама природа віщує лихо:

Початкові строфи «Причинної» стали народною піснею. Такого ж визнання зазнали твори «Думи мої, думи мої…», «Тяжко-важко в світі жити…», «Тополя» та інші. Отже, не лише Шевченкова творчість живилася джерелами фольклору, а й сама вливалася у його здорові потоки.

До жанру балади митець звернувся і в «Лілеї» (1846), що належить до другого періоду творчості. її сюжет теж трагічний: волею натовпу гине ні в чому невинна позашлюбна дочка пана. Таким чином, тема панського безчестя поєднана з другою – темою несамовитої людської жорстокості, породженої кривдою.

Порівняно з «Причинною», в «Лілеї» більш потужно виражене соціальне спрямування, хоч фантастичне теж грає неабияку роль. Дівчина, що «умерла зимою під тином», проросла навесні білим, як сніг, цвітом – стала лілеєю. А це символ чистоти, незайманості, невинності.

Мотив перетворення людини на рослину, традиційний для фольклору, поет використовує також і в баладі «Тополя» (1839), що належить до його ранньої творчості. Як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…», героїня Шевченкового твору, не зазнавши подружнього щастя, перетворюється на тополю.

У раннього Т.Шевченка (1838–1843) подибуємо чимало творів з яскраво романтичним героєм сиротою, покинутою дівчиною, козаком на чужині – людьми неприкаяними, яким недосяжне щастя, гармонія зі світом. У думках «Тече вода в синє море…», «Нащо мені чорні брови…», баладах «Причинна», «Тополя» поет елегійно розмірковує над людською…