«Ілюстрована Історія України»

115. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії

Разом з тим як руйнували ся в другій половині XVIII в. українські порядки на лївім боцї Днїпра та на Запорожу, великі зміни робили ся також і на Правоберажу та в Західній Україні, творячи нові обставини і нові підстави українського житя. Падала Польща—саме тільки встигла придавити останні рухи народні на Правобережу і до решти ослабити національне житє заведеннєм унїї в західній Україні,—як прийшов несподїваний кінець державному житю самої Польщі. За кілька років дорешти розібрано її між сусїднї держави, і даремно заходила ся потім польська шляхта, щоб ту свою польську державу вирвати з їх рук і відновити наново.

Не на користь вийшли Полякам їх великі придбання в землях українських і литовських: здобуваннє та заходи коло затримання сих земель знесилили саму Польщу, вона ослабла і стала здобичею сусїднїх сильнїйших, міцнїйше організованих держав. Польська шляхта, захопивши в свої руки правлїннє, поневолила не-шляхетську людність, позбавила всякого значіння і саму королівську власть, відобрала всї засоби від правительства, аби воно, зміцнившися, не хотіло покоротити шляхетські вільности і свободи. Держава польська ніколи не мала нї грошей в скарбі своїм, нї війська, нї міцної оргайїзації. Всю силу захопили великі пани магнати, але вони думали не про державу, не про суспільство, а про свої власні роскоши й інтереси, і дуже часто брали гроші від сусідніх держав за те, щоб своїми впливами кермувати справами Польщі так, як треба було тим сусїдам, а не їй самій.

Вже Хмельнищина задала Польщі такий сильний удар, їдо від нього вона не здужала поправити ся. А від початків XVIII віку Польщею кермують не її правителі, а заграничні правительства. Вони не дають перевести в Польщі ніяких реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сильнїйща; мішають ся при кождій нагодї в її внутрішні справи, підіймають через магнатів-запроданцїв повстання (конфедерації) і взагалї роблять все що хочуть. А при тім все від часу до часу виникають ріжні проекти про те, щоб зовсім розібрати сю велику, але слабосилу, на живу нитку зшиту державу, — як то ми вже бачили за часів Хмельницького.

По смерти короля польського Августа III (1763 р.) цариця Катерина зєднавши ся з своїми одномишленниками й Польщі, ввела свої війська, посадила на королівстві польськім свого приятеля Станїслава-Августа Понятовского, і хотїла під його іменем кермувати по своєму польськими справами Головний привід до того давала справа православної віри в Польщі, котру росийське правительство держало нїби в своїй опіцї, а духовні православні до його помочи звертали ся у всяких своїх бідах. Польське правительство хогїло визволити ся від росийських впливів і думало скористати для того, що Росія з 1768 року увязала ся в війну з Туреччиною, а за Туреччиною потягала Австрія, не хотячи дати Росії поширити ся далї на турецьких границях. Росія хотїла взяти під свою вдасть Крим і Молдаву і домагала ся, щоб Туреччина признала сї землї від себе незалежними, свобідними; Австрія ж не хотїла на се пристати, бажаючи собі поширити ся в молдавських землях. Польща надіялась скористати з сього напруження, але зовсім несподіваний оборот дав тому всьому пруський король: він задумав собі скористати з такої замотакини і з того напруження між Росією й Польщею й дав таку думку, що Росія замість Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщі, а при тім і Прусія та Австрія собі забрали б пограничні землі польські. Цариця Катерина не дуже охотила ся на сей плян, бо не хотїла дїлити ся Польщею, бажаючи задержати її цілу під своїми впливами. Але як Австрія почала хилити ся до Туреччини, згодила ся цариця на пляни Прусії, щоб її затримати по своїй стороні. Пішли переговори про се і нарешті прийшло до такої угоди, що Росія справді зрікла ся своїх претенсій на Молдаву (Крим одначе Туреччина мусїла признати незалежним і в 1783 р. його без усякої війни прилучено до Росії, за згодою Австрії). Замість Молдави Росія взяла собі від Польщі пограничні землі Білоруські, Австрія Галичину, Прусія— землі коло Балтийського моря. Так стала ся умова між ними з серпнї 1772 р., і вислані війська без війни позаймали кожде свою пайку, а сойм і правительство польське, настрашені, або й закуплені, мусїли згодити ся на сї утрати й відступити ті землі, Австрія взяла ціле воєводство Руське, майже ціле Волзьке, сусідні части Подільського і Волинського воєводства і Холмської землі. Посилала ся при тім на те, що сї землі —колишнє княз. Галицько-волинське, їло було підвластне королям угорським. А маючи тепер в своїх руках порічє горішнього Прута (Покутє), цісарева, а ще більше син її Иосиф II захотіли прилучити до того й сусідню частину Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусіднім Семигороді, Иосиф побачив, що для Австрії дуже важно взяти собі північну Молдаву для того, щоб мати з Галичини дорогу до Семигороду, і рішив забрати Ті від Туреччини. 1774 року австрийське військо перейшло молдавську границю та зайняло Чернівці, Серет, Сучаву—теперішню Буковину.

І тут австрийське правительство на своє оправданнє посилало ся на те, що сч країна колись належала до Галичини. Дійсно, в XIII в. бачимо місця на середнїм Прутї, так само як і на середнім Дністрі в залежности від Галицького князівства—се так зване Понизє; потім воно перейшло в безпосередню власть Татар, а як в половинї XIV в. організувало ся осібне князівство чи воєводство Молдавське, то воєводи молдавські загорнули згодом під свою власть і землі між Серетом і Диїстром, так зване Покутє і землю Шипинську. Пізнійше засї землї, як ми вже знаємо, не раз була боротьба між Польщею і Молдавою (гл. 49), аж вони розмежували ся: польська границя стала по Кути і Снятин, і так українська країна поміж Днїстром і Серетом—теперішня північна Буковина, зістала ся під воєводами молдавськими, аж до 1774 р., як її заняло австрийське військо. Вона була залюднена українським селянством, шо сиділо на землях воєводських, боярських, монастирських; обовязки були сорозмірно не великі і тому сюди напливала людність з Галичини. Ся північна, українська Буковина творила округ Чернівецький, але разом з нею був захоплений також округ Сучавський, переважно румунський, і так як нова Галичина під австрийською властю була зліплена з земель українських і польських, так і нова Буковина мала характер українсько-румунський: північна українська, полуднева румунська.

Воєвода молдавський дуже сильно протестував против австрийського нападу, але турецький султан, його зверхник, не підтримав його і в 1775 р. згодив ся відступити Австрії північно-західню частину Молдави. Визначено було комісарів, вони відмежували сю країну, і вона дістала назву Буковини, за свої густі ліси букові. Якийсь час була під управою військовою, а потім, 1786 р. прилучено її до Галиччини, і так при Галичинї вона зіставала ся аж до р. 1849, коли Буковину зроблено осібною провінцією.

116. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії

В Польщі по страшнім ударі 1772 р. богато людей схаменуло ся й заходило ся робити порядки. Були то спасенні для Польщі заміри, тільки прийшли занадто пізно. Сусїди не хотіли того. Особливо росийське правительство гнївало ся, що Поляки беруть ся заводити нові порядки без його згоди. Але воно було зайняте на полуднї— Кримом, потім Туреччиною, що почала в 1787 році нову війну, розжалена тим, що Росія загорнула собі Крим. Польська партия реформи рахувала на союз з Прусією і спочуте Австрії й надїяла ся обійти ся без Росії. Але помилила ся. Тільки що в маю 1791 р. проголошена була в Польщі нова конституція, а вже при кінці того року Росія щасливо закінчила турецьку війну, що закріпила за нею володїннє Кримом та всїм північним берегом Чорного моря, і тепер своє військо посунула вона з Туреччини в Польщу. Тодї магнати противні реформі підняли повстаннє—зробили так звану торговицьку конфедерацію і віддали ся під опіку Росії. Росийське військо зайняло Варшаву. Скликали новий сонм і той під натиском Росії скасував конституцію 1791 р. та вернув старі порядки. Прусія вирікла ся Польщі та пристала до Росії. При сїй оказії зайняла знову землї на західній границі, а Росія взяла Київщину, Поділе, значну частину Волини, Білоруські землї—по лїнїю проведену від курляндської границі на границю австрийську.

Сойм покірно підписав відступленнє Росії сих земель. Так як колись, двіста лїт перед тим, на люблинськім соймі польські правителі шафували українськими землями: прилучали, не питаючи ся їх, та змушували потім українських панів силоміць присягати Польщі,—так прийшло ся тепер Полякам. Але і ся—вже зовсім обкроєна Польща не пожила довго. Против короля і правительства, за їх податливість, підняло ся в 1794 р. повстаннє, щоб добивати ся захоплених земель і визволяти ся з опіки Росії й Прусії. Одначе росийське і пруське військо погромило повстанців, Москалї взяли Варшаву і Вильно. Польщі зроблено кінець.

Росія забрала решту земель білоруських і українських, які ще зісталися за Польщею (крім Холмщини і Підляща), иньші краї розібрали Австрія і Прусія. Потім в останнє передїлили ще польські землї в 1815 роцї і так уставив ся нинійшій подїл, між Росією, Австрією й Прусією. Білоруські землї спинили ся під Росією, українські зістали ся поділені між Росією й Австрією, польські між Росією, Австрією й Прусією.

Так ото з кінцем XVIII в. українські землі опинили ся під властю двох великих, сильних держав—Росії й Австрії,—держав міцно сцентралїзованих і бюрократичних, то значить з сильною центральною властю. з великим начальством урядничим, з міцною поліцією й військом, а без усякого майже громадського самопорядкування. Всяка полїтична окремішність наших земель була скасована, самопорядкуваннє або знесено зовсім, або зведено до найменьших розмірів. Та з нього і так не могли б майже зовсім користати елементи українські, бо на грунтї народнім зістав ся сам спід громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанстао, та неучене і темне сільське духовенство. Даремно пішли всі великі змагання, жертви й подвиги для визволення народу українського, потоки крови своєї й чужої, пролитої для свободи і вільности України.

„Польща впала—та й нас задавила", казав Шевченко. Впала польська держава, але доля Українцїв не поправила ся з того—особливо в тих українських землях, що відійшли під Росію. В тих землях, що одійшли до Австрії, нове правительство австрийське заходило ся коло того, щоб полїпшити долю кріпаків українських, обмежити безграничну власть польських панів над ними, дати більшу освіту селянам, міщанам і особливо духовенству, що зістало ся єдиною освічснїйшою верствою серед Українцїв. Перехід Галичини під власть Австрії був першим початком відродження українського житя в Західній Україні. Але в землях, які відійшли з-під Польщі під Росію, нічим не стало лекше українському народови. Навпаки, сильна рука нового, росийського начальства надала панованню польського пана над українським хлопом ще більшої моци і певности, якої не мало воно за безсилої, розколиханої держави Польської. Кождий польський пан мав звичайно в кешенї все низше начальство, з яким приходило ся мати дїло в справах з мужиком, і міг бути певний, що всяке дїло йому те начальство покриє і в усїм йому буде помічне. Власть поміщика над мужиком дійшла такої моци, якої не мала за польських часів. Тоді гайдамацькі напади і селянські повстання спиняли розвій панської власти; тепер за воєнними командами росийськими, за всякою полїцієЮ польський пан не бояв ся нічого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки схотїв. Аж 1848 р., з огляду на тодішнї розрухи в Галичині, заходило ся росийське начальство полекшити в дечім панщинні тягарі українського селянина, а духове житє українське зістало ся тут в тяжкій безпросвітній тьмі ще довго і довго.

Так само, або й ще більш безрадісно виглядало національне українське житє. Навіть память про славні діла великої народньої боротьби ослабла і затемнила ся- В народі зістали ся тільки піснї й перекази, що завмирали поволі в тїснім гуртку співцїв-кобзарів. Друковане слово не закріпило навіть тих книжних чи поетичних утворів, в яких були представлені могутні подвиги і пориви українського житя, і серед вищих освіченійших верств все менше було людей, яким скільки небудь ясно представляла ся минувшина України, ті великі завдання, які були поставлені нею і які мов ловг неоплатний висіли над сучасними поколїннями малих синів великих батьків. В західній Україні все покрила Польща: польське або сполячене панство, такеж саме богатше міщанство, і навіть вище духовенство (уніатське) було спольщене і польськими очима дивило ся на минувшину і на сучасність свого народу. А в східнїй Україні, задніпрянській, так само змосковшило ся все, що підіймало ся над масою народньою. Стара книжна мова вимерла, змосковщила ся. Слово народне жило тільки серед простого народу та на тій лінії, де стикало ся се народне житє з церковною книжністю—серед низшого духовенства, попів та дяків-бакалярів, ледво видно і замітно. Маса народня, придавлена кріпацькою неволею лежала мовчазною, нерухомою, мертвою, і здавало ся, що вже не встане—прийшов останній кінець українському житю, як сумно співав наш великий поет на руїнах Чигрнна:

Не видко було, що під тим попілом минулого, під цвіллю сучасного лежать здорові, могутнї зерна народнього житя й починають проростати тихо і непомітно.

117. Початки відродження в західній Україні

В часах найбільшого, як здавало ся—останнього упадку українського житя, при кінцї XVIII в. починали вже поволі пробивати ся перші парости нового житя. В західній Україні вони сходили на грунтї церковнім.

Свого часу заведеннє унїї приглушило дуже сильно останки Українського житя. Приймали унїю з малодушности, хилячи ся перед панами, а сміливійшнх приборкувано силоміць. Але наростали нові поколїння, що були уніатами не через свою зраду чи малодушність, а через те що уродили ся в унїї, і для них унїя стала вже вірою народньою, українською. Ті що заводили унїю на те, аби вона послужила дорогою до ополячення і окатоличення, помилили ся в своїх надїях Через те що уніатське духовенство і взагалі унїю не зрівняно в правах з католицтвом і вона зістала ся церквою низшою, мужицькою, вона стала прикметою тутешнього українського житя і незадовго стала для західньої України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна. І коли австрийське правительство, заволодівши Галичиною, заходило ся коло того щоб підняти уніатське духовенство з темноти і пониження, в якім його застало, то се мало чималий вплив на розбудженнє національного житя. Австрийське правительство, побачивши, як польська шляхта поневолила український нарід, взагалї задумувало ся над способами, щоб йому помогти: за Марії Тереси і Иосифа II обмежено вдасть поміщиків, заводили ся школи „з місцевою мовою" (українською) для селян і міщан, вищі школи для духовенства, що було незвичайно убоге і темне. Насамперед сї заходи почали ся на Угорській Україні, наслідком тих рухів против унїї, що так занепокоїли правительство (див. гл. 108). Мукачівську єпархію визволено від зверхньої власти католицького єпископа в Ягрі, засновано ліцей в Мукачеві, для виховання духовних, поліпшено матеральне становище духовенства. Новий єпископ Андрій Бачинський (1772–1809) з сього боку дуже дїяльно заходив ся коло піднесення свого духовенства, і тут в Мукачеві коло нього згодом зібрала ся громада доволї вчених як на той час людей, з котрих вийшли потім перші професори-Русини львівського університету і чимало иньших замітних дїячів.

З прилученнем Галичини сї заходи правительства захопили також і її. Зараз по прилученню Галичини Марія-Тереса завела в Віднї духовну семінарію для уніатів; се було мале віконце в Европу для галицького українського суспільства і мало справдї чимале значіннє в його житю. Потім слїдом заложено семінарію у Львові, а при заснованню львівського університету в 1784 р. положено, щоб деяких наук вчили по українськи, і осібний ліцей при нім заведено, де б Українці підучували ся, щоб потім вступити до університету. Богато зроблено також і тут для добробуту духовенства; з маєтків закритих монастирів організовано „релігійний фонд" для поліпшення становища духовенства. Так само на Буковинї, за недовге воєнне правлїннє положено цінні початки нової, світської школи і тутешнїй релігійний фонд, що володів пятою частиною цілою Буковини (се були давнїйші монастирські і єпархіальні маєтки) давав величезні засоби на культурні і національні шли. Та біда була в тім, що в суспільних і національних відносинах сеї далекої провінції австрийське правительство слабо розпізнавало ся і так як не вміло знайти справжньої точки в селянських відносинах, без кінця заплутуючи справу своїми суперечними рішеннями, так і в культурних справах дуже часто зовеїм не вміло доглянути українського елементу, вважаючи румунську мову „місцевою мовою" всеї Буковини без ріжниці.

В Галичиннї воно розглядало ся трохи краще, але й тут правительственні заходи, направлені на піднесеннє українського народу, здебільшого заглушили ся потіло впливами польської шляхти, та й робили ся без потрібного знання місцевих обставин. Для тих українських вищих шкіл і катедр не знайшло ся людей тямущих, які б вміли вгадати ті живі течії народнього житя, на котрих можна було оперти новий просвітний рух. Наука вела ся мертвою книжною мовою, викладали ся предмети далекі від житя, тому й сї заходи не дали такої користи, яку б могли дати. Згодом українські лекції і український ліцей скасовано, коли з нових гімназій стали виходити Українці підготовані до слухання загальних курсів. З загальною реакцією, що почала ся в Австрії посмерти цїс. Иосифа (1790), польська шляхта здобуває собі впливи і в двірських кругах і у місцевої адмінїстрації й починає лякати її своїми вигадками про нахил галицьких Українців до Росії та до православія, відвертаючи тим правительство від заходів на їх користь. Під впливами Поляків замість української мови заведена мова польська—з початку в школах вищих типів, а далї і в сїльських, народнїх. З огляяу на протести і представлення українського духовенства сільським громадам позволено засновувати свої приватні школи з українською мовою, але при тім адміністрація наказувала духовенству, ідиб не дуже заохочувало селян заводити такі українські школи— аби не причиняти тим собі видатків. Треба сказати одначе, що саме духовенство не оцінювало всього значіння народнього елементу і не використовувало тих можливостей, які відкривали для нього правительственні заходи; набираючи ся деякої культури, нова інтелігенція, майже виключно сама духовна, тратила давнійшу звязь з народом закидала народній язик, не вміючи надати йому культурного вжитку, тримала ся старої книжної мови, звироднілої, омертвілої, не здатної вже до розвитку і не знаходячи через те основи для свого культурного поступу, йшла за польським елементом, як більш культурним.

Все таки невважаючи на всї помилки і незручности правительства і свого громадянства, то на ніщо зводили часом і найкращі їх заміри, зіставало ся деяке поліпшеннє від тих усіх заходів. Важно було перед усїм, що розвіяло ся те почуте безвиходности, яке огорнуло було українську людність а часи упадку, в XVIII віці; заходи австрийського правительства відкрили якийсь просвіток, розбудили надїї на кращу будуччину і енергію змагання, боротьби за кращу долю. Серед нового уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних і матеріальних обставинах уже в початках XIX в. зявляють ся освічені і тямущі люде, які думають не тільки про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народнї, національні, заходять ся коло піднесення народньої освіти і добробуту, коло розвою національної культури.

Польські заходи против українства викликали іх на герць за народнї права; надїї на помід австрийського уряду додавали охоти. Проекти заведення польської мови в народнїх школах викликають перший свідомий виступ галицького духовенства в оборонї народньої мови: митрополит Левицький під впливом каноніка Могильницького—найвизначнїйшого представника нового духовенства, удав ся до правительства з прошеннем, щоб у народніх школах учено по украінськи. Колиж шкільна комісія ухвалила своє—так як вище було сказано, що для української науки громади можуть закладати осібні свої школи, — митрополит вислав протест проіив такого трактовання української мови, а Могильницький виготовив записку в оборонї її вартности і рівноправности. Потім розширив сю свою оборону в осібнім трактатї: „Вьдомьсть о рускомь язьікеь" (в Галичині місцеву українську мову все називано руською, по старій традиції); се був перший учений трактат в оборонї української мози. Заразом заходив ся коло просвітної роботи. Організував перше просвітнє товариство в Перемишлї—але воно заглохло, стрінувши всякі перешкоди з боку польського духовенства і сполячених уніатських монахів-Василіян. Краще пішли його заходи коло закладання народніх українських шкіл замість ополячених урядових; за короткий час відкрито велике число шкіл парафіяльних і т. зв тривіяльних (вищого типу); для приготовлення учителів організовано учительську семінарію в Перемишлї; стали складати українські учебні книжки для сих шкіл—а з тим стали виникати питання про відносини народньої мови до книжньої—чи тримати ся старої книжньої мови, чи зближати ся до живої народньої: про се потім, в 1830 роках виходить завзята полеміка між оборонцями мови народньої і мови книжної, або властиво кількох книжних мов — старої української, церковнославянської і росийської (великоруської): суперечка ся мала велике значіннє в дальшім тутешнїгл розвою національної свідомости. Отак підіймало ся поволї нове житє на витолоченім і забитім українськім перелозі в західній Україні. Скромні і непоказні були перші прояви його—але в тих частях України, що від Польщі перейшли до Росії, навіть і такими не можна було похвалити ся: тут нічим не полекшало від того що нарешті „Польща впала". Як я вже сказав, панованнє польського панства над українським народом стало ще сильнійше, ще безогляднїйше, і з боку правительства не було навіть таких проб полекшити становище селянства, які показувало правительство австрийське. Польська освіта і культура панували далі скрізь в вищих верствах—все се було польське, а з другого боку нові школи, які заводила росийська вдасть, нові уряди, церква і духовенство під росийським володіннєм ширили росийство: росийську мову заведено в духовних школах і навіть у церкві молитви велено було вимовляти на росийський спосіб. Таким чином українське житє, що досї гнїтила польщина, тепер спинило ся між двома огнями—польським і росийським, і росийськими руками винищувано українство навіть там, куди ніколи досї не сягали руки польські. Тому українство тут никло і гинуло далі, і перші прояви його в Росії зявили ся не тут, а в Українї задніпрянській—в старій Гетьманщині й Слобідщинї, на розвалинах козацької автономії.

118. Початки відродження в східнїй Українї

Хоч українське панство знаходило ріжні добрі сторони в нових кріпацьких та чиновницьких порядках, заведених правительством, і з усеї сили вислужувало ся перед новими властями, проте серед вищих верств українського громадянства—серед потомків козацької старшини й духовенства, невважаючи на все їх вольне і невольне зросийщеннє, не вигасала любов до українського житя, мови, історії—певний український патріотизм. З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежність українську, автономію Гетьманщини, нарікали на відібраннє старих прав і порядків. Звичайно се невдоволеннє таїли, вважаючи безнадїйним всякий протест і боротьбу. Тільки деякі сміливійші вертали ся до давніх плянів шукати помочи за границею для привернення давнїх прав України. Недавно з секретних паперів пруського державного архиву стало відомо, що в 1791 р., коли між Росією і Прусією попсували ся відносини, до тодішнього пруського міністра Герцберга приїздив Українець Капнист, з значного українського ролу, син дуже заслуженого полковника миргородського. Оповів йому, що прислали його земляки, бо вже прийшли до останнього відчаю від „тиранії росийського правительства і князя Потьомкіна". Військо козацьке, казав, дуже розжалене тим, що йому відібрано старі права і вільности та поверстано в регулярні полки: воно страшенно хоче вернути собі старі порядки й вільности. З поручення земляків Капнист питає міністра, чи можуть вони сподївати ся на поміч Прусії, коли повстануть против Росії. Але мінїстр дав на се ухильчиву відповідь, не сподїваючи ся, щоб у Прусії справдї дійшло до війни з Росією. Тому Капнист поїхав назад, а на далі, казав, як би пруське превительство хотїло, то може завести зносини з Україною через його брата, що тоді подорожував по Европі.

На хвилю старі порядки наче були й вернули ся. Коли по смерти царицї Катерини (1796) настав царем її син Павло, то він богато з реформ своєї матери змінив і повертав старі порядки, бо не похваляв політику правительства Катерини.

Між иньшим і на Україні повернуто де що з того устрою, який був до скасовання гетьманства: вернено генеральний суд і иньше, заведене при Розумовськім. Толкували, що до сього призвів Олександр Безбородько, мінїстр і довірений чоловік царя Павла, український патріот — бувший полковник київський за старого українського правління. Може як би сей напрям росийськоі політики потрівав довше, се відновленнє старого гетьманського устрою пішло б іще далі; але 1801 року царя Павла вбито, і його наступник Олександр 1, постановши правити згідно з правилами своєї бабки царицї Катерини, став привертати і ті росийськи порядки, що завела вона на Українї в 1780-их роках.

Потім були надїї на відновленнє козаччини і навіть гетьманства в 1812 і потім в 1831 р., коли росийськеправительство в поміч своєму війську збирало добровольні козацькі полки на Українї і для заохоти людей місцеве начальство подавало надїї на ріжні полекші. На тодїшнього генерал-губернатора Репнїна говорили навіть, що збираєть ся бути гетьманом, бо був свояком Розумовських. Але скінчили ся отсї поголоски і надїї дуже сумно, бо правительство, невдоволене ними, заслало тих козаків добровольцїв на Кавказ і там оселило.

Всі сї жалї й надії, хоч не були нї особливо глубокі, нї особливо серіозні, все таки підтримували в вищих, освічених верствах свідомість своєї окремішности від громадянства великоруського, звязки з історичною минувшиною України і сучасним народнїм житем. Зросийщені службисти, що кров свою проливали за росийське отечество і з усїх сил, не за страх, а за совість будували нові росийські порядки на Україні, ширили росийську мову і культуру, самі виступали як росийські письменники і в своїм обиходї перейшли вповнї на мову росийську—вони заразом з побожною любовю збирали память про українську старовину, записували українські вірші та піснї, слова і прислівя, а в своїх записках та листах, не призначених для публіки виславляли колишню українську свободу, хвалили давніх борцїв за українські вільности.) 1 на грунті сього роздвоєння національної душі української інтелігенції згодом починають виростати серіознїйші прояви національного почутя—головно на пункті привязання до українського слова—устного і письменного, як найбільш живої й яскравої прикмети своєнароднього українського житя.

Уживаннє народньої мови в письменстві східньої України не переривало ся до решти ніколи, хоч її й виключено з друкованих книжок і з школи. Навпаки, після того як цензурні заборони вбили українську книжну мову—мішану українськословянську, чисто народня українська мова здобула навіть сильнїйшу позицію, як одинока місцева мова: хто хотів надати українську закраску і всі, що цінили українські прикмети житя, з особливою любовю звертали ся до літературних оброблень народньої мови і високо їх цїнили, дарма що справжньою культурною, книжньою мовою вважав ся язик великоросийський. З другого боку сї літературні оброблення народньої мови навчали більшої уважливости до живої мови, а живе українське слово—мова, пісня, перекази про минуле, заховані в устах простого народу, навертали до нього панські верстви, відірвані історією останього столїтя, посварені з народом своєю панською політикою і винародовлені, як здавало ся, до решти. І так на сім новім народництві української інтелігенції виростало нове українське відродженнє.

Перелицьована „Енеїда" Котляревського, без волі автора видрукована 1798 року, була першою книжкою, яка незвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово, а заразом своїми образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського житя відкрила широку дорогу отсьому заінтересованню народнім житем серед українського громадянства. Сама по собі важна була поява книжки писаної народньою мовою і друкованої, то значить можливої до широкого росповсюднення серед тодішньої української інтелігенції. З старих листувань знаємо, як страшенно тяжко було розшукувати старі українські писання, навіть найбільш голосні і славні (напр. київські академічні інтермедії), і часто найбільш інтересні твори старого українського письменства, не маючи змоги бути друкованими, зіставали ія в однім двох рукописях без усякого поширення (напр. Прецїкава історична повість Величка відома в одній авторській рукописи і в одній копії) Три видання Енеїди, що вийшли на протягу одного десятилїтя і були розхоплені земляками, зробили сю книжку епохою не тільки в історії українського письменсгва, але і в розвою українскоЇ свідомости. Але крім самої формальної сторони — літературного друкованого твору, писаного народньою мовою і то незвичайно легкою, свобідною і заразом культурною, що непереможно вабила читача, — книжка містила в собі дійсно дорогоцїнний зміст. З-поза жартовливої форми талановитої пародії, що описувала пригоди запорозьких гольтїпак, висували ся иньші образи і спомини; саме тодї наші Запорозцї блукали світами, не знаходячи собі пристановища— і гіркі гадки мусїли наводити спомини, що викликало се байдуже нїбито оповіданнє про троянських бурлак! З поза веселих і грубоватих часом жартів і глузувань вставили образи „вічної памяти Гетьманщини". Встававало народне житє, змальоване з великою любовю і знаннєм, будило любов і спочуте до нього. Не диво, що пізнійші письменники українського відродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором Енеїди і назвали його батьком нової української літератури.

Але „Енеїда" не зістала ся самітньою; за нею слідом пішли иньші талановиті твори, підтримали й скріпили перші вражіння, дані Енеїдою — про культурну вартість української мови і українського народяього елементу. Те що в „Енеїді" треба було відчувати поза зверхньою глузливою формою, виступало в иньших творах вповнї відкрито і без недоговорень. Таке значіннє мали пєси само. о Котляревського—особливо славна його „Наталка Полтавка, поезїї Гулака-Артемовськаго, повісти Квітки—твори другого, третього і четверіого десятилїтяХІХ віку.

Поруч них величезне значіннє мали перші збірко українських пісень, що почали виходити з другого десятилїтя (Цертелева, Максимовича, Срезнєвского). Сі збірки видані та й ще декотрі невидані, що ширили ся в рукописях, відкрили вперше незвичайне богацтво української народньої піснї й тим незвичайно підняли значіннє українського слова, бо саме в тім часї освічені люде почали звершати увагу на народню творчість і високо її цїнити. Появляють ся також важні для українського усвідомлення праці з українознавства, особливо з української історїї. Безіменна, Исторія Руссовь или Малой Россіи" — історія України, доведена до кінця Гетьманщини, котрої автором довго вважала Георгія Кониського (а тепер думають на Гр. Політику, або на нього і його сина), незвичайно талановито написана (хоч дуже часто наскрізь фантастична—в оповіданнях про події XVII віку і ранйших), поширила ся незвичайно ніж українською інтелігенцією, особливо в другім і третім десятилітю XIX віку, завдяки свому горячому патріотичному почутю, котрим була перейнята, і робила сильний настрій. Надруковано її булЬ аж пізнїйше, при кінцї 1840-рр., але вона поширювала ся в копіях і мала великий вплив на розвій українського письменства, запрудивши його на довго своїм фантастичними, але з великим патрітичним запалом продуманими постатями і подіями. Слїдом за нею зявила ся солідна, хоч і суха історія козацької України Бантиша-Каменського, що протягом недовгого часу мала три видання—також факт характеристичний для тодїшнїх інтересів української інтепігенції. Починають ся і тут перші віщуни спорів про український народній елемент, народню мову, поезію—відгомони нових ідей про значіннє народности взагалі і впливів словянського відродження, що переносячи ся на український грунт, давали нове толкованнє, нову цїну і вартість стихійним і мала усвідомленим потягам до свого рідного, своєнароднього.

119. Ідеї народности

Початки свідомійоіого демократизму. В XVIII в почало в західній Европі наростати так зване романтичне народництво: на місце того або переробляти в письменстві старі теми грецькі та римські або потрапляти під їх взірцї, письменники звертають ся до переказів свійських, місцевих, з особливою увагою починають збирати народньої перекази і придивляти ся до народньої творчости. Перед тим її легковажили, як річ грубу, необроблену, а тепер починають високо цїнити її своєрідню красу. Сей напрям, особливо з Англії та Німеччини поширив ся між західніми Словянами, викликав і там зацікавленнє до народньоЇ творчости, до народнього, мужицького слова. Потім таке зацікавленнє, разом з впливами тих перших словянських збірок і студий, починає поширювати ся і в Росії, серед громадянства великоросийського і зросийщеного українського.

Для Українців росийських і так само галицьких сей поворот мав величезне значіннє. Досі вони дивили ся на свою народність як на темну масу, позбавлену всяких засобів культурних, засудженух на те, щоб користувати ся духовими засобами своїх культурнїйших сусідів. Тому не бачили перед своїм народом ніякої будучности, дивили ся на українську мову, побут і звичаї як на пережитки старини, може й цікаві й милі для земляків, але кінець кінцем таки засуджені на загибіль. Автор першої української граматики в Росії Павловський, пишучи в перших роках ХІХ в., називав українську мову „не живьімь ни мертвьімг" вона не вимерла до решти.

Тепер погляди на народне слово і творчість зміняють ся. Виявляєть ся в українськім народі, в його народній словесности безцінний скарб, що зрівноважує недостачі книжного письменства і свідчить про велике духове богацтво і житєву силу народу. „Знаєте, пише оден з перших збирачів, Цертелєв в своїй статї—.що я сю народню поезію ставлю вище нїж більшу частину наших (росийських) романів, баляд, навіть—богатьох наших романтичних поем". Завдяки оригінальним своїм прикметам, красї і богацтву свому український побут, перекази, історія починають звертати увагу чужинців: Великоросів, Поляків й инших, і се підіймає в очах самих Українців вартість свого народ Домок Котляревського в Полтаві, з рисунка Шевченка.

В нових напрямах романтичного народництва їх власне малосвідоме привязаннє до своєї минувшоети і сучасного народнього побуту знаходить нове обясненнє і оправданнє і заохоту до дальшого заінтересовання своїм народом і своєю минувшиною. Теорії народницькі і приклади національного розбудження, що під впливами їх починало ся тодї у иньших словянських народів, вказували дороги і напрями, котрих належало тримати ся Українцям. Проби літературного оброблення українських тем українською мовою здобували нове значіннє і вагу, як дорога до відродження українського житя.

Разом з тим, як я вже зазначив, мусїли рішучо змінити ся відносини до народнїхмас, його потреб і інтересів. Поперднє столїтє зазначило ся тим, що свіжо народжене українське старшинське панство запопадливо заходило ся присвоїти собі панський вигляд, щоб як найсильнійше зазначити свою окремішність від народу, з якого воно вийшло.

Економічна боротьба викопала глубоку прірву між народом і сим панством, що захоплювало землі й кріпостило селянство, а відокремленнє культурне докінчувало їх глубоке відчуженнє і ворожнечу. Український нарід розділив ся на темну народню масу, закріпощену, позбавлену всякої можности розвою і поступу, і панство, яке хоч називало себе Українцями („Малороссіанами"), але було зовсім відірване від українського народнього грунту і в своїм повнім відчуженню від народу не бачило иньшої дороги, як приставати все тїснїйше до культурного і національного житя великоросийського. Але тепер заінтересованнє українським словом і українською народньою поезією навчило інтелігенцію иньшими очима дивити ся на український нарід.

Отсї сірі прості селяне, мужики-кріпаки, на яких українське панство дивило ся з презирством, помазавши ся росийською культурою, — володїли, як виявило ся, дорогоцїнним скарбом поезії, були творцями утворів, яким знавці давали місце поруч найкращих взірців європейської поетичної творчости. В устах селян зацїлїла память про українську минувшину, про козачу славу, затрачена панством, і сама ся мова, котра тепер, в світлї нових поглядів на житє народне ставала дорогоцінним скарбом, вищим від золота і. каміня дорогого—нею володіло тільки селянство. В очах нового покоління освіченних Украінцїв українська сїрома ставала правдивим носителем краси і правди житя, і до неї належало всіми способами зближити ся, щоб зачерпнути від неї сеї краси і правди в народній словесности і народнїм житю знайти правдивий змісті для творчости літературної. А зближаючи ся до народу, освічені Українці набирали ся не тільки памяток народньої творчости, але приходили до розуміння і народього житя, селянської душі. болїв і потреб мужицьких.

Котляревський в „Наталці Полтавці", Квітка в своїх повістях, і деякі меньше замітні письменники в своїх творах ставлять собі за завданнє відкрити благородний зміст селянської душі, показати, як в тяжких обставинах селянського житя, під сїромяжною покривкою живуть високі, чисті людські змагання, котрі ріднять українського мужика з його найосвіченїйшим сучасником. Українська література стає демократичною: єднає інтереси вищих освічених верств з інтересами мужицькими, бере в оборону людські права селянина-кріпака, а згодом починає приходити до розуміння його економічних і соціальних потреб, та тих суспільних і політичних доріг, котрі могли б привести до поправлення суспільного становища закріпощених, темних і обрабованих народнїх українських мас. І се питаннє про піднесеннє українських народніх мас до людського житя стає центральним і головним питаннєм з становища українського відродження, тому що виші верстви зійшли з національного українського ґрунту і вся надія українського житя спочивала на селянстві, на надіях його визволення і духового розвою.

120. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство

Заіитересованнє українською мовою і народнім побутом, народнєю словесністю і переказами минулого, симпатії до українського народу і його етнографічних прикмет зєднують згодом людей в перші українські гуртки з літературними і народолюбними інтересами. Найбільш замітний гурток, перша така громада українська, що вже щось значила в літературі й житі українськім, на Україні росийській виробила ся в Харкові, що в десятих—тридцятих роках став ся найбільшим духовим огнищем України: коштом місцевого дворянства, потомків слобідської старшини, засновано тут університет, далї жіночий інститут, організував ся театр, розвиваєть ся досить жвава як на ті часи літературна діяльність, виходять журнали і збірники літературні.

Шо правда, і сі школи харківські, і се письменство—все отеє культурне житє було великоруське, а українська течія проявляла себе в нїй досить скромненько—українськими поезіями або статейками в тих великоруських журналах, або українськими книжечками, що виходили коли не коли, раз на кілька років. Але появляли ся річи талановиті й поважні; займали ся українською літературою люде визначні, поважані, і займали ся серіозно, з свідомістю, що не забавляють ся якоюсь забавкою, а роблять діло важне. Професор харківського університету Петро Гулак-Артемовський пише гарні поезії, перекладає і переробляє з чужих літератур ріжні річи на українське. Григирий Квітка, потомок місцевого старшинського роду, чоловік дуже поважаний в харківськім громадянстві, складає театральні пєси і перші повісти з народнього житя, малюючи в них високі прикмети душі українського селянства, прославлений потім язикознавець Срезнєвский випускає збірки українських історичних пісень—рід поетичної української історії, що робив свого часу сильне вражіннє на суспільство. Згодом виступає на лїтературнім полі як поет і етнограф професор Амвросій Метлинський і молодий вихованець харківського університету, славний потім історик Микола Костомарів, також Слобожанин (з старого Острогожського полку). В руках харківського кружка українське письменство набрало характера поважного народнього дїла. Члени його стояли під впливами романтичного народництва і словянського відродження. В українськім письменстві вони бачили нового члена словянськоЇ сімі, богато наділеного природою, котрому бракує тільки прихильних обставин, щоб проявити себе як слід.

Замітні гуртки українські були також по столицях, в Москві і в Петербурзі—там пробував з кінцем 1830 х років талановитий поет Гребінка і молодий Шевченко, що з кінця 1830-х років починає звертати увагу на себе своїми поезіями. Поява його першого „Кобзаря" 1840 р. і зараз потім „Гайдамаків" була многоважною подїєю українського житя.

Справедливо завважив визначний великоруський критик, що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потрібувало ніякої рекомендації, ніяких доказів свого права на істнуваннє. Се було велике щастє для молодої української літератури, що в їй так скоро—яких небудь сорок літ по появі її першої ластівки, „Енеїди" Котляревського, проявив ся такий геніальний поет як Шевченко. З його появою можна було сказати, що українське відродженнє з лїтературного боку забезпечене. Але Шевченко відограв також велику роліо і відейнім розвою українського громадянства.

З сього боку величезне значіннє в історії українського житя здобула громада київська, як коло новозаснованого київського університету зібрали ся такі визначні сили як Максимович, Костомарів, Кулїш—тодї ще молодий етнограф, повний юнацького завзятя, і богато ріжної талановитої молодїжи, а до них прилучив ся в 1845 р. і Шевченко, перейшовши до Київа на посаду при київськім унїверситеті: Зійшли ся найбільші люде тодішньої України — найвизначнїйші талантом і високими мислями про відродженнє свого народу.

Шевченко, Костомарів, Кулїш і декотрі з молодших їх знайомих близько сприятелювали ся і часто сходячи ся роздумували над минувшиною України, над крівавою наукою, яку дали їй її колишні повстання народні, над гірким становищем свого поневоленого народу і способами його визволення. Костомарів працював тодї над історією козаччини й дїлив ся з товаришами своїми гадками про минувшину. Шевченко уже в своїх молодечих віршах перший з українських поетів звернув ся до козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в нїй боротьбу за волю й право народне, згідно з тими переказами, які чув з малечку наоколо себе. Тепер з поручення київської археографічної комісії він їздив по Українї, зарисовуючи старі памятки українські, й вони з новою силою будили в його душі память українського минулого.

З-поза блеску гетьманських клейнодів, з-поза війн і свар вставав перед ним дїйсний герой української історії: сірий нарід, що повставав на те, аби зробити своєю ту землю, на котрій працював, і бути господарем своєї праці і свого житя. З небувалою нї перед тим нї потім силою Шевченко в своїх поезіях виступив против неправди і неволї, яка запанувала на Українї, і лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історії.

З другого боку товариство цікавило ся незвичайно сучасними поступовими течіями—західніми, бо в Росії тодї завмерло все, і словянським відродженнєм, що з віковічного сну підіймало оден за другим сї забуті, навіки поховані словянські народи. Підіймали свою культуру Поляки і Чехи, будили ся Хорвати, Серби, Болгари, Словаки, Словинці— І о диво, трупи встали, і очі роскрили.

В 1820-х роках під час тодішнього поступового росийського руху, що привів до повстання 1826 р. (т. зв. „декабристів") на Украінї істнувало потайне товариство „Соединенньіхті Славянь", що ставило собі за завданнє привести до того, аби народи словянські звязали ся в вільну спілку (федерацію); єсть звістки, що було тодї також осібне „Малороссійское общество", і воно ставило собі за завданнє добивати ся політичної самостійности для України. Відомости про тодішні товариства і їх завдання доходили до Шевченка і його приятелів, і вони на взірець їх задумали заснувати потайне товариство, назвавши його брацтвом св. Кирила і Мефодія апостолів словянських; виробили для нього уставу і правила. Завданнєм сього браитва ставили поширюваннє гадки про потребу загальної свободи і рівности. Вважали своїм обовязком доходити, щоб у Росії і по всіх словянських сторонах не було рабства, ані ніякої неволї чи пониження низших верств, щоб були всї рівні, не було ніяких станів (сословій). з більшими і меньшими правами; щоб була свобода мисли, совісти і слова, щоб не приневолювано до ніякої віри, і освіту поширено у всїм народі; правліннємало бути народне, з виборним головою; кождий словянський народ мав творити осібну республіку, а спільними справами мав завідувати спільний словянський собор, куди мали вислати всї словянські народи своїх депутатів.

З сих плянів нїчого не вишло, бо й брацтво Кирило-Мефодіівське не довго проістнувгло; ріжні напрями і ріжницї, які були в поглядах самих його членів, не встигли вияснити ся і вирішити ся—не тільки що перейти в діло. Але провідні гадки його зіставили глубокий слід в діяльности братчиків, особливо Шевченка, в його тодішній і пізнійшій творчости, і стали основою пізнійшого українського руху.

Братчики гірко заплатили за свої сміливі гадки; 1847 р. по доносу одного студенга, що підслухував розмови братчиків, їх арештовано, взято під суд і покарано ріжними тяжкими карами, розіслано на заслання і заборонено писати. Тільки з кінцем 1850-х років могли вони вернути ся з своїх заслань та взяти ся до літературної роботи для поширення своїх гадок. Але—не всї вернули ся і даремно шукали б ми в їх писаннях з сих часів того сміливого лету гадки, який виявив ся в їх молодечих мріях кириломефодіївських часів. Пройшло кілька десятиліть, поки відродили ся деякі гадки кирило-мефодіївських братчиків, і то не так на росийськім як на галицькім уже грунті.

121. Галицьке відродженнє і 1848 рік

В Галиччині перший гурток, який досить свідомо ставав на грунт національний, відомий нам в Перемишлі, в духовних кругах його, при кінці другого десятилїтя XIX в. Тут було засноване те товариство для поширення народньої освіти; з кругів тутешнього духовенства вийшла перша звісна записка в обороні рівноправности і культурної вартости української мови, з нагоди питання про научаннє в школах українською мовою; звідси йшли звісні нам заходи коло українського шкільництва.

Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного понятя про значіннє народньої української стихії й стояв на роздорожу між нею і книжною словяно-росийською мовою, і в 1820-х роках се питаннє ще не ставило ся гостро; автори перших граматик з перемишльського кружка прихиляють ся до народньої мови, але вважають потрібним „очищати" їі від простонародньоі грубости й наближати до старої книжної й церковної мови. В 1830-х рр. виявляють ся вже два ріжні напрями: против оборонців книжної традиції виступають прихильники живої народньої мови, горячо обороняючи її чистоти від книжного калічення і добиваючи літературного її уживання і граматичного оброблення. Тут були впливи і словянського відродження, і ще більше— літературних проб на чистій народній мові східньої України, якими не могла похвалити ся досі Галичина, тому що тут книжна українська традиція не була задавлена і гальмувала літературне уживаннє народньої мови. Против автора першої друкованої угорської-української граматики Мих. Лучкая, що хилив ся до книжної, церковної мови, і автора першої друкованої галицької граматики Иосифа Левицького, що хотів держати ся не тільки старої української книжної мови, але й зближати ся також до книжної великоруської, виступив досить рішучо Иосиф Лозинський, боронячи чистої народньої мови. А ше більш рішучо стає на український народній грунт кружок молодих богословів, що зібрав ся в львівській семінарії в 1830 роках.

Ся українська молодіж стояла вже під впливами відроженого українського письменства Росії 1820–1830 років, і під впливами сучасного словянського відродження та сучасної польської революційної агітації розвинула ся в напрямі більш поступовим і народолюбнім, в дусї романтичного народництва росийської України. Вона також цікавить ся історією й етнографією свого народа, збирає пісні й перекази і пробує свої сили в лїтературнїй роботі, зближаючи ся до взірцїв українських— відчуваючи в повній силі одність українського народу по оба боки росийськоавстринського кордону. Симпатичний поет Маркіян Шашкевич являєть ся першим народнім поетом Галичини і пізнійший український, пародовецький рух Галичини признав його своїм первоначальником і патроном. Якову Головецькому судило ся стати першим патентованим ученим—професором української мови на новозасновачій катедрі львівського університету. Третій член сеї „руської трійцї" Іван Вагилевич займався історією, етнографією, словесністю—всїм по троху. Та діяльність сього кружка не йшла гладко. За останнї десятилітя відносини офіціальних кругів до українського питання встигли змінити ся рішучо. Австрийські власти, маючи досить клопоту з тодїшніми польськими революційними течіями не хотіли мати нових клопотів ще й з українським рухом. В духовних уніатських кругах, котрим передано цензуру українських книг, також панував напрям реакційчий, узко-церковний, неприязний і підозріливий народнім елементам в лїтературі Книжки навіть самого цензурного змісту: релігійнї, похвальні оди на честь австрийського дому—забороняли ся тому тільки, що мова їх була не досить словя-нська, або що замість словянського письма вони були написані гражданкою. Заходи „руської трійцї" були прийняті тут підозріливе і ворожо. Перший альманах „Зоря", зложений для друку кружком Шашкевича в 1834 р., ся духовна цензура заборонила. Зложили новий збірник, ще обережнїйше, з народніх пісень і переказів та власних поезій і наукових статей під назвою „Русалка Дністрова" і надрукували його в Пештї, в Угорщинї, щоб розминути ся з галицькою цензурою. Але й се не помогало: коли книжка прийшла до Львова, цензура арештувала її всю і тільки в 1848 р. удало ся її видобути з арешту. На самих авторів впали ріжні неприємности. Хоровитий Шашкевич не витримав їх і вмер в недостатках, як священик на убогій парафії; Вагилевич пішов шукати хліба у польських панів. Галицьким гасителям здавало ся, що придавили до решти український рух.

Та налетів бурхливий 1848 рік і зараз перемінив усю обстанову. Европейська революція сильним відгомоном відбила ся по австрийських краях, викликавши більше або меньше значні рухи; в Галичині Поляки начали ладити повстаннє для визволення Польщі. Австрийське правительство тодї знову пригадало собі галицьких Українцїв і заходило ся коло них, щоб ослабити польський рух. Виходять наверх такі справи як розділеннє Галичини (недорічно звязанеї з українських і польських земель) на- частину українську і польську; заведеннє в українській Галичині української мови по школах вищих і низщих; визволеннє українського селянства з власти польських панів—все те про що думало в 1770—80 х роках правительство Марії Тереси і Иосифа II, а потім так міцно забуло, підпавши під впливи польської шляхти і власних своїх гасителів-реакціонерів. Галицькі Українці підняли голови і собі заворушили ся. Пляни польських революціонерів про відбудованнє Польщі були Тм не з лад, і тільки не велика частина української інтелігенції пішла разом з Поляками. Переважна ж більшість почала організувати ся в напрямі окремішнім і Полякам ворожім, користаючи з прихильности і помочи австрийської адміністрації— славного галицького намістника Стадіона, про котрого Поляки потім говорили, що то він видумав галицьких Русинїв-Украінцїв, а перед тим мовляв не було їх. Засновано політичне товариство „Головна Рада", свого рода українське національне правительство, що мало вияснити і представити центральному правительству політичні й національні потреби Українцїв, а як орган його стала виходити газета „Зоря Галицька". Против польських революційних ватаг організовано українську гвардію, українські батальони стрільцїв. В осени 1848 р. скликано „Собор руських учених" — всїх прихильників культурного і національного розвитку галицької України, щоб вияснити культурні і національні потреби та виробити програму дальшої дїяльности для розвою українського народу.

Сей „собор" став рішучо на національнім українськім грунті, відріжняючи українську народність з одного боку від польської, з другого—від великоруської, з котрою мішали її ріжні прихильники книжної „словяно-росийської мови", не вміючи відріжнити її від народньої української. „Собор" уважав конче потрібним, щоб була уставлена одна одностайна граматика і одностайна правопись для всього „руського народу в Австрії й Росії" („руським" далї називали свій український нарід і мову) — аби була вона згідна з язиковими прикметами української мови, а незалежна від граматики і правописи польської і росийської Домагав ся, щоб у всяких школах галицьких заведено українську мову, а для розвою письменства було засноване просвітнє товариство, на взір чеської „Матиці". Підтримував домаганнє, щоб українську частину Галичини віддїлено від польської, і таке иньше. Се був дуже важний момент в галицькім житю і не дурно Ант. Могильницький, найбільша літературна сила сього часу накликав „собор" високолетними, хоч на теперішню оцінку досить нескладними віршами.

Правительство йшло на зустріч українським бажанням. Воно обіцяло завести українську мову в усїх школах, в гімназіях і унїверситетї, серіозно думало про поділ Галичини, і в 1850 р. дійсно був виданий такий закон, тільки не війшов у житє. За те велике значіннє мало і сильно вплинуло на настрій українського громадянства проголошене в 1848 році скасованнє панщини і визволеннє селян з власти поміщиків.

122. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр

В иньших українських землях, які були під Австрією — на Буковині і в Угорській Українї події 1848 р. відбивали ся инакше, хоч також глубоко зворушили місцеве житє. На Буковинї—найбільш глухій з австрийських провінцій, питання висунені сими подїями, викликали перші познаки національної думки у тутешніх Українцїв і перші прояви суперечности інтересів української й румунської народности, котру правительство досі звичайно рахувало за одну місцеву православну людність. Румунські депутати в парламенті стали добивати ся відділенна Буковини від Галичини і обеднання її з румунськими краями Угорщини; буковинські Українці виступили против сього, стоячи за дальшу одність свою з Галичиною, натомість добивали ся розділу Буковини на національні території—українську і румунську, а Румуни сього не хотіли. Але загалом рух український на Буковині був дуже слабкий, між Українцями мало ще було свідомих елементів і селянський рух против Румунів-дідичів, що виник тоді, мав зовсїм стихійний, несвідомий характер.

Глубокі потрясення, які заважили на всім пізнійшім житї її, прийшло ся пережити в 1848 р. Українї Угорській. Велике повстаннє підняте для визволення Угорщини від австрийського пановання було задавлене завдяки воєнній помочи, присланій Росією австрийському цісареви, і австрийське правительство, щоб ослабити Угрів, готове було підтримати народности Угорщини, подавлені досі угорським панованнєм— в тім і угорських Українцїв. Серед них знайшов ся тодї чоловік смілий і відважний, який міг би відкрити нову добу в житю угорської України, як би зістав ся на національнім грунтї. Був се Адольф Добрянський; під час угорського повстання він утік з Угорщини й пробував у Галичині і звідти прийшов з росийською армією, як цїсарський австрийський комісар при росийській армії. Під впливом його угорські Українцї рішили ся виступити з своїми національними домаганнями, вислали депутацію до цісаря, просячи відділити українські землі в осібні стблицї і в них на всякі уряди призначати Українцїв, завести українську мову в урядованні і в научанні, заснувати в Ужгороді українську академію і т. ин. Прошення сі були прийняті дуже прихильно і цісар обіцював їх скоре сповненнє. Добрянського призначено намісником (над-жупаном) чотирох стблиць, де найбільше живуть Українцї, і він почав заводити „руське" діловодство; на тій же мові мали вчити в ужгородській гімназії. Все се обіцювало дуже гарні наслідки — але все напсувало русофильство Добрянського; він був прихильником всеросийського єдинства, і замість української мови заводив росийську, ширив росийський вплив. Тому угорська аристократія, здобувши собі назад вплив в державі, під вражіннями росийської окупації, що знищила її пляни, першим дїлом звернула ся против Добрянського. Його скоро відсунено від усього, а все що пахло русофильством на Українї угорській, — взято під гострий і підозріливий догляд. Тим часом під впливом Добрянського вся тутешня нтелїгенція пішла сею русофильською стежкою і тепер під гострим угорським доглядом присїла й залишила майже всяку діяльність. На народній український основі працювати не хотїла, на росийській—не сміла, і так по тім бурхливім руху 1849 р. наступає тут на довго—по нинЇшнїй день застій і мертвота—гірші, нїжденебудь на українській землї.

Не така тільки довга і затяжна, але теж сильна реакція по бадьорім руху 1848 р. наступила і на Буковинї, а навіть! в Галичині. Союз з правительством тутешнього українського громадянства мав свої дуже лихі сторони. Добрі заміри австрийських правителїв помогти розвоєви українського народу переважно не здійсняли ся й тут. Задавивши революційний рух 1848 р., правительство взагалї поховало свої пляни реформ.

Тим часом українське громадянство покладало всі надії свої на реформи і дарунки правительства, і коли побачило, що воно більше Українцями не журить ся, стало безпомічне і безрадне, не знаючи, що почати. З тої причини, що рух український опирав ся на порозумінні і союзі з правительством, провід у нїм взяли елементи консервативні церковні та урядові.

В Галичині перед вела митрополича консисторія, „святий Юр", як її звали поімени катедральної церкви, де проживав митрополит і консиСторські канонїки. Тодішня інтелЇґенція українська в Галичині складала ся майже з самих священиків і вони, зовсім зрозуміло, дивили ся на митрополита і — його консисторію як на своїх натуральних провідників. А сі провідники дивили ся неприязно і підозріливе на кожний прояв якогось живійшого і поступовійшого руху взагалї і народнього українського зокрема. Знов виходять на верх прихильники книжної словяно-росийської мови, неприхильні українському елєментови в мові і культурі, як простонародньому і „необразованому". Всякі сміливійші пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальної реакції, а серед неї знов на гору вийшли польсько-шляхетські елементи. Вони фактично захопили в свої руки адміністрацію галицьку, під началом тодішнього намісника графа Голуховского. Галичина спинила ся в польських руках, а до українського елементу польські верховоди подбали настроїти правительство як найбільш підозріливе і неприхильне, представляючи, що галицькі Українцї тягнуть до Росії і до православія.

Так і в Галичині жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а вступом до темної реакційної доби, і тільки згодом українське громадянство мало змогу вернути ся до тих домагань і справ, що ставили ся в 1848 роцї й тодї були вже такі близькі до свого сповнення.

123. Новий рух на Україні росийській

Таким чином і в Росії, по розгромі кирило-мефодіївського брацтва, і в Австрії по втихомиренню революції 1848 року кінець сорокових і пятьдесяті роки стали часами глухої реакції, де притихло і заникло і українське житє. В Росії одначе ся реакція як наступила скорше, так і скінчила ся скорше.

По нещасливій кримській війнї настали в Росії нові часи, правительство само взяло ся реформувати старі, пережиті форми житя, що виявили свою нездатність. На чергу стало визволеннє селянства, визволеннє суспільности від пут старого режіму; суспільність заворушила ся, рвала ся до нового житя, і з нею стали оживати приспані змагання українські. Кирило-мефодіївські братчики, повернені з заслання, збирали ся в Петербурзі і заходили ся прясти далї перервану основу українського відродження. Особливо живу видавничу і організаційну діяльність виявив у тім часі Кулїш, скорше повернений з заслання. Зачинає від видання етнографічних матеріалів, зібраних ще перед засланнем, забираєть ся до видання старших українських письменників, відкриває нову зорю українського слова—молоду Марковичку (Марко Вовчок), громадить матеріал для альманаха „Хата" (1860), нарештї з своїм швагром Білозерським респочинає видаваннє українського місячника „Основа". Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861—2, в суміш мовою українською і росийською, мав незвичайно велику вагу, в першеобєднавши інтелїгентих Українців Росії й визначивши провідну поступову їм стежку.

Сміливі політичні гадки кирило-мефодіївського брацтва, правда, вже не залунали в новім органі. Тяжко сказати, чи прикрі досвіди і кари, які впали на голову братчиків, змінили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких справах, котрі в підцензурній часописи можна було б обговорювати хіба дуже загально і здалека, коли тим часом на черзі стояли справи такі близькі і для українства превеликі, як справа визволення селянства, упорядковання нового громадянського, господарського і культурного житя селян. Сим справам гурток „Основи", що почала виходити саме перед визволеннєм селян, присвячував особливу увагу. Потім за справою визволення виступило питаннє народньої освіти: заходили ся організувати недїльні школи по містах, складати українські книЖечки для шкіл і народньої освіти та збирати гроші на їх видаваннє. Разом з тим виникали суперечки про українську мову, придатність її для шкільного і книжного уживання. Приходило ся боронити її від наскоків общеросів чужих і своїх „тоже Малоросів", які силкували ся доводити, що Українцям не треба розвивати своєї мови, бо можуть користувати ся „общерусскою", себто великоруською книжною мовою. А заразом мусїли відборонювати ся і від Поляків, які теж хотїли підтягнути Українцїв під свою стару історичну Польщу.

Перед сими живими справами дня відійшли на далекий плян старі мрії прЬ обеднаннє всїх Словян. Натомість справа селянська, що займала також поступове великоруське громадянство, зблизили з ним Українцїв, що давнійше не раз стояли близше до великоруських консерваторів-словянофілів, а з боку поступовців росийських стрічали ся з неприязним і зневажливим трактованнєм (так найбільший представник тодішнього великоросийського поступового громадянства Бєлїнский в 1840-х роках дуже неприязно поставив ся до творів Шевченкових). Тепер поступові Великоруси в цїлїм рядї.питань почули себе однодумними з Українцями і не раз виступали з обороною українських потреб. Так петербурський комітет грамотности в 1862 р. звернув ся до правительства з прошеннєм, щоб в народнїх школах на Україні заведено науку на українській мові, а між рекомендованими ним для народнього читання книжками було навіть більше українських, як великоруських. Росийські письменники виявляли зацїкавленнє українською літературою, і навіть до галицьких прихильників книжного словяно-росийського язика звертали ся з щирими порадами залишити сю мертву мову та тримати ся живої народньої української.

Сей живий і користний укрїанський рух одначе скоро стрів ся з новими перешкодами з боку правительства. Хоч саме Українцї обгризали ся в тім часї з Поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український грунт (гурток Антоновича й ин.), проте правительство повірило безглуздим наклепам, нїби то Українцї накладають з Поляками. А тодї саме (1863 р.) підняло ся польське повстаннє. Пішла від начальства всяка біда на українське слово і на всякі українські заходи.

„Основа" сама спинила ся з кінцем 1862 р., иньші видання забороняли ся. Почали забороняти також українські книжки для шкоди і народу, українських дїячів арештовували, висилали. Нарешті вийшло роспорядженнє міністра внутрішніх справ (Валуєва) проти українських книжок взагалі. Він посилав ся на те, що „большинство Малороссіян-ь весьма основательно доказьіваюгь, что никакого особеннаго малороссійськаго язика не бьіло, н^т-ь й бьіть не можетть", а викликають український рух на свою користь Поляки; отже наказав цензурі на будуче пропускати тільки белетристику, а книг наукових і для народу призначених до друку не дозволяти. Даремно тодїшнїй міністр освіти (ґоловин-ь) вказував, що не можна так забороняти книжки не вглядаючи в їх зміст, за саму тільки мову, котрою вони писані. Заборона таки зістала ся, а до неї прилучив ся і синод, заборонивши св. письмо на українській мові, а цензори, потрапляючи під мисль начальства, перестали перепускати і белетристику.

Жвавий український рух тим способом раптом припинено і придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслідок, що він з Росії перекидаєть ся до Галичини; перший отеє раз за стільки віків гіочинаеть ся поворотний культурний рух зі східньої України на захід, в Галичину, тим часом як перед тим, під натиском польського пановання живійші елементи з західньої України відпливали на схід. Тепер українському рухови на сходї стало тяжче нїж в Галичині під австрийським панованнем, і починаеть ся рух на захід.

124. Народовство і москвофільство в Галичині

В Галичинї серед українського чи „руського", як тут казали, громадянства по десятилітнім застою новий рух починаеть ся з 1859 р. Проект галицького намістника Голуховского, щоб в галицькій письменности завести латинські букви, був останнею краплею, що переповнила чашу пригноблення галицьких Русинів. Поляки в тім часї захопили вже в свої руки галицьке правлїннє, ставши між Галичиною і центральним правительством, і тепер сей проект заведення латинського „абецадла" відкривав перед галицькими Українцями в будучности повне ополяченнє всього галицького житя. З великою однодушністю виступили вони против сього проєкта і встигли його задавити своїм однодушним протестом. Та проект проектом, але вставало питаннє, як бороти ся против сеї страшної польської хвилї, що грозила потопити галицьку Україну. Консервативні елементи галицького громадянства, священики і урядники, чули свою безсильність, щоб розбудити народне жите.

Досї вони всї надїї покладали на австрийське правительство. Тепер, як виявило ся, що воно віддало Галичину в жертву Полякам і нічого не хоче робити для Українців против волі Поляків, надії сих консервативних елементів звертають ся на Росію. Такий росийський напрям уже перед тим приготовляв ся тою старою словяно-росийською мовою, досить близькою росийській книжній мові XVIII в., і памятю про заступство Росії за православних у Польщі. За сим пішли зносини з деякими росийськими словянофілами (особливо з Погодіним), що з свого боку підтримували такий русофільський напрям в Галичині. Велике вражіннє також зробила росийська поміч Австрії в 1848 році, коли Росія своїм військом помагала задавити угорське повстаннє; вона зістала ся в памяти Галичан як незвичайно могутня, всемощна сила, і взагалі Росія николаївських часів, що придавила так сильно Польщу після повстання 1831 року, малювалася Галичанам як ідеальне царство порядку і сили Австрію ж з кінцем 1850-х рр. спіткали великі нещастя в Італії, потім в 1860-х рр. погромила її Прусія; здавало ся, що приходить їй кінець. Коли ж до сього ще австрийське правительство зовсім перейшло на польський бік і віддавало польській шляхтї Галичину в повне володїннє, то консервативні елементи галицької суспільности (русинської) стали спасеніє своє покладати в Росії.

Сподївали ся, що росийський цар скоро забере Галичину від Австрії і в сих надіях проповідували зближеннє до росийської культури і мови. Під вражіннями погрому австрийських військ під Кенїггрецом в 1865 р. львівська газета „Слово" — орган отсих консерватистів „москвофілів", як їх названо, виступило відкрито з сим новим полїтичним сповіданнєм. Доводило, що галицькі Русини оден народ з Великоросами, українська мова—незначна відміна „русскаго язьіка", що ріжнить ся тільки вимовою: знаючи як треба вимовляти слова по великоруському, галицький Русин може за одну годину навчити ся говорити по великоруському; тай нїяких Русинів нема—є тільки оден „русский народ-ь", від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходити ся коло творення народньої української літератури: є готова література росийська (великоруська).

Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького житя 1850-9 рр. під вражіннями байдужости австрийського правительства для галицьких Українців в 1860-х роках почало витворютати ся галицьке москофільство, по духу, як бачимо, близьке тому „большинству Малороссів" росийських, на яких посилав ся в 1863 р. Валуєв, що вони не знають української народности ні мови, а тільки оден росийський нарід і язик. Се москвофільство обхопило майже всю тодїшню „інтелігенцію" Галичини, Буковини і Угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, бачивши погром Угрів росийським військом. В тім напрямі в Галичині пішло богато й таких людей, що в 1848 р. зовсім рішучо стояли на українським грунті— сам Як. Головацький між ними, що роспочинаючи виклади української мови на новозаснованій катедрі львівського університета, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиної росийської мови і пізнійше перейшов до Росії. Певне, лекше було сподівати ся всяких благодатей від Росії і тим часом тихенько сидіти, незачіпаючи ся з Поляками (як се дійсно робили тодї й потім ті галицькі москофіли), — нїж працювати коло розбудження українського народу й сотворення культурних і всяких иньших підстав для його нового житя.

Але власне сею другою дорогою пішли більш енергічні елементи з тодішньої галицької молодїжи, а з нею—і деякі представники старших поколїнь. Вони чули себе безмірно близшими до демократичного, народолюбного українського руху, що на їх очах саме тодї відживав у Росії, нїж до тої офіціальної Росії николаївських часів, про котру мріяли попи і урядники-москвофіли (а котра сама виявила свою гниль перед самими Росиянами і давала місце більш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодішнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодїж радістю і надїєю.

Жадібно ловила вона огненні слова Шевченка. „Кобзарь" стає для неї святою книгою, Україна—святою землею. Кохають ся в памятках козацької слави—між молодіжю входить в моду вберати ся „по козацьки"; з молодечим завзятем вигоняють з уживання галицької інтелїгенції польську мову. Пильнують яко мога наблизити ся до української мови й українського житя і своїми виданнями („Вечерниці", 1862, „Мета" 1863 -5, Нива" 1865, „Русалка" 1866,Правда" від 1867) будять в громадянстві любов і привязанє до свого народу— простонародньої маси і горячі бажання піднести її культурно, економічно і полїтично.

125. Початки національного житя на Буковинї

Сей новий народовецький рух захоплює й сучасну Буковину та творить тут перші початки національного житя, якою досї не знала ся маленька країна, врізала політичними, а дал. й релігійними та культурними межами від сусідньої Галичини хоч звязана разом з Галичиною австрийською адміністрацією, вона жила осторонь, не зачеплена і не розрух. ана нерухливим галицьким житем.

Аж галицьке народовство 1860-х років знаходить на Буковині живійший відгомін. Знаходить ся тут кілька талановитих і енергійних письменників—як брати Воробкевичі, особливо Ісидор, популярний поет, далї Осип Федькович—найбільший талант, якого взагалі до того часу видвигнула австрийська Україна, що в своїх опо. віданнях і поезіях розвинув перед громадянством Галичини і Буковини чарівну романтичну панораму Карпатів, переказів і легенд, звязаних з ними, і барвистого гуцульського житя. За недостачею місцевих органів, місцевого літературного руху, вони прилучають ся до руху галицького, беруть участь в галицьких народовецьких виданнях, і при слабких взагалі літературних засобах галицьких тої доби мали чимале значіннє в розвою тих перших народовецьких початків Галичини. В Буковині ж нарОднє жите стало розвивати ся значно пізнїйше; тутешнє товариство "Руська Бесіда", шо служило осередком літературного і громадського житя, засноване 1869 р, довго мало характер русофільський і тільки в 1880-х рр. здобувають у нїм перевагу народовці.

Та незмірно більше значіннє нїж ся моральна поміч віщунів буковинського відродження мала для народовецького руху в Галичині, і взагалі в австрийський Україні, участь і поміч Українців росийських. Після того як припинено розвій українського житя в Росії, чимало українських письменників звертають свої писання в збірники і часописи, шо заходили ся видавати галицькі Українці. З старших письменників особливо Куліш, з молодших Марко Вовчок, Антонович і особливо Кониський і Левицький-Нечуй починають спомагати українські видання Галичини своїми писаннями. Коли з 1867 р. на місце тих недовговічних видань у Львові удало ся наладити журнал „Правду", що виходив потім кільканадцять літ, Українці з Росії брали в нїм дїяльну участь і він мав до певної міри характер всеукраїнського органа, тому що в Росії не можна було видавати нї українських газет нї журналів.

Ся поміч Українців з Росії мала величезну вартість для Українців австрийських. Український, або як його звали—народовецький рух в Галичині був піднятий молодїжю. Майже все старше громадянство з початку було йому неприхильне і більше або меньше рішучо тягло в сторону москвофільську. В руках москвофілів були всї інституції і тут і на Буковині, не кажучи за Україну угорську, а „народовецтво" з кінцем 1860-х і потім в 1870-х роках було представлене невеликими громадками інтелігенції, бідної і матеріальними засобами і культурними силами. Отже страшенно богато значило то для народовців, що вони чули за собою Україну—ту безграничну, могутню Україну, що сплодила великих героїв козаччини і нових дїячів українського відродження, і бачили їх між співробітниками своїх органів і видань. З другого боку участь росийських Україниїв скріпляла демократичний і поступовий напрям галицького українства—се теж богато значило супроти переваги церковних і консервативних елементів у галицькім громадянстві. Для Українців же росийських в тодїшнїм їх пригнобленню від усяких перепон і заборон Галичина явила ся немов вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало вихід йому навіть на випадок найбільших утисків у Росії.

126. Київська громада і указ 1876 р

З початком 1870-х років цензура на українські книжки в Росії трохи полекшала і взагалі утиски ослабли; стала можлива знову літературна і наукова діяльність. Тоді центром українського руху стає Київ, де за останні кільканадцять літ, псля розгрома кирило-мефодіївцїв наросли нові культурні сили з вихованцїв тутешнього університету. Діяльність сеї київської громади, відмінно від петербурської, звертала ся головно не на суспільні, а на наукові справи: на обгрунтованнє українства науковими дослідами минулого і сучасного житя українського народу. В тім напрямі працювали такі визначні учені, як історики Антонович і Драгоманів, етнографи Чубинський і Рудченко, язикознавцї Житецький і Михальчук і ин. Їм удало ся добути дозвіл на заснованнє тут у Київі відділу географічного товариства (1872) і він став центром, коло котрого стали громадити ся культурні сили українські. Поруч того оживає також і література українська: з кінцем 1860-х і в 1870-х роках виступають талановиті поети і письменники як Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський, Мих. Старицький. Мик. Лисенко зачав класти підвалини український музиці своїми збірками пісень, композиціями (між ними опера „Різдвяна ніч") і чудовими концертами. Згодом починає підіймати ся український театр, незвичайно розворушуючи громадянство, його інтелїгентські і півінтелігентські верстви.

Отак, як я сказав уже, діяльність київської громади була звернена на питання не політичні, навіть не соціальні. Провідники її свідомо і умисно звертали увагу українського громадянства на культурний і науковий бік справи, занехуючи політичний, щоб відтягнути „Українцїв від участи в росийських революційних рухах, і тим будили навіть невдоволеннє серед самих Українців на таке одностороннє „культурництво". Невважаючи на се, діяльність київських громадян послужила приводом до нових правительственних заходів проти українства. Привідцями до того були чернигівські поміщики урядовці Рігельман і його свояк Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних інтересів на Україні.

Розсваривши ся з провідниками київської громади, Юзефович раз-у-раз надсилав правительству свої донесення лякаючії його успіхами українського «сепаратизму», як тоді са називано—що Українці розвивають свою мову і письменство, на те щоб відділити ся від Росії. З початком 1875 р. була наряжена осібна комісія в сій справі і до неї покликано також Юзефовича. Він представив сій комісії україчство як польсько-австрийську інтригу, звернену, аби відірвати Україну від Росії; центурні представники з свого боку потвержували, що українське письменство має потайні цїли—відкремленнє України від Росії. При тім особливу небезпеку вже тодї добачали в українстві галицькім, не звязанім цензурними росийськими обмеженнями і настроєнім ворожо для росийського гіравлїння, через його заборонні заходи против українства. Комісія рішила як найпильнїйше слідити за галицькими виданнями, не допускати до Росії все що могло б впливати на розвій українського житя, підтримувати грошевими підмогами й иньшими способами москвофільські видання і москофільський рух в Австрії та вжити всїх способів, щоб задавити український рух в Росії. Зараз потім закрито київський віддїл Географічного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против українського слова взагалі: дозволено українською мовою друкувати тільки історичні памятки і белетристичні твори (вірші, оповідання, пєси), та й то правописею росийською і під найострійшим доглядом; українські ж концерти, представлення, читання заборонено зовеїм.

Самі по собі се були дуже тяжкі заборони, а на ділї цензура ще додавала до того своєї пильности, і якийсь час українські книги не пропускали ся таки зовсім—хіба десь припадком, через недогляд.

Доходило до всяких сміховий: вичеркували українські слова з оповідань писаних по росийськи; веліли, щоб на концертах українські піснї співали ся словами перекладеними на росийську або французьку мову, і т. ин. Скоро одначе саме начальство київське і харківське звернуло ся до правительства з виясненнями, що заведені заборони занадто гострі і безпотрібно тільки дражнять громадянство. Через те зроблено було потім деякі полекші, дозволено українські представлення, хоч і з усякими обмеженнями (напр. в українських губерніях, що належали до київського генерал-губернаторства, українських вистав довго не дозволяли зовсім, а по иньших містах вимагали, щоб разом з українською пєсою виставлювано росийську, і т. й.).

Все теки в отсих обставинах яка-небудь літературна чи громадська работа українська була неможлива і заборона 1876 року мала той наслїдок, що свідомійші і енергічнїйші Українцї з Росії переносять свою роботу до Галичини ще в більших розмірах, анїж в 1860 роках.

127. Українська робота на галицькім Грунті

Ще перед указом 1876 р. кілька тямущих Українців з Росії заходилося заснувати у Львові інституцію для розвою українського письменства і науки, щоб вона могла працювати тут свобідно, не знаючи цензурних утисків, для цїлої України; так виникло „Товариство імени Шевченка", засноване у Львові 1873 року. На зібрані гроші засновано при нїм друкарню для українських видань; але зібрано було грошей мало, так що довгий час прийшло ся ще сплачувати друкарню, поки вона стала на ноги і тотовариство могло роспочати власні видання—се стало ся тільки при кінцї 1880-х років. Потім громадка талановитих і енергічних людей— Мих. Драгоманів з кількома молодшими товаришами, покинувши через ріжні наклепи Україну, осіли ся в Женеві, і тут за помічю Українцїв з Росії повели виданнє журнала чи збірника „Громада", присвяченого українським питанням політичним і національним, і завязали близші зносини также з галицькою суспільністю. Декотрі Українцї знов приїздили і перемешкували довгий час таки безпосереднє в Галичині, розвиваючи більш або меньш живу літературну і політичну діяльність (Кулїш, потім Кониський, Нечуй й ин.).

Впливи сих Українцїв на галицькім грунтї йшли в ріжних напрямах: зовсїм в иньшім напрямі впливали напр. Драгоманів і його однодумцї, пробуджуючи українське громадянство Галичини до освідомлення народніх мас і організації боротьби за свої права, а знов в иньшім Куліш, Антонович, Кониський—стараючи ся сотворити більш прихильні обставини для розвою українського житя порозуміннєм з польськими владущими верствами. Але кінець кінцем всї сі ріжнородні впливи, весь сей приток духових сил, а по части—і матеріальних засобів з росийської України дуже зміцнив українське жите Галичини і богато йому причинив розвитку. Протягом 1870-х і 1880-х років українські народовці дуже зростають в числі і в силї. Почавши від роботи літературної та — видавання популярних книжечок та засновування читалень, вони переходять до політичної дїяльности, з малозначних громадок витворяють сильну партию, котра своєю енергією і духовою силою відтіснює на другий плян останки старих консерваторів та москофілів і надає тон і напрям житю галицьких Українцїв. Невважаючи на слабкі сили і засоби, в нїм почувала ся сила руху, енергія поступу і тому все живійше починає приставати до неї, і скоро народовці починають грати першу ролю в Галичині і на Буковині, невважаючи на поміч, яку партия москвофільська мала з Росії—далеко богатшу, ніж народовці від Українцїв.

З другого боку для України росийської Галичина з сього часу стає справді вікном на світ, що не давало їй заснути в темряві тодішніх заборон. Позбавлені можности скільки небудь свобідно обговорювати питання української політики, завдання і змагання її, росийські Українці користували ся для сього галицькими виданнями, котрі хоч і були заборонені в Росії, про те поширювали ся на росийській Україні досить значно. На галицькім грунтї, на галицьких відносинах, в галицьких виданнях ставили ся, випробовували ся й рішали ся ріжні питання соціальні, політичні, національні. Через те галицькі відносини викликали незвичайне заінтересованнє серед свідомійших росийських Українцїв. Не маючи можности у себе дома зайняти ся справами політичними і національними, вони якийсь час—можна сказати—жили галицькими подіями й інтересами, особливо з початком 1890-х років, коли між галицькими Українцями-народовцями зачала ся боротьба між більш уміркованими і більш поступовим, радикальним напрямом. І се давало користне доповненнє до культурних справ росийської України, заховуючи її від повної односторонности.

З початком 1880-х рр. в Київі на місце закритого географічного відділу вдало ся наладити науковий історичний орган „Кіевскую Старину" (1882), і коло нього згромадили ся наукові і культурні сили українські. Журнал вів ся по досить широкій програмі (росийською мовою), займаючи ся і етнографію, і мовою, і письменством; пізнїйше, з 1890-х рр. він мав часами й суспільну закраску, містив і українську белетристику. Для неї були тодї взагалі тїсні часи, бо хоч нїби то белетристику можна було друкувати, але цензура так пильно придивляла ся, шукаючи потайної крамоли, що дуже мала частина проходила через цензурне сито. Для широкої публіки, при недостачі книжок, мав велике значіннє український театр. Українські трупи почали ся з одної, але з часом множили ся, ставали все більш росповсюдненим явищем і невважаючи на убогість репертуару і невисокі прикмети більшости пєс (цензура театральна була незвичайно сувора), вони підтримували память народнього слова і любов до нього винародовленої міської людности. Осибливо потрудили ся на сім полї Кропивницькин, Старицький і брати Тобилеаичі.

Найбільш прикре було, що унеможливлено не тільки всяку громадську і політичну діяльність, але й обговорюваннє таких питань. Етнографічні, язикові чи історичні студії не могли захопити цїлої суспільности, і найбільш живі й енергічні елементи зневажливо покидали українство, бо воно здавало ся їм якимсь застарілим романтизмом. Ішли в росийські партиї, де була хоч видимість якоїсь живійшої дїяльности, смілі завдання і гострий риск небезпеки, що завеїди вабить смілих, а не було всього того в культурницьких гуртках росийського українства. І се власне надавало особливу ціну галицьким справам: на галицьким ґрунті, бодай хоч посередно, через органи преси, через особисті звязки можна було брати участь в відкритій партийній борогьбі, в політичній і громадській роботі.

128. Політичний рух в Галичині в 1890-х рр

1890—5 рр. були поворотними роками українського житя Галичини. За вісімдесяті роки, як я вже сказав, народовецький український рух дуже поширив ся між галицьким громадянством, запанував над ним і як звичайне в таких обставинах буває—притягнув до себе богато народу нейтрального, що йде за тим напрямом, який бере гору, хочби внутрішнім своїм змістом він був йому навіть зовсім чужий. Разом з тим як український напрям виступав все показнїйше, на зверх, як сильна політична партия, та проторював собі дороги в ширші народнї маси, — в самій середині його мусїв зазначити ся певний розлом, через велику неоднаковість тих елементів, які спинили ся тепер під одною спільною фірмою українського народовства.

Елементи більш поступові, що хотіли йти далі в тїснім союзі з поступовими елементами росийської України і разом з ними—з поступовими європейськими напрямами, бажали на украліськім національнім ґрунті передбачні і економічні відносини в дусї справжнього демократизму і соціалізму. Елементи більш помірковані і консервативні, священики і урядники та иньші представники буржуазних верств (між Українцями дуже невеликих), прийнявши національну форму—народню мову і до певної міри — українські національні традиції, бажали під сек) зверхністю заховати старий зміст житя, консервативний склад відносин, панованнє української національної церкви (уніатськоі в Галичині) і релігійну правовірність. На сім грунті виникає досить різка боротьба, що й вела ся при живій участи і навіть під сильними впливами росийських Українців. Сблизо Драгоманів, хоч не жив ч жінчині, через гуртки своїх однодумцив, людей більш енергічних і здібних, вів галицьке громадянство в напрямі і впливи його на серед селянства все більше зростали.

Рішучим моментом було, коли більш консервативна частина народовців в 1890 р., не без впливів і участи декотрих росийських Українців, розірвала політичний союз з Москвофілами, з котрими разом виступала в галицьким соймі й австрийськім парляментї против Поляків і правительства, — а війшла в порозуміннє з правительством, чи краще сказати-галицьким намісником (гр. Бадені). Поступо війша частина галицьких Українців уже перед тим відлучила ся від більш консервативних народовців і стала формувати ся в осібну партию, під назвою „радикалів". Коли ж проголошений був новий союз народовців з правительством, сї радикали різко виступили против нього і повели дуже енергічну агітацію против такої „угодової" політики народовців. Опозиція їх була справедлива, бо на ділї сей союз з правительством мав бути союзом Українців з правлящою польською шляхтою Галичини, а властиво і не союзом, а відступленнем від боротьби з шляхетським польським панованнєм за ціну деяких національних уступок, дуже дрібних як на таку принціпіальну справу (одна українська гімназія, одна українська катедра р унїверситетї й таке иньше). Кінець кінцем проводирі народовців, розглядївши, куди веде їх сей союз, та й уступаючи нагиску громадської думки, розірвали сю спілку, сю„угоду", і при нїй зістала ся тільки невеличка Група консервативно-клерикальна.

Загал народовців рішив стати в рішучій опозиції до польського пановання і до центрального правительства, що віддавало Галичину Полякам на поталу, за те що вони підтримували правительство в парляментї.

За прикладом радикалів народовнї рішили також іти як енергічнїйше в нарід, освідомляти його політичне, загрівати до боротьби за свої права та орі-анїзувати до участи в політичнім житю і політичній боротьбі. З сього власне погляду вплив радикалів на галицьке житє був дуже важний, що він не давав народовцям пересувати ся на право, куди їх тягли консервативні й клерикальні елементи, а вів бодай середнею лїнїєю між сим консервативним і радикальним напрямом. В 1900 р. народовці навіть постановили формально злити ся до купи з радикалами, прийнявши поступові і соціальні домагання радикальної програми, заразом перейменували отсю обеднану партию на „національно-демократичну". Розуміеть ся, само приймленнє радикальної програми не зробило сих народовцїв справжнїми поступовцями, в дусї радикальнім; праві елементи не стратили своїх впливів і нераз потім аж до останнього часу тягнули до угодових порозумінь з правительством та польськими правителями. Але все таки лївійші елементи галицького українства стримували народовцїв від занадто різкого і відкритого маршу направо, до котрого тягнуло їх праве крило.

Кінець кінцем, як то звичайно буває, боротьба і конкуренція напрямів незвичайно оживили галицьке житє протягом девятьдесятих і девятьсотих років. Національне і політичне усвідомленнє вийшло з громадок інтелігенції, обхопило широкі круги, маси народні, навчило їх пильнувати своїх прав, бороти ся за свої економічні, культурні і національні інтереси, доходити їх своїми силами, єдністю, організацією.

Опозицийний напрям, котрим повели галицьке громадянство поступові українські течії, в противність старшому, правительственному народовству 1848—1850-х рр., мав власне той незвичайно користний вплив, що відзвичаїв галицьких Українців чекати якихось благодатей від правительства чи когось иньшого, навчив будувати свою долю, своє житє власними силами і засобами, та йти пробоєм, не оглядаючи ся, яке вражіннє роблять їх змагання на сильних і владущих.

Те що здобуло галицьке українство протягом останніх десятиліть, воно осягнуло власними силами, своєю організацією і боротьбою против усяких ворожих перешкод, які ставило польське панованне всіми своїми величезними засобами. Маючи по своїй стороні центральче правительство, в своїх руках тримаючи всю державну управу і краєне самопорядкуваннє, роспоряджаючи величезною земельною власністю всякими грошевими і культурними засобами.

129. Культурний і національний зріст Австрийської України

Осягнемо за останні два десятиліття справді богато.

В сфері національної культури насамперед треба зазначити—сотвореннє української науки, про яку стало можна серіозно говорити тільки з сього часу, з тої організованої роботи, яку повели учені згуртовані в 1890-х роках коло львівського товариства імени Шевченка, в 1892 р. переміненого на наукове товариство, а в 1898 зреформованого на взірець академій наук. Його видання дуже скоро звернули на себе увагу дослідників і українська наука здобула собі право горожанства в науковім світї. Не зважаючи на дуже убогі підмоги з фондів державних і краєвих, товариство розвинуло велику видавничу і організаційну діяльність, про яку чверть віка перед тим нїхто не посмів би й думати.

В парі з сим виступило також домаганнє українського університету. Правительство обіцяло його ще в 1848 р., але потім се все забуло ся разом з иньшими обіцянками, львівський університет захопили Поляки, а Українцям зістало ся лише кілька катедр з українськими викладами. Тодї з кінцем 1890-х рр. вони стали добивати ся оасновання другого, осібного українського університету; в 1900-х рр. Ся справа стала незвичайно гострою, раз у раз викликаючи сильні заворушення на унїверситетї, на котрі чуйно відзивали ся найширші круги громадянства, й останніми часами український університет став черговою справою української політики, так що здобуте його мабуть дуже не далеке.

В сфері літературній треба одмітити розвій красного письменства, завдяки цілій громаді яскравих, живих талантів, їдо в сей момент розцвіту політичних і суспільних інтересів, з кінцем 1890-х років виступила на досигь яловім перед тим галицько-буков.інськім грунтї. Досї Іван Франко, талановитий поет, новеліст і публицист, був найбільш визначним талантом на сім грунтї 1880/1890-х рр. Тепер наоколо новозасновано місячника „Літературно-Науковий Вістник" і видавничого товариства (Українсько-руська видавнича спілка) виступив ряд нових свіжих, талантів, з Вас. Стефаником і Ол. Кобилянською в головах, і надав небувалого перед тим змісту тутешньому українському житю.

В сфері освітній і народно-органїзаційній дав себе знати незвичайний розвій читалень Просвіти і товариств гімнастичних, так званих „Січей" і „Соколів", які нечувано зворушили народні маси, розбудили в них бажаіікс знання, освіти, інстинкти організації й со.іїдарности. Далі, в останніх часах, з огляду на ті трудности, з якими звязане оуло засновуваннє нових українських середніх шкіл — шо їх просто таки приходило ся випрошувати і вимолювати у польських верховодів, а властиво виторговувати за які небудь важні уступки з иньших українських домагань, — галицькі Українці взяли ся до закладання своїх приватних середніх шкіл і розвинули дуже показне своє власне свобідне шкільництво.

Також в останніх літах звернено велику увагу на економічну сторону-на заснованнє позичкових кас, кооперацій, сїльсько-господарських товариств, щоб по можности визьолити ся від залежности від чужих фінансових і сїльсько-господарських інституцій. Есе се незмірпо підняло почуте власної сили і можности в українськім громадянстві і уможливило здобуваннє національних прав не поклонами і вислугами владущим партиям чи правительству, а організованою боротьбою, і певне вже не далекий той час, коли правительство буде змушене рахувати ся з національними домаганнями галицьких Українців незалежно від того, чи на них дають свою згоду польські верховоди Галичини, чи нї. А ще важнійше-що навіть незалежно від державних відносин, в самім собі українське громадянство відкрило сили і засоби свого національного розвитку, і власне в момент найбільшого розвою суспільно-політичного руху в громадянстві й народї, він здобував в собі сили культурного і національного розвою, енергію національної творчости.

З сього погляду Україна Росийська зістаєть ся ще значно по заду від Галичини, як з огляду на слабшу самодіяльність власну, так і ще більше на неприязні зверхнї обставини—хоч і тут два останні десятилїтя зазначили ся великим поступом українського житя. Росийська Україна в останніх десятилітях. В Росії вже в 1890-х рр. потроху лекшали цензурні утиски українського слова і стала можливою живійша літературна і видавнича робота. Добродійне товариство для видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзі, де меньше давало себе знати „усердіє" місцевих цензурних комітетів, досить енергічно заходило ся коло видавання популярних книжечок для народу з ріжних областей знання; в Київі видавничий гурток „Вік" заходив ся коло видавання української белетристики. Виступив ряд визначних авторів в краснім письменстві—Коцюбинський, Грінченко, Самійленко, Леся Українка, що внесли нові тони, нові теми в українське лїтературне житє. Сильно розвинув ся театр, його репертуар збагатив ся рядом нових пес, головно з народнього житя, творами Кропивницького і особливо Карпенка-Карого (Тобилевича). Високоталановиті артистичні сили як Заньковецька, Кропивницький, брати Тобилевичі здобули високу репутацію українській сценї. Нарешті—вже в перших роках девятьсотих—виступають перші замітнї проби українського стилю в штуці (найважнїйший і найбільший утвір в сЇм напрямі—дім полтавського земства визначного українського маляра і архітекта Вас. Кричевського).

Заборони української мови на археольогічних зіздах з новою силою підняли змагання про культурну правосильність української мови, межі і завдання української культури. Здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькім грунтї з участю росийсьских Українців, високо підіймали рівень їх змагань і в Росії.

Українство ставить своїм завданнєм осягнути всю повноту національного житя. Заразом, рівно з партийною боротьбою в Галичині, наступають початки партийного ґруповання в росийській Українї, боротьба і полеміка ріжних суспільних і політичних течій. Особливе оживленнє в українськім громадянстві стає замітним в девятьсотих роках, в звязку з тодїшнїм загальним росийським заворушеннєм. Потім нещаслива росийсько-японська війна і часи „довіря правительства до громадянства" захопили українське громадянство в загальний вир росийського визволення. На чергу стали питання перебудови Росийської держави, спеціальні українські інтереси одійшли на другий плян. Групованнє росийських партий захопило і поділило на анальогічні партиї також і українське громадянство. Селянство захоплене було земельним питаннем, інтелигенція— політичним. За всїм тим українське громадянство не переставало дорогою преси, петицій, резолюцій і т. й. добивати ся розвязання українського питання—національної рівноправности для Українців, а насамперед скасовання заборони українського слова.

В груднї 1904 р. комітет міністрів спеціально зайняв ся сим питаннем і прийшов до переконання, що український рух „не містить в собі, як здаєть ся, скільки небудь серіозної небезпеки", яка б оправдувала заборонні заходи правительства і ті шкоди, які заборона українських книжок чинить селянству. Запитані ним державні органи висловили ся также в тім дусі, а петербурська академія в просторій записцї вияснила при тім неправдивість ходячих фраз, що літературний великоруський язик—мова общеруська, котра для Українців може служити такою ж рідною мовою, як і для Великорусів, так що нема потреби Українцям розвивати українську мову. Не вважаючи одначе на всі отсї вияснення, справа затягла ся і правительство не видало спеціального закона про знесеннє заборон українського слова, а вони були скасовані самі собою загальними законами: видані в осени 1905 р. нові правила про періодичні видання відкрили Українцям можність видавати газети і журнали на український мові, а правила про неперіодичні видання (26/ІУ. 1906) зняли всякі обмеження з книг, в тім і з української мови. Правда, в дїйсности і після сього над українською книжкою і пресою не перестав тяжіти більш гострий і підозріливий догляд: на українській мові раз-у-раз карало ся і забороняло ся те що свобідно проходило на росийській, і против українських газет видавали ся ріжні спеціальні заборони, як нї против яких иньших. Все ж таки, хоч і в узьких межах і з вічним риском кар, відкрито українському слову якусь дорогу.

В справах політичних і суспільних царській маніфест 17 жовтня 1905 р. відкрив великі перспективи, з котрих одначе мало здіснило ся справді. Великі надії покладали ся на першу думу, скликану весною 1906 року. Між селянськими й інтелїгентськими депутатами її знайшло ся чимало людей для українства настроєних більше або меньше прихильно, і з них організувала ся українська фракція, яка могла б мати чимале значіннє в дальших нарадах думи. Та думу роспущено перше, ніж ся фракція підібрала ся відповідно—з людей переважно мало обзнайомлених з українськими справами, що аж тут в думі мали нагоду серіозно застановити ся над потребами українського житя. Те саме повторило ся і в другій думі, вік котрої так само був короткий. А в третю думу, скликану на підставі нового виборчого закону, селянство вже не могло посилати самостійно вибраних депутатів, і українське селянство—єдиний елемент, на котрий можна було покладати надії, зістало ся властиво без представників.

Думське законодавство не дало нічого українському житю; навіть для заведення української мови в народній школі в третій думі не знайшло ся більшости, як для декотрих иньших инородчеських шкіл. В сім відбив ся неприхильний для українства настрій правительственних сфер, що з початку устами сенату (в справі недозволення „Просвіти" в Полтаві), а потім устами міністра внутрішніх справ зазначило своє становище супроти українського руху, принявши всяку, хоч би чисто культурну українську роботу за шкідливий сепаратизм.

Таким чином розвіяли ся надїї тих, які по маніфесті 17 жовтня думали що з розвоєм конституційного житя в Росії українське житє зможе розвивати ся тут свобідно і правильно, і вся вага українського руху перенесеть ся з Галичини в натуральний свій осідок, на Україну росийську. Обставини росийського житя не дають йому і тепер розвинути ся навіть так, як розвиваєть ся українське житє в Галичині. Але воно розвиваєть ся і в них!

Останні роки, невважаючи на всї розчаровання, заборони і гоненія на українство, зазначили себе великим поступом, принесли важні і цїнні здобутки, які глубоко врізали ся в житє і не зможуть бути вирвані з нього нїякими заборонами і нагінками, тому власне що здобуті були наперекір всяким перешкодам і заборонам. Українська преса, котрій відкрив дорогу маніфест 17 жовтня газети Хлїбороб, Громадська Думка (потім перемінена в „Раду"), Рідний Край, Село, Засів, Ріля й богаю иньших, журнали — Вільна Україна, Нова Громада, перенесений з Львова до Київа Літературно-Науковий Вістник, Українська Хата—зробили своє важне діло, не вважаючи на всї бичи і скорпіони адміністративних і судових кар, на всякі перепони для їх передплати і поширення. Ся преса обеднала і звязала в одно громадянство розсипані атоми української інтелігенції, висунула перед ним основні політичні, суспільні і національні домагання українського житя, а поруч них вперше серіозно поставлені були економічні завдання. Заснованнє „Українського наукового товариства" (1907), що згуртувало українські наукові сили з ріжних наук в своїх виданнях, зазначило домаганнє повноти української культури—не якогось „домашнього обихода" старих часів, а в усїх областях культурного житя. Серіозно поставлено жаданнє української школи. Найбільші перешкоди стрінуло поширеннє освіти і практичного знання в народнїх масах; „Просвіти", що засновувались для сеї мети в ріжних містах, в одніх місцях не дозволялись, в иньших закривались і тепер вони вбиті майже вповні. Але популярна література, що значно роздвинула ся за сї роки, захоплює широкі круги народні, судячи з того що деякі книжки розійшли ся по кілька десять тисяч примірників.

Безсумнівно, широкий всенародній різвій українства являється і в Росії питаннєм недалекого часу і можемо з повною вірою дивитися в його будучину.