Легенда про безголового

11 вересня, вівторок НЕ В ДОБРИЙ ЧАС

Чоловiк навчив мене водити машину.

Це була єдина користь, яку я мала вiд нього за чотири роки, сiм мiсяцiв i два тижнi подружнього життя.

На цiй же машинi я вiд нього й поїхала.

Їхати Житомирською трасою сьогоднi було особливо приємно. Дощ почався вночi й закiнчився перед свiтанком. Його останнi краплi впали на мене саме тодi, коли я кидала в багажник сумку з найнеобхiднiшими речами. Їх набралося не багато для того, аби далеко вiд дому я могла почувати себе комфортно. Проте не так уже й мало, щоб жiнка могла запросто пiдхопити сумку й винести її на вулицю. Чоловiк, формально та юридично законний, проте де-факто колишнiй, намагався допомогти менi, але я ляснула його по руцi i не зiйшла — буквально скотилася сходами з десятого поверху. Не чекаючи, поки пiднiметься викликаний ним лiфт.

Я в'їхала у вересневий ранок уже за мiстом на трасi — по мокрому й чистому асфальту. Вiн блищав передi мною в сонячних променях, нiби освiтлюючи дорогу в нове життя. Вiд цього в мене несподiвано пiднявся настрiй i я ввiмкнула радiо, налаштувавшись на першу-лiпшу ефемку. Радiостанцiя «Ностальгiя» разом iз групою Стаса Намiна з не таких уже далеких 70-х благословили мою путь пiснею «Мы желаем счастья вам».

Щастя нам iз чоловiком традицiйно та байдуже побажала свого часу тьотя в загсi. Навiть гарантували це саме щастя спецiальним штампом у паспортi. Усi гостi вiтали та лiзли цiлуватися, тiльки Оля Примара прокоментувала у своєму стилi: «Ларчику, сонечко, мужчина цiнний двома моментами. Один у нього в гаманцi, другий — у штанях». «А не навпаки?» — весело запитала я тодi, i у вiдповiдь почула: «Член без гаманця — це подачка на бiднiсть. А якщо вiн додається до гаманця, то можна себе iнодi продати».

Правота Олi Примари пiдтвердилася досить дивним чином. У мого чоловiка все було в порядку i в гаманцi, i в штанях. Просто з часом вiн почав бувати в подружньому лiжку не частiше, нiж кiлька разiв на мiсяць, мотаючись у якихось своїх бiзнесових справах. Саме «бувати»: заняття коханням скоро перетворилося на механiчний секс з серiї «для здоров'я», а потiм все це поволi трансформувалося в «подружнi обов'язки». Прикметнi тим, що їх, як i будь-якi iншi обов'язки, не завжди хочеться виконувати.

Я сама пiрнула в роботу з головою: спершу фiрма не давала продихнути, потiм приватна практика з'їдала багато часу. Звичайно, приємно, коли до тебе звертаються не випадково знайшовши оголошення, а через те, що ти, Лариса Гайдук, — справдi хороший адвокат. Усе це добре, навiть дуже добре.

Тiльки настав момент, коли я відчула: той, за кого я вийшла замiж, насправдi чужа менi людина. Дiйшло до того, що я навіть скаржилася Олi Примарi: «Чого вiн такий правильний? Хоч би почав по бабах гуляти, чи що? От би дiзнатися, що в нього коханка, висунути претензiї, закотити шкандаль i розiйтися на фiг!» На що вона по-фiлософськи пiдливала менi ще коньячку на денце келишка: «Ларчику, так завжди, коли звикаєш бачити мужчину, який у твоїй присутностi не соромиться ходити неголеним i в трусах. Чоловiк — це погана звичка».

Чим далi я їхала вiд Києва, чим бiльш активно вступав у свої права ранок, тим бiльше машин з'являлося довкола на трасi. Кермували переважно мужики, i, зиркаючи на жiнку за кермом «Опеля», махали руками. Жодних виявiв уваги, жодних бажань привiтатися. Може, це менi здавалося, але всi вони, мабуть, давали маячки: агов, тiтко, куди тебе несе, це наша дорога. Зiпсувати менi настрiй вони не могли — дуже жирно дозволити абикому це зробити. Але я раптом зловила себе на думцi, що дозволяю всiм обганяти себе. Захотiлося газонути i влаштувати тут перегони — побачимо, чия вiзьме. Я вже навiть серйозно вирiшила почати цю гру, та вчасно зупинилася. Нехай. Ще увагу на них звертати… Їду собi i їду, кому яке дiло…

Свої претензiї до чоловiка я довго не могла скласти докупи. Навiть десь вичитала в журналi, що для цього треба сiсти за стiл i спробувати написати їх на паперi. Нiчого не вийшло. На стороннiй погляд, у нас усе було хокей. Не те щоб iдеальна пара, але обоє працюють, квартиру в новому будинку купили, навiть кредит швидко виплатили. Грошi є, жити є де, вiн не бiгає за спiдницями, вона не шукає пригод з чужими мужиками. Дiтей нема — теж нiчого. Он у нормальних країнах спочатку для себе поживуть, а вже потiм дiтей заводять. Та й бiзнес у чоловiка зараз стабiльно йде, а потiм — гав, i нема його, в Українi ж живемо… Менi навiть тихо заздрили всi, крiм Олi Примари.

Вона єдина зрадiла, коли я сказала про свiй намiр розлучитися. Спершу їй, потiм — чоловiковi. Саме в такiй послiдовностi.

Не доїжджаючи до Житомира повз мене швидко, наче сто вовкiв женеться, промчав бiлий мiкроавтобус iз логотипом телеканалу «Iнтер» на борту. Телевiзiйники кудись поспiшали, причому, як дуже скоро виявилося, всi. Упродовж наступної пiвгодини мене обiгнали ще кiлька легковикiв та бусикiв з емблемами вiдомих телеканалiв, i нарештi просунув великий горбатий синьо-бiлий транспортний засiб iз позначкою «1 + 1». На телебаченнi в мене працює приятелька, i я знала, що це називається ПТС — пересувна телевiзiйна станцiя. Вона дозволяє знiмальнiй групi розгорнутися будь-де, звiдки треба вести гарячий репортаж, i робити прямi включення, здебiльшого — у випусках новин. Можливо, щось десь i сталося. За своїми особистими справами я кiлька днiв взагалi не жила життям країни, хоча й так не особливо дивлюся телевiзор. Не те що не люблю — часу немає.

Чоловiка моє рiшення не дуже здивувало. I саме це стало останньою краплею. Вiн мiг проситися, мiг сваритися, допитуватися, хто в мене є, як його звуть i чим вiн кращий за нього. Зрештою, мiг би влаштувати скандал iз биттям тарiлок та викиданням стiльцiв через вiкно. Не так уже нам було погано разом i не завжди наше спiльне життя можна було визначити епiтетом «нiяке». За великим рахунком, я сама не могла й зараз не можу точно сказати, чого менi з ним не вистачало.

Дурiєш, дiвко. Це мама так заявила. Тобi вже за тридцять, де ще такого знайдеш. Правильний, позитивний, не п'є, грошi заробляє…

Чого ви все про бабло, мамо? Я i сама заробляю, мамо! А за тридцять менi не так уже й далеко, коли ти не забула! Якщо хочеш — дурiю, i щоб не здурiти зовсiм, вiд нього i йду! Усе, розмову закiнчено, мамо!

За Житомиром вiдчула — помру без кави. Зупинилася бiля найближчої придорожньої харчевнi, з подивом дiзналася, що саме тут є не лише «растворiмий кофє», а й «експресо», «американо» та навiть «кава по-турецькому», i наливають усе це не в одноразовий стаканчик. Тому замовила каву. Далi, махнувши рукою на забобони, з'їла величезне — як на київськi мiрки — заварне тiстечко, повне масляного крему, заплатила смiшну суму й вирушила далi.

Отже, чоловiк не скандалив. Навiть не здивувався. Промовив: «Як хочеш», i почав збиратися на лiтак. Тут уже не витримала я: «Це все, що ти менi скажеш?» — «А для чого повiтря трусити? Ти ж не передумаєш. Прилечу — подзвоню одному спецу, хай займається розмiном квартири». Чотири днi я була сам на сам iз невеселими думками: от же ж, блiн, жiноча доля, навiть розлучитися, як усi люди, не вмiю… А коли чоловiк повернувся, завела його на кухню, посадила навпроти себе за стiл i провела короткi дiловi переговори. Суть така: квартирою хай не париться, все одно за його грошi куплена. Юридично це зроблено у шлюбi i за законом я маю право на половину. Але практикуючому адвокату зручнiше мати машину. Тому, будучи юристом, я готова взяти на себе клопiт i пiдготувати цiлком законнi документи, за якими йому вiдходить квартира i я не маю права на неї претендувати. Менi ж залишається автомобiль. Ось i весь розподiл майна. Довiренiсть у мене є. Повернуся — оформимо права.

Вiн явно не чекав такого. Проте не комизився, чим дуже мене розстроїв. Жити з ним було нецiкаво, i розлучатися — нудьга смертна. Ну чому менi так щастить? Запитав тiльки, куди я їду, на що отримав вичерпну вiдповiдь: «У мене вiдпустка з понедiлка. Куди захочу — туди i поїду. Не телефонуй. Побачу твiй номер або будь-який, незнайомий менi — вимкну трубку». «Як хочеш», — знизав вiн плечима. Ось i розiйшлися.

А їхала я до куми. Попередньо подзвонила їй, коротко окреслила ситуацiю, i вона чекає. Мене втомив чоловiк, набридло ночувати в Олi Примари, дiстав до печiнок екологiчно нестабiльний та метушливий Київ. Хотiлося кудись, де життя стоїть. У мiстечко Подiльськ. Воно тихе, недалеко вiд Кам'янця-Подiльського, шiсть годин вiд Києва, i там мої друзi.

Ми разом навчалися на юрфацi: я, Томка Вишневська i Олег Комаров. Вони якось швидко, з першого курсу знайшли одне одного, а потiм просто молилися на мене. Я ж киянка, у батькiв трикiмнатна на Оболонi, i можливiсть для маневру завжди була. У гуртожитку не особливо налюбишся, тому ми облаштовували все так, аби парочка могла на кiлька годин скористатися моєю квартирою. На якомусь етапi їх там застав мiй батько, пiсля чого Олег iз Томкою стали друзями нашої сiм'ї. А коли пiсля другого курсу одружилися, навiть жили в нас пару мiсяцiв, поки не вдалося зняти нормальну хату неподалiк.

Київ родину Комарових якось не приваблював. Тому, отримавши дипломи, вони перебралися до нього в Подiльськ, де, завдяки знайомствам свекра, Томка потрапила до прокуратури й досi трудилася там слiдачкою. Олег самотужки розгорнув бурхливу дiяльнiсть, в результатi якої вiдкрив власну нотарiальну контору i з успiхом обслуговував не лише Подiльськ, а й тамтешнi села. Клiєнтура вчащала до Комарова з сусiднiх районiв i навiть iз Хмельницького. Жили вони непогано: побудувалися, вiдселилися вiд батькiв, а Тамара, яка в унiверi ще трималася, почала активно народжувати, подарувавши Олеговi за десять рокiв двох хлопчикiв i дiвчинку, мою хрещеницю. Томку ми на курсi дражнили квочкою, i тепер вона цiлком вiдповiдала своєму прiзвиську: стала кругленькою, дуже домашньою i по-провiнцiйному спокiйною. Частково це пояснювалося тим, що слiдчий Подiльської прокуратури отримував на роботi на порядок менше стресiв, нiж пересiчний київський слiдак. Головне: поза роботою Томка нiколи дурного в голову не брала. На роботi вистачало, так вона казала.

Словом, менi з Томкою та Олегом буде спокiйно. Я заздрила обом. Тому i їхала до них у глушину, котра все ще називається «краса України — Подiлля», а не кудись в Емiрати. Хоча фiнанси менi дозволяли.

Не кваплячись, я пронизала Житомирську та Вiнницьку областi i, наближаючись до рятiвного для моєї порушеної нервової системи та нестабiльної психiки Подiльська, набрала з мобiльного номер Тамари. Абонент не може прийняти ваш дзвiнок. Загалом нiчого дивного, тiльки де ж ти, кумо? Повторила спробу, потiм — ще раз. Результат той самий, i я заховала телефон. У принципi, Тома може бути або вдома, або на роботi. Iнших маршрутiв у неї просто не iснує.

Проминувши дороговказ iз написом «Вас вiтає Подiльськ», я проїхала занедбану автостанцiю i повернула праворуч, на вкриту порепаним асфальтом дорогу, що вела до центру мiстечка. На п'ятачку бiля центральної площi, збоку якої ще стояв неприкаяний Ленiн iз кепкою в руцi, розташовувалися всi мiсцевi органи влади: мерiя, прокуратура, суд, трошки далi — мiлiцiя, а за нею — одноповерхова будiвля вiйськкомату.

Знайому «плюсiвську» ПТС-ку я побачила просто перед собою, неподалiк вiд пам'ятника, просто навпроти прокуратури. З рiзних бокiв площу також обсiли так само баченi сьогоднi мною машини та бусики телевiзiйникiв. Мiж ними товкся народ, i здавалося, що тут коли не всi мешканцi Подiльська, то як мiнiмум його половина.

Зупинивши «Опеля», я вийшла i, про всяк випадок переклавши з сумочки в кишеню джинсiв своє адвокатське посвiдчення, рушила через площу просто туди, в епiцентр поки що незрозумiлих менi подiй. На мене не звертали увагу, i про що гудiв натовп, я теж не особливо вслуховувалася. Пробившись ближче, я примружила очi, аби сонце не так сильно слiпило, i раптом вiдчула шок.

Тиха, домашня, завжди спокiйна та впевнена в собi своєю селянською впевненiстю Тамара Комарова, слiдча Подiльської прокуратури i моя кума, з виразом неприхованого роздратування на обличчi говорила щось вiдразу кiльком наставленим на неї мiкрофонам. Примудряючись при цьому не дивитися в об'єктив жодної з хижих телекамер.

— Ми продовжуємо стежити за трагiчними подiями в мiстi Подiльську, i зараз iз нами знову на прямому зв'язку наш кореспондент Юрiй Григоренко. Що нового чути, Юрiю?

— Так, доброго вечора, Людо. Пiд вечiр пристрастi в цьому не так давно тихому й мальовничому мiстечку на Подiллi дещо вляглися, але в справi про скоєний тут жахливий злочин нiчого не прояснилося. Нагадаю, що сьогоднi вранцi на центральнiй площi Подiльська, лише в п'ятдесяти метрах вiд того мiсця, де я зараз стою, було знайдено обезголовлений чоловiчий труп. Ситуацiя ускладнюється тим, що тиждень тому на околицi мiста так само знайшли чоловiчий труп, над яким поглумилися в аналогiчний спосiб. У мiлiцiї та прокуратурi схиляються до того, аби пов'язати цi два злочини в один та об'єднати обидвi кримiнальнi справи. Також вiдомо, що перший злочин не так налякав i сколихнув мiсто, як другий. Адже сьогоднi вранцi повз центр мiста багато людей iшли на роботу. Тому можна зрозумiти шок вiд побаченого.

— Юрiю, чи є вже якiсь версiї? Чи встановлено особу жертви i якi можливi причини такого жорстокого вбивства?

— Загалом такої iнформацiї правоохоронцi журналiстам поки що не дають. Вiдомо лише, що особу першої жертви встановлено. Нею виявився мiсцевий мешканець. Наразi жодних версiй та коментарiв мiлiцiя та прокуратура не дають. Говорять лише, що в цiлому кримiногенна обстановка в Подiльську була нормальною i мiсто жило спокiйним життям. Такий злочин, як насильницька смерть, для цих країв узагалi рiдкiсть. Наприклад, торiк у Подiльську було скоєно дванадцять убивств, iз яких одинадцять розкрито за гарячими слiдами. Це були тяжкi злочини, скоєнi на побутовому ґрунтi. Дванадцятий злочин так само розкритий, але пiдозрюваний знаходився в розшуку i лише мiсяць тому був затриманий у Миколаївськiй областi. А станом на серпень цього року в Подiльську скоєно п'ять тяжких злочинiв. Усi вони так само розкритi.

— Чи є сподiвання, що цей жахливий злочин мiсцевi правоохоронцi розкриють так само швидко, як i попереднi?

— Поки що рано про це говорити. Принаймнi, так твердить начальник мiлiцiї Подiльська полковник Валерiй Яровий. Проте вiн та його колеги одностайнi в одному: подiбного в їхньому мiстечку ще не було.

— Чи потребують подiльськi правоохоронцi додаткової допомоги? Чи будуть пiдключатися до процесу розслiдування слiдчi з областi чи з Києва? Юро?

— Нi, Людо, за моєю iнформацiєю мiсцевi правоохоронцi планують поки що обходитися своїми силами. Справу ведуть досвiдченi працiвники. Єдине, що можна впевнено сказати: за останнiй час серiя вбивств, що скоєна в Подiльську, претендує на те, аби стати одним iз найбiльш резонансних злочинiв в Українi. Принаймнi, поки що…

Комаров, натиснувши на кнопку пульта, вимкнув телевiзор i в тишi, що раптом настала, розлив по чарках горiлку. Собi — трiшки, на денце, менi — половинку, Тамарi — практично по вiнця.

— Яка честь для нас, — буркнув вiн i першим випив, не чаркуючись. Ми з Томою стукнулися чарками, однак швидше машинально, нiж з приводу того, що Подiльск прогримiв на всю країну як мiсто, де людей вбивають i вiдрiзають їм голови.

До того ж, Тамара i була тим самим досвiдченим працiвником, про якого згадав журналюга в своєму репортажi.

Ох, не в добрий час я вирiшила тiкати вiд чоловiка i шукати спокою десь далеко!

…Пiсля того, як телевiзiйники перестали терзати Томку, я помахала їй рукою з натовпу i вона, спочатку не зрозумiвши, хто це, потiм кинулася до мене, схопила за руку i, не зважаючи нi на кого, потягнула в прокуратуру, до свого кабiнету. Зачинивши дверi зсередини, кума кинулася менi на груди i ридма заридала. Звiсно, тут навiть пiдготовлена людина зiрветься. А уявiть собi мою квочку, яка все це бачила по телевiзору в американському кiно. I то в кращому випадку: працiвники прокуратури не часто дивляться придуманi детективи.

Слово за словом, i картина почала складатися. Не повнiстю, звичайно. У цiлому те, що вiдбувається, я змогла уявити в бiльш спокiйнiй обстановцi, коли ми приїхали на моїй машинi до Комарових додому, розцiлувалися з Олегом i сiли вечеряти. Виглядає все це так само жахливо i сумно, як i логiчно.

Сьогоднi вранцi, до речi, приблизно в той самий час, коли я кидала сумку в багажник, мiлiцiонер, який чергував у примiщеннi мерiї i вже готувався здавати чергування та йти спати, виявив: дивлячись вночi телевiзор, вiн скурив усi цигарки. Аби поповнити запас, треба вийти, перейти майдан i постукати у вiконце цiлодобового кiоску, розбудивши продавця. Одначе, щойно вiн вийшов з примiщення, як почув дикий крик: той самий продавець стояв бiля дверей свого кiоску, на щось показував рукою i кричав так, нiби його посадили голим на гарячу сковороду. Поглянувши туди, мiлiцiонер зi свого мiсця побачив лише ноги людини, яка лежала майже в центрi площi, неподалiк вiд пам'ятника Ленiну. Пiдiйшовши ближче й роздивившись лежачого, молодий сержант i сам перелякався: на вологому вiд дощу асфальтi хтось поклав на живiт труп людини, в якої не було голови.

Нiчного продавця Толика Балабана досвiд навчив: пiсля четвертої ранку вже точно нiхто нiчого не купляє. Неподалiк, у центральнiй частинi Подiльська, працює єдине мiсце нiчних розваг — клуб «Павук». Пиво там дороге, тому хлопцi до першої бiгають в кiоск за пивом, а з першої до половини третьої можна чекати, що хтось iз них прибiжить за презервативами — продавати їх у «Павуку» чомусь не додумалися. Словом, за звичкою Балабан примостився дрiмати на спецiально облаштованому ложi з ящикiв та старого матрацу близько четвертої ранку. I гарантує: тодi трупа ще не було. А близько сьомої вiн автоматично прокинувся: в цей час тi, кому рано на роботу, проходять повз нього i купують пиво, цигарки та жуйки. З просоння вiн не зрозумiв, хто там валяється пiд пам'ятником. Вирiшив: хтось напився i не дiйшов додому. Тому вийшов, аби глянути — раптом допомога потрiбна. Уже коли пiдiйшов зовсiм близько, до нього дiйшло, що це таке, тому вiн розвернувся, побiг до рятiвного кiоску i вже звiдти почав кричати.

Поки мiлiцiонер бiгав назад на пост телефонувати до райвiддiлу, на площi з'явилися першi поодинокi мiсцевi раннi пташки. Подiльськ ще шiсть столiть тому був побудований таким чином, що хто б куди i звiдки не йшов — центрального майдану не оминути. Тож поки черговий наряд мiлiцiї пiднявся «в ружйо», безголовий труп уже встиг перелякати з десяток громадян.

Ну, а далi, зрозумiло, запрацювало мiсцеве неформальне радiо. Станом на десяту ранку в Подiльську не було жодної людини, яка б не знала про страшну знахiдку.

А тепер про роль Тамари Комарової в усiй цiй iсторiї. Приблизно рiк тому в районi сiльськi дiти знайшли розчленований труп. Через день в сусiдньому районi знайшовся ще один. Сталося так, що справу вела Тома i досить оперативно та спритно її розкрутила. Про цю iсторiю, виявляється, телевiзiйники з рiзних каналiв аж два рази документальнi програми знiмали. Про що там iшлося, хто кого вбив, розрiзав та по лiсах розкидав — зараз не так важливо. Головне: пiсля того слiдчому Комаровiй просто не могли не дати аналогiчної справи. Тому, коли тиждень тому на околицi Подiльська знайшли перший безголовий труп, на розслiдування кинули досвiдченого саме в подiбних справах працiвника. Менти не збрехали журналiстам i зовсiм не прикрасили ситуацiю.

Нарештi — суто ментiвськi заморочки. Звичайно, заробити собi додатковi бали на розкриттi такого резонансного злочину хоче й обласна мiлiцiя, i районна. Подiльськ — мiстечко невеличке, живе в ньому тисяч двадцять народу. Тому мiський та районний вiддiли мiлiцiї тут об'єднанi в один мiськрайонний. Вiдповiдно їхнє обласне начальство має всi пiдстави вважати, що своїми силами тут не впораються. Якщо начальник мiлiцiї полковник Яровий i Коцюба, керiвник прокуратури та безпосереднiй начальник Тамари, а також мер Подiльська Iван Безрадний, у пiдпорядкуваннi якого цi органи знаходяться, погодяться з цим, тодi iнiцiативу дуже скоро доведеться вiддавати областi. Самим же залишатися на пiдхватi та на других, коли не на третiх ролях. Через те всi сили мiсцевої мiлiцiї взагалi, i карного розшуку — зокрема, кинутi на розслiдування серiї садистських убивств. Тому моїй подрузi i кумi треба не просто розiбратися в тому, що трапилося, i знайти вбивцю чи вбивць, а до того ж допомогти начальству втерти носа хмельничанам.

У порiвняннi з цим жах вiд скоєного злочину вiдходить на другий план. Хто знається на подiбних iгрищах — зрозумiє мене i Томку.

Вiдтак я почала збиратися додому — друзям не до мене. Однак, вони хором почали вмовляти мене лишитися. Якщо я повернуся назад iз ще гiршим настроєм, нiж приїхала, вiдпустка буде зiпсована остаточно. У свiтлi останнiх подiй вiд мене тут, у Подiльську, дуже багато користi. Тамарi доведеться пропадати на роботi. Олег теж зайнятий своїми справами: народ наче показився — активно купує-продає землю та нерухомiсть, i нотарiус нарозхват. Тому менi сам Бог велiв займатися дiтьми. Хрещеницю свою я повинна вiдвезти до баби на село, з дитсадком Тома домовиться. Старших дiтей тьотя Лариса може возити до школи, привозити назад, годувати й забавляти. Томка не озвучувала своїх думок, тiльки я точно знаю: вона переконана, що саме такого жiночого щастя менi в моєму метушливому та проблемному Києвi не вистачає.

Словом, умовили. Тьотя Лариса залишається.

Коли вже дiти вклалися спати, а Олег зачинився в кiмнатi з маленьким телевiзором, ми нарештi змогли поговорити бiльш предметно.

— Що вже вiдомо?

— Небагато, — вiдмахнулася Тамара, наливаючи собi й менi по трошки самогонки, настояної на цiлому оберемку корисних трав. — Точно можна сказати: вбили його десь в iншому мiсцi i притягнули пiд пам'ятник на руках. Ну, або на спинi. Але без транспорту.

— Звiдки така впевненiсть?

— Кровi на мiсцi, де знайдений труп, практично немає. Немає її i в радiусi кiлометра вiд цього мiсця. Весь особовий склад територiю прочiсував, так що все точно. Розтин показав — смерть настала приблизно о дванадцятiй ночi. А приперли тiло на майдан близько шостої.

— Це точно?

— Точнiше не буває. О четвертiй заснув Балабан — раз, — Тома почала загинати пальцi. — Черговий у мерiї визирав у вiкно на початку п'ятої, коли розвиднятися починало, а те мiсце з вiкна проглядається. I вiн ще нiчого не бачив — це два. Нарештi, третє — природа-матiнка. У вас дощ був?

— Уночi почався, i сильний, — я пригадала свiже, як для Києва, ранкове повiтря i блискучий асфальт на трасi.

— Бач, а в нас бризнув. Ну, не зовсiм бризнув, годинку полив. I почався без чогось там п'ята ранку. Метеорологи нашi вже точну довiдку готують. Значить, полив вiн трохи i затихнув десь так о шостiй. А пiд трупом — мокро, i сам вiн дощем не намочений. Ось тобi i вся наука.

Ми сидiли не в залi, а зайняли невеличку кiмнату, що прилягала до кухнi. Менi було тут найзручнiше: можна курити, її навiть охрестили «залом для курцiв». З вiдчиненої кватирки тягнуло вечiрньою прохолодою — нинiшнiй вересень на Подiллi м'якими вечорами не балував. Аби не зачиняти вiкно, я пiдтягнула до себе старий картатий плед i накинула собi на ноги. Тамара зовсiм по-бабськи сплеснула руками, видавши давно забуте в мiстах слiвце: «Лишенько!», пiдiрвалася зi стiльця i збiгала кудись в надра будинку за теплою «бабською» кофтою ручної в'язки. Вiдмахуватися не було бажання, я закуталася в кофту i, вмостившись затишнiше, продовжила.

— Виходить, вбивали десь поруч?

— Чому?

— Ти сказала — «приперли», а не «привезли». Значить, є якiсь пiдстави вважати, що труп принесли на руках…

— А, ну так, — кивнула Тома. — На вологiй поверхнi повиннi були лишитися слiди протекторiв. Нiчого не знайшли. Слiди взуття затоптали. Чiтких вiдбиткiв не виявили. У нас центральна площа — єдине мiсце, добре закатане в асфальт. Ясно, що слiдiв волочiння на ньому теж не лишиться. Могли покласти тiло на возика i доставити, але ж у возика теж колеса є…

— Раз так, — пiдсумувала я, струшуючи попiл у попiльничку, — цiлком логiчним може виглядати припущення, що все сталося неподалiк. Тягнути на собi труп через усе мiсто, нехай серед ночi… Навiть не серед ночi… в цей час у вереснi вже не темно. Великий ризик, погодься.

— Скiльки там того Подiльська!

— Скiльки б не було. Усе одно ризиковано.

— Ну, хто у нас у такий час iз вiкон визирає? Я тебе прошу, Ларо, труп могли перти з будь-якої околицi.

— Час смертi вiдомий?

— Розтин робили, — кивнула Тамара. — З Кам'янця медексперта викликали. У нас теж є спецiалiст, тiльки вiн сам попросив пiдстраховки. З вiдрубаними головами якось не доводилося нашому Петровичу мати справу.

— Ну, як, а попереднє вбивство?

— Там простiше. Спокiйнiше — воно ж перше. Нiхто не гнав, над душею не стояв, журналiстiв стiльки не було. Коротше, поки що висновки попереднi. Смерть настала десь так мiж одинадцятою вечора вчора i першою ночi сьогоднi.

— Голову вiдтяли пiсля смертi?

— Поки що нiхто не готовий це сказати. Iнших ушкоджень на тiлi не видно. В органiзмi — жодної отрути. Правда, упродовж завтрашнього дня медицина може дати якусь iншу iнформацiю, та я не думаю, що вона аж так кардинально все помiняє.

— Тобто, голову вiддiлили вiд тiла, коли людина була ще живою? Ти це маєш на увазi?

Тамара стомлено вiдмахнулася.

— Звiдки я знаю?

— Взагалi — як її вiддiлили вiд тiла? Пиляли, рубали, довбали кухонним ножем? Гострим чи тупим лезом?

— Слухай, подруго, невже це тобi справдi цiкаво? Мене, наприклад, вiд таких розмов трохи той, нудить, — Тома ковтнула ще свого напою, скривилася, хрумкнула малосольним огiрком. Такою свою подругу й куму я бачила вкрай рiдко, i це означає — вона справдi знервована, напружена i намагається якось дати раду своєму становi.

— Просто скажи. Тебе, думаю, спосiб убивства теж повинен цiкавити. Як слiдчого, врештi-решт.

— Та цiкавить воно мене, цiкавить, тiльки не хочеться менi постiйно це повторювати! — зiтхнула Тамара. — Нiяких пилок i ножiв. Голову вiддiлили вiд тiла одним сильним ударом дуже гострого предмету. Швидше за все — сокири. Удар поставлений дуже добре. Навiть якщо людина була живою, вона не мучилася i навiть не встигла злякатися як слiд.

— Те, що жертва не злякалася, може свiдчити лише про двi речi. Перше: вона добровiльно пiдклала голову пiд сокиру, нiби граючись у якусь гру. Це ймовiрно, але я в це не вiрю. Друге: на чоловiка несподiвано напали, швидше за все — ззаду, оглушили i вирубали. Вiн довiряв тому, кого пустив за спину. Отже, не боявся. I, таким чином, голову вiдрубали непритомнiй людинi.

— Може й так, — Тамара на мить замислилася. — Навiть швидше за все так. Тiльки що це нам дає?

Оце саме «нам», у якому не було жодного прихованого змiсту, я несподiвано для себе сприйняла та оцiнила iнакше. Адже вранцi мене не хвилювало нiчого, навiть зруйновне, як тепер стало остаточно ясно, ще кiлька рокiв тому особисте життя. А пiд вечiр я вже переймаюся зовсiм не потрiбною менi кримiнальною iсторiєю, до того ж — дуже страшною та дикою за своєю суттю. Ця суть зовсiм не заважає менi, київському адвокату, який уже третiй рiк принципово вiдмовляється вiд роботи з кримiнальними справами, розпитувати давню приятельку, до того ж — жiнку i матiр трьох дiтей, про спосiб, яким одна людина вiдрубала голову iншiй. I я даю якiсь поради i взагалi починаю мислити наче людина, кревно зацiкавлена в розслiдуваннi.

I те, про що ми тепер говоримо, справдi може щось дати не лише Тамарi Комаровiй, слiдчому прокуратури, i оперативникам, що копають носами землю, а так само «нам»… Томi та Ларисi, двом випускницям юридичного факультету, втягнутим у цю справу, одна — в силу службової необхiдностi, iнша — абсолютно випадково. Причому я навiть не палаю бажанням бути якимось боком причетною до такої страшної iсторiї. Тiльки це все одно сталося, i я вже точно нiкуди не поїду. Принаймнi, кiлька найближчих днiв.

Через те жити в хатi слiдчого, який веде гучну резонансну справу, бути так само юристом i цнотливо намагатися не говорити про вiдрубанi голови, а, скажiмо, жвиндiти про переваги столичних косметологiв над провiнцiйними — зовсiм нелогiчно. Та й неможливо.

— Нам iз тобою, — все ж таки вирiшила поправитися я, — це нiчого не дає. А ось вам, — я наставила на Тому вказiвний палець i накреслила ним у повiтрi коло, — повинна дати важливу iнформацiю про особистiсть убивцi.

— Убивцi? Чому їх не може бути двоє?

— Може, — кивнула я. — Хоч троє: один заманює i оглушує, другий вiдрубує голову, третiй тримає тiло i потiм тягне його через усе мiсто. Ти сама припускаєш таку ситуацiю?

— Я вже не знаю, що менi припускати, в що вiрити…

— Ну, це вже зовсiм безнадьога, а тобi зараз такi настрої не потрiбнi! У тому, до чого ми додумалися, є дуже велике рацiональне зерно. Дивись, — я вмостилася зручнiше i закурила чергову сигарету. — У того, хто здатен вiдрубати голову живiй людинi, нерви, поза сумнiвом, мiцнi. Але отут, — я постукала себе по лобi, — певно, не все в порядку. Проте вiн не явний псих i в нього точно немає довiдки вiд психiатра та медичного дiагнозу. Вiн нiколи не лiкувався анi амбулаторно, анi стацiонарно. Виглядає вiн, як звичайна людина. Бiльше того — людина, якiй можна довiряти настiльки, що навiть пустити її собi за спину. Словом, це абсолютно надiйний, порядний, законослухняний громадянин. Можливо, навiть той, хто має певну вагу та досить пристойний соцiальний статус.

— Дякую, тiтко, ти мене заспокоїла, — сумно посмiхнулася Тамара. — Лишається тiльки перевiрити все доросле чоловiче населення Подiльська.

— А чому обов'язково Подiльська?

— Два рази спецiально приїздити сюди з iншого мiсця, аби вiдрубувати тут людям голови? Це ще бiльш неймовiрно, нiж твоя ота iсторiя про змову трьох убивць.

— Логiчно, — погодилася я. — Тiльки я мала на увазi, що шукати того, хто це робить, серед психопатiв — дурна робота. Ще пiсля першого випадку їх можна було перевiрити…

— I перевiряли! Що ти думаєш: у нашому мiстечку, виявляється, живе сорок два чоловiки у вiцi вiд двадцяти до шiстдесяти восьми рокiв, якi стоять на психiатричному облiку!

— Що, всi шизики?

— Бiльшiсть, звiсно, алкашi та наркомани. Але є i звичайнi громадяни з прогресуючою шизофренiєю. Ось, наприклад, коли наш консервний завод закрили в дев'яносто п'ятому, головний технолог глуздом посунувся. Нормальний був дядько, а тодi менш, як за рiк, на iншу людину перетворився. Дiти з петлi вийняли, так вiн у лiкарнi хотiв собi вени на руках перегризти. Санiтарку покусав. Коротше, завод два роки як викупили поляки i тепер робочi мiсця знову з'явилися, а людина раз на рiк у Хмельницькому в дурцi на плановому обстеженнi лежить. Коли не лiкується, базарчик наш мiтлою пiдмiтає. Добре хоч родина його не кидає, — Тамара зiтхнула. — Ясно, що його та iнших вiдразу пiсля першого випадку на олiвець узяли, перетрусили, кiлька разiв перевiрили, вбили на це купу часу, а результат — нульовий. Знаєш, що найбiльш гидотне? — я мовчки похитала головою. — Уже вiд сьогоднiшнього дня їх усiх по новiй шерстять. I психiв, i ранiше засуджених за вбивства, i просто ранiше судимих. Без тебе знаю, Ларчику, що не там шукаємо, тiльки вiд цього не легше.

— До речi, а що там по першому епiзоду?

Тамара хотiла вiдповiсти, та раптом ожив її мобiльник у сусiднiй кiмнатi. Вона смикнулася, проте не зiрвалася з мiсця, дочекалася Олега, який зайшов iз жiнчиною трубкою бiля вуха, запитально глянула на чоловiка. Той сказав у трубку: «Даю», передав телефон Тамарi i примостився бiля столу на старенькому хисткому стiльцi.

— Слухаю, — коротко, дiловито i голосом слiдчого прокуратури промовила Тамара, однак далi дуже швидко помiняла тон на такий звичний менi домашнiй: — Ага, добре, добре… Хорошо… Слухай, не пар менi голову, їдь краще сюди. Нагодую, нагодую, для цього i зву. А чоловiк навiть наллє! — Олег з серйозним виразом обличчя кивнув. — Не хочеш? Чоловiка боїшся? Мене не боїшся? Ну, значить, я тобi сама наллю, щоб страшно не було. Ах ти ж гад! — її брови пiдскочили вiд подиву. — I ти, значить, знав? Куди ж тебе дiвати, придурка такого! Усе, давай! — натиснувши вiдбiй, вона з удаваним невдоволенням сказала чоловiковi: — Воно, виявляється, пiд хатою нашою стоїть! Це йому так їхати незручно i заходити проти ночi соромно! Веди сюди це нещастя!

Реготнувши, Олег вийшов, а Тамара пояснила менi:

— Опер наш припхався, Стасик Жихар. Вiн тобi зараз про перший труп сам розкаже. Iз цим, до речi, i прийшов.

— Я так розумiю, ви в нормальних стосунках…

— Нормальний вiн хлопець i опер, як кажуть, вiд Бога. Тiльки розхристаний якийсь, розумiєш?

— Не зовсiм…

— Ну, неприкаяний. Баби його просто не витримують, тiкають. Раз розлучився, друга жiнка так само пiшла рiк тому, тiльки офiцiйно розiйтися нiяк не можуть. З начальством постiйно на ножах, його особисто Яровий приблизно раз на мiсяць вигнати з мiлiцiї хоче. За собою абсолютно не стежить. Вiд скарг вiдписуватися не встигає. На нього постiйно скаржаться. Того нiби обматюкав, того стукнув, на того подивися не так. Коротше, якби вiн ментом не народився, давно б уже вилетiв. Його регулярно якiсь комерцiйнi структури сватають — не хоче, принципово. Подобається йому в розшуку землю топтати, — Тома розвела руками i саме в цей момент Олег пропустив поперед себе до хати цього самого Стасика Жихаря.

На перший погляд вiн видався менi велетнем.

Наступної митi я зрозумiла, що дивлюся на новоприбулого знизу вгору, тому подiбного ефекту можна було сподiватися. Поза тим, гiсть таки був високим чолов'ягою, пiд два метри, з поголеною головою. Широкi плечi обтягувала потрiпана коричнева шкiрянка, мабуть, найбiльшого розмiру, який знайшовся на знаменитому речовому базарi у Хмельницькому. «Блискавка» була розстiбнута. Пiд курткою були так само не новий сiрий светр, надiтий явно на голе тiло, i пiстолет у кобурi на лiвому плечi. Голився опер Жихар як мiнiмум днiв чотири тому. Та неголенiсть не старила його — виглядав Стас на свої роки, тобто, десь так на плюс-мiнус тридцять п'ять. Шию прикрашав хрестик на товстому позолоченому ланцюжковi. Джинси були бруднi на колiнах. На правiй кистi навiть при нашому не надто яскравому освiтленнi вирiзнялися три витатуйованi лiтери «ВДВ». Зайшовши, Жихар щиро посмiхнувся — у правому кутi рота блиснула золота фiкса.

Зустрiвшись iз таким на неосвiтленiй вулицi, я б сама запропонувала йому взяти гаманець, годинник, мобiльний телефон i зняла б iз вух сережки.

Правда, оця добродушна посмiшка спростила його, зробила якимось нiби iграшковим. Тобто, все оце — голена голова, фiкса, щетина, наколка, богатирський зрiст та загальна неохайнiсть, — у комплексi виглядали маскарадом, карнавалом, рiздвяним вертепом. I все воно, за винятком посмiшки, було елементом такої собi ролi, машкарою, вiдвертим лицедiйством.

Коротше, менi здалося, що опер Стас Жихар водночас i простий, свiй у дошку чувак, i зовсiм не той, за кого себе видає i яким подає себе на публiку.

— О, а тут гостi! Слухай, Антонiвно, можна я в тебе роззуватися не буду? Я розумiю — вода-бiда i грязюка, тiльки ж я, вважай, тридцять шiсть годин шкарпи не мiняв i не жер нiчого. Так що знiму кроси — апетит навiть у мене пропаде!

— Смачного, Стасику! — реготнув Олег.

— А чого? Хоч так, хоч сяк — щось треба казати. Краще я попереджу, нiж тут вiдразу амбре…

Словечко «амбре» з вуст подiльського мента i невимушенiсть, з якою вiн його вимовив, розсмiшили мене, i довелося насилу стримувати смiх. Вийшло ще гiрше.

— Диви, людину вiд тебе вже нудить! — кивнула на мене Тамара, хоча жодного незадоволення чи осуду в її тонi не чулося. — Сiдай уже, чудо! Чого це тебе не годували так довго?

— Чого? А я вам, громадянко начальник, зараз поясню, — вислизнувши з куртки i не знiмаючи кобури, Жихар примостився бiля столу. — Мене мiняти не було кому. Оце тiльки зараз пост здав — пост прийняв. Пашка Пархоменко заступив. А вчора пiд обiд взагалi кiно: прислали сержанта — хоч мiнералки двi двохлiтровi пляшки принiс i пачку якогось хрiнового печива. Щоб я там пiдкрiпився, сiчеш? Я матюкався, тiльки кому це цiкаво?

— Чого ти сам сидiв?

— Звиняйте, — Жихар розвiв руками. — Аби твої розпорядження, Антонiвно, виконати, в райвiддiлi людей не хватає. I потiм, всi ж знають: один Жихар двох вартий.

– Їси за двох, знаю. П'єш — так узагалi за трьох! Ти хочеш сказати, що навiть i не спав?

— Не скажу, бо спав, — признався опер. — Знаєш, коли? Коли дощик сипонув. Перебрався в його сарайчик i там годинки три придавив. До хати вiд хвiртки все одно повз сарайчик iти треба. Сплю я чутко, не проспав би. Мене, до речi, Вiтька Козiй розбудив, сказати, що там рано на майданi знайшли. Наллють в цiй хатi сьогоднi?

Олег мовчки поставив перед спраглим, голодним та втомленим оперативником чарку, наповнив майже по вiнця. Жихар не випив самогонку, не ковтнув, не вилив у себе — вiн її хлобиснув. Саме це слово прийшло в голову. I тепер, коли мене запитають, чим рiзняться поняття «випити» i «хлобиснути», я познайомлю всiх цiкавих iз Стасом Жихарем i попрошу показати, як вiн це робить. Поставивши порожню чарку на стiл, опер пiдчепив виделкою шматок сала, закинув його собi до рота, туди ж пiшла рiвно половина досить великого хрумкого солоного огiрка.

— Ух! Як дiти в школу! — задоволено крякнув вiн. — Антонiвно, лишиш у себе спати? Я ж зараз ще вип'ю, а мене потiм по дорозi дядьки мiлiцiонери заберуть. У нас знаєш яка обстановка в мiстi…

— Класичний випадок, Ларчику, — Тома кивнула на Жихаря. — Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати нiде. До речi, Стасе, знайомся — Лариса, моя кума, адвокат iз Києва.

— А кому тут уже адвоката треба?

— Вона до мене в гостi приїхала.

— О, дуже вчасно… Тобто, я хотiв сказати — дуже добре.

Олег поплескав опера по плечу i вийшов, залишивши нас у його товариствi. Видно, з родиною Комарових у Жихаря були нормальнi стосунки, не зважаючи на те, що Тамара — працiвник прокуратури. Органу, який наглядає за роботою мiлiцiї i служби, яка здебiльшого вiдпускає тих, кого затримує карний розшук. У всякому разi, в цьому будинку Жихар почувався досить упевнено. Хоча, почало менi здаватися, в цьому свiтi мусить бути досить небагато мiсць, де б Стас i всi, подiбнi до нього, могли почувати себе невпевнено.

Наприклад, оперний театр. Як i взагалi — театр, музей, виставковий зал, бiблiотека чи будь-яке мiсце, де хтось багатий влаштовує благодiйний бал. А-ля вiденський, скажiмо.

— Ми саме про перший труп говоримо, — пояснила Тома.

— Ага, двом кумам уже нема бiльше про що балакати, — Жихар уже сам налив собi стопку. Запитально глянув на мене, потiм — на хазяйку, але ми синхронно хитнули головами. Опер не образився, знову хлобиснув, закушувати цього разу взявся бiльш активно. Ми терпляче чекали, поки вiн утамує перше гостре вiдчуття голоду.

— Людина цiкавиться.

— Та воно ясно.

— Слухай, Жихарю, не кривляйся! Ти ж виїжджав на перший труп, i взагалi в курсах.

— Ну, так, — опер кивнув i налив собi третю чарку. — Нормально, Антонiвно?

— Не дуже налягай, дивись. Бо сам розумiєш…

— Ти ж мене знаєш, громадянко начальник!

— Тому i кажу.

— Значить, так, — Жихар дiловито випив, тепер уже — справдi випив, неквапом, зi знанням справи i любов'ю до неї. — Знайшли тiло недалеко вiд панського палацу. Знаєте, про що я?

Запитував вiн мене, i я кивнула. Це мiсце називали по-рiзному: палац, замок, маєток, словом — те, що залишилося вiд помiстя тутешнього пана, полковника Ржеутського. Розвалини стояли на околицi, справдi колись мали форму лицарського замку, навiть збереглися частина муру та вали. Свого часу мiсцева бiднота не спалила помiстя, а лише розграбувала до нитки. До вiйни там були в рiзнi часи школа-комуна та склад. У вiйну певний час там тримали полонених. Потiм знову хтось пробував прилаштувати панський будинок пiд щось суспiльно корисне, та десь рокiв п'ятдесят тому цю затiю остаточно покинули. Рештки будiвлi лишилися такою собi примарою iсторiї, i люди дивувалися, як же це на совiсть могли будувати, що процес саморуйнацiї такий довгий. Останнiм часом колишнiм панським палацом зацiкавилися iсторики та краєзнавцi, говорять про реставрацiю i вiдродження туризму в регiонi. Тiльки цим мої знання про нього й обмежуються.

Я, чесно скажу, навiть не була там нiколи. Хоча в Подiльську гостювала досить часто.

— Ага, ну так ось: там же народ не так часто гуляє. На тiло випадково мiсцевий п'яничка набрiв. Його, ясно, тут же закрили i, по-моєму, днiв зо три не випускали. Ясно, кандидат у вбивцi дуже пiдходящий. Але то все дурня. Значить, розтин показав, що тiло там днiв два лежало, не менше. Хоча, — Жихар пiднiс вказiвного пальця вгору, — вбивали не там, десь iнде.

— Точно встановлено?

— На сьогоднi можна дати гарантiю на сто один вiдсоток. Голови в трупа, як ви розумiєте, не було.

— Спосiб убивства той самий, — додала Тамара, i це призначалося не лише менi — Стас сьогоднi зранку був зайнятий чимось поки що не зрозумiлим для мене, втiм, видно, важливим, тому нiчого про друге вбивство не знав. Крiм того, звiсно, що воно скоєно i труп притягнули в центр мiста.

— Ну, я тут не сумнiвався. Далi, Ларисо, закрутилося таке. Пальцi у трупа вiдкатали, зробили запит, прогнали через базу даних. I оп-па: тричi судимий Микола Дорошенко, злодiй-рецидивiст, спецiалiст iз квартирних та офiсних крадiжок. Пiвтора мiсяцi як вiд хазяїна. А родом вiн взагалi з Миколаївської областi. Давайте спробуємо вгадати, що вiн тут робив.

— Слухай, нам тут ще телевiкторини не вистачало! Не мороч голову! — роздратовано кинула Тома, бо вона напевне знала вiдповiдь, i весь цей спектакль грався лише для мене, єдиного глядача. Але менi чомусь хотiлося прийняти правила гри.

— До подiльника приїхав чи друга зонiвського.

— Неправильна вiдповiдь. У вас є ще двi спроби, — Жихар, очевидно, знудився в засiдцi, через те хотiв порозважатися.

— У нього тут родичi.

— Майже. Але все одно — мимо.

— Тодi замислив пограбування столiття, — я картинно розвела руками.

— Знову за молоком! А тепер увага, правильна вiдповiдь: ви знаєте, що таке заочниця? Тiльки не студентка.

Фiльм «Калина червона» колись був одним iз моїх улюблених, тiльки останнiм часом я принципово не дивилася до кiнця, де Шукшина вбиває минуле руками колишнiх дружкiв-бандитiв. Ось тiльки я думала…

— Я думала, що так уже не знайомляться.

— Це ви так думаєте. Антонiвна так само. Дорошенко полтинник розмiняв, а по зонах мандрує взагалi з дев'ятнадцяти рокiв. Iншого способу знайомитися з жiнками на волi в нього просто немає. Тут нам на нього довiдку пiдготували. Батьки давно померли, є сестра менша i племiнники, яким старий каторжанин на хрiн упав. Жити нема де — в батькiвськiй хатi вже згадана сестричка отаборилася i стоїть на смерть, не пускає. Що лишається? Ось ви, Ларисо, який адвокат? Кримiналом займаєтеся?

— Колись. Тепер нi.

— Ну, не важливо. Просто аби ви вели тiльки кримiнальнi справи, то обов'язково спiлкувалися б iз працiвниками тюрем та зон. I ось вони б вам показали жiночi листи. Їх не мiшками мiряють, але все одно бiльше, нiж ви думаєте. Пишуть приблизно таке: «Хочу листуватися з серйозним чоловiком, який вiдбуває покарання i готовий пiсля виходу на волю почати життя з початку». Звичайно, убивцi та ґвалтiвники їх не цiкавлять. Навiть є випадки, коли з таких приймакiв нормальнi чоловiки виходили. По далеких селах переважно. До нових умов мужики не пристосовуються, а треба десь жити i щось жерти, правильно? — опер зловив виделкою шматочок оселедця, поклав на шматок хлiба i впорав за один укус, швидко прожував. — Коротше, є в нас тут удова одна, Валентина Глибока. Прiзвище ж таке, як сказав, багатозначне…

— I що ти ото мелеш своїм язиком! — знову втрутилася Тамара.

— А чого? Глибока — i Глибока. Нiчим особливим не прикметна тiтонька, їй уже так само десь пiд п'ятдесят. Тiльки один нюансик: на неї вже претендують. Теж, до речi, чоловiк iз бiографiєю. Васька Хмара, колись сидiв за хулiганку. Причому так гарно сидiв, я вам скажу — на зонi, як кажуть прокурори, на шлях вправлення не став i постiйно встрявав у якiсь iсторiї, за що отримав додатковий строк. Є в нього роздовбаний «Жигуль»-«копiйка», таксує на трасi. Довго з ним жiнки не живуть, дуже на кулак скорий. А на Валю Глибоку давно позирає. Вона лише на п'ять рокiв вiд нього старша, i збереглася так нiчого. Баба роботяща, своє хазяйство, бiля неї не пропадеш. Я, Ларисо, її особисто допитував. Вона тому й листи на зону почала писати, що Васька її задовбав. Усiх потенцiйних кавалерiв вiдбиває, причому — часто в прямому значеннi слова. З ним нiхто з мiсцевих зв'язуватися не хоче. Тож i вирiшила вибити, коли хочете, клин клином. I мужика пiдшукати, якому втрачати нема чого, тому надiйним буде. I Ваську налякати кавалером iз зони. Куди там! Дорошенко вiдкинувся, приїхав знайомитися, так Васька вже на другий день на розборку прилетiв. Мiлiцiю панi Глибока, ясно, не смикала — ще загримить її заочний любчик по новiй нi за що, а Дорошенко їй, мiж тим, приглянувся. Каже, пожити чоловiк вирiшив. Мовляв, набридли зони та морди кримiнальнi. Так сказав — вона й повiрила. Що там насправдi, не знаю, тiльки десь через тиждень такого життя п'яний Васька при свiдках кричав Дорошенковi: «Не пiдеш звiдси, падло — башку вiдiрву!» Тепер ясно, чого ми Ваську вже скоро тиждень, як пасемо?

— Труп знайшли минулого понедiлка, — втрутилася Тамара. — Поки туди-сюди, запити рiзнi — доби нема. А в понедiлок, третього числа, Хмару в мiстi нiби ще бачили. Правда, зранку i на його звичному робочому мiсцi — бiля автостанцiї. Тiло, як ми знаємо, пролежало два днi. Коли ми дiзналися про ту сварку й у вiвторок по обiдi хлопцi погнали до Хмари додому, його вже й слiд прохолов. Сусiди казали — з ранку був, машина кудись iз двору виїздила. «Жигулi» в розшук оголосили, тiльки результату нема. Вiн або номери помiняв, або просто не їздить. Заховав десь, та й сам вiдсиджується.

Питання просто просилося з язика.

— Слухайте, цього Хмари в мiстi немає дотепер. Значить, друге вбивство вiн точно скоїти не мiг.

— Ось тут, Ларисо, ви помиляєтеся! — Жихар клацнув пальцями, налив собi ще самогонки i перехилив буденно, навiть непомiтно, наче соку випив, послав навздогiн шматочок сала, обтер губи тильним бокомдолонi. Причому я зловила себе на думцi: чомусь саме тут i тепер вiд подiбної поведiнки чоловiка мене не пересмикує, хоча, зазвичай, вiд такого обсипало бридкими мурашками. — Нiхто не дасть гарантiї, що Васьки не було в Подiльську минулої ночi. Вiн такий кручений, що цiлком може ось так лупонути сокирою зовсiм випадкову людину, аби приховати слiди. Бо цiлком логiчно розмiркує: багато таких знайдеться, що думають так само, як ви. Йому ще перше вбивство не довели, а тут уже друге малюється. Так само нiхто не гарантує, що хтось iнший вирiшує свої особистi справи, i бутафорить пiд перше вбивство. Ну, пiд серiю працює…

— Розумiю, — тепер уже опер почав мене дратувати, i не своєю поведiнкою, а бажанням розжувати й пояснити очевиднi речi, нiби я не фаховий юрист, а повна iдiотка i не читаю iнодi детективiв. — Поза тим, його треба затримати й допитати. Я iншого боюся, — тепер я зверталася до Томи. — Ну, зловлять цього Хмару. Є гарантiя, що на нього обидва безголових трупи не повiсять, навiть якщо вiн тут не причому i просто з головою та язиком не дружить? Таке ж кругом у нас трапляється. Вiрнiше, у вас, — я кивнула на Жихаря.

— Ну, знаєш! — заступилася за себе й опера Тома.

— У тому то й рiч, що знаю, — зiтхнула я.

Може, хтось щось хотiв сказати. Але пiсля мого закиду в кухоньцi раптом стало тихо. Цокав на стiнi старенький годинник, з кiмнати ледь чулися звуки працюючого телевiзора. Я вже пошкодувала про своє дивне i, як показало життя, переважно дурне прагнення справедливостi, що призводить до нестриманостi у висловах. Та, судячи з реакцiї колективу, вони не стiльки образились, скiльки знiяковiли. Звичайно, мало кому хочеться визнавати небезпiдставнiсть подiбних пiдозр.

А я не так уже серйозно клепала. Це читалося на їхнiх обличчях.

Нi, все ж таки не в добрий час тут усе це почалося.