Легенда про безголового

14 вересня, п'ятниця ПРОДАЖНI ЖIНКИ I ПРОДАЖНI ЧОЛОВIКИ

За столом у закутку невеличкого, тiсного, проте дбайливо зiбраного та впорядкованого музейного архiву, тиждень тому сидiв Едуард Сизий. Тепер Бондар посадив тут мене i поклав копiї документiв, якi мене цiкавили.

— Можу запропонувати два варiанти, — сказав вiн. — Роздрукую все на комп'ютерi, архiв зберiгається на дисках, менi розробили спецiальну програму. Або читайте ксерокопiї оригiнальних документiв.

Я обрала ксерокопiї. Комп'ютернi роздрукiвки перетворювали почуту вчора легенду на iсторiю, вигадану спритними авторами сенсацiй для «жовтих» видань. А ксерокопiї хоч i не оригiнали, проте все ж таки викликають бiльшу довiру. Правда, для абсолютної чистоти експерименту я взагалi збиралася їхати в Хмельницький, до обласного архiву, i навiдалася до Бондаря лише за порадою, куди i до кого краще звертатися, аби прочитати потрiбнi документи.

— Звернiться до мене, — посмiхнувся той. — Для чого вам кудись ганяти, бензин палити, коли в мене тут, на мiсцi, все те саме, тiльки що не таке порошне i в руках не розсипається, як отi старi папiрцi. До того ж iз архiву дуже довго будете все це добувати. А тут я вас посаджу, читайте собi. Тiльки для чого вам воно треба?

Аби ж я знала…

Ранком озвався Стас, про щось довго говорив з Тамарою по телефону, врештi-решт вона роздратовано кинула в трубку: «Роби що хочеш!», випила мiцної кави i з понурим виглядом, не маючи особливого бажання щось менi пояснювати, приречено подалася виконувати свої нинiшнi невеселi обов'язки. Ось так несподiвано я лишилася сама i зрозумiла: сьогоднi, на вiдмiну вiд учорашнього дня, доведеться нудьгувати. Справа дещо зрушилася, i всiм не до мене, що цiлком логiчно i справедливо. А раз так, менi лишається або справдi насолоджуватися самотнiстю та спокоєм, якого я так довго прагнула, або спробувати переконатися, чи справдi мiсцева легенда про Безголового — саме та дурниця, яку не варто брати в розрахунок при розслiдуваннi незвичної для цих мiсць кримiнальної справи.

Для цього треба хоча б прочитати протоколи сторiчної давнини, про якi вчора говорив Анатолiй Бондар.

Ось так я опинилася за столом у закутку музейного архiву.

Так, що ми тут маємо?

Протоколи писалися вiд руки, до того ж — iз дореволюцiйними «ятями», хоча безграмотнiсть рiднила царських полiцейських та ментiв незалежної України. I пробиратися б менi крiзь цi перешкоди довго й нудно, аби не долучений до кожної ксерокопiї спецiальний аркуш iз, так би мовити, перекладом. Бондар, залишаючи менi це, обмовився: сам особисто сидiв i старанно, калiграфiчним почерком переписував усе — комп'ютерiв у його розпорядженнi тодi, коли це робилося, практично не було. Словом, директор краєзнавчого музею мiста Подiльська — ще той фанатик. Таких пошукати треба.

Уважно дочитавши все до кiнця i нарештi з почуттям виконаного обов'язку, смачно потягнувшись i хруснувши кiстками, я пiдвелася, пройшлася по архiвнiй комiрчинi. Бондар царським жестом дозволив вмикати електрочайник, навiть запропонував на вибiр пакетики чаю, каву розчинну й таку, яку можна запарювати. Звiсно, я обрала останнiй варiант, запарила собi ґрунтовне горня, примостилася бiля вiконця. Воно виходило в сад, i сьогоднi вiдлюдкуватий дядько в незмiнних штормiвцi та бейсболцi вовтузився там бiля невеличкого акуратного флiгеля, очевидного ровесника музейного будинку. Я вже знала, що дядько цей — музейний сторож, живе в цьому флiгелi i таки справдi не надто говiркий та приязний до стороннiх. Ну, менi з ним говорити нема про що, та й дiтей, як кажуть, не хрестити.

Сьорбаючи каву, ще раз прокрутила в мозковi основнi тези прочитаного. Конспективно все виглядає ось так.

17 серпня (за новим стилем це 1 вересня) 1907 року ржеутоярський мiщанин Прокiп Маламуха, повертаючись пiзно ввечерi вiд кам'янецького нотаря, який допомагав йому полагодити справу спадщини на свою користь, а не на користь замiжньої сестри, наткнувся в околицях маєтку Ржеутських на чоловiчий труп. Голова була вiдтята вiд тулуба, полiцейський пристав iз Ржеутового Яру пiзнiше знайшов її далеко в кущах глоду. Наступного дня пiд обiд з Проскурова прибув слiдчий повiтової кримiнальної полiцiї Ярослав Рудницький. Вiн ще раз опитав i без того переляканого Маламуху, потiм сам оглянув тiло i дiйшов таких висновкiв. Перше: жертва — чоловiк рокiв тридцяти п'яти — сорока, пристойно вдягнений, отже — не випадковий волоцюга. Друге: при ньому в кишенi знайшли золотий годинник на ланцюжку та гаманець iз волової шкiри, в якому зберiгалося сто двадцять вiсiм рублiв асигнацiями. На тi часи сума досить пристойна, я знала це й без полiцейських протоколiв. Тому цiлком погодилася з полiцейським слiдчим Рудницьким: хто б не вбив невiдомого, пограбувати свою жертву вбивця намiру не мав.

Панiв Ржеутських на той час у резиденцiї не було. На господарствi лишилася тiльки Ганна, молода дружина молодшого панича. Коли слiдчий показав цiй особi фотографiчну картку, вона зойкнула i зомлiла. Спочатку полiцейськi вирiшили, що це вiд незвичного видовища — голову жертви сфотографували окремо. Проте управитель справами Роман Сокальський конфiденцiйно пояснив Рудницькому: добродiй, чиє обличчя зображене на фотокартцi, кiлька разiв приїздив сюди в гостi до панянки. Причому завжди в той час, коли панича не було вдома. Прийшовши до тями i приперта до стiнки прямим запитанням слiдчого, Ганна зiзналася у незаконному позашлюбному зв'язку iз Степаном Боровиковим, помiчником управляючого проскурiвського вiддiлення Пiвденно-Росiйського промислового банку. Шлюб iз паничем Ржеутським — наслiдок давньої оборудки її батька та батька її нинiшнього чоловiка. Тому виходець iз проскурiвських мiщан Боровиков почав уперто робити кар'єру фiнансиста, аби одного разу виступити достойним супротивником родовитому та впливовому шляхтичевi.

Пiдозра цiлком закономiрно впала на панича, i аби вiн був у цей час не в Варшавi на промисловiй виставцi, полiцiя влаштувала б йому не найкращi днi в життi. Iнших кандидатiв у вбивцi поки що не було, i полiцейське розслiдування забуксувало, аж поки за тиждень у Ржеутовому Яру не знайшли ще один безголовий труп. Цього разу тiло лежало не бiля маєтку, а на березi рiчки. Голови нiде не було. Судячи з одягу та стану рук i тiла, вбитий явно бiдував i часто ночував, де доведеться. Виразки на тiлi свiдчили про серйозне враження шкiри через недотримання жертвою особистої гiгiєни. Пальцевi вiдбитки пiсля звiрення з картотекою повiтової кримiнальної полiцiї збiглися з вiдбитками пальцiв Пилипа Гнатюка, грабiжника та вбивцi. Два роки тому, пiд час чергового сплеску робiтничих страйкiв у Проскуровi, вiн, скориставшись нестабiльною ситуацiєю в мiстi, пограбував та вбив родину єврейського ювелiра — Соломона Кушнiра, його дружину Нехаму Кушнiр i сiмнадцятирiчного Переця Кушнiра. Звiрячу розправу Гнатюк чинив сокирою, яку залишив на мiсцi злочину — вона стирчала у спинi юнака. Знайшли вбивцю швидко завдяки iнформацiї таємних полiцейських iнформаторiв. Його засудили, заслали на каторгу, з якої вiн утiк i, очевидно, довго пробирався до рiдних мiсць.

У слiдчого Рудницького не було жодних версiй стосовно того, хто i за що мiг так по-звiрячому вбити каторжанина-втiкача. Тим бiльше — не в самому повiтовому мiстi Проскуровi, а в глибокiй провiнцiї, якою був Ржеутiв Яр. Ось тут i нагодився тутешнiй урядник Михайло Немира, який пiд протокол переповiв слiдчому мiсцеву легенду про безголового привида, столiтнє прокляття роду Ржеутських.

Пани Ржеутськi спершу не хотiли говорити з полiцiєю на цю тему, але врештi пiдтвердили — в основi легенди справдi лежать реальнi подiї. Знайти очевидцiв, котрi справдi колись бачили безголову примару, не вдалося, а на рапортi слiдчого Рудницького на iм'я начальника полiцiї Проскурова стояла резолюцiя: «Рекомендую не читати в робочий час оповiдання п-а Гоголя, а старанно проводити пошуковi дiї».

Третє вбивство сталося за два тижнi. Тiло з вiдрубаною головою знову знайшли неподалiк вiд резиденцiї Ржеутських, i хоча голови нiде не було, особу загиблого встановили досить швидко: ним виявився мiсцевий крамар Анатоль Тетерук. А вже до вечора полiцiя рапортувала про затримання вбивцi. Ним виявився Тетерукiв прикажчик Василь Валуйко. Удень у корчмi вiн, сильно напiдпитку, хвалився, що таки вiдучив хазяїна затримувати його платню, i всiм радить поводити себе так само, аби-сь боялися. У нього вдома пiд ґанком знайшли закривавлену сокиру, а коли Валуйко протверезiв — з переляку в усьому зiзнався й показав мiсце, де закопав голову.

Далi я вже вступала в царину домислiв, проте навряд чи методи полiцейського дiзнання в Росiйськiй iмперiї сильно вiдрiзнялися вiд аналогiчних методiв, що практикуються через сто рокiв. Тому з усього виглядає, що наступнi тижнi у повiтовiй тюрмi остаточно деморалiзували прикажчика i вiн взяв на себе два попереднiх вбивства, пiсля чого, не дочекавшись суду, повiсився в одиночнiй камерi, куди його заховали вiд гнiву тюремної братiї — таких душогубiв за ґратами не любили як колись, так i тепер. Удавку вiн змайстрував, порвавши на смуги свої онучi зубами.

Справу закрито i списано в архiв.

I, коли вiрити Бондарю, в усiй цiй iсторiї його найбiльше зацiкавила легенда про Безголового. Зацiкавила настiльки, що вiн спромiгся на власне дослiдження, наслiдком якого стали газетнi публiкацiї та окрема експозицiя, присвячена iсторiї роду Ржеутських, його прокляття та занепаду.

Знаєте, як це називається навiть попри прочитане щойно? Правильно, дурдом «Веселка»!

Про дурдом я не жартую. Тiльки той, у кого в головi не все в порядку, може начитатися всього цього й почати якусь не до кiнця менi зрозумiлу власну гру. Елементами якої є полювання на людей та вiдрубанi голови. Ти правда вiриш в це, Ларчику? А чому б i нi? Iншої логiки в цих убивствах я, чесне слово, не бачу.

Варто менi було так подумати, як заспiвав мiй мобiльний. Номера, що висвiтився на монiторi, я не впiзнала. Зате вiдразу впiзнала голос.

Стас Жихар запрошував мене на побачення. Так i сказав: «Привiт. Пiшли на побачення». Ну, просто зразок провiнцiйної галантностi, помножена на галантнiсть мента й досвiд розлученого чоловiка у спiлкуваннi з жiнками. Вiдмовляти такому, як каже Оля Примара, все одно, що ображати вагiтну жiнку.

Тим бiльше, що, за моїми прикидками, навiть у Подiльську даму, запрошену на побачення, повиннi чимось погодувати. А годинник показував, мiж iншим, початок п'ятої. Нiчого собi ти, подруго, казками зачиталася…

— I що це все означає? — поцiкавилася я в Жихаря, вдягнутого в традицiйнi джинси, кросiвки, сiрий светр i шкiрянку. Вiн навiть не поголився, i, здається, вже щось пив. А туди ж, на побачення. Чи це вiн для хоробростi?

— У смислi — «це»?

— А якби в мене виникли iншi справи?

— Якi?

— Iншi! Я, мiж iншим, тут у вiдпустцi…

— Значить, тобi вже нашi резонанснi вбивства не цiкавi?

— Послухай, ми знайомi четвертий день, на «ти» перейшли вчора, а ти вже вриваєшся в мої плани…

— Ларо, — перервав мене Стас, рвучко взявши своїми ручиськами за плечi i ледь стиснувши, нагадавши менi цим поведiнку молодого ведмежати ґрiзлi, колись побаченого мною по «Анiмал планет».

— Пусти, — у своє прохання я поклала максимальну кiлькiсть льоду.

— Ага, — вiн забрав руки, i аж тепер я помiтила, як сяє в його очах азарт. — Ну, менi здається, що все це тобi ще цiкаво. У будь-якому разi, менi дуже хочеться, щоби це було так. I зараз ти послухаєш одну коротеньку веселу й повчальну iсторiю.

— I що потiм?

— А потiм сядемо на твою машину, поїдемо до Кам'янця. Менi здається, там ми почуємо продовження цiєї iсторiї.

— Отак, значить! Я потрiбна тобi, як водiй! I це вже третiй раз за… Коротше, знаєш що?

— Тобi не цiкаво, що ти можеш почути?

— Це має якесь вiдношення до двох убивств?

— Не знаю точно. Але до особистостi громадянина Сизого, талановитого журналiста й дослiдника легенд нашого краю, безпосереднє. Можу тобi все розказати, але хочу, аби ти сама послухала. Погнали?

— Куди? — сказавши так, мимоволi зловила себе на тому, що безпардоннiсть Жихаря i його цiлком чоловiче бажання користуватися жiнкою по максимуму — правила гри, якi менi завжди не подобалися, але саме зараз я чомусь готова їх прийняти.

— Спочатку до «Павука».

Ну, для походу в клуб пiд назвою «Павук» я виглядаю цiлком нормально: непоказний робочий брючний костюм в купi з жилеткою спокiйних тонiв. Правда, поруч iз одягненим «а-ля босяк» Стасом я все одно виглядаю як вiдмiнниця, до котрої прикрiпили двiєчника та хулiгана для перевиховання, причому всi, навiть тi, хто дав таке доручення, розумiють: справа безнадiйна…

Не знаю, що я чекала побачити всерединi закладу, над дверима якого розпластався здоровенний потворний павук, основу якого, ймовiрно, складав дротяний каркас, обтягнутий темною ворсистою тканиною. Переступивши порiг, я опинилася в стандартному прямокутному примiщеннi зi столиками, розставленими по кутках, iз досить сучасним танцмайданчиком посерединi, з широкою барною стiйкою та невеличкою напiвкруглою сценою. Поки ми йшли, Стас пояснив, що в «Павуку» час вiд часу грає жива музика — лабають мiсцевi музиканти, часом приїздять команди з довколишнiх райцентрiв, iнодi наскакують хлопцi з Хмельницького. Поки що грала неголосна нейтральна фонова музичка, та на сценi бiля апаратури вже вовтузилися пацанчата петеушного вiку. «Живими» концертами народ тут розважали по п'ятницях, суботах i недiлях.

Одначе в усьому цьому таки була одна особливiсть. Можна сказати, мiсцевий ексклюзив. Зi стiн на вiдвiдувачiв дивилися червоно-клiтчастi Спайдермени. Постер Людини-павука красувався на барнiй стiйцi. А за самою стiйкою стояв вiн, справжнiй живий Спайдермен. Клуб вiдкрився пару годин назад i готувався працювати до глупої ночi. Через те бармен уже вбрався в робочий одяг.

— Цiкаво, у них були проблеми з порушенням авторського права? — поцiкавилася я.

— Ти про що?

— Аби вони просто почепили всю цю павучу лабуду в себе вдома, нема питань. А так це називається використанням чужого бренду з комерцiйною метою.

— Такi ви всi крученi в Києвi, — вiдмахнувся Стас. — Мене цi люди-павуки напружують зовсiм з iншого боку. Наркота тут крутиться, i нiхто нiчого зробити не може, чи, швидше за все, не хоче. А так — будь вони хоч павуки, хоч бетмени, хоч фредi крюгери, горись воно конем! Нам туди!

Жихар взяв мене за руку i пiдвiв до столика в найглибшому кутку. Щойно ми присiли, до нас пiдбiгло дiвча. Бiла футболка з павучком усерединi, очевидно, була клубним одягом офiцiанток. Унiформу дiвча вдягнуло просто на голе тiло, молодi дозрiлi груди випинали, натягуючи тканину, а павук затишно почував себе мiж гостреньких кружалець соскiв.

— Тут годують? — поцiкавилася я в Жихаря.

— Я тут не їм. Але повиннi, еге? — Стас суворо глянув на дiвча, i воно швиденько пiдсунуло менi дешевенький файл iз зображенням Спайдермена. Перелiк наїдкiв умiщався з одного боку стандартного аркуша паперу, пропозицiя напоїв — з iншого.

— Так, — я пробiглася очима по цiнах. Зазвичай, я дивлюся на назви страв, та тут пiсля київських прейскурантiв цiни кидалися в очi вiдразу й не могли не тiшити своїм демократизмом. — У вас тут павукiв не смажать часом?

— Нє, — писнуло дiвча. — Є фiрмовий коктейль «Павук»: томатний сiк, горiлка, коньяк i текiла.

— Ну, це для справжньої людини-павука, — погодилася я. — Мабуть, не ризикуватиму. Ось тут у вас закуска «Фантазiя». Що це таке?

— Закуска «Фантазiя», — пояснила офiцiантка. — Ну, таке, досить ситне, коротше. Вона йде двiстi п'ятдесят грамiв.

— Хай буде, — милостиво погодилася я. — Ну i, мабуть, бутерброди з ковбасою та сиром. Будеш? — пiдняла очi на Жихаря.

— Сонце, менi пиво темне i сто водки. Тiльки спочатку сто водки, потiм — пиво, — зробив замовлення Стас i махнув рукою: все, мовляв, вiльна.

Дiвчина подрiботiла через зал за барну стiйку, де, очевидно, мiстилася кухня, а Жихар так само пiдвiвся, пiшов за нею, наблизився до стiйки i про щось коротко переговорив з Людиною-павуком, пiсля чого повернувся назад i потер руки.

— Значить, ситуйовина така. Мiсто в нас, як бачиш, невеличке. Стороннi на виду. Особливо тi стороннi, котрi користуються послугами мiсцевих проституток. Яких тут, сама розумiєш, теж не так багато. Любительок трошки бiльше, тiльки вони працюють пiд настрiй.

— Що це означає?

— Приїхав, наприклад, сюди у своїх справах багатий дядя. Друзi органiзують йому тут сауну i, вiдповiдно, домовляються з такими дiвчатками. Тобто, розумiєш, вони аби з ким не пiдуть, перебирають клiєнтами i беруть, вiдповiдно, трохи бiльше, нiж професiоналки з траси. У свою чергу, професiоналки працюють за чiткою таксою i цiни одна в одної не перебивають. Частина повiй регулярно тусується тут, у «Павуку». Тепер нiкого з них нема, пiдтягнуться ближче до десятої чи одинадцятої. Серед мiсцевих завсiдникiв у них є постiйна клiєнтура, а нашi таксисти знають, де можна їх знайти: як не в «Павуку», то в «Пiратi» бiля автостанцiї. Там траса поруч, мiсце так само людне, але ризику бiльше. Тут усе ж таки не прохiдний двiр.

Поки вiн робив менi короткий екскурс мiсцевого «дна», принесли горiлку й пиво. Стас перехилив стопку, зробив спраглий ковток з бокала, витер губи тильним боком долонi.

— О, нормально! Так, значить, це я до того, що дiвчатка одна в одної на виду. I коли раптом одна, обслуживши клiєнта, починає витрачати незвичну для неї кiлькiсть бабла, iншi такi речi помiчають. Дiвчатка пiшли, сказали, кому треба, а все — з чистих заздрощiв! Жаба задавила, розумiєш? Ну, дiвчисько притисли до стiнки, вона й призналася, за що клiєнт вiдчахнув їй пристойну копiйку.

— Ти зараз говориш про Сизого?

— Ну так! Вирахувати, кого саме вiн водив до себе в номер, виявилося, як два пальця обмакнути! — Стас знову ковтнув пива. — Ось, до речi, i вона.

У супроводi Людини-павука до нашого столика пiдiйшла непоказна дiвчина. Звичайна зовнiшнiсть, звичайна фiгура, простенька, без фантазiй, зачiска. Нiчого в нiй такого особливого. Справжню повiю я бачила ось так близько вперше в життi, до цього часу уявляла їх тiльки такими, як по телевiзору в рiзних фiльмах. Тому зовнiшнiй вигляд i зовнiшнi данi подiльської проститутки, чесно кажучи, не вiдповiдали кiношним стандартам.

— Це Саша, — кивнув на неї Стас i ляснув долонею по стiльцю бiля себе. — Сiдай, не бiйся. Поговори з тьотею.

Саша присiла, Жихар жестом вiдпустив бармена, той розминувся з офiцiанткою, котра вже несла менi моє замовлення. Не стримавшись, я колупнула виделкою закуску «Фантазiя»: вiдварний рис, яйце й рибна консерва в олiї, прикрашене листочком петрушки i ягiдкою журавлини. Офiцiантка в очiкуваннi дивилася на мене, i я кивком дозволила їй iти. «Фантазiя» так «Фантазiя»…

— Я вже все сказала, — тихо вiдповiла Саша.

— А ти ще раз, сонечко, — пiдкреслено приторно промуркотiв Жихар. — Давай, не затримуй тьотю, бо ми поспiшаємо. Тебе зняв клiєнт, правильно?

— Ну?

— Той чоловiк, який жив в одномiсному номерi, правильно?

— Ну?

— Вiн якось назвався? Говори, бо, їй Богу, оформлю протоколом i пiдеш ти в мене у справi як спiвучасник!

Не дожувавши бутерброд, я запитально глянула на нього.

— Так ти перестанеш «нукати», дiвко, чи далi будеш мене виводити? — тепер Стас уже не муркотiв.

— Значить, сказав вiн, ну, той чоловiк, що звати його Едик i вiн готовий добре заплатити менi, якщо я розкажу, де в нас тут дiвчатка працюють, де можна без проблем наркотики знайти, траву там, табли, все таке…

— Сама не бавишся? — суворо запитала я.

— Ви що! Хiба винця можу ковток, для настрою, i то пiсля роботи, ну…

— Зараз це нас не цiкавить! — гримнув Стас. — Далi давай: для чого йому все це?

— Коротше, той Едик сказав: вiн пише такий спецiальний довiдник для туристiв. Вiльно вiн продаватися не буде. Це йому iноземцi якiсь замовили, вони хочуть мати, як вiн говорив, докладний путiвник по злачних мiсцях України. Казав, тiльки-но вiн це все збере до купи, скоро сюди почнуть учащати iноземцi з доларами i євриками. Заробляти бiльше будемо.

Я вiдсунула тарiлку з недоїденими бутербродами i зовсiм забула про «Фантазiю». Ось, значить, як воно! Туристичний довiдник, значить, мiсцевi легенди! Я давно чула, що в нашiй країнi секс-туризм розвивається стихiйно. А в Києвi та iнших великих мiстах воно все навiть напiвлегально — оголошення в газетах, журналах, навiть у вагонах метро. На провiнцiї секс на кiлька порядкiв дешевший, тiльки ж нiхто не знає толком, куди тут звертатися, аби напевне. Та-ак, у неслабий бiзнес залiз наш голуб Сизий при життi!

— Ти зробила все, що вiн просив? — продовжував допит Стас.

— Ага. Диктувала, вiн записував.

— Скiльки вiдстебнув за консультацiю?

— Триста баксiв.

— Не мало?

— Нормально. Вiн же ще окремо, ну, за теє, за послуги…

— Що ще питав?

— Чи не знаю я, куди йому можна напевне звернутися хоча б у Кам'янець…

— I ти?

— Сказала. Там у мене подружка, Люда, вона наша, з Подiльська, тiльки вчитися туди поїхала. У готелi «Україна» її шукати треба, її там знають.

— Вуаля! — театральним жестом розкинув руки Жихар i вихилив пиво до денця. — Що там нам говорив твiй друг iз музею? Сизий збирався до Кам'янця-Подiльського. Було таке?

Справдi, було. Аби зосередитися, я заплющила очi i на кiлька хвилин сховала обличчя в складенi човником руки. Коли забрала їх, Саша вже сунула до виходу, цокаючи каблучками, а Жихар дивився на мене з виглядом переможця.

— Дiйшло?

— Чесно — не зовсiм. Чогось не вистачає, якоїсь деталi…

— Просто все. Я почав вираховувати дiвку, з якою жирував Сизий. Виявилося, вiн заплатив їй бiльше, нiж у нас звичайно платять за сексуальнi послуги. Слово за словом — на поверхню вилазить iнформацiя, що журналюга причетний не лише до звичайного туристичного бiзнесу, а й до секс-туристичної iндустрiї. Вiн пхає носа туди, куди не треба. Бо це дурна Саша за триста баксiв дала йому весь розклад. I дурна Люда так само поведеться. Тiльки тут не Київ, i проституцiя поки що в бiльш глибокому, нiж у вас, пiдпiллi. До того ж вiн ще вираховує мiсця, куди можна спрямувати за наркотою. Усе це буде широко поширюватися. Питання: чи потрiбно це комусь тут?

— Звiсно, що нi!

– Є можливiсть, що Сизого просто могли прибрати вiд грiха подалi? У сутенерiв на це жилки не вистачить, а наркодилери спишуть такого небезпечного типа легко. Може бути?

— Цiлком! — я почувала себе так, нiби сама до всього додумалася, хоча тут же виринуло паралельне запитання: якщо вiд докучливого Сизого позбавилися дiлки секс- та наркобiзнесу мiсцевого масштабу, то хто ж тодi й головне — для чого вiдрубав голову вiд трупа тричi судимого Миколи Дорошенка. Та свої сумнiви поки що вирiшила залишити при собi. Тим бiльше, що опер, здається, цим не переймався.

— А раз так — по конях! До Кам'янця недалеко, пошукаємо там подружку Люду. Годиться?

Зараз Стас Жихар мав вигляд хорта, що взяв слiд i для якого важлива не дичина, яку вiн заганяє, а сам процес погонi. Учора я вже мала змогу побачити його таким.

У мого колишнього чоловiка таких рис не було: вiн працював на результат. Це означало, що способи досягнення цього результату його нiколи не цiкавили.

Я починала розумiти, чим менi симпатичний Стас Жихар.

До Кам'янця-Подiльського домчали швидко. Пiд вечiр у повiтрi ледь запахло дощем, i менi не особливо посмiхалося їхати назад вночi по незнайомiй мокрiй дорозi. Проте Жихар налаштував себе войовниче. Я досi не знала, скiльки вiн прийняв на груди перед тим, але явно бiльше, нiж «наркомiвських сто грамiв» з пивом у «Павуку». Вiн був настроєний iти в кавалерiйську, або, що бiльш iмовiрно, в танкову атаку. Чим це могло закiнчитися персонально для мене, я не уявляла. Заспокоювали мене три речi: власне адвокатське посвiдчення в бардачку, мiлiцейська корочка Жихаря й пiстолет у нього за поясом.

Поблукавши за його вказiвками центром мiста, я припаркувала машину неподалiк готелю «Україна» i Стас швидко подався на розвiдку. Годинник показував уже початок дев'ятої вечора, старовинне мiстечко огортали сутiнки, i менi раптом стало прикро: нiколи тут як слiд i не була, старої фортецi не бачила, мiст через Смотрич не переходила, i ось тепер, коли все це поруч, мушу з якогось дива ловити мiсцеву повiю в парi з навiженим та до того ж пiддатим ментом.

Та перейнятися жалощами я по-справжньому й не встигла. Жихар, чия кремезна постать рухалася вiд таксиста до таксиста, повернувся, квапливо сiв у машину i видихнув:

— Нашу клiєнтку пiдчепила якась компанiя, тепер вони сидять у одному генделику, я навiть знаю де, помчали, покажу!

– Єсть, товаришу начальник! — беззлобно буркнула я, запустила мотор i в сутiнках поїхала мiстом, намагаючись виконувати вказiвки свого штурмана.

Коли ми дiсталися до невеличкого бару з промовистою назвою «Корчма», зовсiм стемнiло. Знову навiть не попросивши, а вже звелiвши чекати тут, Жихар для чогось витягнув пiстолет, зняв його iз запобiжника i зник унизу, в напiвпiдвальному примiщеннi бару. За мить я вже виходила з машини, не бажаючи виконувати чиї б то не було вказiвки й маючи твердий намiр пiти за ним, аби цей кавалерист не висадив у повiтря весь цей шинок. Що мене зупинило, не маю поняття. Постоявши кiлька хвилин бiля входу, я неспiшно розвернулася i пройшлася тротуаром.

Чотири кроки вперед. Чотири — назад. Чотири — вперед. Чотири…

З середини почувся iстеричний жiночий вереск.

Наступної митi хряснули дверi i нагору стрiмко пiднявся Жихар, стискаючи в правицi пiстолет, а лiвою волочачи за руку невисоку дiвчину в блузцi з величезним вирiзом i короткiй шкiрянiй спiдницi. Дорогою вона загубила туфлю, немовби та Попелюшка, i Стас не зважив на це, розчахнув заднi дверцята, мов лантух запхав полонянку на заднє сидiння, сам примостився поруч i скомандував менi:

— Жени!

Починати суперечку й з'ясовувати стосунки просто зараз не було жодного бажання, хоча й дуже кортiло. Поставивши цю галочку собi на майбутнє, я мовчки сiла за кермо й поїхала прямо, подалi звiдси. За нами з-пiд землi виринули якiсь людськi фiгури, однак на погоню це не було схоже.

— Далеко? — поцiкавилася, не повертаючи голови.

— Назад до готелю. Там поговоримо у звичнiй обстановцi. Правда, сонце? — у дзеркальце я побачила, як Жихар ущипнув дiвчину за щоку.

— Мосли забери, мудак! — огризнулася вона. — Чого тобi взагалi треба?

— Ще скажи, що нiчого не знаєш!

— Не знаю!

Так вони гарикалися всю дорогу до готелю. Там Стас попросив мене заїхати на сусiдню вулицю, стати подалi i заглушити мотор. Пiсля того вийшов, не вiдпускаючи дiвчину. Я рушила за ними — все це перестало менi подобатися i вже зовсiм не виглядало грою, тим бiльше — мiлiцейським розслiдуванням.

Наша дивна трiйця пiдiйшла до дверей готелю. Я не знаю, якi плани були в Жихаря i якою вiн бачив у них мою роль. Бо що б вiн не задумав, те, що раптом почалося, пiшло в розрiз iз будь-якими планами i закрутилося вихором.

З рiзних бокiв на нас налетiли невiдомi.

Я миттю опинилася в чиїхось мiцних обiймах, спробувала брикати ногами, тiльки стало ще гiрше: мене вiдiрвали вiд твердої поверхнi i занесли в фойє. Усе це супроводжувалося якимось гуркотом i жiночими криками. Кричали черговi на рецепцiї, кричала захоплена Стасом у полон проститутка. А один iз напасникiв, спиною протаранивши дверi, влетiв за нами i розтягнувся на твердому мармурi пiдлоги. За ним, наче в уповiльненому кiно, всередину просунувся Жихар, на плечах якого висiли двоє мордоворотiв. Одного Стас усе ж таки скинув, iз силою вдаривши об стiну. Другий виявився чiпкiшим, до того ж явно досвiдченiшим бiйцем i, що головне, був одного зросту i приблизно однiєї статури з супротивником.

Звiльнена дiвчина стояла в двернiй проймi i далi репетувала.

Той, ким протаранили дверi, звiвся на ноги i кинувся допомагати своєму товаришевi. Та Жихар брикнув ногою, влучив напасниковi в живiт i на деякий час вивiв його з бою. Натомiсть отямився черговий супротивник i знову кинувся в атаку. Той, в чиїх обiймах була я, пожбурив мене на пошарпане крiсло, кинувся з iншого боку. Утрьох чоловiки таки заламали Стаса, вклали його обличчям на пiдлогу, один сiв на голову, решта двоє спробували застебнути на ньому кайданки.

— Мiлiцiя! — крикнула я. — Мiлiцiю звiть!

Та жiнки на рецепцiї чомусь не поспiшали викликати правоохоронцiв. Бiльше того — вони, схоже, швидко заспокоїлися. Перестала вищати i повiя. Вона навiть не збиралася тiкати геть звiдси. А далi на моїх очах ситуацiя досягла свого апогею i одночасно — вищого ступеню абсурду.

Закувавши нарештi полоненого в наручники, один iз напасникiв сильним копняком у бiк змусив того перевернутися на спину. Тепер, при свiтлi люстри, всi присутнi могли роздивитися обличчя один одного. I я почула:

— Твою мать! Жихар! Якого хера!

— Гриша, сучара! Що за дiла, матiр вашу!

— Е, що тут таке?

— Гля, мужики, Стасик!

— Нє, такого я ще не бачив!

За п'ять хвилин колеги вже знiмали з Жихаря наручники. Справдi колеги: той, вiд чиїх обiймiв у мене болiли боки, показав менi документи. Нас захопили кам'янецькi менти.

Розбiр польотiв проходив у тому ж таки барi, в «Корчмi». I пiсля трьох годин цих розборок я готова була пiти в якусь одиночну камеру, аби вже не бачити цього i не чути.

Спочатку колеги довго з'ясовували, хто з них кому винен поляну. З четвiрки, яка на нас наскочила, Стас добре знав двох: Гриша, колишнiй мент iз Подiльська, перевiвся сюди три роки тому, i мiсцевий сискар Паша. Ситуацiя прояснилася моментально i, як на мiй погляд, виявилася аж надто прозорою. Тутешнi менти контролювали кiлька точок, на яких працюють тутешнi проститутки. За «кришування» отримували належну їм долю, i свою мiсiю виконували справно: не дозволяли чужим зазiхати на спокiй дiвчат та їхнiх сутенерiв, а також залагоджували конфлiкти, що виникали з клiєнтами.

— Чого ми сипонули, Стасику? — пояснив Паша, розливаючи горiлку по чарках. — Тут кiлька днiв тому приїхали якiсь крутелики на «крузаковi». Зайди, не нашi, я навiть тобi зараз не скажу, звiдки їх принесло. Номери взагалi молдавськi, прикинь? Зняли вони, значить, трьох дiвчат, вивезли на Смотрич, там пiд шашличок їх того, а потiм — пенделями додому! Не заплатили, прикинь? Будете, кажуть, вйо, в рiчку зi скелi поскидаємо. Ну, ми «рєшилi вопросiк». Пацани не знали, що на них менти наскочать. Аби хтось iнший, можна було б заїстися, силу показати, а тут — херушки!

— Коротше, заплатили вони компенсацiю, сiли на свiй молдавський джип i бiльше тут їх нiхто не бачив, — закiнчив Гриша, заклично пiдносячи чарку.

— Тепер, Стасику, уяви: спочатку бiля готелю, в зонi нашої особливої уваги, чужий гевал намалювався. Потiм iз кабака дiвчинку забрав, та ще й стволом махає! Таксисти розумнi, номери вашi пропасли, нам лишалося тiльки накрити хулiганiв i по жопi надавати. Ну, якого хрiна ти її отак наскоком забрав? Не можна було по-людськи? Переговорити там, туди-сюди…

— От же ж перевертнi в погонах! — цокнув язиком Жихар i випив. — Нi хера не розумiєте, що таке психiчна атака.

— Психiчна — не те слово! Я б сказав — придурочна атака!

— Придураста, га-га-га!

Застiлля вiдбувалося постфактум: проститутку Люду трусонули там же, бiля готелю. Вона призналася: був у неї на тому тижнi чоловiк, назвався Едиком, попросив розказати те ж саме, що й Сашi, навiть заплатив так само — три сотнi. Люда не побачила в цьому нiчого дивного, страшного й небезпечного, злила Едиковi потрiбну йому iнформацiю, навiть обслужила за зниженим тарифом. А головне — нiкому, ну зовсiм нiкому про це не сказала.

Так що версiя Жихаря летить до поганої мами. Нiхто з тутешнiх дiячiв тiньового бiзнесу не мав до Сизого жодних претензiй. Вiн отримав те, що хотiв, повернувся в Подiльск i там знайшов свою смерть.

Ми знову там, звiдки починали.

Правда, Стаса це зовсiм не хвилювало. В усякому разi, зараз. Бо формальна мирова на предмет того, хто на чию територiю, не питаючись, залiз i хто кому в борщ наплював, була запита вже першим тостом. Далi менти почали банячити вже просто так, за звичкою. Спершу ще намагалися обговорювати безголовi трупи i того мудака, який це робить: Подiльськ завдяки телевiзiйним новинам уже кiлька днiв не сходить з язикiв.

Потiм пройшлися по Яровому — нормальний наче мужик, тiльки зараз оцей увесь цирк йому не потрiбен. Вiдбиватися доводиться вiд усiх поспiль, тому й лютує. Пiсля четвертої перейшли до особистостi повiї Люди i я почула кiлька не дуже пристойних з точки зору основ суспiльної моралi iсторiй, якi iлюстрували нелегку працю кам'янецьких проституток i всi вади цiєї професiї. Раптом згадали про мене, почали знайомитися зi мною по новiй, дружно пiднiмати за мене чарки i при цьому по-гусарськи вставати, з гуркотом вiдсовуючи стiльцi. Єдине, що потiшило в усьому цьому — тут погодували чимось бiльш звичним, нiж закуска «Фантазiя». А вiд необхiдностi пити за саму себе врятувало те, що я за кермом. Правда, Гриша намагався запропонувати свої послуги, сiсти за моє кермо i доставити нас у Подiльськ, та я категорично вiдмовилася.

Утомившись, вочевидь, пити за мене, менти попросили ще закусок i горiлки. Враховуючи, що Стас один раз уже розплатився, я натякнула йому на можливий брак фiнансiв. Мiй супутник промовчав, зате влiз Паша, зробив страшнi очi i розкрив страшну таємницю — у них у цьому закладi необмежений кредит. З чого я зробила висновок: можливо, тутешнi менти не яскраво вираженi перевертнi в погонах, а ось завзятi халявники — сто вiдсоткiв.

Закiнчилося все це недружним, але гучним хоровим спiвом. Не докричавши «Їхав козак за Дунай», чоловiки перейшли на «Ой, хмариться, туманиться», тодi — «Ой, на горi женцi жнуть», а пiд кiнець чомусь виконали «Смуглянку», причому — тiльки приспiв, зате — три рази. На коня пили вже бiля моєї машини, i коли я, подивившись на годинник, побачила, що ще немає одинадцятої, зрозумiла: сьогоднiшнiй вечiр тягнувся чи не найдовше в моєму життi.

Жихар заснув, щойно я рушила. А коли виїздила з мiста, почав хропти, i штурхани не справляли належного ефекту. Клянучи себе останнiми словами, я з вiдчаю ввiмкнула музику. Хропiння здорового п'яного чоловiка глушило i її. Змирившись зi своєю долею i вирiшивши при нагодi глянути, чи був у мене сьогоднi за гороскопом сприятливий день, я вимкнула магнiтофон i пiд акомпанемент храпу поїхала вперед.

Дощ, на який збиралося з вечора, таки застав нас на пiвдороги. Але, благо, дорога не плутала i вiд Кам'янця-Подiльського до Подiльська вела мене сама. Годинник показував трохи за дванадцяту ночi, коли я дiсталася околицi мiстечкай завернула лiворуч, в бiк руїн маєтку Ржеутських. Повз нього йшла ґрунтова добре накатана дорога, що дозволяла зрiзати шлях до центру.

Проминувши невеличку лiсосмугу, я виїхала просто до пагорба, на якому височiли рештки резиденцiї.

I спочатку вирiшила, що менi здалося, що це дощ дає якiсь незвичнi ефекти.

Навiть автоматично збавила швидкiсть.

Тепер машина рухалася повiльно, не їхала — повзла назустрiч панським руїнам.

Щось стояло непорушно зверху, на напiвзруйнованому цегляному мурi.

Я затамувала подих i витягнула голову вперед, аби краще розгледiти цю з'яву. Мiсяць заховався за хмари, i те, що я бачила, вiдбивалося лише в свiтлi автомобiльних фар.

Вони висвiтлювали темну постать, запнуту в щось схоже на довгий плащ.

Голови на широких i прямокутних плечах не було.

Я вдавила ногу в педаль гальмiв i чомусь вимкнула фари. Тепер усе довкола огорнула темрява, шелестiв по даху дощ, попереду вгадувалися тiльки контури руїн. За кiлька секунд я знову, нiби опам'ятавшись, засвiтила фари.

Безголова примара зникла. Нiби розчинилася в темрявi, нiби змилася дощем.