Легенда золотої кицьки

Частина друга, що солона, як вода…

…Десь півгодини тому я не знав, куди себе подіти — торба зі Святиною скринькою відтягувала руку, і в мене не було жодної здогадки, як я маю вчинити з нею. Єдине, що лишалось, — відвезти автомобіль якнайдалі від Судака, а далі… що далі? Їхати автостопом у Сімеїз?

Нічна дорога була схожа на злітно-посадкову смугу. От тільки замість того, щоб летіти, авто підскакувало на вибоїнах. Від цього мій порожній живіт готовий був вивернутись назовні. Добре, що я ще не заїхав на гірські петлі, а рушив рівною трасою — інакше від нервового напруження і постійного дрижання я, певно, мав би кожні п’ять хвилин зупинятись, аби заспокоїти шлунок.

Такої чорної ночі я вже давно не бачив. У темному небі агатові хмарини наче збудували паркан із власних тіл — жодна зірка не могла протнути їх своїми променями і освітити землю. Така сама чорна завіса панувала і у моєму мозку. Я почував себе дитиною, яку замкнули у темній кімнаті з ключем, що не підходив до замка — відчай готовий був взяти наді мною гору.

Свята у біді, а я втік, наче останній легкодух. Навіщо мені цей триклятий кинджал? Що я з ним буду робити?

Я спробував сконцентруватися на дорозі і деякий час ні про що не думати. Траса була порожня — жодної машини, що їхала б мені назустріч чи намагалася 6 мене об’їхати…

Тиша. Суцільна тиша, лише слабкий шум мотору, коліс, гравію, який втрапляв під колеса…

І раптом — голосна весела мелодія розбурхала простір.

Від подиву кермо ледь не висковзнуло у мене з рук.

Це був рингтон мобільного телефону. Знайомий рингтон!

Що за чортівня? У мене немає мобільного… Я нервово почав плескати себе по кишенях. Ні, нічого.

Тоді я схопив торбу, що лежала на сусідньому сидінні.

То он звідки цей гамір! Святин телефон у її торбі вібрував, світився і всіляко намагався привернути до себе мою увагу.

Я дістав рожевий апарат. На екрані був незнайомий номер телефону. Код оператора — три п’ятірки… Звичайнісінький собі номер…

Брати чи не брати?

Поки я вирішував, відповісти чи ні, мелодія затихла.

Я скинув швидкість. Треба було прийти до тями — цей дзвінок мобільного мене геть перелякав…

Тицьнувши телефон до кишені, я зітхнув і вже хотів покласти долоню на кермо, аж раптом… До руки, наче сам попросився, ліг папірець. Ні, навіть не папірець, а цілий плакат! Той самий, що я зірвав із стовпа…

Я поглянув на цифри… Код оператора, три п’ятірки… Чорт! Що це може означати? Той самий номер, який щойно змусив телефон вчинити гучну істерику…

Обравши більш-менш слушне місце, я з’їхав на край дороги і вийшов із машини. Зараз мені треба було зібрати якнайбільше сміливості і прийняти рішення…

Я подивився на небо, наче воно могло чимось допомогти. Там було так само темно, як і раніше… Що ж, небо, не дочекаєшся від тебе поради — доведеться діяти самому…

Я натиснув кнопку повтору…

— Хело, Свята? — пролунав у трубці чийсь хрипкий голос із легким акцентом. На задньому плані я почув шум коліс. Здається, чоловік, що зі мною говорив, їхав у автомобілі.

— Начебто ні, — мовив я, намагаючись не виказати того хвилювання, що зараз змушувало моє серце ледь не вистрибувати з грудей.

— Хто це?

Раптом мені у голову прийшла геніальна, як мені здалось, ідея. Якщо зі мною розмовляють викрадачі Святи — то інформація від третіх осіб їм напевно вже не потрібна, бо ж дівчина у них і вони можуть дізнатися про автомобіль від неї. А якщо це не викрадачі — тоді я маю довідатися, хто ще шукає наше BMW. І якщо це пан Ларс…

— У мене є інформація про машину, яка вам потрібна. — зробив я перший крок.

— Добре. І що ви хочете натомість? — розсудливо мовив мій співрозмовник.

Отже, це не викрадачі… Хоча хто знає, може, вони схопили Святу, але та їм нічого не розповідає? І тепер вони вважають, що скринька з кинджалом знаходиться у машині, яку їм все ще треба знайти… Чорт!

— Агов, хлопче, ти ще там? — почувся у трубці стурбований голос чоловіка.

— Так-так, я тут. Я хочу знати, з ким я говорю? Вести справи з людиною без імені якось неприємно…

— Це не секрет — мене звати Ларс Гудвін. Може, це ім’я і не скаже тобі багато, та я тримаю своє слово. Якщо хочеш грошей — я їх маю.

Пан Ларс… От саме той, хто мені зараз зможе допомогти.

Я ледь втримався, аби не крикнути вголос щось на кшталт «Святий Боже!» чи дещо подібне.

— Агов! Шановний, то у вас є інформація, чи ви просто любите, аби ваше мовчання у трубку хтось чув?

— Коли ви можете бути на автовокзалі міста Судак? — спитав я.

— Не раніше, ніж через три години. Можливо, чотири… Скажіть, чи мені є сенс дійсно їхати так далеко? Ваша інформація варта того?

Я з полегшенням зітхнув. Чи моя інформація варта того? Ну, пане Ларс, думаю, ви ще пошкодуєте, що сумнівались у цьому.

Та вголос я сказав лише одне:

— Варта, бо якщо ми з вами не зустрінемось, Святі загрожує смертельна небезпека.

— Я зрозумів, — голос чоловіка по той бік зв’язку змінився. Тепер він був холодний і гострий, наче лезо. — Чекайте мене через три години на автовокзалі. Як я вас впізнаю?

— Я буду на тому самому BMW, що ви розшукуєте.

У мобільному почулись гудки. Добре. Тепер я знаю, що робити.

Звичайно, я не дурень, аби стирчати у машині і чекати, поки до мене підійдуть велетні зі зброєю і випустять мені нутрощі, прикрасивши ними салон, наче новорічною гірляндою. Ні, я не хотів ризикувати. Саме тому я взяв Святину торбу і вдяг її замість свого наплічника, який лишився у автомобілі, а потім відійшов якнайдалі від парковки, де лишив BMW, притулився спиною до заляпаного сіромахи-кіоску і спробував стати непомітним. Єдиний, за кого мене можна було прийняти — це місцевий молодий п’яничка, що чекає, коли хтось щиросердий подасть йому кілька копійок задля втілення алкогольних мрій.

Я шалено хотів їсти, але, на жаль, грошей не лишилось. Від голоду трохи паморочилось у очах, втім, я знав, що це не смертельно.

З мого місця було чудово видно машину і всіх, хто надумав би до неї наблизитись.

Я чекав вже більше чотирьох годин. Ранок був сонячний і теплий, десь здалеку до мене долинали голоси пташок — можливо, десь поблизу квітнув приватний садок чи навіть місцевий парк. Запах свіжих фруктів — персиків, винограду та кавунів — нав’язливо намагався вивернути шлунок назовні. Та я намагався не думати про їжу… Зараз у мене були набагато важливіші проблеми, ніж голод. Адже від того, чи вдасться мені знайти підтримку пана Ларса, залежить життя Святи…

Я намагався зрозуміти, чому для мене так важливо, аби з дівчиною було все гаразд? Авжеж, секс, чи що там було у нас із нею, грає певну роль. Та насправді, при думці про її світлі кучері, щиру посмішку і на диво теплі блакитні очі мені ставало якось незвично… Якось тепло у грудях, але з тим же тривожно і ніяково… Я не знав, як ставлюсь до Святи. Не знав, що вона для мене означає… Та я не мав жодної здогадки, навіщо далі жити, якщо Святи не буде…

Розбиратися у своїх думках було занадто важко. Та й час зараз був не слушний.

Я бачив автобуси, що приїздили на станцію, випльовували натовп людей, всмоктували своїми дверцятами нову порцію — і знов відправлялися хто куди… Тут були автобуси до Коктебеля, Ялти і ще до багатьох великих і малих міст.

Люди тим часом так і шаруділи попід колесами великих машин — ті ледве встигали об’їхати їх… Та до мого BMW так ніхто і не підійшов…

Чи цей пан Ларс зовсім оскаженів? Час іде, Свята зараз у небезпеці, а цей йолоп боїться підійти до авто…

Я з жалем зітхнув… Але ж і я поводжуся так само — стою тут і чекаю, сам не знаю чого… Звісно, підійшовши до машини, я ризикую попасти у халепу… Та хіба буває халепа більша, ніж та, у яку я вже втрапив?

Мені лишалось одне — нарешті наблизитись до автомобіля… Підійти, чого 6 це не коштувало… я маю допомогти Святі. Я маю зробити хоч щось хороше, аби… Аби що? Довести самому собі, що слова Святи про моє призначення були несправедливі? Довести всьому світу, що я не вбивця? А якщо Свята не помилилась, якщо я просто боюсь зізнатись собі…

Ні. Я не боюсь.

Ноги наче самі собою понесли мене до машини. І нехай буде, що мусить бути.

Я навіть не помітив, як дістався дверцят.

— Стій де стоїш! — почувся загрозливий шепіт. Я обернувся — за моєю спиною, наче гора, височів вусань. Я зустрівся із ним поглядом — в його очах було щось таке, що передати словами я не зміг би, навіть якби знав всі мови світу… Більшої ненависті й годі собі уявити.

Дельфіни нечутно ринули у морську глиб його гавайки, а з рукава міцно стиснутий у долоні стирчав ніж. Я знав, що він міг би використати проти мене пістолет — у нього був пістолет, так само, як і у мене — але ні, він хотів помсти. Він жадав всадити свій кинджал мені у горло так само несамовито, як ґвалтівник своїй жертві…

З іншого боку, можливо, він просто не хотів шуміти, а лезо набагато тихіше, ніж куля…

— Відкривай машину і сідай за кермо, — басом наказав мій ворог. Вістря ножа врізалося мені у бік. Якщо я поворухнуся підозріло — воно познайомиться з моїми нирками.

У мене навряд чи був шанс врятуватися…

Я відкрив дверцята і обережно занурився у салон авто…

Рука непомітно лягла на ручку протилежних дверцят. Серце шалено калатало у грудях… Я мав план… Можливо, вдалий…

Тим часом вусань на хвилину відволікся, аби не перечепитися через поріг. Я не став чекати — швидким і напрочуд плавним рухом я відкрив дверцята і що було сили вистрибнув із машини.

Ніж полоснув мене по шкірі. Було боляче, але не смертельно. Судорожно перебираючи ногами, я підвівся і з розмаху гепнув дверима. Вусань все ще був в середині, разом із Святиною торбою…

— Чорт! — вилаявся я і потягся за пістолетом, що тримався на чесному слові у мене за поясом.

Не можна було лишати скриньку з кинджалом у руках цього клятого ковбоя!

Раптом, з іншого боку до автомобіля підійшов незнайомий чоловік.

Не гаючи часу, він зачинив другі дверцята і посміхнувся до вусаня, що лише тепер помітив новоприбулого:

— То що, Геннадію Батьковичу, ви здаєтесь, чи будемо й далі провадити різанину?

Вусань скривився, як середа на п’ятницю. Здається, він був знайомий із моїм рятівником…

Я подивився на незнайомого чоловіка ще раз — сріблясто-русяве волосся, невеличка м’яка борідка, досить молоде обличчя із ледь помітними східними чи навіть арабськими рисами, яке, втім, вже було прикрашене продовгуватими зморшками, що прорізали лоба, а також йшли від носа до підборіддя. Вони надавали виразу якоїсь театральності. Пан Ларс, а це, напевно, був він, нагадував мені голлівудського актора, що виконує характерні ролі. І чомусь здалось, що ці ролі далеко не такі героїчні, як здавалось зі слів Святи.

Він зиркнув на мене своїми холодними сірими очима і привітно мовив хрипким голосом:

— Ну що, друже, будемо тепер разом шукати Святу?

Ковбой у салоні авто здригнувся. Певно, до нього дійшло, що поза паном Ларсом наче з самої землі виросли два кремезних охоронці у однакових сірих футболках.

— У цього Гени є помічники, — раптом згадав я.

Пан Ларс лише посміхнувся і подивився кудись мені за спину. Я теж повернув голову, аби побачити, що ж саме привабило Ларса.

Поза моєю спиною теж стояли два здоровенні леґені. Один із них замахнувся — і я одразу ж познайомився з його кулаком.

Ми кудись їхали. Це неважко було зрозуміти, адже машина, на підлозі якої я скорчився, наче почавлений колесами змій, нещадно теліпалася із боку у бік, підстрибувала на вибоїнах і каменях, а також весь час сумно дирчала, бідкаючись на долю.

Наді мною сидів Гена. Він був пов’язаний по руках і ногах, і якби його не закріпили мотузкою до металевих з’єднань відсувної лави, він так само, як і я, впав би на дно автомобіля і звивався 6 вужем.

Я вважав безглуздим мовчки їхати назустріч смерті, що було досить імовірним вирішенням всіх питань, судячи з того, як мене зв’язали здоровані пана Ларса, а тому не витримав тиші і мовив:

— Навіщо тобі кинджал?

Ковбой, здається, навіть не зрозумів, що я звертаюсь до нього. Я не був впевнений, що він взагалі помітив мене у себе під ногами, та мій настрій був занадто бойовий, аби здаватись, тому я вирішив голосно повторити питання:

— Нащо тобі той кинджал?

— Та пішов ти! — цитьнув на мене вусань і знов відвів очі до стіни.

— Ми обидва у скруті. Цей Ларс виявився не таким янголом, як його описувала Свята.

— Ха… Янгол? Ти жартуєш?

Я, звичайно, був дуже радий, що викликав у вусаня посмішку, та це не було моєю метою.

— Навіщо тобі чи тому, на кого ти працюєш, кинджал?

— Та хто ти такий взагалі?

— Мене звати Джон.

— Брешеш.

— Може, й брешу, та це справи не стосується. Мене звати Джон, і якщо я вже вплутався у цю фігню, то хотілося б хоч знати, що до чого…

— Ти не просто вплутався, а вже по саму шию закопався у лайно, хлопче! Пан Ларс — ще той паскудник! І, може, мене він не уб’є, це я точно знаю, та що він зробить із тобою… Це ж ти допоміг його дівці вкрасти скриньку? Мабуть, він не хотів з тобою ділитися?

Ділитися?.. Цікаво, що він має на увазі? Страх перед тим, що чекало мене попереду, чомусь зробив мене напрочуд сміливим та балакучим. Раніше я думав, що звикнути до страху неможливо, що він може довести до божевільні… та зараз я просто не відчував нічого, окрім емоційного збудження.

— Він хотів продати кинджал? — припустив я.

— Хто, Ларс? З чого ти взяв? Він занадто мерзенна тварюка, аби так чесно вчинити. Продати кинджал і забути про все… ні, це не у його стилі… Бачу, ти не вкурив тему щодо Ларса.

Я геть не міг зловити думку вусатого. Цей Гена, напевне, знав, про що каже, та як змусити його просвітити мене? Треба підіграти…

— То ти думаєш, він не продав би кинджал?

— Ти зовсім дурний, чи що? Я не думаю, а знаю! Він підклав листа моєму братові прямісінько у його кейс! На робочому місці! Підкупив прибиральницю — падлюка! Написав, що той мусить кожного місяця платити йому гроші, аби ніхто не дізнався…

Гена замовк. Я чекав продовження, та, на жаль, він не захотів говорити далі… Та й чи потрібно це було? Я вже зрозумів, що до чого. Майже зрозумів.

Справа у шантажі. Та якому саме? І яким чином він пов’язаний із кинджалом, що його викрала Свята?.. І чи подарують мені життя за те, що кинджал у мене, і я без проблем віддам його Ларсу? А я й справді готовий був без суперечок віддати ту дурнувату річ, від якої були самі лише проблеми. І що б там не казала Свята, нехай цей східний мачо Ларс хоч всадить його собі в око — мені буде тільки веселіше.

— Як звати твого брата? — раптом спитав я.

Вусань подивився на мене із подивом. Та здається, він швидко зрозумів, що я нічого не знав про його брата і пана Ларса взагалі, а його необережна балакучість нарешті дозволили повній картині подій вимальовуватись у моїй голові.

— Якщо я скажу, як його звати, нічого не зміниться… — зітхнув ковбой, і нарешті я почув. — Ти знаєш про проект Рідного?

Авжеж, я чув таку назву. Знайоме прізвище вмить нагадало мені про матір… Але до чого тут це?

Машина голосно заскавчала гальмами. Приїхали…

Двері відчинились, і я почув переспів пташок, шелест дерев та прохолоду приємного свіжого повітря із запахом хвої…

Ми були глибоко у лісі… Чудове місце, аби поховати двох свіженьких мерців…

Я валявся на зеленій траві. Ларс обрав на диво приємну галявинку, якої не мало бути у хвойнику взагалі, бо ж гострі голки мусили стати перешкодою для травички. Втім, я лежав на зеленій соковитій рослинності, а тому мав визнати, що не всі хвойники однакові.

Зараз думати про те, на чому я лежу, було недоречно, але ж я не відчував під задом тонкі колючки, на відміну від ковбоя Гени, якого кинули біля мене на купу сухих гілок. Мені було зручно. Це добрий знак. Принаймні, я так вважав до того самого моменту, як біля мого лиця з’явились ноги у чорних шкіряних ботах і грубо тицьнули мене у голову, аби я дивився туди, де вже стояв пан Ларс.

— Тож, любі мої, будемо розмовляти про кинджал, Святу і те, що ми будемо робити далі… Хто перший?

Я був готовий говорити першим. Бо ж незважаючи на те, як цей паскудник Ларс повівся зі мною, я ще мав надію, що Свята недарма так про нього піклувалася і намагалася врятувати від самогубства… Хоча дивлячись на впевнене обличчя цього чоловіка, я почав жаліти бідну дурненьку дівчинку… Це ж треба було повірити такому? Ще й, певно, закохатись у нього…

Мені раптом стало дуже гидко від того, що я сам подзвонив Ларсу і тепер через власну необережність потрапив у його руки… А ще гірше мені зробилося, коли я припустив, що Ларс Гудвін не захоче рятувати Святу… Не дай Боже, він, навпаки, шукає її, аби…

Ні, про таке думати не хотілося. Але я з подивом для себе зрозумів: якщо Ларс скривдить Святу, я вб’ю його… Якщо буду ще сам живий… якщо зможу вбити знов…

Забагато якщо… Я посміхнувся сам собі від безвиході, у яку потрапив. Певно, це був якийсь психологічний самозахист — посміхатись, лежачи зв’язаним перед купою озброєних чоловіків…

— Хлопче, чого смієшся? — суворо скривився Ларс, через що його обличчя стало геть соколиним і я, нарешті, зрозумів, які саме східні риси у ньому помітив. Він мав багато від татарина чи турка, але світле волосся і очі майже приховували цю деталь зовнішності.

— Я готовий говорити, — раптом мовив Гена, — що тебе цікавить?

— По-перше, кинджал. Де він?

— Я вважав, що він у цього бовдура, — Геннадій вказав головою на мене. — У малиновому мішку, що був при мені, коли я сидів у машині…

Ларс не змінив вираз обличчя, але я просто нюхом чуяв, як він весь перетворився на купу злості.

— Ти брешеш, як собака, Гено. А якщо собака псує мені настрій, знаєш, що з ним роблять?

Гена, на диво, не боявся Ларса, чи, принаймні, добре приховував свій страх.

— Якщо ви не знайшли його у сумці, то значить, ніж все ще у дівки.

— А де вона?

— Це ти мене питаєш? Ти цього бовдура спитай — він їй допомагав, а не я,, але будь обережний — малий зовсім хворий на голову…

Я трохи здивувався, невже я маю настільки хворий вигляд, аби так казати про мене? Хіба що Гена все ще не міг мені пробачити те поранення, через яке бинт ще й досі щільно обмотував його плече.

Ларс підійшов трохи ближче до мене і, дивлячись на своїх людей, мовив:

— Ну, хлопці, ви знаєте, що робити з нашим другом Геною…

Чотири кремезні велетні з пиками, більш схожими на цеглини, аніж на людські обличчя, схопили тепер уже переляканого ковбоя за міцно зв’язані руки та ноги і поволокли кудись за автомобілі, — туди, де щільно росли колючі кущі і ще зовсім маленькі ялини.

Гена вигукував щось на кшталт: «Якого біса? Відпустіть» та інші недоречні слова, що могло означати одне — раніше він був впевнений, що його відпустять, але дарма…

Я відчув, як серце похололо.

Якщо кілька хвилин тому я міг сміливо сказати, що почуття страху мене полишає, то тепер я готовий був, заціпенівши, ходити під себе від переляку. Ларс дивився на мене, наче гадюка на щура. І саме щуром я себе й почував… та навіть щур на щось-таки здатен…

— Ну, Джоне, будеш мені розповідати, де Свята?

Я тихо пробубонів собі під носа:

— Вона у безпеці.

— Що ти кажеш?

Я закашлявся і хрипко промовив щось незрозуміле, аби Ларс знову не розібрав жодного слова.

Чоловік сплеснув руками, зітхнув і підійшов ближче до мене. Він трохи нахилився і хрипким голосом роздільно повторив своє питання:

— Джоне, ти знаєш, де Свята?

Я чекав саме цього моменту. Пружно підскочивши на лікті, я з розмаху врізався черепом в його доглянуте обличчя. Ларс, наче підбитий птах, звалився коло мене на полотно із сухих голок, що перемежовувались із мохом та травою. Здається, він знепритомнів.

Як міг, я попластував ближче до своєї жертви. Зв’язаними позаду руками я почав обмацувати його кишені. Верхні декоративні у стильному кофейному піджаку в клітинку, приховані у підкладці, і навіть ті обманні кишені, що рясно прикрашали собою чистенькі білі джинси… Нічого! Нічогісінько, що можна було б використати аби звільнитися від пут…

У нього мав бути хоча б ніж! Як можна бути начальником такої купи головорізів і не мати персональної зброї?

Я готовий був заскреготати зубами, коли раптом надибав пальцями запальничку. Звичайну, скромну, невелику, з прозорого пластику — такою не соромилися користуватися як заможні чоловіки, так і школярі, що потайки забивали косяк у підворітні.

Ну хоч щось!

Все ще лежачи на землі, я спробував орудувати своєю знахідкою. Мотузки були зроблені з якогось синтетичного матеріалу, що робило їх дуже міцними і, можливо, навіть ніж не взяв би такі пута. Та трошки вогню — і синій штучний матеріал, наповнюючи повітря смородом, почав скапувати прямісінько мені на шкіру. Було боляче, та я терпів. Ще трохи — і я звільнюсь…

Раптом за машиною почулися голоси. Ларс поруч зі мною почав приходити до тями.

Я, нарешті, звільнив руки і, ледь стримуючи тремтіння у них, запалив вогник біля синіх мотузок на ногах. Ті так само почали горіти і танути.

— Що в біса ти робиш, чорт тебе дери! Хлопці, сюди! — вигукнув Ларс у мене за спиною.

Він прийшов до тями і побачив, що я майже вільний. На моє нещастя, Ларс був не дурним, тому одразу ж підняв ґвалт, аби його молодці пришвидшили рух.

Щойно я встав на ноги — з-за машини вискочив здоровань у сірій футболці зі зброєю у руках.

Я відчув, як дуло пістолета дивиться на мене, і це почуття змусило притихнути.

— Ані руш! — мовив лобатий бурмило, і за його спиною виріс іще один здоровань. Два інші, я був у цьому впевнений, блокували мені дорогу з іншого боку автомобіля.

Я обернувся. Ларс вже піднявся на ноги і, потираючи рукою забитого лоба, хрипко промовив до мене:

— Ти справді хворий! Нащо було мене бити?!

Я знизав плечима.

— Напевне, тому, що я не хочу, аби мене пристрелили і залишили під ялинкою, як новорічний подарунок.

Ларс невесело засміявся:

— Та кому ти потрібний, щоб тебе убивати, дурню. Я взагалі тебе розв’язати хотів, а ти мене як гахнеш своїм казанком по голові…

— Розв’язати? — не повірив я.

— Авжеж, розв’язати! Цей театр був лише для Гени.

— Ви його вбили?

— А потім у тюрму на 20 років і більше? Ти здурів, чи що? Я приватний детектив, а не мафіозі. І те, що у мене стільки охорони, — то лише пересторога на даний відрізок часу, доки все не уляжеться. — Ларс згадав про своїх здорованів, що все ще тримали мене на прицілі. — Сховайте зброю, хлопці. Далі будемо їхати у місто…

Нарешті, дуло пістолета сховалось у кобуру, і я відчув себе трохи легше. Втім, думка про втечу мене все ще не полишила. Але зараз тікати було б зовсім безглуздо, тому я приборкав свій страх і зупинив дрижання у ногах. Виходить, якщо Ларс не бреше, ми все ж рушимо рятувати Святу…

— А де Гена? — я вирішив впевнитись у тому, що Ларс каже правду.

— Якщо пощастить, зустрінемо його, коли він пішки буде йти по дорозі до Судака, — усміхнувся детектив Ларс і дружньо поплескав мене по спині, від чого я ледь не підскочив. — Заспокойся, хлопче, все з ним добре. Ми дізнались все, що могли, і дали йому втекти. Нехай думає, що він герой…

— А що буде зі мною?

Ларс знизав плечима:

— Сподіваюсь, ти мені допоможеш знайти Святу… і кинджал.

Свята сиділа за охайним плетеним із соломи столиком і потягувала каву.

— Ще кави? — спитала Рита.

— Ні, люба моя, не треба. Краще дай мені ще тої смакоти, що ти напекла.

— Коржика? — Рита дістала з бляшаної коробки трохи печива і поклала на тарілку. — То ти знала, що Ляля буде допомагати Ларсові?

— А хто цього не знав? Вона мене любить. А коли люди люблять, вони завжди роблять якусь дурість, вважаючи, що так буде ліпше. Вона, напевно, думає, що я сама не знаю свого щастя. Що тікаю від найкращої долі через мою молодість і необізнаність…

— А ти тікаєш через щось інше? — посміхнулась Рита.

— Хто мене знає… Я й сама себе інколи дивую, — посміхнулась у відповідь Свята. — Знаєш, я хочу бути вільна. І хочу, щоб Ларс це розумів. Але я ж знаю, який він імпульсивний. Знаю, що він може зробити…

— Мені здається, ти перебільшуєш.

— Ні. Кицька завжди веде мене правильно.

Рита зітхнула і скептично подивилась на Святу.

Її темні очі красномовніше від слів говорили про те, що думала чорнява дівчина.

Рита розлила залишки кави із кавоварки по філіжанках і віднесла металеву посудину додому.

Свята сиділа на плетеному стільці і дивилась на море.

Рита із чоловіком одразу ж послухалися своєї подруги і колеги, а Свята, як не крути, була колегою і близьким другом Марка, тому могла просити від нього набагато більше, ніж просто від приятеля. Марк заправив авто, і ще вчора увечері вся трійця поїхала до Ялти. Тут на багатолюдному морському курорті Марк мав квартиру.

Рита знов повернулася на балкон і сіла навпроти Святи.

— А той хлопець. Як його?

— Джон?

— Ага. Як думаєш, із ним все гаразд.

— Я дуже на це сподіваюсь… Господи, мені ніяково, що я його так залишила. Але ж сама розумієш — Ларс розклеїв усюди афіші, а на них — його телефон. Як я могла відвести від себе його очі краще, ніж зайняти дитину новою іграшкою?

— Не кажи так. Хіба той Джон іграшка?

— Ні, ну що ти. Просто слово дурне обрала… Він чудовий. Знаєш, який він нещасний?… Він такий… гарний, привабливий. Він сміливий! І я його трохи побоююсь.

— Ти що, закохалась?

— Я всіх люблю, ти знаєш… Але у ньому є щось особливе. Наче він вже помер… І не один раз…

Наче він має другий шанс, і зараз щось мусить статись, щось вирішальне…

Рита смикнула плечима. Вона не розуміла Святу і найчастіше сприймала її дивні порівняння і розмови як частину якоїсь характерної лише для Святи хвороби. І з цією хворобою могла змиритися, але розуміти її не збиралася.

— Взагалі, я хочу сказати, що воскресіння для нього можливе. Він наче помер, але не зовсім. Щось таке.

— Як не зовсім помер — то це добре, — нарешті заспокоїлась Рита і прибрала з лоба пасма коротенького чорного волосся.

Ми вирішили вирушати в дорогу вранці.

За останні кілька днів, що Ларс і я провели у Судаку, мені вдалося дізнатися про нього більше. Не те щоб мене дуже цікавила його особистість. Скоріше, я намагався зрозуміти, що такого у ньому знайшла Свята… Певно, це були ревнощі з мого боку.

Коли я відвів Ларса до квартири, у якій мала залишитись Свята, він одразу ж зметикував, що дівчина мене обвела навколо пальця — побачила плакати з його номером телефону, впізнала його і вирішила, що краще для неї буде сховатись і у разі можливості заплутати слід. За його словами, вона підмовила Риту і Марка рушити далі у напрямку Сімеїзу і, певно, взяла кинджал із собою, а мене змусила думати, що він у малиновій торбі зі мною.

— Ти про неї кажеш так, наче вона має великий досвід у подібних джеймсбондівських хованках, — знизав я плечима, коли ми від’їжджали від порожнього будинку Марка і Рити.

Ларс курив цигарку із приємним вишневим ароматом. Я не мав такої дурної звички, але, дивлячись на те, з якою насолодою детектив закурює, всмоктує дим у легені, а потім випускає клуби диму, наче тимчасово приспаний вулкан, мені самому закортіло пригоститись. Та я промовчав.

— Вона досить непередбачувана, Джоне… Все через її хворобу…

Я майже не здивувався:

— Вона хвора?

— Психічно. Та це не важливо. Вона вкрала кинджал… Я впевнений, Свята навіть не знала, що у ньому такого цінного…

— І що у ньому такого?

— Все просто… У ручці є таємне відділення. Там я зберігаю флешку… з дуже важливою для мене інформацією…

То он у чому справа! Флешка…

Я голосно видихнув. Це допомогло позбавитись від певної долі роздратування, яке мимоволі виникло всередині мене, коли Ларс сказав, що Свята хвора. Десь глибоко у душі я знав це, але чути про її стан від Ларса мені зовсім не хотілося…

— Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тобі все це розповідаю? — Ларс повернув до мене свої сірі очі. Зараз вони були повні тепла і приязні… що бісило мене ще більше, ніж кілька хвилин тому.

— Я кажу тобі все це, бо я знаю, що ти хочеш допомогти Святі. Вона подобається тобі. А я люблю її і теж хочу їй щастя. Тому якщо ти будеш знати, що загрожує Святі — це буде на користь нам обом.

— І що їй загрожує?

— Люди, які шукають мій кинджал, полюють на інформацію, яка знаходиться на флеш-карті. Свята про неї навіть не здогадується. Але якщо мої вороги знайдуть Святу — вони можуть зробити їй дуже погано, аби лише отримати кинджал…

То он як тепер називається шантаж — флеш-карта з інформацією. А ти, Ларсе, благородний і люблячий, не хочеш зла для своєї коханої? Цікаво, про що ти думав, коли почав шантажувати брата Гени?

Я був злий. Злий, як чорт… Мене розгнівав не тільки Ларс. Певно, мене дратувало те, що я не міг до кінця зрозуміти, чому його слова про Святу мають на мене такий вплив…

— А шантаж — це твоє хобі? — глузливо посміхнувся я, даючи волю своєму прихованому гніву.

Ларс одразу ж перемінився. Тепер тепло у очах зникло.

Він зітхнув. Переді мною знову був той хижий сокіл, що лякав мене своїм гострим холодним поглядом ще у лісі, коли я, зв’язаний і безпорадний, валявся на траві.

— Яке тобі діло? Ти живий, я від тебе нічого більше не потребую, а де мені далі шукати Святу — дізнаюсь і без тебе. Як хочеш — отримаєш винагороду, про яку я казав в оголошенні. Як ні — то забирайся геть…

Зараз я був готовий вчепитися Ларсові в горлянку голими руками. Але замість того я просто промовив:

— У мене є справи. Зупини, будь ласка.

Ларс поплескав водія по плечу і мовив:

— Толику, зупини. Нехай іде собі під три чорти…

Я відкрив дверцята і вийшов з авто. Будинок, який орендував Ларс, був за квартал звідси — я знав це, бо залишив свій наплічник у кімнаті, яку мені благодушно виділив сам детектив.

Його хлопці прибрали мій рюкзак з краденого BMW, а тепер я забув його у домі Ларса. Що ж, доведеться повертатися…

— І не забудь забрати свої манатки, — прохрипів Ларс мені у спину.

Авто залишило мене на вечірній вулиці самого… Я мав свій, а точніше — крадений, пістолет за поясом, телефон Святи і деякі гроші, що лишилися від сніданку, кошти на який мені дав Ларс. І зі мною також була моя злість…

Отже, Свята хвора… Ларс так серйозно до неї ставиться, покладає на неї такі надії, витрачає гроші. Розкрутка та робота продюсера потребують величезних коштів. Невже він справді любить її?

Від цих думок стало якось незручно. Наче я втрутився у чужі справи і був тут зайвий…

Але саме зараз я відчував себе майже вільним…

Важко сказати від чого я звільнився. Можливо, від проблем, які переслідували нас із дівчиною. Тепер я знав, що із нею все гаразд, що Ларс шукає її, бо швидше за все любить і хоче повернути…

Я почувався вільним, всі чужі справи мене більше не стосувались. Мені так і сказали — іти геть. Я нічого нікому не винний, я можу іти геть…

Раптом я згадав слова Святи про обов’язок і про те, що мучило мене…

Чому я убив Ігоря? Тому що був винний, тому що мусив це зробити заради матері? Але ж ні! Я нічого не мусив… Я просто хотів це зробити! Я витрачав час на хвору неньку, на допомогу тітці з її сином. Я почувався так, ніби був рабом обставин…

Як я міг так звужено дивитись на світ? Майже все своє життя до цього моменту я думав, що не здатен робити те, що хочу… Але ж що за дурня? Хіба може хоча б одна жива істота на землі робити весь час те, що не хоче робити? Ні! Це просто призвело б до божевілля, до смерті…

Тепер я зрозумів… Я робив те, що хотів… Все, що я зробив, було саме тим, що я хотів зробити…

Так важко було прийняти відповідальність за те, що я коїв все свідоме життя… Набагато легше було списувати все на обов’язок перед суспільством, матір’ю, мораллю… Але який в біса обов’язок? Я вільний. І завжди був таким!

Я вбив Ігоря, бо хотів це зробити… Тепер я міг зізнатися собі у цьому… І якщо його дух все ще переслідує мене у снах, якщо мої руки часто тремтять, і я нервую через згадки про кров — це лише через те, що не звик вбивати…

Я хотів це зробити — і я зробив…

Мені треба було якнайшвидше подзвонити до матері…

Ноги наче самі понесли мене кудись до центру міста. На щастя, мені вдалося у гаморі і курортному шарварку знайти кіоск, в якому продавалися картки поповнення мобільного рахунку. Я досить голосно пояснив, який оператор і на яку суму поповнення мені потрібне. Вже через кілька хвилин, діставши рожевий телефон Святи, я увів потрібну комбінацію цифр і почув гудки у трубці… Мати мусила відповісти не одразу, бо її старі ноги не могли швидко пересуватися по квартирі.

Я сів на лавку. За моєю спиною лишився центр міста з його голосною музикою, вогнями, ресторанами, що сповнювали нічне повітря ароматом шашликів та східних ласощів, риби та креветок, коктейлів та дорогих вин. Переді мною тихенько, але досить впевнено вирувало море. Сонце поволі сходило у потойбіччя…

Я чекав на материну відповідь.

Зараз вона встала із ліжка, одягла халат. А тепер іде до дверей у вітальню. От на стіні висить телефон. Старенький, китайський із красномовним написом «Паноснік», який мене завжди змушував посміхатись і думати про численних жителів східної частини материка, які довели до абсурду методи заробітку грошей на чужому імені.

Трубку підняв молодий чоловік. Здається, це був мій кузен.

— Слухаю?

— Алло… А де мати? — здивовано спитав я.

— Алло… Це ти, Яне?…Яне, куди ти пропав? Навіщо поїхав? Що з тобою?

— Я в порядку. Де мама?

— Яне… Я навіть не знаю, що тобі сказати… Ти ж розумієш, вона… Це мало рано чи пізно статися… Вона… Ми сьогодні ховали… Всі родичі приїхали… ми шукали тебе, але ні телефону, ні записки'…

Я поклав слухавку…

Ніч була напрочуд зимна і чорна…

У мене просто не стає сили. Спочатку був страх. Я вважав, що він буде постійним. Потім я подивився на руки — вони були у крові.

Не знаю, може, я впав і поранив шкіру? А може, це була галюцинація?

Я відчував пістолет, що стояв на запобіжнику у мене в руках. Можливо, хтось міг мене побачити, та я не боявся — надворі третя ночі, пляж був порожній. Я сидів на пірсі і відчував, як хвилі лижуть мої протерті кросівки, місяць над головою мовчки кричить про відчай, який відчуваю зараз навіть я, а зірки схожі на дірки у чорному тлі реальності, яке так і хочеться прорвати, знищити і втекти від нього на інший бік. Туди, де живе світло зірок… Де все інакше…

Дуже дивно, що ідея покінчити з собою прийшла мені у голову повторно. Тепер це було схоже на удар блискавки — зовсім не так, як тихе і спокійне почуття, яке я відчув минулого разу. Тоді мені стало так легко і добре. Навіть весело. Я був бадьорим.

Та цього разу все інакше. Тепер я вагався. Мені було лячно знищувати все, що оселилося у мені за цей короткий проміжок часу…

Я сидів тихо, і мої очі почали стулятися. Я не став їм заважати.

Можливо, треба трохи подрімати… Можливо, все зміниться, і я наберуся сміливості жити далі? Або стану досить впевненим, аби покласти кінець усьому.

Раптом коло мене вляглося щось тепле і навіть гаряче. Воно почало муркотіти і пеститись об руки. Це була кицька.

Я почав розглядати її. У тварини було чудове дивовижне золоте хутро, вкрите чорними, як моє серце, плямами…

Раптом вона подивилася на мене своїми янтарними очима і промовила:

— Згадай мене! Згадай, Яне! Згадай себе, Яне.

Я здригнувся.

Холодна хвиля бризнула мені у обличчя. На камені поруч нікого не було. Я сам. У руках пістолет. Перші промені сонця лагідно пестять шкіру. Я згадав, як мою шкіру пестило волосся Святи тоді, у салоні краденого BMW…

Вже час повертатися за наплічником…

Я стояв біля невеличкого приватного будинку. Цей двоповерховий котедж, певно, вартував кількох десятків тисяч за одну добу проживання, та, здається, це не змушувало мого знайомого обрати менш розкішну місцину для ночівлі. Ларс був при грошенятах — і не шкодував їх, наче сам штампував коштовні папірці у підвалі власного будинку.

Я постукав у двері. Відкрив той самий хлопець, який нещодавно віз нас у мерседесі Ларса. Його обличчя було стурбованим.

Я зрозумів, що сталось щось погане. І як тільки мене впустили у великий білий і сяючий модерновими світильниками хол, я одразу зрозумів, що саме.

Ларс підскочив на місці і кинувся до мене. Його очі палали якимось божевільним вогнем.

— Свята у нього. — Вигукнув Ларс і зупинився за кілька кроків переді мною.

— У кого?

— У Гени. У його братика. Щоб їх чорти виграли у всі…

— Звідки ти знаєш?

Я намагався зрозуміти, що тепер мушу робити. Іти до спальні, де лишився мій наплічник, чи слухати цього несамовитого чоловіка, який нервово прикурив цигарку і тремтячими руками витяг її з рота так, ніби мав приступ конвульсії.

— Розказуй все спочатку, — попросив я.

— Нащо це тобі? Ти ж вирішив піти, чи не так?

Ларс був блідий і знервований. Радше схожий на щура, аніж на хижого птаха.

Я мовчки сів на крісло, обтягнуте білою шкірою. Ларс не став довго сперечатись і все розповів.

— Вони схопили її. Ці кляті недомірки, щоб їх…

Рита подзвонила кілька хвилин тому і кричала у трубку… А потім вони забрали у неї телефон…

Ти мусиш мені допомогти! Я ж бачу, ти можеш.

Я пам’ятаю, як ти видряпався з мотузок, коли ми тебе зв’язали. Твою ж… Чорт забирай, я знаю, що ти ледь не вбив Гену! Цей паскудник боїться тебе.

Не мене, а тебе! Бо ти геть хворий!

Ларс був у відчаї. Я справді не чекав, що він почне просити мене про допомогу, тим паче, чим я можу йому зарадити? Хіба що поспівчуваю його біді, і на цьому все скінчиться. У мене нема досвіду у таких справах. Викрадення, шантаж…

— Ларсе… я не знаю, що тобі порадити… Що роблять у таких випадках? Дзвонять у міліцію?

Ларс вилаявся такими відбірними лайками, яких я навіть не чув. Потім він сплеснув руками і зітхнув. Здається, він вже майже опанував себе. Ще трохи — і Ларс пошле мене подалі, згадавши, що я лише якийсь придурок, що мимоволі вліз у їхні зі Святою приватні справи.

Я не хотів цього. Я не хотів лишати його… та ні, треба бути чесним з самим собою — я не хотів лишати Святу у біді… Саме тому я мовив:

— Якщо ти розкажеш мені, через що заварилася ця каша, я спробую щось підказати. Та не певний, що з мене буде користь…

Мобільний телефон Ларса знову задзвонив.

— Хелло? — мовив він із своїм легким іноземним акцентом.

Поволі його обличчя кам’яніло. Він тримав трубку коло вуха і мовчав.

Я дивився на це і змальовував у своїй фантазії найгірші варіанти майбутнього…

Хвилини спливали, а він все слухав і мовчав… Здавалось, що я дивлюсь на нерухоме фото, на якому навколишній світ зупинився, аби відобразити увесь відчай Ларса.

Та раптом детектив відклав слухавку. Так само мовчки він піднявся на ноги, підійшов до скляної шафи і дістав пляшку горілки. Дорогої і кришталево прозорої.

Мені він плеснув більше, ніж собі, та я не був проти.

— Вони хочуть бачити нас у Сімеїзі в п’ятницю біля гори Кішка, на 6 годину ранку, — нарешті промовив Ларс, — і якщо ми не віддамо кинджал — вони уб’ють Святу.

Ларс уже був п’яний:

— Розумієш, вона унікальна… Невже ти не бачиш цього?

Я теж був напідпитку. В нас лишилось багато часу і ми не знайшли нічого кращого, ніж витратити його на те, аби налитися горілкою по самі вінчики.

— На що вона хвора?

Мені було якось незвично питати про такі особисті речі, та ще й мило спілкувались із чоловіком, який мав почуття до дівчини, що мені подобалась. Через це я був трохи нервовий та злий, але алкоголь брав своє — тепер я справді співчував Ларсовому горю. Та й сам хвилювався за Святу… звісно, слова про те, що її уб’ють, були не зовсім правдиві. Скоріш за все, з нею будуть творити якісь речі, про які я й думати боюсь. І якщо Ларс не віддасть кинджал викрадачам — то важко сказати, чим скінчиться ця історія…

— Психічні розлади. Ми з нею познайомились якраз у розпал чергового загострення.

— Якщо чесно, я помітив певні дивні речі, про які вона казала… але хвороба? Щось серйозне? — я вирішив дізнатись побільше.

— Серйозне. В неї бувають стани… такої собі одержимості галюцинаціями. Лікарі казали, що ці галюцинації перестануть повторюватись після курсу лікування… їй давали цілі гори нейролептиків, різних модуляторів і усілякого іншого лайна, аби тільки повернути у реальність. І їм це вдалося! — Ларс зітхнув, — принаймні так було до цього часу… Можливо, саме через ці видіння — онейроїди, якщо я не помиляюсь — вона і втекла. Певно, їй здавалось, що мій кинджал якось пов’язаний з її пророчими видіннями…

— То ти знаєш про видіння?

Ларс посміхнувся:

— Повір, я знайомий зі Святою довше, ніж ти, і знаю про неї досить багато… Фантазії про кішку — теж частина її хвороби.

Ларс знову затягнувся сигаретою. Він довго мовчав, наче хотів зібратися із силами і розповісти щось ще. Та замість цього плеснув собі оковитої та повторив:

— Так, Свята хвора.

Детектив затягнув у себе чергову порцію диму від сигарети, а через хвильку випустив із легенів цілу хмару, наче розгніваний китайський дракон. Я помітив, як на його пальці блиснуло невелике золоте кільце. Певно, це і є той подарунок, про який казала Свята.

Я непомітно роздивлявся цього дивного чоловіка. Невисокий на зріст, занадто серйозний, аби бути привітним на вигляд, занадто похмурий, аби бути гарною парою для веселої і завжди сонячної Святи… Але дівчина казала, що любить його. А він сумував без неї…

Я побачив власне віддзеркалення у поверхні невеличкого журнального столика. Розкуйовджене чорне, наче кіптява, волосся, яке мертвим їжаком скрутилося на голові. Засмагле обличчя стало схоже на туземця… Ще й непривітні чорні очі… Дивно, чого від такого опудала не тікають перехожі. Найперше, як повернуся додому… якщо повернуся додому, треба буде привести себе до ладу… Хоча нащо старатися? Для моїх майбутніх тюремних друзів?

Від таких думок я здригнувся і ледь не розплескав пекучий напій у чарці.

Так, нічого, окрім тюремних гратів, вдома мені не світить. Та зараз варто думати про інше. Про Святу…

— Ларсе, чому ти з нею? — я сам не очікував, що запитаю таке.

Ларс посміхнувся:

— А чого ти з нею?

Він непомітно стиснув сигарету сильніше. Ларс не дивився мені в очі… Здається, йому було боляче… Здається, він майже ненавидів мене зараз. Так само, як і я його…

Я зробив вигляд, ніби нічого не помітив. Але тепер мені стало якось ніяково…

Я сидів на його дивані, пив його горілку і переживав за його дівчину… Я був зайвий у цій історії.

Раптом захотілося плюнути на підлогу його шикарного будинку, дати Ларсу у пику кулаком і піти геть, ніколи більше не згадуючи ані самого детектива, ані його скажену підопічну…

— Знаєш, вона божевільна. Можливо, саме це у ній так притягує… Звичайно, я взявся просувати її голос, її талант. Я запропонував їй це майже одразу, як ми познайомились, та зараз я розумію, що то було швидше не для неї, а для мене самого. Не хотілося відпускати її…

Він говорив задумливо, тихим голосом, прокуреним і трохи рипучим. Говорив про Святу, про ту, котра врятувала мене від самого себе… Власні думки змусили мене здивуватися. Раніше я ніколи не думав, чому продовжую допомагати дівчині. Чому не полишу Святу з її справами саму, чому вкрав заради неї машину, ледь не вбив вусаня… але тепер я почав розуміти — вона врятувала мене. Може, й не з власної волі, але все ж врятувала.

Та було ще дещо. Дещо, про що я зовсім не хотів думати.

— Коли ми зі Святою познайомились, вона одразу сказала, що любить мене, — раптом розсміявся Ларс. — І ми заручилися… у той самий день… Відтоді я почав допомагати їй із співочою кар’єрою, із лікуванням. Я працював у своїй агенції розслідувань, а Святині справи були для мене, як хобі…

Слова Ларса почали мене дратувати… То вони заручені? Чудово. Цікаво, чого я ще не знаю про Святу? І чому цей косоокий недомірок нарешті не заткне пельку?

Я ледь стримував те, що наростало у мене всередині…

Ларс довго мовчав, і я сподівався, що більше він не згадає про свої стосунки із Святою. Та раптом він продовжив:

— Розумієш, біля Святи у мене були видіння… У всіх, хто з нею починав спілкуватися, були.

Я знову здригнувся. На цей раз чарка впала на густий і, певно що, недешевий килим. Та Ларс навіть не звернув на це увагу.

— Лікарі казали, що її видіння — то щось на кшталт шизофренії. І сама вона теж хотіла вилікуватись, бути як усі… Та знаєш, біля неї всі бачать видіння. Навіть я.

— Які у тебе були видіння? — запитав я.

— Це неважливо… Лікарі казали, що навіть шизофренія може певним чином бути заразною…

— Розкажи, які були твої видіння?

Мені було вкрай важливо почути те, що скаже мені Ларс… Я ще не знав, до чого це мені, та відчував, що від його слів буде залежати моє рішення.

— Я знаю, що вже губив кохану колись. Давно, у минулому житті. Я вже це переживав. І не хочу ще раз її втратити… Видіння були саме про це. І я розумію, що втрачаю її саме через те, що боюсь втратити…

Я замислився над власними видіннями… У них було стільки крові. Стільки болю…

Виходить, я вбивця. Це єдине, на що я потрібен. Я був ним і раніше — вбивав ворогів, рубав жінок, дітей, не мав жалю… То що змінилось тепер? Я став білоручкою, мені тепер гидко бачити кров?

Ні. Я лишився тим самим. Я вб’ю вусаня. Якщо він щось зробить Святі — я вб’ю його. І плювати на все.

— У кого кинджал? — раптом спитав я.

— У Святи… напевне.

— Я думаю, що кинджала у неї немає. Немає, тому що вона все ще жива і нас тепер шантажують… До речі, якщо ти займався шантажем, то можеш тепер уявити, як себе почували твої… хм жертви?

Ларс похмуро просвердлив мене поглядом. Якби він міг мене вбити одними лише очима — то я впевнений, що помирав би довго та болісно.

— Ларсе, я думаю, що Свята лишила кинджал тут, у домі Рити і Марка.

— Тобто, вона не взяла його із собою?

Я кивнув і допив залишки оковитої у себе в чарці. Горішки, якими я закушував, скінчились, тому довелось лизнути трохи солі.

— Ларсе, розкажи, як ти шантажував Гену?

— Нащо це тобі?

— Поки що не знаю, але якщо ми партнери у цій справі, то краще, щоб я знав, що до чого. Ти сам так казав.

— Тоді поїхали до Рити і Марка, а по дорозі я все розповім.

І Ларс розповів.

Про організацію Здорова Країна, що одночасно була партією, яка займалася численними благодійними заходами, я знав із політичних програм, які бачив по телевізору у ті моменти, коли не міг спати уночі. Такі шоу допомагали мені сповнитися необхідною для боротьби за виживання ненавистю до тих, хто погруз у корупції, аморальності та розпусті. Я дивився на ці розжирілі обличчя і мріяв долучитися до тієї розпусти, корупції та всього іншого веселого проведення часу. Але бажання було кволе і єдине, що воно із собою несло — міцний сон.

Отже, Ларс шантажував депутата Юрія Рідного, брата голомозого вусаня Гени. Юрій очолював всю Здорову Країну і, до речі, сприяв розвитку постачання у лікарні рідкісних і дорогих препаратів, які важко було перевезти через кордон. Моя мати змогла нормально спати лише завдяки такому казковому засобу…

Згадувати про матір було болісно, тому я доклав зусиль, аби якнайшвидше заморочити голову чимось іншим. Наприклад, сконцентруватися на пошуках кинджалу.

Ларс мене не розчарував — хоча у нас не було ключа, він відкрив усі замки помешкання за допомогою якогось саморобного брелка із магнітом, шпилькою та ще чимось, схожим на ніж. Тепер я нарешті увірився у тому, що детектив хоч і ситий, та свою роботу знає добре.

Ми із Ларсом та його хлопцями вже півгодини обмацували кожен сантиметр двокімнатної квартири, обставленої у стилі модерн. Все було на видноті: лампи, подушки, скляні столики та стільці — ніде не сховаєш блискучу річ, що не вписується у 192) навколишній інтер’єр.

Я перегорнув подушки на дивані догори дригом — та це не дало зовсім нічого. Ларс теж не натрапив ні на що корисне, а його хлопці все ще обшукували шафки із жіночою білизною та комп’ютерний столик.

Ларс сів на подушку, що я видрав нещодавно з канапи, та мовчки зітхнув.

Мої ноги та руки теж втомилися від нашого тихого штурму, та все ж краще було шукати далі.

Я спробував з’ясувати для самого себе, як маю ставитись до цього Юрія Рідного. Він допомагав людям, але й робив дещо незаконне, якщо його було чим шантажувати… Я не відчував приязні до Юрія Рідного і його проекту. Проте шантаж із боку Ларса мені теж здавався недоречним…

Наче прочитавши мої думки, Ларс мовив:

— Він провозив не тільки ліки, Джоне. Він організував постачання наркотиків. І у мене є… Чи принаймні були свідчення його незаконних дій.

Я слухав Ларса пильно, бо ж кожне його слово зараз мало велику вагу.

— Знаєш, скільки часу я витратив, аби підкопати під нього? Вже полишив всі надії, як раптом — диво! Його колишній водій, що перевозив наркотики, продав мені за безцінь фотографію бухгалтерського звіту, у якому прописані всі витрати Рідного. Уявляєш, як пощастило? І серед витрат — плата за зайві рейси водія. Ті рейси, що були не передбачені у всіх офіційних звітах. А окрім того, мені вдалося отримати фото переговорів Рідного із торговцем наркотиками. Фоторобот цього хлопця у кожному відділку міліції, а він спокійно спілкується із Рідним…

Я кивнув. Не знаю, чи справді зміг би Ларс щось виграти на суді з Здоровою Країною, маючи всі перелічені матеріали, але, напевно, ім’я депутатові і його структурі гарненько б зіпсував.

— Знаєш, це добре, що я тепер все це знаю, — знизав я плечима, — але не думаю, що варто було вплутуватись у все це.

— Він мерзотник, цей Рідний. Він продавав наркотики Ігорю Підпаленку, авторитетному київському торговцеві. Останньому поганцю. Ти вважаєш, я нечесно з ним повівся?

У мене ледь не перехопило дихання. Ігор — серйозний наркоторгівець? Малий карлик, якому я вкоротив віку?

Я замовк надовго, тому Ларс перепитав мене із посмішкою, наче не сприймав всерйоз такі розмови:

— Що, процесор перевантажено інформацією?

— Ні, просто згадав дещо… Ти робив, що хотів, у цьому нема нічого поганого.

Я все ще не міг прийти до тями… То виходить, я убив поганця… Але ж я вбив його, хіба міняє ситуацію те, ким він був? Тим паче, я й раніше не мав фантазій щодо того, яку гарну людину прирізав.

Я труснув головою, полишаючи зайві думки. Тепер у моєму житті є лише один засіб мати більш-менш спокійні нерви — просто не думати ні про що.

— То що скажеш? — спитав Ларс, розводячи руками.

— Ця його партія… вона допомагала людям. У кожної медалі є дві сторони. Так само, як і в кожної людини… В чомусь вони були паскудниками, але ж моя матір, наприклад, мала спокійний сон і жила останні свої дні не у тому пеклі, у якому могла б перебувати без ліків…

Ларс сумно зітхнув і відповів:

— Якби ж я знав, до чого все це призведе…

Я закінчив розбирати книжкову шафу. Кинджала тут теж не було.

— Знаєш, Ларсе, мені здається, тут кинджала нема, — нарешті промовив я.

— Я й так це бачу, — безрадісно кивнув Ларс і піднявся з подушки, — лише кавардак тут навели…

Раптом я згадав про скриньку. Я ж бо так і не бачив її з того моменту, як Свята поклала її до себе у малинову торбу… А те, що у ній немає кинджала, я дізнався від самого детектива Ларса…

— Ларсе. А що було у скрині?

Мій співрозмовник знову запалив цигарку. Думаю, якщо щось і мусить його убити — то аж ніяк не холодна зброя.

— Не знаю, якийсь кухонний ніж. Великий і металевий.

— Тесак?

— Я там знаю? Може, й тесак. Ще й брудний увесь…

— Твою ж… — я вилаявся так, як раніше ніколи не дозволяв собі. — От чортівня!

То он куди ти поділа кинджал, хитра лисице!

— Що таке? — трохи перелякано спитав Ларс.

Я кинувся геть із квартири. Ноги швидко сковзали по сходах, наче пальці вмілого гітариста по струнах. Вже через мить я наштовхнувся на Толика, велетня з Ларсової челяді.

— Вам що? — здивовано спитав той.

— У машині мій наплічник, — ледь переводячи дух, промовив я і задихнувся. Треба було віддихатись.

— Ну от він, — Толик дістав мій брудний рюкзак.

Я швидко розкрив застібку. Речі полетіли на землю. Футболка, шкарпетки, безглузді чорні окуляри, що ми купили разом зі Святою… От він — поліетиленовий пакунок…

Я швидко розпотрошив його, наче хижий звір щойно вбиту здобич.

У моїх руках лежало гостре сталеве лезо і золотава ручка, прикрашена блакитними камінцями. Кинджал сяяв під сонцем так, наче от-от мусив вибухнути світлом.

Коли Святу та Риту викрали головорізи, Марка не було вдома. Він вийшов за хлібом. Напевно, то було добре. Бо хто знає, чи не кинувся б він захищати молоду дружину? І хто знає, дожив би він до цього дня?

Рита весь час плакала. Це трохи дратувало Святу. Ну чого так ревти, коли Святу веде її кішка? Все має скінчитись добре — бо ж як інакше?

Зараз дівчат везли у чорному фургоні без вікон, тому зрозуміти, що збираються зробити з ними викрадачі, у полонянок не було жодного шансу. А Свята була впевнена, що їх везуть на зустріч із паном Ларсом. Бо ж лише він може заплатити за них викуп.

Свята була дуже горда за себе. Їй вдалося сховати кинджал так, що ніхто, окрім неї, не знав, де він. Звичайно, шибайголова міг його знайти, але то непогано. Свята не знала, а просто відчувала якимось шостим чуттям, що шибайголова досить розумний, аби діяти правильно. Він теж бачить кішку, а це означає одне — він такий, як Свята. Хоча, звісно, зі своїми бісами у голові. Та це не змінювало того факту, що світловолоса співачка могла покластися на нього, як на власного брата.

Фургон підстрибував на нерівній дорозі — і кожен раз, як він робив черговий стрибок — Рита починала голосити ще дужче.

— Все буде добре, Ритко, все буде гаразд! — примовляла Свята, та це чомусь не діяло.

Десь Свята читала, що у екстрених ситуаціях заспокоїти істерику можна, відволікши людину від її страху якимись нестандартними діями. Що це за дії, Свята не могла собі навіть уявити. Та дещо нестандартне їй все ж прийшло у голову.

Свята схопила Риту за руку і почала її лоскотати.

— Ой! — вигукнула чорнява.

Та Свята не зупинялась і сама почала посміхатись.

— Перестань! — нарешті здивована Рита випручалась із Святиної хватки і ошаліло глянула на подругу. — Ти чого?

— Нічого. Годі плакати, зрозуміла?

— Зрозуміла.

Рита все ще повністю не прийшла до тями, тому Свята вирішила скористатися її станом і закріпити почуття спокою:

— Я чула, як один із тих головорізів казав, що вони везуть нас до гори Кішка.

— 1 що?

— Знаєш, яка у неї легенда?

— Яка? — здається, Рита заспокоїлась і готова була тихо слухати.

— Колись посперечалися Янгол і Чорт. Перший сказав, що Бог створив всіх людей добрими. А зло, яке є у світі — це лише людські помилки на шляху добра. А Чорт запевняв, що всі люди в глибині душі злі — і змінити цього не можуть, — нарешті почала Свята. — І в ті часи жив собі воїн. Чи то він був козак, чи, може, ні — ніхто вже не знає. Та вів він досить бурхливе життя, повне поганих вчинків. Він безжально вбивав людей, не гребував горілкою та жінками, грабував подорожніх. Та от до нього прийшла зрілість, і нарешті він зрозумів, що сам Чорт став супутником його життя. Тоді вирішив воїн стати монахом, аби самітником жити на верхівці гори і не чинити лиха.

— А до чого ти все це розповідаєш? — нарешті Рита перебила Святу.

— Аби ти знала, куди ми їдемо. Сиди і слухай.

Рита не стала сперечатись, тому білявка продовжила:

— І от, став жити самітник чесно, примуси лагодив, дрова рубав та всіляко помагав місцевим селянам вирішувати їхні складні проблеми. Стали ходити чутки, що він мудрець, і люди приходили до нього здалеку, аби допоміг знайти їм власний шлях. Та Чортові не сподобалось, що його підопічний став робити добрі діла. І він перетворився на кішку, що у дощовий день прийшла на поріг старого і почала проситися у дім. Самітник впустив її і почав доглядати. Та Чорт весь час робив шкоду, дратував самітника і хотів, аби гой показав свою справжню сутність — злу та жорстоку. І одного разу не витримав дід — викинув кота геть із будинку. Чорт був злий, що не зміг змусити самітника убити кішку. Бо це показало 6 Янголу, що у людині може бути лише зло. Та після першої невдалої спроби Чорт не полишив свою задумку — він перетворився на прекрасну дівчину, що заплуталася у сітях самітника, коли той ловив рибу.

— І що?

— Самітник, як кожен нормальний дядько, пригрів дівчину, нагодував, а потім закохався у неї. Дуже вона була схожа на ту єдину дівчину, яка засіла чоловікові у розум і серце ще змолоду. Закортіло чоловікові любові. Просилася дівчина: «Пусти мене до матері, до батька», та наш герой не пускав. Не тримав, але й не пускав. Мучився самітник, не знав, як вдіяти і що робити. І коли вже не міг старий тримати свого малого в штанях — з’явився Янгол.

Рита посміхнулась, наче зовсім забула про те, у якій небезпеці знаходиться. Свята цьому лише зраділа — без істерики і сліз було спокійніше.

— І Янгол сказав самітнику: «Якщо обрав одну дорогу — іди нею і не звертай!» і перетворив всіх трьох на камінь. Дівчина стала горою Дівою, кішка — Кішкою, а старий — Монахом. До речі, тієї гори вже нема. Розвалилася.

Рита знов посміхнулася:

— Ну у тебе й казка вийшла. Жах. Ніякої моралі, ніякої логіки. Якщо чорт — це кішка, і дівчина — теж чорт, то чого ж із них вийшли дві окремі гори?

Свята теж посміхнулася:

— На все Божа воля. Але казка гарна. Вона пояснює, що людина не підвладна нікому. Вона сама обирає, ким бути і що робити. І нема у ній ані чистого добра, ані чистого зла. Є тільки шлях, яким вона іде по власній волі, і є відповідальність, яку вона несе за свої вчинки…

Рита знизала плечима.

Раптом гальма завищали, наче проїхалися по зграї істеричних жабенят. Свята аж здригнулася.

Спочатку нічого не було чутно. Потім Святі здалось, що до її вух долетів знайомий голос. Це міг бути лише хрипкий баритон пана Ларса.

Дівчина відчувала себе безпомічною, наче кошеня. До того ж, якби Свята була кошеням у подарунковій коробці, то звуки голосів щасливих дітей, які мали б стати її власниками, було б чутно так само глухо.

Раптом від дзвінкого вибуху, схожого на гучний спалах святкової петарди, у Святи заклало вуха. Через деякий час вибух повторився. А потім почулася ціла низка маленьких громовиць. Спочатку важко було зрозуміти, що спричинює ці звуки. Нарешті, дівчина здогадалася — це постріли.

— Лягай! — наказала вона Риті, і та шугнулася на підлогу.

Свята розпласталася поруч.

Тепер стало трошки страшно. Так страшно буває, коли вперше йдеш на небезпечний атракціон, на який раніше не міг попасти через малий вік чи зріст. Та це не був панічний жах. Єдине, що зараз могло зіпсувати все, — це випадкова куля. І Свята схрестила пальці на щастя, аби всі подібні загрози оминули її та Риту. І пана Ларса нехай теж минають.

Рита знову заплакала.

Постріли вщухли. Щойно Свята зрозуміла, що загроза зникла, вона стала на ноги і приклала вухо до стіни. На жаль, від цього краще чутно не стало.

Хтось підійшов до дверей фургону.

Серце шалено калатало у грудях. А що, як це не Ларс? Що, як…

— Джоне? — Свята ледь не впала на металеву підлогу від здивування.

Шибайголова, напевно, був злий на неї, як сам чорт. Він допомагав їй увесь час, а вона обвела його навколо пальця, змусила хвилюватись, нервувати, тікати від погоні… Святі було так соромно, що вона відвела погляд, аби тільки не зустрічатися очима із Джоном.

Поруч із шибайголовою з’явився Ларс. Його нога була вся у крові. У Святи аж серце стислося у грудях від тієї страшної картини.

— Ларсе! — дівчина не могла втримати сліз.

Вона кинулася до нього в обійми, аж раптом зрозуміла, що чоловік тримає у правиці свій золотий кинджал.

Хутко схопивши сяючу зброю тендітними руками, вона кинулася вперед, туди, де перед її очима стрибнула величезна золотава кішка з дрібними чорними плямами на шкірі.

Краєм ока Свята помітила, що Джон теж дивиться на кішку… Він теж її бачив!

Раптом Свята зрозуміла все! І те, чому шибайголова опинився тут, і чому пан Ларс мусить позбутися кинджала, і навіть те, чому вона має нехай і ціною власного життя знищити те зло, яке колись викарбувалось на душах людей, що зібрались сьогодні на горі Кішка.

Свята мала знищити проклятий кинджал!

На сумніви часу не було — дівчина що є сили припустила до краю скелі — і далі — униз, на невеличкий перешийок над водою. А потім — по вирізьблених у гірській породі сходах угору, туди, де на фоні сяйливого сонячного диску, граціозно похитуючи хвостом, її вже чекала струнка кицька.

— Я не віддам вам кинджал, — невесело засміялась дівчина і подивилась униз, туди, де по каменю плескала могутня хвиля.

Кілька хвилин тому я боявся за своє життя, боявся, що хтось із бугаїв, яких Гена привіз на зустріч, прострелить мені голову. А тепер єдине, що мене цікавило — це те, як вмовити чарівну світловолосу дівчину із шизофренією, що стоїть на краю скелі у коротенькому білому платтячку, повернутися до свого коханого пана Ларса.

— Свято. Ми і не думаємо забирати ніж.

Мої слова ніяк не подіяли на неї. Вона наче не чула мене, і від того було ще сумніше й тривожніше. Ще тривожніше, аніж десь із десять хвилин тому, коли я тримав Гену під дулом і вмовляв його взяти кляту флеш-карту і забиратися геть, лишивши живими дівчат у фургоні та нас із Ларсом і його хлопцями. Так, я міг прострелити Гені голову — без проблем. Жодного суму за ним я б не відчув. Принаймні, на той момент я думав саме так. Але ж я не хотів цього. Я не обирав таке. Я мусив знайти шлях до того, як вирішити все мирно — і я його знайшов.

Ларс був незадоволений. Він вважав, що я його зрадив. У його мріях він мусив лишити Гену ні з чим і врятувати Святу. Та я знав, що цього не буде, тому й віддав весь той дурний компромат, із якого все почалось, вусаню у гавайці, що під дулом мого пістолета сів у машину і поїхав геть. Геть із мого життя, із життя Святи і, маю надію, — із життя цього бісового пана Ларса.

Сонце сяяло за спиною Святи так палко, ніби змагалося у яскравості з її золотими кучерями. Я із заздрістю подивився на Ларса — він бачив ці чудові завитки, це обличчя, цю шкіру з ароматом ягід, він мав це тіло, мав навіть цю душу… А що мав з цього всього я? Відповіді в мене не було.

— Я сподіваюсь, що, почувши правду, ти сама його мені віддаси, люба! — ледь не крізь сльози закричав пан Ларс. Мені він тим часом прошепотів: — Дурне дівчисько! Дурне, таке вперте дівча! Як тільки доберусь до неї…

Та вголос він крикнув лише:

— Святочко, кішечко, не лякай мене, будь ласка! Свято, іди до нас.

Я дивився на маленьку тендітну фігурку, що стояла на самісінькому краєчку скелі над прірвою. Мені щеміло серце від страху за неї.

Свята посміхалась, ніби не розуміла, у якій вона небезпеці. Під її ногами промайнув жовтогарячий силует кішки.

Я кліпнув очима. Яка ще кішка? Невже знову?

Коли я подивився на Святу наступного разу — кішки вже не було… Галюцинація?

Ларс стояв поруч і вмовляв дівчину повернутися до нас. Він був у відчаї.

Раптом я зрозумів, що зараз детектив зробить крок вперед. Я не встиг нічого вдіяти — його ноги почали рухатися. Це помітила і Свята. Її обличчя вмить похмурнішало.

— Ні, Свято! — крикнув я, та було вже пізно.

Дівчина перелякано округлила очі і ступила вбік, туди, де ще мав бути камінь. Якісь два-три сантиметри — і все було б добре. Все б закінчилось миром. Але ні — нога наштовхнулась на вибоїну і зісковзнула.

Наступної миті Свята зникла з уступа скелі.

— Ні! — одними губами прошепотів пан Ларс. Тим часом я вже скидав футболку і біг до підніжжя гори.

Свята не могла вбитися… це ж не сама верхівка скелі… ще й бурхлива вода. Ні, Свята точно не могла вбитися! Ні, ні, ніколи!

Я був впевнений, що ще не пізно…

Хвилі ніби злизали мене із берега — я прожогом занурився у пекучу холодну вологу і відчув, як солона плоть велетня-моря промайнула під животом. Руки й ноги почали завзято нести мене до підніжжя. Тепер головне, аби хвилі не підхопили мене у неочікуваний момент і не жбурнули з усієї сили об камінь.

Я надибав руками тверду поверхню. Здається, підніжжя скелі десь тут.

Мені пощастило — вода була прозора і чиста, мов кришталь.

Свято, ну де ж ти, де ж ти, моя чудова білява кицько?

Я ледь стримав крик, коли побачив у воді червоне павутиння крові… Ні, ні, ні. Не може бути.

А от і тоненька біла рука.

Я схопив її і вклавши всі свої сили у стрімкий ривок підняв дівчину з глибини на поверхню.

Свята була легенька, як малесенька мушля із перлиною. Часу роздивлятися, що із нею сталось, у мене не було. Я розумів — аби її врятувати треба швидше плисти до берега.

Я гріб руками так сильно, як тільки міг. Кожен наступний рух давався мені складніше, аніж попередній, я швидко видихався. Ну де ж цей чортів берег? Де цей паскудний, проклятий Богом берег?!

Раптом чиїсь сильні руки перехопили мою ношу. Я побачив блискуче золоте кільце на пальці. Це був пан Ларс.

У нього була прострелена нога, та це не завадило йому зайти по пояс у воду і перехопити у мене Святу.

Він узяв дівчину під одну руку, я — під іншу, і спільними зусиллями ми, нарешті, дотягли білявку до берега.

Я глибоко вдихнув повітря — нарешті я зміг це зробити — і воно прорвалось у груди, наче полум'я. Я закашлявся.

Ларс вже порався зі Святою.

Я підповз ближче. Все ще не розуміючи, чи жива вона, я взяв її за руку. Пульс було ледь чутно. Тоненький потічок крові застиг на білому високому лобі. Очі були заплющені.

— Що з нею? — у відчаї спитав я.

— Вона впала у воду з величезної висоти, — істерично гавкнув на мене Ларс таким голосом, якого я навіть не чекав од нього, і повернув обличчя Святи набік.

Він знав, що робить. Звичайне розведення і зведення рук, дихання із рота у рот — все це я бачив багато разів по телевізору. А пан Ларс, напевно, не раз у житті робив штучне дихання. Він рухався впевнено і сконцентровано. Йому можна було довірити навіть найдорожче. Навіть життя Святи.

Порівняно із детективом я відчував себе непотрібним шматком м'яса, що його прибило до берега…

Навіщо я тут? Чому я чекаю, чи прийде ця дівчина до тями? Навіщо я їм обом — і Святі, і Ларсу — здався? Незнайомець, що став у пригоді — і все. Хіба від моєї присутності їм стане легше?

Свята почала кашляти. У мене нарешті забилося серце — здається, воно забуло про свою основну функцію, і приголомшливий рятувальний заплив я робив взагалі без його допомоги…

— Свято, дитинко, люба моя, — не міг заспокоїтись Ларс. Він цілував її руки, шепотів щось тепле. — Не буду більше. Не буду ніколи від тебе вимагати чогось. Я все розумію. Хочеш бути вільна — добре! Я згоден, чуєш. Лише живи, живи…

Свята нарешті побачила пана Ларса. Побачила вона і мене.

— От бачите, — промовила вона хрипко і посміхнулась. — Я ж казала, що кицька вела мене недарма… Вона вказала тобі шлях. Так, Джоне?

Свята була жива. Боже, дякую тобі, вона жива!

Я сидів на пірсі, звісивши ноги зі свого бетонного постаменту. Сонце вже майже зайшло за обрій. Темне лазурове море дихало хвилями.

Безглузді чорні окуляри, що ми купили разом зі Святою, робили світ навколо мене більш контрастним і яскравим, аніж він був у житті, в якому я ще не мав таких окулярів. Усвідомлювати це було приємно, хоча й трохи болісно.

Рожевий телефон раптом почав мелодійно дзеленчати і вібрувати у мене в джинсах.

Механічно я підняв слухавку.

— Джоне, це ти?

— Я.

Зі мною говорила Свята. Ніжний, м’який голос. Блакитні очі… Золоті, наче сонячні промені, прядки…

— Джоне, як ти?

— Дивлюся на море… — я відповів правду.

— З тобою все гаразд? Я почала хвилюватися… Не знаю, може, це через спалахи на Сонці… А може, через кицьку… То ти як?

— Я не знаю… — знову не збрехав.

— Джоне, мені так хочеться додому…

— Мені теж.

— Мені погано, Джоне… Я скучила за тобою. І мені шкода, що змусила тебе хвилюватись за мене. Ти ж хвилювався?

— Так.

— Ларс тебе не ображав після того, як мене відвезли у лікарню?

— Ні.

— От і добре. Дивись, на небі з’явилася перша зірка. Я постійно забуваю, як вона називається. А ти знаєш?

— Мабуть, то планета Венера.

— Ти її бачиш?

Я підняв голову до неба… Зірка? Вона десь там… велика і яскрава…

— Так.

— Я теж, — Свята замовкла. Я зрозумів, що вона просто дивиться на небо так само, як і я.

— Джоне, ми ще зустрінемось?

— Не впевнений.

— Але я сумую без тебе… Ти мусиш побачити кицьку ще раз… Розумієш, я тобі не казала. І Ларс, напевно, не казав. Але тепер ти мусиш знати — всі, хто зі мною так чи інакше пов’язані, починають розуміти дещо більше, ніж раніше… З тобою теж це станеться. Ти змінишся. Мусиш змінитися… Такий вже у мене талант…

— Добре… — я набрав повні груди повітря і зауважив: — До речі, мене звати Ян.

Свята трохи помовчала, мабуть, посміхнулася і, нарешті, поклала слухавку.