Легенди про зоряних капітанів

Над озером сяяли зорі. Старий довго дивився в небо, потім сказав юнакові:

— Тут, у горах, зорі справляють дивне враження. Наче лампи в порожній залі. Люди розійшлись, а вони світять… Світять, хоч це ні до чого.

Його співрозмовник був надто юний, щоб вгадати за цими словами настрій. Він відповів:

— Зорі віщують гарну годину. Отож ми побачимо іоноліт. — І заклопотано поглянувши на небо, він додав: — Погода тут змінюється щогодини.

Запала мовчанка.

Старий думав про те, що все створене людиною несе на собі відбиток людської долі. Міста, машини, книги народжуються і старіють — інколи швидше, інколи повільніше, — пізнають славу і забуття. “Ні, не все старіє, — заперечив він у думці сам собі. — Ідеї, які ведуть людей, мистецтво… так, звичайно, мистецтво… музика…” Скоряючись якимось своїм законам, його думки перекинулись до музики. Він згадав “Богатирську симфонію” Бородіна — вона звучала тут сорок років тому.

Тоді він був молодий. І ракетодром—тепер майже всіма забутий — теж був молодий. У горах Кавказу, на перевалі Буздаг, люди вибили в скелі величезну чашу, наповнили її водою, звели легкі споруди, що тулилися на крутих гірських схилах. Звідси злітали до зір іонні ракети, керовані автоматами. Вони поверталися через багато років сюди ж, на ракетодром Буздаг. А втім, повертались не всі. Із сімдесяти двох ракет вернулося п’ятдесят чотири. П’ятдесят п’ята — її відправили першою — мала спуститись на ракетодром цього вечора. Вона здійснила дальній рейс, до зірки Ван-Маанена, і через сорок років поверталася на Землю.

Юнак (він ішов поруч із старим, поруч — і трохи позаду) знав про ці часи із давньої кінохроніки. Він народився, коли про ракетодром Буздаг почали вже забувати. Ракети з іонними двигунами швидко застаріли, їх змінили термоядерні кораблі. Потужні, наділені колосальною енергією, вони легко переборювали опір атмосфери. їм непотрібні були високогірні ракетодроми, і стартовий майданчик у Кавказьких горах спустів. Тільки зрідка тут з’являлися люди, щоб зустріти ракети, що вертали з польоту. Спочатку кожне повернення сприймалося як подія. Згодом це стало тільки історією. Нові засоби дослідження — термоядерні ракети, дифракційні телескопи, гравітаційні аналізатори — приносили набагато важливіші відомості про космос, ніж іонольоти, безнадійно застарілі, незугарні в очах людей XXI століття.

Юнака послали зустріти п’ятдесят п’ятий іоноліт. На ракетодромі Буздаг три роки не було людей. Юнак навів лад у обладнанні, перевірив прилади і тиждень нудьгував без діла. Вдень забирався в гори, вечорами читав книжки. Читання розважало його. Він звик до мікрофільмів, і важкі, громіздкі книжки з пожовклими від часу сторінками здавалися йому чимсь дуже давнім. Це було минуле століття — романтичне, героїчне, жорстоке і зворушливо наївне XX століття. І коли надвечір прилетів старий, юнак не здивувався. Старий теж був часткою XX століття. Він будував перші іонольоти, він створив гравітаційний аналіз, його ім’я носили океан на Венері і гірська вершина на Меркурії. З шкільної лави юнак знав життя старого. Принаймні він вважав, що знає, бо молода його пам’ять чіпко тримала завчені дати і факти. Він пам’ятав рік народження старого, міг перелічити польоти і відкриття, знав усі праці — від класичної “Теорії гравітації” до новітніх досліджень зоряної динаміки. Юнак бачив старого в сотнях мікрофільмів, і йому здавалося, що цей чоловік такий же спокійний і твердий, як скелі, серед яких він збудував колись ракетодром.

З гір тягло не сильним, але дуже холодним вітром. Озеро парувало. Воду в ньому зогрівав пущений сорок років тому ядерний реактор, і вона не замерзала навіть у найсуворіші морози. Пара, звиваючись, повзла над водою, повільно, неохоче підіймалася вгору, утворюючи прозоре, бузкове від світла люмінесцентних ламп марево. Чорна вода хлюпала біля бетонного парапету, по якому йшло двоє людей.

Старий не помічав вітру. Він навіть не підняв коміра хутряної куртки. Він прислухався до хлюпання води і вловлював у ньому звуки “Богатирської симфонії”. Музика бриніла в його душі, але йому здавалося, що він чує її ззовні, збоку. Його супутник ховав руки в глибоких кишенях куртки і занепокоєно поглядав на небо.

Зненацька старий зупинився, глянув на годинника. Юнак по-своєму зрозумів це і мерщій промовив:

— Так, лишилося сорок хвилин. Треба ввімкнути контрольну систему радіопосадки.

Він відчував якусь ніяковість у присутності старого. Йому кортіло повернутись до яскраво освітленого, теплого будинку, до пульта керування.

Старий уважно глянув на нього і сказав:

— Ідіть. Я зостанусь тут. І ось що… скажіть… радіофони працюють?

Юнак усміхнувся:

— Радіофони? Тут їх немає. Тут лише старовинна репродукційна мережа і ці… як їх… апарати магнітного запису.

Старий кивнув головою:

— Саме це я й мав на увазі. Спробуйте відшукати Другу симфонію Бородіна. Я хотів би послухати… Ну, ідіть же…

Старий рушив далі берегом озера. Тепер він ішов зовсім повагом, часто зупинявся. Він зберіг зіркість і добре бачив у напівмороку. За ланцюгом ліхтарів, що оперізував озеро, залягла темрява, але старий угадував там круті скелі, вивітрені, сточені сонцем і водою. Він бачив безлисті дерева, вищерблений часом бетонний парапет, потрісканий асфальт доріжок… “Старість, — сумно подумав він. — Тут усе старе. Гори, ракетодром і я”. Він бачив себе: високий, худий, трохи згорблений чоловік з довгим посивілим волоссям. “Старість, — повторив він. — Сімдесят два роки. А тоді було тридцять два… тридцять два”.

Він зупинився і довго дивився на озеро. Вдивлявся у випари, що клубочились, і ні про що не думав. Думки пірнули кудись у глибінь — невиразні, невизначені, їх можна було тільки вгадувати, як біг води у глибині замерзлого струмка.

Старий був спокійний. Він узагалі був дуже стриманою і спокійною людиною. Його вважали за сухого і черствого ще замолоду. Він мав ясний, схильний до аналізу розум. Для тих, хто його мало знав, це переважувало все інше. Так розпечені сонячні плями здаються чорними — за контрастом із ще гарячішою сонячною поверхнею.

Старий вдивлявся у марево, яке тремтіло над озером, і згадував те, що було тут сорок років тому. Він спробував уявити все по черзі, але не зміг: стрій думок ламався, пам’ять уперто виштовхувала якісь нічого не варті дрібниці. Він чомусь дуже ясно пригадав — зовсім ясно, немов це маячило перед очима, — шарф, що був на ній того вечора. Шарф був строкатий — з червоними корабликами, жовтими маяками, синіми птахами, — прозорий, легкий. “Ні, — подумав він, — це сталося не тут. Я почав говорити, мене перебили… так, так, головний механік… потім ми вдвох відійшли до лавки…”

Він спустився з бетонного парапету. Оглянув усе навколо. Лавки не було. Але старий знав, що вона стояла тут. Він нахилився, присів і побачив продушини в асфальті — сліди, залишені ніжками лавки. Усміхнувся, помацав асфальт. Крізь тріщини пробивалася трава, вже засохла, зжовкла.

Він хотів пригадати слова, сказані того вечора, — і не міг. Він навіть не міг пригадати, що вона тоді відповіла. Він твердо пам’ятав тільки одне: над ракетодромом звучала “Богатирська симфонія”. Слова — такі важливі і беззмістовні — не запам’яталися. Лишилася музика. Потім щороку в цей день вони слухали “Богатирську симфонію”. Щороку — якщо він був на Землі і якщо вони зустрічали цей день разом. Так проминуло тридцять шість літ. Вона померла, і він зостався сам.

Старий гладив жовту, жорстку траву, що пробила асфальт.

Десь над головою зашипіло, затріщало. Він підвівся, серце тривожно калатало. Старий репродуктор видихнув музику.

Шелестіння вітру, хлюпання води, далекі і незбагненні нічні звуки — усе розтануло в музиці. Старий стояв нерухомо, вглядаючись у простір. Він чув урочистий марш, і, скоряючись мелодії, у пам’яті раптово виникали й так само раптово зникали картини — то роздольні, широкі, буйні, то задумливі і сумні. Музика була м’яка, прозора, ясна. Вона створювала між минулим і сучасним якусь невидиму, але цілком відчутну грань. Спогади поступово відпливли, забарвились у спокійні тони.

Старий заплющив очі, в голові в нього паморочилось. Музика накочувалась гомінкими хвилями, змішувала у вирі звуків радість і смуток, змивала з душі привнесене, тяжке. Старий відчув доторк до плеча, здригнувсь і обернувся. Перед ним стояв юнак:

— Ракета.

Старий не відповів, і юнак голосно повторив:

— Ракета!

Вони пішли до озера. Дзвінкі акорди арфи ще тремтіли у вогкому, морозному повітрі. Вітер дмухав сильніше. Вода набігала на похилий бетонний парапет і з шумом стікала в чорний провал озера.

В небі над ущелиною з’явилися дві яскраві жовті цятки, заіскрились, стерли навколишні зорі. Ракета швидко знижувалась. Іонний двигун залишав ледь видимий слід — слабкий блакитнуватий відблиск, що відразу згасав. Спалахнули, на мить засліпивши старого та його супутника, прожектори, встановлені у скелях. Синюваті промені освітили зоряний корабель. Від цієї миті старий перестав чути музику.

Він бачив ракету сорок років тому. З того часу все змінилося, але ракета лишилась такою ж, як була. Жовте світло її бортових фар змішувалося з синіми променями прожекторів, і довгастий безкрилий корпус здавався зеленим. Блищала ажурна мережа антен. Виразно чулося потріскування, що супроводжувало роботу іонного двигуна.

Це потріскування змусило юнака посміхнутися. Він багато разів бачив знімки ракети, знав її будову: вона була невелика — шістдесят метрів завдовжки і три метри завширшки — і скидалась на могутні ядерні зорельоти не більше, ніж човен на корабель. Обтічна форма? Він бачив у ній свідчення лише того, що ракеті нелегко було пробивати земну атмосферу. Тонкі стрижні антен нагадували про світанок радіолокації. І, нарешті, потріскування іонного двигуна замість суцільного, дзвінкого гудіння ядерних кораблів.

— Яка незугарна конструкція! — сказав він.

— Авжеж, — відповів старий, дивлячись на ракету, — її запустили дуже давно. Але такі ракети мають перевагу — вони встигли пройти довгу путь. Ядерні зорельоти відійшли ще порівняно недалеко від Землі, а ці… вони багато чого бачили.

“В цьому перевага старості, — додав він у думці. — Багато пройти, бачити, розуміти…”

Ракета повисла за два метри над озером. Вода клекотіла під дюзами двигуна. Повагавшись, ракета вертикально спустилась у воду; озером побігли хвилі. Старий і юнак відійшли від краю парапету — вода заливала бетон. Потім ракета випірнула — вже горизонтально — і загойдалась на хвилях.

— Усе! — вигукнув юнак. Він був схвильований, хоч навряд чи зміг би пояснити, що саме його схвилювало. — Зараз має відокремитися робот-розвідник. Уже час…

— Не кваптесь, — усміхнувся старий. — Це ж давня конструкція! Вона не вміє поспішати. Двадцяте століття.

Над корпусом ракети, поблискуючи в промінні прожекторів, піднялася невелика напівсфера, відокремилась від ракети, повисла в повітрі і попливла над водою. Робот мчав убік від місця, де стояли люди.

— В чому річ? — здивувався юнак. — Чому робот не йде до нас?

Старий здвигнув плечима:

— Це означає, що він спускався на чужу планету.

Юнак не зрозумів. Він дивився то на старого, то на подібного до великої черепахи робота, що віддалявся від них.

— Ну то й що? — нетерпляче запитав він.

— Зараження чужими мікроорганізмами, — коротко пояснив старий.

— Але ж на ракеті є…

— Є, — перебив старий. — Однак це ж стара, “незугарна конструкція”. Не дуже надійна. Потрібна контрольна обробка.

Він помовчав, підняв комір куртки.

— Ми можемо йти, — промовив він, усе ще дивлячись на ракету. — Робот сам прийде в монтажний зал.

Юнак відчував себе винним. Він розумів, що старий міг образитися за ці слова — “незугарна конструкція”. Старий будував ракету, і, хоч би скільки минуло часу, для нього вона, мабуть, не була “незугарною”. Та властивий юні егоїзм не міг цього усвідомити всерйоз. Старе в очах юнака означало примітивне, нераціональне, незугарне.

— Робот непогано збудований, — сказав юнак. Йому хотілося якось загладити свою необачність. — Цей глайдерний принцип дотепний.

— Дурниці! — відрубав старий. — Робот безнадійно застарів.

Старий не почував образи. Він просто не звернув уваги на слова, необачно сказані юнаком. Ще й тепер, розмовляючи, він думав про щось своє.

— З роботами довелося чимало поморочитись, — вів він своє. — Розвідка невідомих планет висувала дуже жорсткі вимоги. Перші роботи були на гусеницях. Від них, проте, зразу відмовились. Роботи провалювались у тріщини, падали з крутих схилів… Тоді було багато різних проектів — аж до найдивовижніших. Якийсь дивак, наприклад, сконструював крокуючі роботи. Так, не посміхайтесь, саме крокуючі. Стальний, схожий на барило корпус і три пари металевих суглобистих ніг. Це була дурниця з дурниць! Перший паровоз теж мав ноги, однак нащо через півтора століття повторювати старі помилки? Я входив у комісію, яка випробовувала цих жуків. Вони грузли в болотах, застрявали в лісах, не могли видряпатись на прямовисну скелю… Потім ми збудували рботи-глайдери. Як оцей, на ракеті. Компресори створювали повітряну подушку, і роботи легко ковзали над землею. Нам здавалося, що це межа конструктивної довершеності. — Він тихо розсміявся. — А за п’ять років з’явились електрофорні установки, потім гравітаційні двигуни…

Вузьким металевим трапом вони піднялися в монтажний зал — невисоку будівлю, що притулилася до виступу скелі. В залі було порожньо. Біля стін стояли крісла (старий відзначив: нові, не ті, що були тут колись). У центрі залу височів порожній стенд. Холодно світили люмінесцентні лампи. Старий показав юнакові, де вмикається опалення.

Не скидаючи куртки, він пройшовся в куток і сів. Тільки тепер юнак роздивився, який старий цей чоловік. І він раптом зрозумів, відчув, що старість ця викликана не роками (дідуган був міцний), а чимось іншим. Юнак боявся гучних слів. Через це він не наважився замінити слово “старість” іншим словом — “мудрість”.

— Я принесу кави, — сказав він.

— Прошу, будь ласка, — байдуже відповів старий.

В залі тихо дзижчали лампи. Старий думав про той вечір. Тоді на стенді стояв робот, а вони, шестеро людей, сиділи тут, у кріслах. Це була давня традиція — сидіти перед розлукою. І хоч усі вони залишались, а відлітав тільки робот, шестеро людей мовчки сиділи в цьому залі. їх уже немає — тих, хто був тоді поруч з ним. Вони були відважні люди — розумні, завзяті, мужні — і хороші друзі. Тепер їхніми іменами названо гірські вершини на Меркурії: шість гір, розміщених поруч, — так як вони колись сиділи.

Старий не відчував смутку. Музика змила сум, і тепер він просто згадував, спокійно, наче гортав книгу про чуже, але цікаве життя. Старий розумів, що ніколи не вернеться сюди. За кілька днів йому доведеться вийти на новому кораблі в дальній рейс — до тієї зірки, звідки повернулась розвідувальна ракета. Він навіть здогадувався, з чим саме ракета повернулась. Він міг не прилітати сюди, інформацію передали б по радіо. Але йому хотілося вдихнути повітря своєї юності — і він не жалкував, що так зробив. У душі його весь вечір дзвеніла “Богатирська симфонія”, і він знав, що відтепер могутні та світлі звуки будуть завжди супроводжувати його.

Тільки дуже сильна людина може на схилі літ, не здригнувшись, зустрітися віч-на-віч з юністю. Такі зустрічі гублять боягузів, але дають силу людям мужнім. Старий же мав ясний розум і непохитну волю.

Юнак приніс кави. Старий скинув куртку і мовчки пив гарячий, напоєний ароматом півдня напій. Сьорбаючи, він задумливо дивився в маленьку чашку: чорна рідина примусила його згадати озеро — стартовий майданчик іонольотів. Думки його повернулись до ракети. Він подумав, що цього разу дані, добуті роботом, можуть бути цікаві.

— Зірка Ван-Маанена, — пробурмотів він. — Що ж, якщо мої припущення правильні…

— Ви щось сказали? — квапливо спитав юнак.

Старий подивився на нього. У примружених очах під сивіючими бровами блиснула лукава усмішка.

— Ви любите несподіванки?

— Так! — швидко відповів юнак. У голосі його прозвучав виклик.

“Молодець! — подумав старий. — Гарний хлопець. Він чимось схожий на…” І старий згадав одного з своїх давніх друзів.

— Сьогодні будуть несподіванки, — мовив він.

— Якщо ви знаєте це…

— Я знаю, — перебив старий, — але мені невідомо, які саме.

Він хотів сказати ще щось, та не встиг: почулося гудіння, і в напіввідчинені двері боком протиснулась стальна напівсфера — робот. Старий віддав юнакові порожню чашку. З діловитим гудінням робот прослизнув до стенда, опустився точно на середину. Гудіння припинилося.

Двоє людей мовчки дивилися на машину, яка побувала на чужій планеті. На полірованому корпусі робота поблискували герб, напис “СРСР” і дата відльоту.

— Союз Радянських Соціалістичних Республік, — прочитав юнак.

— Так, — озвався старий. — Тоді ще соціалістичних. Через шість років це слово було замінено іншим — “комуністичних”.

— Це сталося за дванадцять років до мого народження, — схвильовано промовив юнак.

Він наблизився до металевої черепахи і обережно доторкнувся до опуклого герба. Потім обійшов навколо робота.

— Що це? — вигукнув він. — Нічого не розумію! Дивіться! Тут напис…

Старий підвівся, увімкнув верхнє світло. На гладенькому боці робота було вирізьблено: “Люди Землі, ми…” Юнак запитально дивився то на старого, то на напис. Урешті він не витримав.

— Це зробили там, — промовив він. Голос його тремтів. — На планеті були розумні істоти…

— Розумні? — задумливо перепитав старий. — Ні, не просто розумні. Вони набагато розумніші від нас. І в цьому загадка.

— Яка? — нерішуче спитав юнак.

— Вони не встигли закінчити напис, — думаючи про своє, сказав старий. — Так, ось заглибина — це початок наступного слова.

— Чому ж вони розумніші від нас? І яку загадку ви мали на увазі? — настійливо допитувався юнак. Його дивував спокій старого і дратувала неквапливість, з якою той оглядав робота.

Старий повернувся до крісла.

— Ракета досягла зірки Ван-Маанена, — тихо, наче розмірковуючи вголос, сказав він. — У цієї зірки, як ми знаємо, єдина планета. Ракета тимчасово стала її супутником. Спочатку спостереження велося бортовими приладами, потім допоміжна ракета спустила вниз робота. За наперед складеною програмою робот мав пробути на планеті п’ятдесят годин. Якщо б він не повернувся через п’ятдесят годин, ракета вирушила б у зворотну дорогу. Тепер ви розумієте? Ці істоти за п’ятдесят годин змогли зрозуміти будову робота і за його апаратурою освоїли мову.

— Це неможливо! — вигукнув юнак.

Старий знизав плечима:

— Гляньте-но ще раз на напис. Зверніть увагу, що фразу не закінчено, але все ж її складено із дуже акуратно вирізьблених літер. Не забуто навіть найдрібніших і, власне кажучи, непотрібних деталей. Ці істоти не знали, що можна спрощувати літери. Вони точнісінько скопіювали їх з друкарського апарата робота.

— Але ж бо у робота є і звукофіксуюча система, — сказав юнак. — Чому ж… Ага, розумію! Отже, ми почуємо їхні голоси?

— Ні. — Старий усміхнувся. — Ми почуємо роботів голос. Звукофіксуюча система не призначалася для запису зовнішніх звуків. Вона відбивала тільки те, що підсумовував роботів електронний мозок. Через це голос мусить належати роботові, але слова можуть бути підказані… ними.

— Ви казали про якусь загадку.

— Так. Вони розумніші від нас. У них давніша культура. Можливо, вони випередили нас на тисячі, мільйони років. Так чому ж ми прилетіли до них, а не вони до нас? У цьому й криється загадка.

Старий настовбурчившись сидів у кутку. Юнак нетерпляче переступав з ноги на ногу. Йому хотілося швидше відчинити робот, але старий мовчав, поринувши у свої думи, і юнак не зважувався його турбувати. Юнак не розумів старого. Нащо треба розмірковувати, коли можна просто відчинити робота і про все дізнатися? На місці старого він саме так і зробив би. “Чому він зволікає? — подумав юнак. — Якщо відгадає, це не буде мати значення, бо однаково робот скаже сам. А якщо помилиться… буде соромно. Ні, я б не став думати!”

Старий думав. Він розв’язував задачу, як шахіст, — на багато ходів уперед. З кожного зробленого ним висновку випливали все нові й нові наслідки, логічні побудови ставали складними і звивистими. Потім усе відразу спростилося. Він намацав правильну путь — і думки рвонулися вперед.

— Вони прилетять до нас! — вигукнув старий, скочив і відштовхнув геть крісло. — Напевне, вони вже летять!

Юнак розгублено дивився на старого. Юнак знав, що палеонтологи можуть по одній знайденій кістці відновити вигляд давно відмерлої тварини, але він не чекав, що з такою певністю на підставі єдиного факту можна дійти таких далеких і несподіваних висновків.

— Лупу! — наказав старий, підходячи до робота.

Юнак загаявся, і старий незадоволено повторив:

— Я сказав — лупу! Ну, швидше-бо!

Лупу знайшли в одній із шухляд вробленої у стіну шафи. Старий уважно оглянув відполіровану поверхню робота.

— Чудово зроблено! — схвально прошепотів він. — Метал майже не встиг розм’якнути.

Він кинув лупу на крісло і швидко пройшовся з кутка в куток. Юнака здивувала дідова хода — легка, пружна, молода.

— Відкрийте робота, — наказав старий, вернувшись до крісла.

Він сів, граючись лупою і всміхаючись. Юнак довго порався біля кришки робота. Нарешті, клацнувши, кришка піднялася.

— Подивіться, чи знято внутрішні пломби, — сказав старий.

— Пломб немає!

— Ага, — старий задоволено хитнув головою, — отже, вони повністю розбирали робота. — Він пожував губами. — І немає жодних слідів вогню?

— Вогню? — здивовано перепитав юнак. — Ні, звичайно, немає. А чому?

— А тому, — чітко, відділяючи слово від слова, промовив старий, — що цей робот був у світі з антиречовини. Так, так, не перебивайте! Зірка Ван-Маанена, її єдина планета, істоти, що цю планету населяють, — усе з антиречовини. Ті ж атоми, ті самі молекули, але замість електронів — позитрони, замість протонів, нейтронів, мезонів — антипротони, антинейтрони, антимезони.

— Але ж робот мав би вибухнути, натрапивши на антиречовину, — заперечив юнак. — Речовина й антиречовина аннігилюють, перетворюючись в енергію.

Старий посміхнувся.

— Ви непогано знаєте початки фізики, — глумливо сказав він. — Однак ви забули аксіоми філософії. Розвиток ніколи не зупиняється. Істоти, які живуть на цій планеті, пройшли довший шлях, ніж ми. Вони навчились — правда, зовсім недавно — запобігати вибухам при зіткненні тіл з речовини й антиречовини.

— Недавно? — перепитав юнак.

— Так, недавно, — твердо повторив старий. — Саме через це вони не могли прилетіти на Землю раніше.

Юнак тремтів, мов у лихоманці. Він з ляком дивився на старого — той здавався йому ясновидцем.

— Увімкніть звукофіксуючу апаратуру, — сказав старий.

Юнак натиснув кнопку. Відразу ж почулося неголосне шипіння. Чіткий, але абсолютно безбарвний голос промовив: “Ввімкнуто прилади. Допоміжна ракета відокремилась від іонольота і йде в атмосферу планети. Ззовні спостерігається підвищена концентрація позитронів…”

Голос затих. Ледве чутно шаруділа стрічка магнітофона. Потім той же позбавлений будь-яких барв голос вів своє: “Висота над поверхнею планети шість тисяч кілометрів. Концентрація позитронів швидко зростає. Корпус робота нагрівається… Висота чотири тисячі кілометрів. Атмосфера планети складається з антиречовини. Повернення неможливе — відмовили керма ракети… Три тисячі кілометрів. Плавиться метал на висунутих частинах робота. Прилади працюють нормально. За тридцять секунд станеться вибух…”

Старий, учепившись у ручки крісла, хитнувся наперед. Юнак непорушно завмер біля робота. Байдужий голос кібернетичної апаратури, що повідомляв про неминучу загибель, справляв моторошне враження.

“Дві тисячі сімсот кілометрів, — знову заговорив робот. — Ракету оточено щільною магнітною завісою. Підвищення температури припинилось. Спуск триває… Тисяча п’ятсот кілометрів. Напруга магнітної завіси зростає. Температура знизилася до нормальної. Прилади працюють справно. Кінозйомка і фотографування неможливі: в магнітному полі вийшли з ладу затвори об’єктивів… П’ятсот кілометрів. Сили… невідомі сили відхиляють ракету до полюса…”

Запала тривала мовчанка. Юнак схилився над роботом. Повільно розкручувалася вузька стрічка магнітофона. Раптом пролунав протяжний, високий, схожий на удар гонга звук. Він затих, і знову почувся роботів голос. Це був той самий, позбавлений будь-якого забарвлення “машинний” голос, що з педантичною чіткістю вимовляв кожний звук. Але паузи між словами і фразами збільшились. І самі фрази було побудовано якось інакше — напружено, не завжди правильно. В них було щось невловимо чуже, нелюдське.

“Люди планети Земля, — з розстановкою промовляв металевий голос. — Ви молоді і сміливі. Ви послали свій автомат, гадаючи собі, що планета, на яку він опуститься, буде загалом подібна до вашої. Ви спорядили апарат примітивною зброєю, влаштували непотрібну систему радіоперехвату керування. Такий апарат може стати в пригоді тільки в тому малоймовірному випадку, коли досліджувану планету населяють істоти, які мають однаковий з вами рівень розвитку. Однак за принципами ймовірності, про які ви маєте деяке початкове уявлення, половина населених планет мусить випередити вас у розвитку. В цих випадках автомат буде малопридатний.

Саме так і сталося. Але ви не врахували й іншої обставини. Ваш світ складається — по відношенню до нашого — з антиречовини. Автомат мав загинути. Однак ми останнім часом навчилися зберігати антиречовину.

Тут ми дамо вам необхідні пояснення. Наше знання встановило, що всі близькі до нас зірки і планетні системи, в тому числі й ваша система, складаються відносно нас з антиречовини. Наші космічні кораблі вже в давнину мандрували Всесвітом, але не могли сісти на жодну планету. Планетні ж системи, які складаються відносно нас не з антиречовини, поки що перебувають поза межами можливостей наших кораблів.

Наша планета часто страждала від руйнівної дії метеоритів з антиречовини. Ми навчились ізолювати ці метеорити магнітним полем і опускати їх униз. Так було спущено й ваш автомат, який ми спочатку сприйняли за метеорит.

Високе знання, притаманне істотам нашої планети, дозволило розібрати автомат і зрозуміти його будову. Це було складне завдання, бо наші знання випередили ваші на тисячі відрізків часу, які ви звете роками. Ваш автомат виявився надто простим, щоб ми його легко зрозуміли. Тут склалася ситуація, для якої ми не знайшли слова в лексиконі автомата”.

— Це слово “гумор”, — усміхнувся старий. — Робот його не знає.

“Нам було важко і складно, — продовжував байдужий металевий голос, — розібрати автомат, зроблений з антиречовини, і осягнути його будову настільки, щоб повідомити вас про це. В нашому розпорядженні лишилося мало часу. Тут ми повинні сказати, що вважаємо вашу систему ліку часу нераціональною. Ми знаємо, що рік — це період обертання планети Земля навколо зірки Сонце. Але навіщо ділити період обертання Землі на двадцять чотири частини, а кожну з цих частин — на шістдесят відрізків? Це нерозумно, бо ви в інших випадках застосовуєте десяткову систему числення. Однак ми зрозуміли, що автомату необхідно повернутися до космічної ракети, яка його доставила, через п’ятдесят одиниць часу, що їх ви називаєте годинами. Нам вистачило цього часу, щоб скласти чітке уявлення про рівень розвитку життя на планеті Земля. Ми здобули багато даних про ваші знання. Ми переконалися, що рівень вашого розвитку достатній, аби можна було не побоюючись послати до вас кораблі. Ми зробимо це в недалекому майбутньому. Оснащені магнітним захистом, наші кораблі зможуть безпечно перебувати в антисвіті. Крім того…”

Голос змовк. Потім почувся знову. Паузи між словами зменшились.

“Люди планети Земля, за кілька шістдесятих часток години автомат має вирушити у зворотну дорогу. Вжито необхідних заходів для безпечного повернення автомата на корабель. Ми…”

Магнітофон з шипінням перемотував стрічку. Голос урвався.

— Все, — неголосно сказав старий, відкидаючись на спинку крісла. — Можете вимкнути.

Запала тиша. Старий, заплющивши очі, думав. Юнак, покусуючи губи, нетерпляче ходив по залу. Юнак був дуже схвильований. Йому ще ніколи в житті не доводилося першому дізнаватись про таке нове в науці. І, хоч ракету запустили інші люди, хоч інші істоти говорили голосом робота, він хвилювався так, наче всі відкриття належали йому. В голові його вихором крутилися думки: куди повідомити, що повідомити… Але старий мовчав, і юнак примушував себе чекати, поки старий заговорить. Юнак відчував якесь мимовільне тремтіння перед старим. І якби зараз старий раптом заговорив мовою цієї далекої планети, юнак не здивувався б.

Старий розплющив очі. Підвівся.

— Вранці ви відправите вниз усі прилади, — сказав він. Голос його дзвенів. — Усі прилади робота й ракети. Попередню інформацію я передам сьогодні.

— Радіо? — швидко запитав юнак.

Старий подивився на нього, похитав головою:

— Ні. Я вилечу зараз на своєму орнітоптері.

— Уночі? — Юнак був вражений. — Через оці гори, в таку погоду? Я викличу ракетоплан, вас домчать…

— Не треба, — усміхнувся старий. — Повірте, нічого не станеться.

І така була сила цієї людини, що юнак миттю заспокоївся. Тепер він знав, твердо знав: справді нічого не станеться. Він не міг бути непевним у дідових словах.

Вузьким, хитким трапом вони зійшли на освітлену люмінесцентними лампами доріжку. Старий підняв комір куртки, глянув навколо, глибоко вдихнув морозне повітря.

— Ви йдіть, — сказав він, простягаючи юнакові руку. — Ідіть.

Юнакові хотілося провести старого, але він не посмів йому суперечити. Звичайно дуже балакучий, цього вечора він непомітно для самого себе перейняв дідову манеру — говорити мало, точно, продумано.

— Слухаю! — коротко відповів юнак.

Старий ішов алеєю, обсадженою низьким чагарником. Він дивився вперед і розгублено усміхався своїм споминам. Перед його внутрішнім зором виникали обличчя тих, хто сорок років тому разом з ним послав звідси ракету. Від імені цих людей він зустрів сьогодні корабель. Він міг сказати їм: “Друзі, ваша праця була не марна…”

Біля озера старий зупинився. Вітер гнав озером чорні хвилі, розгойдував схожий на тушу кита іоноліт. Дід кивнув ракеті, наче близькому і живому другові. “Незугарна конструкція…” — з ніжністю подумав він. — Як же тобі важко було там, у космосі!..” Він підняв руку, прощаючись з ракетою. Круто повернувся і пішов до того місця, де колись стояла лавка.

“Так, це було тут, — подумав він. — Тепер я точно пам’ятаю. А слова… Ну звичайно ж… Вона просто промовчала. Не сказала жодного слова — а то б я пам’ятав. Вона притулила руку мені до грудей — і нічого не сказала. Мабуть, їй перешкодила музика. Перешкодила?..”

Він усміхнувся.

“Тепер я зміню маршрут експедиції, — думав він. — Уже нема чого летіти до зірки Ван-Маанена. Я піду в короткий рейс, щоб повернутись на Землю. Треба побачити тих… Так, вони розумні… розумні… Я повернусь на Землю. І сюди ще повернусь… Усі, хто відлітає в космос, беруть із собою жменьку землі. Так, звичайно, я візьму її звідси”.

Він став навколішки, дістав хустку і акуратно поклав у неї кілька грудочок землі, шматочок асфальту, жмуток жовтих цупких травинок. Потім підвівся і швидко, не оглядаючись, попрямував до майданчика, де стояв його орнітоптер.

Юнак бачив усе з вікна центрального будинку ракетодрома. Він стояв у неосвітленій кімнаті біля широкого вікна і дивився вниз. Зненацька він відчув, як до горла підкотилося щось важке.

Старий зник за поворотом алеї, а юнак, притулившись до скла чолом, дивився на озеро. Іоноліт звідси здавався зовсім маленьким. “Як стародавні доспіхи, — подумав юнак. — Вони давно застаріли, погнулись, заіржавіли, але… але їх носили богатирі!” Це слово примусило його згадати про симфонію Бородіна. Швидко, не запалюючи світла, він увімкнув магнітний запис і повернувся до вікна.

Над ракетодромом, заглушаючи жалібний посвист вітру, гриміли могутні акорди. У променях прожекторів блиснули, мов піднесені у височінь музикою, тонкі крила орнітоптера.

Юнак дивився в небо.

Чотири дні над випробовувальним полігоном “Зоряна ріка” висіли сірі, розмиті хмари. Вітер гнав бетонними доріжками каламутні потоки води. Несподівано зі Станового Нагір’я потягло холодом, і опівночі випав сніг. Він танув, лягаючи на мокру землю. Сніжинки виживали тільки на металевих фермах Випромінювача. Тонкими й точними штрихами сніг обвів лінії Випромінювача, і двохсотметрова споруда проступила на тлі чорного неба, немов гігантське креслення.

Чоловік ішов, машинально обминаючи калюжі. Він не дивився вниз, бо за сімнадцять літ до найдрібніших подробиць вивчив цю дорогу. Сімнадцять років — в один і той же час, у будь-яку погоду — проходив він цією дорогою. Він давно вже відвик звертати увагу на все довкола. Помічав тільки те, що було пов’язане з його думками: ту або іншу частину конструкції Випромінювача, іноді — щось у комплексі споруд Енергоцентру. Але цієї ночі він неясно відчував невловиму зміну в навколишньому. Це заважало думати.

Він зупинився й уважно обдивився навкруги. Снігу він просто не помітив — це його не цікавило. У Випромінювачі за останній тиждень нічого не змінилося. У вікнах головного корпусу Енергоцентру, як звичайно, горіло світло, там чергували цілу добу. Невисокі пагорби, що оточували з усіх боків полігон, зараз не було видно: вони зливалися з нічним небом.

Кілька хвилин чоловік, примружившись, дивився вдалину. Він уже розумів, що змінилося. Зникла жовта заграва над горбами. Заграва ця була відблиском вогнів далеких міст, відблиском чужого і далекого життя. Чоловік сімнадцять років не покидав полігона. Він не думав про те, що було там, за пагорбами. Але до нічної заграви він звик. Інколи вона розгоралась дужче, іноді слабла, ставала ледве помітною. Тепер заграви не було зовсім.

— Хмари? — спитав чоловік. Він звик міркувати вголос.

— Так, звичайно, — відповів він сам собі. — Погана видимість.

Він пересунув важілець електрообігріву, і під курткою пройшла хвиля теплого повітря. Про зниклу заграву він одразу ж забув.

Звідси було зручно дивитись на Випромінювач. Вершину величезного, націленого в небо сітчастого конуса ховали хмари. Десятки прожекторів освітлювали знизу цей конус; здавалося, він лежить на блакитних променях світла, а не на невидимих у темряві металевих опорах.

— Ще чотири роки, — неголосно, мовби вагаючись, промовив чоловік.

Він дивився на гігантський конус Випромінювача і думав про те, що сімнадцять років тому Випромінювач існував тільки в його уяві: такий, яким він бачить його зараз. Ні, не такий. Набагато гірший.

Він хрипко розсміявся.

Так, тоді всі — і він сам — вважали, що треба буде близько шістдесяти років, щоб нагромадити енергію для експерименту. Але минуло сімнадцять літ — і майже все готове. Енергоцентр випробовувального полігона одержував у ці роки набагато більше енергії, ніж можна було колись розраховувати. Вдалося змінити і конструкцію Випромінювача. З року в рік він удосконалював свій Випромінювач. Він віддав йому все. Сімнадцять років працював він так, як не зміг би працювати ніхто інший. Не пропускаючи жодного дня. Забувши про все стороннє. По вісімнадцять годин на добу. Без свят і без відпочинку.

Він знав: його вважають за великого вченого. Він сам вірив у високу могутність свого розуму. Це вже давно стало для нього звичним, природним і не хвилювало. Він ставився до свого дару, як до досконалої машини. І коли ця машина давала гарні результати (а це траплялося дуже часто), йому було приємно. Сніжинки тремтіли в променях прожекторів. Чоловік машинально стежив за польотом сніжинок — і нічого не бачив. Йому раптом пригадалась буря, викликана його відкриттям два десятиліття тому. Він перший сказав: “Швидкість світла — не межа”. Спочатку з ним не сперечались. Його відкриття просто не сприйняли всерйоз. Тоді він опублікував розрахунки — і буря почалася. Його супротивники посилались на досліди Майкельсона, на десятки, сотні аналогічних дослідів, які підтверджували граничну величину швидкості поширення світла. Він відповів новими розрахунками. За довгими рядами формул ховалася проста, по суті, думка. Швидкість звуку в повітрі невелика — 331 метр за секунду. Але під час вибухів, коли виникають величезні тиски, звукова хвиля поширюється напочатку зі швидкістю в двадцять, у тридцять разів більшою. Щось схоже відбувається і зі світлом. У цьому була своя закономірність: кожний фізичний закон справедливий тільки в певних межах. Навіть закон тяжіння, названий колись “всесвітнім”, виявився неточним у масштабах макросвіту. Майкельсон, Міллер, Піккар, Іллінгворт, Томашек — усі вони ставили досліди з світловими джерелами відносно невеликої сили. За цих умов швидкість світла справді не перевищувала трьохсот тисяч кілометрів за секунду. Але під час зоряних катастроф — під час раптових спалахів нових і наднових зірок — світло протягом деякого часу поширюється з “вибуховою” швидкістю. Так, у всякому разі, свідчили розрахунки. Випромінювач, який височів у центрі полігона, мав експериментально довести, що вибухові імпульси дуже великої енергії здатні подолати світловий поріг.

…Машинально обминаючи калюжі, чоловік простував бетонною доріжкою, обсадженою присадкуватим вічнозеленим чагарником. Він дивився на головний корпус Енергоцентру і думав, що там, на пультах, стрілки контрольних приладів наближаються до риски, яка означає кінець довголітному чеканню. За Енергоцентром, у глибоких підвалах, зберігались занурені в рідкий гелій розрядні батареї. Вони були майже до краю насичені енергією. Ще ніколи ні для чого не нагромаджувалося так багато енергії. Сімнадцять років — вдень і вночі — підземними кабелями текла сюди енергія, зібрана на всіх континентах Землі.

— Чотири роки, — сказав чоловік, зупинившись біля лавки.

Вітер знехотя розхитував ліхтар, підвішений між двома стовпами. Ламана межа світла й тіні стрибала по дошках лавки. Чоловікові здалося, що тінь стоїть на місці, а лавка, наче жива істота, то поринає в морок, то відскакує назад, до світла. Чоловік погрозив лавці пальцем:

— Н-ні! Двадцять місяців…

Він не помічав, що кишеньковий радіофон давно подає сигнали. Вони здавалися чужими й далекими, ці сигнали, схожі на крик сполоханого птаха. Птах кричав голосніше, настійніше, не давав зосередитись — і чоловік урешті почув. Він дістав з кишені радіофон, покрутив регулятор наладки. На маленькому — з сірникову коробку — екрані з’явилося схвильоване обличчя чергового інженера.

— Ну? — запитав чоловік. Він не зносив, коли йому заважали думати.

— Вибачте, що я вас турбую…

— Ну? — нетерпляче повторив чоловік. Зайві слова завжди викликали у нього роздратування.

Інженер різким рухом зняв окуляри, але стримався і сказав майже спокійно:

— Вас хоче бачити секретар ученої ради академії.

— Гаразд. Передайте… будь ласка, передайте, що я на Південній алеї.

Чоловік сховав радіофон, сів на краєчок лавки і стомлено потер очі. Тільки-но він перестав думати, відразу підступила втома. Він глянув на Випромінювач (звідси було видно лише конус) і беззвучно розсміявся. Цієї ночі він розв’язав проблему, яка мучила його протягом кількох місяців. Так, у системі магнітного захисту дещо доведеться змінити. Та зате чотири роки перетворяться у двадцять місяців. Це зовсім мало: вдесятеро менше, ніж уже пройшло.

— Двадцять місяців, — сказав він, намагаючись розгледіти вершину конуса. — Але ж я придумаю ще що-небудь. Та й енергії даватимуть більше. Отож не двадцять, а тільки дев’ять… або сім…

І він раптом відчув, як лунко б’ється серце. Він завжди хвилювався, думаючи про ту мить, коли все буде готове. Але сьогодні серце билося занадто гучно. Так гучно, що він здригнувся, виразно почувши його стукіт.

Це були кроки в глибині алеї. Він обернувся, побачив жіночу постать і підвівся.

Жінка була дуже молода — набагато молодша від чоловіка, котрий чекав біля лавки. Костюм її нагадував одяг лижника. Сніг падав на чорне волосся, прибране у високу зачіску. Обличчя у жінки було м’яке, лагідне, і тому різкі зморщечки в куточках очей здавалися чужими, випадковими.

Вони зустрілися на середині алеї, під ліхтарем. Стояли за три кроки одне від одного, а по землі розгублено шастали їхні тіні.

Жінка тихо сказала:

— Здрастуй.

Він швидко відступив назад, у темряву. Потім спитав:

— Так це ти… секретар ради?

— Третій місяць, — відказала вона. — Ти не знав?

Він промовчав.

— Ми давно не бачились, — нерішуче промовила вона.

— Дев’ятнадцять років, — відгукнувся він. — Авжеж, майже дев’ятнадцять років. Це було тут. Ти… пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Тоді тут був пустир. Ми придумували назву… для полігона.

Жінка усміхнулась, неуважно торкнула пальцем підборіддя, і чоловік здригнувся, впізнавши цю усмішку і цей жест.

— Десь тут була річка, — продовжувала вона. — Ні, не річка — зовсім маленька річечка. Але в ній відбивалися зорі. Багато-багато зір.

— Так. Багато зір, — сказав він. — А згодом ніхто не міг збагнути, звідки взялася ця назва… Річки вже нема. Давно нема.

Вони сіли на мокру від талого снігу лавку і довго мовчали. Вона скоса поглядала на нього, але він сидів скраєчку лавки, в темряві, і обличчя його не було видно.

— Я в справі, — сказала вона, не витримавши мовчання.

— Так, — байдуже промовив він.

— Сталася катастрофа з підземоходом. Ти, звичайно, знаєш?

— Ні.

— Ти… не знаєш?

Він з досадою знизав плечима:

— Ні.

— Гаразд, — сказала вона після паузи. — Я поясню. Це експериментальний підземохід. Цілком нова конструкція. Раніше спускалися на три, на чотири кілометри. Ця машина пробилася на глибину тридцяти шести кілометрів. Передбачали, що вона дійде до сорока. Але сталася аварія. Там троє людей… Ти чуєш?

Вона вдивлялася в темряву і ніяк не могла роздивитись його обличчя.

— Так, — відповів він. — Чую.

— У них обмаль кисню, — вела вона далі. — Частину балонів знищено під час аварії. Але протягом якогось часу вони протримаються. Зв’язок поганий. Важко сказати, скільки часу вони зможуть протриматись. Дорога кожна година… На буріння немає часу. Якщо закладати свердловину — ми не встигнемо туди добратися. Спізнимось. Лишається тільки один спосіб — електропробій.

— А, знаю. — Він пожвавішав. — Знаю. Скерований розряд. Утвориться свердловина з оплавленими стінками. Скільки днів вона тримається, така свердловина?

— Це залежить багато від чого, — швидко відповіла жінка. — Але нам вистачить кількох годин.

Він несподівано розсміявся:

— У вас нічого не вийде! Для цього потрібна величезна кількість енергії. Пробити земну кору… Тепер я пригадую. Досліди провадилися на глибинах до двадцяти кілометрів. Так, так… Ці досліди поглинали силу-силенну енергії. Я тоді висловлював протест — і досліди припинили. Енергію віддали йому, — він махнув рукою в бік Випромінювача. — Коли ж це було?.. Вісім років тому. Так, вісім років тому.

— Енергія є, — сказала жінка. — Енергія є в батареях твого полігона. Невже ти…

Вона змовкла, їй було важко говорити. Він підвівся, відступив на крок від лавки. Запитав не повертаючись:

— Так вирішила вчена рада?

В голосі його була байдужість. Жінка чекала всього — тільки не байдужості.

— Ні, — відповіла вона. — Це не наказ. Точніше — не зовсім наказ. На засіданні ради всі висловились за використання енергії твоїх батарей. Але одноголосно прийнято застереження: використати, якщо погодишся ти.

— Отже, вирішувати маю я?

— Так.

— І ніхто не буде заперечувати, якщо…

— Ні…

Він вернувся до лавки, сів.

— Передай, що я не згоден.

Вона здригнулася, глянула на нього:

— Ти…

— Я ж сказав — ні. Помовч, будь ласка. Я все поясню.

Жінка марно намагалася розглядіти його обличчя. Голос (так їй здавалося) йшов звідкись здалеку.

— Скажімо, я віддам енергію, нагромаджену тут за сімнадцять років. Адже вам потрібна вся ця енергія, чи не так?

— Так, уся, — підтвердила жінка. — В твоїх батареях приблизно дев’яносто відсотків потрібної нам енергії. Свердловина мусить мати великий діаметр і…

— Гаразд, — перебив він. — Гаразд. Ви візьмете енергію, і трьох людей буде врятовано. Отож ми втратимо нагромаджену за сімнадцять років енергію, зате збережемо трьох людей… Я просив не перебивати мене! Вислухай, будь ласка, до кінця. Ти знаєш: енергія, що нагромаджується тут, потрібна для вирішального експерименту. Опанувати надсвітлові швидкості — значить відкрити людству шлях до найвіддаленіших галактик. Але суть навіть не в цьому. Космічні кораблі нерідко гинуть через недостатню потужність двигунів. Статистика тобі, сподіваюсь, відома. Встановити на кораблях нові двигуни — а в цьому кінцева мета моєї праці — значить врятувати життя багатьом астронавтам. Як бачиш, тут суворий розрахунок. Я не керуюсь особистими міркуваннями. Я думаю про людей. В одному випадку загине троє, але наука стрибне вперед, дасть техніці засоби, з допомогою яких можна буде зберегти в майбутньому від загину, можливо, тисячі людей. У другому випадку пощастить врятувати трьох, але ми втратимо сімнадцять років, і це неминуче — прямо чи опосередковано — призведе до людських жертв. Ти… все зрозуміла?

— Все, — тихо відмовила жінка. — Мені страшно, що ти такий.

Він посміхнувся і ковзнув по ній поглядом.

— Ну, а заперечення в тебе є? Розумні аргументи? Я готовий вислухати.

Жінці було холодно, вона забула про електрообігрів костюма. Сніг падав їй на плечі і не танув.

— Так, — сказала вона після тривалого мовчання. — У мене є аргументи. Ти кажеш правду, космічним кораблям потрібний потужний двигун: це відкриє дорогу до галактик, зменшить кількість катастроф. Однак усе це — в майбутньому. Отже, є час. Не тільки ти думаєш про ці двигуни. Так, я добре розумію: твоє відкриття — це щось виняткове. Але й інші конструкції допоможуть нам у найближчі роки позбутися катастроф, пов’язаних з недостатньою потужністю двигунів. Ні, ні, так не можна обґрунтовувати твою відмову.

Він поблажливо посміхнувся.

— Ти усміхаєшся зараз, — сумно сказала вона. — Я не бачу, але знаю: ти усміхаєшся… Скільки разів бувало так! Я відчуваю, що ти неправий, і не можу довести… З тобою важко сперечатися. Але хіба справедливо, щоб через це ті троє…

— Несправедливо, — сухо відповів він. — Добре. Хай так, важливіше зараз врятувати трьох людей, ніж розраховувати на віддалені результати мого експерименту. Але що можна протиставити його науковому значенню? Нічого!

— Нічого, — повторила жінка. — І все ж людське життя важливіше. Наука існує для людей.

— Прописна істина, — різко перебив він. — Я ставлю експеримент не для забави. Для людей. Це зробить їх сильнішими, щасливішими.

— Ні, ні! Мені важко сперечатися з тобою. Але я… я починаю думати, що твій експеримент тепер тільки затримає розвиток науки.

Він глянув на неї. Йому здавалося, що суперечку вже скінчено. Зараз його просто цікавив хід її думок. І він з цікавістю запитав:

— Чому?

Вона відповіла не зразу. Вона сиділа зовсім непорушно, і сніжинки падали на її вії. “Очі зовсім чорні, — подумав він. — Чорні, а не світло-сині…” Він примусив себе дивитись на Випромінювач. Та набагато важче було змінити напрямок думок: уперше за дуже довгий час думки не корилися йому. “Як дивно, — міркував він, — мине сорок чи п’ятдесят років, і могутній Випромінювач здасться людям незграбним і смішним, а краса, ось така краса, і через тисячі літ викликала б радісне здивування… А якби там, під землею, була вона?..” На мить йому здалося, що на освітленому кінці лавки нікого немає.

— Я поясню, — сказала жінка. Вона намагалася говорити спокійно, зважуючи кожне слово. — Я поясню зрозумілою тобі мовою логічних аргументів… Науку розвивають люди. Тепер вони йдуть на риск, на подвиги, знаючи, що в разі необхідності буде зроблено все можливе, щоб подати їм допомогу. Я кажу не тільки про тих, хто зараз сидить там, у кабіні підземохода. Я кажу про екіпажі космічних кораблів, про експедиції на чужі планети, про будівників підводних міст… Вони твердо знають, що в біді їх підтримають усі. Це надає їм сили, це… Вибач, я збилася з логічної мови. Логіка, тільки логіка! Розвиток техніки певною мірою залежить від того, що люди вірять у підтримку всього людства. Якщо один раз цю віру буде зраджено… Ти розумієш? Сьогодні ми не віддамо енергію твоїх батарей, а завтра хтось завагається — чи йти йому на риск, у когось ледь-ледь ослабне здатність дерзати, у когось трохи поменшає сміливості… І так у всіх галузях науки, скрізь, де йде бій з природою. Загалом це дасть такий негативний ефект, що твій експеримент і ще десятки таких експериментів…

Вона продовжувала говорити, але він нічого не чув. Він з півслова зрозумів її думку і тепер бачив набагато далі, ніж бачила вона сама.

— Досить! — глухо промовив він. — Можливо, ти маєш рацію. Логіка, здається, не на моєму боці.

Жінка напружено вдивлялася в темряву. Світло ліхтаря било їй у вічі; вона насилу розрізняла припорошену снігом постать чоловіка.

— Ти… згоден?

— Послухай, — мовив він, дивлячись на конус Випромінювача, — скажімо, я віддам енергію. Скажімо. Але ж немає твердої впевненості, що цей… електропробій буде вдалим. На такій глибині його ще ні разу не випробовували. І тоді енергію буде витрачено даремно.

— Так, — сказала вона, — абсолютної певності немає. Але всі розрахунки… Майже неймовірно, щоб була невдача. До того ж і твій експеримент…

— Дурниці! — з досадою перебив він. — Мій експеримент буде успішним. До того ж і негативний результат був би важливий для науки.

— Гаразд, я не заперечую. Та… на що ж ти все-таки наважуєшся?

— На що наважуюсь? — перепитав він. — Отже, рішення залежить від мене?

Вона відповіла дуже тихо:

— Так ухвалила рада.

— Тоді я проти. Я не віддам батареї.

— Чому? — спокійно запитала вона, і він відчув, як важко їй дається цей спокій.

— Не хвилюйся, — несподівано м’яким голосом сказав він. — Я спробую пояснити. Ти пам’ятаєш, який я був двадцять років тому? І ось тепер… Адже ти тільки на два роки молодша від мене. А я майже дід. Це добре, що ти не сперечаєшся. Ти завжди була чесною. Так ось, зараз я майже дід, а ти все ще молода. Мов тоді. Цей Випромінювач забрав у мене все. І тебе, і все життя.

— Ні, — заперечила вона. — Я сама…

— Хай так, — квапливо згодився він. — Хай так. Випромінювач не винен у тому, що я тебе втратив. Однак сімнадцять років я сиджу тут, на полігоні. Сімнадцять років! Ти мовчиш? Це добре. Ти й розумна, як і раніше. Ти розумієш, що, якби я працював тільки за двох чи за трьох, Випромінювач був би готовий через шістдесят років. Звичайно, мені допомагали. Мені допомагали набагато більше, ніж я просив. Але тисяча найкращих музик не заграє так, як може заграти один геніальний музика. Ти знаєш, я не переоцінюю себе.

— Знаю, — через силу промовила вона.

— В перші роки, — вів він далі, — мені було важко тут. Але я розумів, що несу відповідальність перед людьми за свій мозок. Я повинен був використати його з граничним коефіцієнтом корисної дії. Я працював по вісімнадцять годин на добу. І в кожну секунду з цих вісімнадцяти годин я примушував свій мозок працювати на всю потужність. Я домігся, щоб мене не чіпали лікарі. Я працював, не шкодуючи здоров’я…

Він помовчав, потім несподівано розсміявся:

— Хотілося поїхати за гори, до людей… Мене тягло туди. Я згадував наше урвище над Волгою… Гаразд. Не в цьому справа. Я не міг поїхати. Я знав, що не маю права дозволяти, щоб ця машина простоювала, — і він постукав пальцем об своє чоло. — Іноді я думаю, що мені просто не поталанило. В медицині, в біології, в хімії — в будь-якій галузі техніки я працював би разом з людьми. Я не був би такий самотній. Моя ж робота приковувала мене до письмового столу і вимагала самотності. Те, що я робив, лежало десь на межі теоретичної фізики і філософії. Осмислювання загальних ідей, пошуки загальних принципів… Так або майже так колись працював Ейнштейн. Мені не потрібні були лабораторії, не треба було їздити в експедиції… Мені надсилали відібрану інформацію. Десь робили для мене необхідні розрахунки… Спочатку в мене були Друзі, співробітники. Та з кожним роком моє завдання дедалі більше звужувалось. Енергія, енергія, енергія! В боротьбі за енергію я не міг витратити десяти хвилин на дружню розмову, і в мене не стало друзів. А співробітники… Я їх майже не бачу. Ми розмовляємо на відстані. Хтось будує частини Випромінювача; хіба я можу поїхати на завод? Хтось працює біля обчислювальних машин; хіба в мене є час на розмови з цими людьми?.. Сімнадцять років! Мабуть, цей шлях можна було пройти без такого напруження років за тридцять. Я пройшов цей шлях за сімнадцять — і дорого заплатив.

— Якби ти працював разом з людьми, — заперечила жінка, — цей шлях вдалося б пройти за дванадцять літ. Або й за десять. Ти про це не думав?

— Ні, — відказав він. — І тепер я так не думаю. Зрозумій: я не скаржусь і ні про що не жалкую. Це велике щастя — постійно жити у вихорі ідей, силою розуму пробиватися в ще не відому людям царину. Я ні про що не жалкую. Це моє життя. Так. Але ось приходиш ти і вимагаєш, щоб я сам усе перекреслив. Там гинуть троє. Вони присвятили життя розв’язанню якоїсь наукової задачі. Я теж присвятив своє життя розв’язанню наукової задачі. І ось ти хочеш врятувати їх. Благородно. Вельми благородно. Але чи розумієш ти, що тоді загину я? Я не можу чекати ще сімнадцять років, а без цього моє життя… Так ось, скажи: хіба справедливо їх рятувати ціною мого життя? Мабуть, моя робота теж важлива. Мабуть, мої сімнадцять років варті їхнього спуску на тридцять шість кілометрів. Тоді чому ж вони — так, а я — ні? Чому? Логіка все-таки на моєму боці. Логіка й справедливість.

Жінка не відповіла. Вона дивилася на сніг і думала, що там, під землею, троє людей задихаються від спеки. Холодильний пристрій, майже напевно, не працює, і невидимі потоки тепла просочуються крізь ізоляцію в глибину корабля…

Світло поступово опановувало землю. Спочатку виникли білі смуги по краях алеї, потім біле павутиння почало розповзатися бетонними плитами алеї, захопило вільну частину лавки. Сніг осідав на широкому листі чагарника. Конус Випромінювача став зовсім білий. Сніг збирався в складках куртки у чоловіка і рівним шаром покривав светр жінки.

— Ну що ж, — сказала жінка, струшуючи з колін сніг. — Я передам раді твоє рішення. Зараз я піду геть. Ніхто не забере твої батареї. Але я мушу сказати тобі, що я думаю про це. А втім, це моя особиста думка, і ти можеш…

Він різко змахнув рукою:

— Кажи!

Жінка довго мовчала. Він дивився на неї і думав: “Невже я досі кохаю?” Вже багато років він не згадував її. І ось зараз вона прийшла — і знову в серце стукає біль, знову підступає нестерпне почуття втрати.

— Мені важко сказати тобі все, — почала жінка, — але я скажу.

— Кажи, — прошепотів він.

Йому хотілося чути її голос. Тільки голос!

— Що ж, слухай. — Вона говорила, дивлячись прямо перед собою, в білувату імлу. — Ти дуже змінився. Ти перестав бути людиною і комуністом. Я боюся, що скоро ти перестанеш бути і вченим. Ні, тепер слухай! Ти сам хотів. Слухай же… Раніше ти жив для людей. Ти був схожий на тих, котрі колись затуляли собою амбразури. Сьогодні ж ти не зробив би цього.

— Помиляєшся! — холодно мовив він.

— Ні, не помиляюсь. Ти б розрахував, що для блага людей важливо зберегти твій мозок. І для блага людей не врятував би товаришів! Ти добре знаєш арифметику логічних розрахунків і зовсім забув вищу математику людських стосунків. Там, за межами полігона, всі вважають, що твоє життя — подвиг. Тільки через це рада лишила останнє слово за тобою. Але ми не знали, що твоє життя давно перестало бути подвигом. В цьому є й наша провина. Так, твоя робота вимагає самотності. Але не такої, яку створив ти! Сталося так, що поступово ти перестав помічати усе навколо себе. Ти вважаєш за свою заслугу, що жив і працював у самоті. Ти гадаєш, що віддав свій мозок людям і це все виправдовує. Брехня! З якогось часу ти перестав працювати для людей. Ти перестав думати про людей. Праця стала тобі за самоціль. І хай ти тричі геніальний — цього не можна простити. Ти зробив за сімнадцять років те, на що іншим треба було б набагато більше часу. Та хіба ти працював сам?! У тебе не знайшлося часу поцікавитися тими, іншими… А вони назбирували цю енергію. Я кажу про всіх людей Землі. Сімнадцять років вони берегли кожну краплю енергії — для твоїх батарей! Вони відмовлялися від багатьох заманливих проектів — для твоїх батарей! Вони шукали, думали, будували… Всі разом вони дали набагато більше від того, що дав ти. І вони хотіли дати ще більше. Якби не катастрофа, ти за тиждень почав би одержувати втричі більше енергії. Так вирішили люди, хоч ти не мав часу поговорити з ними.

— Так… ухвалено?

— Авжеж. Проект затверджено. Але хіба в цьому справа? Тепер ти кажеш, що Випромінювач став твоїм життям. Люди це знають. А ось чи відомо тобі, скільки людей віддали життя Випромінювачу? Віддали в буквальному розумінні слова. Статистика, як ти кажеш…

— Не перебільшуй, — спокійно відповів він. — На полігоні не сталося жодного нещасного випадку. Не поспішай, подумай.

— Я вже думала. Багато думала, — тихо сказала жінка. — На полігоні не було нещасних випадків. А поза полігоном для тебе немає нічого. Точніше — є якесь абстрактне людство.

— Ти несправедлива. Жінка сумно посміхнулась.

— Справедливість? Рік тому у мене загинув син. Аварія на будівництві термоядерної станції. Вони поспішали… Він і його товариші… Мовчи! Мовчи і слухай! За ці роки так бувало не раз. Авжеж, енергія, зібрана в твоїх батареях, коштувала дорого, дуже дорого. Тобі не розповідали про це. І я б не сказала, але ти згадав про справедливість.

— Пробач…

— Вибачити тобі? Ти нічого не зрозумів. Нічого! Хіба люди робили це задля тебе? Хіба дослід потрібен тільки тобі? Як важко з тобою говорити!..

— Пробач, — повторив він. — Я пам’ятаю, тоді загинуло четверо. Але я навіть не подумав, що серед них…

— Ти й тепер не думаєш про інших. Ти домігся заборони дослідів з електропробоєм, взяв енергію у свої батареї. Підземники не сперечалися з тобою. Але вони теж любили свою справу і продовжували випробовувати свої кораблі. Вони ризикували, знаючи, що можна було б і не ризикувати, якби продовжувались досліди з електропробоєм. По суті, ці троє сидять зараз у підземоході через те, що ти вісім років тому забрав призначену їм енергію. — Жінка встала. — Якби вирішував екіпаж підземохода, батареї зосталися б у тебе. Навіть рада лишила останнє слово за тобою. Шкода! Але хай буде так. Ми обійдемося без твоїх батарей. Ти навіть не уявляєш, які мізерні запаси твого Енергоцентру в порівнянні з тим, що є у нас.

— Всі запаси надходили сюди. У вас нема майже нічого.

— Є! Шість годин тому по всій Землі припинено подачу енергії.

Він пильно подивився на неї і похитав головою:

— Ви спізнитесь.

— Ні. Ми зупинили всі заводи. Ми припинили майже всі роботи. Ми відклали польоти всіх космічних ракет. Ми вимкнули світло в усіх містах. Ніхто — ти чуєш, — ніхто не заперечив, не поскаржився… Зупинилося все! І люди самі віддають ту енергію, яка є в батареях особистого користування. Все — від гігантських термоядерних станцій до переносних туристських генераторів — працює тільки для того, щоб врятувати цих трьох людей.

— Ви спізнитесь, — уперто повторив він.

— Ні. Ми врятуємо їх. Без твоїх батарей. Ти бачиш, ми не припинили подачу струму сюди, в твій Енергоцентр. У вікнах твоїх будівель горить світло. І цю алею освітлено. А там — немає вогнів на вулицях, зачинено театри, музеї, лабораторії. Навіть діти в цей час думають тільки про енергію.

— Безглуздя! — різко сказав він. — Театри, діти… Безглуздя! На всі ці театри й музеї, на освітлення вулиць припадає мізерна частка загальної витрати енергії. Одна десята відсотка. З цим чи без цього вам треба збирати енергію не менше двох діб. Ви не встигнете. Тридцять шість кілометрів…

— Так, тридцять шість! Треба буде — ми проб’ємось до центра Землі. Нас багато. Одна сніжинка — ніщо, навіть якщо вона велика. Але коли їх багато і вони разом… Так і люди. На Землі вісім мільярдів чоловік. Ні, я помилилась. Вісім мільярдів без однієї людини. Тебе не можна враховувати. Ти втратив це право.

Він знизав плечима:

— Хтозна. Побачимо. Іноді вчений мусить іти…

— Ні! — перебила вона. — Не мусить! Раніше людина ще могла бачити далі за людство. Тепер — ні. Тепер людство бачить далі за одну людину. Ти зрозумієш це… згодом.

Вона повернулась і пішла геть. Він лишився сидіти. Сніг діловито замітав сліди її ніг.

— Сніг, — здивовано промовив чоловік, дивлячись на ці сліди.

Він тільки тепер помітив, що йде сніг.

Він спробував уявити собі темні вулиці міст, завмерлі цехи автоматичних заводів, чорне громаддя космічних кораблів на безлюдних стартових майданчиках… Потім він спробував уявити собі кабіну підземохода — і не зміг, бо давно перестав цікавитися всім, що не було пов’язано з Випромінювачем. Він подумав, що навіть не знає, хто ці троє. Йому й на думку не спало запитати. Троє. Просто число. В цю мить промайнула зовсім інша думка: “У неї був дорослий син…”

Він підвівся і рушив до центрального майданчика. Сніг падав на обличчя і танув. Це заважало думати, і він з досадою витер обличчя рукою. Центральний майданчик було покрито снігом. Промені прожекторів здавалися тепер сліпучо-білими — їх до краю заповняли снігові пластівці. “Погано, дуже погано, — подумав чоловік. — Нема коли в усьому розібратися”.

Він вийняв радіофон, натис кнопку. Сніг падав на екран, і чоловік нахилився, щоб побачити чергового інженера.

— Слухайте мене уважно, — сказав він інженерові. — Зараз ви повідомите вчену раду, що батареї полігона “Зоряна ріка” передаються для врятування підземохода. Потім ви припините прийом енергії. Вимкнете світло на території полігона. Все світло, до останньої лампи. Крім аварійної лінії в приміщенні батарей. Ви зрозуміли?

— Так, — коротко відповів інженер. Він, очевидно, чекав цих розпоряджень, і вони не здивували його. — Це все?

— Ні. Скільки людей на полігоні?

— Дванадцятеро, — відповів інженер і, помовчавши, додав: — З вами.

— Гаразд. Сповістіть усім: ми почнемо зараз готувати батареї до транспортування. Хоча… В цій роботі можуть взяти участь лише бажаючі.

Інженер ледь помітно всміхнувся і відповів:

— Буде зроблено.

— Чому ви всміхаєтесь? — запитав чоловік. — Здається, я не сказав нічого смішного.

— Ні, ні, — поквапливо відповів інженер. — Просто всі вже зібралися. Ми чекаємо на вас.

“Хлопчисько!” — без злості подумав чоловік і вимкнув радіофон.

Сніговиця дедалі сильнішала. Вона була тепер чимось схожа на зливу: сніжинки зливалися в суцільні білі струмені. Але все це відбувалося в абсолютній тиші і тому немов нагадувало урочисту пісню без слів. “Тиша. Дивовижна тиша, — подумав чоловік. Вперше за багато років думки його текли поволі і безладно. — Голос у неї зовсім не змінився. Пахне морозом. Невже сніг має запах?.. Сьогодні не пролітав рейсовий реаплан. Отже, польоти теж припинено… А син, мабуть, був схожий на неї…”

Він зупинився і, прикривши очі, став вдивлятися в конус Випромінювача. Йому раптом виразно уявилося те, на що він так довго чекав. Конус спалахнув яскравим полум’ям, і сліпучий промінь, блискавично пронизавши хмари, помчав до зірок. “Сніг, — подумав він. — Блищить сніг. А вона в чомусь теж помиляється. Як це вона сказала? “Відчуваю, що ти не правий, і не можу довести”. Тепер я не можу довести… Чия ж правда? Чия?.. Енергія ця справді належить людям. Я не згоден її витрачати, але моя думка — тільки власна думка. Хай так. А майбутнє? Так, так. Нас розсудить майбутнє”.

Зненацька запала темрява. Чоловік заплющив очі і впевнено пішов уперед. Коли очі звикли до мороку, він розплющив їх і подивився на Випромінювач. Насилу можна було розрізнити невиразні білі плями. У темряві Випромінювач скидався на величезний засніжений уламок скелі.

Чоловік дістав радіофона, настроїв екран.

— Алло? — запитав черговий інженер. Його погляд за товстими скельцями окулярів був лагідний, спокійний, уважний.

— Зв’яжіться з секретарем ради, — сказав чоловік. — Її машина десь у дорозі. Передайте від мого імені, що на Землі вісім мільярдів людей. Вісім і все.

Ураган був насичений електрикою. В притиснутих до землі хмарах звивалися вогненні нитки. Вихори налітали на пульсуюче фіолетове полум’я, рвали його на шмаття і розкидали по небу. В зеніті горіла розпечена до синяви пляма — “око бурі”. З мороку, що оточував “око бурі”, з гарячковою квапливістю стромлялися в землю широкі леза блискавок. Щільна дощова пелена спалахувала час від часу, наче струмінь розтопленого металу. Вітер з нетерплячим виттям підстьобував іскристі потоки води. Вони зіштовхувалися, спліталися в клубок і миттю закипали, розкидаючи багряну піну.

Пілот довго стояв біля віконного скла, уважно прислухаючись до хрипкого ревіння бурі.

— Спектакль, — сказав він нарешті. — Піротехніка, а не ураган. “Синьому птахові” потрібні серйозні випробовування. Скажіть, лікарю, це все, що змогли зробити ваші метеорологи?

Лікар (він сидів на канапі в глибині кімнати) глянув на пілота. “Мов скеля, — подумав він. — Дивно, що ніхто не догадався сфотографувати його отак: чорний силует і блискавки”.

— Зовсім непоганий ураган, — відповів лікар. — Одинадцять балів. Центр урагану — біля стартового майданчика. Ми намагаємося не зчиняти надто великого шуму: за шістдесят кілометрів на схід починається зона ліспромгоспу.

— Одинадцять балів? — перепитав пілот. — На Юпітері навіть у верхніх шарах атмосфери “Синій птах” зустріне урагани вдесятеро сильніші. Я привіз знімки, зроблені з розвідувальних ракет. Погано, якщо для ваших метеорологів одинадцять балів уже межа.

— Це не межа, — сказав лікар. — Ми чекали вас узавтра. Сьогодні метеорологам замовили звичайний ураган. Вони виконали замовлення та й годі. Якщо їм замовлять катастрофічний ураган, вони зроблять катастрофічний. Навіть надкатастрофічний.

Пілот відійшов од вікна й зупинився посеред кімнати. Він уважно і з ледь помітним здивуванням оглянув високі книжкові стелажі і великий, закиданий книжками стіл. Лікар знав цей погляд. Людей, які рідко бувають на Землі, завжди дивує нераціональна просторість земних приміщень.

— Машину треба випробовувати у якнайсуворіших умовах, — повторив пілот.

Лікар міг ще на кілька хвилин відтягти неминучу розмову — і йому дуже хотілося це зробити. Але він відповів:

— “Синього птаха” можна не випробовувати. Він уже пройшов усі випробовування.

Пілот повернувся до вікна і спустив штору. Щільна метальована тканина ковзнула вниз. Одразу стало тихіше. Засвітилися лампи, сховані за матовою поверхнею скляної стелі.

— Поговоримо? — спитав пілот.

Лікар мовчки кивнув йому на крісло. Вже опускаючись у крісло, пілот помітив блакитну пластмасову трубочку, що лежала на столі між сторінками розкритої книжки.

— Калейдоскоп? — із здивуванням вирвалося в нього. Його світлі очі потемніли і обличчя одразу подобрішало. — Це… ваш?

— Генерального Конструктора, — відповів лікар.

Пілот глянув на нього. Власне, ковзнув поглядом. Але завдяки властивій астронавтам особливості миттю схоплювати головне, пілот побачив у лікаревих очах напружене чекання.

— Скажіть, — обережно запитав пілот, — Генеральний Конструктор… він ніколи не літав?

Лікар знизав плечима:

— Що значить — літати?

Пілот знову глянув на лікаря. Обличчя у того було рухливе, дуже худе, з нездоровою жовтизною.

— Літати — значить підійматися над землею на машині, — чемно пояснив пілот.

— В такому разі, Генеральний Конструктор літав, — сказав лікар. — Він літав у той день, коли вас зустрічали після першого рейсу до Меркурія. Генеральний Конструктор був тоді… хлопчиськом. Він хотів бути схожим на вас. Хотів літати. Того дня він спробував злетіти на своїй першій машині. Він побудував її із шматків фанери і дюралю. Іграшка. Але ця… машина злетіла. На п’ятнадцять метрів. А потім упала. Ось, власне, і все. Ходити він почав через три роки. Спочатку на милицях. Літати йому не дозволили. Навіть на приміських вертольотах.

Ураган поступово видихався. За вікном рівно гудів вітер.

— Так, — сказав пілот. — У вас мусять бути добрі випробовувачі. Конструкторові нелегко, якщо він ніколи не літав на справжніх машинах.

— У нас немає випробовувачів. Генеральний Конструктор завжди сам випробовував свої машини. Він сам провів усі випробовування “Синього птаха”. Сьогодні… Сьогодні він теж літав.

— Він загинув вісім днів тому, — повільно вимовив пілот. — Він загинув, а мертві не літають.

Лікар заперечно похитав головою. Треба було багато що пояснити; це пригнічувало його.

Він узяв калейдоскоп, що лежав на книжці, і присунув книжку до пілота.

— Ось, подивіться. Орел летів до Сонця — і загинув. Загинув у польоті… і не впав, а продовжував летіти.

Книжку було розкрито на інших віршах, але пілот упізнав автора і згадав ці рядки:

Пілот м’яко сказав:

— Це поезія.

— Так. Це поезія, — машинально повторив лікар.

У нього тремтіли руки, і в калейдоскопі жалібно дзвеніли скельця.

— Авжеж, — спроквола вимовив пілот після тривалої мовчанки. — Авжеж. Але ж ви самі сказали, що Генеральний Конструктор ніколи не підіймався на справжніх машинах. Автопілоти? Ні. Для випробовування нової машини, для польоту крізь ураган потрібна людина. Потрібен розум, сміливість, воля, вигадливість.

— Згоден, — сказав лікар. — Машини можуть робити те, що можуть. Людина вміє робити і неможливе.

— Отже, автопілоти відпадають. Генеральний Конструктор керував кораблем із Землі. Тільки так. Але, якщо це звичайне радіокерування, потрібна дуже точна координація рухів. Треба вміти в одну мить перенести руку з одного важеля керування на другий, потрібне… майже таке ж здоров’я, як і для польотів. Ні, це теж відпадає. Лишається єдина можливість — біоелектронне керування на відстані. Так?

— Ага, — коротко відповів лікар.

— Гаразд, — вів своє пілот. Тепер він говорив упевненіше, жорсткіше. — Отже, біоелектроніка. Людина сидить на Землі, біля пульта керування, з допомогою приладів стежить за польотом машини і в думках пересуває важелі керування. Апаратура підсилює в мозку і в м’язах біоструми, рація передає сигнали на машину. Я бачив такий політ. В ясну, безвітряну днину ця штуковина піднялася метрів на сто і не поспішаючи описала коло над майданчиком. Потім приземлилася. Літаюча канапа…

Лікар нетерпляче перебив:

— “Синій птах” — четверта його машина. І всі вони випробовувалися тільки ним. Це зовсім інакше. Він сидів у кріслі. І ніякого пульта, жодних приладів. Ви розумієте — нічого! Він сидів із заплющеними очима і в думках уявляв увесь політ — від зльоту до посадки. Він уявляв — у всіх подробицях — кожен рух пілота. Біоструми записувались. На плівці дві серії коливань: одна — уявні умови польоту, друга — уявні дії людини. Потім цей запис правив за програму для електронних автоматів на ракетоплані. Машина відтворювала політ, уявно здійснений людиною. Прилади реєстрували поведінку корабля. Вносилися зміни в конструкцію. І знову провадились випробовування — у складніших умовах. Людина уявляла ці умови, в думці переживала політ — і запис біострумів поповнював електронну пам’ять керуючих автоматів… Я знаю, що ви хочете сказати. Знаю! Так, можуть бути непередбачені обставини. Але й машина має різні записи. Людина переживає польоти в найрізноманітніших умовах. Передбачає всі випадки, які можуть трапитися в реальному польоті.

— Неможливо передбачити все, — заперечив пілот. Він намагався говорити спокійно. — Це — як калейдоскоп. Ви можете передбачити незліченні поєднання скелець?

— Я не можу, — твердо сказав лікар, дивлячись на калейдоскоп. — Генеральний Конструктор… він міг. Він знав свої машини. Він починав з простих польотів і поступово переходив до складніших. Після кожного уявного польоту здійснювались контрольні реальні польоти. У нас не було жодної аварії. Випробування “Синього птаха” ведуться вже півроку. Генеральний Конструктор здійснив тридцять шість польотів до Юпітера. Звичайне крісло і звичайна кімната. Уявні польоти — щоразу все далі й далі в глибину атмосфери Юпітера. Ось ви… ви, по суті, ледве доторкнетесь до атмосфери Юпітера. Перевантаження. Поки на ракетоплані людина, більшого не досягнеш. Корабель витримає, людина — ні. Генеральний Конструктор міг спускатися дуже глибоко. В цьому перевага його методу. І ще в тому, що можна зібрати електрограми уявних і реальних польотів, здійснених кращими пілотами, і тоді в розпорядженні автоматів буде узагальнений людський досвід. Не тільки досвід, але й людська сміливість, людська самовідданість. Людський стиль, якого бракує звичайним електронним машинам. Можна віддрукувати комплект електрограм сто, тисячу разів. Для багатьох кораблів. Для багатьох машин тут, на Землі. Так. Ми не встигли…

— Гаразд, — сказав пілот. — Уявні польоти до уявного Юпітера. Можна уявити найстрашніший ураган, та чи буде він такий, як реальний?

— Буде! — з несподіваною злістю викрикнув лікар. — Немає таких ураганів, яких людина не могла б уявити. Думка людини — це… це… Зрозумійте просту річ. Фізичні можливості людини мають певні межі. Природа скупо відміряла їх. Так, так, звичайно, можна з них вирватися. Можна створити триметрових людей, дужих і витривалих. Але це, по суті, нічого не змінить. Межі існують, їх можна лише трохи розсунути. І тільки одна здатність людини не має ніяких меж — це здатність мислити. Ви… розумієте?

Пілот хитнув головою:

— Розумію. Я все розумію, крім одного. Мене запросив Генеральний Конструктор. І ось сьогодні тут дивляться на мене, як на ворога. Чому?

Лікар поклав на стіл калейдоскоп і втомлено потер очі.

— Чому? — повторив пілот.

— Важко пояснити, — сказав лікар. — Розумієте, ми всі колись сумнівалися, що Генеральний Конструктор… ну, що він зможе… Потім ми повірили, і з цього часу всі тут працювали і жили в ім’я одного. Ми зрозуміли, що це таке — людська думка. Ні, я не те хотів сказати. Ось уявіть собі, що люди працюють з яким-небудь надпотужним реактором. Або з електронною установкою. Це машини. Ними можна захоплюватись — і тільки. А ми експериментували з людською думкою. Ми бачили її безмежну силу. Ні, справа навіть не в силі. Ми відчували привабність людської думки, її могутню красу. Так. Ми знали, що наші машини літають краще від усіх пілотів — окрім вас. З вашим іменем тут пов’язували останній рубіж, який треба було подолати.

— І ви… подолали? — запитав пілот. Лікар подивився йому в вічі і твердо відповів:

— Так, звичайно. Але Генеральний Конструктор… його немає, а ви — тут.

У шибку настирливо шкрябався дощ.

Пілот передивлявся акти випробовувань “Синього птахам. Їх було багато, цих актів. Машина випробовувалася суворо, в найрізноманітніших умовах. Разом з актами у папці лежали написані від руки три сторінки — щось на зразок чернетки доповідної записки. Генеральний Конструктор не встиг закінчити записку. Вона уривалася на половині фрази: “Я вважаю, що політ до Юпітера корабель повинен…”

Пілот підвівся і відчинив вікно. “Дощ, — подумав він, — знову дощ. На Землі завжди дощ”. Він усміхнувся. Дощ ішов на Землі не завжди. Але там, де провадилися випробування нових машин, звичайно була погана погода.

Дощ шарудів листям на деревах.

Так було й три роки тому. Три роки тому пілот уперше подумав, що лишиться на Землі. Смішна думка! Вертоліт, який мав доставити його на ракетодром, запізнився на сім хвилин. Оце й усе.

Пілот часто думав про Землю. Колись, піднявшись у космос, він уперше побачив звідти Землю. Він міг годинами дивитися на блакитну кулю, оповиту райдужним серпанком. Він захоплювався красою Землі і водночас радів, що зміг піднятися над нею.

З роками він почав сприймати Землю по-іншому, бо з Землею було пов’язано багато небезпек. Доводилося переборювати силу земного тяжіння, пробивати радіаційний пояс, уникати метеоритів, яких притягувала Земля.

Пілот любив Землю. Але одного разу він спіймав себе на тому, що думає про неї з незрозумілою для нього самого тугою. Це не була туга за Землею. І три роки тому, чекаючи на вертоліт, він раптом зрозумів, що це за туга. Вертоліт запізнився на сім хвилин, і за ці сім хвилин, стоячи під мокрим від дощу кленом, він раптом з граничною ясністю усвідомив, що рано чи пізно йому доведеться назавжди повернутися на Землю.

З того часу він усіляко уникав бувати на Землі. Він примушував себе не думати про те, що неминуче мало статися…

Пілот уважно вслухався в звуки дощу. Невидимі в темряві дощові струмені ритмічно стукали по асфальту. Бурчала, пирскала, гула водостічна ринва. Дзвеніли дощові краплі, падаючи на пластмасове підвіконня. Дощ мав безліч голосів, і пілот із здивуванням відзначив, що для нього це несподівано.

“Відвик, — думав пілот. — Але я вернусь на Землю. Повернуся назавжди. Тоді мені залишиться одне — уявні польоти за уявними маршрутами. Невесело… — Він розсміявся. — Лікар правду каже: думка найсильніша за все. Найсильніша і найшвидша. Але вона не спроможна дати те, що дає людині діло”.

Він повернувся до столу і знайшов пришпилений до одного з актів фотознімок. Це була збільшена копія відрізка електрограми. Вздовж знімка, розділені шкалою часового відліку, йшли дві серії складних коливань; кожна серія була відбитком безлічі біострумів. Пілот довго розглядав знімок. Він дивився на сплетіння ламаних ліній і намагався уявити собі, про що думав Генеральний Конструктор у ту десяту частку секунди, коли прилади фіксували ці коливання.

Скоряючись якимсь своїм законам, пілотові думки знову Повернулись до Землі. Він прислухався, як шумить дощ, і подумав, що взагалі погано знає Землю. Скраю на столі все ще лежала розкрита книжка. Пілот знайшов вірші, про які говорив лікар. Він почав їх читати і спинився на рядках:

Він відклав книжку і, нашвидку зсунувши набік акти випробовувань, узяв останній аркуш записки. Тільки тепер пілот зрозумів, як мала закінчуватись остання фраза: “Я вважаю, що політ до Юпітера корабель повинен здійснити без людини”.

Пілот знову взявся читати акти випробовувань.

Дощ шарудів листям.

За годину повернувся лікар і запросив пілота до заступника Генерального Конструктора. Складаючи в папку акти випробовувань, пілот сказав:

— Завтра метеорологи мусять зробити все, що тільки зможуть. Мені потрібний справжній ураган.

— Гаразд, — погодився лікар.

— Я хотів би побачитись з метеорологами, — вів далі пілот. — Ураган мусить бути… ну, як на Юпітері.

— Сьогодні вам треба відпочивати, — заперечив лікар.

— Мені потрібний справжній ураган, — твердо повторив пілот. — Не можна летіти до Юпітера і не вірити в машину.

— Справжній ураган? — перепитав лікар. — Слухайте… Генеральний Конструктор загинув, досліджуючи Юпітер. Це був тридцять сьомий політ. Уявний політ на уявний Юпітер. Звичайна кімната і звичайне крісло. Але серце не витримало.

Спостережний пункт містився глибоко під землею. Проте й сюди, крізь товщу землі, долітав рев урагану.

У тісній, з невисокою стелею кімнаті перед телеекраном сиділо двоє — інженер і лікар.

На екрані було видно:

“Синій птах” наближався до ракетодрому. Біля стартового майданчика спалахнули потужні прожектори — й одразу згасли. їхні промені не могли пробити чорну товщу урагану. Багряний відблиск блискавок ледь-ледь просвітлював спресовані вихорами хмари. Час від часу цей відблиск насувався на “Синього птаха”, і тоді за кораблем на суцільній стіні хмар виникала гігантська чорна тінь. Блискавки гасли, лишаючи глибокі, залиті тьмяним сяйвом провали, крізь які йшов корабель, — єдина наділена розумом частка матерії в хаосі вітру, води і вогню.

Машина була невелика — одна з тих, які здійснюють космічні перельоти на борту просторих лайнерів, а потім спускаються для розвідки недосліджених планет. “Синій птах” призначався для битви з тим, що могло чигати на нього в атмосфері чужої планети. І все на кораблі — витягнутий, без жодного виступу корпус, відігнуті назад короткі, різко окреслені крила, сховані до слушного часу інфрачервоні випромінювачі, — все призначалося для битви. Цій же меті мала служити і величезна, неспівмірна з малими розмірами корабля сила іонних двигунів.

“Синій птах” знижувався, переборюючи натиск урагану. Найнебезпечніші були періоди миттєвого затишшя. Ураган відскакував назад, і корабель провалювався в порожнечу, в ніщо. В такі секунди з гальмівних дюз виривалися гострі язики білого полум’я.

Над екраном блимнула жовта лампочка. В динаміку почувся голос пілота:

— Я — “Синій птах”. Викликаю метеоролога.

Другий голос, вібруючи від стримуваного хвилювання, відповів:

— Метеоролог слухає! “Синій птах”, головний метеоролог слухає…

— Я — “Синій птах”, — повторив пілот. — Прошу змінити програму випробувань. Ви можете зробити щось несподіване?

— Не можна змінювати програму випробувань. Це… небезпечно.

— Я питаю: ви можете зробити щось несподіване?

Подумавши, метеоролог відповів:

— Так. Якщо накаже заступник Генерального Конструктора.

Інженер, літній, дуже спокійний чоловік, присунув мікрофон і сказав:

— Дозволяю.

— Гаразд, — знову пролунав з динаміка голос метеоролога. — Зрозумів. Я зроблю…

— Не треба, — перебив його пілот. — Ви чуєте, я не повинен знати, що саме ви зробите. Випробування має бути несподіване.

Інженер відсунув мікрофон.

— Я знав, що так буде, — сказав він лікареві.

Інженерові руки бігали по клавіатурі керування. Зображення на екрані розпливлося, зникло, потім з’явилося знову. Тепер було видно іншу частину ракетодрому. Звідси до корабля сунула хмара, схожа на грубо обрубану брилу сірого граніту. Вона повільно повзла, підминаючи клапті інших хмар. І в цьому безмовному русі було більше погрози, ніж у всьому шалі урагану.

Інженер повернув важілець наладки. Масштаб зображення на екрані зменшився, стало видно увесь ракетодром.

Хмара наповзала, поступово заповнюючи небо. На стартовому майданчику знову спалахнули прожектори.

— Дивіться, — глухо сказав лікар.

Нижня поверхня хмари, досі майже рівна, раптом почала витягуватися, перетворюючись у білуватий конус. Вершина конуса швидко наближалась до землі. Здавалося, хмара витягнула страхітливих розмірів щупальце. А знизу вже тяглося друге щупальце, таке ж велетенське.

Над екраном тривожно заблимав червоний сигнал. Інженер увімкнув динамік. Молодий голос з удаваним спокоєм вимовив:

— Служба безпеки польотів. Смерч з південного сходу. Антигрозові ракети готові до старту. Чекаю наказів.

— Швидкість… яка швидкість? — спитав інженер.

Динамік відповів голосом головного метеоролога:

— Сімнадцять метрів за секунду.

Інженер посміхнувся:

— Нарешті наш метеоролог дорвався!..

Лікар знизав плечима.

На екрані було видно:

Смерч ішов до корабля. Він ішов, огорнутий хмарою пари. Він був схожий на гігантську змію.

Спалахнули промені прожекторів. Метнулися по чорному небу, вперлися в звивистий стовп смерчу.

Метеоролог спокійно доповідав:

— Двадцять шість метрів за секунду… Двадцять дев’ять…

В яскравих променях прожекторів смерч здавався напівпрозорим. У ньому — згори донизу — стрімко мчало клоччя хмар, схоже на білі клуби диму. Нижня частина смерчу звивалася в корчах, намацуючи опору для стрибка.

Інженер наказав вимкнути світло. Прожектори згасли, і тільки один промінь ще деякий час упирався в сірий тулуб смерчу, немов намагаючись стримати його непоборний натиск.

Смерч ішов до “Синього птаха”.

Машина почала розвертатися, і смерч (він став тепер синяво-чорний) одразу ж посунув їй навперейми. Динамік прохрипів:

— Знесло перекриття ангара! Геть-чисто знесло…

І знову молодий голос вимовив з удаваним спокоєм:

— Служба безпеки польотів. Антигрозові ракети готові…

Інженер вимкнув динамік.

— Кінець, — прошепотів лікар. — Тепер кінець. З цим міг би впоратися лише Генеральний Конструктор.

Він повернувся до інженера:

— Накажіть… хай передасть керування біоавтоматові! Ви чуєте — хай пілот передасть керування…

Інженер нічого не відповів.

Смерч насувався на “Синього птаха”. Він хижо вигнувся, і в центральній його частині з’явилось чорне напівкільце.

Лікар кинувся до дверей. Інженер, не відриваючись од екрана, сказав:

— Там ураган. Обережніше.

Пілот і лікар сиділи під крилом “Синього птаха”. Вони сиділи на розпушеній ураганом землі. Вона ще не протряхла, і від неї тягло вогкістю. З переднього краю крила знехотя падали краплі води.

Пілот дивився в небо. Від яскравого полудневого сонця небо здавалося безбарвним. І тільки на обрії проступала блакить, що зливалася з темною смужкою далекого лісу.

— Шишкарі, — сказав пілот. — Дивіться, летять шишкарі! їх і буря не взяла…

— Звикли, — озвався лікар. — Вони звикли. Скажіть-но, ви… ви з самого початку перейшли на біоелектронне керування?

— Так, — відповів пілот, уважно стежачи за птахами. — Я не доторкнувся до штурвалу. Я гадав, що зможу в разі необхідності… Ну, ви розумієте… А потім побачив, що він (пілот так і сказав — “він”) реагує швидше від мене. На секунду, на півсекунди, на мить — але швидше. І ще… як би його сказати… впевненіше. Немовби він уже не раз проходив через таке — і все знає.

— Він знає, — сказав лікар, піднімаючи комір плаща. — Ви… застебніть куртку. Після урагану погода встановлюється не відразу. Так… У “Синьому птахові” є частка людської душі. Маркс казав про машини: втілена в речі сила знання. Тридцять сім польотів до Юпітера…

— Тридцять сім, — повторив пілот. — Тепер він піде в тридцять восьмий. Без мене. Коли смерч наближався до машини, я подумав, що можна стиснути електрограми. Як при кінозйомці: запис вести сповільнено, а проектувати із звичайною швидкістю. Думка швидша від руху руки, але ми можемо створити щось ще швидше від думки.

— Генеральний Конструктор для цього й запросив вас, — сказав лікар. — Він знав, що так буде. Скоро завершиться монтаж нової машини. Це… для вас.

Пілот подивився на “Синього птаха”:

— Невже не можна створити машину, яка б не вимагала від льотчика такого напруження?

— Ні, — відмовив лікар. — Не можна. От, скажімо, “Синій птах”. Зараз це рекордна машина. Політ на ній неможливий без граничного напруження фізичних і духовних сил. Мине років десять, машину вдосконалять — і літати на ній зможе кожен. Та на той час вона вже не буде рекордною. З’являться нові машини. Вони висунуть перед льотчиком ще суворіші вимоги. Генеральний Конструктор знав, що йому ніколи не доведеться літати на справжніх машинах. “Синього птаха” неможливо втримати в руках. Ним може керувати лише людська думка.

Вони довго мовчали. Потім пілот, все ще дивлячись на “Синього птаха”, промовив:

— Втілена в речі сила знання… Так воно і є. Добре сказано.

Лікар усміхнувся:

— Це поезія.

Так, це поезія, — згодився пілот.

Тригерний ланцюжок

Двічі на тиждень, вечорами, гросмейстер приходив до Інституту кібернетики і грав з електронною машиною.

В просторій і безлюдній залі стояв невисокий столик із шахівницею, годинником і кнопочним пультом керування. Гросмейстер сідав у крісло, розставляв фігури і натискав кнопку “Пуск”. На передній панелі електронної машини запалювалась рухома мозаїка індикаторних ламп. Об’єктив слідкуючої системи націлювався на шахівницю. Потім на матовому табло спалахував короткий напис. Машина робила свій перший хід.

Вона була зовсім невелика, ця машина. Гросмейстерові іноді здавалося, що навпроти нього стоїть звичайнісінький холодильник. Але цей “холодильник” незмінно вигравав. За півтора року гросмейстерові з натугою пощастило звести внічию тільки чотири партії.

Машина ніколи не помилялася. Над нею ніколи не нависала загроза цейтноту. Гросмейстер не раз намагався збити машину з пантелику, роблячи свідомо недоречний хід або віддаючи фігуру. В результаті йому доводилося мерщій натискати кнопку “Здаюсь”.

Гросмейстер був інженером і експериментував з машиною для уточнення теорії автоматів, здатних до самоорганізації. Але часом у нього викликав лють абсолютний спокій “холодильника”. Навіть у критичні моменти гри машина не розмірковувала більше як п’ять—шість секунд. Спокійно поморгавши різнокольоровими вогнями індикаторних ламп, вона записувала найсильніший з можливих ходів. Машина уміла вносити поправки на стиль гри свого противника. Іноді вона підіймала об’єктив і довго розглядала людину. Гросмейстер хвилювався і робив помилки…

Вдень приходив мовчазний лаборант. Похмуро, не дивлячись на машину, він відтворював на шахівниці партії, зіграні в різний час видатними шахістами. Об’єктив “холодильника” висувався до краю і нависав над шахівницею. На лаборанта машина не дивилася. Вона байдуже реєструвала інформацію.

Експеримент, для якого створили шаховий автомат, наближався до кінця. Було ухвалено організувати публічний матч між людиною і машиною. Перед матчем гросмейстер став ще частіше з’являтися в інституті. Гросмейстер розумів, що програш майже неминучий. І все ж він уперто шукав слабких місць у грі “холодильника”. Машина ж, наче догадуючись про наступний поєдинок, з кожним днем грала все сильніше і сильніше. Вона блискавично розгадувала найдотепніші плани гросмейстера. Вона громила його фігури раптовими і винятковими за силою атаками…

Незадовго перед початком матчу машину перевезли до шахового клубу і встановили на сцені. Гросмейстер приїхав у найостаннішу хвилину. Він уже шкодував, що згодився на матч. Було неприємно програвати “холодильникові” на очах у всіх.

Гросмейстер вклав у гру весь свій хист і всю свою волю до перемоги. Він вибрав початок, який йому ще не доводилося грати з машиною, і гра відразу ж загострилася.

На дванадцятому ході гросмейстер запропонував машині слона за пішака. З жертвою слона пов’язувалася тонка, наперед підготована комбінація. Машина думала дев’ять секунд — і відхилила жертву. Від цього моменту гросмейстер знав, що неминуче програє. Однак він продовжував гру впевнено, зухвало, ризиковано.

Ніхто з присутніх у залі ще не бачив такої гри. Це було надмистецтво. Всі знали, що машина постійно виграє. Але цього разу становище на шахівниці змінювалося так швидко і так різко, що неможливо було сказати, хто здобуде перемогу.

Після двадцять дев’ятого ходу на табло машини спалахнув напис: “Нічия”. Гросмейстер вражено подивився на “холодильник” і примусив себе натиснути кнопку “Ні”. Заметушилися, перебудовуючи світловий візерунок, індикаторні вогні — і завмерли насторожено.

На одинадцятій хвилині машина зробила хід, якого найбільше побоювався гросмейстер. Відбувся швидкий розмін фігур. Становище гросмейстера погіршилося. Однак на сигнальному табло машини знову з’явилося слово “Нічия”. Гросмейстер уперто натиснув кнопку “Ні” і повів ферзя в майже безнадійну контратаку.

Система слідкування машини одразу почала рухатися. Скляне око об’єктиву втупилося в людину. Гросмейстер намагався не дивитися на машину.

Поступово у світловій мозаїці індикаторних ламп почали переважати жовті відтінки. Вони ставали дедалі інтенсивніші, яскравіші — і нарешті згасли всі лампи, крім жовтих. На шахівницю упав золотистий сніп променів, на диво схожих на тепле сонячне світло.

В напруженій тиші поклацувала, перескакуючи з поділки на поділку, стрілка великого контрольного годинника. Машина думала. Вона думала сорок три хвилини, хоч більшість присутніх у залі шахістів вважала, що думати власне нема над чим і можна сміливо атакувати конем.

Зненацька жовті вогні згасли. Об’єктив, невпевнено здригаючись, зайняв звичайну позицію. На табло з’явився запис зробленого ходу: машина обережно пересунула пішака. В залі зчинився галас; багатьом здавалося, що це був не кращий хід.

Через чотири ходи машина визнала свою поразку.

Гросмейстер, відштовхнувши стілець, підбіг до машини і ривком підняв бічний щиток. Під щитком спалахувала і гасла червона лампочка контрольного механізму.

На сцену, яку одразу заповнили шахісти, насилу пробився юнак, кореспондент спортивної газети.

— Чи можна вважати за доведене, — запитав він, — що машина грає гірше від людини?

— Схоже на те, що вона просто здалася, — невпевнено промовив хтось. — Так чудово грала — і раптом…

— Ну, ще що вигадайте, — заперечив один з відомих шахістів, — буває, що й людина не помічає виграшної комбінації. Машина грала на повну силу, та можливості її обмежені. Тільки й того.

Гросмейстер повільно опустив щиток машини і повернувся до кореспондента.

— Отже, — нетерпляче повторив той, розкриваючи блокнота, — яка ваша думка?

— Моя думка? — перепитав гросмейстер. — Ось вона: вибув з ладу тригерний ланцюжок у сто дев’ятому блоці. Звичайно, хід пішаком не найсильніший. Але зараз важко сказати, де причина і де наслідок. Можливо, випадіння цього тригерного ланцюжка завадило машині знайти ліпший хід. А можливо, вона справді вирішила не вигравати — і це коштувало їй пробитих струмом тригерів. Адже й людині не легко пересилити себе…

— Але ж нащо їй здався цей слабкий хід, нащо їй було програвати? — здивувався кореспондент. — Якби машина вміла мислити, вона прагнула б до виграшу.

Гросмейстер здвигнув плечима і посміхнувся:

— Хтозна… Іноді набагато людяніше зробити саме ненайліпший хід.

До зльоту готовий!

Маяк стояв на високій скелі, що висунулась далеко в море. Люди бували на маяку лише зрідка, щоб перевірити автоматичне обладнання. Метрів за двісті від маяка над водою здіймався острівець. Багато років тому на острівці, мов на постаменті, поставили космічний корабель, що повернувся на Землю з далекого рейсу. Такі кораблі було невигідно знову відправляти в космос.

Я прибув сюди з інженером, що наглядав за маяками на всьому Чорноморському узбережжі. Коли ми зійшли на верхній майданчик маяка, інженер передав мені бінокля і сказав:

— Буде шторм. Дуже вдало: перед негодою він завжди оживає.

Червонувате сонце тьмяно відсвічувало на сірих гребенях хвиль. Скеля кромсала хвилі, вони огинали її і з шумом дерлися на слизьке, іржаве каміння. Потім, гучно зітхнувши, розтікалися спіненими струмками, відкриваючи дорогу новим хвилям. Так наступали римські легіонери: передня лава, завдавши удару, відходила назад крізь розімкнений стрій, який потім змикався і з новою силою йшов на приступ.

У бінокль я міг добре роздивитись корабель. Це був дуже старий двомісний зореліт типу “Дальній розвідник”. У носовій частині виділялися дві акуратно залатані діри. Вздовж корпусу проходила глибока вм’ятина. Кільце гравітаційного прискорювача було розколене на дві частини і сплющене. Над рубкою повільно обертались схожі на конуси шукачі давно застарілої системи інфразвукового метеоспостереження.

— Бачите, — сказав інженер, — він відчуває, що буде шторм.

Десь тривожно крикнула чайка, і море відгукнулось глухим буханням хвиль. Сірий серпанок, що з’явився над морем, поволі затягував обрій. Вітер підіймав до хмар посвітлілі гребені хвиль, а хмари, обважнілі від негоди, спускались до води. Від дотику неба і моря мав розгулятися шторм.

— Ну, це я ще розумію, — казав далі інженер. — Сонячні батареї живлять акумулятори, і електронний мозок керує приладами. Але решта все… Іноді він наче забуває про землю, про море, про шторми і починає цікавитись лише небом. Висувається радіотелескоп, антени локаторів повертаються і вдень, і вночі… Або інше. Раптом підіймається якась труба і починає розглядати людей. Взимку тут бувають холодні вітри, корабель обростає кригою, та слід лише з’явитися на маяку людям, і крига одразу зникає… До речі, на ньому й водорості не наростають…

Море наступало на острівець. Хвилі накочувались одна за одною — і кожна наступна була вища і дужча за попередню. Скільки сягало око, все було вкрите сірими хвилями. На кораблі засвітились штормові вогні.

— Ну от, бачите! — переможно вигукнув інженер. — Зараз він увімкне свій прожектор. Часом мені здається, що він злетить. Візьме і злетить… Був я тут якось уночі, так до цього часу… Розумієте, Місяць здіймався над морем, і корабель… він просто-таки тягся до нього. Ця труба, антени і ще якісь штуковини он там, позаду рубки, — все було націлене на Місяць. Містика!..

Я пояснив інженерові, що ніякої містики тут нема. На кораблях, поставлених на вічний якір, не відключають електронної апаратури. Це потрібно, щоб корабель сам про себе турбувався; вживав заходів проти корозії, зледеніння, не допускав скупчення пилюки і бруду, сигналізував про непередбачену небезпеку. Буває, що електронний мозок робить і те, в чому зовсім нема потреби: веде спостереження за Місяцем і зірками, реєструє космічні промені, магнітні бурі… Але злетіти в космос корабель не може: на ньому нема екіпажу, нема пального, немає основних агрегатів гравітаційного прискорювача.

Інженер недовірливо похитав головою і спитав:

— А труба? Навіщо він наводить її на маяк?

Я не встиг відповісти.

Над схожою на краплю рубкою корабля висунувся прожектор. Синюватий промінь легко пробив навислий над морем передштормовий туман. Ковзнувши берегом, промінь вперся в основу маяка, а потім піднявся до майданчика.

Від яскравого світла я мимоволі заплющив очі. Прожектор одразу ж погас.

— Дивіться! — не своїм голосом вигукнув інженер і швидко взяв у мене бінокля. — Дивіться! Такого ще ніколи не було…

На кораблі загорілися всі бортові вогні. Вони освітили чорне, відшліфоване хвилями каміння острівця і зеленкуватий корпус зорельота. В борту корабля з’явилась щілина: розсувалися стулки головного люка.

— Такого… не було! — схвильовано повторив інженер.

Він не відводив очей від бінокля і говорив дуже голосно, майже кричав. Вітер, уже розгулявшись, гудів у сталевих фермах маяка, і я чув лише уривки фраз: “За сорок років… мої попередники… ніхто не знав…”

Хвилі захльостували острівець. Але старий корабель, який бачив великі урагани Зоряного Світу, перестав звертати увагу на шторм, що насувався. З урочистою, навіть величавою неквапливістю він робив усе, що належить робити перед зльотом.

З відчиненого люка спустився трап. Складна система антен набула похідного положення. У центральній частині корпусу висунулись короткі, різко загнуті назад крила. За дюзами стартового двигуна з’явились газові рулі. Вони були погнуті, ці рулі, проте стали точнісінько так, як це потрібно було для короткого розбігу по воді. Перископічний датчик відео-системи (“труба”, про яку говорив інженер) повернувся в бік відкритого моря. Тричі блимнув зелений вогонь старт-сигналу, і над рубкою піднісся червоний вимпел.

Це був традиційний сигнал: “До зльоту — готовий!”

Хвилі перекочувались через острівець, навколо корабля кипіли буруни. Мені раптом здалося, що море нерухоме, а корабель мчить уперед. Мені здалося, що чути гуркіт стартового двигуна. Це тривало кілька секунд, не більше. Але я зрозумів, чому для вічної стоянки корабля вибрано цей маленький, непомітний острівець.

Зненацька вогні на зорельоті погасли.

Ми довго чекали. Вітер усе сильніше й сильніше розхитував майданчик маяка.

— Треба йти! — схилившись до мене, прокричав інженер і витер мокре лице.

Низько, над самою водою, спалахнула розпечена до синього блискавка. Протяжний гуркіт грому злився з ревінням хвиль.

Шторм почався.

Коли ми спускалися гвинтовими східцями, інженер сказав:

— Вся річ у тому, що він шукав вас. Він завжди розглядав людей, але тільки сьогодні він побачив вас і відкрив люк.

— Чому саме мене? — спитав я. — Адже ми були вдвох.

— На вас форма Зоряного Флоту, — відповів інженер і впевнено повторив: — Авжеж, на вас форма астронавта.

Це була дуже наївна ідея, яку проте можна було пробачити нефахівцеві. Електронні машини на старих зоряних розвідниках не вміють розрізняти людську одежу. Очевидно, машина довідалася, що насувається дуже сильний шторм, і прийняла найпростіше за цих умов рішення — злетіти, втекти від шторму. Піднятись корабель, звичайно, не міг, але все ж підготувався до польоту.

Вислухавши моє пояснення, інженер невпевнено сказав:

— Що ж, можливо, так воно все й було… Не заперечую… Проте він уже сорок років на цьому острівці. Сорок років! Невже за цей час у його електронній пам’яті ніщо не змінилося само по собі?..

Я не відповів інженерові. Я думав про інше. Зореліт був навіки прикутий до каміння. Над ним пролітали інші кораблі, сходили й заходили далекі зорі. І коли хоч що-небудь схоже на розум жевріло в старому кораблі, про що міг думати його недремний електронний мозок?

Сорок років його мозок лишався сам із собою. Тільки з собою. І ще — із спогадами.

Перший контакт

Директор інституту не дивився на співробітників, що зійшлися в його кабінеті, і довго смикав густу чорну борідку. Врешті сказав:

— Мої юні колеги, це скандал. Справжнісінький скандал. Навіть ультраскандал. З нас реготатимуть.

— А що, власне, скоїлося? — спокійно запитав юнак у ковбойці.

Директор сумно подивився на нього крізь великі рогові окуляри з випуклими скельцями.

— Вам, керівникові експериментальної лабораторії, це слід було б знати. Авжеж. Учора вночі “Марсіянин” розмовляв з “Арістотелем”.

— Який… марсіянин? — розгублено промовила дівчина, що сиділа край вікна, начальник відділу інформаційно-логічних машин.

— Не дивіться на мене так, — карбовано вимовляючи кожен склад, сказав директор. — Я не з’їхав з глузду. “Марсіянин”, про якого я кажу, пишеться з великої літери і в лапках.

Дівчина сконфужено посміхнулась.

— Так, — продовжував директор. — Ніхто не пам’ятає. Ніхто не знає, про що йдеться. Гаразд, я вам нагадаю. Три роки тому, мої шановні колеги, три роки тому, коли ви ще були студенти, у нас поставили експеримент. Людина, котра ставила цей експеримент, нині працює в іншому місті. Авжеж. Ішлося про те, чи зможуть порозумітися між собою астронавт і розумний мешканець іншої якоїсь планети. Сподіваюсь, ви здогадуєтесь, що проблема ця безпосередньо стосується нас, кібернетиків. Авжеж. Вона стоїть поряд з проблемою кодування і перекодування з однієї мови на іншу.

— Саме так! — вигукнув начальник відділу електронного моделювання, одягаючи рогові окуляри, дуже схожі на директорові. — Тепер я пригадую. Було збудовано два автомати, які могли спілкуватися між собою за допомогою акустичних пристроїв. Один з автоматів назвали “Марсіянином”, а другий… а другий чомусь “Арістотелем”.

— Тобто як це “чомусь”? — обурився директор. — Дитині ясно: що більша часова відстань між розумними істотами, то важче їм порозумітися. Вам, мій юний колего, легше налагодити контакт з марсіянином, ніж, наприклад, фараонові Аменхотепу Четвертому. Тому перший автомат дістав усю ту інформацію, всі ті знання і уявлення, які, на думку істориків, мусив би мати Арістотель чи його сучасник-учений, а другий… Авжеж, з другим автоматом було дуже багато неприємностей. Ми налагоджували його, консультуючись з астрономами, біологами, філософами і цими… ну, науковими фантастами. Страшенно тяжко було! Скільки консультантів — стільки думок.

— Але ж із цього досліду нічого не вийшло, — обережно сказав начальник відділу електронного моделювання, скидаючи окуляри, які заважали йому.

— Що значить “не вийшло”? — обурено спитав директор. — Ви думаєте, що при першій же зустрічі “Марсіянин” мав кинутись на шию “Арістотелеві? Чи, може, ви гадаєте, що вони одразу ж повинні були затіяти бійку?..

Директор строго подивився на принишклих співробітників і несподівано всміхнувся.

— Тоді, три роки тому, нам теж здавалося, що станеться щось таке… — Він непевно махнув рукою. — Перший контакт. Романтика. Авжеж. Але нічого не сталося. Вони мовчали і ніяк не хотіли розмовляти один з одним. Недосконале програмування, помилки в конструкції. Авжеж. І автомати було передано до резервного сховища. З суворою припискою: зберігати акуратно! Про всяк випадок.

— Там усе зберігають акуратно, — сказала дівчина. — Спеціальне приміщення, постійна температура, чистота… Ночами чергує співробітник.

— Який співробітник? — тихо спитав директор. — Дозвольте поцікавитись: який співробітник? — І, не чекаючи відповіді, відрубав: — Сторож! Звичайнісінький сторож! Той самий сторож, мої шановні колеги, якого ви з повагою називаєте дядя Вася.

— Дядя Вася дуже ретельно виконує свої обов’язки, — зауважила дівчина.

— Ретельно, — погодився директор, понуро гладячи борідку. — Аж занадто ретельно. Вчора об одинадцятій ночі він подзвонив мені і сказав, що ці двоє… ну, “Марсіянин” і “Арістотель”… раптом завели розмову. Ви розумієте, шановні колеги? Вони почали говорити. Почали сперечатися.

— Про що? — нетерпляче спитав юнак у ковбойці.

— Ах, вас цікавить, про що? — дуже ввічливо сказав директор. — Я передбачав це і тому вчора дзвонив вам. Вам і всім іншим. Але нікого не було вдома. Авжеж. І до дяді Васі приїхав один я. Так от, “Марсіянин” і “Арістотель” справді сперечалися. Вони кричали скільки було сили в їхніх залізних горлянках. У залі гриміло так, наче працював паровий молот.

— Виходить, дослід усе-таки вдався! — вигукнула дівчина. — Про що ж вони сперечалися?

— Про що? — спокійно перепитав директор. — А ось про що. “Арістотель” запевняв, що в чемпіонаті з футбола на перше місце в групі “А” вийде команда “Крила Рад”. А “Марсіянин” пронизливим і вібруючим голосом, який для нього придумав один фантаст, уперто повторював: “Дурниці, дурниці, дурниці!.. Дев’яносто сім і шість десятих відсотка, Сину Голубої планети, за те, що переможе команда “Динамо”. Авжеж! “Арістотель” сипав іменами гравців, посилався на спортивних оглядачів і… попрошу без сміху! — гаркнув директор. — Не бачу в цьому нічого смішного!

— Ми не сміємося, — сказала дівчина. — Ми хочемо не сміятись. Нічого не трапилось. Просто ці машини погано запрограмовано, оті все.

— Ви так гадаєте? — повернувся до неї директор. — Так от, я все з’ясував. Дядя Вася, чергуючи в сховищі, на протязі трьох років читав уголос спортивні газети і журнали. Він слухав передачі із стадіонів. Більше того, дехто з вас полюбляв заходити туди ранками, так би мовити, аби поділитися спортивними новинами. Авжеж. І ніхто не згадав, що поряд — машини, нехай старі й погані, але машини. Ніхто не згадав, що автомати мають акустичні приймачі, а отже, можуть…

Директорів голос потонув у загальному реготі.

— Не сумуйте, будь ласка, — сказав юнак у ковбойці. — Автомати старі й нічого не варті; вони, власне, не потрібні. Та, якщо хочете, можна легко вилучити цю зайву інформацію про… футбол.

— Ні, ні, тут треба подумати, — заперечила дівчина. — Хай автомати вважалися за невдалі, непридатні, але тепер… тепер вони сперечаються про футбол. Хіба це не свідчення, що машина може мислити, як людина? Тобто майже як людина.

Директор похитав головою.

— Моя юна товаришко! — глузливо промовив він. — Це працюють блоки аналізаторів ймовірності, і тільки. Як можна запевняти, що автомати мислять, коли один із них торочить про “Крила Рад”, а другий — про “Динамо”? Дитині й то ясно: першість буде за “Торпедо”. Ви коли-небудь буваєте на стадіонах?..

Дивне запитання

Анатолій Сергійович Скляров, тридцятилітній професор історії, зручно вмостившись на канапі, всоте перечитував “Трьох мушкетерів”. Кардинал Рішельє викликав до себе д’Артаньяна, і це хвилювало Анатолія Сергійовича, хоч він знав, що все скінчиться щасливо. Кардинал уже вручив хороброму гасконцю патент на Звання лейтенанта, коли за стіною почувся несміливий стукіт. Анатолій Сергійович глянув на годинника: було дві години ночі. Він відклав книгу і підвівся з канапи.

Другу половину дачі наймав учитель математики — тихий, сором’язливий дідусь. За два тижні Скляров, що захопився статтею, яку він писав для історичного журналу, обмінявся із своїм сусідою всього кількома незначними фразами.

Анатолій Сергійович запалив цигарку і підійшов до вікна. Постукали вдруге. Це був дуже дивний стукіт: кілька боязких ударів, потім пауза і знову несміливі удари.

Скляров застібнув піжаму і вийшов на веранду. Математик стояв біля дверей своєї кімнати.

— Пробачте, будь ласка, — швидко промовив він, забачивши Склярова. — Я наважився потурбувати вас… — Він кашлянув і замовк.

— Що трапилося, Семене Павловичу? — спитав професор, уважно глянувши на сусіду.

Дідусь, як завжди, був одягнений у чорний, старанно випрасуваний костюм. Але краватка, дуже яскрава і наспіх зав’язана, дала зрозуміти Склярову, що сталося щось особливе.

У Семена Павловича було дуже лагідне обличчя, і тепер воно здалося Склярову особливо милим і добрим. Професор подумав, що такі обличчя бувають у старих дитячих лікарів, для яких головна зброя — потемнілий від часу дерев’яний стетоскоп та безмежна людська лагідність.

— Що ж сталося? — промовив удруге Скляров.

Математик розгублено пригладив пишні, ще досить хвацькі вуса і невпевнено сказав:

— Машина… Зараз вона заговорить. Я півроку чекав, і ось тепер загорілась контрольна лампочка. Ви — професор, доктор наук, і тільки тому я наважився такої пізньої пори… щоб об’єктивно…

Скляров хотів було сказати, що він зовсім не розуміється на машинах, але старий був схвильований, і Анатолій Сергійович не став заперечувати.

Вони пройшли в кімнату, яку займав математик. “Не дуже то тут затишно”, — подумав Скляров, швидко оглянувши кімнату. Закиданий книжками стіл, акуратно застелена сірою солдатською ковдрою койка, окадькувата шафа з різьбленими ніжками — все було зсунуто в один куток. Зі стелі звисала на чорному шнурі лампа, прикрита замість абажура листом картону. На стільцях безладно лежали підшивки пошарпаних журналів, коробки з радіодеталями та інструментом. У кімнаті пахло нічною вогкістю і квітами. Вздовж стін на підлозі вишикувались скляні банки з розквітлими трояндами.

Семен Павлович показав на підвіконня:

— Ось, будь ласка, гляньте…

Біля відчиненого вікна стояв дуже старий радіоприймач “СП-235”. Скляров здивовано подивився на Семена Павловича.

— Це тільки футляр, — пояснив математик. Він говорив пошепки, наче боявся, що машина його почує. — Футляр, знаєте, не має значення. А машина всередині. Ви сядьте, будь ласка…

Він приніс Склярову стільця, а сам продовжував ходити по кімнаті. Розповідаючи, то скидав, то одягав окуляри. Вони теж були старі: з круглими скельцями і металевою оправою, обплетеною якимсь брунатним лускуватим матеріалом.

— Я змонтував її півроку тому, — казав математик. — Звичайно, ви знаєте, що йде дискусія про те, чи може машина мислити. Я, звісно, не маю потрібної підготовки… Ні, ні, ви тільки не подумайте, що я збираюсь виступати з своїм міркуванням. Я поставив маленький експеримент… — Він ніяково посміхнувся. — Можливо, експеримент — надто гучне слово. Це тільки простий дослід, не більше. Річ у тому, що Ейнштейн якось висловився так… Ось я вам процитую по пам’яті: “Що б не робила машина, вона буде здатною розв’язувати будь-які проблеми, але вона ніколи не зуміє висунути бодай одну”. Правда ж, глибоке міркування?.. Ви можете подумати, що я вдався до зухвальства і сперечаюся з Ейнштейном… — Він заперечливо замахав руками: — Ні, я тільки поставив дослід. Це перша машина, спеціально призначена для того, аби висувати проблеми.

Скляров уже не слухав математика. Він дивився на Семена Павловича, машинально кивав головою і думав про те, що старий навіть і в гадці не має, який грандіозний його експеримент. Анатолій Сергійович чомусь пригадав іншого вчителя — Ціолковського і шанобливо спитав:

— Ваша машина… вона може знадобитись астронавтиці?

Математик поверх окулярів здивовано подивився на Склярова.

— Не знаю, я про це не думав, — промовив він, наче вибачаючись. — Звичайно, в якійсь мірі… Скажімо, для розвідки недосліджених планет.

Скляров нетерпляче перебив:

— І ви нікому ще не показували цю машину?

— Ні…

Семен Павлович остаточно зніяковів. Він стояв перед професором, високий, худорлявий, по-старечому незграбний, і схвильовано потирав руки. Анатолій Сергійович раптом насторожився. Як усяка людина, далека від техніки, він був переконаний, що відкриття народжуються лише в лабораторіях, обладнаних за останнім словом техніки. У чому воно полягає, це останнє слово техніки, він уявляв собі досить невиразно, і тому вкладав у це поняття особливо урочистий зміст.

— Ви самі її змонтували? — обережно спитав він.

— Сам, — відповів математик. Голос його звучав винувато. — Важко було тільки знайти ідею, принцип конструкції.

— Ага, — невиразно промовив Скляров.

Він чомусь пригадав д’Артаньяна. Після книжки Дюма легше вірилося в незвичайне. “А раптом ця штуковина і справді почне працювати? — подумав він. — Власне, усе перше було непоказне на вигляд: перший паровоз, перший пароплав… Навіть перший циклотрон”.

— Яке ж запитання поставить ця… гм… машина? — спитав він. — Щось математичне?

— Не знаю, — відповів математик. — Далебі, не знаю. Вона може обрати будь-яку проблему — і в математиці, і, даруйте, в історії, і в біології… Навіть, так би мовити, із сфери практичного життя. Вона, кажучи образно, начинена різноманітною інформацією. Я, звичайно, не зміг би заповнити всю її пам’ять, але вдалося скористатися з готових елементів. Мій колишній учень працює в академії, він мені й допоміг дістати готові елементи. Ясна річ, вони мали інше призначення, але в цій машині їх змонтовано інакше. Там, знаєте, дуже багато записано. Десяток енциклопедій, різні довідники, підручники, журнали, газети…

Скляров витер хустинкою спітніле чоло.

— І зараз ми почуємо… її голос?

Семен Павлович швидко відповів:

— Ні, тобто так… Ми почуємо азбуку Морзе.

Анатолій Сергійович підійшов до машини. Тихо поскрипували віконниці розчиненого вікна. Десь дуже близько кукурікнув півень. Протяжно загув електровоз і раптово змовк, наче злякався, що порушив нічне безгоміння.

— Скажіть, Семене Павловичу, — спитав професор, — якою ж усе-таки може бути ця проблема? Я розумію, ви не можете дати певної відповіді, але хоч би приблизно.

— Повірте, я про це не думав, — відповів математик. — Перша проба… Тут важливо тільки одне: щоб запитання, яке задасть машина, не було безглуздим.

Скляров почув сміх і здригнувся: таким дивним здався йому зараз звичайний людський сміх. Дощаним тротуаром уздовж паркану, що відгороджував сад, ішло двоє. Вони не поспішали, і по притишених молодих голосах неважко було здогадатися, що це юнак і дівчина. Раптом кроки стихли. Почувся швидкий неясний шепіт. Насторожено прогув поїзд. Він швидко наближався, і квапливий перестук коліс проковтнув усі нічні звуки.

— Московський, о другій сорок, — сказав Семен Павлович. — Почнемо, коли не заперечуєте?

Професор вернувся до стільця. Він ледве стримував хвилювання. Анатолій Семенович безмежно любив історію. Може, тому йому здавалося, що перша проблема, яку поставить машина, обов’язково буде пов’язана з історією.

— Почнемо, Семене Павловичу, — схвильовано промовив він і обвів поглядом кімнату. Тепер усе в ній здалося йому іншим — вагомим, навіть історичним. — Почнемо, — повторив він.

Математик поправив краватку, що сповзла набік, гучно зітхнув і пересунув важілець у прорізові на передній панелі машини. Щось клацнуло. Почулося тихе шипіння.

Скляров з напругою вдивлявся в футляр старого радіоприймача. Динамік довго шипів, і Анатолію Сергійовичу почало здаватися, що дослід не вдався. Він запитливо подивився на математика і в цю мить почув уривчастий дріб азбуки Морзе. Семен Павлович кинувся записувати. Скляров не знав азбуки Морзе і нетерпляче поглядав то на машину, то на математика.

Сигнали урвалися так само раптово, як і почалися.

Анатолій Сергійович скочив із стільця і підбіг до математика. Той простяг йому відірвану від газети нерівну смужку паперу.

— Вона задала питання! Отже… Як ви гадаєте, це не безглузде запитання?

Скляров прочитав написане. У першу мить в нього майнула думка: “Оце так так. Що не кажіть, а почуття гумору у цього ящика є”. Потім він подумав: “Дивне запитання. Дуже дивне. А раптом вона… серйозно?” — і підозріло покосився на машину.

— Ну, як ви гадаєте, професоре? — з тривогою в голосі спитав Семен Павлович. — Запитання… не безглузде?

— Мені важко відповісти, — промовив Скляров. — Мабуть, в якійсь мірі питання закономірне. Машина вперше одержала можливість з власної… гм… з власної ініціативи спитати про щось людину, і ось… Так, так, — уже впевненіше вимовив він, — цілком логічно, що вона почала саме з цього запитання. Чомусь склалося уявлення, що машина мусить думати якось… гм… по-машинному. А вона, якщо буде думати, то як людина. Ви розумієте мою думку? Он Місяць — він світить промінням, що відбилося від Сонця. Так і машина.

Скляров помовчав і додав:

— Завтра ж покажіть цю машину фахівцям. Ви чуєте, Семене Павловичу? Обов’язково покажіть її кібернетикам. Нехай вони вирішують. І ще… збережіть цей папірець.

Він передав математикові смужку газетного паперу, на якій під крапками й тире було виведено акуратним почерком єдину фразу: “Чи може людина мислити?”

“Машина сміялася…” _{(Із щоденника)}

…Сьогодні їй сповнилось рік.

Я добре пам’ятаю, як рік тому сиділи ми тут, у цій кімнаті, і мовчки дивилися на сірий корпус машини. Об одинадцятій сімнадцять я натиснув пускову клавішу, і машина запрацювала.

Запрацювала? Ні, це не те слово. Машина повинна була моделювати людські емоції. Це не перший такий дослід з машинами, що самоорганізовуються і саморозвиваються. Але ми виходили з найновіших фізіологічних відкриттів і дуже старанно внесли всі корективи, які рекомендували психологи.

Рік тому я запитав своїх асистентів, як, на їх думку, скінчиться експеримент.

— Вона закохається, — відповів Корнєєв.

— Ясна р-річ, — повільно промовив Антрощенко. — Вона закохається в тебе. Як б-бага-то хто в інституті.

— Ну, а ви? — спитав я Бєлова.

Він знизав плечима:

— В таких експериментах не буває невдач. Якщо машина зуміє добре імітувати людські емоції, ми дамо біологам цікавий матеріал. Якщо ж вона… ну, коли вона не спрацює, біологам доведеться де в чому переглянути свої міркування. Це теж корисно.

Два тижні машина працювала прекрасно, і ми одержали дуже цінні дані. А потім сталася перша несподіванка: у машини раптом з’явилось захоплення. Вона захопилася… вулканами.

Це тривало десять днів. Машина вимучувала нас класифікацією вулканів. Вона вперто друкувала на стрічці: Везувій, Кракатау, Кілауеа, Сакурадзіма… їй до вподоби були старовинні описи вивержень, особливо розповідь геолога Леопольда фон Буха про виверження Везувія в 1794 році. Вона безліч разів повторювала цю оповідь: “В ніч на 12 червня стався страшний землетрус, який повторився ще 15 червня об 11 годині ночі з могутнім підземним ударом. Усе небо раптом освітило червоне полум’я…”

Потім вона забула про це. Забула зовсім. Вона відключила блоки пам’яті, в яких зберігались відомості про вулкани. Зробити так людина не здатна.

Експеримент вступив у фазу непередбаченого. Я сказав про це асистентам, і Бслов відповів:

— Ще краще. Нові факти цінніші за нові гіпотези. Гіпотези приходять і відходять, а факти залишаються.

— Дурниці! — сказав Антрощенко. — Самі тільки факти нічого не дають. Вони, як далекі з-зірки…

— Попрошу зірок не чіпати! — вигукнув Корнєєв.

Я слухав їхню суперечку, а думав зовсім про інше. В цю хвилину я вже знав, що буде далі.

Дуже скоро моє передбачення почало збуватися. Раптово з’ясувалось, що машина ненавидить сузір’я Оріона і всі зорі, що входять до каталогу Лакайля від № 784 по № 1265. Чому сузір’я Оріона? Чому саме ці зірки? Ми могли б розібрати машину і знайти пояснення. Але це означало обірвати експеримент. І ми дозволили машині діяти на свій розсуд. Ми тільки підключили до блоків пам’яті нові елементи і стежили, як поводить себе машина.

А поводилась вона дуже дивно. Машина, наприклад, ввімкнула жовте світло, що означало плач, коли вперше ознайомилася з структурною формулою бензолу. Машина ніяк не реагувала на формулу динатрисаліцилової кислоти. Одначе згадка про натрієву сіль цієї кислоти раптом викликала в неї шалене обурення: жовтий сигнал став оранжевим, а потім лампа перегоріла…

Музика, взагалі всяка інформація, пов’язана з мистецтвом, не викликала в машини емоцій. Але їй було весело, коли в тексті інформації зустрічались іменники середнього роду з чотирьох літер. Миттю спалахував зелений сигнал і починав монотонно деренчати дзвінок: машина сміялася…

Вона працювала двадцять чотири години на добу. Увечері ми йшли з інституту, а електронний мозок машини продовжував перемелювати інформацію, міняти наладку блоків логічного керування. Ранками на нас чекали сюрпризи. Одного разу машина почала складати вірші. Дивні вірші: про сварку “горизонтальних кішок” з “симетричним меридіаном”…

Якось до інституту я приїхав уночі. Машина стояла в темній кімнаті. На щиті приладів світилася лише невелика фіолетова лампа: це означало, що в машини гарний настрій.

Я довго стовбичив у темряві. Було дуже тихо. І раптом машина розсміялась. Так, вона розсміялася! Спалахнув зелений сигнал, і монотонно задеренчав дзвінок…

…Зараз, коли я пишу ці рядки, машина знову сміється. Я сиджу в іншій кімнаті, але двері прочинені, і я чую деренчання дзвінка. Машина сміється з квадратних рівнянь. Вона копирсається у своїй велетенській пам’яті, відшукує тексти з квадратними рівняннями — і сміється.

Колись Клод Бернар сказав: “Не бійтесь протилежних фактів: кожен з них — зародок відкриття”. Але в нас надто багато суперечливих і протилежних фактів. Часом мені здається, що ми просто створили недосконалу машину…

Чи — все правильно?

Ось як я гадаю:

Не можна порівнювати машину з людиною. За нашим уявленням роботи — це майже люди, яким притаманна або машинна злість, або машинний надрозум. Дурниці! Наївне запитання, чи може машина мислити. Треба одразу сказати і “ні”, і “так”. Ні — бо мислення людини формується життям у суспільстві. Так — бо машина все-таки може мислити і відчувати. Не як людина, а якась інша істота. Як машина. І це не краще і не гірше, ніж мислення людини, а просто — інакше.

Машина може визначити температуру повітря з точністю до тисячних часток градуса, але вона ніколи не відчує й не збагне, що таке вітер, який пестить шкіру. А людина ніколи не відчує, що таке зміна самоіндукції, не відчує процесу намагнічування. Людина і машина — різні.

Машина тільки тоді зможе мислити, як людина, коли вона матиме все те, що має людина: батьківщину, сім’ю, здатність по-людському відчувати світло, звук, запах, смак, тепло і холод…

Але тоді вона перестане бути машиною.

Кравцов подарував мені п’ять кульових блискавок. Дві з них збереглися в мене до цього часу. Одна — завбільшки з помаранч, у неї м’яке бузкове світло, — висить у вітальні. Думаю, що ця блискавка проживе ще з півроку. В неї, як сказав би Кравцов, дуже мила і спокійна вдача. Друга блискавка не більша від волоського горіха. Вона лимонно-жовта на колір, але інколи стає червоною і дзижчить. її ніяк не можна втримати на одному місці, вона намагається прослизнути в найнесподіваніші сховки. Якось вона опинилась в кишені мого плаща. Я виявив це тільки на вулиці. Тепер я тримаю цю блискавку у вазі з-під квітів, накритій зверху двома товстими книгами. З вази вже їй не вибратись!

А втім, я даремно завів розмову про блискавки. Розповідь про Кравцова треба починати з його порятунку.

Це було рік тому, восени. Аварійно-рятувальне судно “Грім”, на якому я служив старшиною водолазів, стояло на бакинському рейді. Сигнал біди ми прийняли опівночі, якраз коли розгулявся шторм. Треба сказати, що бакинська бухта наче спеціально влаштована, аби перечікувати шторми…

Проте тієї ночі навіть у бухті коїлося щось неймовірне. Вітер тільки те й робив, що змінював напрямок, налітав поривчасто, наче примірявся, як погубити суденце. Видимість була препогана. Над хвилями злітала густа водяна пилюка. Міські вогні, такі ясні і яскраві, затягло пеленою. Над морем здійнялася невиразна червонувато-зловісна заграва.

Як я вже сказав, сигнали біди ми прийняли опівночі. Капітан викликав по радіо аварійно-рятувальне управління і — щоб не гаяти часу—наказав зніматися з якоря. В команди одразу підскочив настрій. Ми знали: тепер шторм швидко вгамується. Звідки ми це знали? Справа тут не в метеорології, а в нашому капітані — Миколі Олексійовичу Горобейчику. Капітан Горобейчик був схожий на бухгалтера. Ще молодого (йому йшов тридцять четвертий рік), дуже ретельного, акуратного бухгалтера, який з часом обов’язково стане головним бухгалтером. У капітана було м’яке, навіть сором’язливе веснянкувате обличчя (зовсім не обвітрене і не засмагле, смага не брала Горобейчика, не знаю чому), білі брови, старанно зачісаний на проділ світлий чуб. Говорив Горобейчик стиха, якимсь скрипучим голосом. Думаю, що такі слова, як “будь ласка” або “будьте ласкаві”, він вживав частіше, ніж усі, які є, капітани з усього Каспійського пароплавства.

Мушу сказати одразу, що Горобейчик добре знався на морському ділі. Про те, що на кораблі в нас був ідеальний порядок, і говорити не доводиться. Все це так. Не мав капітан тільки морської хвацькості, і екіпаж, що складався з молодих хлопців, не міг не жалкувати про це. Інколи, знаєте, приємно почути з мостика ревіння такого собі просоленого морського вовка: “Грім і блискавка! Усі нагору, по місцях стояти, з якоря зніматись!” Без усяких там “будь ласка”… І потім, Горобейчику надто щастило. У нас твердо вірили: шторм може початися лише тоді, коли Горобейчик привів корабель у порт. І навпаки: варт Горобейчику віддати команду про вихід у море, і будь-який шторм негайно вщухне. За рік моєї служби на “Громі” не було жодної аварії, жодного НП, усе йшло тихо і гладко. З іншими кораблями могли трапитись (і траплялися!) всілякі неприємності. Інші кораблі могли попасти (і попадали!) у різні катавасії. У Горобейчика ж нічого такого не траплялося. Є, знаєте, такий порошок — від акул; кинеш у воду таблетку — і купайся, скільки завгодно, жодна акула не підпливе: запах у порошка такий, що вони його не витримують. Так ось Горобейчик був дужчий за порошок: будь-яка біда намагалась обминути його за три кабельтові…

Так сталося й цього разу. Ледве Горобейчик віддав наказ підняти якір, як вітер почав помітно стихати. А коли ми вийшли з бухти, шторму вже не було. Дув, звичайно, свіжий вітер, море вигравало, але шторм якось одразу принишк. Горобейчик сказав старпомові: “В разі чого, ви, будь ласка, покличте мене”, — і спустився у свою каюту. Однак, як ви розумієте, за ніч нічогісінько не сталося. Горобейчику, як завжди, щастило.

На ранок ми були в районі острова Зламана Щелепа. Корабель, з якого прийняли сигнали біди, затонув години за три до нашого приходу. Команду підібрав танкер, який ішов порожняком. Зник лише пасажир — єдиний на борту “Допитливого” (так називали загиблий корабель). Нам наказано було ретельно оглянути місце загибелі “Допитливого” і спробувати відшукати цього пасажира.

Капітан викликав мене на мостик. В руках у Горобейчика була радіограма. Він перечитував її, і на обличчі його було написане крайнє здивування. Таке обличчя мало бути в бухгалтера, який раптом побачив, що в розрахункову відомість вписано два рядки з опереткової арії.

— Послухайте, старшина, — сказав він, дивлячись на радіограму, — ми будемо шукати “Допитливого”… Поставимо буї… — Він узявся знову перечитувати радіограму. Потім акуратно згорнув бланк і сховав його в кишеню кітеля. — Знаєте, старшина, що в них у трюмі?

“Допитливий” був гідрографічним судном Академії наук. Я відповів, що в трюмі мають бути прилади, якесь наукове обладнання.

Горобейчик ввічливо посміхнувся.

— На жаль, ви помиляєтесь. Там у них блискавки.

— Які блискавки? — не допетрав я.

— Кульові, — спокійно відказав Горобейчик. — Чотири сотні кульових блискавок. Даруйте, якщо бути точним, то чотириста сім штук. Скажіть, будь ласка, вам не доводилось підіймати з дна… блискавки?

Відповісти я не встиг. Вахтовий сигнальник закричав: “Людина за бортом!” — і всі кинулись до правого борту.

За бортом була не людина, а надувний гумовий човен. І в ньому справді сидів чоловік. У бінокль ясно було видно великий білий напис на шлюпці: “Допитливий”. Горобейчику навіть не довелося розшукувати того, хто зазнав аварії, цей хлопець сам знайшовся. Але, клянусь вам, це був дуже дивний хлопець, у всякому разі найбільш дивний з усіх, які коли-небудь зазнавали аварії.

З усього було видно, що він навіть не дуже радів, що його відшукали. Він наспівував щось піратське, акомпануючи собі на гітарі. Час від часу він клав гітару, опускав за борт черевика, набирав води і поливав чемодан, що займав мало не півшлюпки. А потім знову брався за гітару і співав на весь голос:

— Нервовий струс, — констатував наш корабельний лікар. — Такі випадки описано в медичній літературі. Треба хутчій підібрати його!

Проте цей хлопець, здається, не дуже-то хотів бути врятованим. Коли “Грім” підійшов до шлюпки, він весело гукнув:

— Куди курс тримаєте, друзі?..

Ну, тут ми без зайвих слів втягли його на палубу. Разом з чемоданом, бо він учепився в цей чемодан обома руками.

— Дякую вам, — промовив він, обережно поставивши чемодан на палубу. — Будемо знайомі: Олег Павлович Кравцов, кандидат фізико-математичних наук.

Це була щира правда, і ми дуже скоро переконалися, що Кравцов справді фізик і дійсно кандидат наук. Але тоді, на палубі, він був схожий швидше на бригадира вантажників у порту. Уявіть собі здоровенного дядька заввишки трохи менше двох метрів, у майці й закачаних до колін мокрих штанях. Та, бути б йому водолазом, на нього навряд чи наліз би комбінезон найбільшого розміру… Обличчя у Кравцова було приємне, це я зразу помітив. Знаєте, таке відверте, веселе обличчя, вилицювате, трохи кирпате, з широко розставленими голубими очима і великими білими зубами, що ними, мабуть, можна було перегризти якірний ланцюг. Він увесь час посміхався і взагалі був дуже задоволений з себе і всіх присутніх.

— Ви з “Допитливого”? — запитав капітан.

Кравцов кивнув:

— Саме звідти. Так би мовити, зазнав аварії. З дитинства мріяв про таку пригоду. — Він розсміявся і сказав довірливо: — Мені з самого початку здавалося, що станеться якась пригода. Я навіть за вряди-годи прикинув оком, де лежить оця шлюпка. Тепер усі перепливають океани на плотах, на шлюпках… Скажіть, а куди б мене занесла оця течія?

Горобейчик нахмурився (він не любив легковажних людей), поплямкав губами і сказав пісним голосом:

— Що ж, дуже приємно… Авжеж, дуже приємно. Проведіть його, хлопці, до кают-компанії. І ви, лікарю, будь ласка, подивіться, що йому треба.

— Попоїсти йому треба, — буркнув корабельний лікар, — більше нічого. Здоровий, як… — Він завагався, підшукуючи, мабуть, якийсь оригінальний вислів, потім зітхнув і докінчив: — Здоровий, як бик.

Усі, хто був вільний від вахти, пішли з Кравцовим до кают-компанії. Чемодана він ніс сам, а гітару й черевики урочисто несли хлопці: Кравцов якось одразу всім сподобався.

У кают-компанії наш кок миттю накрив стіл. Другий капітанів помічник приніс випрасувані штани, механік — новенький кітель (застібнути кітель Кравцов, звісно, не зміг: ґудзики не зійшлися). Одне слово, за п’ять хвилин Кравцов, як він сам висловився, набув вигляду, зручного для логарифмування.

— А тепер, — промовив він, покінчивши з другою порцією котлет, — тепер подивимось, як поживають мої звірята.

Він поставив чемодан на стіл, ніжно погладив кришку (мені чомусь запам’ятався кожен його рух), спритно клацнув замком і…

Ось тут це і сталося.

Ми побачили блискавки і почули грім. Тобто грому, власне, не було. Просто хтось перекинув стола, а кок упустив з рук підноса з компотом. Але блискавки були — справжнісінькі кульові блискавки.

Я ще в дитинстві бачив кульову блискавку. Було це в П’ятигорську, під час грози. Однак ту блискавку бачив я здалеку, а ці лежали за два кроки від мене. їх було не менше, як дюжина, і вони доверху заповнювали чемодан. Найбільші були завбільшки з кулак нашого боцмана, тобто сантиметрів п’ятнадцять у поперечнику. Всі вони відрізнялись одна від одної кольором. Тільки дві, зовсім невеликі, були чорні, решта мала забарвлення — бузкове, зеленаве, оранжеве, жовте… Одна, наприклад, випромінювала тьмяне сіре світло, інша — яскраво-червоне…

Коли Кравцов відчинив чемодан, у кают-компанії зразу стало просторо: всі відскочили до стінок. І тоді запанувала така тиша, що ясно чулося тихе дзижчання блискавок. А потім Кравцов узяв у руки зеленаву блискавку.

— Ну чого дзижчиш? — ніжно спитав він. — Тобі не подобається це сусідство? Гаразд, ми тебе перекладемо… — Він засунув блискавку у кишеню штанів; дзижчання припинилось. Кравцов задоволено всміхнувся: — Ну, от і добре!..

Це було вже занадто!

Ми сторопіли — іншого слова не знайдеш. Авжеж, ми сторопіли і не могли промовити й слова.

— Так оце і є ваші блискавки? — почувся у дверях спокійний капітанів голос. — Отже, частину ви врятували?

— Еге ж, вони, — усміхнувся Кравцов. — Але чотириста сім штук затонуло. Основний вантаж. Кращі, стандартні блискавки… А в цьому чемоданчику я віз експериментальні зразки. Розумієте?

Горобейчик, очевидно, розумів. Зате ми не розуміли нічого, абсолютно нічого! І тут, знаєте, наче греблю прорвало: всі навперебій стали задавати запитання. Але до столу ніхто не підійшов. Чесно кажучи, ми просто боялися. Уявіть собі, що хтось розчинив на столі чемодан, повен змій; можливо, вони й дресировані, але все-таки страшнувато… Погодьтеся, що кульова блискавка нітрохи не краща (принаймні з першого погляду) за яку-небудь отруйну змію!

— Тихо, хлопці, — сказав капітан. — Товариш Кравцов вам зараз усе пояснить.

— Тільки не зараз! — благально вигукнув Кравцов. — Спершу треба відшукати “Допитливого” і спробувати підняти вантаж… Ну, гаразд, — несподівано здався він. — Гаразд. Двома словами поясню. Природні кульові блискавки дикі, нестійкі. Вони інколи досягають величезних розмірів, до десяти метрів у поперечнику, але існують недовго, не більше двох—трьох хвилин. Ну от, ми й узяли собі за завдання… Кульова блискавка, друзі, це чудовий акумулятор енергії. У багато разів вигідніше транспортувати енергію у вигляді кульових блискавок, ніж передавати її по проводах або припасати у вигляді пального. Ось подивіться. — Він узяв з чемодана велику жовту блискавку. — Важить ця річ дрібниці, грамів десять, а енергії в неї достатньо, щоб протягом року приводити в рух трактора. Правда, ми ще не навчились робити блискавки, які б зберігалися роками. Поки що вони в нас живуть, як правило, недовго: вісім—десять місяців, зрідка рік чи півтора.

Він недбало кинув блискавку у чемодан і взяв другу, дуже яскраву.

— А ось це — іншого сорту, для освітлення. Світла вона дає як лампа на триста свічок — і не перегоряє, не б’ється… Оця ось, чорна блискавка, випромінює в основному теплові, інфрачервоні промені. Зараз вона, щоправда, сіруватого відтінку, але, як тільки ми вдосконалимо такі блискавки, на вигляд вони будуть зовсім чорні.

— А вони… теє… безпечні? — запитав хтось.

Кравцов розсміявся:

— Спробуйте, потримайте в руках! — Він подивився на нас. — Ну, хто наважиться?

Треба сказати, що серед наших хлоп’ят (і це робить їм честь) ніхто не злякався. Всі подалися наперед, до чемодана.

— Ви тільки вікна зачиніть, — сказав Кравцов, киваючи на ілюмінатори. — Мої звірята можуть розлетітись. Таку вони мають непокірну вдачу…

Я обережно взяв із чемодана бузкову блискавку. Дивне це було, скажу вам, відчуття! Приблизно таке, немов ви пробуєте втримати в руках краплю ртуті. Наче і є щось у руці, а тільки трошки натиснеш — і все вислизає… Блискавки справді були майже невагомі, принаймні важили не більше, ніж дитячі повітряні кульки. Бузкова блискавка виявилась зовсім холодною, а червону важко було втримати в руках. Наш кок, що схопив її, одразу ж пожбурив назад у чемодан.

— Обережніше, товариші! Будь ласка, обережніше! — повторював Кравцов. — З ними треба поводитись ніжно. Зараз я вам покажу…

Але показати йому не вдалося. Нас — Кравцова і мене — покликали нагору, до капітана. Кравцов склав блискавки у чемодан, і ми пішли на мостик.

— Ось він, ваш “Допитливий”, — сказав Горобейчик. — Полюбуйтесь.

Милуватися, власне, було ні з чого. З води стриміли тільки верхівки щогл. “Допитливий”, наскочивши на скелі, потонув метрів за сто від острова Зламана Щелепа.

Уявіть собі дві скелясті смуги, що піднялись над морем і простяглись паралельно одна одній на чверть милі. Скелі були чорні, невисокі і стирчали, мов зламані зуби. Я добре знав цю Зламану Щелепу. Тут загинуло немало кораблів. У шторм хвилі вільно розгулювали над скелями, а вогонь невеличкого маяка, що стояв на одній із скель, було погано видно… Що й казати, Зламана Щелепа вміла добре кусатись!

— Глибина невелика, — промовив капітан. — Метрів п’ять—шість. Ну, що ви скажете, старшина? Зможемо ми витягти ці блискавки? Зважте, будь ласка, справа добровільна. Так мені з управління радіювали. Хтозна, як вони поводитимуться під водою…

— Еге ж, дуже цікаво! — підхопив Кравцов. — Ми таких експериментів ще не ставили. Поки що, треба гадати, блискавки збереглися, але… Якщо вибухне одна, бабахне і решта. Тоді від цього острівця тільки дим піде. Знаєте що? — Він повернувся до капітана: —Дайте мені акваланг, я полізу сам.

Горобейчик довго плямкав губами, потім спитав мене:

— Як ви гадаєте?

Я відповів, що готовий спуститись. Але якщо Кравцов справді може користуватись аквалангом, то краще піти вдвох, бо в цих блискавок, як зауважив сам Кравцов, непокірна вдача.

— Вирішено! — вигукнув Кравцов. — Ідемо разом.

Я пояснив йому, що на кораблі вирішує капітан.

Горобейчик ще довго плямкав губами і нудно дивився на щогли, що стриміли з води.

— Підете вдвох, — урешті сказав він. — Блискавки будете вантажити на шлюпку і звозити на острівець, он туди, бачите? Я викличу по радіо баржу, ризикувати кораблем мені не хочеться.

Мушу признатися, спершу було страшнувато йти під воду. Мені двічі доводилось розряджати міни, але це дитяча гра порівняно з підйомом блискавок. Міна — тільки чорний ящик, а ці блискавки світилися. І як світилися! Коли ми добрались до трюму і побачили їх, у мене з’явилося велике бажання мерщій дременути на поверхню… Блискавки випромінювали якесь зовсім фантастичне світло — яскраве, іскристе, тремтливе. Це було страшно, але гарно. Ви знаєте, підводний світ щедрий на красиві видовиська. Якщо, наприклад, лягти на спину і дивитись крізь невеликі хвилі на сонце, ви побачите дивовижну гру барв. Але такої краси мені ще не доводилось бачити. Я навіть не знаю, як розказати про це. Ну, скажімо, візьміть діаманти, сотні діамантів, збільшіть кожен із них до розмірів великого кавуна, киньте у воду і освітіть… Вода була зеленкувато-синя (“Допитливий”, як я вже казав, затонув на незначній глибині), дуже чиста, а блискавки випромінювали жовто-оранжеве світло. Створювалось зовсім незвичайне, феєричне видовисько: вся товща води світилася переливчастими, іскристими, сліпуче яскравими барвами — від лимонно-жовтої до пурпурової.

Так, я забув сказати, що блискавки рухалися. Вони плавали, повільно розгойдуючись, як великі медузи, і це створювало неповторну гру барв. Під час видиху з акваланга виривається ціла зграйка бульбашок; так ось, найпрекраснішим було свічення оцих бульбашок. Не знаю, завдяки яким законам оптики це відбувалось, але кожна бульбашка сяяла зсередини, причому світло це було зовсім інше, ніж світло води. Бульбашки відсвічували червоним, оранжевим, жовтим, вода ж майже весь час мала м’якше забарвлення — пурпурне, зеленаве, голубе. Я ніколи не думав, що поєднання барв можуть бути такі щедрі, розкішні…

Кравцов спіймав одну блискавку і уважно оглянув її. Мені здалося, що він не дуже задоволений і чогось побоюється. Тобто чого саме він міг побоюватись, я уявляв. Але перший, так би мовити, переляк пройшов, і чомусь не хотілось вірити, що може статися катастрофа.

Потім Кравцов спустився в трюм і почав відбирати блискавки. Наскільки я зрозумів, він у першу чергу відбирав найнебезпечніші. Я звернув увагу — вони були яскравіші, світліші від інших.

А взагалі, мороки з цими блискавками було чимало. Ми підіймали їх по дві—три штуки: Кравцов ловив сіткою, передавав мені, а вже я виносив їх нагору і складав у шлюпку. Коли блискавок набиралося штук із двадцять—двадцять п’ять, я сідав на весла і гріб до острівця. Тут я складав блискавки у неглибокій, прикритій брезентом печері. І знову повертався під воду, до Кравцова. Через кожну годину ми влаштовували перерву. До нас підходив катер (“Грім” стояв кабельтових за два від нас, Кравцов заборонив наближатись), і поки ми відпочивали, хлопці міняли балони на аквалангах — стиснене повітря в цих апаратах швидко витрачається.

Ми взялись до роботи об одинадцятій годині. До шостої вечора на “Допитливому” залишалось сотні півтори блискавок, не більше. Ми знову заправили акваланги. Я розраховував до темряви все скінчити. Але сталося інакше.

У першу мить я не зрозумів, що скоїлось. Ми поралися в трюмі (блискавки бігали, мов живі, і не хотіли йти в сітку), і раптом я відчув, що нагорі щось трапилося. Вода потемніла, почувся глухий гул. А потім виразно долинув шум гвинтів. У таких випадках водолаз не помиляється: я зрозумів, що “Грім” відпливає.

Шквал налетів несподівано — восени на Каспії трапляється таке. “Грім” не міг не відійти, інакше його б викинуло на скелі. Він мусів відійти, не гаючи жодної хвилини. У Горобейчика не лишалося часу попередити нас, треба було рятувати корабель, екіпаж. На його місці я зробив би так само.

Ми залишились на Зламаній Щелепі.

Я вивів Кравцова на острівець. Нам пощастило вибратись на берег, добігти до печери і залізти під брезент.

Ми зняли акваланги, перевели дух. У печері було світло і тепло — від блискавок.

А вітер усе дужчав. Одразу запанувала темрява. Очі страшенно стомилися від яскравого світла блискавок, і я майже нічого не бачив. Та й що можна було побачити? Печера знаходилась метрів за тридцять від моря. Хвилі оскаженіло накидалися на острівець, заливали скелі, здіймались до неба брудно-сірою стіною…

Все це сталося за якусь чверть години, а може, й того менше.

— Ну, як пригода? — спитав я у Кравцова.

— Цілком, — відповів він. — Цікаво, що буде далі.

Цей хлопець, здається, ніколи не падав духом. Я пояснив йому, що нічого страшного нема: посидимо тут, поки не пройде шквал, потім повернеться “Грім” і підбере нас.

— Усе як у пристойному романі,—сказав Кравцов. — Корабельна катастрофа, пустельний острів, скарби загиблого судна… До речі, ще ніколи робінзони не мали такого енерго-озброєння. Тут дві з половиною сотні блискавок, значить… так, енергії приблизно як у десятьох залізничних ешелонах з пальним. І зверніть увагу, як чудово спакована ця енергія: нам навіть не жарко.

Він замовк, і я помітив на його обличчі занепокоєння.

— Авжеж, кумедні вони, оці звірята, — продовжував він нарочито веселим голосом. — Майже порожнеча… Газова плазма: суміш атомних ядер газу і зірваних з них електронів. Років через п’ять блискавки стануть товаром широкого вжитку. Ви зможете прийти до крамниці і сказати: “Загорніть парочку…”

Я розумів, що Кравцов нарошне завів цю балачку, його щось непокоїло, і він хотів відвернути мою увагу. Я спитав, чому блискавки не розпадаються.

— Магнітне поле, — відповів Кравцов. — У фізиці це зветься пінч-ефектом, або ефектом стиснення. Спершу виникає електрична дуга у вигляді стовпа, потім під впливом власного магнітного поля стовп газової плазми стискується і перетворюється на пару. Стиснута плазма розігрівається, починає світитися. Можна навіть одержати таке стиснення, при якому у плазмі почнеться…

Він не скінчив фрази. Зверху на брезент щось упало. Я швидко виліз із печери і, коли очі звиклися з напівмороком, побачив, що це була наша надувна шлюпка; її викинуло на острівець хвилею. Мені ледве вдалося втягти шлюпку під край брезенту. Поверх брезенту я наклав каміння.

Вітер став напористим, різким, водяні краплі сікли по обличчю, немов градинки. Я знову заліз у печеру. Кравцов розглядав оранжеву блискавку і, насупившись, співав:

Побачивши мене, він замовк.

— Все-таки приємно зазнавати аварії з таким вантажем, — сказав він. Голос у нього був фальшиво-бадьорий. — Для робінзонів ціла проблема розпалити багаття, а в нас у необмеженій кількості тепло і світло…

— Слухайте, Олегу Павловичу, — обірвав я його. — Давайте будемо відверті. Що сталося? Ви, бачу, чимось стривожені.

Він подивився на мене, потім узявся оглядати свій акваланг.

— Кажіть, — наполягав я. — Нічого нам гратися у піжмурки.

— Гаразд, — похмуро промовив він. — Розумієте… звірята збунтувались. Під водою підвищений тиск, процес утворення нейтральних атомів з газової плазми прискорився. Зупинити це вже неможливо. Блискавки розігріваються. Бачите, вони світлішають. І дуже скоро…

Він замовк.

— Вибух? — запитав я.

Кравцов нехотя кивнув.

— Так. Блискавок-то мені не дуже жаль. Це пробна партія. Ми випробовували їх на стійкість під час транспортування: возили залізницею, потім літаком, на кораблі… Вони все чудово витримали. А на перебування під водою вони не розраховані. Ні, їх не жаль. Але ми от куди дінемось?

— Через скільки часу… вибух?

— Години через півтори.

— А якщо викинути?

Кравцов невесело всміхнувся:

— Думав про це. Не годиться. Уявляєте, куди їх занесе таким вітром? Можуть бути нещасні випадки, навіть катастрофи. Це ж не звичайні блискавки, їх начинено енергією в тисячі разів більшою… Ні, ні в якому разі!

— Тоді треба притопити.

— Блискавки легші за воду, вони не потонуть. І найголовніше — під водою вони теж вибухнуть…

Я прислухався до ревіння вітру. Шквал пройшов, тепер просто дув сильний вітер. Але хіба що божевільний наважився б вийти в море на шлюпці. Кравцов теж так думав.

— Можливо, підійде “Грім”? — спитав він.

На це я майже не розраховував. “Грім” перебував, звичайно, десь недалеко, та Горобейчик нізащо не підійде до Зламаної Щелепи за такої погоди. Він буде вичікувати. Тим паче, він навіть не знає, що блискавки мусять вибухнути.

Я кількома словами пояснив Кравцову, яку вдачу має наш капітан.

— Ви так гадаєте? — замислено промовив Кравцов. — А мені здалося, що капітан… як би це пояснити… От у минулому такі капітани відкривали Землю. Ну, а в майбутньому полетять на Венеру, Марс, до зірок…

Я уявив собі Горобейчика, що веде зореліт, і знизав плечима.

— Ви думаєте, туди полетять якісь зовсім особливі люди? — запитав Кравцов. — Ні. Вони будуть такі, як Горобейчик, як ви… Так, так! А згодом, років через сто, про них складуть легенди, і в цих легендах вони стануть казковими богатирями… До речі, — він усміхнувся, — у моїх блискавок різна вдача. Є вперті, люті, хитрі. Є спокійні, лагідні. І я звернув увагу, що найкращі блискавки — чорні — завжди скромні. Вони не сиплють іскрами, не гудуть, не засліплюють очей. Проте енергії і, я б сказав, пристойності у них більше, ніж у набридливо гудливих… Давайте все-таки посигналимо, га? Ось послухайте…

Треба віддати належне Кравцову. Я тоді ще не дуже собі уявляв, що таке вибух блискавок. За день я звик до блискавок, і вони здавалися мені досить мирними. А Кравцов знав своїх звірят. Однак він не злякався, і голова його, як і раніше, працювала добре.

Він придумав непогану штуку. Принаймні це давало нам хоч якийсь шанс на порятунок. Треба було взяти блискавку, залізти на вершину скелі і, прикриваючи блискавку шматком брезенту, відсигналити на “Грім”. Правда, ми не знали, в якому напрямку знаходиться корабель, але блискавка світила навкруги, на всі тридцять два румби.

…Невесело було виходити з теплої печери. За день ми до дідька стомились, а видертись на круту скелю важко, маючи і свіжі сили. Зізнатися, в мене знову майнула думка викинути ці трикляті блискавки — хай вітер несе їх куди завгодно. Але я нічого не сказав Кравцову. Що ж, коли вже потрапляти в біду, то з добрим товаришем!

Ми відрізали шмат брезенту від великого полотнища, яким був прикритий вхід у печеру. Кравцов вибрав яскраву блискавку і обплутав її сіткою. І ми подерлись нагору. Скеля була невисока, метрів три з половиною, може, чотири. Але я майже нічого не бачив. Очі, запалені від яскравого світла, боліли і сльозилися. Здавалося, що все навкруги поринуло в цілковитий, непроглядний морок. Блискавку нам довелося одразу ж загорнути в брезент: вона сліпила.

Ці чотири метри я запам’ятав на все життя. Холодний і мокрий вітер змушував притулятись до скелі, а скеля була гостра і колюча. Я До крові обшморгав руки, порізав ноги, забий плече. І якщо й все-таки виліз нагору, то тільки дякуючи Кравцову. Він буквально викинув мене на вершину скелі, а я його вже не зміг витягти…

Сигнал біди — це дев’ять спалахів: шість коротких і три довгих. Блискавка виривалася на вітрі, я прив’язав сітку до пояса, бо руки були зайняті брезентом. Я нічого не бачив, спалахи блискавки засліпили мене. Від яскравого світла очі різав нестерпний біль. Мене раптом охопила якась байдужість. Я вирішив, що “Грім” не прийде: Горобейчик не наважиться наблизитись до Зламаної Щелепи. Але я сигналив. Три крапки, три тире, три крапки… Спочатку я ще рахував сигнали, потім збився, перестав. Руки працювали машинально. Три крапки, три тире, три крапки…

Не пам’ятаю, скільки минуло часу. Кравцов потяг мене за ногу. Я обернувся — у морі витанцьовувала світла смуга. Це був прожектор.

“Грім” ішов до острова!

Я сповз зі скелі. Кравцов відв’язав сітку з блискавкою і потяг мене вниз, до печери. Він здогадався прикласти мені до очей мокру ганчірку. Біль трохи стих, став тупим, ниючим.

За півгодини до нас прийшла шлюпка з “Грому”. Я й досі не знаю, як хлопцям вдалося підійти до скель. Хвилі гриміли так, що не було чути навіть крику. Шлюпку заливало, доводилось увесь час вичерпувати воду.

Ледве піднявшись на “Грім”, Кравцов крикнув:

— Капітане, негайно відходьте… Негайно!

Я не бачив Горобейчика — очі боліли, і мені було важко їх розплющити, — але я почув Горобейчиків голос, ввічливий, скрипучий, дуже спокійний:

— Не турбуйтесь, будь ласка. Ми встигнемо відійти.

Я примусив себе розплющити очі. Мені хотілося подивитись на Горобейчика. Клянуся вам, він був такий, як і завжди!

— Поспішайте, капітане, поспішайте, — наполягав Кравцов. — Блискавки ось-ось вибухнуть!

— Дякую, я візьму це до уваги, — відповів Горобейчик. — Але особливо поспішати нам невигідно. Вибух дасть хвилю — як цунамі. Вона йде зі швидкістю літака. Ми від неї не втечемо. А машини треба берегти.

Кравцов розсміявся, сказав: “Ви маєте рацію, капітане”, — і почав насвистувати свою пісеньку.

Блискавки вибухнули через годину, коли “Грім” був за п’ятнадцять миль від острова.

Я зсунув пов’язку, яку мені встиг накласти лікар, і разом з усіма вибіг на палубу. За кормою, прорізавши темряву ночі, виник сліпучо-яскравий жовтий диск. У першу мить це було схоже на сонце, що до половини ховалося за обрієм. Потім вогонь витягся вгору, став бузково-білим, освітив розбурхане море і раптово згас, лишивши мерехтливу червонувату заграву, що повільно розповзалася.

Острів Зламана Щелепа перестав існувати.

Ікар і Дедал

Це було давно. Час зітер у пам’яті поколінь справжні імена тих, хто летів до Сонця. За найменнями кораблів люди стали називати їх — Ікар і Дедал. Кажуть іще, що й кораблі називались інакше, а імена Ікара і Дедала взято з стародавнього міфа. Та навряд чи це так. Тому що не Дедал, а той, кого тепер називають Ікаром, перший сказав людям: “Пролетимо крізь Сонце!”

Це було давно. Люди ще боязко покидали Землю. Але вже збагнули вони п’янку красу Зоряного Світу, і буйний, нестримний дух відкрить вів їх до зірок. І якщо гинув один корабель, у Зоряний Світ вирушало два інших. Вони повертались через багато років, обпалені вогнем далеких сонць, промерзлі від холоду безмежного простору. І знову відлітали у Зоряний Світ.

Той, кого тепер називають Ікаром, народився на кораблі. Він прожив довге життя, але рідко бачив Землю. Він літав до Проціона й Лакайля, він перший досяг зорі Ван-Маанена. У планетній системі зорі Лейтена він бився з орохо — найстрашнішими з відомих тоді істот.

Природа багато дала Ікарові, і він щедро, як Сонце, витрачав її дарунки. Він був нестямно сміливий, але щастя ніколи не зраджувало його. Він старів, та не ставав старим. І він не знав утоми, страху і відчаю.

Майже все життя з ним літала його подруга. Кажуть, вона загинула під час висадки на планету в системі Ерідана. А він і далі відкривав нові світи і називав їх її ім’ям.

Так, серед тих, хто літав до Зірок, не було людини, яка б зрівнялася звитягою з Ікаром. І все ж люди здивувались, коли він сказав: “Пролетимо крізь Сонце!” Навіть друзі його — а він мав багато друзів — мовчали. Хіба можна пролетіти крізь розпечене Сонце? Хіба не спопелить безумця вогненне світило? Але Ікар казав: “Подивіться на газосвітні трубки. Температура в них — сотні тисяч градусів. Та я беру рукою газосвітну трубку і не боюсь обпектися. Бо речовина всередині трубки знаходиться не у вигляді газу, рідини або твердого тіла, а в четвертому стані — у вигляді плазми, у стані крайнього розрідження”. Йому заперечували: “Невже не знаєш ти, що всередині Сонця не плазма, а речовина, у дванадцять разів щільніша за свинець!”

Так казало багато людей. Проте Ікар сміявся: “Це не перешкодить нам полетіти до Сонця. Ми зробимо оболонку корабля з нейтриту. Навіть у центрі Сонця густина буде мізерно малою порівняно з щільністю нейтриту. І, немов скло газосвітної трубки, нейтрит залишиться холодним”.

Люди не зразу повірили Ікарові. І тоді йому допоміг той, кого тепер звуть Дедалом. Він ніколи не літав у Зоряний Світ, і тільки наука відкривала перед ним таємниці матерії. Холодний, спокійний, розсудливий, він не був схожий на Ікара. Та якщо людей не переконала запальна Ікарова мова, то сухі й точні Дедалові формули сказали всім: “Летіти можна”.

На ті часи люди вже багато знали про п’ятий стан речовини. Спочатку його відкрили в зірках, які назвали “білими карликами”. Самі невеликі, ці зірки мають велетенську густину, бо майже цілком, окрім газової оболонки, складаються з щільно притиснутих один до одного нейтронів. Після перших польотів до супутника Сіріуса, найближчого від Землі “білого карлика”, люди навчились одержувати нейтрит — речовину, що складається виключно з нейтронів. Щільність нейтриту була в сто двадцять тисяч разів більша за щільність криці і в мільйон разів — за густину води.

Кораблі, на яких Ікар і Дедал мали летіти до Сонця, монтувалися на позаземній станції. Тут люди легко могли підіймати нейтритові листи, і робота йшла швидко, хоч нейтрит, як говорилося, був п’ятим — надгустим — станом речовини.

Що ж до самих кораблів, то, розповідають, це були найкращі з усіх, які коли-небудь вирушали у Зоряний Світ. їхні могутні двигуни не боялись вогненних вихорів Сонця, а величезна швидкість дозволяла стрімко пролетіти крізь розжарене світило. І ще розповідають, що саме тоді придумав Дедал гравілокацію. Всередині Сонця, в хаосі електронного газу, радіо безсиле. Але вага залишається вагою. Локатор вловлював хвилі тяжіння, і кораблі могли бачити.

І ось настав день відльоту. З Землі надійшла остання порада: “Не зближайте кораблі, бо сила ваги потягне їх один до одного. Але й не відходьте далеко один від одного, бо необережного підхопить вогненний вихор і віднесе до центра Сонця”.

Розсміявся Ікар, коли почув ці слова. Спокійно вислухав їх і Дедал. І обидва відповіли: “Буде зроблено”. Нетерпляче поклав руку на важіль керування Ікар. Пильно подивився на прилади Дедал. А з Землі передали: “Щасливої дороги і великих відкрить!” Цими словами вже в ті часи Земля прощалася із своїми кораблями, що вирушали в Зоряний Світ. Так почався політ.

Люто викидали двигуни біле полум’я, і здригались кораблі, набираючи швидкості. І здавалося з Землі — дві комети помчали до Сонця.

Уперше летів Ікар без супутників, бо нікого не дозволили йому взяти в свій корабель. Але Ікар глузував з небезпеки і, дивлячись на сріблястий екран локатора, наспівував пісню старих капітанів Зоряного Світу.

А Дедал не помічав самотності. Він уперше Докинув Землю, але краса Зоряного Світу його не хвилювала. І Дедалові думки, сухі й точні, як формули, вертілися навколо таємниць матерії.

Інколи Дедалові розрахунки говорили: “Попереду небезпека. Увага!” Але Ікар — він летів перший — знав це і без розрахунків. Бо серед тих, хто водив кораблі у Зоряний Світ, не було капітана, досвідченішого за Ікара.

Так летіли вони до іскристого Сонця, і люди Землі з хвилюванням стежили за їхнім польотом.

Минала за годиною година, і кораблі мчали все швидше, бо могутнє тяжіння Сонця вже розкрило назустріч кораблям свої невидимі обійми.

За земним часом минала п’ята доба польоту, коли кораблі сховались у сліпучих променях Сонця. Останні, вже викривлені, хвилі радіо донесли на Землю уривок пісні старих капітанів і сухий Дедалів звіт: “Увійшли в хромосферу. Координати…”

Сонце зустріло кораблі вогненними факелами протуберанців. Мов обурюючись нахабством людей, розлючене світило викинуло гігантські язики полум’я, порівняно з якими кораблі були наче піщинки проти гори. У безмовному гніві рвалося полум’я й жадібно лизало нейтрит. Але в полум’я була мізерна густина, і нейтритна броня залишалась холодною.

Страшнішою від вогненних язиків була вага. Незрима, всепроникна, велетенська, вона придушила Ікара і Дедала. Було так, немов свинець розлився по тілу, і кожен вдих вимагав відчайдушних зусиль, і кожен видих здавався останнім. Але дужа Ікарова рука міцно стискала важіль керування. А безпристрасні Дедалові очі пильно вдивлялись у світлі диски приладів.

Вага наростала.

Сонце хотіло роздушити непроханих гостей. Гарячково, з останніх сил, билися серця Ікара і Дедала, захлинаючись важкою, мов ртуть, кров’ю. Біла пелена застеляла очі.

Тоді всміхнувся Ікар (сміятись він уже не міг) і вимкнув двигун, даючи можливість кораблеві вільно падати до центра Сонця. І вага одразу зникла.

На екрані локатора — вже не сріблястому, а криваво-червоному — побачив Дедал Ікарів маневр. І, втрачаючи свідомість, устиг його повторити. Та тільки-но зникла вага, свідомість повернулась до Дедала, і як раніше спокійно глянув він на прилади.

З кожною секундою зростала швидкість падіння. Крізь вогняний вихор мчали кораблі до центра Сонця. Вогонь, вогонь, безконечний вогонь летів назустріч. Клубочились вогненні хмари, бушував вогняний вітер, і всюди — згори і знизу — був вогонь.

Тричі згаснув сріблястий екран перед Ікаром. Це говорив Дедал: “Час повертатись”. Але Ікар розсміявся і відповів: “Рано”…

Знову погас сріблястий екран, попереджаючи: “Час повертатись!” Але Ікар відповів: “Рано”.

І він виявився правий. Густа стіна вогню сама погасила швидкість. Настала мить — кораблі майже завмерли серед розбурханих вогняних вихорів. Тиск перепинив шлях уперед, вага не дозволяла відійти назад.

Невідривно дивився Дедал на світлі диски приладів, бо говорили вони про потаємні загадки матерії. А Ікар співав пісню старих капітанів і згадував тих, хто йшов із ним дорогами Зоряного Світу.

Але Сонце не визнавало поразки і готувало останній, найстрашніший удар. Десь у надрах Сонця виник велетенський вихор. Він був схожий на смерч, але смерч збільшений у мільйони разів, і лють його була безмежна. Мов тріски, підхопив він кораблі, закрутив їх, а потім відкинув корабель Дедала.

І було видно Дедалові на сріблястому екрані, як вогняний смерч відносить Ікара у глибінь Сонця. Мовчали двигуни корабля, і не відгукувався Ікар на виклики.

Зрозумів Дедал: це загибель, і ніщо не врятує Ікара. Сухі й точні формули оцінили велику силу вогненного смерчу і сказали Дедалові: “Ти безсилий. Вибирайся геть!”

І тоді в Дедалових очах уперше спалахнуло полум’я. Це була всього лише мить, але, наче вибух, вона змінила Дедала. Бо в цю мить відчув він, що вищим за формули є Життя, а вищим за Життя — горде звання Людини.

І, рвонувши важіль керування, кинув він свій корабель у палаючий смерч.

Ударило полум’я двигунів, і вогонь, покірний людині, зіткнувся з диким вогнем Сонця. Обвились навколо корабля тісні кільця смерчу, а Дедал ішов уперед, наздоганяючи Ікарів корабель.

А смерч бушував і все сильніше стискав свої кільця. Дрижала від напруги нейтритна броня, і стрілки приладів далеко зайшли за червону риску. Та Дедал не бачив небезпеки. Очі його, що горіли вогнем, страшнішим за вогонь Сонця, не відривались від локатора. І було видно на сріблястому екрані, як наближався корабель Ікара.

Ще шаленів огненний смерч, але притягання вже підхопило корабель і м’яко повело їх один до одного. Поштовх був ледве відчутний, і Дедал побачив на екрані: кораблі з’єдналися. Тепер навіть люта сила смерчу не могла їх розлучити. На мить погас сріблястий екран, і Дедал зрозумів — Ікар живий.

Протяжно, надривно завивав двигун, переборюючи подвійну вагу. Гримів вогняний смерч, сплітаючись кільцями навколо кораблів. Мов божевільні, стрибали стрілки приладів. І почала розпікатись нейтритна броня. Ллє Дедал вів кораблі, і серце його, вперше відчувши щастя, раділо.

Розірвавши тісні кільця смерчу, кораблі відлітали. Все швидшим і швидшим ставав їхній політ. Та разом із швидкістю поверталась вага. І знову наливалося тіло свинцем, і знову захлиналося серце важкою, мов ртуть, кров’ю.

Йшли кораблі крізь огненний вихор. Ще бушувало полум’я, та вже близько був край Сонця. І світлі диски приладів кликали: “Вперед!”

Шалено завив двигун, кинув кораблі в останній стрибок. Але вага вихопила з Дедалових рук важіль керування. І не було сили підняти руку, не було сили дотягтися до пульта, на якому тьмяно світились диски приладів.

Завмерли кораблі, повиснувши над палаючою безоднею. І серце Дедала скував страх. Але чиясь воля наказала кораблям: “Уперед!”

Тоді, забувши про страх, зрозумів Дедал: це дужа рука Ікара лягла на важіль керування.

…Настав день, і люди Землі побачили, як, тісно притулившись, кораблі відлітають від Сонця. Перебиваючи одне одного, заговорили антени: “Чи з добрими вістями вертаєтесь ви на Землю?” Цими словами вже в ті часи люди зустрічали кораблі, що прибували з Зоряного Світу.

З хвилюванням чекала відповіді Земля. І відповідь прийшла. Два голоси співали пісню старих капітанів Зоряного Світу.

Наднова Аретина

Багато віків тому до Аретини полетів корабель, який називали “Смарагд”. У ті часи люди тільки прокладали шляхи в Зоряний Світ, і кожен корабель ішов назустріч невідомим небезпекам. “Смарагд” досяг зірки Аретини. Але під час посадки на планету — єдину в системі цієї зорі — сталася катастрофа. Знижуючись, корабель зачепився за крижаний пік. Від страшного удару загинув штурман “Смарагда”, був тяжко поранений астроном експедиції, і лише капітан корабля лишився неушкоджений.

Це була похмура планета, від полюса до полюса покрита крижаним саваном. У чорному небі тьмяно світився маленький жовтий диск зорі Аретини, і холодне проміння ковзало по велетенських льодяних брилах. Під однією з таких брил капітан “Смарагда” поховав загиблого товариша. І, закидавши крижану могилу, він дав планеті ім’я “Ор”, що означає “Руйнівна”.

“Смарагд” був готовий до відльоту. Але капітан знав: летіти не можна, тому що поранений не витримає стартового прискорення.

Так “Смарагд” лишився на планеті Ор.

Час минав, і поранений одужував. Настав день, коли він зміг підійти до своїх приладів. Та, ледве глянувши у спектроскоп, він склепив повіки і довго мовчав. Потім промовив:

— В зірці Аретині майже немає водню. Вона приречена. Прийде хвилина, і це буде скоро, — вона спалахне, розшириться в тисячі разів, виллється вогнем. Така доля зірок, які називають Надновими. Сила в людини велика, але не безмежна. Ніхто не зможе відвернути вибух Наднової. “Смарагд” мусить відлетіти. Залиш мене тут.

Покрутив головою капітан, зачувши ці слова:

— Ні, ми полетимо разом або разом лишимося на планеті Ор.

Так порушив він дев’яту заповідь зоряних капітанів, яка виголошувала: “В Зоряному Світі нема нічого страшнішого за вибух Наднової. Наче мільярди сонць, що зіллялись воєдино, горить Наднова. 1 вириваються розжарені струмені матерії, спалюючи все на своєму шляху. Бійтесь Наднової, відводьте геть кораблі. Інакше — загибель”.

З крила “Смарагда” капітан дивився на зорю Аретину. Вона повільно пливла у темному небі планети Ор, і холодне проміння світла тремтіло на гострих вершинах крижаних піків. І бачив капітан: по жовтому дискові зірки, віщуючи вибух, пробігають багряні тіні.

За тих часів люди майже нічого не знали про Наднові, тому що спалахують такі зірки дуже рідко. Кажуть, що вже тоді люди мріяли розгадати найбільшу з таємниць Зоряного Світу. Але хто міг передбачити, коли і де спалахне Наднова?..

Капітан “Смарагда” не відривався від приладів. Світився на екранах жовтий диск зірки Аретини. Прилади відкривали те, про що не знав досі ніхто з людей. І з антен корабля зривались невидимі сигнали: “Люди Землі, люди Землі, у нас лишилося небагато часу, але відхилено завісу над таємницею з таємниць Зоряного Світу…”

Коли за земним часом наставала ніч, капітан ішов до пораненого. Він був молодий, капітан “Смарагда”. Він сміявся, мовби нічого й не сталося, і розповідав легенди стародавньої ріки Янцзи. Там він народився, і там — тисячу років тому — люди вперше побачили в небі Наднову.

Слухаючи капітана, астроном згадував свою батьківщину — суворий північний край. І краще від цілющого зілля були ці спогади, бо думки про батьківщину вдесятеро збільшують сили людини.

А вранці капітан вертався до приладів. Він не знав утоми. Він був молодий, капітан “Смарагда”.

Час минав. Над крижаними піками планети Ор пливла Аретина. Маленький диск її вже був не жовтий. Він горів зловісним червоно-білим вогнем, тому що зоря розпікалася. І антени корабля поквапливо кидали в ефір: “Люди Землі, люди Землі, ми розгадали таємницю Наднових… У вогненних надрах зірки електрони з’єднуються з протонами, народжуючи нейтронний шквал. Зникає електростатичне поле, і шалено рвуться нейтрони до центра світила. Так говорять прилади… Люди Землі, люди Землі, під страшним натиском нейтронів зоря Аретина спалахне і вибухне. Надходить останній день планети Ор…”

І він прийшов, останній день планети Ор.

На чорному небі сліпуче горіла зірка Аретина. її червоно-білий диск пульсував, стискуючись і розширюючись, і почали вириватися в простір палаючі факели — як вогняні руки, тяглися вони до планети Ор.

Уперше розвіявся морок над планетою. На екранах дальніх локаторів бачив капітан, як світло зійшло з вершин крижаних піків і залляло планету від полюса до полюса. Незліченні крижані кристали віддзеркалили й заломили іскристі промені. Планета Ор сяяла, наче гігантський діамант, на чорному бархаті неба.

І тоді вибухнула зірка Аретина. Вогненний диск її почав стрімко рости — швидше, швидше, швидше… Впали розжарені промені на планету Ор. І миттю згасла іскриста планета. У безгомінні падали крижані піки, і планета здригалася під їхніми ударами. Танула крига, кипіла вода, рвалась до неба пара.

В хаосі льоду, води і пари “Смарагд” підіймався над приреченою планетою. На екрані було видно: диск Аретини росте — швидше, швидше, швидше… Вогняна стіна, сліпуча, палюча, йшла до планети, і здавалося — корабель падає у безмежний океан вогню.

Дужа капітанова рука стискала штурвал, і сміло дивився він на залитий вогнем екран. Він був хоробрий, капітан “Смарагда”. Бо в ті часи зоряними капітанами ставали найхоробріші серед хоробрих. А на Землі вже тоді жили вільні, горді, сміливі люди. І не було серед них боягузів.

Безстрашно вів капітан свій корабель крізь киплячу атмосферу планети Ор. На затемнених екранах сплітались багряні вихори, жадібно рвалися вперед і вперед велетенські сплески вогню. Вогненна стіна Аретини — тепер уже Наднової Аретини — наближалась. Неухильно, невблаганно і швидше, швидше, швидше…

Бушував розжарений океан, немов святкуючи перемогу. Але капітан тримав штурвал, і руки його не тремтіли. Він був хоробрий, капітан “Смарагда”.

Корабель прискорював біг. Билася в реакторі плазма дейтерію, і глухо ревли двигуни. “Смарагд” летів туди, де в чорному небі спокійно сяяли зорі. Але ззаду — все ближче і ближче — наповзав вогняний вал. І не було в Зоряному Світі сили, яка могла б перепинити йому дорогу.

Вогонь від краю до краю заповнив екрани, і здавалось — уже палає корабель. Тільки на екрані дальнього локатора тремтів чорний диск планети Ор. І було видно: невблаганний вогняний шквал наблизився до приреченої планети. Наблизився — і проковтнув її.

Чорний диск одразу став багряний, далі червоний, а потім спалахнув синім полум’ям. Дрижала у вогні планета Ор, наче крапля вологи на розпеченому металі. Диск її витягся, перетворився на овал і розтікся вогняними струменями.

Планета Ор загинула за шість секунд.

Тоді зблідлий астроном сказав капітанові:

— Нам не відлетіти. Ти мусів залишити мене там і давно вирушити у Зоряний Світ.

Розсміявся капітан. І відповів:

— Ми відлетимо — і полетимо разом. Так буде.

Він вів “Смарагд” у Зоряний Світ, а ззаду накочувався вогненний океан, і гаряче дихання його обпалювало корабель. Наднова Аретина розлючено здіймала гарячі вали — все ближче і ближче до “Смарагда”.

Стогнали від натуги двигуни — і не могли вони прискорити біг корабля. Попереду був Зоряний Світ, але вже наздоганяли “Смарагд” вогненні вали.

Здригнувся корабель під їх ударами. Тривожно, навперебивки заговорили прилади: усе несло загибель — температура, випромінювання, шалений натиск вогню.

І капітан залишив штурвал.

— Це кінець, — сказав астроном. — Сила в людини велика, але не безмежна.

Покрутив головою капітан:

— Хто знає межу силі людській?

Рука його лягла на червоний важіль магнітного захисту реактора. Повагалася, вперше в житті здригнулась — і потягла важіль.

Так порушив він першу заповідь зоряних капітанів, яка виголошувала: “Не знімайте в польоті магнітний захист, бо хоч реакція і прискориться, але стане некерованою. І ніщо не зможе її спинити”.

Магнітні вихори Наднової Аретини увірвалися в реактор, і вже не плазма, а швидкі мезони потекли з розжарених дюз корабля. Було видно на нестерпно яскравих екранах, як завмерла вогняна стіна. Завмерла, а потім почала повільно віддалятися.

Шлях у Зоряний Світ був відкритий.

Але згасли світлі диски приладів, і капітанова рука не стискала штурвал. “Смарагд” уже не підкорявся людині.

Тоді знову заговорили антени. Суворий і смутний був їхній голос: “Люди Землі, люди Землі, “Смарагд” відлітає у безмежні простори Зоряного Світу. Швидше й швидше розганяють корабель двигуни, якими вже неможливо керувати. Нам не вернутись на Землю… Люди Землі, люди Землі, дізнайтеся ж про таємницю Наднових…”

Довго ще говорили антени. Та слабшав і слабшав їх голос. І врешті завмер.

А швидкість “Смарагда” наростала, наближаючись до швидкості світла, і обпалений вогнем корабель відлітав у бездонні простори Зоряного Світу.

* * *

На Землі минули століття.

З року в рік, із віку в вік потужні антени позаземних станцій кидали в Зоряний Світ позивні “Смарагда”. Але марно кликала Земля своїх синів. Голоси антен тонули в безмежних глибинах Зоряного Світу. І не було на них відповіді. Проте антени знову й знову повторювали свої виклики. Бо люди знали: ті, що здійснили подвиг, живі.

На Землі, як було сказано, минули століття. Але “Смарагд” летів із швидкістю, що майже дорівнювала швидкості світла. А строгі формули твердять: якщо корабель іде з такою швидкістю, час на ньому завмирає.

Люди Землі прожили багато віків, і покоління змінились поколіннями. На “Смарагді” ж минуло всього кілька років: можливо — п’ять, можливо — вісім.

Так твердять формули давнього вчення, названого колись теорією відносності.

Але й без цих формул люди знають: настане день, і “Смарагд” повернеться на Землю. Бо мудрість поколінь каже: “Хто звершив подвиг, той не старіє і не вмирає”.

Вогняна Квітка

Це почалося з того, що зоряний корабель “Топаз”, пошкоджений метеоритним дощем, змушений був змінити курс і сісти на планету Мот у системі гаснучої зірки Бернарда. Тут, серед руїн стародавньої цивілізації, капітан “Топаза” уперше знайшов обеліск із зображенням Вогняної Квітки.

Відтоді зоряні капітани часто знаходили такі обеліски, бо люди з планети Мот ще мільйони років тому відправляли в Зоряний Світ свої кораблі і на багатьох планетах встановили обеліски на честь Вогняної Квітки.

Капітани читали вирізьблені на цих обелісках написи і, повернувшись на Землю, розповідали про Вогняну Квітку.

Дивні то були розповіді. Дивні і хвилюючі. Подейкували, що Вогняна Квітка світиться в темряві, переливаючись барвами, немов полярне сяйво. Казали, що квітка ця подесятеряє сили людини, продовжує життя. Говорили, що женьшень, який росте на Землі, порівняно з Вогняною Квіткою не більше, як скло перед алмазом.

Не було серед зоряних капітанів такого, хто б не мріяв знайти Вогняну Квітку. Та ніхто не знав, де її шукати. Одного разу капітан “Екватора” висловив гадку, що Вогняна Квітка мусить рости на гарячих планетах, які перебувають поблизу зірок. Він був мудрий старий капітан “Екватора”. Він справедливо вважав, що тільки в розжареній атмосфері можуть рости квіти, які називають вогняними, бо коли не вистачає тепла і світла, рослини забарвлені у темні тони.

Двічі проникав “Екватор” до найгарячіших з відомих тоді планет у системах зірок Альтаїр і Проціон. І обидва рази без успіху Спопелілі від палючого проміння планети були мертві. На висхлому, потрісканому грунті ніщо не росло. Але “Екватор” знову полетів до гарячої планети в системі зорі Лаланда — і вже не повернувся.

Тоді з’явилися сумніви: чи там треба шукати Вогняну Квітку? Капітан “Зодіака”, чий скептичний розум полюбляв парадокси, заявив, що Вогняна Квітка повинна рости на холодних, віддалених від своїх сонць планетах. “Вогняна Квітка світиться в темряві, як риби в глибинах океану, — говорив капітан “Зодіака”.— її треба шукати на планетах, де панує вічний морок”. Після цього багато кораблів сідало на крижані вершини замерзлих планет. Але в холодній темряві не світився жоден вогник. Крига сковувала планети, і не було на них життя.

Вперто розшукували зоряні капітани невловиму Вогняну Квітку. Бо вже в ті часи люди твердо знали: немає в Зоряному Світі нічого, перед чим розум і воля людини були б безсилі. Вирушали кораблі у Зоряний Світ назустріч невідомим небезпекам, і ніщо не могло спинити зоряних капітанів.

Знаменитий капітан “Граніта”, людина незвичайного щастя, знайшов на одній із планет у системі зорі Лакайля засипаний піском обеліск на честь Вогняної Квітки. У висіченім на обеліску написі згадувалась зірка Лейтена. Через кілька років одчайдушний командир “Тайфуна”, той, що чотири рази зазнавав корабельної катастрофи, зумів прорватися крізь суцільну хмару астероїдів, яка оточувала зорю Лейтена, і висісти на єдиній у цій системі великій планеті. Це була страхітлива планета, населена орохо — найжахливішими істотами Зоряного Світу. У відчайдушних битвах з орохо “Тайфун” просувався вздовж екватора планети, аж поки вдалося знайти скам’янілі рештки Вогняної Квітки.

Оповідають, однак, що через півстоліття капітан “Каравели”, великий знавець Зоряного Світу, знайшов десь живу Вогняну Квітку. Але “Каравела” загинула по дорозі назад, наштовхнувшись поблизу зірки Грумбрідж на пилове скупчення антиречовини.

Час минав, і люди перестали вірити в легенди про Вогняну Квітку. І якраз тоді один із зоряних кораблів відкрив планету, на якій росла Вогняна Квітка. Корабель той називався “Прометей”.

У ті часи вже звикли називати капітанів за іменами їхніх кораблів. Це була справедлива традиція, бо в Зоряному Світі життя капітана і життя корабля складають одне ціле. Якщо гинув капітан, гинув і його корабель, тому що в небезпечні рейси капітани відлітали поодинці — електронні машини були за екіпаж.

Капітана, який знайшов Вогняну Квітку, називали за ім’ям його корабля — Прометей. Оповідають, що народився він у маленькій колонії, заснованій людьми на суворій планеті Рен у системі зорі Проксима Кита. Розповідають далі, що тільки в двадцятирічному віці Прометей уперше потрапив на Землю. Після багатьох років, які він провів у тісній рубці корабля, він побачив нашу Землю: зелені, гомінкі під вітром ліси, м’яку голубінь неба, сивий океанський прибій біля скелястих берегів… Він зрозумів, що навіть у найменшім клаптику Землі більше життя і краси, ніж у бездонних міжзоряних проваллях. Мураха на тремтливій травинці, краплина роси на зеленому листку, гомінкий під камінням струмочок — цілий світ для людини, яка вміє бачити й чути.

Прометей полюбив Землю і людей. Мабуть, через це він і став поетом, бо про що може складати вірші людина, яка не любить або не знає краси своєї Землі?

Прометей любив Землю, але він був капітаном і часто вирушав у Зоряний Світ. Корабель ішов до зірок, і з гострих антен зривались і летіли крізь бесконечний морок складені Прометеєм тріпотливі рядки. їх жадібно ловили на Землі, тому що у віршах Прометея, як і на Землі, жили сильні і красиві люди, з багатою і щедрою душею.

Важко розмовляти із Зоряного Світу з Землею: радіохвилі гаснуть, їх розсіюють магнітні бурі, відхиляють гравітаційні поля. І тому шоста заповідь зоряних капітанів застерігає від розмов, що не викликані кончою необхідністю. Але Прометей — так вирішили всі капітани — мав право говорити з людьми, коли захоче. Бо він був поет.

Так, він був поет і зоряний капітан. Він по-своєму дивився на Зоряний Світ. Інші знали, що він ще й мав глибокі почуття. І тому в безмежних глибинах Зоряного Світу він бачив багато такого, чого інші ще не могли побачити. Такий поетів привілей, бо Мистецтво завжди йде попереду Науки, проникаючи на крилах Фантазії туди, куди Розум ще безсилий сягнути.

Серед зоряних капітанів Прометей був єдиний поет, і він знайшов Вогняну Квітку.

Розповідають, що сталося це так.

Якось після довгого і тяжкого польоту Прометеїв корабель наблизився до зірки Ферідан. Це була невелика зоря, подібна до нашого Сонця. В системі Ферідана виявилось дев’ять планет — як і в нашій сонячній системі. Вісім планет були пустельні. Поверхню дев’ятої — найбільшої — планети окутувала іонізована, насичена хмарами атмосфера. Прометей назвав цю планету Зевсом, тому що Зевс — друге ім’я Юпітера, найбільшої планети у системі Сонця.

В ті часи посадка на невідому планету загрожувала смертельною небезпекою. Локатори відмовлялися працювати в іонізованій атмосфері, оптичні прилади сліпли в густих хмарах. Корабель міг розбитись об сховані в тумані гори, міг упасти в розбурханий океан, загрузнути в драговині, у сипучих пісках. Прометей не знав, що ховалося за непроникною атмосферою Зевса. Лише одне сказали прилади: маса планети велика, вага на її поверхні вчетверо більша за земну.

Повільно входив корабель в атмосферу невідомої планети. Прометей скерував його так, щоб підійти до екватора Зевса, тому що друга заповідь зоряних капітанів каже: “Опускайте свої кораблі лише на екватор планети, бо відцентрова сила тут зрівноважує силу ваги, і корабель зможе легко повернутись у Зоряний Світ”.

Здригалися від натуги дюзи. Корабель гальмував, наближаючись до поверхні планети. Густішала атмосфера. Хижо пронизували її бузкові леза блискавок. Рвалися назустріч кораблеві вихори нагрітого повітря. Бачив Прометей, що екрани дальніх локаторів вкрились яскравими плямами: то на поверхні Зевса вивергали вогонь численні вулкани. Суцільні розряди блискавок наелектризовували атмосферу, і що нижче спускався корабель, то невиразнішим ставало зображення на екранах локаторів. Лише на мить прояснів один із екранів дальнього локатора, і Прометей побачив, що на північ від екватора, біля підніжжя вулкана, ростуть квіти, які світяться. І хоч екран одразу затягли мерехтливі спалахи, Прометей уже відчував, здогадувався, знав: там ростуть Вогняні Квіти!

А повітряні вихори все дужче й дужче стискували титанові стінки корабля. Гнівилася планета на зухвальство прихідця, і бушував ураган у її неосяжній атмосфері. Корабель ішов над чорними проваллями, над жерлами вулканів. Крізь покручені, пошматовані ураганом хмари пробивалися зловісні відблиски вогню.

Прометей порушив другу заповідь зоряних капітанів. Він розвернув корабель на північ, убік від екватора, туди, де росла Вогняна Квітка. Знав Прометей, що енергії реактора тепер не вистачить на зліт. Знав, що корабель не зможе покинути грізну планету. Але Прометей, відлітаючи, сказав людям, що добуде Вогняну Квітку. Хіба міг він відступити?..

Корабель спустився біля підніжжя крутого скелястого вулкана. Зі скелі двома червоно-жовтими ріками стікала лава. А між розжареними потоками на чорному від попелу стрімчаку горіла Вогняна Квітка.

Тепер їх багато на Землі, цих Вогняних Квіток. Ми звикли до них, і все-таки нас знову й знову вражає їхня краса. Так, написи, прочитані колись зоряними капітанами, сказали правду: Вогняна Квітка удесятеро збільшує сили людини, просвітлює розум, дає довге життя. Хіба не тому закоханий юнак замість освідчуватись дарує дівчині Вогняну Квітку? Хіба не тому найкращі свої свята ми прикрашаємо Вогняними Квітками? У них світиться вогонь, який дав колись людині велику силу. Вогонь любові… Вогонь розуму… Вогонь життя…

Прометей був поет, і він перший з людей узяв до рук Вогняну Квітку. Спробуйте ж уявити собі, що почував він тоді!

Так, гарна Вогняна Квітка! її вузькі пелюстки переливаються м’яким світлом, барви змішуються, міняються, стають то сліпуче-яскравими, то бліднуть, набуваючи прозорості…

Мав рацію старий, мудрий капітан “Екватора”: Вогняна Квітка виросла в розжареній атмосфері і ввібрала її силу та фарби.

Кажуть, що Прометей, коли зірвав Вогняну Квітку, від хвилювання вперше не міг скласти вірші. Він лише змінив кілька слів у сказаному до нього:

Ти можеш, Зевсе, всім громаддям хмар

Накрити світ

І можеш, мов хлоп’я,

Що бур’яни збива,

Трощити скелі й ліс.

Та тільки зась тобі —

Землі не зруйнувать,

Ні корабля, що ти не будував,

Ні квітки ось цієї —

З вогнем живим,

Якому заздриш ти.

Голодні язики розпеченої лави лизали скелю, підбираючись до титанових бортів корабля. Але Прометей уже поклав руку на важіль керування. Приглушуючи грозове гоготіння, заревли дюзи. Корабель помчав угору, в порізане блискавицями небо. І потьмяніли блискавки поряд із сліпучим полум’ям, яке викидали могутні дюзи.

Вогняну Квітку було викрадено в Зевса!

Однак тяжка розплата чекала на Прометея. Корабель не зміг вирватися в Зоряний Світ. Швидко вичерпалась енергія реактора, невидимі ланцюги тяжіння скували корабель, прив’язали його до планети, перетворивши на її супутника.

Так Зевс помстився Прометеєві.

Розказують, що тисячоліття тому люди придумали міф, подібний до історії Прометея — поета і зоряного капітана. Розповідають також, що в цьому міфі титана, який викрав у богів вогонь і передав його людям, було на багато віків прикуто до скелі. Запевняють навіть, що викрадача звали Прометей. Убога вигадка! Хіба люди кинули б того, хто приніс їм вогонь! Вони виступили б проти богів. Хто може бути дужчий за людей?

Ні, швидше за все тут якесь непорозуміння. Бо зовсім інакше завершився подвиг Прометея — поета і зоряного капітана.

Люди Землі не залишили людину, яка викрала для них Вогняну Квітку. Антени земних станцій прийняли сигнал біди, надісланий Прометеєм. І одразу ж усім кораблям у всіх частинах Зоряного Світу земні станції послали наказ: “На допомогу!” З тієї миті, як радіохвилі, що несли наказ, торкались антени корабля, капітан — де б він не був — мусів перш за все думати про врятування Прометея. Такий був зміст наказу.

Слідом за цим земні станції звернулися до всього людства у всіх куточках Землі. І в цю годину кожен з людей, які живуть на Землі, зробив для врятування Прометея те, що він міг зробити. Розум усіх людей, їхні знання, досвід, воля, енергія зіллялись у єдине ціле. Так з’явився план прориву до зірки Ферідан.

Ескадра з шести могутніх кораблів вирушила в Зоряний Світ. На борту корабля були найсміливіші капітани, найдосвідченіші штурмани, найталановитіші інженери. Капітани інших кораблів, які раніше залишили Землю, поспішали назустріч ескадрі, щоб віддати їй енергію своїх реакторів. Поповнюючи запаси енергії, ескадра могла розвинути швидкість, якої ще не досягав ніхто.

Як сказано, в ескадрі було шість кораблів. Два кораблі зазнали ушкоджень від метеоритів і вернулись на Землю. Ескадра ж, розвиваючи швидкість, мчала вперед. Два інші кораблі не змогли побороти магнітне поле біля зорі Ван-Маанена і здійснили посадку на планети в системі цієї зірки. Ескадра ж, розвиваючи швидкість, мчала вперед. Ще один корабель не витримав величезної швидкості польоту і відстав. Але останній з посланих кораблів — на ньому було піднято прапор ескадри — пробився до зірки Ферідан.

Через силу погасивши швидкість, він підійшов до планети Зевс і передав величезну потужність свого реактора кораблю Прометея.

Розірвавши ланцюги тяжіння, обидва кораблі полинули в Зоряний Світ.

А назустріч їм уже мчали інші кораблі, несучи невитрачену енергію.

Так було звільнено Прометея.

Повертаючись на Землю, він сказав мстивій планеті Зевс:

Ось я, поглянь! Я створюю людей

Таких, як сам, —

Із власного портрета,

Щоб і вони, як я, уміли

Страждать і плакать,

І радістю наповнювати серце,

Нікчемність ненавидіти твою,

Як ненавиджу я!

Він був поет, він викрав у Зевса для людей Вогняну Квітку — і тому мав право так говорити.

* * *

Пам’ятайте ж усі, хто вирушає в незвідані далі Зоряного Світу: Земля ніколи не залишить того, хто звершив подвиг в ім’я людей.

_{Оформлення Юрія Бондаренка}

_{Обкладинка Анатолія Силаєва}