Let my people go

UKRAINE’S SCREAM — КРИК УКРАЇНИ

Дорогі друзі!

Я пишу до вас із країни, якій зараз загрожує лиховісна перспектива за який тиждень бути силоміць оберненою на одну з найжахливіших бандократичних диктатур, знаних Європі від часів Гітлера й Сталіна. Це може видатися вам перебільшенням, але так не є. Зазвичай це так по-людському — відмовлятися вірити в найгірше, аж доки не стане запізно. До того ж, із розмов з друзями та журналістами з ЄС я знаю, як мізерно мало в європейських медіях інформації про ситуацію в Україні — і, відповідно, як мало розуміння стосовно того, що насправді стоїть тут на кону цієї осени.

Минулої ночі на київський брук пролилася перша кров. Автократичний пострадянський режим, який від кінця 1990-х всіляко тлумив паростки молодої української демократії і який нині всім серцем ненавидить абсолютна більшість населення (згідно соціологічних опитувань — від 67% до 85%!), явив нам остаточний доказ того, що 31 жовтня в нас не буде ніяких — хоч би й фальсифікованих — «вільних виборів». Буде війна — відкрита війна, розв'язана проти народу України жменькою гангстерів при владі, чиєю єдиною метою є при тій владі й залишитися після 31-го — причому, будь-якою ціною.

До минулої ночі вони послуговувалися методами «холодної війни» (опустімо історію зі спробою отруїти кандидата від опозиції Віктора Ющенка, чиї шанси на перемогу у виборах за умов чесної гри є незаперечними). Була огидна, надпотужна кампанія брехні в мас-медіях (більшість із яких, за дуже незначними винятками, знаходиться під контролем влади), було пущено в хід різного роду брудні, протизаконні трюки (підкуп, залякування, репресії, і т. д.), а також шахрайські махлювання зі списками виборців (до яких, зокрема, було включено десятки тисяч небіжчиків тощо). Все те, одначе, виявилося недостатньо дієвим, аби гарантувати наступної неділі гладеньку й безперешкодну перемогу «кандидатові від влади» — чинному прем'єр-міністрові (призначеному президентом), колишньому (?) злочинцеві, замолоду двічі судимому за пограбування (я не жартую!).

Вчора площу перед Центрвиборчкомом запрудив величезний, душ, либонь, на 150-200 тисяч, «помаранчевий» мітинг (помаранчевий — це колір кандидата від опозиції) під гаслом «За чесні та прозорі вибори». Стояла тепла, погідна сонячна днина (чи ви знаєте, який прекрасний Київ восени?), і тримільйонне місто було суцільним святом — радости, надії й солідарности. Давно вже я не бачила на вулицях стільки щасливих, усміхнених облич — власне, від самого розпаду Радянського Союзу. Але тоді, в 1991-му, як показали минулі 13 років, ми святкували таки передчасно. Без зміни політичної еліти, іно з крихітними зачатками громадянського суспільства, без — чому б не сказати прямо — справжньої революції, Україна невдовзі почала скочуватися назад, у сутінки совєтчини. Щойно тепер дракон радянського тоталітаризму, — у міжчасі добряче змалілий, бо від його тіла відвалювався шматок за шматком (Східна Європа — країни Балтії — відтак, минулої осени, Грузія…), і прогнилий до шпіку кісток (аж от коли оголився його правдивий кістяк — кримінальний!), — нарешті по-справжньому агонізує. А конвульсії дракона можуть бути страшними — чи ж не досить показовим є приклад Росії?

Владімір Путін, який так хутко зумів знов перетворити свою країну на концтабір, цілковито зацькований пострахом тероризму, тепер слугує основною підтримкою й опорою українським бандитам. Воно й не дивно: «блатні» з чекістами творили теплу спілку ще від добрих старих часів ГУЛАГу. Ціла президентська кампанія нашого «кандидата від влади» Віктора Януковича е виплодом ума московських фахівців. Політично й інтелектуально Київ сьогодні дедалі більше нагадує місто під російською окупацією. А що саме вони замислили, аби забезпечити в Україні «пере-ємство влади», вийшло на яв минулої ночі.

Близько 23:00, коли співаючий «помаранчевий» натовп перед Центрвиборчко-мом розсіявся, і хіба яких 150 душ, серед них жінки та літні люди, зосталися чекати на оголошення результатів провадженого в будинку засідання (на порядку денному була спроба фальсифікувати близько 2 мільйонів голосів шляхом махінацій із виборчими дільницями!), дракон уперше показав зуби. Десь із півсотні чоловіків у чорних шкіряних куртках вигулькнули з темряви й накинулися на людей, що чекали на лавочках, із кийками й ножами. Міліції поблизу не було (!), але трьох нападників схопили й закували в наручники, вискочивши на крики з будинку, парламентарі та охоронці. В кишенях у затриманих виявились посвідчення міліціонерів — зі спеціально тренованих «загонів убивць».

Авжеж, чутки ходили й раніше — про якісь «спецзагони», що прибувають із різних кінців країни й зосереджуються навколо міста. Про якісь химерні, вкрай підозрілі маневри, то тут то там завважувані киянами. Нині, на ранок після «ночі довгих ножів» (у висліді якої 11 мирних демонстрантів потрапили до шпиталю, декотрі з серйозними пораненнями) сумніву не лишається: війну оголошено. Гангстери при владі в жодному разі не збираються йти. Вони збираються боротись — найімовірніше, вже по тому, як зачиняться кабіни для голосування.

Чи можуть хай які там «спеціально треновані» групи вбійників реально протидіяти сотням тисяч людей? (Ложе люди таки вийдуть на вулиці в ніч виборів, і український Інтернет зараз вирує обговореннями, де і як зустрічатися, як боронитися в разі атаки тощо). Гаразд, нехай і не зможуть. І українська армія теж навряд чи погодиться повернути зброю проти власного народу. Але 28 жовтня, за три дні до виборів, у Києві відбудеться військовий парад (нічого подібного раніше в цей день не проводилося!). І російський президент Владімір Путін прибуває до Києва — буцімто на те, аби взяти участь у параді (?). І залишитися в Києві ще на п'ять (?) днів. Знов-таки, є чутки — ох, ці чутки! — що привезе з собою, виключно порядком персональної охорони, і трохи багнетів. Точніше, два підрозділи, особливо славні своїми операціями на Кавказі… 28

Можливо, Україні залишився тільки тиждень. Один останній тиждень бурхливої осени вільних політичних дискусій по клубах і кав'ярнях, зборів, мітингів, врешті-решт — надії. Адже, попри все, відчувається напрочуд сильна, дедалі дужча надія, я б сказала навіть — наростаюча віра, що наступної неділі українську частину дракона таки буде вбито народним волевиявом. Сьогодні ведучий останнього вільного, ще не закритого українського телеканалу (П'ятого) усміхався так само, як учора люди на вулицях. (Довший час утискуваному, а тепер оскаржуваному судовим порядком, П'ятому каналу завтра ввечері загрожує закриття, — одначе ведучий усміхався так, як всміхаються переможці.) Трансльований лише на третині території країни, та й то здебільше через кабельне телебачення, П'ятий канал єдиний дав повний репортаж про події минулої ночі. І що характерно — жоден із побитих свідків не виглядав на екрані «жертвою»: всі вони говорили обурено, але з явним відчуттям своєї правоти — як люди, свідомі своїх прав і готові їх захищати.

Це цілком непоясниме, ірраціональне, а проте всепоглинаюче відчуття: ніби «ми», народ, сильніші, ніж «вони», корумпована влада. І страхом зараз пойняті «вони», а не «ми».

У ніч виборів я також вийду на вулицю. Не знаю, що на нас чекає. Тобто які сили буде кинуто проти нас і чим це все окошиться. Та навіть якщо станеться найгірше і путінські багнети допоможуть перетворити мою країну, на бозна-як довгий термін, на бандитську резервацію деґрадовано-сталінського зразка, ми однаково будемо на вулицях, — бодай на те лиш, аби мати змогу сказати, що це не був наш вибір.

Знаючи, як легко (а часто й із готовністю!) послуговується західна преса, пишучи про нинішню ситуацію в Україні, політичними міфами російського виробу (про гаданий «розкол» України на Схід і Захід, на «проросійську» та «прозахідну», російськомовну та україномовну частини, кожна з яких, мовляв, делегує на президентство «свого» кандидата…), я просто хотіла дати вам знати, як воно виглядає і як відчувається тут нами насправді. Розповсюджуючи правду далі, ви зробите й свій внесок у вбивство дракона. Бо ж, як усі гаразд знаємо зі старого Орвела (хто, на ласку Божу, так безмисно проголосив був його застарілим?!), найперше, чого дракон потребує для виживання, — то фальшивої, штучно витвореної ментальної картини. І зайве нагадувати, що агонію дракона в жодному разі не слід легковажно трактувати як процес суто місцевого значення…

Це не прощальний лист — це лист надії.

Будь ласка, тримайте за нас кулаки цього тижня!

Із сердечними вітаннями, Оксана Забужко

Як змінився в місті передвиборчий настрій після суботньої ночі, коли перед Центрвиборчкомом «невідомі» особи вчинили жорстокий напад на прихильників опозиційного кандидата Віктора Ющенка?

Він міняється тепер кожного дня — напруга наростає. Влада намагається посіяти страх — ідуть арешти громадських активістів, обшуки в студентських гуртожитках, до Києва прибувають спеціальні загони для влаштування вуличних безпорядків, а провладний кандидат пан Янукович перейшов до брутальних погроз уголос. Але в місті страху не відчувається — після суботніх подій готовність до «каштанової революції» остаточно визріла й висить у повітрі. Кияни збираються ночувати під виборчими дільницями — для запобігання фальсифікаціям.

Що насправді стоїть на кону в цих виборах?

Для України — свобода й незалежність. А для Європи тут вирішується питання — чи мати найближчим сусідом ЄС молоду демократію, чи маріонеткову кримінальну диктатуру фашистського типу. €С — не острів в океані. Ще 3-4 роки тому і ми в Україні краєм вуха з жахом слухали повідомлення про сваволю властей у Росії. Сьогодні вже в українських селах адміністрація заявляє селянам: хто не проголосує за Яну-ковича — спалимо хату! А тепер подумайте про вибори в східних землях Німеччини, де неонацисти здобули до 14 % голосів… Привид тоталітаризму вже бродить по Європі. Його можлива перемога в Україні в майбутньому загрожуватиме непередбачуваними наслідками і для західних демократій.

Чому європейська преса так погано поінформована, навіть мало зацікавлена в українських справах?

У Європі взагалі мало цікавляться Україною, тому й не розуміють усього геополітичного значення цих виборів. Але тут є частка й української вини — насамперед наших інтелектуалів, які таки дуже мало зробили для того, щоб подати Заходу правдивий прямий голос про свою країну. Зараз ми жорстоко за це розплачуємось.

Зрозуміло, що візит Путіна за три дні до виборів не можна вважати випадковістю, тож, на Вашу думку, яку роль Путін і його люди відіграють зараз в Україні?

Вся кампанія кандидата від влади — це робота російських політтехнологів. Путін реставрує імперію і за всяку ціну не хоче випускати Україну зі сфери контролю. Для цього він і вибрав Януковича: колишній чекіст — колишнього бандита, давня традиція ГУЛАГу. Його візит, інтерв'ю на всіх національних ТБ-каналах, участь у помпезному військовому параді 28-го жовтня з дивної (ніколи раніше не відзначуваної) нагоди «60-ліття визволення України від фашизму» — остання передвиборча карта влади з метою підняти рейтинг Януковича за рахунок старшого віком електорату (який пам'ятає війну). Далі в хід, очевидно, піде вже прямий терор. До речі, і для навчання спецзагонів провокаторів в Україну були привезені російські інструктори…

Запитання: Лоренцо Помпео

У суботу вдень я проїздила на таксі повз офіс Центрвиборчкому. Велетенську озію було обнесено двома рядами сталевих парканів — конструкція, що, за іронією, імітує тюрму «суворого режиму». Всередині, на подвір'ї, заклякли в чеканні закамуфльовані бетеери. Чого ждуть?

«Он вони, — сказав таксист, криво посміхаючись. — Забарикадувалися від нас. Мабуть, досі в штани вже наклали од страху, еге?» Він повернув до мене голову і по-змовницькому підморгнув: «От і кінець їм приходить!»

У Києві не треба довго пояснювати, хто такі «вони», а хто — «ми». «Вони» сидять у своїх фортецях, в урядових та президентських адміністративних будівлях на пагорбах у центрі міста. «Вони» перепиняють рух транспорту, щоб мчати через місто на шаленій швидкості кавалькадами чорних ВМW та шестисотих «Мерседесів», а «нас» трактують як багно під ногами — чи, точніше, як дешеву робочу силу, що дає «їм» змогу продавати за кордон «їхню» сталь за супервигідними цінами, з якнайбільшим для себе зиском. «Вони» тримають собі до послуги міліцію, яка лупцює маніфестантів на демонстраціях, національні телеканали, які вивалюють на «нас» гори брехні, і податкову службу, яка викачує з «нас» гроші «їм» на потреби, роздягаючи «нас» до нитки. (Тиждень тому, приміром, мій видавець отримав від місцевої податкової вимогу негайно, як грім з ясного неба, сплатити ще 44 тис. гривень, себто близько 7 тис. євро, і вельми з того втішився, зробивши логічний висновок, що «вони, видать, до решти вичерпали виділені на виборчу кампанію кошти і тепер панічно силкуються нашкребти по засіках де скільки вдасться.) Простіше мовивши, «вони» — це влада: найбільш масово ненавиджена влада в Україні від радянських часів. А «ми» — це народ.

І це правда, ми дійсно ним є. Ніколи ще досі — навіть тринадцять років тому, коли розпадався Радянський Союз, — не знала Україна такого могутнього сплеску національної солідарности. Люди, які раніше завжди лишалися політичне індиферентними і в жодних попередніх виборах участи не брали, роздавали на вулицях і в підземних переходах власноруч видрукувані з Інтернету листівки (самвидав повернувся; будь-яку інформацію буквально рвали з рук, як голодні хлібину!) та записувалися на виборчих дільницях спостерігачами від опозиційного кандидата Віктора Ющенка. На базарі продавець спершу питав вас, за кого будете голосувати: правильна відповідь (з якою можна було розраховувати на щедру знижку!) була «за Ющенка», тоді як прибічників нинішнього прем'єр-міністра Віктора Януковича часто-густо просто відмовлялись обслуговувати. На дитячих майданчиках малюки гралися в «Ющенка проти Януковича». Як заявила моя семирічна сусідка, «у нас в класі одна тільки Ірка за Януковича, так з нею ніхто гратися не хоче.» Популярне гасло, яке скандували на демонстраціях протесту студенти, звучить так: «Ми разом! Багато! І нас не подолати!»

І те, наскільки «нас» справді багато, можна неозброєним оком бачити на вулицях. У ці дні Київ, як і інші великі міста України, викличне демонструє свої політичні симпатії, вбравшись у помаранчеве — колір кампанії опозиційного кандидата Ющенка.

З'явився у вжитку навіть спеціальний термін — «Помаранчева революція». Схоже, люди повигрібали з шаф усі відтінки помаранчевого, від ясно-жовтого до червінькового, та начепили їх на себе всі водночас: куртки й светри, шарфи й сумочки, плащі й парасольки. Помаранчеві стрічки майорять усюди — на деревах і парканах, ліхтарях і таксівках. Водії обмінюються життєрадісними гудками, і перехожі (вкупі з дорожньою інспекцією, до речі!) вітають їх усмішками й піднятими кулаками. Враження таке, мов тримільйонна столиця перетворилася на море братньої любови. Вітрини крамниць рясно оздоблені помаранчевими предметами. Найбільше мені сподобалась вигадка кав'ярні неподалік од мого дому: її вікна здалеку сяють ретельно викладеними пірамідками апельсинів!

Багато що тут може здатися дітвацтвом. Але дехто називає це пробудженням нації. Та й власті дітвацтвом це теж аж ніяк не вважають. Щоночі кримінальні злочинці, навезені до Києва спеціальними потягами для провокування бешкетів, ріжуть шини на автомобілях з помаранчевими стрічками. А суботнього вечора, у переддень учорашнього другого туру голосування, почалися напади вже й на вбраних у помаранчеве людей. Мого товариша, який мав стрічку на пальті, було збито з ніг у темному провулку двома ударами — по голові й по нирках. Чи не більше, однак, його приголомшило те, що бандити обізвали його, по-російськи, «жидовской мордой» (мій товариш єврей, і по ньому це легко впізнати) — словами, які за тринадцять років української Незалежності, здавалось, давно відійшли були в непам'ять. «Як щурі, — прокоментував він опісля: — Налетіли, збили — й накивали п'ятами, не збираючись зі мною битись: просто розчинилися в темряві».

Так воно й відбувається: дні належать «нам», ночі — «їм». При світлі дня 31 жовтня ми прийшли на виборчі дільниці й проголосували в цих президентських виборах перший раз, — тобто, ті з нас, хто зумів пробитися крізь усі загадкові «помилки» та «неточності» у виборчих списках, через які близько трьох мільйонів українців виявилися позбавленими права голосу. Для нації, що прагне демократичного розвитку, це стало непоганим уроком. Вчора, вже за другим разом, ми з'явилися на виборчі дільниці далеко ліпше приготованими боронити свої права при світлі дня. На той час, коли голосувала я, по всій країні телефони гарячих ліній розривалися від дзвінків, і виборцями було вже зафіксовано сотні найрізноманітніших «помилок» та «неточностей» (як-от повні автобуси людей із відкріпними талонами, що курсують від дільниці до дільниці для поновного голосування, або спіймані на гарячому особи зі стосами виборчих бюлетенів, наперед позначених «за Януковича», або випадки стрілянини та підпалів на виборчих дільницях тощо). Мені довелося вистояти по свій бюлетень чималеньку чергу: людей було як оселедців у бочці, але тиша при тому стояла неймовірна, і в повітрі Зависла просто-таки фізично відчутна напруга. Всі розуміють, що бюлетені будуть рахуватися вночі — і що, відтак, «наша» участь у виборах вкиданням бюлетеня до скриньки ще далеко не вичерпується.

Тут хотілось би уточнити один важливий момент. Розповсюджене кліше, яким часто послуговуються західні журналісти, описуючи основну колізію наших драматичних виборів, — це, що кандидат від влади Віктор Янукович є, мовляв, «проросійським», а кандидат від опозиції Віктор Ющенко — «прозахідним». З почуттями пересічного українського виборця ця версія має стільки ж спільного, скільки з почуттями учасників Троянської війни. Пан Янукович сприймається не стільки «проросійським», скільки, насамперед, «про-кримінальним» — таким собі українським Аль Капоне, за чиїми плечима два терміни ув'язнення за грабунок і розбій, а в публічному вжитку — кримінальне арго, порівняно з яким мужикувата балачка президента Кучми, що йде на спочинок, видається цнотливою, наче шкільний підручник. Колишній губернатор Донецька, пан Янукович репрезентує у владі так званих «донецьких братків» — бізнесовий клан зі скандально відвертим кримінальним минулим. Те, що цей клан тісно пов'язаний із подібними мафіозними кланами Росії, не виключено, слугує найближчим поясненням передвиборчого вибуху палкого кохання між російським та українським лідерами — кохання, дитям якого й був призначений стати, на обопільну втіху, «президент Янукович».

Сумніваюся, чи ми коли-небудь достеменно взнаємо, скільки мільйонів російських нафто-доларів було витрачено на цей проект, але відсампочатку в ньому була закладена одна фатальна помилка. Він абсолютно не брав під увагу тої обставини, що народ України може продемонструвати свій власний волевияв. Це проблема всіх авторитарних правителів. По певному часі вони втрачають всякий контакт зі своїм народом і ніколи насправді не знають, ким вони правлять.

Президентство Леоніда Кучми було вкрай непопулярним. Упродовж останнього року він заледве набирав у країні 10% підтримки. Те, що він обрав своїм «наступником» прем'єр-міністра з кримінальною біографією та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті, — а на додачу ще й розпаношена пропагандистська кампанія в національних мас-медіях, — сприйнято було в суспільстві як цинічний поглум, як акт національної наруги, якої несила стерпіти: знак, що «безсоромність» корумпованої верхівки дійшла краю. Вперше цей vox populi (глас народу), що клекотав непідробним гнівом, я почула десь із місяць тому від своєї перукарки — російськомовної уродженки Росії. «Та за кого ж вони нас мають? — волала вона цілий час, поки мене стригла. — Що вони собі дозволяють, як вони сміють? Що я скажу своєму синові, якщо цей бандит стане президентом, — вперед, синку, грабуй, крадь, ґвалтуй, і коли-небудь зможеш стати президентом своєї країни?»

З мільйонами обурених матерів жарти кепські. Нація з такою глибоко враженою гідністю складає силу, якої не випадає зневажати. Це засвідчив уже перший тур. Вчинена тоді фальсифікація була, либонь, одною з наймасштабніших і найпродуманіших у новітній історії. А одначе жодні шахрайські технології, що були застосовані, так і не потрапили забезпечити панові Януковичу прямої перемоги. Якими були справжні показники першого туру, нам уже не дізнатися. Офіційний результат, що мав на меті показати країну буцімто «розколотою» надвоє, тільки роздратував народ іще дужче. Коли взяти під увагу, що з близько дванадцяти мільйонів офіційно визнаних у першому турі прихильників Ющенка принаймні десять мільйонів ніколи не мали змоги побачити його по телебаченню інакше, ніж об'єктом щонайбрутальніших і найбрудніших інсинуацій, розроблених за відверто сталінськими (чи геббельсівськими) пропагандистськими стандартами, то неважко уявити, до якої міри українська влада втратили в нації кредит довіри. Значною мірою тут спрацювала логіка — «раз вони так ненавидять цього чоловіка, значить, правда на його боці», — і саме ця логіка й забарвила українську революцію в помаранчевий колір.

«Жорсткий сценарій», застосований властями в другому турі, не лишає особливих надій на те, що вибори будуть чесними. Тиждень тому, удовгосподіваних теледебатах між «двома Вікторами» у прямому ефірі, Янукович звернувся до Ющенка із заявою, що пролунала як неприхована погроза: «Нова влада вже прийшла (!), і ви нас не видавите!» І, схоже, «нова влада» справді так вважає, на тім стоїть і ні перед чим зупинятись не збирається. Сам лише передвиборчий тиждень міг би постачити матеріалу для десятків «романів жахів» (а також для понад 15 тис. судових справ про порушення виборчого законодавства — саме стільки скарг було передано до суду!). Вечірні новини звучать як вісті з завойованої країни, плюндрованої окупаційним режимом: арешти й затримання громадських активістів (понад 200 душ ув'язнених), сльозогінний газ та кийки, якими розганяють мирні демонстрації (з міліцейською при тому обіцянкою, що «наступного разу будуть кулі»!), шантаж і напади (зокрема і з кулями!) на представників опозиційного кандидата, заміна адміністраторів у «проющенківських» регіонах на «слухняних», котрі, без сорома казка, навпростець обіцяють (як у селі на Сумщині), що «всіх, хто проголосує за Ющенка, міліція буде розстрілювати», та багато-багато інших речей, що дедалі більше наводять на гадку про Німеччину 1933-го року.

Є, втім, одна істотна відмінність. Ті «баварські братки» з-перед сімдесяти років мали були на озброєнні ще й ідеологію, котра, при всій її порочності, адресувалася, як-не-як, усе-таки «народові». Сьогоднішні «донецькі братки», крім грошей, мають до диспозиції вже тільки й виключно зброю. А як відомо, долю будь-якої війни вирішує не зброя, а люди.

Цієї осени історія перетворила Україну на унікальне грище, де має з'ясуватися, чи ця істина все ще чинна в нашім «новім пречудовім світі». Тридцять п'ять тисяч громадян зголосилося в штаби опозиції добровольцями — вартувати на виборчих дільницях у ніч підрахунку голосів. Інших, надійніших гарантій, що оголошені результати анонімного екзит-полу (за Ющенка — 58%, за Януковича — 39%) не перевернуться до ранку навспак, з усього судячи, не існує.

Такий «громадський контроль» виявився досить ефективною стратегією в першому турі. Там, де «з незрозумілих причин» зненацька пропадала електрика, люди вмикали фари своїх автомобілів, освітлюючи дільницю, щоб виборча комісія могла продовжити підрахунок. І погромники в чорних масках не ризикували з'являтися на ясно освітлених, велелюдних дільницях, при спалахах фотобліців. Наразі «вони» воліють триматися темряви — хоч би як палко прагнули з неї вийти й запанувати відкрито, серед білого дня, в понеділок уранці.

Поки я пишу ці рядки, мій бойфренд пакує наплечника, готуючись вирушати в ніч. Крекери, шоколад, вода, термос із кавою. Фотокамера, набір батарейок. Свічки, сірники. Ліхтарик.

Ми триматимемо свою країну освітленою. Вона прекрасна, наша країна. Ніколи досі ми сповна не здавали собі справи з того, як, виявляється, любили її всі ці роки. І якою болісно грізною, помаранчево-розжареною міццю може обернутись ображена любов.

Переклад з англійської

У вівторок увечері українці почули перші тривожні вісті про російський спецназ, розташований у будинку президентської адміністрації в центрі Києва. Перебрані в українську форму спецчастини належали до тих, що прославилися бойовими діями в Чечні.

У середу звідусюди продовжували надходити повідомлення, що в українських аеропортах сідають російські військові літаки. Невже пан Путін вирішив скористатись останнім козирем, щоб таки здобути для свого облюбованого протеже пана Януковича «перемогу на виборах», — виборах, котрі насправді стали псевдонімом війни (наразі ще «холодної»!), провадженої проти народу України її маріонетковим урядом за відвертої й неприхованої підтримки Кремля?

Майже рік на Україну тривало масове нашестя російських політтехнологів: щодень вони прибували до Києва десятками чартерних рейсів, аби стругати тут у неміряній кількості свої сценарії для передвиборчої кампанії Януковича — і для здійснення широкомасштабної фальсифікації що в першому, що в другому турі (найбезневиннішим з-поміж сотень використаних шахрайських прийомів були кулькові ручки з чорнилом, яке по п'яти хвилинах безслідно зникає з паперу: у такий спосіб голосування закінчується повними урнами порожніх бюлетенів, що їх відтак можна заповняти як собі схочеш, тільки тепер уже справжнім чорнилом). Одначе всі ті рецепти, для Росії цілком дієві (чимало з них викликають у всякого, хто знайомий із добрими старими кагебівськими методами, воістину запаморочливе відчуття дежа вю), в Україні зазнали повного краху.

Чим дужче зростав на українців у ході президентської кампанії інформаційний та адміністративний тиск (від круто замішаних міфів про доброго Януковича й злого Ющенка, трансльованих по 24 години на добу всіма проурядовими ЗМІ, і до погроз місцевих властей у дусі «проголосуєш за Ющенка — спалим хату!»), тим запекліше й нездоланніше накипало в результаті народне обурення. 1 тим більше люди сповнювались рішучости боронити свої, так брутально споневажені, людські права. На час другого туру ця холодна війна вже вигартувала з нас щось на кшталт добре організованої партизанської армії, яку за менш драматичних обставин годилося б назвати просто: громадянським суспільством.

Тож усі зусилля й кошти, вкладені Кремлем у перемогу Януковича, пішли намарне: у неділю виграв Ющенко — з усього судячи, з вагомою перевагою, хоча дійсні результати голосування, як і в першому турі, назавжди залишаться невідомими.

Гадаю, вже тільки з цього європейські ЗМІ мали б здогадатися (якби, розуміється, з належною увагою стежили за українськими подіями), що інформувати про нинішню Українську драму на підставі російських джерел — то приблизно те саме, що описувати Рух Опору за протоколами гестапо. Дуже шкода, що західна преса майже повністю проґавила два перші акти драми — президентську кампанію та фальсифікацію в першому турі. Нині, коли в центрі столиці півторамільйонний натовп скандує «Ю-щен-ко!» (і по багатьох інших містах країни те саме роблять ще десятки тисяч демонстрантів!), далебі, просто серце крається на вид збитих з плигу західних кореспондентів, що блукають у юрбі з камерами, як Сократи з ліхтарями, у намаганні відловити не надто, треба сказати, охочі до спілкування групки «прибічників другої сторони». Прибувши на виставу в розпалі третього акту, гості не знають п'єси, і їм явно важко в ній зорієнтуватися — зокрема через принаймні два цілковито хибні засновки, з якими прибули.

По— перше, вони довірливо взяли були за добру монету буцімто «рівні» результати першого туру і, відтак, найсерйознішим чином сподівалися вгледіти країну на межі громадянської війни, розколоту на два непримиренно ворожі стани -«російськомовний схід» за Януковича та «україномовний захід» за Ющенка. Це мусила бути таки добряча несподіванка — виявити, що нічого такого й близько не спостерігається. І довідатися, приміром, що в найбільш «східному» й майже всуціль російськомовному Харкові (75% за Януковича, згідно з офіційними даними!) зібрався стотисячний мітинг на підтримку Ющенка, після чого Харківська міська рада визнала вибори сфальсифікованими, а Ющенка президентом. 1 куди ж, спитати б, подівся такий потужний числом електорат Януковича — де його протести?

За цим криється друга неув'язка, якої теж із нальоту не похопиш. Впродовж цілої кампанії так і не помічено було жодного разу, щоб який-небудь мітинг «за Януковича» зібрався самочинно, з ініціативи громадян. Зазвичай на такі «мітинги» людей припроваджувано з роботи, цілими трудовими колективами під наглядом керівництва, як то бувало за радянських часів. У кращому випадку вони отримували платню: відомо, що під час виборчої кампанії такса для студентів за присутність на поп-концертах «на підтримку Януковича» виносила 15 гривень — близько 3 євро, — і всього тільки на порядок більше (денні видатки, плюс безплатна водка) дістають ті шахтарі й сталевари, яких нині звозять до Києва десятками автобусів із печального Донбасу, довший час очолюваної паном Януковичем «виправної зони України», — либонь, на те, аби присутність у країні «табору Януковича» виглядала достатньо наочною для застрашування закордонних ЗМІ примарою громадянської війни.

Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох категоріях!). Він, безумовно, його має — особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будь-якої інформації, опріч тої, що надавалась проурядовим та російським телебаченням, особливо ж серед виборців похилого віку, які продовжують існувати у своєму віртуальному СРСР. Але цим людям і в сні б не приснилося добровільно виходити на вулиці за свого президента, якщо тільки їм не оголосять мобілізацію: сама ідея ініціативи, похідної від них, а не спущеної «згори», залишається для них цілковито інопланетянською.

І в цьому, власне, суть проблеми. Україна, без сумніву, по-своєму «розколота», але зовсім не за географічною, лінгвістичною а чи релігійною ознакою, як намагаються переконати Україну й решту світу (як бачимо, небезуспішно) політтехнологи Януковичевої кампанії. Насправді цей розкол куди важче окреслити, бо проходить він, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджене й повнокровне громадянське суспільство, яке жодним чином не погодиться визнати результати сфальсифікованих виборів (що вже отримали влучну назву «зґвалтування нації») і клекоче обуренням на саму думку отримати президента з двома судимостями, чиї судові справи зберігаються в московських архівах КҐБ. По другій стороні, натомість, перебувають люди, які з різних причин були «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть змаліле до розмірів занепадаючої шахти) і яким і Досі невідомо, що владі можна протистояти якось інакше, аніж тихцем її лаючи. Для багатьох таких аутсайдерів історії примусові виправи за межі своєї «виправної зони» в ролі «прибічників Януковича» виявились унікальним пізнавальним досвідом і вперше в житті відкрили їм очі на реальність, про існування якої вони раніше й не підозрювали.

Тож розкол насправді пролягає між сьогоденням — і днем минулим. І вся реальна сила в країні лежить по стороні першого, а не останнього. Щоб дійти до цього, нам знадобилося тринадцять років.

Просто кажучи, за 13 років Незалежності українське суспільство стало досить дорослим, щоб нарешті перерости правлячий «пострадянський» режим, верхівку якого складали колишні комуністичні секретарі та кагебівські сексоти, що в міжчасі обернулися на зграю звичайнісіньких бандитів. У неділю режим луснув по швах, як на переросткові зношений тісний костюмчик, і українська політична нація вийшла з нього на світ — нага, переможна й прекрасна, як Свобода на полотнах романтиків.

Перебування в ці дні на вулицях Києва дає ні з чим не зрівнянну наснагу. Засніжене місто наскрізь перейняте атмосферою тепла, братерства й солідарности, немов у щасливій родині. Свобода, як відомо, — мати прекрасного: істина, яку особливо наочно ілюструють визволені народи. Опинитись у вирі відразу сотень тисяч прекрасних, розсміяних облич і сяючих очей (досі я ні разу не занюшила в повітрі хоч би найслабшого подуву алкоголю, і це незважаючи на мороз!), — переживання унікальне й незабутнє. Вдень і вночі юні панянки й старші пані розливають уздовж Хрещатика безкоштовну гарячу каву. Люди, що принесли в наметове містечко харчі й теплий одяг, утворюють цілодобову чергу. Кав'ярні працюють без перерви, поки їм стає запасів, таксисти, підвозячи вас до Майдану Незалежності, не беруть грошей, і всі машини в центрі міста без упину ентузіастично сигналять. Поп— та рок-співаки окупували сцену у центрі майдану, і час від часу ціла велелюдна площа підхоплює пісню, зливаючись у єдиний хор. Численні міліцейські та військові частини, в паніці стягнені, було, до Києва властями з усієї країни, одна по одній переходять на бік народу, в'яжучи собі на уніформи помаранчеві стрічки. Тимчасом на під'їздах до міста селяни блокують шлях прибуваючим військовим підрозділам, танкам і бетеерам і закликають їх приєднуватися до всенародної громадянської непокори. Кажуть, це дає свої наслідки.

Наші польські гості кажуть, що це їм нагадує Польщу 1980-го. Чехи згадують Прагу в 1989-му. Тепер наша черга.

Це наша армія. Наша міліція. Наша країна. І ми не дозволимо жменьці застуканих на гарячому злочинців затягнути її назад у минуле. «Народ не подолати!» — одне з часто скандованих у ці дні гасел. 1 відчуття, справді, саме таке — попри всі соціальні, мовні, релігійні та культурні відмінності, котрих із подостатком набирається в кра'іні з чи не найбільш буремно-драматичною історією в Європі (між іншим, саме ця неоднорідність не раз виявлялася для України якраз вельми корисною, хоч би тільки в культурній сфері). Тепер, уперше за цілу новітню історію, ми відчуваємо, що ми справді єдині як нація. Несамовито.

Колись за радянських часів, дівчинкою, я заздрила російським інтелектуалам, які заявляли, приміром, після радянського вторгнення в Афганістан, що їм соромно за свою країну. Як українка, я не могла поділяти цього почуття, бо «їхня» країна — Радянський Союз — не була «моєю», і за її дії я не відчувала жодної моральної відповідальности (переживати сором за свою країну — то, як-не-як, один із привілеїв істинного громадянства!). Тоді я мріяла мати хоч би таку свою державу, за яку могло б бути соромно, — ситуація все-таки краща, ніж не мати ніякої.

За іронією, невдовзі після 1991-го року безславне правління Леоніда Кучми зробило цю мрію дійсністю. Наступних десять років я мріяла вже про таку батьківщину, якою можна було б пишатися. Тепер, уперше в житті, можу нарешті щиросерде заявити, як багато моїх земляків заявляють у ці дні: я пишаюся моєю країною — від 21 листопада більше не Україною Кучми чи Януковича, а Україною народу, мільйони синів і доньок якого захищають сьогодні на вулицях свій так трудно відвойований вибір власного майбутнього.

Яка зараз ситуація на вулицях Києва?

Кількість демонстрантів уже сягнула півтора мільйона й продовжує зростати, бо люди й далі прибувають до столиці з усіх усюд країни, готові стояти на лютому морозі доти, доки Віктора Ющенка не буде офіційно визнано президентом. Перші два дні дорожня міліція ще якось намагалася заблокувати в'їзд у місто, але це не допомогло, бо, щойно ця новина з'явилась в Інтернеті, кияни розгорнули власну імпровізовану «службу перевезень» — за ніч власними автами поперевозивши на Майдан Незалежності всіх, чиї транспорти було затримано на міліцейських постах. Це лише один невеличкий приклад того, як розгортаються події: те, що відбувається зараз на вулицях, можна назвати зразком громадянського суспільства в дії.

Вдень і вночі люди несуть харчі для тих, хто живе в наметовому містечку, кав'ярні в центрі працюють цілодобово, на вулицях безкоштовно розливають гарячу каву, десятки тисяч киян дають новоприбулим притулок у своїх домівках… Панує атмосфера загального піднесення — любові й братерства, і ціле місто гримить переможними сурмами, хоровим скандуванням та сигналами машин. Комітет національного порятунку, очолюваний Віктором Ющенком, двічі на день з'являється на Майдан Незалежності, щоб розповісти про перебіг подій (у міжчасі сцену займають провідні українські музиканти, співаки, актори, поети, які допомагають натовпу не замерзнути).

Західна преса багато писала про «розгніваних демонстрантів», з чого в уяві вимальовується щось на кшталт бунту з биттям вітрин. Це зовсім не так. Це просто грандіозна акція громадянської непокори, і шириться вона зараз по всій країні зі швидкістю лісової пожежі. Люди виходять на вулиці, щоб захистити своє основне конституційне право — мати ту владу, яку самі собі обрали. І вороття назад нема.

Чи, на Вашу думку, опозиція зуміє втримати протест своїх прихильників у мирних рамках? Чи існує загроза кривавих сутичок зі спецвійськами та прихильниками офіційного кандидата?

Справа в тому, що це вже не є протест опозиції. Розстановка сил тут інша: з одного боку — нація, з другого — купка злочинців, яка минулої неділі вчинила спробу перевороту під прикриттям президентських виборів. Реальних сил на їхній стороні вже, схоже, не лишається — щодень на Майдані лунають нові й нові заяви вищого міліцейського й військового офіцерства про вірність народові. Тисячі людей у формі вже приєдналися до демонстрантів. Серед гасел, що найчастіше скандуються на вулицях, — «Міліція з народом!» та «Наші брати, опустіть щити!». Дівчата втикають гвоздики в щити спецназівських кордонів і, забравшись на військові вантажівки й бетеери, танцюють із солдатами.

Втім, небезпека таки існує, тільки походить вона від зовсім інших потенційних войовників (хай нас Бог боронить!). Річ у тому, що Захід, здається, сприйняв за добру монету офіційний «рівний результат» першого туру, згідно з яким «два Віктори» буцімто йдуть у виборчих перегонах пліч-о-пліч. А це не зовсім так, бо масова фальсифікація (делікатно пойменована в доповіді ОБСЄ «порушеннями»), хоч і не така кричуща, мала місце і в першому турі, і як насправді проголосували в ньому українці, ми, найправдоподібніше, ніколи не взнаємо. Певна річ, якась частка населення справді підтримує «кандидата від влади», особливо на сході та на півдні країни, в тих регіонах, що були закриті для будь-якої інформації, за винятком офіційної або ж російської. Але вони навряд чи належать до людей, котрі виходять на вулиці боротися за свої права, — хоч би з тої причини, що нічого про них не знають. Впродовж цілої чотиримісячної кампанії жоден мітинг «за Януковича» не збирався самочинно, — як колись у радянські часи, на такі шоу людей доставляли з роботи цілими трудовими колективами під наглядом керівництва, а єдиним «пострадянським» нововведенням стала плата за присутність.

Відповідно, сотні наповнених «прибічниками Януковича» автобусів, нині стягуваних властями до Києва з Донбасу — свого часу керованого паном Януковичем «виправно-трудового табору України», — поділяються, згрубша беручи, на дві категорії. Першу складають «кріпаки» — вбогі робітники й шахтарі, пригнані служити масовкою в організованому властями шоу, люди, які часто-густо й не в курсі, що тут відбувається. Після одного-двох днів вільних вуличних дискусій дехто з них почав приєднуватися до лав демонстрантів.

Друга категорія, натомість, становить уже поважнішу загрозу — це кримінальні злочинці, привезені навмисне з метою провокувати бешкети. По київських масивах ночами вже розгулюють зграї п'яних скінхедів, і, як стало відомо, принаймні тридцять автобусів прибули навпростець із місць позбавлення волі. Наразі лишається хіба гадати, чи і як саме заміряються злочинці з урядових будівель нацьковувати на людський здвиг у центрі міста своїх, соціальне куди менш «благополучних», колег.

І нарешті, є справді тривожні новини. Вчора на Майдані Незалежності група генералів Служби Безпеки зробила заяву про вірність народові, у якій нинішніх узурпаторів влади названо було «найманцями іноземної держави». Генерали вочевидь знають більше, ніж кажуть, — і вже з певністю більше, ніж ми, пересічні громадяни. У вівторок з'явилися повідомлення про наявність у будинку президенської адміністрації російського спецназу — зокрема частин, відомих бойовими діями в Чечні (нібито перевдягнених в українську уніформу). Більше наразі нічого не відомо, однак дуже схоже, що в шухляді пана Путі-на лежить напоготові для Києва-2004 сценарій Праги-1968. Ось це на сьогодні — найбільш реальна загроза.

Перед виборами Ви писали в статті до « S u ddeutsch Zeitung» [Мається на увазі мій «Лист із Києва після „ночі довгих ножів"», надрукований у « Suddeutsch Zeitung» 29 жовтня 2004 р. під заголовком «Останні дні свободи».], що Україна може перетворитися на страхітливу диктатуру. Чи не справджується зараз Ваше передбачення? А чи, може, є надія на мирну «трояндову революцію, як це було в Грузії? Ющенко говорить про загрозу громадянської війни.

Я була б куди радніша помилитися в своїх кассандрівських пророцтвах, але саме через цю лиховісну перспективу мільйони українців і знаходяться зараз на вулицях. Ми, однак, усе ще не втрачаємо віри, що наша «Помаранчева революція» (помаранчевий — це колір передвиборчої кампанії пана Ющенка) зможе відбутися мирно. Є всі підстави на це сподіватися, — хіба що підперті російськими багнетами узурпатори, вкінець ошалівши, таки наважаться на збройний конфлікт. На мою думку, зараз усе залежить від рішення Леоніда Кучми: чи обрати йому «трояндовий» шлях Шеварднадзе, чи піти шляхом Мілошевіча й Чаушеску.

Що Ви думаєте про можливість нових виборів? Чи не було б для України єдиним розв'язком нове голосування, тільки цим разом уже демократичне? Наскільки, по-Вашому, реалістична така пропозиція?

Я не юристка й не беруся коментувати ситуацію з правового погляду (зараз над цим працюють українські законники). Одначе, мавши нагоду вивчати в архівах тактику війни НКВД-КҐБ проти українських партизанів Другої світової (частина дії мого нового роману, працю над яким перебила мені нинішня виборча драма, відбувається в 1940-ві роки), впізнаю серед виборчих технологій цієї осені аж надто багато тогочасних прийомів (підрозділи перевдягнених у форму противника злочинців, що тероризують населення, бюлетені, заповнені «зникаючим чорнилом», цинічна сталінська пропаганда, що приписує противникові злочини власного режиму, і т. д.). «Почерк» той самий, та сама школа політичного бандитизму. А з політичними бандитами чесна гра з засади неможлива, не варто й пробувати. Десь за тиждень перед другим туром Янукович звернувся до Ющенка по телебаченню зі словами, що прозвучали неприхованою погрозою: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (дивна заява напередодні «демократичних виборів», чи не так?). Принаймні цим разом він говорив щиро. Тепер не лишається нічого іншого, як дійсно їх «видавлювати», цивілізованим, мирним шляхом, крок за кроком.

От вам свіжий приклад. Учора вдень, під овацію мільйонного натовпу, Верховний Суд заборонив Центральному виборчому комітету (ЦВК) проголошувати офіційного переможця, поки не прийнято буде рішення по всіх поданих скаргах на порушення виборчого законодавства. Тимчасом, незважаючи на заборону, «Урядовий вісник» тишком-нишком пішов до друку з «офіційною заявою» про нового президента України — Віктора Януковича, тож депутати з Комітету національного порятунку мусили серед ночі мчати до друкарні зупиняти тираж. Логічно запитати: якщо при владі лишатимуться ті ж самі люди, як можна розраховувати, що організовані знов-таки ними «нові вибори» за якимось помахом чарівної палички зненацька зробляться тепер уже «чесними та прозорими»?

Сполучені Штати та ЄС попередили, що їхні дальші стосунки з Україною до великої міри залежатимуть від того, чи отримають порушення належне розслідування. Чи не вважаєте Ви, що Україна може стати причиною нового глобального конфлікту між Сходом і Заходом?

Досі Захід не надто переймався долею України, а деякі західні політологи дозволяли собі навіть відкрито сумніватися, чи ми справді є нацією. Гадаю, ми дали їм достатньо переконливий доказ, що ми нею таки є і що бути крадькома анексованими Росією, як і будь-якою іншою державою, аж ніяк не належить до нашого національного ідеалу.

Почасти проблема тут у тому, що для Заходу Україна тривалий час залишалася незнаною країною, «сірою зоною», яку здаля було легко сплутати з Росією чи Білоруссю. Якщо ніколи не чути прямого голосу, яким країна говорить про себе (а це завжди й тільки голос її культури, а не її політиків, котрі запросто можуть виявитися звичайнісінькими негідниками!), то, звичайно ж, будеш прикро враженим, одного дня виявивши в себе під боком, буквально опостінь, повсталу сорокавосьмимільйонну націю, готову (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», у разі узурпатори, підтримані російськими спецслужбами, і далі ґвалтуватимуть волю нації йти своїм історичним шляхом. Який, до речі будь сказано, є європейським.

Які надії покладають люди на ЄС та Америку, і, можливо, Німеччину, зважаючи на те, що німецький канцлер Герхард Шрьодер називає свого друга Путіна «демократом»?

Вибори цієї осені — чи, радше, виснажлива «холодна війна», проваджена властями проти народу України під машкарою виборів, — витворили з нас дорослу політичну націю, і в такій якості, скажу відверто, покладаємось ми здебільшого все-таки на себе самих. Аж до самого другого туру ні США, ні навіть ЄС не виявляли особливої уваги до того, що діялося в Україні. Єдиним винятком була Польща — поляки виявилися справді чудовими сусідами, і чули б ви, з яким запалом сотні тисяч народу скандували «Поль-ща!» і «Спа-си-бі!», коли польські радники Європейського Парламенту з'явились на сцені Майдану Незалежності, зі сльозами на очах салютуючи нам пам'ятним для Солі-дарности-1980 знаком «перемоги»! Поляки добре знають, що нам загрожує, — вони були в нашій шкурі. Що ж до Німеччини, то найближчою історичною аналогією мав би бути 1933-й рік. Питання лише в тому, скільки часу знадобиться німецьким лідерам, щоб це зрозуміти.

Кілька тижнів тому, коли цілий світ невідривна стежив за виборами в США, польський письменник Анджей Стасюк сказав: те, що відбувається в Україні, матиме для світу куди вирішальніше значення, ніж вибір між Бушем та Керрі. Здається, він мав рацію, чи не так? Ви з ним погоджуєтеся?

Дозвольте використати Ваше запитання як нагоду висловити за це Анджею Стасюку моє особисте «Поль-ща, спа-си-бі!». В Україні зараз вирішується не багато не мало, як питання — чи наш «новий пречудовий світ» XXI сторіччя готовий допустити до тоталітаризму в Європі, чи (поки що?) ні. Українці, в кожному разі, своє категоричне «ні» вже сказали, — як, між іншим, не раз робили і в минулому сторіччі, тільки тоді їхнього голосу поза межами України так насправді ніколи й не почули. Дуже сподіваюся, що бодай цим разом почують.

Запитання: Юлія Енке.

Маіdan. З минулого тижня це українське слово, що означає «площа», отримало нове значення. Увічу понад мільйона людей, що впродовж тижня вдень і вночі стоять на морозі під снігом на Майдані Незалежності в центрі Києва (тимчасом, як ще сотні тисяч стоять по інших містах і містечках цілої країни), «Майдан» став іменем нової дійової особи на історичному кону країни, донедавна трактфваної Заходом за всього-нав-сього таку собі, прилеглу до Росії, «сіру зону». Ба навіть, незрідка, за «законний» полігон для цілком, мовляв, виправданих інтересів пана Пугіна, улюбленця багатьох європейських лідерів…

Те, що на цьому «полігоні» живе доросла сорокавосьмимільйонна нація, яка може мати й якісь власні, свої інтереси, а нині сповнена рішучости (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», якщо узурпатори, так безецно підтримувані паном Путіним, і далі ґвалтуватимуть волю нації до демократичного розвитку, — ця новина заскочила більшість ЄС непідробним культурним шоком. Кожне моє минулотижневе інтерв'ю західним медіям вкінці неминуче оберталося на лекцію з української культури, історії, демократичних виборчих традицій, що сягають XVII століття, і тому подібної всячини. Не знаючи з того бодай дещиці, справді-бо нелегко второпати, як, наприклад, може таке бути, щоб за 10 днів такої грандіозної цілодобової маніфестації (десятки тисяч душ ночують у сотнях наметів, поставлених уздовж Хрещатика) не зафіксовано було ані однісінького бешкету, і міліція (яка, за винятком свого безслідно щезлого міністерства, вся на боці народу) не мала нічого іншого до роботи, окрім як допомагати демонстрантам рубати дрова для нічних багать та співати з ними пісень. А пісень таки було з прдостатком — як і щасливих усмішок, радісних скандувань, клаксонів і сурем, імпровізованих «помаранчевих» перформансів, найголовніше ж — тепла й любови, що світяться в сотнях тисяч очей. Ласкаво просимо до невідкритої країни — хоч би тільки для того, щоб побачити, якою красивою може бути революція.

Майдан представляє не що інше, як українське новонароджене, живе й динамічне громадянське суспільство в дії. Цілий Київ носить сюди харчі, ліки та теплий одяг. Люди стоять у чергах, щоб запропонувати притулок у своїх оселях тим, хто групами з'їжджається на Майдан з усіх усюд — зі сходу й заходу, півночі й півдня країни. Кав'ярні безкоштовно напувають кавою й чаєм, ресторани доставляють тим, хто живе в наметах, безкоштовні гарячі обіди, спортзали й сауни безкоштовно надали їм свої душові. Поруч із тим, чим займається штаб опозиції (тепер частіше званої «Комітетом національного порятунку»), народ України давно відкрив свій власний «другий фронт». У певному сенсі це вже і є «партизанська армія» — мирна, однак непереможна. Спецназ, що стоїть у кордонах довкруг урядових і президентських адміністративних будівель, цілий тиждень вдячно приймав від демонстрантів квіти, каву та бутерброди — та нишком бойкотував накази прокласти президентові Кучмі й прем'єр-міністрові Януковичу шлях до будівель через людський здвиг.

Не спрацював і план властей спровокувати сутички між двома буцімто «ворожими таборами», що мали представляти країну «розколотою надвоє»: «схід за Януковича» проти «заходу за Ющенка», — хоч скільки зусиль було докладено в ході багатомісячної брутальної кампанії Януковича, аби викликати в суспільстві таке протистояння. Тисячі дезорієнтованих «прибічників Януковича», навербованих у злиденних регіонах півдня й сходу за плату від ЗО до 250 американських доларів (шалені гроші для вбогого шахтаря колись керованого паном Януковичем Донбасу, цього трагічного «концтабору України»!), доставлені спеціальними транспортами до Києва під наглядом місцевих дозорців, попросту розчинились у безкрайому «помаранчевому морі», — де їх тепло привітали, нагодували-обігріли й просвітили Щодо того, що діється в країні. У висліді, після одного-двох днів на вулицях Києва ошелешені «найманці» почали поступово обертатися на «дезертирів» та долучатись до лав демонстрантів. (Іншу категорію спішно доставлених до Києва «прибічників Януковича» склали кримінальні та соціальне деґрадовані елементи, — ці, одначе, поставились до цілої виправи насамперед як до виїзної пиятики і для серйозних провокацій так само виявились негодящі.)

Майдан, таким чином, показав, що здатен захистити себе сам — і то нічим іншим, як усього лиш усмішками й квітами. 1 він продовжує вірити, що в такий самий спосіб зможе захистити й зневажену конституцію країни. «Любов переможе» — такий напис можна часто бачити на мурах і на автомобілях. Кожний ранок тут починається з молитви, — службу правлять на сцені просто неба священики, що представляють різні українські церкви. Сотні тисяч людей моляться, щоб Бог дарував Україні свободу. Шестеро провідних християнських лідерів України надіслали президентові Кучмі петицію з проханням «виявити пошану до зневажених прав українського народу». Втім, оскільки для пострадянської еліти це мова цілковито іноземна, то я дуже сподіваюся, що Бог усе-таки відповість першим.

Атож, усе дуже просто: Майдан — це народ. Гравець, якого ні Кучма, ні Янукович ніколи не розглядали всерйоз. А ще менше — пан Путін, основна підтримка й опора цих двох у цілій справі організації антиконституційного перевороту під машкарою президентських виборів. Це проблема всіх авторитарних правителів: втрачаючи контакт зі своїм народом, вони ніколи насправді не знають, ким правлять. У їхньому уявленні народ — це мільйони підлеглих, котрими легко маніпулювати за допомогою практично необмежених ресурсів держави, за технологіями, свого часу описаними ще Орвелом у «1984». Єдина різниця — те, що в минулому сторіччі називали тоталітаризмом, сьогодні, схоже, отримало елегантніший псевдонім — «керована демократія».

У Росії це, з усього судячи, спрацьовує. Але жоден із ретельно розроблених сценаріїв, імпортованих до Києва сотнями російських політтехнологів для постановки чотиримісячної «чорної комедії» під назвою «президентські вибори», не спрацював в Україні.

Особливість Ющенкової перемоги, яку йому намагалися вкрасти, полягає в тому, що це в жодному разі не була перемога його власного виробу. У першу чергу це перемога мільйонів пересічних громадян, котрі місяцями боролися з властями за свої права: по-перше, за право знати правду про обох головних кандидатів (відновився самвидав: ті, хто мав доступ до Інтернету, власноруч роздруковували та розповсюджували інформацію); по-друге, за право проголосувати (мільйони не змогли цього зробити через загадкові масові «неточності» в списках виборців і плавом пливли на виборчі дільниці, щоб загодя перевірити списки, та в суди — у день виборів); по-третє, за те, щоб їхній голос було враховано (по всій країні люди телефонували на — гарячі лінії, повідомляючи про порушення, фільмували їх на відео, а в ніч підрахунку голосів вартували під виборчими дільницями, чекаючи, коли їм винесуть і покажуть протоколи). Внаслідок цієї затяжної й виснажливої «партизанської війни» Ющенко на сьогодні став символом, що об'єднує націю, яка прагне демократичного майбутнього. Символом нації, яка давно переросла купку старих радянських бюрократів та кремлівських маріонеток, котрі за тринадцять років Незалежності перетворилися на звичайнісіньких бандитів.

Особливо ображає свідомість того, що ми ніколи не дізнаємося дійсних результатів голосування. У нас украли річ незмірно значущішу за перемогу одного кандидата — нагоду реально пізнати себе як націю в термінах статистики. Гарячкова метушня, завважена натовпом усередині президентської адміністрації, мала на меті знищити якісь важливі докази, — розповідають, що коробки з паперами спалюються у внутрішньому дворі, який — згідно з чутками, надто численними, аби пустити їх повз вуха, — з минулого понеділка охороняється російським спецназом (у дискредитованих українських владців, вочевидь, уже не зосталося багнетів, на яких можна сидіти, — окрім тих, що надасть їм пан Путін). Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох цих групах!). Він безперечно його має — особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будь-якої інформації, опріч тої, що надавалась місцевою владою (і чітко взорувалася на старих зразках доби холодної війни, коли не прямо ґеббельсівської пропаганди). Більшість цих людей продовжує жити, доволі апатично, у свого роду віртуальному СРСР і голосує за того, за кого скаже начальство. У жодному сні їм не намарилося б самохіть виходити на вулиці з якоюсь політичною вимогою, оскільки сама ідея ініціативи, похідної від них самих, а не спущеної «згори», залишається для них чужою й незбагненною. Парадоксальним чином, цей світопогляд вони поділяють зі своїм керівництвом. Дехто йменує це «синдромом заручника»: як відомо, по упливі часу заручники починають ідентифікувати себе з тими, хто їх полонив і тримає під вартою.

Якщо вже вважати Україну «розколотою», то розкол цей проходить, відтак, не за географічною, лінгвістичною чи релігійною ознакою, як то довший час намагалися вмовити сценаристи Януковичевої кампанії і Україні, й решті світу. Насправді він куди складніший і тонший — це розкол, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджена й повносила українська політична нація, яка жодним чином не погодиться покірно прийняти результати сфальсифікованих виборів, а перспективу мати президента з двома кримінальними судимостями та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті сприймає як нестерпну національну ганьбу — крайню межу зневаги до свого народу, що її так довго демонстрував був усе ще чинний режим. По другій же стороні — люди, які з різних причин залишались «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть редуковане до розмірів занепадаючої шахти!) і яким і досі невтямки, що властям можна протистояти не тільки у формі глухого бурчання.

Розуміється, не ці останні складають реальну загрозу молодій українській демократії — вони ані не становлять більшости населення країни (як не рахувати Донецького регіону, українського Палермо, повністю контрольованого мафією), ані не мають потенціалу до самоорганізації. Але є ті, хто все ще при владі і хто зараз їх гарячкове організовує, нацьковуючи на «помаранчеві» юрби в Донецьку й Луганську. Втративши надію завоювати країну, місцевий кримінальний клан зараз одчайдушне бореться за те, щоб утримати під контролем свій останній плацдарм — новопроголошену місцевим губернатором «Донецьку автономію». І пан Путін висилає туди свого гінця, мера Москви Лужкова, щоб той гучно й визивно благословив цей проект.

«Путін зробить усе, щоб вас не відпустити, — гробовим голосом сказав мені минулого тижня в телефон мій російський колега. — Рішуче ВСЕ. Буде чіплятись до останку, поки пальці не посиніють».

Це нагадало мені дещо, чуте раніше від Віктора Януковича. Десь за тиждень перед другим туром виборів він звернувся до Ющенка по телебаченню із заявою, що вперше прозвучала як пряма погроза: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (непогана заява напередодні «демократичних виборів»!). Принаймні цим разом він був щирим, хоч і не цілком оригінальним. Фраза «Ми прийшли до влади!» була вперше озвучена паном Путіним у промові на честь офіційного святкування Дня чекіста Росії. З огляду на контекст навряд чи доводиться сумніватися, хто такі ці «ми». Мені лишень цікаво, як би пан Шрьодер поставився до того, щоб, ідучи за прикладом свого офіційно проголошеного «друга», запровадити у себе в німецькому календарі День гестапівця.

У ході роботи над своїм новим романом, частина дії якого відбувається в 1940-ві роки, я вивчала в архівах методи, яких уживало НКВД-КҐБ до населення ново-приєднаних територій по Другій світовій війні. Це справді моторошне дежа вю — бачити, як багато з того знов було запущено в хід під час цих виборів: від розпаношеної сталінської пропаганди, яка приписує супротивникові злочини власного режиму, та підрозділів, складених із перевдягнених у форму противника злочинців, які посилаються тероризувати населення, і до виборчих бюлетенів, заповнених «зникаючим чорнилом». «Вони» справді повертаються — вони вже тут, на порозі наших дверей.

У ГУЛАГу енкаведистська адміністрація керувала в бараках своєю «демократією» за допомогою сексотів із «блатного», кримінального елемента. Проект реставрованого СРСР із головним начальником у Кремлі та його сексотом, який контролює з київських горбів сорокавосьмимільйонний барак під назвою «Україна», — це аж ніяк не орвелівська фантазія. Пан Янукович, котрий представляє «донецьких братків» — кримінальний бізнес-клан, тісно пов'язаний з аналогічним мафіозним угрупованням Росії, — є в Україні найвідповіднішим кандидатом на таку посаду. КҐБ він мусить завдячувати чимало: у радянські часи та карколомна кар'єра, яку він зробив, маючи за плечима дві судимості за розбій і грабунок, без потужної підтримки КҐБ була б просто неможливою. Те, що судові справи Януковича, як стало відомо, зберігаються в московських архівах, робить його для пана Путіна найбільш ручним і слухняним надбанням з усіх можливих. До того ж, порівняно з «Україною Януковича», змодельованою за зразком сьогоднішнього Донецька, путінська власна «керована демократія» виглядала б в очах Заходу просто-таки Афінами Перикла.

Кучма з Путіним ударили по руках. Але гравцем, який втрутився в цей досконало складений план, став Майдан — і десятки менших «майданів» по всій країні, що переможним хором скандують «Ю-щен-ко!».

За винятком Донецька. Коли я пишу ці рядки, сніг на його центральній площі ще, певно, і досі заляпаний кров'ю. У неділю й понеділок банди скінхедів у чорних куртках побили відважний гурт «помаранчевих» донеччан, яким не забракло духа вийти на вулиці свого міста, щоб показати, що не ввесь Донецьк є тюрмою. Демонстрація скінчилася тим, що на снігу безпорадно лежали десятки поранених, а місцеве телебачення гнівно таврувало їх як «західних загарбників, які сфальсифікували вибори на користь цього бандита Ющенка, який прийде продавати донеччан в американське рабство». Нічого не нагадує? 1933 рік, «баварські братки»… Або 1937-й, Сталіно-ві «агенти імперіалізму, яких треба відстрілювати як скажених собак»?

Вони тут, авжеж. І ми мусимо їх «видавлювати» — мирним, законним, цивілізованим способом. Крок за кроком. Квіти проти кийків. Усмішки проти автоматів. Врешті-решт, стріляє не зброя, стріляють люди. А з людьми завжди можна розмовитися — Майдан продовжує в це вірити.

Ми знаємо, як це було, — мільйони нас умирали від штучного голоду в 1933-му, і ще мільйони десятиліттями гинули в ГУЛАГу, і десятки тисяч було вкинуто в тюрми за відносно «мирної» брежнєвської доби, і навіть сама наша національна ідентичність на час розвалу СРСР опинилась була на межі заникання. Упродовж поколінь ми, нація жертв і виживальників, набули достатнього імунітету, щоб упізнати небезпеку, поки ще не пізно. А за 13 років нашої, хоч якої куцої й обтятої, незалежності сформувалися в дорослу політичну націю. «Я пишаюсь тим, що я — українець». Цими днями мені часто випадало таке чути від людей дуже різного етнічного походження — єврейського, російського, угорського… Вперше в новітній історії всі ми тепер просто — українці, які разом борються за майбутнє своєї країни. Не за минуле.

«Ми прибули сюди надто пізно, — сказав мені днями один західний журналіст. — Не на місяці пізно, а на роки».

Не можу з цим не погодитись. Тільки я б сказала — на десятиліття.

Але може, все-таки ще не пізно.

Оксана ЗАБУЖКО — одна з найпопулярніших українських поеток, письменниця, автор публіцистичних есе. її твори очолюють рейтинги сучасної української літератури. Як перекладач деяких з них, я попросила Оксану цього разу «перекласти російською» те, що відбувається сьогодні в Україні.

Оксано, які, на твою думку, культурні витоки «Помаранчевої революції»?

Взагалі— то такі грандіозні тектонічні процеси на якомусь одному рівні, та ще й ізсередини, зрозуміти не вийде -завеликий масштаб. Через київський Майдан пройшли мільйони людей, а локальні «майдани» ще й досі продовжують клекотати по всій країні. Історикам, соціологам, психологам, культурологам вистачить роботи на довгі роки, а що вже письменникам, то просто пощастило понад усяку міру — такий надпотужний вибух людського матеріалу випадає раз на сторіччя (в Україні востаннє — у 1918-му).

Як найближчу й набільш «упізнавану» аналогію, зараз найчастіше згадують Прагу 1989-го (поляки, втім, ще й Варшаву 1980-го, а німці — падіння Берлінської стіни), але, по-моєму, як кожне інше, це порівняння також відчутно «кульгає». Тобто, за всіма ознаками — безперечно чергова «східноєвропейська оксамитна» (за демократичну форму правління, проти авторитарної), з квітами, піснями й загальним моральним пафосом, суголосним тій-таки Празі-1989 навіть на рівні гасел («Любов і правда переможуть»). Але є й ще одна важлива обставина: саме в цю осінь остаточно завершився 13-літній процес консолідації української політичної нації. Змінилася не тільки масова свідомість, але й масова енергетика. Унікальна — всі метафори блякнуть! — атмосфера «свободи, рівности, братерства» на вулицях столиці, сльози на очах од ніжности до всіх і кожного, злиття в помаранчевій ейфорії поліських фермерів, львівських і харківських студентів, запорізьких металургів, київських бізнесменів, і при цьому, що дуже важливо, ще й остаточна духовна асиміляція — ніби переплавка в загальному національному горні — етнічних росіян, євреїв, угорців… Ключову фразу цих тижнів — «Я горджусь тим, що я українець», — уперше випадало чути від різних людей безвідносно до їхнього етнічного походження, поняття «українець» нарешті стало з паспортного громадянсько-політичним.

Напевно, можна побачити витоки того, що відбувається, в минулому України…

Культури просто так не вмирають — а може, і взагалі не вмирають ніколи? Все-таки ще двісті з гаком років тому гетьманів у нас обирали, і дуже сильно підозрюю, що якби не було в культурному «геномі» українців цього (дуже шевченківського!) відчуття «неправедности» всякої невиборної, «призначеної згори» влади, то самих тільки тринадцяти років громадянського суспільства для становлення української демократії могло б, либонь, і не вистачити…

Якщо ж простіше, то впродовж останнього року в Україні остаточно оформився вже віддавна спроквола визріваючий цивілізаційний розрив між суспільством і владою. Пострадянська влада попросту репнула на тілі України по всіх швах, як на дорослому юнакові благенький підлітковий костюмчик. Не виключено, що нарешті настав «не календарний», як висловлювалась Ахматова, а справжній — духовний, чи, якщо завгодно, метафізичний — кінець СРСР.

Як і чому українська інтелігенція — письменники, діячі культури — бере (чи НЕ бере) участи в «помаранчевому русі»?

По— перше, революція на те й революція, що в ній у той чи той спосіб беруть участь УСІ, від малого до старого, -від мого сусіда-таксиста, який після зміни задарма розвозив по хатах людей із мітингу, до директора мого улюбленого японського ресторану, який щовечора відправляв у наметове містечко машину безплатних суші, і не менш ніжно мною люблених Олега Скрипки й Марійки Бурмаки, що не знати як не зірвали собі голосу багатогодинними безкоштовними концертами на вітрі й морозі. По-друге, головним двигуном «Помаранчевої революції», як і належиться «за підручником», виявився саме «третій стан», себто український середній клас, — і, розуміється, інтелігенція в тому числі. Вона-то почала опір іще ген як задовго перед 21-м листопада — і самвидав відродила (у вигляді роздруківок з Інтернету й самопально виготовлених листівок), коли по всіх телеканалах, крім 5-го й ТРК «Ера», ще плавом плинула цілком радянської стилістики пропаганда (Янукович — «креп-кий мужик» і чудовий прем'єр, Ющенко — підлий аґент американського імперіалізму, з ножем у зубах і свастикою на лобі), та й сам Інтернет якісно ох як змінився…

Для нас він став одним з найважливіших джерел інформації про події в Україні…

Взагалі про роль Інтернету в цій революції коли-небудь дисертації буде понаписувано, настільки важливою виявилася ця «зона свободи». А десятки тисяч інженерів, журналістів, студентів, що записувалися спостерігачами? А тисячі годин аматорського відео, на яких по всій країні люди з ризиком як не для себе, то для камери, фіксували незліченні «хоррори» цих виборів? Не живучи в Україні, мабуть, важко уявити, наскільки, власне, перемога Ющенка «не належить йому» і тільки до певної міри може бути віднесена на рахунок його штабів (за моїми «спостереженнями стороннього», справи там за багатьма параметрами стояли аж ніяк не блискуче!). Люди тому й вийшли на вулиці, що перемогу вкрали не в Ющенка, а в них, у всіх нас, це нас одурили (у тому числі, як терпляче пояснювали «помаранчеві» ошелешеним «біло-блакитним» десантникам, і прихильників Януковича: «Адже ви так і не знаєте, скільки вас насправді!»). Просто Ющенко зумів стати символом, що об'єднав і консолідував націю за тією самою моделлю, що Гавел чехів у 1989-му, а Іван Павло II поляків у 1980-му: він представляє рідкісний (може, тільки на таких-от переломних етапах історії й успішний!) тип морального політика. Ось це й виявилося найважливішим — і найбільш запотребованим.

Ще перед першим туром Янукович, виступаючи в Донбасі на якомусь черговому «хозпартактиві», вигукнув фразу, що стала крилатою: «Я верю, что сильньїх й здоровьіх людей у нас больше, чем зтих козлов, которьіе постоянно мешают нам жить!» Мене тоді вжахнули були навіть не «козли», а апеляція до «сильних і здорових» — пряма цитата з промов Гітлера 1933 року. Але от тепер, після двох місяців «опору козлів» і трьох тижнів Майдану, що потрясли світ, мимоволі думаєш собі: а правду ж дядько сказав! — якщо мати на увазі «сильних і здорових» не тілом, а духом, то їх, як з'ясувалось, у нас і справді неймовірно багато! З огляду на те, як довго розтлівали власті українське суспільство, воно виявилося навдивовижу морально здоровим. І, зрозуміло, вся інтелігенція, що була тихо задихалася в атмосфері гуснучої брехні й продажности, цієї осені вилізла зі своїх «екологічних ніш» і рушила по-партизанськи «рятувати вітчизну» — хто як умів.

Як ти прокоментуєш лист групи українських письменників, опублікований ще напередодні виборів, де говорилося, що російська мова — це «мова попси і блатняка»?

— Навряд чи росіяни уявляють собі, до якої стадії «блатного» розпаду дійшла сьогодні в Україні російська мова, що нею наша збанкрутіла політична еліта (за нечисленними винятками) володіє в обсязі не більшому за 500 слів (українською, боюсь, у ще меншому!), причім половина з них — то фєня, арго і мат. Це вже навіть не радянський дискурс — у тому бодай синтаксис зберігався! Провладний же «єдиний кандидат» пан Янукович був не раз заскочений ЗМІ за вкрай невимушеним уживанням мату так-таки просто в ході зустрічей із виборцями під час кампанії. Навіть під час «теледебатів» (на яких зачитувався заздалегідь заготовлений текст!) він примудрився, перейшовши в заключному слові на російську, за п'ять «російськомовних» хвилин кілька разів зірватися — пролунало (щоправда, швиденько стлумлене заникуванням!) «без балди» і ще кілька перлів.

А тепер про листа, за який ти згадала. Листів на підтримку демократії були десятки, коли не сотні, — я особисто підписала штук із п'ять, у тому числі «від творчої інтелігенції» (того, найбільш «зоряного», що зібрав близько 500 підписів) і «від інтелектуального співтовариства» (того, що його слідом за нами, українцями, стали підписувати й іноземці — серед них Ноам Хомський і ряд інших видатних умів сучасної цивілізації). Зі своїм окремим «Листом 12 аполітичних літераторів» виступила й літературна група Ю. Андруховича. Лист їхній адресувався своїй читацькій аудиторії — молодіжній, студентській — і витриманий був у звичному для них «постмодерністському» форматі. За стилем, мовою, ексцентрично-стьобною композицією він більше скидався на літературний твір, ніж на політичну заяву. Серед численних яскравих інвектив на адресу «прємьєр-міністра», що пише свою посаду в анкеті з двома помилками, там була й така фраза: збирається, мовляв, «зробити мову попси і блатняка другою державною». Між іншим, цікаве філологічне спостереження моєї надінтелігентної старушки матері, яка цієї осені вперше в житті навчилася розмовляти, іно мова заходила за дії властей, приблатньонним жаргоном: «Господи, який жах, — спохопилась якось раз, перебивши сама себе на якомусь напівтюремному звороті: — Він же, виходить, таки ввів другу державну мову!»

Тобто у свідомості освіченого українця словосполучення «російська мова» зараз асоціюється з блатним жарґоном, а через нього — з ненависною пострадянською системою?

Сама собою мова — ні, звичайно, абсолютна більшість українців нею прекрасно володіє, а майже третині населення вона взагалі рідна… А от російська як мова української влади — безперечно! І от коли на цю дотепну метафору безневинної групи провінційних літераторів з ґвалтом і криком насипалась уся російська пропагандистська машина, і вони подибали по другому-третьому-четвертому колу витлумачуватися й виправдовуватися, — отут мене вже взяв справжній жах, відчуття наповзаючої оруелівської тьми. І було дуже соромно й гірко за деяких славних діячів російської культури, які підхопили все це «політтехнологічне» біснування, особливо ж боляче за автора з дитинства обожнюваних фільмів, котрі колись, у радянські часи, якраз і допомагали випростатися — і не йти туди, куди жене строєм конвой за покриком п'яного начальства.

Ці люди не розуміють, що в даному випадку якраз немудровані в публічних жестах прикарпатські хлоп'яки виступили на захист саме російської мови й російської культури — тобто тих цінностей, які й зробили її світовою! Але чому той-таки Ноам Хомський чи Жерар Депардьє можуть без особливого труда розібратися в українських подіях, а Марк Захаров виступає рядовим службовцем орвелівського «міністерства правди»? Що взагалі коїться з російською інтелігенцією — де її листи до нас у ці дні?

Атож, сердечне спасибі Юрієві Шевчуку, який приїхав і заспівав на Майдані, спасибі московським хлопцям, які стояли там із російським триколором, і багатьом-багатьом росіянам, які писали й телефонували до Києва з тим самим, із чим звертався до нас у ці тижні весь світ: тримайтеся, ми з вами! Але російські письменники, інтелектуали, режисери, актори — чому ми їх не чуємо? Невже хамські вигуки російської гастрольної попси та ще знуджені личка пацанят із «Фабрики звьозд», привезених у Київ для масовки на безглузду й провальну «альтернативну» акцію, — «от і все, що залишиться нам», як співав на Майдані Ю. Шевчук?

Запитання: Єлєна Марінічева