Лихі літа Ойкумени

I

Та ніч була воістину літня: тепла й тиха, з безмежно високим і чистим небом над землею, з густо засіяними зорями в небі. А ще пахощі виповнювали степ і розпирали груди неземними знадами. Присяйбіг, лише їх доста було б, аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди є люди, їм всього замало. Милувалися степовим привіллям і прагнули піднебесного, упивалися пахощами і не казали: наситились. Одні — здебільше молодші — розпалювали багаття та обзаводились паливом, інші клопоталися біля баранини, що смажилась на вогні. Незабаром вечеря, а вечеря в степу, під погожим літнім небом — не менша втіха, ніж милування знадами. Вона збирає до гурту всіх: і мовчунів, і балагурів — тих, що лише полюбляють слухати бесіду, і тих, що згуртовують бесідників своїм веселим словом.

Вогонь то пригасає, то знову розгоряється й жене пріч темінь, додає тепла, а тепло спонукає пастухів до вигадок і робить бесіду такою ж приємною, як і знади степові. Тож і не вмовкає вона ані за вечерею, ані по вечері. Супокій, тиша, властива супокою, нерідко лускають і уступають місце реготу, регіт — черговій тиші, а то й злагодженій пісні. І так до глибокої ночі. Хтось, набігавшись за день, засинає раніш, хтось — тоді вже, як бесідують найзавзятіші, а комусь (здебільше то літні чи й зовсім літні) доводиться пильнувати за вогнищем, як і за комонями, що пасуться там десь, поодаль, до самого світанку. Лише вдосвіта дозволять собі склепити повіки й заснути, як і всі, міцним, непробудним сном.

Спали й тоді, як у степу зняли тривогу.

— Гей, кутригури! — гнав хтось із вибалка огира й кричав що було сили. — Біда! На наших комоней посягнули таті[1]! В погоню мерщій!! В погоню!!

Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гінці степом — від стійбища до стійбища і від оджаку[2] до оджаку. Тривога кличе всіх, хто здатний тримати меча в руках, і зводить у сотні, а сотні — в тисячу. Вої стають на своє місце, кметі[3] — на своє, нерідко й хан об'являється між потривожених.

— Хто бачив татей? — питає. — Хто може сказати, куди погнали наших комоней?

— Бачити не бачили, — знаходяться обізнані, — а сліди ведуть до Широкої ріки, не інакше як до утигурів.

Ті, що повідали це, ведуть хана до слідів, і того вже досить ханові. Здиблює застояного за ніч огира й показує десницею: туди, кутригури! Там ваш кривдник і ваш супостат!

Кінь для кутригура все: і живність для роду (та ще яка: дає набіл[4], дає м'ясо), і сила, що перевозить той же рід із долу в діл, із випасу на випас, і найвірніший побратим-рятівник у січах. Що піший супроти комонного і що кутригур без коня? І від своїх відстане, і чужих не наздожене, у лави мечників не вріжеться й мечем не вразить супостата, що возсідає на коні. То хтось там — ромеї, анти можуть стинатися і так, і сяк, кутригури — вої комонні і тільки комонні. Втрата комоней — то втрата всього, на що сподіваються жити і чим живуть у світі. Тож і палає в кожного жагучим гнівом серце, тож і прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на їхні статки.

Гуде під копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночі аер[5], а кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять їм під ноги стривожений степ. Бо певні: таті не могли так швидко втекти, вони ось-ось будуть настигнуті.

Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливі були сліди чи пастухи пізно кинулися? Певно, що так: пізно подалися в погоню. Хто ж замишляє таку, як ця, татьбу на світанні? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали на схід. А ті, кому доручено було пасти, теревенили в той час при вогнищі або ж спали сном праведних.

Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан? Вітець його не злякався б річкової широчіні, знайшов би спосіб переправитись і розшукати кутригурських комоней у стійбищах утигурів. А цей стоїть, дивиться за ріку й міркує. Невже так і не зважиться?

— Звели, хане, — підказують і спонукають підказкою. — Звели переправитися поночі і вивідати, де комоні, які утигурські стійбища причетні до татьби. Вивідаємо — не лише своє повернемо, їхнє теж прихопимо. Обернувся, дивиться пильно.

— Гадаєте?

— Чом ні? Аби лиш знати, хто причетний…

— А я інше мислю собі: доки це буде? Утигури до нас ходитимуть із татьбою, ми — до утигурів. Що те дасть нам і що — утигурам?

Мовчали кметі. І хан мовчав. Дивився за Широку ріку, видно було: он як гнівається на татей, а не пристає до ради. Може, передумає ще? Молод-бо є, гарячий, а від молодого всього можна сподіватися.

Та хан не передумав. Велів дати комоням перепочинок і повертатися до своїх стійбищ.

Знав, від нього ждуть заступництва, тож не раз і не двічі виїздив опісля в степ, триножив огира і пускав пастися, а сам розстилав на траві попону, лягав горілиць чи долілиць і дошукувався путі, що могла б привести його роди до супокою і благодаті. Нерідко схоплювався, вжалений досадою, тинявся степом і знову дошукувався. І день так, і два, і три, аж поки не натрапив на сподіване і не возбуяв духом, сподіваючись. Прискакав одного надвечір'я до стійбища, велів зібрати малу раду з кметів і сказав на ній кметям:

— Маю податися до утигурів. Не з тисячами, — пояснив, аби знали: йдеться не до січі, — подамся з сотнею вірних й і ліпших. Хай утигури бачать і відають, хто ми.

— Сподіваєшся, це дасть щось? — перепитав котрийсь, будучи певним: хан їде до Санділа на перетриктації.

— Сподіваюся.

Мало було віри в очах радних. «Молодість, молодість, — казали вони. — Тільки нею й можна пояснити цю легковажність». Проте вголос не перечили Заверганові. Нехай поїде, коли так хоче, хай обсмалить своїм сподіванням крильця.

А хан взяв та й обсмалив їх гніздючці-зневірі, що засіла в помислах кметів: повернувся через седмицю-другу й оголосив усім: бере собі в жони наймолодшу доньку хана Санділа Каломелу. Чули, висватав серед утигурів жону, а то не якась там абищиця, то видима певність: бути миру та злагоді між утигурами і кутригурами, бути благодаті! Родаються ж бо, а родаки мусять жити між собою так, як і належить родакам. Тим паче, що на те є й інші резони. Всяк знає: утигури — кревняки кутригурам. Були часи, коли одними стійбищами жили, спільно в походи ходили і здобували в ратних потугах звитягу за звитягою. Відтоді ж, як не змирили між собою хани-брати та поділились на два роди-племені, гейби з путі збилися. Умикають одні в одних дівиць, йдуть у стійбища татями і викрадають комоней, часом — і отари овець, череди корів. А де татьба або ж насильно умикання — там злоба, де злоба — там і мста. Тож і дійшло між крвними колись племенами до справжньої січі, ганебного гвалту і полону.

Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсім недавно став на місце вітця свого — привідцею кутригурів — та й літами надто молод, а ба, як мудро розмислив: не мстою-злобою відповідає Санділові за татьбу — сватанням і тим возвеличує себе в очах усіх. Бо це таки добра прикмета. Вона засвідчує й упевнює: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана чекає найзаповітніше — мир і згода, злагода і благодать.

Хай пособляє йому Небо у шлюбі жаданім, а їм, кутригурам, у заходах цих, на добро і добробут націлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди, зупиняться вже і не кочуватимуть далі, під меч і зашморг непевних сусідів. Бо куди справді йти, на що покладатися, коли дійшли до краю? Були володарями земель на Дону — і пішли з Дону, були на полуночних та полуденних берегах Меотіди — і знов пішли. Нині не ліпші часи переживають. Зі сходу тиснуть на утигурів обри, а утигури — на них, кутригурів, у полуночній стороні давно і твердо усілись анти, на захід сонця, мало не до моря — знову анти, за антами сидять ромеї та склавини. Хто пустить у тоті землі, коли там є свій люд? Треба шукати спілки з утигурами, тоді й обри не смітимуть бути такими, як е нині, і анти визнають за достойних уваги і шани сусідів.

Ханового стійбища не пізнати нині. По один бік широкого, добряче втоптаного за ці дні подвір'я, стоять вистелені барвистими килимами, оббиті зсередини білою повстю фургони-повози — і по другий також. То оселі для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п'ятнадцять кроків від повозів — теж по один і другий бік — святково застелені і заставлені стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей і тих кутригурів, що є найближчими родаками та кметями-содругами князеві. Саме ж подвір'я у стійбищі, а надто околії, що прилягають до стійбища, — для всіх інших, званих і незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлі[6] ханової обраниці, і тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибині подвір'я, ближче до Онгул-ріки і тих просторів, що одкриваються за рікою, височіє над усім стійбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий і величний. То і є та оселя, куди хан поведе по гульбищі жону свою.

Челядь те й робить, що снує між столами, старається зробити все, що належить робити їй до появи гостей. А бубни, сопелі, ріжки не вмовкають уже, і кутригури збираються та й збираються на те місце перед стійбищем, де возсідають на узвишші зугарні на витівки потішники і куди кличуть збадьорюючі звуки їхньої музики. Хтось із молодців почуває себе безсилим перед тим закликом-спокусою, підходить до дівиць, що юрмляться осібно, й заохочує котрусь із них до танцю. Його одвага стає спонукою для інших, і вивільнене перед потішниками коло доволі швидко заповнюється тією молодою пагінню кутригурських родів, для якої воседля хана з молодою ханшею — добра нагода потішити себе, усіх, до кого проситься веселів.

Пісня для кутригурів — так собі, аби будилося в завзятті й виспівувало себе завзяттям тіло. Найбільше вогню вкладають вони у танок, так злагоджений і до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим віддавна славиться їхній рід і який донині лишається чи не найдостойнішою пишнотою роду. Он як чинно йдуть по колу і ваблять усмішками, та позирками очей, та манірним вигинанням тонкого стану святково зодягнені дівиці і якими віддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки. Об'явися тут супостат — і вони ні на мить не завагаються, ні перед ким і ні перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого заступлять діву від біди-напасті. Як і заступали вже не раз. Коли не в минулім, то в позаминулім літі, коли не в одній, то в іншій сутичці-січі. Бо чомусь так складається, що рід їхній постійно мусить захищатися від інших родів. Як і самі вони в своїм роді. А хто захистить їх, коли сплохують і не захистяться? Для того й єднаються в рід, аби він множився й множив свою сподіванку на захист. Небо свідок, для того й єднаються!

Один танок поступається місцем іншому, той інший — ще іншому. Міняються отроки та отроковиці на колі, як міняється й саме коло. А люд громадиться й громадиться біля музик. Та й по другий бік в'їзду до ханового стійбища, позначеного свіжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу, вистачало його, — там збиралися переважно літні кутригури. Старші з них, правдиво, найстарші, натомившись, ждучи, відходили осторонь і сідали перепочити та перекинутись словом.

— Пора б уже бути ханові з своєю утигуркою, — зауважує чи й нарікає котрийсь.

— Будьмо терплячі, — заспокоюють його. — Багатої нареченої довго ждуть.

— Гадаєте, багата?

— А то ні? Не табунщицю ж бере Заверган — ханову доньку.

Бесіда вкорочує час і все ж не так швидко, як хотілося б. Та всьому настає край, настав він і цьому очікуванню. В пізню пообідню пору вихопився на найближче від стійбища узвишшя комонник і тим оповістив усіх: хан наближається вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, ріжки та сопелі, уклякли й танцюристи в колі. Зате оживились стійбищани, надто ті, на кому лежала повинність зустріти хана і його наречену. Одні подалися мерщій до вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звідтам надійно палаючі головешки й стали з ними напоготові: як тільки хап наблизиться до стійбища й візьме під своє накриття[7] наречену, мають запалити згромаджені по одну і другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, інші ставали при в'їзді у стійбище й готувалися зустріти належно ту, що відсьогодні має ввійти в Заверганів рід і стати вогнищанкою[8] в його роді. Підійшли ближче до в'їзду й сурмачі, усі цікаві. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власні очі пересвідчитись: чи ж достойна їхнього хана.

А комонник близько вже. Ось-ось над'їде й оповістить: радійте, кутригури, воседля починається. Бо й без тих оповіщень бачили: валка з ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати того видива, заради якого зійшлися.

Хан їхав попереду, у супроводі воїв та кметів своїх, його обраниця — певно, в одному з численних повозів, що правилися слідом за комонниками. Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Заверган зійшов з огира й попростував до переднього повозу, до жінки клопоталися вже біля його нареченої. Пождав, доки поправлять на ній вбрання, утихомирять словом, і вже потім сказав усім, а найперше Каломелі:

— Хай наречену мою не бентежить те, що підемо між вогнів, — кивнув на багаття, що розгорялися вже й палахкотіли дужо. — Я буду поруч.

— Таких, як паша Каломелка, — заступилася старша з сестер, — вогонь не страшить. Вона у нас непорочна.

Дівчина нічого не сказала на те. Мовчки потупила збентежений хановим усміхом зір, мовчки й рушила, коли хан узяв її за руку й повелів іти.

Сестра правду сказала: їй немає чого страхатись вогню, охоронця роду Заверганового. Усім і кожному може заприсягти: нічого лихого не помишляє супроти того роду. Раз так сталося, що хан обрав її, а вітець повелів бути хановою, вона буде і в оселю, що назве він їхньою домівкою не понесе анічого порочного чи лиховісного. Йде неохоче — то правда, наперекір серцю — то так, та коли вже мусить іти, то йтиме такою, як мати породила. Тож пріч пішли страхи, негоже думати про них і брати на карб. Небом заприсягається: негоже! Ось тільки вгомонити себе не сила. Бо й таке може статися: сама не відає, що несе в Заверганову оселю. Є ж бо донькою чужого роду і чужих поконів. Що коли думає про себе одне, а насправді є іншою? Вогонь, яко охоронець ханової оселі, узрить те і не пропустить такої, духи ханового роду стануть супроти волі самого хана і передусім супроти неї. А стануть — спопелять.

Чомусь подумалося в останню мить: вороття немає і вороття не буде вже. Єдина надія на того, хто є тут володарем, а відтак і повелителем. Тож нічого не лишається як горнутися до нього й шукати захисту.

З боязні та непевності не бачила, як зустрічає її згромаджений по один і по другий бік вогненної путі люд. Знала: він є, бо завважила його тоді ще, як наближалася до стійбища, певна була, поїдає її очима, а пересвідчитись, що так і є, неспроможна: усе і всіх заслоняє вогонь та страх перед вогнем. Он як палахкотить він, та тягнеться до тіла, та норовить лизнути своїм гарячим язиком її й без того розпашіле тіло. Коли не помиляється це вже друге вогняне кільце поминула. А скільки є ще їх попереду, не спромоглася полічити, засліплена людом, що рябіє в очах, урочистостями, що наближалися. Тепер і поготів неспроможна. Ані волі, ані сили в тілі, ані пам'яті якоїсь. Коли б не хан і не його міцна рука, певно, упала б отут, між вогню, а то й пішла б, затуманена безвіллям, на вогонь.

Ще голосніше засурмили в роги, чути, як галасує мовчазний досі люд. Чим потішений він? Нею, її доброликістю[9]? А так. Погляди всіх і всякого прикуті до неї, усмішки, здравиці посилаються їй. Та й хан Заверган не знати який вдоволений. Хилить її, свою наречену, до себе і заспокоює:

— Не страхайся тепер. Ти пройшла крізь вогонь тебе вподобали духи нашого роду, а отже, вподобав і рід. Будь вільна серед вільних і достойна серед достойних. Єсть-бо віднині жоною ханові, а відтак і володаркою на кутригурах.

Землю давно затопила темінь, а ті, що прийшли до хана на воседля, знай трапезують при багатті, та вдаються до витівок, та регочуть, вдоволені з себе. Каломела трималася скільки могла. Сиділа за стилом і споглядала титі витівки. Коли ж надокучили з ними, а ніч зморила і зморила до краю, покликала сестру й шепнула їй:

— Я геть змаліла на силі[10]. Скажи ханові, аби дозволив уже піти до намету.

Заверган не перечив. Він був хмільний і менш за все зважав на свою обраницю. Більше був із родаками та содругами своїми. Одначе, коли Каломела почала виходити з-за столу, покликав сестру її й мовив щось утаємничено.

Котра з жінок — навіть коли вони зовсім младомладі ще — утримається, аби не поцікавитися, що приховує од неї муж. Не була винятком і Каломела. Сестра осміхнулась на те й відбулася жартом-відмовкою:

— Сама не збагну. Так дорожить тобою Заверган чи такий непевний за содругів своїх. Велів берегти, аби не викрали.

У наметі зняла з сестри вбрання, повела осторонь і зробила омивання. Вже потім, по омиванню, подала їй туніку з тонкої ромейської тканини й веліла спочивати по виснажливій путі.

— Я буду з тобою, газелько, — сказала обнадієно й поцілувала Каломелу — точнісінько так, як робила те мати, бажаючи своїй дитині доброї ночі.

— І тоді, як він прийде? — подала збентежений голос Каломела.

— Ба ні, тілько до того, поки прийде. Опісля лишу тебе з ним.

А так, рано чи пізно залишать із ним. І сестри, і мужі, що супроводжували її до кутригурів, і навіть челядь — усі сядуть завтра-післязавтра на огирів чи в повози й подадуться за Широку ріку, в рідні стійбища, до кревних своїх. Тільки вона, Каломела, нікуди вже не поїде, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнів хана Завергана. Як то буде їй тут, у чужій землі, серед чужих людей? Добре, коли так, як обіцяє хан, а коли ні? Ані вітця, ані матері, ба навіть поради чи розради їхньої звідси не докличеться вже. Мати, вітець он як безнадійно далеко від неї, десь аж за Широкою рікою. Єдине, що лишається, — уповати на добрість тих, хто, як каже хан, прийняв її в цім роді і прийняв прихильно. Та й сам він ніби прихильний до неї. Чому ж тоді така холоднеча йде тілом, коли згадає, що має належати йому? Не приймає його серцем, жадає іншого? Пробі, кого може жадати в свої шістнадцять літ? Окрім подруг-потішниць, матері-порадниці та безмежного степу, що засівав думи і серце передзвоном тирси, нікого і нічого не знала. Не інакше як чужий він їй хан Заверган, не приймає вона його серцем. Що ж воно буде, коли й не прийме? Згубить же себе, присяйбіг згубить!

Така що вислизнула б, доки п'ють-гуляють, за стійбище, взяла б першого-ліпшого огира й подалася б куди очі глядять. Та ба, куди подасться зі своєю кривдою, коли їй навіть у рідну землю, до вітця-матінки немає вороття. Казала їм: «Не хочу!» Криком кричала: «Не піду!» Хто її послухав, хто зважив на те, що не хоче? «Їдь і будь йому жоною», — сказали, і сказали, твердо.

— Сестро, — покликала. — Ти чуєш мене, сестро?

— Чую, — обізвалася. — Чого тобі?

— А ти не йди, коли прийде хан.

— Як можна?

— Можна. Скажеш, я так хочу.

— Він муж тобі, Каломелко. Рано чи пізно маєш належати йому.

— Якщо й маю, то хай потім, не зараз.

Сестра засміялася стиха. Чути було: глузує з Каломели. По-доброму, а все ж глузує.

— Гадаєш, не послухається?

— Гадаю… — Сестра не барилась з відповіддю, та змушена була обірвати її на слові: зачулись чиїсь кроки, а вслід за тим відхилилася запона, і до намету ввійшов хан.

— Каломелка спить уже? — поцікавився.

— О ні, — спішно і, як здалося Каломелі, вдоволено заперечила охоронниця. — Вона жде на хана.

Дівчина аж кинулася від несподіванки чи й образи. Ладна була схопитися як є і крикнути на повний голос: «Неправда! Ти, сестро, неправдива єсть!» Та не встигла подумати так, як хан розбив її думку о свою.

— То вона у нас така розумниця?

Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. І сестрі дякував та й дякував, зігрітий своїм вдоволенням, правда, їм і казав їй: ти зробила своє, можеш іти вже.

Каломела не бачила, як виходила сестра, — лежала принишкла й аж геть переполохана. Чула тільки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сів осторонь, певно, перепочиває після всього, що було на воседлі. Зрештою підвівся й покликав челядника.

— Зробиш мені омивання, — повелів звично й одразу ж пішов туди, де була перед тім Каломела.

Хлюпався довго і не без насолоди. Затим і челядника спровадив. Зайшов із передпокою і довго стояв посеред ложниці[11], чи то доглядався до неї, своєї обраниці, що лежала поруч і німувала ждучи, чи всього лиш витирався після омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на ложі.

Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган — і вона лусне, як лускає тятива, коли від неї хочуть більше, ніж може.

Не помічав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв її дужою, вкритою жорстким волоссям рукою й доволі таки грубо пригорнув до себе.

— Ти чого? — запитав, відчувши опір.

— Боюся хана.

— Отак?! — дихнув у лице хмільними випарами й збудив у ній всю, яка була, відворотність, весь, що мала в серці, супротив. Зібралася з силою, скористалась тим, що від неї не сподівалися такого, й вислизнула з обіймів, ба навіть подалася пріч.

Така зухвалість, певно, і в ханові розбудила не просто мужа — звіра. Не питавсь уже, чому втікає. Згріб обіруч, повернув у ложе, так дужо і так рвійно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула, задихнеться зараз від страху та безвиході.

— Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потім!..

І вмовляла, і пробувала захиститися руками — дарма. Що такому її сила, коли в нього стократ дужча вона, і що благання, коли загорівся вогнем? Заклав за комір п'ятірню й так люто рвонув старанно шиту матір'ю туніку, що вона розпанахалась до самого подолу і явила Каломелку в усій її неторканій красі та утаємниченості.

Заціпеніла з жаху і тим, мабуть, вирішила свою долю. Бо відчула й усвідомила: її вивільнено з материного накриття. А такій не дозволено належати іншому. Така має належати тому, котрий домігся вивільнення і спромігся вивільнити.

II

Третього дня по воседлі усі, хто супроводжував Каломелу до ханового стійбища в Кутригурах, поверталися за Широку ріку, до свого роду. Хан влаштував їм гучні проводи, сам сів на вигуляного за ці дні огира й Каломелі велів подати — проведуть родаків її до переправи, а вже звідтам поїдуть у супроводі довірених мужів («вірних», як іменує, їх Заверган) по обводах[12] Кутригурської землі має намір показати її жоні своїй, а заодно й жону показати кутригурам. На те піде стільки днів, щоб народився, виповнився і знову народився місяць. В усякім разі, до ханового стійбища над Онгулом повернуться лиш тоді, як об'їдуть усю землю від східних до полуночних обводів і від полуночних до західних. Полуденні залишаться на останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою мандрівки, а може, й справжнім дивом.

На першу ночівлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до одного з кутригурських стійбищ над Широкою рікою і там, у стійбищі, хан знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелі дозволив побути з сестрами стільки, скільки дозволяла ніч. Знав-бо: жона його розлучається з кревними надовго, хто відає, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок та вдовольниться тим, що дозволяє останок.

Плакала, прощаючись, так дуже і так по-дитячому ревно, що навіть у нього, бувалого вже, ворухнулося серце і змусило розщедритися на ласку та умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тільки, як обірвала останню нитку, що єднала з кревними, усвідомила: крім хана, у неї немає й не буде на цій землі ріднішої людини, — хилилася до нього довірливіш, ніж дозволяла собі хилитися досі, і жаданням його не противилася вже, як перше.

Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека і втомлива. Через те не поспішав долати її, давав час на перепочинки, на зустрічі і урочистості, що на них не скупилися стійбищани, віншуючи хана і младомладу жону його. Аби все те не просто втішало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед — і таємно від неї — роз'їзди, попереджав родаків про своє наближення. А вже родаки відали, де зустрічати і як зустрічати хана з ханшею: виїздили далеко за стійбище, віншували щораз щедрішими й приємнішими словесами, вручали окремо ханові, окремо ханші подарунки.

Спершу знічувалась: схоже, що Заверган зумисне повіз її по обводах землі своєї, аби зібрати із стійбищан більше, ніж може дати звичайне воседля, подарунків, далі почала й дивуватися: звідки стійбищани знають про неї, навіть у найвіддаленіших закутках?

Позирала на хана, силилася вивідати все те, та хан удавав, що не розуміє німих її позирків, і одбувався жартами. Те, мабуть, сподобалось Каломелі: перестала знічуватись і дивуватися, хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнішою видавалася йому. Були в путі — питалась-розпитувала: де вони, чи далеко звідси до антів і що то за одні — анти, ставали на перепочинок чи сідали до трапези — не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом їжу, цікавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби інше. Заверган радів таким одмінам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхової їзди. У вітця свого, там, на берегах Білої ріки, не завжди сиділа в стійбищі та їздила в повозі, певно, і гасала, як усі в її віці, на молодій кобилиці по степу, і полюбляла далечінь, і ганялась за далечінню. Дивувало інше: доволі просто і по-мужньому стійко зносила он яку тривалу і виснажливу путь, якось підтяглася в путі й стала схожа на отрока-воя.

Аби впевнитися в її вправності чи невправності яко верхівця, показав на синіюче в далині плесо й повелів одному з мужів:

— Проскач, Коврате, вдвох із Каломелою та вивідай, чи пригодна вода в тамтім поду[13] для пиття і варива. Стійбища нема та й нема, а комоней час би напоїти вже, самим не завадило б лаштуватися на ніч.

Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що їздять ступою. Хотілось удостовіритися, що вдіє Каломела, коли Коврат пустить свого бистрохода вскач? Ітиме слідом чи відстане? А коли йтиме, то як? Всім іншим повелів спішитись і ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у той бік, куди послав гінців.

Туди їхали врівні і, на його подив, легкою риссю. А звідти ніби знали, чого хоче від них хан — пустили комоней вскач. Каломела дещо відстала від Коврата, все ж не так дуже, щоб сумніватися в ній і її спроможностях бути содругом ханові і не лише в наметі, а й у походах та ратних виправах.

Здибила услід за Ковратом кобилицю й поспішила сказати ханові:

— Вода на поду прісна. І людям, і комоням буде чим утопити спрагу — почайни[14] б'ють у прибережжі.

— Тоді поїхали.

Оглянув, як прибули, степове озеречко, — там, виявляється, брала початок одна з річок, що текли до моря, — соковиті трави по його берегах і повелів путникам розбити стійбище.

— Далі на захід, — пояснив, — піде незайманщина, що лежить між нами і тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комоням та й спрямуємо їх до моря.

Путь до морського узбережжя виявилася неблизькою, а стійбища траплялись все рідше й рідше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий із вітром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з тих, що налетіла — й немає, та повелів ставити намети, було пізно вже: злива промочила всіх, і добряче, до кісток.

Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли при багатті, зігріли себе для певності хмільним, — і байдуже, а Каломела трималася лише до ночі. Вночі прокинулась від удушшя, що підступало до горла і не давало дихати, відчула смагу на губах і збагнула: дощова купіль не обійшлася їй так собі, через неї нажила вогневицю[15].

Злякалася чи тільки подумала, як це невчасно, — і сама не добере. Мабуть, і те і друге відвідало разом. Бо вогневиця — не якась там абищиця, а спіткала он де, в безлюднім степу, там, де немає поблизу стійбищ, а відтак тих із людей, що могли б зарадити біді. Що ж справді буде тепер і як буде? Затримається коло неї хан і ждатиме видужання чи прив'яже у коня на хребті й поскаче шукати стійбище, знахарів, що могли б допомогти його жоні?

Хотіла було покликати його, та згадала: ніч зараз, що він може вдіяти поночі, і утрималась. А дихання спирало, і відчутно. Уже й покривало зняла з себе, намацала поворозки, якими туніка стягувалася довкола шиї — таки ж розпущені вони і туніка розстебнута.

«Матінко! — простогнала а чи подумала тільки: — Що ж це таке? Я задихаюсь… Я задихнуся до ранку!»

Поворушила губами, торкнулася язиком піднебіння — геть пересохло в роті.

— Води! — попросила і, не почувши відповіді, знову повторила: — Води!

Хана, видно, розбудило те благання-стогін, звівся на лікті і прислухався. Зрештою простягнув у темряві руку й торкнувся нею Каломелиного чола.

— Що з тобою, жоно? Ти вся гориш…

— Пити… — простогнала, ледве чуючи вже свій голос. — Пити!

Схопився мерщій, засвітив вогниво, подався з намету в ніч, а звідтам повернувся по недовгім часі з водою. Чула, як підводить її з постелі, підносить до уст студену, ніби зимня, водицю і припрошує, і бідкається її бідою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку і перевірив, чи добре вимощене воно.

— Як тобі, що тобі, Каломелко? — схилився низько й знову торкнувся рукою чола.

— Вогневиця в мене, — осилила неміч і розплющила очі, глянула на нього зболено і благальне. — Дихати немає чим.

Не питався більше. Посидів, помислив і знову вибіг із намету. Чула: зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелів сідлати комоней і скакати на всі чотири сторони світу, шукати людське стійбище, а в стійбищі — баянів-лічців[16] чи басих-знахарок.

— Ніч, хане, — ослухався котрийсь, — де знайдемо його, стійбище? Може, почекати б до ранку?

— До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачіть і приглядайтесь — вогонь уночі далі видно, аніж дим удень. Скачіть і спиняйтеся час від часу, наслухайте. По лаю собак, по крику півнів поночі легше визначити, де стійбище.

Уже й не відходив, мабуть, від неї. В усякому разі, скільки повертала себе зусиллям свідомості до буття, стільки й бачила над собою схилений ханів вид. Питався чи потішав її, до пуття не пам'ятає. Одначе щось казав, і казав приємне, бо он як світився його лик, коли промовляв до неї, і он як світилися очі. А вдень — не вдосвіта і не вранці, таки вдень — прибули й посланці, за посланцями — ті, від кого сподівалися порятунку. Навмисне одкрив запону, потім узяв її, жону свою, на руки й виніс із намету — аби бачила, до них поспішають із степу не лише баяни-лічці та басихи-знахарки, поспішають потривожені слами стійбища-кочев'я з дітьми, жонами, з усіма, що належали стійбищам, повозами, на яких возсідали діти та жони, а відтак і з уготованими від недуг травами та напоями.

— Возбуяй духом, Каломелко, — радів хан і старався передати свою радість слабій. — Тепер повернемо твоєму тілу силу, а серцю — супокій. Бачиш, всі кутригури знялися й поспішають тобі на поміч.

Їх було немало, баянів-лічців, басих-знахарок, та були серед них такі, кому стійбищани вірили найбільше, бо саме на їхні руки передали Каломелу. Розбили інший — високий і просторий — намет, послали іншу — м'яку та теплу — постіль. Спершу розтирали настояною на зіллі вогненною водою тіло, потім укутували тепліш, напували якимсь відворотно гірким зіллям і веліли заснути. А прокидалася — знову те саме, хіба з тією лиш одміною, що спершу поїли теплим, щойно з дійок кобилиці молоком, потім радилися всією знахарською радою і вже аж потім просили всіх зайвих вийти з намету. Бо натиратимуть і напуватимуть, укутуватимуть і напучуватимуть ханську жону: роби те і те, корись і слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була, тебе баять ті, що знаються на баянні.

Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, і дуже, а те, що радять і роблять ханові баяпки, не така вже й марниця. Вогонь не полишав тіла, одначе й поступився примітне. Не наморочиться голова, не застилає туманом зір. Коли б повернулася ще й колишня сила — і зовсім стала б уже на ноги. Та ба, не все так складається, як жадається. Доки є в тілі жар, доти й лежати їй. А так.

— Бабцю! — покликала найстаршу з баянок, ту, якої всі слухаються тут.

— Чого тобі, дитино?

— Це котрий день ви пораєтесь біля мене?

— П'ятий, голубонько, п'ятий.

— А вогневиця усе не поступається.

— Поступиться, лебідонько. Ти — младомлада і дужа тілом, повинна подолати її.

— Чом же не подолала досі?

— Бо це вогневиця. На те, щоб подолати її, потрібне не лишень зілля і не тільки здорове тіло, потрібен і час.

— Скільки ж мені лежати ще?

— А скільки треба, стільки й лежатимеш. Доки не одужаєш зовсім, і не помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала і знов запитала:

— Хан знає про це?

— А то ж як.

— І що каже?

— Анічого поки що не каже. Ходить — думає і сяде — теж думає.

«Йому не терпиться, мабуть, він поривається до стійбища. Що ж буде, коли терпець увірветься, а я не встигну одужати?»

— Бабця може покликати до мене хана?

Стара обернулася на її голос, повагалася мить і вже потім кивнула: гаразд, вона покличе.

Заверган не барився, одразу ж і зайшов. З виду потішений був: якже, жона покликала, одужує, виходить.

— Тобі ліпше, Каломелко?

— Атож.

— Який я радий. Коли б ти знала, який радий! Так налякала мене своєю неміччю.

— І все ж я ще немічна, хане. Тож і покликала… Хочу знати, як ти намислив учинити зі мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи від'їдеш до стольного стійбища без мене?

Не сподівався, мабуть, що запитає про це, бо й сам не знав ще, як вчинить, коли доведеться вибирати між одним і другим.

— Зізнаюсь Каломелі, — заговорив перегодом, — мені конче треба бути там. За седмицю-півтори повернуться наші люди з чужкраю, зберуться кметі на важливу раду. Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут.

— І не полишай. Благаю тебе, будь зі мною.

— Доки не впевнюсь, що видужаєш, не полишу, Каломелко.

— І тоді, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме страх, я не зможу без тебе.

Застиг, подивований, не відає, що сказати їй.

— Ти серед своїх, жоно моя, тебе ніхто не посміє зобидити. Чи забула: володаркою на Кутригурах є.

— При ханові пам'ятають, що володарка, без хана можуть забути.

Тямив: це для неї багато важить, і поспішив заспокоїти.

— Ну, гаразд. Як бачиш, я не їду ще, лишаюсь і жду. Аби певна була: таки не їде, частіше й частіше став навідуватися до жони. Як тільки бабця вчинить своє баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й біля неї. Коли молока принесе й нагодує з власних рук, коли всього лиш втішне слово скаже чи розвеселить тим-таки словом. Примітив якось: Каломелка найбільше веселість полюбляє, тому й не скупився на неї.

І все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно.

— Бабця повідала мені, — сказав, — неміч помітно відступилася від тебе. Та повідала й інше, Каломелко: тобі довго ще доведеться бути тут і слухатись бабці.

— Неміч відступилася, а бути маю довго?

— Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся. Отож прийшов сказати тобі: мушу їхати вже.

— Таки без мене?

— Таки без тебе. Не гнівайся і не нарікай. Не напризволяще залишаю. Візьму з собою лише кількох воїв, всі інші будуть при тобі. Кметь Коврат орудуватиме ними. Сторожа надійна, тож певна будь: доправить до стійбища так само, як я доправив би — бережно і зичливо.

— А може, пождеш?

— Ні, жоно моя, усі ждання вичерпались. Мушу повертатися до ханства і повинностей, що лежать на мені яко ханові.

III

Тепер у Каломели тільки й відради було, що бесіди з бабою-баянкою, а в бесідах як не кружляла околіями, до одного поверталася: коли дозволять їй вийти з намету, коли — сісти в сідло. Бабця відмагалася, а то й гримала: про те лиш Небо знає. Зрештою змилостивилася й сказала:

— З намету, горлице, можеш виходити вже, а в сідло сядеш тоді, як не побачу в тобі слабості.

— Я не слаба вже. Глядіть, немає вогнива-жару в тілі, є сила в руках.

— Вірю, усе те є, та є й слабість в очах, а блідість — на виду. Казала раніш і зараз кажу: пий молоко з-під кобил і пий, скільки можеш. Зілля долає неміч, молоко повертає силу.

Що мала робити? Лишалося слухатись. Тож і пила молоко, яке їй не барились підносити, та заглядала у воду, силилася вивідати, чи повертається уже червінь до щік, зникла чи все ще посвічує неміч в очах.

А дні спливали на диво тоскно й уповільнено. Аби скоротити їх, питалася дозволу і йшла за стійбище, на бесіду з небом і степом. Бо сподівалася, щиро кажучи, вірила: саме небо і степ можуть коли не погасити, то бодай якось притлумити в ній і сум, і жаль, і непевність. Хай не такі вони, як там, в краю дитячих та отрочих літ, все ж он як схожі, а тим уже й рідні. Гляне в один кінець — ті ж доли стеляться в безмежжя, гляне в другий — те ж небо синіє над долами, гляне в третій — як і там, за Широкою рікою, буйнотрав'я розкошує на долах. Поблякло воно, щоправда, під сонцем, не таке свіже й барвисте, яким хотіла б бачити. Та дива в тім нема: пора зараз не та. Веселим та барвистим степ буває лише на передлітті[17], раннього літа, а зараз поліття[18] вже. Погасли сині очі волошок, одцвіли-відчервоніли степові маки, скинули золотаве вбрання своє завжди нарядні буркуни. Багато чого прижухло за літо в степу, втратило свою веселу знаду, а проте не збляк до краю степ. Менше в ньому веселих барв, як і веселого гомону, — це правда. Зате оп якою приємно-знадливою й ніжно-голосистою стала вибілена сонцем тирса, як весело перебігає по ній знята вітром хвиля. Не шумом — баянням-насолодою й баянням-покорою засіває серце. Як і там, за вітцевим стійбищем, на берегах тихоплинної Білої ріки.

«Чи не занадто часто повторюю я: як там, у краю отрочих радощів і снів? — сумно осміхнулася Каломела. — Такі вони рідні мені, ті колишні радощі, чи таке не чуже вже те, що встигла набути тут? Йой, лишенько! Було б найліпше, коли б до кінця днів своїх не розлучалася з кревними і всім, що було втіхою під надійним крилом вітця-матері. Та коли вже сталося так, що розлучилася з утіхами отрочих літ, коли й кревні відмовились від мене, то що лишається робити? Мушу вдовольнятися тим, що є. А так, мушу вдовольнятися».

Долає видолинок і звільна, як всякий, кому немає куди поспішати, виходить на узвишшя. Виходить і знову зупиняється. Бо світлішає на серці, коли споглядає землю і все, що є на землі, з високості, бо як би там не було, а прагне ж не холодних туманів і не безпросвітної мокви — таки погожої днини, а відтак долів просторих, ліпоти й привілля на долах. Правду каже: тут вони нічим особливим не відрізняються від тих, що за Широкою рікою, та чогось і недостає їм, аби була повна радість на серці. Може, ріки? Так є ж вона. Стійбище хана Завергана гніздиться над синім Онгулом, таким же замріяним і тихоплинним, як і Біла. Не встигла звикнути до Онгулу чи та ріка, що тече в землі її роду-племені й іменується Білою, таки ліпша? Либонь що так. Голубих та синіх он скільки на світі, а Біла одна така. І хан-вітець казав про те, і сивобороді кметі. А сивобородим не можна не вірити — вони вік звікували, знають геть усі билини роду свого. Тож не дивно, що й ту, в якій оповідається, як наймогутніша ріка землі утигурської білою стала, пам'ятають.

До них, утигурів, жили на берегах Меотіди інші роди — таври. З давніх-давен жили, тож і покони мали давні, як світ. Один із них повелівав таврам: що б там не сталося з родом, із кожним у роді, рука тавра не повинна піднятися на твар, ім'я якої носить плем'я. Хай комусь скрута, хай повальний голод, все одно не повинна. Бо то буде замах на самих себе, на свою плоть. А ще й тому, що корова — твар священна, вона дарована люду богами й покликана супроводжувати його від першого до останнього дня, бути другою матір'ю немовлятам, дітям, що тільки-но спинаються на ноги, старим, що доживають віку. Через те є недоторканою, має жити стільки, скільки визначать боги.

Кожен із таврів знав той заповіт предків і не зважувався порушувати його. Тому такі чисельні череди були у таврів, тому такі багаті були таври на сир, масло, набіл. Та ось спіткало їх безліття[19]: прийшли з чужкраю злі люди в шоломах й сіли в їхніх землях, а сівши, не стали зважати на таврів, як і на їхні покони. Побачили, які чисельні череди корів випасаються в степах, й зняли на них руку: виловлювали й перетинали мечем горло, виловлювали й перетинали. Скільки хотіли і коли хотіли. Аж поки не розгнівили тим насиллям Небо і не примусили богів явити гнів свій. Чужинці там-таки, неподалік від череди, змушені були пустити з котрогось із аж надто дужих і непокірних биків кров, корови зачули її й зняли ревище, затим наставили роги й рушили всім родом своїм на чужинців-насильників. Так чисельно і так нестримно дужо, з таким диким ревищем, що чужинці не посміли опиратися тому божевіллю й кинулися хто куди: одні — в степи, інші в протікаючу поблизу ріку. Думка була, що вода порятує їх — зупинить зворохоблену люттю твар. Та де там. Видно, тих, що шукали порятунок у воді, було найбільше, бо й корів найбільше подалося до річки. У них-бо теж свої норови: де більшість, там і всі. Гинули вої-чужинці у хвилях, гинули й корови. Так повально, що забіліла вода від випущеного перед кончиною набілу з вим'я. Забіліла та й стала навічно білою.

Подейкують, ніби неспроста все те. То застереження родові таврів та й усім, хто житиме по берегах Білої ріки: пам'ятайте, ми загинули в борні з насильниками. Будьте мужні і не коріться насиллю.

«А я скорилася, — зітхає Каломела. — Наді мною поглумилися — і я не спромоглася подати голос супротиву. Чом так? Забракло духу чи, може, через те, що насилля чинили кревні? Сказали: йди — і я пішла…»

Довго стоїть, усамітнена, на узвишші, що підносилося над степом, вдивляється в ту сторону світу, де Онгул-ріка, за нею — Широка, за Широкою — Біла, і думає, вдивляється й думає. Аж поки не спіткнулася об одну із своїх думок: а може, через те не противилася волі кревних, що побачила в Заверганові не такого вже й чужого серцю мужа? Щось дуже схоже. Серцем чує, щось дуже схоже!

Звідтам, від стійбища, долітає чийсь приглушений відстанню клич і обриває задуму. Озирнулася й побачила: кличуть таки її, ханську жону. Вимахують чимось примітним над головою й дають тим вимахуванням знак: «Вернись, ходи назад, до стійбища!»

«Чого вони? Так бояться за мене чи таки справді потрібна?»

Противитись не випадало якось, тож обернулася й пішла. А стала перед мужами й почула, чого кликали, збудила гнів у серці і роз'ярилася:

— Яка є потреба ходити за мною по п'ятах? Чи я для сторожі — усе ще дитя безтямне? Є бо не хтось там — жона ханська!

— Ми те знаємо, однак пам'ятаємо й інше: хан повелів берегти младомладу жону його більше, ніж око в лобі.

— І вволювати її найпершу волю, так?

Мужі промовчали.

— То знайте, — по-своєму зрозуміла їх Каломела, — моя воля така: збирайтеся в путь і везіть уже мене до хана. Зараз, негайно!

Їй не перечили, одначе й не поспішали лаштуватися.

— Ханша має знати, — заговорили зрештою, — не ми визначаємо, коли правитись із нею на Онгул. Те право надано баянці.

— І мені, жоні ханській. Тож і повеліваю: лаштуйтеся в путь, баянку я переконаю.

І заварилося в них. Стара на своєму стоїть: «Не можна, рано ще». Каломела на своєму: «Я почуваюсь на силі, такій, як і до слабості, а то ознака певна: значить, при здоров'ї».

«Перша холодна ніч, перша ночівля під небом — і вогневиця знову нагадає про себе».

«Не біда. Я зодягнуся в тепле. А крім того, на місці ночівлі, як і тут, мужі розбиватимуть для мене намета».

«Ну, а що буде, коли застукають посеред степу дощі, коли не встигнеш сховатися в наметі та промокнеш?»

«У стійбищі є криті повози. Коли баянка так дуже вже боїться за мене, хай звелить стійбищному дати хановій жоні такого повоза. Хан не залишиться в боргу, віддячить за це, і великою дякою».

Бабі й одпиратися вже нічим. Казала ще: не зовсім певна, що вилікувала Каломелу, що повторна вогневиця таки погубить її. Та дарма: Каломела діяла іменем ханової жони, і діяла завзято. Тож і поступилася перед тією завзятістю баянка.

— В повозі, ясна річ, безпечніше буде, — сказала. — В повозі, коли так уже наполягаєш, можна вирушати…

Що довше посувалися степом, то невідступніше переслідувала думка: чи буде колись кінець сьому тошнотному скрипу та гуциканню? Аж надто вже надокучили вони. Як і постійне перебування в путі. Мужі такі, що і вскач пустили б комоней, та не сміють: повоз не вженеться за ними. Навіть тоді, як підуть підстьобнуті пугою комоні риссю, вона, Каломела, змушена буває благати:

— Доста, їдьте ступою. Нутрощі витрушує така їзда.

І вже згодом, як примітить невдоволення ханової челяді, скаже виправдовуючись:

— Хай потім, як перепочину трохи.

А їхати безмежжям, якому, здається, не буде кінця-краю, ступою до лиха нудно і мулько. Аби бодай якось забутися і не думати про ті незручності, сідала ближче до возниці і питала-допитувалась, хто так порізав колесами путь, чому вона видає давно не їждженою?

— Одразу після дощу їхали, тому й порізали так, — міркує вголос возниця. — А хто — піди знай. Може, такі, як ми, а може, й гості чи сли заморські. Путь над морем — вільна для всіх. Не тільки валками, ордами, буває, правляться.

— Орди не такий лишають слід.

— А так.

Коли наближалися до берега, дивилася на море, що синіло вдалині, і знову розпитувала: хто той одважний, що йде під вітрилом аж ген там, мало не при самім овиді[20]? Кутригури такі ж завзяті рибалки, як і її сородичі, утигури?

Бачила: її не цураються, охоче стають на розмову, потурають першій-ліпшій забаганці. І те подобається Каломелі, щораз приємніше гріє їй серце.

«Це тому, — схиляється до думки, — що бачать неабияку прихильність до мене хана. Чимсь іншим я не могла зродити в їхніх досі відчужених серцях прихильності. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду його? Той, утигурський, рід, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже там не сталося і що б там не було, мати завжди залишиться матір'ю, і пам'ять про зелені береги Білої ріки, як і про ріку, в якій так приємно було викупуватися літньої пори, ніколи не згасне, як не гасне дзвінкоголоса пісня степу, духмяність трав, що розпирали солодощами груди, кликали в вись і ставали якимсь неземним, тільки висі мабуть і властивим блаженством. А проте навіть клич родства що став пам'яттю крові, не міняє мого становища в отчім роді. Я — відрізана від нього гілка, і відрізана немилосердно жорстоко».

Подумати тільки: лише шістнадцяте літо відлітувала, а вже твердо переконалася: згадка ніколи не буває втішною. Коли не жаль, то сум супроводжує її, коли не сум, то біль. Про цю ж і говорити не доводиться. Вона мовби задавнена рана: і торкни — болить, і не торкайся — ниє. Було б не так боляче, коли б кривду вчинив хтось чужий, ба вчинили її свої, кревні. Сказали: «Так потрібно»,— і будь вдоволена, Каломелко. А чи може вона бути вдоволена, коли почуває себе дико й безжалісно ґвалтованою, дитям, що його зреклася мати, всесильний, здавалося, вітець? Ніхто ж не питав, хоче чи не хоче того, поставили на місце речі, якою можна відкупитися, і відкупилися, геть знівечили тим своїм продажем усе, що мала в серці чистого, світлого, непорочно високого.

День був як день: погожий, сонячний, може, тільки занадто спекотнявий. Через те не гасала стійбищем, не подалася й на річку. Сиділа, захищена від спеки, в одкритому з двох боків наметі, підставляла вітрові, що завертав туди, жадаюче прохолоди тіло й робила звичне: гаптувала зшиту матір’ю опанчу. Мабуть, аж надто вже старалася — не почула, як прискакав до стійбища гінець, як зчинилася по тому веремія. Тоді лише облишила своє заняття й виглянула з намету, як зачула іржання комоней, а перегодом — і пожвавлений рух серед челяді, всіх, хто перебував у родовім стійбищі хана Санділа. І вже як виглянула, не могла не довідатися, що скоїлося: до них, утигурів, їде, виявляється, молодий хан із-за Широкої ріки.

Таке не часто буває, отож і Каломела не всиділа в наметі, подалася до гурту й виглядала разом із гуртом родаків своїх високого гостя.

Були освідчення привідців обох племен, були й запевнення. Той, кутригурський хан, присягався, що прибув у землі утигурів з добрими намірами, хан утигурів казав, що радий гостеві і що його стійбище, як і вся земля утигурська, беруть молодого хана сусіднього племені під захист і запевняють: доки він гоститиме в них, ані з нього, ані з його челяді не впаде жоден волос. За тим чоломкався з кутригурським привідцею й вів до стійбища, показував, де житиме молодий хан, де може зробити — та й має зробити — омивання після тривалої й виснажливої путі під спекотнявим сонцем.

Чого прибув Заверган, ніхто з стійбищан та й сам господар, далебі, не знав. Через те лише догадувалися та перемовлялися (і здебільше старші). Тоді аж, як вдовольнили себе догадками, вгомонилися й пішли кожен у своє діло. Пішла й вона, Каломела, сіла за гаптування та й забула перегодом про гостя з кутригурів: чи її те стосується, хто приїхав та чом приїхав, чи це вперше приїздять до хана Санділа? Гаптувала й співала, на мить стишувалася, коли натрапляла на такий, що вимагав помислити, візерунок, і знову співала, чуючи, як солодко від того на серці. Хай не було такого привілля, як у степу, надто передлітньої чи політньої пори, коли особливо вольготно і хочеться сісти на вигуляну кобилицю, скакати чимдуж до могили й оглядати з неї зелений чи поруділий під сонцем степ. Зате тиші, вдоволення тишею вистачало доста. Тож Каломела і не поспішала на люд. Забув він про неї, клопочучись гостем, забула й вона про нього. Аж поки не прийшли і не сказали: всьому свій час.

— Кидай це заняття, — квапила старша з сестер, — ходім зі мною.

— Куди і чому?

Сестра тоді вже, як витеребила з намету та вела стійбищем, пояснила: по полудні вітець дає на честь гостя з кутригурів звану вечерю. Буде там люд з усього стійбища, будуть ігри і танці. А в тотих іграх, тим паче в танцях на перше місце ставитимуть їх, доньок хана Санділа. Тож мають зібратися докупи, і вбрання вибрати та приміряти, і в танцях та іграх наловчитися.

Каломела не сприймала сестрине хвилювання за таке, що має аж надто вже лоскотати серце. У хана шість доньок, а вона серед них найменша. Чи вгониться за старшими, такими спритними та зугарними до всього. І видом знадніші за неї, і в іграх та танцях покажуть себе з ліпшого, ніж вона, боку. Лише тому й беруть, мабуть, до свого гурту, що потрібен він, гурт, аби ігри були веселими, а танок знадливим і гожим.

З тим сумнівом-смутком підбирала вбрання, одягалася, не позбулась його й тоді, як виходила перед очі високого гостя. Лиш опісля, коли заграли гуди та перегудниці, засвистали сопелі та підбадьорили бубни, забула, певно, що вона найменша, дала волю серцю, а серце — молодечому завзяттю. Небо може покликати в свідки: було саме так. Бо коли відгриміли бубни й відлунали співи-ігрища і настав по тому солодкий сон, а після сну — ще одне побачення з гостем, вітець саме її, Каломелу, покликав до себе й сказав: «Жаль буде, доню, розлучатися з тобою, утіхою очей наших і радістю нашого серця, та що вдієш: саме тебе вподобав хан кутригурів і воліє взяти собі за жону. Муж він достойний, і я не насмілююся противитися його волі. Літа, як і жаль наш, не завада. Іди й будь ханшею на Кутригурах, а ханові достойною жоною».

Не вірила тому, що чула, чи така приголомшена була почутим. Туманіла перед вітцем своїм, кметями, що сиділи обабіч вітця, і мовчала. Аж поки не повеліли іти до матері і готуватися разом із матір'ю, сестрами до заручин, а там — і до воседля.

Тоді вже, як вийшла з намету, в якому чула повеління вітця, а його устами — і всього роду, зібралася на мислі й утямила зрештою, що до чого. А втямивши, сполохалася й побігла чимдуж до найближчої в світі людини — до матері.

Мати як мати: і розплакалась, і поспівчувала своїй дитині. Ось тільки рятунку не обіцяла та й не порятувала зрештою від того, що визначив їй рід.

Кажуть, це доля. Дуже можливо. Бо он як боялася тоді чужого їй хана Завергана, роду-племені його, а побула з Заверганом та його родом дві-три седмиці — і вже не певна, хто їй рідніший: ті, що визначили правом кревних — оце твоя доля, чи ті, що з ними поріднило іменоване долею насилля. Присяйбіг, таки не певна.

Не загледіла, заколисана думкою, коли відділилися від її супроводу два комонні кутригури й поскакали до ледве примітного в долині стійбища над Онгулом. Тоді аж довідалася про те, як мужі заговорили між собою.

— А гляньте, не лише вістуни, ще хтось скаче до нас.

— Чиї вістуни? — збудилася. — Ханові?

— Ба ні, наші. Послали звідомити хана, що твоя милість наближається до стійбища. Повертаються он, і по самі, далебі, й хан з ними.

«Он як!» — солодко лягла на серце думка і вже не переставала тішити: таки радий їй, таки жде її.

IV

Відтоді не сумнівалася вже: вона люба ханові, він знайшов у ній свою відраду, тому не може набутися з нею. То немала втіха для Каломели. Видить Небо: чи не найбільша. А все ж нема-нема та й закрадеться в остуджене самотою серце холодний подув вітру: чи ж так надовго полишають жону, коли вона — жадання із жадань? Що з того, що ханське стійбище не безмовна пустеля, що в ньому клопочеться щораз новими клопотами люд? Вона, Каломела, осторонь від тих клопотів, її ніхто не помічає. І хан не з нею. Зовсім поруч, а все ж не з нею. Мужі та кметі полонили його й тримають на своїх радах від ранку до ночі. Хай би день так — де не ходило. Хай би два — і то можна стерпіти. А що має думати-гадати, коли тримають хана в своїх сітях мало не седмицю? І п'ють кумис — сперечаються, і не п'ють — теж сперечаються. Гейби з безодні йде звідтам гул, часом і ознака гніву — крик. А запитає мужа свого, про що так довго та гучно може йти бесіда, махне рукою й виміряє її пильним оком. Тоді лиш, як залишаться без жодних свідків, окрім ночі, як аж надто вже розчулиться біля неї та уп'ється нею, пригорне міцно і скаже:

— Хочуть розлучити мене з тобою, Каломелко.

— Як то?

— У похід кличуть. І далекий, радість моя, а відтак надовго.

Нишкла, перестрахана, і мовчала. Була ж бо донькою хана і відала: жонам не належить знати те, що знають мужі, тим паче завчасно. А знати он як хотілося. Тож і не втрималась, запитала:

— На антів чи ще далі?

Засміявся потішено й закрив їй замилуваним цілунком уста.

— Ми ще сперечаємось, як бачиш. Опісля довідаєшся. Коли взагалі треба буде довідуватись. Може ж, я обстою в тих змаганнях із кметями себе, тебе, нашу слюбну усолоду. Чуєш, може, ще обстою!

Обіймав і виціловував її, де сам того хотів і де тільки ніч могла дозволити. А Каломела задихалася від лоскоту й чула: маліє, упокорена, на силі. Ще мить таких пестощів-цілунків — і її не стане, розчиниться в розкошах або ж утоне в солодких хвилях забуття.

Відтоді, як повернулася з степу і недвозначно засвідчила своєму мужу й повелителю: вона не та вже, що була колись, іншим став у стосунках із нею й хан. Іде до кметів — шкодує, що йде, повернеться від кметів — нікого й нічого не хоче знати, окрім Каломели. Радіє, бачачи її потішеною, сміється, бачачи усміхненою, а прихилиться, розчулена, не знає, де сісти з своєю Каломелою, як діждатися того часу, коли може бути з нею і тільки з нею. Серцем чує: одкрив її собі такою, як хотів, а може, й ліпшою, ніж сподівався.

Каломела в усьому старається бути угодною своєму мужеві. Бо теж, як і він, упевнилася: що не день, то рідніший стає їй Заверган, і не лише в таїнстві слюбної ночі. Бачить у ньому людину, ладну й спроможну захистити її в суворому світі, мужа, що заступив собою вітця, матір, став єдиною твердю в житті і надією з надій. Через те он як сполохалася, почувши, що може покинути її. Бо що, справді, буде, коли покине? За поконами утигурів у відсутності хана володаркою землі, що належить роду-племені, стає жона його. А в кутригурів покони мало чим відрізняються від утигурських. Дуже можливо, що піде Заверган у похід і повелить їй, жоні своїй, правити стійбищем, родом, землею. Що робитиме, коли повелить? Чи вона відає, що то є — правити, як повестися з усіма, аби відчували: над ними є надійний розум і тверда рука володарки?

— Не полишай мене, муже мій! — благала не тільки голосом, усім єством своїм і ще довірливіш тулилася до Завергана. — Я не те що довго, дня не зможу без тебе.

— Кажу ж, ми ще сперечаємося.

— Усе зроби, аби подолав кметів своїх і лишився. Хай потім… Хай колись, як приживуся у вашім роді та звикнуся до роду, а зараз не полишай, бо пропаду без тебе.

— Правда?

— Атож. Ти єдиний нині, на кого можу звіритися, за ким живу і збираюся жити. Не стане тебе — не буде в мене й захисту-опори.

— А кревні?

— Вони віддали мене тобі і тим відрізали від себе, сказали: «Віднині належиш іншому родові».

— Тоді я тим паче опиратимусь і перечитиму намірам кметів. Чуєш, утіхо моя, тим паче!

Мабуть, повірила, бо ще рвійніше ніж будь-коли, обняла Завергана і тим сказала Заверганові: «Ти не пошкодуєш, що вчинив так. Небо свідок тому: не пошкодуєш!»

Обіцянка та зробила твердішим у намірах та діяннях і Завергана. Вийшов другого дня перед кметів і сказав:

— Говорили доста. Настав час визначити, що вдіємо. Хай кожен встане і скаже.

Майже повен був: скажуть не те, що хоче, і не тому, що звикли діяти наперекір ханові, що забракло на старості літ глузду. Винні не звичка і не глузд, винна убогість, котру пустив за кутригурський стіл вітець його та й залишив гостею на довгі літа. А ще винен він, молодий хан кутригурів. Бо нічого іншого не вигадав по смерті вітця, зголосився, не помисливши, з кметями і пристав до поради кметів: земля кутригурська не може вже прогодувати всіх кутригурів, слід шукати іншу. А коли так, вишукаймо серед нас бувалих та мудрих і пошлімо їх у світи шукати іншу землю — ту, що позбавила б убогості, винагородила б статками і благодаттю.

Воно ніби й так: збіднів степ, не той, що був колись. До всього й літнє сонце смалить нещадно. Хай не щоліта, все ж доволі часто вигорають даровані землею трави, а не стає в степу трави, не стає й поживи для комоней, корів, овець, ширяться пошесті і настає падь. Та ба, й посланці не потішили знахідками. Три літа ходили, вдаючи із себе калік перехожих, а виходили мало. «Ліпшої землі, як при Дунаї, — сказали, — немає, хане. То не земля — дар Неба. Одна біда: обсаджена вона. Коли хочемо сісти на ній, мусимо йти і брати силою або ж проситися в імператора в підсусідки. Він дозволить оселитися, коли візьмемо на себе повинність берегти обводи його імперії від вторгнення слов'ян».

Колись засумував би, чуючи такі звіди. Тепер же, після розмов із Каломелою і своїх намірів щодо Каломели, збудився втішено і воспрянув духом: ось ті перепони, що змусять кожного, хто має здоровий глузд, утриматись від походу. Бо хто з супротивно мислячих зважиться змагатися з такою силою, як ромейська, кому спаде на думку піддаватися під ромеїв, бути колонами[21] в них чи й рабами із вдячності за те, що дозволять жити на щедрій злаками землі?

Наперед не виривався, ждав, що скажуть кметі. Та не діждався сподіваного. Слово взяли інші звідуни[22] й додали до того, що чули вже від їхніх содругів: ромеї ув'язли в затяжну січу, мають намір підкорити собі Західну Римську імперію. Коли кутригури справді націлилися йти за Дунай, мусять скористатися нагодою і йти зараз. Склавини, до речі, роблять це і дуже успішно: йдуть до Іллірика всіма своїми родами, добувають оружно землю й сідають на ній.

Отоді й заговорили кметі.

— А ми чим гірші? Чи в нас не доста сили, щоб відтіснити ромеїв з Придунав'я і сісти при Дунаї? Іти — і тільки! Зніматися всіма родами і правитися до Мізії, а то й далі — у Фракію!

— Це нагода, братове! Користаймося нею і йдім! Другої такої може й не буде.

— А що буде, коли в ромеїв відшукається сила, що витурить нас звідтам? — перечили їм обачніші. — То могутня імперія, кметі. Не забувайте про те.

Зчинилась суперечка. Одні стояли па своєму, інші — на своєму: пощо зривати з насиджених місць роди; хай лишаються па Онгулі, а вої підуть і добудуть для них землю. Чи тоді, як добудуть та утвердяться, не можна буде пересилитися?

І ті, і другі вдавались до хана: скажи, достойний, що це так, що правда на нашому боці. Та хан відмовчувався. Бачив-бо: кметі не поділилися ще так, щоб гору взяли одні чи другі, а крім того, брав під сумнів те, що казали одні, брав і те, що казали другі. Щось він не помічав, будучи на обводах, аби люд так дуже знемагав, терплячи безліття, чи почував себе стісненим, аби зрікався, гнаний убогістю, землі батьків своїх. Бачив інше: стійбищани возвеличували хана за те, що замирився з утигурами і тим замиренням утвердив їх у мислі: час класти край кочівлі. Доки тинятимуться по світу та шукатимуть ліпшого місця на землі? Чи не пора замиритися з усіма іншими сусідами, приглянутись, як живуть осідлі, та й самим сісти вже, множити на дарованій богами землі роди свої?

«Це вам, кметям, всього замало, — чув себе обуреним Заверган. — Це ви прагнете походів і наживи в походах. То так і скажіть. Пощо згадувати безліття і накликати його на себе?»

А проте не поспішав казати це вголос.

— Не галасуйте всі, — підніс над собою руку. — Настав час стати на твердій мислі. Кажіть її кожен окремо. Мій рішенець визріє лиш після того, як знатиму ваш.

Кметі не скоро вгомонилися. Зрештою, видно, домовились між собою і виставили наперед найстаршого — Котрагіга.

— Я був би тричі проклятий родом своїм, — сказав він, — коли б забув про здоровий глузд і зголосився з тими, які ладні знятися з усіма пожитками, з дітьми та старинею і йти, не відаючи куди. Твій, хане, дід — хай буде благословенним ім'я його, яко ж і пам'ять про нього — казав свого часу: «Не той одважний, що може стати з сильнішим за себе на прю, а той, хто певний, що здолає його». Отож раджу покладатися спершу на мудрість, а потім уже на одвагу. Не потурай тим, хто не думає, що робить.

Другим підвівся і попросив слова Коврат, вірний побратим і найбільш наближений до хана кметь — кавхан[23].

— Кажи, Коврате.

— Скажу. Я теж був би тричі, проклятий родом своїм, коли б забув про його біду і став зважати на те, що можу бути потятий у січі за землю обітовану. Не забуваймо: йдеться не лише про хліб насущний, йдеться про життя або смерть люду кутригурського. Той, кому видається нині, що не те кажу, завтра сам узрить, що я казав правду. Роди знемагають, кметі! Від суховіїв, спеки, падежу. А коли так, чи треба уподібнюватися зайцю, що шукає куща наіменованого мудрістю? Усі, хто чув тут звідунів, упевнилися: багата на злаки і всі інші дари земля є, більше того є слушна нагода прийти і сісти на ній володарями. Скажете, у нас не така сила, як у склавинів? Так і землі ж нам треба менше, ніж склавинам!

Маєш! Від багатьох сподівався почути таке, тільки не від Коврата. Невже збився з путі й повірив, що хан саме так хоче? Прокляття! За ним багато хто стоїть, можуть взяти гору над поміркованішими.

Покон не дозволяє ханові перечити радним, ба навіть виказувати свою прихильність чи неприхильність до їхньої речниці. Одначе, коли висловляться всі, мусить підвестися й сказати своє слово — таке, щоб всіма сприйнялося і всіх утвердило в хановій правоті. На що пошлеться, дошукуючись того слова, коли більшість мислитиме інакше? Назве ту більшість недостойними бути привідцями в родах? А чи личить йому, молодому ханові, виставляти себе так перед кметями?

«Чому ж тоді їм личить виставляти мене перед усіх безтямком і вважати за безтямка? Еге, чому?»

— Усі висловилися? — підвівся і став на повний і не набагато менший, ніж у Коврата, зріст.

— Усі!

— І сказали, що хотіли сказати?

Мовчання.

— Питаю: чи все сказали, що хотіли сказати?

— Та ніби ж усе.

— То слухайте, що я скажу. Поділяю наміри ваші поліпшити долю люду кутригурського. Поділяю й ту, всіма сподівану, мисль, що зараз є нагода піти за Дунай і сісти на ліпших, ніж маємо, землях. Та не поділяю всього іншого, кметі, і найперше не поділяю поспішності. Кажете маємо знятися родами своїми і йти з усіма пожитками негайно. А я питаю: як же це ми знімемося й підемо з дітьми, родовою старинею, пожитками, що є в кожному роді, на зиму глядячи? Чи встигнемо і землю взяти на меч і сулицю[24], і стійбища розбити в одібраній у ромеїв землі, і про тепло в наметах подбати? Стужі там такі ж люті, як і тут, на Онгулі, і поживи для себе, комоней, товару, що є в кожному роді, теж треба буде не менше, ніж тут. А ще хотів би знати й таке: посягаємо на Задунав'я і забуваємо чомусь, що перш ніж вийти в ромейські землі й утвердити себе в них, маємо пройти по антській землі. Чому ніхто з вас не замислився, як пройдемо, коли анти сіли вже на самому Дунаї й перекрили колись доступну всім гостинну путь[25]? З мечем і сулицею? А чи стане в нас сили і на антів, і на ромеїв? Не стане, кметі. Отож і гадаю собі: коли вже ми націлилися йти в ромейські землі, спершу маємо піти до антів та скласти з ними ряд[26] на мир і злагоду. Без того похід наш у ромеї не буде успішним і пожиточним.

— Досі ж всі ходили за Дунай та з-за Дунаю і не питали згоди.

— Досі — так, а віднині не ходитимуть. Кажу ж, анти стали там ратною силою, сподіваюсь, розумієте, що то не так собі.

Кметі, мабуть, не сподівалися такого — знов загомоніли. Та гомін їхній не обіцяв уже бурі.

— Хто ж піде з сольством? На кого покладемо повинність ублагати антів, аби дозволили іти через їхню землю з миром?

І знову викликався говорити Котрагіг.

— Сольство, як і всю виправу, очолюй, хане, сам. Ти двічі вже явив нам мудрість свою, гадаємо, являтимеш її і далі.

За сим разом ніхто не зважився перечити старому, окрім самого Завергана.

«А цього я й не хотів би брати на себе, кметі», — подумав, щоправда, вголос нічого не сказав. Як би там не склалося, сольство не триватиме так дуже вже довго, лише зиму наблизить. А за зиму встигне набутися з Каломелою і вгомонити Каломелу. Вона тямковита в нього, мусить зрозуміти: більшого домогтися від кметів несила, принаймні зараз.

V

Відгриміли бубни, відспівали сопелі й у стольному городі тиверців. Два літа тому — одні, учора — другі. Від тих, перших, лишилася у князя Волота всього лиш приємна згадка, від сих — і відчуття видимої присутності. Воно й зрозуміло: ті гриміли й виспівували давно, ці — учора. А проте знає, певен: не лише свіжість вражень має вагу. Відчуття дотримання даної колись обітниці — також. Ано, хіба не казав собі і раз, і вдруге, і вдесяте: «Клопіт — клопотом, устави — уставами, а про те, що обіцяв Малці, не забувай». Здається, все робив, аби було так, як вона хотіла. Послюблення ж — останнє, що міг зробити для дітей Малчиних і передусім для найменшої з них — Милани. Так обернулося, що не кликав одну з другою і не казав: «Слюбся ти з сим, а ти з сим». Мужів обирали серцем і здається, не схибили. Златка почуває себе за Ближикою[27] слюбною та втішеною, і Милана йшла до свого Кушти на воседля і квітнула, гейби квітка передлітньої пори. Бо таки втішена, що слюбиться саме з Куштою, а тим немало тішить і його, князя Волота. Одне, то неабияка радість бачити дитя своє щасливим, а друге, не лише доньки вдоволені своїм вибором, він, вітець їхній, теж. Бо обрали не гірших, таки ліпших, достойних. І віком та видом браві молодці, і на розум та вдачу не скудні. Та й в ратнім ділі здається, не останні будуть. Кушта, щоправда, занадто молод іще щоб ставити його на чолі тисячі чи воєводою на обводах. А проте молодість — не гандж і не завада. Мав би міцну руку та був би на розум гострий, все інше прийде. Ближика теж не набагато старший був, коли наспіла потреба ставити його на чолі залоги в Тірі і заодно — волостелином[28] подарованої доньці займанщини між Дністровським лиманом, Третьою рікою і Третім озером. Хіба не вагався князь, зважуючи на молодість зятя? А поставив бач, і не помилився. Ближика он який лад навів у Тірі і на обводах поблизу Тіри. Вепр тільки мислив зробити те, а Ближика уже зробив: забрав туди передусім жону свою Злату, затим повелів забрати жон, дітей чільним мужам, ба навіть не чільним. «Віднині ваше місце тут, — сказав. — Укореняйтеся і будьте тверді на мислі: іншого посаду для вас у Тиверській землі немає й не може вже бути». Те саме каже й поселянам, що зголошуються сідати у його волості. І що найбільше, мабуть, важить — казання ті підпирає вигодами та винагородами, а де вигода, там спокуса, де спокуса, там пожвавлення і певність: з таким воєводою і волостелином не пропадеш. Кушта яко ратний муж теж достойний того, щоб покладати на нього надії і на розум не скудний. Отож пожде якийсь час та й посадить його по сусідству з Ближикою — у відібраному в Вепра, яко зрадці, Холмогороді. Як би там не було, кровне єднання — найбільш надійне єднання. А йому, князю, надія на вірність воєвод, тим паче у полуденних обводах Тиверської землі он як потрібна. Має Чужкрая, Власта, Ближику. Коли посадить там Кушту та ще двох-трьох синів, кого тоді боятися йому? Твердь он яка надійна буде.

Спонукуваний втішною думкою, рушив до дверей що вели з опочивальні, і тільки-но прочинив їх, як одразу ж нагледів Миловиду в оточенні дітей. Старші — Радим та Добролик — либонь, спали ще, натомлені Миланчиним воседлям, сі ж, найменший та два середульші, були вже свіжі й збадьорені, з усього видно, давно одійшли від сну і прагнуть веселощів, милого серцю привілля.

— Чи не до мене, сини мої? — пропустив до опочивальні й присів перед усіма, усміхнувся приязно.

— А так. Прийшли привітати вас, отче, з добрим ранком та й поспішатимемо вже на вольготність.

— Спаси біг, соколята. Ви теж будьте здорові та щасливі. Не вельми бешкетуйте на вольготності, аби не вразили один одного.

— Ми не самі, з нянею-наставницею підемо.

Поглянув, провівши дітей, на жону й невільно замилувався нею. Завжди умиротворено тиха, осяяна тим внутрішнім світлом, що било з неї, гейби почайна з землі, й виказувало щедроти її вдачі, Миловида була невпізнане одмінена зараз. Так пломеніла вся, таке м'яке та ніжне світло посвічувало у неї на виду, а надто в очах, що князеві самому захотілося перейнятися тією щедрістю й бути таким же щирим на ласку, на добро, на щастя-втіху.

«Се вона дітьми так вознесена», — утверджувався в мислі, а тим часом дошукувався вже іншого: що скаже Миловиді, аби знала, що й він он який вознесений нею?

— Жона теж іде з малими на вольготність?

— Ба ні, — поспішила заперечити. — Мені не до вольготності. Он який безлад залишився після воседля. Мушу прибирати та ставити усе на місце.

— Челяді скажи, най прибирає, сама ж дай повеління та й заходь до мене.

Глянула незрозуміло чи й подивовано і вже потім кивнула:

— Гаразд.

Коли полишала опочивальню, була, як і належить княгині, стримана, а все ж не зовсім. І в ході відчувалося: он як вдоволена тим, що князь повелівав перекласти клопоти на інших, самій же прийти й бути з ним, і в поставі також. А обернулася, відчиняючи двері, й зовсім виказала себе: таки неабияк утішена його турботою-бажанням.

Це скільки ж літ спливло, як йдуть вони у парі? Либонь, вісімнадцять. А так, найстаршому їхньому, Радимові, сімнадцяте минуло вже, пішло вісімнадцяте. Пробі, а набутися мужем і жоною як слід і не набулися. Ніби ж мирними були ці літа, ні самі не ходили на сусідів, ні сусіди на них, а он які клопітні. Воно й не дивно. На його плечах лежали турботи про землю, про благо люду землі Тиверської, на Миловидиних — терем із його численними «треба», челяддю та дітьми в теремі. Чи їй було коли розглянутися за ними, подумати про щось інше, крім них? Одне дитя не встигало стати на ноги, потішити вітця, матір першим словом-лепетом, інше народжувалося, за тим іншим — ще інше, і кожного разу його княгиня, його жона-утіха відходила від нього, була з малям і з малям та з тими, що підростали вже, одначе вимагали її нагляду і її турбот. Зато ніхто не скаже, що вона не господиня в княжому теремі і не мати своїм дітям. І Малчиних виростила, до ума-розуму довела, і своїх ростить достойно.

«Один лиш я нарікаю? — осміхнувся. — Пробі, чи можу нарікати на таку?»

Таки довгенько оберталася між челяддю. А може, й сама поралась. Коли зайшла, інший мала вже вид.

— Най вибачає князь, — ніяковіла. — Я змусила його ждати.

— Не біда, — простягнув назустріч їй руки й посадив супроти себе. — Знаю, скільки на тобі повинностей, тому й не ремствую. Скажи, чи всі і всім задоволені?

— Що ти, княже! — подивувалася. — Чи на такім воседлі, як Миланчине, могли бути невдоволені? Весь Черн і його околії гуляли-пригощалися.

— В тім-то й ба, що люду он скільки було, комусь могли й не догодити.

Посиділа, ніяковіючи, і вже потім сказала:

— Я все робила, княже, аби догодити.

— Чи я кажу: ти чогось не доробила, — помітив її бентегу й поспішив заспокоїти. — Твою щирість я бачив. Питав затим, аби пересвідчитися, що обійшлось як слід.

Був добрий і ласкавий з нею, та не одразу прогнав осмуту з серця.

— Мені се не подобається, жоно.

— Що саме?

— А то, що ти вдалася в тугу і без видимої причини. Волів би завжди бачити тебе світлою та ясною, як умієш бути. Коли хочеш знати, затим і покликав, аби винагородити за все, що робила й робиш для мене, дітей моїх.

— Правда?

— Як я — се я, а ти — се ти.

Скинула повиті болем ніяковості очі й тицьнулась мужеві своєму до плеча. Горнулася й казала щось, казала й горнулася, а він обіймав її, гладив, заспокоюючи, плечі й тішився з того, що знову бачить свою Миловиду такою, як там, в оточенні ясноликих діток.

— Милана знаєш що повідала мені, коли йшла від нас? — почув нарешті її казання.

— А що?

— Зізналася, що вельми прикипіла серцем до роду вітця свого, що коли б не веління лади та не повинність перед тим же родом, нізащо не пішла б із нього. «Най мамця знають, — сказала, — кому я найбільше вдячна в сім роді, то се вам. Бо уміли бути кревною на місці некревної, бо такими щедротами винагородили за багато літ, як, може, не винагородила б і кревна».

— Так і сказала?

— Ано.

— Ось бачиш. Я тільки збирався подякувати тобі за твої щедроти, а Милана уже подякувала. Гадаєш, то так собі? О ні. То правда промовляє нашими устами. Бо ти не тільки відрада, ти — божа винагорода усім нам. Чуєш, усолодо моя, не тільки відрада — винагорода!

— Як і князь для мене.

— Правда?

— Не було б правдою, чи народила б йому шістьох синів?

Осміхнувся втішено і вже потім поправив:

— П'ять їх у нас.

— Буде й шостий, княже. Знай, непраздна[29] я.

— Отак?

Тепер він, князь Волот, німував подивовано. Зрештою відкинув геть сумніви, заяснів видом й став виціловувати жону свою, так солодко й гаряче, гейби вперше доступився до неї, свого найбільшого жадання.

Ось чому вона видалася йому сьогодні до невпізнання ліпою і миловидою! Непраздна є!

— То, може, за сим разом дівка буде? — спинився нарешті й заглянув, збуяний радістю, в осяйні її очі.

— Хотіла б мати дівку. Коли б ти знав, муже мій, як хотіла б! Та ба, не буде її.

— Звідки така певність?

Пригадала: колись давно мала про це вже бесіду. Одначе чимось іншим не може пояснити князеві своєї певності.

— Ще в Випалі, коли була півдівкою, наснився мені сон. Буцімто рву на воді лілеї, а кладу собі до рук маленьких хлопчиків. Одного, другого, третього отак. Жахнувшись, прокинулася й повідала своє сновидіння бабусі. Старенька вислухала мене й сказала: «Лілеї — русалчині діти, негоже зривати їх. А оскільки ти брала серед них лиш хлопчиків, то знай, у тебе будуть самі лиш хлопчики».

Пророкування її, як бачиш, справджується: уже п'ятьох народила.

— Одначе на воді, ти взяла лиш трьох.

— Таки трьох.

— Ось бачиш, серед всіх інших може бути й дівка.

Повірила чи лиш хотіла вірити, в усякім разі, мала намір сказати втішне для себе й для мужа, та їй не дали висловитись. Хтось сторонній над'їхав тієї миті до терема й дав знати челядникові, що хоче бачити князя.

То був гінець від сторожової вежі[30] на Дністрі. Прибув сказати князеві: до нього правиться з миром та злагодою кутригурський хан Заверган і просить дозволу на в'їзд до стольного города Черна.

Повелів запросити хана і дати йому достойний високого гостя супровід, а тим часом думав: «Чого се йому тра' від мене? Сказав, з миром та злагодою. Чи не обри заворушилися?»

Кочовища кутригурів не доходили до Дністра, отож і чвар із ними у тиверців не було. Ото тільки й клопоту мали через них, що пустили вісім літ тому за Дунай і вислухали докір імператора: «Пощо пустили? Чи соузники так чинять?» Опісля кутригури не поривалися до ромеїв і до Дністра не доходили. Випасали череди корів, отари овець, а найбільше комоней далі на схід, коли й мали якісь сутички чи перетрактації з антами, то лише з тими, що сусідять із ними — уличами та ще полянами, коли ті спускалися на пониззя Дніпром або ж Бугом чи Онгулом. Ратних змагань між ними та антами, скільки й пам'ятає себе, не було. Невже справді заворушилися обри й погрожують походом через кутригурські землі? Дуже можливо. Досі вони, сидячи за Дніпром, на уличів та полян ходили яко таті, тепер могли обійти їх і правитись до Дністра через Кутригурську землю. Чом би й ні? Скільки тих кутригурів і що для обрів кутригури? Ті пруги[31] і не таких здатні поглинути.

Хан не поспішав об'явитися в гридниці[32] Черна, одначе й не зволікав аж надто. Коли ж завітав, був по-асійському ввічливий і щедрий на хвалу. А ще вразив князя Волота молодечою ставністю і доброликістю. Не лише кров, сила і здоров'я буяли в ньому.

— Приніс я князю на Тивері, — схиляв покірно голову і клав руку до серця, — жоні та дітям його низький уклін і найсолодші побажання здоров'я та супокою від себе і всього люду на Кутригурах. Хай славиться ім'я його яко гонителя ромеїв і буде доброю пам'ять про нього не лишень серед сущих, а й серед нащадків.

— Спаси біг.

— А ще кланяюсь мужам його та воєводам, усім, хто і підпорою князеві в ділах ратних та вічових.

«А він добре обізнаний з нами, як і з тим, що діється в нас», — міркує тим часом Волот і дошукується нагоди заговорити про суттєвіше.

— Ще раз дякую ханові за прихильність серця, як і за добрі побажання. Привідця кутригурів, сподіваюсь, вперше у нашій землі?

— Так.

— То най буде повен: на добро вона завжди відповідає добром. Висловлюємо й свою найсердечнішу здравицю ханові, усьому родові його, мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед своїх. Сідай, хане, на чільне місце, най сідають по обі руч мужі твої та й кажіть, що привело вас у землю нашу.

Заверган не примушував господаря просити вдруге. А поки всідавсь та розглядавсь, зважував давно виважені думки й прицілювався, котра з них буде зараз найбільш слушна.

— Князь мусить знати: у привідців люду немає нічого вищого за потреби люду. Те, що зняло мене та моїх кметів із насиджених місць і повело в Тиверську землю, не в винятком.

Опустив на мить долу зір, схоже, що черпав там десь, поза гридницею, своєму серцю снагу, і вже потім почав оповідати, які безліття переслідують його люд, і доволі часто. Тож і намислили кутригури: чи не пошукати їм щедрішої на злаки, а відтак і на благодать землі? Раз уже прибули до них, тиверців, як до добрих сусідів і не приховали того, з чим прибули, то не ховатимуться й далі: усі вбачають таке благо в задунайських землях Візантії, не інакше мислять і кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба лиш туди.

— Чим же може прислужитися вам Тивер? — не зовсім розумів князь хана чи підганяв його, аби одкрився швидше з тим, заради чого прибився до Черна.

— Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди, не ставав на нашій путі з раттю. Лихого наміру до люду тиверського у нас немає. Пройдемо до Дунаю і зникнемо за Дунаєм.

— А що скаже нам Візантія?

— Йдете ж не ви, ми підемо, і підемо з добрим наміром — поселитися.

«Він не щирий зі мною», — став на думці князь Волот і не вагався вже.

— Не діло кажеш, хане. У нас із Візантією давно укладено ряд на мир і злагоду, ми не можемо порушувати його і тим ставити себе під загрозу ромейського вторгнення.

— Досі ж за Дунай, як і з-за Дунаю, вільно було ходити. Невже князь не може послатися на це, коли заремствує Візантія?

— Тим, хто йде туди з добрими намірами, і зараз вільно йти. Кутригури ж хочуть піти й сісти на ромейських землях ґвалтом — так, як сідають склавини. А між ними й ромеями — хан, сподіваюсь, знає те — йде справжня січа. Як же ми, соузники ромейські, можемо напустити на ромеїв ще й вас?

Заверган перезирнувся з кметями.

— А коли за Дунай схочуть піти не лише кутригури, — сказав і глибоко заглянув Волотові у вічі, — а й утигури, обри? Невже князь усім їм стане на путі? Невже він захоче знекровлювати себе лиш тому, що має з ромеями ряд?

Волот відчув себе загнаним у глухий кут. Сидів, дивився на привідцю кутригурів і відмовчувався.

Хан не забарився скористатися тим.

— Кутригури не хотіли б знекровлювати себе у січі з тиверцями, — сказав довірливо. — Віддавна мають їх за добрих сусідів, тож і воліли б мати тільки за таких. Пошлись, княже, на правічний покон — вільно ходити гостинною путтю на обводах — і тим уймеш ромеїв, матимеш, як і мав, із ними мир та злагоду.

— Ні, хане, про злагоду годі тоді й помишляти.

Це було схоже па відмову, і Заверган занепав духом. Дивився па привідцю тиверців усе ще благальне, та разом з тим і примітне ніяково. Волот загледів те і, мабуть зглянувся на нього і його бідкання.

— Най хан погостює в нас день-другий, — обізвався перегодом. — Мушу зібрати всіх ліпших мужів Черна та його околій і порадитися, як нам повестися в сім ділі, аби і з ромеями не розбити глека, і з вами, сусідами в Помор'ї, також. А зараз прошу всіх за княжий стіл, одвідати страв господині моєї, звеселити серце і розум питієм.

Вдовольнялися стравами та напоями княгині Миловиди за дня, вдовольнялися й тоді, як стемніло, зайшло на ніч. І не лише князь із ханом та ті, що стояли коло них. Прибули на княжий пир чільні мужі тиверської дружини, було немало і з городських, надто мужів думаючих, нагодився з Волина й нарочитий муж[33] князя Доброта Мезамір. Тож і бесіда весь час точилася довкола одного й того ж: чи гоже, справді, сваритися з кутригурами? Чи віддавна не так було: хто хотів, той і йшов за Дунай, кому треба було правитися з-за Дунаю, той і правився? Племена-сусіди, як і привідці племен, не в одвіті за тих, що приходять, вони в одвіті за себе — і тільки. Хан правду каже: Тивері на всіх не вистачить і всіх собою вона не прикриє. Так мають і сказати ромеям: ви пильнуйте себе, ми — себе. А те, що є ряд про невторгнення, то так воно і є: Тивер не вторгається, вторгнулись кутригури, користуючись поконом вільно ходити обводами чужої землі.

Хан розчулився в тих бесідах і поривався присягнути кров'ю, що буде вірний обіцянці, що матиме Тивер і тиверців за добрих сусідів як нині, так і в віках. Йому вірили, з ним були щедрі на питіє і ще більше на благоволіє. А другого дня по обіді вже князь зібрав радних і вчинив із ними осібну від гостей раду: як бути з кутригурами?

Радилися довго і ставилися до того, чого хотів хан, по-всякому, а утвердилися на несподіваній і, як видалося всім, єдино можливій гадці: хай ідуть кутригури за Дунай, одначе не там, де є тиверські сторожові вежі й проторені до них путі. Самі мають прокласти їх і переправитися в місцях, де на них ніхто не сподівається, Тивер удаватиме, що не відала про те.

Князь Волот не одразу, все ж змушений був визнати: то справді слушна порада, і не барився уже ознайомити з нею привідцю кутригурів.

VI

Флавію Петру Саватію Юстиніану не було підстав нарікати на давно померлу й забуту в житейських клопотах матір. Як би там не було, не хтось інший — таки вона, убога селянка з Верхньої Македонії, винагородила його по тільки ликом і статурою Аполлона, а й щасливою долею, коли начистоту, може, найщасливішою з усіх смертних. Хто він був, коли правився з загубленого між гір, нікому не відомого селища Таурісій у таємничу столицю Візантійської імперії? Звичайнісінький пастух: босий, напівзодягнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на голові і з полотняною бесагою[34] за плечима. А он як обернулося: став імператором найбільшої в світі імперії, повновладним володарем мало не півсвіту — всієї Передньої Азії з численними провінціями, починаючи від Палестини, Сірії, Аравії, Фінікії, Месопотамії й кінчаючи Вірменією, а ще Понта Пелемона, Єленопонта, Дакії, Фракії, стародавнього Іллірика і ще стародавніших грецьких провінцій полуночної Африки, мало не всієї Італії. Чи це так собі і чи тому тільки, що в Константинополі сидів тоді, в день його, Юстиніанової, появи, кревний дядечко в іпостасі імператора Юстина? Ба ні, не тільки тому. Була ще й воля всевишнього, покликана молитвами матері, що проводжала сина в таку далеку і таку непевну путь, як була й дарована тією ж матір'ю в день появи Флавія Петра Саватія на світ всеблага заступниця — доля. Це вона подбала тоді ще, як Флавія колисали в колисці, аби імператор Анастасій не залишив для трону, на якому он скільки возсідав, спадкоємця, аби серед тих, хто щойно оплакував його, восторжествувала не злагода — ворохобня, і така що не лишала найменшої надії на примирення. Сенат, циркові партії, аристократи Константинополя уповали на Іпатія, Анастасійового небожа, а всесильний Амантій, тимчасовий правитель по Анастасію — на розпалені в собі жадання: ні в якому разі не випустити з рук даровану богом владу. І пішло, і завертілося. Поки аристократи справляли по Анастасію поминки та обходжували Іпатія (а то ж як слід було втокмачити йому, чого сідає в імператорське крісло, чию руку має тримати, коли сяде), Амантій накинув оком на дядечка Юстина, тодішнього привідцю сили, що на неї спирався трон — імператорської гвардії, і сунув йому до рук яко особі впливовій серед гвардійців немалу купу солід[35], а заодно і повеління: не скупитися ними сипати щедро й навсібіч, одначе з неухильною метою: аби гвардія посадила на трон не Іпатія, а Феокрита, особу довірену і в усьому покірну Амантію. «Досить аристократам правити нами», — сказав утаємничено і гнівно, уповаючи ясна річ, на те, що дядечко яко колишній плебей візьме той гнів до серця й подбає, аби на трон сів Феокрит, коли вже він, Амантій-євнух, не може сісти. Не хтось інший, саме вона, всесильна і всеблага доля, надоумила тієї днини й сенаторів не поступатися своїм, віддати скипетр імператора кому завгодно, тільки не Амантію і його креатурі — Феокриту. «Пріч євнухів!» — заволали й почали гуртуватися та розкидати мізками, хто може стати Амантію на перепутті. «Юстин, привідця імператорської гвардії!» — підказала та ж доля, і оскільки іншої сили при Августіоні[36] справді не було, а дядечко Юстин теж був особою не без олії в тім'ї, обернулося так, що гвардійці не стали на бік Феокрита, одначе не стали й на бік Іпатія, проголосили імператором Візантії Юстина. Амантій змушений був убрати голову в плечі, а сенатори, як і циркові партії, схилитися на бік гвардійців. «Ліпше буде, — сказали собі, — коли імперією правитиме в усьому покірний нам смерд, до того ж літній і бездітний, аніж владний і підступний євнух».

Швидко перетасували між собою наявні в сенаті місця, підняли вітрила й, упевнившись — корабель іде своєю, раз і назавжди обраною путтю, стали співати новому імператорові осанну. І воїн він, яких світ ще не знав, і державця яких імперія досьогодні не мала. Не подивували й тоді, як той воїн і державця укоротив віку спершу Амантію, котрий міг не змиритися й торувати путь до імператорського столу, затим Феокриту, стяв голови популярному на ті часи привідці палатійських[37] легіонів[38] Віталіану, ініціаторові фінансових реформ і вельми впливовій за Анастасія особі в імперії — префекту[39] Преторія Морину. Важливо, що їх, сенаторів, обійшов караючий меч і що досягнуто найголовнішого — немає Амантія. Були, щоправда, іншим спантеличені: новий імператор, виявляється, не просто собі мало обізнаний з грамотою, він неспроможний навіть поставити підпис під едиктами[40], що їх готують інші!

Спершу ширили очі, потискували плечима, далі почали дозволяти собі шептатися: як бути? Менші йшли до старших, старші — ще до старших, а ті, не відаючи, що можна вдіяти, робили кам'яними лиця і тим казали: ви про се не відаєте, вам те наснилось.

Та не спить людська мисль, коли знає: над нею висить і щомиті погрожує карою меч. Хай не серед вищих і найвищих, все ж знайшовся в сенаті такий, що прибіг одного досвітку й вигукнув, подібно Архімеду:

— Еврика! Я знайшов!

— Що саме? — непевно поглянули на нього.

— Виготуймо для імператора платівку з чотирьох літер: legi («я прочитав») — і того буде доста. Вона засвідчуватиме підданим і всьому світові його грамотність та компетентність в ділах імперії. Ну, а поставити таку платівку не важко.

Потіха — велика спокуса, а бажання бачити себе мудрішим самого імператора тим паче. Тож і змагання сенату з імператором-смердом що далі, то помітніше входило в силу, і хто відає, чим завершилося б, коли б та ж доля не стала на бік дядечка Юстина і не нашептала йому: сенатори підсовують тобі посміховиська замість едиктів, а ти розкинь мізками і підсунь сенаторам щось таке, від чого у них не лише у носі закрутило б. І дядечко послухався тих нашіптувань. Перше, що вчинив, став бувати — і доволі часто — на циркових виставах, збирати в себе і щедро винагороджувати поетів, які подобалися публіці і яким найзавзятіше аплодувала публіка. Не відаючи доти, що таке наука і культура, імператор став неабияк дбати про їхній розквіт в імперії, заклав і воздвиг за своєї пам'яті більше, ніж будь-хто, наукових і культурних закладів, церков, яко щирий християнин заходився переслідувати єресь та єретиків і тим примусив служителів церкви, ба навіть циркові партії поставити рогом очі й сказати прилюдно: «О-о!», а вся інша просвіщенна братія — і найперше поети та актори, не забарилися підхопити те «о-о» й возвеличити імператора Юстина в очах непросвіщенних яко мудрого серед мудрих і просвіщенного серед просвіщенних.

Ніхто не смів уже підсовувати імператорові лживі письмена замість едиктів. Супротивно тому, засвідчували щирість, присягалися в вірності, хоча позаочі й уповали на час. Юстин, гадали собі, похилий віком, до того ж не має спадкоємців. Відійде — і вдіють своє: надінуть імператорський вінець особі імператорської крові.

Та й тут помилилися: дядечко Юстин справді виявився мудрішим за наймудріших. Тоді ще, як сів на троні, послав до Верхньої Македонії гінців з повелінням: хай хтось із небожів кидає гирлигу, з якою ходить за вівцями, й правиться до Константинополя. А коли небіж прибув, сказав йому: «Я старий уже для того, щоб сідати за лаву і оволодівати науками, тим паче у вищій школі — університеті — сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож не гай його, вдень і вночі сиди над книгами — мудростями віків. А осягнеш їх більш-менш, прийдеш і станеш поруч зі мною, допомагатимеш мені править імперією і сам навчатимешся. Не брязкай там, серед навчителів і тих, з ким навчатимешся, іменем моїм, натомість постарайся осягнути розумом більше, ніж будь-хто, і стати під кінець навчання вище, ніж усі».

Він, Юстиніан, теж був не з якогось іншого тіста, таки з дядечкового, тож не забарився утямити, куди хилить імператор, надто коли він покликав його і ще кількох таких, як він, до Августіона і повелів бути його довіреними в Августіоні. Може, котрийсь із сенаторів і втямив перегодом, до чого йдеться, та було вже пізно. Імператор Юстин відчув на той час, що дні його лічені, й усиновив обізнаного з науками як і з сенатськими премудростями небожа своїм чи не останнім едиктом, — тим, на якому стояло не звичне для всіх «Я прочитав», стояло набагато значиміше: «Я передав владу над вами і всією імперією своєму небожу Юстиніану Першому».

Хай та воля імператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собі волосся, збагнувши, що сталося в імперії і в чиї руки потрапила імперія, — дарма. Таким було веління долі, так мало вже й бути: віднині на імператорському троні сидітимуть не спадкоємці Зенона і його вдови Аріадни, ба навіть не родаки Анастасія, сяде рід Юстинів з далекої Македонії і сяде надовго. Бо хто насмілиться чинити всупереч заповіту, коли той Юстинів наступник мав уже своїх прихильників і в сенаті, і серед гвардійців?

Юстиніан спиняється перед глибоко посадженим у стіні, вікном імператорського палацу і довго дивиться в далину, що стелиться через Босфор і десь далі. Он скільки літ минуло відтоді, як наділи на нього імператорський вінець і посадили на місце покійного дядечка. Жарти хіба — понад тридцять! За цей час померли не лише ті, хто рвав на собі волосся, шкодуючи, що якийсь пройдисвіт з іллірійців зумів напустити туману і лишити всіх у дурнях, померли навіть ті, хто пам'ятав, з якого роду-племені імператор Юстиніан, як став він повелителем найбільшої на всю ойкумену[41] імперії. То давно, в перші літа його присутності на троні, кричали на іподромі: «Було б ліпше, коли б не народжувався твій вітець Саватій! Він не породив би вбивцю!» Тепер немає кому кричати. Та й не посміють. Он який слід лишив по собі в імперії, а відтак і в пам'яті людській. «Який? — вигулькує котрийсь із тих, що дозволяли собі ширити на іподромі роти й кидати в його бік обурливі фрази. — Той, що кривавив землю на численних бородищах в північній Африці, Італії, в багатолітній різанині з готами, персами, де лягли з твоєї ласки сотні і сотні тисяч, чи той, що укоротив віку тим же тисячам, а то й мільйонам громадян імперії, не кажучи вже про рабів, через нечувані до тебе побори, найвигадливіші податі?»

«Не тільки, — Юстиніан обертається в той бік, звідки, смикнули його за руку, і приймає позу легіонера, що налаштувався до бою. — Ви, либонь, ото тільки й знаєте, що нагадувати про податі та боролища. Так, обкладав вас, і на смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете жити в багатій, славній на весь світ імперії і не лити крові, не терпіти від податей? Ба ні, не було так до мене, не буде й по мені. Чули, не буде!»

Чому сказав так, сам не відав, одначе певен був: сказав правду. Як правда й те, що його не за податі і не за пролиту на биролищах кров пам'ятатиме імперія. Були ж бо не тільки податі, були й творення самої імперії. Дядечко Юстин лиш загравав із поетами та акторами, він же, Юстиніан, в ім'я розвитку самої поезії, як і науки, не тільки оточив себе сонмом блискучих поетів і вчених мужів, наступив на горло власних переконань і поступився перед ними своїми переконаннями. Усіх переслідував і жорстоко карав за відступ від християнської ідеології, а на відступи поетів і вчених закривав очі і дозволяв користуватися мовою еллінів-язичників, якою нікому не дозволялось користуватися. Хіба того не пам'ятали колись і не пам'ятають нині хоча б і Прокопій Кесарійський, Агафій Мірінейський, поети-епіграмісти Павло Сіленціарій, Юліан Єгипетський, Македоній, брати Схоластики?

Вищі школи — університети були й до нього, те всяк знає. Та хто посприяв так розвитку науки в університетах і не тільки в Константинопольському, а й у Бейрутському, Александрійському, Афінському, Едеському, в школі риторів і софістів у Газі, в медичному училищі в Нісібісі? Саме при ньому, Юстиніанові, забурлило там життя, стали можливими дискусії між вченими-філософами і вченими-богословами, між блюстителями права і законодавцями, істориками і географами. Де є такі бібліотеки, як у Константинополі, Александрії, Бейруті, чи в багатьох країнах Християнського світу з'явилися такі, знані серед вчених і невчених, просто просвіщенних мужів праці, як «Християнська топографія» Косьми Індикоплова, трактати його опонента, александрійського філософа Філопона, науково аргументовані рекомендації медикам лічця з Еміди Аеція? А чиїми зусиллями створено зведення законів Візантійської імперії? А так, чиїми?

Багато чого можуть пригадати згодом імператорові Юстиніану: і те, що зібраний на іподромі повсталий охлос[42] плавав у власній крові й просив пощади, а він не дозволив залишити живим бодай когось із тридцяти п'яти тисяч, і що лив ромейську кров на численних боролищах поза Візантією, та не забудуть, не можуть забути, що зведення юридичних законів його епохи іменується Кодекс Юстиніана. Не професорів права Феофіла, Дорофея, Стефана, Фалалея, які немало потрудилися над ним, складаючи та коментуючи Дігести, а таки Юстиніана. Бо той виняткової ваги і значимості пам'ятник юридичної мислі створений таки при ньому і дякуючи йому.

Податі, пролита на боролищах кров… А ви ж як думали? Обводи Візантійської імперії он які, їх до сього часу не спромоглися облічити. Хто дбатиме про них, крім імператора, і хто зупинить варварів, що заряться та й заряться на багатства імперії? Ви? Ба ні, імператор. Тож і дайте імператорові, щоб мав ким заступити варварам путь у землі імперії, щоб мав за що звести фортеці, через які не могли б пройти ті ж варвари, щоб дбав про спасіння душ ваших зрештою.

Скажете, не дбав про все те? А чиїми клопотами і солідами відновлено сотні старих, збудовано нові фортеці на обводах, споруджено городи, церкви та монастирі по всій імперії і серед них окрасу православ'я — храм святої Софії в Константинополі? Чи хтось колись спромігся звести таке диво, чи доклав стільки зусиль, аби процвітало християнство, аби церква і імперія стали єдиним цілим? Усе то мої турботи і моя гордість. Чули, моя і нічия інша! Скільки стоятиме храм святої Софії, як і споруджений для гнаних і голодних дім Сампсона, стільки й пам'ятатимуть Юстиніана. Так, я не шкодував на все це вашого поту, як і вас. А хіба я сам мало пролив його? Може, чревоугодничав, володіючи такою імперією, може, дозволив собі бодай раз побути на дозвіллі, по-людськи виспатись? Не було того, ви це знаєте, як знаєте й те, що я нікого не відштовхував від себе, був доступний для всіх і щедрий з усіма, коли йшлося про творення імперії, а не про руйнацію її. Хто, крім Юстиніана, дбав так про ратну спроможність ромеїв, про розвиток ремесла, торгівлі? Хіба не моїми зусиллями добута золота жила візантійської економіки — шовк-сирець? Хіба той найбільший за всі віки здобуток мало дав вам? Таке не забувають, вельможні і невельможні крикуни, як не забуде люд візантійський і того, скільки сили й розуму доклав імператор Юстиніан, аби здійснити давно сподівані законодавчі реформи, обмежити владу сенату і сенаторів, заборонити крупним землевласникам мати свої в'язниці, творити суд над підлеглими, аби подолати згубне для імперії запустіння земель у провінціях.

Звичайно, знайдуться й такі, що нарікатимуть. Якже, ввів таможні мита для тих, що привозять і продають у його гаванях товари, стягує високі проценти з боржників, зберіг рабство і ні на йоту не полегшив долю рабів, ввів примусову скупку хліба, підвищив старі і вигадав нові податки, серед них такий навіть, як податок на повітря — аерикон[43], був жорстокий як із знаттю, так і з охлосом, не брезгував доносами таємних послухів, карав по їхньому доносу всіх, навіть тих, що творили з ним імперію й були свого часу улюбленцями. А хіба влада не є насиллям, може, найбільшим і найжорстокішим? Хіба такою імперією, як Візантія, можна управляти без таємних послухів, вивідувачів, донощиків? Усім подобається те, що здолав силою меча свого варварів і повернув у лоно імперії Північну Африку, Італію, відновив, по суті, славнозвісну Римську імперію в її історичних обводах. А хіба усе те можна було зробити без належних витрат? Хіба державний фіск — бездонна бочка, з якої можна черпати та й черпати соліди? Он скільки йде їх на велич і славу Візантійської імперії, — ту саму велич, яка всім веселить серце і плодить гординю. А за які небесні дарственниці[44] можна творити її? За які?! Може, повернеться в когось язик сказати, що всі оті податі-здирства імператор впроваджує заради себе, свого благополуччя?

Юстиніан полишає нарешті облюбоване біля вікна, що виходить на Босфор, місце і звільна йде через простору залу. В один куток, затим — у другий.

«Чому це минуле так невідступне переслідує мене, будить неспокійну думку, більше того, полишає в серці неприємний щем? Постарів, чую, недалеко той час, коли доведеться стати перед всевишнім і дати відповідь за всі свої діяння. Господи, невже те станеться і станеться в недалекім часі? А-а… — чує в собі силу і доволі рішуче зривається з місця, йде до дверей. — Чи цим маю сушити собі голову? Живий дбає про живе, а наділений владою імператор — про владу».

— Кличте до мене настоятелів храмів святої Софії і святої Ірини. Скажіть, хай прибудуть з ученою братією, і негайно.

Останнім часом становище імперії, а відповідно і церкви в імперії, чи не найбільше хвилює його. Певен, не таке тверде й міцне воно, як декому здається. Західні землі он як довго перебували під варварами. Чи то так собі? Чи за ті численні літа мало нашкоджено християнству і найпаче люду християнському, його побуту, віруванню, моралі? Варвари, як і варварські покони — ізчадіє єресі, якої й без того доста. Одні манихеї чого варті. А монтаністи, самаритяни, а монофісити, яким, ніде гріха таїть, потурає сама імператриця і до яких причетна мало не вся знать.[45] Там, на заході, з переміною влади не все саме по собі переміниться, і імператор яко глава держави та церкви не може не дбати про це. Мусить дбати.

Ходив і розмислював, з чого почне її, бесіду, а може, й суперечку, з богословами. Та йому не дали зібратись з мислями, ба змусили навіть перенести призначену вже бесіду на інший час. Прибув до Константинополя гінець із Фракії й заніс до Августіона тривожні вісті: варвари перейшли через Істр[46] не лише в середній, а й у нижній течії, плюндрують Скіфію[47] та Нижню Мізію.

— Хто такі? Наші зрадливі соузники анти?

— Ба ні, за сим разом не вони. Вторгнулось знайоме імператорові по недавній січі плем'я, іменоване гуннами-кутригурами.

— Всього лиш? Що вдіяв намісник, аби зупинити? Чому не зупинив і шле до мене вістуна з лихими вістями?

— Бо варварів не так уже й мало. Вони обминули фортеці й пішли гуляти по провінціях. Беруть у поселян лиш живність, самих же не чіпають, пускають поголос, ніби прийшли обрати собі землю й сісти на ній.

— Мають намір осісти, а тим часом оббирають люд?

Імператор був явно невдоволений вістуном, як і вістями.

— Чого хоче намісник?

— Просить помочі, василевсе. Так і сказав: самим несила стримати, хай імператор шле палатійські легіони.

Юстиніана аж пересмикнуло од тієї наглої вимоги.

— Усі шукають захисту в імператора, усім подай палатійські легіони! А де провінційні? На що покладався намісник Фракії, боринячи полуночні обводи, коли неспроможний оборонитися навіть від кутригурів?

На крик його нагодилася, і нагодилась, як завжди, вчасно імператриця.

— Що сталося, Божественний? Хто збентежив твою душу, порушив такий жаданий супокій?

— Ось, послухай та полюбуйся, — показав на посланника з Фракії і відійшов набік.

Феодора — сама цікавість і увага. Ані в очах її, без того великих і насторожених, ані на виду жодної тіні гніву чи невдоволення, лише подив і благання, благання і подив. Те й підкупило, певно, посланця. Без захвату, часто затинаючись, однак переповів імператриці все, що розповідав уже, не поминув і подробиць, якими з ляку чи через забудькуватість не удостоїв імператора.

— Скільки ж все-таки війська у кутригурів? Казав чи не казав се намісник?

— Достеменно ніхто не знає, судячи з того, як густо і нестримно йдуть по провінції, далебі, не менше десяти тисяч.

— Бог милостивий, упораємось. Іди й перепочинь з дороги, а імператор подумає тим часом, що вдіяти, аби витурити варварів, уберегти Фракію і фракійців від напасті.

Ждала, коли стихне хода вістуна, чи збиралася з мислями василіса, — важко сказати. Стояла при вході, виважувала допитливим зором Юстиніана й відмовчувалась.

— Ці варвари не дадуть спокійно дожити віку, — перший озвався імператор. — Усім стоїть в очах і в тім'ї багатство Візантії, всі прагнуть поживитися ним. Лізуть і лізуть, мовби ті пруги.

— Коли прийшли лиш за багатством, — півбіди. Гірше, коли справді хочуть поселитися.

— Нащо вони мені, раби і конюхи! — розгнівався Юстиніан. — Своїх не маю?

— І я кажу: нащо? Гнати треба, і негайно.

Василевс не обізвався. Міряв простору залу Августіона й своє щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних.

— Де зараз полководець Велісарій?

— Далебі, спочиває після виснажливих походів.

— Скажіть йому: повеліваєм бачити у себе.

І вже тоді, як придворний мав намір іти, додав:

— І небожу моєму Герману те саме скажіть.

Феодора, як і завжди, лишалася не по-жіночому зосередженою і думною. Та ось очі її загорілися іншим, ніж досі, вогнем і, як здалося Юстиніанові, хай і непримітно, все ж розширились.

— Кого ж пошлеш, василевсе, з Велісарієм? Ті рештки, що маєш у Константинополі та околіях, чи від Нарсеса відкличеш когорти?

— Може, й рештки, що вдієш. Важливо, аби було кому вести їх. Там, у провінціях, злютують силу і з провінційних когорт. Гадаєш, немає чи замало їх? Привідці бевзі і страхопуди — ось в чому вся біда. Поховалися по фортецях і ждуть милості від імператора.

— Можливо, й так. Поява Велісарія серед тих, що вийдуть супроти кутригурів, не завадить. Одначе я на твоєму місці покликала б насамперед слів, котрі не так уже й давно укладали ряд із утигурами та обрами. Хай би нагадали і обрам, і утигурам: брали соліди, давали обітницю бути на боці Візантії, стинатися з усіма, хто йтиме у її обводи з полуночі, то хай стають тепер на наш бік.

Юстиніан не поспішав радіти знахідці імператриці.

— То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших міхів соліди й забули про обітницю. Інший уклали ряд і саме з кутригурами: Санділ віддав за їхнього хана свою дочку.

— Це ще не каже: забув про укладений із нами ряд. Із кутригурами Санділ не пішов все-таки. Збагни, василевсе: не пішов! А коли так, не зовсім, виходить, забув.

Імператор зиркнув на неї і замислився.

— Не підуть, Феодоро, утигури на кутригурів. Де ти бачила, щоб родак ішов на родака?

Василіса не осміхнулася, одначе щось схоже на усмішку накреслилось на її устах, заіскрилося в погляді.

— Ну, а обри?

— Обрам, щоб іти на кутригурів, треба вторгатися в землі антів чи утигурів.

— Ти забуваєш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж гуннське поріддя. Вони на все спроможні. Коли певний, що встигли забути про щедро висипане перед їхні ласі очі золото, висип ще чи принаймні побрязкай ним і побачиш, що з того буде.

«А й справді, — схилявся до її мислі Юстиніан. — Це варвари, вони на все здатні. Хай Велісарій іде у фракійські провінції з когортами, а сли з солідами — до утигурів та обрів. Чи одне другому завадить?»

«Стривай! — вихопився сумнів. — Де візьму стільки солід? На те, щоб утримувати за собою відвойовані у варварів західні провінції, треба їх, щоб стояти проти склавінів, що затопили Іллірик, теж треба. Ще й цим, обрам та утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всі хочуть?»

Феодора не вмовкає, знай підшукує резони й переконує цими імператора, а імператор стоїть, мовби шарпане вітрами дерево, і не може зважитися на те, що радять. Розкидається ж не чимось, розкидається скарбами, стягнутими з тих, котрі он як попрікають його. Коли піде на це, змушений буде знову оподатковувати.

«А-а, — махає зрештою рукою і велить кликати когось із сольства. — Мають піддані аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б'є з імперської землі, на дим, що йде з осель зледачілих. Не хочуть чи не можуть самі стати на оборону отньої землі, хай дають соліди».

VII

Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й потішеним уже. Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе і жони своєї дозвілля — все передзим'я і всю зиму був із Каломелою, а друге, он як возніс себе в очах кметів. Тоді ще, як повернувся з Тивері, зібрав їх і сказав: «Нам і дозволено, і не дозволено іти землею Тиверською. Думайте, як пройдемо. Даю вам на те передзим'я і зиму, бо лише по зимі підемо». Не відає, думали кметі чи ні, одне знає: не міг пристати до того, що надумали. Коли зібрав їх перед походом та став питати, всяке казали і на все указували, не вказали лиш достойної путі.

— А коли так зробимо, — виніс на їхній розсуд свою думу-рішенець. — Не тоді підемо за Дунай, як спаде та вигріється в ньому вода, а тоді, як сніги вже стануть мало не до решти, а крига на Дунаї буде ще міцна — така, що витримає і воя, і його огира.

Якусь мить німували всі, потім заговорили навперебій, зрештою стали схоплюватися й виголошувати своєму привідці здравиці.

— Слава мудрому ханові!

— Слава й хвала! Слава й хвала!

— З таким — хоч на край світу!

Не кривитиме серцем: радий був чути такі здравиці. А ще більше радів опісля, коли замисел його виявився не просто вдалим — на диво угодним для всіх та щасливим. І Дністер перейшли по льоду, ніким не були помічені, і Придністров'я та Придунав'я здолали, уникнули того, чого найбільше боялися — занесеного снігом безпуття, і на Дунаї вийшли в тім місці, де не було ані тиверських сторожових веж, ані ромейських фортець. Зате ріка лежала скована ще льодом — від берега до берега полискувала ним під скісними й холодними па передлітті променями сонця.

Правились через неї по одному і вдень. Правились і потерпали, ясна річ: а раптом під котримсь із воїв, що йшов поруч із огирем, чи під огирем виявиться промоїна? Зате коли вийшли на супротивний берег, та обігрілись при багатті, та наситились їдою, та вилаштувались сотнями, радощам всіх не було меж.

— Слава хану Завергану! — кричали тисячоголосе і не зважали на те, що хтось десь почує, їх десять тисяч, і всі мечники, під кожним гарячий степовий кінь. Хай спробують ромеї спинити таку лаву. Присяйбіг, доки отямляться та зберуться з силою, вони, кутригури, доможуться свого. Тепер під ними твердь, тепер ніщо їх не спинить.

Хан не мав тут наперед посланих вивідників, як мав повсюдно їх ромейський імператор, тож і не сподівався довідатися, що вчинить Юстиніан, почувши про вторгнення. Хай що хоче, те й чинить, розмовляти все одно доведеться тоді лиш, як кутригури знімуть тут веремію, до якої змушений буде прислухатися не лише імператор, а й ті, що здійснюватимуть його волю. А так, іншої путі до перетрактацій із ромеями немає й бути не може. Їх тільки силою й можна примусити розмовляти з варварами.

Мусить зізнатися сам собі, і зараз не відає, чого домагатиметься від ромеїв: таки облюбує, гуляючи по Мізії, землю й скаже імператорові: «Уступи її мені», чи візьме, що можна взяти вістрям меча, й поверне комоней за Дунай? Кметі усе ще тішать себе сподіванкою, що сядуть тут, у ромеях, з родами на вічні часи, а йому, признатися, не віриться, що буде саме так. Хай і про себе, все ж схильний думати інше: з добутою в цих землях здобиччю і на Онгулі непогано буде. А здобич, з усього видно, матимуть добрячу. Ромеї менш за все сподівалися нападу та ще в такий час — раннього передліття. Спочивають, либонь, по натоплених оселях і гадки не мають, що хтось звідкись може вторгнутися. Уявляє, як перепудяться довідавшись. Або ж кидатимуть усе, чим володіють, і тікатимуть куди очі дивляться, або одкуповуватимуться товаром, солідами і нишкнутимуть за стінами возведених імператором фортець. Від тих, що ховатимуться за стінами, всього, звичайно, можна сподіватися. Коли сила буде на боці кутригурів, нишкнутимуть, уповаючи на милість звитяжців, коли не стане її, вийдуть із засідок і вдарять у спину. То напевно. А проте іншої ради немає. Йде ж бо в цю землю з далекосяжним наміром — сісти на ній. Ті, що лишаються в фортецях, можуть бути перегодом сусідами, а сусідів усім дозволено дражнити, тільки не кров'ю. Крові ніхто не прощає.

Тисячі не довго йшли скіфським трактом. Нагулявшись по околіях і не натрапивши на опір з боку ромеїв, розбилися на сотні й подалися ген далі — в широкі й безмежні, як і там, на Онгулі, степи. Не спиняв: хай ідуть. Казав-бо вже: ромеї не сподівалися вторгнення. Доки довідаються про те, доки зберуться та вийдуть, не одна седмиця мине. Тож хай гуляють кутригури, доки гуляється, хай беруть усе, що можна взяти у тих, що втекли або ховаються по яругах. Гляди, наберуться та й вдовольняться тим.

Він не казав сотням, як і тисячам: «Вперед, тільки вперед!» Та вони й без казань розуміли: хан мислить саме так. Єдине, чим поцікавились, коли відходили: де здибаються з ханом?

— На тракті, що веде до Маркіанополя або ж під самим Маркіанополем.

Були слухняні: ждали на нього і тих, що з ним, там, де велів ждати. І раз отак, і вдруге, і втретє. Полишать при обозі нахапаний по околіях товар — і знову зникають на кілька днів, полишать — і зникають. Аж поки не перетнули їм путь і не сказали: доста.

Не ліз на рожен. Спинився й став розглядатися. А тим часом гнав по коліях гінців і збирав розпорошені тисячі.

На щастя, й ромеї не поривалися до січі. Заслонили путі, що вели в гори, й ждали чогось.

«Не інакше як на підмогу сподіваються. То, може, скористатися цим і повести перетрактації про поселення?»

Надумався і спорядив нарочитих мужів.

— Хочу говорити з привідцею, — сказав через них.

— Про що?

— Хай виходить за стрельбище[48] перед воїв своїх, там почує.

Не одразу відповіли, думали. А може, й радились.

— 3 татями одна розмова, — сказали нарешті, — меч і сулиця.

— Хто привідця легіону?

У відповідь — мовчання.

І збагнув Заверган: то недобрий знак. А збагнувши, схолонув серцем. Він не вперше виходить на січу, однак не так і часто, щоб почувати себе непохитно твердим. А, окрім того, раніш виходив яко сотенний, тепер є привідця всієї раті. Хто, крім нього, подбає, аби знати, що помишляє супостат, куди і які сили кине? Хто має розкинути мізком і упередити його, супостата, зустріти там, де вдарить, і вдарити там, де не жде? Хан і тільки хан. А коли так, де тут до супокою і яка мова може йти про супокій? Настає вирішальна мить, мусить бути готовий до неї, коли хоче стати достойним слави, що так щедро воздали йому нещодавно родаки, і звитяжцем на боролищі.

Найперше, про що подбав із тими тисячами, що були при ньому, аби ромеї не обійшли їх і не вдарили в спину. То вагома запорука безпеки, над усі заповіді — заповідь. А все ж твердості духу не почував у собі: гримав на воїв, що поверталися, не розшукавши котрогось із кметів, гримав і на кметів, коли з'являлися перед його очі не тоді, коли хотів би бачити.

— Ви чого йшли сюди? — допитувався, забуваючи, що сам дозволив свого часу промишляти в околіях й підбирати все, що негаразд чи без догляду лежить там. — Гадаєте, ромеї до самого Константинополя тікатимуть, зачувши ваше ім'я? Ставайте там, — показував, — і робіть усе, що належить робити воям, коли доходить до січі.

З десяти тисяч комонників, що йшли з ним через Дунай, при Заверганові було менше половини. І це не могло не бентежити привідцю кутригурів.

— Бевзі! Байберечники! — нарікав на тих, що все ще гасали невідомо де. — Ба, як голосно кричали на радах: «Люд знемагає в нестатках! Не задля себе, задля люду кутригурського маємо йти і добувати землю, що стала б годувальницею не на літа — на віки». А прийшли на таку землю — й забули про люд, жіночий байберек[49] затуманив мізки!

Єдине, що тішило, — його таки почитали в раті. І нишкли, коли гримав, і в поміч старалися стати, коли виділи: в ній є потреба. Хан має тяму, та яко привідця он який небувалий і нетвердий у собі.

Бачили, ромеї теж збирають силу й ставлять її так, аби при нападі було кому захищатися, у наступі напирати не лише чоловими, а й тими, що на крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе спокійними, а неспокій гнав ближче до ромейського табору, змушував приглядатися, що робиться в таборі. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щілину в лавах супостата й загадався, ставши перед ханом: зумисне залишили її імператорські стратиги[50] яко спокусу, чи таки не бачать, яка їй спокуса?

Заверган приглядався до неї з узвишшя чи з огира, сходив у доли — і знову приглядався.

— Покличте сюди кавхана, — повелів тим, що були найближче.

Сам до пуття не розумів, чому кличе саме Коврата. Одначе коли він над'їхав і став перед ханом, не міг не потішити себе певністю: лише Коврат і спроможний здійснити те, що намислив, якщо його взагалі можна здійснити.

— Бачиш той густо порослий деревом виярок?

— Бачу.

— Ромеї, з усього видно, не осідлали його. Приглянься за дня і вивідай, чи так це, або іншу щілину знайди в їхньому таборі. Вночі маєш проникнути тією щілиною, затаїтися за спиною когорт і вивідати, що діється в таборі, яку силу мають стратиги, чи надходить їм поміч, куди простують ті, що надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе інше: де ждати ромейського нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими.

Коврат одразу ж, як здалося ханові, не вагаючись, погодився вволити волю привідці. І та його ладність неабияк потішила Завергана. Радів кожній сотні, що відшукалась-таки й прибувала чи обіцяла прибути слідом за гінцем, і все пильнував та повелівав, аби пильнували й інші. «Ромеї, — казав, — вправно володіють мечем, та ще вправніше підступністю. Стережіться її».

Кметі не гайнували часу, зміцнювали табір, ставили, де треба було, сторожу. Проте не вдавалися до хана і не радилися з ханом. Усе, що робили, робили на власний розсуд.

«Не біда, — втішав себе, одходячи до сну, — аби робилося так, як треба».

Пізно заснув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тільки-но забувся, уже й розбудили.

— Хане — сказали утаємнично, — кметь Коврат воліє бачити тебе.

Схопився рвійно й, здавалося, змахнув із себе тією рвійністю дрімоту.

— Кличте.

Була ще ніч, і те, що Коврат зважився будити серед ночі казало все: він недаремно ходив до ромеїв.

А проте повідане перевершило всякі сподіванки.

— Хане, — сказав неголосно, однак піднесено й твердо, — є можливість заволодіти ромейським табором і без надмірної крові.

— Такий малочисельний він?

— Ні. Числом їх немало. Може, не стільки, скільки нас, одначе немало. Інше нагледів я, будучи в ромеїв: знаю, де привідці табору, як підійти до них і вдарити зненацька. А візьмемо привідців, візьмемо і весь табір.

Він був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате сміливості й рішучості йому справді не бракувало. Не просто ознайомлював свого привідцю з тим, що виніс із вивідин, запевняв, і запевняв гаряче: слід робити так і тільки так. А ще умів запевняти. Хан ішов слідами речей його й бачив стезю, котра виведе до наметів, у яких спочивають ромейські привідці, видів, як віддалені вони від когорт, що протистоять їм, кутригурам, розумів, що то важитиме, коли кутригури знімуться поночі і підуть на ромеїв, а від ромейських привідців ані згуку, ані відгуку. То справді може бути звитяга, і неабияка.

— Ти певен, там, де пройшло кілька вас, пройдуть і десятки, ба навіть сотня?

— Пройде, хане, щоправда, тільки пішо. Замислився Заверган і все ж ненадовго.

— А що буде, коли хтось оповістить ромейські когорти: привідці в біді, і ті кинуть супроти вас комонну сотню, а то й дві? Встигнете зникнути в яругах і переховатися купно з полоненими привідцями, доки надійдуть наші?

— А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину й підемо назустріч тим з наших, що ломитимуться в ромейський табір.

Хан не приховував втіхи від того, що чув з уст свого вивідника.

— Діло речеш, Коврате. Присяйбіг, діло! Ось тільки чи стане на те сотні?

— То візьмемо більше, хоча б і три. Де пройде сотня, там пройдуть і всі інші.

І то правда. Ніч он яка затяжна, такої ночі багато можна встигнути. Лишається в одному визначитись: хто поведе ці сотні? Виправа достойна твердої руки хана, а хана й тут треба. Коли дійде до нічного вторгнення у ромейський табір, до удару, що має зламати ромеїв, хан мусить бути тут. Отож вести сотні за спину ромеям, крім Коврата, немає кому.

Так і сказав:

— Виправа ця неабияка. Візьмеш її на себе?

— Коли хан звіряється, чому не взяти?

— На тому й станемо, — поспішив виректи Заверган і, ніби засвідчуючи своє вдоволення згодою, простягнув десницю й довірливо поклав її кметеві на плече.

На те, щоб розмислити і розтлумачити, хто, де і як діятиме у цій виправі, був даний день і половина ночі. А на саму виправу відводиться куций із куцих час. Бо покладаються не так на силу і обізнаність, як на зухвалість. А її може дозволити собі лиш той, хто вміє бути і мужнім, і мудрим, і беззастережно одважним.

Нагадував усім про це, а чи будуть такими, коли Коврат і його сотні подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в ніч, по суті наосліп, та й ромеї можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподіваються. Звідки знати, як буде, що буде насправді?

А втім, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат пішов, вороття немає вже й бути не може. Оскільки ромеї відмовилися від перетрактацій, січа неминуча, і буде ліпше, коли почне її саме так.

Тихо як у селищі й поза селищем. Сплять усі чи затаїлися? Ромеї, напевно, сплять, чого мали б не спати? Вої ж його не повинні б. Там, куди пішов Коврат, ось-ось мають запалати хижі, зніметься до неба трьома багаттями вогонь, а то й буде знак, що всіх покличе на січу.

Заверган підводиться із старанно вистеленого йому ложа й виходить з намету. Стоїть під зорями, дослухається до околій. Зрештою кидає доскіпливий погляд на небо, шукає зорю, котра має повідати йому, чи довго ждати ще сподіваного знаку.

— Хан так і не заснув, мабуть?

Оглянувся — позаду намету, біля напівпригаслого багаття сиділо кілька і серед них кметь, котрому велено бути сьогодні при ханові й робити гласними для всіх його повеління.

— Коли не заснув досі, то тепер уже й не спатиму. Віз он як круто опустив дишло, не так далеко той час, коли світ благословлятиметься.

— І все ж тієї зорі, що благословляє світ, немає ще, хане.

— А так.

Постояв, міркуючи, що робити далі, і таки звернув туди, де жевріло багаття. Йому уступили місце, подбали, аби м'яко і зручно було сидіти та й за ромейським табором стежити.

— Хан, може, закропить себе ромейським кумисом?

Зиркнув на кметя і вже потім запитав:

— Тим, що всього лиш гріє кров, чи тим, що валить з ніг?

Кметь сміється і тут же, не відходячи від вогнища, дістає баклажок із вином.

— Це, хане, з тих, що гріє і веселить. Того, що валить з ніг, при собі не маємо. Те хіба після звитяги вживатимемо, коли станемо надовго.

Одкривав баклажок і гомонів, наливав у братницю[51] — і знову гомонів. А хан слухав ту не на часі веселу бесіду й не знав, як йому бути: підтримати кметя чи нагримати за невчасну веселість?

«Він не один такий, — став на мислі. — А так, коли вже кметь визнав за можливе веселитися перед січею, то вої тим паче визнають. Що коли веселилися до безтями і не піднімуться на клич?

Хотів було так і сказати кметю, та братницю подавали вже до рук. Націлився випити й нагледів тієї миті: там, куди пішов Коврат, знялася, полохаючи небо, заграва.

Схопився Заверган, став на рівні, доглядається, бентежачись і радіючи водночас.

— Либонь, наші подають знак?

І кметь, і вої його промовчали. А поки мовчали, там, попереду, розгорілося друге, за ним і третє багаття.

— Так і є! — Хан заяснів видом і, перезирнувшись із воями, підніс братницю. — За звитягу, кутригури!

Все інше сталося без його веління. По один і по другий бік від намету, що був осередком кутригурського табору, почулися зичні голоси, вгадувалась метушня, і, доки ханові подавали огира під сідлом, меч, щит, всі інші обладунки, збудилася темінь у тихому донедавна селищі, чувся тупіт кінських копит, гаряче дихання людей і комоней, не лише ближній, а й віддалений стугін потривоженої в сонній тиші землі.

Заверган виїхав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою меча.

— Обабіч від нас почали вже. Почнімо й ми. Вперед, кутригури! Навалом і тільки навалом!

Далі не доглядався, скільки їх іде за ним і як ідуть. Одно знав: ідуть усі. Бо чув, як дужо стугонить земля під копитами, як норовлять настигнути його й ніяк не настигнуть багатоголосий кінський храп, нестримне поривання. Воістину підцвьохувало тією хвилею, додавало певності, сили, снаги. А ще зухвалості, того одчайдушною бажання лету, буєсті, мсти і неодмінно звитяги, що не знає сумнівів, а отже і міри.

Не думав, як поведеться, що чинитиме, коли доскаче до ромейського табору. Стинатиметься, як всякий муж, чи не обмежиться тим, захоче поглянути, що діється довкруж, бодай якось вплинути на те, що діятиметься, — скакав у ніч і вірив: недаремно скаче. Несподіване вторгнення в ромейський табір, та ще таке навальне, та ще поночі, не може не нагнати страху, а страх погонить хвалений ромейський розум у п'яти, примусить стенутися дух. То — без сумніву, то — напевно!

Коли те сталося: і табору досягли безборонно, і в табір вломилися, не до того було, щоб брати на себе все і всіх. Кричали сполохані вторгненням люди, іржали язвлені чи й смертельно вражені комоні, вирувало видиме і те, про яке міг лише догадуватися, побоїсько. Тож і не думав про рать, якось і не згадав у тій круговерті, що на його сумлінні виправа. Відбивав мечем націлені в нього сулиці, стинав голови необачним і розтинав вчасно підставлені щити обачних, топтав огирем знетямлених і знову здіймав та опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертні зойки і сам хрипів од люті, надмірної в молодечім тілі завзятості.

Пер куди бачив і спинився тоді лиш, як не нагледів поперед себе ромеїв, а хтось із кутригурів зловчився й підпалив наготовлений звечора хмиз для багать — в одному, другому й третьому місці.

Вогонь освітив поле січі й одразу ж явив ханові незаперечність його звитяги: кутригури були повсюдно, вони запрудили собою ромейський табір, і коли в таборі хтось боронився ще, то боронив уже не табір — власне життя.

— Хане! — над'їхав волохатий, в овечій шапці і овечій шкурі через плече комонник. — Кметь Фемаш велів сказати тобі: там, — показав обіч, — ромеї обставились возами й не дають підступитися до них, засипають стрілами.

— То й що?

— Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, інші отямляться і стануть супроти нас лавою.

— Скажи кметю, хай оточить їх сотнею-другою й тримає за возами. Всім іншим переслідувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон — байдуже, аби звитяга була повною і для всіх явною.

Тепер тільки помітив: сотня, котрій велено бути при ханові й оберігати хана, робити гласними його повеління в січі, була при ньому, ждала, що повелить, куди поведе.

— Де Коврат? Не об'являвся ще?

— Не виділи, хане.

— Звеліть першим, що траплять на очі, сотням, хай ідуть назустріч Коврату і будь-що розшукають його у цій круговерті. З ромейським табором і без них упораємось.

Даремно бідкався хан Заверган, як правитиме в передсвітанковій темені січею. Хто мав потребу в його помочі, той розшукував і в круговерті побоїська, всі ж інші обходилися й без хана. Всяк-бо знав: там, де іде січа, там і зосередження ромейських когорт. Будуть потяті вони або ж полонені, буде й звитяга. А стинатися хан не навчить, тому мав навчити кожного вітець. Та й привідця ж є поруч. У кутригурів віддавна повелось і понині ведеться: що не рід, то й своя сотня, а сотня має кметя, а на місце кметя яко ж і його посібників рід не поставить когось там. Обирають не безпремінно старійшого серед старійших. Старійшини там, у роді, стоять над усіма й повелівають усім. В січу посилають кметями тих, у кого ясний зір і міцне, на подобу криці, серце, хто вміє тримати в руках не тільки меч, а й сотню, бачити зірко і мислити остро.

Тут, на боролищі, вміли стинатися, щоправда, не лише кутригури. Ромеї чи не ліпше за них були здатні до того. Доки ті з них, на чию долю випадало першими стати супроти кутригурських лав, падали, повержені мечами чи затоптані комонями, найближчі до них ставали на місце потятих і бодай якось стримували лави, всі інші або ж гуртувалися в маніпули й, прикриті щитами, засипали вторгнених стрілами, разили з-за щитів сулицями, або встигали добратися до комоней і йшли на кутригурів яко мечники. А з ромейськими мечниками не так просто упоратись. Тоді й кликали на поміч хана і ті, що були у нього під рукою, сотні.

Заверган не лише інших посилав на виручку, сам теж ходив на чолі сотень. Був-бо муж дужий і величавий. Та й серце мав не з бугили. Тож і страшились його ромеї, рано чи пізно розступалися перед ним. А того вже доста було, аби згуртовані для оборони самих себе і своєї честі маніпули переставали бути згуртованою силою і громилися тими, що йшли за ханом, поодинці.

Після одного з таких вчасних ударів на ромеїв настиг Завергана гінець і крикнув, осилюючи брязкіт мечів, клекіт січі-різанини:

— Хане! Коврат тут! Має при собі двох ромейських стратигів. Питається тебе: що робити з ними?

— Отак! — обернув до гінця розпашілий у січі лик і не став слухати, що скаже. — Веди! — повелів.

Коврата розшукав серед стовписька воїв. Стояв спішений, слухав когось чи повелівав комусь, не встиг добрати. Та й не вважав за потрібне. Зіскочив мало не на ходу з огира, став перед кавханом і тими, що були з ним.

— Це правда?

— Правда, хане. Вої вволили твою волю: ромейські стратиги у наших руках.

Був веселий і вдоволений собою. Та не менше вдоволений ним і хан.

— Це наша найбільша звитяга, Коврате. І твоя дарственниця в ній знаменна серед знаменних.

Надумався і відстебнув кинджал, що висів у нього при поясі. А відстебнувши, рішуче й довірено передав Ковратові.

— Бери, кавхане. Дарю на знак моєї особливої вдячності і схильності до тебе. А тепер веди й показуй: де вони, хто вони, твої полонені.

VIII

Січа тривала до ранку, і лише вранці почала згасати. Заверган, може, і не помітив би цього, та згасала якось аж надто відчутно і зримо. Ромеї тільки тепер, видно, як розвиднилось, збагнули: вони проспали звитягу, на — табір звалилася сила, якій годі противитися, і склали мечі, зняли перед кутригурами шоломи.

Хан торжествував. Кому-кому, а сам собі може зізнатися: він і не мислив, що так блискавично швидко візьме гору. І над ким, над самими ромеями! Скільки ж їх було тут? Потятих годі й лічити, язвлених — тим паче. А полонених ще більше, а тих, що втекли, скориставшись темрявою, і поготів. Ні, таке привідці кутригурів і в сні не могло приснитися. Бачить Небо: свої сотні, як були, так і є, ромеїв же ведуть та й ведуть під пугою. А ще зберуть і доправлять у табір незліченій вози, усе, що на возах, заарканять полишених на полі січі комоней, зженуть товар, що мав бути їжею потятим та полоненим нині ромеям. Хто міг сподіватися, що за одну ніч привалить стільки добра, впадуть з неба такі дари? Одначе й вони менше важать, аніж доправлені в табір оба стратиги — Сергій та Едерман. Розбиті щойно когорти імператор набере серед своїх численних підданих, комоней, що стали здобиччю кутригурів, також знайде де взяти, як і вози, скарб, що на возах. А стратигами не поступиться, за стратигів почне торгуватись. Чи це не є та щаслива днина, а в днині — нагода: одмінити долю кутригурських родів, виторгувати в імператора за полонених стратигів землю-плодоносицю, землю-благодать? А чом би й ні? Чи він, Заверган, не за тим ішов сюди? Чи йому не буде чим приперти імператора до стіни й сказати: або — або? Полонені можуть підтвердити: не раз і не двічі хан прагнув стати до перетрактації, домовитися про переселення родів своїх, не чинячи насилля, уповаючи на ласкаву згоду імператора.

Ці мислі-втіхи не полишали младомладого хана кутригурів ані тоді, як стояв на узвишші і стежив за поверженим супостатом, за поранням кутригурських сотень у таборі повержених, ані пізніше, як повертався звідтам у селище, возсідав у наметі й слухав звіди кметів чи повелівав кметям. Був не лишень вдоволений, по-молодечому веселий і схильний до веселощів — якийсь незвично щедрий та добрий із ними.

І кметі одважилися скористатися тою щедрістю.

— Хане, — сказали. — Вої наші билися з ромеями яко тури. Багато сили потратили і поту пролили, добуваючи собі славу, а родам благодать. Дозволь їм повеселитися по сій кривавиці.

Згадав піднесене вино, розмову при багатті.

— А певні, що супостат повержений увесь, що поблизу немає інших стратигів?

— Звідки їм взятись, хане? То вся сила, що зумів виставити супроти нас імператор. Полонені журились між собою: тепер, казали, кутригурам відкрита путь до самих Довгих стін[52].

— Живності доста взяли?

— Більше, аніж можна було сподіватись. Комоней тисячі, биків та корів також. Про все інше, як і про бочівки з вином, казати годі.

— Вої справді заслужили перепочинок. І достойний. А проте хай перепочиває і веселиться половина сотень, друга половина буде тим часом пильною. Через добу веселитимуться ті, що пильнували, пильнуватимуть ті, що веселилися. Аби не було нарікань, даю на се веселіє седмицю. Доста?

Кметі зустріли його повеління згуками радості і втіхи.

Пили ромейське вино й жирували з ромейськими жонами день, пили-жирували й другий. Не сплохували й третього, четвертого. А на п'ятий Заверган завважив: того вина, що взяли у ромейському таборі, і тих жон, що були в селищі та його околіях, виявилось замало. Вої його везли та й везли з сусідніх селищ і вино, і жон та дівиць, не розминулися навіть із тими жонами, що відмовилися від гріховного світу й відмолювали свої власні гріхи за монастирськими стінами.

Усе те насторожило хана. Свавілля захмелілих може набрати такої сили, що годі буде спинити його. А так. Хіба не бачить? Повелівав: одні пийте-гуляйте, інші пильнуйте тим часом. А де ті, що пильнують? Усі при п'янім гурті і всі — під хмелем.

«Маю класти цьому край, — стає на мислі. — Ось тільки як? Скликати кметів і нагримати за те, що забули про повинність? А що хмільним гримання? Чи не знайдуть чим виправдатись?»

Навіть вірні забули, що вони вірні, пили й веселилися, як і всі інші.

«Маю почати з них», — надумується Заверган і велить покликати до нього Коврата.

Той не забарився об'явитися.

— Щось сталося, достойний?

— Всім вірним — на комоней!

Стояв і німував.

— А обіцянка?

— Чи я тривожив би їх, коли б не веління Тангри[53] і повинностей?

Того було досить: і Коврат здимів по хвилі, і вірні були посаджені на комоней та вилаштувані на намісті[54].

Коли виїхав перед них та приглянувся, не міг не примітити: хмільні, і добряче, а деякі й невдоволені тим, що поклав край їхньому веселію.

— Я колись ображав вас, мужі? — не без умислу почав із найголовнішого.

— Ні, — обізвалося кілька.

— То знайте: і не дозволю собі такого. А те, що обриваю зараз веселіє ваше, не беріть до серця. Ви своє надолужите потім.

Бачив, осміхаються й тепліють лицями. Тож і не став більше промовляти до них, приострожив огира й покликав іти за ним.

Їх було немало, тож і курява знялася немала. Та вона — позаду. Попереду добре торована путь, свіжий аер, що б'є у вид, приємно освіжає груди. А того комонникові доста, аби забути прикрощі, почувати себе втішеним, коли не окриленим.

Хан і сам не знав, куди веде вірних, що скаже їм, коли далі вести уже буде нікуди. В одному певен: має вести з табору і до того часу, доки не остудять у собі і не розвіють по вітрові хміль. То нешвидко буде? А що вдіє, коли інакше протверезіння не настане?

Поминув одне селище — не спинився, поминув друге — і знову не спинився. Бачив-бо: тут порядкують його сотні. А зближаючись із третім, нагледів в ущелині між невисоких гір забудову, схожу на християнську обитель, і осадив замиленого уже огира.

— Здається, те, що треба.

Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли добралися, не пошкодували: у храмі кутригурів ще не було.

Одібрав кількох і повелів старшому з них:

— Забрати все, що є цінного.

Спершу винесли звідтам, що можна було винести, потім обдирали, що можна обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледіли, яка то купа, здається, й зовсім протверезіли.

— А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселію й повів сюди?

Перезирнулися з ним і відмовчувались.

— Бачу, не зовсім утямили. Ну, то беріть оці набутки, дарую їх вам. Про все інше скажу, коли повернемось до табору. Об однім лиш проситиму: поки стече дарована раті седмиця на веселіє, усі мають знати, що жде їх попереду.

А перед тисячами був і одвертіший, і велемовніший.

— Кутригури! — звернувся зично, аби всі чули. — Досі ми йшли по ромейських долах і уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в їхній землі без зайвої крові і зайвих руйнацій. Віднині такі уповання відпадають. Самі бачили: ромейські стратиги не захотіли навіть розмовляти з нами. То хай знають: ми примусимо їх стати на розмову! Надалі, гадаю, вчинимо так. Усе, що взяли донині, — а взяли, самі знаєте, немало — немає потреби тягти за собою. Тут, де стоїмо нині, буде наш табір. Одні залишаться й стерегтимуть його, інші підуть до самих Довгих стін і потручають та потрусять ромеїв, що по сей бік Константинополя, так, аби і в Константинополі затремтіли й самі зажадали говорити з нами. А вже як зажадають, скажемо, чого прийшли і хто ми є. Підете двома колонами, мужі. Одна правитиметься прибережними, інша глибинними провінціями Фракії. Одну поведе кавхан Коврат, другу — кметь Котрагіг. Я лишаюся в таборі і жду вас, сородичі мої, з переятою славою і переятою змогою! Аби те сталося і сталося швидше, ближніх провінцій не чіпайте, з ними упораються ті, що лишаються в таборі. Ідіть до самих Довгих стін і потручайте ромеїв під самими стінами!

Останні слова його речниці згубились у морі одностайного схвалення намірів привідці і возданням хвали мудрим його намірам. А та хвала, бачив, не потребує зайвих розмов. Вона свідчила про інше: настав час діяти.

І кутригури діяли. Йшли узбережжям і сіяли страх своєю ходою, йшли глибинними провінціями Фракії і теж сіяли, дійшли до Довгих стін і примусили тремтіти сам Константинополь. Вулицями його що не день, то більше посувалося біженців, сам імператор задумувався, як йому бути, і в страху перед вторгненням повелів виносити з ближніх від Константинополя храмів цінності й перевозити на супротивний берег Босфору. А виставити супроти варварів — і те всі знали — не було кого. Шістсотсорокап'ятитисячна армія Візантії в часи її розквіту за Юстиніанової молодості зменшилася через упадок духу як пристарілого імператора, так і самої імперії до ста п'ятдесяти тисяч, та й та була десь. Одні легіони — в Італії, інші — в Лівії, ще інші — в Іспанії, в єгипетських Фівах чи на боролищах з персами. Ото лише й війська в столиці імперії, що недостатньо навчені ратному ділу горожани — дімоти і схоларії[55]. А кутригурів, подейкували, тьма, і кутригури такі, що одведи боже і заступи. Нічого святого за душею, серед усіх варварів — варвари. Не інакше, як кара небесна. А так. Чи давно пережив Константинополь землетрус, морову язву, іменовану чумою? Тепер кутригури… Боже праведний! Що воно буде і чим завершиться? До погибелі йдеться, погибіль гряде.

Зате хан Заверган не думав і не гадав, що йому загрожує вона. А сталося. Тоді саме, як вої його підійшли і стали табором за сто сорок миль від Константинополя, прискакали гінці з Онгулу і заволали перепуджено:

— Біда, хане! Утигури пішли в нашу землю. Палять стійбища, беруть живність і полон!

Не міг повірити тому, що чув, та й не хотів вірити. Що вони верзуть, ці перепуджені гінці з далекого Онгулу? Як це — пішли утигури, палять стійбища, беруть полон? Чи хап Санділ не відає: доки муж його доньки ходить поза обводами своєї землі, не хтось там інший, жона кутригурського хана в одвіті за тоту землю? Це — підступ, лиха з лихих змова?

— Ви тямите, що кажете?

— Хотіли б не казати, хотіли б не нести тобі цієї чорної осмути, та що вдіємо, коли те, що привело нас сюди, за Дунай, — правда?

— А що ж Каломела? Не зуміла чи не захотіла покликати воїв, стати на захист людності і землі?

— Кликала, хане, та не дійшов її клич до вух оборонців. Навала була повсюдна і нещадна, багато хто й отямитись не встиг, не те що взятись за меча.

Прокляття! Як же це могло статися? Вітець не зважив на те, що в одвіті за Кутригурську землю його донька, й пішов супроти доньки чи таки був у змові з нею? Що ж його штовхнуло на те і друге? Нагода: немає хана, можна чинити із його людністю усе, що заманеться. А кревні зв'язки? А загроза мсти-відплати? Гадає, це так собі, легкий туман перед сонячною дниною?

Ну, ні! У хана Завергана є сила, щоб прийти і сказати: ні! І є здоровий глузд, щоб знайти спосіб помститися. Ти навіть не уявляєш собі, степовий жовтобрюху, якою може бути вона, помста Завергана! Вовком витимеш, жалкуючи, змією звиватимешся, шукаючи рятунку, та пізно буде. За ту твою жадобу, за чорні умисли і ще чорніші діла заплатиш сторицею!

Таким вийшов перед воїв своїх і сказав принишклим по його речниці воям:

— Чули, що вчинив із нами хан Санділ і його жадібні до поживи воронячі зграї?

— Смерть за це! Помста і смерть!

— І я кажу: помста і смерть! Можна зрозуміти недруга: він дихає злим духом, від нього годі сподіватися чогось, окрім зла. Можна зрозуміти супостата: він затим і став ним, аби не думати про благо, дбати про чорні наміри і чорні діла. А як розуміти тих, котрі ширять перед нами братні обійми, а впорскують зміїну отруту? Чи може бути таким прощення і пощада?

— Ні і ні! Помста і смерть! Помста і смерть!

— Ви довели ханові своєму і кметям своїм, яку маєте тверду руку і які крицеві серця. Он як широко розмахнулись на ромейських землях, якого жаху нагнали уславленим у січах ромеям. Під вашим ударом могли рухнути Довгі стіни, міг замислитись і думати, чим одкупитись, сам Константинополь. Та не той час, кутригури. Нам сунуто меча в спину, мусимо повернути комоней і піти на захист кревних своїх, відповісти ударом на удар. Силу маємо! Сила після здобутих тут звитяг, вважайте, удвоїлась, бо удвоїлось число комоней у раті, маємо живність, а воїв на тотих комоней знайдемо в своїй землі. Тож і повеліваю: доста тішитись чужими жонами і чужим вином. На комоней, кутригури! Кров кревних і недоля кревних кличуть вернутися па Онгул, серце і розум повелівають: помста і смерть!

— На Онгул! На Онгул! Помста і смерть!!! Помста і смерть!!!

IX

Ханові не треба було губитися в догадках, що змушує кутригурів розмахувати бичами й бути однаково жорстокими як із знесиленим у путі товаром, так і з полоненими ромеями. Як через одних, так і через других не можуть прискорити ходу, а бажання прискорити її пре з кожного і пре потужно. Як же, таку тривогу і такі страхи посіяно в серцях. Кому не забагнеться пустити вскач комоней, не парасангами-переходами[56] міряти зворотну з ромеїв путь. Одного вдень і вночі не полишає бентега, що з дівою, котру назнав на Онгулі і мав узяти одразу по поверненні на Онгул, іншого — страх за жону, дітей, за все, що мав у стійбищі і не певен тепер, чи відшукає місце, де слався дим від обжитого перед сим безліттям стійбища. Гаразд, коли старійшини роду і жона були обачними і встигли сховати якщо не всіх і все, то принаймні себе, дітей в неходжених степах. А коли забракло обачності чи сталося так, що утигури пішли всією своєю силою і не лишили не те що неходженого степу, навіть надії на схованку? Як повівся рід і що учинилося з родом? Стали на захист себе, тих, що неспроможні захищатися, і вистояли чи впали потяті, пішли, хто не впав, у зашморгу за Широку ріку, а звідтам — у землі, де багато золота, а сила і розум раба — нива, на якій зріс достаток зледачілих у золоті. О Небо! Як можна стерпіти таке і чи стерплять? Гадали: утигури — кревняки, за утигурами — мов за крутими горами. А ба, як обернулося.

Важкий бич знай злітає у котрогось над головою і падає, куди втрапить — на голову необачному ромеєві-полоненику чи на перепалі здухвини непоєної й негодованої тварі. І ромей, і скотиняка прискорюють по тім ударі ходу, чіпляють знесиленими ногами перетерту в порох землю, тиснуть на сородичів, і тим, і іншим, нічого не лишається, як перейнятися страхом удостоєних бича, збивати без того збиту пилюгу.

Крик, гам, ревище чи не на всю Нижню Мізію, а пилюга — від краю до краю, далі, ніж здатен сягати звиклий до степових обширів зір.

Хан із вірною йому тисяччю — попереду всіх: аби не чути ревища, скрипу навантажених ромейським добром возів, не ковтати пилюгу, що її збиває людський і тваринний тлум. Всі інші — з обозом та полоном або ж прикривають полон з тилу. Погоня, коли й буде, то настигне передусім задніх. Тож і сила кутригурська має бути не десь-інде — там, де кінчається тлумисько.

Аби не туманіти від розмірено одноманітного похитування в сідлі, хан приострожує огира і тим повеліває всім, що йдуть за ним: «Вперед. Одірвемося від обозу, тих, що мають клопотатися ним, й розвіємо по вітрові тугу. А там десь, дожидаючись, втопимо рештки її у вині».

Веління хана — закон для вірних. Тим паче, що в них те саме на серці, що й у їхнього привідці: хотілося б гнати та й гнати отак сірих, гнідих, вороних, а коли гнати довго не дозволено, тоді буде втіха і воля бодай на час.

Так було раз, так було і вдруге. А за третім разом не встигли відірватися від полону і тих, що були з полоном, як вислані наперед звідуни зупинили хана й сказали:

— Достойний. Будь обачний і спини свій лет: попереду ромеї.

Знав: і таке може статися. Пройшов, вертаючись назад, не всією Мізійською землею, а крім Нижньої Мізіі в ромеїв є землі Дакії Прибережної, Дакії Внутрішньої, є зрештою Скіфія; по тих землях — фортеці з обійденими в свій час залогами. Чи їм попрікне хтось, коли з'єднаються, довідавшись, з яким полоном повертаються кутригури, і стануть на путі? Одне, достойно віддячить імператор, а друге, он як подякують стратиги, коли визволять їх із біди, а третє, усе, добуте в одступаючого супостата, стане, за законами звитяжних, набутком тих, хто добув. І все ж чи могла зібратися по сусідніх фортецях сила, що одважилася б перетнути путь кутригурській силі? Щось не схоже. Для цього треба довго збирати і з багатьох земель.

— Скільки їх, ромеїв?

— Того по відаємо. Одначе стали заступом[57], з усього видно: мають намір прийняти бій.

— Скачіть і попередьте тих, що ведуть полон, хай запруть його між тою і тою горою, самі ж опережуться возами й будуть готові стати до січі. Ми ж підемо на зближення з ромеями і постараємось вивідати, хто і як дуже заступає нам путь.

Тепер тільки, розгледівшись, побачив і збагнув: йому і його воям уготовано чи не найгірше, що можна уготувати. По один бік порослі непрохідним лісом гори та крутопаді[58] в горах і по другий також. Попереду єдина путь — вузька долина між гір і позаду не ліпше тої, що попереду. Стати тут можна і боронитись можна, ба навіть ліпше, аніж на долах. Зате вперед підеш лише по трупах тих, що заступили вихід з долини чи зіпхнувши їх разом із їхнім заступом.

Звідуни правду казали: ромеї вийшли на січу і намір мають твердий. Попереду, від гір і до гір — завали з землі і колод, між завалами — ворота-проходи. Певно, на той випадок, коли треба буде вийти з-за завалів і піти пішими чи й комонними лавами на знесилених чи й знетямлених у січі-двобої кутригурів. Одразу за завалами — юрмиська щитоносців та метальників сулиць. Почувають себе вільно, одні вилежуються, гріючись на сонці, інші ховаються від сонця в затінок. Усе то, ясна річ, до першої сурми. Подадуть голос сурмачі — і сполошиться ромейське воїнство, обліпить завали, виставить сулиці, щити і стане коли не непідступним, то, в усякім разі, не таким уже й абияким заступом для кутригурів. А що ж є десь мечники, ті, що вихопляться, коли покличуть, на комонях і хлинуть нестримною лавою поза завали. Де вони нині? Одразу за тамтим вигином ширшої, аніж у них, кутригурів, долини чи поза долиною, де кінчаються гори і вгадуються обшири степових долів?

О так, ромеї знали, де нав'язати січу кутригурам. Звідси тільки назад, до Емімонта та його долин, і можна відступити.

Стояв, доглядався із схованки до ромеїв та їхніх приготувань на виході з гір і мислив, а чогось втішного для себе так і не спромігся намислити.

— Коврате, — покликав того, кому найбільше вірив і на якого покладався як на самого себе. — Підбери собі надійних воїв і йди до ромеїв яко сол від раті нашої. Спитай чого хочуть, чому перегородили путь.

Коврат не загаявся в ромеїв, бо далі заступу не пустили. Вийшов на його клич центуріон[59] і велів переказати привідці кутригурів: з ущелин він може вийти лише в тому разі, коли поверне усе, що взяв у землі ромейській.

Кавхан не став ані виправдовуватись перед ромеєм, ані погрожувати.

— Привідця наш, — взяв на себе сміливість виповісти те, чого йому по доручали, — воліє спершу побачитися й переговорити з привідцею ромеїв, а тоді вже зважуватиме, як бути. Чи може достойний муж сказати, хто стоїть на чолі воїв, що ставлять нам такі умови?

— Чом ні? Скажи усім, хто з тобою: супроти вас вивів легіони сам Велісарій.

В речах його було аж надто певності і неприхованої пихи. Коврат відчув те і підібрав поводи.

— Скажу. Одначе й ти повідай своїм: привідцею в кутригурів хан Заверган, той самий, що погромив і везе в обозі двох візантійських стратигів — Сергія і Едермана.

Подумав і вже потім додав:

— А ще скажи Велісарію: ми поважаємо його старість і залишаємо за ним право визначити час і місце зустрічі привідців.

Нарочитих мужів Велісарія ждали того дня, ждали й наступного. А їх не було та й не було. Усіх бентежило це, а Завергана найбільше.

«Що маю вдіяти, — питав себе, — коли той старий лис справді не зажадає говорити? Лаштуватися до затяжної січі з ромеями чи віддати їм те, що взяв у їхній землі, й піти з неї пріч? Щось не віриться, аби Велісарій не захотів поквитатися з кутригурами за все, що вчинили тут, по-справжньому. Не інакше як готує пастку: і полон хоче забрати цілим та неушкодженим, і кутригурів погромити, коли підуть через ромейський табір. Вітець казав, одходячи в інший світ: «З усіх сусідів найпідступніші ромеї. Кому-кому, а їм не вір, на них ні в чому не звіряйся». Сидіти між цих гір не випадає, а вести затяжні бої тим паче. Вої не витримають того. Вони ладні на смерть піти, аби лиш знати, що йдуть на поміч кревним. Одне, виходить, лишається: іти до Велісарія вдруге. Негоже це, видима ганьба, а що подіє? Коли сьогодні не пришле нарочитих мужів Велісарій, завтра пошле він, Заверган, і пошле вже з іншою речницею: віддасть Сергія та Едермана, віддасть зрештою всіх полонених, заприсягнетеся пам'яттю батьків, що більше не піде в ромеї, одначе всіх інших і з усім іншим хай випускає Велісарій, бо інакше між ними буде січа і буде даремно пролита кров.

Так думав, так і вчинив би третього дня, та не встиг діждатися його, як від тисяч, що оберігали полон по другий бік табору, прискакав комонник із вістями, на які менш за все сподівався: там, на супротивнім кіпці долини, підійшли до табору ромеї і так, як і тут, попереду, стали заступом.

«Ось вона, ромейська підступність, — не забарилась зродитися розгадка. — Велісарій тому й не йшов на розмову, що не встиг заперти нас із тилу. Тепер не церемонитиметься, тепер уже прийде».

І він прийшов. Не одразу, десь аж під обідню пору прислав нарочитих і сказав устами своїх нарочитих: «Коли хан пристає на мої умови, хай виходить у пообідню пору на три стрельбища від свого табору. Я, Велісарій, теж вийду».

Заверганові не спало чомусь на гадку, яким постане перед ним прославлений у Візантії й далеко поза Візантією стратег[60] Велісарій. Іншим печалився: що скаже він, коли вийде, чи визнає, яко рівню, і чи стане розмовляти з ним, яко з рівнею? Не хтось-бо є, той, що взяв гору над готами і вандалами, що поклав до ніг Юстиніана мало не всю уславлену в віках Західну Римську імперію — Північну Африку, Сіцілію, Італію, окрім її полуночних земель. Чи такий визнає за доцільне розмовляти з ханом, у якого тільки-но висіявся ус? А зійшовся з ним за три стрельбища від табору та побачив, який є, і втратив дар речі: перед ним постав геть висушений літами, гідний не лишень подиву, а й жалю старець.

— Ти і є хан Заверган, привідця кутригурів? — питав, не зводячи по-старечому прищурених і, як здалося Заверганові, по-людськи добрих очей.

— Так, я і є хан Заверган.

Велісарій помовчав, змагаючись із мислями, і вже потім заговорив.

— Пощо прийшов у наші землі? На що сподівався зі своїми не вельми численними тисячами?

Аж збадьорився хан, чуючи таку жадану серцю мову.

— Буду відвертий, увінчаний славою достойнику: я не мав наміру стинатися з вами, ромеями. Сам бачив: йшов і не чіпав фортець, залог у фортецях. Бо йшов із добрими намірами: облюбувати на терені імперії багату на злаки та вольготності землю і сісти на ній родом своїм.

— Отак? То чому ж стявся із Сергієм та Едерманом, нащо погромив їх, оббирав люд і храми господні аж до Довгих стін? Чи після всього міг сісти в обводах нашої землі?

— Так склалося, достойний. Я посилав до Сергія та Едермана, як і до тебе, слів, мав намір сказати, чого прийшов. Та ба, мене не захотіли вислухати.

Осміхнувся Велісарій і вже по тому сказав:

— Урок достойний. Чи й мене погромив би отак, коли б не вийшов і не вислухав?

— Ба ні, — поспішив заперечити хан. — Сам бачиш: вертаю до роду свого і кваплюсь вертаючи.

— З нахапаним татьбою?

— Лиш з тим, що здобув яко звитяжець у січі. Казав і знову скажу: я не на татьбу йшов.

За сим разом Велісарій приглядався до Завергана довше й уважніше, ніж перше.

— Імперія не просила хана, аби йшов у її обводи, ба навіть на поселення, і тому вправі розцінювати його появу тут, яко татьбу. Та я милостивий до звитяжців, тим паче, що хан справді повертається назад. Одначе й випустити його з полоном не можу.

Тепер думав, що сказати Велісарієві, Заверган.

— Я поверну привідці ромейських воїв стратигів Сергія та Едермана, поверну й людський полон, ба навіть рогату твар. Все інше, надто комоней, повернути не можу: воно стало вже набутком воїв.

— На тому й станемо. Передаси полон, стратигів — і я приберу заступ, звільню для тебе і твоїх воїв путь.

Хотілось радіти такому на диво щасливому завершенню перетрактації із Велісарієм, та щось стримувало хана — не квапився з радістю.

— Коли вже ми так швидко і мирно домовилися з тобою, уславлений стратегу, то, може, домовимось і про все інше? Полон бери зараз, а Сергія та Едермана візьмеш тоді вже, як вої мої будуть по другий бік ромейського табору.

Інший міг би й розгніватись, а в гніві обрати не ту, що обрав перед сим, путь. Велісарій же надто старий і бувалий був, аби дозволяти серцю брати гору над розумом.

— Хан воліє бути певним, що все буде як є? А хто мені дасть таку певність?

— Я.

Привідця ромеїв звів вище, аніж дозволяв собі досі, брови.

— Як то?

— Залишу кількох своїх кметів, яко заложників.

Щось схоже на розчарування промайнуло в очах і на чолі Велісарія.

— То невелика гарантія, хане. Із кревних серед воїв твоїх є хтось?

— Немає. Коли так, — надумався Заверган і похопився висловити те, що надумав. — Коли так, заложником у тебе залишусь я.

І знову Велісарій не зміг приховати подиву, а дивуючись, відмовчувався.

— Щоправда, — скористався мовчанкою і уточнив кутригурський хан, — лишаюся з однією умовою: і я, і вої, що візьму з собою, мають бути на комонях і при повній броні.

Велісарій милостиво покивав головою.

— Сміливість молодого хана, — сказав уголос, — достойна поваги і хвали. Хай буде так.

І, вже націлившись від'їздити, додав:

— З цього слід було починати, молодче. Такого стратега, як ти, я радив би імператорові садити в обводах своєї землі.

X

На зміну дням приходили теплі передлітні ночі, на зміну ночам — ще тепліші дні, а збуяна тривогами кутригурська рать одне мала на мислі: якомога швидше міряти неблизьку до Онгулу путь. Доки йшли володіннями ромеїв, було простіше: путі торовані і на всіх долах вільні. Гірше стало за Дунаєм. Знову правилися неходженою землею, обминали, простуючи до Дністра, то непрохідні зарослі, то сторожові вежі, то озера. Лиш за Дністром, коли зору одкрилося степове безмежжя, а комоні відчули під копитами знайому твердь, возбуяв і дух, що рвав усіх до отньої землі. На себе не зважали, спинялися тоді лиш, як треба було попасти, напоїти комоней чи змінити під тими з них, що змаліли на силі, сідло. Весь інший час дня і ночі слались та й слались під копита трави, били в лице прохолодні вітри, стугоніла просохла вже під сонцем земля. Бо не терпілося раті і не до перепочинку було кожному, хто був у хановій раті. Гнала тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом розповідають вістуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, між тими, що йшли на ґвалт, і тими, що лишилися беззахисними перед гвалтівниками, зійшла і стала тієї миті тінь предків, заслонила від наруги, а відтак і від біди-безліття. Гляди, зійшла і заслонила!

Від Дністрового лиману до Куяльника гостинна путь ішла степом, а вже за Куяльником звернула ближче до моря. І там, у степу, і тут, над морем, — жодної прикмети на людську присутність. Лиш птаство виспівує на всі лади, возносить до небес багате на поживу і безпеку привілля та сторожкі до появи людей сайгаки зриваються час від часу наляканим табунцем й знімають переполох серед сородичів своїх. А втім, чи тільки сайгаків та птаство потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег морський робить згин, темніє під крутопаддю лодія, і в ту лодію поспіхом сідають мужі, ба навіть їхні жони та діти. Не інакше як рибалки-уличі чи, може, й ізгої-уличі, ті, кого зрікся рід і хто боїться тепер трапити на очі не лишень своєму, а й чужому родові. Кутригурів тут не повинно бути. На кутригурів коли й натраплять, то за Тилігулом, а ще певніше — за Бугом, де є вже їхні стійбища, а поблизу стійбищ — близькі й віддалені випаси. Глядіть, як поспішають ті, що при лодії. Таки бояться раті, певні, відпливуть у море — порятують себе, дітей своїх, не відпливуть — можуть нажити біди.

— Вгамуйтесь, перепуди! — вдався до них один, вдався й другий, силячись перекричати відстань між комонними і лодією. — Чи така, як ви, голь потрібна комусь?

Вої жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий сам по собі біг. Те усовіщає, мабуть, втікачів: од берега одпливли, а далі в море не йдуть.

— Заверган! Заверган! — заволав котрийсь із лодочних і, спонукаючи інших, перший став гребти до берега.

Хтось спинився, зачувши ім'я свого хана, й спинив сусіду, сусіда — ще сусіду.

— Чи не наші?

— О Небо, таки наші! Гляньте, не втікають уже, поспішають до раті.

До них відшукали стезю по крутопаді, спустились на берег і обступили на березі. Хто такі? Чийого роду? Чом опинилися так далеко від отньої землі, обжитих кочовищ?

Догадка десятерила страх, а страх змалював певність і силу. Бо те, що почули від закинутих аж он куди родаків, не спростувало, таки підтвердило повідане вістунами в далекій Мізії.

Вони, ті, що стоять оце перед ханом і жаліються ханові на своє безліття, не одні такі. Всі, хто міг утекти, втекли за Буг, а то й далі — за Тилігул і Куяльник, ховаються по балках та ярах, в необжитих чи обжитих уличами степах, при морському узбережжі. Хто де може і як може. Бо свої степи стали доступні для татей, піддані вогню і татьбі. То тільки видається, що степ безлюдний. Був безлюдним, нині вже не є таким. Нехай хан заглибиться в нього, відшукає глибокі чи й неглибокі балки, то й побачить: там його роди. А що не видно і не чути їх, то мало дива: втратили все, що казало про достаток і привілля, самих змусили принишкнути.

— Де ж ханша? Що з моїм стійбищем?

— Про те не відаєм. Іди степом і напитуй тих, що були ближче до твого стійбища, гляди, знають і скажуть.

Порада родаків видалася слушною. Тисячі розбив на сотні, сотні — на десятки й повелів іти спершу не обжитим, тим, що був колись всього лиш випасом, потім обжитим родами степом і казати всім, хто уцілів від нашестя: «Повертайтесь у свої стійбища й будьте певні: з вами ваш хан, а з ханом сила, здатна оборонити від напасті». З собою ж взяв лише вірних і подався на Онгул.

Тепер уже не тішив себе сподіванкою: а раптом? Майже певен був: нема його стійбища. Там, де височіли над Онгулом намети, а в наметах гріло тепло й усолоджував серце затишок, що його досталь було завдяки повсті, якою оббивали стіни, вистеляли підлогу, де м'яко спалось на Каломелиних перинах з лебединого пуху, — руїни і згарище, обсмалена вогнем повсть і рознесений по всій околії пух; де стояли повози для роду і челяді, де буй численний рід і ще численніша челядь — погром і погром, а може, й кров непокірних, тих, хто став на захист роду й поліг, захищаючи рід. Одного не хотів, не міг допустити: що така ж доля спіткала й Каломелу. А втім, усе залежало від того, як повелася Каломела. Чи там, на погромі ханського стійбища, обов'язково був сам Санділ? Чи він не здатний зняти руку на доньку, коли зняв на полишене на неї плем'я? Так і тільки так: усе залежало від того, як повелась Каломела. Могла ж і здатися на ласку вітця, піти за Широку ріку разом із вітцем своїм. Коли зважити все і всяк, їй, щиро кажучи, нічого іншого й не лишалося.

Стійбища в кутригурів завжди обирали при воді і обов'язково у видолинках — аби не одразу впадали сторонньому в око. Його, ханове, теж не було винятком. Знав: тоді аж нагледить його, як обійде прионгульський пагорок і спуститься ближче до Онгулу. Там, за пагорком, і покладе вже край усьому, що мучило від самої Мізії. А обійшов та глянув — і змушений був підібрати повід, спитати охоче простуючого до води огира: стійбище його як стояло, так і стоїть неушкодженим.

«Вітець, виходить, пожалів доню, усіх і все погромив, а її залишив не погромленою. Чи се на ліпше, Каломело? Кличу у свідки Небо і тіні предків своїх: далебі, що ні».

Оглянувся на вірних — і змушений був зайвий раз пересвідчитись: ні і ні. Було б ліпше, набагато ліпше, коли б жону його спіткала та, що й усіх кутригурів, доля.

XI

Цього разу кметі не змагалися між собою, змагалися з ханом: то неправда, ніби жона його не встигла кинути клич і зібрати всіх, хто здатний був вийти супроти утигурів. Вона не мала наміру робити те. Вона була у змові з вітцем своїм і тому зумисне нічого не робила!

Кричали один поперед одного, а всі одне і те ж. Лиш Заверган сидів, підібгавши під себе ноги, й тупо дивився в розпарені гнівом лиця.

— Ханша запевняє, що посилала гінців по стійбищах. І гінці те саме кажуть.

— Може, й посилала, та коли? Як гінці не могли вже розшукати стійбищ? Як наших кревних вели за Широку ріку на арканах? Вона у змові з вітцем своїм, їй не місце серед нас!

— А так! Вона у змові, їй не місце серед нас!

Бачив: люті їхній немає міри, таку може пригасити лиш мста. А на кому помстяться зараз кметі, окрім Каломели? На Санділові? Він далеко, та й не така в хана утигурів сила, щоб могли вимістити на ньому злобу-мсту, тим паче після такого нашестя і такої згуби. А все ж що вони собі мислять? Чи то ж личить мужам помщатися на жоні? Невже не бачать і не тямлять: така не могла бути в змові. Згадає, як зустріла його, якою видавалася по-дитячому довірливою та перепудженою — і хочеться стати на рівні й кинути в тоті роззявлені хавки: «Ви при своєму глузді? Вона недосвідчена в ратнім ділі жона — і в цьому вся її провина. Хто сказав, що за це карають та ще отак — вигнанням?»

А сказав все-таки інше:

— Ви можете довести, що була змова? У вас є на те резони?

— Ханшу відвідувала перед тим мати. Твоє, хане, стійбище лишилося неушкодженим!

— То ж мати, а не таємний послух, кметі! — лишив поза увагою стійбище. — Чи матері не вільно провідати дочку? Чи хтось із вас може запідозрити в лихих намірах матір?

Він схопився-таки й став перед ними, суворий та грізний, ось-ось, здається, вихопить шаблю й скаже: «Тільки через мій труп!»

Та кметів не спинило і не вгамувало те.

— Вітця її теж не можна було запідозрити, хане! — вкинув хтось по тиші, що настала після Заверганової речниці. — А ба, що вчинив.

— То з нього й питайте! Хто заборонить вам, мужам, зібратися з силою і піти до утигурів на розправу? Я чи жона моя? Дайте лиш навести в землі і в родах бодай якийсь лад, дайте зібрати її, силу. Санділ дорого поплатиться за підлу зраду і чорну підступність. Це я вам кажу, хан Заверган!

Кметі відмовчувалися. Видно було: те, що сказав їм, не стало ще певністю. Аби одмінити їхні наміри — вилити гнів на Каломелу, мав і далі підтримувати щойно роздмуханий вогник нової мислі, живити її новими резонами. А в Завергана забракло резонів. Розкидав мислю по всьому древу біди-безліття, що впала на люд кутригурський, і не знаходив, що сказати ще кметям.

— Знаю і вірю, — мовив, аби не мовчати, — вам болить. У кожного рана кривавить, а кривавлячи, кличе до відплати, жадає мсти. Та чи до того зараз? Займіться родами своїми, дайте прихисток та живність жонам, дітям, а там побачимо, на кому і як помститися. Мала то втіха буде, кметі, коли одберете у мене жону і спровадите її до зрадливого вітця, хана Санділа. Мала і ганебна!

Було б ліпше, коли б він утратив на той час дар речі, одкусив язика, що дозволив собі мовити таке. Кметям цього слова і цього нарікання тільки й бракувало зараз. Спаленіли й пішли на рожен, вибалушивши дикі в люті своїй очі.

— Ганебна, кажеш?! Ба ні! Це ти ганьбиш себе, лягаючи спати й усолоджуючись ласками тієї, на чиїй совісті кров і муки родаків наших! Ганьба буде нині і вічно, коли не помстимося на ній. Чуєш, хане, нині і вічно, у пам'яті родів, усього племені!

Даремно підносив руку, прохав тиші і слова. Його не слухали. Ширили темні від чорної ненависті роти, вимагали й погрожували, погрожували й вимагали, аж поки не виступив наперед один хтось і не сказав за всіх:

— Коли так, лишайся з своєю утигуркою, хане. Ми покидаємо тебе і на раду до такого, як є, більше на прийдемо.

Кричали ще якийсь час і погрожували, одначе кричали вже відходячи. І годі було зупинити їх словом-принукою. Бачив і розумів: ту склу втратив над ними. Добре, коли на дні, місяці. А коли назовсім? Жарти хіба, і вірні засумнівалися, одні лишилися з ним, інші покинули.

Прокляття! Це треба було статися такому. Це треба було статися!!

Каломела не могла знати, про що йшлося на раді і чим завершилась рада. Певно, по мужу своєму бачила: хмари, що обсіли Завергана, громадяться передовсім над нею. А втім, чи тільки по мужу? Кметі он які ярі та погрозливі були, коли від'їздили зі стійбища. Чи така, як його Каломелка, не зугарна примітити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце не здатне відчути: їй, утигурці, не прощають утигурського вторгнення, на неї вергають громами й погрожують мстою-карою.

Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдіяти і чи тепер вдіє щось, аби і кметі вгомонилися, і жона прогнала з серця страх? Он якою вірою й довірою світить на нього, скільки смирення й сподіванки в прибитих смутком очах, а страху та жалю найбільше. Де не буває, що не робить — не може прогнати з серця ані того, ані другого. Іноді так возбуяють у ній, здається, впаде на коліна, простягне руки й крикне голосом приреченого: «Ти один, кому я вірю, на кого уповаю й можу уповати в цім жорстокім світі. Захисти, не дай в обиду!»

Що ж буде, коли Тангра відвернеться від нього і не врозумить кметів? Чим утішить тоді свою Каломелу, на чий бік стане, як треба буде вибирати між нею і кметями?

— Розрадь мене, жоно, — карався вголос. — Бодай якось поясни мені, чому вітець твій так зле повівся з родами нашими, з тобою зрештою? Чи він не відав: такого не прощають, за таке рано чи пізно доведеться розплачуватися?

— Аби я знала.

Як скинула на нього смиренно-тихий, на щось сподіваний і перестраханий в тотій сподіванці позирк очей своїх, так уже й не прибирала його. Запевняла, що до цього часу не йме віри, ніби ґвалт чинили утигури, її родаки і втішала тими запевняннями серце; нарікала на вітця, котрий, коли це правда, не може більше називатися вітцем її, бо замість того, щоб оберегти свою доню, став для неї тим каменем-карою, що дорівнює згубі, — і змушувала вірити: вона на причетна до вторгнення, нею, як і всіма кутригурами, пожертвували заради якоїсь вищої, аніж кревна єдиність, і тим уже підлої з підлих, мети; ділилася наївними, як на заміжню жону, мислями: коли хан дозволить, вона подасться в супроводі людей його за Широку ріку й спитає свого зрадливого вітця, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне усе, що взяв, і тільки дратувала тою наївністю.

— Не треба було віддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, ніхто вже не поверне. Люд давно пішов на сарацинські торги, товар розібрали кметі та роди, очолювані кметями.

Знову дивилася на нього довірливо-благальними очима й питалася: «Що ж тепер буде? Скажи, бодай якусь сподіванку подай, бо не сила бачити неприховане злі позирки родаків твоїх і знати: живеш серед недругів. Я ж не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом: не винна!» Та що міг сказати на ті позирки? Що він, хан, вірив: її вини немає, вона страждає безневинно? А чи буде його казання втіхою для Каломели? Хай не дивується й не поспішає перечити: таки не буде. Він і сам досьогодні покладався на те, що хан — велика сила в кутригурськім племені, його слово і його повеління — закон для всіх, а відсьогодні змушений коли не одмінити свою певність, то засумніватися в ній. Бо є ще кметі в родах і є роди в племені. Доки вони з ханом, доти й хан почував під собою твердість, а відійдуть — і твердь може похитнутися. Чи Каломела догадується, що тоді буде з ним і з нею, коли похитнеться?

Аж тепер увірувала, мабуть: і муж не бере її під захист. А увірувавши, згасла. Зблідли й без того бліді щоки, стріпнувся судорожно й потух жвавий досі пломінь в очах. Всього лише на мить опустила їх, розчарувавшись у ханові чи соромлячись хана, а підвела по тій миті — і не примітив там ані віри-сподіванки, ані смиренної прихильності. Лиш смуток залишився смутком та жаль заіскрився потужніше.

— Ти, як і вони, в гніві на мене?

— Не в гніві, Каломелко, одначе й радіти чи сподіватися на радість не бачу підстав. Кметі, ба навіть ті з них, що були вірними, зреклися мене сьогодні і зреклися через тебе.

— О Небо! — простогнала й закрила вид свій руками. Щулилася, ждучи занесеного над нею удару, і плакала. Неголосно, одначе жалісно і по-дитячому надривно.

Бо чим могла ще полегшити болі? Певна була: таки згас він, останній промінь її сподіванки. Тепер у неї ані тут, у кутригурах, ані поза кутригурами нема на кого опертися, ба навіть вірити, що опора-захист можлива. А без цього що лишається робити в світі, окрім як плакати та скаржитись на світ?

XII

Того літа Небо не скупилося на щедроти. З-за гір як і з-за моря, доволі часто набігали хмари, тріскав, лупаючи піднебесні скелі, грім, й одразу ж по тій тріскотняві випадали дощі. Земля раділа а того й гнала буйнотрав'я, сама веселіла й веселила всіх, сущих на ній. Якже, наситяться травами вівці, корови, кобилиці, вдоволь дадуть набілу, а набілом наситяться люди. На тих же земних благах тварі нагуляють жиру і знов-таки не лише для себе, а й для людей, розмножиться всякого птаства — від крякв та гусей, до лебедів і дрохв. То теж пожива, і немала, в усякім разі, надія на добробут. А де надія на добробут, там певність: усе буде, як треба, де певність там і супокій.

Хан Заверган немало уповає на це, а все ж що не день то наполегливіш дошукується, з чого має почати аби прихилити до себе кметів. Знає: ждуть того дня, коли зламає себе і поступиться Каломелою. О, тоді вони прихилилися б, вдвічі ріднішими стали б, ніж були. Та ба того не діждуться від нього. Каломела — слюбна жона йому. Вона — винагорода Неба, найбільша, що є і може бути, усолода. Як віддасть, чи може віддати таку на суд озлоблених і мстивих? Та вони не знати що вдіють із нею… Ні, ні, про Каломелу хай і не помишляють. Щось інше має кинути тим лютим псам па потіху. Ось тільки що? Еге, що? Чергову раду? Сказали ж, не прийдуть на неї. До ради має переінакшити їхні мислі, урезонити серця. А коли так, розмову з кметями має почати з поголосу хоча б і про те, що хан Заверган не полишив мислі про мсту-відплату утигурам, шукає як серед своїх, так і серед сусідів соузників. А чутки зроблять своє, тим паче такі — про мсту-відплату. Присяйбіг, кметі стямляться і не втримаються, прийдуть на раду. А вже на раді забудуть про Каломелу і про те, що хотіли вчинити з Каломелою.

Не вагався, надумавши, подався до роду й сказав тим із родаків, на яких найбільше звірявся.

— Ви лаштуєте комоней, поїдете в далеку путь — кликати тиверців та уличів в похід на утигурів. Ви, — кинув іншим, — також лаштуйтеся, поїдете зі мною по землі Кутригурській збирати під ханську руку всіх, у кому горить бажання мсти-відплати.

І тільки згодом уже, ніби між іншим, довірився комусь одному: найперше відвідають вірних. Вони — опора і надія ханства, на них і уповатимуть у заходах своїх.

Поголос не забарився рознестися між родів, і хан Заверган не відмовився від того, що казав: сам устромив ногу в стремено й подався по землі Кутригурській шукати содругів та соузників і слів своїх послав по сусідах. Одна біда: пожиток був із того замалий. Відвідав одного з колишніх вірних — удав, ніби не чує, куди його кличуть, відвідав другого — подивився, ніби на дивака, що верзе нісенітниці, і теж промовчав. Третій, четвертий і п'ятий були милостивіші: вислухали, одначе сказали опісля:

— Покарай, хане, жону свою, зрадливу утигурку, або ж поверни її не менш зрадливому вітцеві, лиш тоді ми прийдемо до тебе й порадимося, коли і як відплатити утигурським татям за кров і сльози наших кревних. Бачиш, що лишилося від нас, завдяки її старанням?

Він бачив, як не бачити. Багато з того, що громилося татями, встигли прибрати, та ще більше залишилося свідків татьби. Замість наметів, у яких жив кметь, родові мужі з відприсками роду — родинами, стриміло лиш кілля, замість похідних жител — критих повозів, стояли їхні недопалки — осі, розводи, колеса. Все інше згоріло чи було вкрай понівечене вогнем. Мужі здебільше тим і займалися, коли над'їздив до них: складали вози, гнули сире, щойно зрубане дерево, яке стане потім кістяком фургона-накриття, або вкопували те ж дерево на місці колишніх наметів, носили з річки очерет і обставляли дерево очеретом. То вже не буде кругле й просторе житло, в якому могла поміститись родина. Замість намету стануть у ряд два, а то й три гостроверхі курені. Затишок у них, щільно ушитих очеретом, може, й ліпший буде, ніж у наметах, одначе тіснява та незручність нагадуватимуть щораз: були колись зручності, був достаток і привілля. Всього того позбавило вторгнення підлих і підступних татей, іменованих утигурами.

А ще ж із тварі коли й уціліло щось, то хіба для розплоду, що рід порідшав мало не на половину. Хіба те не пече кожного вогнем, не розпирає болем і злобою груди? Дивись, хане, і пам'ятай: у кожнім роді тільки й мужів та отроків, що ходили з тобою за Дунай тільки й жон, що малеча та стариня. Як житимуть і множитимуться, коли в роді старі та малі? Де візьмуть мужам, отрокам жон? У сусідів? А їжа звідки візьметься в родинах, коди приведені з-за Дунаю комоні — ото і все, що мають. Знов доведеться йти до сусідів і брати ґвалтом. Погибель жде, хане, роди твої, плем'я твоє, а ти грієш при боці ту, що накликала на люд біду-безліття.

— Вона не винна. Тому й не віддаю на суд вам, на кару, що бачу: не винна! Не забувайте: над нами є Тангра, він не простить нам невинної жертви! За одною карою піде інша, за іншою — ще інша. І так аж до згуби-загибелі.

— Утигурів не карає, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п'ють кумис, лежачи на перинах.

Єдине, що міг сказати на те: ще покарає, — та й подався до свого стійбища. Був похмурий, як сама похмурість, і гнівний, буцім би сам гнів. Каломела бачила те і не зважувалась питати, що виїздив. Нишкла поодаль і мліла серцем. Бо хмурість його не обіцяла втіхи, а гнів — і поготів. Певно, немає чим хвалитися ханові, як не похвалились і сли, вернувшись від антів. Тиверці самі не зважилися йти на утигурів і ханові не радили, а уличі ще більше сказали: над ними і їхніми родаками — полянами висить меч обрів, те й роблять, що вторгаються в їхні землі. А обри приятелюють з утигурами і вже купно з ними хиляться до щедрої на золото Візантії. Не певні що буде саме так, одначе й побоюються зачіпати утигурів, аби не накликати на себе гнів обрів. Отож і виходить: ніхто не зважується подати ханові руку. А коли не зважуються чи зумисне не хочуть, на що можна сподіватися, про який супокій може йти річ? Лишається одне з двох: або сидіти й уповати на Небо, або іти до вітця. Була б певна, що це дасть щось, таки пішла б. Та ба, немає її певності. Муж правду сказав: над тим, що взято у кутригурів, і вітець її, хан Санділ, не властен. Бралося ж бо мечами, а в родах їхніх віддавна існує покон: хто що взяв, тому те й належить.

Заверган тепер уже не засиджується біля неї, тим паче вдень. Кличуть — іде, і не кличуть — теж іде. Її ж Каломели, ніби й немає в наметі. Про родаків його й говорити не доводиться. І заходять — не помічають, і зустрічають — теж. Або ж позирають скоса та відвертаються, стрівши, і тім уже кажуть: це все через тебе. Як єднатися з такими і чи знайде розраду серед таких?

О Небо! Колись хоч Заверган був утіхою, бо знала: всесильний він тут, на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надійною загородою. А нині й він не просто сторониться її, чує, холоне серцем. То ж погана прикмета, якщо не помиляється, якщо це справді так, то — кінець.

Лякалась того і старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна була прислужитися челядина, норовила першою завважити усі мужеві забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як туї, була повсюдно, мало не на кожнім кроці підкреслено щирою з ним, і все ж не відчувала тієї, що тішила колись, взаємності. Щось нуртувало в Заверганові і мучило Завергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись.

Що ж їй вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що?

Бачила, в'яне, мовби підтята билина, чула, втрачає під ногами твердь, а з твердю і певність, що мука ця минуща. І саме тоді, як біль розривав груди, а відчай доходив, вдавалося, краю, там, у глибині єства її, скинулося щось і нагадало про себе раз, нагадало і вдруге.

«Дитя», — майнула, не забарившись, мисль, а слідом за мислю зродилася й пішла гуляти всім тілом радість. Вона непраздна, у неї буде його дитя! Небо високе, Небо чисте. Небо всеблаге! Та це ж і є він, рятунок. А так, це і є! Діждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду і скаже: «Світе мій ясний, радість-утіхо, заступнику від кривд людських і кривдників! Чи відаєш, що в нас із тобою буде в недалекім часі дитя, син-первісток, опора роду і втіха серцю? Дай руку, коли не віриш, послухай, як стукається вже він, проситься на світ і воліє жити в світі». Заверган оживе, почувши те, скине з себе камінь гризот і повиностей, воздасть належне жоні і стане прихильним до неї, як до того клятого походу і до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть: «Вона — мати ханового сина, про неї не смійте думати.

Носилася та й носилася зі своїм наміром освідчитись ханові, норовила та й норовила вибрати слушну нагоду, а ліпшої за ніч не могла вигадати. Тоді він буде ласкавіший із нею, а відтак прихильніший до неї, аніж удень. Та й темінь, близька присутність жаданого мужа нададуть одваги. А так, чи хан видітиме поночі, як пашіє її вид, сльозяться щастям-соромом очі? Лиш там, у ложі лише за непроглядної темені й годитиметься казати таке.

Ждала ночі — тремтіла тілом і світилася тривожною радістю, ждала хана в ложі — знову тремтіла. Не відала, як це зробить, одначе певна була, зробить лиш тоді, як відчує на собі знак його особливої прихильності. Такої миті Заверган буде розчулений, а відтак щедрий на добро. Вона й скористається тією щедрістю: пригорнеться до нього і скаже: «А знаєш, муже мій, я вже непраздна. У нас буде дитя. Молю Небо, аби то був хлопчик, надія і опора роду твого».

Була натягнута, мовби тятива на луці. Бо ждала: ось зараз зайде він після омивання, ляже й не втримається подасть його, знак особливої прихильності.

Здавалось, не витримає ждучи. Відчує найменший порух його руки і лусне, як лускає тятива від зайвого зусилля. А хан зайшов, улігся в ложі і мовчить.

— Ти так і не повідав мені, повелителю, — заговорила перша, і заговорила таким голосом, що й камінь, здавалось, не лишився б байдужим, — кажу, так і не повідав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справді звабна, що наші кметі так тягнуться до неї, ладні йти між чужий люд, аби лиш туди.

— Земля справді багата. — Не сказав, як звикла чути: Каломелко, та то не біда, зате он як умиротворено каже: — Степу там не менше, ніж у нас, і степ плодоносніший. А ще є покриті непроходимими лісами гори, а в тих горах звіра, птаства, медоносних бджіл — тьма. І в благодатні долини в горах, течуть медоносні річки з гір. Там не буває спечної днини, не дмуть спустошливі суховії — на путі їм стає море і стають гори та вільгість від річок що течуть із гір.

— Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? — підвелася на лікті, присунулась ближче, обдає мужа теплом свого дихання.

— В тім-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На ній не так просто прийти і сісти. Кметі цього не розуміли, принаймі до походу, чи зрозуміли після і вивідати не мав часу. Оскаженіли вони на нас, Каломелко, за підступність і татьбу вітця твого, коли б знала як оскаженіли!

Забракло слів сказати щось на те, зате не забракло сердечної прихильності до мужа (таки сказав його, усолоджене для її вуха слово: Каломелко). Тож і не стала ждати, коли подасть їй знак своєї прихильності, — сама подала його. Тицьнулася вимитою пахучим зіллям голівкою до плеча й принишкла, жде, що хан на те: обніме, приголубить чи лишиться холодним до її розчулення.

Ба ні, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горілиць, запустив під покривало руку, обняв її, нагу й гарячу, в задавненому чеканні ласки. Аж захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б від щастя, та не хотіла втрачати сподіваної миті: хто відає, чи буде така вдруге.

— А в мене радість для тебе, — не сказала — видихнула разом із теплінню, що розпирала груди.

— Радість?

— Так. Непраздна я, муже мій і повелителю ласкавий. Ношу під серцем дитя твоє.

Далебі, й висловитися не встигла ще, як відчула: хан не радий її слову-сповіді. Сіпнулась і видимо змаліла на силі міцна перед цим рука, уклякло тіло, затамувався віддих, та й увесь він, хан, занімів на невизначено тривалий час і ні пари з уст. А те німування примусило уклякнути й Каломелу. Чує, хоче подати голос, спитати, їй це тільки здається, вона, не єдинижди перестрахана, знову згущує вад собою хмари, чи все, що думає про ханове німування, видимий страх, таки правда — і не може: бракує сили, бракує й дару слова.

— Ти… не радий нашому дитяті?! — ледве витиснула з себе, а було таке враження, ніби крикнула на повний голос.

XIII

Колись гнітила всього лиш непевність та страх навідував час від часу, а думалося: он яке безліття обступило. Нині ж роздирає серце пекучий біль і ще пекучіша образа, утвердилась і стала володаркою єства повна безнадія, а Каломела не зняла одного з ханових кинджалів, що їх, ніби зумисне, он скільки почепили на стіни, і не прохромила себе, користуючись відсутністю хана, не пішла, полонена відчаєм, до Онгулу і не стала шукати розради в його тихоплинних водах, ба навіть те, що видавалося певний час найбільш можливим: сісти потай на подаровану ханом і звиклу вже до неї кобилицю й помчати, доки спить невдячний кутригурський рід, до Широкої ріки, перепливти, тримаючись за гриву, її води і вдатися коли не до вітця, то до матері, хай прийме й утішить свою нещасливу доню, — навіть цей видимо рятівний намір змушена була погасити в собі. Бо як перепливе через таку ріку, як Широка, коли мужі не зважуються долати її без плотів, і як житиме в матері з народженим без мужа дитям? Ліпше в Онгулі шукати для себе прихисток, аніж там.

Та ба, і в Онгул не насмілюється піти. Чує серцем, зневажена й потоптана всіма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого і що уповає? На мужа свого? Так він же нічого не обіцяє їй! Коли до нічної розмови ще якось бував із жоною і зважав на жону, то нині і на ніч не завжди об'являється. Де їздить, чого шукає, одне Небо відає. Невдоволений, бач, що попрікнула крижаною байдужістю до її надії, що не повірила запевненням: не байдужий він, всього лиш стетерів з несподіванки. А як же може вірити, коли ляк його крикнув їй неприхованим криком, коли й після тої нещасливої ночі помічає за ханом зримішу, ніж колись, зажуру-каяття? Про що він думає вдень і вночі, коли не про жону утигурку, що народить йому дитя, в крові якого буде домішок крові ненависного йому племені? Певно, повідав уже про це в роді своїм, певно, сказали: мало суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурів.

«Отче, отче! — плаче невтішним плачем. — Нащо ж ви віддавали мене між чужий люд, коли дозволили собі так повестися з тим людом? Заверган правду каже: такого не прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й розплачуюсь».

Живий, кажуть, про живе думає, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все, що можна було передумати в її безвиході, не раз уже передумала, в усі щілини, що могли бути рятівними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли немає рятунку, що лишається робити? Діждалася дня, ждатиме ночі. Ніч усім дається для сну, а сон у цім збаламученім світі чи не єдина полегкість.

Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тоді вже, як темінь огорнула ханове стійбище. Зате добре примітила: коли зайшла до намету старша Заверганова сестра і, розбудивши її, веліла одягатися, поза наметом стояла непроглядна темінь, накрапав дощ.

— Пощо так?

— Хан велів. Утікати тобі треба.

Казала утаємничено і поводилась утаємничено. Схоже, що за її утаємниченістю ховається хай і жорстока, все ж правда. Проте і сумнів не забарився відвідати. Досі ханський намет був їй надійною схованкою, тут ніхто не міг посягнути на неї. Куди ж втікає, коли поза наметом — недруги і недруги?

Знову тремтіла вся й заточувалася від змаління сили в тілі, а проте й поспішала одягаючись. Може, й справді так треба. Може, й ханове стійбище неспроможне вже оберегти її від знетямлених жаданням мстити? Міг же Заверган, знаючи, що біда насувається, домовитися з котримсь із вірних, аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що відав: насувається біда, а жони немає де прихистити. Тепер знайшов його, прихисток, і кличе.

І та, що виводила з намету, і ті, що саджали на засідлану вже кобилицю, були з роду Завергана. Тому й не подумала перечити, робила те, що веліли. Лиш тільки спитала перед тим, як мали рушати вже:

— Де ж муж мій, хан Заверган?

— А там, у содругів своїх. Поїхали.

Гнали комоней навскач, довго, аж поки не відчули: і самі стомилися і комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, і знову навскач. Так до самого світання. Лиш на світанок сказали їй:

— Тепер усе, тепер ми в безпеці.

За ночі не силилася навіть пізнати, де вона, куди везуть її. Зараз те й робила, що розглядалася. Під копита слалася давно не їжджена й поросла вже всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рівний, хіба що де-не-де перетятий пологим видолинком степ. Чогось же примітного в тому степу не могла нагледіти.

— Чи довго ще їхати? — поцікавилася в старшого серед мужів, що супроводили її.

— Стомилася? — одповіли цікавістю на цікавість. — Потерпи, скоро перепочинемо. Отам, — показав пугою, — має бути під, а на поду — гарна паша для комоней, водопій та й затишок для всіх нас.

Він, певно, добре знав цю путь, як і степ довкола путі, за першим пагорбом впав у око доволі-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку зблиснула під сонцем вода.

— Ось і є воно, місце нашого перепочинку.

Тепер тільки, як звільнилася від стремен і стала на рівні, відчула, яка вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при воді, по-справжньому. Доки мужі розсідлували комоней, затим давали їм можливість зчахнути перед водопоєм, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та мислила про себе: яке то благо — чисті води землі. Що робили б, тим паче вдень, під спекотнявим сонцем, коли б довелося їхати, а довкола ані краплини водиці? Стратили б силу і впали від задухи комоні, за комонями й вони, путники. Їжу можна взяти з собою, можна добути при потребі в степу — он скільки дрохв бачила з сідла кобилиці, досить підкрастися, влучно прицілитись — і матимеш смачну печеню. А води з собою багато не візьмеш, мусиш ждати, доки натрапиш на річку чи під, почайну при поду. Та й прохолода он яка іде від води. Не було б тут мужів, не втрималася б, зняла б, із себе спітнілі в путі обладунки й скупалася б, як колись бувало, на берегах Білої ріки.

Знов розглянулася і заціпеніла: стривай, а отой густо порослий очеретом острівець, що відійшов, мов пустотливе дитя від матері, на добрий десяток кроків від берега й хизується своєю витівкою, вона немовби бачила вже. Так так, бачила! Ось тільки коли: як об'їздили з мужем землю його після воседля а чи раніше, як родаки везли її на Онгул з-за Широкої ріки? Йой, лишенько! Таки тоді, як везли її з-за Широкої ріки. То се тепер правляться з нею до утигурів? Мають намір повернути свою ханшу зрадливому вітцеві і тим навічно розлучити з Заверганом?

Де й сила взялася. Скинулася, буцім би наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кінець, щось хоче вдіяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлі і наміри злилися в одне незрозуміле «ні!» й стали зашморгом на шиї. Цілиться підступитися до найстаршого з мужів й одразу ж передумує: він — той кому доручено переправити її, він нічого не скаже; поривається до середульшого — і знову спиняється: чи середульший належить до тих, що підуть супроти старших?

Вибір випав на найменшого — отрока Саура. Він (давно примітила) частіше і довше, ніж інші, затримує на ній повиті сумною поволокою очі, чи то всього лиш співчуває їй яко жоні родака свого, чи вподобав її за час цих мандрів і, як всякий молодець, не вміє приховати жадання серця. В усякім разі, є якась сподіванка: такий не повинен бути жорстокий із нею.

— Caуpe, — підійшла, коли напував огира і був далі, ніж досі, від родаків своїх. — Чи не скажеш мені, Сауре, куди ми тримаємо путь?

Виміряв пильним, таким же сумовито-співчутливим, як і донедавна, оком і вже потім відповів:

— Далеко, Каломело.

— Ти… не хочеш чи тобі не велено казати мені?

І знову удавав тільки, що розчісує й пригладжує мокруваті ще здухвини гнідого.

— Нащо казати, сама невдовзі пересвідчишся.

— Виходить, правда се: везете за Широку ріку, до вітця Санділа?

Виважив прихильним поглядом, а ствердити таки не ствердив.

— Я ж бачу, — жалілась і плакала вже. — Я пізнала місце, де спочивали, коли везли мене до кутригурів. Тепер назад правите. Це Заверган повелів чи ви вчинили всупереч волі Завергана? Зглянься, скажи, — благала, не підвищуючи голосу, — хай усе вже знатиму, хай буду убита до кінця!

Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, на огира, що вдовольняв спрагу водою, і мовчав.

Що мала робити? Кричати? А хто зважить на її крик? Покликати? А кого? Кутригурів? Зрадливого мужа чи зрадливого вітця? Усі відвернулися від неї, себе лиш тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою — байдуже.

Така, що обернулася б і пішла куди очі дивляться: у степ — то й у степ, у воду — то в воду. А відійшла від Саура не далі як на четверть стрельбища — й упала, надломлена безліттям, долілиць. Жалілася не знати кому і плакала.

— Чого вона? — суворо поцікавився привідця.

— Пізнала місце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо її.

Привідця глянув у той бік, де побивалася ханша, і знову до Саура:

— А ти, яко всякий нюня, допоміг, звичайно, пізнати.

— Не я, — ошкірився отрок, — під допоміг пізнати.

— Не противилася, коли підійшли і сказали: «Пора, їдемо далі». Одначе і в путі не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилиці під ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, і мовчки витирала рясні, часом удушливі сльози. Лише тоді, як над'їхали до Широкої ріки та стали думати-гадати, як перебратися через неї, зібралася на мислі й сказала:

— Робіть пліт. Уплав я не здолаю цієї широчіні.

— Не бійся, — змилостивився привідця. — Уплав і не пошлемо, шукатимемо перевозу.

Пошуки ті забрали в них чи не більше часу, аніж путь, із Онгулу. Подалися вниз — нема та й нема кутригурських стійбищ, як і кутригурів. Лише сліди від тих, що стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурів, більше нічого. Довелося правитися у верхів'я і мало не до порогів. А то не блигомий світ та й путь не з торованих. Усяк бувало: і об'їздили хащі, і пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стійбище та домоглися іменем хана перевозу на супротивний бік. Люд начуваний татьбою та й сам сусідив не з ліпшими, аніж утигури, татями — з обрами, тож неохоче зважувався везти їх на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стійбищі чи й гримати на них.

Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати пліт — невелика мудрість. Коли уже взялися за діло, не забарилися з ним. Гірше було, як вели на пліт кобилицю: вона ніяк не хотіла розлучатися з іншими кіньми. Уперлася — і хоч би що. Коли ж завели силоміць, мало не пересягнула через огорожу. Далебі, й не заспокоїли б її, коли б не підійшла Каломела та не укоськала ласками, словом-утіхою. Скільки пливли, стільки й промовляла до невдоволеної насиллям тварі та жалілася на людей укоськуючи твар: «Що вдієш, — казала. — Беззахисні ми, а беззахисним одне лишається — покладатися на милість сильніших».

Ханша не раділа з того, що наближається до землі батьків своїх, одначе й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зійшла на берег та стала лаштуватися до від'їзду, і та, остання її певність здиміла. Ті, на кого покладено було виконувати волю кметів, а відтак і родів кутригурських, не дали їй сідла. Схопили, легку і безсилу супроти їхньої сили, поклали на спину кобилиці й заходились умотузовувати. Ноги туго зв'язали під черевом, руки — під шиєю і, не вдовольнившись тим, стали уперізувати сирицею й тіло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрібно противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть від неї, нащо умотузовують, не церемонились і не ховалися вже з намірами.

— Так треба, — сказали. — Нехай хан Санділ знає: починається кара на його татьбу в землі нашій. І буде вона жорстокішою, ніж він може собі мислити.

Зняли для певності повід, узду і цвьохнули кобилицю пугою.

XIV

Минали дні, а хан Заверган не зважувався повернутися до свого стійбища над Онгулом. Певен був, кметі не забарилися вчинити з Каломелою те, чого так довго й уперто домагалися, й лякався тієї певності. Об'їздив стійбища в степу, питався в тих, що стояли на чолі стійбищ, скільки воїв можуть виставити, коли настане час відплатити утигурам за підступність і нашестя, чи всі, як кметі, носять у серці жагучу потребу відплати-мсти, а думкою те й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж правда, що Каломели немає вже там, як це може бути, щоб не було? Повернеться, а колись же мусить повернутись — і не застане жони, не буде обласканий при зустрічі, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася його жона.

«Клятий Санділ! — лаявся подумки, а іноді і вголос. — Дорого заплатиш ти мені за Каломелу. Ой дорого!»

На кметів не нарікав уже і свою згоду поквитатися з Каломелою, аби прихилити їх до себе, не згадував. В усьому звинувачував Санділа та його плем'я, на них гострив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час повернутися до стійбища на Онгулі, а в стійбищі — до великоханського намету, чув, маліє на силі, ноги відмовляються нести. Ладен був вигадати щось, аби не йти туди, до житла, в якому — знав — замість жони і виплеканого її турботами затишку, застане пустку. Та як не піде, коли то його житло. В іншому не приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться подивуватися: хан банує за зрадливицею? Ханові шкода, що вона дістала по заслузі?

І пішов, і сидів при свічі до глибокої ночі, і сумував, як, може, не сумував за вітцем своїм, матір'ю, що доволі рано попрощалися зі світом, полишили його мало не самотнього в цім світі. А настав час одходити до сну, покликав челядників і звелів готувати для нього омивання.

«Так пізно?» — питали, одначе тільки очима та видом ще. Уголос ніхто не смів казати таке ханові. Зате коли помився та ліг у ложе, одважились і поцікавились:

— Може, хан при світлі спатиме?

— Чого б то? — подивувався і тим поклав край розмові з челядниками.

Заснув, як після всякої купелі, і доволі швидко і міцно. Заколисалося зворохоблене подіями останніх днів сумління, вгомонилися бентеги, хай і надійно приховані, все ж каяття. Тіло, розум, всеньке єство заполонила вольготність, відвідало якесь дитинне вдоволення всім. А уже вдоволення дало простір химерним, як на здоровий глузд, снам.

Колись, за ранніх отрочих літ, з усіх молодечих схильностей і захоплень Заверган давав перевагу ловам. Збирав до гурту кількох таких, як сам, сідлали підстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах огирів і правилися у верхів'я Онгулу — туди, де не було стійбищ і де привільно почувало себе птаство — гуси, крякви, лебеді. Комоней пускали пастися, самі ж забиралися в зарослі верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться облюбована здобич. Поціляли в неї здебільше стрілами, а проте молодеча вигадка нерідко спонукали його й до іншого способу ловлі, надто коли хотілося привезти додому живими лебедя чи добірну гуску.

Хто вигадав таку ловлю, не пам'ятає. Певно, задовго до них ще, та найбільше схильний до неї був він, Заверган. Роздягався до наготи, ховався при самій воді в очереті й ждав, доки наблизиться привільно й безпечно почуваючий себе табун гусей, спаровані сердечним єднанням лебеді. Коли ж наближалися, брав у рота наготовану заздалегідь очеретину, пірнав нечутно і так же нечутно підкрадався до гусей чи лебедів. Тоді вже, як бачив перед собою чи над собою рожеві лапки, випльовував очеретину, хапав обіруч здобич і тримав її доти, доки не розлетиться потривожена з'явою людини, решта табуна.

Гуси не так ще, а лебеді боролися довго й завзято, так завзято, що не в кожного вистачало сили і мужності виходити з тої борні звитяжцем, тим паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою, а другою гребтися до берега.

Цієї ночі наснилося майже те саме, що було колись наяву. Сидів, принишклий, в очереті, й терпляче ждав, коли наблизиться до нього сніжно-біла, з царственою короною на голові лебідка. Не лебідь, хоч він був поруч, саме лебідка: надто вже зваблива була вона видом своїм, молодечою невинністю і чистотою. А лебідка не поспішала зближатися, обіймалася з лебедем, охоче підставляла голову, коли лебідь цілував та милував її, потім збадьорювалася, поривалася злетіти на радощах, та передумувала і обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробігала по синій поверхні ріки кільканадцять ступенів і знову поверталася до лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цілий розмах рук крилами, цілувалась та милувалась обнята.

За тим милуванням і підстеріг він її, радів, що схопив надійно, не випустить уже. І таки не випустив би з рук, коли б не сталося диво: не він осилив лебедицю й тримав на воді, лебедиця змахнула дужими крильми, вихопила Завергана з води й понесла над рікою, а згодом — над степом. Отетерів, не йме собі віри. Хотів було пустити ту диво-лебедицю, та розглянувся і схолонув серцем: він надто високо піднісся, щоб зважитися і сягнути з такої високості вниз. Лишалося єдине — ублагати лебедицю.

Ще раз скинув на неї наполоханий погляд і заволав диким лементом: його несла не лебедиця — Каломела, крила тільки мала широкі та білі замість рук.

«А-а-а!» — почув свій голос і лупнув, облитий холодним потом, очима: хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення.

— Вставай, хане, жони твоєї кобилиця повернулася.

Усе ще не вірив чи не міг втямити, повіривши. Був таки в своїй ложниці. На столі горіла, як і звечора, свіча, а поруч сидів челядник і торочив щось перепудженим, як і в хана, голосом.

— Яка кобилиця? Звідки повернулася?

— Та, що на ній завше їздила ханша, що була переправлена купно з ханшею через Широку ріку. Звідтам і повернулася щойно. Підійшла до самого намету і покликала тебе голосним іржанням.

Тепер аж второпав, що кажуть йому, і засуєтився, почав одягатися.

— А ханша? — надумався і запитав. — Що з ханшею?

— І ханша при кобилиці.

Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму тривожну і неприємну вість. Тому не став допитуватися. Перший ступив до виходу, націлився йти в ніч, та одразу ж і спинився: кобилиця заіржала благально-клично, схоже, що потішено, й пішла на зближення з ханом. А зблизившись, довірливо торкнулася мордою в груди, потім — Заверганового виду.

Зимно зробилося від тієї ласки. Затремтів усім тілом і заходився обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на її спині Каломелу, сахнувся злякано і укляк.

— Вогню сюди! — повелів челядникам. — Мерщій вогню!

Та челядники не поспішали здійснювати його повеління.

— Чи треба, хане? — запитали стишено. — Збіжиться люд, піде землею поголос. І без вогню ясно.

— Що? Що ясно?

— Жона твоя мертва. Вона, як бачиш, примотузована до кобилиці, не інакше, як втопилася, коли твар пливла через ріку.

— Ви певні, що мертва?

— А так, удостовірювалися перед тим, як будити тебе. Зроби інше, хане: поховай її, доки спить стійбище, за поконами роду нашого. Хай не глумляться бодай по смерті.

Не повірив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення і знову не повірив: заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намір внести її до намету, пересвідчитися при світлі. Та недовго тратив на те час і зусилля. Одне, впевнився: надійно замотузували її, без ножа не визволити з пут, а друге, сумніву не лишалося: Каломела таки мертва.

«О Небо! — простогнав. — Це треба було статися такому. Чи я хотів, щоб саме так сталося?»

І розглядавсь, і поривався кудись, а нічого ліпшого не вигадав.

— Сідлайте комоней, — повелів. — Беріть кобилицю з утопшою, заступи, поїдемо за стійбище.

Куди вів усіх, і сам, певно, не відав. Далі від роду і тих людців у власному роді, котрі і мертвим не дають супокою, чи таки обрав місце, де поховає Каломелу за поконами предків і прагнув того місця? Піди та знай, які в нього умисли. Може, всього лиш утікав від гадки: як це сталося, що Каломела он скільки днів і ночей блукала землею утигурською і ніхто не визволив її з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям? Відала, де домівка, й подалася вслід за тими, що полишили її в утигурах, до своєї домівки? Чому ж тоді так довго добиралася? Утопила жону, долаючи таку широку і таку неспокійну часом ріку, чи уморила голодом і спрагою?

Є про що думати Заверганові і є від чого втікати. Тому й жене так огира — ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, і тоді вже, як спинився та дав можливість розглянутися при рожево-голубому багатті, що розгоралося край неба, збагнули й сказали самі собі: хан знав, куди везе жону; це найвище місце над Онгулом, звідси Каломела бачитиме щоденні світання, народження умитого росами сонця за Широкою рікою і степи свої від краю до краю.

Були старанні і, як ніколи, услужливі ханові. Та водночас і пильні (хай милує Тангра за недоречну істину, одначе куди подінешся, коли вона — істина: челядники завжди пильніші й уважніші до своїх вельмож, аніж вельможі до челядників). І тоді, як розмотузовували ханшу, і коли розмотузували, бачили: хан не може дивитися на неї. Чи то вид Каломелин, такий по-молодечому знадний колись і такий спотворений смертю, жахав його, чи ще щось, — кидав скрадливий позирк очей своїх і одвертався, не знав, куди себе діти, аж поки не згадав: пора ж копати яму, і не взявся за заступ.

Що думав, копаючи, лише він, певно, й відав. В усякім разі, щось думав і бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що зламав одного, примушував гнутися й другого.

А небо палало вже над степом, з рожево-голубого робилося незвично багряним, схоже, що там, за Широкою рікою, роздмухував та й роздмухував хтось потужне, на все крайнебо багаття.

— До бурі йдеться, хане, — кивнув у той бік один із челядників.

— А так, буде буря, буде й кривавиця, і саме там, за Широкою рікою.

Викидав зрушену заступом землю, обміряв для певності яму і вже потім, як виліз із неї, звелів челядникам:

— Нарвіть м'якої трави, вистеліть ханші ложе та й кладіть на вічний спочинок. Ім'я її, як і пам'ять про неї, увічнимо згодом, коли поквитаємося з утигурами. Повернемося всіма тисячами й насиплемо на цім місці високу могилу — таку, щоб далеко видно було, щоб і через віки нагадувала людям: була у хана Завергана жона преліпо слюбна і була кривава мста за її страдницьку смерть.

XV

Тепер знав, що вдіє, аби вернути собі передану вітцем і набуту за Дунаєм славу: доки в родах горять ненавистю серця, доки сам він палає жаданням мсти, поведе кутригурів за Широку ріку, а вже як поведе, вчинить так, щоб не тільки земля, небо палало вогнивом. Кметі відійдуть там серцем, а відійдуть — знову стануть покірними і прихильними до хана, ладними слухатись всякого, що зійде з його уст, повеління.

З чого ж почне? Скличе всіх і покаже кобилицю, на якій повернулася Каломела, чи утаємничить її повернення до пори до часу, обмежиться тим, що скаже: «Я вволив вашу волю, настав час уволити мою»? Мабуть, що так: спершу покличе всіх у похід і утішить мстою, а вже потім, як утішаться і стануть чулішими до чужого безліття, приведе всіх на те місце, де поховав жону свою, і скаже: «Якщо вже Каломела і мертвою повернулася до нас, вона таки не винна. Чуєш, роде мій клятий, воздай належне їй бодай по смерті, коли не вмів воздати за життя!»

Гінці його не барилися гнати комоней у степ, і кметі теж не забарилися відгукнутися на ханів клич. Прибули з мужами, отроками, ба навіть старців прихопили, — всіх, кого ще міг виділити рід, хто був спроможний помститися за вчинені родові кривди. Бачачи те, Заверган не став усамітнюватися з кметями і радитись-напучувати кметів. Виїхав у супроводі чільних мужів наперед примовклої враз раті й звернувся до неї з речницею:

— Кутригури! Вільні сини вільного степу! До вас буде слово моє. Усі ви відаєте, якою славою покрили себе вої наші за Дунаєм і який хосен мали б із того, коли б не злі сусіди. Не тільки багату здобич, ситу землю здобули б, ту, що одкрила б нам путь у царство достатку і благодаті. Та ба, сталося непередбачене: утигури скористалися відсутністю найхоробріших із нас і вломилися, яко найпідступніші таті, у землю нашу. Пішли за димом стійбища, упали мертвими чи взяті в ганебний полон родаки ваші, не стало й витоків достатку в кутригурських родах — табунів комоней, черід корів, отар овець. Нас лишили голими й голодними, кутригури, нанесли непоправного урону! Діди й прадіди такого не прощали. Нікому й ніколи! Що скажете ви, нащадки їхні? Схилите перед лихоліттям голови і ждатимете слушної нагоди чи зберетеся з силою і поквитаєтеся з татями, утигурами іменованими?

— Чого маємо ждати? Нем!! Доки гарячі рани, доки палає жаданням помсти кров, веди, хане, на утигурів. Кара і смерть їм! Кара і смерть!!

— Зараз саме час! — силився перекричати тисячі. — В степах давно окотилися і встигли випастись на дозвіллі вівці, розтелились корови, ожеребилися кобилиці, їхні, утигурські, і ті, що взяли у нас. Дозріла й засіяна утигурами нива. Тож і кажу: саме час. Отари, череди, табуни зженемо до Широкої ріки й переправимо на свій бік, ниви та стійбища пустимо за димом. Ліпшої нагоди помститися не буде. А сила в нас є, жадання помсти родам кутригурським, гадаю, не треба позичати.

— А так! Веди, хане, на утигурів, і хай торжествує мста!

— Хай торжествує мста!

Вони дотримали даного ханові слова. Йшли, як і за Дунай, десятьма тисячами, хоча переправлялися й не купно — в трьох місцях. А вже як переправилися через Широку ріку, розбилися на сотні й пішли лавами по всій Утигурії. Палили, як обіцяли, поля, палили й стійбища, займали отари овець, табуни комоней, череди корів і гнали до Широкої ріки. Не було, ясна річ, пощади й утигурам, надто тим, що потрапляли під руку першими. Утинали голови й приказували: «Це за наші рани, це за нашу кров!» Накидали молодшим аркани на шиї і знов приказували: «Будете, підлі зрадники, рабами, коли не захотіли бути родаками і добрими сусідами».

Тим, що стояли стійбищами над Широкою рікою чи випасали череди корів поблизу ріки, дісталося найбільше, а все ж дісталося не всім. На те вони, утигури, жили на обводах, аби знати, як діяти, коли вторгаються таті, а коли — націлені на поголовне винищення супостати. Поскакали гінці у свої, поскакали й у сусідні стійбища, а з тих сусідніх — ще в сусідні; стійбища знімалися, з чим могли знятись, і втікали в степ, діждалися ночі й дали по всьому степу вижу[61]: палили вогонь на вежах, палили торішнє чи позаторішнє сіно, усе, що піддавалося вогню. Та й кутригури тим самим нагадували про себе. Багаття їхньої кари-мсти йшли не лише по землі, сягали неба й казали тим кого не посягли ще: йде страшна відплата-згуба. Тож і сталося те, що не раз уже було. Єдиний досі рід без будь-чиєї спонуки ділився на два: ті, що могли тримати в руках меча і лука, збиралися в десятки, а десятки — в сотні й поспішали назустріч непроханим сусідам, що стали віднині супостатами, ті, що могли лиш правити комонями та давати серед родаків такий-сякий лад, відходили до Білої ріки й одразу ж, не чекаючи чиєїсь згоди, переправлялися за ріку. Бо відали: коли супостат вторгається у їхню землю з заходу сонця, далі західного берега ріки Білої не піде, коли зі сходу сонця — далі східного берега не піде. На супротивнім боці стоятиме вже хан із воями, а з ханом у супостата буде не та розмова, що з перепудженими стійбищанами, навіть коли вони об'єднані в сотні й стають між утікаючими родаками і супостатом із чужкраю, яко прикриття. Траплялось, ясна річ, усяке. Стійбищ між Білою і Широкою рікою он скільки. Одні вводили в оману кутригурів і досягали рятівного берега, іншим кутригури перетинали до нього путь, і тоді ніхто вже не міг стати на поміч. Вдень гасали по степу вершники — у один, у другий і третій кінець, зупинялися на мить на узвишші чи могилі, приглядалися до околій і знову гнали, мов навіжені, комоней, настигали втікачів чи стиналися з прикриттям, вночі палало все, що брав вогонь. Покарана, як і та, що ждала кари, земля доволі-таки відчутно чула її на собі й волала до неба про поміч. Там ревом непоєної чи недоєної худоби, там — криком конаючих чи тих, що схрестили мечі не на життя — на смерть.

Хан Санділ — муж літній і воїн буваліший, ніж Заверган. Не жахався, чуючи крики нажаханих, і не зневірювався, слухаючи зневірених. Одне знав: питав усякого, хто прибував з-за Білої ріки, де кутригури, скільки кутригурів, що роблять з родами їхніми і товаром їхнім ті, що порядкують уже на сплюндрованій землі, а що — кинуті в передні лави, і тут-таки кликав кметів, що стояли на чолі тисяч, і повелівав, куди кому правитися, що діяти доправившись.

Хто тямив у ратнім ділі, тому неважко було спостерегти: хан відає, що робить. Хай небагато там, за Білою рікою, сотень, хай розпорошені вони, все ж здатні відчутно пошарпати супостата і тим збити з пантелику. А збитого з пантелику Завергана легше було заманити в пастку і накрити в пастці. На що він покладається, той задерикуватий зятьок? На ті недобиті тисячі, що привів із-за Дунаю? Видить Небо, зовсім утратив розум зі злості. Та в нього ж, Санділа, мало не вдвічі більше їх! Мусив би знати, перш ніж іти на утигурів, мав би відати, хлопак, що утигури не самотні. На їхнім боці Візантія, а з ким Візантія, з тим і сусідні обри. Усе передбачено, Завергане, на все є домовленість через ту ж Візантію, іменем імператора візантійського. Досить вдатися з чолобитною — і обри будуть тут як тут. Та він, Санділ, не уповає на чиюсь поміч, він і сам упорається з кутригурами. А упорається та прибере до рук — інакше заговорить і з ними, своїми хитромудрими сусідами.

— Хане! — об'явився один, об'явився й другий гінець. — Кутригури, що тримали путь на горішні витоки нашої ріки, круто звернули на полудень, схоже, що йдуть на з'єднання з самим Заверганом.

— А ті, що йшли ближче до моря, де зараз?

— Передні сотні вийшли на Овечий Брід, схоже, ніби ждуть всіх інших.

Хан втішено похитує головою.

— Минавре! — кличе одного з мужів. — Бери свою тисячу і не дай тим, що вийдуть до Овечого Броду, перейти Білу. Коли ж захочуть з'єднатися із Заверганом, теж стань на путі і не пусти до Завергана.

— Всього лиш тисячу даєш, бате?

— Там є вже сотні, візьмеш їх під свою руку, як і тих що переправляться з супротивного берега чи ратиборствуватимуть неподалік Броду на супротивному березі. З ними, гадаю, упораєшся з повинністю, що її покладаю на тебе.

Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, і вже по тому додав, звертаючись до іншого мужа:

— Ті дві-три тисячі, що йдуть з полуночі, доручаю тобі, Благою. Бери тридцять сотень комонників, переправляйся через Білу і зроби все, аби спинити їх чи погромити — то вже як складеться. Одного не дозволяю — дати їм бодай якусь спроможність об'єднатися з ханом кутригурів. Ну, а хана я візьму на себе.

…Іржали язвлені чи перепуджені січею комоні, дзвеніли, викрешуючи іскри, мечі, хай іноді, все ж чулися ревні гехкання тих, що присмачували удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в січі. Одні не встигали зронити його, інші безсилі були перекричати гамір боролища, а надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так і кутригури. Ненависть ішла на ненависть, а гнів — на гнів. І не було місця для стриму, як не було його й для пощади. Бо зійшлися не на життя — на смерть. Серця кутригурів жадали помсти за вчинену наругу, утигурів же допікала зухвалість кутригурів, здавалось, повержених уже, і повержених упрах. Тож і зчепилися та завихрились у велетенській, ледве примітній для ока улоговині між Широкою і Білою рікою, а зчепившись, не опускали вже мечів і не шкодували стріл. Люто налітали один на одного, як і сотня на сотню, видзвонювали мечами о мечі, падали, потяті чи уражені, комоням під ноги, вихоплювалися з круговерті ті, що вціліли, і знову завихрювались.

— Смерть запроданцям і конокрадам! — кричав котрийсь із Заверганових тисяч і, зібравши довкола себе розпорошених січею воїв, вів їх туди, де, бачив, скрутніше його сородичам — кутригурам.

— Смерть татям-убивцям! — підхоплював його клич інший, і там, де чувся він, посилювався брязкіт мечів, тіснішими ставали кутригурські лави, не просто напирали — потужно вломлювалися в утигурські й примушували їх відступати чи й розступатись.

Улоговина густіше й густіше вкривалася трупом, і комоням все важче та важче було коритися волі живих і не наступити на потятих. А все ж вони умудрялися робити те. І перли, що було приті, вперед — перескакували, і ставали, стримувані, цапки та вигарцьовували на двох — не торкалися, і вертілись, спонукувані удилами та язвлені острогами, в герці — обминали. Хропли лиш та насторожували уші, кидали в усебіч піною та іржали так надривно і дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася рука і надавала супостатові можливість виграти жадану мить.

Санділ не ставав, подібно Заверганові, на чолі тисяч і не йшов на січу разом із тисячами. Возсідав у сідлі і стежив за бородищем, що вирувало в улоговині. Бо не втрачав віри, бо певен був: звитяга рано чи пізно буде на його боці. Ті тисячі, що мали підійти у вирішальну мить до Завергана і стати в поміч Заверганові, таки не підійдуть: їм заслонили путь, і надійно, а під рукою в нього, хана Санділа, чи не вдвічі більше воїв, ніж у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило, як зворохоблювало нетерплячку: січа триває з самого ранку, а звитяги нема та й нема. Чому так і чи довго триватиме це?

— Скачи на боролище, — обернувся до першого, хто об'явився під рукою, — й довідайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю? Чи не час їм податися пріч?

Перший гінець повернувся й сказав:

— Терпіння достойний. Ще трохи — і побіжать.

Другий був стриманіший:

— Велику лють мають на нас кутригури, тому пруть, яко дики, або ж стоять на смерть.

«А ви?!» — хотів було крикнути Санділ, та його упередили:

— Хан Заверган нагадував своїм на бородищі: «Кутригурин! Коли ти не потяв трьох утигурів, вважай, що ти не помстився за кров і сльози кровних». Вони й стараються. Наших, хане, удвічі, коли не втричі лягає більше, аніж їхніх.

«Отак? — похолонув Санділ. — Ну, то стривайте ж».

Він обертається, аби переказати те, що намислив, виконавцям своєї волі, й помічає нараз: на сіверські обводи улоговини, в якій стиналися їхні з Заверганом сили, вихопилися комонники. Вхопилися й спинилися чомусь, приглядаються до колотнечі, що котилася долом.

«Благой? — піднісся духом Санділ. — О радість! Невже встиг упоратися з кутригурами? А втім, до чого ці сумніви?»

— Утигури! — обернувся до тих, що стояли позаду. — Нам прийшла поміч. Кметь Благой погромив татей що палили стійбища в полуночних землях, і стоїть он жде нашого повеління. Кличте тисячі вірних і вперед, на кутригурів. Здобич ваша і вся Кутригурія по звитязі ваша!

Санділ оголив нарешті меча й пішов у передніх лавах. Те збадьорило утигурів, додало їм ратної буєсті.

— Хан з нами, — кричали, — і Небо за нас! Чули, Благой теж підійшов. Смерть свинопасам! Кара і смерть!

Стинались і не розглядалися, аж поки хтось із утигурів не завважив і не крикнув крайнім, а ті — у звихрену круговерть боролища:

— Обри! То не Благой, то обри обступають нас! Разять усіх підряд, утигурів і кутригурів!

Поєднані донедавна смертельними узами супостати розскочилися, яко наполохані вовком отари, й тирлуються осібне, а тирлуючись, силяться стримати обрів, що насідали звідусіль і, певно, не одною тьмою.

— Кругова порука! — чути дужий голос кутригурського хана. — Відходьте на захід сонця й бороніться навсібіч!

Мужам, як і воям кутригурських родів, видно, не вперше опинятися в такій, як ця, пастці. Пробивали собі путь до Широкої ріки, однак не забували й про тих, що насідали на них зусібіч. Мовби збита воєдино лавина, котилися улоговиною і не дозволяли супостатові роз'єднати їх.

Де поділися утигури, не доглядалися. Тоді вже, як обри вдруге і надійно заступили їм путь у свою землю, зрештою виїхали наперед і порадили не лити даремно крові, спинилися й угледіли: утигури удостоєні тієї ж честі.

— Ми йшли не до обрів! — став перед речниками з супротивних лав Заверган. — Чого їм треба від нас?

— Коли ти і є хан кутригурів, — відповіли йому, — ходи до нашого привідці, він скаже, чого треба.

— Хан не піде, — поспішили заперечити ті з кметів, що були при Заверганові. — На розмову, коли вона конче потрібна і неминуча, може піти хтось із мужів його, таких же чільних і довірених, як і хан.

Обрини не зловтішалися з того.

— Шкода, коли так, — сказали розважливо. — Баян волів мати бесіду лише з ханом. Якщо є страх і недовіра — додали по деякім мовчанні, — пришлемо заложників, теж мужів чільних.

І сумнівались, і досадували, і гнівались не знати на кого, коли лишилися без свідків, а чогось втішнішого, аніж то, що звеліли їм, вигадати не могли. Обрів, самі бачили, тисячі й тисячі, прорватися крізь їхні лави годі й сподіватись. А коли так, іншої ради немає: не комусь іншому, Заверганові доведеться йти на Баянів клич і ставати перед ханом Баяном.

Пішов не сам, у супроводі двох кметів і чотирьох отроків. Та й іти випало не якесь там поприще[62], — мало не всі десять здолали, доки добралися до намету хана Баяна. Одначе не те дивувало і обурювало всіх: коли наблизились і спинилися, біля намету стояв уже й чекав запросин привідці обрів хан Санділ.

— Старий шакал! — зціпив зуби хан кутригурів. — Що ти наробив? Яку узду накинув своєю татьбою на роди наші!

Санділ зиркнув спідлоба, видно, мав намір відповісти Заверганові належно, та не встиг зібратися з мислями: з намету вийшов той, кому велено було переказати привідцям ворогуючих між собою сусідів, аби заходили вже й ставали перед очі повелителя великого племені аварів, іменованого в степах антського примор'я обрами.

Мусили перенести освідчення між собою на слушніший час.

Хан не сам був у наметі. По праву руч від нього сиділи три мужі, по ліву — жони (також три), без сумніву — жони самого Баяна. Інші два мужі тулилися біля ханових ніг і значно нижче, ніж возсідав хан і його прибічники.

Як пересвідчилися згодом, то були товмачі.

Літами Баян не набагато старший за Завергана. З виду, хай і суворого аж надто, йому можна дати не більше тридцяти. Одначе муж при тілі, як і при силі, ясна річ. По статурі його, по довгих і товстих руках не важко пересвідчитись: коли підведеться, сягне мало не самого верхів'я в наметі.

Удає тільки, що гнівається, насправді он який вдоволений. Тому і вирядився, либонь, у святкове, через те й волосся заплів у нові кісники. Якже, так легко, без найменших втрат і зусиль скорив дві раті, слухняними поставив перед себе привідців двох племен. Двох і одним заходом!

Що то скаже, коли заговорить?

— Ханові племені утигурів як і ханові племені кутригурів, — почули зрештою його голос, — не випадає аж надто гніватись на мене і мої турми.

Пождав, доки товмачі вклали до вух обох ханів сказане, і вже потім додав:

— Турми мої змушені були втрутитися у січу між вами бо бачили: ви не розійдетеся, доки не витнете один одного до ноги. А того не треба ні вам, ні жонам та родам вашим, як не треба й тій повинності, що покладається на всіх нас волею Неба.

Перший одважився перечити Заверган.

— Ми не просили об тім хана, як і його турми. У нас свої карби на утигурів, і ніяка інша повинність не може примусити кутригурські роди забути про них.

— Знаю. І все ж треба забути.

— Утигури порушили покони предків: будучи нашими кревними і маючи ряд на мир та злагоду, скористалися відсутністю кутригурських воїв і пішли у їхню землю з татьбою, пролили кров наших родів, пов'язали беззахисних і одвели їх на сарацинські торги. За таке розплачуються кров'ю і тільки кров'ю!

— За сим разом хан Санділ розплатиться золотом — тим що взяв із ромеїв за удар своїм сородичам у спину і тим, що виручив на торгах за розпродаж тих же copoдичів.

Санділ вирячив з дива чи з ляку очі, певно, мав намір перечити, та тієї миті заревів, яко поранений бик, Заверган і, позбавлений броні, кинувся на хана утигурів голіруч.

— Проклятий шакал! Задушу, яко полоза!

— Стій! — Баян підніс руку, і того було доста, аби на хана кутригурів кинулося одразу чотири обрини. А з чотирма навіть Заверганові, молодому і дужому, годі було упоратись: — Утямте собі: віднині ви мої данники. За злочини і провини чиїсь караю лиш я, за те, що захищатиму вас від меча і наруги інших, платитимете дань ви. Коли пристаєте на це, кладіть до ніг покору та й будьте вільні, коли ні, ідіть до своїх воїв і готуйте їх до січі. Я й мої турми братимемо це право мечем.

Хани стояли мовчазні й похнюплені. Про те, щоб зібрати зараз воїв і злютувати їх у силу, здатну стятися з обрами, тим паче купно з сусідами, годі й думати. А поодинці ані утигурам, ані кутригурам не здолати обрів.

Поміркованішим, як і личить старшому, виявився хан Санділ. Ступив, осилюючи неміч, крок-другий уперед і тицьнувся Баянові до ніг. Щось бурмотів собі під ніс, а Заверган тупо дивився на те і відмовчувався.

— Я тоді лиш явлю покору, — підняв зрештою на Баяна очі, — коли знатиму, скільки золота візьму з хана утигурів.

— Третину того, що взяв він із ромеїв — тридцять тисяч золотих солід. Ще тридцять піде на наш стіл, решта — йому. Ну, а скільки хан Санділ виручив за розпродаж родаків твоїх, він сам, гадаю, скаже.

XVI

В кінці того літа, на великому зібранні чільних мужів усіх трьох племен хан Санділ передав Заверганові усе, що належало йому і його племені яко покараному татьбою, а раннього поліття обри перейшли через Широку ріку й затопили кутригурську землю як по один, так і по другий бік Онгулу повозами своїми, комонями, чередами корів, отарами овець. Бодай якось потішений стягненою з утигурів даниною люд стетерів з того дива й поспішив удатися до свого хана: як розуміти це нашестя, чи надовго воно?

Заверган сам до пуття не знав, як надовго, а все ж силився заспокоїти роди: хай потісняться на час. Обри йдуть за Дунай. Коли полагодять з антами та забезпечать надійні переправи, до зими залишать їхню землю. Зрештою, кутригурам самим слід подумати, лишатись чи не лишатися в ній. Давно-бо прагнуть сісти на задунайських землях. Це чи не найсприятливіша нагода. Купно з обрами і перейдуть ту повноводу ріку, і сядуть за рікою. Опісля такої нагоди може й не бути.

— Опісля — так, одначе чи є потреба уповати на цю?

Кметь, що брав під сумнів Заверганові наміри, не ховався за інших, виступив наперед і став ждати, що скаже хан.

— Кажу ж, давно прагнули цього.

— Прагнули тоді, як були вільним, нікому не підвладним племенем. А яка є потреба йти за Дунай зараз, купно з обрами? Щоб бути конюхами в них?

Заверган не одразу знайшовся, що сказати.

«І це правда, — думав про себе. — Та чи є потреба оглашати її при всіх?»

— Я не неволю вас, — старався бути і угодним кметям, і не вельми щиросердним, — не кажу: підемо — і край. Одначе, коли таке жадання було та й зараз, знаю, є, чом не подумати і не зважитись подумавши.

Кметі засперечалися. Одні казали: аби лиш піти та сісти, там побачать, хто в кого конюхом буде, інші вимахували п'ястуками й кричали: ні і ні! Це слушна нагода одірватися від обрів. Не скористатися нею — глупство і тільки.

Заверган лиш посміхався, чуючи те.

«Хай посперечаються, — не став стримувати. — Хай своїм розумом дійдуть, як бути. Те, що станеться цього поліття, може зовсім по-іншому вирішити долю кутригурів».

І він не помилився. Обри не залишилися між Широкою рікою і Онгулом, пішли далі за Онгул і спинилися лиш перед Дністром та лиманом. А проте вони й не забули, що кутригури та утигури — їхні конюхи. Тоді, як спала в степу спекотнява, а сонце помітніше та й помітніше стало хилитися до небосхилу, каган покликав на Куялик, де стояв тепер його великоханський намет, усіх чільних мужів і серед них хана Завергана та хана Санділа.

— Імператор Юстиніан, — сказав не без задоволення, — ласкаво запрошує всіх нас, аварів, утигурів і кутригурів, сісти в його землях і стати другою Довгою стіною супроти слов'ян — як антів, так і склавинів. Хотів би почути від мужів своїх, від ханів утигурів і кутригурів, як ставляться вони до цього, чи пристають на запросини імператора самі і чи пристануть їхні роди?

Обри примітно пожвавилися, видно було, вони ждали цих запросин, як і переселення в ромейські землі.

— Імператор лише поселяє нас у себе, — спитали, — чи й платитиме нам за сторожову службу на обводах?

— А то ж як, і платитиме.

— Скільки?

— Сказав, не зобидить, — злукавив Баян, явно не бажаючи називати при утигурах та кутригурах визначену імператором суму.

Санділ, яко буваліший, збагнув те і зважився сказати своє слово.

— Хан утигурів має спершу поговорити з родами своїми. Як скажуть роди, так і буде.

— Я теж маю поговорити, — не став зволікати з речницею-відповіддю й Заверган, та одразу ж передумав і додав: — Хоча майже певен: кутригури погодяться на переселення. Вони давно облюбували там собі землю-годувальницю і воліють сісти на ній.

Баян вдоволено кивнув головою.

— Земля там багата. Я так мислю: саме там, за Дунаєм, ми знайдемо нарешті собі пристанище[63] й сядемо не на літа — на віки.

Він розщедрився на слово, і, може, як ніколи досі. Казав та й казав, де сядуть, перейшовши Дунай, які вигоди матимуть від землі, які — від служби в багатої Візантії, а Заверган слухав ті казання й своє думав: «Знаємо, які щедрі бувають на обіцянки ті, кому конче потрібні чиїсь мечі. Побачимо, якої заспіває ромейський імператор, коли настане час розплачуватися за пролиту на його обводах кров».

Про себе хан Кутригурії так поклав: нині погоджуватиметься з Баяном, вдаватиме, ніби покірний йому, а дійде до переселення, інакше вдіє. Чи тільки обрам дозволено бути хитрими зміями? Кутригури теж здатні на те. А так, може, ще здатніші, ніж обри.

Снував наперед мислі і тішив себе ними, аж поки Баян не заговорив про інше і не обірвав їх нагло.

— Віднині, — сказав, — і, може, навіки найзапеклішими супостатами нашими будуть слов'яни, і передусім анти. Вони можуть стати нам на путі, коли йтимемо за Дунай, і вже напевно не захочуть миритися з нами, коли сядемо за Дунаєм. Завважте, не хтось інший — ми перетнемо їм путь у благодатну Мізію і ще благодатнішу Фракію. Землі ті будуть яблуком розбрату між нами, таким видимо сущим, що про якесь замирення годі й думати. Тож повеліваю: похід свій за Дунай почнемо з нанесення відчутного удару по антах. Ти, Сумбате, — звернувся до одного з чільних мужів своїх, — підеш купно з ханом утигурів на уличів, ти, Ателю, гуртуй ліпші з ліпших турми, бери під свою руку турми кутригурів і веди тоту з'єднану силу на тиверців. Де-де, а в Подунав'ї анти мають бути погромлені і відкинуті від ріки. Лише це й дозволить нам спокійно переправитися на супротивний бік, а ще бути ситими, переправившись.

Усі бадьорилися, видно було, неабияк певні в звитязі і неабиякі вдоволені з того, що є така сподіванка: узяти в антів усе, що можна взяти мечем та сулицею, відділитися від них широкою, гейби море, рікою, і там, за рікою, почувати себе ситими та вдоволеними з ситості. Лише Завергана не тішила Баянова обіцянка. Чув, що рече-повеліває, і не вірив тому, що чув. Невже це справді станеться: він, що гостив нещодавно у князя Волота, був так обласканий князем і винагороджений за обіцянку жити в мирі та злагоді он якою спроможністю — сходити без будь-якого урону і будь-якої перепони за Дунай, — невже він поведе тепер тисячі на тиверців і їхнього князя? То ж остання, що не є, ганьба, то, коли хочуть знати, найпідліша зрада!

XVII

Лодії стояли при березі безладно, точнісінько так, як тоді, коли їх викидає на берег хвиля. Якби не дим із колиби та не розстелені на піску снасті, можна було б подумати, що на рибальській стоянці тиверців ані лялечки.

— Агов! — кличе комонник. — Чи є тут ті, що живуть із моря й нікому не зичать горя?

Від колиби, як і від лодій, ані словечка.

— Поснули чи мор вас узяв? — міркує вголос той, що над'їхав.

Зліз із огира й попростував до рибальського житла.

— Питаюсь, чи є хто? — заглянув у проріз без дверей і, помітивши — таки поворухнувся котрийсь на ложі, сказав тільки рибалкам знане: — Рід славен трудом.

— І ратним подвигом. — відповіли з колиби. — Ти, Вую?

— Я. А де ж решта, що не бачу?

— Море не щедре на дари. Подалися за ними у степ.

— Знайшли час. Чи знаєш бодай, де вони?

— А то ж як.

— То сідай на мого огира і скачи до них. Скажи: Перун замоложує[64] небо хмарами, обіцяє горобину ніч.

Ті, що ловили на поду гусей, не забарилися повернутися до свого пристанища в побережжі, бо те, що переказав їм Вуй, обіцяло не вольготність — темінь і блискавиці.

— Це напевно? — запитали. — Чи й за сим разом лишень нахваляються?

— Більше ніж напевно. Аварський хан повелів одному з своїх татей-привідців іти з кутригурами на Тивер, другому з утигурами — на уличів. Ті, другі, скажете, ударять від порогів, бо так воліє утигурський хан.

Рибалки швидко спорядили одну з трьох лодій і підняли на ній вітрило.

— Дме острія, — сказали тим, що правилися до рідних берегів. — Скористайтеся нею і сьогодні вже постарайтеся бути в Білгороді.

— А то ж як.

Рибалки дотримали слова. Одразу ж по їх з'яві в пристанищі з Білгорода вихопилося кілька комонних і погнали вздовж лиману на сівер — одні в Тиверську, інші в Улицьку землю — з тривожною вістю: обри ідуть.

І пішла гуляти та вість від оседку[65] до оседку, від весі до весі. Тиверці лише настрахані були обрами, а уличі й назналися вже їх, надто ті, що сиділи ближче до Дніпра й сусідили з обрами. Ішли в поле й доглядалися, чи немає їх по ярах та байраках, лягали спати — дослухалися, чи не скрадаються, прикриваючись темрявою, спали і тих же обрів бачили. Бо таки часто навідували їхні оселі. І напередлітті, і серед літа. Тепер маєш: турмами ідуть. Боженьки! В такий час і в таку годину. Та поселянин же тільки-но зібрав на ниві збіжжя, перевіз його до овина[66] й започаткував веректу[67]. Що вдіє з ним і куди подіне його, коли йдуть обри? Община велить мужам сідати на комоней і їхати на обводи, старійшини велять жонам та їхнім дітям брати з собою все, що можна взяти, й правитися в дальні, а дальніми — в найглухіші закутки землі. Що ж буде із збіжжям, халупою, всім, що покидають у халупі та на подвір'ї? Невже візьметься вогнем і піде за димом? Йой боженьки! То ж буде погибель для всіх. Де тоді житимуть і з чого житимуть? І лишатись та боронити добро своє теж не випадає. Чи від таких, як обри, оборонишся? Чи такою силою, як та, що матимуть роди, можна оборонитись? Єдина надія на ноги та на темні ліси далі від торованих путей, а тут, в оселях та в подвір'ях, — на щасливий випадок. Як не багато тих обрів та утигурів, не всі весі сплюндрують, десь та залишаться слов'янські оселі непограбованими, а збіжжя — пригодним для веректи.

— Не йдіть торованими путями, — надоумлює стариня, — обминайте їх, дітки. А не можна буде обминути, прислухайтеся до матері-землі. Вона, годувальниця, і там не полишить вас напризволяще, заздалегідь дасть знати, є погоня чи немає.

— А ви, дідуню?

— Я берегтиму оселю. Куди мені в мої літа?

І вмовляють, і плачуть умовляючи, — дарма. Хіба зважать на вмовляння, коли то правда: куди їм у їхні літа?

Доки сидить по своїх оседках, ніби й мало його, люду поселянського. А рушив, йой, немає тому рушенню людському ні кінця ні краю. Одні втікають від обводів, куди ось-ось прийде супостат, інші йдуть при повній броні на обводи, аби боронити їх чи бути звідунами княжими, давати тисяцьким вижі про наближення супостата. Бо гряде безліття, бо нікому не хочеться стати жертвою в круговерті, що її іменують чужинським вторгненням.

Князі антські не менш потривожені тим, що діється на обводах їхньої землі, аніж поселяни. Бо діється невтішне, те, чого годі було сподіватися зараз. Он скільки літ живуть у мирі та злагоді з Візантією, уклали ряд і дотримуються ряду — не ходять через Дунай, не топчуть один одному комонями землю. Вони, анти, гадали, що й далі так буде. А ромеї, виходить, не вірять, що так буде, обрів кличуть і саджають не де-небудь, супроти антів — у Скіфії. Так настрахані вторгненням склавинів, певні, коли підуть через Дунай ще й анти, не вистояти їм у землях між Дунаєм і Теплим морем, чи хтось обмовив антів перед ромеями?

Було чим тривожитись, чуючи вісті з обводів. Най то правда, що обри йдуть у ромейські землі з доброї волі імператора. Та чому вони прокладають собі путь через Антію мечем і сулицею? З власних побуджень чи за повелінням імператора? Хіба не можна було домовитись і піти за Дунай мирно? Чому зрештою ціляться на Задунав'я, а спрямували турми не лише на Дністер, а й у землі уличів?

Тривога прискорювала час і гнала гінців землями Тивері, Уличі, на далекий Волин та Іскоростень, на Київ. Не розминулась вона і з тими, що були знані серед росів та уличів як втікачі з Тивері, а то й просто втікичі, як іменували деякі сусіди. Наймення те спершу обурювало переселенців — се з якого ж дива вони втікичі? Та з часом звикли до того і вгомонилися. Полян та росів теж не ділять на одних і других. Уличі та тиверці іменують росами, а дуліби ще інакше — русами. Чи в імені суть? Важить інше: їх, втікачів, не зовсім обійшла доля, мають землю-годувальницю і затишне пристанище серед свого, слов'янського люду. Хоч саме переселення і перші літа по переселенню не завжди є бажання згадувати. Ано, нелегко далося їм тоте переселення, як і все, що мають на обжитій за півтора десятка літ землі. До кінця віку свого пам'ятатимуть: були часи, коли хотілося заснути і не прокинутись.

То тільки за літа марилося: коли вже пішли з своєї землі, мають відшукати ще ліпшу — таку, що буде і годувальницею, і мироносицею. Що далі було до зими, то ненадійнішим ставало те марення. Довго, аж надто довго та зморно долали безпуття, що лежало між нижньою Тивер'ю та Россю, а прийшли в Полянську землю, власне, на її обводи по Росі, довелося стати й випасати худобу, доки князі перетрактовували та розмислювали, як бути відселенцям: іти далі чи доста вже. Минуло днів та й днів у тотих роздумах та перетрактаціях, надійшла та пора, що казала всім: коли не станете та не подбаєте про житло, не заготуєте сіна комоням, всій іншій худобині, що маєте при собі, можете і самі загинути, і товар погубити. Та й поляни не радили йти в радимичі, тим паче на Ільмень.

— Доки доправитеся, — казали, — випадуть передзимні дощі, розіллються ріки, і води їхні можуть перетнути путь вашу на Ільмень. А якщо й не перетнуть, то затримають до білих мух. Де сховаєтеся від них, коли на Ільмені не виявиться схованок? Завважте, вас он скільки, а тварі з вами ще більше.

— Що ж дасть нам Київ, поляни пороські, коли сядемо в обводах їхньої землі? Чи буде чим перезимувати і чи буде де перезимувати?

— На все, чого хотіли б, уповати не випадає, — була одповідь тих, кого князь Острозор послав на розмову з відселенцями. — Одначе й напризволяще не полишимо. Перше, що обіцяв князь Києва, — дати землю, від якої матимете опісля добрий достаток. А ще обіцяє прислати в поміч вам поселян своїх, покладе на них повинність спорудити до зими купно з відселенцями бодай кілька придатних для зимівлі і оборони городищ. Решта люду вашого піде на зимівлю, як і на прокорм, по весях полянських. На те також буде повеління князя.

Богданка поривало запитати, де ж буде та земля, що її обіцяє князь відселенцям. А проте не хотів виглядіти аж надто зацікавленим.

— За те велика дяка князеві від усіх нас, — зайшов здалеку. — Правдиво кажучи, чогось іншого ми й не бажаємо. Одне хочемо знати: яку повинність покладає на нас князь за сю щедрість?

— Ту, що й на всіх поселян своїх: обробляти землю, жити з землі й боронити її, коли посягне супостат з чужкраю.

— Ну, а земля, якою винагороджуєте нас, де вона?

— В Зароссі.

Богданко чи то не вірив, чи не міг втямити, де це, і змовк на довше, ніж личило б.

— Там, де й нині ми?

— До певної міри. Коли точніше, між росами і уличами. Будете в сусідстві з нами і недалеко від родаків своїх, тиверців. Коли виникне потреба в помочі, за кілька переходів будете на Дністрі.

Ліпшого, здавалося, й сподіватися годі. Ано, скільки думали про поселення в землі Полянській, стільки й потерпали: коли й зроблять таку ласку, то поселять не інакше як за Дніпром, ближче до степовиків-асійців і недолі-безліття, що підстерігає всякого, хто зважиться бути їм сусідою. А князь Острозор он як розмислив: не висуває їх яко щит свій на схід, поселяє між росів та уличів і разом з тим не так уже й далеко від рідної Тивері.

— А що скажуть ті уличі і ті роси, — вдався до речників княжої волі, — котрі, хай і рідко, все ж сидять на сій землі?

— То біглий люд. Та й скільки його? Житиме між вас, то муситиме й коритися вам.

На тому стали, та тим не вичерпали свого безліття. Князь Богданко — а від так і залишився князем для відселенців — почав із того, що об'їхав із привідцями тисяч даровану Києвом землю і визначив місця для забудов: передусім — княжого дитинця, що започаткує стольний город, затим — городищ та сторожових веж.

— Ділю всю пущу, — сказав по тому, — на десять вервей[68] і посилаю в кожну з них по тисячі отроків і тисячі отроковиць. Кому яка випаде, визначить жереб. А вже як визначить, підете кожен у свою вервь і спорудите городище для верві. Про все інше дбатимете, обживаючи пущу.

Вони й пішли, спонукувані сподіванками, та ще тим, що не самі йдуть, у поміч стають найближчі сусіди з полян — роси. Та що могли спорудити за коротке, мов заячий хвіст, передзим'я? Єдине, на що спромоглися, — звели гридниці на місці майбутніх городищ, кілька теремів — для тисяцького, сотенних, сп'яли сякі-такі затишки для корів та комоней. Далі пішли передзимні дощі, нагадав про себе морозко, і поселяни з надроських околій сказали їм, переселенцям: «Доста. Більше не можемо пособляти вам. Свої діти і своя худоба є».

Воно ніби й так: зима ось-ось гряне. А все ж як бути їм, бездомним?

Те саме сказали й тисяцькі, зібравши всіх на мале віче: що вдіємо, содруги? В житлах, що спорудили, може пересидіти зиму лиш половина. Чули, не жити — пересидіти. Куди подінемо решту? Пошлемо на постій та прокорм до сусідів у надроських околіях чи покладемось на те, що не всі з нас сидітимуть та грітимуться біля вогнища, й залишимося при купі? Завважте, доки одні відігріватимуться в гридниці, інші мають поратися біля худоби, ще інші добувати для себе і всіх нас живність у лісі, стояти на чатах. Най так і буде: зимуватимемо в тісняві, зате при купі, чи підемо по чужих хижах і на чужий хліб?

Багатьом пригадалося тієї миті, як неохоче ставали роси в поміч, скільки було нарікань на князя свого за те, що силою посилав їх за Рось, тож багатьох відвідало й вагання: а чи не скажуть те саме, якщо не гірше, роси, коли попросяться до них на постій! Йой, то ж он яка мука і який сором — іти і проситися! Є ж бо не хтось там — діти слов'янського роду, а в слов'ян віддавна було за ганьбу заглядати в чужі руки, сподіватися від когось милостині.

— Не посилай нас, тисяцький! — перші відчули біду й озвалися отроковиці. — Що буде, те й буде, най буде між своїх. Младомладі-бо є і дужі, якось перебудемо зиму.

Князь та й тисяцькі не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки переселялися та терпіли купно муку на неходжених путях, багато хто з отроків обрав собі суджену, а отроковиці суджених. Як роз'єднати тепер таких? На диби стануть, коли силувати, і хто відає, чи скоряться. Сказати, най ідуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живність по пущах, заготовлятиме паливо і стоятиме на чатах? Ті, що залишаються? Немала повинність ляже на них, і чи не зродиться по зимі ще одна веремія. Тим, що повернуться з-за Росі, можуть сказати: вашого немає тут, ви просиділи своє по полянських куштах[69]. Най, мабуть, буде, як хочуть. Коли загримить веригами[70] Морозко, а ховатись не буде де, і серед зими споруджуватимуть якісь халупи чи тулитимуться між комоней.

Всього назналися тоді. І їли впроголодь, і тіснилися так, що дух спирало від задухи, і спати нерідко доводилося просто неба, при одному лиш багатті. Не раз і не двічі доходили до того, що ладні були заснути і не прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися в мислі: добре вчинили, що не пішли на постій та прокорм між чужий люд. Роси, як і уличі, таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простір для ловів, тепер не мають його, втікичі посіли. Не просто обмовляються, зумисне іменують так: не переселенцями чи відселенцями — втікичами. Їм натякають, а то й промовисто кажуть: тиверці ми, — дарма, відвернулися й знову своєї: «Колись було в Зароссі пристанище і людові, і звірові, тепер, як об'явилися там втікичі, нікому й нічо немає». Най перше літо й першу зиму йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п'ять те саме. А Пек вас покарав би своєю нещадною карою. Ото зав'язли їм у зубах. Княжі гінці, коли їдуть, кажуть уже: «Правлюсь до втікичів» або ж: «Повертаюся із втікичів». Ріку навіть, по якій ідуть обводи їхньої землі з боку уличів, іменують не інакше як Втікичем.

Тим із них, що народилися тут і виростають, може, й байдуже: втікичі то й втікичі. А всім старшим, що знали себе тиверцями, нема-нема та й заболить: чом так? Чи вони завинили, втікаючи від голоду? Чи то ганебна була втеча?

Рани сердечні, як і рани тілесні, навіть заживаючи, лишають рубці. І все ж вони — лише рубці, не рани. Минали літа, що далі віддалялася в часі тота зимівля серед пущ, то менше відчутнішими ставали. Та чи й могло бути інакше? Ті, що вирушили з Тивері отроками та отроковицями, стали мужами і жонами, обзавелися оселями, щебетливими дітьми. А в кого є своя оселя і свої діти, що тому прикрощі і що болі, тим паче, що вони зарубцювалися і не допікають уже? Відтіснили ліс від осель — і мали подвірниці[71], із лісу ж робили роздерті, із роздертей — ниву, засівали її зелом, кропили потом та й жили, най і поволі, все ж спиналися на ноги. А так, у кожного завелась на подвір'ї худібка, зарохкала льоха, об'явилося птаство. До всього й князь полянський дотримав слова: на цілих десять літ звільнив їх, втікичів, від димного і релейного, коли і взяв щось із їхньої общини, то лиш те, що давав свого часу, аби перезимували першу, затим і другу зиму, аби мали чим зазеленити подвірницю, засіяти ниву. А земля по Втікичу он яка плодоносна. Може, не так яро, як над Тивер'ю, все ж щедро світило над нею сонце, і Перун не забував замоложувати небо хмарами, поливати медоносними дощами. А де яре небесне світло, де медоносні дощі, там щедрі врожаї, сподівана благодать. Най не йменували їх славним ім'ям праотньої землі — синьоокої Тивері, дарма. Зате он як стали вони, переслідувані голодом вигнанці, на ноги, як вольготно відчули себе, не обтяжені цілих десять літ даниною, не несучи ось уже шістнадцять літ жодних ратних повинностей, окрім сторожових. Воістину правду казав князь Богданко: найліпша та земля, що дає спроможність жити в мирі та благодаті.

Літо — щедра пора для поселянина, а поліття — і поготів. Зібрано і звезено до овинів збіжжя, настав час орати й знову засівати ниву, а вже по тому, як буде засіяна вона житом-пшеницею, візьмуться за ціпи й вигупуватимуть ними мало не до Коляди. Ано, то вже не спішна робота, коли бути до кінця щирим, не є вже робота — сама утіха. Бо гупаєш ціпом — і на власні очі бачиш, чим обдарували тебе боги за ролейний[72] твій труд, засипаєш яре зерно в берковці чи підкліті[73] — і чуєш, яка теплінь зроджується в серці і яка радість-спонука йде тілом, передається родині, оселі, а через оселю — добрим духам, що заселяють її. Чи з тою щедрою порою може зрівнятися якась інша? Чи то не є воно, блаженство із блаженств? Присяйбіг, що так. Бо не волієш ліпшого, бо вдоволений ось по сюдечки.

За шістнадцять літ, що минули по відселенню, так угомонилися на терені нової землі, далебі, й ждати вже перестали, що гряде колись нове безліття. А воно таки відшукало їх і в відселенськім Зароссі, постукалося до кушт і тим уже до серця кожного. Правду кажуть, щастя, світлі та гожі дні — лиш даровизна людині за всі її муки-безліття. Вони — гості в оселі, і гості вельми прохані. Гінця, що над'їхав до Росі й став питатися броду, не забарилися примітити на супротивнім боці, а примітивши, й зацікавилися, хто такий, чого йому треба у втікичів.

— Від київського князя я, а правлюсь до вашого князя Богданка. Біда гряде, людове: обри ідуть.

І пішло, і покотилося долами; від оседку до оседку і від городища до городища: обри ідуть!

— Чи то ж правда? — не повірив Богданко.

— Були гінці з Тивері, від уличів, а вчора об'явився нарочитий муж із Волина. Сказали, більше ніж правда. Одні турми обринів купно з кутригурами пруть на Дністер, у землі тиверців, інші разом з утигурами йдуть від дніпрових порогів на весі і городища уличів.

— Довго нахвалялися і таки пішли. Яким же буде чи є вже повеління князя Острозора?

— Велить взяти з собою три тисячі воїв і не пізніше як через седмицю бути під городищем Звенигора. Там заждете на князя з раттю і купно з ним рушите назустріч обрам, що йдуть від порогів. Решта, казав князь, най сторожить обводи землі з боку уличів.

«Чому ж не на Тивер?» — загадався Богданко, та одразу ж і заспокоїв себе: хіба і без тлумачень не ясно? У поміч Тивері підуть дуліби, а в поміч уличам іде Київ і всі, хто з Києвом.

— Перекажи князеві: у визначений ним час буду з воями своїми під Звенигорою.

За гінцями діло не стане. Гінці одразу і чимдуж поскачуть по всіх вервях і покличуть кого слід. А тим часом князь на Втікичах має подбати, аби зібралися сотні, що підуть з ним, подумати, кого із чільних мужів візьме з собою, кого залишить замість себе. Похід є похід, там не переінакшиш уже і сам в усі кінці не кинешся. Когось треба буде послати супроти одного супостата, когось — супроти іншого. Та й тут, на Втікичах, всяке може статися. Обри — плем'я чисельне і заповзяте. А з ними йдуть ще й утигури та кутригури. Гляди, проникнуть неторованими путями і на Втікич та Рось. Хтось має вийти супроти них, заступити собою городища і люд, що в городищах. Cе теж вагома повинність. На кого справді покладе її? Таки на жону свою Зорину? Більше, далебі, й ні на кого. Зорина не раз уже лишалася за мужа свого на Втікичах і мудрістю та твердістю норову поваги і честі заслужила в поселян. Тоді, щоправда, він, князь, був недалеко. Кликнула б — і був би тут як тут. Звідтам, із боролищ, не покличе вже. Коли щось станеться, самій треба буде приймати рішенець й ставати з супостатами на прю. В січу, скажімо, не вона вестиме, поведуть інші, хоча б і Бортник. А ось рішенець Зорина прийме не гірший, ніж Бортник, коли не ліпший.

Он вона простує вже до нього. Певно, довідалася, чого приїздив гінець із Києва, і встигла перейнятися занесеною на Втікичі тривогою. Очі неприховано збентежені. І подив, і страх, і подружня вірність ячать у них. Як і на всім її воістину сонцесяйнім виду.

— Богданку, невже се правда?

— На жаль, правда, жоно моя. За сим разом не просто похваляються, ідуть обри. І не самі, сусідів теж ведуть супроти нас.

— Йой! Що ж то буде з Тивер'ю і що з нашими кревними в Тивері? Кривава десниця обрів упаде передусім на них.

Заглядала у вічі й питалася, а питаючись, ждала. І не хотів би осмучувати таку аж надто осмучену і ліпотну в осмуті, та що вдіє?

— На нас теж може впасти, Зоринко, їхня десниця. Обри йдуть не лише на Тивер, на уличів теж, ба не так і далеко звідси — від порогів.

Аж скинулася, злякана та подивована.

— Що ж велів князь?

— Іти з ним на пороги.

Не гасила подиву, не гасила й страху, а все ж видно було: примітне більше убита сумними вістями, аніж можна було сподіватися від неї.

— А я поклала собі, — зітхнула сумовито, — хоч безліття пособить побувати в нашім Веселім Долі, довідатися, як там мати, що з матір'ю. Коли не я, то ти, гадала, побуваєш.

Пождав, доки зведе опущені в сум'ятті очі, і ще довірливіш заглянув у них.

— Наберись терпіння, жоно. І мужності також. Перебудемо се нашестя, стане по біді, повезу тебе і до нашої Тивері, аби побачила бодай раз іще Веселий Діл, матір свою і знала, що та як. Нині ж іншим мусиш клопотатися: Втікичі, окрім тебе, немає на кого полишити.

— Так сутужно з мужами?

— І сутужно теж. Одначе зважаю передусім на інше: знаменно має бути. Тобі в мою відсутність більше, ніж комусь, віритиме люд.

Не зраділа сій його речниці, одначе й не перечила, вислухавши її.

— Се не те безліття, Богданку, що його так легко та швидко можна перебути. Чую серцем, не те.

Мав би потішити чимось своє солодашко, таке ліпе та гоже в розквіті літ. А чим потішить? Скаже, вона он яка младомлада ще, в її літа не годиться печалитись? Пробі, зате он які літа в її матері. Зоринка, може, й перебуде се безліття, та чи перебуде його воєводиха Людомила? Те, мабуть, і печалить жону, як печалить і провина перед матір'ю. Чи то ж жарти: пішла з ним супроти її волі, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще. Усе, здається, має на Втікичах: землю-годувальницю, таку щедру на віддачу, що лишається тільки засівати її та радіти винагороді за свій труд, діток он скількох — трьох синів-соколів і двох доньок, маєтність, не кажучи вже про те, що винагороджена привільним життям, мужем, що є чи не найбільшою поруч із дітьми втіхою та окрасою в її житті. А те, що вчинила із матір'ю, не дає Зоринці спокою. Може, коли б побачилася з нею, та виплакалася, та похвалилася, в якій злагоді живе з мужем своїм, як втішена дітьми — може, тоді вгомонилася б і так часто не згадувала б Тивер, своїх кревних у ній. Та ба, тож коли б побачилися. Знав би, що це пособить, при гінцеві від князя Острозора вирік би громоподібно: «Я обіцяв своєму людові мир і злагоду. Не волію іти на обрів. Не піду!» Та що вдіє, коли примушують ламати дану колись обітницю. Ще кілька днів — і до стольного города на Втікичах донесеться навальний тупіт аварських та утигурських комоней. В усякім разі, може донестися.

Стольний город… Що з ним буде тоді? Не має ж ані міцних стін, ані інших оборонних споруд. Так надовго залишився всього лиш княжим дитинцем, що йому вже й наймення се дали — Дитинець.[74]

— Післязавтра, — сказав Зорині, — зберуться на місті[75] під городом ті, що йдуть зі мною, і ті, що залишаються боронити землю по Втікичу, під твоєю орудою. Будь готова, жоно, взяти їх під свою руку й стати привідцею їм.

XVIII

Вкотре вже пересвідчується князь Волот: як добре, що анти мають по сусідах своїх послухів. Що було б і як оберталося б, коли б ті сусіди об'являлися на обводах Тиверської землі зненацька? Присяйбіг, чи не те саме, що й за першим приходом Хільбудія. А попередженому он як вольготніше. Давно розіслав гінців по вежах та городищах, спорядив туди, де може бути сутужне, загони своєї дружини, ось-ось збере й вийде супроти степових татей із раттю ополченською.

Сторожові вежі навряд чи зашкодять переправі обрів через Дністер. Об'єднатися вони не зможуть, а своя сила замала, щоб зашкодити. Тож і повелів їм — передусім стежити за пересуванням обринів, доповідати князеві, скільки їх, куди простують. Коли ж підуть через ріку, нав'язати січу, не дати переправитися безборонне. Ну, а станеться так, що переправляться, не захоплюватися січею з нерівною силою, заперти ворота й боронити вежі та гридниці до останнього.

І кутригури, і обри не такі, ясна річ, бевзі, аби правитися в чужу землю там, де їх ждуть. І вивідають найслабші місця на Дністрі, і наблизяться до тих місць непомічені. Тож і тривожно в князя на серці, через те ані собі, ані тим, хто виконує його волю, не дає супокою. Шле гінців у один, шле в другий, шле й у третій кінець та мислить-розмислює, де може бути вона, переправа його супостата.

Сталося не найгірше: першими йшли кутригури і обрали для переправи пологий берег нижче Закрутської вежі. На нього вигідно було стати комонним, що вийдуть з ріки, як вигідно й рушити потім углиб землі Тиверської, та то було сподіване місце, там на супостатів ждали. Тож коли заворушилась на світанні сіра пелена супротивного берега, а невдовзі пішли в Дністер комонні лави, їх зустріли стрілами. Доволі густо й прицільно, бо там, серед лав, зчинився тлум: чулися зойки вражених, крики й погрози перепуджених. Та чи не найбільший безлад у річковій течії вносили комоні. Одні тільки іржали й билися в корчах, інші, схарапудившись після дошкульного ужалення, розверталися, напирали на задніх чи кружляли перед ними знетямлено.

Кутригури теж не покладалися на несподіванку: тих, що пішли через Дністер вплав, підтримували стрілами лучники. Та що їхні стріли, коли тиверці сиділи у схованках — хто за деревом, хто за каменем, хто прикривався матір'ю-землею. То вік перегодом, як кутригурські комонники таки дісталися тиверського берега й змусили оборонців вийти із схованок, стати при воді, аби не дали супостатам вийти з ріки, стріли їхні дошкуляли, — і немало. Поки що на них не зважали, бо виділи: не до обережності тут. Кутригури долали Дністер у кількох місцях і скрізь — лава за лавою. А то мала утіха. Як не вигідно боронитися тиверцям, їх все-таки обмаль; тим же, що йшли з-за Дністра, не буде, здавалось, кінця-краю, і хто відає, як обернулося б, чи не стенулися б оборонці улоговини перед нерівною силою, коли б хтось із кмітливих не підготував степовим татям пастку, від якої у них полізли з дива на лоб очі та так і залишилися вже німотно подивованими.

Доки сотня Закрутської вежі боронила купно з ополченням ближніх весей тиверський берег, а гінці гнали комоней до князя й волали про поміч, поселяни горішнього городища в'язали спішно нарубані при березі колоди в дараби й тримали їх до певного часу на припоні. Коли ж звідуни, котрим велено було стежити за січею в улоговині, дали з вежі знак: у наших скрута, таті ось-ось здолають їх, поселяни обрубали сокирами линви й пустили дараби за течією — так, щоб одна йшла ближче до тиверського берега, друга — далі, третя — ще далі.

У вихорі гарячої січі, тоді як одні трималися з останньої сили, інші напирали й бачили: вони ось-ось візьмуть гору, на дараби на зважили, правдиво кажучи, їх не помітили. Тоді вже нагледіли й заволали не своїм голосом, як тоті безмовні страховиська наблизилися до кутригурських лав, дужо і невблаганно посунули на лави. Хтось силився уникнути зустрічі з ними, добратися до тиверського чи повернутися до улицького берега, хтось норовив прикритися огиром чи стати на огира й кинутися з нього на дарабу, та дарма. Кара йшла невблаганно, а сила і спритність не всім ставали у пригоді. Минуло кілька миттєвостей — і дараби зім'яли, розкидали чи накрили собою кутригурів, накрили і їхніх комоней. Ті ж, що лишилися при однім і другім березі, не мали вже спроможності щось вдіяти. Тиверці ж, бачачи, що робить Дністер і дараби на Дністрі з кутригурами, навпаки, возбуяли духом і кинулись па непрошених.

— Слава! Слава! — кричали що було сили. — Наш Дністер за нас. Він перейняв у кутригурів змогу! Вперед, витязі! За нами слава, за нами перейнята змога!

— Пере-мога! — відлунювали придністровські кручі, відлунювали й серця тиверців, і жадаючи, і сподіваючись її. Бо кутригурам, що прагнули тиверського берега і стали тепер мізерними рештками при березі, було не до мислі про звитягу. Один розвертав огира й, прикриваючись тім од стріл, молив Небо, аби пособило добратися до супротивного берега живим і неушкодженим, інший підносив руки і мовчки а чи вголос благав пощади. Ті ж, що тирлувалися по другий бік Дністра, завагалися, іти чи не йти їм на поміч. А поки вагалися та мислили, що можна вдіяти зараз, наспіли добірні сотні княжої дружини й поклали край їхнім ваганням. Комонних тиверців була тьма, усі при повнім ратнім обладунку, і, може, саме тому видавалися такими, як знав їх світ, як були начувані про них у світі: воістину антами.

XIX

Доки тиверська рать виходила на пониззя Дністра й норовила заступити собою усі можливі переправи, а приголомшені невдачею обри та кутригури ламали мізки й силились дошукатися, де і як можуть переправитись на супротивний берег, князь Добрит встиг здолати неблизьку путь і опинитися з своїми дулібами та двома тисячами древлян під Черном.

— Що обри? — поцікавився у воєводи.

Той не барився з одповіддю. Знав-бо від вістунів, де нині обри і чого слід сподіватися від них.

— Полонені, як і наші послухи, засвідчують: спинилися поки що. Одначе від свого наміру піти за Дунай не відмовилися.

— Чому ж ідуть з мечем і сулицею? Чи їх не пустили б, коли б ішли, як ходять усі, — мирно?

— Про те не відаємо, княже. Нас, тиверських мужів, дивують не так обри, як ромеї. Мають із нами ряд на мир та злагоду і кличуть супроти нас обрів.

— Як то супроти нас?

— Бо поселяють їх на обводах, що сусідять із антами, а не з склавинами, — у Скіфії.

Добрит замислюється, зрештою велить покласти до нього сина Ідаричевого — Мезаміра.

Кому-кому, а князеві се вторгнення і зроджена вторгненням тривога далися взнаки. Чи то літа хилять до землі, чи недуга. Доки сидів у Волині та благоденствував у затишку, що його створювали розкидані на тисячі поприщ непрохідні та напівпрохідні пущі, і бадьорився, і виїздами-розвагами не обмежував себе. А подався на поклик тиверців — і ледве доправився до Тивері. Може, не одразу, все ж недвозначно відчув, який він застарий для далеких мандрів, тим паче для ратних виправ. Мало не розтрусив себе в путі. Такий, що ліг би оце в пуховики й відлежувався б день-другий. І дихати немає чим, і поперек не годен зігнути, а зігне — не випрямить.

Де вони взялися, сі обри. Не було б їх, далебі, віку дожив би у мирі та злагоді. Бо таки дбав про них. Хай не для всієї землі Троянової, для люду дулібського надійно домігся супокою. Бо коли й посягав хтось на антів, то йшов не далі Тиверської, Улицької чи Полянської землі, коли й постигали безліття, то постигали тих же тиверців, полян, уличів та ще воїв-дулібів, що йшли на поміч своїм сусідам. Люд дулібський ані до нього, ані за його, Добритової, пам'яті не знав чужинських вторгнень, як і спустошень, що їх приносять вторгнення. Так звик до супокою, що втратив, далебі, й ціну йому. А втім, чи так уже й втратив? Безпечні єсть його дуліби, се правда. Князя ж свого он як почитають за те, що добрий є, що вміє подавити в собі гординю й стати вище гордині, коли йдеться про мир і благодать. Наймення дали своє замість отнього — Добрит і тим нерідко схиляють до неї — доброти. Не раз і не двічі утримував себе, радив яко старший іншим князям землі Троянової: не будьмо алчними, не пориваймось за чужим: стіймо на тому, що заповів нам праотець роду нашого — віщий Троян. Хіба не вона, доброта, брала гору і тоді, як він стримував князів соузних родів від спокус, і тоді, як його стримували: прислухайся до нашого слова, у ньому є глузд? Наполягли: треба скористатися схильністю ромеїв до миру і укласти з ними ряд на мир і злагоду — послухавсь і уклав; сказали: задави в собі спокусу, стань вище від спокуси — піти разом із склавинами за Дунай і сісти на землях ромеїв — знову вчинив, як хотіли. Пішов на розбрат із склавинами, а таки не спокусився на ту найбільшу із усіх спокус — займати там, за Дунаєм, плодоносну землю. Хто повідає тепер, чий віщий розум здатний осягнути, мудро чи не мудро вчинив? І пішов би за Дунай, обри ударили б у спину, і не пішов — теж ударили. Єдина вигода — таки не в спину. Тоді мусив би мовчки оборонятися, тепер може й спитати, не ховаючи очей: пощо чините так? І не тільки обринів, а й ромеїв. Затим і кличе Мезаміра: саме з нього почне свою виправу супроти уславлених недобрими ділами обрів.

XX

Підстав для радощів в Улицькій землі було мало. Ополченню, що прийняло на себе навалу татей із чужкраю, пощастило всього лиш стримати їхні передові сотні. За тими сотнями йшла тьма. А тьмі окольне ополчення безсиле заступити путь. Такий заступ міг виставити лише князь.

На нього давно уже сподіваються на обводах. Городищанські старці те й робили, що посилали набрані по весях сотні в поміч тим, хто стояв у передніх лавах і силився зашкодити як обрам, так і утигурам. А князь Зборко зволікав чомусь. Така задовга путь у нього від стольного города до придніпровських обводів чи таке забарне збирання? Пробі, йому, здавалось, найпростіше: кинув клич, прихопив їжу для ратних, оброк для комоней та й подався на зближення із супостатом. Невже не тямить: заглиблення татей із чужкраю в глибинні верві Улицької землі — пагуба й безліття, і не лишень для люду. Там, де стала нога обрина чи утигура, беруться вогнем і димом весі, плач і стогін ідуть землею — від тих, що розлучилися, заарканені, з кревними, і тих, що загубили в страху перед видимою смертю кревних. Треба швидше ісполчатися всім і стати стіною. Чуєш, княже, стіною, коли не хочемо погибелі усьому і всім!

Окольне ополчення те й робило. Саме лягало кістьми й супостата свого клало поруч, не відаючи в передсмертну годину, що князь неподалік уже, став табором і робить завали на путях, ставить дружину, рать ополченську там, де вигідно буде і стримати обрів, і вийти на них із табору, коли настане його час.

— Що обри? — питає кожного з гінців своїх. — Де нині обри?

— За Сайгаковим байраком, княже.

— А утигури?

— Утигури спинилися, стримувані ополченням, не далі ста поприщ від нас. Одначе заступ ополченський ненадійний. Ось-ось зіпхнуть його і підуть всією раттю.

Один повідав так і другий теж: обри націлені йти в Улицьку землю своєю путтю, утигури — своєю. А полян із росичами та втікичами нема та й нема.

— Звідки мали останні вісті від князя Острозора?

— Із верхів'я Жовтої ріки.

— Мав би бути вже.

Про те, що в поміч уличам ідуть поляни, знав не лише князь, відали й ті, що стояли близько до князя, а від них дружина, ополчення. Тож мало в тому дива, що всі уповали на появу полян, оглядались і питалися подумки, а чи один у одного: «Не запізняться?» Видять боги, тільки б не запізнилися, все інше складеться, як треба. Он яка рать ісполчилася, як надійно обсіла вона путь, що її утигурам не минути. По один бік від долини — глибокий байрак, по другий — ліс, яким комонним утигурам не проїхати. Підуть, коли йтимуть на переправу через Шуйцю Онгулу тільки долиною, а вийдуть на долину, вважай, що потраплять у зашморг. У нього, князя Зборка, стане воїв, аби не пустити їх уперед, засипати стрілами з лісу і байраку, аби знесилити чи й потяти до решти на тамтій долині. Най тільки складеться так, як мислить собі, далі сієї долини утигури не підуть. А ось із обрами не втямить, як вдіяти. Покластися на ополчення, сказати: станьте і стійте супроти обрів на смерть, доки упораюсь із утигурами? А чи зарадить се біді, порятує виправу? Коли б то була певність, що вистоїть ополчення. Йдуть-бо ті каторжні обрини осібною путтю і неблизько звідси. Супроти них треба кидати й осібну рать.

Аби бодай на день, на два віддалити січу, що її ось-ось мали нав'язати його раті утигури, послав кілька сотень ополченців у поміч тим, що стояли супроти них уже за п'ятдесят поприщ від табору. Вони й допомогли ополченню вистояти ті кілька днів, що їх потребував князь Острозор, аби добутися нарешті до вибраного уличами місця для боролища.

Поява полян неабияк піднесла оборонцям землі Троянової буєсть ратну. А піднесена буєсть — ще одна рать, най і незрима, все ж сутня і он яка жадана. До сліз раділи, обіймаючись, мужі, не ховали утіхи-вдоволення і вої. Галасували на всю околію і не зважали уже на те, що їх почують околії, що про них можуть відати ті, кому не належить відати.

Князі зустрілися далі від усіх й одразу ж заговорили про грядущу січу.

— Обри не випадково вчинили так, — запевняв князь Зборко, позираючи передусім на Острозора. — Вони затим і пішли осібною путтю, аби роз'єднати наші сили і здолати поодинці.

— На Тивер теж послали осібну силу. Не хочуть, а може, й бояться бачити нас, антів, єдиними.

Зборко ствердно кивнув головою.

— То як мислять собі князі січу з ними? Підемо на поводі в обрів і роз'єднаємося чи вдаримо купно на утигурів, а затим так само купно на обрів?

Князі Полянської землі переглянулися. Видимо, не передбачали, що їх спитають про це: йшли-бо на поміч, не в привідці.

— Як далеко звідси обри і як — утигури? — поцікавився Богданко.

— Утигури не пізніше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрів, гадаю, мало буде й трьох діб.

— Скільки одних і скільки других числом? — ожвавився Острозор.

— Достеменно не відаємо. В одному немає сумніву: утигурів значно більше, ніж обрів.

— Тоді нема чого вагатися. Маємо погромити передусім більшу силу супостата, менша сама покаже спину. А сю, більшу, легше здолати купно.

Зборко не вхопився за ту мисль як за єдино можливу.

— Багато біди накоять тоті обри, коли підуть безборонно.

— Правда твоя, княже, багато. Та ще більше засіється її в землі нашій, коли розпорошимося й не погромимо ані утигурів, ані обрів.

Пили меди і похвалялися, похвалялися і знов пили, та обіймалися п'ючи, та братались, аж поки не прийшла на землю ніч і не зборола всіх міцним напідпитку сном.

Спав і табір, повитий темінню та незвичайною для такого стовписька ратних людей тишею. Хтось не вірив і через те не брав до серця мислі, що смерть така недалека вже і така можлива; комусь спадало таке на думку, та він заприсягався ім'ям матері: не може бути, аби та зла морана постигла саме його і саме тут. Січа є січа, там і стріли летітимуть хмарами, і таті обступатимуть зусібіч, сулиці та мечі зблискуватимуть перед очима, гейби перуни. Та чому саме його мають вразити? Чи беззахисний є? Чи в руках не такий матиме меч і не таку, як у супостата, сулицю? А ще ж є щит і побратими, надійніші за всякого щита. Он скільки зібралося воїв землі Троянової. Чи поступляться перед якимись утигурами? Чи не здолають їх? Не може того бути. Не повинно бути!

Певність — надійна колисанка, та до пори до часу. Коли задудніла на світанні земля, затим пригнали засапаних комоней і посіяли тривогу гінці ополченські: утигури пішли всією раттю, — і найповніші себе забули про певність. Заметушилися, покликані сурмами, вдягли нашвидкуруч ратні обладунки й подалися кожен на своє місце: хто — в перші лави, де обставилися запалами та вовчими ямами лучники, хто — до комоней, лаштуватися в сотні, тисячі, бути напоготові обійти, коли настане час, лави лучників і вдарити на утигурів всією, що мають у сховку, силою.

Князь Зборко чи не перший з усіх виїхав у супроводі мужів та отроків на узвишшя, стежить за дальніми обводами долини. Там мають об'явитись його ополченські сотні, а слідом за ними, чи, може, й переслідуючи їх, утигури. Добре, коли спокуса легкої звитяги над ополченцями поманить супостатів на Шуйцю Онгулу. Доки отямляться та збагнуть: далі путі нема, — коли не всі, то більшістю раті своєї вийдуть під стріли та сулиці антських лучників і метальників. А йому, князеві Зборку, уличам його того й треба.

Першим з ополченців, що відходили під тиском утигурів, добувся до свого привідці тисяцький Буймир.

— Княже! — осадив змиленого огира. — Утигури, видно, запідозрили щось, пустили відприск своєї раті поза байраком — на городище Сорочий Брід.

Он як!

Під Зборком занепокоївся огир і став витанцювувати, стримуваний.

— І багато пішло їх поза байраком?

— Немало, все ліве крило раті.

Зборко все ще вдає, ніби вгамовує огира. Пішли поза байраком. А куди? Добре, коли на городище Сорочий Брід, а коли обійдуть табір і вдарять антській раті в спину?

— Княже, — над'їхав до нього й сказав, аби всі чули, привідця полян. — Дозволь узяти той відприск на себе.

— Іншої ради не бачу: бери. На одне прошу зважити…

— Розумію: маю не допустити удару в спину. Я візьму той утигурський умисел на карб, коли вони справді замислили таке, і упереджу іншим вивертнем: тих, що йдуть на Сорочий Брід, візьме на себе князь втікичів Богданко. Я ж піду щільно поза байраком і вийду за спину тим утигурам, що погрожують табору з чола. Отоді й побачимо, хто кого перехитрить.

— Боги в поміч, княже.

Зборко розуміюче усміхнувся Острозорові й підніс на знак цілковитої згоди з ним прикриту шкіряною наперстницею десницю.

XXI

Утигури не були для уличів загадкою. Най і розділяє їх широкий Дніпро, недоступні пороги на Дніпрі, най не родичаються через тоту недоступність, та знатися знаються. Бо і одні, і другі не раз і не двічі бували за порогами. Коли — щоб умикнути синьооких чи, супротивно тому, карооких дівиць, коли — щоб заволодіти табуном комоней чи пограбувати весь і прихопити щось значиміше, аніж дівки та комоні. Через те і в погоню ходили, і стиналися, а стинаючись, знали, які вої з одних, які — з других. Рать утигурська не мала піших мечників. Усі, хто ходив на січу, а тим паче на татьбу, були комонні. Певно, саме тому всякий утигур навчився лишатися непоміченим, будучи на звідах. Зате в січі чи в татьбі не ховався за спини сусідів. Пер засліплено-одчайдушно і до лиха вміло: припадав огиру чи кобилиці до гриви, ховався, коли бачив загрозу, під черевом і спритно уникав пущених у нього стріл.

У тому й була, мабуть, зверхність воїв-утигурів. Коли ж доходило до січі, кожен із них в змиг ока опинявся на спині нажаханої чи й перепудженої гиком та свистом тварі й лишався відкритим як для меча, так і для сулиці. Бо не мав ані шолома, як усі інші, ані лат, як ромеї. Вся надія утигура на власну спритність, на меч і сулицю, а ще на кудлату шапку-калансуву, на вивернуту, як і калансува, вовною назовні гуню. Летить такий швидше вітру і навальніше коршуна, що падає з неба, й, здасться, нічим не зупинити його.

Об'явившись тут, на долині перед Шуйцею Онгулу, утигури не виказували ані спритності, ані навальності. Правилися турмою, одні (либонь, привідці) спинялися на мить, чи й не спиняючись, повелівали тим, що були ближче до них, інші, спонукувані повелінням, гнали комоней ошуюю[76], одесную[77] чи й прямісінько до ріки. Вся решта почувала себе цілковито безпечною і видимо упокореною. Сумнівів не лишалося: побоювання тисяцького Буймира даремні. Утигури не відають, що жде їх за три-чотири стрельбища. І комонників своїх послали на Сорочий Брід не тому, що хочуть ударити антам у спину. Вони певні: опір зламано, перейдуть через ріку, що тече неподалік, і підуть гуляти ніким не захищеною землею.

— Санділ шле-таки до Шуйці Онгулу звідунів, — обернувся Зборко й переглянувся з радниками, що стояли при ньому. — Перекажіть у передні лави, хай підпустять їх до самих завалів, а вже перед запалами знімуть з комоней стрілами чи сулицями, коли обійдуть якимось дивом і не стануть здобиччю вовчих ям.

Так і сталося б, мабуть, коли б острозорі степовики не нагледіли улицькі завали заздалегідь. Спинилися, розмислили собі й пустили комоней у зворотну путь. Комусь із них не поталанило: або ж самого настигла улицька стріла, або огира. Та були серед звідунів і такі, що ухилилися від стріл. Вони і вклали ханові до вух те, що вивідали: за рікою, в рідколіссі, завали, а за завалами — лави уличів.

Утигури спинилися і не стали приховувати своєї бентеги. Видно було: і вої, і привідці їхні роздумують, як бути, що вдіяти, опинившись лицем до лиця перед уготованою їм засідкою. А тим часом полишені в засідці уличі натягли тятиви луків своїх і стали разити степовиків з доволі-таки близької відстані. Князь Зборко бачив: утигури заметалися, вони в сум'ятті, і дав знак комонним взяти супостата, що порушив злагоду і супокій у його землі, на меч і сулицю.

Іржали нажахані чи язвлені комоні, чулися надсадно зичні веління, чиїсь незрозумілі в тлумі благання і вже аж надто зрозумілі погрози та прокляття. А над усе брязкав метал об метал і вирували людські пристрасті. Одні вкладали їх у замашні удари, в торжество видимої звитяги над поверженим супостатом, інші — у пошуки захисту від смерті-морани а чи в останній, що його іменують передсмертним, крик. Висока і чиста перед сим трава нещадно толочилася, никла до землі й виривалася копитами разом із землею, корінням. Падали язвлені, падали мертві, насідали один на одного живі і теж падали чи розскакувалися, шукаючи слабших і податливіших. Та вони не кожному траплялися під руку. Той лише видавався слабшим, коли доходило до діла, обертався в лютого буй-тура, той покривав свою слабість та неприглядність спритністю і примушував дужчого і озвірілішого за себе оступатися чи й падати поверженим ниць.

— Гора-а! — кричав звитяжець і сяяв видом, блискав очима, будив серед тих, що стояли за ним чи обабіч від нього, ратну буєсть, а з буєстю й одвагу.

— Тни овечу турму! — натякали на варварський від голови до ніг вид утигурів. — Язви неробів!

— Даймо усім їм по писку, да так, щоб більше не сунули брудні свої тварі у наші городи!

— Медодери!! Гніздюки! — огризався котрийсь із утигурів.

— Курдючники! Таті степові! Напилися овечих та кобилячих сцяк, закусіть крівцею!

І заносили над кимось меча. Бачили вражу крівцю й чули солод від крівці. А ще знали: вони на своїй землі, у них он яка сила, за ними має бути і змога. Ано. Чи ті, що опинилися в лещатах, що почувають себе застуканими на шкоді, спроможні мати її? Вперед, витязі землі Троянової, і тільки вперед!

— Братіє! — угадував мислі своїх воїв і підсолоджував тотим мислям князь Зборко. — 3 нами земля-мати, весь люд землі, за нами буде й змога. Ісполчаймось духом і силою, берім над супостатом гору!

— Гора-а! Гора-а!

Утигури металися, гейби нажахана вовками овеча турма, й помітно оступались. А проте до пори до часу. Мали-бо своїх привідців, а ті знали: втеча з боролища не лише ганьба, вона може стати й погибіллю. Анти напирають від ріки, прискають стрілами з лісу та байраку. Хто запевнить, що їх не виявиться й там, куди побіжать нажахані й змалілі духом утигури? Тож хан, а з ханом і всі інші привідці повелівали кожному і всім: назад путі немає. Порятунок — у погромі супостата.

Те подіяло, далебі. Вої, що були далі від передніх лав, гуртувалися в сотні й ставали супроти антів стіною. Вона не скрізь і далеко не завжди витримувала натиск. Одні домагалися чогось, інші падали на півпуті. Одначе й сотень в утигурських турмах було немало. Тож навальніше й навальніше напирали вони на улицькі лави й таки робили в них проломи, а прорвавшись, знову розвертали комоней і перли на антів з тилу.

Мало-помалу лави перестали бути лавами. Змішалися одні з другими й кружляли, підхоплені стрімким виром пристрастей, — тисячі між тисяч, сотні між сотень, а кружляючи, стиналися. Уперто й люто. Не доглядалися вже, де родаки і що з родаками, знали лиш супостата і дбали про звитягу над сим, найближчим супостатом. Аж поки не брали над ним гору чи не лягали під копита своєму огиру.

Переята змога не лише відрада, вона і спонука, набуток сили і одваги. Тож переявший її не бариться прийти на поміч побратимові чи всього лиш родакові. А де сила єднається з силою, там неминуче й торжество. Зблискують на ярім вранішнім сонці мечі, ціляться в серце чи спину сулиці, йде люта, не відаюча пощади січа, і хто візьме в ній гору, одні боги відають. Уличів тьма і утигурів теж, уличів розпирає лють на зайд, що порушили супокій у їхній землі, утигурів — лють на уличів, що посміли заманити в пастку, а ще страх перед можливою розплатою за вторгнення. Он скількох із них поклали стрілами і скількох — у кривавій січі. А назад путі нема, ошуюю й одесную теж нема. Є долина, на якій зчепилися, і є небо, під яким завертілася ця божевільна круговерть, як є у серці кожного сподіванка: «Най кому завгодно, тільки не мені судилось випасти в сій круговерті з сідла й шкодувати падаючи: це ж бачу світ і все, що є знадного у світі, востаннє». Аби того не сталося, ніхто не жаліє сили, не знає й пощади. Одного разить мечем, іншого знімає з сідла сулицею, бачить усе, що є погрозливого, попереду, та не забуває розглянутись, аби не отримати удар в спину. Десь там, на терені його землі, заглядаються о цій порі на сонце — чи не час снідати, десь комусь забаглося утолити по сніданку спрагу водицею з почайни. Тут, на боролищі, не до того. Стиналися один з одним і грозилися, грозились і стиналися, не уповаючи на втрати і не доглядаючись до втрат. І хто відає, як довго тривала б та взаємна пагуба, коли б у тлумі та гомоні боролища не почулося:

— Росичі йдуть! Князь Острозор поспішає в поміч!

Того було доста, аби уличі зібралися з духом, а утигури втратили й той, що мали. Бо не лише чули, а й бачили: на них ідуть свіжі лави антської сили, і йдуть не від ріки — заступили собою ту єдино можливу путь, яка хай і була ненадійною, все ж дозволяла в разі безвиході пробитися до Дніпра, а там — і за пороги.

Було таким повелінням хана чи й без хана розуміли: тепер уся надія на власну спритність та на бистрі ноги огира. Хто проб'ється до лісу чи байраку та зуміє зім'яти лучників, що прискали досі стрілами, той і порятується.

Тож і рятувались як хто міг.

XXII

Чільний муж землі Троянової, іменований Мезаміром, мав завидний для таких, як князь Добрит, вік — всього ж двадцять чотири літа носив за плечима. Та мав він, окрім завидного віку, що дещо: був, як і всі анти, високий та статний, і на відміну від багатьох — до лиха доброликий собою. А що певний себе, наділений не по літах сміливим і гордим розумом. Тоді ще, як жив його вітець, уславлений добрими ділами Ідарич, пішов він яко старший син замість недужого глави роду на скликану князем раду мужів й одразу ж запам'ятався всім. Бо таки мудро повівся серед старійшин і не уронив своєю мудрістю вітцевої честі. Доки анти ростили хліб та дбали про тверді на обводах землі своєї, остерігаючись передусім вторгнення аварів, каган аварський зібрався на мислі і зважився потурбувати їх не лише татьбою, котра стала вже притчею во язицех, а й дивним, коли не більше, сольством: воліє, аби молодший брат його Калегур узяв слюб із княжою донькою на Дулібах Данаєю.

Почувши те, князь Добрит не знав на яку стати. Донька в нього сонцю подібна. Віддати таку за обрина, що живе з татьби і є першим серед усіх татей, що почитає жону за рабиню, все одно що втопити власноручно в річці. І сваритися з грізним Баяном теж не випадало. Відмовиш такому — може піти на антів усією ордою.

Не сказав слам аварським «ні», та не сказав і «так». Послався на те, що має подумати, порадитись із донькою, а тим часом скликав на раду чільних мужів своїх і повелів мужам:

— Шукайте порятунку. Мій розум потьмарений безліттям, що гряде в мою оселю, я неспроможний знайти його.

Загомоніли мужі. І бідкались не менше, ніж князь, і співчували князеві, а доходило до ради — розводили руками й казали: не відають, яке з двох безліть гірше: коли оддадуть князеву доньку в неволю до обрів чи коли змушені будуть стятися через неї з обрами.

Тоді не хтось інший, саме він, Мезамір, підвівся і вдався до радних з такою речницею:

— Якщо князь і його мужі вважають за достойне прислухатися до слова наймолодшого серед них, я пораджу, що вдіяти.

— Кажи його, своє слово, — похопився князь, а вслід за ним закивали сивими головами й мужі.

— Моя рада така, — і зовсім збадьорився, підцвьохнутий тим, молодець, — сказати обрам, що князь Добрит зголошується віддати дочку свою за брата Баянового і одного з найславетніших привідців у його роді, а замість княжни Данаї підставити Калегулові і всім, хто робитиме оглядини, найбридкішу з дівок, що б у Волині чи поза Волином. Того, гадаю, доста буде, аби брат каганів відвернувся від князівни, а в самого кагана не вишукалося підстав бути в гніві на антів.

Мужі відмовчувалися мить-другу, зрештою засперечалися. Одні казали, то не порятує, каган розгадає ошуканство і возбуяє гнівом, інші знайшли в собі мужність спинити їх докором: приставайте до сеї ради, коли своєї не маєте, не видите, хіба, в ній є глузд.

Одразу важко було сказати, чия візьме гору. Та мало-помалу прояснилося. На Мезамірів бік стали наймудріші, і, що найбільш важило, мабуть, за його раду вхопився сам князь. Коли ж сталося так, як і передбачав Мезамір: свати одбулися оглядинами та й слід по них прохолонув, а старий Ідарич переселився невдовзі з землі Дулібської на вічнозелену поляну острова Буяна[78], младомладого мужа з роду Ідаричевого визнали достойним вітця свого і прийняли в коло княжих радників.

Не забув про Мезаміра й князь Добрит. Відав чи не відав він: між Данаєю та Мезаміром давно йдеться до слюбу, одначе не обмежився тим, що лишив його в числі мужів думаючих, наставив невдовзі стольником на місце уславленого в родах дулібських вітця його — Ідарича. Та й Мезамір не примусив князя сумніватися в собі: пождав, доки мине рік по смерті вітця, та й став слюбним мужем Добритовій Данаї.

Яке воседля гуляли тоді, скільки втіхи було в серцях усіх дулібів! Бо такої ліпотної пари світ ще не видів, та чи й увидить скоро.

Боліло князю Добриту, що саме зятя мусить посилати до обрів, чи не певний був за зятя, того нікому не дано знати. Одначе, коли покликаний ним Мезамір об'явився в наметі і випростався на весь свій богатирський зріст, неважко було помітити — щось хилить його до зятя, примушує вірити, а щось і сіє сумнів. Шкодував, що не Ідарич стоїть перед ним? А певно, що так. Втрата того мужа — ще свіжа в його серці рана. Був би Ідарич, була б і певність, що утруть обрам писка і обламають наставлені на антів роги. Хто-хто а він умів робити те без меча і крові. Треба було покликати на поміч слов'ян, що сидять на Чуді-озері, посилав Ідарича, назрівала потреба схилити на ратну єдність завіслянських полян, білих хорватів чи докласти розуму, аби не поступатися своїм перед хитрими і, як всякі хитрі, підступними ромеями, знов посилав Ідарича. І всюди він міг упоратися не гірше від князя, а то й ліпше, ніж князь. Чи впорається син його Мезамір, та ще в такім непевнім ділі, з яким має намір послати його до аварів? Мудрість свою засвідчив уже, і не раз, та надто молод літами, аби бути надійним у мудрості, і надто гарячий серцем, щоб скрізь і всюди ставити мудрість вище гордині серця.

— Проходь, Мезаміре. Проходь і сідай. Є потреба порадитися з тобою.

— Слухаю князя, одначе й дивуюсь: чому лише зі мною.

— Не поспішай, настане час — довідаєшся. Для тебе яко мужа думаючого, гадаю, не є таїною, що кінечна мета обрів — піти за Дунай і стати щитом мідійським супроти слов'ян.

— Про те всі подейкують.

— Чим же пояснити, що йдуть розбоєм, і не лише на Тивер, на уличів також? Могли ж ромеї вдатися до нас, аби пропустили їхніх найманців із миром. Та й обри теж могли. Адже досі багатьом дозволялося ходити за Дунай безборонне, хоча б і тим же кутригурам.

— Бо се обри, княже. Живуть татьбою і не можуть без татьби, тим паче зараз, коли надумали піти від обводів слов'янської землі.

— Схоже, що так. І все ж, гадаю, є потреба зустрітися з ними й постаратись умовити, аби забули про той свій намір.

— Умовити?

— А чом би й ні?

— Татей не вмовляють, княже. Татей відучують від татьби мечем і сулицею.

— А їм дали вже по мізках. І тут, на Дністрі, і там, в уличах. Гадаю, саме час піти із сольством і сказати: коли волієте іти за Дунай, ідіть, ми відкриємо вам путь. Пощо стинатися і лити даремно кров?

Мезамір відчув себе ніяково й потупив зір.

— Чи я перечу? Треба, то й піду. Князь, сподіваюсь, тому й покликав, що саме мене хоче послати до обрів.

— Ано, саме тебе. З обрами йдуть кутригури, а ти мав уже з ними перетрактації і мудро порадив тоді. Князь Волот повідав мені: це ти підказав кутригурам іти Тиверською землею так, аби і за Дунаєм опинились, і в ромеїв не було резонів нарікати на нашу причетність до того переходу. Сподіваюсь, з обрами теж не сплохуєш. Баян, розповідають, муж гнівний і на резони не вельми зважає. Тож постарайся відшукати такі, аби і його переконали: усім нам вигідно розійтися мирно.

— Слухаю князя, — рвійно підвівся й підпер головою намета Мезамір. — Коли повелиш вирушати?

— Бажано завтра. А втім, надто поспішати теж не слід. Підбери собі достойних антського сольства мужів, надійну охорону.

— Охорона, гадаю, складатиме сотню, не менше.

— Більше нема потреби брати.

— Тоді най піде зі мною брат Келагаст разом із сотнею своєю.

— Чому само Келагаст? Він надто молод, Мезаміре, а там всяке може статися.

— Молодість — не завада, князю. Коли дійде до меча і сулиці, саме вона стане в пригоді. А, крім того, Келагаст брат мені, хочу, аби привчався і до сольства, і до ризикованих виправ. Таким було повеління вітця нашого: старший має навчати молодшого, а молодший — бути поміччю для старшого.

Добрит не поспішав погоджуватись, та врешті зважився і вирік:

— Най буде по-твоєму. Об однім проситиму: бережіть себе. Ви оба потрібні землі Дулібській, а ти, Мезаміре, ще й Данаї.

І проводжав слів своїх у тривожну путь — потерпав за них, і провів — не переставав потерпати. Чи впораються? Повинність он яка, а вони такі молоді і такі дерзновенні оба. Зате Мезамір з Келагастом не вельми журились тим, що правляться до самих аварів.

— Вчись, Келагасте, — казав Мезамір братові, як обводити бевзів довкола пальця. Зараз переправимося і я видам їм себе за візантійського сенатора.

— Як то?

— А так. Річчю візантійською володію. Скажу, через Антію правлюсь, тому й челядь та охорону маю антську.

— Там, у наметі Баяна, все одно змушений будеш сказати, хто ти насправді.

— Там — інша річ. Важливо, аби тут не накоїли лиха. Злі є після невдач, а від злих всього можна ждати. На імператора ж он як уповають нині. Якже, кличе на свою землю, обіцяє золоті гори. Побачиш, яко вівці вмовкнуть, довідавшись, що перед ними сол від самого імператора, і яко ті ж вівці пропускатимуть нас всюди.

Келагаст не йняв тому віри, а переконавшись опісля, що так і є, і кутригури, і обри, зачувши ромейську річ, ніде й пальцем не зачепили їхнє сольство, неабияк позаздрив братові: та він тримається яко справжній сол і муж. Коли і де встиг навчитися такому?

А все ж щасливі миті не довго слалися антському сольству під ноги. Каган, на відміну від усіх сородичів своїх, затявся й не починає перетрактацій. Мезамір і так, і сяк із тими, що заступали до нього путь, — дарма. «Каган думає, — казали. — Настане час — покличе».

Що лишалося робити? Пождуть, коли так. Не буде ж Баян думати цілу седмицю. Мине день, другий — покличе. Та ба, на третю добу пішло вже, а обри вдають, що не помічають антських слів, не відають, що тут-таки, в стійбищі, розбито їхній намет, випасаються комоні поза стійбищем.

«Що за оказія! — обурюється Мезамір. — Догадуються, про що йтиме річ, і не можуть визначитись, що скажуть антським слам, чи ждуть того дня, коли аварські вої перейдуть через Дністер і потреба в розмові відпаде сама по собі? А може, у них, як і в просвіщенних ромеїв, путь до кагана лежить через донатії[79]? А чом би й ні? Хто живе з татьби, той не побрезгує й подачками».

Надумався і став топтати стезю до обрів, що стояли ближче до каганового намету. З одним заговорив — покосився люто й пішов мовчазний, з другим — те саме. Уже й надію було втратив, аж гульк — іде такий собі, не вельми показний із себе, іде й кидає в його бік позирки та ховає їх мерщій, гейби каже тим: ходи щось скажу.

Мезамір не був би Мезаміром, коли б не скористався тим, що йшло йому до рук. Діждався, коли обрин ішов не сам, і спинив напівдорозі.

— Достойний, — сказав. — Чи не повідаєш, де можна взяти води?

— Там, — показав на ріку.

— Там — ні, — бридливо скривився Мезамір. — В річці бродять комоні. Почайна або криниця є десь?

Тлумачив та й тлумачив, доки вбив-таки обрину в голову, чого хоче.

— Є, є й почайна.

— Піди та принеси з неї води, — швидше повелів, аніж попрохав Мезамір і, не роздумуючи, поклав обрину на долоню золотий ромейський солід.

Той вибалушив з дива очі, та одразу ж оговтався й кивнув, погоджуючись, головою.

Коли приніс двома цебрами воду та зайшов до намету антського сольства, Мезамірові ніхто не заважав уже поговорити з обрином.

— Чим заклопотаний каган? — почав із найголовнішого. — Чому не приймає нас? Чи не чув, коли прийме?

Обрин помонявся і вирік:

— Тобі ліпше не йти зараз до нього.

— Не йти? А се ж чому?

Відповіддю на те був позирк повитих сум'яттям очей і мовчання. Ще позирк, і що мовчання.

Мезамір поліз до кишені, добув там пару солід і виважив їх на долоні.

— Бери і будь содругом мені, скажи: чому?

— Кагану надійшли недобрі вісті з уличів. Утигури розбиті наголову. Наші турми теж змушені були рятуватися втечею.

Он воно як. То се ж добре! Се і є той час, коли треба йти до кагана з своєю речницею: «Пощо сваришся з антами? Чи не відаєш, хто такі анти?»

Тепер Мезамір не те що днів, миттєвостей старався не згайнувати, і що уважніше приглядався до обрів, то певніший був: вони у великій злобі на антів, одначе й не в меншому сум'ятті: як бути з антами? Одного не відав та й не міг довідатися: що вдіє після всього каган? Змириться й захоче послухати нарочитого мужа від супостатів своїх чи сидітиме й дошукуватиметься, лютуючи, як жорстокіше покарати їх?

«Наше не горить, — стає на думці й заспокоює себе зрештою Мезамір, — тепер ми можемо й пождати. Горить Баянове, отож Баян най і дошукується, як бути йому з антами і їхніми слами».

Він таки дошукувався. Недарма поспішали до Баянового намету терхани — йшла рада.

— Великий воїне! — казали одні. — Чи тобі личить вагатися? Вели нам зібрати воєдино турми й кинути їх на супостатів своїх — від антів, ба навіть від Антії сліду не залишиться.

— Облиш уличів, — радили інші, — з ними поквитаємось тоді, як сядемо в ромейських землях, кинь усіх і все на Дністер, сам побачиш: не лише тиверці стенуться й покажуть спини, ріка вийде з берегів від нашої сили.

— Ба ні! — перечили ще інші. — Ми не можемо піти з обводів Улицької землі, не помстившись уличам. Вели, кагане, кинути комонні турми в їхню землю, а вже потім, коли погромимо уличів та примножимо силу свою, ударимо від полуночі на тиверців і дулібів.

— Істинно! Веди, кагане, спершу на уличів. Почуй наш голос, Ясноликий, і дай утіху серцю! Помсти жадаємо! Крові і помсти!

Та каган усе ще не ставав на чийсь бік. Хмурився, яко грозова ніч, і відмовчувався.

«Вони жадають помсти, — казали його чорні, налиті люттю очі. — А хто показав уличам та їхнім соузникам — росичам, втікичам — спини? Через кого мушу ховатися світу й думати-гадати, де взяти воїв-витязів, які усолодили б серце звитягою?.. Турми їм дай, волю їм дай! А цурки на шиї не хочете? Я спершу передушу тих, хто поганьбив славу родів наших, а вже потім думатиму, з ким і як помщатимуся антам».

Підвівся рвійно, став над усіма, високий і дужий в свої тридцять літ, й сказав усім:

— Це не рада. Це крик ураженого сумління. А мені мудра рада потрібна! Там, — показав одесную, мотнувши довгими, заплетеними в стрічки косами, — сидить і жде бесіди з нами нарочитий муж Антії. Що я скажу йому, вислухавши таких радників? Що вони з ляку не відають, у які двері ломитися? Що аварам нічого іншого не лишається після ганебної втечі з уличів, як послухатись розумної ради сього анта, коли своєї не маємо?

Він був велетом серед них. А ще недаремно носив наймення Ясноликий: мав справді ясний і до лиха звабний вид, як і суворий та камінно твердий у гніві, тим паче такім, як зараз. Здавалось, піднеси іскру — і вибухне, обрушить буєсть свою на всіх, хто є тут.

Радні із шкіри пнулися, дошукуючись рятівної мислі-поради, а вона, ніби на зло їм, не являла та й не являла себе. Тож і сталося неминуче: Баян постояв, очікуючи, і так само рвійно, як і звівся, обернувсь і пішов до суміжного з тим, де відбувалася рада, намету.

— Кагане, — зважився наймолодший з радних і зупинив свого привідцю на півдорозі. — Чи не ліпше було б, коли б ми спершу вислухали нарочитого від антів, а потім уже думали, як нам бути з антами?

Радні заніміли, по них видно було: ждуть грому. Зважився спинити Баяна обласканий ним нещодавно за розум і одвагу терхан Апсих. Те, може, й виправдує його сміливість, і все ж чи так уже виправдує? Молод-бо є, аби вчити кагана, всього лиш дев'ятнадцяте літо літує.

А проте грім не пролунав над їхніми головами. Чи то каган пошкодував неопереного ще тархана, чи так аж надто поважав його, постояв, виважуючи младомладого одчайдуха важким позирком, і мовчки зник за завісою.

Терхани, беги, всі, хто входив до радних і складав великоханську раду, понімували, приголомшені тим, що сталося, і вже потім загомоніли, дорікаючи один одному та звинувачуючи один одного.

— Ви безтямки! — кричали старші, ті, що наполягали йти на Дністер і громити антів за Дністром. — Мста засліпила вам, молокососам, не лише баньки, а й мізки. Чом пориваєтесь до уличів і сните мстою над уличами, коли у нас є вища і достойніша уваги мудро мислячих людей мета — піти за Дунай і сісти за Дунаєм?

— Отож і ба, — огризалися молодші, переважно терхани. — Вам золото засіло в мізки й не дає думати ширше та вольготніше. А хто заступиться й обстоє нашу честь? Нас поганьблено в уличах, тямите це чи ні?

— Тихо! — підвівся старший серед радних — хакан-бег. — Не сваритися, думати слід, коли не спромоглися подумати, йдучи на великоханську раду. Терханами і радниками іменуєте себе, а втямити неспроможні, що сперечатись і доходити істини слід було раніш, до того, як стати перед очі привідці раті нашої — великого Баяна. Найбільшу слушність серед усіх вас, гадаю, має терхан Апсих. Треба йти комусь із нас до кагана й переконати його: рішенець наш — як бути з антами — може визріти лише після того, як вислухаємо та зважимо на терезах мудрості речницю сла антського.

І знову примовкли радні. По них видно: іти й стати перед очі розгніваного кагана, та ще з такою, що може не сподобатись йому, речницею нікому не хочеться, а іншої ради немає й бути, мабуть, не може.

— Йди ти, Ателю, — умовляють хакан-бега. — Тебе каган найбільш з усіх нас поважає, вислухає і зважить. А те, що повідаєш йому, скажи: се мислі і наміри всіх.

— Одному негоже йти, — обурився хакан-бег. — Хай іде зі мною радник від кутригурів кметь Котрагіг, терхан Апсих, ну і кілька старійшин.

Радні зітхнули полегшено, ба навіть оживилися й загомоніли: хвала Небу, здається, знайшли рятівний рішенець.

XXIII

Вибрані з радних не одразу зважилися стати перед очі великого кагана. Самі приглядалися та й через тих, що прислуговували Баяну, старалися вивідати одміни в його намірах, бажаннях, і вже тоді, як вивідали їх та впевнилися: це і є вона, нагода стати перед каганом і сказати йому: ми знайшли її, мудру і єдно можливу раду, — таки зважилися й прохилили завісу в його наметі.

Каган вислухав хакан-бега, одначе не зрадів тому, що почув із його уст. Бо таки справді не було чому радіти — йому всього-на-всього повідали те, що чув уже з уст безвусого терхана. За інших обставин певно, вибухнув би гнівом: як сміють приходити з тим, що й без них знає вже? Та зараз позирк його не виказував буєсті. Застиг на терханові Апсиху, високому й статному, геть младомладому, одначе видом своїм, як і зрілістю та одвагою, що посвічували на виду, нагадував істинного мужа, — такого, яким Баян бачить себе, яких волів би мати та й мати при собі.

— Чим ти пояснюєш свою мисль, — запитав стишено, — спершу вислухати антів, а потім уже зважувати, як бути з антами?

— Знати наміри супостата ніколи не вадить, Ясноликий, а такого, як анти, і поготів. Стоїмо перед великою січею з ними, мусимо бути і тверезими, і обачними, і хитрими, яко змії.

Каган усе ще не зводив із нього пильного, одначе й прихильного погляду. Ждали, певні були, ось-ось надумається і скаже: «Хай буде так». А діждалися зовсім іншого. Тієї самої миті, як позирк Баянів був особливо прихильний до Апсиха, а уста мали вже розтулитися й виректи сподіване, раптово відлетіла запона і до намету бурею влетів молодший Баянів брат Калегул.

— Повелителю! — вирік надривно. — Не вір слові від антів. Убий його! Це той, що надоумив князя Добрита поглумитися з нас, а затим узяв із Данаєю слюб. Благаю тебе: не вір йому, то підступний змій!..

— Пріч! — каган нахмурився й обірвав Калегула на слові. — Як смів заходити, коли я раджусь із хакан-бегом і його терханами?

— Кажу ж, — задихався Калегул, — це той самий… Убий його чи мені дозволь утішити себе мстою-відрадою.

— Пріч! — Баян обернувся до килима, що висів у нього за спиною й, зірвавши серед шабель та кинджалів свіжо виплетеного з сириці нагая, оперіщив брата вздовж спини.

Калегул заскімлив від болю, а може, й від злості та досади, проте не став чекати гіршого: звився змією й відкотився до запони, затим і зник за запоною.

На якийсь час у наметі зависла німотна тиша. Радники не насмілювалися радити щось, каган боровся і не міг побороти в собі зроджений братовим вторгненням гнів.

— Хто з вас знає цього Мезаміра? — почули нарешті його голос. — Чи справді такий є, як його видає нам Калегул?

— Я знаю, — обізвався кметь Котрагіг. — Був із сольством хана Завергана у Тивері, бачив там і чув Мезаміра. Брат твій, мудрий володарю, має великий гнів на нього, проте і в гніві не применшує мудрості того мужа. Тож і я кажу: будь обачний із ним.

Баяна чи то застереженням підстьобнули, чи не мав на кого вилити гнів свій, як і буєсть свою, одразу ж доволі рішуче повелів:

— Кличте антського сла. І всіх радних також.

Мезамір, як і належить слові іншої землі, правився на перетрактації з каганом не сам. Поруч ішов молодший брат, його Келагаст, позаду — ще три мужі в нових строях, при всій, що є в антських комонників, броні. Чинності в їхній ході, може, й не було, тим паче особливої, проте завважали: ті обри, що стояли при ханськім наметі, затримали на них подивовані позирки очей своїх і німують дивуючись. Чи не зріст бентежить? Пробі, не вперше ж бачать таких, хоча, коли казати правду, Мезамір і се мав на оці, випрошуючи в князя братову сотню: дружинники в ній дужі і високі на зріст, чи не навмисне підібрані так.

Коли перед слами підняли завісу і тим сказали: заходьте до намету, анти змушені були пригнутися, аби ввійти, а ввійшли та випросталися, не могли не завважити: приголомшили своєю з'явою не лише терханів, бегів, а й самого кагана. Як сидів на чільнім місці застиглий, насторожено очікуючий, так і лишався сидіти. Ані запросин не почули від нього, ані слова-привіту.

— Нарочиті мужі князя дулібського Добрита, всіх інших антських земель — Тивері, Уличі, Надросся, Київських Полян, — не без умислу нагадував про свою силу Мезамір, — низько кланяються тобі, привідці славного в світах племені аварів, і зичать здоров'я на многії і многії літа.

Мезамір доземно вклонився Баянові і знову випростався та прибрав належної слові чинності.

— Най вибачає привідця і все плем'я аварів за турботи і прикрощі, яких завдаємо своєю з'явою, одначе й не з'явитися в сі тривожні для люду нашого дні не могли. Князі землі Троянової опечалені розбратом, що стався між нами та аварами, і паче всього — намірами раті твоєї, достойний привідцю: іти в нашу землю з мечем і сулицею. Тож і прислали мене, свого нарочитого мужа, аби запевнив тебе, мудрий і славний кагане: в антів немає до тебе й твого племені ані найменшого зла, як немає й лихого наміру. Вони сумирно сидять в обводах землі своєї й воліють бути з аварами і всіма, хто стоїть на їхньому боці, у мирі та злагоді. Коли те, що сталося, є непорозумінням, князі і люд антський ладні сприйняти його як таке й укласти з тобою ряд як з усяким добрим сусідою.

Мислив собі: сказав усе, принаймні для початку, настав час почути, що скаже каган. Тож змовк і жде, зирячи на повелителя аварів зігрітими доброю сподіванкою очима.

— В аварів, — почув нарешті Баянів голос— а надто в їхніх сусідів і соузників, є причина для розбрату з антами. Ваші таті не єдиножди вторгалися в обсаджені нами землі, вбивали й полонили люд наш, забирали з собою табуни комоней, отари овець, череди корів. Скажи князям своїм, терпіння урвалося, настав розбрат, буде мста і січа.

— Достойний! — не брав його гніву до серця Мезамір. — А ти можеш показати нам тих татей?

Зумисне чи по молодості й простоті своїй дивився на кагана допитливими, ба навіть веселими очима й ждав на його відповідь. І та веселість не сподобалася Баянові. Смуглий вид його побагровів, очі налились кров'ю, ось-ось, вибухне гнівом і накоїть біди.

— Якщо се так, — Мезамір поспішив умилостивити привідцю аварів, — якщо хтось із антів справді дозволив собі татьбу, най каган покаже нам спійманих, і ми покараємо їх судом люду свого, а завдані аварам чи їхнім соузникам збитки покриємо добром чи золотом.

То був резон, в усякім разі, в тому, що казав і як казав сол Антії, чулось бажання примиритися, знайти ту підвалину, на яку міг би опертися здоровий глузд і відшукати істину. Та Баянові саме резони й не подобалися в бесіді з Мезаміром, саме істина припирала до муру й викрешувала у серці гнів. Бачив, на власній шкурі переконувався: муж сей справді належить до тих, з ким важко змагатися словесами. А повергнути його слід. Неодмінно!

— Пізно розкаюватися й силитись розплачуватись золотом. Кров'ю розплатитесь тепер!

— Меч обоюдно острий, кагане. Одним кінцем він ходитиме по наших шиях, другим — по ваших. А навіщо се? Чи каган не відає: анти нікому не корилися і не скоряться.

Баян ще примітніше налився кров'ю.

— Ти прийшов погрожувати мені?

— Ба ні. — Мезамір справді не грозився, одначе вид його й не казав, що стенувся перед гнівом асійця. — Прийшов урезонити. Соузник наш, імператор Візантії Юстиніан Перший, увідомив нас, що кличе тебе прийти й сісти в його землях. То пощо йдеш так? Чи анти не могли б пропустити тебе за Дунай з миром? Нам доведеться бути сусідами, кагане. Невже отак і сусідитимемо, як нині?

І знов у Баянових мислях не відшукалося достойного резону, аби спростувати сказане. А де немає резону, там зроджується свідок безсилля — злість.

— Ти брешеш, собако! Імператор, що кличе мене прийти й стати супроти вас, антів, повідав тим же антам, кого і нащо кличе? Я питаю, повідав?!

Мезамір мовчав. Чи то збирався з мислями, чи не хотів дражнити й без того роздратованого повелителя аварів, і те мовчання стало для нього фатальним. Баян дав волю гніву своєму і, обернувшись різко, зняв із килима кинджал, в якусь незбагненну мить ухопив його за вістря й кинув що було сили в нарочитого мужа землі Троянової.

Ніхто не сподівався такого, тому не спромігся ані заступити Мезаміра, ані відвести якось пущену в нього бронь. А каган, видимо, умів кидати: кинджал перевернувся на лету і ввійшов Мезамірові лезом у груди, під саме серце.

Келагаст перший опам'ятався й кинувся до брата, вихопив і відкинув геть кинджал. Кров цівкою ударила з рани, багряними колами стала розпливатися по білосніжному вбранні поверженого.

— Мезаміре… Брате. Що тобі?

З ляку чи болю сердечного Калегаст не відав, як бути, що вдіяти. Єдине, на що спромігся, затиснув рану, питав-допитувався в брата та припадав до його лику, силився заглянути у вічі, почути слово-втіху, слово — запевнення, він, Мезамир, полежить мить-другу і підведеться, стане на рівні, младомладий і дужий, покаже ще силу. Та дарма, мовчав Мезамір. Випростався на весь намет, стікав кров'ю, холонув тілом. І бліднув холонучи. А з Мезаміром бліднув і Келагаст. Як те все сталося? Як могло статися?! Він же був поруч, брат узяв його з собою яко надійний захист. Чому явив себе бевзем і не завважив, до чого йдеться? Як сталося, що не заступив собою, не захистив іншим робом?! О боги…

Підвів нарешті голову, розглянувся. Кагана не було вже в наметі. Радники його сиділи похнюплені, не відали, куди подіти очі.

— Дорого ви заплатите мені за брата, — сказав підводячись. — Чули?! Так дорого, як нікому з вас і не снилося!

Стояв над усіма, високий і грізний, і вже тоді, як не діждався відповіді, повелів мужам своїм:

— Розстилаймо корзно[80] й берімо Мезаміра з собою. Най бачать вої дулібські, тиверські, чим платять за нашу довіру обри. Най бачать і знають, чим ми маємо платити їм! Ано, най бачать і знають!

Не доглядався, розуміють чи не розуміють його терхани Баянові. Одне знав: започаткувався великий, не на життя — на смерть розбрат із обрами, має поспішити до своїх, і якомога швидше.

XXIV

Князь Добрит стояв на високій вежі при Дністрі й пильно вглядався у далеч. Часом на полудень, де он скільки діб уже триває з обрами січа, часом за Дністер, де можуть об'явитися обри, а більше в ту сторону світу, звідки має прибути довгождана поміч. Давно послав гінців до князів Зборка й Острозора з повелінням не відсиджуватися більше на обводах улицької землі з такою, як у них, силою, слати добру половину її, і то негайно, в поміч дулібам та тиверцям. Обри облишили думати про Улич, всі свої турми кинули в пониззя Дністра й пруть туди так дужо, що стримати їх без улицької та полянської раті й помишляти годі. Лишається дбати про інше: аби навала з чужкраю не перекинулася в полуночні верві землі Тиверської — на Черн і Дикушу.

Хто міг передбачити, що обри — така чисельна і така невідаюча страху сила. Їх знімають із сідел стрілами, кладуть у покоси мечами, а вони не зважають на те, пруть дужо й навальне, стинаються мовчки і люто, гейби знетямлені чи засліплені. Коли пускали про них поголос, лякали навалою, гадав собі: дарма, страх завжди мав великі очі. Тепер пересвідчився: лякали і лякались не без підстав. Анти теж не дрібнотілі і буєстю своєю в усіх землях знані. А обрів не страхають, бач, обри самі зугарні настрахати антів як могутністю тіла, так і непохитністю серця.

Що буде і як буде? Чи вистоїть князь Волот, під оруду якого віддав дві третини й своїх тисяч? Тільки б вистояв. Чуєте, боги, тільки б вистояв! Він, князь Добрит, не годен уже очолити меча й стати привідцею в січі. Далекий перехід, посіяна навалою тривога, а надто втрата Мезаміра, мужа доньки його і мужа мислі, геть підкосили в ньому силу, збороли до решти й дух. Єдине, чим може пособити тиверському князеві, — воями, що привів із собою. Визначив для них привідців і розіслав по всіх усюдах: своїх — на боролище, під Волотову руку, древлян — стерегти береги Дністра на підступах до Черна, чатувати на путях, що ведуть із пониззя в глибинні верві Тиверської землі, ще інших тримає при собі на той випадок, коли антам будуть непереливки, а князі Зборко й Острозор не встигнуть прийти і стати їм на поміч. Вага січі і клопіт про звитягу в січі лягли на рамена князя Волота. Се теж тривога, і неабияка. Добре, що він є там, у передніх лавах. А як буде, коли не стане? Ано, що тоді буде?

Князю Волоту справді сутужно було. Та він не падав духом і не думав про смерть. Тим, хто стоїть ближче до неї, завжди видається, що вона недоступно далека. Тож іншим клопотався і дбав про інше. Знав: ось-ось має надійти поміч з-за Дністра, одначе не уповав на неї, тим паче аж надто. Прийде — тоді й уповатиме. А поки що покладався на тисячі, що є під рукою. Та на зугарність мислі, здатної стати вище тисяч — як власних, так і тих, що в супостата. Обри нуртують он, не інакше як лаштуються до січі. Має зустріти їх незгірше, ніж досі. А зустріч небажана. Від тієї січі, що вляглася не так давно, не встигли прийти до тями. Єдине, на що спромоглися, підібрали й передали на руки люду в найближчих весях увічених. Слід би подбати ще й про живих — об'єднати в нові, більш-менш добірні сотні, дати сотням привідців, а всім — час на перепочинок. Най би вляглися пережиті страхи, прийшла до рук сила. Як і певність, між іншим.

Літньої ночі для того не доста. Слід щось вдіяти, аби віддалити січу на більше, ніж ніч. А що? Еге, що?

Воям байдуже до всього. Хто порає огира, хто лаштує собі місце для перепочинку, а хто й спочиває вже. Лише князеві не до сну-упокори. Сидить над неширокою, скаламученою переходом через неї і борсанням у ній тисяч і тисяч комоней рікою, котра відділяє його табір від супротивного та від боролища, що лежить між таборами, й дошукується, що вдіяти, аби грядущий день не став для нього і його воїв фатальним. Послати звідунів, аби проникли між обрів та вивідали, про що дбають обри, які виношують наміри? А чи те дасть щось? Он скількох слав — і все дарма, яко в бездну кануть. І за поміччю до Добрита вдаватися не випадає. Не такий безсилий є, хоч і втратив немало. Он скільки їх, воїв тиверських, дулібських, і ошуюю, і одесную, і за плечима. Ще буде кому вийти й постояти за землю Троянову. Потрібен лиш час, аби отямилися після кривавиці та возбуяли духом і певністю.

І сидить, прихилившись до дерева, думає про те, і виходить над самий берег та приглядається до повитого вже сутінню боролища за рікою, теж думає та дошукується бажаного. Аж поки не заіскрилось воно спасенною іскрою в його думах: поле брані усіяне трупом як антів, так і обрів; чому б не вийти завтра і не сказати обрам: лишаймось воями, та будьмо й людьми; перш ніж продовжити брань між живими, віддаймо шану полеглим. Чи обри такі вже байдужі до потятих? Чи в них немає повинності одного перед одним, як і перед поконом предків: віддай належне побратимові, хтось, десь, колись віддасть його й тобі? В усіх племен се не тільки покон — перша заповідь, не може бути, аби вона обходила обрів. Бачать-бо і знають: коли не приберуть із боролища побратимів, їм клюватимуть завтра очі дзьобаті птахи, їх їстиме дикий звір, топтатимуть, коли почнеться нова січа, комоні. А трупу он скільки. Де схрестять мечі завтра, післязавтра, коли залишать потятих там, де впали? Комоням ногою не буде куди ступити.

— Отроче! — зично кличе найближчого з сторожі й простує до свого намету. — Тисяцьких до мене, і то негайно.

Їх немало при ньому. Стоять окремим табором очолені Старком дуліби, а серед дулібів не лише Старк тисяцький, відособлені від привідці січі з обрами й ті з тиверських тисяч, що їх взяли під свою руку воєводи Власт та Чужкрай. А все ж не забарилися об'явитися й стати перед князем. Одразу і за всіма примітив: сподіваються найгіршого. Тож перше, що вчинив, — постарався заспокоїти соратників своїх, не став зволікати і з усім іншим.

— Хто піде до обрів яко нарочитий? — запитав і кинув допитливий позирк на всіх і на кожного зокрема.

Тисяцькі теж переглянулися.

— А треба йти нам?

Завжди уповільнений і неповороткий Чужкрай за сим разом виказав неабияку спритність: був перший, хто зважився запитати і тим уже заперечити князеві.

— Домовлятимемося ж не з конюхами — з терханами, тож маємо послати такого, котрий міг би вести річ на рівних.

— А чи не забагато честі для обрів, най вони будуть навіть і терхани? — знову Чужкрай. — Як на мене, доста буде й сотенного. У моїй тисячі, до речі, є такий, що на словесах за всіх нас упорається.

Волот не схильний був погоджуватися, одначе й перечити не поспішав.

— Чужкрай правду рече, — скористалися князевою мовчанкою інші тисяцькі. — Хіба смерть Мезаміра не повеліває нам: будьте обачні, а паче всього з обрами.

Нелегко князеві визнавати себе таким, що не годен тверезо мислити. А що вдіє? Таки поспішив, таки не розмислив як слід.

— Най буде по-вашому. Кличте того велеречивого.

Втовкмачував та й втовкмачував сотенному, як має поводитись, ставши перед аварами, що казати, аби домогтися від них згоди на тимчасове замирення.

— Багато не теревень із ними. Скажи одне: негоже живим являти зневагу до потятих. Честь воїв і витязів зобов'язує віддати їх вогню чи поховати з належною шаною і тим воздати хвалу їхньому подвигу, а собі підготувати поле для грядущої січі. Що б не казали тобі, наполягай на цьому, бий по гордині їхній саме цим.

І хотів, і боявся вірити, що перемир'я з обрами можливе. Нуртували-бо, з усього видно, лаштувалися до січі. А тих, хто налаштувався на січу, важко спинити. І все ж попробує. Звертається ж до них не з чим-небудь, із здравим умислом, і звертається не до скаженого Баяна, — до терханів. Невже серед них не знайдеться такого, котрому честь мужа була б дорожча за нікчемну примху.

Обри не одразу зголосилися вислухати нарочитого від антів. Довго довелося стовбичити йому укупі з супроводом неподалік від табору асійських зайд. Нарешті покликали. І тримали там, на перетрактаціях, недовго. Коли ж нарочитий вийшов і рушив у зворотну путь, коли зблизився нарешті з князем та осміхнувся князеві своєю білозубою усмішкою, сумніву не лишилося: він, князь Волот, вирвав у чорнобожої служниці — морани для себе, воїв своїх, ба для всієї землі Троянової жадані три доби і тим домігся, чого хотів. Ано, тим і домігся! Бо багато води стече за дароване долею перемир'я. Буде час і розмислити, і перепочити, і зібратися з силою та розставити, як підказують розмисли, ту ратну силу, що є і що може прибути за сі три доби в поміч від східних антів.

Гінці те й робили, що каламутили ріку та виїздили на пагорб за рікою, де став на вороному, як ніч, огирі князь Волот і доглядався до січі, що лютувала та колобродила, лютуючи, і ошуюю, і одесную, і прямо перед ним. Уже й не дослухався, з чим вдаються до нього. Без благань-домагань, без знеможеного нелюдською втомою крику знав: усі одного просять — помочі, і то неодмінної, і то негайно. А де він візьме її, коли усе, що мав, послав або Властові, або Старкові, або Чужкраю.

— Княже! Несила стояти вже. Дозволь одійти з рештою за ріку!

— Не дозволю! — різко обертається на голос-волання й пришпилює своїм крицевим позирком того, що волав, до сідла. Скажи Чужкраю, про те і думати не смійте. Хто відійде за ріку, той поведе обрів до Черна і далі.

— Обмаль нас, а обри кидають та й кидають свіжі сили.

— То й що? Стинатись треба, а не поглядати за ріку. Все, з тим і скачи до свого привідці.

Інший і зовсім уриває терпець.

— Княже! Де ж обіцяна поміч? Старк сказав: «Коли не буде її, не вистоїмо. Обрів удвічі більше, ніж нас».

— Скажи Старкові: вони на чужій землі, а ми на своїй. У нас кожен має стояти за двох. Оступатися дозволяю лиш тому, хто чує вже себе мертвим.

Гінець кривиться, гейби від недостиглих кислиць, і знову до князя:

— Що ж сказати тисяцькому про поміч?

— Скажи, коли буде, баритись не стану, одразу пришлю. А поки що уповайте на власну силу. А ще на то, що за вами стоять і ждуть переятої в супостата змоги жони і діти. Беріть на карб і черпайте звідтам усе, чого не достає вам, аби вистояти.

Князь круто одвертається від гінця й сердито спльовує солоний присмак поту, що потрапляє на уста. Гірко чути, а усвідомлювати й поготів. Чужкрай і Старк просять помочі. Чого ж тоді сподіватися від усіх інших? Навчені літами й досвідом воєводи, мужі, що били ромеїв й уміли перемудрити самих ромеїв, не втямлять: князь не десь там, він усе бачить і давно прислав би жадану поміч коли б мав. Так справді сутужно чи перепудилися в сутяжі і втратили глузд? Єдиний Власт стинається мовчки й не нарікає на обмаль дружинників, хоча йому також не солодко. Баянові терхани примітили: у Власта добірна дружина — й кинули супроти нього свої добірні турми. Не так багато, як супроти Старка та Чужкрая? Ба ні, не менше, коли не більше. Дружинники Властові не такі уязвимі, як ополченці Старка та Чужкрая — он у чому заковика. Ба як нещадно й відчутно разять обрів і як вміло вислизають із розставлених супостатом силець коли вони грозяться стати зашморгом. Яко крилаті змії носяться по полю. Налетіли, збили кинуті супроти них турми — і пішли потоптом, так навально і дужо, що й мужній відчуває острах у тілі і змушений стенутися. Були б усі такі навчені та вправні, далебі, не пішли б із Дністра і не оступилися б так далеко в землю Тиверську. Як се сталося і чому сталося? Он як міцно та певно стояли там, які надії покладали саме на Дністер, ріку швидкоплинну і предоста широку. Через тоту певність свою і Ближиці сказав: із Тіри ані кроку. Як би не склалося і що б там не було стій у ній, борони її до останнього. Він і стояв, до сього часу певно, стоїть. А всі інші відійшли, бач, від Дністра, змушені були відійти і від Дунаю. На лихо, обидві доньки в Тірі. Злата, яко жона при мужеві, Милана, яко гостя Златина. Подалася під таке безліття та й засіла на своє безголов'я. Добре, коли Ближика догадався вислати їх морем на Дунай, а Дунаєм — у глибинні верві чи що кудись. А коли ні?

Пробі, що се, знову гінець від Чужкрая?

— Княже! — добувся врешті до нього дружинник і вивалився, знеможений ранами, із сідла. — Біда, княже. Чужкрая потято. Сотенні питають, хто очолить рештки що лишилися з його тисячі?

— Я.

Волот обертається, мас намір крикнути на повний голос: «Всі, хто є при мені, в мечі!» — та помічає нараз: рідколіссям, що підступало з полуночі до пагорба, правляться комонники і немалим числом. Не встигає розгледіти, хто такі, як котрийсь із зіркіших чи тих, що помітили комонників раніш, зично, ба радісно звідомляє свого князя і всіх, хто був прі князі:

— Дуліби! Гляньте, братіє, дуліби. Поміч іде!

Волот розвертає Вороного, видимо, хоче помчати назустріч рятівній помочі від Добрита, та не встигає, а може, й передумує вчасно: до нього мчав уже на білому й бистрому, гейби вітер, огирі привідця дулібів.

— Княже! — спинився неподалік. — Тисяцький Келагаст і його тисяча до твоїх послуг.

— Тисяча? Се правда, молодче?

— Ано. Князь Добрит сказав: від серця відриває, а таки шле.

Волот неспроможний здолати радість, що забуяла в серці: приострожує Вороного й під'їздить до посланця від дулібів, обіймає його й рече розчулено:

— Спаси біг тебе, младомладий тисяцький. Коли б князь Добрит знав, як се вчасно. Коли б лиш знав! Дружинники твої готові до січі!

— А то ж як. Затим і правилися сюди.

— Тоді розгортай лавою й діли свою тисячу надвоє. П'ять сотень візьму я й стану в поміч ось сим, найближчим, з рештою підеш ти на виручку воєводі своєму Старку.

І закипіла січа, лютіша прежньої, і озлобилися серця тих, що зійшлися в січі, ще видиміше, ніж озлоблялися досі. Хтось вкладав гнів свій і злобу свою лишень у силу удару, що падав на голову супостата, та ще в обачність, аби такий же удар не опустився на нього, тому сопів лиш та розглядався, відсапуючись; у когось стачало їх — і гніву, і злоби, і сили — ще й на погрози та прокльони.

— Се вам за Брайка! — казав той, що втратив тільки-но побратима.

— Се за тисяцького Чужкрая! — пояснював інший, да так зично, що на його голос оглядався котрийсь із обринів і або сторонився, бачачи, як падає потятий сородич, або ж подвоював гнів свій і йшов на анта з оголеною крицею і з оголеною буєстю, що не страхалася й криці. — А се за себе, — зустрічав його той же ант ударом під серце, — на той випадок, коли поляжу, а відплатити не буде кому.

Лише Келагаст був послідовний — кожен удар свій присмачував одним і тим же:

— Се вам, степові таті, за Мезаміра. І се за Мезаміра. І се. Присягаюся гнівом Перуна, бога добра і бога кривавиці: доки житиму, доти й помщатимуся за брата свого, безневинно потятого.

Він не вперше стинається з обрами. Тоді ще, як повернувся від них із тілом Мезаміра та став перед князем Добритом, сказав Добритові: «Пошли туди, до можу втопити гнів свій і ненависть свою в крові асійській». Князь відмовляв, казав, негоже кидатися в січу з безумом гніву в серці, має дати йому час бодай трохи прохолонути й слухатися розуму. Та Келагаст лишався непохитним. І на Дністер пішов, і на Дністрі таку засаду й таку погибель влаштував обрам, котрі йшли супроти нього, що Добритові годі було лякатися за Келагаста та сумніватися в його нерозважності. Коли прибула з землі Дулібської рать ополченська, а мужів, котрі очолили б її, виявилось не густо, поповнив його сотню ополченськими та й повелів сотнику бути тисяцьким. То не біда, що він аж надто молод. Зате руку має міцну і одваги не бракує в серці. «Комонники з люду дулібського не рівня твоїм дружинникам, — зауважив Добрит, напучуючи молодого тисяцького, — та ти не зважай на те. Най вчаться в них і прагнуть бути врівні з ними, коли землю нашу і люд наш постигло безліття».

Келагаст не забував того напучення ані тоді, як вишколював та злютовував тисячу, ані пізніше, як водив її в січу. Уповає на нього, як і на свій вишкіл, і зараз.

— Анти, берім гору! — кричав на повний голос і приострожував огира, старався вихопитися вперед, бути там де й належить бути привідці.

І крик той не лишався голосом волаючого в пустелі. Вої чули в собі не знати яку силу, підносили ратну буєсть нестямні й засліплені, налітали на обрів бурею і, уподібнюючись бурі, зносили їх із своєї путі.

— Гора! Гора!

Клич той, буєсть ту чув позад себе й князь Волот. І не лише з уст сотень, що привів і передав під його руку Келагаст. Перли на обрів, закликали брати гору над обрами й поріділі сотні тиверців. Бо певні були: тепер за ними сила, за ними буде й переята в супостата змога.

— Княже! — настиг його в січі й став поруч котрийсь й отроків. — Вийди на час із лави, маю сказати щось.

— Кажи тут.

— Негоже тут. Передай комусь із сотенних рать, тебе там, — показав назад, — тра!

— Чиї се вигадки? Хто може вказувати привідці де йому бути?

Стримав все ж огира її крикнув першому, що підвернувся, сотнику: «Будь за мене», — й знову до отрока:

— Чому — там? Хто велів так?

— Син твій, Богданко.

— Що?!

— Кажу, син твій. Привів рать свою в поміч нам. Втікичами іменують себе.

Не слухав далі. Розвернув Вороного й погнав назустріч комонникам, котрі — бачив уже — виїздили та й виїздили з лісу.

Так аж надто радів чи примножував радість і бентегою — сам не відав. Єдине, в чому був певен, — на нього ждуть. А втім, ждуть не всі. З-поміж комонних, що вийшли на галяву й спинилися перед самим боролищем, вихопився один і погнав свого огира на зближення з князем і з тими, що були при князі.

— Отче!

— Сину!

Не далі як за стрельбище стояв між очманілих від крові мужів огнеликий витвір Злоби і Тьми — Чорнобог і турив кожного не баритися, спішити на кривавий пир та втолювати жагу свою напоєм мсти; коли не поруч, то майже поруч іржали, оповіщаючи світ про безумство людське, комоні, викрешувались усеспопеляючі іскри і не тільки ударом криці о крицю — слова о слово, гніву о гнів, ненависті о ненависть; там, у вирі пристрастей, лилася кров, торжествувала злоба, прощалося з земним і ціпеніло перед невідомістю потойбічного життя людське. А тут на ближній околії боролища, най і нехотя, все ж упокорено влягалася тиша і брало гору інше царство — Білобога та його доброзичливої доні Лади[81]. Це вони, боги Добра і Злагоди, встигли осінити князів своєю миротворною тінню й нагадати їм, що перебувають на непідвладній Чорнобожим діянням поляні, що тут вільно забути про повинність — бути у вирі кривавиці, як вільно й пригадати, що один є сином своєму вітцеві, а другий — вітцем синові. А вже як пригадали, не забарились дати волю щедротам, що ними винагородила їх ще в день зачатія Лада, що на пих не скупився впродовж усього життя їхнього Білобог. Обіймались розчулено й розточали жалі на безліття, котрому дозволено було розлучити їх; воздавали хвалу благословенній у божих діяннях миті, котра звела докупи, і знову обіймалися.

— Боги світлі та боги ясні! — перший опам'ятався й подав голос князь Волот. — Стільки літ не бачитись. Як же ти жиєш там, сину мій, у чужині? Чому іменуєш так себе і люд свій — втікичі?

— Про се потім, отче, як зійдемося по січі. Кажи, куди і супроти кого вести їх, моїх втікичів?

Волот не зводив із нього замилуваних очей. Он який муж і який князь виріс із побореного свого часу неміччю Богданка.

— Там і без нас упораються вже. А втім, скільки маєш при собі мужів, князю втікичів?

— Три тисячі.

— Ов!

— А ще князі Острозор та Зборко ведуть своїх. У них набагато більше воїв, ніж у мене, тому й запізнюються.

— Тоді оце і є вона, наша переята в обрів змога. Бери дві тисячі й скачи туди — показав ошуюю, — до воєводи Власта. Решту комонників твоїх поведу я. Такою силою, гадаю, не лише на цім боролищі здолаємо обрів, а й на майбутнє закажемо їм ходити в нашу землю.

XXV

Таким Баяна, далебі, й не бачили ще. Сидів на звичнім для привідці місці в наметі темний і грізний, мовби обтяжена перунами хмара. І очі примружив так, ніби цілився на когось, і голову вбирав та й вбирав у плечі. Ось-ось, здавалося, відштовхнеться й кинеться на першого-ліпшого з радних, а кинувшись, вчепиться руками в горло і не випустить уже, доки не побачить виваленого в знемозі язика. Хай береже Небо від такого гніву. Було б ліпше не належати до його радних і не бути тут цієї нещасливої миті. А так, то було б найліпше.

— Турми, що ходили сьогодні на антів, тут? — почули нарешті його голос.

— Тут, Ясноликий.

— Терхани, що були привідцями в тих турмах, також тут?

— Окрім тих, достойний повелителю, котрі упали смертю хоробрих.

— Хоробрих у мене немає! — гримнув дужим, тим, що гне до землі, голосом. — Хоробрі вмирають на путі до слави, а не такої, як ця, ганьби.

Підвівся, рвійний, і повелів тим, кого це стосувалося:

— Коня мені!

Конюхи не барилися, та й каган не зволікав. Вихопився на високого, невгамовного, як і сам, огира й постав перед турмами неупокорено злонамірений, ще лютіший ніж там, у наметі. Не зупинявся надовго. Здибив свого Білогривка перед одною з турм — і подався далі, здибив перед другою — і знову подався. Схоже, ніби вишукував когось і, не знаходячи, пасіював.

— Ви не достойні носити ім'я предків своїх, — вгомонив нарешті огира й став там, звідки усім був би видимий, всіма почутий. — Зганьбили те ім'я, а відтак себе, роди свої, і за законами племені заслуговуєте найвищої кари — вигнання. Та буду милостивий. Знаю-бо: не всі стенулися й оступились перед антами, побігли з боролища. В ратнім подвигу, як і в ратній ганьбі, є привідці. Вкажіть мені на них — і я звільню всіх інших від ганебного імені відступників і страхопудів, поверну кожному, хто очиститься, право називатися витязем і аваром.

Турми німували, і доволі довго. Каган почав уже хмуритись, вбирати голову в плечі, ось-ось, здавалося, втратить терпець і заволає: «Геть з очей моїх!» Та тієї миті десь там, у глибині, зачулися спершу обурені голоси, далі — гомін, ще далі — суперечка-нарікання, ба справжня ворохобня.

Баян відчув себе вдоволеним і не поспішав втручатися. Коли так, він може бути й терпеливим, тим паче, що великого терпіння, здається, не треба: турми клекочуть уже гнівом, викидають та й викидають із лав своїх тих, що завинили.

— Скарай їх, Ясноликий! — вимагали. — Це ті, що побігли з боролища. Це їхній страх став ганьбою для всіх.

Ті, кого виштовхували, уперто не піддавалися, силились повернутися назад й сховатися у юрмиську людському. Та марні були вони, їхні зусилля. Хто сховає, стане на поміч, коли в кожного серце усе ще відсиджується в п'ятах, а думка поспішає втішитись і оглядається тішачись: чи то ж правда, що всіх інших залишать у супокої, що цими жертвами й відкупляться від біди?

Усіх їх, кого зреклися турми, було не так уже й мало, одначе не так і багато, щоб вагатися. Тож коли Баян обернувся до радних і запитав, яким буде присуд: хай страхопуди й відступники беруть роди свої та йдуть із ними, куди бачать, чи радні мають намір покарати їх в інший спосіб, — ті не вагалися вже і не німували, як досі.

— Пощо карати роди? — сказали. — Чи роди винні, що ці страхопуди ввели їх у сором і ганьбу? Будь справедливий, о достойний із достойних, скарай лиш відступників, і скарай найлютішою карою — смертю.

— А так, скарай лиш тих, що завинили! — вимагали й турми.

По один і по другий бік від Баянового намету і на деякій відсталі від нього стояли підвладні лиш волі кагана комонники. Стояли й пильно стежили за повелителем своїм, а зачувши присуд радних, підібрали поводи, відв'язали приторочені до сідел аркани. І не даремно. Каган обернувся до одних, обернувся до других і повелів виконувати волю більшості. Комонники рвонули з копита і, підохочуючи себе дикими посвистами, криками вдоволення чи торжества, бурею налетіли на приречених, вправно зашморгнули на їхніх шиях аркани й потягли, висвистуючи та торжествуючи, у степ.

Усе те сталося на диво швидко. Коли карателі зникли, а перед турмами вляглася тиша, не кожен повірив, що вирок викопано вже, і занімів, очікуючи гіршого.

— Слава Баяну! — знайшовся котрийсь із передніх і розрядив гнітючу німотність вітанням. — Слава непереможному каганові аварів!

— Слава!!! Слава!!!

Комонники зняли до неба мечі і тим присягалися Небом у довічній вірності своєму каганові, кричали, ширячі темні роти, здравицю — і тим теж засвідчували: вони з каганом і ладні на все заради кагана. Хай скаже, на кого йти — і підуть, хай повелить умерти — і вмруть, не посоромивши імені свого, родів своїх, тим паче імені повелителя.

— Слава й хвала тобі, мудрий привідцю! Слава й хвала! — горланили, а надто найближчі — терхани.

І Баян сприйняв їхню хвалу як належне, поцінував щирість, з якою виголошувалась вона, а вже потім і сам розщедрився.

— Авари! — підняв над головою меча, вимагаючи тиші. — Коли вже ми зійшлися купно, та порозумілися, та стали знову такими, як були — вірні собі і певні себе, одкрию серце вам, витязі мої, і тим одкриюсь весь, як є. Не затим вів вас на антів, аби ви настрахали їх силою нашою, заволоділи всією, що є там, живністю і утвердились в Антії, яко нові володарі землі. Оманлива вона, тота земля, не така вже й медоносна, як про неї оповідають ті, хто бачив її всього лиш одним оком. Інші помисли володіли мною, коли йшов на антів, отож і путь уготував вам іншу. Доки ви стиналися з ними, сли мої побували в імператора візантійського й повернулися від нього з щасливої для всіх нас ясою: імперія дає нам за Дунаєм ліпші, ніж у антів, землі й дозвіл оселитися в тих землях.

І знову гриміли околії від здравиць, що їх виголошували аварські турми своєму привідці — Баянові. Тож і Баян змушений був удруге піднести меча, благаючи, аби вислухали його до кінця.

— Я не все сказав вам, витязі мої. Імператор не просто запрошує нас оселитися по той бік Дунаю, на плодоносних землях Скіфії та Мізії, він ставить нас між собою і антами й воліє, аби були другою Довгою стіною між імперією та слов'янами. За се, — Баян перевів дух, а поки переводив, ще раз окинув зором турми… — За се імператор Візантії бере на себе повинність платити нам щоліта по вісімдесят тисяч золотих римських солід.

Авари торжествували. Тепер уже не лише мечі підносили над собою, злітали до неба волохаті шапки, гриміло тисячоголосе «згода», «слава», «хвала», і так дужо, що навіть крицево непохитний перед воями Баян подобрішав серцем і виказав щось на зразок розчуленості.

— Тож і велю! — каган знову підніс меча й закликав до тиші. — Тож і велю вам, сородичі мої й содруги: вшануйте пам'ять тих, хто поліг на цій землі і заслуговує шани, та й гостріть мечі, набирайтеся снаги і сили, аби поквитатися з антами за потятих. Підемо звідси не раніш, як поквитаємося та лишимо належну пам'ять по собі. Землю ж, що відторгнули ви у антів, не полишимо антам. Чули, не полишимо! Передамо її соузникам нашим у намірах соузних — кутригурам. Хай обживаються тут та будуть нашою твердю на землі Антській. Настануть ліпші часи, ми ще повернемося сюди і запитаємо в антів: як сміли противитися нам, аварам?

XXVI

Так і мислив собі Баян чи щось примусило його одмінити виколисані раніш помисли, поквитання з антами тривало до самої зими, стало брем'ям для антів і на всю зиму. Най і не було великих січ із обрами, та були спроби нав'язати січу, проникнути в глибини Тиверської та Улицької землі й пограбувати людність. А те змушувало тримати на обводах чи поблизу обводів не лише тиверців та уличів, а й дулібів і купно з ними росичів та втікичів. Лише на передлітті, і то коли почала спадати в Дунаї вода, принесли звідтам жадані вісті: обри лаштуються до переправи.

Усі полегшено зітхнули, а князь Волот і поготів. Ратні тривоги, турботи про зимівлю в Тиверській землі непомірно великої сили комонних лягли передусім на нього. А то нелегке брем'я. Опорожніли геть усі княжі житниці[82] та скотниці, опорожніли й людські. Бо сутужно було з живністю для воїв, а ще сутужніш із оброком для комоней. Змушений був забирати все, що було в поселян, посилати валки залубнів[83] у сусідні землі. На лихо й князь Добрит занеміг. Взимку лиш скаржився на задуху та болі в серці, а з настанням тепла і зовсім зліг. Було б знаття, що неміч так надійно обсяде його, ще по великому снігу відвіз би до Волина в залубнях. Нині про те й помишляти годі. Он скількох лічців та баянів привозив до князя Дулібського, а жоден не поставив його на ноги. Останній був відвертіший за всіх: «Готуйся, княже, до найгіршого», — сказав Волотові, коли залишились на самоті, і, здається, сказав правду.

Аби бодай чимось потішити слабого, зайшов і повідав про обрів.

— Світлий день настає[84] для нас, княже: обри полишають нашу землю, переправляються за Дунай.

Слабий довго відмовчувався, схоже, ніби й не чув, що йому кажуть. Аж там десь, перегодом, зібрався на силі й вирік кілька слів.

— Слава богам. Хоч сим буду втішений.

Волот не одразу пішов від нього. Хотілось запевнити слабого: ще одужає він. Та не допоміг своїм хотінням. На третій день по тій розмові-баянню помер князь Добрит. Перед тим, як вмирати, покликав князя Волота, деяких мужів своїх і попросив, аби тіло його перепровадили в преліпий город над Бугом Волин — туди, де кревні його і де можлива пам'ять про нього.

Тепер тиверський князь і сим має клопотатися. А клопотів за такої оказії не бракує. І те тра, і друге тра, і десяте знов тра.

— Княже, — оповіщає котрийсь із вогнищан. — Небіжчика обмили вже, напахтили пахощами, одягли. До велиш покласти?

— У гридниці. Там прощатимуться з ним та віддаватимуть шану вої, вся людність тиверська.

Хотів було йти, та нагледів сина й знову спинився.

— Княже Богданку, — покликав. — Давно хочу бачити тебе.

— Я до ваших послуг, отче.

— Ходім, маю щось сказати. Я надовго відлучаюся з Черна. Відаєш про те?

— Ні. Куди і пощо?

— Мушу супроводжувати тіло князя Добрита до Волина й на тризні побути. Помер він, піклуючись про благо землі нашої, покон і честь велять віддати йому достойну шану.

— Усе то так…

— Я теж кажу: то повинність із повинностей. Відкладати її не можна ані на день. А обри не переправилися ще, від них всього можна ждати. І кутригури не подають виду, що йдуть за Дунай. Хтось має наглядати за ними. Ти син мій, тобі й бути в мою відсутність привідцею раті, що є ниці в Тиверській землі.

— А князі Зборко, Острозор?

— Вони, як і раті їхні, лишаються під твоєю рукою. Лише дуліби підуть у свою землю, справлятимуть жалобу по князеві.

Богданкові і втішно було чути те, і ніяково водночас.

— А що ж буде з Миланою та Златою, отче? — заговорив про інше. — Так і полишимо їх у чужкраї?

— Як то — полишимо? Мусимо подбати, аби повернулися в свою землю. Одначе дбатимемо про те не зараз, тоді вже, як уляжеться розбрат із обрами та буде певність, що можна податися па пошуки.

— І хто подасться?

— Повернусь — подумаємо. А втім, матимеш час, то й зараз думай.

Думати справді було про що. Распря з обрами вихопила з антських лав не лише князя Добрита, вона уготувала обом їм, і вітцеві, і синові, ще одну осмуту: тоді, як погнали в пониззя обрів та визволили взятий ними полон, довідалися від недавніх бранців, що обом їхнім зятям не судилося вже тішити всіх ані своєю ратною спроможністю ані молодечими норовами, такими пам'ятними в роді. Ближика Тіру, а Кушта Холмогород занадто довго боронили від комонників Баяна, немало наклали їх під стінами й за те оба були жорстоко покарані, Зраненого й знекровленого Ближику кинули в палаючу лодію й пустили на воду, а Кушту наділи на сулиці да так і лишили конати. Про Милану ж та Злату бранці одне знають: Ближика посадив їх перед тим, як запертися на острозі, у лодію й послав із вірними людьми до Дунаю. Мали бути у мирному тоді Холмогороді, а до Холмогорода не прибули. Ходить пересуд, ніби лодію їхню перехопили ромеї. Коли се справді так, є вони бранці не аварські — ромейські. А то теж не велика втіха. Має їхали хтось і виручати, доки не продали на торгах. Хто ж, справді, поїде? Вітець? Не той вік у нього, щоб їздити. Коли не відшукається розбитного мужа серед ратних чи вогнищан, доведеться йому, Богданкові, правитись. Троє їх лишилося після смерті матері Малки, він — найстарший. Бабця Доброгніва казала свого часу: на світі немає солодшої єдності, аніж сердечна єдність, а з усіх сердечних найміцніша кревна. Не личить йому, що був темний, мав он яку ласку від сестер, забувати тепер, що вони в біді.

Ось тільки куди подасться, де і в кого шукатиме? Добре, як ромеї, довідавшись, чиї перед ними доньки, зважать на те, що з князя за князівен візьмуть більше, аніж за рабинь на торгах. А коли не зважать? Не повинно б так бути. Ромеї є ромеї, у них виторг завжди на прицілі. Та й Злата та Милана не полінуються підказати: візьміть когось із челяді нашої і пошліть до князя тиверського; він не зобидить вас викупом. Може, вітець саме це мав на оці, коли казав: повернусь — подумаємо? Далебі, що так.

Блукаючи в Черні та поза Черном, більше сумуючи, аніж тішачись зустріччю із свідками отрочих літ (чого — сам не відав), натрапив якось на мачуху. Була надміру потривожена і не до лиця княгині спішна. А ще світилася в тій тривозі своїй таким до наготи видимим світлом прихильності, кревної єдності з ним, що не відгукнутися на її прихильність годі було й помишляти. Чув, скинувся серцем і прискорив ходу, бо встиг подумати, зближаючись: даремно він холодно ставиться до мачухи; видять боги, вона не така вже й чужа йому.

— Біда, Богданку, — не сказала — видихнула з себе. — Прибув із обводів гінець, тривожну вість приніс: кутригури ідуть на нас.

— Обри чи таки кутригури?

— Сказав, кутригури.

Сам угомонився і мачуху визнав за потрібне угомонити.

— Коли так, — мовив і поклав свою заспокійливу десницю па її плече, — коли тільки кутригури, то це ще невелика біда, матінко Миловидо. Нас тут он скільки, вгомонимо їх і відкинемо геть.

— Князь-вітець сказав, аби звернулася передусім до тебе, коли що.

— Спаси біг і князя, і вас, гожа господине. Ідіть до дітей та будьте з дітьми. Я сам оповіщу про все, що гряде на нас, і воєводу, і князів.

Стояли на пригірку всі три. Князь Острозор попереду, Богданко одесную від нього і дещо позаду, Зборко ошуюю і теж позаду. Усі на рослих, вигуляних на дозвіллі огирах, при повній броні і ратних обладунках.

— Що кажуть ті, кого послали на звіди? — порушив тишу Острозор.

— Все те ж, — Богданко йому. — Обрів серед виставлених супроти нас комонників немає.

— Тут, при Заверганові, немає. А далі?

— Далі теж. Люди наші ходили до Дунаю. Окрім кутригурів, нікого не подибували.

— Боюсь, що се не так.

— Чому не так?

— Що він собі мислить тоді, Заверган? Не відає, яка у нас сила, чи втратив усякий глузд?

— Дуже можливо, що й не відає, — відповів за Богданка князь Зборко. — Звідуни його могли нагледіти, як ішли з Тивері тисячі дулібів, і дати неправдиві звіди: усі інші анти, мовляв, пішли в свої землі; лишились тиверці, а тиверці он як поріділи після січі з обрами.

— Діла-а, — зітхнув Острозор. — Не станемо ж ми виставляти перед ним усіх, хто є в лісі і хто прихований за лісом. Дивись і збагни, мовляв, на кого знімаєш руку. Негоже то.

— Чому негоже?

— Доки не знаємо справжніх умислів Завергана, не варто виказувати себе такими, як є.

Відали б князі антські, які вони, Заверганові умисли, не вагалися б. І вийшли б всією раттю, і нарочитих послали б та сказали: «Пощо пасіюєш, хане? Перед тобою не лише тиверці — втікичі, росичі, уличі. Чи тобі помишляти про звитягу над такою силою? Проллєш ріки крові і дарма». Бо хан Заверган вагався-таки: іти на антів чи не йти, довершувати те, що започаткували з безуму жадібні до чужого кметі, а чи вийти й сказати антам: «Плачу за їхній безум і татьбу-вражду і тим засвідчую покору»[85]. Ано, він був такий непевний у намірах своїх, що доста було кинути на шальку сумнівів один-єдиний резон, як сумніви взяли б гору над намірами й поклали б край затіяному. Бо не з власної волі збирає кутригурські тисячі і має намір потручати ними антів. Каган аварський висить на його шиї. Мало йому того, що он скільки воїв полягло у походах супроти антів, велить сісти тепер між ним та антами й бути його твердю на Антській землі. А як будеш нею, аварською твердю, коли тої тверді як у зайця хвоста? Мусить слухатись і другої ради-повеління: «Скористайся тим, що князі антські пішли восвоясі, а тиверські лави он як поріділи, стримуючи наші турми, і відкинь антів за Ботень-ріку. Без цього важко буде усидіти тобі при Дунаї.

Було чому дивуватися, слухаючи таке, і Заверган поривався перечити: не варто ламати щойно укладений ряд; кутригурські лави не менше поріділи, ніж тиверські, їм і без цього походу незатишно буде при Дунаї, — та згадав, кому збирається перечити, і змирився.

«Коритимусь, — поклав собі, — доки Баян поблизу. Піде за Дунай, інше вчиню. Матиму розв'язані руки, а з розв'язаними руками знайду собі раду. Може, замирю з антами і заприятелюю замиривши, а може, й зовсім залишу їм землю при Дунаї, подамся на Онгул, сяду, де сидів, та й плюну звідтам на Баяна. Теж відшукався содруг і соузник. Чи кутригури забули, в яку ганьбу увів їх, якого урону завдав підступністю своєю і скільки крові пролито через тоту підступність».

Присяйбіг, ладен уже був стати й стояти на цьому, та пішов опісля по Тиверській землі, побачив, які соковиті трави на просторих галявах Придунав'я, і знову завагався.

«А може, Баян діло каже? Земля по Онгулу нікуди від мене не втече. І від моїх родів теж. Як випасали, так і випасатимуть там табуни комоней, отари овець, череди корів. Одначе й ця, Тиверська, теж не буде зайвою, тим паче в спечні літа, коли на Онгулі вигорає трава, міліють ріки, висихають і без того ненадійні озера-поди, а вівці збираються докупи й задихаються купно, а корови ходять у пошуках поживи і не знаходять її. Чим не порятунок тоді багате на соковиті трави Подунав'я? А сам Дунай, а риба в Дунаї?»

О натуро людська, жадобою скормлена! Коли ти вситишся і скажеш: доста? Щойно був тверезий хан Заверган, а вже хмільний. Щойно казав: сам знайду собі раду, а вже забув про те казання й ладен слухатись інших, та що інших — недруга свого і супостата.

«А коли так треба? — шукає виправдання. — Чи я один такий? Чи всі, що довкола мене, інші? Хай розглянуться та приглянуться до себе. Ано, хай розглянуться та приглянуться!..»

І не став сумніватися вже, полинув мислію шукати виправдання. Мав один з другим спійману в річці, на поду, у морі рибу й почував себе неабияк вдоволеним, осміхався й казав: «Я ситий». І сьогодні, і завтра, і позавтра так. А нагледів опісля, що десь хтось має більше — і розширив очі: «Ти ба!» Приручив один з другим козу, затим — коня, корову, уситився набілом, замав домашнє м'ясо — і восторжествував, а восторжествувавши, кинув на всі околії: «Ого-го-го-го-го-о!!! Я — цар земний, моїй волі скорилася твар — і одна, і друга, і десята. Хто є мудріший за мене і щасливіший?» А розглянувся той щасливий та побачив: у когось більше їх — і кіз, і корів, і комоней, вибалушив з дива очі і засуєтився: «Як же це? Чому це? Де добути, аби мати стільки ж, і то — негайно?» Були часи, коли усі ходили, прикриті шкурою, спали на шкурі й ніжилися біля жони своєї, прикриті тією ж шкурою. А нагледіли, що хтось поставив намета з шкур, затамували віддих і заприсяглися: луснемо, а матимемо такий, а то й ліпший. І мали. Не лише для себе, а й для дітей своїх, для всього роду. Ось тільки вдовольнити себе так і не змогли. Ані тоді, ані пізніше. Бо чого, справді, має бути вдоволена людина і чому він, хан Заверган, яко один із людей, має лишатися вдоволений тим, що має на Онгулі, коли бачить і знає: у обрів ліпше, ніж у кутригурів, у антів ліпше, ніж у обрів, у ромеїв ліпше, ніж у всіх? Чи то до лиця привідці племені цуратися ліпшого й вагатися перед можливістю мати ліпше?

— Кутригури! — звівся в стременах і руку високо підніс, аби побачили його і чули, що скаже перед січею. — Усі ви воліли свого часу піти за Дунай, сісти на плодоносних землях Скіфії чи й Мізії. І пішли б, і сіли б там, коли б не зрадливі утигури. В найщасливішу мить злету сили кутригурської сплюндрували вони землю нашу і тим знесилили нас, ввели в ганьбу й накинули підневільні шори. Та все минуще, кутригури! Сталося так, що ми опинились-таки при Дунаї і яко володарі цих пасовиськ, озер і річок. Соузники наші, обри, пішли за Дунай і сіли за широким Дунаєм, а відтяту в антів, землю уступили нам у довічне і неподільне володіння. Виділи, яка вона, придунайська земля? Втямили, що це і є те, чого ми шукали?

— А так! — дружно відгукнулися тисячі.

— То втямте і інше: аби всидіти тут і мати вольготність замість тісноти, мусимо піти на знесилених у січах антів і відкинути їх за Ботепь-ріку. З нами, сородичі мої, Танга і обри також!

Перший оголив меча, приострожив огира і, розвертаючись, покликав сородичів своїх на подвиг і славу. Чув: вони йдуть за ним, і йдуть потужно, всією, що є під його рукою, силою. Переймався відчуттям тієї сили, буєстю огира, що шаленів під ним, а ока не спускав із антів. Бачив-бо: вони теж не ждуть, доки кутригури зблизяться і вломляться в їхні лави. Привідці стали вже на чолі тисяч, зняли, як і він, мечі, кличуть мужів своїх, усю рать іти вперед — лава на лаву, тисяча на тисячу.

Силі надавалася сила. Дудніла бита копитами земля, дудніло небо, переймаючись тривогами землі, свистів повз вуха потривожений аер, і лиш серця людські, малі й беззахисні, німіли від того дудніння в грудях. Викинув кожен поперед себе сулицю, припав огиру до гриви й пре знетямлено, на всю кінську пору. Страх перед неминучим став повелінням неминучого, а воля привідці — волею всіх. Єдине, що було свого ще в кожному і пульсувало в тім'ї кожного — мисль: як буде і що буде, коли зійдуться з супостатом і вдарять сулицями о щити, а мечами о мечі?

Не міг не думати про те й хан Заверган. Зближався-бо уже з антами і добре видів: попереду антських лав пре на буйногривім огирі витязь із ялівцем на шоломі. Князі. Невже той самий, з яким так втішно бесідував колись про переправу через Дунай? Іде прямісінько на нього, Завергана. Якою ж нині буде їхня бесіда і чим завершиться? Як і тоді, сердечною згодою чи, може…

Коли постали один перед одним і націлились один на одного сулицями, Заверган побачив і збагнув нараз: перед ним князь, одначе не той, що вів із ним перетрактації. Схожий на Волота, а все ж не Волот.

«Син» — майнула мисль і, мабуть, примусила схитнутися серце, а серце схитнуло руку: тієї ж миті почув разючий удар під груди, там, де був щит і була сподіванка на надійне прикриття.

— Як же це? Чому це? — питався, усе ще не вірячи, що він вилетів із сідла, падає на землю уражений, і уражений смертельно.

Десь іржали комоні, чулися гнівні, одначе віддалено приглушені веління і ще приглушеніші, наче з-за стіни, погрози та прокляття, а хан ловив те кінцем вуха і думав останнім зблиском пам'яті: «Це все. Це кінець. Що ж буде з січею без мене і що — з кутригурами по січі?»