Лихі люди

- О-ох! - мов з-під землі, вирвалося з її груді. Ще раз збризнули на неї води, ще… Стара підвелася, сіла. Голова в неї, наче в п'яної, хиталася, не держалася на в'язах.

- Підведіть! - скомандував смотритель. Підвели стару, посадили на стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни й тяжко зітхала.

- Матушка! а, матушка!-обізвався молоденький москаль.-Напейтесь водици.

- Ох… о-ох! - стогнала стара. - Сину мій… сину!..-сльози градом котилися з очей.

- Водицы испейте, матушка! - умовляв москаль, підводячи кухоль до її рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.

- Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. - ламаючи руки, мовила вона безнадійно.

- Їдьте додому! - сказав смотритель.- Що ж вам тут робити? Ви бачились із сином? Бачили, який він… Ми його переведемо у больницю.

Стара затіпалася, облилася слізьми, ' устала - й ледве-ледве подибала до порога.

- Провести! - гукнув смотритель.

Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли й за браму.

- Зй, ти! как тебя зовут? - гукнув москаль на машталіра.

- І досі Іван. А що? - озвався той.

- Иди-ка, помоги довесть старуху до места. Іван гйдійшов і взяв стару під другу руку.

- Не выдержала, бедная мать!

- Зомліли? - спитався Іван.

Довели стару до воза. Підняли, посадили.

- Що ж мені робити з нею? - питався Іван, дивлячися на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.

- Вези, брат, домой, - одказав москаль.

- Куди ж ти її повезеш?

- Домой. Известно.

- Як же її повезеш таку за сотню верст? - безнадійно мовив Іван.

- Сотня верст! Да, брат, далеко!

- А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! - скрикнув Іван, чухаючи голову.. Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки по-возка не окрилася з очей…

- Вот, брат, каковы быают дела на свете! - промовив він до насупленого часового.

- Мати? - понуро спитався той.

- Мать! - зітхнувши, відказав москаль і скрн-вся за браму.

А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт. Раз-два! раз-два!..

Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на' постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки й почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила - як журба пекуча на всю тюрму… іПлачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…

- Ага!.. ого!..- радіючи, скрикнув Петро.- Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано. Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..

Петро схопився; заплескав у долошки, забігав по хаті.

- Поїдемо! поїдемо!.. Тілько от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий… Одначе, не біда! Я прив'яжу себе, щоб не хитатись.

Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки… Де-е-р-ер! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.

- До чого б тільки прив'язатись?.. Ага! Ось досі! дошки…

Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.

- Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..

І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна… Світ у віччю закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова нижче та нижче спускалася… Хвилина…друга… третя… Промінь ясного сонця стрілою про-мчавсь крізь вікно й упав якраз Петрові у вухо. Голова його ще нижче опустилася; лице налилося крів'ю; очі витріщились… а промінь заграв-застрибав на його нечесаній голові. Він мов стукотав у неї, будив його… Шкода! Незабаром налетіла сиза хмара і вкрила блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги, - усе похмуріло, затихло… Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня… Аж ось вона піднялась угору, забриніла, і - замерла… Холодно й пусто стало. Туловище Петрове божевільне дивилося мертвими очима на чорну долівку - та нічого вже не бачило.

Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий сторож.

То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища й стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на окопі сиділи два грабарі - один чорнявий, другий білявий, і мовчки курили люльки. Коли повозка наблизилася, вони разом устали й узялися за лопати.

- Що воно таке, скажіть на милость божу?- спитав білявий у сторожа.

- А бог його знає.

- Старе чи молоде?

- Панич, - одказав сторож.

- Панич?!-дивуючись, скрикнули грабарі.

- Що ж він зробив таке, що його заперли? - спитав чорнявий.

- А хто його знає. Нічого не зробив; писав щось таке…

Грабарі стали, задумалися.

- Отак, Пилипе, - вимовив білявий до чорнявого, - і вчися - лихо, і не вчися - лихо!

Узяли труну з воза, спустили в яму й закидали землею.

- Царство йому небесне!- сказав Пилип, закінчивши роботу.-Може, він і добрий чоловік був…

- Тю-тю! - відказав сторож.- Яке йому царство небесне - коли повісився?

- Лиха вже його година вішала, а не сам собою! - зарішив білявий.

І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі позаду воза, попихкуючи люльками.

Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій - синій, широкий, глибокий. Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білуватий світ, котрий мішався з вечірніми померками. Безжурно він дивився на гори, долини, на втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі, - холодним оком зорив він усюди… Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!

Ось на широкому майдані, з-за церковної тіні, виткнулось чотири людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом'яні брилі, на других чорніли високі циліндри. У одного довга одежа спускалася до самих ніг; широкі рукави майтолали сюди й туди, - тоді як на других були якісь коротенькі куцини. Видно було, що між трьома панами замішався піп. Тихо вони посували вперед: жарти та регіт не сходили з язиків.

- А ви чули новину? - спитав піп.

- Яку?

- Мої товариші піймались у тюрму.

- Дивно, що твої товариші в тюрмі, а ти й досі ніі - проказав, жартуючи, чийсь товстий голос.

- А справді дивно!- зареготався піп.- їй-богу, правду кажу; якби довше був постояв з ними на кватирі, то певне і сам би був там… Одного позавчора зловили; веселий, знай співає! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже наважився вмирати, то так би й вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б а пулечку! то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав.

Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій і Попенко, заливаючись веселим реготом.

Тут саме вони дійшли до краю майдану й стали проти улиці.

- А що ж, може, пом'янемо товариша?..- спитав товстий голос.- Ще поки спати, - одну можна збити.

- Та кажу ж, не заробив на похороні!- зареготався батюшка.- Ні, пора спочивати; на завтра служба… - І він позіхнув на все горло.

- На добраніч! піду ще правило читати, - сказав, прощаючись з своїм новим товариством - записними картьожниками, - і повагом поплівся улицею.

Чи спала ж то ту ніч Телепнева мати? і що снилося старій людині?.. Вона уже добралася додому; горює разом з батьком (котрого скинули з місця) по своєму безталанному Петрусеві. Сумуючи, шепчуть вони таємно обоє: "Лихі люди! лихе товариство!".

Добиралося за північ. Місто спало; огні потухли. У одному тільки здоровенному будинку, посеред міста, світло не вгасало і досі. У великій, розкішно убраній килимами хаті, зігнувшись над столом, сидів товариш прокурора Шестірний і, розбираючи Телепневі бумаги, писав. Коли на яку годину одривався він від писання, щоб передихнути, одкидаючись на спинку стула й зажмурюючи очі, то перед ним одно за одним носились - ордена, вище місце… й усміхалося, граючи очима, молоде личенько багачки-жінки… Шестірний і собі усміхався, вилискував своїми тонкими зубами, і, забуваючи про неміч, мерщій хапався за перо, і писав-писав… аж перо рипіло-гарчало…

А в тюрмі-одно тужила, одно голосила сумна Жукова пісня…

(1875)