Лiрниковi думи

Були люде - великани,

В півверстви шагали

І руками мало-мало

Неба не сягали.

Ніпочому для них були

Гори і долини;

Ліси гнулись під ногами,

Як тонкі билини.

І згордили сильні люде

Із своєї сили,

Загордили і гріхами

Бога прогнівили.

Рано богу не молились,

Посту не тримали,

Їли, пили і гуляли,

Свят не шанува.

Стали баби чарувати,

Дочок научати,

Батьки волю синам дали

Пити і гуляти.

І піднялись син на батька,

А дочка на неньку;

Брат з сестрою проводжали

Ніченьку темненьку.

Кров, як воду, проливали,

Різали, вбивали

І гріхами все тяжкими

Землю укривали.

І збудили гріхи в небі

Господа святого,

І поглянув господь сильний

З неба високого.

І поглянув - і задумав

Цілий світ згубити,

Тілько Ной [6] зачав безгрішний

Господа молити:

«Не губи їх, сильний боже.

Може, обратяться:

Нехай тілько перед ними

Чуда появляться!»

І послухав господь Ноя:

Кару відкладає

І на небі ясне сонце

Кров'ю обливає.

І в полудень ясне небо

Страшно потемніло,

І, як шибка серед неба,

Сонце червоніло;

І стемніла земля ціла,

Стала, як могила,

І стадами меж хатами

Звірина бродила.

І говорить Ной правдивий:

«Кайтесь; сильні люде!

Сонце гасне, звірі бродять,-

Кінець світу буде!»

Но даремнеї грішні люде

Того не вважають:

П'ють, гуляють, розбивають,

Бога прогнівляють.

І задумався бог сильний,

Став думу гадати,

Яку кару грішним людям

За гріхи їх дати.

І придумав на всім хлібі

Колос стеребити

І всіх грішних нечестивих

Голодом зморити.

Тогді жито і пшениця

Не такі бували:

Всю стеблину аж донизу

3ерна обливали.

І зійшов господь із неба,

Зшморгує колосся,

Аж, на щастя, в полі бути

Ною довелося.

Ухватив він каждий колос

На верху рукою

І говорить: «Ще раз, боже,

Молюсь пред тобою.

Ми не варті твого хліба,

Ми то добре знаєм,

Но, як схочеш, і без того

Всі ми повмираєм.

А не буде нас на світі,

Все же будуть люде-

Нехай колос на стеблині

Хоть на жменю буде!»

І послухав господь Ноя,

Колос оставляє,

Но рід грішний, нечестивий

Й того не вважає.

І говорить господь Ною:

«Сину вірний, Ною!

Ти готуйся,- все кінчилось!

Кара над земльою!

Знаєш рибу, що на собі

Цілий світ тримає?

Тая риба стрепенутись

Штири рази має.

І раз перший стрепенеться-

Світ весь затрясеться.

І земля вся надокола

З небом розірветься.

І раз другий стрепенеться,

І перед тобою

Уже кінцями потоне

Земля під водою.

І раз третій стрепенеться.

І пройде година,-

І сухою в світі буде

Тілько середина.

І останній раз стріпнеться -

Цілий світ застогне,

І на милю під водою

Вся земля потоне.

І даремне не молися:

Не зміню я кари.

Лиш тебе спасу з сім'єю

І звірів по парі.

Ти, лиш Ною, із сім'єю

Будеш в світі жити,

Поспішай лиш до потопу

Корабель зробити».

Повернувся Ной додому,

Всю сім'ю скликає

І з сльозами волю божу

Їм оповідає.

І сам іде із синами

Дерево рубати.

А жінок послав на поле

Хліб святий збирати.

І рубає Ной з синами,

Бог їм помагає:

Що сокирою ударить -

Дерево спадає.

Аж в полудень - що за диво!

Син іде до тата

І приносить на долоні

Сірі мишенята.

І поглянув Ной старенький,

І говорить сину:

«Перейде наш світ великий

На лиху годину.

Ото видиш дві комахи -

Такі будуть люди.

А то - сірі мишенята-

Іх худоба буде.

А то - плуг їх такий буде...

Сину, милий сину!

Перейде наш світ великий

На лиху годину!

Віднеси іх туда, сину,

Де вони взялися.

Положи іх на то місце

Й богу помолися!»

І відніс їх, і почали

Карлики орати,

А синок пішов до батька

Дерево рубати.

Стрепенулась сильна риба,

Страшно загуділо,

Потряслося ціле небо,

Сонце потемніло.

І покинув Ной рубати,

Став синів скликати,

І казав дилі колоти

І стовпи тесати.

Тешуть, колють, дошки пилять,

Бог їм помагає,

Но, на лихо, і диявол

Голову стромляє.

І що за день бідні діти

3 потом нарубають,-

Чорти ноччю все надпилять,

Другим підміняють.

А сини собі байдуже:

Того не вважають,

Все новії стовпи тешуть,

Пилять і рубають ..

І от знову загуділо,

Риба затряслася,

І краями земля всяя

Морем облилася.

I покинули тесати,

Стали будувати;

Но не знати, як до дошки

Дошку підібрати:

Все без міри у них було!

А потоп близенько! ..

І Ной сів, і зажурився,

І з дихнув тяженько.

І поглянув господь сильний

З неба високого,

І до Ноя посилає

Ангела святого.

І злітає ангел з неба,

І говорить Ною:

«Не журися, вірний Ною:

Сильний бог з тобою!

Не журися, вірний Ною,

Не велике горе.

Хоть по кінцях цілу землю

Затопило море.

Ще раз третій не стрясуться

Світові основи,

А у тебе уже буде

Корабель готовий.

Бери дошку, яку хочеш,

Приклади до дошки,

І котора з них велика -

Стули кінці трошки.

Як коротка - натягни їх,

І -вона пристане.

А що діти натесали -

На будівля стане.

Помолись тілько богу,

Щоби дав бог сили! -

І з сим словом віддалився

Ангел яснокрилий,

І Ной міряє, стуляє,

Кінці натягає

І в суботу до неділі

Корабель кінчає.

І в неділеньку святую

Страшно загуділо.

Земля всенька затряслася

Море закипіло.

Летять птахи, ідуть звірі,

Каждії по парі.

Тілько люде п'ють, гуляють

І не чують кари.

І зібрався Ной правдивий

Із сім'єю свою,

І по парі бере птахів

І звірів з собою.

Тілько птаха-носорожець [7]

З сили загорділа

І ховатись від потопу

З Ноєм не хотіла.

А тим часом все кінчилось.

Двері зачинились,

І підземнії основи

Ще раз затрусились.

Земля з шумом упірнула,

Море розіллялось,

І від страху сонце ясне

В хмари заховалось.

Потонули, які були,

Самі вищі гори.

Наступила ніч темненька,

Показались зорі.

І кровавий місяць сходить,

Сумно поглядає,

Як той батько нещасливий,

Що синів ховає.

І як гріб, стояло море,

Хвилі не збивало

І, як камінь надмогильний,

Корабель тримало.

А в повітрі птахи вились,

Вились, утопали,

Но до корабля святого

Приступу не мали.

От і птаха-носорожець

В морі показався,

І ріг його серед моря,

Як віха, піднявся.

І проглянули то птахи, -

Звились, полетіли

І на ріг той віддихнути

Раптом всі і сіли.

І впірнув він головою -

Птиці позлітали.

Тілько вигулькнув наверха

Птахи знов сідали!

І сідали, і злітали,

Поки не втопили.

Так завсігди тим буває:

Хто гордиться з сили.

І кінчилась кара божа

Риба підступає

І на собі цілу землю

Знову підіймає.

Вода сплила; Ной остався,

Вийшов, подивився

І заплакав над землею,

Й господу молився.

І молився, собі жичив

Лучче умирати,

Ніж такую страшну кару

Другий раз віщати.

І на теє господь з неба

Дощик посилає;

Дощик сипле,- а до Ноя

Господь промовляє:

«Не затоплю більше світу.

Ною! не журися.

Годі землю оглядати,

В небо подивися!-

І поглянув Ной на небо:

Дощик не вгасає,

А веселиця з багорів

Воду випиває.

То дав господь ознак вічний,

Щоби знали люде,

Що такої в світі кари

Другої не буде.

Глянув Ной - розвеселився,

Більше не журився

І щасливо жив з сім'єю,

Й господу молився.

А тим часом що день божий

Дощики спадали;

Всюди гори і долини

Зеленіти стали.

Ліс, травиця і пашниця

Стали виростати.

Но даремне: що минуло

Тому не бувати.

На аршин трава піднялась -

Да і засихає.

За Адамову травицю

Ліс відповідає.

То, що мохом називали

Допотопні люде,

Бур'яном у нас зоветься

Да і зватись буде.

А що люде, бідні люде

На що ізвелися!

Як комахи, комашнями

Тілько завелися.

Ниньки родиться на радість,

Завтра умирає;

Ранком грає против сонця,

Вечором згниває.

Но й за теє ми повинні

Господа хвалити,

Що й такими нам позволив

В білім світі жити.

Загорділи великани

Бога прогнівили

І пропали з світу сего,

Ніби і не жили.

І пропали - як не жили!

Пам'ять стеребилась.

Аж недавно (кажуть люди)

Їх нога з'явилась.

І у Києві чи Львові,-

Бог то святий знає-

Серед церкви нога тая

Баню підпирає.