Ловці думок

У Палацовому місті

До Палацового міста наші подорожні дісталися ввечері наступного дня. Ловці милувалися всіма барвами світу, і їх не покидало відчуття його краси й величі. Сонце заходило. Небо розділилося навпіл — зліва яскравіло жовтим і оранжевим, а справа химерно поєднувалися синя й блакитна барви. Розкішна смарагдова трава, у якій Ештон плутався, ідучи до міста вперше, наразі принишкла. Принаймні він жодного разу в ній не заплутався. Сьогодні, підходячи ближче до мурів міста, юнак зауважив цікаву закономірність: він був знову щасливий, як і тоді, коли вперше заходив сюди з Глібом і Терном. Щоправда, він був уже трохи інший — з іншими сподіваннями й мріями, та й саме поняття щастя теж змінилося. Але Ештон був усе одно щасливий. Відтепер пізнаватиме багатоликість цього стану — досить смутку! Агов, Палацове місто, зустрічай!

І місто зустрічало — до брам через мости не тяглися кілометрові черги, як тоді. Можна вважати, що прохід був вільний! Із вежі до вежі, як завжди, перелітали кольорові кулі, і це було пречудово — іноді так хочеться, щоб хоч щось залишалося незмінним! Ештон із любов’ю поглядав на височенні кам’яні мури. Вони вабили його, запрошували поринути в прекрасні веселі спогади часів навчання в ловецькій школі.

Зараз юнак уже нітрохи не шкодував, що не супроводжує Правителя. Іноді треба відмовляти собі в задоволеннях. А супровід не що інше, як почесне задоволення. Тепер усе буде добре. Доля подарувала Ештону щасливий шанс, і він скористався ним, та якби колись Терн із Глібом не побачили в ньому ловця, то чи вдалося б йому самому вийти на ловецьку стежку?.. Хлопця переповнювали вдячність і втіха, а серце радісно тенькало й кликало його поділитися своїми почуттями з Арнікою. Знайти б її якнайшвидше!.. І, що важливо, зуміти б їй допомогти! От Колос, мабуть, знає, як це зробити. Юнак згадав, як він не зводив із дівчини очей: дивився пильно, і якби не Ештон, не відпустив би її — знайшов би потрібні слова й аргументи, переконав би, що всюди, крім його дому, вороги. Арніка бачить у Колосі надійного друга, а смерть люблячого батька зробила її дуже вразливою. Їй потрібен час, щоб отямитися. Короткий перепочинок із ним і вогнекрилом дав дівчині можливість трохи заспокоїтися. Проте, звісно, не змиритися.

«Колос, Колос, Колос!.. Якось забагато його поруч із Арнікою», — роздратовано думав Ештон.

Зауваживши, що юнак засумував, Дік вирішив його підбадьорити.

— Можемо зупинитися в мого побратима, — мовив ловець, — він знається з укладачами угод. Може, розповість дещо про твою красуню.

— Мо’, і я зможу чимось допомогти, — весело озвався Дервіш, цілуючи камінь брами Палацового міста, на якому був викарбуваний сокіл. — У мене теж тут багацько знайомих.

Вони пройшли крізь першу браму: людей було зовсім небагато. Тоді, коли Ештон заходив у Палацове місто вперше, він ледь пробирався крізь натовп. Біля другої брами охочих зайти було ще менше — хто міг би подумати?

— Такого ще не траплялося — тут завжди людно, — здивовано зауважив Дервіш.

— Завжди так, а от сьогодні, напевно, чимало людей уже встигли пройти раніше, — сказав Ештон.

А от щоб подолати наступну перешкоду, таки довелося зачекати.

— Я вже майже злякався, — пожартував Дік. — Коли до Палацового міста нема черги, це якась халепа.

Сторожа поспішала. За ловцями не було нікого. Перед ними всі вже пройшли.

— Хм, я буду не я, але тут щось не те, — повторив Дік і першим зазирнув до невеликої, розміром із людську голову, чорної прямокутної скриньки. Він увійшов у відчинені двері. За ним пройшли Ештон і Дервіш.

— Тут майже нікого немає, місто обезлюдніло, — чухав потилицю Дервіш.

Ештон не знайшов, що сказати, — справді, щось не те. Людей обмаль. А ті, що з’являються, блукають невеликими групками й не затримуються на вулицях надовго.

— Чоловіче добрий, — звернувся Дік до першого, хто трапився їм на очі (він потішив себе звеселяючим напоєм настільки, що ледь тримався на ногах), — а де всі?

— Ги, — зрадів чоловік, — так ярмаркуємо ми…

— Ага, — пожвавішали ловці, — а давно ярмаркуєте?

— Я вже третій день, — радо відповів чолов’яга.

— Оце пощастило! — Дік навіть підскочив від нетерплячки.

В Ештона та Дервіша теж загорілися очі, бо якщо вони встигли на ярмарок, де пропонують усілякі професійні новинки, то це таки удача.

У такі дні до Палацового міста заздалегідь з’їжджаються продавці й покупці. Саме тому охочих увійти в нього зараз було небагато — усі вже тут. Ще на підході до міста Ештон відчув у тілі якісь хвилі, вібрації, його сповнював невідомий трепет. Спочатку юнак не розумів, що з ним коїться, але тепер знав — то все його єство реагує на велику кількість людей, які зібралися в одному місці. Ярмарок!.. Та для ловця це найкращий подарунок, ліпшого годі й шукати! І троє ловців, навіть не перепочивши з дороги, рушили на звук ярмаркового гомону. Щоправда, Ештон, знаючи вправність крадіїв Палацового міста, про всяк випадок обмотав подарований перстень льняною хусткою й ретельно заховав на грудях еполет вершинного. Хоча такі речі злодюжки мусили повертати під страхом смерті, юнакові не хотілося випробовувати долю. Серце аж вистрибувало з грудей — отже, людське море тут, поряд. Тихенькі потріскування мікрокульок у наплічниках частішали. Троє ловців, сяючи усмішками, рушили не в гущавину подій, а на один із пагорбів, що слугував оглядовим майданчиком для тих, хто вперше опинився на ярмарку, чи для майстрів, які приїхали не в перший день і хотіли прилаштуватися до представників свого цеху. А ще для крадіїв, для тих, хто загубився, і тих, у кого щось поцупили. Із пагорба друзі таки побачили купців із ловецьким знаряддям. Тепер вони знали, куди їм треба йти.

Ярмаркові ряди розташувалися вздовж двох найдовших вулиць міста, що перетиналися на центральній площі: так було зручніше заїжджати й виїжджати з крамом. Місцеві мешканці збиралися здебільшого біля кравецьких яток. Чимало покупців було й біля возів із харчами. Птицю й худобу продавали на околицях міста, тому бекання, ґелґотіння, мукання, квоктання і хрюкання біля ловецького ряду не почуєш. Хіба коли якась весела птиця вирветься від господаря й подасться хтозна-куди, налякавшись надмірного гамору, її лемент долинає досить далеко. Але це нікого не бентежить — утікачку ловлять і передають рядами, аж поки вона не потрапить до рук господаря.

На диво, покупців біля ловецького краму — зрозуміло чому — виявилося небагато. Тому появі трьох ловців купці зраділи. Біля товару крутились учні із ловецької школи, точнісінько як Ештон із товаришами кілька років тому. Юнак зачерпнув жменю мікрокульок із наплічника й тицьнув одному із хлопчаків.

— Дякую, — той захоплено блиснув очима й метнувся з друзями купувати те, для чого їм бракувало кульок.

Насправді Ештон, Дік і Дервіш були не дуже заможними покупцями: щоб придбати хоч якусь ловецьку новинку, їм трьом довелося б вигорнути кишені, та й то хтозна, чи вистачило б. Але для обміну старого кількісника на новий Ештонових кульок було достатньо. Оновивши кількісник і стискач кульок, юнак підійшов до Дервіша, що зацікавлено розглядав ліхтарик, до якого майстерно припасували подрібнювач мікрокульок.

— Та то незамінна річ для подорожі, — зітхав Дервіш. — Уявляєш, він переробляє навіть темні кульки. Така мала річ, а стільки користі!

Дервіш відійшов від продавця — у нього не було кульок на придбання ліхтарика. Дік підморгнув Ештонові за спиною Дервіша й кивком запропонував розділити витрати на двох. Їхніх мікрокульок вистачило! То й що з того, що наплічники знову порожні? На те вони й ловці, щоб ловити! Он уже нові мікрокульки потріскують — ярмарок!

— Нам доведеться проситися заночувати в ловецькій школі. Де ще нас приймуть без оплати? — шепнув Ештон.

— Не доведеться, — сказав Дервіш, — десь тутечки мешкає сусід мого сусіда. То він нам як чоловік немовчазний усі новини розкаже. А ловецька школа бігати не вміє, то ми завтра до неї зайдемо. Бо то далеченько, а мені йти не хочеться. Та й темніє якось швидко…

— Ой, брате, чогось ти недоговорюєш. Коли це тебе дорога лякала? І темряви ти наче до сьогодні не боявся… — посміхнувся Дік. — Краще заночуємо в перевіреному місці — нашій школі ловців.

Вони вже вибралися з торгових рядів і вийшли на спокійнішу вуличку. Очі почали звикати до сутінків, аж раптом Дік, що тримав куплений для Дервіша ліхтарик, відкрив долоню, із якої з’явилася м’яка довга смужка світла. Вона стрибнула з бруківки на мур біля будинку, немов граційна кішка.

— Та як же воно?.. — розчулився Дервіш.

— Відтепер і нам темряви нічого боятися, коли ти присвітиш. І не відмовляйся, бо образимося, — із цими словами Дік вручив ліхтарик товаришеві. Дервіш щасливо засяяв, наче натертий мідяк. Мікрокульки тихо подзенькували, залітаючи в ловецькі наплічники. І скільки їх, тих вимірів щастя?..

Друзі звернули у вузький провулок, повернули праворуч і пройшли повз низку маленьких будиночків. Що ближче вони підходили до ловецької школи, то вищим ставав захист — суцільні неонові цятки у вікнах.

— Тепер недалеко, — полегшено зітхнув Ештон. Дервіш тішився подарунком більше, ніж діти з ловецької школи:

— Файна палиця зі світла, коби ж то на неї ше й спиратися мож було, то ціни би їй не було…

Біля школи все залишилося незмінним — і будівля, й огорожа, і квіти. Навіть біля кам’яної огорожі вчувалося щоденне:

— Лови світло!

— Світи людям!

Учителі переконані, що всі приміщення суворо контролюються. Але ті, хто там вчився, добре знають лазівки… А для таких, як наші подорожні, завжди відчинені двері спеціально збудованої невеличкої кімнати, що притулилася до паркану. Хоча насправді кімната призначена не для ловців, а для батьків, які приїхали здалеку, щоб провідати котрогось із учнів, і затримались у дорозі. Несподіванок не трапилося — двері гостинно відчинилися, і кімната прийняла своїх нових мешканців. Ловецька школа поринула в сон. Ночувати в знайомого — це зовсім не те, що вдома. А ловецька школа — рідна домівка для кожного ловця, тому Ештон і Дік скористалися нагодою освіжити приємні спогади.

…Ранок, очікувано насичений ранок! Ештон і Дік затрималися, щоб поспілкуватися, — їх тут пам’ятали, і вони в рідній школі знали кожен закапелок. Дервіш прокинувся раніше, щоб застати вдома свого знайомого й розпитати про останні новини. Звісно, ярмарок гамірний — чого тільки там не почуєш, але спробуй відділи правду від вигадки!

У ловецькій школі зазвичай про новини дізнаються одними з перших — всюдисущі учні, поспішаючи проекспериментувати із завданнями, де тільки не виловлюють кульки. А вже йти з ними на зчитувачі — то взагалі улюблена справа. Звісно, багато цікавого губиться, поки вони не навчаться правильно користуватися потрібними для ловця приладами — то зображення в хмарці над зчитувачем щезає, то раптом зникає звук. Але невгамовні учні можуть випадково виловити навіть найбільші таємниці світу. Тому Дік і Ештон вирішили розпитати про найсвіжіші новини саме в ловецькій школі. І вони не помилилися — директор і кілька вільних від уроків учителів охоче розповіли їм і про ярмарок, і про те, що Правитель виїхав із міста ще до його початку, чого раніше не бувало, і про черги охочих потрапити в місто, які напередодні сягали обрію. Ще розповіли, що замість Правителя відкриття ярмаркового тижня оголошував не його двоюрідний брат, як іноді траплялося, коли той хворів, а якийсь невідомий вершинний. А ще поруч із тим вершинним було мало верхніх. Усі подумали: це тому, що великий почет верхніх поїхав із Правителем.

— Якесь сум’яття й неспокій сумління вбачалися в тому вершинному, — резюмував директор.

«Сум’яття — то улюблене слівце Білодіда…» — пригадав Ештон, а «неспокій сумління» грозив усім, хто неналежно підготувався до уроку чи бешкетував. Очевидно, що директор зауважив слушні речі.

Ештон і Дік зі свого боку розповіли все чи майже все про зустріч із Правителем. У вчителів очі лізли на лоба, а директор слухав, постукуючи себе по скроні вказівним пальцем, що свідчило про найвищий ступінь зосередженості та його улюблене «сум’яття». А вже коли Дік розповідав про спалені кульки з ловецьких наплічників і про Ештона, то директор уже реготав на повний голос, помахуючи рукою й подригуючи ногою. Це означало, що вже досить, що не треба розповідати далі. Він підносив хусточку до очей і намагався протерти їх під окулярами, але в нього не завжди виходило — нові напади сміху накочувалися доти, аж поки в директора не почалася гикавка. Дік був чудовим оповідачем, а коли розповідь має такий приголомшливий успіх, то оповідачеві важко зупинитися. Отож Дік розмалював усе найяскравішими барвами, ще й трохи додав від себе — так, щоб веселіше було.

«Історія починає обростати небилицями», — думав Ештон, сміючись разом зі всіма.

Але хоч би як хороше їм було, вони мусили йти. Потрібно було знайти Арніку, зустрітись із Дервішем і розшукати тих, хто щось знає про загибель Чиста.

Директор і вчителі хотіли пригостити ловців «славним сніданком», як сказав Білодум, але Дік із Ештоном поспішали. Вони нашвидкуруч поїли в учнівській їдальні, а директор узяв із них слово, що ловці обов’язково прийдуть на урочисту вечерю й усім учителям ще раз розкажуть оту «до непристойного смішну історію» про спалення кульок. Ці два слова — «спалення кульок» — видавалися директору особливо кумедними.

Директор зі свого боку пообіцяв за той час з’ясувати, чи не приходила Арніка до школи для укладачів угод.

— Якщо ви зайшли туди, де вчилися, то чому б і їй не прийти в місце, де її люблять? — слушно зауважив Білодум, і вчителі його підтримали.

— А я перепитаю, до кого привезли жінок-швачок. Може, вони знають, де її шукати? — проявив ініціативу один із учителів.

— Разом ми її знайдемо швидше, — погодився Дік.

Порожні наплічники ловців учителі швидко наповнили кульками з кімнати для експериментів.

— У нас їх занадто багато, і для експериментів точно не забракне, — запевнили добродії, — а вам нічого в місто потикатися з порожніми наплічниками.

Ловці попрямували до найближчого переходу. Вони знали, що в школі зараз піднімуть усіх, хто міг би допомогти їм із Арнікою, бо ловецька дружба і взаємодопомога виростає саме звідси. У доброму гуморі і з вірою, що все вийде, вони дісталися до старенького наземного переходу. Дік закинув мікрокульки й тицьнув пальцем у мапу, що аж вросла в землю. Ештон квапливо зробив те саме. Перехід виштовхнув їх поряд із вулицею, де тривав галасливий ярмарок. Ловці опинилися кроків за двадцять один від одного. Добре хоч так, бо ті старі переходи можуть переплутати будинки, вулиці. Та поки що все йшло як треба!

І до будинку Дервішевого товариша недалеко — рукою подати.

Із погодою їм пощастило — сонячний і не надто спекотний ранок обіцяв перейти в погожий день. Хмарки, що то затуляли, то відкривали сонце, були справжнім подарунком для всіх яр-маркувальників і містян. Ловцям така погода теж була на руку. Прислуга багатьох заможних городян поливала бруківку водою, щоби камінь не надто нагрівався в обідню пору. Життя міста під час ярмарку майже не змінилося, хіба веселощів і ярмаркових жартів побільшало. А щодо іншого кам’яні мури чітко диктували свій споконвічний порядок. Зелена трава, що подекуди сама собою пробивалася крізь камінь, а де-не-де довгими смужками була висіяна вздовж будинків дбайливими господарями, тішила око. Дерева обабіч дороги давали тінь, і йти було легко й приємно.

Дервіш уже чекав їх у будинку свого знайомого. Ловців запросили до столу, та вони відмовилися, бо до вечора мали багато чого встигнути. Новини, що їх розповів товариш Дервіша, перегукувалися з тими, які Ештон і Дік почули в ловецькій школі. Друзі вийшли з гостинної оселі і для наради обрали витесану з бука широку лаву, що стояла під розкішними кронами столітніх дерев.

Для себе Ештон зауважив таке. По-перше, ловці допомогли Правителеві зберегти давній порядок і устрій. Добре то чи зле — покаже час. По-друге, отой вершинний, що з’явився хтозна-звідки, дуже швидко дізнається, що цей світ не для його правління. Звістка його не потішить, тож йому доведеться шукати собі щастя деінде. По-третє… А може, їм не Арніку треба шукати, а Клізі? Він прагнув влади й чекав нагоди відібрати в неї фіолетову сережку, отож дівчина для нього вкрай важлива. Отже, треба розпитати укладачів угод, що саме дає володіння двома сережками? Ештон поділився думками з друзями, і Дік із Дервішем погодилися.

— А може, Арніку треба прикликати? — задумливо запитав Дервіш.

— Як це? — Дік та Ештон перезирнулися.

— Та отак, як прийнято на ярмарку. Винайняти двох кликачів, щоби ходили поміж торгових рядів і прикликали загублену Арніку. Мо’, знайдеться? — жартівливо розвів руки Дервіш.

Дервішева пропозиція всіх розсмішила.

— Брате, роби що заманеться, аби дівчина знайшлася, — благословив жартівника на пошуки Дік.

А Дервіш і справді вирушив на ярмарок домовлятися з кликачами й ловцями в торгових рядах. Вони провели б Арніку, якби дівчина знайшлася, до ловецької школи. Дікові доручили дізнатися про справжню цінність двох фіолетових сережок у його товариша, який укладав угоди в Палацовому місті. Ештон за день мусив обійти всі місця, де укладачі угод допомагали людям вирішувати справи. Якщо Арніка там була, то хоч хтось мав її запам’ятати. Правда, він міг там зустріти Клізі, але в юнака був еполет вершинного й перстень Правителя. Він двічі недоторканний, тож Клізі йому тепер нічого не зробить.

Ештон дізнався, де саме в Палацовому місті укладається найбільше угод. Туди він спочатку й пішов. Розмовляв із укладачами, розпитував про Арніку й Клізі. Але все було марно — ніхто нічого не бачив, не чув, не знав. Юнак пішов у інше місце, потім вирушив до ще одного… Схожого на Клізі бачили, а от про дівчину ніхто нічого сказати не міг. Зате про дві сережки йому розповіли дещо цікаве — із укладачів угод у місті вже нема нікого, хто мав би дві фіолетові сережки. А ще він познайомився з укладачами, які добре знали Чиста, дехто навіть пообіцяв Ештону допомогу.

…Звечоріло. На місце зустрічі першим прийшов Дік із якимось товаришем. «Мабуть, укладач угод», — подумав Ештон. Із тих укладачів, які пообіцяли хлопцю допомогу, прийшло троє. Найдовше чекали Дервіша. Хотіли вирушати без нього, бо вже западали густі сутінки. Нарешті він вигулькнув з-за рогу й здивовано помітив, що замість Ештона й Діка його зустрів гурт.

— То я так розумію, що ми познаходили всіх, кого шукали, — зрадів Дервіш. — То ходімо вже.

— О, то й ти не сам! — Дік помітив хлопчика, який визирав з-за Дервішевої спини.

Ештон призупинився, щоби роздивитися хлопчака, і не повірив очам — до нього посміхалася Арніка, одягнена в дорожній хлопчачий одяг. Ештон схопив її за руки:

— Як ти?..

По тому звернувся до Дервіша:

— Як тобі вдалося?

— Хм… — той удавано запишався й зробив крок уперед, підкрутив вуса і реготнув: — Та по всьому ярмарку шукав дівчину, яка погодилася б вийти за тебе заміж. А знайшов оце хлоп’я, що назвалося твоїм товаришем.

Усі зареготали разом із веселуном і вирушили в дорогу. Невдовзі гурт дістався до мапи переміщень. Ештон тицьнув пальцем у місце, найближче до школи ловців. Усі стали на ваги перед мапою, і на скриньці з’явилася кількість кульок, які потрібно було до неї закинути як плату за переміщення. Ештон із Діком дістали кульки з наплічників і закинули в скриньку. Переміщення відбувалося трохи повільніше, ніж завжди. Прозорий з усіх боків циліндр рухався спочатку вгору, а потім наче шмигонув кудись убік, але майже відразу призупинився й миттєво помчав донизу. Невдовзі друзі вже стояли неподалік від потрібної їм вулиці.