Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

О. Звєрєв. Проза Трумена Капоте

Труменові Капоте, як кожному своєрідному письменникові, властива особлива інтонація, особливий емоційний ключ розповіді. Очевидно, не зміна тем і героїв, притаманна кожному живому таланту, а саме усталеність основної тональності визначила особливе місце Капоте в сучасній американській літературі.

Багато що у творчій долі Капоте пояснюється враженнями дитинства, які залишили по собі болісну пам’ять і в зрілому художникові, і в людині; духовним кліматом, у якому він сформувався, літературною традицією, яку він наслідує.

Капоте народився у 1924 році на півдні США, в Новому Орлеані, а виріс у тихому провінціальному містечку Монровіллі, у штаті Алабама. Батьки розлучилися, коли хлопчикові було чотири роки, і виховували його близькі й далекі родичі — виховували в атмосфері, яка нічим не нагадувала передгроззя, що в 30-ті роки відчувалося в Америці. Життя текло тягуче, розмірене, зі своїми драмами, старанно прихованими за респектабельним фасадом, людськими катастрофами, жалем за безповоротно втраченим, зі своїми легендами й міфами. І найважче було зректися міфа про те, що у Півдня — своя історична доля, а жителі Півдня (звичайно, тільки білі) — люди особливого, романтичного складу, не те що прозаїчні ділки Півночі, погрузлі в суєтній буденщині.

Капоте органічно увійшов у багату іменами літературну школу і не загубився серед інших її представників, а це ж були видатні, давно вже відомі письменники — Фолкнер, Уоррен, Маккаллерс. Власний голос, нехай не завжди впевнений, звучав у його творах із самого початку.

Духовна, неминуща спорідненість з міфами й літературними традиціями Півдня відчувається в його прозі скрізь, бо саме вона визначає найголовніше — кут зору, художню концепцію життя. Найнаочніша ця спорідненість у першому його романі й ранніх новелах.

«Людині, що виросла в містечку, схожому на Монровілл,— скаже через багато років Капоте,— властиве дивне почуття самотності, а коли до цього додається загострене сприйняття, творчий імпульс стає дуже сильним. Я писав тому, що це почасти позбавляло мене почуття самотності. Того самого почуття зазнали багато письменників з Півдня, Наша ізоляція допомагала відшліфовувати талант».

Це визнання передає не тільки атмосферу, в якій писалися перші твори. Воно дає відчути й настрій, яким ці твори перейняті. Найточніше було б назвати цей настрій страхом перед життям — страхом напівусвідомленим, майже інтимним і тому ще боліснішим.

На ранній творчості письменника явно позначилася нездорова суспільна атмосфера Америки часів «холодної війни» та маккартизму. І все-таки у Капоте настирливий мотив страху не стільки передавав дух часу, як свідчив про вузькість діапазону й скутість традиційного для Півдня світосприйняття. Це добре усвідомлював сам Капоте і прагнув до ширших творчих обріїв, до ціліснішого й органічнішого погляду на дійсність. У повісті «Лугова арфа» (1951) він постав уже справжнім художником.

«Лугова арфа» вразила читачів насамперед ясністю побудови, простотою сюжету, чітким змалюванням характерів. З перших же сторінок повісті на читача повіяло сумною чарівністю вересневих лісів, що обступили невелике містечко десь на Півдні, лук, порослих червоною восени індіанською травою. Вона бринить під вітром, наче арфа, що співає людськими голосами і, коли вірити легенді, знає історію всіх людей, які будь-коли жили на світі.

Та досить однієї по-справжньому значної події, щоб сколихнулося все тихе містечко і за сірою безликістю повсякденності відкрилося зіткнення наполегливих і непримиренних вдач, виявилися роками придушувані, але так і не придушені прагнення до вільного, справді людського життя.

Що ж сталося за ці змальовані в повісті кілька осінніх днів, які, за словами оповідача, «стали для кожного з нас важливою віхою, межовим стовпом»?

П’ятеро жителів містечка, п’ятеро дуже різних, на перший погляд, людей, поривають з усталеним буденним життям і оселяються в Річковому лісі, на старому дереві, в тихому зеленому куточку, створеному самою природою. Вчинок, з погляду здорового глузду, звичайно, нерозумний — хіба можна справді серйозно думати про таку «втечу» від суспільства в Америці середини XX століття? Але для персонажів Капоте так званий «здоровий глузд» — це завжди догма, тим часом як усе кличе до якогось відчайдушного вчинку, нехай навіть трагічного, але такого, після якого колишнє життя неможливе.

Річ у тім, що герої, які найбільше цікавлять письменника, яким він найбільше симпатизує,— це люди особливого психологічного складу; вони не вміють миритися з буденним життям, з тією гіркою істиною, що в світі, де вони живуть, самотність, відчуження, неволя — неминучі. Вони можуть роками мовчки зносити тяжкий психологічний гніт навколишнього середовища, можуть навіть (щоправда, тільки зовні) до нього пристосуватися, але туга за іншим, прекрасним життям не згасає в них ніколи. Не згасав в них віра, що світ усе-таки не лихий,— наївна і зворушлива, мов у дітей, віра в незвичайний завтрашній день, в чудо. Всі вони — мрійники, що прагнуть до туманного і недосяжного обрію країни Фантазії, непрактичні в побуті й безпорадні в зіткненні з прозаїчною і суворою дійсністю.

І втеча на старе дерево для них — не просто легка розвага, не романтичний жест, а можливо, найсерйозніший і найвідповідальніший у їхньому житті вибір. «Що звело нас докупи? — міркує суддя Кул.— Біда. Міс Доллі та її друзі попали в біду. І.ти теж, Райлі, і я — ми обидва в біді. Наше місце — на цьому дереві». А проте нічого надзвичайного в домі міс Доллі перед її втечею не сталося; ще менше підстав нарікати на долю у судді і в Райлі Гендерсона. Біда — не в якійсь конкретній події, біда в тому, що всім членам лісової комуни несила жити так, як вони жили досі, але й іншої дороги ці люди, сформовані буржуазним світом і приналежні до цього світу, хоч як вони його зрікаються, знайти не можуть. Нова робінзонада приречена закінчитися так само невдало, як і всі спроби скинути з себе важкий тягар безглуздого життя. Смерть Доллі у фіналі повісті сприймається як сумна невідворотність — стрижень, на якому все трималося, прогнувся в ту мить, коли вона зрозуміла, що мрія нездійсненна.

І все ж ті кілька осінніх днів не минули безслідно ні для людей, що їх пережили, ні для тих, хто мимоволі виявився зацікавленим учасником подій. В одній з основних сцен «Лугової арфи», коли віч-на-віч стикаються два сприйняття, дві життєві позиції — мрійливість Доллі і життєвий практицизм її сестри Віріни,— суддя Кул прямо висловлює глибинну думку всієї повісті: «...ні про що не мріяти — це однаково що ніколи не пітніти, а тоді в людині збирається багато отрути». І ось ніби розкрилися пори в шкірі людей, що втекли до Річкового лісу від світу, який, за гірким визнанням Доллі,— а вона довго не хотіла повірити в це,— «таки лихий».

Звичайно, щось похитнути в цьому лихому світі герої Капоте не могли — вляглися хвилювання, і життя ввійшло у своє звичне річище.

І все-таки навіть через багато років Коллін «ходитиме подумки тією дорогою і уявлятиме собі те дерево» й пружну червону траву, що співає голосами всіх людей, які будь-коли жили на землі, і зберігає пам’ять про всі радощі, розчарування, драми, пережиті багатьма поколіннями. Коллін — типовий для Капоте герой-мрійник, а оскільки автор вклав у цей образ багато чого від самого себе, елегійна мрійливість, що з’являється у книжці разом з оповідачем і визначав її тональність, здається основним музичним регістром оповіді.

Те по-дитячому наївне, що неодмінно властиве улюбленим персонажам письменника, не можна вважати вичерпною характеристикою авторського світорозуміння. Капоте бачить і зворотний бік цього прагнення втекти від буденності у прекрасний неіснуючий світ. Підносячи людину над самовдоволеною обивательською масою, воно водночас робить її зовсім не пристосованою до реального життя та його законів.

Щоразу, коли в повісті виникав критична ситуація, можна спостерігати два типи поведінки героїв, і, як правило, пасивність, споглядальність, інертність судді та Доллі аж ніяк не виграють у порівнянні з діяльним, зацікавленим ставленням до подій ще одного «втікача» — негритянки Кетрін. Вона здатна на самопожертву без високих слів і «втечу» сприймає, може, навіть серйозніше за інших: життя триває й на дереві, і треба займатися тут не тільки осмисленням тонких порухів душі, треба жити, дбаючи про тисячу практично необхідних речей, хоч би якими буденними й прозаїчними вони були.

Поява в повісті Кетрін — це спроба Капоте висловити народний погляд на речі, погляд більш істинний і розумний, ніж будь-яка «висока» мрійливість. Ту саму мету має, певно, і вставна новела про сестру Айду: це теж типова для Капоте мрійниця, але на противагу судді і Доллі, які все своє життя штучно ізолювалися від жорстокої правди буденного життя і ховалися від житейських бур, Айда завжди опинялася в самому епіцентрі «лихих вітрів», що не залишала від мрії, здається, каменя на камені і все-таки були нездатні остаточно вбити її. Ескізно накреслена в «Луговій арфі» тема — незнищенність мрії і вражаючі, а часом і страшні перетворення, яких вона, зазнає в умовах реальної американської дійсності,— стане згодом основною темою Трумена Капоте.

На поштовій скриньці квартири, де живе героїня наступної повісті Капоте «Сніданок у Тіффані» (1958), прикріплена картка з дивним написом: «Міс Холлі Голайтлі. Подорожня». Насправді Холлі подорожує лише з одного кінця міста в другий і то нечасто; проте картка не обманює. Майже порожня квартира в нічим не примітному нью-йоркському будинку і все, що прив’язує Холлі до цього незатишного житія,— це тільки один, і не найголовніший, бік її життя. У п’яному галасі й реготі швидко згорає юність Холлі. Це стара, як сам буржуазний світ, історія наївної провінціалки, розбещеної і розтоптаної безжальним великим містом.

Але для самої Холлі її будні — це тільки вимушений компроміс із навколишнім світом, тільки сувора проза існування, яку вона, на відміну від героїв «Лугової арфи», зуміла зрозуміти, але яку (подібно до них) не хоче й не може прийняти як остаточну долю людини. Пропахлий грошима світ вимагає від Холлі вміння пристосовуватись. Та хоч життя не раз і не два примушує її, згнітивши серце, чинити проти власної волі і поступатися своїми переконаннями, хоч Холлі навчилася тамувати інстинктивну відразу до всіх багатих нікчем типу Расті Тролера, що крутяться коло неї, як мухи,— «можна привчити себе любити кого завгодно»,— все це не спотворило її душі, сповненої співчуття до інших, ласки і якоїсь дитячої довірливості до людей, якщо раптом вона зустрічає з їхнього боку не тваринний інтерес, а співчуття, нехай навіть удаване.

Адже в тій царині, що і є для Холлі справжнім її життям, у мріях і спогадах, вона й справді «подорожує», тікає геть від смутку, що переслідує її серед нью-йоркських «веселощів», і шукає, вперто шукає справжнього людського життя. Іноді це «подорож» до Техасу, у країну її дитинства, від якої лишилися тільки сумні пісні, немов навіяні сосновим лісом і прерією, та Док Голайтлі, дивакуватий і добрий «конячий лікар», що жалів «і пташину, й мале дитя, і всяке інше немічне створіння» і одружився з бездомною, голодною Холлі, коли їй не було ще чотирнадцяти років. Іноді — «подорож» до Мексіки, омріяної прекрасної країни, де Холлі оселиться разом з братом на березі моря й розводитиме коней, ось нехай тільки скоріше закінчиться війна. А іноді — просто вигадана поїздка у дороге кафе, де все таке поважне й урочисте, де можна на хвилину забути, який щабель визначено таким, як Холлі, на драбині американської соціальної ієрархії, де часом здається — лише на хвилину, звичайно,— що задля сніданку у Тіффані зовсім не обов’язково одружитися з Тролером.

У цих мріях — скромна і така природна для неї, вже багато чого навченої життям людини, жадоба спокою, щастя, доброзичливості, що їх Холлі ладна повернути людям сторицею. Але й така мрія не може справдитися, і наскрізною темою повісті стає розрив між мрією і дійсністю, неминуча й болісна роздвоєність існування Холлі — героїня повісті кидається між цими полюсами, що так далеко розійшлися в американському суспільстві. Як тільки ілюзія має от-от захопити Холлі повністю, «подорож» щоразу уривається і, замість чарівного сну, приходить дійсність, часом убивчо сіра, часом тяжка й гнітюча — і завжди безрадісна.

Ця низка контрастних станів, радість, що раз у раз змінюється смутком і безнадією,— сумний закон усього життя Холлі. Знову й знову випробовується на міцність і підточується зсередини її віра в те, що людина добра, а світ прекрасний, що облуда, егоїзм, ницість, боягузтво — усе, з ним Холлі так часто стикається,— це тільки винятки, поодинокі випадки, темні плями на яскравому сонці життя. І знову й знову її віра вистоює, хоча й дедалі важче зносити удари долі, що градом сиплються на неї.

Втрати, розчарування, катастрофи... І все-таки одне для Холлі лишається незмінно істинним: якщо й тут вона обманеться, її життя остаточно втратить сенс. «Відповідь є лише одна,— каже вона оповідачеві,— нічого доброго тобі не випаде, як сам не будеш добрий. Добрий? Ні, я б краще сказала — чесний. Не перед законом чесний... а чесний перед самим собою. Можна бути ким завгодно, аби тільки не боягузом, не облудником, не продажною душею, не повією,— як на мене, то краще вже рак, ніж нечесне серце».

Неважко й тут піймати Холлі на дитячій наївності — їй так і не стало добре, хоча сама вона була добра. Але є в її заповітному «кодексі честі» й та негаласлива, справжня порядність, яка підтримувала Холлі в найтяжчі хвилини її життя. Мрійливість прирікала Холлі на становище жертви і не раз зв’язувала їй руки, коли треба було боротися за себе; а разом з тим тільки мрія, що не гасла і в тяжких життєвих випробуваннях, підносила Холлі над тим задушливим тісним світом, в якому вона мусила існувати.

Для самого Капоте ця суперечливість виявилася нерозв’язною, та вона й не може бути розв’язана за того антагонізму між індивідуальним і суспільним, який є нормою в буржуазному світі. Життя Холлі непоправно знівечене. Приреченість Холлі, виразно усвідомлювана письменником, стає для нього символом нездійсненності справді людських умов життя і взаємин між людьми. І тому повість, що спершу ніби світиться зсередини м’якими, трохи іронічними відтінками, на останніх сторінках набуває звучання драматичного, навіть безнадійного.

«Мені здається,— сказав Капоте в одному інтерв’ю після виходу „Сніданку у Тіффані“,— що сучасні црозаїки, особливо американці й французи, занадто суб’єктивні, що вони занадто поневолені тими демонами, які витають над їхніми власними головами... Якби потрібні були приклади, я не забув би й себе самого. В усякому разі, в моєму житті настала така мить, коли, як письменник, я відчув необхідність тікати із створеного мною світу. Я хотів замінити його об’єктивно існуючим світом повсякденного життя, яким ми всі живемо».

У літературі така «заміна» — процес надзвичайно складний, тривалий, і він далеко не завжди приводить до щасливого наслідку. Не треба дивуватися, що після «Сніданку у Тіффані» Капоте протягом семи років жодного разу не нагадав про себе читачам. Зате коли восени 1965 року журнал «Нью-Йоркер» почав публікацію його книжки «З холодним серцем», можна було вже з перших розділів сказати, що це нове явище не тільки для Капоте, але, очевидно, й для всієї американської літератури. Це була перша у США спроба в жанрі художньої документалістики, що дала згодом чимало цікавих книжок — згадаймо хоча б «Армії ночі» та «Майямі і облогу Чікаго» Нормана Мейлера.

Жанр своєї нової книжки Капоте визначив як «небелетристичний роман». У вечірньому випуску «Нью-Йорк таймс» від 15 листопада 1959 року письменник прочитав невелику замітку про загадкове вбивство у селищі Голкомбі, що загубилося серед ланів західного Канзасу. Без будь-яких очевидних мотивів була знищена вся сім’я заможного фермера Клаттера — чоловік, дружина і двоє дітей-підлітків. Через три дні Капоте був на місці подій і провів у Голкомбі та його околицях загалом близько трьох років. Ще чотири роки пішло на опрацювання зібраного ним величезного матеріалу — у книжці використано тільки четверту частину його. Зрештою цей досконало проаналізований матеріал вилився в один з найвикривальніших і найглибших творів американської літератури 60-х років.

Хто були ті люди, що вбили Клаттерів? Одного з них звали Дік Гікок, йому було 27 років, він працював механіком в авто-майстерні, водієм санітарної машини. Він хотів розбагатіти, мов у казці, хотів мати власне діло, хотів бути капіталістом. І лишалося тільки для початку дістати десять тисяч доларів — у будь-який спосіб, будь-якою ціною.

Тут випадок був порівняно простий і зрозумілий — буржуазне підприємництво за всіх часів грунтувалося на крові й аморальності. Значно складніше стояла справа з другим злочинцем, тридцятирічним Перрі Смітом, людиною без певних занять, без сім’ї, без постійної покрівлі над головою, людиною, яка, за визначенням Капоте після виходу книжки, «немовби виступила на сцену з моїх колишніх речей» і яка, очевидно, насамперед і зацікавила письменника в усій цій історії.

При знайомстві з цим персонажем у всіх складається подвійне враження. З одного боку, в Перрі відразу відчувається та сама мрійливість, вроджена лагідність вдачі, така знайома читачам «Лугової арфи» та «Сніданку у Тіффані». З другого — глибоко прихована гірка образа на світ, така ненависть до прожитого життя та підсвідома готовність поквитатися за перенесене приниження, що в Перрі вгадуються сформовані риси «вбивці від природи». Адже при всьому тому, що ідея нальоту на дім Клаттерів належала Гікоку, убивати їх почав Перрі — в нього у вирішальну хвилину виявилися міцніші нерви.

Коли з безлічі розрізнених деталей і відомостей виникає чітка картина злочину та його спонукальних мотивів, коли вимальовується психологічне підгрунтя подій, стає ясною і глибока різниця між Гікоком і Смітом, і водночас — їхня схожість у найголовнішому: у відсутності стримуючих моральних начал, у готовності вбивати невинних, чи то «забезпечуючи» собі, як Гікок, майбутнє процвітання, чи, як Сміт, помщаючись за своє невдале життя.

Тієї листопадової ночі у Голкомбі два начала, що вже давно існували в Перрі майже порізно — мрійливість і лагідність, з одного боку, та жорстокість і жадоба помсти — з другого — остаточно роз’єдналися. З першим же пострілом хвиля темної ненависті, що нею зрештою обернулись у Перрі мрійливість і непристосованість до життя, захлеснула його і перетворила на звіра.

Це було граничне відчуження людини від самої себе. Це був трагічний приклад того, як розтліває і знелюднює нестійку душу американська дійсність з її законами жорстокої боротьби за місце під сонцем, яких Перрі не хотів прийняти, але яким не вмів протистояти.

Твір Капоте ніколи не досяг би сили художнього узагальнення, коли б в основі його не лежала глибоко аргументована думка, що жертвами в справі Клаттерів були не тільки вбиті, а й ті, що вбивали. І Дік, і Перрі, кожен по своєму, виявилися жертвами американського соціального клімату, що розпалює в людині інстинкт збагачення, підриває моральні підвалини і, не задовольняючи природної людської потреби в щасті, стимулює інстинкти руйнування, насильства, помсти за зневажене чи просто нудне й одноманітне, ніби наперед запрограмоване, життя.

У фінальній сцені книжки на голкомбському кладовищі, з усіх боків оточеному ланами, слідчий Дьюї випадково зустрічається з найближчою подругою вбитої Ненсі Клаттер, студенткою Сьюзен Кідвелл, що приїхала на кілька днів до рідного містечка. З часу вбивства минуло майже п’ять років, про нього тепер рідко згадують. Життя йде своїм звичаєм; помер суддя, що виніс Гікоку і Сміту смертний вирок, а хлопець, з яким зустрічалася Ненсі, нещодавно одружився; та й сама Сьюзен дедалі рідше буває на могилі Клаттерів, ось і зараз їй треба поспішати: її чекає юнак, з яким у неї побачення... Спалах насильства немовби стихійно виник з потаємних глибин цього нічим не примітного спокійного побуту, виник і згас, безглуздо забравши з собою шість життів, на деякий час нагадавши людям — вони ж бо так швидко все забувають,— що життя завжди несе трагедію і трагедію цю не можна відвернути, бо трагічне — невід’ємна частина буття. І тільки чутливе, дуже уважне вухо може розрізнити в шелесті пшениці під вітром шість щораз тихших і тихших голосів...

Капоте пише повільно й важко, і не тільки тому, що його твори позначені відточеною майстерністю, якої нелегко досягти. Причина, очевидно, ще й в особливій творчій настроєності, яка, з’являючись, змушує Капоте роками просиджувати цілі дні над рукописом, а залишаючи письменника, прирікає його на тривалу бездіяльність. Капоте не належить до тих літераторів, чий закон — «жодного дня без рядка». Від часу виходу його «небелетристичного роману» він майже нічого не опублікував.

Лише у 1971 році з’явилися друком уривки з нового роману «Почуті молитви». Назву книжки запозичено з твору однієї іспанської черниці, що жила в XVI столітті: молитви почуті викликають куди більше сліз, аніж ті, яких не чує ніхто; та, може, саме наодинці з собою людина тільки й буває по-справжньому відверта? Герої нової книжки Капоте — а всі вони репрезентують американське «добре товариство» — волею письменника змушені залишатися сам на сам із своїм сумлінням. І тільки-но відкинуто маску добропорядності, що немовби приросла до людини й спонукав її не помічати — це ж бо так зручно! — яке велике розходження між її життям і вимогами справжньої етики та гуманності,— тільки-но це сталось, як виявляється, що в «доброму товаристві» — непрохідне нагромадження бруду, безчесності, користолюбства, святенництва, демагогії...

Дехто з читачів нової книжки Капоте впізнав себе в героях «Почутих молитов». Зчинився скандал. Капоте звинувачували в тому, що він порушив елементарні правила пристойності: використав одвертість своїх колишніх друзів для того, щоб з фактами в руках довести, як далеко зайшов процес девальвації моралі у сьогоденній Америці. Капоте відповів просто і з гідністю: «Я зробив те, що звелів мені обов’язок художника».

Але атмосфера скандалу, як видно, усе-таки негативно позначилася на літературній праці письменника: книжку й досі не завершено, і вона не вийшла у світ. Чи не повторюється не нова для Америки історія, коли під тиском буржуазної публіки та виразника її смаків — критики — письменник змушений замовкнути?