Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками...

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі...

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину...

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну...

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею...

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

На сході троянди світання

в хитанні гілок золотих.

Це пісня моя не остання,

я серцем іще не затих.

Вже небо знімає намисто

далеких зірок угорі.

В піснях про народжене місто

я буду подібний зорі.

Неначе уранці весною

я йду золотим юнаком,

і дід мій, коваль, за рікою

призивно дзвенить молотком.

Над вітами вітер ласкавий

хмарки пурпурові жене,

і роси, і птиці, і трави

з зорею вітають мене.

Я слухаю співи прозорі,

як море, що лине до ніг, —

і захвату сльози як зорі, —

як роси на віях моїх.

Я йду золотою землею,

і серце моє — як вино.

То юність моя, що я з нею

уже попрощався давно.

Неправда. Той вітер ще лине,

що квітнув весною кругом.

Я знову в садах Батьківщини

іду золотим юнаком.

І місто встає осіянне,

що в ньому співати я звик.

Мені тридцять вісім? Омана!

Мені вісімнадцятий рік.

Тихо. В повітрі ні руху.

Слів де для пісні знайду?

Падають тепло і глухо

яблука в нашім саду.

В небі печаль журавлина,

в’януть і никнуть цвіти.

Вийду: а обрій шипшинний,

гляну: а небо — як ти.

Хмарка пливе кучерява,

тихо, як сон, розтає.

Сині під місяцем трави,

вітер — зітхання твоє.

В даль простягаю я руки,

слухаю, кличу і жду...

Падають тепло і глухо

яблука в нашім саду.

В серцях відвага соколина,

і гнів, і лють до хижих зграй.

Під грім гармат хай пісня лине

і хай звучить про рідний край.

В години ці грози і слави,

коли чи вмерти нам, чи жить,

під грім гармат, під гул кривавий

на варті пісня хай стоїть.

Мій край гримить в огні, у димі...

Чи ж можу буть байдужим я?

В шоломі й з карими очима, —

такою, пісне, будь моя!

Прослав народ, лети до неба,

де кулеметів огнепад,

щоб не сказав ніхто про тебе,

що спала ти під грім гармат.

Весна, весна. Сади мов п’яні,

хитає вітер дерева,

і на Софіївськім майдані

Богдана бронза ожива.

І, обірвавши вічний спокій,

очей розкривши грізну мідь,

у небо синє і глибоке

неначе кінь його летить.

І розкидає піни клоччя,

усе прискорюючи біг...

А навкруги весна клекоче

у фарбах теплих, запашних.

Веселі діти йдуть до школи —

їх голосів дзвенить прибій,

і, наче райдуга, навколо

радіє Київ рідний мій.

Мов у пісень квітучих зливах,

серця здригаються до дна...

Іде по вулицях шумливих

всепереможная весна.

Коли чорний вітер загину

шумів у кривавих полях,

в розлуці, моя Україно,

ти снилась мені у квітках.

Коли ж надійшла та година

й тебе ми вернули в бою,

упали ми всі на коліна,

цілуючи землю твою.

Іду я. Безмежнеє поле;

як райдуга, серце сія.

І сонце, і квіти навколо...

Це ти, Україно моя!

Не чекай натхнення, не чекай,

подивись — вирує рідний край.

І встають будинків силуети

крізь риштовань мерехтливий гай...

Тут твоє натхнення, мій поете!

Іншого не буде і нема.

Хай лютує, казиться зима, —

все долають людські теплі руки.

Хай звучать у слові сталі звуки,

стук сердець, як молодість сама.

Слухай, друже, як з руїни злої

у дзвінкому молотів прибої

розцвіла грімлива висота.

Це колишні воїни-герої

підіймають сонячні міста.

Нам нема ні впину, ані меж.

Лиш в труді натхнення ти знайдеш.

Подивися, у тремтливій сині

рідні села крила соколині

простягли над попелом пожеж.

Це ж над нами сонце, що не гасне.

Все здола труда безсмертна рать.

Світе ясний, світе мій прекрасний,

хочу я у пісні повсякчасно

лиш для тебе жити, не вмирать.

Тебе я любить не покину,

мій краю! В саду я твоїм.

Я піснею в небо полину,

щоб стати ще дужче земним.

Внизу все блаженно-зелене,

що душу мою окриля...

О земле! Ти — небо для мене.

І небо для мене — земля.