Люборацькі

— Ви бушуєте, поки нема мого Антося, а хай-но приїде, то дасть він вам гарту!

— Хто? Хто? — з гнівом закричав Тимоха, — твій Антосьо? Ха-ха-ха!

— Засмієтесь ви на кутні!

— Ха-ха-ха! Такой дурак?!

— Хто дурак? Антосьо? Та ви й устілки його не варт з цілим своїм родом, поганцю їден ходиш!

—— Який я поганець? який? який? говори, стара відьмо! — з гуком присікавсь Тимоха.

— Отакий-таки поганець та й годі! Маркитан! вилипон смердячий!

— Бить буду! — почав Тимоха.

— Ось на тобі! — дала попадя дулю.

А Тимоха по руці, та: — матери поднеси! — каже.

— Моя мати у гробі, а я тобі на лобі...

— Батьке своєму.

— Твоєму в бороду, щоб не здох з голоду.

— Зажму тебе эту пасть собачью!

— Ось на тобі й ще! — дала стара дулю другу. Тимоха й знов по руці. Стара ще дулю; Тимоха по руці, — й знов так: стара дулі тиче, та руки хапає, мов «у лапки» граються, а Тимоха руками махає, як би попасти по руці; та не мігши, бо стара справна була, ляснув по щоці, аж луна пішла й мазка бідну обмила. Тут би подивитись та полюбуватись!.. Обіруч уп'ялась теща зятеві в бороду, кров ллється, аж по землі стигне — всі груди обом окровавила; а зять розведе руки, що сила стає, і що сили має — так і гріє стусанами під ребра.

— Ґвалт! — почала стара, аж дренчить голос, — убити хоче!.. ґвалт!..

— Та годі вам! чого ви зчепились?! — вмішалась Орися (Теклі давно в хаті не було: умкнула, як тільки завважила, що до сварки дійде). Це діялось в гостях у старої, то Тимоха й гукнув на жінку:

— Прочь домой!

— Як ти смієш мою дитину з моєї хати виганяти? — плачучи й мішаючи з ґвалтом, закричала Люборацька.

— И тебя выгоню!

— Не смієш!.. ґвалт!

— И смеяться не стану! — И все стусанами: — вот тебе! вот тебе!..

— Ґвалт! — кричить стара. — Ти думаєш, що як архирей тобі дядько, то ти й вбивати можеш? Убий! убий! в Сибіряку запруть!.. Там вже не один з твоїх родичів золото копає, то й тебе туди ж попровадять!

Почувши ще й це, Тимоха рясу з себе, щоб не заважала, та толі вже як махнув під бік, то стара й зуби стяла, лиш кевкнуло. Кинулась Орися матір відірвати, а Тимоха чим запопаде, тим і верне; й горшками й мішками; й ногами товче, й кулаками гатить. Підняла крик Орися: — Рятуйте, хто в бога вірує! убив маму, ще й мене хоче! — Вже давно стояло попід вікнами півсела хлоп'ят, там одна-друга молодиця, — мабуть, подивитись, чи й попи так б'ються, як і всі грішні, — стоять, ахають охають, приказують: — Ох, лишко! так і мій! як ударить, то сама чую, що чуточку гірше, то й душа вискочить.

— Та де там! — друга каже, — цей, бач як, а твій не б'є під серце. І мій — що який уже, та й то не б'є проти серця!

— А мій то не зважа!..

— А я від свого й дитиною не закриюся...

— Тільки без крові обходимось, — каже ще якась. Спокійнесенько роздебендювали молодички, й роздебендювали б, якби хлопці не підняли ґвалту. Тоді молодиці в розтіч і на їх місце прийшли чоловіки паніматок рятувати.

Вже здавна громада гула на Тимоху, а тепер і кури закричали.

— Що за приклад для наших дітей, — кажуть, — коли сам панотець таке витворяє! Що він розходився! Цього й слихом не слихати, а прийшлось видом видати.

І пан був лихої волі на його, й всі попи околичні хропли, сопли. Панотці через те найгірше, що він лаяв обливанцями та погорджав ними... Всім бажалось викишкати його, й тільки приключки чекали. Доки ж був його дядько на архирействі, то брались — і руками не здвигали: — що ж, кажуть, архирей йому дядько, то ше нам біда буде. Проти вітру попілом не кидати. — Та збулось Антосьове слово: архирея взяли. На другого — то притих би, як надворі перед тучею; а Тимосі й байдуже. Кому-кому, а жінці найбільше припадало. І громаді не легко було, бо дер з живого й з умерлого. Всім було не по душі з Тимохою знатись; то й постановили, щоб куди б не йшло, а його збути. Як от і приключка знайшлась. В Солодьках не було великого дзвона на дзвіниці. Був там якийсь, та громада хотіла більшого, голоснішого, і почали складку. Йшла вона ще за о. Гервасія років з кілька; хто що міг, давали, і зібралось більш пятисот карбованців, поки Тимоха здумав розпорядитись по-своєму. Не куди й дів ті гроші, а купив дзвін; та вже й тим скривдив громаду, що зробив своїм богом. А тут ще й дзвін вдався, як череп'яний, бо на якийсь десяток карбованчиків таки захрясло в панотця. От зібралась громада перед школою раду радити, й Тимоху попросили.

— Что?! я? Врете вы... некрещеные! — закричав він.

— Хіба ми що, щоб нам брехню завдавати? Та цього й пан дідич не зробить!

— Брешіть лучче ви! — вихопивсь один розумний чоловік і всій громаді голова, — бо ви один душею на все Поділля, а може й далі; нас же ось перед вами вибраних громадою більш тридцять чоловіка. Нам ніхто не сміє бренькати.

Не думавши, Тимоха підскочив до його, та як затопить у вухо.

— О, сучий же ти син! зарізака! бач його! — каже битий, і хіп! та й закинув йому рясу на голову. Громада добре знала Дениса — так битого звали — то тільки Тимоха дав йому по щоці, як і розбіглись, щоб свідка не було. А як дійшло до діла, то помічники знайшлись. Тимоха тріпався, та куди йому грішному! Насіли, як годиться, по-чеськи: «голова, кажуть, свячена, то її накрити!..» І накрили та й вчистили з п'ятдесят — не було чим, то мотузом. Поки Тимоха розмотавсь, поки що, то кило його ні духу живого. Глянув, ошельмований, круг себе, й не маючи, на кім злість зігнати — трах! трах! — побив вікна у школі. На це й свідки знайшлись, сам пан дідич над'їхав.

— А что ви, ksieze, — каже, уже за сколыцика обобрались?! — І, не чекаючи одвіту, додав: — та струментув не имеете, что крев так юшить...

Не озвавсь Тимоха, лиш очима лупнув та й скочив через тин у свій город, там через другий у подвір'я, і дома насів жінку, чому не йшла боронити.

На тім не покошилось, що вибили Тимоху; ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, і один з громади диктував, а всі слухали й все: «так-таки, так!» або: «це не так!»... «й цьому правда!»...

Все прописали: що Тимоха б'ється з громадою і дома, й тещу б'є, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: «уб'ю, а сам на Сибір піду»; й п'янствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді сірата: за що нам кошта нести? Й складались на дзвін, а він купив заводило, бо захотів кишеню собі полатати, й те помістили в прошенії, шо він на срам дому божому зветься Петропавловський, як і церква по сусідству. То щоб взяли його нелюдяного й відіслали туди, звідкіль він і прибув, то тут він зовсім таки не годиться; і звичаїв не знає та й не шанує, і мови не розуміє і другеє-прочеє. Жінку ж просили оставити тут де-небудь за проскурницю — хоч таки в Солодьках. Після цього прошенія, щоб на місце Тимохи прислали попа хоч сякого-такого: хоч такого що йому й під носом не світає. Або хай би прислали поповича, коли хочуть, тільки вже людяного, не «тимошливого», щоб женивсь на попівні, на Теклі-сироті, й сів на попування в Солодьках.

Оттоке-то прощення написали й послали вибірних з громади в Кам'янець до самого архирея: може йому гостинця треба купити — гуску абощо, — от як справникові, або становому, що й картоплю неси, або міток рядовини, тільки з голими руками не підходь, — так щоб було кому купити, бо само ж прошения не піде по місті за гостинцем на підмаслок. Взяли й грошей з громади по три шаги з душі про всякий случай і посланців вирядили у дорогу. А Тимоха гуляє.

VII

Поки в Солодьках ладнали діло проти Тимохи, в Кам'янці друге склалось. В семінарії звичаєм читають списки по вакаціях, як уже наново з'їдуться. Нема того в семінаріях, щоб хто думав з науки, з книжок розуму набратись, — нема там цього; а вчаться, щоб скінчити курс; кінчають курс, щоб забратись на село; забираються на село, щоб залягти, як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить. Нема того, щоб подумав хто, яку об'язаність бере на себе, пускаючись у попівський стан. Попівство, як хліба шматок певний — все, чого тільки волять собі поповичі-класовики; все, чого бажають їх батьки. Промоція у вищий клас становить собою один східець в тій ступанці, котрою добираються до попівства, — то списки, як смертний виклад, кінчають судьбу класовика, й ті вакації, що перед промоцією, проходять якось так, що ні веселість не бере, ні що, — все списки в голові. Зате вже як прочитають кого, що перетягли, то й прудивус здитиниться — скаче, бігає, наче йому вчора «дубці» казано. Та вже, як у саму богословію переведуть, то ніхто не скаче, — не тим, що виросли, що вже б сором, а тим, що: ось-то я богослов, то треба дати почути низоті, що вона проти мене. Нажабиться кожне, напиндючиться; навіть той, що за годинку булки просив, — і той як гляне, то наче ти йому батька вбив: зразу переробиться з людини та в казна-що. Як же всі вийдуть, що зістануться самі свої, то й тут все піде догори дном: той скаче, той б'ється, той штовхається, той розкріслить руки й крутиться, той співа, той сопе, — крик, гармидер... І Антосьо брикав за гуртом, як шалений, приїхавши з дому та попромований в богословію.

На таку колотнечу входить діжурний і гука: — Панове, розходьтеся! Приходьте позавтру!

— Додому! додому! Позавтру! — підхопили десятьма голосами, й голодні кури або жаждущі качки не так кидаються до зерна, до води, як ці кинулись до партів за шапками. Стукотня, тупотня, гуркітня, — і посипали з класу. На порозі кожен плечі підняв, нахмуривсь і йде виступці, наче його ступінь по червінцю, тільки чути, як чобітьми цокотять. З самого залу йшла купка музиків і розмовляли.

— А що, — каже один, — чи не гульнути б нам на радощах?

— Чому й ні? — каже другий.

— А ти, Люборацький, як кажеш? — питає третій.

— Я за гуртом, — озвавсь Антосьо.

— То вернімось же в клас та скиньмось по силах. І вернулись, всіх більш чотирнадцять чоловіка, прийшли в сінці, і той карбованця, той пів, той менше, та й зібралась повна жменя, і припоручили Антосьові купити чого треба. — Ти, — кажуть, — знаєшся на тім.

— Де ж зійтися? — питає Антосьо. Переглянулись, і один каже: — Варто б на Польські Фільварки, там безпечніше.

— Та який чорт тепер захоче по станціях ходити! И самі налигаються, що ну! От ходім до мене в Палестину! В мене хазяїн простий собі єгомосць, що й післатись можна, й хата простора. А правда, Люборацьий?

— Правда, дружако, правда! — озвавсь Антосьо й додав: — Коли б тільки всі пристали на це!

— Хто не пристане, то так і буде, а правда? — заговорив один з гурту.

На тім стали, щоб у Палестині зійтись увечері. Ждуть хлопці вечора, а тимчасом почало хмаритись; за горою чути, грім гогоче, а тут лиш земля движить, дзижчать вікна; незабаром і дощ ушкварив такий, що ну! Реве вода горами, шумить долинами, піниться по камінню, і сонечко саме до спочину доходить. От і снують один за другим музики, та все в одну хату, що стоїть ген-ген від Польської Брами. Здовж Палестини вулиця йде. Тут і в посуху багнюка, що й вилазу нема; а як дощ спаде, то й не кажи пройти. І тепер вся вулиця одним лицем блищить то семінаристи не вулицею йшли, а сотались поза дімками: хто понад Смотричем; хто попід скали, а хто по скалах лізе — куди кому зручніше. Та вже й посходились, вже й по чарці випили, що було готового, й заграли, а Антося все нема.

— Та вже й не буде, — каже один.

— Люборацький щоб не був там, де грають! Та це буде восьме чудо в світі! Та ще ж і наша складчина в його.

— Ге! тим то він і не буде! Що ж, подумає, й другим часом зійдемось, коли-небудь по-сухому.

— Чи такий же він? Бо-зна що вигадуєш! аж сором слухати. Хіба по собі вгадуєш?

— Цитьте-но! — хтось перебив.

Стих гомін. Прислухаються, чути: катеринка грає, і багацько дитячих голосів кричать: — Пан ЛюборацькийІ Пан Люборацький:

— Що це таке? Ходім подивимось!

І рушили гуртом, аж у двері не потовпляться. Дивляться — іде катеринщик самою серединою вулиці, мало не по пояс в багнюці, й приграє марш Наполеонів. За ним через всю вулицю навпоперек ідуть хлопчики з свічками й по боках вулиці тож діти у дві лави плещуть в долоні і все кричать: — Пан Люборацький! пан Люборацький! — А пан Люборацький їде собі на дрожці, розлігся і думає: що, якби це Галя знала? Чи похвалила б? — Ті сміються, аж за боки беруться, а він доїхав аж під поріг: — Знесіть мене! — гукнув. Кинулись і знесли його на руках аж до хати. І вино знесли, й горіхи, й все, чого накупив він на закуску. Взяли плату й розійшлися. А Антосьо каже тоді: — один тому час, що батько в плахті! Другий раз у богословію не попромують.

Перевелись тепер такі штуки в семінаріях, перевелись Люборацькі, та не перевелись другі. Душа потребує простору, жада волі, рветься, та не знаючи куди, різні штуки витворяє. Згляньте на семінариста! Заплісніле, змарніле, залякане, обличчя йому пісне, мертвенне, й життя не життя, а наче повинність. І сам не знає, чого світом нудить. Душі поспитати б! та не скаже, бо не привична правду виказувати, а все вихилясом, та викрутасом, щоб поминути капкани!

— Остання промоція, браття! — пішов далі Антосьо з чаркою в руках. — Вибачайте, що подурів трохи. По чім же й молодий вік згадаєм? по інспекторських штуках? по професорській лайці? по ректорськім гуку чи по архирейській грозьбі? Тільки й нашого, що докупи зійдемось та награємось, ще й підгулявши! На селах, пан-браття, за плугом та за ціпом та за злиднями все відлетить. Дай же нам, боже, благополучно діждати кінця курсу, та ще й тоді зійтись — ой гоя, гоя! в останній раз!

— Дай, боже, щасливо! —гукнули решта. Антось з цим вихилив чарку, а решта на віват йому різонули на всі інструменти.

Пішла чарка з рук в руки, віват за віватом, а ніч не стоїть — іде, не оглядається, бо час не жде на нас. Іде ніч, гуляють хлопці, а по небі місяць пливе, то за хмару заховається, то визирне, то знов заховається, мов сором'язлива дівчина рукавом закривається. По горах ще шуміло від вчорашнього дощу й скали сріблом сяли проти місяця, що з горами й зо всім небом купався у Смотричі, гойдаючись по хвилях; хвилі хлюпаються у беріг, і плескіт чути, й луна розходиться, і мовби сміх та регіт обзивається. А в скалах куниці кричать, м'явучать...

Минула ніч, що й не оглянулись, і сонечко підхопилось та так привітливо поглядає на сполосканий город; з землі відпар іде; по горах, як брильянти самоцвітні, капками роса бренить та миготить. Сказав би — весна, якби де співочу птицю чути, а то хіба горобці чиргикають, літаючи понад Смотричем, та де-не-де ворона каркне. Минула ніч, і друга не забарилась. Прийшли хлопці в клас, приходить інспектор і давай вилічувати, хто був, хто пив, хто грав, і каже: або самі сключайтесь, або посключаємо. Ще ж списків не відсилали.

На цю мову встає Антосьо та й каже:

— Та що це ви видумали? Доки вам тих навушників слухати, а нам терпіти через них? Годі вже! ходім, браття, до ректора; скажемо, що отець-інспектор лізе в очі, як туман, що через його виплодків-донощиків нам просвіту нема.

Ректор і інспектор у семінаріях звичаєм жиють, як кіт з собакою, то треба тільки вміти, щоб з їх сварки користати. Семінаристів же не вчити на тi штуки. От і знявся весь клас богословія мовчки, й рушили до порога.

— Куди ви? — гукнув інспектор.

— Годі вже нам терпіти! — озвавсь Люборацький, — вже-сьте в'їлись нам до живих печінок.

— Люборацький! — почав той. — Ти за всіх говориш, за все й відповідатимеш! Бунтуєш других, а на тобі все покотиться!

Та ні Антосьо, ні решта, що йшли з класа, то за тупотнею, то за чим другим не чули, що говорив інспектор і висотались з класа. Оставсь тільки інспектор та донощики.

— Правду ти доносив? — питає інспектор Робусинського.

— Правду, отець, інспектор, тільки не видавайте мене, — каже Робусинський.

— Ні, коли на те пішло, то мусиш доказувати.

— Ви ж ніколи цього не потребували, то й тепер хай так обійдеться.

— Не знаю! — каже інспектор і став ходити вздовж класа. А ті сотаються з семінарії.

— Куди ви? — питає філософ, всунувши голову в двері.

— До ректора! — ревне богослов і лиш плечима здвигне.

— Чого до ректора?

— Семінарія, бачте, замотиличилась, треба підчистити.

— Донощики? — з радістю підхопив філософ, а богослов з подібною міною відкаже: «еге!» — Гей, господа, донощиків сключатимуть! — гукнув філософ у своїм класі.

Заревла філософія, забуркотала й подала в реторику. Й ця озвалась. Радіють всі, хіба той мовчав, в кого сумління шамряло, бо трясся, що й йому, каже, доведеться. А інспектор вийшов з богословії, ходить по сінцях та бороду гризе та гонить на коліна винного й невинного, аби злість зігнати. Не довго ректор держав у себе суплікаторів, а все ж професори позходились; та ніхто не знав, шо сказав ректор. А він, про все довідавшись, відпустив богословів, а сам як не в слід за ними пішов у «правлєніє».

Затопотіли богослови, сіяцями йдучи, а професори питають: «що це?»

— Та ходили скаржитись ректорові на інспектора донощиків.

Були такі, що усміхнулись, та й такі знайшлись, послали довідатись, що казав ректор.

— У «правлєніє» пішов, — кажуть.

— За чим?

— Не знаю.

Це діялось в дев'ятій годині, а як по десятій задзвонили на перемінку, входить письмоводитель у богословію і гука: — Робусинський! в правлєніє! візьмеш свідительство!

— Панове! проводи! — гукнув Люборацький. Загуркотала богословія, стали в дві лави від стола до порога й кричать: — вон, прісна душа! вон! А Робусинський лиш оком виблискує.

— Хто дужчий, під пахви його! — гукнув хтось.

Відділились з гурту два, що й ведмедя побороли б, зближаються до Робусинського, й один за вуха, другий за чуба та й витягли з-за парти й повели нога за ногою між лавами самою серединою. Що зробить Робусинський ступінь, то його трах-трах по шияці; що другий ступінь зробить, то й знов два ошийники візьме. Втік би або вихитрував, та за вуха держать цупко й чуб аж тріщить. Так випровадили донощика аж до порога, що за кожним ступенем брав по парі ошийників; а там ті два, що вели, дали ще по одному, що аж носом запоров у сінці. Тут стояли вже готові філософи й підхопили його знов у дві лави. Робусинський думав відстрахати, глянув з погордою і гукнув: «Зась, свинота!» Філософи обізвались сміхом та раба божого за руки. Плюнув Робусинський в очі тим, що схопили його, й ще гірше роздратував. От хтось і гукнув:

— Браття! ще й плюйте!

За цим словом рушили, й кожен в шию, та ще й в очі плюне. Обпльованого, обгидженого філософи подали реторові. Між цими велетнів не знайшлось, то філософи прислужились: повели й через нижче пльондро, де була реторика й друге «отдєленіє» філософії. Ретори то ще якби й дітвора. Ці вже не били, а штовхали, щипали, шарпали, як те цуценя: кусь, та й утікло.

Так випровадили донощика аж за класи, засвистали, закишкали й розійшлись по своїх місцях, і кожен поніс у серці несказанну радість, кожен хваливсь:

— Як я йому, то ніхто так!

— А я! я ось які дивись, аж кулак червоний! Ніч всю семінарія торжествувала, бо збули «синка», а котрі зостались, то притихли, як жаби перед дощем, — ні крюкне. Оставсь інспектор як на льоду, а Люборацький нажив у йому непримиренного ворога. Не «спрашує» його інспектор, не говорить до його, а в «відомостях» марає та й марає, і архиреєві наговорив на його сім міхів горіхів. До вакації опинивсь Антось аж в кінці «второго розряду»; та був ще той же ректор, то він і каже: — чорт його бери! Хіба я задля розряду вчусь?

За колотнечею тощо Антосьо не гаразд розвідувався, чого то приїздили люди з Солодьків, а опісля, за що то Тимоху затаскали в монастир, та ще й на дев'ять місяців. А Орися з того очутилась наче вдовицею.

— Слава богу, що так сталось, — сказала мати, випровадивши зятя за ворота, — прейма синяки посходять на твоїм тілі.

Орися зітхнула на цю мову, а слова немає: їй і сумно було і весело, і жаль і радісно. Таке й у голові не зміщається, а не то, щоб його одним словом вимовити.

Все пішло на другий лад після Тимохи, і в тій хаті, де тільки бились та плакали, знов веселенько стало. Вже ніхто не чув грізного покрику Тимохи, а всі — ласкаве слово паніматки Люборацької, як і в щасливу добу. Незабаром Орися похорошіла, як ягідка; ходила, як зірочка; покачувалась, як квіточка.

— Господи-господи! — заговорила мати, дивлячись на її красу. — Господи-господи! Покійні татуньо розказували було (з якихось книжок вичитували), що в пеклі душа висмажиться, вишквариться, що вже й муки до неї не пристають. Тоді й виймуть її з вогню, викинуть на вітер; обвіє нещасливу, й вона знов відійде, тіла набереться та краси. От тоді й знов у жар її... Як дивлюсь на тебе, моя донечко, то так і згадую пекельні душі, бо й з тобою так. Засклілась була, замліла, що вже й болі не чула; думалось, що й так нічого. Тоді дали трохи ульги, визволили з пекла — віджила-сь, краси набралась, щоб шкулкіше було, як пекло вернеться.

— Боже, боже! — почала Орися крізь сльози, — або його прийми з цього світа, або мені віку вкороти.

— Е, доню! — озвалась мати, — не роби цього! Покійні татуньо розказують було (все з якихось книжок вичитували), що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з креміня від доброго кресала. Он що! Остерігайся! Всі напасті з божої волі, недарма й читають, вінчаючи: «муж глава жены». Може ти за батька покутуєш, або на самій тяжкий гріх лежить, то бог і карає на сім світі, щоб на тім у пекло не засудити...

— Та чи є ж пекло гірше, як з ним жити! — промовила Орися і покотились сльози, як горох. Синок її, Фоня, й собі в сльози; Орися його гамує, а стара каже:

— В письмі святім написано, що там буде «плач и скрежет зубов» і таке, що й в голову не забродило, й на серце не заходило. Претерпівши до кінця, — додала хрестючись, — спасен будет.

Орися засміялась, а далі аж зареготалась. Мати подумала, що з нею, та й каже:

— Смієшся, донечко, а воно стотне так в письмі святім написано! Й покійні татуньо так же було розказують...

— То я, мамуню, не з вас, — озвалась Орися. — То я згадала ту бабу, що плакала серед села, як почула в церкві, що на тім світі буде «плач и скрежет зубов». «Чим же я, каже, скреготатиму, коли в мене не то зуба — жоднісінького пенька нема! Хоч би тобі один на сміх остався!»

Стара й собі засміялась.

А Антосьо саме тоді сидів собі в Кам'янці надувшися та згадував свою Галочку й радів з другими, що збулись Робусинського, а далі почав молитись.

— Господи милосердний! — каже, — вже поміг єси мені збути Робусинського, поможи ж іще збутись і семінарії. Доки житиму — дякуватиму. Ти любов єси й свобода, прости ж і мене: зведи мене, нового Ізраіля, з цього нового Єгипта! Потопи цих нових фараонів в тих сльозах, господи милосердний, що вони вицідили з очей вдовичих та сирітських, батьківських та материнських, і не тайно серед ночі, а явно. Боже мій милостивий! Нащо ти держиш на світі оцих, по закону беззаконня творящих?

VIII

Другий рік минав після цього, як по косовиці на пів-дорозі від Кам'янця до Гайсина тюпали конята в подертій бричці. Хитавсь собі у старім брилі пуховім, полатанім старий панотець, а вітер розчісував його лискучу сріблом білу бороду. Встряг старий в солому по самі пахви; вона спинається, дубала стає, смітить по дорозі, а йому, трохи молодшому за світ, хоч коза з вовком вінчайся. Дяк ньокає та пугою поводить, — тонка ж бо була: хоч ячмінь молоти! — а панотець куняє. Стукнуло колесо на ямку, а старий носом у коліно, аж бриль на очі насунувся і з очей сльози покотились, та й зашавкав: — Вражого сина ямка! Натовк носа, що ще посиніє чого доброго. — Й помацується за ніздрі та поглядає на пальці, чи не йде кров з носа. За такою роботою продрухався, глянув по боках, а там збіжжя шелестіло, дальше синів ліс по горах та перегірках, а попереду на другій горі щось дибало. Старий і не додивлявся, бо знав, що недобачить.

Було вже близько полудня, як догнали проїжджачі того прохожого. Йшов він, як видно, здалеку, бо вже борода таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина суконна, чорна з сірою підшивкою і невеличкий вузлик. На собі мав шаровари в клітки й жилетку якусь рябомизу, на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що якби змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода купками росте, попід носом також борозни та межі; ще й жовноватий до всього. Оце був Робусинський. Насилу скінчивши курс, він добрався до якогось дядька, а там — чи ті проводи обізвались, чи що — обсіли його жовни, то й повалявся мало не два роки; а це вже йшов з Кам'янця, взявши білет на женитву, щоб попом стати. Поздоровкавшись, почав старий з брички:

— Чи не семінарист? — питає.

— Ні вже, — відказав той.

— Але був?

— Був!

— Чи далеко ж бог провадить?

— До Браславля.

— Чи в саме Браславля, чи поблизу?

— Поблизу, — відказав той.

Через годинку часу панотцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.

— Що ж ти, синашу, сирота, чи так безталанний?

— Сирота.

— А ще довго лямку терти?

— Вже дотер.

— Себто вже кончивший?

Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:

— Ось білет на женитву. Вже на попа.

— Торкай! — гукнув старий на дяка. — Хай і кобилки знають, що кончившего везуть.

Хльоснув дяк, конята шарпнули й бричка хутче покотилась, — і таки добре, бо з гори було.

— Ге, — почав далі старий, — то твоїй матері вже можна заспівати: «богослова родшую!» Ге!.. А думаєш женитись? — додав.

— Не як же й попом станеш.

— А я дівчат таких знаю! таких... А якої ти хочеш: хазяйки багатої, гарної, розумної, чи щоб все разом?

— Найлучче, якби все разом, а пройма, коли б гарна й багата.

— Добре, синашу, загадуєш. А на себе ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця...

Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та зажарившись, ще поганший став. А старий поглянув на його й шавкав:

— Ти ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий-єсь вдався, що аж фе! Гидко й спогадати!

— На те я, — каже Робусинський, — хлопець, щоб на красу не зважали.

— Твоя правда, — озвавсь старий. — А наші попи так: хоч квач — товкмач!... Та я берусь сватати, а не знаю, як звати молодого?

— Іпатій Робусинський, — каже той.

— Ну, пане Робусинський, — почав панотець, — так поїдем свататись, га? Та ймення ж бо маєш, — додав, — клапатий, клапатий! Коли б ще сліпий та жовнуватий, то й малювати не треба б... Проте женитись поїдем. А я гарну тобі дівчину за хустку виміняю!

В таких і інаких розмовах проїхали вони й день, і другий. Старий не пустив Робусинського до дядька, а взяв до себе. І вже вибрались за Буг і Теплик минули. Чимало лісів переїздили вони, а оце в'їздили в страшний-страшенний, в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались, кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина, гордовина й всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.

По дорозі від Теплика до Кам'янок єсть поперечний яр і повздовжній видолинок. Тим яром річка текла, тим видолинком дорога йшла, — там гуляли гайдамаки й була гайдамацька криниця. Тепер там лани й проміж пашні пні чорніють та де-де дубки літорослі, або старі голінасті. Витяли пани ліс, вода висохла й від річки рівчак зостався, а від криниці й сліду нема; й усе дуби — кривундяча, обчімхані, що гілля на вершку, мов шапка на дрючку. Хто б догадався за літ тридцять назад, що в Бутові не буде де від сонця сховатись, що в Бутові не буде кілка на заколесник?... А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як оце старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де саме холодом повіяло, панотець каже:

— Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в траві.

Звернув дяк з дороги й стали під липою. Поки дяк коні то розпріг, то попутав, панотець відійшов трохи набік і розпростерся на траві. Робусинський і собі ліг недалечке, виставив грудницю, щоб провіяло.

— А знаєш, синашу, що я тобі скажу? — почав панотець розмову.

— А що? — питає Робусинський.

— Я їсти хочу.

— І я не від того.

— То ходім та води нап'ємось, — каже панотець. — Тут близесенько чудо, не криниця! Гайдамацька зветься.

— Ходім, — озвавсь Робусинський.

Піднявсь панотець на ноги, встав і Робусинський та й пішли дорогою, а там звернули набік і пішли стежечкою, спустились в ярок, придержуючись за ліщину тощо. З-під коріння з-під верби джерело било, що й кулаком не заткати. Добрі люди викопали ямку й вправили кадіб та й стала копанка. Той тільки пив воду з копанки, хто приходив з банькою тощо — й то не тут, а там, куди воду ніс; тут же всі — і старі, і малі — нагинались до джерела, пили — не відпивались і води не каламутили. Мало цього, ще й умивались. І панотець потурбував свою старість: нагнувся до джерела, аж почервонів і бороду помочити не жалував. Напивсь і Робусинський, та вже листочком, а не нагнувся.

Вернувшись до брички, казав старий дякові вийняти ящик з ковбасами та пляшку горілки й розіслались під деревом закусювати. Закусивши та заснувши, рушили з місця; а на вечір були вже у старого коло столу. Ні роду, ні плоду не мав старий, то й рад був, що жива душа є в хаті, а не знав, що та душа часник їла. Причепурив його на свій кошт, назначив йому коні й хурмана.

— Це тобі, — каже, — їздь, розглядай!... А приход добрий зайняв єси, то й посватаєш хоч яку кралю.

Погана врода допомогла Робусинському.

Поки він виходився з жовнів, ректор семінарії став архиреєм, а інспектора там же ректором зробили. Любивши Робусинського в семінарії, цей не цуравсь його й після, і як став приставляти архиреєві, що природа його скривдила тощо, то й витупкав йому добру парафію, — чуть не найлуччу на все Поділля. З таким білетом до кожного батька приступиш, а в тім і вся штука, щоб батькові подобатись, бо на дівчат рідко хто зважа: й дикий кінь приручається, а жінка присмиріє, — думають попи.

З такими фундушами шатнув Робусинський по панотцях, де тільки чув дівчат.

А тимчасом під Солодьки підкочувавсь віз, а на йому сидів Антоній Люборацький — кончивший курс богословських наук. Бакени мав густі та чорні, вуса добрі, очі бистрі та живі, чоло високе, лице не назбит біле, бо не шанувався, і на щоках кров грала.

Тією ж дорогою їхав оце Антосьо, що й тоді, як уперве вертався з шкіл, ще з Крутих, додому. І тепер, як тоді, збожілля шелестіло, й снопи то стояли, то в п'ятках лежали; так же рябіли женці, так же чорногуз дибав по горі, коники ловив; і Солодьки так же звільна виказувались з-за гори, — все так же було, як і в давнину. Та сам Антосьо вже не такий був; вже не рвалось йому серце додому, не кипіла кров до отця-неньки, не тягло на баштан, не манили до себе ті білі хатки в зелених садочках, ні та убога дерев'яна церква, що понуро стояла серед села, од свята до свята на всі замки позамикана. Не ждали хлопці, ні їх бистрі коні... Сидів неборак, наче задумавшись, а справді дививсь на стебелину, що виставилась з вічка, тряслась, дрижала разом з ним, разом з бричкою. Не хутко побачив він, що й його батьківську хату на підмурку з подвір'ям видко було, як на долоні.

— Тпррру! — став візник під коливоротом. Лановий, постогнуючи, виліз з куреня ворота відчинити, а Антосьо виглянув з брички.

— Здорові були, мої Солодьки! — подумав собі й зітхнув. — Солодьки, Солодьки! — каже сам до себе, — а життя гірке — не солодке...

— Це ви, паничу? О! дай же вам, боже, здоров'ячка! — привітав лановий.

Привітав його й Антосьо добрим словом, — пізналися! Це той самий дід, що назад тому п'ятнадцять літ на баштані сидів, як Антосьо ще був дитиною.

— Що ж, паниченьку, — зашавкотів старий, — ви може на батюшку до нас їдете?

— Як то?

— А хіба ж ви не знаєте, що у нас батюшки вже нема?

— Нічого не чув.

— Ого! вже другий місяць, як повезли...

— Куди?

— Но! — гукнув візник.

— Їдьте в двірок! Паніматка вже на старім обійстю.

— Що воно таке? — подумав Антосьо. — Якісь дива виробляються! Не дурно ж мені й так сумно було цілу дорогу.

От вже й греблю проїхали й до хати повернули, а сумно Антосьові: не прояснювалось, не легшало на серці, ні разу не вдарилось як інакше, що от-от материн голос почує... От і з ворота в'їхали.

Давно вже Антосьо був на цім дворищі, і за серце його стиснуло, що від усього пусткою відгонить... Ось перед вікнами здоровий хрест новий, на тин спертий. Нікого-нікогісінько нема, тільки гусей купка перед порогом, квочка з курчатами ходить та хлопчик серед подвір'я рукав собі гризе, й кінь випав йому з рук.

Не пізнав Антосьо, що це Фоня, бо таки виріс, і вже не в червоній сорочці, а в білій; рукави заялозені, поморщились на ліктях, що аж короткі стали, штанці також збіглись, ноги босі та чорні, а волосся на голові аж побіліло від сонця. Більше навіть собаки не було.

— То ти Фоня? — почав Антосьо. Фоня вирячив очі.

— Фоня! а, Фоня! где папа? — почав Антосьо знов.

— Дя-дя! — закричав хлопчик і драпонув поза хату, тільки закурілось.

— От тобі й радість! — подумав Антосьо й каже до візника: — позносиш, я скажу, куди. — Й пішов до хат.

Всі двері повідмикані були, то не трудно здогадатись, що хазяї недалеко. І справді, поки візник позносив, поки що, прийшла мати вже в сльозах.

— Синку мій, синку! — заголосила зразу. — Нема вже Орисі!

— А де ж? — якось жалібно промовив Антосьо.

— На цвинтарі, синку! От і хрест для неї. Тільки й заробила в свого Тимохи, що чотири дошки, а хрест я вже своїм коштом ставлю.

Щоб затамувати сльози, Антосьо почав ліпити куричку, й питає:

— Де ж Текля?

— Поїхала за малярем, щоб хрест сестрі помалював.

— Буде, мамко, бо й я буду плакати!

— Плач, синку! плач та молися, бо Орися й без сповіді вмерла!

— О господи! Чи ж в таку годину виїхав, чи що! — каже Антосьо, й смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на жилетку течуть.

— Отой собака... — хотіла щось говорити стара, та Фоня виглянув у двері. — Ходи до мене, сирітко! — почала вона.

Ввійшов Фоня

— А хто це? — питає вона його, показуючи на Aнтося.

— Дядя, — озвавсь хлопець.

— А мама де?

— Татко вбили пляшкою.

— А татко де?

— Повезли у фурдигу.

— А й ти такий будеш, як твій татко?

— Ні.

— А який же?

Не відказав хлопець, а став пручатись, — пустіти мене, пустіть!..

Пустила баба внука, то він й побіг, тільки дверми стукнув.

Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позасихали на лиці й куричка в руці погасла.

— Отаке-то з Тимохою! — почала мати.

— Я вже знаю, — озвавсь Антосьо, — за що ж це?

— Наробив такого в церкві, що аж запечатувана стоїть вона, покійниця, і почала на його гримати — а громада перед тим уже подала на його бумагу. От він і почав: «то й ти на мене! то й ти на мене!» А саме сів їсти. То як стояла на столі зелена пляшка — та ще давня, що й в комин не розіб'ється... — що то давнина!.. Так, кажу, він схопив ту пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав їй позавуш: зігнулась нещаслива на своє лихо. Як упала вона, то вже й не встала...

— Гаразд! — відказав Антосьо. — Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy!..

— Так, сину, так! — підхопила стара, аж піднявшись з стільця.

— Згадав я Масю... Де вона?

— І чутки нема... Розказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікові: кинь та й кинь це місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його... От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався й поїхав, а куди — то бог його зна.

— І це гаразд! — озвавсь Антосьо. — Отак-то наші пішли!.. А на Теклю ніхто не насватується?

— Був якийсь Робусинський...

— Робусинський! — скрикнув Антосьо...

— Та боже вас сохрани й в хату його пускати! Це таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!

Стара аж перехрестилась: — хай минає, — каже. Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.

— Як же приход? — питає Антосьо.

— Я думала, що ти займеш, або за Теклею почислять.

— Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошения, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.

— Хто сміє?

— Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.

— От тобі й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ.

— А виженуть, виженуть! Тепер таке «постановлєніє» вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.

— Отам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці й все... Добре покійні татуньо розказували, ще то й твій тато покійний це знав.... Кажуть було обидва, що духовне владєніє прийдет во ізмождєніе...

— Що ж, паничу, — треба мені їхати... — почав візник, прийшовши до хати.

Відправивши його, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр розклав каміння та й пішов до шинку й вернувсь аж увечері — мокрий, хоч викрути... Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому.

— Що за лукавий світ! — думав він, — що за темний люд! Хоч би на те вже зважали, коли ні на що не хочуть, що бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв'яка до скотини, і там до чоловіка, а закінчив Євою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби: тим, щоб було де жити; цій, щоб було за ким жити... Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіат?.. О, ні! Я знаю, що то жінка... Ти в мене будеш щаслива. Шануватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!.. — і зітхнув, полежав щось без думок, а там і знов почав. —А пастирі які! Боже милосердний! Насмішники, а не пастирі... От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем... Заїдять? То що? Христос дав нам взір собою, я послідую йому. На що вони зважають?.. «Образ будьте стаду» — їм говориться, а вони «безобразіє» стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, та множаться... Та й стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони — розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней... Господи мій, господи! невже ж і я такий буду?.. Не дай мені загинути; я буду добрим попом!

Само собою, коли починається думати, то сон уже не возьме. І Антосьо покачався-покачався та й устав і почав на скрипці голосити — так голосити, що й камінний заплакав би. А він побілів та пожовк, губи йому посиніли й тільки дрижать, а пальці так і літають. То соловейком защебече, то засвище, то затьохкає, то так зайойкоче, що сльози самі ллються, мовби там під лобом хто мокре клоччя здушить... Скрипка так і говорить, аж вимовляє. Не час, не годину розмовляв неборак на своїм струменті; не дві, й не три слухали його та слізьми заливалися мати з Теклею, а далі й годі сказав: поклав скрипку на стіл і почав ходити вздовж і поперек та тільки зітхає. Як чує — хлипають у другій хаті. Він і виглянув, а то мати та Текля.

— Чого б я плакав? — почав хлопець, — наче поможеться, чи що! Ет, — бог знає що!..

— І я скажу: бог знає що говориш! — озвалась мати. А Текля втікла.

— Розкажіть-но мені лучче, що в вас нового чутно? Чи нема де весілля, або якого празнику, щоб поїхати?

Стара подумала, що він хоче поїхати, чи не вигляне дівчини собі під пару, й почала розказувати, де весілля, де празник, в кого гарні та хороші дочки.

— Не туди, матінко! — подумав Антосьо, — є в мене зоря ясна, та не з неба світить, а з батькової хати...

На другий день не вспів Антосьо й поснідати, як уже й потяг у Кукілівку. Як же здивувався, заставши тут Робусинського!

— А ти ж, сміття, чого тут? — зараз же шепнув йому на вухо.

— А ти думаєш і тут, як в семінарії, верховодити?.. Годі! Там твоє грало, а тут — поміряємся!

— Що тобі мірятись? Як дам, то на свій зріст все подвір'я зміряєш, тільки не утряси звідсіль!

— Попробуємся!

— Та що тут пробуватись! Без сорома казка —он де двері, або випхаю! Вибирай що хоч: або прощайся і не навідуйся, або все розкажу.

— Розказуй! — озвавсь Робусинський, а сам шапку в кулак і потис за поріг.

Так випало, що на цю комедію не було свідків, а тут виходить Галя. Не довго б балакали про своє, як увійшов її батько, а там і мати ввійшла. Тоді вже поплелось на гурт, що й сам Соломон ладу б не дійшов...

IX

Не йшов час — летів час, а ще Антосьо коло коханої: тут на вакації розпустили, а от вже й друга пречиста. Поговоривши з Галею не раз та й не два про все, а з старими поглузувавши над прошлим життям та над семінарським урядом, Антосьо признавсь у своїм замірі й виїхав до Кам'янця почути списки та й білет взяти і Галю опісля. Як молотом межи очі, так йому списки вдались: булий інспектор, ставши ректором, черкнув Антося аж «вне разряда». «Пропащі світи!» — подумав хлопець, плюнув, аж семінарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і цього: зараз же приставив архиреєві, а цей вже набитий був, як рушниця; треба було тільки Антосьові появитись, щоб і вистрілило в його, як з гармати. І Антосьо не забаривсь під кулю.

— Ты Люборацкий? Знаю, — відказав архирей, прочитавши його прошения. — Проси дьячковского места.

— Ваше преосвященство!..

— Дьячковского места проси!

— Одно слово, ваше преосвященство...

— Еще и клевещешь на начальство! Прочь с глаз.

— Одно слово, ваше преосвященство...

— Какое?

— У меня мать вдова, у нее внук сирота и дочь сирота...

— Все это так, а ты проси дьячковского места.

Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?.. От і виграв, що вчився, що за правду стояв.

Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьові попівське місце. Але ж за те він повинен був або посидіти в монастирі «на испытании», або в консисторії також «на испытании», або женитись, де архирей покаже.

Вибрав Антосьо консисторію, щоб з монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виговорити, та й задумався: що й як написати в Кукілівку? Якби на певен час замкнули, то просив би підождати, а так... Що з цього вийде?.. Думав-думав, та й написав все, що сталося і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов лист у море на дно. Як приїздить Робусинський — вже під «рукоположеніє». Де женився? де? що?.. — У Кукілівці, каже, а висвятиться в Солодьки...

— Доле ж моя неприкаянна! — залаяв Антосьо й пішов до архирея, впав у ноги й просить: визвольте мене, бо з голоду пропаду, або буду хабарі брати.

— Какой же ты непорочный! — процідив той крізь зуби. — Вставай, — каже, — да подавай прошение.

На архирейськім хуторі був диякон, а в його сестра — погана, та стара, та з'їдлива. От архирей і каже:

— Женись на ній, то візьмеш приход, а ні — поки я тут, не надінеш ряси.

— Чорт його побери! — подумав Антосьо, — не я первий пропаду, не я й останній. Коли не Галя, то хай і свята Варвара буде, а я зарівно пропав, бо не буду любити.

Через місяць співали Антосьові: «Ісаіє лікуй»; через другий і сліду його не було вже в Кам'янці: на парафію поїхав з своєю жінкою-красою...

* * *

Пройшло десять літ після Антосьового невеселого весілля, як по той бік Попогребського лісу, дорогою на Будії йшла мовби шляхтянка, постогнуючи, а коло неї пів-парубка — хлопець з мішечком на плечах.

— Коли б нам до корчми як бог допоміг, — говорила стара.

— Та вже, бабуню, недалечко, — якось доплетемся.

— Ой, щось дуже мені ноги болять! не знаю, чи дійду! Треба було в лісі відпочити, а тут дуже сонце шкварить. Не дав бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо нікому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеві, щоб ту бумагу написав...

А ззаду чути хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.

— Ученик, — каже, — якийсь до Крутих. — Оглянувсь другий раз і пізнав: — це, — каже, — Ковинський. Я з ним на станції стояв. З татом їде.

— Ковинський... Ковинський!.. — почала стара, — щось я пам'ятаю це прозвище. Де я його чула?.. Ковинський!.. А! он де!.. Ще, мій голубе, я жила в щастю, як чула цю фамілію: якийсь Ковинський з моїм Антосьом по горохах водився. Знаю тепер, знаю. — І почала молитись.

Тимчасом зближавсь Ковинський: коні добрі, бричка крита, й хлопець коло його. Посторонились прохожі, щоб проїжджачому просторніше було.

— Здрастуйте, пане Петропавловський! — гукнув він з буди. — А то до Крутих?

— До Крутих, — озвавсь цей.

— Сідайте, підвезу.

— Та візьміть хоч бабушку, а я й дійду.

— І бабушка сядуть, і ви сідайте!

Ми вже знаємо, що це була стара Люборацька, а то її внук — Фоня. Ішли вони до Крутих, щоб випросити в смотрителя казенний кошт. Фоня вже просив раз, та смотритель не послухав; то тепер і баба пішла, чи не вимолять удвойзі. Не наймали підвод і через те, щоб тих скілька карбованців, що мали, не стратити, а лучче дати смотрителеві.

Сіли вони на бричку й поїхали.

Так верстов за три від цього місця стояла тоді на Будянських полях Махтулова корчма. Тепер уже не та корчма на тім місці, а все-таки є; а тоді була здорова, з заїздом і жив у ній єврей Махтула. В цю корчму заїхали вони на попас і розговорились.

— Знаю, — каже Ковинський, — знаю я Люборацького. Де ж він тепер?

— Пропав, паноченьку! — озвалась Люборацька.

—Як?

— По неволі та на нелюбій женився, та все сумував та грав на скрипку та сох. Лікарі казали не давати йому скрипки, бо сухот достане. Заховали від його скрипку, а він почав пити. Раз отак приїхала до його в гості його булая невіста, тепер попадя. — «Що ви робите? — каже, — чого ви п'єте?» — Нема вас зо мною, то я й п'ю. — «А ви ж тоді не пили!» — «Бо ви були зо мною...» — «А де ж ваші школи?» — «Нема вас, то й шкіл нема». — «А скрипка де?» — «Скрипка?» — скрикнув покійний, схопившись, та й далі сів. — «Нема», — каже. — «Та нема вас, то й її не треба. Тепер я на біду граю та на злидні». — «А я думала, що на скрипку мені заграєте» — «Для вас я грав би й на скрипку, та нема».

Я таки сама прислужилась: послала до музики, щоб скрипки позичив. Принесли ту пригудницю, мовляли покійні татуньо; він тільки глянув, то й затрясся (то скрипка була його семінарська); а як почав грати, то позеленів, пожовк. А очі, як дві жаринки, так і горять, так і палають! Ми плакали-плакали, а він грає, аж вимовляє. Я думала, що перше його душа покине, ніж він скрипку з рук випустить; та не тоді вмер, а на другий день. Ту попадю Галею звали, він дуже її кохав ще дівчиною і вмер на її руках. А жінка покинула його на першім році — пішла на архирейський хутір і стала за доярку до корів, чи за ключницю, чи що. Вмираючи, покійний глянув на мене, опісля на Галю, та й каже: «Не своєю смертю я вмираю; мене вбила семінарія та»... Не докінчив голуб сизий, хлипнув та й погас, як свічка на водосвятті... При тім я самолично була й все пам'ятаю, бо мені жаль за сином, — жаль на людей, що згубили його та й мене коло його. Умер покійничок!.. — закінчила Люборацька й почала молитись, а сльози так і капають. За нею молився і панотець, та цей скінчив і чарку налив, а вона все молилась. Фоня сидів, понурившись. Далі стара закінчила, зітхнувши: «Боже, боже, боже! Претерпівий до кінця спасен будет!» — Тоді отець Ковинський взяв чарку в руки та й каже:

— Ну, мамуню! Дай же нам, боже, здоров'я, а помершим вічний упокой!

— Со святими упокой душі усопших раб своїх і рабинь і ієреїв! — відказала Люборацька.

Випили по чарці й Фоню попоштували. Це вже була остання чарка після полуденку; то Фоня з молодим Ковинським пішли на двір, а старий Ковинський почав розпитуватись.

— А у вас, мамуню, опріч отця Антонія більше дітей не було?

— Було ще три дочки, та й їм бог талану не дав, хіба меншій...

— Де ж вони? — пита панотець.

— Старша вийшла за шляхтича і слід загубила; менша була за попом — за попом таки — і з його рук пожила смерті. Оцього Фоні мати була, — Орися звалась. Що то за дитина була! Я таки сама її занапастила, бо присилувала вийти заміж! Лучче була б під лід пустила!..

— Чи то ви тільки силою віддали свою дочку! Та-же воно мало що не завсігди так буває! Ге, якби зважати на дівочий розум!..

— Треба, паноче, зважати, бо опісля так будуть плакати на батьків, як моя Орися покійна на свою маму плакала.

— Не всім, мамуню, бог таку долю судив, як вашій Орисі, хай їй царство небесне! Та ось що: як того вашого зятя звали, що ви шляхтичем його звете?

— Кулинський, панотче!

— Геразим?

— Геразим.

— То я ж їх обох знав; та нема вже обох: він умер, а вона зарізалась — більш того, що з голоду, бо жадна була й на шматок хліба. До того ще й діти допікали її, все хапокнишкою лаяли. То вона й не витерпіла — зарізалась. Ще й в перехожого солдата ножа позичила, — вони й постой відбували, — бо свого ножа не було. Так у хлівчику зарізалась, в неділю; пішла ніби сорочку вбирати та й зарізалась.

Стара вже давно не чула, що панотець говорив, пожовкла, як віск, і тільки відхлипує.

— Води! — закричав панотець.

Та й вода не помогла: зглянула стара по корчмі, хотіла на образи подивитись, та не було, то тільки перехрестилась; глянула на Ковинського та на Фоню, що тут же стояв — мовби просила: не кидай його, він сирота й не винен, що осиротів, — і сльози річками потекли. Так і застигла, що сльози текли по лиці. Ковинський і поховав її там-таки коло корчми при дорозі, і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята — прибіжить, тупне ногою, плюне й назад, аж поки не заорали його.

Не вспіла стара розказати, де Текля ділась, то ми скажем. Тоді саме, як ця тут умирала, у монастирі в лісі під Немировом постригали Теклю на старшу послушницю: залякалась світового добра, що й лиха відцуралась!

Поховавши бабу, Фоня з Ковинським поїхав до Крутих. В Крутих Ковинський і каже йому:

— Я ще хлоп'ям був, а твій дядько Люборацький ще меншим, тоді я в його чоботи вкрав. Позволь же тепер відкупитись. — І дав йому три карбованці; Фоня аж в руку поцілував.

Фоня тоді був уже в четвертім класі й сидів на тім самім місці, що колись було Антосьовим, бо на парті було вирізано: «класс! ты дурак без нас, а мы без тебя вдвое». Коло цих слів скрипка під низом, а зверху смичок.

Через скілька день після Люборацької похорону під Махтуловою корчмою стояла пара коней в бричці; з корчми виходила молода попадя, така розкішна з себе, і з нею панотець; а за ними два хлопчики. Все то до Крутих тягло.

— Так де гріб Люборацької? — почав панотець.

— От, на цю могилу показував Махтула, — відказав ла паніматка й додала: чи ви знаєте, що я мала бути її невісткою?

— Як так?

— Таже мене були посватали за її сина, а після віддали силою за теперішнього мого попа. Я плакала тоді, а тепер дякую, бо бог спас від вдовства.

—Ха-ха-ха! — засміявся панотець. Попадя пішла далі.

— Я, — каже, — аж умлівала — не хотіла; кажу, шо не вийду за цього, поки Антоній не ожениться. Мій теперішній би-то піп і черкнув до ректора семінарії письмо, а той хутчій до архирея, та й Солодьки почислили за моїм, а Люборацькому висватали дияконівну з архирейського хутора. Цe вже, правда, тоді було, як я стала Робусинською... Антоній умер, а я собі щаслива...

— І вам не гріх? — каже панотець.

— Не знаю. Знаю тільки, що мені добре: пани мене люблять, і все. А що той був гарний, а цей поганий, то овва! Чи то мало других на світі!..

Зітхнув панотець і подумав собі: — І ти ж добра, нічого казати! — га й каже:

— Де ж сироти ділись, як ваш зайняв Солодьки?

— Сироти? Благочиний був дядько мойому панотцеві, то описав Теклю, а архирей замкнув її в монастир разом з матір'ю. Мати ж відбула своє та й пішла жити до сина, де вже жив Фоня, маленький син того засудженого попа. А Текля, дочка, й осталась в монастирі. Опісля, як умер Антоній, стара просилась у проскурниці, та не знаю, чи дали, чи ні. Я чула тільки, що покійна наймала хату й заробляла поденне, доки якийсь пан не зжалкував і не дав їй хату з городом і садком «до живоця».

— Нещаслива! Нащо б вашому виганяти? — каже панотець.

— А що ж! виділяти їм було четверту часть поля і всього? Ото так! Хіба ж вони що? І хати не хотіли продавати; то ми й збули біду з села.

--- КІНЕЦЬ ---