Людина біжить над прірвою

«Пісня пісень»

«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені...»

Це була вже, власне, агонія. Тіло його догоряло в муках і вже втрачало почуття часу, простору, місця й руху. Воно лежало розпластане на снігу над каламутним і шумливим степовим потоком, що тік десь до рідного міста, до рідної річки, прекрасної річки його дитинства, — лежало, агонізуючи, вже на останній грані. Але душа в ньому не здавалася. Ні, вона не здавалася. Більше того — вона тріюмфувала. Вона ж уже була біля мети.

Біля мети! Тут уже він — оце його немічне тіло — навіть рачки долізе. А таки долізе. Він не вмре тут, не сміє. Він долізе-таки до свого порога. Ще трішки — і пекельну муку заступить уже справжній тріюмф, гордий тріюмф, наче клекіт орлиний...

А тим часом він лежав над потоком, над буремною повінню весняних вод і марив. Його обступили роєм усі, хто запав йому в душу й жив у ній життям безсмертних. А між ними був і той «Янгол» з парабелюмом, і рябий салдат, і всі, що не дали йому загинути. Вони стояли й дивилися на нього очима, сповненими здивування й радости... І все те помалу зосереджувалося в одних великих і мерехтливих очах, з яких дивилася чиста, кришталева, безмежно любляча й велика, як всесвіт, душа... Син... Це вони, ці очі й очі всіх тих, що стояли тепер перед ним, як світочі віри в людське в людині і в вартість людського життя в цьому світі, — вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку — найтяжчу, найстрашнішу, бо най-труднішу, але вже останню... Тіло його догоряло в муках. Але . серце в ньому сміялось і щось казало до всіх тих, що стояли перед ним в уяві, — казало як заповіт, як молитву. То не він, то хтось інший у ньому, урочистий і молитовний, писав велетенською рукою по велетенській білій скрижалі землі, — ні, на сліпучо-білому екрані неба, — дивні слова-гієрогліфи.

Вогненно-яскраві, вони зацвітали буйно синьоокими волошками, ніжними мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А він писав і вимовляв, читав написане. І голос той бринів із самого серця. Це була пісня. Це була пісня пісень із великої-великої книги. І він співав її, він урочисто проказував її, мовби псалом у великому храмі:

«...Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!..»

«Я буду вмирати, та поки моє серце в мені, я буду шукати шляхів до іншого серця, сповнений великої віри в неспалиму купину людської любови, дружби й братерства — братерства приречених на великі страждання, але й на велику, на безумну радість — радість тріюмфу над смертю, над злом, над чадом вічної тьми й загибелі...»

«Я буду вмирати, та поки мій розум у мені, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини великої тайни...»

— Слухай, — каже хтось раптом єхидно і впоперек. — Облиш ти свою «пісню пісень». Це все дурниця. Людина — жалюгідне створіння, і їй нема чого гордитися собою. Звідки ж у тебе ця гордість? Ти-от гордився навіть родом. А чим там гордитися, га? Подумаєш!.. Ти кожного разу починаєш розмову зі слів, що твій батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?..

Це говорить професор. Соломон? Так і не так. Це там, у столиці, в тюрмі говорив так один інший «Соломон», педант, і цинік, і резонер-філософ. Але в той же час це ніби й той же самий Соломон, колишній Максимів учитель і «приятель».

Вони ніби лежать у тісноті на запльованій тюремній підлозі. З Максимом поруч сидить Санько Печенізький, бандит-ре-цидивіст — копія, а може, й рідний брат того розбійника, що висів поруч із Христом, розіп’ятий на колоді. Санько любовно гортає Біблію, якої ніколи не читав і досі навіть і в руках не тримав, бо був неписьменний. Він лише знав про неї і любив завжди слухати, як Максим читав з пам’яти «Пісню Пісень» Соломона (справжнього!). Він аж стенався від зворушення та все просив почитати знову й знову тую «Пісню Пісень», ніжно голубить книгу своєю розбійницькою рукою й каже, як це він говорив завжди, замріяно, зворушено;

— Чудесна книга... Яка книга!!. Хто ж... Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу?

— Ага, ага! — підхоплює «Соломон» тріюмфально, злорадно. — Хто написав?! Ти-от пишаєшся... А хто написав оцю «Книгу книг»?!

— Не знаю... — каже Максим задумано. — Не знаю... В кожнім разі не професори й книжники, всі на купу складені... — І враз повертає голову до «Соломона» й каже йому в саму душу:

— Її написали пастухи, професоре. Чи ви зрозуміли? Пастухи! Так само, як перше житло — колиску для Христа, Сина Божого, і ясла зробив тесля. Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозуміли?..

«Соломон» закипає ревнивою злобою, сипле цитатами, архівними довідками, датами, іменами всесвітніх мудреців, і філософів, і царів... Але все ж таки не може спростувати ані факту, що Біблію — книгу, всіх книг — написали пастухи, а не академіки, ані факту, що ясла для Христа зробив тесля, як і факту, що Христос народився все-таки не в богословській академії, а в родині того ж таки теслі... Та «Соломон» був філософ, через те він у всеозброєнні цитат та «логіки мислення» насідав на Максима, збиваючи з ніг, бо хотів вибити його монументальну душу геть з рівноваги, з рейок, на яких вона стояла:

— Так, так! Він зробив ясла... Але ж він зробив і хрест, на якому Христа розп’яли! Ага!

— Так. Але ж він зробив — витесав з мармуру й гріб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки і щоб він воскрес... І витесав потім, і викував, і вимурував усі хрести й всякі споруди — цей тесля, цей каменяр, цей робітник, робучий людський геній. Геній будування й творчости... І збудував хату для вас, щоб ви могли в ній виплодитись, і захиститись, і отаким от мудрим могли вирости... Нарешті, він і надрукував цю Біблію... Він намалював ікони й образ самого Бога... І він таки створив і дав душу людству — дав йому шедеври мистецтва й техніки... Все це він — цей робучий людський геній!

— Він зробив тюрму! Ось цю! — кричав «Соломон». — Він збудував каземати! Він поробив гармати, й танки, й бомби... всі знаряддя смерти й насильства!.. Ага!

Максим посміхається й каже тихо, але з фанатичною переконаністю:

— То нічого. Людську душу, творчу душу того теслі, не можна ані замкнути в тюрму, ані вбити її з гармат...

І блідне лице «Соломона», туманіє, розпливається. Лише Санько-бандит ще якийсь час тримає в руках Біблію. Але й він зникає помалу...

Настає тиша. А в тій тиші його, Максимів, голос, доганяючи «Соломона» й Санька, десь здалеку-здалеку й повільно вимовляє:

— Ось чому я завжди... починаю розмову... з гордих слів... що мій батько... був каменяр... а чи тесля!..

Ті слова завмирають. Тонуть у сліпучій мерехкотняві.

Нікого.

Лиш біла велетенська скрижаль мерехтить сліпуче, а на ній вогневіє, кимсь написана, нова Пісня Пісень, і перший псалом її вогненне скапує словами:

«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя...»

Хтось нахиляється над Максимовим серцем і каже в нього тихо, ніжно, лагідно:

— Аванті!

Лагідно, але категорично.

— Аванті!!

Розпластане в безсиллі тіло поривається встати. Довго б’ється, як риба об лід, об білу пелену снігу. Все поривається встати.

І нарешті таки встає...

Останні кілометри Максим іде, як сомнамбула, з останніх сил долаючи вже останні метри.

Степ лишився позаду. Максим перейшов усі яри й переярки, всі горби й пагорби, перебрів усі потоки й протоки, переліз через усі провалля — і ось він іде вже городами-садами... Степ лишився позаду, а він іде садами, городами, навпростець. Перетинає вулиці й перевалки навскоси, переступає тини й перебрідає канави, дивлячись усе вперед, усе вперед, просто перед собою, маніякальним зором. Він іде по прямій.

«Пряма є найкоротша поміж двома точками...» І однією точкою було його серце, другою — поріг його хати. І ті точки зближаються, зближаються по прямій...

Вже люди зустрічаються в вуличках і в дворах і кивають йому, а він іде... йде... Він нікого не бачить і нічого не чує, і нічого немає в його думці, крім мети... Йде...

Ось замерзле болото й левади, залиті поверх льоду водою. Він іде по воді... Він іде по воді й не тоне — як дивитися віддалік... Там, за цією водою, за цим болотом, за левадами, — там уже його город, уже його двір, уже його хата...

Перебрівши болото по льоду, залитому водою, він вступає в город.

Іде городом. Нарешті доходить до комори, до тинка, за яким починається його двір, і стає...

В дворі біля хлівця — його дружина! Вона рубає дрова. В чоловічому пальті, в ганчір’яних бурках, у шапці з вухами, вона рубає дрова. Наступила на сукувату в’ялену дубову гілляку ганчір’яною буркою, б’є ту дубову гілляку тупою сокирою й ніяк не може перерубати. А біля неї синок — носить відрубані цурпалки в хлівець і гомонить щось там із хлівця до матері...

Максим дивиться,, як дружина рубає й не може ніяк перерубати гілляку, і останнім напруженням волі посміхається й голосно каже:

— Хоч би ж... хоч тоншу... поліняку... взяла!..,

Дружина нагло кидає сокиру, скрикнувши:

— Борисе!.. Батько!!.

Павза. І голос із хлівця крізь буйні сльози:

— Вже знаю, знаю...

Але синок не виходить. Він там десь уткнувся личком у дрова, й ридає від безмежного раптового щастя, і соромиться тих сліз — бо ж він уже не дитина! — і не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтіли й розгубилися, запалахкотіли великим полум’ям чистої, як кришталь, гарячої, як вогонь, любови...

Потім вони взяли батька за руки й повели двором через поріг до хати.

Ось і поріг! Серце Максимове затрепетало.

Поріг! Ось він!

Максим переступає його в гарячці, але ще в повній свідомості.

Але за порогом свідомість його враз покинула. Він зів’яв, зломився, як колос, і, спершись на стіну спиною, помалу сповз на підлогу. І без пам’яти ліг упоперек дверей...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ шостий

По садах цвіли вишні. По левадах пишалися кульбаби. Над бомбовими кратерами зеленіли пагінці трав і бур’янцю. А по шляхах і доріжках стелився шпориш. Збомблене місто підводилося знову до сонця.

Люди по городах копали землю, засіваючи її зерном, яке мали під руками вціліле, — засівали всуміш із надіями й вірою. Вони накривали дахи, затуляли стріхи.

Весна йшла переможно й весело, аж наче з вистрибом. Як ті маленькі козенята, що разом із Білявкою бігали по левадах, по кульбабах. Це було свято, велике свято народження на глум і наругу над смертю.

Бруньки на деревах лопались, і з них тріюмфально, стихійно виливалось житія — зачатки нового, радісного, барвистого світу:

Максим був у числі тих, що розкривались, як жадібні листочки, назустріч сонцю, тягнучися до нього лицем. Поправши смерть ногами, по довгих днях агонії на смертному ложі й мандрів на межі цього й іншого світів він нарешті звівся. Його жадібна й уперта душа, його залізна воля, його тваринна жага цвісти й буяти взяли гору. І от нарешті, худий, аж чорний, але живий і усміхнений, він стояв сонячно-росяного ранку під кленом, що буйно вибруньковував лист, стояв разом із синком Борисом, нахилившись над розстеленим на шпориші рядном, і, сміючись, торкав пальцем за довгі вії маленьку, зовсім манюньку людину.

Ту, що її хрестили тоді, над пеклом.

Лежачи на рядні горічерева й гулюкаючи на сонці, вона дивилась у Максимові очі й простягала по них руки — по ті усміхнені й глибокі два променисті озерця, в яких відбивався, обертаючись, цілісінький світ...

А десь далеко-далеко все гримотіла канонада. Війна продовжувалась, і десь там злосливе шаліли й далі обидва, ще не подолані, вороги. Під ними ще стогнала земля.

«Але нехай гримить і нехай шаліє! — думав Максим. — Воістину варто сім разів осліпнути, щоб лише раз прозріти!..»

Максим посміхався, сповнений безмежного до них презирства, почуття незрівняної вищости й гордости, — такої духмяної чорноземної сили, такої буйної, незнищимої й незборимої снаги.

Нехай гримлять і шаліють...

Він відчув уже раз свою перемогу над ними. І нехай тепер що не станеться, але тут, на цій землі, переможцем буде він. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресіння земля, а він, син цієї землі, — невід’ємний від неї. Та головне — які б не страшні були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в ній. Максим знав це тепер так твердо, як ніколи, і ніякі най-мудріші Соломони з їхніми хробачно-зміїними філософіями не змогли б тепер захитати його віри в це.

Згадка про Соломона нагадала Максимові ще одну «перемогу» — ту, що її, власне, довів сам на собі Соломон. Незабаром після одужання Максим довідався, що Соломона знайшли мертвим на руїнах собору. Знайшли його після того, як веремія наступу-відступу пройшла містом туди й назад і на мить стало тихо. Він мав відступати з «своїми», але він уже знав, що вони йому вже не вірили й не думали вважати його за «свого» й після того, як уже повністю використали його подвійну зрадницьку душу. Тікати ж йому було нікуди, а залишитися — теж неможливо, бо зрадив себе вже перед усіма, зраджуючи всіх. А головне — він і сам не вірив уже не тільки нікому, але й самому собі. Не маючи в собі вже нічого, крім тваринного страху, він не мав уже іншого виходу, тільки той, що його вказав був йому Максим — тоді, під час зустрічі з ним на руїнах собору.

Прийшовши на руїни, Соломон хотів зірвати себе гранатою — тією, що її знайшов і подав йому тоді на зустрічі Максим, а він її сховав. Але граната не запалилась... Вона так і лишилась валятись на землі з зірваним забезпечником — рожева й ніжна, як писанка, італійська граната. Тоді він отруївся ціян-калієм, що його мав при собі. Отруївся на камені над Авраамом...

Нічого по собі не лишив, тільки хемічним олівцем написав на камені:

«МАКСЕ! Я ПЕРЕМІГ», а трохи далі дописав «себе».

Максим потім прийшов на руїни собору й ще встиг прочитати той напис.

Хемічний олівець розплився від дощів, і напис помалу обертався в брудну, невиразну пляму...

«Ні, — подумав тепер Максим ще раз, як думав з цього приводу вже не раз. — Це не він переміг себе, а його перемогло те, що він так зухвало, з певністю вченого хробака заперечував. Він бачив саме безглуздя в усьому, а тим часом у його власному фіналі — доказ перемоги вищого глузду над безглуздям людей».

Але думка про це тільки ще більше прояснила й без того ясно-прозорий сонячний настрій, що наскрізь пронизував Максима. Джерело цього настрою, він розумів, було не в ньому самому. Воно було скрізь у природі навколо, воно чулося в диханні рідної землі, і воно ж бризкало з радісних усмішок ось оцих рідних, найрідніших істот, що були поруч нього. Це відчуття цілковитої єдности з усім цим коханим, дорогим світом людей взагалі, батьківщини зокрема й родини передусім робило його щасливим, хоч гримотіння далекої канонади й відбивалось у серці болючою пригадкою про непевність та навіть без-виглядність його власного майбутнього. І, відганяючи від себе тривожні думки про це, Максим увесь віддавався відчуттю свого, нехай хвилинного й непевного, але справжнього людського щастя...

Пружилося тіло, й пружилася душа. «Ну, що ж, — думав Максим. — Хай гримлять канонади, хай лютують віхоли, хай завивають смерчі й котиться самум». А він усе-таки стоятиме, як дуб, на цій землі, і поки він з нею — одно, ніякий самум не зможе його подолати, не зможе його звалити, не зможе його змести. Бо все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого — любов. І як і найгустіший дим не в силі заступити сонця, так і найчорніше зло не в силі подолати добро, що виходить з любови. Невмирущим є все, що здібне любити. В любові тріюмфує над чорною тьмою світ — сонячний, прекрасний, божественний світ. Завжди живе тріюмфує над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються ніжні пагінці трав і квіток. Над прірвою буйним цвітом зацвітає весна!..

Ні, він з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ні на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувать свою волю.

Непереможним є все, що роджене для творчости, для ра-дости й цвітіння.

Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби... Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються проливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти. І поросте бур’янами те, чому порости бур’янами належить. І згниє геть те, що своїм серцем злобним умерло, захлинулось у зненависті, вдушилось у жорстокості, — все те, що не жило, а чаділо.

І ввійде той чад і сморід у сиру землю, в глибини її найдальші.

І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над чадом, над злом і над смородом, буйно розквітлий, на цій, на родючій землі. І пливтимуть над ним білосніжні хмарки, воркуватимуть в ньому закохані горлиці, радітимуть в ньому люди щасливі, а з високих його верховіть, сонцем осяяних, падатимуть радісні сльози, як перламутрові блискітки рос.

Гарміш -Партенкірхен 1948-49рр.

ДОДАТОК ДО ПРОЧИТАНОГО,

ЩО СТАНЕ В ПРИГОДІ ВЧИТЕЛЕВІ ТА УЧНЮ

До видання увійшов роман видатного українського письменника І. Багряного «Людина біжить над прірвою». Додаток до прочитаного містить біографічні, літературознавчі й методичні матеріали, які допоможуть читачеві ґрунтовніше ознайомитися з життям і творчістю письменника, його роллю в становленні нової української літератури. Наприкінці розділу вміщено список рекомендованої літератури для тих, хто цікавиться творчістю автора і захоче поглибити свої знання.

Життєвий і творчий шлях І. Багряного

Іван Павлович Багряний (Лозов’ягін) народився 19 вересня 1906 року (за старим стилем) у м. Охтирка Сумської (колишньої Полтавської) області в сім’ї маляра. Мати майбутнього письменника Євдокія Іванівна Кривуша походила із заможного селянського роду з села Куземин біля Охтирки. В сім’ї, окрім Івана, виховувались також син Федір і дочка Єлизавета.

До школи Івась пішов шестирічним і, оскільки розмовляв українською і лічив, як навчила мати, теж по-українськи, в російській церковно-приходській школі в Охтирці хлопчикові приклеїли тавро «мазепинєць». З 1916 до 1918 рр. вчився у вищій початковій школі, потім — в Охтирській ремісничій, з якої перевівся в Крас-нопільську художньо-керамічну школу, де набував фаху маляра й гончара. Жилося майбутньому письменникові в цей час дуже тяжко. Пізніше він згадував, що уже десятирічним тривожився проблемою хліба насущного і заробляв його своїми руками.

У 14-річному віці Іван став свідком жорстокої розправи чекістів із його 92-літнім дідусем та дядьком, чия безневинна смерть вразила хлопця.

«Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її...

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (мого дадька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьбі — в 1917-1918 роках — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу. Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували і без суду заслали на Соловки на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув. Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина»¹.

Закінчивши у 1922 р. Краснопільську художньо-керамічну школу, Іван, рятуючись він голоду, який викосив у 20-х роках півтора мільйона людей, вирушив на Донбас. У 1922-1926 рр. викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, у друкарні, мандрував по Криму, Кубані, редагував у Кам’янці-Подільському місцеву газету. В 1924 р. стає членом бюро Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг».

У 1925 р. у Кам’янець-Подільській газеті «Червоний кордон», працюючи в ній ілюстратором, Багряний надрукував свої перші вірші. В цьому ж році під першим псевдонімом (І. Полярний) видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П’ять оповідань».

У1926 р. письменник опинився в Києві і вступив до Київського художнього інституту на малярський факультет. У журналах «Глобус» та «Життя й революція» з’являються його твори під псевдонімом Іван Багряний. У цей же час поет пориває з «Плугом» і вступає до організації МАРС (Майстерні Революційного слова), до якої належали Григорій Косинка, Євген Плужник, Тодось Ось-мачка, Борис Антоненко-Давидович, Дмитро Фальківський, Ва-лер’ян Підмогильний та ін.

Після Жовтневої революції і громадянської війни прийшли часи відносного спокою і відбудови. І. Багряний радіє відбудові, він її співучасник і її творець. А молодість і любов до рідної землі, хоч і важкувато часом йому живеться на ній, надихають на створення ліричних віршів-гімнів природі, людині та її праці (поезії «В місто», «Біля Дніпрових порогів», «Над Россю», «Дівчині», «Далечінь», «Люблю» та ін.).

У 1927 р. Іван Багряний дебютував як прозаїк. У журналі «Всесвіт» публікуються оповідання «В сутінках» та «З оповідань старого рибалки».

Згодом виходить збірка віршів «До меж заказаних», яка відкрито заявляє про суспільну позицію молодого поета.

У 1929 р. в Охтирці письменник з власної ініціативи і власним коштом видає поему «Аве Марія», яку сам і розсилає по книгарнях. Поки цензура прийняла рішення заборонити книжку, майже весь її наклад — 1200 примірників — розійшовся. Поема мала присвяту: «Всім бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим і зборканим і своїй бідній матері — крик свого серця присвячую». І саме в ній поет показав, чого саме вимагала від митця тоталітарна система. У пролозі автор звертався до уявного друга: «Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців.., бо слово «поет» стало визначати: хамелеон, повія, спекулянт, авантурник, ледар... Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі... Я хочу бути тільки нею...» Ці слова — життєве кредо поета. І він його дотримувався. Попри всі негаразди життя він не схибив, не зламався і залишився людиною.

У 1930 р. з’являється друком один із перших в українській літературі XX ст. історичний роман у віршах «Скелька», в якому постає одвічна проблема несправедливих взаємин України й Росії. В його основі легенда про те, як у XVIII ст. доведені до відчаю нещадним визиском жителі села Скелька на Полтавщині повстали проти експансії російських ченців і спалили чоловічий монастир Кузе-минська Покрова.

Олекса Слісаренко, прочитавши «Скельку», назвав І. Багряного «Українським Пушкіним». Та іншої думки як про «Скельку», так і про творчість І. Багряного взагалі була критика, а підсумок, певною мірою, підвів Ол. Правдюк у статті з промовистою назвою «Куркульським шляхом»: «...Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким...»

Публікація «Скельки» стала фатальною. Її було конфісковано, всі інші твори автора вилучено з бібліотек і книгарень. Багряний не був допущенний до захисту диплома через політичну неблагонадій-ність і заарештований 16 квітня 1932 р. Він звинувачувався «...в проведенні контрреволюційної агітації... за допомогою його літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенбері», соцсатира «Батіг»...»

У відповідь на звинувачення І. Багряний пише свідчення, в якому дає об’єктивну, чесну і безкомпромісну характеристику умов, в яких відбулося формування його поглядів і що призвело «до збочення», робить глибокий аналіз своєї творчості й особливо тих творів, які були визнані «контрреволюційними». 25 жовтня письменник на три роки був відправлений до спецпоселень Далекого Сходу.

«Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за

Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС. Арешт, суд, вирок: за втечу з заслання — три роки вже ув’язнення в таборі. Так я потрапив у Бамлаг (Байкало-амурський лагер). Відгаратав там три роки», — так про той період згадував сам І. Багряний.

Присуд він відбував у таборах так званого БАМЛАГу. Терміну не добув, бо в 1936 р. знову втік. Певний час перебував на волі в Зеленому Клину, там і одружився.

Точних даних про час повернення І. Багряного із заслання немає, а 16 червня 1938 року — новий арешт і знову... Харків. Багряному пред’являється нове звинувачення, тепер уже як учаснику, чи навіть керівникові, націоналістичної контрреволюційної організації. Потяглись довгі дні знущань. Допити... Допити... Допити... У Харківській в’язниці він пробув два роки і сім місяців, з них 83 дні — в камері смертників. Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав.

1 квітня 1940 р. було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність відносяться до 1928-1932 років, за що він уже був засуджений, а «...інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’ягіна слідством не добуто». Майже два роки прознущались, але «...інших даних» не добули. Ахворий, знесилений, але нескорений І. Багряний повернувся в Охтирку. Хіба можна скорити людину, яка в камері смертників вірила.

Із тяжкою формою хвороби легенів Іван Багряний працює в Ох-тирському театрі декоратором. Там застає його війна. Якийсь час письменник редагує газету «Голос Охтирщини», друкує у ній свої твори. Але розуміє, що фашистське «визволення» — це ілюзія, і в комедії «Генерал» витупає проти будь-чиєї окупації України. П’єсу не дозволили ставити на сцені. «В 1942 році мав бути розстріляний, відповідно до німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався», — писав І. Багряний.

Коли до Охтирки повернулись червоні, його знову почав переслідувати НКВС. Багряний залишає домівку, пробирається до Львова. Налагоджує там зв’язки з УПА, ініціює створення підпільного уряду — Української Головної визвольної Ради. Працює в ОУН — малює плакати, листівки, складає пісні, виступає перед воїнами УПА.

А у 1944 р. Іван Багряний за два тижні написав роман «Тигролови», який у Львові на літературному конкурсі розділив перше місце з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».

Із наближенням фронту, за однією з версій, письменник емігрує до Словаччини, потім переїжджає в Австрію, а вже звідти — в Німеччину (Новий Ульм). Дружина з сином Борисом та донькою Наталею залишаються вдома.

Восени 1945 р. І. Багряний разом з Юрієм Шерехом, Ігорем Костецьким, Віктором Петровим та іншими письменниками-емі-грантами створює літературно-мистецьке об’єднання — Мистецький Український Рух (МУР), яке згодом у США перетвориться в об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку. «Вирішили ми тоді й те, що це об’єднання не повинно бути типу радянської спілки письменників, що воно повинно бути елітарне й на членство ініціативна група буде запрошувати, виходячи з літературних заслуг».

У 1946 р., коли на вимогу Сталіна почалася примусова репатріація колишніх радянських громадян до СРСР, що супроводжувалася насильством, розстрілами, тортурами, висилкою до концтаборів, І. Багряний пише гнівний памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», в якому вперше показав людству обличчя тиранії і повну відсутність будь-яких прав людини в цій країні. Автор уперше сказав уголос про сталінський геноцид проти України, про справжній зміст «колективізації», «знищення куркуля як класу», про голодомор 1933 року, про знищення української інтелігенції 1932-1939 рр. — «розстріляне Відродження», про криваву каральну машину ДПУ-НКВС.

Перекладений європейськими мовами, цей публіцистичний виступ Багряного став міжнародно визнаним документом, який врятував життя багатьом переміщеним особам.

У 1946 р. побачила світ збірка поезій Івана Багряного «Золотий бумеранг. Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного (1926—1946)». Назву збірці дала поема «Золотий бумеранг», написана у 1932 р. в Харківській тюрмі, в камері самотнього ув’язнення. До збірки ввійшли твори, які раніше не друкувалися (особливо з книги «В поті чола»), — «Шахтар», «Годинникар», «Маляр», «Швачка», «Ратай» та інші. Тут також вперше було надруковано поему «Гуляй-поле», в якій автор зобразив жахливу картину людського буття на землі, спотвореній війнами. Збіркою «Золотий бумеранг» І. Багряний підбив підсумок своїй поетичній творчості.

Від першого і до останнього дня свого перебування в еміграції І. Багряний займався політичною діяльністю... Десятки і сотні тисяч емігрантів скупчилися в тимчасових таборах у Західній Європі, переважно в Німеччині, без засобів існування, без впевненості у завтрашньому дні: куди поверне доля? Та і весь цей емігрантський український потік був далеко не однорідним, штучно поділеним обставинами та умовами життя на «східняків», «західняків» та ін. Трагедія України, розірваної і розшматованої і знову поневоленої, тепер уже сталінськими яничарами, була перенесена і сюди, і відчувалась повсякчасно. В таких умовах потрібно було створювати організації, які б об’єднували людей, допомагали їм вистояти. Іван Багряний з енергією і запалом зі своїми друзями-однодумця-ми організовує Українську Революційно-Демократичну Партію (УРДП). Від Другого Надзвичайного з’їзду УРДП (травень 1948 р.) і до останніх днів життя І. Багряний — її незмінний Генеральний секретар. Ним підготовлені та виголошені на з’їздах і пленумах доповіді з теоретичних, організаційних та інших питань поточного життя партії, написано понад двісті статей, звернень, памфлетів, що друкувались переважно в «Українських вістях» — газеті, яку він започаткував і довгий час редагував у Новому Ульмі в Німеччині, та журналі «Наші позиції» — органі ЦК УРДП. При газеті починають працювати кілька видавництв («Україна», «Прометей»), в яких друкують заборонені в СРСР твори В. Винниченка, Д. Гумен-ної, Т. Осьмачки та інших українських письменників. Багряний прагне згуртувати всі найкращі сили для боротьби за незалежність України, ініціює створення ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). У 1952-1963 рр. він був головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР в екзилі.

Справжньою подією в українському літературному житті став вихід у 1950 р. роману І. Багряного «Сад Гетсиманський». В основі своїй роман автобіографічний, написаний під враженнями від перебування в слідчих камерах НКВС та в тюрмі на Холодній Горі. В своїй примітці на першій сторінці роману автор пише: «Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку, змальованих тут працівників НКВС та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених) — є правдиві». Цей роман приніс черговий успіх і славу авторові, витримав кілька видань, був перекладений німецькою, англійською і французькою мовою. Але і досьогодні не виданий в Росії.

У 1953 р. виходить у світ «Огненне коло» — повість про трагедію під Бродами, про трагедію, коли «...один проти одного йа чужому фронті, на рідній, чужинцями сплюндрованій землі, б’ються брати і сестри того самого народу» (М. Вірний). Як зазначено автором у примітці, «Ця книга є частиною з ІУ-го тому роману «Маруся Боїуслав-ка». А сама «Маруся Богуславка», як книга перша роману «Буйний вітер» побачила світ 1957 року, хоч була написана в 1952-1956 рр. Ці два останні твори — частина задуманої автором епопеї (тетралогії) «Буйний вітер» — про трагедію і героїку життя молодого покоління в передвоєнні і воєнні роки. Задум авторові повністю здійснити не вдалося. Причин тому було багато: і хвороба з частим перебуванням у лікарні, і робота над «неплановими» творами.

Одним із таких творів стала повість «Антон Біда — Герой труда» (1956). Ця віршована повість-сатира — гнівний протест І. Багряного на дії так званого берлінського «Комітету за возвраїцєніє на родіну», відповідь на поему Ігоря Муратова «Антон Бід». І. Багряного обурювала та кампанія брехні і фальсифікації дійсності, до якої вдавалися більшовицькі «людолови», заманюючи знедолених співвітчизників у «совєтський рай». На творіння сталінського лауреата Багряний відповідає правдивою повістю про цих вимушених емігрантів, вірить у світлий завтрашній день, у повернення отих страдників на Батьківщину.

Позиція І. Багряного в національно-демократичному русі, активна громадянська діяльність викликали на себе удари не лише з СРСР, але і з кіл частини еміграції, яка не сприймала його ідеї. Йому погрожували, обливали брудом. Але найболючішим ударом для письменника був виступ сина Бориса, який жив в Україні. Це було радіозвернення до батька, яке примусили прочитати хлопця, коли він служив у радянській армії. Батько, почувши голос сина, потрапив у лікарню з легеневою кровотечею.

25 серпня 1963 р. в санаторії «Блазієн» у Шварцвальді (Німеччина) Іван Багряний помер. Похований на цвинтарі в Новому Ульмі.

Після смерті І. Багряного, в 1965 р. вийшов друком його роман «Людина біжить над прірвою» — про трагедію затягнутих у вир світової війни людей і про мужність героя в критичній ситуації. Як головний герой роману Максим Колот, так і Україна через випробування і страждання з неймовірними труднощами прямує до своєї мети.

А у 1992 р. Івану Багряному посмертно присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка, яке Іван Дзюба назвав «актом справедливості і визнання (хоч і запізнілого)».

Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО

«ХОДИ ТІЛЬКИ ПО ЛІНІЇ НАЙБІЛЬШОГО ОПОРУ — І ТИ ПІЗНАЄШ СВІТ»²

Що ми знаємо про Івана Багряного, а точніше — що ми про нього знали до останнього часу? Знали, що це запеклий антикомуніст, переконаний ворог Радянського Союзу, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчисленних опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої різанини, до війни, до повалення соціалізму. Що вже говорити про спеціальну, специфічну, пропагандистську літературу, — не будемо витрачати часу на цитування викривальних праць! [...] Юрій Смо-лич, спогади якого ще донедавна були чи не єдиним джерелом відомостей про 20—30-ті роки в українській літературі, досить прихильно схарактеризувавши багатьох тогочасних українських письменників, заявив не менш категорично: «І вже справді зовсім інша річ — Багряний. Зовсім інша тому, що по війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду — так званий «уряд УНР у екзилі», останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку».

Цікаво, чи не правда? Є рація навести розлогіший уривок цієї колоритної «Розповіді...» Юрія Смолича, навести без змін і скорочень — так переконливіше:

«...Я пам’ятаю, як Багряний починав. Він подавав безперечні надії, якщо судити з поетичного роману «Скелька», який звернув на себе увагу тогочасних літературних керівників і вивів його автора в літературу.

^ Багряний... появився на хвилі другого покоління пожовтневої літератури. Був він з літературної богеми, до того ж у Харкові бездомний і якийсь час проживав у Вражливого — двома поверхами нижче пщі мною у будинку «Слово». Я часто заходив до Вражливого — ми з Вражливим водночас захоплювались вивченням французької мови, грою на більярді та полюванням. Якийсь час у квартирі Вражливого — коли від нього пішла дружина — взагалі утворилося пристановище богеми: на столі в їдальні постійно ночував Плужник, на другому — Багряний, переночувати міг взагалі кожний бездомний. Щовечора заходили Підмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось. Багряний рідко бував «вдома» — був непосидючий, мав якісь побічні знайомства й приятелювання. З’являвся він несподівано — бушував, лаяв світ і облягався спати на письмовому столі. Звідтам, з того стола, його забрано» («Розповідь про неспокій триває», К.: Рад. письменник, 1969). [...] Вступаючи в літературу, досить рано — за звичаєм тих часів, обрав собі промовистий псевдонім: Багряний. Як Багрицький, Голодний, Светлов, Первомайський. Не грав, не догоджав комусь, не придурювався — щиро вірив. Хотів, намагався щиро вірити. Хоча вже мав порахунки з «владою трудящих». [...]

Письменник Семен Журахович розповів таке: «Влітку 1927 року в село Яреськи, де я працював на пошті, завітали троє юнаків. Козацьким шляхом і козацьким ходом (пішки) вони мандрували до Полтави. Наймолодший серед них — чубатий, веселий, здоровий — то й був Іван Багряний, про якого я вже чув. Він мені зразу заімпонував — не тільки тому, що був моїм ровесником, а й своєю чемністю: на відміну від своїх товаришів, звертався «на ви». Побачив на ослоні у мене зошит і запитав: «Що це?» Я знітився: «Це я пишу... для себе». Він: «Що значить — для себе? Писати треба для всіх, треба розвивати літературу! Якщо ви цікавитесь художнім словом, то мусите свої почуття, свої думки нести на люди».

Я щось заговорив про радянську літературу — Багряний твердо заперечив: «Є російська і є українська література, білоруська і грузинська. Радянської ж літератури, як такої, немає». — «А комсомольська?» — «Ну, такої вже напевно не існує. Бо є література і є нелітература!»

Він мене вразив своєю освіченістю. Багато розповідав про харківських, про київських письменників, давав стислі, але яскраві характеристики Яновському, Рильському, Бажану, Тичині, Плуж-никові. Заохочував мене всіляко працювати в літературі — його ніскільки не турбувало, що я з походження єврей: «Мова у вас соковита, полтавська!»

Вранці, коли я прокинувся, їх не було вже: підвелися і пішли ще до схід сонця. На ослоні лежав мій зошит, уважно перечитаний. На чистій сторінці — напис: «Любіть рідне слово! Читайте! Збагачуйтесь духовним досвідом! Пишіть!» Підписи. Перший — навскоси — І. Багряний. І що ж ви думаєте? Загітував мене таки Багряний! Досі пишу!» [...]

А ось захоплений спогад режисера Тетяни Нікітіної-Станіслав-ської.

1929 рік. Вона — студентка Харківського театрального інституту. Весна, черемха цвіте, вони йдуть вулицями Харкова, і назустріч — молодий чубатий парубок. «Знайомтесь, це поет Багряний». — «Іван», — рекомендується поет. І негайно «зорганізовує» все необхідне для вечірки. Вони 'ідуть на околицю. В гаю співають солов’ї, поет цілу ніч напам’ять читає вірші — свої і чужі, у дівчат очі палають — і так до ранку. Іван проводжає їх до гуртожитку, дорогою купує величезний букет квітів... Все. Більше вона його не бачила.!...}

Восени 1940 року Івана Багряного звільняють «за недостатністю матеріалів для повторного засудження». Звільняють з відбитими легенями і нирками, звільняють під нагляд, але випускають на волю. Бо не дав Іван Багряний жодних компрометуючих свідчень ані про себе, ані про інших, не підписав брехливих протоколів. Таких упертюхів небагато знайшлося по слідчих ізоляторах НКВД, але якусь частину тих, хто не зламався на допитах, після падіння Миколи Єжова і облудної постанови про перекручення в боротьбі з ворогами народу, — не всіх, повторимо, а частину, — відпустили на волю. Як можна було збагнути, не назавжди. «Умовне звільнення, — пише в біографії Багряний, — було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати».

У передмові «Поезія, вічність, час» Борис Подоляк (псевдонім Григорія Костюка) чи не перший окреслив «літературно-громадський образ поета» (Багряного): «А образ цей складний і різно-видий. Як само життя. ...З перших днів почував себе вільно і не-примушено в поезії — сковано і важко в суспільстві. Це тому, що ненавидів рабство і рабську психологію. Це тому, що любив свободу слова і свободу людини. Що вимріяв свою націю вільною, а побачив її підвасальною. Що ненавидів сучасний батіг, а батіг став богом його часу. Тому, що був революціонером і не міг і не може дарувати узурпації здобутків революції. Тому, що був людиною, а навколо так багато фарисеїв. Горів вогнем великого відродження народу нашого, а «хижі напівінтелігенти і гешефтмахери» гальмували цей величний хід нації «до сонця!». Тому й шлях поета — шлях творчого горіння, м’ятежного неспокою і боротьби». [...]

ІВАН БАГРЯНИЙ — ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ І ПИСЬМЕННИК³

Іван Багряний вписав своє ім’я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. «Стара» еміграція вийшла за кордон порядком оборонної війни з окупантом, вона не жила під окупантом, її руки і ризи були чисті від будь-яких підкорень, компромісів. [...]

Але він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВД перетворило його на «зека» — в’язня далекосхідньо-го концтабору. Втеча, бездомність, мавдри і поворот до своєї країни, що ще не одійшла від геноциду, а вже була напередодні нової катастрофи. Новий арешт, тортури — все це описане в романі «Сад Гетси-манський», що його вважають значною мірою автобіографічним.

Друга світова війна дала «вихід» на Захід крізь вогняні ворота фронту, крізь цвинтарні табори полонених і концтабори, крізь ун-терменшівську категорію «остарбайтера», крізь оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх остались емігрантами. Не еміграція, а «ісход», не група однодумців, а неймовірна мішанина маси — колишніх в’язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; колишніх політичних і колишніх кримінальних злочинців; свідомих патріотів і русифікованих; таких, що були патріотами Радянської України, будували в ній українське відродження, і таких, що були внутрішніми емігрантами; селяни, робітники, фахівці. Коротко — це вийшов конгломерат отієї соціяльної каші, на яку перетворив комуніст-окугіант суспільство України.

З цієї каші не міг нормально формуватися струмінь політичної еміграції, бо Німеччина стала для втікачів не країною політичного азилю⁴, а країною концтабору. На еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина формуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в якихпсувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля.

І от серед такого хаосу і тьми кромішньої залунав голос Івана Багряного. Спершу це був голос письменника, голос «Тигроловів». ...Для старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що подолав і тигрів, і НКВД і вирвався у вільний світ, здався таким зухвалим і перебільшеним, що Мосендз і Клен вирішили спародіювати Багряного-Многогрішного у вигаданому ними гумористичному Іоро-таку. Одначе Горотакові не вдалося подолати Багряного так, як Стрісі — Семенка. Многогрішний переміг, і Горотак вийшов лише симпатичним, буквально дружнім шаржем. Горотак тільки збільшив популярність Багряного-Многогрішного. [...]

Багряний був єдиний із політичних лідерів еміграції, що зумів найти групу російських політичних діячів, які пішли на співпрацю з українцями на базі безумовного визнання державної самостійносте України. Це Алексінський — знана постать у політичній історії Росії нашого століття. Алексінський вже і переклав на французьку мову роман Багряного «Сад Гетсиманський» та надрукував у видавництві «Українські вісті».

Безумовно, партія і політика забирали у Багряного, мабуть, основну енергію і час, а головне — забирали його здоров’я, бо творили йому численних ворогів, які не давали стати новому противникові. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП, ба навіть і на власну родину тиснути. Але з другого боку організований Багряним гурт ентузіастів УРДП допоміг йому видавати й поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» чужими мовами.

Ця симбіоза письменника з його партією не була випадкова... Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу д ля емігранта з УРСР істину. А саме: всупереч замахам на геноцид — людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірності, але тим сильніша жива енергія, жива душа — жива нація.

Володимир ДЕРЖАВИН

ТРИ РОКИ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ НА ЕМІГРАЦІЇ (1945-1947)⁵

...Після передчасноїсмерти Аркадія Любченка чільним репрезентантом хвильовизму в нашому еміграційному письменстві лишається Іван Багряний, що його творчість має величезний політично-громадський резонанс, а під власне мистецьким кутом зору сприймається й оцінюється по-різному — мабуть, через надзвичайно строкатий еклектизм своїх поетичних засобів. Після виходу з друку збірки старих його віршів «Золотий бумеранг» (1946), що хибує на надмірні й здебільшого невиправдані літературні претенсії, І. Багряний остаточно перейшов до белетристичної й драматичної прози, склавши досить влучну патріотичну лектуру для юнацтва та найширших читацьких кіл у формі повісти «Тигролови» (І—II, 1947, скорочене видання під заголовком «Звіролови», 1944), що її «треба зарахувати до категорії пригодницьких, які читається з великим напруженням, але в які не віриться ані за австрійського гроша» (Б. Романенчук). Пізніші драматичні та напівдраматичні твори І. Багряного («Генерал», «Розгром») визначаються типовим для цілої — не самої лише української — під’яремної соціалістичної літератури 30-х років кількісним надміром і якісною нерозбірливістю образів, естрадною риторикою, плакатною ефектовністю, газетною публіцистичністю, елементарністю емоцій, зумисною вульгарністю вислову — «свідомим гробія-нізмом», за слушним вироком компетентної літературної критики.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ ІВАН БАГРЯНИЙ⁶

Емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправлена» їдкою іронією і сарказмом поезія І. Багряного різко дисонувала з темами і ритмами офіційної поезії. Критики легко відшукували в його поезіях, які друкувалися в журналах «Життя й революція», «Червоний шлях», «Глобус», «Всесвіт», «Гарт», «Плу-жанин», «Юно», в збірці «До меж заказаних», у поемі «Аве Марія» і «порнографічний натуралізм», і «слинявий сентименталізм», і «містичне самозабуття»... Б. Коваленко 1 липня 1929 р. на сторінках «Літературної газети» (під псевдонімом К. Потапчук) виніс ідеологічний присуд тенденції відступу від магістрального шляху до політизації літератури і мистецтва: «На нашу думку, це шлях не новий, шлях активно-реакційних куркульсько-буржуазних синків, озвірілих на все людство зо всіма його перспективами, співців містичного самозабуття і паразитивного індивідуалізму».

«Там зустрічаємо всі атрибути модерного поета: асонанси, ритми нерівноскладові, подвійні метафори і всю ту каламуть образів, що, перешкоджаючи вдивитись у твір до дна, створюють фікцію глибини. Лиш не завжди глибина там, де не видко дна!» (І. Качуровський).

Та молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіційної критики. Можливо, тому що такі «оцінки» не мали нічого спільного з мистецькою критикою, можливо, не надавав цьому великого значення, бо такий стиль і категоріальний аппарат тогочасної цензури домінував на сторінках газет і журналів... Безсумнівне одае: І. Багряний обрав свою позицію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не замірявся її змінювати або приховувати. [...]

На Далекий Схід, дике Приамур’я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клей, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, туди, до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців — «дітей іншої, сонячної землі й іншого, сонячною моря» — велетенський двоокий циклоп.

Уява художника витворює символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — «у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу».

Герой роману «Тигролови» Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьки нав’язаним йому статусом в’язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного — людини і художника — це головне: переконати читача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин особистість може і повинна бути Людиною. Сюжетна канва роману і вибудована на «полюванні» майора НКВС Медвина — цього новітнього тигролова — за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим хлопцем із України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання... Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і віриш, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.

Богдан РОМАНЕНЧУК ІВАН БАГРЯНИЙ⁷

...Багряний був поетом, що більше всього цікавився суспільно-політичними проблемами рідного краю й народу, тому і до літератури підходив із суспільно-політичного становища, трактуючи її як засіб до певної цілі, тобто до ширення суспільно-політичних ідей і поглядів. Його вірші, як і вся літературна й публіцистична творчість, мають виразно ідейно-політичне й патріотичне спрямування. Цим і пояснюється певною мірою те, що він любується в міцних і твердих словах, якими прагне приголомшити читача, полонити його і змусити йти за ним чи прийняти його думки і погляди. Для цього він користується різними поетичними засобами як асонанси, алітерація, епітети, римування та різні інші фігури і тропи, які роблять його вірші «промовистими» і насильницькими, що насильно вдираються в душу читача, одначе там надовго не залишаються, бо їм бракує тієї теплоти, щирости й безпосередности, які роблять вірші поезією. В них забагато публіцистики й «декларативности», тому вони не западають глибоко в душу. Поет прагнув виразити в них свої патріотичні думки й прагнення якнайбільше громогласно, тому в його віршах часті різні заклики, як «Вставай, вставай народе!», «До сонця!», «Д’горі!», «Д’горі, краю мій!», «Нумо браття!» і т. п.

Того роду заклики й декларації заступають поетичні образи, а гострі й громогласні слова — щирі й глибокі почування. Мова його віршів публіцистично-газетна, повна чужих слів, імен та назов. Та ці риси в політичного поета, який трактує поезію як знаряддя суспільно-політичної акції чи боротьби, мабуть, неминучі, бо в такого поета завжди на увазі не сама поезія, тільки те, що він хоче за її допомогою осягнути, може, значно менше ніж думає. Цим треба пояснювати й те, що поезія Багряного бадьора й оптимістична, хоч цей оптимізм часто буває навмисний. {...]

Багряний був без сумніву талановитим письменником, але в ньому сперечалися дві протилежності — поезія і політика. Він пішов за покликом політики і віддав їй на поталу поезію, а поезія не любить бути засобом, коли вона є зовсім незалежною діяльністю людського духа. Не один твір Багряного був би напевно більше мистецький і довершений, якби автор мав був можливість більшість віддати уваги мистецтву поезії, але тому що він більше дбав про політику, поезія відходила на другий план. Але така вже природа політичного письменника, зокрема такого, як Багряний, який дивився на поезію очима суспільника, для якого поетичний твір має бути відображенням природи чи дійсності і виразом чи ілюстрацією суспільно-політичних ідей і потреб. Як політик, Багряний і не мав часу на мистецьке викінчення своїх творів, бо йому спішно було висловити в цій формі свої суспільно-політичні думки й погляди. Можливо, що він як письменник або й як політик мав великі ідеї, але для тих ідей він не знаходив великих форм.

Іван ДЗЮБА ПУБЛІЦИСТИКА ІВАНА БАГРЯНОГО⁸

Великий розголос серед української еміграції і в світі здобув його памфлет «Чому я не хочу повертатися до СССР?», перекладений багатьма європейськими мовами. Це була відповідь на облудні заклики радянської пропаганди і на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в концтабори — відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта, перебування у вільному світі для боротьби за її свободу. [...]

Полум’яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння, — стає в 40-і роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб». [...]

[...] Микола Шлемкевич, відомий філософ, політолог і есеїст, далекий своїм світоглядом і політичними переконаннями від Багряного, у своєму часописі «Листи до приятелів» опублікував у червні 1957 року статтю, присвячену двом далеко не схожим, але однаково важливим в українському житті постатям: Євгенові Маланю-кові й Іванові Багряному. Він, зокрема, писав:

«Євген Маланюк, Іван Багряний — це, можна сказати, сьогодні найбільш відомі наші письменники за межами України. Здавалося б — два світи! А все ж є в них деякі подібності, і то не тільки та, що 1957 року завдяки ювілею першого (60-річний ювілей Є.Маланюка) і успіху другого (обрання І. Багряного головою УНРади) увага суспільства причарована їхніми прізвищами. Життєва постава і дух обох письменників глибоко заякорені в політичній проблематиці України 20-го ст. З неї беруть вони вітхнення, тематику, образи.

Є різниці в життєвій поставі: Є.Маланюк не посягав на ролю політичного провідника; він був і досі є ведений. Багряний став політичним провідником і визнаним авторитетом порівнюючи численної і дисциплінованої групи, і саме цього року дійшов однієї з найвищих почестей, які є в розпорядженні нашого суспільства в вільному світі — він обраний головою УНРади. Та це різниці особистої постави в житті, але не в сфері літератури-мистецтва, де їх справжня батьківщина і сила. Там оба є вірними резонаторами настроїв і духа своїх суспільств: Є. Маланюк націоналізму 20-х і 30-х років, І. Багряний — покоління, що свій український патріотизм переживало в хвильовістському серпанкові, щоб аж у вільному світі влитися туди, куди логічно повинен був влитися той патріотизм — в українське державництво. В цій сфері і в цьому розумінні вони оба ведені. Настрої і ідеї, що ними наповнені, іноді навіть переповнені їх твори, знайшли першу мову й яскраве оформлення в публіцистиці». [...] Водночас публіцистика Івана Багряного подає приклади послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму — як у його популярно-вульгарних формах, так і у «прогресистських» та «інтелектуалістських». У нього була та швидка і непомильна реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нам...

Микола ШЛЕМКЕВИЧ ПРОВОДЖАЮЧИ ІВАНА БАГРЯНОГО¹

...Хтось може зауважити: — А де ж антитеза, в якій мусів виховуватись Іван Багряний? Де антитеза ідеалізму й матеріалізму? Мені здається, що вона для нашого століття вже передавнена. Ще в минулому столітті, навіть у другій його половині, яка з світоглядо-вого боку носить виразні знаки епігонства, антитеза природничого матеріялістичного монізму і позитивізму, з одної сторони, і ново-кантіянського ідеалізму, з другої — були живими антитезами. Але вже на початку нашого століття суперечності почали стихати, появляються посередні ланки. Коли ж названі напрямки знайшлися в обличчі сильного противника іраціоналізму Ніцше чи Берґсона, вони пізнали свою спорідненість, свій раціоналізм, і одностайно виступають уже супроти новости. Це в духовій сфері відбулося те, що сьогодні відбувається в сфері міжнародної політики. Історія Середньої й Західної Европи це історія німецько-французьких зу-дарів, війн. Аж ось тепер, знайшовшись віч-на-віч із новим могутнім противником, Радянським Союзом, який кинув свою зловіщу тінь на всю Европу, Франція й Німеччина знаходять свої спільності й стають добрими приятелями й союзниками проти нової сили.

Щоправда, сучасний мислитель Рассел зауважує, що це ж сьогодні найбільш поширеною філософією є томізм. Він міг би з такою ж слушністю сказати, що може ще більш поширеною філософією є марксизм. Отже, знову ідеалізм і матеріялізм. Але обидві філософії завдячують своє поширення організаціям, які стоять у їх розпорядженні, католицькій церковній організації з її шкільною мережею, і комуністичній партії з її імперією. Це не є світогляди авангарду, духової еліти, не світогляди живого духового верстату, в якому виковується духове обличчя будучини.

Отже раціоналізм — іраціоналізм! Що ж це є іраціональне? Коли говоримо про людську душу, то це емоції, це розумом не оформлені ще вольові пориви, все глибоко природне, стихійне. Тоді раціональне це те, що оформлює ту стихію, це, щоб ужити найзагальнішого слова, культура. На тому полі, де на одному краю стоїть чиста стихія, а на другому чиста культура, де місце Івана Багряного? Ясно, що між ними. Бо все, що є чистою стихією, яке б воно було дороге і цінне, як плач матері при нещасті дитини, як бойовий оклик чи переклик кохання, це ще не мистецтво. Так і з другого боку, чиста культура — це формалізм, що стоїть на межі мистецтва, чи вкінці графоманство, яке вже поза його межами. Отже, де місце? Котра сторона сильніша в Багряного, до котрої він більше схильний? Ось для прикладу: діє між нами, у вільному світі, такий любий нам поет, Орест-Зеров. Його можна назвати дестильованою культурою. Тому він перейде в історію української літератури передусім як перекладач, а не оригінальний поет. Його сила в першій верстві слова, а стихію, почування, емоції він бере від інших. Це сила і слабість всіх перекладачів. Світ мистецтва Багряного по протилежній стороні. Його сила в стихійності, і тому з Божої ласки. Це фрагмент, це еманація української стихії. Та стихія не спокійна, рвучка. Вона нетерпляча. Не має часу, спішиться. Вона прагне до розряду і не хоче довше зупинятись на образі і його викінченні, на слові і його шліфуванні. Звідси часті нарікання критики на недоліки образу і мовостилю. Сила Багряного не в них, але в стихійності, і вона промовляє до нас і захоплює нас у творах цього письменника. Хто це герої Багряного? Це знову фрагменти стихії: так у Тигроловах, так вкінці в Буйному вітрі. Хто є Ата, як не голос тієї здавленої, але не вбитої новими законами стихії?

Багряний тут не самотній. Антитезу стихії й культури можна простежити в розвитку історії України, але повертаємось до наших днів. В 20-му сторіччі Багряний має великих попередників. Це ж те саме можна сказати про Володимира Винниченка. Це знову ж стихія, нетерпелива, яка залишає багато з формального боку до бажання, але все ж чарує і займає своєю живістю, живучістю, огнем крови. В 20-х роках маємо знову такий прорив стихії в Миколі Хвильовім. І знову те саме: сила в несподіваному, з надрів душі піднятому, слабість у формальній незавершеності.

[...] Герої Багряного звичайно знаходяться — як це висловимося парадоксально — перманентно в межових ситуаціях. А все ж прама-терією їх душі не є безнадійність, тривога, розпач. Навпаки, вони борються, вони вірять в перемогу і навіть досягають її. Тим фундаментальним їх світовідчуванням є довір’я до призначення — це світ героя Тигроловів, це світ Аги. Це не світ наївної, примітивної віри, герої Багряного, як і він сам, переходять, навіть живуть у садах гетсимансь-ких. Але до них прилітає янгол з чашею потіхи й підбадьорення.

І це не світ тих, згадуваних вище нових шукань — берегти бли-зину до людини, що її відновив екзистенціалізм, але знайти дорогу до життя, вийти з темряви безнадійносте й розпуки. Навіть у такого «екзистенціального» поета як Райнер Марія Рільке шукають і в його останніх творах знаходять натяки на ті шукання. Наше передостаннє слово може було словом горя, але наше останнє хай буде словом краси! В сучасного поета 50-х років Берґенґрюна знаходимо знамениті поетичні вислови тих шукань.

Це так у світі. Для нас важливе те, що таке світовідчування і така постава до світу — це глибоко українські. Це те глибоке Лесі Українки «контра спем сперо». Надіюсь при всіх безнадійностях нинішніх ситуацій. Це те довір’я до буття, яке у відношенні до минулого стає вдячністю, тяглістю, яку бачили ми у героїв Багряного і в його поставі до релігійносте і політики, це те, що у відношенні до будучини означає надію. Це та сила української стихії, якої еманацією й фрагментом є Багряний, яка в усіх межових ситуаціях, в які так часто в історії була поставлена Україна, витримала і не заломалася, і не пішла в небуття, в ніщо. Це та сила, що шукає своїх форм, нині недосконала і незавершена, як твори Багряного, але яка вперто йде дорогою до того завершення. Тож бажаймо частці тієї сили, письменникові Багряному, щоб, ідучи по тій суто українській дорозі, він зближався до великої мети, щоб коли його нинішні слова є ще словами болю й горя, хай його далекі останні слова будуть словами краси.

Історія української літератури XX століття. — К.,1998.

Багряна Г. «І довго ти будеш плакати за мною»: Спогади дружини І. Багряного // Дніпро. — 1992. — №№ 10-11. — С. 176-179.

Гаврильченко О., Коваленко А. Огненне коло Івана Багряного // Київ. - 1991. - № 3. - С. 95-96.

Дзюба І. Громадянська снага і політична прозірливість. До 90-річ-чя віддня народження Івана Багряного //Дивослово. — 1996. — № 10.

Жулинський М. Іван Багряний. // Слово і час. — 1991. — № 10.

Захарова В. Формування моральних якостей в учнів на прикладі життя і творчості І. Багряного. — Укр. літ. в загальноосвіт. шк. — К„ 2002. - № 3.

З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка. // Слово і час. — 1994. - № 2.

Качуровсъкий І. ...І четвертий вимір сюжету: Про творчість Івана Багряного //Літ. Україна. — 1995. — 16 листоп.

Клен Ю. Думки на дозвіллі // Слово і час. — 1991. — № 4. — С. 52.

Ковальчук О. «Ми є. Були. І будем ми!»: Вивчення роману Івана Багряного «Тигролови» //Дивослово. — 1999. — № 7. — С. 36-41.

Коновал О. Іван Багряний //Дзвін. — 1991. — № 5. — С. 94-95.

Костюк Г. Міф про Антея і наша дійсність: Слово на відкриття Другого з’їзду Об’єднання Українських Письменників в еміграції, 26-27 грудня 1964 року з Нью-Йорку. // Листи до приятелів. — 1964.-Кн. 11-12.

Костюк Г. Іван Багряний: (Сторінки спогадів) // Укр. мова і літ. в шк. - 1993. - № 10. - С. 4-12.

Марценюк Т. Людина на трагічному іспиті історії: На матеріалі художньої прози Івана Багряного // Вітчизна. — 1996. — №№ 7-8. — С. 120-122.

Назаренко О. Вивчення роману І. Багряного «Тигролови» на уроках літератури (11 клас) // Джерело педагогічної майстерності: Методичний бюлетень. — X., 1994. — Вип. 1. — С. 25-27.

НитченкоД. Великий майстер літератури: Фрагменти спогадів про І. Багряного //Дніпро. — 1992. — №№ 10-12. — С. 180-183.

Святовець В. Магічний кристал // Слово і час . — 1994. — № 2.

Теслюк Л. Родина Сірків І І Укр. мова і літ. в шк., 2000. — № 3.

Уліщенко А. Викладання літератури української еміграції в 11 -му класі. Деякі акценти. — Укр. мова і літ. в шк., 2002. — № 5.

Череватенко Л. «Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ»: Життя і творчість І. Багряного //Дніпро. — 1990. — № 12. - С. 61-76.

Шугай О. Через терни Гетсиманського саду. Штрихи до біографії Івана Багряного. — Літ. Україна, 1990. — 6 верес.

Літературно-художнє видання

Серія «Бібліотека шкільної класики» заснована 2005 року

Багряний Іван Павлович ЛЮДИНА БІЖИТЬ НАД ПРІРВОЮ

Для старшого шкільного віку

Обкладинка Кущ Тетяни Василівни

Передмова Комар Наталії Володимирівни

Редактор М. О. Луговська Художній редактор Т. В. Кущ Технічний редактор Н. Ю. Якушко Коректор Ю. М. Мезенцева Комп’ютерна верстка О. Ю. Кабаченко

Підписано до друку 12.01.09. Формат 84x108'/,,. Папір друкар. Гарнітура Ньютон, Друк високий. Ум. друк. арк. 16,8. Обл.-вид. арк. 20,124. Тираж 2500 прим. Зам. № 8-334.

Видавництво ТОВ «Школа». 03148, м. Київ, вул. Сім’ї Сосніних, 3. Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК № 6 від 15.02.2000.

Видано за участю ЗАТ «Національний книжковий проект»

Віддруковано з готових позитивів у ВАТ «Харківська книжкова фабрика ім. М. В. Фрунзе» 61057, м. Харків, вул. Донець-Захаржевського, 6/8.