Людвисар. Ігри вельмож

Розділ І

Сп’янілий скрипаль геть фальшиво вів якусь чудернацьку мелодію. Хотілося його вбити, але той був задалеко. До того ж складалося враження, що, окрім Ореста і Казимира, він більше нікого не дратував. Незнайомець навпроти також навіть оком не моргнув. Можливо, мав кепський слух чи цілковиту байдужість до будь-якої музики. Натомість він вколов кожного по черзі своїм гострим поглядом і холодно запитав:

— Чи все зрозуміло, панове?

Орест сердито гримнув кулаком по трухлявому столі.

— Хай йому грець! Все одно не второпаю!

— Тсс! — пригрозив незнайомець.

— Та поясніть же як слід…

Казимир у цей час роззирнувся довкола, чи не слухає хто їхню балачку, але всім було наплювати.

— Усе добре, — заспокоїв він незнайомця.

Той глибоко вдихнув смердюче повітря і зі свистом видихнув. Заїзд, як і раніше, ходив ходором і реготав, отож троє співмовців знову присунулись докупи. Вони були брудні й спітнілі і вочевидь набридли один одному неабияк.

— Повторюю, — мовив чужинець, — за три дні, неподалік звідси, рікою проснує невеликий човен, що ним купці возять свій крам на продаж. Упізнаєте його за геральдикою. Належить він князю і йтиме до Острога…

Незнайомець замовк і пильно вдивився в їхні обличчя, ніби хотів розгледіти, чи второпали його слова. За мить він продовжив:

— А тепер найголовніше: мусите його перехопити і все, що там знайдете, віддати князю.

— Сто чортів! — вигукнув Орест. — Але чи вірно я почув, що човен — княжий?..

— Вірно.

— І ми, мов розбійники, нападемо на нього і пограбуємо?

— Так хоче князь.

Запала мовчанка.

— А як, дозвольте запитати, ми можемо впевнитись, що ви — його довірена особа? — запитав Казимир.

— Значить, шляхетського слова вам не досить? — зверхньо процідив незнайомець.

Двоє щиро розреготалися.

— Даруйте, шановний пане, — поспішив додати Казимир, — ми анітрохи не сумніваємось у його вагомості. Але ж поставте себе на наше місце. Та я присягнутись можу, що на будь-якій дорозі від Лівонії до Волині…

Чужинець раптом лапнув рукою під полою плаща. В руках Казимира миттєво блиснув гострий кинджал, а його сусід, трохи подавшись назад, інстинктивно пацнув під сорочкою теплу кольчугу.

— Пробачте, я вас перебив, — спокійно мовив незнайомець.

— Дрібниці, — так само відповів Казимир, — адже ви й так зрозуміли мою думку.

Він усе ще тримав у руках свою зброю, спрямовану вістрям співрозмовникові в горлянку.

— Зрозумів якнайліпше… Гарна річ… Б’юсь об заклад — італійської роботи… — сказав той.

— Так. Відібрав у такого ж найманця під Оршею. Італійця, — уточнив Казимир.

— А чим ви нас здивуєте? — іронічно усміхаючись, запитав Орест. Затим витяг з-за пояса і поклав на стіл важезного ландскнехтського меча.

— Панове… — удавши образу, мовив чужинець.

— Тільки майте на увазі, — додав Орест, — в разі чого ми розпатраємо вас, як свинячу тушу і зробимо це швидше, аніж м’ясники в Бродах.

Сказав він це так люб’язно, наче йшлося насправді про неабияку послугу.

— Панове, — вже трохи стомлено повторив незнайомець, — я бачу, суворе життя цілковито позначилось на ваших манерах.

— Дістаньте руку з-під плаща, — відрізав Казимир, усе ще тримаючи кинджал напоготові.

— Як вам буде завгодно, — з легким поклоном сказав чужинець.

Шляхтич повільно подався передпліччям, а далі обережно витягнув руку зі складеним вчетверо грубим аркушем.

Казимир заховав кинджал і насмішкувато перезирнувся з Орестом.

— Ну от, — урочисто промовив незнайомець, — ось вам доказ, якого ви так прагнули і через який ледь не відправили мене ad patres. Це документ, виданий єго княжою мосцю…

Він розгорнув його на столі.

— Лише одна обставина, — додав шляхтич, — написано латиною… Смію підозрювати, що не все вам буде зрозуміло.

Казимир взяв папір до рук. З хвилину його розглядав, а потім уважно вивчив печатку на мотузці під текстом.

Скрипаль нарешті доконав свою мелодію і хутенько потупцяв до шинквасу. Орест готовий був віддати що завгодно, тільки б він там скам’янів або принаймні заснув, як ті, для кого це місце часто-густо було за рідну домівку. Хто приходив пізніше, просто скидали сплячих під стіл і сідали на їхнє місце. Такий колообіг тривав, як правило, до самого ранку, доки останнього п'янцюгу вже було нікому зіпхнути.

Проте музика вперто тримався на ногах і, схоже, не збирався спати. Більше того — перехиливши за шинквасом добрячого кухля, знову рушив на своє місце з твердим наміром і далі терзати вуха присутніх.

Орест, роззирнувшись, витягнув з-під сусіднього стільця велетенську обгризену костомаху.

— Що ти хочеш вдіяти? — відірвався від паперу Казимир.

— Зараз поцілю того сучого сина!

— Облиш.

Орест із неабияким жалем відкинув кістку геть, сковтнувши при цьому слину.

Скрипаль, хитаючись, як тополя в буревій, дістався нарешті туди, куди прямував.

— То що? — нетерпляче мовив незнайомець і втупився в Казимира, даючи зрозуміти, що хотів би отримати документ назад.

— Гаразд, пане Сангушко, прийміть наші вибачення, — сказав той, повертаючи папір, — оскільки все, що ви кажете, підтверджено волею князя Костянтина Острозького, то ми готові продовжити нашу розмову.

Шляхтич не втримав гримаси подиву, що на словах мало означати: «Пся крев! Він знає латину?»

У ту ж мить почувся звук падіння: спершу гепнувся знеможений скрипаль, а потім зойкнула останньою п’яною нотою скрипка.

— Як на мене, то обговоримо майже все, — підсумував пан Сангушко. — То буде звичайнісінька собі пригода. Дрібниця для таких відчайдухів і сміливців, як ви.

— Майже все, та не зовсім, — зауважив Казимир.

— Розумно, — кивнув шляхтич, — йдеться про винагороду?

— І про винагороду також…

— Гаразд.

Шляхтич уперше за весь час розмови приязно усміхнувся. Оресту навіть захотілося уважніше вгледітись у його обличчя, аби запам’ятати краще.

Йому, вочевидь, не виповнилось ще й сорока, але на худому обличчі вже були різкі зморшки, схожі на шрами. До всього треба додати гачкуватий ніс, тонкий рот, високе чоло і хитрі проникливі очі. Одіж він мав коштовну, але дещо занедбану. З рук не знімав довгих рукавиць, що їх вдягають на соколине полювання.

Пан Сангушко підвівся і підійшов до закіптюженого вікна. Вгледівшись у темінь, він постукав у шибку зігнутим пальцем. Потім повернувся назад і мовчки сів.

За хвилину всередину зайшли двоє козаків і попрямували до столу. Похмурі крем’язні мимоволі наганяли своїм виглядом страх. Шляхтич завбачливо подав найманцям знак не хвилюватись.

Один з козарлюг дістав зашмольгану дорожню калитку. Ні слова не мовлячи, він подав її грубою м’язистою рукою шляхтичеві. Той кивнув у відповідь, і козаки, шанобливо вклонившись, так само безмовно вийшли.

Пан Сангушко дістав з калитки невеличкий оксамитовий мішечок і поклав його на стіл перед найманцями.

— Маєте завдаток, — сказав шляхтич, — тут два дукати. Достатньо для початку…

Він замовк, іронічно спостерігаючи, як найманці швидко й вправно поділили гроші. Обидва, вдоволені, веселі, геть забули про його існування.

Казимир був старший за Ореста, утім, не набагато. Скорше, віку йому додавав широкий, як у аптекаря, довгий одяг і проникливий погляд зелених, аж смарагдових очей. Прямий ніс і акуратна борідка м’яко завершували його портрет, викликаючи водночас більше запитань, аніж відповідей. Казимир здобув славу вправного стрільця, не раз ганьблячи в змаганнях шляхту і знаних вельмож. Пан Сангушко виснував, що перед ним, либонь, колишній спудей, якому, мабуть остогидли філософія і латина, або інші якісь причини змусили зайнятися геть іншим ремеслом.

Інша річ — Орест. Це був міцно збудований юнак, сповнений якоїсь жагучої природної сили, яка щедро з нього лилася, не залишаючи байдужим нікого. Його простодушність та весела вдача одразу викликали симпатію, і мало вірилося, що в одну мить вони можуть перетворитися на зло й рішучість. Тоді горе тому, хто спричиниться до цього!

Однак тепер, поділивши два дукати рівно по сімдесят п’ять грошів, вони сиділи сумирні і втішені. Простір довкола значно потеплішав.

Пан Сангушко продовжив:

— Можу додати, що по закінченні цієї справи ви отримаєте втричі більше.

— Тоді все решта — дурниці! — втрутився Орест, ледь не співаючи від щастя, — ми виконаємо ваше доручення якнайліпше! Для нас честь вправних майстрів — найголовніше!

— Скільки людей буде в човні? — діловито поцікавився Казимир.

— П’ятеро-шестеро, — відповів шляхтич, — навряд чи більше.

Веселість їхню мов рукою зняло.

Сангушко поглянув іронічно.

— Невже це вас злякало, панове?

— Чому ж ви не доручите цю справу своїм козакам? — подивовано запитав Орест.

— Поміркуйте самі: як козаки князя можуть напасти на його ж таки човен?

— Зате вони любісінько повісять на гілляках двох розбійників, котрі це зроблять! — аж спалахнув Орест і вперіщив кулаком по столі.

— Цього не станеться, — холодно запевнив шляхтич, — тут ви вже мусите покластись на слово шляхтича…

Та несподівано він глипнув убік і скептично скривився:

— Хоча я, мабуть, помилився, коли обрав вас для такої справи. А надто ті, хто вас вихваляв.

Він удав, наче збирається піти геть.

— Гаразд! — зупинив його Казимир. — Ми згодні.

— Оце — направду лицарська розмова! — втішився шляхтич. — Бажаю успіху, панове сміливці.

— Ще 6 пак… — процідив Орест.

— Через три дні сподіваюся бачити вас знову на цьому ж місці..

З цими словами шляхтич підвівся і, ледь піднявши капелюха, вийшов геть. Знадвору долинув кінський тупіт, але, поступово стихаючи, він віддаленів.

Орест радо посміхнувся.

— От бачиш, брате, — сказав він, — тепер усе в нас буде добре.

— Все добре — принаймі на три дні, — скривився Казимир.

— Чому лишень на три? Поки що маємо ці гроші, а їх вистачить і надовше.

— Гадаєш, так просто захопити з-посеред річки човен, у якому сидітимуть шестеро гайдуків? Як ми це зробимо? Неводом? — Казимир невдоволено спохмурнів.

— Чому ж ти погодився? — здивовано запитав Орест.

— Бо якби ми відмовились, то ті харцизяки вичавили б із нас завдаток разом із кишками! — обурено мовив Казимир.

— Але ж тепер вони пішли, — стишено промовив юнак, — то ж скажи, що нам заважає гарно повечеряти? Я голодний, як пес. Заночуємо в цьому гадючнику, а вранці вирушимо далі до Лемберга!

— Про вечерю — це ти вчасно згадав! Nunc est bibendum![3] — радісно вигукнув Казимир.

Обидва зареготали і гукнули господаря. Замовили йому дві печені гуски, гарнець меду і кімнату на ніч. Їли, наче востаннє. А ще завзятіше пили… Господар, уздрівши, як за лічені хвилини від його птиці залишилися самі кістки, обережно запитав, чи не бажають панове ще чогось.

— А галушки маєш? — запитав Казимир.

Той ствердно кивнув.

— Неси ще й галушок.

— І ще меду, — додав Орест, який, щоправда, й так був добряче захмелений.

Він сипонув на стіл кілька грошів, і господар, склювавши їх, наче півень, кинувся до кухні.

— Друже, — повів тим часом Казимир, — ось ти кажеш — рушаймо вранці до Лемберга…

Він був не такий п’яний, як Орест, але говорив весело та гучно.

— Атож, — кивнув той.

— А там що?

— Пошукаємо щастя, а як не знайдемо, підемо далі, до Кракова…

— Аж поки не здохнемо де-небудь від якогось зарізяка, і жодна душа за нами не пошкодує…

— Як на мене, — знизав плечима Орест, — то байдуже.

Принесли галушки і мед.

— Ми могли б захопити той човен, — сказав Казимир, коли господар потупцяв назад.

— Могли б, — погодився Орест і вмовк: йому впала в око струнка пишногруда кобіта, що, стоячи неподалік дверей, розглядала присутніх.

— А тоді князь узяв би нас на службу, — вів своє Казимир.

— Нащо йому двоє волоцюг?

Юнак не відривав погляду від жінки, аж прикипів. Дивно вона тут виглядала — наче квітка серед гною. Вбрана у звичайний селянський одяг, сорочка глибоко розхристана біля пазухи, і червоні шипшинові намистинки вільно колихалися, немов на спілих плодах. Русяве волосся буйно спадало хвилястими пасмами на плечі, неабияк ваблячи очі захмелілих гультяїв…

Жінка вловила його погляд і раптом, відсовуючи простягнуті зусібіч брудні руки, підійшла до нього. Від несподіванки Оресту відібрало мову, а на очі навис туман.

— Чого ж ти так знітився, любчику? — мовила вона, кладучи руки йому на плечі. — То забагато для тебе?

Красуня грайливо колихнула персами. Орест, не зводячи з неї очей, намацав рукою кухоль і одним ковтком висушив усе, що в ньому залишилось.

— А мені не пропонуєш?

Замість відповіді він міцно ухопив її за стан і потяг до себе.

— Ти що, дурнику, збираєшся впоратися тут? — засміялась вона.

— Еге ж, саме тутки, на столі, аби не глузувала…

— Стривай…

Вона вперлася так, що хлопець розімкнув обійми.

— Я знаю краще місце, ходи за мною, — владно шепнула вона.

Орест підкорився, але ноги його ледве слухались. Вона, хитаючи стегнами, пішла попереду, а він поволікся слідом п’яніючи від однієї думки.

Коли двері за ними зачинились, Казимир, намацавши кинджал, почвалав до господаря. Той перелякано згорбився і винувато опустив очі. Постоялець усміхнувся і якомога лагідніше промовив до нього:

— У тебе смачна їжа, хоч місце препаскудне…

— Дякую, пане…

— Покажи кімнату, яку я замовив.

— Охоче, пане. Ходімо…

Довелося лізти на горище, куди вів вузький і темний прохід між дерев’яними стінами. Пахло сіном і тлінню, знизу долинало форкання коней. Очевидно, горище знаходилось над стайнею. Єдине маленьке віконце в кінці проходу виказувало, що надворі вже була зоряна серпнева ніч.

— Ти забув свічку, — сердито мовив Казимир.

— Даруйте, — пробелькотів господар і шарпнув якісь двері.

Вони виявились зачиненими.

— Тут мала бути ваша кімната, — розгублено додав він.

— Хіба ти не маєш ключа? — запитав найманець.

— Маю, але внизу… Я миттю візьму і піднімуся знову. Пан чекатиме лише мить…

— Тьху!

— Та прихопи свічку, йолопе!

— Як накажете! — долинуло вже з драбини.

Господар зник.

Казимир вилаявся і стомлено сперся на замкнені двері. З віконця війнуло прохолодою та солодким запахом річки. Він видивлявся у зоряне небо і раптом усміхнувся примружено. Йому здалося, що в цих зір довгі тонкі промені, і вони лоскочуть йому очі, ніс, губи… І на смак — солодкі-пресолодкі, аж млосно… Він глибоко вдихнув, спробувавши прогнати цю млість. Зашуміло у вухах і засльозилося в очах, але млість не зникала.

«Де ж цей слимак?» — подумалось йому.

Наче у відповідь хтось уперіщив його палицею по плечу. Вдарити збирались, вочевидь, по голові, але в темряві кепсько прицілились. Найманець завив з болю і, вихопивши з-за пояса кинджал, змахнув попереду себе. Удар був напрочуд вдалим: хтось захрипів, як бугай на забої, а в обличчя Казимирові бризнуло кров’ю. Він змахнув удруге, але цього разу мимо.

— Сучі діти, — процідив Казимир, розгледівши в темряві дві постаті.

Хтось ухопив його за руку і, наштовхнувшись на гостре лезо, люто застогнав, але не відпустив. Ще двоє рук зімкнулись на його шиї. Тепер треба чекати вирішального удару, або ж його задушать, як вовка. Якби ж тільки послабити зашморг! Було б їм тоді непереливки… Але, схоже, ніхто не подарує йому життя. «Кінець, — блиснула в нього думка, коли в скронях вже чепало так, що вони, здавалось, от-от тріснуть. — І чому та русява хвойда вибрала не мене?»

Несподівано двері за його спиною різко прочинились, і всі троє ввалилися в темну кімнату.

З’явилася ще одна постать з кривою шаблею в руці.

— Заради Бога! — прохрипів Казимир. — Рубоніть нападника!

— Охоче, — спокійно відповів хтось із мадярським акцентом і миттю виконав прохання.

Душитель, який залишився тепер сам, спробував схопитися на ноги, але було пізно: італійський кинджал по саме руків’я загруз у його спині. Нападник на мить завмер, а потім простягся долі.

— Блискуче, — похвалила постать, — майстра видно навіть у темряві.

— Що? — перепитав найманець, хапаючи ротом повітря, як викинутий на берег окунь. Він звівся на одне коліно і заходився розминати затерплу шию.

— Кажу, що крові — як на бійні, — було уточнення, — але ж ночувати тут не мені.

— Якби не ви, я ночував би на тому світі, — вдячно відповів Казимир, зводячись нарешті на рівні ноги. — Чим я можу прислужитись вам?

— Побажайте доброї дороги, — коротко кинув той.

— Як? Ви збираєтесь вирушити зараз, серед ночі?

— Саме так, у мене обмаль часу.

Раптом почулися чиїсь кроки, і в кімнату влилося тьмяне світло. В дверях з’явився господар зі свічкою.

— Ключа немає… — промимрив він.

— Ось ключ, — сказав мадяр.

То був невисокий шляхтич у доломані, недбало накинутому на плечі і застебнутому на петлицю. Над його чолом хвацько сиділа шапка, прикрашена смугастим соколиним пір’ям.

— Ваша дружина була такою ласкавою, — звернувся він до господаря, — що дозволила мені залишитись ще на один вечір. — Але тепер я вас змушений покинути.

— Ну, а я запитаю в нашого гостинного господаря, звідки взялися ці троє. — Казимир узявся за зброю. — Хто ви?!

Тоді по черзі тицьнув пальцем у заколотого, зарубаного, і ще на один труп.

— Мій пане, бачить Бог, не відаю! — заскиглив той, і свічка в його руках застрибала, як божевільна, розбризкуючи довкола рідкий гарячий віск.

— Друже, — лагідно озвався мандрівник до Казимира, — дозвольте вас запевнити, що цей бідолаха навряд чи винен. Мабуть, ви легковажно продемонстрували присутнім свій гаманець, от і привабили негідників… Волинь, чорт забирай, небезпечна земля для порядних людей.

— Істинно! — гаряче підтримав господар. — Не інакше, як через вас говорить Провидіння…

Мандрівник раптом зиркнув на нього крижаним поглядом, аж той ледь не вдавився останнім словом. Навіть Казимирові стало не по собі.

— Мовчи, — зверхньо кинув подорожній, і в голосі його почулася якась зачаєна жорстокість, — бо інакше на зворотному шляху я власноруч переріжу твою свинячу горлянку….

Той злякано прилип до стіни, трусячись, як у лихоманці. Загроза здалося йому такою близькою, що він аж сахнувся.

Та враз мандрівник знову лагідно усміхнувся і вклонився, додавши на ходу:

— Лиш тільки гора з горою не сходиться… Гадаю, ще зустрінемось.

Темрява сховала його водномить, загорнувши своїм чорним задушливим запиналом.

Певний час ті двоє, що лишилися, мовчки дивились йому вслід, хоча бачили перед собою тільки темну завісу. Обидва зосталися, придавлені якимось дивним гнітючим враженням від цієї розмови.

— Прибери цей непотріб геть! — гидливо кивнув Казимир на трупи.

Коли господар упорався, він замкнув двері і, розлігшись на ліжку, миттю провалився в безодню сну.

Надворі було досить прохолодно. Так завжди буває у серпні, навіть якщо день перед тим видався спекотний. Відчувалось, що близько осінь…

Вдихати опівнічне повітря можна, лишень заплющивши від насолоди очі. Удень сотні селянських рук невтомно працювали серпами і косами, отож стиглими пахощами жнив наповнилося все довкола.

Для Ореста, проте, не існувало нічого, окрім русявої звабниці. Щойно опинившись на вулиці, вона гаряче до нього притиснулась.

— От бачиш, хіба тут не ліпше? — прошепотіла жінка.

— Ліпше… — не тямився Орест.

Свіже повітря трохи прогнало хміль з його голови, та, як і раніше, над усе йому закортіло насолодитись її вродою. Він намацав пругкі стегна, охопив стан і, тремтячи від збудження, поклав долоні на розкішні груди. Вони легенько й ритмічно здималися, тиснучи двома ягідками терну. Захотілося припасти до них вустами, впитися до нестями…

— Зажди…

Вона владно вхопила його за підборіддя, мов коня, якого збиралась загнуздати. Орест покірно випростався.

— Ти прагнеш мого тіла, — жінка вже була за його спиною, — але я можу тобі дати значно більше… Ходімо…

Орест побачив, що вона вже була за кілька кроків, пливучи в тумані, наче мара. Кинувшись навздогін, Орест відчув моторошний страх, що в ту мить з’явився в душі. Хлопець біг слідом, мов навіжений, не помітивши, як звернув з дороги, і продирався тепер крізь хащі верболозу. Попереду пливла її невагома постать, що манила його все далі й далі, аж доки не завмерла, нарешті, на березі річки.

Він зупинився, переводячи подих, боячись при цьому не розчути те, що вона скаже. Проте жінка мовчала. Стояла, мов заворожена, і дивилась у темну воду.

Але враз повернулася до нього. Всесильний Боже, яка ж вона була гарна! Гнучка постать наче сяяла, принаймні Орест бачив кожну складку її одягу і кожну рисочку на обличчі.

Раптом вона засміялася дзвінко і весело, як на забаві… І здалося, що від того сміху здійнявся вітер. Він наче зародився у її волоссі і щосили перекинувся на очерет, згинаючи його ледь не до самої води. Вздовж обох берегів зайнялися вогні, так ніби якісь рибалки одночасно на рівній відстані порозводили багаття.

Вона розв’язала крайку і кинула на траву одіж. Звабниця зосталася в самій сорочці, і довге полотно, тріпочучи під вітром, аж кричало про її гарні стегна, груди і коліна. Жінка стала на край берега і ступила в човен, що був тут припнутий.

— Ходи зі мною… Не боїшся? — усміхнулась вона.

Ореста раптово узяло роздратування, що народилося, либонь, з пристрасті, яка трусила його, мов листок.

— Це я боюся?! — завзято гаркнув він. — Та хоч у пекло! — вигукнув хлопець. — Хоч у сам казан…

Він одним махом перерубав ножем мотузку, яка тримала човен, а потім щосили відіпхнув його від берега. Орест брів уже по пояс, аж тут відчув дивну насолоду, що, мов із води, просочувалась через одяг, шкіру, досягаючи самих глибин єства. Він став гарячково здирати з себе одяг. Човен опинявся щодалі від берега, і вода тут досягала парубкові вже до горла.

— Гарно покупався? — запитала жінка. — Тепер іди сюди.

Вона подала йому руку і витягла до себе.

Вогні на берегах тяглися до них по воді яскравим перевеслом, але зовсім не приносили з собою тепла.

— Ач, як з тебе пара йде, — прошепотіла звабниця, милуючись його міцною статурою, — наче душа виходить..

Вона піднесла руки догори і стягнула з себе сорочку. Човен трохи гойднувся, але потім знову небавом подався за течією. Вона торкнулась його ніжніше, аніж торкається сплячої трави вечірній вітер.

Бідолашний щасливцю! Хто може збагнути світ жінки що межує з двома світами: реальним і містичним. Пестити розкішне тіло треба так, наче торкаєшся найтоншої порцеляни, хтозна, яка таємниця криється в ній…

Наберися терпіння, наче мандрівник у дощ, і вперто розпалюй багаття, шукаючи сухий, спраглий вогню хмиз. У якусь мить ти збагнеш, що пропадеш без цього тепла, але не квапся… Лише зробивши полум’я великим і дужим, аби його не зміг загасити дощ чи вітер, сповна можеш зігрітися.

— Чаклунко, демонице…

— О-о, ти багато збагнув за один короткий вечір…

— Це так…

— У тебе дивний терпкуватий смак. Я ще ніколи такого не відчувала. Хочу всотати тебе до краплі, як суха земля — воду. Розчинись у мені… Розчинись…

Той її шепіт лунав десь високо, аж під самими зорями. Здавалось, він розсипався на тисячі відлунь, досягнувши раю, а потім падав глибоко, до самого пекла.

Розділ II

Полудневе сонце люто розпікало землю. Здавалось, наче вона винна у якихось страшних гріхах і Бог звелів її покарати. А заодно і сотню людей, що копали глибокий рів та насипали тією ж землею вал. Ще десяток чоловіків тесали на валу здоровенні кілки, з яких позаду поставав частокіл.

По зовнішньому краю рову ледве чвалала стара шкапа, тягнучи скрипучу бідарку з двома діжками. Хлопчисько років десяти зі стражденною гримасою на обличчі вів коня за вуздечку. Час від часу він зупинявся і черпав з котроїсь діжі воду, наповнюючи висохлі цебра біля землекопів, з яких ті намагалися вгамувати свою пекельну спрагу. Втім, працювали вони вперто, і складалося враження, що за тиждень-півтора мали б завершити свої нехитрі фортифікації, захистивши ними дерев’яну капличку, конюшню і декілька критих очеретом будинків. Пройшовши поміж них, можна було зауважити в одному велетенську піч, а довкола неї декількох веселих молодиць і дівчат. Поряд з хатинкою-кухнєю тіснився дерев’яний колодязь. У простоті його конструкції проглядалася, однак, особлива дбайливість, з якою майстри припасовували одну до одної гладенькі соснові колоди, що берегли таку потрібну вологу.

За кілька кроків від кухні і криниці стояла кузня. Троє молотів дзвінко відбивали ритм тутешнього життя. Іноді якийсь із них стихав, тоді у дверях кузні з’являлася кремезна постать з червоним від жару обличчям і порожнім цебром у руках. У ту ж мить у прочинених вікнах кухні з’являлися такі ж розпашілі кухарки. Трясучи пишними грудьми і бризкаючи свіжим сміхом, вони щедро розсипали кепкування та солоні жарти:

— Ковалю, ковалю, покажи-но свого молота!.. Де ховаєш молота, ковалю? Може, в кузні забув?..

— Заждіть до вечора, — стиха промовляв той, дістаючи зі студні воду і розпливаючись у щирім усміху, — кого впіймаю, тим молотом підклепаю…

Він жадібно пив, а решту води виливав собі на розпечену голову.

— А глянь-но, ковалю, сюди, які міхи маю! — не вгавала котрась молодичка. Виставивши наперед великі гарячі перса, вона кілька разів стиснула їх руками, надуваючи при цьому соковиті щоки.

Коваль, що встиг уже вдруге наповнити відро, вдав, наче збирається виплеснути з нього воду прямісінько у вікно. Кухарки з вереском кинулись углиб, а чоловік, вдоволено зареготавши, подався до кузні. За мить робота відновилась.

Позаду кузні стояла стайня, нагадуючи весь час про себе терпкуватим запахом. Самих коней зараз там не було, і двері прочинили настіж. В цей час коні, либонь, спочивали десь у затінку або охоче скубли траву на лузі.

Кілька хатин тіснилися біля каплички. Здавалося, їх позганяла туди продовгувата касарня, що лежала вздовж валу. Поряд з її стіною рядами сушилися чоботи і спочивало кілька сідел та відстебнуті табанки. Господарі ж цих предметів, імовірно, прибувши з нічного вартування, спочивали всередині, видаючи назовні злагоджене хропіння.

Один з будинків мав три поверхи. За ними — вишка, де стояв голий до пояса вартовий. Перекриття над ним, що трималося на чотирьох смолистих стовпцях, мало би захищати його від дощу і навіть трохи від сонця. Однак вартового, судячи з його засмаглого до чорноти торсу, той дах захищав не дуже.

Вартовий ліниво оглядав довколишній краєвид, вочевидь зовсім не переймаючись його красою. Тутешній куточок Волині розділився на два царства: просторий луг і густий мішаний праліс. Перетинаючи луг, сліпучо-біла ріка ховалася в обіймах шепотливих дерев, наче вістря шаблі загорталося в оксамит…

Річку опуклим мостом переступав битий шлях, гублячись десь у сонячній далині. На мосту також була варта: два жовніри спали на гарячих колодах, накривши голови широким лопушиним листям. Оминути їх було годі, і кожен, хто їхав возом або верхи, мусив будити цих добродіїв, щоб заплатити мито. За це йому дозволялось перетнути річку і, помилувавшись розбудовою нового форту, попрямувати далі.

Від грубого тракту відділилася кривим паростком сільська дорога. Вона все звужувалась і звужувалась, минаючи хащі терну та верболозу, доки врешті зовсім губилася в гущині. Церква і хатинки уздовж путівця здавалися зовсім дрібними, так що їх заледве міг розгледіти навіть горішній вартовий. Той, однак, себе цим не обтяжував, все частіше поглядаючи то на свіже річкове плесо, то на витоптане подвір’я, де вже от-от хтось мав би йти йому на заміну.

Двоповерховий будинок належав коменданту. Сам він, молодий ротмістр, сидів за столом в товаристві бородатого здорованя. Невеличка зала на першому поверсі, схоже, правила коменданту і за кабінет, і за вітальню, і за дорадчу кімнату. Принаймні тут можна було побачити речі, які стосувались і того й того, а зачовгана підлога свідчила про те, що люди тут збиралися часто. Офіцер схилився над пошарпаним кресленням, уважно вивчаючи один з клаптів.

— Якщо ворог потрапить до нашого рову, то, хоч як це дивно, лишиться недосяжним для стрільців, — сказав він, обвівши дерев’яною тріскою позначені вежі. — Його не дістати ані з мушкета, ані з лука.

Здоровань кивнув згідно головою.

— Уся Європа у заручниках цього «мертвого поля» попід вежами і стінами, — додав ротмістр.

— Як на мене, — мовив здоровань, — то діжка окропу непогано вирішує справу.

Комендант усміхнувся.

— Проти розбійників — так, — відповів він, — але козаки і татари той окріп мають десь.

Тут реготнув здоровань.

— Послухай, Матвію, — звернувся він до коменданта, — може я надто простакуватий і небагато тямлю у тій твоїй науці, але ми будуємо острогу з дерева. Отже відповіді, твоя милосте, слід питати в нього…

— У кого? В листя та кори? — Матвій з цікавістю глянув на співрозмовника.

— І кущів, — додав той і насмішкувато замовк.

Марно почекавши на продовження, ротмістр звів руки до неба.

— Господи! — промовив він. — Цей волинський Голіаф бажає моєї смерті!

— Боронь Боже.

— Тоді кажи…

У кімнату саме зайшла вродлива служниця з глеком квасу і двома кухлями. Трохи зашарівшись від чоловічих поглядів, вона поставила посуд з напоєм і нечутно вийшла.

Доки чоловіки пили квас, на хвилину запанувала тиша, яку порушувало хіба що булькотіння та прицмокування. Після цього обидва гучно видихнули і поставили кухлі назад на стіл, втираючи зволожені бороди.

— А квас нічого не підказує твоїй мосці? — пожартував Матвій.

— Хіба те, що ця проклятуща спека доведе мене до шалу…

— Тоді повернімось до твоїх дерев і кущів.

— Гаразд.

— То кажи нарешті свою думку, — витер вуса комендант.

Здоровань раптом посерйознішав і промовив:

— Чесно кажучи, в тім нема нічого мудрагельського. Я колись опинився в такому рові. А на дні наїжачилось гостре кілля. У мутній воді з греця що побачиш. Богу лиш відомо, як мені вдалося вибратись звідтіль…

— Думка добра, — погодився Матвій, — тільки напустити води у наш рів буде непросто. Адже форт стоїть значно вище од берега Горині.

— Тоді сама природа велить щось інше придумати, — підсумував здоровань. — А що коли натикати поміж кілків кущі ожини чи тернини? Ворог, хоч і не втрапить на кілок, та виборсатись йому буде непросто…

— Отже, кілки, — мовив комендант, — а зверху листям?

— Саме так! Листя буде замість води. Гарненько притрусимо згори, аби нічого не впадало в око…

Ротмістр замислився, дивлячись на невибагливі креслення. Здавалось, він намагався подумки допасувати запропоновані новації.

— Гаразд, — врешті сказав Матвій, — ми повернемось до цього за тиждень, коли закінчимо вал. Без нього ми голі, як равлик без мушлі.

Знадвору почулося бемкання дзвону.

— Обід, — сказав здоровань, підводячись з місця.

— Стривай, — зупинив його комендант, — може, залишишся?

— Е, ні! — усміхаючись відповів той. — Мої грубі манери не для вишуканої пані.

— Дарма ви так, — почулося згори.

Обидва звели очі.

Сходами до них спускалась вродлива шляхтянка.

Чоловіки вмовкли, не відводячи від неї очей. Вишукана сукня вигідно окреслювала розкішне і граційне тіло, а коштовні прикраси ніби свідчили, що вони не варті нічогісінько поряд із красою очей, ніжними вустами, тонкими бровами і рожевими щічками.

— Панове, — усміхнулась вона, лукаво завваживши їхнє спантеличення, — що за таємничі чари скували вас?

Обидва раптом хрипко закашлялись, вдаючи, що прочищають горло.

— Даруйте, — озвався Лук’ян, — але чари ці такі невблаганно-прекрасні, що всі церемонії геть вилітають з голови.

— Скажіть, дорогий мій Лук’яне, — провадила своє шляхтянка, мовби й не почувши сказаного, — чи я колись дозволяла собі кпити з ваших манер? Ви мене трохи образили…

— Ясна пані, — схвилювався здоровань, — даруйте мою неотесаність. Але ви ж довго перебували в Італії, і я не смів…

— Жахливе місто Неаполь, — перебила вона, — а Венеція страшенно смердить. Чули? У мене зовсім прості, а ніякі не вишукані манери.

— Дозвольте, пані, вам не повірити…

— Як собі знаєте…

— Тож на обід ти не залишишся? — втрутився Матвій.

— Ні, мої панове, — відповів Лук’ян радше благально, аніж ствердно. — Маю ще безліч справ. У нас закінчується деревина, отож хочу навідати лісорубів, бо чогось вони не дуже квапляться. Я пообідаю в дорозі, коли дозволите.

Йому це ласкаво дозволили. Здоровань ще раз уклонився і вийшов.

— Сподіваюся, хоч ви мене не залишите? — усміхнувшись, запитала жінка.

— Нізащо, — пообіцяв комендант.

Вона зійшла зі сходів і дозволила провести себе до соснового столу, накритого поки що лише брудними кресленнями фортифікацій. Матвій спішно їх прибрав і кинувся до велетенської скрині в кутку з твердим наміром розшукати там скатертину. На щастя, невдовзі до зали зайшла служниця і дістала її геть з іншої схованки.

На стіл поставили куліш, смажену дичину, печену щуку, капусту і глек із вином. Служниця внесла тарілки, кухлі, дві дерев’яні ложки і сказала, що на десерт будуть ще й ягоди. Насипавши куліш, розпашіла від вогню і диму обслуга зникла за дверима.

— За два дні перебування у нас ви, мабуть, ще не встигли звикнути до місцевої кухні, — сказав Матвій.

Шляхтянка усміхнулася і без жодних церемоній піднесла ложку кулешу до рота. Підбадьорений таким жестом, ротмістр узявся краяти на шматочки дичину і щуку.

Коли принесли лісові ягоди, Матвій налив до кухлів вина.

— Воно не подібне до італійського, — мовив він, — але, сподіваюся, припаде вам до смаку.

— Ви знову? — з жартівливим обуренням перебила жінка, підносячи кухоль до рота.

Щоб випити з грубого кухля, їй довелося широко розкрити рота і трохи закинути голову. Це неабияк її розсмішило і, зробивши ковток, вона гучно поставила кухоль на стіл.

— Даруйте, — весело сказала жінка, — зовсім не по-світськи, правда?

Комендант зніяковів, не знаючи, що на це відповісти.

— Вино неперевершене, — похвалила шляхтянка, — ще ніколи такого не куштувала.

— Дякую, але в Італії…

— Годі про Італію! Це чудова земля, але там усе передбачуване, причепурене. А мені подобається буйна дикість, якщо хочете, — в очах її раптом спалахнув якийсь неприборканий вогник. — Знаєте, цієї ночі я блукала берегом Горині і не могла надихатись отією первісною красою, яка розкошує тут, щойно заходить сонце…

— Ви були на березі? Одна, серед ночі? — сторопів комендант.

— Не зовсім…

— Хтось із вартових провів вас?..

— Ні, але годі про це… Дозвольте мені висловити одну думку. Погляньте на цей кухоль. Його зробили тут? — вона провела пальцем по вінцях.

— Атож, мабуть, хтось із селян, — відповів ротмістр.

— Як на мене, то це — сама досконалість. Коли п’єш із нього, то відчуваєш смак теплого дерева, зрубаного сильною рукою серед вологого лісу. А ще — смак молодого, ще зовсім юного вина, схожого на кров, тільки терпкого… і цей божественний нектар розливається по тілу… То що скажете?

— Чудово, — промимрив Матвій, — але я прохав би вас усе-таки не виходити самій з форту, та ще й серед ночі. Тутешні околиці дуже небезпечні.

Жінка усміхнулася.

— Як скажете. Зрештою, я ваша бранка.

— Аж ніяк, — заперечив комендант, — це я — ваш бранець і покірний слуга.

— Проте ви ж не відпустите мене, навіть коли б я вас про це й попросила…

— Але ж я турбуюсь передовсім за вас! — відповів ротмістр. — Утім, вас ледве чи стримають фортеця чи варта. Можна подумати, що у вас є якийсь таємничий спосіб їх обійти.

— Ах, дорогий Матеуше, — раптом сказала жінка з важким смутком, — заради Бога, не сердьтеся! Мені добре у вас. Тільки ж я знаю, що невдовзі прибудуть королівські конвоїри, і мене, наче якусь злочинницю, заберуть звідси…

Погляд її був наповнений таким відчаєм, що офіцер, опустивши очі, тільки пробурмотів:

— Така воля короля, моя пані…

— «Моя пані», — прошепотіла вона, — ви навіть не згадуєте моє ім’я…

— Така його воля, Софіє.

— Оце вже звучить інакше. Так, наче ми знаємось два роки, а не два дні. Я навіть зважуся благати…

— Благати?

— Так. Не віддавайте мене…

Розгублений Матвій залпом осушив свій кухоль, але відчував запитальний погляд Софії.

— Отже?..

— Чим ви завинили перед його величністю? — знітився офіцер.

— Анітрохи нічим, — відповіла вона. — Я мала нещастя народитись тут, на землі, якою він править.

— Даруйте, пані, але виявити непокору королю означає поставити на собі хрест. Дозвольте запитати, в ім’я чого?

— В ім’я лицарства! — палко вигукнула шляхтянка.

— Згоден, але це надто загально і не прояснює…

Жінка, прикусивши губу, зважувала, говорити далі чи ні.

— Гаразд, я розповім, — почала вона, — проте ледве чи буде це для вашої та й для моєї користі… Я довіряю вам найпотаємніше… В Італії я була ученицею майстра Тартальї. Одного дня, відчуваючи близьку смерть, він вирішив сховати якнайпильніше свій останній, винахід, але креслення не знищив. Він розділив його на три частини і в різний спосіб заховав. Я не в праві говорити вам, що це за винахід, це велика таємниця… Можу сказати лише, що він прислужився б навіть наймогутнішим володарям, — вона стишила голос.

— І королю Польщі — також? — неабияк подивувався Матвій.

— Безперечно.

— Отже, дорога Софіє, ви знаєте, де заховані ці клапті? — схвильовано зацікавився комендант.

— Знаю, що один шматок в угорці на ім’я Іштван. Він був підмайстром мого сеньйора. А другий маестро закарбував на гранях коштовного каменя. Він називається Янгольська Кров. Навряд чи ви бачили колись щось прекрасніше, аніж цей камінь! Він вартий цілого світу!

— І де ж він? — хутко запитав комендант.

— Я не знаю… Таємниця Янгольської Крові полягає не лише в цьому. Камінь… Він має велику силу, — спроквола продовжила вона.

Софія знову замовкла, збираючись з думками.

— А третій фрагмент? — обережно запитав Матвій, вже включившись у втаємничене.

— Третій — тут, — вона вказала на свою голівку.

— Себто? — не зрозумів Матвій.

— Не второпали? — усміхнулась жінка. — Я вивчила його напам’ять. І так добре, що можу відтворити із заплющеними очима.

Матвій все ще не знав, чи не розігрують його.

— Отож, пане коменданте, — вела далі Софія, — я повторюю те, що знаю, щоранку і щовечора разом із молитвою або й замість молитви.

— А чи не простіше… — почав Матвій та й замовк.

— …позбавити себе цього тягаря? — додала шляхтянка. — Я вже думала про це не раз. Як гадаєте, що я вирішила?

— Я здогадуюсь… — відповів ротмістр.

— Не думаю, — заперечила вона. — Я не раз хотіла звірити цю таємницю комусь — хоч королю чи султану або Папі Римському… Аби цей тягар не гнітив мене… Але щоразу стримувала себе ледь не в останню мить. Бо присягнулась моєму учителеві, майстрові…

— Гаразд, — Матвій глибоко вдихнув повітря, щоб хоч якось підсумувати почуте.

— Припустімо, я погоджусь… Відправлю королівських солдат ні з чим. Але ж Деражня — це не Острог і не Лемберг. Це дерев’яний форт, у якому лише три сотні солдатів, щоб боротися з розбійниками. Натомість сюди пришлють цілий полк і схоплять нас, як заколотників!

Очі Софії вже були переповнені слізьми. Вона глянула на нього і через силу усміхнулась.

— Я бачу, що думала тільки про себе… Дозвольте, я піднімусь у свою кімнату…

Вона хутко збігла сходами нагору і зникла.

Увечері Матвій замінив вартового на вишці. Спершись на поручні, комендант спостерігав, як розпечене сонце потроху тонуло за обрієм. А з сутінками довкола форту запалали багаття, що яскраво освітлювали людські постаті. Натомлені за день люди тамували спрагу хто пивом, хто квасом і тут же, на вогні, готували собі вечерю.

Матвій жадібно вдихнув сутінкове повітря із пахощами диму і смажені. Він усміхнувся від насолоди. Вітерець доносив свіжий подих річки, очеретів, різнотрав’я, лоскотав скроні…

— Ви не надто пильні, пане вартовий, — почулося за спиною.

Комендант сіпнувся від несподіванки. Позаду стояла Софія в легкій білій сукні і з якоюсь квіткою в руках.

— Пробачте, не хотіла вас налякати, — засміялась вона.

— Та що ви, — Матвій почервонів і по-солдатськи виструнчився, — я відстежував околиці і… вслухався…

— Тоді я не заважатиму…

— Ні-ні! — палко заперечив він.

Жінка засміялась.

Ротмістр нарешті оволодів собою.

— Просто мені було б приємно… було б для мене честю, якби ви залишились…

— Гаразд.

Софія стала поруч і глибоко вдихнула.

— Ви чуєте запах людського тіла? — стишено промовила вона. — Воно переповнене силою і сонцем і тепер насолоджується прохолодою і теплом багаття. Сотні бажань і думок прагнуть нині свого вивільнення… Але що з вами? Ви знітились?

— Зовсім ні, — заперечив комендант.

— Тоді гляньте он на те вогнище, за ровом… Он бачите, дужий коваль незграбно знімає одяг з молодої служниці? Вочевидь його руки тремтять від пристрасті, і він, мабуть, його розірве, а дарма… Хіба не насолода — розплутувати всі ці вузлики і, відвойовуючи поцілунками кожен клаптик жіночого тіла, врешті зачути притамований стогін пристрасті? Ота могутня і солодка сила, що всупереч волі, змагає твоє тіло…

Матвій, наче заворожений, слухав її і водночас видивлявся в далину. Пару добре було видно з вишки і при світлі вогнища вони були схожі на якихось жерців кохання, що так і застигнуть, прикрасивши собою якусь вазу.

Софія ніжно гладила квітку, іноді підносячи її до вуст, мов для цілунку. Тоді тендітні пелюстки починали ледь-ледь тріпотіти від її подиху.

— Дивіться, ось вона, ця священна і гріховна мить! — збуджено прошепотіла жінка. — Вони вже не владні над собою…

— Годі, — ледве вимовив ротмістр пересохлими губами. І голос його став скрипучим, наче незмащене колесо. — Ходімо звідси, прошу вас… — Матвій від збудження ледве володів собою.

— Господи! — Софія раптом застогнала і знеможено перехилилася через поручень.

Внизу почулися чиїсь важкі кроки.

— Матвію! — гукнув грубий голос.

Комендант схилився до жінки, що застигла на поручнях, мов підкошена квітка.

— З вами все гаразд? — тихо запитав він.

Софія відгорнула пасма волосся. Обличчя її світилося якось дивно і таємниче.

— О, так…

Вона простягнула йому квітку і вгледілась у вогні.

Біля них постав стривожений Лук’ян.

— Пробачте, панове, — схвильовано заговорив він. — Маю до вас розмову, ротмістре.

— Що трапилось? — запитав той, відходячи убік.

— Розбійники напали на наших лісорубів, — сказав Лук’ян, — багатьох убили. Може, хто і втік, не знаю… Чекатимеш до ранку, чи вже виступаємо?

— Звели готуватись…

Комендант кивнув Софії і рушив донизу.

За хвилину солодку і духмяну ніч розрізав гострий звук сурми.

Розділ III

Карпати зі своїми холодними і сирими ночами зостались позаду. Домінік понуро спостерігав безконечні виноградники та поодиноких селян, що копирсалися між кущів. «Щасливці», — подумки позаздрив він і, ставши на коліна посеред старого воза, спробував хоч трохи розім’яти затерплі зв’язані руки. Вершники в шоломах з диявольськими усмішками повернули в його бік голови. «Від самого Львова стережуть, як десять добрих псів, — знеможено подумалось Гепнеру. — Ні вдень, ні вночі, ні в дощ, ні в спеку не слабне їхня пильність…

Так наче під обладунками справдешні чорти, а не люди. Тьху! І голоси якісь моторошні. Навіть у полудень мороз пробігає поза шкірою…»

Цю «чортячу» валку не зупинив жоден мадярський загін. Військові мовчки пропускали їх, навіть не цікавлячись, звідки і куди вони прямують. Отож не знав про це і Домінік.

Наступного дня виноградники скінчилися, а разом з ними і провізія. Полонений зрозумів це з нужденного снідання — себто шматка черствого хліба. Сторожа була аж надміру сердиті — певно, їм дісталось не більше. Добре хоч небо затягнуло хмарами, принаймні спека не дошкуляла.

Валка рушила далі кривим кам’янистим трактом.

Серед дня попереду з’явилася підвода, всуціль навантажена якимись діжками і скринями. Двоє вершників, що їхали попереду Гепнера, пришпорили коней, кинувшись навздогін. За якусь хвилину вони порівнялися з підводою.

То був старий турок-гендляр, що віз товар десь до Унгвару. Торгував він усіляким мотлохом, але мав цілу діжку харчів. Отож нові супутники не викликали в нього ані крихти приязні.

Сам він скидався на вигнанця, якого мадяри спровадили на всі вітри, але батьківщина була так само далека, як і край світу, тому, мабуть, він залишився і зайнявся сяким-таким гендлем.

Гепнер пригледівся до старця і з подивом помітив, що й той його пильно розглядає. Раптова надія несподівано зігріла Домінікові серце, хоча, здавалось, для цього не було жодних підстав. Лікар вже байдужкувато заходився розтирати зв’язані руки.

Аж до вечора він так і не глянув на турка, все на щось сподіваючись. Може, вночі вдасться щось з’ясувати?

Коли розбили табір, старого змусили готувати їжу, і той взявся за діло, невдоволено бурмочучи щось собі під ніс. Домінік пильно стежив за ним, шукаючи якогось натяку чи знаку, але марно. Турок тицьнув йому тарілку з прісною кашею.

Він подумки посміявся зі своїх безглуздих сподівань на диво.

На світанку вирушили знову в дорогу. Починалася скеляста лісиста місцина, перепадаючи поміж пагорбами, а то й невеликими горами. Рухались тепер повільніше, від чого хилило в сон. Лікареві спалося вночі погано, отож він заплющив очі, щоб надолужити згаяне. Втім, духотливий день викликав лиш болісну дрімоту, яка зморювала ще більше. В очі лізла потеруха від сіна, градом котився піт, та ще й мухи скажено кусали, чим доводили до сказу.

Від добрячого стусана лікар розплющив очі і втупився у свого кривдника. Той мовчки вказав на підводу.

— Якого дідька? Що тобі треба? — не втямив Гепнер.

У відповідь той стусонув його ще раз і вказав туди ж. Домінік сперся на лікті і вже тепер розгледів старого турка, що лежав біля своєї конячини. Лікар встав з воза і під пильним наглядом сторожі підійшов ближче. Старий глухо стогнав, благаючи ковтка води в ім’я Аллаха.

— Розв’яжіть мені руки, — вигукнув Домінік, проте ніхто не зрушив з місця.

— Гадаєте, я зцілю його поглядом? Чи ви бажаєте залишитись без кухаря?

Останній аргумент, вочевидь, подіяв, бо один з вартових підійшов до Гепнера і вправно зняв з нього пута. Домінік зачерпнув води з діжки, яку вони везли за собою, поповнюючи біля кожного свіжого джерела, і підніс старцю. Той зробив кілька жадібних ковтків і, вдячно стиснувши його руку, спроквола мовив по-турецьки:

— Хай благословить тебе Аллах, добрий чоловіче! Добре, що ці бовдури не петрають, про що я говорю. Поклади мене назад на підводу і керуй нею сам…

— Він марить, — сказав Домінік сторожі, виконавши прохання турка.

Проте навіть крізь залізні маски вгадувалось бажання вартових покинути стариганя напризволяще.

— Я можу стати замість нього, а водночас дивитимусь, аби він не сконав, — поспішив запропонувати Гепнер.

Ті, трохи провагавшись, врешті згодились і рушили.

Лікар однією рукою тримав віжки, а іншою дбайливо стискав старечу кисть.

— Приготуйся, — бубонів турок, — хвалити Аллаха і тінь його — султана Сулеймана, Людвисаре, бо вони дарують тобі життя.

Старий зненацька відчайдушно закричав і міцно вхопив Гепнера за руку. Перелякана конячина рвонула вперед, лишивши охоронців десь позаду.

— Це не лікар! Це сам шайтан! — раптом заволав турок. — Рятуйте! Він мене вбиває!

— Пусти, я стрибну, — по-турецьки мовив Домінік.

— Стривай, ще трохи… Ось тут! — з цими словами старий пхнув Гепнера з такою силою, що той, беркицьнувшись у придорожню траву, ледь не залишився там лежати. Проте йому вистачило сил підвестися і плутаними кроками податися до ближнього лісу.

За першими кущами виявилась стежка, що круто здіймалася вгору поміж гострого каміння. Домінік боявся озирнутись, але він збагнув, що вершникам тут не проїхати. Отже, переслідувати його будуть пішо, а у своїх обладунках ці кербери погані бігуни.

Сам же Домінік не зупинявся ні на мить. Коли не вистачало сил бігти, він ішов, а потім знову біг. Стежка все підіймалась і підіймалась, то круто звертаючи вбік, то петляючи серед трави і каміння, то перетинаючи потічок, то гублячись під поваленим деревом. Часом вона ширшала і розділялась надвоє — одна крутилась між піску і моху, крізь які зміями продиралось старе коріння, інша — полого й стрімко збігала між кущами і торішнім листям кудись донизу.

Було за полудень, коли Гепнер дістався скелястої вершини. Звідти добре проглядалася дорога, якою вони нещодавно їхали. Вона обходила гору і тягнулася далі, отже Домінік, утікаючи, вирушив навпростець. Від такої думки стало геть невесело, бо почувався він тепер, як загнаний вепр: спускатися вниз, до дороги — було безглуздо, повертатись назад — ще більше, отож залишалось огледіти два інші напрямки, що видавались радше могилою, аніж спасінням. Справа і зліва бескиддя та густі дерева були якнайліпше пристосовані для того, щоб скрутити собі в’язи.

Гепнер вирішив хоч трохи прийти до тями… Під ногами жебонів струмок, хизуючись прохолодою та свіжістю, мовби запрошуючи припасти до нього. Спраглий утікач допався до води і довго пив.

Вгамувавши спрагу, Домінік раптом зауважив, що каміння на вершині не безладно розкидане, як то буває. Хтось виклав їх у правильному порядку, утворивши своєрідну кам’яну бастею. Можливо, супротивники Габсбургів мали тут свою опору або ж загін ополченців захищався від турків. Схоже, кожному це місце було надзвичайно зручним.

Гепнер переліз через оборонний вал і опинився в невеликій долині, густо порослій кущами яфин та чорниць. Стежка, що привела його сюди, проглядалась, як жилка на руці, отже навіть нечисленний загін міг протриматись тут досить довго.

На самім краю справді виявилась націлена на дорогу стара іржава гармата.

Навмисне закидана сосновим гіллям, вона була все ж недосить схована. Хвоя зрадницьки осипалась, видаючи сховок.

Розгрібши це хрустке покриття, Домінік побачив поряд декілька гладенько обтесаних каменів, розміром з людську голову, і навіть справжнє чавунне ядро.

Гармата виявилась ще цілком добра, а вмілі руки закріпили її на дерев’яному лафеті і затисли поміж двох каменів. Цілком імовірно, що перед тим вона захищала якусь фортечну стіну або вежу.

Раптова думка змусила Гепнера пильніше озирнутися довкола. Трохи понишпоривши, він почав перевертати невеликі камені, наче вишукуючи нову схованку. Чуття його не підвело: в одному місці, під кам’яним настилом, виявився ряд дерев’яних дошок. Зсунути їх у войовничому азарті було справою однієї миті.

Під дошками лежало у сховку кілька старих фортечних рушниць і дві глибоко вкопані скрині. Окремо хтось загорнув у ганчірку дбайливо вичищений мушкет.

З неабияким хвилюванням Домінік витягнув скрині, здивовано помітивши, що ті незамкнені. Так мовби хтось не хотів завдавати собі клопоту, коли повернеться. У першій скрині зберігався порох, а в іншій — кулі. Причому запасів вистачало на те, щоб відстрілюватись щонайменше тиждень.

Зареготавшись, мов навіжений, утікач забив заряд, приладнав гніт і, закріпивши мушкет на підставці, з хижою радістю навів дуло на стежку. Втім, той факт, що поряд з мушкетом хтось завбачливо приховав кресало, його навіть дещо спантеличив. Невідомі каноніри чомусь не тільки покинули цілком добрі рушниці, схоже вони взагалі залишили все так, щоб кожен бажаючий міг тут повправлятися в стрільбі. І навіть кілька напилків також лежали поруч на випадок, якщо зброя потребуватиме ремонту.

Може, й справді хтось збирався от-от повернутись? А може… все це дбайливо приготували для нього? Домінік пригадав, як турок зіпхнув його з воза саме біля стежки, що вивела його сюди, не дозволивши стрибнути раніше. Імовірно, що все це — його завдяки зусиллям.

Так чи інак, а відступати було нікуди. Залишалося тільки грати за цими новими, ще невідомими йому правилами.

Напилки придалися Гепнеру. Оглянувши свій мушкет, він раптом заходився над ним, як над хворим. Заняття це так його захопило, що він і не зчувся, як минула добра година. Заряд довелося забивати ще раз, але тепер він робив це з якоюсь потаємною гордістю. Так, ніби безнадійно хворий міг тепер знову ходити.

Зненацька на стежці з’явилося троє. Навіть здалеку Домінік розгледів двох своїх недавніх конвоїрів і турка. Останній, очевидно, виступав проводирем, бо впевнено ішов попереду, а ті слухняно слідували за ним.

«Он воно що, — подумав Гепнер, — старий тепер, певно, розраховує на мене. Чекає, що я обох їх поцілю. Що ж, залюбки. Хай тільки підійдуть ближче, антихристи…»

Він затамував подих і взявся чекати. За чверть години усі троє були просто перед ним. Гніт уже палав, і Домінік тільки чекав, доки іскра торкнеться пороху. Нарешті це сталося! Постріл був схожий на феєрверк, яким вітають імператора десь у Китаї. Лікар закашлявся і відчайдушно намагався протерти очі. Єдиною думкою при цьому було якомога швидше перезарядити мушкет для нового пострілу. Втім, коли Гепнер зміг нарешті бачити крізь густі сльози, що лилися з очей, стало зрозуміло, що стріляти вдруге вже не потрібно. Один конвоїр лежав на землі, широко розкинувши ноги, мовби засвідчуючи цим, що Домінік вправний стрілець. Інший відчайдушно боровся з турком, але старий раз-на-раз пригощав супротивника рясними ударами ножа, доки й з ним не було покінчено.

— Хвала Аллаху, ти влучив, Людвисаре! — промовив той, обтрушуючись. — Я молився, аби нове ремесло не зіпсувало твоє метке око і тверду руку.

— Хто ти? — вражено запитав Гепнер, стежачи, як той нашвидкуруч поправляє брудну, закривавлену одіж.

Турок пильно подивився йому в очі.

— По-перше, твій рятівник, — сказав він якось аж погрозливо, від чого в Домініка пробігли по спині мурашки, а по-друге, — слуга великого Сулеймана, як і ти… Про це, маю надію, Людвисар пам’ятає кожну мить свого життя.

Останнє старець промовив дещо лагідніше, навіть святобливо.

— Хіба можна забути про свого благодійника і повелителя? — стримано відповів Гепнер.

Турок усміхнувся.

— Твій володар, — сказав він, — кличе тебе до себе у Стамбул. Аби ти нарешті прислужився йому, як і було домовлено.

— То великий Сулейман уже має всі частини креслення? — запитав Домінік.

— Слуги султана невдовзі йому їх добудуть, будь певен… Але ходи сюди.

Він потяг його за рукав до старої гармати.

— Я ж не даремно натягав сюди стільки пороху? — турок уважно її огледів. — Ану, поглянь…

— Я вже дивився, — сказав Гепнер, — цілком добра.

— Може стрілити? — радісно перепитав старий.

— Атож.

— Тоді не будемо гаяти часу.

Він знову зробився суворим та лиховісним.

— Послухай, Людвисаре, — старець говорив так, ніби досі переконував, — ці двоє рушили тобі навздогін, — він тицьнув убік полеглих конвоїрів, — решту я підговорив податися навперейми, довкола гори. Отже, менше ніж за годину ми побачимо їх унизу, на дорозі.

— Стрілятимемо з гаківниць? — запитав Людвисар.

— З гармати, — заперечив турок, — і тільки раз.

— Не бачу з того користі, — мовив Домінік.

— Побачиш, якщо поцілиш у мою підводу…

— Атож, мотлох з неї розлетиться навсібіч і поховає тих, хто поруч, — глузливо мовив лікар.

— Мовчи, нечестивцю! — гримнув старий. — Султан був до тебе такий великодушний, що виділив достатньо коштів, аби я зміг начинити той мотлох порохом. Берися до діла!

Людвисар скорився. Він ретельно вичистив гармату і встановив під потрібним кутом для пострілу.

Турок розвів багаття і увесь час тримав напоготові головешку. Аби диму не було видно, він ретельно добирав тільки сухий хмиз.

Гепнер засипав порох і закотив у жерло ядро. Все було напоготові, залишалося тільки правильно розрахувати траєкторію і вчасно вистрілити.

Слуга султана був правий: за якийсь час на дорозі з’явилися вершники і дві підводи. В одній з них ще недавно їхав полонений Домінік, а в іншу той-таки бранець готовий був поцілити будь-якої миті. Турок обережно підніс йому соснову головешку.

— Стріляй, — прошипів старий.

— Не пора, — відповів той.

Домінік уперто вичікував, і старий, вочевидь, вирішив йому не заважати.

Зненацька вершники й підводи зупинились, помітивши, мабуть, вогонь на вершині.

— Стріляй, — майже благав турок.

— Хоча б два лікті ліворуч, — промовив Гепнер, прикипаючи поглядом до своєї цілі, мовби намагаючись очима зрушити проклятущу підводу в потрібному напрямку.

Стара конячина, що була в неї впряжена, навіть не підозрювала, до чого спричиниться, потягнувшись до трави на узбіччі. Конюшина смакувала солодко, полин гірчив, а квасець був, як завжди, кислий… Утім, останній у своєму житті наїдок вона так і не проковтнула. На вершині гримнув постріл, рознісши, здавалось, півсвіту на друзки.

Турок затанцював на радощах. Гепнер також сяяв від щастя, мовби ніщо інше його так не тішило, як розкидані обабіч дороги різноманітні уламки і рештки…

Під вечір багаття знову роздмухали, і старий узявся запікати на вогні шматок солонини. Він безтурботно мугикав під ніс якусь бусурманську пісеньку, час від часу вдихаючи запах смаженини і прицмокуючи. Проте, коли Домінік спробував підвестись, той застережливо тицьнув у його бік загостреною палицею, якою щойно перевертав м’ясо.

— Ти куди? — запитав турок.

Веселість його наче рукою зняло.

Якусь мить вони міряли один одного грізними поглядами, але врешті Домінік примирливо усміхнувся.

— Хочу глянути ближче на цих блазнів, — він кивнув у бік мертвих.

— Ет, — махнув палицею старий, — не псуй собі охоти до їжі. М’ясо майже готове. Сідай. Хоча вам, сарматам, бажання попоїсти не зіпсує навіть найогидніше видовище. Знаю з досвіду.

— Ніч попереду, — заперечив Гепнер, — трупи можуть привабити вовків. Треба хоча б скинути їх донизу.

Турок невдоволено скривився і звівся на ноги.

— Ну, ходімо, — буркнув він.

Убієнні лежали на тому ж місці і в тих же застиглих позах.

— Моє шанування, — жартома привітався старий і зайшовся диким хриплуватим сміхом.

Десь зовсім неподалік у лісі голосно завив вовк. Турок перестав сміятись, плюнув спересердя і послав на хижака якісь потаємні і страшні мусульманські прокляття.

— Що я казав? — стурбовано мовив Домінік.

— Гаразд, ти мав рацію, — погодився старий, — давай жбурнемо їх у провалля.

— Стривай, — зупинив його Гепнер, — мені цікаво, чому вони ніколи не знімали шоломів? Я навіть не бачив, як вони їдять.

Він схилився над одним і спробував стягти з нього шолом. Це виявилось зовсім непростою справою. Той уперто тримався на голові мертвого власника, ніби намагаючись відчайдушно зберегти якусь страшну таємницю. Лікарю навіть здалося, що швидше в його руках опиниться відірвана голова, аніж те, що так вірно захищає її навіть після смерті. Коли ж нарешті шолом було знято, двоє похололи від страху. Там, де в сутінках мало засіріти обличчя, з’явилася руда, схожа на ведмежу, волохата морда.

— Господи милосердний! — Домінік відкинув шолом убік і перехрестився. — Це не людина.

Турок тим часом приніс палаючу головешку, освітивши настовбурчену шерсть, блискучі очиці і роззявлену пащеку, з якої рясно сочилася піна.

— Це перевертень, — прохрипів мусульманин.

— Ні, не перевертень, — глухо промовив Гепнер. — Колись давно я вже бачив цю нечисть. Це — песиголовець!

Вовче виття почулося ще ближче, змусивши їх стрепенутись.

— Давай позбудемося цих виродків, — промовив старий і вхопив песиголовця за ноги. Домінікові довелося, долаючи огиду, піднімати мертвого за плечі.

Розгойдавши тіло, вони щосили жбурнули його в темне провалля і дослухались, як воно вдаряється об каміння та тріскотить гіллям. Трохи постоявши, чоловіки взялися за друге тіло. Шолом вирішили не знімати, позаяк сумнівів, що під ним виявиться така сама волохата морда, не мали жодних. Тим часом вовк завив знову.

— Забирай своє кодло! — вигукнув турок, разом із Домініком спроваджуючи в останню путь другого мерця.

— Ну от, — старий витер об поли руки і знову повеселішав, — збулися.

У повітрі почувся палений запах.

— Прокляття! Наше м’ясо! — вигукнув турок і кинувся до вогнища.

Гепнер поспішив за ним. Проте обидва більше прагнули чим швидше опинитись біля тепла і світла, аніж врятувати свою вечерю.

Печеня майже геть згоріла, але в тих, що її споживали, страх усе ще перевершував голод, тому жодних нарікань не було.

Їдці мовчки жували обвуглене, тверде, як поліно, м’ясо, обмінюючись лише короткими фразами:

— Завтра підемо, — сказав турок.

— Куди?

— На південь, до волохів… Спи, я чатуватиму.

Навряд чи Домінік був у захваті від наміру мусульманина йти до Молдови. Той, либонь, сподівався зустріти там перший-ліпший турецький загін, який би супроводив їх до котрогось порту на Чорному морі. А тоді — в Стамбул…

Гепнер вирішив про це не думати. Значно приємнішою видавалася думка при першій же нагоді позбутись старого, уколошкавши його добрячим дрюком. З таким зловісним наміром Домінік уклався просто на камінні і за якусь хвилину провалився у глибоку й глуху прірву сну.

Йому здалося, що минуло заледве чверть години, аж тут турок почав термосити його за плече.

— Прокинься, Людвисаре! Заради Аллаха, прокинься!.. — благав той.

— Що сталося? — промимрив Гепнер і протер запалені від недосипу очі.

Обличчя мусульманина було яскраво освітлене — з якогось дива той кинув у вогонь весь зібраний хмиз, перетворивши багаття на справжню ватру. Рука його дрібно тремтіла і не відпускала Домінікового плеча.

— Прислухайся, — прошепотів старий, — щось діється…

З темряви почулося глухе завивання.

— Що це? Вовк? — запитав Гепнер.

— Це сам шайтан, — відповів турок, нервово кусаючи спечені губи.

— Дурниці…

Лікар звівся на ноги і, поволі підійшовши до вогнища, вихопив звідти добрячу головешку. Він ніяк не міг збагнути, чому так перелякався бувалий в бувальцях старець. Хіба не доводилось кому хоч раз оборонятися від вовчої зграї, а тут якийсь одинак. Проте турок мов заворожений сидів на камені, злякано витріщившись у темряву.

— Бери головешку! — гукнув йому Домінік. — Звір боїться вогню!

Але той, здавалось, не чув. І раптом заволав так, ніби хтось живцем виривав у нього серце.

Велетенський вовк, стрибнувши через полум’я, вдарив старого в груди і, поваливши на землю, вчепився в горло. Кинувшись на поміч, Гепнер щосили вперіщив звіра гарячою головешкою, але той не відступив ні на крок. Тільки заскавулів з болю і повернув до нападника вищирену пащеку. Лікар трохи відступив, чекаючи атаки, але вовк не квапився. Покінчивши з турком, він почав повільно скрадатись, наче вибираючи підходящий момент.

Розмахуючи головешкою, Людвисар знову і знову відступав, аж раптом відчув, що під ногами зникла опора.

«Як по-дурному…» — промайнула в нього думка і разом з ним полетіла в урвище.

Коли почало сіріти, до Гепнера, завислого на смереці, спустився чоловік у чорному одязі і з потворним опіком на обличчі.

— Вітаю тебе, Домініку, — насмішкувато гукнув він, — ось ми і зустрілися.

Той відірвався від стовбура, у який добряче втелющився, і зиркнув униз. Потроху приходячи до тями, він ледве чутно пробелькотів:

— Іди до дідька, Іштване…

— Он як, — удав, що ображається, той, — і це твоя дяка за порятунок від турка?

— Турки — янголи в порівнянні з вами, — сказав Домінік, потроху спускаючись униз.

— Що за проклятуща доля, — промовив Іштван, — спершу встряв у бійку з якимось кур’єром, потім у сутичку між волоцюгами, а тепер…

— З яким кур’єром? — перебив Гепнер.

— З отим, що фехтує, як дідько. Але годі. Ходімо.

— Куди?

— Туди, де ти завершиш нарешті диявольський винахід, і обидва світи залишать тебе в спокої…

На горі з’явилася та сама варта — песиголовці у вищирених шоломах. Тепер вони вочевидь будуть значно обачніші і не втрачатимуть пильності ні на мить.

Розділ IV

Ніч здригнулася совами і глипала перестрашено на загін солдат, що вдерся в ліс, обпікаючи темряву смолоскипами. Непрохані гості, зберігаючи стрій, рухались уперед слідом за двома вершниками: капітаном та його кремезним товаришем.

— Ще далеко? — упівголоса запитав Матвій.

— Ні, — відповів Лук’ян, — недалеко. Онде свіжий зруб. Сьогоднішній.

З темряви справді вигулькнув жовтий пеньок, посипаний тирсою і, здалося Матвієві, скроплений кров’ю.

Зненацька коні стривожено заіржали.

— Зупини солдатів, — мовив здоровань.

Ротмістр застережно звів догори руку, і загін укляк на місці. Лук’ян зіскочив з коня і, освітлюючи собі дорогу, пішов далі сам.

Кілька мертвих дроворубів лежали на обтесаних колодах серед нічної тиші. Дехто все ще стискав свою сокиру, що зі знаряддя праці в останню мить перетворилася на зброю.

Матвій опинився поруч. Обидва роззиралися в пошуках поранених. Нарешті біля темного корча хтось глухо застогнав. Молодого, ще зовсім юного лісоруба від смертельного удару врятувало хвойне гілля, що нависло над ним. Хлопець злякано дивився на двох чоловіків, що наближалися до нього.

— Не бійся, друже, — заспокоїв його Лук’ян, — ми не розбійники.

Він схилився над ним і обережно підняв криваві клапті сорочки на його животі.

— Бачу, ти дуже хочеш жити. Отже й будеш.

Він дістав з торби жмут якогось зілля і трохи пом’яв руці. Далі пожував і, сплюнувши на долоню, взявся обробляти ним рану. Дивно, але юнак навіть не сіпнувся. Так, ніби велетенські ручища Лук’яна були зовсім невагомими і рани торкались нечутно.

— Юначе, — тим часом звернувся до пораненого Матвій, — ти можеш показати, куди подалися розбійники?

Хлопець кивнув і слабко вказав на захід.

— Так я і думав, — промовив ротмістр, — у них десь там лігво… Лук’яне, я мушу йти слідом за ними.

— Залиш мені двох солдат, — попросив той, не відриваючись від роботи.

— Гаразд.

Матвій скочив у сідло, і загін рушив, поступово наддаючи ходу.

Комендант не тямився з люті. Розбійники почувалися в тутешніх лісах і на дорогах як господарі. Не міг їм дати ради, а може, й не хотів цього навіть могутній князь Острозький. Врешті, польському монарху увірвався терпець, і він домігся від сейму ухвали на побудову невеличкого форту, де містилася б залога, яка сяк-так захищала би купців. Утім, не так просто виявилося збудувати бажаний оплот, зазнаючи постійних дошкульних нападів на річці чи в лісі, вночі або й серед білого дня.

Проте цього разу напад був особливо зухвалий. Дроворуби працювали за якусь милю-півтори від форту, без страху залишаючись ночувати в лісі. До настання холодів будівництво мало бути завершене, і вони працювали, не маючи часу навіть на дорогу додому.

На узліссі перед загоном з’явилася темна галявина. Волога трава засяяла коштовними краплинками нічної роси, а вогні схилилися зовсім низько, аби людські очі могли прочитати по зігнутих стеблинках, куди попрямував супротивник.

Сліди виводили на середину галявини, а потім різко завертали вбік. Матвій спершу не надав цьому значення, але вже за мить раптовий здогад схолодив йому кров. Зціпивши зуби, як від різкого болю, ротмістр звів очі до темних небес, ніби шукаючи там пояснень чогось несправедливого і жорстокого, що вже відбулося, чи мало от-от відбутись.

Скочивши у сідло, він несамовито заволав, від чого з десяток напівсонних коней стали дибки, ледь не скинувши у слизьку траву свої наїзників.

— Усі назад!!! — пронеслося ніччю. — Всі назад, чорт забирай!!! До форту!!!

Сам він навпростець кинувся до Деражні, здавалось, навіть переганяючи світло від смолоскипа, що його тримав у руці.

Проте вже за лісом потреба освітлювати шлях зникла: було ясно, як удень. Форт палав, як велетенське багаття, розкидаючи довкола себе розпечені головешки…

Простий і диявольський план вдався розбійникам якнайкраще: виманивши залогу, вони обійшли її з тилу і спокійнісінько підпалили ненависну твердиню.

— Розділитись! — скомандував Матвій. — Сотня — за мною, шукаємо жінок і дітей! Решта — до річки! Вантажте діжки з водою на вози! Мерщій!

Жовніри слухняно виконували накази, хоч бажаючих полізти у вогонь виявилось значно більше.

Наче в мареві, комендант пролетів палаючим мостом і кинувся до свого будинку. Софії ніде не було.

«Можливо, врятувалась, — хотілось думати йому, — допомогти іншим… подивитись, чи везуть воду…»

Але свідомість раптом обірвалась. Здалося, що десь біля потилиці вона розлетілася на тисячі гарячих жаринок, зоставивши непритомне тіло Матвія падати на розпечену землю.

Ближче до світанку поранений юнак перестав стогнати — біль, очевидно, трохи затих, давши йому можливість заснути. Солдати не знайшли більше живих, і Лук’ян наказав ховати мертвих. Залишивши їх за цією роботою, він рушив у глиб лісу. Там сосни вже поступалися дубам, осикам і густим заростям ліщини. Блукаючи поміж ними в ранкових сутінках, Лук’ян був схожий на лісового духа, який ось-ось розчиниться в ранкових променях сонця. «Дух» торкався долонями кори і розмовляв з деревами пошепки якоюсь дивною чудернацькою мовою. Ті ж мовби відповідали йому, а він з насолодою вдихав ту відповідь, заплющуючи очі і здіймаючи руки догори.

Поміж дубами, через ліс тихо текли вранішні води Горині. Дуби гомоніли з рікою поважно. Неквапно, час від часу скидаючи в сіро-молочну течію рясне листя і важкі жолуді…

Лук’ян шанобливо спинився на березі і стояв так довго-довго, аж врешті звів долоні перед собою, мовби тримаючи в них щось, і промовив упівголоса:

— Тепер я зцілю тебе, хлопче. Дерева дають мені силу. Сказавши це, він витягнувся уздовж могутнього стовбура на всю височінь свого зросту, завмерши так ще на якусь мить. Тіло його раптом почало вкриватися корою, ноги — вростати коренями в землю, а руки витяглися гіллям. Наостанок почувся чи то людський шепіт, чи то шелест листя:

— Лиш відпочину трохи…

Коли туман над річкою розсіявся, до берега пристав невеликий, але зграбний човен з гербом Острозьких на гладеньких, мов жіноча долоня, бортах. Соснова щогла, як і згорнуте вітрило, спочивали вздовж вологих весел під ногами у п’яти човнярів, оскільки сподіватись на будь-який вітер серед лісу було марно. Двоє видерлися на крутий берег, тягнучи за собою мотузку з гаком, яким припнули човна до землі.

Одягнені чоловіки були в темні однострої надвірного княжого війська і мали при собі добру зброю: шаблі, мушкети і кинджали. Перемовившись кількома словами, вони завмерли в очікуванні, насторожено вивчаючи стіну лісу перед собою.

За якийсь час з гущавини з’явилися скрадливі постаті. Вони повільно наближалися до човнярів, ведучи за собою зв’язану бранку. Це була Софія. Сукня її після такої прогулянки лісом перетворилась майже на лахміття, а волосся, сплутавшись у безладні пасма, падало на очі.

Човнярі про всяк випадок налаштували мушкети. Прибулі зупинилися від них кроків за десять і перезирнулись поміж собою, вишукуючи когось, хто мав би розпочати розмову. Одягнені ці люди були у звичайну сільську одіж і виглядали б як селяни, якби не щербаті ножі та сокири, заткнуті за пояс, або просто загострені кілки в руках. Очевидно, займалися вони геть іншим ремеслом.

Врешті, наперед вийшов приземкуватий бородань і на знак привітання підняв правицю. Слуги князя кивнули у відповідь, але зброї не опустили.

— Хто говоритиме? — запитав він у них.

Один з човнярів, замість відповіді вказав убік: стежкою, що тягнулася вздовж річки, їхав одинокий вершник. Бородань пильно вгледівся в нього, але той увесь час вихилявся, як у полонезі, щоб оминути гілляки. І тільки тоді, коли він під’їхав досить близько, розбійник шанобливо зняв капелюха, похапцем додавши:

— Чорти і пекло! Сам пан Сангушко!

— Стули пельку! — сказав той у відповідь. — Моє ім’я не додасть тобі віку.

Вельможа зіскочив на землю і підійшов до бранки. Обережно відгорнувши волосся з її обличчя, він тихо запитав:

— Як ви почуваєтесь, пані?

Жінка сердито відвела погляд убік.

— Знаю, — продовжив далі Сангушко, — з вами повелися неґречно, але все це — лише задля вашого добра.

— Не надто віриться, — одвернулась Софія.

— Розумію. Утім, будьте ласкаві піти зі мною…

На дорозі в них став бородань.

— Отаман шле вам цю кралю, сподіваючись на панську щедрість, — промовив він.

— Передай отаману, нехай тішиться, що досі живий. І ви всі разом із ним. Це був завдаток, — сказав вельможа.

— А нагорода? — не вгавав розбійник.

— Коли впіймаю, то одразу повішу. Не катуватиму. Оце й буде нагородою, — відрізав Сангушко.

— Сто проклять на вашу голову! — скипів бородань. — І це після того, як ми спалили ляський форт!

— От і добре, — посміхнувся шляхтич, передаючи Софію човнярам, — бо ляські шибениці гірші від наших. Повертайтесь до лісу!

Вельможа сів на коня і рушив тією ж стежкою, якою сюди приїхав. За кілька хвилин він уже зник з очей. Човен у цей час вже був посеред річки і подався за течією. Щоглу підняли і закріпили, певно, сподіваючись на вітер як тільки закінчиться ліс. Четверо налягли на весла, п’ятий кермував і заодно наглядав за полонянкою. Втім, вона була мовчазна та сумирна, отже стернового невдовзі більше зацікавила навколишня місцина.

Природа не пошкодувала ані сил, ані натхнення, аби створити цю долину. Можливо, човняреві навіть подумалось, що у всій цій красі захована якась незбагненна для людини таємниця. Гідна подиву майстерність, завдяки якій найменша чи найбільша деревина чи рослина, тварина чи птах злилися в одне ціле. Найвищі сосни зазирали у гладеньке люстерко води, а зелений хміль плазував уздовж берега. Розкішні крони таїли в собі тисячі пташиних голосів, а зголодніла риба час від часу стрибала над водою. Гуляючи вздовж берега, можна було сполохати самітнього лося чи стадо косуль. Не рідкістю тут були й вепри. Часом тиха днина наповнювалась їхнім відгомінням, тішачи слух мисливця і наводячи острах на невтаємниченого мандрівця.

Стернового, схоже, пройняло до глибини душі. Він, замислившись, прорік:

— Е-е-е… чорт забирай… е-е-е…

Однак гребців це не зворушило, і вони й далі працювали, навіть не озирнувшись.

— Дивно якось, — озвався той удруге, — я гадав, що нас стратять.

— За пиятику не страчують, — буркнув хтось у відповідь.

— Але й не довіряють човна, — огризнувся стерновий.

— Помовч і пильнуй, — наказали йому, — десь тут має бути брід.

На цьому розмова завершилась, і більше жоден не промовив ані слова. Ліс потроху відступав, даючи місце верболозу і густим заростям терну. Течія стала стрімкішою, нуртуючи піною та розвертаючи човен на свій розсуд. У веслах потреби більше не було, і гребці склали їх уздовж бортів, піднявши натомість вітрило. Проте, ледве вони це зробили, як усіх добряче струсонуло і ледь не пожбурило у воду.

— Сказано було, йолопе, пильнуй брід! — заволали на стернового гуртома.

Утім, той уже був у воді і, відчуваючи свою провину, щосили намагався стягнути човна з мілини. Решта також заметушились: хтось ухопився за борти, а хтось — за ніс.

Раптом, невідь-звідки взявшись, у повітрі просвистіла стріла і глухо вп’ялася в одного з човнярів. Той, покинувши роботу, мирно подався за течією. За мить така ж доля спіткала ще одного бідолаху. Інші ускочили назад у човен і залягли на дно. Кожен ухопився за мушкет. Гримнуло кілька пострілів у напрямку берега, однак ніхто не міг сказати, чи досягли кулі невидимої цілі. Натомість над самими стрільцями зненацька виросла чиясь мокра постать з ландскнехтським мечем у руці. Невідомий заходився колоти й рубати з таким завзяттям і майстерністю, що аби здолати трьох конвоїрів, йому пішло не більше хвилини. Після цього переможець і собі заліз у човен відхекатись та витерти кров з обличчя і зброї. До човна прибрів ще один чоловік у чорному одязі і з луком у руці.

— Міг би й трьох поцілити, Казимире, — сказав рубака, розглядаючи неглибоку рану на своєму зап’ясті, — цей от ледве мені руку не відтяв.

По цих словах він сердито зіпхнув убитого в річку. Казимир, пробубонівши щось у відповідь, заходився витягати щоглу, але, помітивши, що Орест йому не допомагає, здивовано звів на нього погляд. Той, у свою чергу, втупився очима в полонянку, сполотнівши при цьому, мовби побачив примару.

— Ти чого? — запитав лучник, штовхнувши друга в бік.

— Поглянь-но… це ж вона, — відповів той захрипло.

— Хто «вона»?.. А-а-а-а! Впізнаю! Та шльондра…

— Це не шльондра! — заперечив Орест. — Це — богиня.

Казимир зареготав.

— Ну, чого мовчиш? — звернувся він до Софії. — Богине…

Жінка споглядала двох найманців не менш уважно, аніж вони її. Врешті, вона твердо зажадала:

— Розв’яжіть мене.

Орест кинувся до неї, проте Казимир його спинив.

— Давай спершу запитаємо, як вона тут опинилася, — сказав він.

— Хіба це має значення? — не второпав найманець.

— Аякже, чорт забирай! — спалахнув лучник. — Хіба ти сподівався її тут побачити? Отже, це — дивина! А я звик підозрювати за всякою дивиною найгірші наміри! Ти, зрештою, також…

— Гаразд, — Орест трохи заспокоївся, — тоді я скажу, що саме вона розповіла мені про цей брід. І лиш завдяки їй ми здолали цих харцизяк.

Тут він устромив меча в одного з них, що мав необережність проявити ознаки життя. Казимир поспішив перекинути мертве тіло через борт. Під ним виявились забагрені кров’ю мушкети.

— Не слід гаяти часу, — примирливіше мовив лучник, — розв’язуй її, коли тобі так хочеться, але давай спочатку пристанемо до берега і глянемо, що в човні…

Він тицьнув на скриню, загорнену в брудне сукно, яку солдати сховали під лавою.

— А чи варто? — засумнівався Орест, хоч першим ухопив її, як тільки човен опинився серед густого верболозу.

— Дідько його зна, — мовив товариш, жадібно згрібаючи сукно, — ми начебто обіцяли віддати панові Сангушку все, що знайдемо…

— До того ж навряд чи там є щось коштовне, — промовив Орест, вивчаючи замок.

Той виявився міцним і добротним, але одразу ж розпався, щойно відшукали підходящу каменюку.

Усередині виявився різноманітний мотлох: казанок, порохівниця, старі чоботи, іржавий ніж і навіть здохлий смердячий щур. Отже, навіщо скриня з таким добром його княжій мосці, було незрозуміло.

— Принаймні віддати це зовсім не шкода, — підсумував Казимир.

Орест відповів похмурою мовчанкою, крізь яку проглядало дошкульне розчарування. Хоч насправді все складалось непогано: роботу зроблено; залишалося тільки отримати решту платні, і гайда знову в дорогу.

Однак утрачене сподівання наживи несподівано знову відродилося в серцях найманців. Особливо після того, як розтираючи білі тендітні руки, на яких виднілися сліди мотузки, Софія тихо мовила:

— У скрині може бути подвійне дно…

— І справді, чорт забирай! — радісно вигукнув Казимир. — Панство ніколи б не затіяло такої комедії з дурного розуму.

Вони витрусили увесь мотлох зі скрині. Дно обережно розламали і аж підскочили з радощів: кілька самоцвітів, загорнених у шовк, зблиснули й притулилися до їхніх рук. З хвилину ті руки пожадливо їх перебирали, аж доки Орест промовив хриплуватим голосом:

— Як гадаєш, Казимире, скільки за це дадуть?

— Вистачить нам із тобою років на п’ять, — твердо відповів той.

Обидва зареготали, а Софія гостро поглянула на них.

— Знаєш, якби я був шляхтичем, — промовив лучник, — то зараз, мабуть, нагадав би собі про слово, яке дав панові Сангушку…

— …та оскільки ми волоцюги… — підхопив другий.

— …то любісінько поділимо знахідку і щодуху дамо звідси драла, — закінчив цю сентенцію Казимир.

— І її теж візьмемо, — Орест потягнув полонянку до себе.

— На якого біса? — не второпав той.

— Бо ми найманці, а не свині. Адже це вона наштовхнула нас на скарб…

Утім, Казимир вирішив не сперечатися. Серце його повнилось такою радістю, що він був згоден на все. Головне — ще його частка здобичі чекала на нього, а те, що поряд якась шльондра, — не мало жодного значення. Він байдужкувато махнув рукою, і вони подалися в дорогу.

Прямували на захід, аби дістатися Лемберга. Треба було тільки десятою дорогою обходити Острог…

Широкий багнистий шлях тягнувся через сосновий бір. Давній праліс терпко пахнув грибами і посипав землю рудими голками щоразу, як десь високо тривожились дужі великі крила. Подекуди чулася звірина, мовби нагадуючи, хто тут господар, а хто непроханий гість.

Подорожні йшли бадьорим кроком. Здавалося, веде їх уперед якась висока мета, якій ці троє віддано служать.

Казимир сипав жартами, викликаючи веселий сміх супутців. Софія, мабуть, забула про свої лихі пригоди, бо не відставала ні на крок від чоловіків. А надто від Ореста, якому не шкодувала теплої усмішки, очевидно, сподіваючись від нього захисту на тутешніх довгих і небезпечних дорогах.

У якусь мить вона тихо простягла йому жменю грошей.

— Що це? — не зрозумів той.

— Візьми, це твоє, — відповіла Софія, — я взяла їх тієї ночі.

— Але ж я… я був тобі винен…

— Ні, не винен, — заперечила вона, — насправді мені потрібно більше, аніж тіло і гроші.

— Про що це ви там шепочетесь? — реготнув Казимир. — Ну й надибав ти, Оресте, собі кралю!

— Ну то й що? — відповів той, мимоволі ковзнувши поглядом по її принадах. — Авжеж краля, та ще й яка…

За кілька миль праліс почав рідшати. Товстезні сосни лишились позаду, натомість дедалі частіше тішили око залиті сонцем галявини. Згодом почали з’являтися малі сторожки, а то й хатини. Очевидно, неподалік було село, а може, якесь місто. Утім, коли ліс закінчився, мандрівники спочатку побачили на горбі великий монастир, оточений валом і гострим частоколом. Унизу плюскотіла неширока річка, а позаду монастиря притулилося місто.

Над монастирськими стінами височіла гарна мурована церква і крадькома прозирали вершечки ще недобудованих келій. Біля воріт скрипіли два вози з камінням, і кілька ченців та селян щосили тягнули впряжених волів за роги. Ті, вочевидь, не вельми переймались будівництвом, бо йшли небавом, як до сповіді.

Міські укріплення простягалися на півмилі. Вони були нижчі за монастирські, однак подекуди за ними грізно стриміли бойові вежі. Судячи з того, як багато в передмісті було спалених дощенту хат, без діла вони не стояли.

Брама, що вела до міста, також була мурована. Вона врізалася в ескарп валу тяжким склепінням, під яким спочивали дубові ворота. Вгорі стирчало кілька вартових, довершуючи собою цегляний аттик — єдину прикрасу цієї споруди.

— Місто зоветься Межирич, — оголосив Казимир, підслухавши розмову двох молодиць.

— Чув про нього, — відповів Орест, — кажуть, тут привільно бунтівникам проти ляської шляхти. Ходімо туди, купимо харчів.

— Не варто, — засумнівався Казимир, — від завтра нас почнуть шукати. Не слід з’являтися княжим людям на очі.

— Дурниці, — заперечив Орест, — кажу ж тобі, таких з вигляду, як ми, тут не один десяток.

— Можемо купити їжу в передмісті, — втрутилась Софія.

Найманець похитав головою.

— Поглянь, скільки тут згарищ, — сказав він, — не інакше, як татари навідались нещодавно. Нічого путнього там не купимо. До того ж маємо потребу в конях, а верхи і втечемо швидше.

Сперечатись було марно — Орест мав рацію.

Від брами тягнулася мощена деревом широка вулиця. Вела вона поміж вибілених вапном будинків, очевидно, до міської площі, а звідти — до сірої вежі, що виднілась на околиці. Та призначалась, мабуть, ще й для житла палатину або місцевому старості. У таких вежах у підземеллі зазвичай була скарбниця, над нею — арсенал і аж на горі покої господарів. Зручно було, не виходячи з них, оборонятись від татар або ж від своїх городян, якщо доведеться.

Збоку вулиці стояла масивна піч під камінним склепінням. Її довкола обступили чотири лавки, на яких розсілося з десяток вояків княжого надвірного полку. Звісно, посеред літнього дня піч вони не розпалили, проте в негоду, мабуть, часто тут грілися.

Казимир розгублено став і помітив, як у Софії дрібно затремтіли руки. Тільки Орест наче анітрохи не перейнявся побаченим.

— Ви чого мов задублі? — тихо мовив він, — ходімо, вони нас не знають.

— Не дивися в їхній бік, — попередив Казимир.

— Чому ж? Я навіть запитаю, де поблизу торгують кіньми, — відповів той.

— Мовчи, дур…

— Здорові були, браття! — гукнув Орест до жовнірів, не давши Казимирові назвати себе дурнем.

— Здоров був, — кинув хтось із них у відповідь.

— Не підкажете бува, де чесним людям сторгувати добрих коней?

Орест говорив привітно та весело, як скоморох.

— А ти куди, хлопче, зібрався? — запитав жовнір, що сидів до нього спиною.

— То вже моє діло, — відповів він.

— Ні, хлопче, помиляєшся…

Вояк підвівся і повернувся обличчям. Це був… пан Сангушко.

Солдати миттю обступили подорожніх і про всяк випадок націлили на них декілька мушкетів.

— Бачу, виконали моє доручення як слід, — сказав шляхтич.

— Авжеж, — втрутився Казимир, відчуваючи, що готовий з’їсти друга живцем, — як мовиться раніше: честь майстрів своєї справи — над усе.

Вельможа в’їдливо усміхнувся.

— Отже, ви мали б пам’ятати нашу умову.

— Звичайно, вашмосць, — відповів той, — ми віддамо панові все, що знайшли в човні.

Він дістав з кишені свою частку коштовностей і знаком наказав зробити те саме Оресту. Проте шляхтич їх не взяв.

— Це ваша нагорода. Як я й обіцяв — пояснив він.

— Невже вашмосці потрібна була скриня з непотребом? — щиро здивувався найманець.

— У тому човні було ще дещо… Точніше, дехто, — мовив Сангушко і, підійшовши до Софії, гречно їй уклонився.

— Якщо ваша ласка, моя пані, — сказав він, — ходімо зі мною.

Орест рішуче ступив наперед, але в ту ж мить жовніри збили його з ніг і притисли до землі.

— А щодо вас, панове сміливці, — сказав шляхтич, — то оскільки ви збиралися накивати п’ятами, я змушений також повестись неґречно…

При цих словах найманців зв’язали і потягнули вулицею. Вона справді вела до міської площі, поруч з якою двоє циган продавали коней.

— Під Полудневу Башту їх, — наказав десятинник.

— А що там, під тією баштою? — перепитав Казимир, хоча відповідь добре знав.

— Хороми панські, — зареготали солдати, — та цюпа для вас, матолку…

Розділ V

Жахлива подія сталася у Львові, в парафії святого Івана в день після Магдалини: дурна молодиця, Меланія, зоставила немовля самісіньке в хаті, а сама поралася біля корови, бо час був полудній.

А що двері до хати Меланія не зачинила, то дісталася туди льоха, що вільно бродила по дворі, прибрела до господи і дитя теє роздерла…

Молодицю сесю було наказано бити батогами, а льоху спалити живцем, бо не інакше, як то відьма була, що перекинулась цією нечестивою тварюкою.

Одразу ж страх перед свинями змусив передмістян узятися за ножі та швайки і вчинити різанину свиней, так що вереск чувся, либонь, аж у Кракові.

Писар магістратський Омелько також узявся до справи. Звечора, покликавши кума Беня до себе ночувати, заготовив швайку, поклав на подвір’ї чотири широкі дошки і застелив їх соломою.

Удосвіта двоє мужів зайшли до писарського хліва. Напавши в сутінках на сплячого кабана, котрого Омелько тримав на Різдво, потягли його до двору.

Кабан уже був чималенький, тому весь час норовив розкидати нападників і втекти геть. Та, вочевидь, на совісті коліїв була не одна свиняча душа, отож де силою, а де підступом дотягли його таки до жертовного місця. Тут сердега й прийняв свою смерть, а Бень та Омелько відійшли вбік випити квасу та відхекатись. Писареві діти вже задріботіли довкола, чекаючи, доки тушу почнуть смалити. Тоді їм законно дістануться кабанячі вуха і хвіст.

— І не шкода вам, куме? — запитав Бень, кивнувши на тушу.

— Е-е-е… — багатозначно підняв пальця писар, — а ну ж коли це не кабан?

— Та йой…

— А може, перекинулась у нього якась нечисть? Може, свиней тепер полюбляє…

Увечері, зморені роботою, вдовольнившись свіжиною та пивцем, двоє друзів неспішно вели розмову про те, про се. Аж раптом Омелько замислився, відсунув на край столу глек і макітру зі шкварками, а тоді звернув на улюблену тему.

— Відьми, куме, — прорекли уста мовця, — вже ось-ось візьмуть нас за зябра. Даремно ми з вами втратили пильність і покинули облогу Високого Замку.

— Але ж там зосталися люде, — благально почав Бень, який вже став передчувати недобре.

— Ет, не кажіть мені про них, — відмахнувся Омелько, — збіговисько ледарів, що тільки пиячать з ранку до пізньої ночі. Хіба їм під силу викурити ту відьму? Пропадає наша справа, брате, пропадає…

На писаревих очах забриніла сльоза.

— Та чи можемо ми щось змінити? — утішливо промовив Бень.

— Я все думаю про ту льоху, — продовжив Омелько, — про оту, що спалили на Підзамчі. Ану ж як була вона сама по собі, а відьмачка в неї вселилася? І з вогнища проклятуща вистрибнула, як свиня горіла! Знайти мусимо її — ось що слід зробити!

— Та чи ви з глузду з’їхали? — слуга магістрату рвучко підтягнув до себе миску шкварок і пиво, наче вони могли захистити його від Омелькових думок, — цих відьом — як волосся на голові! Як ми знайдемо ту, що у свині сиділа?

— Е, куме, — втаємничено вів далі відьмоборець, — дещо я вам повім. Але слухайте уважно. Коли яка відьма недужа чи поранена, то може виходити з тіла і вселятися у якесь бидло, а тоді робити людям лихо та збитки. Хіба не така оказія трапилась нещодавно?

Пан Бень знизав плечима.

— Спала мені на думку та чортиця, що її пан Христофор, магістратський кур’єр, поцілив кислицею, — продовжив писар, — гепнулась вона добряче, але чи сконала? Як ні, то це вона сидить у верболозах і збиткує…

Спогади про ту ніч змусили пана Беня скривитись, як від тухлого яйця. Він із острахом стежив, як Омелько, підвівшись з-за столу, напхав повні кишені часнику і зняв зі стіни старий півгак.

— Ходімо, — скомандував він.

— Куди? — з відчаєм у голосі перепитав урядник, благально склавши руки, як святий мученик.

— До річки, куме. Пересвідчимось, що та нечестивиця таки сконала.

— Хіба ми не можемо піти туди вранці? — Бень до останнього не втрачав надії.

— Відьми не сплять, — переконано мовив Омелько, — і ми теж не повинні…

Куди було подітись сердешному Беневі? Знехотя підвівся і побрів слідом за писарем.

Темними вулицями передмістя вони пройшли безперешкодно, хоч один готовий був щомиті стати на герць, а другий накивати п’ятами.

Цього разу ніч була темна, хоч око вийми, та Омелько, знаючи, як ніхто, довколишні стежки, впевнено просувався легкими кроками, додаючи до них свою рішучість.

Зненацька писар зупинився, тож Бень, який слід у слід ступав за ним, налетів на нього і змусив одважного товариша дати сторчака кудись у темінь.

— Бісове кодло! — вилаявся той, шукаючи на землі свою шапку.

— То я, куме, пробачте… — зізнався Бень.

— Чорти б вас узяли! — не стримався писар.

— Йой, не кажіть того, бо й так дрижаки проймають, — заскиглив урядник.

— Ось моя шапка… Але де, в дідька, півгак? І ріжка з порохом немає, і кресала, і гноту… Тю! Най би вас, куме, самого порозкидало!

Слухаючи ці справедливі докори, пан Бень, сповнений вини і каяття, сам опустився навпочіпки і заходився рискати в холодній і вогкій траві, та замість втраченої амуніції щоразу натикався на Омелька або на кротячі купи.

Врешті вдалося відшукати півгак, але порохівниця, гніт і кресало все ніяк не йшли до рук. Побоюючись, аби за пошуком не минула вся ніч, Омелько запрошував облишити цю справу. Гнів його минув, і він наказав іти далі.

Раптом удалині з’явився мерехтливий вогник і, пританцьовуючи в темряві, став повільно наближатись до сміливців. За хвилину почулося торохтіння коліс.

— Хтось їде сюди, — здавлено сказав Бень.

— Щоб я провалився, коли там була дорога, — відповів писар.

Завмерши на місці, друзі спостерігали, як невідь-звідки до них виїхала бричка з великим ліхтарем біля візника. Той тримав в одній руці віжки, а для худореброї конячки — батіг. Обличчя його аж під очі було вкрите густющою бородою, а зверху був насунутий широкий крисань.

— Здорові були, панове, — привітався незнайомець булькотливим голосом, наче йому в горлянці було повно води, — накажете кудись відвезти? Знаю одну чудову місцину, де подають найсвіжіше пиво і пресмачні свинячі цицьки.

Спантеличене такою пропозицією товариство заперечливо крутнуло головами.

— Що ж, — сказав візник, — тоді поїдемо туди, куди ви прямуєте. Хоча, як на мене краще було б на цицьки…

— А звідки ви знаєте куди ми прямуємо? — запитав Омелько, щосили стискаючи півгак.

— А куди, прошу пана, ви ще могли зібратися з повними кишенями часнику? Та ще й серед ночі? Га?

Візник зайшовся реготом, кепкуючи, либонь, не так зі свого здогаду, як із враження, яке справив на відьмоборців. У тих похолола кров, а на обличчях застигли гримаси подиву і жаху.

— Сідайте, — припросив незнайомець, нареготавшись досхочу, — все одно без мене вам того місця не знайти… Чого стоїте? Це ж не казан зі смолою, а бричка!

— А й справді, — промовив Омелько, переконуючи радше себе, аніж Беня, — чого нам плентатися пішки? Сідаймо…

Усередині стояв їдкий запах болота, а зі слизької лавки зіскочило кілька жаб. Друзі гидливо сіли на їхнє місце.

— Умостились, панове? — гукнув візник і, не дочекавшись відповіді, хльоснув батогом.

Бричка захиталася і рушила спершу небавом, а далі почала надавати ходу. Несподівано конячина розігналася так, що почало свистіти у вухах.

— Добрячий у вас коник, — промовив Омелько, хапаючись за трухлявий бік, що, здавалось, от-от розсиплеться.

— Егеж, — сказав візник і, знову розреготавшись, вдруге вдарив батогом.

— Єзус Марія, що то сі робите? — злякано загорланив Бень, відчувши, що вони підіймаються над землею.

— Куди… куди… ви нас везете? — і собі закричав Омелько, ще дужче стиснувши руками слизький борт.

— Куди хотіли, — відрубав незнайомець і з тієї миті не промовив більше ані слова.

Тим часом бричка підіймалася все вище й вище, залишаючи під собою чорну пелену передмістя і поодинокі вогні Львова, що вихоплювали з темряви клапті веж, стін та будинків.

Зненацька ними почало немилосердно крутити, як тріскою по воді, а довкола зчинилася справжня чортівня: на сході вигулькнув червоний повний місяць і, пролетівши по небу, зник за обрієм. Слідом за ним з’явилося сонце, але й воно, як навіжене колесо, промайнуло і пропало. Так повторилося кілька разів, аж доки Омелькові почало здаватися, що він збожеволів. Писар глянув на кума і несамовито закричав — той мав замість людського обличчя свиняче рило, а там, де були руки, в нього виросли короткі незграбні ратиці. Бень-свиня голосно рохкав і верещав, але зрозуміти його в такій подобі було годі. Не встиг Омелько відійти від цього жаху, як пан Бень перекинувся знову: замість рила тепер мав цапину морду з довгою заплутаною бородою, а на голові — великі роги. Далі сердега ставав то конем, то віслюком, то собакою чи бараном, аж рябіло в очах. День водномить змінювався ніччю, мовби сили природи змовилися з нечистю.

Відчай охопив магістратського писаря і, мабуть-таки, змусив зібрати докупи всю відвагу. Він узявся обмацувати свій півгак, але згадав, що від того буде не більше користі, аніж від звичайної палиці.

— Вперіщіть візника, куме! — благально крикнув Бень-віслюк людським голосом.

У ту ж мить писар замахнувся і, доклавши всю силу та злість, вперіщив візника точнісінько посеред розлогого бриля. Від удару породився грім, наче вибухнула ціла діжка з порохом. Бричка розлетілася на друзки, а відьмоборців понесло кудись у безвість.

До тями ці двоє мужів прийшли у вязкому баговинні, яке, вочевидь, і прийняло їх у своє гостинне лоно. Над болотом панували сутінки, але був це світанок чи вечір, сказати нони не могли. Небо затягло сірою пеленою, і воно твердо берегло цю таємницю.

Друзі мовчки й обережно звелися на ноги, потроху впевнюючись, що їхні кістки, на продив, начебто цілі. От тільки руки, одяг і обличчя були чорні-чорнісінькі, отож ці достойники скидалися скорше на болотяних чортів, аніж на поборників священної справи.

— Де це ми? — прохрипів Бень.

Омелько роззирнувся довкола.

— Мислю, що там, де й хотіли опинитись — на березі Полтви, — відповів писар, — таки довіз той сучий син… Он видите — старий млин? Ходімо, я знаю до нього дорогу.

— Не піду, — раптом уперся черевань.

— Це ж чому, куме? — не второпав писар.

— Не піду до млина, — пан Бень показав тремтячим пальцем у бік сіріючої споруди, — там є хтось… Оно свічка горить…

Омелько щосили витріщився, але не розгледів нічого. Втім, видно, і йому було вдоста пригод, тому, махнувши рукою, він попрямував в обхід, від гріха подалі… Тим більше, що, стираючи з обличчя бруд, він намацав добрячу бороду. Так ніби магістратський писар не голився щонайменше місяць, чого з ним ніколи не було.

У старому млині й направду горіла свічка. Пан Бень ще міг похвалитися добрим зором… Він навіть розгледів дві тіні, одну поруч другої, що відбивались на стіні.

Перша належала чоловікові. Сам він, сидячи за столом, неквапно виводив на папері зграбні рядки літер. Робота, вочевидь, не надто його захоплювала, і той час від часу позирав в бік іншої тіні, що належала жінці. У звабливих рисах можна було впізнати Катерину Даманську. Вмостившись на грубій дерев’яній лаві, устеленій ковдрою, вона уважно за ним спостерігала, аж доки промовила:

— Схоже, для вас це не надто приємна робота, Себастяне.

Поет усміхнувся:

— Так чи інак, а повернутися мені доведеться. Нам потрібні будуть гроші і покровительство.

— Ані бургомістр, ані сам король не врятує нас від мого чоловіка, — зітхнула пані Даманська.

— А ти жорстока, — докірливо сказав Себастян, — невже гадаєш, що мені на дорозі стане якийсь ціпак?

— Я зовсім не те хотіла сказати, — лагідно заперечила Катерина, — але ти не вирішиш усього зброєю. Тим більше, що закон на його боці.

— Я не проситиму Якуба Шольца сприяти ухвалі на нашу користь, — мовив поет, — а тільки можливості безперешкодно покинути місто. Нехай дасть грошей і відпустить.

— І куди ми подамося? — запитала пані Даманська.

— Куди завгодно, — відповів Себастян, — я родом із Любліна, можемо вирушити туди. Або ж до Кракова, я маю там друзів. Зрештою, увесь світ може бути нам домівкою.

— Тільки чи будемо ми в ньому господарями, — сумно сказала жінка.

По мовчанці вона раптом додала:

— Ти помічаєш, як наближається осінь?

— Так, ночі стали холоднішими, — згодився Себастян, — нам треба швидше покидати це місце.

— Раніше прийдуть по мене, — мовила Катерина.

— Облиш, ніхто не знає, що ми тут, — заперечив поет.

— Знатимуть. Ось двоє дурнів кружляли над землею і гепнулись неподалік… Гирко не може оберігати нас безконечно. Зрештою, мені самій здається, що це неспроста. Це моя покута…

Себастян підвівся і сів поруч з нею.

— Ти казала про осінь, — промовив він майже пошепки, — тож дослухайся, як шурхотить вже прохолодний вітер в очереті. Мені здається, я відкілясь знаю його мову. І плюскіт води в старому колесі мені також зрозумілий…

І важкий знеможений туман, що стелеться річкою, ховаючи помутніле плесо. Як хочеться здерти, зірвати його, щоб упасти, зануритися у її свіжі обійми. Завмерти і лиш відчувати під собою пружні неспокійні хвилі.

Хіба в обіймах такої осені зачаєна небезпека? Хіба не просить вона лиш заховати долоні під її одяг і шепотіти:

Прокинувшись на світанку наступного дня, Катерина нечутно підвелася. Обережно, аби не розбудити сплячого Себастяна, підійшла до дверей і повільно їх прочинила. Рівно настільки, щоб пройти самій. Стара деревина зрадницьки заскрипіла, але чоловік не прокинувся.

Катерина вийшла босоніж, в самій лише сорочці, і кам’яна домівка вжалила холодом. Проте жінка не зважала. Розгледівшись, вона побачила в’язку сухих дров, а поруч з нею висіла нанизана на прутик ще жива рибина. Неподалік порався з неводом Гирко.

— Здоровенькі були, — привіталася з ним жінка.

Той озирнувся.

— Здорова будь, чаклуночко… Здорова будь, відьмочко, — загомонів водяник, хутко згортаючи снасть.

Ще трохи попоравшись, він схопився з місця і попрямував у чагарник.

— Дякую, — гукнула вслід пані Даманська.

Гирко озирнувся і закивав своєю пелехатою головою.

— Увечері ті качку принесу, — сказав і щез.

Катерина звела очі догори, вдивляючись у світанкові небеса. Звідкись з’явився чорний ворон і став потроху наближатися. Потужно залопотівши крилами, вмостився на очеретяній стрісі.

Чаклунка промовила до нього кілька дивних згуків, а потім упівголоса додала:

— Лети і будь моїми очима. Я хочу знати, що там коїться.

Птах каркнув моторошно і здійнявся в повітря. Коли він зник, жінка нечутно повернулася до середини млина і лягла поруч із коханцем, що досі мирно спав.

А птах легко кружляв, розправивши широчезні крила, підставляючи груди повітряним течіям. З висоти його польоту добре виднівся Високий Замок, під стінами якого рясніли намети воєвод і халабуди міщан-ополченців. Схоже, ні тим, ні тим наче й не набридла облога фортеці і вони затялися будь-що викурити звідти відьму.

Нижче, до самих міських валів, стелилося Підзамче. У нього сірою вигнутою стрілою врізався Волинський тракт. За валами два кільця мурів міцно тримали Львів у своїх обіймах.

Ворон трохи знизився і, минувши Глинянську Вежу, прошмигнув повз Руську церкву та закружляв над Ринком.

У кам’яниці Шольців було прочинене горішнє вікно, де знаходився кабінет бургомістра. Сам глава магістрату, незважаючи на ранню пору, вже сидів у своєму велетенському кріслі за письмовим столом, втупившись поглядом у каламар, наче ця бездуховна річ могла від того ожити і проректи йому «salve» або інше щось такого ж глибинного змісту. Звісно, Якуб Шольц не завважив птаха, який сів на підвіконня.

До кабінету обережно проник слуга-німець і повідомив, що начальник міської сторожі уклінно просить його прийняти.

— Клич, — кинув бургомістр, не відриваючи погляду від каламаря.

За мить до кімнати гучно ступив пан Єжи Даманський і, по-військовому виструнчившись, перепросив, що о такій ранній порі посмів тривожити його милість бургомістра. Той звів на нього стомлені очі і байдуже махнув рукою.

Ці двоє були схожі між собою. Принаймні в обох червоні очі виказували недоспану ніч, а бліді фізіономії — препаскудні думки, що замінили сон.

— Пшеде вшисткім, хчяв бим запевнічь, вашмосць, — схилив голову начальник міської сторожі, — що облога Високого Замку, яку ви мені доручили, анітрохи не ослабла. Вартові не втрачають пильності, вашмосць.

— Данке шьон, — буркнув той у відповідь без краплини вдячності.

— Забуйство королівського посланця, ясновельможного графа Хіха, значно ускладнило становище Білоскорського, — продовжив пан Даманський. — Гадаю, він ще недовго буде противитись нам та закону. А для певності пан староста вже надіслав клопотання особисто його мосці маршалку, жебим той зволив відправити сюди півхоругви.

Бургомістр стиснув зуби.

— Хіба пан не здатен впоратися сам? — процідив він.

— Але ж, вашмосць, — винувато сказав Даманський, — в замку гармати. Ану ж коли драбам заманеться повправлятися у стрільбі?

— Не заманеться, — буркнув Шольц і, важко зітхнувши, закрив гаряче чоло долонею, — вони не стрілятимуть у тих, кого бережуть.

Начальник міської сторожі змовк, але не рушив з місця.

— Якщо це все, твоя милосте, то можеш іти, — стомлено сказав бургомістр.

— Ні, коли пан дозволить… Маю ще дещо сказати, в чому потребую панської підтримки.

Говорити Єжи Даманському раптом стало неймовірно важко. В горлі пересохло, мовби язик був посипаний перцем.

— Кажи, — бургомістр, здавалось, не помічав його потуг.

— Моя жона… коли дозволите… моя жона зникла.

Якуб Шольц звів на страждальця байдужі очі. З хвилину він намагався пригадати, про кого йдеться, а коли врешті згадав, то вперше за ранок усміхнувся.

— Не второпаю, чому ти вважав, що зможеш втримати таку красуню біля себе, — промовив бургомістр, — ці русинки мають вогонь замість серця. І коли він клекоче, закон для них — ніщо.

Начальник міської сторожі, вдавши, що не збагнув змісту сказаного, сердито виплюнув з рота не надто вправно підстрижені вуса, що настирливо туди лізли, і вже трохи впевненіше продовжив:

— Щодо цієї справи, коли зволите, я маю певні підозри щодо певної особи…

— Говори ясніше! Кого і в чому ти підозрюєш? — нетерпляче вставив Шольц.

— Одного молодого панича. Вашмосць надавали йому протекцію, — відповів Даманський, — себто маю на оці отого вар’ята, Збуя…

— Кого?

— Себастьяна, поета…

Бургомістр підвівся з-за столу і підійшов до вікна. Уздрівши там ворона, що спокійнісінько позирав на нього великим червоним оком, він позадкував від несподіванки, але одразу ж повернувся і кілька разів погрозливо махнув рукою в бік непроханого гостя. Птах, очевидно, мав би налякатись і щодуху кинутися геть, але натомість навіть не поворухнувся.

— Згинь, сатано, — прошипів бургомістр, але й це не подіяло.

Начальник міської сторожі двічі кашлянув, даючи зрозуміти, що і він нікуди не подівся.

— Якої ж підтримки ти хочеш? — перепитав Шольц, зачиняючи вікно.

— Цей убогий віршомаз спокусив мою дружину. Я прагну суду над ним! — шпарко вигукнув той.

Якуб Шольц зітхнув і гепнувся у своє крісло.

— Чого ж ти до мене прийшов? Іди до війта, — насупився бургомістр.

— Бо я не про той суд прошу вельможного пана, — пояснив Даманськй, — а про інший. Я старий жолнеж, і не пасує мені бабратися з паперами! Тож коли пан знає, де тепер цей зброднік Себастян, то нехай скаже мені, заради Христа, аби я зміг викликати його на герць. А де він, там і моя Катажина… Як із нею вчинити, ще не вирішив…

На останніх словах голос його затремтів.

— Якщо пан так певен у своїх підозрах… — почав Шольц, у якому нарешті прокинулось співчуття.

— О-о-о! — перебив його зраджений муж, — ще тоді, в бенкетній кам’яниці, на балю, я збагнув усе!.. Так, я цілковито певен! О-о-о!..

Схаменувшись, пан Даманський знову виплюнув з рота вуса і винувато опустив голову.

— Отже, пан цілком певен… — розмірковував бургомістр. — Значить, битися з Себастяном — то справа гонору. Але подалі від моїх очей, а потім — геть із міста!

— Тут, де рід Даманських вкрито такою ганьбою, мене ніщо не стримає, — скрушно відповів той.

— Більше тобі зарадити нічим не можу, — твердо сказав Шульц. — А де зараз Себастян і твоя перелюбниця, не знаю…

Бургомістр не договорив. До кабінету знову прослизнув слуга і повідомив, що його милість війт просять прийняти.

— Хай йому грець, — процідив бургомістр. — Заледве ж сьома!

— Я не заберу багато часу, — сказав новий гість з-за спини камердинера.

— А-а, Даманський, ви також тут? — додав він, зайшовши усередину. — Що ж, це до речі.

— І вам не спиться? — стомлено запитав господар.

— Де ж тут спатиметься, — відповів той, — все ніяк не йде з голови та різанина на Знесінні.

Бургомістр знесилено зітхнув. Проте війт звернувся до пана Єжи.

— Мій друже, — сказав він, — дозвольте запитати, чим ви плануєте зайнятись цього ранку?

— Хотів перевірити старий млин на Полтві, — знизав плечима той. — Кажуть, уночі там бачили якесь світло.

— Облиште. Те почекає…

Голос війта раптом став урочистим, як у дяка при службі:

— З дозволу пана Шольца, — промовив він, — негайно рушайте до будинку біскупа Лібера і, як тільки його преосвященство повернуться, схопіть і приведіть до ратуші!

Чим були зумовлені такі рішучі наміри, птах за вікном не побажав дізнатись. Він покинув спостерігати за цією вранішньою сценою, що розігралася в домі бургомістра, і з шурхотом зірвався з місця.

Розділ VI

Змучений кінь нарешті отримав спочинок. Заіржавши, як з полегші, він змінив галоп на крок. Христоф погладив його по гриві, хоча в душі був страшенно невдоволений скромними здібностями тварини. Але від самого Олеська добрих коней було катма… Наче той проклятущий мадяр зурочив!

Попереду відкривалось широчезне поле з невеликими хвилями пагорбів. Інколи поодинокі тіні хмар ковзали по ньому і зникали десь за обрієм. Часом серед поля зривався холодний вітер і, зібравши на дорозі жменю куряви, жбурляв його в обличчя вершнику, як немилосердний і невидимий дух, в чиї володіння той вдерся.

Обабіч шляху подекуди височіли незграбні могили з поламаними чорними хрестами. Декотрі були зовсім без хрестів, а інші — розриті і біліли кістками упокоєних.

Кінь під кур’єром несподівано захрипів і підставив під вітер широкі ніздрі.

— Ти чого? — Христоф потягнув повіддя на себе, водночас роззираючись довкола.

Проте нічого, що могло б спантеличити тварину, він не побачив. Хіба в заростях чорніла якась здохлятина.

Раптом кінь звівся дибки і, попри свою втому, щодуху кинувся бігти. Ледве втримавшись у сідлі, кур’єр спробував його приборкати, та марно. Той мчав уперед, наче серед його предків були не тільки орачі-трудяги, а й чистокровні рисаки.

Тільки скакавши так добру милю, Христоф зрозумів, що сердега тікав від п’ятьох вершників, які з’явилися серед поля. Не треба було мати гострого зору, щоб упізнати в них татар. Їхні низькорослі коні щосили топтали польову траву, несучи своїх господарів навперейми кур’єру.

«Що за чорт, — подумалось йому, — татари на землях Острозького…»

Але стріла, що просвистіла перед самісіньким його носом, урвала цю думку. Утікач щиросердо вилаявся і, міцно впершись колінами в кінські боки, звів мушкет.

— Тримай, сучий сину, — процідив він і натис на гачок.

Іскри посипались йому в обличчя, а найближчий татарин, розпачливо скрикнувши, перестав обтяжувати свого коня. У відповідь Христоф засміявся так, наче поклав одразу п'ятьох і тепер може небавом чвалати до найближчої корчми. Мовби здивовані такою вправністю, степовики відстали, а кур’єр спробував перезарядити зброю. Виявилось це зовсім непростим ділом, до того ж вітер, що, здавалось, також був проти нього, розвіяв добру частину пороху. Та все ж, упоравшись, Христоф був готовий стріляти знову. Татари тримались на добрячій відстані, і могло здатися, що вирішили дати йому спокій, якби попереду, просто на дорозі, не виник ще один бусурманський загін. Їх також, укритих хмарою куряви, було не менше п’яти, і справа здавалася геть пропащою.

Ледве завернувши коня, кур’єр удруге вистрілив і, жбурнувши мушкет у траву, вихопив шаблю. За мить шестеро степовиків оточили його і ще четверо летіли їм на допомогу.

Нападники не поспішали. Спершу дочекалися підмоги, а потім взялися цькувати свою жертву, намагаючись вдарити зі спини. Врешті, терпіння втратив сам Христоф: змахнувши блискучим лезом над головою, він посипав удари направо і наліво, як загнаний вовк, до останнього намагаючись вгризтися в собаче горло. В несамовитості і люті сміливець навіть не відчув, що впав з коня. І тільки від глухого удару на очі йому нависла кривава пелена, а в вуха мовби натекло води. Ледве вчувся йому раптовий пронизливий свист, що долинув звідкись, і розпачливий крик татар. Ще трохи, і запанувала тиша.

Повернувшись до тями, Христоф відчув, що лежить на траві, а під головою йому покладено сідло. Важкі повіки не хотіли підійматися, і тільки шаленим зусиллям волі чоловік розплющив очі.

Чотири постаті нерухомо бовваніли спиною до призахідного сонця, сидячи довкола маленького багаття. Одна з них підвелася і наблизилась до нього. Це виявився широкоплечий козак у дорогому вбранні.

— Очуняв, брате? — мовив той, засовуючи оселедця за вухо.

Христоф звівся на лікті, уважно вдивившись у незнайомців. У голові все ще паморочилось, а пронизливий біль нагадував про недавню пригоду з татарами.

Троє інших також були козаками. Схрестивши по-турецьки ноги, вони чистили і ладнали зброю, одночасно наглядаючи за казанком на вогні. Поруч них лежав у траві зв’язаний татарин, час від часу чи то стогнучи, чи то бурмочучи якусь свою молитву.

Христоф ухопився за пояс, але, нічого там не знайшовши, тривожно роззирнувся довкола.

— Це шукаєш? — промовив один із козаків біля вогнища, підкинувши йому дорожню сумку.

Посланець рвучко ухопив її і, відкривши, зазирнув досередини. Лист бургомістра, на щастя, нікуди не зник.

— Слава Пречистій Діві! — полегшено зітхнув він.

— О, то ти наш чоловік! — майже в один голос вигукнули козаки.

— Ет, будь він хоч дідько рогатий, — сказав козак у дорогому вбранні, — коли рубав так бусурманів, то він мені брат.

— І стрілець добрий, — докинув хтось із трійці, — я таких мало бачив.

— Ходи до вогню, — запросив інший.

Кур’єр підвівся і, трохи похитуючись, приєднався до гурту. За ним слідом підійшов четвертий козак.

— Я Андрій Карбовник, соцький єго мосці князя Острозького, — сказав він Христофу, — це мої побратими. А як тебе величати?

Кур’єр назвав своє ім’я.

— Ми тут гуляємо полем, — промовив соцький, — полюємо на татарські чамбули. Геть знавісніли бусурмани.

— Орда стоїть під Меджибожем, — додав інший козак, назвавшись Семеном Будним, — кажуть, сам Девлет Гірей з ними. Того такі й хоробрі ці чорти.

— А ти, брате, куди прямуєш? — запитав третій, Семен Лис.

— Маю доручення від львівського бургомістра, вельможного пана Шульца, доставити прохання королю. Знаю, він буде в Острозі, — відповів посланець.

— То ти ляхам служиш? — холодно мовив четвертий, що назвався Микитою Бродником.

— Не ляхам, — якомога стриманіше відповів Христоф, — а місту.

— А чи багато в тому Львові руського люду? — поспіхом запитав Будний, щоб згладити розмову.

— Багато, але більше за мурами живе, — чесно сказав кур’єр.

— Діждуться колись панове ляхи, — не вгавав Бродник.

— Годі, — гримнув соцький, — діждуться, то й діждуться. Зараз про інші речі йдеться. Ти, Христофе, коли хочеш, тримайся нас. Так буде певніше. І ми твоєю поміччю не згордуємо, бо ти вправний вояк. Король буде в Острозі за три доби, до того часу й ми там опинимось. Бачиш, цей-от зарізяка, — тут він копнув чоботом полоненого, — розповів мені, що хан послав три тисячі війська, аби налякати князя. Спершу татари хочуть спалити Межирич, а потім і на Острог підуть. Отож завтра вирушаємо в Дубно, де стоїть моя сотня, а далі рушимо на поміч.

— Коли б твій король про це відав, то хутко підібгав би хвоста і чкурнув назад до Кракова, — сказав Будний, ледве стримуючи регіт. — Татари — не придворні. Догоджати не стануть.

— Може, варто попередити міщан, аби готувалися? — запитав Христоф.

— Ми вже відправили звістку, — сказав Лис.

— Хтось помчав туди? — допитувався кур'єр.

— Ні, брате, ми зробили це по-своєму, — відповів Карбовник. — Як саме — не мусиш знати. То давня наука. Краще з'їж кулешу і відпочинь. Знімай з вогню, Семене…

— Можемо податися в дорогу хоч зараз, — сказав кур'єр, — я готовий.

— Ще цієї ночі будемо пильнувати чужих вогнів у полі, — мовив соцький, заперечливо хитнувши головою, — вирушимо вдосвіта.

Коли споночіло, Бродник і соцький кудись зникли, а Лис, загасивши вогонь, заклав його купою дерну. Тим часом Будний спутав коней і наготувався стояти на чатах.

Христофу зовсім не хотілося спати, і він ладен був присягнути, що так і не стулив очей, аж раптом почув голос Карбовника:

— Прокидайся, брате. Вже Віз на небі перехилився. Нам час.

Чоловіки миттю вихопилися на коней і рвонули ще темним полем на схід, де потроху займалася заграва. Ближче до полудня вдалині зблиснула ріка Іква, а на її березі гостро зависочіли бастеї Дубна.

Могутня вежа стерегла в’їзд, а вартові вгорі пильнували кожного пішого чи кінного, купця, селянина чи шляхтича. Утім, вершники безперешкодно подолали дерев’яний міст, проминули сторожу і широкою брукованою вулицею виїхали на простору площу. Тут височіла ратуша, яку рівним квадратом оточували зо два десятка багатих кам’яниць.

Міщани привітно знімали шапки, бачачи козаків, а ті кивали у відповідь, гордо посміхаючись собі у вуса. Вочевидь, вони добре зналися між собою.

Поза площею, за глибоким ровом стояв замок. Власне, була це могутня і водночас мальовнича цитадель, що вростала грубезними стінами в землю. Куртини гостро сходились по кутах і виступали вперед, нагадуючи вістря списа. Під час облоги воно врізалося у вороже військо, і замкові стрільці могли надійно захищати будь-які підступи до мурів.

Все це одразу впало в око Христофу, викликавши захоплення таким задумом. Очевидно, князь добре знався на оборонному мистецтві.

Міст було опущено, а брама відчинена, і тільки окута залізом герса перешкоджала в’їздові. З-за неї визирало двоє бородатих вартових, які, впізнавши соцького, не мовили ні слова, і тільки один з них дзвінко свиснув, що було, видно, знаком підіймати решітку. Вона глухо застогнала і неквапно поповзла догори.

Вершники, пригнувши голови, просковзнули під нею і, проїхавши довгим пасажем, опинилися на подвір’ї. Тут було людно і гамірно, а численні екіпажі та ще не розсідлані коні свідчили, що в замку перебуває багато приїжджої шляхти.

Праворуч височів палац, стіни якого були гарно оздоблені кам’яною різьбою, довгими фризами і увінчані аттиком, котрий, щоправда, більше нагадував бойовий кренеляж. Вочевидь, таке його застосування зодчі аж ніяк не виключали.

Христоф і козаки спішились, наказавши двом пахолкам відвести коней до стайні.

За хвилину з палацу вийшов кремезний чолов’яга в плисовій шапці з пір’ям, барвистому жупані, підперезаному золотим поясом із шаблею при боці. Вгледівши прибулих, він одразу попрямував до них.

— Чолом тобі, Богдане! — привітався соцький, коли той наблизився.

— Чолом-чолом, Андрію! — радісно відповів той, розкриваючи свої широченні обійми. — Наш світлий князь передавав тобі спасибі. Казав, що жодної нагороди не пошкодує за таку справу.

— То встигнеться, — махнув рукою Карбовник, — про Межирич подбали?

— Аякже! Одразу ж уночі пішла туди Забрамна хоругва, — відповів Богдан.

— А де мої розбишаки? — запитав сотник.

— Гостяться в челядній, — відповів той, — але не турбуйся. Казали, доки пан соцький не дозволить, питимуть іно квас та воду.

— Добре, — Андрій вдоволено засміявся. — Звели, Богдане, і нас нагодувати, та чимдуж, бо ще сьогодні хочу податися до Межирича.

— Коли пан дозволить запитати, — озвався Христоф. — Чи тут перебуває його милість, князь Острозький?

— Тут, — кивнув шляхтич, — пан має справу до князя?

— Мене звати Христоф, я кур’єр вельможного Якуба Шольца, бургомістра Львова, — представився той. — Маю листа особисто його княжій милості від каштеляна Високого Замку, Сильвестра Білоскорського.

Богдан спохмурнів і перевів погляд на Карбовника.

— Можеш бути певен, — кивнув той, — ручаюся за нього.

— Я не наполягаю на аудієнції, — знову промовив кур’єр, — нехай пан сам передасть листа єгомосці.

Христоф дістав послання від Білоскорського і простягнув його шляхтичеві. Той узяв уже з добрішим поглядом і навіть перепросив за свою мимовільну негостинність.

— Не сердься на нього, — тихо сказав Андрій по дорозі до палацу, — він береже князя, як зіницю ока, а тебе бачить уперше. Не одного підісланого до його милості вбивцю задушив своїми руками цей Богдан Сусло.

Під обід подали кусні запеченого м’яса, борщ та горохову кашу, а також вудженину, рибу, начинену грибами, сир, а до нього — діжечку пива. Пообідавши, козаки попрямували у двір. Христоф хотів був податися слідом, але крайчий, що прислуговував біля столу, пошепки попросив його йти за ним. Мовчки вони піднялися на другий поверх, де за дверима, оздобленими сріблом та перламутром, відкрилася розкішна зала. Підлога була мощена кольоровими взірцями.

Стіни прикрашали величезні гобелени, демонструючі переможні битви з тевтонцями, татарами і московитами. В полководцях, що немилосердно рубали ворогів, проглядалися постаті славетних мужів з роду Острозьких: князя Федора, Костянтина, Іллі та теперішнього, наймогутнішого серед них, Василя-Костянтина.

Поміж розкоші примхливих італійських меблів, оздоблених тонкою різьбою, коштовним камінням та слоновою кісткою, погляд раптом падав на дві старовинні скрині, щедро покриті помутнілим золотом. Пам’ятали вони, либонь, ще часи Гедиміна, а може, й короля Данила і надавали всьому простору несподіваної суворості та величі.

У ніші, в кутку, була велетенська кахляна піч, збудована у формі дзвіниці. Знизу й догори її прикрашали ліплені парсуни, кожна з яких мала свій настрій. І якщо нижні страждали від туги та розпачу, то верхні сяяли щастям і випромінювали благодать. Нарешті, над усіма височіли янголи, завершуючи собою цей німий вертеп.

Крайчий, однак, не дозволив довго милуватись, знаком запросивши іти далі. Нова зала, в якій слуга залишив кур’єра наодинці, мабуть, була особливою гордістю господаря замку. На коштовних килимах, що затуляли холодні стіни, висіла різноманітна зброя. Старовинні мечі з діамантами на руків’ях, щити, позолочені шоломи. Срібні гаківниці, півгаки, арабські вогняні труби, іспанські аркебузи та московські пищалі. На чільному місці знаходились прекрасні мушкети роботи ліонських майстрів, оздоблені перламутром та золотою лускою. А також турецькі і козацькі шаблі, сайгаки, кинджали, кольчуги і шишаки.

А ще на чільному місці була гарна кіраса з розп’яттям на грудях. Поряд з нею Христоф побачив сурму такого велетенського розміру, що важко було уявити губи, які б їй пасували. А проте цей предмет щедрістю оздоби та красою нічим не поступався решті. Кур’єр обережно повернув її розтрубом до себе, аби уважніше розгледіти дрібний візерунок на обручі. Там виявились крихітні мисливці, що заганяли ледь видимого вепра. Сцена була виконана так майстерно, що Христоф, не стримуючи захоплення, аж прилип до сурми очима, прагнучи роздивитися найменшу деталь. Несподівано з-за стіни стало чутно глухі голоси. Вочевидь, коли розтруб притулити до вуха, можна було почути перемовини за нею.

Зовсім не прагнучи вивідати чужі таємниці, а радше дослідити таке явище, кур’єр напружив слух. Почулися уривки фраз.

Перший голос (шанобливо)…Ваша Княжа Милосте… найясніший володарю наш… пане маршалку… воєводо… смію мовити… що зволікати не слід…

Другий голос (ствердно). Його милість… Август… прибуде… але боїться Вашої Мосці… тому… до Острога, а не сюди… В Острозі господарює… пес… приблуда… Ольбрахт… що п’яти королю лиже.

Третій голос (владно). Відаю.

Четвертий голос (схвильовано)…татари йдуть на Межирич…

Другий голос (ствердно). Козаки… розженуть… як зграю псів…

Третій голос (піднесено). Хто справжній володар… Волині… Русі… схопити короля…

Другий голос (насмішкувато). Або ж нехай спробує… битися з ними… кварцяним військом…

Христоф затамував подих. Очевидно, за стіною відбувалося щось дуже важливе, особливо для нього. Адже кур’єру навіть більше, ніж Польщі та Великому Князівству Литовському, король Август був потрібен цілим та неушкодженим.

Між тим, розмова притихла, а посланцю довелося різко відірватися від сурми. Двері легенько заскрипіли, і до кімнати зайшли спершу двоє озброєних слуг, а за ними міцної статури чоловік у розкішному каптані, підперезаному золотим поясом, на якому висіла гарна козацька шабля.

Здогадавшись, що перед ним сам князь Острозький, Христоф схилився у поклоні. Той кивнув у відповідь, уважно вдивившись в гостя. Погляд він мав гострий, як лезо ножа, і водночас очі були глибокі та мудрі. Високе чоло його посмугували продовгуваті зморшки, хоч князь був зовсім не старий. У короткій рівній бороді майже не було сивини, а в прямій поставі — і натяку на кволість чи недугу. Радше навпаки: перед кур’єром стояв володар і воїн, сповнений сил та завзяття.

За його знаком слуги, вклонившись, поспіхом вийшли із зали.

— Бачу, вас зацікавив мій скромний арсенал, — промовив господар, ледь усміхнувшись.

— Я в захваті, ваша милосте, — щиро відповів Христоф.

Князь підійшов до стіни і зняв масивну позолочену булаву.

— Ось ця річ належала царю московитів, — гордо сказав він. — Мій батько здобув її під Оршею.

— Однак, ваша милість не менш відомий звитягою, аніж славний предок вашмосці, — дещо запобігливе зазначив кур’єр, відчуваючи, що зайвим це не буде. Либонь, кожен воїн і приємністю слухає про свої перемоги. — Я на власні очі бачив, як під тією ж Оршею московити кидали гармати і щодуху тікали від вас.

— Он як, — господар знову пильно поглянув на нього.

— У коронному війську під командуванням вашої княжої милості я мав честь служити сотником у полку вельможного пана Сангушка, — пояснив Христоф.

Князь схвально кивнув і повісив булаву на стіну.

— Ось що, пане Христоф, — після короткої паузи продовжив він, — я прочитав листа, що його написав мені Білоскорський. Він — мій давній друг. Я звик йому вірити, а він дає добрі рекомендації щодо вас. Та ще кращу опінію висловив соцький Карбовник. Він розповів, за яких обставин відбулося ваше знайомство. Словом, я маю достатньо причин, аби домогтися для вас королівської аудієнції.

Кур’єр вдячно вклонився.

— А ще, пане сотнику, — додав князь, несподівано звернувшись так до гостя, — скажу, що сміливці у наш час на вагу золота. То ж чи не буде вам завгодно, очікуючи на приїзд короля, допомогти нам в обороні Межирича?

— О, матиму за честь, ваша милосте! — палко промовив той.

— Чудово, — сказав князь. — Тоді доручаю вам сотню замкових стрільців і наказую вирушати на допомогу Карбовнику.

— Ваша милосте, я не гаятиму часу, — коротко відповів сотник.

— Заждіть, — зупинив його Острозький. — На згадку про нашу зустріч прийміть від мене цей дарунок.

Він простягнув йому один з тих майстерно зроблених мушкетів, що так зачарували стрілецьке око гостя. Після цього князь побажав йому доброї дороги і вийшов із зали.

Посланець також не забарився і, з приємністю стискаючи нову зброю, подався за слугою, що його супроводив.

У дворі до нього поспіхом підійшов кремезний чоловічок з червоним заклопотаним обличчям. Уважно роззирнувши Христофа, він назвався замковим підскарбієм і простягнув йому невелику грамоту. Розгорнувши її, той радо засяяв, хоч усіляко й намагався стриматись. Князь дарував йому десять дукатів, отже, тут було не до скромності.

— Пан бажає отримати все зараз? — запитав підскарбій, осудливо споглядаючи таке грошолюбство.

— Ні, — поміркувавши відповів кур’єр, — як повернуся.

Чоловік уклонився, але одразу ж перепитав:

— Даруйте, а якщо… вас уб’ють?

— Тоді пошліть мені на тамтий світ, — сказав Христоф, — бо я не збираюся втрачати такий скарб.

З цими словами він гучно реготнув і вирушив до казарми стрільців, що знаходилась неподалік брами. Ті, на продив, вже були готові і лише чекали свого сотника, аби вирушати в дорогу. Добірне й мовчазне військо скочило на коней і рівною вервечкою подалося до Межирича.

Розділ VII

Десь опівночі із долини почулося валування собак. Воно ставало дедалі гучніше, а вже за годину в темряві забовваніли обриси мурів та сторожові вогні. Коней притримали і пустили повільним кроком. Здавалося, саме від того Домінік відчув усю важкість своєї втоми. Вона каменем лягла на його плечі і притисла до самої кінської гриви.

Хтось нещадно ткнув його канчуком попід ребра.

— Збадьорись, Людвисаре! — зареготав у темряві Іштван. — Ще трохи — і спочинеш.

— Що за місто попереду? — запитав Гепнер, вирівнюючись у сідлі.

— Унгвар, — відповів той, — ми ненадовго зупинимось у передмісті, а потім рушимо далі.

— Куди?

— Побачиш… Стережіть його, бевзі! — гукнув він песиголовцям. — Бо як ще раз утече, я з вас шкуру здеру!

Ті так притисли бранця зусібіч, що він аж відчув сморід брудної спітнілої шерсті.

Подолавши так ще з півмилі, вони зупинилися біля одинокої корчми, що по-злодійськи блимала двома підсліпуватими віконцями. Поруч заблискотіла річка, і частина вершників подалися напувати коней. Решта разом з Іштваном, що тримав за лікоть зв’язаного Домініка, зайшли досередини.

Спершу здалося, наче там не було нікого, крім чотирьох московських купців, що, заливаючись горілкою, вправлялися у лихослів’ї. Але з темного кутка раптом вийшов чоловік у рясі.

— Вітаю вас, отче, — промовив Іштван, — радий, що нам вдалося зустрітись у домовленому місці.

— Авжеж, — відповів служитель церкви, в якому Гепнер упізнав єпископа Лібера, — хоч у мої літа вже стільки не їздять верхи.

Усі троє сіли за стіл, і заспаний корчмар, що випхався невідь-звідки, поставив перед ними кухлі з вином.

— Пий, Домініку, — штовхнув його мадяр, — це додасть тобі снаги.

Той не змусив просити себе двічі і, вхопивши кухля, жадібно перехилив усе до краплі. Стало й справді трохи краще.

Єпископ та Іштван мовчки перезирнулися. Лібер звернувся до мадяра:

— Як здоров’я єгомосці князя Острозького? Вам удалось отримати аудієнцію?

— Вдалося, — відповів той, — князь почувається добре. Так само, як і чарівна Софія Єлецька, що вже перебуває під його опікою.

Гепнер стрепенувся, проте співрозмовники, здавалось, цього не помітили.

— Я чув, однак, що султанський пес, кримський хан, стоїть з ордою під Меджибожем і вимагає віддати дівчину туркам, — зазначив єпископ.

— Не хвилюйтеся, отче, — з усмішкою відповів Іштван, — я вірю в княжу мудрість. Він зуміє передати її графу Другету. До речі, як почувається його світлість?

— Граф також здоровий. Чекає на вас у Невицькому ще цієї ночі, — сказав Лібер.

— Ви з нами, ваше преосвященство?

— Я вдосвіта вирушаю назад, до Лемберга. Там ще досі не завершено справу однієї єретички, — тут єпископ холодно глянув на Домініка.

Той відповів йому поглядом, сповненим презирства і ненависті.

— Ну от, мій друже Людвисаре, — лагідно мовив угорець, — невдовзі справа буде тільки за тобою. У Невицькому вже готова для тебе майстерня, і найкращі помічники допоможуть тобі втілити в життя задум великого майстра. Ти сотвориш нам ту пекельну зброю.

— А що далі? — запитав Домінік, відчуваючи, як нутро його крижаніє від жаху.

— Ми звільнимось від турків і наведемо лад в Трансільванії, — сказав Іштван, — хіба не шляхетна мета?

— А князь Острозький?

— Усе залежатиме від того, як він учинить з польським монархом. Той невдовзі буде в його руках, — повів далі мадяр. — Зрештою, чи варто тобі так перейматися долею Європи?

— Твій задум не вартий і шеляга без Янгольської Крові, — сказав Домінік. — А каменя, схоже, в тебе немає…

В очах угорця раптом спалахнув пекельний вогонь.

— Гадаю, невдовзі ти охоче розкажеш мені, де він, — процідив Іштван. — До речі, ваше преосвященство, — звернувся він до єпископа, — очевидно, вам слід поквапитись з тією справою у Лемберзі. Тоді, либонь, наш друг Людвисар буде поштивішим.

Лібер скривився в глузливій усмішці і, прошепотівши щось мадяру, підвівся й зник у темряві. Той кивнув у відповідь, а за хвилину подав знак рушати.

У сідлі Домінік раптом відчув, як повіки його налилися свинцем і розтулити їх стало годі. Тільки раз він розплющив очі, побачивши перед собою темну річку, в якій мерехтіли вогні переправи. В роті відчувся препаскудний смак якогось зілля і вина.

— Сучі діти, — прохрипів Гепнер, — навмисне мені чогось підсипали, щоб я не пам’ятав дороги… Сучі діти…

З цими словами він знову поринув у безпам’ять, навалившись грудьми на кінську шию.

Пробудження було важким і пекучим, як із похмілля. Домінік опинився в тісній кімнатчині з невеличким вікном, крізь яке щедро лилося багряне світло. Руки вже не були зв’язані, але сліди від мотузки спухли і саднили. Підвівшись з твердого ліжка, Гепнер роззирнувся довкола.

На стінах висіли затерті килими, але підлога виявилась чистою, отже, хтось її таки підмітав. Поряд із дверима стояла стара розсохла скриня, правлячи радше притулком для пацюків, аніж сховком для одягу та іншого нехитрого скарбу. Під вікном тіснився грубо стесаний стіл, на ньому — глек, поряд окраєць хліба і шмат сиру.

Побачивши ці нехитрі наїдки, Домінік проковтнув слину, і тільки спогад про кляте зілля стримав бранця від того, щоб не накинутись на все одразу. Їсти хотілося немилосердно. Підійшовши до столу, він найперше зазирнув у глек — там була вода. «Зрештою, тепер уже можна не боятися. Я їм потрібен живий та притомний», — подумав Людвисар і жадібно узявся до хліба та сиру.

Втамувавши голод, він визирнув у вікно. Воно виявилось достатньо високо, очевидно, в якійсь вежі. Внизу маячило невеличке подвір’я, замкнуте звідусіль мурами, за якими видніло стрімке провалля. Безумовно, кращої в’язниці годі було й шукати.

Удалині розпечене сонце вже зникало за поблизькими горами, віщуючи закінчення дня, якого Домінік не помітив. Спадало надвечір’я, і близькість ночі відлунила холодною тугою в грудях бранця.

З настанням сутінків у дверях повернувся ключ, і до кімнати зайшло двоє вартових, а з ними — худорлява молода дівчина з підсвічником і вовняною ковдрою в руках. Поклавши ковдру на ліжко, вона спробувала запалити свічку, але щербате кресало ніяк її не слухалось. Руки дівчини затремтіли від хвилювання, вона аж зблідла.

— Дозволь мені, — сказав Домінік, ступивши крок до неї.

— Стій! — гаркнув хтось із мадяр.

— Я лишень запалю свічку, — пояснив Гепнер, — не сидіти ж у темряві.

Він обережно взяв кресало, мимоволі торкнувшись дівочих рук. Від того дотику вона зашарілась і опустила очі.

— Як тебе звати? — пошепки запитав Домінік, вдаючи, ніби чистить кремінь.

Дівчина мовчала, все ще не підводячи погляду.

— Ти мене розумієш? — вдруге запитав бранець.

— Юстина… — несміло мовила та.

— Скажи, Юстино, — покрадьки спитав Гепнер, — що це за місце?

— Замок у Невицькому, — швидко відповіла вона, наважившись нарешті глянути на співрозмовника.

Дівчина не була красунею, а проте щось у ній вабило і милувало. Вона іскрилася ще не розгубленим теплом та глибоко затаєною ласкою, що, як солодкий нектар, ладна була вилитись назовні, даруючи щастя чоловікові. Без сумніву, її обранцеві можна було позаздрити.

Гепнер нарешті запалив свічку і віддав дівчині кресало.

— Ти ще прийдеш? — шепнув він.

— Я принесу вам сніданок, — відповіла дівчина.

— Годі монятись! — вартовому урвався терпець. — Іди вже, Юстино!

Вона мовчки підкорилася. Мадяри презирливо зиркнули на полоненого і подалися слідом.

Утім, години за дві вони повернулися знову, цього разу впустивши до кімнати веселого пузаня з кухлем у руці. За ним поріг переступив Іштван.

— Це він? — запитав регтливо веселун. — Це ваш грізний Гефест? Та він більше скидається на аптекаря чи астронома, ніж на Людвисара. Щоб мене чорти взяли!

— Утім, це він, ваша милість, — відповів Іштван, зовсім, видно, не поділяючи його думки, — Домініку, це граф Другет, володар замку, саме його гостинністю ми з тобою користуємось.

Бранець уклонився на відповідь.

— Ви маєте кепський вигляд, мій друже, — ламаною польською звернувся до нього граф. — Мабуть, подорож сюди виявилась нелегкою?

— Саме так, ваша милість, — відповів Домінік, трохи подивований з вияву такої приязні.

— Ет, збадьоріться! — несподівано вигукнув граф, поляпавши в’язня по плечу. — Змайстрячите нам оту проклятущу гармату, і, клянусь честю, я зумію віддячити! А поки що мій приятель, Іштван, радить вас тримати гм… в тесноті. Сподіваюсь, ви на мене не в обиді?

— Анітрохи, пане граф, — ухильно відповів той. — Утім, я б хотів…

— Я знаю, — перебив Другет, — я знаю, що вам потрібно! Ласло! — погукав він.

До кімнати зайшов похмурий здоровань з барильцем у руках.

— Налий гостеві, Ласло! — наказав граф.

Той роззирнувся, шукаючи яку-небудь посудину, і врешті уздрів глек на столі. Виливши за вікно воду, він щедро наповнив його вином.

— Це моя прогулянкова діжка, — реготнувши, пояснив Другет, — я беру її з собою, коли гуляю по замку. Ще в мене є мисливська, та утричі більша. Ласлові тоді доводиться непереливки… Пийте, мій друже!..

Гепнер зробив ковток.

— Що ж, сподіваюся, ви невдовзі візьметесь до роботи, — сказав граф, осушивши свій кухоль до денця, — я вас покидаю. Не люблю довго затримуватись на одному місці… Ласло, за мною!..

З цими словами він пропхався у двері. Вартові також, лишивши Іштвана, подалися слідом і замкнули за собою Двері.

Угорець мовчки підійшов до вікна і втупився поглядом у мерехтливі нічні зорі. Хвилину так помовчавши, він, врешті, промовив:

— Не дивуйся графові, Домініку. Старому пиякові звідусіль казна-що ввижається. От він і бігає по замку. Прогулюється…

— А може, він просто бачить довколишній світ таким, яким він є насправді, — поблажливо мовив Гепнер.

Іштван усміхнувся.

— Я помічав, що наш учитель найбільше любив тебе саме за веселу вдачу. Бо за що ж інакше? Розум, кмітливість, відвага? Усе це було і в мене… Проте, навіть Софії, що була радше його служницею, дісталося більше, ніж мені.

— Усе, чому ми навчилися, стало нашим прокляттям, — із зачаєною гіркотою сказав Гепнер. — Людвисар, відьма і вовкулака! Хіба це може комусь принести щастя?

— Даремно ти так, Домініку, — заперечив мадяр. — Треба цінувати свої здібності. А всі лиха — від людської впертості. Взяти хоча б тебе. Зізнайся, де той проклятущий камінь?

Гепнер відвів погляд убік.

— От бачиш, у тебе анінайменшого бажання поліпшити своє становище, — розчаровано підсумував Іштван.

Та раптом він зиркнув очі в очі бранцеві.

— А може, він у твоєї коханки, в Лемберзі? — додав він, зазираючи наче в самісіньку душу. — Згадав?

Угорець зайшовся диявольським реготом.

— Ах, чорт забирай! Як я раніше не здогадався!.. До речі, доволі легковажно з твого боку, Гепнере. Знав би ти, на яку небезпеку наражаєш свою обраницю.

Проте ця думка, схоже, вразила його не менше, аніж Домініка. Обличчя Іштвана сполотніло від люті і жаху водночас.

— Молися, щоб Янгольська Кров була ще в неї, а не в того демона-австріяка, якому я служив колись і проти кого повстав, — промовив він захриплим голосом.

Утім, настрій його знову несподівано покращав.

— Напиши їй листа, — сказав угорець своїм звичним тоном. — Попроси віддати камінь єпископу, а я подбаю, щоб із нею нічого не сталося.

— Вона не повірить, що лист справжній, — заперечив Гепнер.

— Напиши так, щоб повірила, — наполягав Іштван, — вкажи якусь деталь, якусь чутливу дурничку, відому тільки вам.

В’язень заперечливо хитнув головою.

— Що ж, — мадяр остаточно повернув собі холодний спокій, — не поспішай, подумай. Хоч, зізнаюся, часу дуже обмаль. Врешті-решт, Високий Замок буде взято. Тож чи багато ти втрачаєш, Людвисаре?

— Я не вірю, що ти її вбережеш, — глухим голосом сказав Домінік, — охочіше повірю дикому вовкові.

Мадяр знову засміявся.

— Подумай, — повторив він, — я невдовзі прийду за відповіддю.

Іштван прочинив вікно і виметнувся на підвіконня. У ту ж мить Домінік відсахнувся і позадкував у глиб кімнати. Замість угорця безформна тінь з палаючими очима люто дивилася на нього. Почулося приглушене гарчання, але за мить видиво щезло.

Трохи почекавши, Гепнер підійшов до вікна і обережно визирнув униз. Темно було, хоч у око стрель. Місяць десь забарився, а поодинокі вогні біля мурів слабенько розсіювали морок…

Уранці зайшла Юстина, знову принісши хліб та сир. Двоє вартових і цього разу застовбичили біля дверей, недобре поглядаючи на Домініка.

— Чого оці не йдуть? — кивнув Гепнер на вартових.

— їм наказано пильнувати вас, — пояснила вона, прибираючи крихти зі столу, — до того ж я тут ненадовго.

— Боїшся мене? — запитав Людвисар, перехопивши її погляд.

— Ні, не боюся, — несподівано твердо відповіла вона.

— А хотіла б залишитись зі мною? — допитувався чоловік.

Рум’янець густо залив щоки дівчини.

— Чого ж я маю хотіти? Не хочу, — сказала вона.

— Тоді чому втретє витираєш стіл? Хіба він недостатньо чистий? — безжально мовив Домінік.

Дівчина швидко прибрала руки, мовби торкнулась гарячого заліза.

— Годі! Ходімо! — загарчали вартові.

Але цього разу Юстина зовсім не поспішала за ними.

— Коли ти прийдеш знову? — шепнув Домінік.

— Увечері, — хутко відповіла вона.

— А зможеш прийти раніше? — не вгавав Домінік. — Тут жахливо самотньо. Принеси хоча б Євангеліє… Зможеш? — Він спрямував на неї погляд, сповнений туги.

— Гаразд…

Вона попрямувала до виходу, і мадяри, востаннє зиркнувши на Гепнера, подалися слідом, замкнувши за собою двері.

Запала цілковита тиша. Тільки з двору долинали звуки звичайної побутової метушні. Домінік укотре визирнув за вікно, оцінюючи відстань до найближчої опори. Ліктів за двадцять тягнувся мур, але що з того, коли там його схопить сторожа? Навіть якщо вдасться якимось дивом туди дістатись.

Може, напасти на варту, коли вони наступного разу зайдуть? Це здалося більш імовірним. Бранець кинувся до скрині, сподіваючись знайти там хоч щось, подібне на зброю. Утім, там було лише старе ганчір’я і рештки розбитого посуду.

Розізлений таким невезінням, Гепнер щосили довбонув по скрині ногою, від чого та остаточно розпалася.

Не вгамувавши люті, Домінік почав міряти швидкими кроками свою в’язницю, аж поки втома взяла своє. Він сперся на підвіконня і знову почав споглядати замкові стіни та подвір’я. Долоня намацала клапоть шерсті. Людвисар гидливо здмухнув його донизу, відчувши водночас заздрість до того, хто міг отак легко метнутися з вікна. Коли 6 він мав такі самі знання!..

Хоча ні, кинутися він може. Одним порухом покласти край усім поневірянням. І тоді нехай видобувають таємниці з його розтрощеної макітри. Домінік щосили вчепився долонями в кам’яну опору, і хтозна, що б сталося за мить, якби у дверях саме не клацнув замок.

Озирнувшись, побачив на порозі незнайомку в простій сірій сукні. На грудях її блищало срібне розп’яття, а в руках вона тримала книгу, очевидно, Євангеліє.

— Ось те, що ви просили, — сказала жінка замість привітання, простягнувши в’язневі книгу.

Гепнер наблизився до жінки.

— Даруйте, пані, я прохав служницю… Я зовсім не мав на думці завдавати клопоту вам, ясновельможна…

— Графиня Другет, — додала гостя з ледь помітною усмішкою, — але порятунок душі — це зовсім не клопіт, запевняю. Мені невідомо, за яку провину покарано вас людським судом, але пам’ятаймо про Суд Божий, який буде єдино справедливим…

В’язень схилив голову зі смиренністю. Коли ж посмів підвести погляд, вона дивилася на нього з суворою жалістю, як дивляться святі з образів. Обличчя мала бліде та схудле, проте не позбавлене краси. Очевидно, ще не так давно графиня була досить вродливою.

— Укріплюйте дух, а про тіло менше дбайте, — продовжила вона, мимохідь глянувши на пляму від вина в Гепнера на рукаві.

— Атож, дух мій слабне… — розпачливо кинувся бранець перед нею на коліна.

Від несподіванки графиня розгубилась.

— О, не лякайтесь, благаю! — він молитовно склав руки. — Ви — єдиний промінчик у гріховній темряві, що оповила мою душу. Дозвольте, — Гепнер зашепотів пристрасно, — торкнутись вашого розп’яття… Може, це востаннє…

Це начебто природне прохання викликало густий рум’янець на щоках графині. Вона уклякла на місці, дивуючись глибині його каяття.

Жінка схилилась над ним.

— Нехай благословлять вас небеса, — Гепнер потягнувся до розп’яття тремтячими вустами.

Поцілунок втрапив на туго затягнені груди, змусивши графиню відсахнутись і скрикнути, як від болю. У ту ж мить заскочив вартовий, щосили вперіщив його по голові, ставши між ними кам’яною стіною.

Двері знову зачинились. Домінік лежав посеред в’язниці й очутився лиш тоді, коли Юстина принесла вечерю. Сівши на стілець, Гепнер мовчки втупився у вікно, не зважаючи на дівчину. Схоже, це її трохи образило, служниця прикусила губу.

— Пані графиня веліла запитати, як пан почувається, — сказала дівчина стишено.

Домінік торкнувся голови, де волосся злиплось від крові.

— Дякувати цим псам… — сказав він, люто глипнувши на двері.

Юстина дістала хустинку і, змочивши її водою, подала бранцеві.

— Хай благословить тебе Господь, — вдячно усміхнувся Гепнер, прикладаючи хустинку до рани.

Не дочекавшись від нього більше ані слова, Юстина спробувала запалити свічку. Кресало її знову не слухалось, але Домінік цього разу не взявся допомагати. Облишивши марні зусилля, дівчина вклонилась і вийшла.

Дні тяглись одноманітно, доводячи в’язня до шаленства. Думки про самогубство змінювались божевільними планами втечі, уриваючись гарячими молитвами.

Юстина щоразу заставала Гепнера в похмурому настрої. Він часом жалівся їй на свої лиха, а якось заждав, щоб розказала про себе. І вона розповіла, що рано зосталася сиротою та потрапила в монастир біля Мункача. Там її одного разу побачила графиня Другет і забрала до себе на службу. Проте життя в замку було не набагато легше, ніж у монастирі, бо графиня виявилась затятішою католичкою, аніж настоятелька. Тільки світу трохи більше видно, бо коли-не-коли господиня відпустить на ярмарок у Невицьке або ж пошле за чимось для себе.

Їхні розмови завершувались здебільшого тоді, коли вартовим уривався терпець і вони, роззявивши пащеки, починали волати про те, що годі молоти язиком, бо вже всі мухи виздихали з нудьги.

Якогось дня вранці Домінікові дозволили вийти назовні. Його провели довгими спіральними сходами донизу, де була похмура комендантська зала, а звідти, через важкі ковані двері, на подвір’я. У дворі на нього чекав граф Другет. Зважаючи на досить ранню пору, він, схоже, був тверезий.

Придивившись уважніше, Домінік виснував, що граф почувається доволі паскудно. Чоло рясно зросив піт, спухлі поросячі очиці ледве прозирали на світ, а з рота відгонило перегаром, що могло звалити й коня.

— Я хочу, аби ви глянули на майстерню, — ледве володаючи язиком, сказав Другет. — Невдовзі там ви розпочнете роботу.

Майстерня прилягала до північної стіни, міцно її підпираючи, і, в разі небезпеки, була надійною опорою для захисників. Усередині містилася велетенська піч і здоровенні міхи. Поряд лежали розмаїті форми та інструменти. За ними — незліченна кількість обручів, дуг та гаків, дбайливо складених та припасованих одне до одного.

Товстезну стіну прошивало кілька бійниць, над якими були підняті дерев’яні заслони та одне-єдине прорубане вікно, що виходило на замковий двір. Під ним зібралося троє кремезних бороданів у старих затертих робах.

— Це ваші помічники, — промовив граф, важко сідаючи на лаву, — кожен з них матиме за щастя… ох, трясця ж його матері, як пече усередині… що я хотів сказати?.. Пусте… Ласло, де ти, сучий сину? — гаркнув він у відчинені двері.

Домінік обережно підступив до нього.

— Бачу, ви дуже страждаєте, мій пане, — сказав бранець.

— Ет, — відмахнувся той, — щоранку те саме… Мені потрібен повний кухоль з моєї «прогулянкової» діжки, та й по всьому…

— Вино загасить вогонь у животі, але не розжене з голови туман і не поверне ясність розуму, — заперечив Гепнер. — Коли дозволите, я допоможу вашій милості, бо знаю кращі ліки.

— Он як, — граф із підозрою покосувався на нього. — Що за ліки?

— Веліть прислати сюди когось із кухні, — попросив Домінік.

У відповідь той криво усміхнувся, але все ж подав знак. За кілька хвилин до майстерні зайшла огрядна молодиця і, глипнувши на присутніх переляканими очима, низько схилилась перед графом. Той слабким жестом показав на Гепнера.

— Це ти вділяєш сир в’язневі, що сидить у вежі? — несподівано запитав Людвисар.

Кухарка, перелякавшись ще більше, мовчки глипнула на графа, але Другет сам від подиву розтулив рота.

— Відповідай! — гримнув Домінік.

— Я, ваша милосте… — розгублено сказала та.

— Отже, ти гадаєш, що той чоловік — безтілесний дух? — продовжив Гепнер. — Хоча навіть духи їдять більше ніж бідоласі приносять.

— Бачить Бог, паночку любий, — заголосила молодиця, — я вділяю стільки, скільки веліла мені ясна графиня…

Сльози покотилися по її буряковому виду, аж Домінік мусив знову гаркнути, щоб вона змовкла. Подіяло це не одразу, бо, очевидно, в її огрядному тілі десь таїлася чимала діжка з ропою. Коли ж у майстерні нарешті запанувала тиша, Гепнер і сам був не радий своїй витівці і, винувато оглянувши присутніх, підкликав жінку до себе. Та боязко підійшла.

Трохи пошкрібши себе по підборіддю, він отишено зашепотів їй щось на вухо, від чого та спершу пирснула зо сміху, а потім скривилася з відрази.

— Мерщій! — додав той уголос. — Щоб зараз же принесла.

Молодиця чкурнула із завзяттям, якого від неї годі було чекати. Невдовзі вона повернулась, розчервонівшись, як призахідне сонце, несучи в руках чималий глиняний кухоль. Узявши його, Домінік звернувся до графа:

— Дозвольте, пане графе, запропонувати вам те, що одразу поверне бадьорість. Я лиш додам сюди останню складову.

Він, ніби штукар, дістав із рукава малесенький мішечок і, розв’язавши його, добув звідти дрібку якогось попелу. Дбайливо зібравши його на долоні, лікар сипнув у кухоль. Звідти спершу долинуло люте шипіння, а потім піднялася хмара білого смердючого диму.

Коли він розвіявся, Гепнер люб’язно простягнув кухоль Другету. Однак той злякано замахав руками, даючи зрозуміти, що зроду не питиме це чаклунське зілля.

— Мій пане, — звернувся до нього лікар, — моє життя — у ваших руках. Тож чи хотів би я, давши вам отруту, заслужити й собі передчасну смерть? Щире і єдине моє бажання — принести вашмосці полегшення, а собі — трохи панської милості. Мої ліки не один раз проганяли таку недугу…

— Спочатку випий сам, — прохрипів той.

— Вони нашкодять, якщо тіло здорове, — спробував заперечити бранець.

— Пий, інакше не вийдеш звідси живим! — заверещав господар замку, ще дужче залившись потом.

Солдати оголили шаблі й ступили наперед.

— Гаразд, — Гепнер зблід і, важко зітхнувши, підніс кухоль до рота.

Після ковтка його писок перекосився з огиди, ставши схожим на лиху карнавальну маску, якими відганяють злих духів десь у Венеції. Далі щось забулькотіло в його череві, і Домінік мусив ухопитись за стіну, аби не впасти.

— З Божою милістю, пане граф, — простогнав він, — тепер ви…

Той недовірливо узяв кухоль, чекаючи, що в’язня от-от розірве на шматки. Коли ж цього не сталося, він боязко зазирнув досередини.

— Пан буде мені вдячний, — сказав лікар, — це надовго прожене ваших демонів.

Останнє, видно, таки справило враження, бо, закривши пальцями носа, Другет залпом перехилив усе в роззявлену пельку.

Наступної миті бідолаху графа затрясло, як у пропасниці. Беркицьнувшись з лави на землю, він, однак, відразу схопився на ноги і з жахливим воланням став метатися з кутка в куток, як біснуватий. Під кінець він уже готовий був дертися на стіну і навіть пролізти крізь бійницю назовні, ризикуючи при цьому безнадійно застрягти.

На щастя, графа вчасно покинули сили, і він гепнувся на підлогу, так і не здійснивши свого зухвалого наміру.

Минуло добрих чверть години, а господар замку так і не подав жодних ознак життя. Він лежав горілиць, спрямувавши порожній погляд кудись у стелю і ніби з байдужістю розглядав ще свіжі, грубо обтесані балки.

— Собако! — кинулись до нього мадяри. Людвисар відчув на шиї та плечах наче залізні обценьки. — Ти його струїв, собако! Смерть тобі!

— Сюди його! — гаркнув хтось, змахнувши зі свистом шаблею.

Домініка потягли до широкого ковадла і звалили грудьми донизу. Чиїсь руки задерли комір сорочки, оголивши шию. Ще мить, і йому б кінець, аж раптом граф Другет прийшов до тями.

— Руки геть від нього, падлюки… — голос його був кволим і свистячим, як у напівздохлого цапа, а сам він і далі лежав горілиць, тому солдати спочатку вирішили, що це їм почулося. Утім, коли шабля знов нависла над Гепнером, граф сперся на лікті і прохрипів:

— Геть, падлюки…

Розворохоблена варта нарешті дала спокій бранцеві. Другет поволі зводився на ноги, але складалося враження, що це був зовсім не той граф: обличчя його осяяла щаслива гримаса, а рухи поволі набули гнучкості й зграбності.

Натомість Гепнер виглядав тепер, як побитий пес, мовби в якусь мить вони помінялись ролями.

— Хай мене грім поб’є! Щоб я здох! — радів господар замку, виказуючи чудове самопочуття. — Цей чоловік — не просто майстер! Він чарівник! Ласло, ану хутко вина!..

— Коли дозволите… — озвався Домінік.

— Так, мій дорогий цілителю, — граф по-дружньому взяв його за плечі.

— Я раджу вам відмовитись від цього трунку, — сказав лікар.

— Назавжди? — злякано перепитав Другет.

— Хоча 6 на якийсь час, — відповів Гепнер, — інакше недуга повернеться.

— Що ж, коли так, — рішуче мовив граф, — то нехай цей дурень Ласло котиться під три чорти! Разом зі своє діжкою…

Несподівано в майстерні запанувала тиша, а всі присутні схилились у поклоні. У дверях з’явилася графиня.

— Моя люба, — радісно скинувся зцілений, — вельми втішений бачити свою дружиноньку. Чи добре почуваєтесь?

— Спасибі, пане граф, — стримано відповіла та. — Усе гаразд. Ви, бачу, здорові?

— О-о-о, — вдоволено протягнув Другет, підморгнувши потай Домініку, — чесно кажучи, ніколи ще не почувався ліпше.

— Пане Гепнере, а ви? — жінка перевела погляд на нього. — Рана на голові ще дошкуляє?

— Анітрохи, ваша вельможносте, — відповів той, — хоч, зізнаюся, у ваших солдат надто лихий норов.

— Це лиш пересторога з їхнього боку, — мовила графиня, — тому будьте обачні надалі. Їм наказано стояти не тільки на варті перед дверима, а й на сторожі цноти. Гадаю, ви збагнули, про що я?

— Не зовсім, пані, — трохи розгубився Людвисар.

— Я про служницю, Юстину, — дещо роздратовано вточнила вона, — не личить панові мирськими розмовами хилити дівчину до облудливих думок.

— На Бога, моя пані… — спробував виправдатись той.

— Мовчіть, — наказала графиня, — хоч тут і не монастир, але я такого не дозволю. Їй ще рано зазнавати почуттів, які може пробудити чоловік… Чи ви не згодні?

— Ваша милість наказали мовчати, — покірно відповів бранець.

Жінка дещо милостивіше звернулась до чоловіка:

— Бачу, дорогий графе, що кузня, якою ви займалися останній місяць, вже готова?

— Людвисарня, моя люба, — уточнив той.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, — згодилась графиня, — аби лишень я могла звернутися з проханням до майстра.

— Це — до нього, — відповів Другет, кивнувши на Домініка.

Графиня, очевидно, не одразу збагнула, про що він. Усміхнулась:

— Бачу, Господь наділив вас розмаїтими уміннями, шановний Домініку…

Той скромно вклонився.

— Чим можу прислужитись вашій милості? — запитав Людвисар.

— Уже півроку минуло відтоді, як блискавка сильно пошкодила дзвона, і вірні тепер його не чують. Чи вистачить у вас майстерності вилити новий?

— Оскільки я не розпочав іще роботи, задля якої мене тут тримають, то не бачу причин відмовити ясній пані, — сказав Гепнер. — Утім, все залежатиме від волі його милості графа, оскільки справа ця вимагатиме певних витрат.

Другет на знак згоди байдужкувато махнув рукою.

— Тож я негайно беруся до роботи, ваша вельможносте, — сказав Домінік.

Жінка відповіла на поклін і поспіхом вийшла з майстерні, все ще неабияк подивована.

Граф знову струменів радощами, як з дірявої бочки.

— Послухай, хлопче, — підморгнув він до свого спасителя, — якщо так прагнеш тої дівки, то вважай, вона твоя. Я про те подбаю.

— Спасибі, ласкавий пане. Втім, Юстина ще занадто молода. Графиня справді має рацію, — відповів Людвисар.

— Як скажеш, — розчаровано мовив Другет. — Відсьогодні матимеш право гуляти у дворі, тож приглянься до тутешніх молодичок. Їх, звісно, у нас небагато, але, може, котрась і підійде… Без жіночого тіла важко, еге ж? — Він сплюнув. — Сам я оженився на черниці, але хе-хе… це все одно, що спати з підсвічником… Єдине, що збуджує мою дружину, — це катання верхи. Глянув би ти на неї! Волосся розлітається, щоки палають, а сама гуцикає вгору-вниз, вгору-вниз…

Докинувши ще якийсь солоний жарт, граф, нарешті, пішов.

До вечора Гепнер заледве прийшов до тями від своїх ліків та від пережитого. Проте вже на світанку наступного дня Людвисар взявся до роботи.

Дзвін мав бути невеликий, але клопотів з ним очікувалось багато. Найперше, Гепнер наказав викопати за майстернею місце для ливарної ями. Коли помічники впорались, Домінік рівно вимостив дно цеглою, а після цього загадав добути свіжої глини та свинячого сала. Коли й це було зроблено, Людвисар заходився виліплювати з глини форму. Під вечір усі побачили майбутній дзвін. Той був глевкий і суцільний, але все одно гарний. Насунула ледь не вся замкова челядь, але майстер не помічав нікого. Далі слід було обмастити форму лоєм, а потім укрити глиняним кожухом.

Коли ніч і втома взяли своє, Гепнер нарешті припинив роботу. Знеможені помічники стояли біля нього з німим благанням відпустити їх додому.

Зранку глиняний дзвін опустили в яму і розвели там вогнище. Сало шипіло і шкварчало, потроху танучи, а глина поступово тверділа. У цей час майстерня перетворилась на справжнє пекло — тут почали готувати бронзу, зливаючи розплавлену мідь та олово.

Кілька разів сюди приходила графиня, але Домінік, цілком захоплений роботою, її не помічав. Втім, здавалося, саме цього вона й прагнула, стоячи осторонь і мовчки спостерігаючи за його вправними рухами. Юстина, що супроводжувала свою господиню, крадькома зиркнувши на неї, завважила в її погляді якийсь таємничий вогонь. Це було схоже на те, коли графиня вела розмови про каяття Марії Магдалини, тільки значно-значно сильніше.

Як тільки сплав був готовий, його миттю залили в яму, під глиняний кожух. Минуло дві доби, аж поки Людвисар наважився врешті розколоти глину і показати всім своє творіння.

Дзвін удався на славу — гарний та співучий. Його освятили і повісили на дзвіницю замість старого. Того ж дня він сповістив замковий люд про вечірню.

Яким же було загальне здивування, коли на службу не прийшла, як завжди, графиня Другет. Згодом прибіг переляканий слуга і повідомив, що пані впала з коня і лежить без пам’яті. Коли Домінік, що зголосився її оглянути, нахилився до блідих і знекровлених вуст, то почув слабкий і водночас гарячий шепіт:

— Вогонь… у моєму серці…

Розділ VIII

Кур’єр львівського магістрату, їдучи попереду сотні стрільців, почувався якнайкраще. Так, ніби він прямував не на герць, а на веселі лови чи на гучну забаву. В руці він радісно стискав подарований єгомосцю мушкет, що сам по собі вартував півмаєтку, а в голові солодким лоєм розливались думки про вготовану для нього нагороду, що лишилася в Дубні.

Природа, здавалось, щиросердо за нього раділа: літнє сонце щедро поливало його і разом увесь світ Божий теплим непекучим промінням, а легкий вітерець створював прохолоду.

Дорога з поля стрибнула в сосновий ліс, де зробилась рудою від опалої хвої, а часом іржавою, мов стара підкова.

Тут посланець бургомістра під спів птахів подумав, що непогано було б, повернувшись до Львова, купити млин або тартак де-небудь над Полтвою. А ще краще — чимале поле. Тоді найняти управителя і без клопоту доживати віку, рахуючи прибуток та по неділях відвідуючи стрілецьке братство.

У цю мить двоє розвідників, що з’явилися на дорозі, його навіть роздратували. Вирушивши попереду своєї сотні, вони тепер поспіхом поверталися, несучи якусь звістку. Христоф наказав усім зупинитись. Що, в біса, могло статися, коли йому так добре думається?

— Що сталося? — запитав він, після того як розвідники з ним порівнялись.

— Вашмосць, — витираючи шапкою спітніле чоло, промовив один. — За дві милі звідси стоїть татарський чамбул. Зо дві сотні вершників… А з ним — ще десяток турків.

— Випередили нас, — кур’єр зціпив зуби. — Але як вони опинились на цій дорозі?

— Не відаю, вашмосць… Мали б іти мультянським шляхом з півдня, — погодився стрілець.

— Мабуть, головні сили справді тудою йдуть, — міркував Христоф, — а ці чомусь притаїлися тут. Можливо, навіть бачили козаків Карбовника, але не напали.

— Не вміють бусурмани битися в лісі, а тільки в полі, — докинув хтось.

— Не в тому річ, — мовив кур’єр, — вони й не хотіли битви. Мають, либонь, інше завдання… А що робили там турки? — запитав він у розвідників.

— Сиділи собі хто на возі, а хто деінде, — знизали плечима ті.

— На возі? — зацікавився Христоф. — Отже, був ще й віз?

Ті закивали у відповідь.

— А на нім — копиця сіна, — додали вони.

— Може, турки обозні? — знову припустив хтось.

— Не говори дурниць, — заперечив кур’єр, — турки обозні в татар? І навіщо їм сіно, коли довкола повно свіжої паші для коней?

— Може, під сіном що інше? — думала ледь не вся сотня.

Христоф погодився:

— Не інакше, панове браття… Не інакше… А що за бидло в той віз упряжене? — допитувався він у прибулих. — Невже коні?

— Ні, вашмосць, — була відповідь, — воли.

— Щоб я пропав! — ляснув себе по чолі кур’єр. — Агов, браття, хто добре знає цю дорогу?

Кілька чоловік вийшли наперед.

— Ану, скажіть мені, — звернувся він до них, — чи виводить цей шлях на який-небудь широкий пагорб, щоб Межирич було видно, як на долоні?

Стрільці одностайно закивали, наперебій пояснюючи, що тут за три-чотири милі якраз є таке місце.

Христоф засяяв на радощах. Було видно, що його здогад підтверджується.

— Десятники, до мене! — наказав він.

Старшина миттю збіглася. Обвівши їх поглядом, кур’єр натхненно мовив:

— Ось що ми зробимо: нехай сім десятків віддадуть мушкети решті, а ті простують назад у поле і, сховавши коней у траві, самі також причаяться. Данило!

З гурту вийшов невисокий, але кремезний чоловік.

— Очолиш їх. Коли побачиш татар, стріляй на смерть. Жоден не повинен врятуватися, — наказав йому Христоф.

— А що ж ті сім десятків? — допитувалась старшина.

— Шаблі з піхов і за мною! — відповів сотник. — Наскочимо зненацька на бусурманів. Скільки зможемо, вб’ємо, а потім щодуху кинемось навтьоки, аби вони погналися слідом. Виведемо їх у поле просто під кулі. Потім повернемось і схопимо турків. Чи все зрозуміли, панове?

— Так, вашмосць, — відповіли десятники.

Стрільці миттю розділилися, і кур’єру не довелося зволікати.

Підійти вдалося непомітно. Чамбул понуро брів слідом за возом, який і справді тягла пара волів. Поряд із ними на дорозі тіснилася четвірка коней, впряжених у щось важке, сховане під рядно від стороннього ока. Христоф витягнув шию, ризикуючи виказати засідку.

— Гавбиця, — прошепотів він, — турки — гармаші. А під тим сіном, либонь, ядра і порох. Ось для чого їм воли! Яка удача, щоб я пропав…

Стрільці впали на татар, як шуліки на курчат, змусивши тих безпорадно метатися на дорозі. Їх нещадно рубали, спихали на землю і топтали кіньми, аж доки ті не зауважили, що нападників набагато менше. Розлючені такою нахабністю, степовики перейшли у наступ, але Христоф і не думав оборонятися. Скинувши вгору закривавлену шаблю, він заволав на всю горлянку, вміло вдаючи страх і розпач:

— Ой, леле! Браття! Не знав я, що їх так багацько! Рятуйтеся, хто може!..

Для певності хитрюга, вибалушивши очі, першим кинувся тікати в бік поля. Решта стрільців подалися за ним, виконуючи якнайпильніше цей наказ. Не збираючись дарувати їм смерті численних побратимів, татари кинулись навздогін. Але як тільки ліс закінчився, їхні кривдники несподівано розділились, а навпроти, мов польові духи, з трави повстали тридцять вершників з націленими мушкетами і, зачекавши, доки степовики опиняться ближче, злагоджено гримнули пострілами. Одразу ж з-за спини кожен дістав другий мушкет, а вистреливши з нього — третій. Татар зосталася жменька, але й ті не врятувались. З обох боків знову наскочили рубаки Христофа, що хвилину тому тікали, і спокійнісінько завершили справу.

Стрільці не тямились від радощів. Троє, щоправда, загинули, ще з десяток були поранені, але ж стількох татар поклали! Водномить дужі голоси вигукнули хвалу сотникові.

— Ну ж бо, ну ж бо, — підганяв їх той, — вертаємось до лісу, по здобич.

Турки, очікуючи на повернення свого охоронного чамбулу, сиділи на тому ж місці. Помітивши попереду острозьку барву, схопилися за зброю, але одразу ж її й склали. Опір і справді був марним.

Христоф підійшов до воза і глибоко занурив руку в сіно.

Намацавши там холодні чавунні ядра, він задоволено посміхнувся. З іншого боку були заховані діжки, в яких везли порох.

Трохи перепочивши, сотня зі своєю здобиччю та полоненими рушила далі дорогою. Невдовзі попереду справді вигулькнув розлогий пагорб, звідки чудово проглядався Межирич і передмістя, що вже курилося чорним димом. Татари вештались поміж хатами, шукаючи будь-що вартісне чи їстівне. Поодаль півколом тягнувся табір, де готувалася облога.

— От і зрадило нас щастя, — розпачливо сказав Данило, споглядаючи всю цю невеселу картину, — не встигли ми до міста раніше татар. Як тепер допоможемо?

Христоф мовчав. Вони й справді опинилися в скрутному становищі. Князь Острозький покладав на стрільців неабияку надію, а тепер, якщо татари їх помітять, то вся сотня пропаде ні за цапову душу. За цих обставин радість переповнювала тільки полонених турків, від чого ті мерзенно посміхалися у свої чорнющі вуса.

— Ану, роздягніть цих сучих синів, — несподівано наказав кур’єр.

Стрільці, однак, тільки здивовано на нього зиркнули.

— Роздягніть цих антихристів, — повторив він, — вдягнемось у їхню барву, і хтозна, можливо, Господньої ласки нам і надалі не забракне.

Вояки миттю повеселішали, готові, вочевидь, вдруге покластися на відчайдушність та сміливість свого очільника. Доки одні здирали з полонених кунтуші і чоботи, іншим Христоф наказав ладнати гавбицю. Невдовзі все було зроблено, і десятеро новоявлених гармашів ліниво розсілися на траві. Всі решта сотні заховалися в лісі.

— Що робимо далі, пане сотнику? — запитав турок-Данило в турка-Христофа.

— Будемо чекати, доки внизу розпочнеться наступ, а тоді стрілимо в саму гущу, — відповів той, надягаючи на голову відібрану єрихонку. Шолом же виявився завеликий, отож полетів у бур’ян.

— Отак ми й допоможемо Карбовнику. Як пропадем, то хоч зі славою.

Чекати довелося зо дві години. Передні ряди татар кинулися до стін, напоровшись на вогонь з гаківниць. В той час головні сили, тримаючись дещо поодаль, посилали в місто хмару за хмарою смертоносні стріли. Гармаші скочили на ноги. Гавбицю давно було заряджено, тепер залишилось тільки як слід прицілитись.

— Готуйте запал! — наказав кур’єр.

Раптом з боку міста з’явився татарський вершник.

— Заждіть, — мовив Христоф, — подивимось, що йому треба.

— Свинцю стрілецького, вашмосць, — сердито сказав Данило.

— Чекай, — повторив сотник, — нехай підійде ближче.

Степовик щодуху мчав до них, безжально поганяючи коня, але кроків за двадцять різко зупинився.

— Викриє нас, гаспид, — сказав Данило, — я стріляю.

— Ні, — зупинив кур’єр, — вистрілиш — все пропало. Чекай.

Тим часом вершник звів руки догори, подаючи ними якийсь дивний знак.

— Очевидно, це сигнал допомагати татарам, — сказав Христоф, — хотів би я знати, як йому відповісти.

— Вашмосць, дозвольте, я вб’ю його, — не вгавав стрілець.

— Та ні ж бо, бісів сину! Татари будуть тут, як блискавка. Яка тоді з нас служба? — сотник звівся на рівні і повторив той самий знак, але навпаки.

Схоже, посланець саме цього й чекав, бо, схвально закивавши, кинувся назад у табір.

— Це ж треба, вгадав! — Христоф витер піт із чола. — А тепер не гаймо часу!

Гепнувши кілька разів по цапфі, кур’єр сам підніс запал, від чого гармата заревіла й дихнула вогнем, як дідько. Внизу содіялося справжнє пекло: земля, люди й коні змішалися в один клубок, виповнюючи світ лементом і прокльонами. Не чекавши нічого подібного з тилу, татарське воїнство готове було кинутися врозтіч, і лиш поводирі лайкою та канчуками стримали його від такої ганьби. Мабуть, їм спочатку здалося, що турки просто не влучили куди слід, адже ж мали обстрілювати місто. Та ось гармата озвалася знову, поклавши ще більше степовиків. Тепер уже кілька сотень татар відділилися і кинулись на приступ пагорба, звідки сіялася їхня смерть.

Стрільці тим часом також не дрімали: зібравши під гарматою весь порох, що залишився, вони підпалили гніт, приготувавши таким чином ще один вогненний подарунок супротивнику.

— Прощавай, сестрице, — зі щирою скорботою сказав Христоф і, ніжно поцілувавши край теплого жерла гавбиці, скочив у сідло.

Від вибуху задвигтіла земля і дрібно затряслися верхівки дерев. Озирнувшись, стрільці побачили, як високо в небо злетіли татарські воїни, що посилалися їм на погибель.

— Най спочивають у бозі, — промовив кур’єр, сплюнувши набік чорною слиною.

— Щоб я пропав, коли бачив у житті більшого щасливця і відчайдуха, аніж вашмосць, — сказав Данило радше злякано, аніж захоплено.

— Стривай, — відповів Христоф, — от проб’ємося в Межирич, то, може, так воно й буде.

Сотня знову з’єдналась і, не гаячи часу, кинулась до головних воріт, доки серед татар не вщухла паніка. Степовики дедалі більше відступали од стін, де підбадьорені оборонці викотили два фальконети, розширивши таким чином кут обстрілу.

Як тільки стрільці клином врізалися в татарську гущу, вогонь зі стін затих, натомість прочинилися ворота, звідки сипонули козаки і кинулись їм на допомогу. Утім, татари, схоже, мали за краще відступити і привестися до ладу, аніж надалі тратити сили і воїнів. Вони закріпилися на безпечній відстані, стягуючи у купи мертвих і поранених.

— Недарма ти, брате, нам у полі зустрівся! Тепер бачу, що недарма! — промовив Карбовник, радісно загрібаючи Христофа в обійми. — Годилося б нам із тобою по добрій чарці, але ніколи. Ті пси не надовго відступили.

— Якщо пообіцяєш чарку кожному з нас, то ми перестріляємо піворди за одним прицілом, — посміхнувся кур’єр, киваючи на свою сотню.

— Ет, за кухлями й діжками діло не стане! — розреготався козак.

— Чуєте, панове, єгомосць слово дав! — вигукнув Христоф.

Стрільці весело загомоніли, наче гості на забаві. Складалося враження, що ці люди зроблені із заліза, бо, ледве перепочивши, вони знову вишикувалися за частоколом, готові до нової битви.

Татари невдовзі справді підкотилися до міста смертоносною хвилею, подекуди перестрибуючи рів і відчайдушно кидаючись на оборонців. Але ті, вже запізнавши їхньої крові, і потрійною силою давали відсіч…

День закінчився невдало для нападників: місто встояло, і навіть монастир, де укріплення були не такими міцними, не піддався. Татари вдруге відступили, очевидно, з наміром вранці знову пошукати щастя. Втім, і ніч обіцяла бути неспокійною.

Сон не йшов Христофові, хоч утома, здавалось, мусила взяти своє. Відпустивши вартового з Полудньової Вежі, він став на його місце. Жовнір, благословивши кур’єра, розлігся неподалік на старій соломі і вмить солодко захропів, мовби поспішаючи якомога більше поспати, доки сотнику не набридне стояти замість нього на чатах. Однак воякові сама думка про сон була ворожою, і він гнав її подалі від себе.

Було за північ, коли під настилом кур’єр почув спершу якусь метушню, а потім стукіт, мовби хтось просив йому відчинити. Від несподіванки чоловік скочив на повен зріст. Чого завгодно він очікував зусібіч, але не просто з-під ніг. Між тим, стукіт повторився, дещо сміливіше. Христоф ліг грудьми на підлогу і дослухався. Знизу долинав чийсь приглушений голос:

— Агов, сторожо, агов… відгукніться… хто-небудь… відгукніться, бісові діти…

— Чого там кому треба? — запитав кур’єр, витягуючи шаблю.

— Слава Всевишньому, — зрадів голос. — Я вже гадав, що там усі поснули, як мухи.

— Хто ти? — запитав Христоф, анітрохи не поділяючи радості незнайомця.

— Важливо не те, хто я, а що маю сказати, — нетерпляче мовив голос.

— Скажи, хто ти, скурвій сину, і як туди потрапив, — відрубав сотник, втративши за останню добу будь-яке терпіння.

— Нас тут двоє, ми в’язні, — сердито відповів незнайомець, — а що сидимо при самій землі, то чуємо, як бусурмани роблять підкоп. Коли не віриш, то ходи до нас і сам послухай.

«Добрий спосіб для втечі, — подумалось Христофу, — щойно вартовий спускається до них, як із ним розправляються, і шлях вільний».

— Заради Бога, — благав знизу невідомий, — не можна гаяти часу.

Кур’єр і сам це розумів. Якщо татари направду так близько, то слід діяти негайно. Втім, і обережності він вирішив не втрачати: розбудивши вартового, наказав йому відчиняти в’язницю, а сам наготував заряджений мушкет. Проте коли він зайшов досередини, невідомі навіть не поворухнулись. Тільки той самий голос сказав йому притулити вухо до стіни. Незнайомець не брехав: звідкілясь з-під низу долинали глухі удари в землю.

— Що, твоя милосте, переконався? — вдоволено сказав в'язень.

Кур’єр наказав жовніру піднести ближче вогонь, але перш ніж він розгледів їхні обличчя, його самого несподівано впізнали:

— Хай йому грець, Казимире, та це ж той самий Христоф з Лемберга!

— Не мели дурниць, Оресте, — озвався другий в’язень, — я сам бачив, як московити порубали його на кусні.

— Щоб я пропав! — і собі вигукнув Христоф. — Невже ці пройдисвіти ще живі?

— Живі-живісінькі, — сказав Казимир. — І якби не єго клята мосць, пан Сангушко, то мандрували б собі по світі, як і раніше.

— Атож, атож, — погодився Орест, — до дідька ж ти щасливий, Христофе, нам би хоч дещицю твого щастя. Сподіваюсь, випустиш нас?

— Е, ні, — відповів той, — звідки мені знати, що ви накоїли?

— Усе через цілковиту дурню й нісенітницю, — запевнив Казимир, — ми не винні ні в чому. Хочеш, я все розповім?

— Немає часу, — відмахнувся кур’єр, — але ще цієї ночі зайві руки будуть потрібні. Я згадаю про вас.

Христоф рушив до дверей.

— Стривай, — зупинив його Казимир, — найпевніше, слід копати назустріч. Я вже не раз таке робив. Ми з Орестом готові бути в першому ряду, тільки визволи нас.

— Добре, — кивнув кур’єр, — я спробую.

Старшина хутко зібралася на раду. Говорили недовго. Казимир мав рацію: найкраще буде зустріти татар під землею.

— Як ти дізнався про підкоп? — тихцем запитав його Карбовник.

— Під Полудньовою Вежею сидять двоє в’язнів. Вони й почули стукіт лопат, — відповів той.

— Он як? Хто такі?

— Найманці. Я познайомився з ними в Лівонії. Сміливці й дурні.

— Гадаю, після цього їх помилують, — промовив соцький.

— Ні, — заперечив Христоф, — уже завтра, коли все закінчиться, про них забудуть. Давай вчинимо з ними інакше.

— Кажи, — мовив козак.

— Постав їх попереду під час атаки. Нехай Бог розсудить, жити їм чи вмерти. Як виживуть, то нехай ідуть собі на всі чотири сторони, — запропонував кур’єр.

— Як скажеш, — знизав плечима соцький, — зрештою, кому потрібні двоє волоцюг.

Збудили міщан, наказавши їм копати. Ті спроквола взялися до діла, але працювали швидко. Одних змінювали інші, тих — ще якісь, робота не припинялася. За три години копачі вже опинилися поза містом. Карбовник наказав зупинитись. Татари були вже зовсім близько, очевидно, й гадки не маючи про контрнаступ. Міщани тишком-нишком вилізли назовні, поступившись місцем воякам з довгими списами.

— Хай благословить Господь Христофа, — прошепотів один, заливаючись потом від задухи, — немає гіршого, як скніти у норі, ще гірше, ніж у в’язниці.

— Атож, — коротко відповів другий, озираючись назад, де смолоскип нестерпно розпікав повітря.

— Якщо я здохну, а ти ні, Оресте, не смій привласнювати мої гроші й самоцвіти, — продовжив перший.

— Овва! Це ж чому? — обурився той.

— Бо ти їх протринькаєш на повій або проп’єш. Я тебе знаю, — пояснив найманець, — краще пожертвуй якій-небудь святій обителі. Нехай помоляться за мою душу.

— Стерво ти, Казимире.

— Тихо, ви, бовдури! — гаркнули ззаду. — Ось-ось почнеться…

І справді, за чверть години, коли ядуча сонливість розлилася, мов отрута по тілу, земля спереду обвалилася. Такі ж закіптюжені татари від подиву пороззявляли роти, але їх миттю поклали списами. Решта кинулась тікати, але їх не минула така ж доля.

Козаки і ополченці сипонули на татарський табір стрімко з-під землі, мов з того світу. Одночасно з міста вирвалася хвиля вершників і, накривши татарську сторожу, кинулась на підмогу.

Та хоч атака оборонців міста була раптовою і блискавичною, безстрашні сини палючого степу, що спали, не знімаючи бехтерця і бармиці та вкривалися калканом, миттю похапали зброю і скочили на нерозсідланих коней. Доки дрібнота гинула і розбігалася, цей кримський цвіт татарського війська узявся до захисту.

Бій зав’язався лютий і запеклий, спалахнувши вогнями і кров’ю. Сонце, мабуть, довго зважало, чи потрібен цим людям світанок, бо й так було ясно, як удень. Врешті, воно боязко визирнуло з-за обрію, розливши довкола червону барву, ніби також зранене.

З лісу надійшли озброєні сокирами і косами селяни. Досі вони ховалися з сім’ями і добром. Допомога виявилася хоч невелика, але вчасна. Степовики врешті здалися і потроху почали відступати. Все остаточно вирішилося в полудень коли оборонці міста кинулись наздоганяти нападників, що розпорошувались попереду, як грудки сухої землі. Так вони намагалися врятуватись, збиваючи з пантелику переслідувачів, аби десь далеко, в безпечному місці, знову з’єднатися і повернутися в орду.

Під вечір козаки, ополченці та стрільці Христофа завернули назад у місто. Тут уже засипали непотрібний підкоп, рахували вбитих та поранених. Тих і тих було чимало. В монастирі били дзвони, скликаючи на молебень. Живі йшли подякувати Богові і помолитись за душі померлих.

Кур’єр допитливо роззирався довкола, вишукуючи поглядом двох найманців, проте їх ніде не було видно. Як розпорядився Господь, невідомо.

Наступного дня, перепочивши, Христоф зібрав свою сотню і вирушив до Острога. Ось-ось туди мав прибути монарх, чиєї милості він сподівався.

Розділ IX

Увечері в шинку Стецька П’явки було людно та весело, як завжди. Музики, дещо зачухані, прокинувшись від сну заледве годину тому, бадьоро вишивали мазурку, потягуючи в перервах вишнівку, аби під ранок знову звалитися пляцком і проспати завтрашній день.

Поміж столами вже витанцьовували пузаті і костисті, дрібні й довготелесі ополченці з-під Високого Замку, котрі зовсім недавно були собі міщанами, а тепер мали зручну нагоду облишити дітей і хату на жінок.

На звичному своєму місці сиділи кумове Омелько та пан Бень, теревенячи без упину про нечисть, від чого та, мабуть, заходилася гикавкою, не відаючи, з якого дива.

Та був тут ще один відвідувач, немало дивуючи решту своєю присутністю, хоч і тримався подалі від усіх, в темному кутку. Єпископу Ліберу не пощастило проникнути в місто до того, як сторожа зачинила брами. Та найбільше дошкуляло те, що вперше на вартових не подіяли жодні погрози. Ніби їм було геть начхати на свою долю! Тепер, вигадуючи люту помсту, єпископ сердито цмулив з кухля вино і зиркав роздражненим котом на всіх, хто насмілювався підійти до нього ближче, ніж на два кроки.

Раптом троє чоловіків вдерлися в цей простір, а один з них навіть нахабно всівся навпроти його преосвященства. Це був начальник міської сторожі, достойник пан Єжи Даманський, котрий замість привітання тільки полегшено мовив:

— О, Єзус Марія, сів нарешті! Ніг не чую…О-о-ох!

Позбавлені такого права, двоє ціпаків мовчки стовбичили за його спиною.

Нарешті пан Єжи, здавалось, знайшов, кому вилити душу:

— П’яти вогнем печуть, ваше преосвященство, і коліна викручує. Може, на дощ? А може, застарий вже я, аби цілий день на своїх двох швендяти…

— То в чому ж річ? Їздіть верхи, — ядуче кинув єпископ непроханому співрозмовнику.

— Е-е-е, ваше преосвященство, — заперечив той, тицяючи наперед загрубілим пальцем, — де можна, там я справді в сідлі, а від вежі до вежі на коні не проїдеш. Галереї ці знаєте які вузькі? Отакісінькі…

Даманський розвів руки в боки і почав їх звужувати, і виявилось, що ці кляті помости мають заледве лікоть ширини. Видно було, що цей чоловік п’яний як чіп.

— Що вам треба? — дратівливо запитав Лібер.

— Маю розпорядження схопити вас, отче, — байдужкувато відповів той.

У відповідь Лібер презирливо посміхнувся.

— Он як? І хто ж розпорядився, дозвольте запитати?

— їх мосці пан війт і пан бургомістр, — мовив Даманський, — так-так, хапай, казали, Єжи, його преосвященство, щойно з’явиться. Цілісінький день чатував… Не надто ви квапились, отче.

— Та вже вибачте за клопіт, — єхидно сказав слуга церкви.

— Пусте, — великодушно заявив той, — я на вас не гніваюсь. От тільки ноги болять…

— Послухайте, пане Даманський, — перебив його Лібер, — хіба вам потрібен зайвий клопіт? Поверніться і скажіть тим достойним панам, що не знайшли мене, а я зумію віддячити.

— Е-е-е, ваше преосвященство, — начальник міської сторожі знову помахав пальцем, — віддячите мені, а їм?..

Даманський показав на ціпаків.

— Це непідкупні цербери! — твердо завершив думку пан Єжи.

Тут єпископ зауважив дві зневажливі гримаси, що свідчили геть протилежне. Отже, справа була тільки в цьому п’яному череваневі.

— Не знаю, сину мій, чим викликана ця зухвала впертість, — просичав Лібер, — але терпіння не належить до моїх чеснот. Відомо вам, як небезпечно мати справу з єпископом Львівським?

— Відомо, ваше преосвященство, — пробелькотів той, — бо я щоранку збираю трупи в міському рові. І серед них маю приємність споглядати й ваших ворогів. Якщо я завтра й опинюся на їхньому місці, то не відступлю.

Єжи Даманський раптом зовсім тверезо додав:

— А зараз ходімо. Пан війт зачекався.

Єпископ скорився. Підвівшись, він рушив слідом за ним. Той привів його у вузеньку кімнату, де зазвичай П’явчиха стелила постояльцям. Біля вікна виднілася невисока темна постать, що при появі єпископа ворухнулася, склавши руки на грудях. Ціпаки і Даманський вийшли, залишивши тих наодинці.

— Хотів би просити пана війта, — першим роздратовано озвався Лібер, — аби дав пояснення.

— Куди ж вам поспішати? — спокійно заперечив той, — місто зачинене, сторожа вас не пропустить. Хіба попрямуєте до Високого Замку, адже вам так потрібна ця дівчина.

— Ця відьма! — сердито уточнив єпископ.

— Облиште, ваше преосвященство, — засміявся війт, — вона така ж відьма, як ви святий Рох.

Сказане виглядало як жарт, але єпископ розлючено тупнув ногою.

— Ви нарешті розтлумачите, в чому я винен перед магістратом? — голос його чувся, либонь, аж надворі.

— У смерті цілого загону гайдуків, — спокійно промовив війт, — почнемо з цього…

Лібер жодним порухом не виказав свого хвилювання, тільки неквапно вмостився на стільці.

— Що ж, доведеться вислухати вас, — сказав він.

— Якщо на те ласка вашого преосвященства, — продовжив війт. — Почну з того ранку, коли наша хресна хода наштовхнулася в лісі на мертвих бідолах. Пригадується, ви ревно молилися за упокій… Вочевидь, трохи перестаралися, бо один з гайдуків вирішив повернутися з того світу. Так-так, отче, донька гробаря, хай благословить її Господь, виявилася ретельнішою за свого батечка, який ледве не поховав нашого безцінного свідка живцем. Кожному, кому не відтяли голову, дівиця підносила до вуст люстерко. І сталося диво: воно раптом запітніло.

Єпископ здригнувся.

— Звісно, жодних сподівань на його одужання я не мав, — продовжив війт, насолоджуючись такою реакцією, — але не звідані шляхи Господні, і позавчора сердега прийшов до тями. Він пригадав, ваше преосвященство, що, стікаючи кров’ю і конаючи, бачив єпископа Львівського, тобто вас… Як ви зрозуміли, про зникнення Домініка Гепнера мені також усе відомо. Знаєте, що його будинок міщани обходять десятою дорогою, хрестяться, а господаря звуть чаклуном? Що він втік, бо боявся розправи? Як на диво, в цьому питанні між православними і католиками панує цілковита одностайність. Що скажете, отче?

— Продовжуйте, мій друже, — єпископ несподівано глянув на співрозмовника, як на приреченого, — адже ви знаєте набагато більше…

— Атож, — погодився той, — що ж, ось продовження: на тій галявині я підібрав загублений вашими вбивцями шолом.

На перший погляд — звичайна амуніція, однак на ньому лишилась закривавлена шерсть. По дорозі додому мене тричі обступали пси і ладні були роздерти на шматки тільки через те, що я мав цю річ у руках. Дивина, та й годі!

— Не траскайте вар’ята, — сказав Лібер, викрививши посмішку, — хіба вам не лячно, що в якусь мить ви можете побачити такі шоломи перед собою?

— Лячно, — зізнався війт, — дуже лячно… Саме тому я наказав запалити в цій кімнаті стрітенські свічки замість звичайних.

— Все одно вам кінець! — прохрипів єпископ. — Ви всього лиш світський суддя!..

— Але ж і ви, Лібере, не слуга церкви, — відповів йому війт. — Бачите, папський легат в Кракові з подивом дізнався про такого «єпископа». Мовляв, після смерті попереднього в Римі досі не визначились із наступником. Отже, ви — звичайнісінький дурисвіт, хоч і з біса вправний.

Раптом Лібер скочив з місця і кинувся до дверей.

— Марно, — заспокоїв його війт, — невже ви гадаєте, що вони незамкнені? І під вікном також стоїть варта…

Самозванець слухняно повернувся на своє місце. Вигляд у нього був жалюгідний, наче в одну мить псевдоєпископ постарів років на двадцять. Очі оскляніли, як у мерця. Лібер мовчки дивився в темну порожнечу перед собою і навіть не помітив, як залишився один.

Того вечора мала відбутися ще одна подія, котра добряче зворохобила б місто. Омелько і пан Бень, що, як завжди, і пересиділи, і перепили, навіть гадки ні про що не мали, а проте їм судилося відіграти в ній чималу роль.

Поруч з ними несподівано вигулькнула п’янюща мармиза з підпухлими очима й носом. Мармиза несамовито реготала, виставляючи напоказ гнилого зуба-стирчака.

— Вар’яти! — долаючи регіт, кривлялась препаскудна мармиза, — ну й вар’яти! Навіть на чарку не дали! І не повірили! Вар’ятиська!

Омелько й Бень чекали, що мармиза пропаде, як і з’явилась, але даремно. Очевидно, вона саме їх уподобала чомусь.

— Бачили ви, панове, колись вар’ятів? — запитала пелька.

— Бачили, аякже, — сердито відповів писар, — і зараз перед собою бачу.

— Ет, про себе не кажу, що мудрий, — не образилась мармиза, — але вони — вар’яти.

— Хто? — буркнув Омелько.

— Вони! — повторив веселун, знову заходячись реготом.

Після цього він усівся поруч і несподівано заговорив пошепки:

— Бачилисьте, панове, що під Високий Замок прибула нині хоругва маршалкова на поміч нам?

Ті знизали плечима, виказавши цілковиту необізнаність в останніх подіях. Чоловіка це не засмутило, і він продовжив:

— І от вдалося мені дістатись до хорунжого, кланяюсь йому низенько та й кажу: «Був я, ваша милосте, на службі у Білоскорського конюхом, але через ту відьму він мене прогнав. То чом би я, ваша милосте, не підказав, як у замок проникнути, щоб жоднісінька душа не помітила?» А він спідлоба глипнув на мене і буркнув: «Кажи». То я, мої панове, тільки з виду простакуватий, але зметикував, що коли повім йому все щиро, як на сповіді, то дасть мені цей жовнір хіба копняків під дупу. «Е, ні, ваша милосте, — кажу, — спершу дайте бідному конюхові хоч якогось заробку, бо вже винен чимало грошей шинкарю П’явці, та й жінка скоро з дому вижене, мов собаку яку». Він тоді вусами тріпнув та й кинув мені три злотих. «О, ваша милосте, — кажу, — тепер пошліть зо мнов свого офіцера, нехай побачить отвір під замковою стіною». «Який ще отвір? — не второпав хорунжий». «Та той, ваша милосте, — повідаю, — через який з конюшні витікає гній. Я сам ним пробирався, коли не хотів потрапляти на очі тому дурнуватому стариганю Тадею. А що бувало це частенько, то дірка там стала вже добряча. Навіть кінь, якби захотів, міг би нею скористатися. Але я її ховаю: з одного боку дошками, а з іншого — гілляками. Знавись, ще всяке трапиться…» Зачув він теє, та як загорланить: «То ти, скурвій сину, хочеш, аби мої жовніри по гноївці рачкували? От я тобі зараз покажу!» Вхопив він, мої панове, нагайку, та як хлясне мене по спині, світ став немилий, аж злоті впали на землю! А тут пахолки вбігли та давай мене мотузити, кляті. Криком кричу: «Відпустіть, бузувіри! За що б’єте?!», а вони, знай, своє роблять. Аж потім відпустили та й кажуть: «Йди собі, куди очі світять, а в табір більше не потикайся». А що скажете, хіба не вар’яти? Тепер місяць будуть стояти під тими стінами, як не більше.

Розповідь конюха, схоже, справила неабияке враження на слухачів, особливо на Омелька. Писар подобрішав і навіть підсунув йому свій кухоль. Коли той одним жадібним ковтком випив усе до краплі, він якомога приязніше сказав:

— Послухай, чоловіче, а чом би тобі не показати той отвір у стіні нам?

— Е, ні, мої панове, — конюх знову скривився у бридкії посмішці, — спершу дайте хоч якогось заробку, бо вже винен чимало….

— Добре-добре, — спішно перебив Омелько, — ось тобі два злотих, і кум дасть ще їдного…

Пан Бень неохоче поклав на стіл монету.

— У-у-у, — радісно завив конюх, сховавши вмить гроші мовби боячись, що писар також вихопить нагайку.

— На дідька нам воно, куме? — сердито запитав Бень.

— Сповнимо, нарешті, ідею братства, — пояснив той, — схопимо відьму.

— Ну, знаєте… Поночі на Замкову гору… — спротивився товстун.

— Я маю бідарку з парою коней, — підбадьорив Омелько, — їдьмо!

Нарешті пан Бень здався, хоч, по-щирості, йому, як завжди, нічого іншого не лишалося.

Коні рушили з місця, поділяючи його нехіть і страх, але цьвохкання батога невблаганно гнало їх вперед. Щойно дорога почала підніматися вгору, як писар і конюх мусили зіскочити на землю й піти далі пішки. Тільки за такої умови коні погоджувались тягнути пана Беня.

Благополучно діставшись табору ополченців, де на них не звернули жодної уваги, троє подалися вздовж фортечної стіни ледве видною сірою стежкою. Конюх ішов попереду бадьорими кроками людини, яка знає це місце, мов свою кишеню.

Невдовзі справді почувся терпкий запах гною.

— Це тут, — підтвердив конюх.

— Там хтось є в темряві, — застеріг Бень.

Уся трійця вибалушила очі, поїдаючи темну постать, що бовваніла попереду.

— Хто б це міг бути? — промовив Омелько, намацуючи під стіною добрячого дрюка.

— Мислю, що пан П’явка, шинкар, — незворушно сказав конюх.

— Якої холєри? — не второпав писар, згадавши приязне обличчя Отецька, що радісно сяяло, бачачи постійних відвідувачів.

— Я йому також розповів, — конюх по-дружньому поклав руку Омелькові на рамено, мовби говорив про щось веселе, — але провести його не захотів, бо він скнара, яких світ не видів…

— Ах ти, виродку! — писар кипів від злості.

— Йой, ціхо, панунцю, — відсахнувся той.

— Давай сюди наші гроші, — додав Бень, радий, що задум провалився.

— Та що ви, люди добрі, — благально мовив конюх, не на жарт перелякавшись за свою шкуру, — на півдорозі зупинятись? Встид! Цюкнути того П’явку дрючком по тім’ї, щоб менше крові з мене пив, та й усього діла…

— Як цюкнути? — обурився Бень. — Християнську душу?

Проте Омелько задумався. Відьма була майже в їхніх руках, і зупинятись було б дурістю… Зрештою, поночі Стецько їх і не впізнає. Треба тільки зненацька і на смерть.

— Ходімо, — впевнено сказав він тоном бувалого харцизяки.

— Е, ні, — одночасно відповіли два голоси, — то ви вже самі.

— Ну, гаразд, — погодився писар, — тільки ж як крик зачуєте, то підбіжіть. Шинкар може бути не сам, і тоді не вдасться…

— З Богом, — благословив пан Бень.

Омелько злодійкувато згорбився і почав підкрадатись до ворога.

Стецько шарудів пересохлими гілляками, очевидно, намагаючись дістатись до заповітного отвору. Шинкар був сам, хоч це анітрохи писаря не підбадьорило. До того ж, хоч як старався Омелько підійти нечутно, але, перечепившись і давши сторчака, видав себе з головою.

Стецько підскочив, як ошпарений.

— Хто тут? — злякано випалив він.

— Божий чоловік, — примирливо заскиглив писар, зводячись на ноги.

— Божий? — П’явка недовірливо позадкував. — А чого з дрючком?

— Та спирався на нього, — пояснив Омелько, — дорога тут непевна.

— Ба, чи людина ти, чи може з’ява яка, — Стецько раптом витягнув шию, — дуже вже подібний на мого кумпеля Омелька.

— Та я ж він і є, — писар наблизився так, щоб той міг розгледіти обличчя.

За мить ці двоє обіймалися і раділи, мовби не бачились щонайменше років десять.

— Послухай, Омельку, — сказав шинкар, ставши раптом сумний-пресумний, — видно, сам Бог тебе мені послав, якщо ти опинився тут неждано-негадано…

Писар мав чималі сумніви щодо свого призначення, але слухав П’явку уважно.

— Занесло сьогодні до корчми якогось приблуду, — розповідав той, — з виду жебрак жебраком, а нахвалявся, що знає, як таємно проникнути до замку. Сюдою, мовляв, через конюшню. Тільки ти, Омельку, мовчи. Не кажи нікому…

Писар побожно підняв правицю.

— Я вже хотів гнати його втришия, і було б добре, якби так і зробив, але жінка моя вперлася: нагодуй, каже, бідолаху, нехай розкаже… Той з’їв кулешу, кусень полядвиці, хліба півпаляниці, меду випив кухоль, а тоді й розповів про це місце. Грошей ще просив, але я не дав. А тим часом П’явчиха мене в кут затисла та й каже: «Ну, чоловіче милий, мусиш тепер мені щось зробити». «Що? — питаю в неї». «Бери, — каже, — добрий частунок та лізь у замок. Віддай гостинця відьмі, а сам попроси гребінця, яким вона в Купальську ніч коси чесала». Змолився до неї: «Голубонько, ясочко, таж на дідька він тобі?» «Знаю, — мовить, — навіщо. Йди і без тої речі не повертайся, бо з дому прожену!»

— Чи то вся біда? — засміявся писар, — взяв би ти перший-ліпший гребінець, хіба на нім написано, чий він?

— Думав я про це, — з гіркотою зізнався П’явка, — тільки вона одразу побачить, що річ не відьомська. Сама на душу нечиста. Часом гляну на неї, як вона по шинку снує, і аж мурашки по спині. Відьма відьмою.

На писаря це не справило жодного враження, але він удав із себе до краю обуреного. Стецько ж узяв його за плечі і по-змовницьки нахилився до вуха.

— Послухай, брате, — гаряче зашепотів П’явка, — піди замість мене до тієї відьми. Ось кошик з гостинцями, занеси їй і попрохай того проклятущого гребінця, бо сам я не насмілюсь. Боюся. І жінки боюся…

Омелько сіпнувся назад, але шинкар його стримав.

— Віддячу тобі, — пообіцяв Отецько, — рік будеш їсти й пити в мене задурно. І грошей тобі дам, тільки аби вона не знала… Виручи мене, брате.

Писар, для годиться трохи провагавшись, врешті кивнув головою.

— Гаразд, — мовив Омелько, беручи кошик, — я зроблю все, як ти просиш. Але сам тут не стій, бо як хто побачить, то все відкриється. Чекай мене на світанку біля жидівської яблуні, в полі.

— Хай благословить тебе Господь, — зрадів шинкар.

— Годі тобі, — цитьнув Омелько, — чого галасуєш? Йди вже, побачимось біля яблуні.

П’явка, не тямлячись від радості, зник у темряві, а писар повернувся до Беня і конюха.

— Усе готово, — сказав він, — шлях вільний.

Ті злякано зиркнули на нього, як на кривавого горлоріза.

— Я ж казав, — уже не так весело озвався їхній провідник, — скільки того діла…

— Він хоч живий? — пошепки запитав Бень.

— Живий-живісінький, куме, але мовчіть. Усе потім розповім, — так само тихо відповів Омелько.

Біля отвору конюх розгріб гілля і, просунувши досередини голову, намацав з іншого боку дошки. Ті легко піддалися, відкривши темну конюшню, наповнену спертим повітрям, в якому чулися порухи невидимих коней.

— Прошу, — гостинно сказав провідник.

— Спершу лізь сам, — відповів писар.

— Чи я здурів? — мовив конюх, — мене як спіймають, то вибатожать. Я краще залишуся і знову закидаю дірку гіллям, аби ніхто не пішов слідом. Так буде певніше.

Хоч Омелько і був лихий на нього, але мусив визнати, що той має рацію. До того ж, навіщо він їм там? Усе, що відбудеться далі — це справа братства.

Пролаз і справді був широкий. Конюх, видно, не один рік виймав зі стіни камінь за каменем, і тепер через цю дірку міг протиснутись навіть пан Бень.

Кілька коней злякано форкнули, але в цілому появу непроханих гостей сприйняли спокійно.

— Куди ж далі? — опам’ятався писар.

Тільки тепер до нього дійшло, що проникнути в замок — це тільки половина справи.

— Мабуть, Білоскорський поселив ту, кого ми шукаємо, в покоях дружини, — тихо сказав Бень.

— Чого б це? — не зрозумів Омелько.

— Пані Білоскорська померла чотири роки тому, — пояснив товстун. — Отож звідси вийти на подвір’я. Там, ліворуч у стіні будуть маленькі дверцята. Вони рідко замикаються навіть на ніч. За ними сходи, що ведуть прямісінько у будинок бурграфа.

Бень говорив так упевнено, що в Омелька очі полізли на лоба.

— Звідки ви це знаєте? — запитав він.

— Я кожного року описую майно замку. Забули? — відповів той.

— Справді, забув! — радісно мовив писар. — Ведіть, куме.

Далі все склалося якнайкраще. Фортуна цієї ночі, схоже, вирішила подарувати братчикам свій найкращий усміх. А може, навіть, взявши їх за руки, сама провела темним подвір’ям і відчинила незамкнені двері в стіні.

Добряче захекавшись на сходах, вони опинились перед дверима, поруч з якими солодко спав вартовий.

— Ключі в нього на поясі, — прошепотів пан Бень. Омелько дістав ножа і, підкравшись до драба, вправно зрізав, як гроно стиглого винограду, невелику в’язку. Ключ майже одразу вгадався, і, прочинивши двері, братчики заклякли.

Спиною до них на колінах перед розп’яттям стояла тендітна дівчина. Шепочучи молитву, вона їх не помітила, а тому пан Бень і писар мали вдосталь часу, аби розгледітись.

— Відьма… молиться?! — вражено мовив товстун.

— Може, не ті покої? — припустив Омелько.

— Я не знаю, де шукати ще, — сказав Бень.

— Треба розсипати мак-видюк, — вирішив писар, — як почне збирати, значить, наша.

— А потім? — Беневі ставало страшно.

— Хапаємо і міцно в’яжемо, — мовив Омелько.

Певно, сказав він це надто гучно, бо дівчина озирнулася.

Побачивши братчиків, вона не зронила ані слова, мов заніміла, тільки дивилася на них широко відкритими очима.

Омелькова сміливість раптом кудись зникла, і він тільки пролепетав:

— Ясна панно… Даруйте… А чи можна, скажіть, узяти ваш гребінець?

Чомусь це було перше, що спало йому в голову.

Ляна, все ще нічого не мовлячи, взяла зі столу потрібну річ і простягла писарю. Той гречно подякував, зовсім забувши про гостинець від шинкаря, який ніс із собою.

Утім, ледве чи судилося прозвучати будь-яким поясненням за цих дивних обставин, бо в ту ж мить з двору долунали крики, брязкотіння зброї і кілька пострілів.

— На подвір'ї солдати! — вигукнув Бень, що першим опинився біля вікна. — Замок взято!

— Ще ні, — заперечив писар, — драби відбиваються!

— Жартуєте, куме? Їх менше разів удесять!..

Братчикам, певно, важко було визначитись, на чиєму вони боці, тому лише з тривогою спостерігали за боєм.

Двері зненацька розчинились, і на порозі став комендант у закривавленій сорочці.

— Ляно, — з відчаєм промовив бурграф, не помічаючи більше нікого, крім неї. — Ляно, дитино моя…

Ступивши крок, він упав на підлогу, але руки його все ще тягнулись до неї. Вона з плачем стала вкривати їх поцілунками, благально глянувши на братчиків. Опинившись поруч, вони поклали Білоскорського на спину і з жахом побачили на грудях велетенську рану, що невпинно кровоточила.

— Пане Бень? — здивовано простогнав поранений, — ніяк не думав, що бачитиму вас перед смертю…

Урядникові хотілося щось сказати у відповідь, але густий клубок підкотився до горла.

— Челядь зрадила, — промовив комендант, — убили сторожу біля брами і впустили жовнірів. Ви з ополченцями, Беню?

— Ні, — твердо відповів той.

— Слава Богу, — полегшено мовив бургграф, — тоді може, вам удасться врятувати цю невинну душу.

Білоскорський стиснув руку дівчини.

— Ляно, — відчай терзав його дужче, ніж біль. — Один лиш Бог знає, якою дорогою і любою ти була для мене… Якиї жаль, що захистити тебе більше не можу… Сподіваюсь, що Христоф невдовзі повернеться… Хай благословить вас Господь, пане Беню… і того чоловіка, що поруч… Не гайте часу… Прощавай, моя Ляно…

Сивий лицар несподівано усміхнувся і завмер, мовби востаннє задивившись на її красу… І лиш ця непорушність говорила про те, що життя покинуло його тіло.

— Ходімо, — через хвилину глухо промовив писар.

Він мусив силоміць звести дівчину на ноги і накинути на неї плаща.

— Моя служниця… — мовила Ляна. — Я не можу піти без неї.

— Ідіть, моя пані, — почулося з глибини кімнати, — зі мною вас упізнають. Я загублюся поміж челяді, і може, захистить мене Свята Пречиста.

Братчики ствердно кивнули.

— Маю надію — ще побачимось, — відповіла дівчина, обійнявши її, мов сестру.

Ті самі сходи вивели їх на подвір’я, але конюшня вже палала.

— Йдемо через браму, — сказав писар.

— Омельку! — впізнали його якісь ополченці. — Омельку! Мерщій сюди! Нам віддали винний погріб!

— Ну його до біса! — крикнув той у відповідь. — Я так по голові дістав, що світ немилий.

Писарю повірили і відчепилися.

Щасливо проминувши ворота, братчики і Ляна трохи спустилися донизу, де слухняно стояли коні, запряжені в бідарку.

Сівши в неї, втікачі подалися дорогою, що вивела їх на Підзамче, а звідти — на широкий Волинський тракт.

Тут уже можна було стишити коней. Омелько озирнувся. Ляна схилилась на широчезне плече пана Беня і, здавалось, дрімала. Видно, втома від пережитого взяла своє. Урядник виглядав по-лицарськи гордо, і водночас тепла батьківська усмішка не сходила з його обличчя.

Писар знав, що той відчуває. Цієї ночі в душах обох братчиків зародилося щось нове. Радість від думки, що можна бути комусь опорою й захистом, породжувала безстрашність. Здавалось, і не шкода тепер їм віддати власні життя заради цієї дівчини.

У вранішніх сутінках писар згадав про Стецька П’явку. Рушивши в поле, він невдовзі розгледів поміж копицями добре знайому яблуню, а під нею одиноку постать. Шинкар чекав на нього.

Омелько зупинився трохи поодаль і, знаком попросивши Беня почекати, передав йому віжки. Після цього скочив на землю і пішов навпростець по свіжій стерні. За кілька хвилин порівнявся з П’явкою.

Побачивши гребінець, той радісно ухопив заповітну річ і щосили обійняв свого рятівника.

— Все зроблю, що обіцяв, — промовив Стецько, — коли хочеш, заходь до шинку… А гроші я вже приніс.

Омелькові хотілося сказати правду, що ніяка та дівчина не відьма, але П’явка не дав йому й рота розкрити. Тицьнувши писарю три дукати, він поспіхом подався геть, либонь, щоби той не попросив більше.

Назад писар повертався повільно, дивлячись у землю і дослухаючись, як стерня хрускотить під ногами. Та коли підійшов до бідарки, то впевнено звів очі, вочевидь прийнявши якесь рішення.

— Беню, — стиха промовив, аби не розбудити Ляну, — мусиш їхати далі сам. Я залишуся в місті і буду чекати, доки повернеться Христоф. Чув, що він має привезти помилування від короля для цієї бідолахи. Та й писанини в магістраті тепер буде чимало. Зате знатиму, що вони далі збираються робити. А про тебе вигадаю яку-небудь байку, то не вперше… Прямуй в гори, у Сколе, там жиє мій рідний брат. Чоловік він знаний, багатий, кожного спитай, де гражда Стефана Гошовського, і тобі покажуть. Ось тут дукати, що я вимудрував у шинкаря, а в тім кошику їжа… Як Бог дасть, до вечора будете там.

Братчики зі сльозами на очах обійнялися, і Бень рушив у дорогу. Дивлячись кумові вслід, Омелько думав про те, як дивно іноді розпоряджається доля. Адже їхнє братство відьмоборців було покликане геть для іншого.

І щось бриніло в його серці чарівними струнами. Мабуть, то було відчуття і впевненість, що він усе зробив правильно.

Розділ X

Його милість князь Острозький, начуваний про звитягу своєї сотні під Межиричем, радо прийняв Христофа в Острозі, пообіцявши, що цього разу кур’єр сам обере винагороду. Щоправда, лишень тоді, коли вони знову повернуться в Дубно.

Справа в тому, що родове місто Острог, як здавалося б по-справедливості, не належало князю Костянтину. Будучи свого часу власністю його покійного брата, Іллі Острозького, перейшло воно до рук безутішної вдови, її милості Беати Костелецької.

Енергійна та ще молода, ця пані найперше присвятила себе пошукам гідного нареченого для своєї спадкоємиці, юної Єлизавети. Безмежна опіка Беати та низка авантюр довели до того, що дівчина опинилася в руках старого і ревнивого воєводи Лукаша Гурки. Той подалі від ока людського заховав молоду дружину в Шамотульський замок, аби жодна спокуса не перешкоджала сімейному щастю. В цій в’язниці бідолаха була змушена чекати смерті чоловіка як спасіння.

Услід за цим пані Костелецька вирішила подбати і про свою долю. Багата і все ще прекрасна, як Афіна, вона невдовзі вийшла заміж за молодого Альбрехта Ляського, маловідомого, але амбітного шляхтича. Те, що наречений був молодший за свою обраницю на цілих двадцять років, неабияк їй лестило. І потай вона віддавала належне своїй нерозгубленій жіночності.

На відміну від доньки, з першим роком шлюбу Беаті здавалось, ніби вона й народилася вдруге. Безмежно кохаючи свого чоловіка, жінка відкрила, водночас, в собі ще одну пристрасть — Татри.

Усе літо подружжя провело в горах, милуючись красою світу і ховаючись від слуг в розлогих і запашних затінках. Доки одного такого дня в самотній гірській хатині Альбрехт намовив дружину, на доказ свого кохання, переписати йому всі свої маєтки.

За якихось півроку пан Ляський спровадив її у свій родовий замок у Кезмарку, а сам повернувся до Острога як його новий власник. Ходили чутки, що спершу він втягнувся у якісь молдавські інтриги, а потім зайнявся алхімією, від чого наче аж з’їхав з глузду.

Що ж до Беати Костелецької, то їй, як і дочці, лишалося хіба сподіватись на кончину мужа. От тільки, на біду, сама вона була від нього добряче старшою.

Утім, було б неправильно говорити, що Альбрехт Ляський почувався в Острозі господарем, Князь Костянтин був не з тих, хто так просто віддасть свій родовий замок. Щоразу, коли його княжа милість вшановував Вежу Муровану візитом, власник мав за краще розмірковувати про свої права де-небудь у найдальших покоях, пославшись на раптову недугу, або терміново відбути у Кривин чи Корець для вирішення нагальних справ.

Челядь і поневірене православне духовенство по-зрадницьки вітали князя біля в’їзної брами, щоб разом вирушити на молитву до Богоявленської церкви. Після цього його провадили до замку, де вже була готова розкішна трапеза і місце господаря за столом.

Усім у місті й замку князь міг розпоряджатися як завгодно. Усім, крім, звичайно, скарбниці. Саме тому Христоф залишився без сподіваної винагороди. Однак це не надто засмучувало кур’єра. По-перше, він знав, що єгомосць дотримає слова, а по-друге, ще не вирішив, чого попросити.

Утім, для початку його розмістили в розкішних покоях нагорі, звідки виднілася гарна долина Горині і дещо меншої Вілії, що впадала в неї своїми стрімкими срібними стрічками. Внизу виднівся рів, за ним одразу простягалася міська вулиця, потопаючи в яблунях, що важко нависали над нею спілими плодами.

Христоф відірвався від вікна і огледів кімнату. До його послуг очікувало чимале ліжко, що незборимо вабило вилежатися на ньому усмак. Обережно ступаючи поміж крихітними столиками, кур’єр наблизився до нього і обережно ліг скраю.

Морфей одразу забрав його в свої обійми, але як тільки за дверима почулися чиїсь кроки і голоси, посланець схопився на ноги. Підійшовши ближче, він напружив слух.

— …сюди, ваша величносте, — долинув до нього уривок фрази.

— Сюди? — перепитав м’який, але знервований голос, — минулого разу я зупинявся в інших покоях, звідки було видно річку. Мене це заспокоювало.

У кур’єра стиснулося серце. Очевидно, з іншого боку був не хто інший, як король Польщі і великий князь литовський, Сігізмунд II.

— Ваша величносте… е-е-е… коли дозволите… — затинаючись, мовили до нього.

— Що? Там уже не приймають? — перепитав король.

— Ні, ваша величносте, приймають, але…

Невидимий камердинер не зумів закінчити думки. Христоф уявив, як той, ніяково топчеться відчайдушно жестикулюючи. Сам він також опинився у доволі незручному становищі, адже йшлося, вочевидь, про його кімнату. В якусь мить посланець вирішив, що найкраще зараз було б вийти і, низько схилившись перед монархом, пояснити, що саме він — та мовчазна причина, а тому просить вибачення і готовий негайно перебратися в інше місце. На щастя, його порив зупинив сам король.

— Може, покої зайняті? — запитав Сігізмунд II.

— Так, ваша величносте…

— Ви могли б одразу мені про це сказати, — розгнівався монарх, — хіба я школяр, щоб відгадувати відповідь?.. У чому ж річ? Я чекаю на інше місце. Чи в пана Ляського не знайдеться кімнати для короля Польщі?

— Вашій королівській милості буде зручно ось тут, — почувся винуватий голос розпорядника.

Він забрязкотів ключами і відчинив сусідні двері.

Король віддав деякі накази слугам і озвався знову. У голосі монарха тепер чулася якась прихована в’їдливість:

— Хто ж, дозвольте запитати, поселився в моїх покоях?

— Княжий сотник, ваша величносте, — відповів камердинер, — він щойно повернувся з-під Межирича.

— Он як? — здивовано мовив король. — Я б радо на нього поглянув. Не інакше, як бути йому полковником…

Більше Христоф не почув голосу монарха, з чого зробив висновок, що той подався відпочивати.

Наступного дня, зранку, князь покликав кур’єра до себе. Його провели у невелику залу, де, окрім князя, було всього декілька чоловік. Серед них посланець упізнав Андрія Карбовника і лубенського велетня Богдана Сусла.

Костянтин Острозький знаком наказав підійти.

— Будьте біля мене по праву руку, — мовив князь, коли той наблизився. — Ви маєте тут свої інтереси, тож спостерігайте і користуйтесь побаченим і почутим на свій розсуд.

Христоф кивнув і став на вказане місце.

За півгодини було повідомлено, що його величність Сігізмунд Август хоче удостоїти присутністю його княжу милість. Острозький кивнув і звівся на ноги. Двері прочинилися, впустивши спершу королівську свиту, а потім і самого короля.

Це був худорлявий високий чоловік, вбраний без надмірної розкоші. Гостра борода якнайкраще доповнювала видовжене жовтувате обличчя з глибоко схованими блискучими очима. Втім, неприємним це обличчя не було. До того ж високе чоло свідчило, що його володар — людина освічена і може бути цікавим співрозмовником.

Монархові запропонували крісло, але той відмовився, сказавши, що налаштований на коротку аудієнцію. Острозький уклонився і став чекати.

Король скупо промовив звичні побажання, швидко перейшовши до справи.

— Найперше гнітить нас те, що на землях вашої княжої милості панує розбій та насилля. Безумовно, ви знаєте, яка доля спіткала коронний форт Деражню…. Розбійники знищили його вщент. Багатьох убито, а коменданта поранено….

Тут кур’єр помітив молодого ротмістра зі шрамом на обличчі. Матвій стояв похмурий і непорушний, наче скеля.

— Шкода, що ми одразу заговорили з вашою королівською милістю про цю прикру подію, — зазначив князь у відповідь, — чимала кількість інших тем зараз на часі.

Губи монарха нервово затремтіли. Справді, коронні війська у Лівонії, як ніколи, потребували помочі. І хто, як не Острозький, мав рятувати оту кампанію? Король надалі говорив стриманіше:

— Справа цілком могла б бути пересічною, — сказав він, — от тільки в Деражні перебувала певна особа, панна Єлецька, котру нападники, очевидно, викрали. Ми дуже стурбовані її долею.

— Гадаю, вашій королівській милості радше слід дорікати коменданту, аніж мені, — твердо, але спокійно промовив Костянтин Острозький.

Годі було піддавати сумніву цю просту істину, і король, промовивши кілька слів про гнів Господній, що неодмінно впаде на голову винуватців, покинув залу.

На обличчі князя з’явилась ледь помітна радість від отриманої перемоги, і це почуття в дивний спосіб передалося Христофу, хоч він понад усе прагнув, аби король перебував у доброму гуморі.

Невдовзі слуг відпустили, а до зали зайшли п’ятеро вельмож, оточивши княжий трон півколом. Вони підозріло глянули на Карбовника і Христофа, але Острозький знаком їх заспокоїв.

— Чи вірні ви, панове, своєму рішенню, яке ухвалили в Дубно? — запитав він у них.

— Вірні, вашмосць, — відповіли ті.

— І що хочете вчинити?

— Схопимо ляського короля!

— А потім?

— У темницю його.

— Діло нехитре, — підсумував князь Костянтин, — але негоже так робити з помазаником Божим. До того ж він нам не заподіяв нічого лихого.

— Чи ж не сам князь того хоче? — спантеличено мовили шляхтичі.

— Хочу, — підтвердив Острозький, — але не в такий спосіб. Я інакше змушу його королівську милість не покидати Вежу Муровану.

Князь, нарешті, усміхнувся, а в очах його блиснув лукавий вогник.

— Пане маршалку, — звернувся він до Богдана Сусла, — звели, щоб королівських слуг відселили від короля подалі.

Велетень кивнув.

Після цього Костянтин Острозький взяв до рук срібного дзвоника і щосили в нього задзвонив. Десь за стіною почулася чиясь хода, а згодом — скрипіння невидимих дверей. Настінний килим трохи піднявся, і з-під нього вигулькнула пишна молодиця, що одразу розчервонілась, мов рожа, від такої кількості здивованих і захоплених чоловічих поглядів. Дивитись і справді було приємно, бо очі мовби потопали в її розкішній вроді.

— Пані Яблоновська, — представив її князь, і та вклонилась, — ось хто буде найкращим вартовим його королівської милості. Сігізмунд Август, панове, обожнює і страшенно боїться таких жінок, як це миле створіння. Він і кроку не зробить без її волі, а ми з цього скористаємось… Опікуйтесь ним, душко, нехай король не потребує нічого. Будьте готові передбачити будь-яке його бажання.

Пані Яблоновська вклонилась ще нижче, розчервонівшись ще дужче. Богдан Сусло гречно подав їй руку і вивів із зали. Трохи спантеличені вельможі попросили дозволу розійтись, і князь їх не затримував. Двох сотників він також відпустив, наказавши, щоправда, повернутись увечері. Було призначено ще дві аудієнції.

Христоф у глибокій задумі побрів до своїх покоїв, що межували з королівськими. Біля сусідніх дверей вже не було варти, проте на м’якому тапчані зручно вмостилась пані Яблоновська. Вона подарувала йому білозубу посмішку і провела таким палючим поглядом, що кур’єра кинуло в жар. У покоях він прикипів до глека з водою, ніби направду намагаючись загасити раптовий вогонь усередині.

За чверть години в його двері гучно постукали. Відчинивши, Христоф побачив на порозі огрядного шляхтича, одного з тих, що був на раді в князя. За ним тупцяло кілька слуг. Прибулий загрозливо насупив брови і, ні слова не мовлячи, рвучко ступив наперед. Слуги рушили слідом, якомога тихіше зачинивши двері.

— Чим завдячую? — запитав Христоф.

— Сучий сину, — гаркнув гість, — це я тобі дечим завдячую.

— Он як? — щиро здивувався кур’єр. — І чим же, якщо ваша ласка?

Вельможа і його почет вихопили шаблі.

— Моє ім’я Станіслав Данилович, — грізно представився гість. — Тепер ти, сподіваюсь, усе розумієш.

— Ні, — мовив Христоф, — як не розумію й того, чому вам хочеться моєї крові.

— Значить, не розумієш? — єхидно сказав Данилович. — А ось це в тебе звідки?

Він тицьнув шаблею кур’єрові в груди, де мерехтіла подарована в Олеському замку коштовність. Від такого здогаду Христофа почав душити сміх, хоч подумки він і шпетив себе за таку необачність. Справді, якого дідька він не сховав подарунок якнайдалі від людських очей?

— Я давно знав, що моя жінка має мене за дурня. І навіть присягнув, що мокрого місця не залишу від її коханця, — прохрипів наступаючи ображений чоловік. — І тепер, коли він у моїх руках…

— Стривайте, пане Данилович, я зовсім не коханець вашої жінки, — кур’єр гарячково намагався вигадати більш-менш підходяще пояснення, — я… я її посланець…

— Брешеш!

— Не брешу. Судіть самі, якби я грішив з вашою дружиною, то хіба не сховав би цю річ у найглибшу кишеню?

Він зняв її і справді заховав під полу, очевидно, за жодних обставин не збираючись біднішати.

— Тоді поясни, чому пані зробила тобі цей подарунок? — шляхтич начебто трохи заспокоївся.

— Оскільки я ніколи вас не бачив, пані дала мені цю річ, щоб ви самі мене знайшли, — брехав Христоф.

— Що ж, ти цього домігся, — зареготав гість, — тільки я все одно тебе порішу, бо пані Данилович не могла знати, що її чоловік в Острозі. Я сказав їй, що їду на полювання…

— Винний погріб! — випалив Христоф, і шляхтич став, мов укопаний.

— Чий винний погріб? — перепитав він. — Мій винний погріб?

— Ваш.

— Хіба там щось негаразд?

— Саме це й веліла передати пані Данилович.

Вельможа раптом затих, а потім сховав шаблю і наказав слугам вийти.

— Кажи, — коротко мовив він, коли двері зачинилися.

Проте кур’єр тепер не поспішав. Він пристебнув пояс зі своєю шаблею і тільки тоді сухо сказав:

— По-перше, не личить шляхтичеві отак вриватися.

— Згоден, — була сумирна відповідь.

— По-друге, слід добирати слова, говорячи з незнайомою людиною, — продовжив Христоф.

— І це правда. Меа culpa. Прошу вибачення, — Данилович, схоже, справді жалкував.

Вдосталь насолодившись своїм тріумфом, кур’єр кивнув на знак примирення. Зрештою, можна було зрозуміти цього чоловіка.

— Хтось зробив підкоп до вашого погреба, — таємниче мовив Христоф, — пані Данилович це викрила, але не знала, як діяти..

— О, я знаю, хто це! — схопився з місця вельможа. — Каменецькі! Їм давно муляли око мої добірні вина. Цікаво, чи багато вони встигли поцупити?

Посланець знизав плечима, показавши, що панський погріб обходить його найменше. Він почав збиратися і навіть попрямував до дверей, коли шляхтич благально його зупинив:

— Заждіть…

Христоф із демонстративною байдужістю глипнув на співрозмовника.

— Я б радо помчав просто зараз до моєї Пенелопи, але справи змушують лишитися в Острозі щонайменше на тиждень, — промовив Данилович. — Гадаю, пан має намір вирушити раніше?

Посланець кивнув.

— Чи не обтяжливо буде панові заїхати по дорозі в Олесько і передати моїй дружині невеличке послання?

Христоф так само байдуже вказав на письмовий стіл, де був каламар, пера і папір.

— Вельми вдячний.

Чоловік хутко взявся до роботи. За кілька хвилин він передав кур’єру два листи. Перший був посланням до пані Данилович, а другий являв собою грамоту, що дозволяла безперешкодно проїжджати через Олесько та його околиці. Христоф заховав обидва в дорожню сумку, пообіцявши якнайкраще виконати взятий на себе обов’язок.

— Покладаюсь на вас, — гаряче мовив шляхтич, сунувши в його долоню якусь золоту річ, — я розпорядився, щоб той підкоп негайно засипали. Як гадаєте, слушно?

— Соломонове рішеня, — похвалив Христоф.

— Коли пан вирушає? — наостанок запитав Данилович.

— Гадаю, за день, щонайбільше за два дні, — відповів посланець.

Цими словами й завершився прикрий випадок, про який обидва його учасники воліли мовчати і взагалі забути. Олеський вельможа, до того ж, пригрозив слугам, що власноруч здере шкуру з того, хто про це розбовкає. Звісно, знаючи, що пан слів на вітер не кидає, ті мовчали як риби.

Після обіду Христоф, аби трохи освіжити голову, подався на прогулянку. Днина стояла погожа, якраз така, коли літо поступається місцем осені, кидаючи напризволяще зеленошатних підданих, довколишні сади й ліси та проганяючи геть тужливих гусей і лелек. Яскраве сонце вже не розпікало світ, а прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя.

За містом кур’єр побачив двох обідраних монахів-францисканців, що, сидячи під розлогим дубом, злодійкувато їли паляницю, запиваючи водою зі струмка, який тут-таки жебонів під їхніми ногами. Христоф збирався пройти повз них, оскільки мало цікавився чернечою братією, але монахи, помітивши його, ледь не вдавились. Здивований Христоф зупинився. Монахи тим часом звелися і пошкутильгали до нього. За кілька кроків, один трохи підняв каптура, що затуляв півобличчя, і перед ним з’явився лик… Казимира. Очевидно, другим «іноком» був Орест.

— Отакої, — Христоф від душі зареготав, — чого це ви так прибралися?

— Тихше, — попросили «монахи», — не викажи нас.

Кур’єр перестав реготати і озирнувся довкола. На щастя, його ніхто не чув.

— Я гадав, ви дременули подалі від цих місць, — сказав він.

— Ми й збиралися, — мовив брат Казимир, — але Оресту в матню запала дівка, що була в човні, от він і вперся, як віслюк: «Не піду без неї, і край».

— Що ж за дівка така? — перепитав Христоф. Найманець розповів те, що не доказав у Межиричі. Про угоду з Сангушком, про напад на човен і про те, як їх схопила сторожа. Змовчав тільки про коштовності.

Кур’єр замислився.

— А чи не звати її часом Софія Єлецька? — запитав він згодом.

Орест закивав головою.

— Знаєш, де вона, брате?

— Знаю, — Христоф махнув у бік замкової гори. — У Вежі Мурованій.

Юнака тріпнуло, як від удару палицею.

— Ти впевнений? — гарячково перепитав він.

— Не зовсім, — кур’єр був щирий, — але ввечері знатиму напевне.

— Послухай, брате, — Орест узяв його за лікоть, — допоможи її викрасти.

— Е, ні, — відмахнувся Христоф, — сам король у ній зацікавлений. Хіба я собі ворог?

Найманець стиснув зуби.

— Тоді хоч скажи, чи там вона напевно, — процідив Орест.

Проте кур’єр цього не почув. Він узявся уважно розглядати обличчя Казимира, що, закинувши каптур за потилицю, витирав піт з чола. Дивився так, ніби бачив уперше ці худі видовжені риси, гостру борідку і трохи запалі очі. Коли б додати до цього більш-менш пристойний одяг, то від короля було б не відрізнити. За хвилину Христоф вже сяяв від щастя.

— От що, — промовив він найманцям, що від такої переміни його настрою порозкривали роти, — я допоможу вам у нашій темній справі, але спочатку мені самому треба вашої помочі.

Кур’єр вдруге озирнувся, а тоді почав щось пошепки їм утовкмачувати. Ті слухали, відчайдушно жестикулюючи, хоч врешті-решт досягли таки згоди і розійшлися, домовившись, очевидно, про нову зустріч.

Коли Христоф повернувся в замок, його вже шукали. Ось-ось мала відбутися наступна аудієнція, і Карбовник вже стояв по ліву руку від князя. Кур'єр, винувато опустивши очі, став, як раніше, з правого боку.

Посланці Девлет-Гірея скидалися на побитих псів. Низько вклонившись, вони побажали князеві ласки Аллаха і чекали дозволу перейти до справи. Христоф подумав, що якби татари взяли Межирич, то ці люди поводилися б геть інакше. Однак залякати Костянтина Острозького не вдалося.

Князеві нагадали про якусь давню домовленість, за якою Софія Єлецька мала б перейти до них, а потім відправитись у Стамбул.

— Великий хан Девлет-Гірей, що має очі й вуха на моїх землях, — сказав Острозький рівним твердим голосом, — напевно, відає про те, що коронний форт, в якому вона перебувала, знищили розбійники.

— Як і те, — вклонився посланець, — що було це вчинено з княжої волі.

Острозький кивнув.

— Тоді очевидно, — сказав прибулий, — що ця жінка перебуває під опікою князя.

— Великий хан Девлет-Гірей, що має очі і вуха на моїх землях, — повторив господар, і це радше скидалося на знущання, — мусить знати, що наступного дня на моїх човнярів напали, а її знову викрали.

— Мій пан гадає, — заперечив посланець, — що це князь наказав своїм слугам так вчинити.

Острозький загрозливо підвівся, але той продовжив:

— Також великий хан велів передати, що Аллах змилувався над Межиричем тільки раз, і милість його не безмежна. Якщо князь не віддасть ту жінку, як і обіцяв, багато крові невірних буде пролито, і багато їхніх міст зрівняється з землею.

Після сказаного посли, очевидно, готувалися до найгіршого, але Острозький відпустив їх з миром, сказавши, що взяв до уваги побажання хана.

Лишалось невідомим, чи вплинули на нього ці погрози. Князь виглядав спокійним і незворушним.

Пізно вночі прибув чоловік, що здався кур’єрові до болю знайомим. І тільки коли той заговорив, Христоф упізнав мадярського вельможу, з яким зчепився в Олеську. Той не звернув на нього жодної уваги, будучи цілковито зосереджений на розмові з князем.

Аудієнція була короткою. Співрозмовники увесь час говорили угорською, і тільки наостанок господар промовив русинською:

— Гаразд. Завтра її забереш.

Мадяр вийшов, і Христоф, стиснувши кулаки, також покинув залу. Понад усе йому хотілося кинутися вслід недавньому кривднику, проте дещо важливіше змушувало відкласти помсту.

Ступаючи якомога тихіше, він дістався до своїх дверей, одночасно помітивши, що пані Яблоновська біля покоїв короля спала сном блаженних. Христоф нечутно зайшов до кімнати і впівголоса мовив:

— Час, Казимире.

У темряві виросла його висока худорлява постать і, поминувши кур’єра, рушила до сплячої жінки. Ставши над нею, Казимир трохи невпевнено промовив:

— Пані Яблоновська, прокиньтесь…

Жінка стрепенулась і, продерши очі, злякано глянула на нього.

— Ваша величносте… — схвильовано мовила вона, — ваша королівська милість чогось потребує?

Помітивши, як ненароком трохи оголились її пишні груди, Казимир подумав, що не так уже й важко буде виконати прохання Христофа. Можна було й не вагатись.

— Так, потребую, — відповів найманець, цілковито вжившись в образ, — потребую вас…

Вже за хвилину Казимирові здалося, що в цій жінці таїлася якась несамовита і розбещена стихія, яку він потривожив. Осідлавши його, вона стрибала і крутилась, ляскаючи себе по стегнах, хапаючись за перса і раз-по-раз відкидаючи з виду таке саме розпатлане довге волосся. При цьому видобувала з чоловіка такі шалені звуки, яких від нього не чули навіть супротивники в бою.

Звісно ж, тепер Христоф міг безперешкодно проникнути в королівські покої, де при кількох свічках сидів побілілий від жаху Сігізмунд Август.

— Що там коїться? — здавленим голосом запитав монарх.

— Ваша величносте, — замість відповіді сказав кур’єр, — прошу вас негайно слідувати за мною.

— Куди? — не второпав король.

— Ми покинемо замок, — мовив Христоф, — ось, одягніть це.

Він подав йому зібгану чернечу рясу.

— Хто вас послав? — запитав монарх, поспіхом накидаючи на себе вбрання.

— Ніхто, — відповів кур’єр, — я тут з власної волі.

— Хай благословить вас Господь.

Вони вийшли за двері і обережно минули тапчан, на якому все ще горланили коханці. Король затремтів, і Христофу довелося ледь не силоміць тягти його за собою. Варту вони минули безперешкодно і, опинившись на подвір’ї, попрямували до конюшні. Там під самотнім ліхтарем лежав на порепаній лавчині конюх. Поруч з ним, на долівці, примостився ще один чоловік, в якому можна було впізнати Ореста. Обидва були п’янющі, як свині, а тому не зауважили короля і кур’єра.

Христоф зачерпнув води з діжі і щедро полив найманця, миттю привівши небораку до тями. Орест обережно зіп’явся на ноги, клянучи усе на світі, а найперше вино і воду, які навмисне створені, щоб губити і мучити християнські душі.

— Цить, — перебив його кур’єр, — конюха споїв, та й сам нажерся… Коні готові?

Орест кивнув.

За хвилину з конюшні чимдуж кинулися двоє вершників і неквапно виповзла самотня тінь. На щастя, ніхто не помітив цієї з’яви, і кожен безперешкодно дістався туди, куди прямував.

Вершники зупинилися посеред поля, мимоволі вгледівшись у низький червоний місяць, що сходив за темним лісом. Ніч потроху ставала світлішою.

— Якщо ви, ваша величносте, поїдете далі цією дорогою, — озвався кур’єр, — то вже за годину опинитесь у таборі польського кварцяного війська.

— Хто ви? — запитав Сігізмунд Август. — І чому мені допомагаєте?

— Я той самий сотник, що зайняв ваші покої, — відповів Христоф.

— Он як, — король усміхнувся, — і чим же я можу вам віддячити?

— Помилуйте янгола від страшної смерті, — сказав кур’єр.

Від несподіванки монарх зіщулився, аж ніяк не чекаючи такого прохання.

— Якщо це тільки в моїх силах, пане сотнику, — пробурмотів Сігізмунд Август.

Христоф розгорнув папір, на якому вже був готовий текст помилування для Ляни. Потім, черкнувши кресалом, запалив свічку з червоного воску і ретельно затулив долонею вогонь від польового вітру.

— Гадаю, ви розумієте, що державної печатки я при собі не маю, — промовив Сігізмунд II, спостерігаючи за цим приготуванням.

— Достатньо буде малої і королівського підпису, ваша величносте, — заперечив кур’єр, дістаючи з сумки скляну чорнильницю і пера.

Монарх неквапно прочитав текст і, взявши змочене перо, вивів під ним свій підпис. Поряд з підписом король легко притиснув перснем кілька крапель розплавленого воску. Все було готово.

Сігізмунд Август з подивом спостерігав, як обережно Христоф згорнув папір і заховав його в кишеню камзола.

— Ви можете поїхати зі мною, — король сказав це з удаваною байдужістю в голосі.

Можливо, Сігізмунда Августа знічев’я турбувала доля його рятівника, а можливо, його величність просто боявся залишитись наодинці посеред нічного поля. Так чи інакше, але Хистоф відмовився.

— Я мушу повертатися назад, ваша величносте, — сказав він, — адже досі перебуваю на службі у князя. Крім того, двоє моїх друзів, що допомогли втекти вашій величності, поки що залишені напризволяще.

Король кивнув.

— Що ж, пане сміливцю, — відповів монарх, — назвіть принаймні своє ім’я, щоб я назавжди його запам’ятав.

— Христоф, ваша величносте.

— Якщо раптом, Христофе, ви захочете стати на королівську службу, будьте певні, вас радо приймуть у Кракові, — пообіцяв король наостанок.

Попрощавшись, два вершники роз’їхалися врізнобіч, віддаючи себе на милість ночі, що вже сріблилася тонким промінням холодного місячного диску, який поволі підіймався все вище і вище.

Христоф повертався в чудовому настрої. Тишком-нишком спровадивши Казимира з Вежі Мурованої, він солодко розтягнувся на ложі і в ту ж мить заснув, як сплять усі люди, чиє сумління чисте, мов джерельна вода, а нелегка ноша, що була їм завдана на плечі одного разу, от-от вивільниться якнайкраще.

Як завжди в таких випадках, ранок настав безжально швидко. До того ж дідько приніс когось під двері, і той загупав у них кулаком, як молотом. Сплячий віддимав себе від постелі і поплентався відчиняти. Вранішнім гостем несподівано виявився пан Сангушко. За ним стояв соцький Карбовник зі своїми козаками. Сон як рукою зняло, і Христоф спішно вклонився.

— З шаблею вам краще спиться? — сказав у відповідь прибулий вельможа.

Він був понурий, аж сірий, і не лише від вранішнього мороку. Кур’єр тільки тепер зауважив, що ліг, не знімаючи з пояса зброї. Він спробував усміхнутись, але, схоже, тут було не до сміху.

— Віддайте шаблю, пане сотнику, — наказав Сангушко, — зрадники не мають права її носити.

Зрозумівши, в чім річ, Христоф не опирався. Він мовчки виконав наказ і, опустивши голову, мовби й справді почувався винним, рушив слідом за своїми вартовими.

Одного йому лишень хотілося — побачити князя Острозького раніше, ніж його кинуть до цюпи. Тоді все буде гаразд. Він, Христофор, що стільки вже подолав на шляху від Львова до Острога, був у цьому переконаний.

У дворі кур’єр справді побачив його княжу милість. Костянтин Острозький стояв поодаль, розмовляючи про щось зі своїм маршалком. Рвонувшись убік, Христоф залишив позаду своїх вартових і, перш ніж ті кинулись слідом, впав перед князем на коліна.

— Нехай Господь благословить ясного князя, що славен своєю мудрістю і справедливістю! — випалив кур’єр.

— Зведіться на ноги, — холодно відповів той, — не гоже плазувати сотнику.

Христоф підкорився. Надбігла варта, але його не чіпали, чекаючи волі єгомосці. Той зволив вислухати кур’єра.

— Ваша княжа милосте, — промовив він, — ніхто не дорікне мені, що шкодував я свого життя, захищаючи Межирич. І вдруге, і втретє, не вагаючись, учинив би так само. І не лишень тому, що великий князь обіцяв щедру винагороду…

Острозький здивовано звів на нього очі.

— Усе, чого можу просити, — продовжив Христоф, — це дозволити мені сповнити свій обов’язок перед магістратом Лемберга. Я взяв його на себе раніше, аніж став на службі до вашої милості. По тому обіцяю повернутися, щоб стати перед лицем заслуженої кари.

Князь вислухав його, і далі не приховуючи подиву, а потім мовчки пішов, ніби не знайшовши, що відповісти.

У кур’єра похолола кров. Вперше йому здалося, що у цій задумці він перехитрував самого себе. Зараз мудрагель опиниться в сирій Острозькій в’язниці, звідки ніяка сила не донесе отримане такою ціною королівське помилування до Львова. І не варта буде й мідяка уся його подорож, поневіряння, битви й авантюри. Княжа вдячність виявилась не такою великодушною, аби пробачити зраду. На додачу Карбовник, поклавши йому руку на плече, задумливо мовив:

— Не вгадаєш, брате, як повернеться до тебе везіння: чи писком чи дупою. Ходи…

В’язниця і справді виявилась сирою, як колодязь, звідки ледве проглядався клаптик синього неба. Воно зовсім не тішило бранця, а радше гнітило, як гнітить самотнього вовка недосяжний місяць.

Поволі смерклося, від чого стало ще паскудніше. Однак у темряві несподівано прийшло спасіння. Двері в’язниці заскреготіли, неохоче впускаючи досередини двох чоловіків, один тримав у руці свічку, а інший — шаблю, відібрану в Христофа. Це були знову пан Сангушко і Карбовник.

— Єго княжа мосць певен, що покарання було достатнім, — промовив стиха вельможа, простягаючи вперед зброю, — ви більше не бранець. Втім, можете виконати ще одну роботу, аби остаточно загладити провину.

— Я готовий виконати все, чого запрагне від мене великий князь, — відповів кур’єр.

— Що ж, треба всього лишень ризикнути життям, вступивши в бій з мадярами, — відповів Сангушко, — мусимо звільнити пані Софію Єлецьку, а потім ви повезете її до Львова, де спробуєте заховати якнайдалі від усіх монархів на світі.

— З вашого дозволу, для такої справи я маю двох добрих помічників, — мовив Христоф.

— У нас сотня козаків і ще жовніри з Деражні, — усміхнувся вельможа, — але зайвими вони не будуть. Згода.

— Мушу попросити, аби ваша милість дотримали свого слова, — настояв кур’єр.

— Гаразд, — Сангушко був дещо здивований, — обіцяю, ким би не були ці люди, вони зможуть вбивати мадярів.

— Ви не пошкодуєте, — запевнив Христоф, — це відважні воїни.

Чоловіки вийшли на подвір’я, де нещодавній бранець з насолодою вдихнув нічне зволожене повітря. Неподалік вже зібрались козаки, а за міськими мурами до них приєдналися жовніри на чолі з Матвієм.

— Де ж ваші сміливці? — запитав невдовзі в Христофа пан Сангушко, але той у відповідь попросив зачекати.

За годину попереду вигулькнуло невеличке багаття, біля якого грілися двоє монахів. Помітивши загін, вони випростались і, про всяк випадок, стали осторонь.

— Може, це вони? — хмикнув Сангушко, — завзяті рубаки, про яких ви нам розповідали, Христофе?

— Атож, ваша милосте, — відповів той, — і повірте, ці двоє варті двадцятьох.

— Годі жартів, — розізлився шляхтич, — лишімо їх і далі молитися за наші душі…

— Нехай це роблять справжні ченці, — озвався Казимир, знявши каптура, — нам до вподоби інша справа, вашмосць.

Слідом за ним свій насторожений лик явив Орест.

— Хай йому біс! — вилаявся вельможа, — видно, є таки справедливість в цьому світі, якщо ви живі. Що ж, долучайтесь до нас, коли ваша ласка, панове найманці. Щоправда, мені невідомо, який інтерес ви можете мати в цій справі, але чорт із ним!

Замість вдячності, на обличчях Ореста і Казимира відобразилось палке бажання скрутити цьому панові шию, але вони змусили себе вклонитись і попростували у хвіст загону.

За дві години вдалині замерехтіли вогні мадярського табору. Місцина там була вигідна для ночівлі, хоч Христофові здалося, що вона надто доступна: можна було зачаїтись неподалік за пагорбом і любісінько розглядати навіть казанок на вогні, не кажучи вже про намети і коней. Сторожі, окрім декількох сплячих солдатів, не було видно зовсім, і пан Сангушко від задоволення потер долоні.

— Чудово, — промовив він, — раптово на них наскочимо і ще повернемось назад до сніданку.

— Не варто поспішати, вашмосць, — обережно зазначив кур’єр, — щось тут не так. Надто спокійно.

— Я згоден, — озвався Матвій, — звеліть обстежити околиці.

Шляхтич презирливо усміхнувся.

— Бачу, ви, ротмістре, все ще вважаєте себе Ганнібалом, — сказав Сангушко, — та, як на мене, той дроворуб, що вас постійно супроводжує, набагато хоробріший за свого пана…

Матвій змовчав, проковтнувши цю їдку образу, хоч було видно, що вдалося це йому нелегко.

— Я і мої жовніри готові першими кинутись на ворога, — процідив він.

— Отак і зробимо, — погодився шляхтич, — а козаки оточать табір щільним кільцем. Ті небораки, либонь, поснули, як мухи в дощ. От ми їх і розбудимо!

Атака розпочалась тієї ж миті, тільки Христоф та двоє найманців, досі виряджених у монахів, лишилися на місці. Зарядивши кожен по два мушкети, вони подалися кудись у темні зарості такою легкою і нечутною ходою, що викликали б заздрість навіть у місцевих котів, якби ті мали приємність за ними спостерігати.

Жовніри наскочили блискавично. Сплячий ворог, очевидно, не мав би жодного шансу, якби лиш направду був у таборі. Побоювання Христофа і ротмістра Матвія виявились недаремними: замість вартових на землі лежали майстерно зроблені опудала, а в наметах не було ані душі.

За мить чиясь невидима рука підпалила табір, що спалахнув, як сухе листя. Жовніри, спантеличені до краю, заметушились, як юрба школярів, і ротмістрові ледве вдалося вишикувати їх у бойовий порядок. Утім, освітлені полум’ям, вони виявились чудовою ціллю для невидимих стрільців, що вдарили по них влучно і безжально. Цей диявольський задум вдався угорцям якнайкраще: добра третина солдатів, убитих і поранених, впали на землю.

Козаки, що мали оточити мадяр, а тепер самі опинилися в пастці, повернули коней і люто кинулися в темряву, але їх там уже чекали. Кілька сотень вершників, як нічні примари, вискочили із засідки і стрімко вдарили по них, змусивши відступити аж до самого згарища, де все ще метушилися вцілілі жовніри. Результат бою здавався вирішеним, але оточені, розлютившись на ворога ще більше за те, що пошив їх у дурні, несподівано дали завзяту відсіч. Не отримавши блискавичної перемоги, здивовані угорці припинили атаку і, трохи розширивши кільце, стали готуватись до наступного нападу. Проте й удруге наштовхнулись на козаків, як на стіну. До того ж за час короткого перепочинку Матвій зумів вишикувати рештки жовнірів у каре, і ті гримнули з мушкетів, з лихвою віддячивши мадярам за недавню кривду. За таких умов, коли нападникам аж ніяк не хотілося випускати удачу з рук, бій обіцяв бути довгим та кривавим. І хтозна, кому вдасться взяти гору.

Тим часом Христоф та двоє найманців, відшукавши високий та зручний пагорб, спостерігали за всім згори. Відстань була чималою, і стріляти звідтіля в угорців здавалось марною справою. Думка вихопити шаблі і стрімголов кинутись на ворога з тилу не викликала б у них захвату, навіть якби випадково з’явилася. Найперше тому, що не хотілося гинути через пихатість і впертість пана Сангушка, якому козаки і жовніри завдячували зараз своїм собачим становищем. Отож лишалося тільки мовчки споглядати на це безглуздя.

Та за якусь годину-півтори, коли так і не виявилося ані переможців, ані переможених, ці троє раптом зрозуміли, що й вони опинилися на своєму місці недарма. Просто під ними, на дорозі, з’явились вогні, що поволі рухалися в протилежний бік від поля бою. Вгледівшись уважніше, можна було розрізнити обриси карети і кількох вершників, що її супроводжували.

Христоф стрепенувся і жваво промовив:

— Готовий закласти дукат, що в цьому екіпажі дещо цікаве для нас.

— Або дехто, — припустив Орест, в якого від цієї здогадки дужче забилося серце.

Тільки Казимир виявив цілковиту байдужість до нових обставин, повідомивши, що йому давно в печінках всі ці любовно-політичні ігрища, у світі немає миліших речей, аніж кухоль меду і ложе пані Яблоновської. Проте одразу ж зауважив, що стріляти звідси по конвоїрах — любісінька справа, за яку візьметься хоча б тому, що не хоче померти з нудьги.

Як слід прицілившись, чоловіки зробили кожен по два постріли і кинулися вниз, добивати вартових шаблями. Важливіше, однак, було наздогнати карету, яка мчала далі по дорозі. Щойно з конвоїрами було покінчено, Христоф і найманці скочили на звільнених коней і погналися слідом. Ніч була на боці переслідувачів: за якихось чверть години карета, втрапивши колесом на невидимий камінь, високо підстрибнула і звалилася набік. Кучер, описавши дугу, зник десь у придорожніх заростях, а серед коней запанував цілковитий безлад: одні воліли здатися, а інші уперто хотіли, щоб тікати далі. Зрештою, сплутана упряж вирішила все на користь перших.

Чоловіки скочили на землю і наблизились до екіпажа. Зірвавши дверцята, вони зазирнули досередини. Серед тісного темного простору завиділи клапті барвистої тканини з жіночої сукні.

— Наздогнали, — злякано промовив Орест.

За мить він тримав на руках непритомну напівживу Софію.

Розділ XI

На третій день графиня Другет прийшла до тями. Чи не найбільше зрадів цьому замковий конюх, бо на нього переклали всю провину за те, що вона впала з сідла, і кожного дня нещадно били батогами. Сердега палко молився, щоб Господь повернув їй свідомість або ж забрав його з цього світу. І от небеса явили милосердя. Конюха лишили в спокої, цілковито зосередившись на графині.

Пані Другет була ще слабкою, проте одужувала швидко. Домінік, що не відходив від неї увесь час, зміг нарешті перепочити. Утім, вже на четвертий день вона покликала його до себе.

Жінка стояла посеред кімнати, вбрана у легку сукню, напроти вікна, крізь яке щедро лилося яскраве денне світло. Картина була така незвична, що Гепнер не повірив власним очам. І тільки голос видав у цій з'яві господиню Невицького замку.

— Ви чимось здивовані, Домініку? — ласкаво мовила вона.

— Моя пані… Ваш покірний слуга радий бачити вас здоровою, — похапцем відповів той.

— Усе — завдяки вашій турботі, мій друже, — сказала графиня, — будьте певні, я зможу віддячити.

— Побачивши вас, я вже отримав свою нагороду, — чемно вклонився лікар.

— Годі вам, — пані Другет несподівано засміялась, — як на мене, вигляд золотих форинтів потішив би ваше око більше.

— Навіщо полоненому гроші, якщо за них він все одно не купить собі свободи? — промовив Домінік.

Графиня трохи спохмурніла.

— Я не пхаюся в справи мого чоловіка, — сказала вона, — очевидно, є якась важлива причина, через яку ви досі тут. Хоча, зізнаюся, коли б моя воля, я… також вас би не відпустила…

Гепнер кинув швидкий погляд, усе ще намагаючись зрозуміти, чим викликана переміна з цією жінкою. Куди поділася чернеча стриманість? Холодний погляд? Крижаний тон? Чи, може, гепнувшись об землю, вона трохи схибнулася? Але ж ні! На те не було схоже.

Мовби вгадавши його думки, пані Другет перевела розмову на інше:

— Скажіть мені, Домініку, коли мене лихоманило, чи промовляла щось… незвичайне?

Графиня сіла на край ліжка, бо так легше було дивитися йому прямо в вічі.

— Ваша милість здебільшого повторювали одне… — Гепнер трохи розгубився. — Проте навряд чи це має якесь значення…

— А що саме? — жваво поцікавилась жінка.

— Пані скаржилась, що у її серці — вогонь. Але ж… Таке часто можна почути, коли хворих лихоманить, — відповів лікар.

На її блідих щоках несподівано загорівся рум'янець, і вона сором’язливо закрила їх долонями.

— Атож, вогонь, — повторила графиня. — Знаєте, я заходила у майстерню. Там було дуже гаряче. Отож, щоб освіжитись, як на лихо, вирішила проїхатися верхи… Ось і пояснення про вогонь…

Домінік мовчки кивнув. Він погодився б, навіть якби йшлося про геєну огненну. Але що принесе йому ця переміна в настроях господині замку? Дійшовши висновку, що це таки покращить його становище, бранець трохи збадьорився.

Наостанок графиня всміхнулася і додала, що як тільки остаточно одужає, неодмінно влаштує бенкет, на який Домініка вже запрошено.

За тиждень сонячні дні зблякли, і осінь в Карпатах взяла своє, населивши їх мрякою і туманом. Споглядаючи довколишній світ, небагато хто пройнявся б думками про веселощі, однак графиня лишалася вірною своєму задуму. З самісінького ранку, неабияк усіх здивувавши, вона наглядала скрізь, сама керувала слугами, що метушливо тягли до бенкетної зали довжелезні столи, барила з вином та медом, срібний посуд, срібні підсвічники та канделябри. Пані Другет побувала навіть на кухні, де з її появою кухарки припинили галас і цілковито зосередились на смаженій дичині. Запечену птицю згори прикрашали пір’ям, а у дзьоб та нутро планувалось напхати свіжих ягід. Пильнуючи так, графиня лишилася вдоволеною і попрямувала до музикантів, що понуро сиділи в кутку, бо ще не мали й ріски в роті. Побачивши її, вони збадьорилися. Пані Другет звеліла їх добре нагодувати, і сердеги цьому були раді.

Під вечір почали з'їжджатися гості. Лакеї зустрічали їх у дворі і проводили до вітальні, де за жвавими балачками та плітками ті гаяли час до застілля. Нарешті гостей провели до бенкетної зали, де вже красувалися численні наїдки та напої, на чолі столу сиділи господарі. Доки гості розсідалися, Домінік переминався з ноги на ногу, аж поки графиня знаком підкликала його до себе.

— Ви сидітимете поруч мене, — пошепки промовила пані Другет.

Гепнер зніяковів, але вклонився і подякував за таку честь.

Граф також зустрів його по-дружньому, промовисто показавши на свій кухоль, у який було налито… квасу. Вочевидь, затятий пияк таки знайшов у собі сили не скотитися остаточно в прірву.

Горбатий ксьондз запросив присутніх до молитви, щоб подякувати Господу за чудодійне одужання графині, котра своєю побожністю і щедрістю не поступається святим угодникам. Усі присутні явили смирення, проте, щойно молитву було завершено, вони накинулись на розкішні наїдки, як голодні пси.

За годину-другу декого від надмірного завзяття слуги вже виводили на свіже повітря, а в залі лишалися тільки найстійкіші та найобачніші. Проте й вони дедалі менше звертали уваги одне на одного, невпинно проголошували тости і докидали солоних жартів. А шляхетні пані мусили підвестися з-за столу і покинути своїх мужів лихословити самих. Звісно ж, господиня, пані Другет, першою подала такий приклад, хоч її власний чоловік так і не доторкнувся до вина і взагалі був взірцем добропорядності. Він з виглядом мученика жадібно ковтав немилосердну слину, але спогади про недавні жахіття були сильнішими, ніж бажання влитися в цю вакханалію. Господар глянув услід дружині, а потім повернув до Гепнера своє спітніле обличчя.

— Воістину, я щасливець, мій друже, — несподівано сказав граф, — навіть незважаючи на ті муки, що переживаю зараз. Пані Другет мене просто вражає!.. І якщо, не приведи Господи, вона знову колись стане такою ж сухою, як раніше, клянусь честю, я змушу її ще раз впасти з коня. А поки що понад усе прагну опинитись у її постелі! От тільки нехай панство роз’їдеться…

Він глянув на захмелілих гостей і скривився у презирливій усмішці.

Домінік відчув щось схоже на заздрощі. Йому пригадалось, як він припав до її грудей, і йому раптом до нестями захотілось зробити це ще раз. Мотнувши головою, він, здавалось, прогнав це солодке видіння, але воно нікуди не поділося, а тільки розтеклось по жилах гарячою жагою. Зрештою, Гепнер поклав собі, що надто захопився п’янкими трунками зі столу.

Несподівано за спиною він зауважив Юстину. Дівчина прошепотіла:

— Вас хоче бачити її милість графиня… — відповіла служниця.

— Он як?

Він роззирнувся. Граф був цілковито поглинутий розмовою з горбатим ксьондзом. Вийти вдалося непомітно, попри те, що Гепнер хитався, як од вітру.

У покої, де чекала його графиня, панував морок, що ледь розсіювався скупим світлом лампадки. Силует жінки заледве вгадувався, і тільки голос турботливо запитав у Домініка, як той почувається. Гепнер стримано подякував, краєм ока спостерігши, як Юстина хутко вийшла з кімнати і щільно зачинила за собою двері.

— Даруйте, я втомилася від галасу і безлічі свічок… — озвалася пані Друге. — Сподіваюся, ви не заблукаєте?

— Ні, ваша милосте, — відповів чоловік.

— Либонь, я зробила це мимохіть, щоб приховати бентегу. Хоч мені це не зовсім вдалося. Як ви гадаєте?

Спантеличений Гепнер не знав, що відповісти. Від вина голова паморочилася, тож він боявся, що бовкне якусь дурницю. На щастя, графиня продовжила сама:

— Важко сховати вогонь, котрий розгоряється всередині дедалі з більшою силою… Бачте, я знову про це… І майстерня тут ні до чого… Коли ми… Я після вашого пориву, що мала би його засудити, відчула себе, як виноградар, що, занедбавши лозу, запрагнув раптом доброго плоду. Що лишається йому, як не попрохати вина в сусіда? Хоч пан Другет, в силу своїх досить обмежених потреб, втішений і тією дрібкою, що йому стільки років законно діставалась… Не знаю, хто більше мені потрібен: священик чи ви — лікар, ви зцілили мого чоловіка, я мусила розповісти про свої страждання саме вам… Підійдіть ближче…

Домінік раптом відчув запаморочення. До краю зневажаючи себе, він опинився так близько від графині, що чув її уривчасте дихання.

— Я мушу розповісти вам ще одну річ, — продовжила вона пошепки, — поділитися тим, що найбільше не дає мені спокою. Сівши тоді на коня по-чоловічому, я вперлася колінами в його боки, а лука сідла опинилася в мене поміж… Поміж стегнами… Чим дужче я мчала, тим більше торкалась її…

Гепнер сіпнув комір, бо йому забракло повітря. Свідомість розхлюпалася, як переповнена чаша, не вмістивши вже останніх слів графині: «я ніколи досі не відчувала такого, Домініку. І мені захотілося, щоб це… щоб я…»

— Ну, залиште мене!..

Домінік збентежено вискочив.

Наступні дні минали монотонно і сіро. Увесь час дощило, і в графа Другета розболілася спина. Гепнер мусив бути поруч, вигадуючи різноманітні мазі і примочки, щоб полегшити його страждання. Але мучив господаря замку не лише біль. Недобрі передчуття заволоділи ним, коли в зазначений день не з’явився Іштван, який мав би привезти в Невицьке Софію Єлецьку. Не з’явився він і наступного дня, від чого граф люто лаяв його зрадником, перевертнем та сучим сином. Здавалось, тверезу дійсність переварити йому важко, іще трохи, і він гукне Ласло, який сидів тепер без роботи, глипаючи на всіх, як прогнаний пес.

Увечері Домінік повертався у свою кімнатчину, де часом заставав Юстину, яка приносила їжу та запалювала йому свічку. Дівчина була неговіркою, як і вперше, коли вони зустрілися. Гепнер спробував допитатися, в чому річ, але вона тільки відводила погляд.

Якогось вечора до нього тихо постукали. Було вже пізно, за вікном невпинно стугоніла буря, гуркочучи дощовими ринвами і завиваючи вітром. На порозі стояла бліда жінка. Графиня скидалась на примару, наче потрапила вона сюди не через двері, а проникла крізь стіну. Пані Другет мовчала. Гепнер схилився перед нею, йому до болю хотілося побачити її, почути її голос. Він ладен був якби міг, забігти кудись. Він торкнувся її руки, вона не озвалась. Та чи потрібні слова про божевілля, яке впало на них? Усе змішалося — жар омріяного і холоднеча реальності, дика пристрасть притискала жінку грудьми до сирого підвіконня, змушуючи кричати в дощову прірву від болючої насолоди. Кудись щезли думки, що на Страшному Суді доведеться відповідати за перелюб… І за цю одержимість…

Вона приходила щовечора, аж поки одного разу сказала, що це — востаннє. Обличчя графині зачаїло якусь потаємну і страшну муку, як мучаться ті, кого долає пристрасть і сумління. Гепнеру защемило серце, він відчув, що це кінець.

Жінка підвелася, і то вже була гордовита шляхтянка, але яка ж вона була болісно гарна…

— Завтра ви будете супроводжувати мене до монастиря в Мункачі, — твердо сказала пані Друге. — Ви добряче прислужилися графові останнім часом, тож можна розраховувати на його прихильність. Як тільки від’їдемо досить далеко від Невицького і проминемо Унгвар, я подам вам знак. Для втечі…

Домінік не повірив своїм вухам.

— А варта? — перепитав він обережно.

— Кожен з них отримає по форинту, — відповіла графиня, — тож не надто будуть перешкоджати. Похапають зброю, хтось, може, для годиться вистрілить, але вам досить буде тільки пришпорити коня. У дорожній сумці при сідлі знайдете їжу і трохи грошей. До Лемберга має вистачити, якщо, звичайно, попрямуєте туди.

Домінік опустився на коліна і кинувся обійняти свою рятівницю, проте пані Другет м’яко відсторонилася.

— Не треба, — благально мовила вона, — інакше… я передумаю…

Вона поспіхом вийшла, зоставивши Гепнера в сум’ятті. Сповнений хмільної надії, шепочучи напівбожевільні молитви, він простягся на долівці і пролежав так до самісінького ранку.

Із напівсну чи напівзабуття його вивів ранковий гомін на подвір’ї. Визирнувши у вікно, він побачив з десяток солдат і двох служниць, що галасливо поралися біля осідланих коней та запряженого екіпажа. Графиня ще не вийшла, але він зрозумів, що цей почет готується для неї. Стримавшись, аби не помчати щодуху вниз і цим самим видати себе й пані Другет з головою, Домінік нервово спостерігав за приготуваннями. Час тягнувся немилосердно, йому здавалось, що за ним нікого так і не пришлють.

Нарешті з’явилась графиня. Трохи згодом слідом за нею вийшов господар замку. Гепнер не міг бачити його обличчя, але йому здалося, що граф спокійний і навіть усміхнений. Можливо, це через те, що припинились дощі і його вже не мучила спина.

Нарешті до кімнати ввалився захеканий служка, повідомивши, що її милість запрошує пана людвисара приєднатися до мандрівки в монастир, котру вона має намір здійснити. Раніше, ніж той договорив, Гепнер кинувся донизу.

За півгодини паломники вирушили в дорогу. Озирнувшись, Домінік побачив, що граф Другет змінився на виду і споглядав їм услід вже не так добродушно. Утім, тепер це було байдуже. Якщо вийде так, як спланувала графиня, то вже до полудня він буде вільний. Ця думка щемила серце і, здавалось, окриляла навіть його коня, від чого той гарячився і рвався вперед. Можливо, йому, як і вершнику, значно легше дихалось на цій розкислій дорозі поміж вологими схилами гір, що тріпотіли на осінньому сонці ще не розгубленим золотом. Трохи нижче свіжіли води Унгу, тягнучись неквапно, як лінивий вуж, в передчутті холодної пори.

За Унгваром розкинулась рівнина з попелястими хмарами на обрії. Вони передрікали негоду, проте Домінік назвав би їх Божим знаком. Швидше б опинитись там, удалині! Графиня не поспішала подавати йому знак. Може, ще був не час. Думати про те, що пані Другет змінила своє рішення, йому не хотілося. Він нетерпляче позирав крізь шовкові завіски карети, силкуючись з’ясувати причину зволікання.

Нарешті карета спинилася. Графиня пильно вдивилася в попелясту далину.

— Скажіть, пане Гепнере, — спроквола мовила вона, — чи видно вам сокола, он там, на видноколі?

Домінік глянув невидющими очима туди, куди вказала графиня, і з удаваним спокоєм відповів:

— Мені здається, це ворон, ваша милосте.

— Помиляєтесь, — досадливо заперечила вона, — ваші очі підводять вас. Це сокіл.

— Хай змилується наді мною ясна пані, — стримуючи радість, промовив Гепнер, — я бачу ворона.

— Ви мене засмучуєте, — твердила жінка, — це все одно, що сплутати темряву і світло, янгола і демона.

— Тоді я рушу вперед, аби переконатись у вашій правоті, моя пані!

З цими словами він скочив на коня, і перш ніж хтось став йому на заваді, щодуху помчав по розгрузлій дорозі туди, де в небі справді кружляв сокіл. Вартові кинулись навздогін, але, як і було обіцяно, не надто докладали зусиль, щоб упіймати втікача. Зрештою, вони взагалі залишили його в спокої і повернулись до екіпажа.

Отже, нарешті свобода! Вона обіймала його зустрічним вітром, забивала подих, повнила груди і дурманила голову. Усе навколо несподівано здалося йому безцінним скарбом: мокре листя на буках він не проміняв би й на гору золота, а дорожнє каміння — на жодні коштовності. Навіть дощова вода в калюжах здавалась цілющою, як джерело Гіппокрена.

Промчавши несамовитим галопом добрих чверть години, утікач стримав коня. Слід було берегти його сили, бо шлях попереду лежав довгий. З дороги в рідкий лісок збігала покручена стежка, ведучи, мабуть, у найближче село. Трохи подумавши, Домінік рушив нею. Йому хотілось уникати широких путівців, принаймні до гір, а далі вже, думалось, небезпеки буде менше.

За годину лісову тишу пронизав собачий гавкіт. Очевидно, неподалік були мисливці. Гепнер стрепенувся, але вирішив зберігати спокій. Зрештою, кому відомо, що він утікач? Пришпоривши коня, Домінік спробував опинитись від них якнайдалі, проте гавкіт невпинно наближався. Ще трохи, і можна було розгледіти кількох вершників, які рухались просто на нього. Згадавши, що він не має навіть шаблі, втікач люто стиснув зуби. Мисливські хорти вже вовтузились під копитами коня, і найкраще було зупинитись та вичавити з себе посмішку.

П’ятеро вершників зі списами та арбалетами оточили його, мовби він був їхньою здобиччю. Невдовзі наблизився ще один, червонопикий пузань, в якому Домінік з жахом упізнав графа Другета.

— А-а, пане Гепнер! — вигукнув той, мовби в їхній зустрічі не було нічого незвичного, — радий вас бачити. Скажіть, не пробігав тут часом вепр? Ми женемо його від самого Невицького. Хитра тварюка.

Приголомшений Домінік не знайшов, що відповісти, і тільки з відчаєм дивився на мисливців. Обличчя їхні були викривлені ненавистю і бажанням загнати. Якщо не звіра, то втікача.

Пан Другет тим часом зліз із коня і неквапно підійшов до нього.

— А ви також на полювання, Домініку? — запитав він, опускаючи руку в його сумку, що висіла при сідлі. — О-о, бачу, вас нівроку спорядили… Їжа, вино і навіть гроші… Тільки навіщо вони мисливцеві? Може, ви гадали, що в наших лісах дичину купують?

Вершники глузливо зареготали. Як тільки Другет знову виліз в сідло, вони оточили бранця ще тісніше і, пригостивши кількома стусанами, міцно зв’язали йому руки. Не гаючи часу, граф наказав рушати в Невицьке.

Мисливці і спійманий утікач в’їхали в замок ледве пополудні. На подвір’ї стояв екіпаж графині, отже, її також було викрито. Другет не дозволив дружині навіть доїхати до монастиря, можливо, боячись, що вона там і залишиться. Сильніше за все Гепнеру дошкуляла провина. Що буде тепер з цією жінкою? Адже граф, очевидно, здогадався про все.

Утім, попри найгірші сподівання, господар замку, здавалось, тамує свій гнів. Підкуплену варту висікли канчуками і прогнали, а Домінікові лиш заборонили виходити зі своєї в’язниці, де, як і раніше, під дверима виставили варту. Як повелися з пані Другет, він не знав, але сподівався, що до неї також було проявлено милосердя. Цього йому хотілося більше, аніж свободи.

Щодо графа, то він знову кинувся в пиятику. Цілісінькими днями та й уночі з двору і сусідніх веж чулися його гучні крики і сороміцькі пісні. В останньому пан Другет вправлявся з особливим завзяттям. Можливо, так він виливав свій біль або ж хотів помститись перелюбникам, наче то саме про них горлав брудних пісень. На більше, схоже, в нього не вистачало духу.

Так минув ще тиждень. Іштвана досі не було, і граф просто навіснів. Тепер він зовсім не спав, а пити почав ще дужче. От-от, здавалось, його шлях трафить, але, вочевидь, людські можливості можуть бути нездогадними.

До в’язня, як і раніше, навідувалась Юстина, приносячи йому їжу, але той її не торкався. Нарешті, одного дня служниця не витримала:

— Про мене, можете вмерти з голоду, але подумайте про тих, хто хоче вам допомогти. Гріш вам ціна, коли самі зведете їхні зусилля намарне…

В очах Домініка промайнув ледь помітний вогник. Юстина озирнулась на вартових, але ті були зайняті балаканиною.

— Пообіцяйте мені, що від сьогодні будете їсти, — пошепки сказала вона, — можливо, завтра вам знадобляться сили…

Бранець кивнув. Відповівши йому теплою усмішкою, дівчина хутко вийшла за двері, не викликавши у солдатів ніякої підозри.

Наступного вечора Юстина застала Домініка у значно кращому настрої, хоч сама була чимось стурбована. Поклавши посеред кімнати великий вузол, вона сказала, що це чиста постіль, за тим узялася запалювати свічку, промовисто глянувши на Гепнера. Той заходився допомагати. Юстина дивилася на нього довго і пильно. Йому більше не судилось побачити цю щиру душу, що була така добра до нього. Свічка спалахнула і залила все тьмяним світлом, від якого скочили темні тіні.

— Прощавайте, — тихо мовила Юстина, — може згадаєте колись… — і вийшла.

Вартові зачинили за нею двері, Домінік нетерпляче кинувся до вузла. Усі його найбожевільніші мрії справдились: з цієї в’язниці був тільки один шлях! Дівчина вирішила допомогти ним скористатись. Довгі клапті з подертих полотен служниця зв’язала в одну довжелезну мотузку, додавши, либонь, свою молитву про те, аби її вистачило до підніжжя замкових стін. І про те, щоб мотузка витримала втікача.

Глупої ночі, коли вже було добре за північ, Гепнер зважився на цю відчайдушну спробу. З кожним порухом наближаючись до землі, Домінік все більше відчував, як несамовита радість і бажання жити заміняють страх. Ненависна в’язниця лишалася вгорі, а внизу чувся шурхіт вітру поміж сплячих осінніх дерев. Здавалось, ще трохи, і ноги його торкнуться жаданої опори…

Та, мабуть, не вистачило бідолашній Юстині ще одного «Господи, помилуй». Мотузка закінчилась, і втікач опинився у лютій пастці: підніматись нагору вже не було сил, а донизу ще лишалось багато. Звівши очі в темні небеса, мовби запитуючи в них про справедливість, Домінік розправив зболені руки, наче крила…

Розділ XII

Орест, Казимир та Христоф дізналися під ранок, що панові Сангушку таки вдалося розбити угорців. Мадяри відступили, попри те, що довгий час удача була на їхньому боці. Змучені козаки не стали їх переслідувати, відпустивши з миром, і тільки сердито плювалися вслід. Такою перемогою, коли їх було пошито в дурні, вони не гордилися. Як, зрештою, і сам пан Сангушко, котрого замість відчуття провини охопила лють. Він марно вишукував бодай одного живого угорця, щоб зігнати на ньому злість. Помітивши трьох чоловіків і Софію, що поволі наближались до місця битви, вельможа сердито відвернувся.

— Ви, бачу, серед нас наймудріший, Христофе, — процідив шляхтич не озираючись. — Здобули трофей, не проливши ані краплі крові.

— Помиляєтесь, — заперечив той, — нам довелося перебити варту.

— Єго княжа мосць велів відвезти пані Єлецьку до Лемберга, — нагадав Сангушко, — тож виконуйте його волю…

— День-два мусимо зачекати, — мовив кур’єр, — нехай мадяри відійдуть якомога далі.

— Як знаєте, — шляхтич байдуже махнув рукою.

У цей час до них підійшов Матвій. На ротмістра було страшно дивитись: обдертий, весь у крові, він сповна розділив долю своїх жовнірів. Утім, Софія щодуху кинулась до нього і ніжно обійняла.

— Слава Богу, ви живий, — промовила вона.

— Щасливий вас бачити, моя пані, — відповів той.

Орест, що мовчки за цим спостерігав, люто скреготнув зубами.

— Не переймайся, — пошепки заспокоїв його Казимир, — бачиш, він ледь живий. При нагоді доб’ємо, як свиню.

Після полудня Сангушко велів козакам повертатись до Острога. Христоф заходився шукати поблизу більш-менш придатне місце, аби зупинитись перед тим, як вирушити далі, і Матвій запропонував свій форт. Після нападу розбійників Деражню почали відбудовувати заново, а декілька вцілілих будинків могли бути сяким-таким прихистком. Кур’єр погодився, і разом з найманцями подався слідом за жовнірами, котрих залишилась після бою лише сотня. Софії підвели сумирну кобилу, і вона поїхала на ній попереду, поряд із ротмістром.

Деражня тепер непривітно бовваніла чорнотою, оточена свіжим частоколом, який звели найперше. Підрихтовані будинки також переливались жовтими дошками поміж обгорілих зрубів, від чого мерехтіло в очах. Навіть вартовий на вежі здавався лиховісним навом, сторожем до якогось царства мертвих.

Орест не зважав на цю похмурість. Точніше, йому було байдуже. Лігши ввечері на обгорілі дошки в кузні, хлопець так і не зміг заснути. В густій темряві він слухав сонне сопіння Казимира і віддалені крики сови, мовби ці звуки мали для нього якесь значення. Врешті юнак звівся на ноги і, намацавши збоку шаблю, тихо вийшов на подвір’я.

Ніч була вже по-осінньому холодною, зганяючи вартових ближче до вогню і казанків з гарячим питвом. Кожен з них охоче умостився б на Орестове місце, якби тільки той великодушно замінив його на чатах. Але він навіть близько не мав такого наміру. Трохи постояв, а потім рушив до напіврозваленого дому коменданта. Вартового під дверима не було, ротмістр більше не переймався такими дурницями. Зігнувшись під скошеним одвірком, Орест безперешкодно проник досередини.

Матвій також не спав. Комендант сидів перед каганцем-сліпаком. Коли скрипучі дошки видали гостя, він ледь зиркнув на нього.

— Чого тобі, найманцю? — запитав ротмістр.

— Хочу запитати, як пан почувається, — трохи затнувся прибулий.

— Яке твоє діло? — не второпав Матвій.

— Я, як ніхто інший, бажаю, щоб ваші рани чимшвидше загоїлись, — промовив Орест і рішуче додав: — Мушу з’ясувати дещо.

Комендант ледь помітно усміхнувся.

— Ну, кажи. Вперше бачу найманця, якому до вподоби шляхетські витребеньки. Що ж я тобі зробив?

— Мені потрібна ця жінка. Софія…

Орест помітив, як Матвій змінився на обличчі. Він, мабуть, не сподівався на суперника.

— Хіба пані Єлецька зробила вибір на чиюсь користь? — сухо перепитав комендант.

— Ні, але якщо один з нас буде мертвим, то їй узагалі не доведеться вибирати, — зухвало відповів Орест.

— Важко не погодитись, — кивнув ротмістр, — що ж, я до твоїх послуг хоч зараз.

— Вашмосць ще недужі, — заперечив найманець.

— Навпаки, я чудово почуваюся, — запевнив Матвій, — чи, може, ти сам злякався?

Орест відповів згорда:

— Я битимусь лівою.

Він подався до виходу, комендант — слідом за ним.

З форту вони вийшли як добрі друзі. Ніхто б навіть не запідозрив про ворожнечу, що спалахнула між ними. Здавалось, Матвій вирішив перевірити укріплення і взяв з собою хлопця для певності. Орест і справді крокував попереду, несучи в руках смолоскип, мовби освітлюючи йому дорогу.

На просторій галявині, коли форт опинився за темними деревами, обидва зупинились. Місце для бою підходило якнайкраще. Орест жбурнув смолоскип на купу сухого гілля, освітивши галявину яскравим полум'ям.

— Перш ніж воно догорить, ти будеш мертвим, — попередив ротмістр.

Орест усміхнувся. Він був молодший, але значно більше знав про вбивства в хащах під Оршею і грабунки на дорогах Лівонії. Сам час, сама п'яна і брудна доба навчила його мистецтву бою. Той, хто заробляв на хліб і вино його ремеслом, не переймався усілякими позиціями у фехтуванні. Не минуло й чверті години, як він збив коменданта з ніг і вже готовий був нещадно з ним розправитись, як голос Христофа зупинив його:

— Стій, дурню!

Кур'єр був не сам. Поруч з ним стояв Казимир, здоровань Лук’ян, Софія і декілька жовнірів.

— Що за комедію ви тут улаштували? — Христоф не тямився з люті.

— Це гонорова справа, — відповів ротмістр, підводячись з долу, — і, якщо ваша ласка, ми її завершимо.

— Чорта з два! Орест вибачиться, і ми повернемось до форту.

— Що ж, я готовий, — сказав найманець, який і так відчував себе переможцем.

— Не смій! — скипів комендант. — Ми зараз продовжимо!

— Благаю вас, не треба, — мовила до нього Софія, — ви не цілком одужали…

Невідомо, як би закінчилась ця сцена, коли б не раптова поява незнайомця. Він був один, а проте навіяв більшого жаху, ніж загін розбійників. Чоловіки стиснули зброю і мовчки вгледілись у нього, чекаючи, коли ця поява, що вийшла з нічного лісу, заговорить. Коли вогонь освітив його обличчя, Христоф і Казимир упізнали в ньому угорця, з яким познайомились за досить схожих обставин.

Іштван не поспішав говорити. Здавалось, він чекав, коли всі заклякнуть від моторошного жаху, який він викликав. Відчувши, нарешті, підходящу мить, угорець хрипко засміявся.

— Вітаю вас, панове, — сказав він. — Коли ваша ласка, я владнаю суперечку в інакший спосіб: пані Єлецька піде зі мною. Згода, Софіє?

— Нізащо! — вона вся затремтіла, щосили притиснувшись до коменданта.

— Облиш, — продовжив прибулий. — Людвисар вже нас чекає. Лишилось зовсім небагато, тож я не дозволю тобі зіпсувати торжество.

— А як же Янгольська Кров?

— Камінь буде в мене. Це лиш питання часу…

— Послухайте, пане, — втрутився Матвій. — Я не знаю, хто ви, але раджу забиратися туди, звідки прийшли. Інакше…

— Мій друже, — перебив його Іштван. — Серед вас принаймні є двоє, хто підтвердить, що зі мною краще не сперечатися. Особливо вночі.

— І принаймні один, хто радо відірве вам голову, — процідив кур’єр.

— Чорти б узяли підлу людську породу! — розлютився гість.

Він раптом скинув руки догори і зметнув над собою плащ. Вогнище несподівано спалахнуло так яскраво, що, здалось, ніби загорілося півлісу. Над полум’ям з’явився велетенський вовк, і Христоф відчув, як у рамено йому вп’ялися могутні зуби. Звір, поваливши його на землю, відстрибнув назад. З лютим гарчанням він став скрадатися, мовби обираючи наступного противника.

— Зімкнути ряд! — наказав ротмістр переляканим солдатам.

— Відійдіть, — озвався Лук’ян, — ви тут нічого не вдієте.

Ступаючи поважно і неквапно, мовби на ньому були важкі лати, він вийшов наперед і став перед вовком. Звір, люто блиснувши очима, метнувся йому до самісінького горла, але тієї ж миті чоловік вдарив у відповідь. Тим, хто стояв неподалік, здалося, що з Лук’яна, мов з дерева, посипалась кора. Удар його був тяжким, але перевертня він тільки дужче розлютив. Звір нападав знову і знову, потроху знесилюючи велетня. Схоже, маючи достойного суперника, він не поспішав, а навіть насолоджувався боєм і смаком ураженої деревоплоті.

Та раптом перевертень відступив і тривожно втягнув ніздрями повітря. Ще дужче він занепокоївся, коли з лісу долинуло пронизливе виття. Зграя справжніх вовків була зовсім близько, і десятки хижих очей стискали довкола нього щільне коло. Минаючи людей, вони йшли творити свій жорстокий, але справедливий суд. Декількох перевертень розтерзав одразу, але решту це не зупинило. Сама природа, либонь, рвала на шмаття і нищила це диявольське створіння…

Вовки, зробивши свою справу, зникли в темряві так само раптово, як і з’явились. Приголомшені цим видовищем, ніхто не промовив ані слова, наче скам’яніли.

Казимир стояв найближче до роздертого трупа. Коли заціпеніння минуло, він глянув на нього сміливіше. Замість вовчої морди там уже ледь проглядалось спотворене обличчя, на якому несподівано кліпнула пара людських очей. Коли скривавлені повіки розтулилися, у них видно було страшний біль і якесь відчайдушне благання.

Казимир підійшов ближче і схилився над конаючим. Тепер він чітко бачив людину, у якої від звіра залишилися хіба що клубки шерсті і клапті роздертої шкіри. В тремтячій закривавленій кисті він тримав згорнутий сувій, а на вустах ледь чутно запеклося ім’я:

— Домініку… Гепнеру…

Тепер час було Казимиру віддячити угорцеві за свій порятунок. І найкращою віддякою могла бути тільки смерть. Піднісши догори шаблю, він різким і точним рухом увірвав його страждання.

Вогонь догорів, і час було повертатися. Про дуель забули. Складалося враження, що навіть самим дуелянтам було байдуже до недавньої суперечки. Ніхто тієї ночі так і не стулив очей. Здавалось, зумисне, щоб дочекатися нарешті понурого лиховісного світанку.

Уранці Христоф повідомив, що за добу вони вирушають далі. І хоч рана від укусу перевертня так і не почала гоїтись, свого рішення він не змінив. Лук’ян дав йому з собою якогось зілля, але попередив, що воно тільки зніме біль. Залікувати таку рану — справа геть непроста.

Усе було готове в дорогу, і Матвій з десятком жовнірів налаштувався супроводити їх до Дубна. Орест намагався уникати його погляду. Він боявся, що не втримається і знову затне суперечку. Утім, його тішила думка, що мине трохи часу і ротмістр повернеться назад у свій форт. Тоді на Софію ніхто не зазіхне…

Щойно діставшись міста, Христоф найперше подався до замку, де відшукав підскарбія і забрав у нього свої десять дукатів, що їх за звитягу обіцяв єгомосць князь Острозький ще до того, як розгніватись. Кур'єру здавалось, що від радості в нього от-от виростуть крила, тому, побачивши Карбовника, він щиро його обійняв. Утім, соцькому було геть не до радощів. Обличчя він мав суворе, а погляд зосереджений, як перед боєм.

Привітавшись, він повідомив препогану новину: орда, що стояла під Меджибожем, рушила в похід.

— Йдуть на Дубно? — запитав Христоф.

Соцький заперечливо мотнув головою.

— На Лемберг, — відповів той, — не займатимуть по дорозі жодного іншого міста. Це я достеменно знаю…

Кур’єр стривожився. Напади татар зовсім не були рідкістю, але цього разу слід було сподіватися на особливу жорстокість. Розгнівані поразкою, вони будуть мститися. Тільки чому саме Львів? Адже їх тут розбили? Утім, це вже не мало значення.

Він хутко спорядився в дорогу і наказав те саме зробити Оресту та Казимиру.

— А Софія? — перепитали вони.

— Залишимо її тут, — відповів кур’єр.

Проте сама вона з цим не погодилась. Підійшовши до Христофа зовсім близько, жінка пошепки шепнула:

— Ви не розумієте, орда іде саме по мене.

Чоловік недовірливо усміхнувся.

— Отже, Лемберга вам шкода менше, аніж Дубна?

— Не в тому річ, — на очах її зблиснули сльози, — я охоче вийшла б до них у поле, але й після цього вони не зупиняться. Найбільше їм потрібен Домінік Гепнер, а вже з ним вони отримають бажане.

— Часом мені здається, що цей чоловік потрібен самому дияволу, — промовив Христоф.

— Можливо, — сказала Софія, — давайте поквапимось, я все розповім дорогою…

Кур’єр погодився. Він попросив подати для неї коня, і вони чимдуж покинули місто. Слідом за ними виїхав Матвій зі своїми жовнірами. Дізнавшись про новину, він вирушив просити в короля допомогти Львову.

Під вечір наступного дня четверо вершників вже були біля Олеська. Тут Христоф про всяк випадок тримав напоготові охоронну грамоту від пана Даниловича, проте клятий десятник, якого він уперіщив в корчмі чоботом, їм не трапився.

Кур’єр стримав коня і повернув з гостинця на вужчу, дбайливо викладену каменем дорогу.

— Ти куди? — не второпали найманці.

— Нам треба перепочити, — сказав Христоф.

Відпочинок, передусім, був потрібен Софії, яка вже ледь трималася в сідлі, проте і йому добряче дошкуляла рана.

— Корчма позаду, — зазначив Орест, — треба повернутися.

— Я був там, — відповів кур’єр, — препаскудне місце. Як на мене, значно кращими будуть покої в замку.

Чоловіки реготнули, сприйнявши це як дотеп. Не маючи іншого вибору, всі подалися слідом за Христофом.

Проїхавши замковий міст, кур’єр зійшов з коня і постукав у браму. Вартовий зміряв прибулих недовірливим поглядом.

— Чого вам? — гаркнув він.

— Ми до пані Данилович, — сказав Христоф.

Вартовий знизав плечима.

— Зараз пошлю когось сказати.

— Стривай, — кур’єр простягнув смарагд, що ледь не коштував йому в Острозі життя, — передай це пані. Вона впізнає…Тільки не пропий десь, скотино, бо я тобі потім кишки випущу!

Вартовий зайшовся якимось дивним хрипким сміхом і зачинив віконце. Втім, уже за чверть години він шанобливо запросив їх на подвір’я, де чекало кілька слуг. Серед них була й Меланія, що колись провела Христофа до спальні пані Данилович. Жінка підійшла до кур’єра і тихо мовила:

— Ходіть зі мною.

Чоловік скорився.

Господиня замку прийняла його в тих самих покоях, однак тепер він не мусив діставатись до них таємно. Щоправда, ніхто не трапився їм по дорозі. Це свідчило про те, що й цього разу його візит у спальню залишиться таємницею.

Всередині був той самий напівморок, той самий камін і гобелен, де Одіссей ніяк не міг розпрощатись із Каліпсо. Та сама статуя Артеміди, що відділяла їх тоді одне від одного. Єдиною відмінністю було те, що жінка, яка знову ховалася за статуєю (Христоф був у цьому переконаний!), тепер була вдесятеро бажанішою.

Меланія поклонилася і вийшла. Над плечем мармурової богині справді, як і тоді, з’явилася жіноча рука, що тримала ту саму прикрасу.

— Візьміть, це ваше, — промовив знайомий голос.

Кур’єр забрав смарагд, поцілувавши кінчики пальців.

— Цього разу від вас пахне краще, — сміючись, продовжила пані Данилович, — може, й вісті у вас добрі?

— Чоловік ваш наказав засипати потаємний хід до замку, — сказав Христоф.

— Єзус Марія, ви все йому розповіли?

— Не турбуйтесь, моя пані. Йому невідомо, що пройти ходом можна було далі погреба з вином… — заспокоїв кур’єр. — Ось панський лист, переконайтесь самі.

Він передав послання через плече Артеміди.

— Де ж ви його зустріли? — запитала жінка.

— В Острозі, моя пані. Князь Костянтин викликав його для ради.

— Он як! Зрештою, я ніколи не вірила в ці байки про полювання. З нього нікудишній стрілець…

Вона вмовкла, очевидно, щоб уважно прочитати листа.

Христофу, доки тривала мовчанка, понад усе хотілося заглянути за мармурову статую і переставити її в інше місце, однак він стримався. Подумки він вирішив, що найкраще буде дочекатися подяки і вийти раніше, аніж чари цієї жінки почнуть діяти. Вийти, так і не побачивши її…

Нарешті вона дочитала і знову озвалася:

— Тепер я бачу, що врятована. Навіть більше, він готовий засипати мене усілякими дарунками. Як і я — вас… Скажіть, чого хочете за свою кмітливість? Грошей?

— У мене їх достатньо, моя пані, — відповів Христоф.

— Достатньо? — трохи здивовано перепитала жінка. — Тоді…

— Я хочу вас побачити, — перебив кур’єр, — вийдіть хоча б на мить. Це й буде моя нагорода.

Чоловік жадібно вдивлявся у нішу біля статуї, чекаючи відповіді на свою зухвалість. Утім, за хвилину він схаменувся.

— Даруйте, пані, — сказав Христоф, — мені треба йти. Може, згодом я все-таки побачу вас.

— Я тут, — почулося збоку.

З розкішного ложа до нього простягнулися гарячі ніжні руки. Уже не володіючи собою, кур’єр потонув у їхньому полоні.

Вдосвіта четверо вершників знову подалися в дорогу. Казимир та Орест безупину смакували та обговорювали шляхетську розкіш, серед якої вони ночували вперше у своєму житті. Найманці теревенили і сипали жартами, аж доки попереду не завидніли львівські пагорби. Тут вони вмовкли, щоб часом не пропустити якоїсь вказівки Христофа.

Проте кур’єр мовчки провів їх через Галицьку браму, попри катедральний цвинтар, і вони виїхали на Ринок. Тут, біля будинку бургомістра, він наказав його чекати.

Усередині, як завжди, посланця з посмішкою зустрів слуга-баварець, радий перекинутись словом рідною мовою. Він люб’язно провів кур’єра нагору, де посивілий бургомістр обійняв його, мов сина.

— Слава Господу! — вигукнув Шульц. — Ти повернувся, Христофе! Кажи, з чим?

Той мовчки подав йому королівське помилування.

— Слава Господу! — повторив бургомістр. — Знаєш, вони таки здобули Високий Замок! Уся ця наволоч разом із солдатами увірвалася туди і вбила Білоскорського. Але моєї Ляни там не було! Не інакше, як Діва Марія заступилася за неї. Тепер треба чимшвидше оголосити помилування, щоб її не шукали…

Геть забувши про кур’єра, він миттю вибіг з кімнати. Унизу, на сходах, почулися його кроки, а потім лункий звук дверей, які відчинили занадто сильно і вони вдарилися в стіну. Христоф залишився сам-на-сам з баварцем. Рана несподівано люто защеміла, і йому стало геть кепсько. Зілля, що його дав Лук’ян, закінчилося, тож лишалось терпіти. Слуга небавом розповідав йому останні новини:

— Лиш божевільний міг вірити, що та дівчина, хай бережуть її святі, була відьмою. Ціпаки спіймали справжню відьму. Знаєте, де? У старому млині, на Полтві. Напродив, підходяще місце… І знаєте, хто вона? Катерина Даманська! Дружина Єжи Даманського, начальника міської сторожі. Скандал! І була ж там не сама, прошу пана. З молодим коханцем, поетом Себастяном. Либонь, приворожила його. Пан Єжи, як те побачив, викликав його на двобій, та схибив. І вмер лютою смертю від його руки. Рана була на всю горлянку… Спитаєте ви, що з ними буде? Я так собі думаю, поета відпустять, бо був причарований і не відав, що творив. А її спалять, як і належить. Звісно, якщо не встигне перед тим накликати на місто якусь біду…

— Татари, — нарешті видавив із себе кур’єр, — татари йдуть на Львів… Сповістіть магістрат…

На цих словах він знепритомнів і впав на підлогу.

Звістка миттєво облетіла місто, зчинивши паніку серед городян. Дехто, зібравши нажите добро, одразу дременув, куди очі світять, але більшість усе-таки готувалась до оборони. Цехи заходились ладнати вежі, а з передмість невпинно тягнулися вози, завантажені селянами з харчами, що шукали тут прихистку. Невдовзі було повідомлено, що князь Острозький вислав дві тисячі козаків на допомогу, і це неабияк збадьорило львів’ян. Католики чекали помочі від короля, хоча, найімовірніше, марно.

Мабуть, єдині, хто всім цим не переймався, були Казимир та Орест. Не дочекавшись Христофа, вони спершу винайняли собі житло, а потім подалися в магістрат найматися на службу. Софія кудись зникла, проте вони не хвилювались за неї, припустивши, що та подалася шукати собі нову одіж.

Увечері, сидячи в шинку і попиваючи підігріте пиво, найманці обговорювали платню, яку пропонував їм магістрат. За день бою з татарами кожен мав отримати по два гроші, що здавалось їм не вельми багато, проте й немало. За цих обставин обидва воліли, щоб орда підійшла під стіни міста якомога швидше, давши їм змогу заробити.

Раптом Казимир замовк і прислухався до розмови за сусіднім столом:

— Нині вранці видів його, — промовляв упівголоса худий міщанин, — перехрестився з переляку…

— Та ну, — не повірив хтось.

— Бігме.

— Може, то не він був?

— Ет, чи я не знаю пана Гепнера? Два роки жаб йому носив, той їх патрав. Кажу ж бо, повернувся до Львова. Зранений увесь, кульгавий, в дранті останньому, Бог лиш відає, де його носило…

Найманець схопився і став над ними.

— Даруйте моє втручання, панове, — мовив Казимир, — але чи не йдеться про достойного пана Домініка Гепнера?

Міщани перезирнулись.

— Саме так, — сказав худий городянин. — Але кого вважати достойним, то, прошу пана, річ приватна.

Найманець лагідно усміхнувся.

— Цілковито з вами згоден, — примирливо мовив Казимир, — а чи підкаже мені панство, де знайти цього чоловіка?

— Авжеж, — хмикнув міщанин, — на Ринку…

І зрозумівши, що той нетутешній, детально йому пояснив, де знаходиться кам'яниця Гепнера.

Казимир подякував і, вирішивши не гаяти часу, одразу подався туди. Орест, хоч нічогісінько не розумів, рушив слідом, на ходу випитуючи, хто такий цей Домінік Гепнер і чи вартий він того, щоб через нього кинути пиво. Казимир не міг відповісти. Зрештою, він сам не розумів усього до кінця.

Двері кам'яниці були відчинені, тому найманці безперешкодно піднялися на другий поверх. Звідкілясь чулася розмова, і жіночий голос здався їм знайомим. Проникнувши в невелику, заставлену книгами кімнату, вони побачили Софію.

Від несподіванки жінка скрикнула, а той, хто сидів навпроти неї, спиною до світла, кволо витягнув шаблю.

— Он як, — процідив Орест, — я таки вподобав собі шльондру.

— Стуліть писок, юначе! — прохрипів невідомий. — Інакше я примушу вас це зробити.

— Не раніше, ніж я вкорочу вас на голову!

— Стій! — зупинив його Казимир. — Скажіть, пане, ви — Домінік Гепнер? — запитав він у незнайомця.

У відповідь той ствердно кивнув.

— Я маю для вас дещо, — найманець подав йому згорток.

Руки Домініка дрібно затремтіли. Гепнер навіть не мусив читати, він упізнав цю річ одразу.

— Нарешті… — озвалася Софія. — Тепер ми маємо все! І в нас є шанс на порятунок.

— Де ви це взяли? — схвильовано запитав Людвисар.

Казимир невпевнено розповів про вмираючого вовкулаку. Тепер та ніч здавалась йому щонайменше дивним сном.

— Найбільше мороки буде з цим, — промовив Гепнер, підносячи до світла рубін чудової роботи, — але я відтворю креслення… Треба тільки трохи часу…

Христофа до тями привела людська метушня і несамовиті крики. Озирнувшись, він побачив, що досі перебуває в домі бургомістра, але довкола панує страшний безлад. За хвилину вбіг захеканий слуга і, не зважаючи на нього, кинувся до перевернутого письмового столу.

— Що відбувається? — запитав кур’єр, намагаючись підвестись.

Баварець перестав нишпорити і витріщився на нього, як на покійника, що раптом воскрес.

— Як ви… почуваєтесь? — запитав він.

— Кепсько, — зізнався Христоф, — але дайте нарешті мені відповідь…

— Не знаю, з чого почати, — сказав слуга, — ворог під стінами міста… вчора спалили відьму, а сьогодні… сьогодні…

Чоловік раптом сів на підлогу і зайшовся гірким плачем.

— Що — сьогодні? — допитувався Христоф.

Йому врешті вдалося звестись на ноги, але перед собою він уже бачив не одного, а чотирьох баварців, що водночас ридали.

— Що сьогодні? — вдруге запитав він.

— Вбили бургомістра, — простогнали четверо, — той клятий Себастян… Увірвався сюди… і… і…

Кур’єр недослухав. Йому плювати було на чоловіка, що безжально віддав натовпу якусь жінку, тільки б заспокоїти кровожерну юрбу. Зручно було зіпхнути на неї лихо, що підкотило до міста. Якщо так, то свою кару він отримав заслужено.

Більше його хвилювало, що коїться під мурами. Хитаючись, мов п’яний, він збіг сходами вниз і рушив гамірним Ринком. Повсюдно сновигали міщани і ландскнехти, яких магістрат найняв для помочі. Під ногами вовтузились і вили собаки, в церквах били дзвони, а в повітрі стояв нестерпний запах розтопленої смоли. Христоф намагався розпитати, де саме ворог, хто керує обороною, де стрільці… Проте всі тільки відмахувались від нього. Лише якийсь божевільний заходився розповідати йому, що хтось замкнувся у міській майстерні-людвисарні, бо хоче зробити там велетенську гармату, яка знищить ворога враз. Кур’єр сердито його відштовхнув, але від того захитався і ледь не впав, та чиїсь дужі руки підхопили його.

— Знайшов, коли напитися, брате, — почувся йому знайомий голос.

Це був Карбовник і його троє побратимів.

— Хоч ти мені розкажи… — попросив Христоф.

— Що там казати, — відповів соцький, — ходи, сам усе побачиш.

Вони подалися на міську стіну, де вже стояли острозькі козаки. Частина була тут, а решта виднілись попереду, на Низькому мурі.

— Погано видно татар, — мовив кур’єр, — ходімо до тих, що спереду нас.

Карбовник не заперечував. Коли вони знову піднялись на куртину, Христоф нарешті розгледів ворога. Військо татар тягнулося велетенською чорною дугою і, здавалось, як тільки рушить вперед, проковтне місто враз.

Недалеко від брами сміливо гарцював на гнідому коні вершник, пишно вбраний.

— Щоб я пропав, — мовив чийсь голос, — чи не граф Хіх? От скурвій син!

Христоф озирнувся і впізнав писаря Омелька. Вдивившись у нього, кур’єр не втримався від сміху.

— А, пане Христоф, — радісно вигукнув той, — як ся маєте? Чув, що ви повернулись, але ще не мав приємності вас бачити.

— Як здоров’я пана Беня? — запитав той.

— Гадаю, що непогано, — відповів Омелько, — либонь, п’є в Скольому за нас. Хай йому тикнеться…

Писар не договорив. Зі страшним шумом і гуками військо татар пішло в наступ.

Христоф не рахував дні в облоги. Кожен новий день поставав перед ним у сірій смердючій пелені і так само закінчувався. На його тілі, здається, з'явились нові рани, яких він не відчував. Хтось мовив, що минуло два тижні і татари знемоглись, але він не йняв цьому віри. Він марив і бачив, як мертві порубані вороги підводяться з землі і знову йдуть у наступ. Як у того проклятущого Хіха раптом виросли великі кажанячі крила, і він кружляє над стінами, протикаючи оборонців велетенськими гострими вилами.

На третій тиждень задвигтіла стіна, і він з подивом побачив, як Орест і Казимир викотили на неї велетенську гармату. Міщани падали навколішки, благословляючи їх, а ті гордо і велично робили свою справу. Щосили гепнувши по цапфі, найманці звели вгору правиці, мов полководці, і благословили місто. По тому додали, що непогано було б збільшити їм платню, бо герць із нечистю вартує більше, аніж битва з татарами. У відповідь урядники пообіцяли їм півскарбниці. Після цього з'явився Домінік і довго цілився, аж усім стомленим і голодним оборонцям урвався терпець. Врешті, пролунав постріл.

Христоф звів очі догори і побачив там янголів. Безліч їх неквапно спускалися на землю, і вся нечисть разом із графом Хіхом провалилася геть, чисто як і не було.

А потім сам архангел Михаїл торкнувся його розпашілого обличчя, і дотик цей був приємно прохолодний і цілющий.

Лишалося лиш підвестися з чорної обгорілої землі, яку потроху вкривав білий чистий сніг…