Лютеція

1

Чесно кажучи, ще з раннього віку я не любив праці. Праця нищить митця, вважав я і намагався якнайменше приносити їй у жертву свій час, бо найголовніше – творчість. А творчість не вибачає зради. Або ти їй віддаєшся повністю, пірнаєш у неї з головою, або бавишся в цюцю-бабки, і тоді вона до тебе повертається задницею, а ти так і зостанешся вічним невдахою. Я увесь час перебував на межі порожнечі і повноти, намагаючись не занадто відхилятися від цих крайнощів, тому весь сенс мого існування полягав у тому, аби нізащо не стати серйозним членом суспільства, не бути відмінником, не отримати червоного диплома й не опинитися на дошці пошани: «Ними пишається наше місто». Усе, як у листах Бруно Шульца: «Я не надаюся до жодної чесної праці… Я б хотів байдикувати, нічого не робити, валандатися – мати трохи втіхи від краєвиду чи від небосхилу». Моє фарцування та писання літературних статей для журналів дозволяли цілком добре заробляти на прожиття, але я був лінивим, я волів писати те, що ніхто не буде друкувати, а коли починав писати, то для мене вже не існував оточуючий світ, і лише голод змушував нарешті відірватися від писанини і вирушати на пошуки грошей.

Життя моє складалося зі здобутків і втрат, але якщо здобуте ми приймаємо легко і з розумінням, що воно нам просто належиться, то приймати втрати ще треба учитися. І найбільшою наукою тут є уміння приймати кожну втрату без болю, без розпачу, як неодмінний закон природи й земного тяжіння. Я ніколи надовго не засмучувався, коли щось або когось втрачав. Я намагався відразу про це думати як про щось, на що я віддавна сподівався, я переконував себе в тому, що чудово знав, що саме так усе й станеться. Ну й добре, що воно нарешті сталося, зітхав я, а тепер можна рухатися далі. Це не означає, що я все ж таки не вихлюпував свої емоції, але відбувалося це лише на самоті, так, на самоті я відводив душу, поринав у глибінь свого розпачу й розмовляв сам із собою, найкращим психоаналітиком, який мені трапився в житті. Звісно, що при цьому в нас була пляшка, без пляшки поринути в себе й змусити себе ж на конструктивний діалог – важко. Зате на ранок я з новими силами брався за роботу й відганяв лихі думки, наче мух.

Я готовий був утратити все, бо наперед усі ці втрати уявляв. Наприклад, уявляв свій стан, якби хата згоріла з усіма моїми книжками й рукописами. Авжеж, я б шаленів, але якби це сталося насправжки, то я вже був готовий до цього, бо всі кола свого пекла я пройшов подумки, і пекло мене більше не лякало. Я ніколи не сумнівався, що я людина щаслива. Навіть у найрозпачливіші хвилини мого життя. Бо вірив, що завтра стане краще. Я ніколи ні з чим не квапився, керуючись мудрою настановою Скарлет О’Гари зі «Звіяних вітром»: «Я не хочу думати про це сьогодні. Я подумаю про це завтра» і не менш мудрою думкою Оскара Вайлда: «Ніколи не відкладаю на завтра того, що можу зробити післязавтра». Я був певен, що мною опікуються вищі й мудріші сили, і все, що трапляється в моєму житті доброго чи прикрого – це все закономірно, проти цього протестувати не варто, краще змиритися й розслабитися. Бути щасливим – це ніколи, ніколи, ніколи нікому не звірятися у своїх проблемах, якщо ваш співрозмовник не належить до тих, хто проблему може вирішити. Не нарікати на особисте життя й життєві невдачі, не сповідатися першому-ліпшому у своїх хворобах. Бо правдивий біль – соромливий, кожен прагне жити, а не вмирати, і хоче бути з тими, хто живе, точніше, з тими, хто всім задоволений чи принаймні всім своїм виглядом демонструє задоволення життям. Віра – один із чинників людського суспільства. Якщо я думаю, що зараз упаду, то впаду, якщо я думаю, що нічого не зможу, то таки не зможу. Якщо я думаю, що мої сподівання мене обманюють, то вони мене справді обмануть. Хто остерігається лиха, з тим лихо трапляється. Демони карають за безпідставні підозри. Просто треба затямити: гарну погоду, як і грозу, я створюю передусім у самому собі, довкола себе.

Я хапався за різні халтури, одного разу навіть переконав голову колгоспу в Дідилові, що його новому корівнику бракує на стінах мозаїки. Корівник був показовим, у ньому все блищало і світилося. Підлога гладко вигемблювана й полакована. Там була навіть «Кімната психологічної розгрузки». Одне слово – не корівник, а цяця. Зрозуміло, що в таку красу корів не заженеш, тому корови місили болото в загорожі за корівником. У мозаїці я петрав не більше, ніж ті корови, але знайшов кумплів, які петрали, і ми за два місяці ту мозаїку таки виклали. Любо було поглянути – корови, телятка, доярки. Комісія з Києва задоволено кивала. Заробляв я також писанням рецензій на рукописи для видавництв. І коли мене у видавництві «Каменяр» запитали, чи не мав би я бажання допомогти працювати над мемуарами одному солідному генералові, я, звісно, не відмовився. І ось таким чином я опинився в гостях у генерала.

2

Генеральська вілла містилася в Брюховичах, давній відпочинковій місцині. Я сів на ровера, поклав до наплічника кілька книжок і поїхав. Я з вітерцем промчав попри сосновий ліс, а потім уже повільніше крутив педалі тихими безлюдними вуличками і з цікавістю роззирався на довоєнні будинки-люкс та вілли, у яких поселилася нова совєтська еліта, але за притаманною для цієї еліти звичкою вона все, що можна було закапарити, – закапарила. Хтось вліпив неоковирний хлівець, хтось гараж, а хтось теплицю. На городчиках росло тільки те, що корисне, квітів було мало. Але той будинок, до якого я наблизився, не мав і городчика. Тобто він колись там був, а зараз усе заросло бур’яном, з якого прозирали хирляві півонії й завіяні вітром польові маки. Хвіртка була відчинена, я увійшов і натиснув дзвінок на дверях.

Але відчинила мені молода дівиця. Вона була в халаті, який роз’їжджався на ногах і на грудях, під халатиком вгадувалися боттічеллівські стегна й перса, обличчя мала симпатичне, хоч дещо перегодоване. На голові в неї були папільотки, дівчина витріщилася на мене, як на кролика з крильцями.

– Да-а-а… – протягла вона.

– Я до Василя Григоровича.

– А єво нєт. А по какому поводу?

– Я з видавництва, – сказав я й подумав, що бажання заробити зайву копійку в мене не настільки сильне, як небажання спілкуватися з цією персоною.

– А-а, – зраділа вона невідь-чого й відразу перейшла на мову аборигенів: – Ви будете помагати йому писати мемуари? – Я кивнув, відчуваючи, як моє ставлення до дівчини тепліє. – Прекрасно, заходьте. Він пішов прогулятися, зараз повернеться.

Вона провела мене до вітальні, у якій панував типовий для гнилої інтелігенції безлад, і кинулася згрібати з канапи свої труси й ліфчики. Коли нахилялася до мене спиною, то жоден рубчик не засвідчив, що під халатом у неї є білизна. Мабуть, щойно виповзла з лазнички. За мить вона зникла, а відтак з’явилася в шортах і блюзці. Сіла на канапі навпроти мене й улаштувала допит: хто я, що я, чим займаюся. Я, звісно, розписав себе в неймовірно привабливих барвах, хизуючись неабияким літературним досвідом у написанні мемуарів, авжеж, воєнних також. Коли я говорив, вона уважно мене розглядала, хоч, може, слухала не настільки уважно. Урешті встала й сказала, що приготує каву.

Генерал, рухливий худорлявий чоловік років сімдесяти, увійшов бадьорим кроком до вітальні, потиснув мені руку й сказав, що дуже радий, що доведеться працювати з молодою людиною, бо перед тим йому прислали старого пердуна, який його неймовірно діставав своїми уточнюючими питаннями і не мав ані краплі фантазії у своїй пустопорожній голові. Згадка про фантазію мене напружила, у мене виникла підозра, що мемуари міститимуть вагому домішку фікції.

Генерал запросив до свого кабінету. Він розмовляв українською з елементами суржику і, мабуть, це була ще одна суттєва причина найняти секретаря. Інша суттєва причина – дати раду цілій купі книжок, що красувалися стопками на письмовому столі, а деякі лежали ще й на підлозі. Тут була історія «великої вітчизняної» в кількох томах, а також різноманітні мемуари інших військових. Генерал запропонував мені сісти за стіл і підсунув кілька аркушів паперу, на яких було детально виписано план спогадів, починаючи з дитячих літ. Біля кожного пункту вказано ту чи іншу книжку мемуарів і сторінки. Так от, як я буду працювати? Тупо цупити з інших книжок? Я запитав, що я повинен робити з цією літературою. Генерал пояснив, що писати ЙОГО спогади я буду за чужими спогадами, а вкінці, коли вже все буде написане, будемо разом правити. Головне – все це описувати своїми словами і якомога простішим стилем.

– Ви Брежнєва читали? – запитав несподівано. Я кивнув. – Ось приблизно такий стиль. Простий, діловий, деколи з гумором. Лєонід Ільїч же ж талановитий стиліст?

– Так-так, – погодився я з готовністю, помітивши його допитливий погляд, – він дуже талановитий оповідач. Шкода, що так скупо все описав. Міг би й ширше.

– Це правда. Але ми все зробимо далеко не скупо, а ширше, глибше й вагоміше. Так?

– Як скажете.

– Тоді берімося до роботи.

У цей час дівчина принесла каву.

– Ви вже знайомі? – поцікавився генерал. – Це моя онука Юлія. – Він зачекав, коли вона вийде, і додав: – Зараз я вам надиктую про моїх батьків, про моє дитинство, бо цього ви тут не знайдете, – він поплескав по стопці книг. – Будете писати від руки. Потім удома… ви маєте друкарську машинку? Це добре. Я терпіти не можу цокання друкарської машинки. Отже, потім удома будете передруковувати. Хоча можете й тут, коли мене не буде. Та-а-ак… з чого почнемо… Ага… мій дід походив з Полісся…

Генерал неспішно човгав у своїх теплих пантофлях з кутка в куток і диктував, а я старанно нотував усю ту каламуть, яку він молов засобами свого канцелярсько-штабного словникового запасу. Час від часу він зиркав у котрусь із книжок, звідки стирчало мільйон закладок, і додавав чергову цитату до свого безсмертного тексту. Я з жахом усвідомлював, скільки на мене попереду чекає роботи, адже все це доведеться передруковувати, а тоді правити й знову передруковувати. А його ненависть до друкарських машинок, мабуть, цілком зрозуміла – сидів наш генерал цілими днями в штабі, ото його ті машинки й задовбали. Не гуркіт гармат, не вибухи снарядів, а машинки.

Тобто я займався тим, що позичав у інших авторів, мабуть, таких самих генералів, їхні глибокі роздуми, позичені ще в когось. Генерал, щоправда, потім перевіряв, чи не надто значні збіги в текстах та чи дотримуюся я однакового стилю. Проте він мені не дуже докучав, приїжджаючи лише раз на тиждень і завозячи продукти, багато з яких були на ту пору дефіцитом. Значно частіше мене провідувала його онука. Вона крутилася по хаті, вдаючи, що чимось зайнята, та час від часу цікавилася, як посувається робота. Нарешті не витерпіла і запропонувала піти на озеро. Я подумав, що невелика розривка не зашкодить, і погодився. Юля зібрала щось перекусити й випити, спакувала те все у наплічник і почепила мені на плечі. Сама несла скрученого коцика.

Озеро містилося серед лісу, людей було мало. Ми розташувалися на піщаному березі, купалися й засмагали. Але коли двоє молодих тіл лежать поруч, то мимоволі їхні руки розпочинають зближення, а відтак ми вже цілувалися, хоч і дуже скромно. Коли пристрасть взяла гору, я запропонував піти до лісу. Ми згребли усі манатки, знайшли невелику галявину, постелилися й там уже, не криючись, кохалися під відкритим небом, відчуваючи, як сонце пестить наші тіла. Потім ми пили вино й реготали невідомо з чого, а ввечері, повернувшись додому, продовжили наші любощі, які відтоді уже тривали регулярно. Таким чином, проживання на генеральській віллі стало не тільки корисним, але й приємним. Надто, що в генерала була встановлена потужна антена, яка ловила не лише Польщу, а й Швецію.

Юля навчалася в університеті на юридичному і мала відповідне товариство вищого лету, до якого мені було як до неба рачки. Вона чесно призналася, що зустрічається з сином судді, який уже працює помічником у суді, і збирається за нього заміж. Але з ним не спить. Мене це здивувало, і я не повірив. Але вона пояснила, що він ще дівич, дуже соромливий, і вона не хоче його шокувати тим, наскільки вона просунута в сексі. Водночас вона наперед смакує, як буде його розбещувати, а поки що розважається зі мною. Я не мав нічого проти, моїм завданням було тільки вижити в цьому засраному світі, у цій гноївці, у яку мене кинула доля. А щоб вижити, доводилося призвичаюватися до всього, що мене оточувало, мімікрувати, удавати сіреньку пташку, не рипатися й не шукати собі клопоту на бідну голову.

Отак я плив і плив, плив без кінця за течією, і якщо хтось думає, що ми перебуваємо зараз на одному й тому самому місці, то помиляється. Ми ніколи не перебуваємо тут і зараз, ми весь час у русі, у вічній плавбі небом води, у боротьбі з хвилями і припливами, дорогою багато хто з нас іде на дно, знесилівши й утративши віру, тисячі й тисячі позад нас розпачливо змахують руками, намагаючись ухопитися за промінь сонця чи за пір’їнки тривожних птахів мовчання, і зникають у нуртах безмежного океану. І ми з тобою теж пливемо назустріч великому невідомому, яке ледь-ледь мріє на обрії, але врешті-решт і нас чекає те саме – знесилення, змах рук, промінь сонця у жмені і бульбашки на поверхні води.

Там, на самому дні, руки наших пращурів, перетворені на зелені водорості, вигойдуються, тягнучись до поверхні, їхні тіла, замулені в піщане дно, творять неспокійні пагорби, які увесь час пересипаються, міняються місцями. Краще не дивитися в ту темну глибінь, бо їхні очі можуть загіпнотизувати й покликати скоріше, ніж тобі призначено. Я не зазирав у глибінь, бо я боявся глибини і висоти, але засинаючи часто уявляв себе потопельцем, що мирно лежить на пухкому дні, оповитий барвистими пагонами, і дивиться вгору, туди, де просочується світло, мовби очікуючи потаємної звістки від когось незнаного. І так мені було затишно в тих моїх мареннях, що я швидко засинав, а небавом переселявся в інші місцини, з яких найдужче мене вабило те місто, затоплене в ніч, як на дні підземного моря, що ніколи не бачить світла сонця.

– Коли я з тобою кохаюся, – каже Юля млосним голосом, – на згадку спадає шокуюча правда, що людина на 85 відсотків складається з води. І тоді мене проймає страх: я боюся втопитися в тобі, влитися в тебе, наче струмок у річку, і щезнути. Коли ти виходиш із берегів, я захлинаюся…

У сутінках її тіло розквітає, мов мак, голос дзюрчить, струменить, затихає, тихо так скрапує мед із налитих по вінця вуст, що шукають одні одних.

3

Я звернув увагу, що в генеральському домі збереглися ще старі польські меблі, посуд, килими й доріжки, було кілька альбомів з фотокартками, але, вочевидь, не генеральськими, а довоєнними. Сумніву не було, що генерал заселився в дім, який належав заможній родині, відтак мене зацікавив стрих. На старих стрихах можна знайти чимало цікавого, але я сам туди потрапити не зміг, бо він був замкнений на масивний замок, а ключа я не знайшов. На щастя, Юля не мала нічого проти, щоб я туди дістався, й показала, де генерал ховав ключ – у супниці, що пишалася червоними маками в серванті. Юля й сама ніколи не бувала на стриху, то ми полізли драбиною нагору разом. Стрих був захаращений безліччю ще старіших меблів, аніж у покоях – креденси, шафки, накаслики, був навіть доволі громіздкий горіховий секретер з безліччю менших і більших шухлядок. Кожну з тих шухлядок я обстежив, але окрім старих квитанцій, рахунків, марок, сірникових пуделок, конвертів і стопки папірчиків для папіросів нічого не виявив. У кутку було звалище книжок та часописів – переважно польських, але траплялися німецькі та українські. Здебільшого вони стосувалися медицини і техніки, тому я нічого цікавого для себе не знайшов, окрім газет. За сволоком несподівано я намацав шинку на лікоть завдовжки у закіпченій марлі. Вона апетитно пахла.

– Не думаю, що твій дідо вудив шинки, – сказав я.

– Ніколи такого не чула, – здивувалася Юля. – Що ти хочеш з нею зробити?

– Цікаво, чи вона збереглася.

– Дурний? Та їй бозна скільки років! Мабуть, ще до війни повісили.

– Вона вічна, – сказав я.

Ми спустилися на кухню, я розгорнув марлю і врізав шматочок шинки. Вона добряче всохлася, але на смак їй нічого не бракувало. Юля дивилася на мене виряченими очима й навідріз відмовилася пробувати цей смаколик. Я з’їв ще шматочок і сховав шинку в заморозник. На язику в мене був смак 1930-тих років – причастя львівською Атлантидою.

Однак стрих не переставав мене манити, мені все ще здавалося, що я на щось там натраплю. Я знову почав переглядати альбоми, але тепер зазирав і на зворотний бік карточки, де часто було щось написано. Хтось комусь пересилав їх і при цьому коментував чи вітав. Під тими привітаннями зазвичай були тільки сухі імена, але траплялися й прізвища. Скидалося на те, що родина, яка тут мешкала, належала до мішаного українсько-польського кола. А якщо так, то, може, не всі виїхали, і я зможу довідатися щось більше. Альбомів генерал не спалив, то, може, не спалив і старих паперів, листів. Недавно знайомий робив у себе ремонт і під підлогою знайшов щоденника колишнього власника помешкання, де були записані всі його походеньки. А що як і тут міг хтось заховати цінні папери?

До кого б я міг звернутися за порадою? І тут знову сплила мені на гадку пані Аліна, знайома моїм читачам за «Дівами ночі». Чесно кажучи, я не бачив її кілька років і не уявляв, як вона поживає, хоча трохи за сімдесят – не такий уже й вік, щоб переселятися до родинного гробівця. А те, яку неймовірну кількість людей вона знала з довоєнного Львова, давало надію, що когось вона зможе на тих світлинах упізнати. Я зателефонував їй і з радістю почув фонтан емоцій та дорікань, що я про неї забув і відцурався від її Школи кохання. Того ж дня я опинився у неї в гостях. Будиночок на Кривчицях не змінився, і привітав мене той самий кудлатий Мопсьо, який любить усіх облизувати, і хвіртка так само сполохано зойкнула. Я натис на дзвінок, двері відчинила дівчина з русявою косою. Я сказав, що мене чекає пані Аліна.

– Справді? – чогось хихикнула дівчина, змірявши мене поглядом з голови до ніг. – А як мені вас відрекомендувати?

Мені не хотілося нічого зайвого про себе казати, тому бовкнув:

– Юрко з альбомом.

– Альбомом? Яким альбомом? – витріщила вона свої чудові оченята так, мовби я згадав не про альбом, а про дресированого гіпопотама.

– Мальованим.

– Пхи… Які ми гонорові! – Вона крутнулася на підборах і зникла, а за хвилю вернулася й без слів провела мене до вітальні.

Пані Аліна виплила до покою, мов королева, у розкішному білому халаті з золотим тисненням. Вона практично не змінилася, була така сама вертка й балакуча. Я поцікавився, як процвітає її Школа.

– Ох, Юрцю, ще тягну, хоч мені вже то трохи тяжко. А кинути не можу, бо такі люди в то всьо закручені, що можуть бути клопоти. А ви як? Далі шукаєте роботу?

– Та ні. Уже знайшов. Помагаю писати генералові мемуари.

– І то все? А куди зникли ваші письменницькі амбіції?

– Лишилися при мені. Пишу в шухляду.

– І знову все зашифровуєте в метафори та асоціяції? Я інколи думаю, що така література колись буде мати навіть більшу цінність, ніж та, що буде писатися в лоб. Хоча мій досвід підказує, що для тирана поет, який оминає політичні теми, рівно ж небезпечний, як і той, хто відверто кличе до бою. Е, та не буду вам голову морочити. З чим прийшли? Бо не вірю, що просто так, аби лише провідати стару схоровану бабцю.

І тоді я показав їй альбоми з фотографіями, які прихопив із собою. Пані Аліна уважно їх розглянула, і я навіть не здивувався, коли вона сказала, що багатьох осіб з цієї колекції знала особисто й дуже близько.

– Я вам скажу, що то за родина – то родина графа Дуніна-Борковського. У тому роду були українці й поляки, були там запорізькі козаки, був полководець короля Карла П’ятого, був навіть один, як казали про нього, упир, були письменники і колекціонери мистецьких річей, і був добрий мій знайомий, львівський воєвода Петро Дунін-Борковський. Петрусь… – Вона мрійливо закотила очі, потім додала: – Усі вони повиїжджали, а я, бідна, не маю з ким згадати старі часи.

– Геть усі виїхали? – перепитав я. – Бо, власне, я хотів це з’ясувати.

– А де ви ці альбоми взяли? – Я пояснив. – А-а, в Брюховичах? О, та то якраз вілла пана графа. А той генерал, скурвий син, її загарбав. І кажете, що там ще повно старих річей? А-а то злодійня францувата! Знаєте, що я вам скажу… є одна поважна пані, яка нікуди не виїхала. Вона ще жиє. Я, правда, з нею погнівалася… точніше, вона зі мною… і, як завше то буває – через хлопа. Уже не згадаю, хто в кого відбив… вона в мене чи я в неї. Вона є на цих світлинах. О, прошу дуже.

І вона показала вродливу дівчину в спортовому теплому костюмі на лижах.

– Рената… Реня… так ми її кликали. Вона теж з роду Борковських, і, між іншим, часто бувала на тій віллі. Там відбувалися незлецькі бали з феєрверками. Але нащо вам то всьо ворушити? Нащо вам ті всі люди?

– Мені здається, що вілла мусить ховати в собі таємницю.

– Гадаєте знайти скарб?

– Хотілося б, але то марні надії.

– Ну, то ось вам адреса Рені. Скажете, що я її вибачаю… – Вона замислилась. – Чи прошу вибачення?… Гм… Одне з двох. Але ви скажіть, а вона поправить. То така нендза,[7] що всьо пам’ятає.

– Вона, часом, не графиня?

– Ну як вам сказати… дочка графа. Але вийшла заміж за інджінєра, родина від неї відмовилася. Помирилися лише перед війною. А чоловіка її забрали до війська, і він згинув у Катині. Мала двох синів, обидва виїхали до Польщі не так давно, а звідти – до Америки. Тепер жиє сама.

Я не став зволікати і, поцілувавши руку пані Аліни, подався на Новий Львів. Пані Реня мешкала в маленькій старенькій хатині з невеликим садом. У саду копошилися кури. Худенька жвава літня жіночка сипала їм зерно й примовляла. Я зачекав, коли вона обернеться, і привітався. Потім передав вітання від пані Аліни й сказав, що вона все вибачає.

– Вибачає! Вибачає? – аж захлинулася від обурення жінка. – Вона мене вибачає? Та то вона в мене повинна просити вибачення!

– Ой, я все наплутав, – заторохтів я, – вона, власне, й просила її вибачити. Не казала, за що, то я й помилився.

Господиня перевела дух і запитала:

– І ви задля того мене навідали?

– Ні. Хочу вам показати деякі світлини.

– Ага… – Вона хвильку роздумувала, відтак кивнула: – Тоді ходімо до хати.

Я слухняно пішов за нею. В хаті було чисто прибрано, на столі стояла стара ваза з квітами. Ми сіли до столу, і я виклав перед нею альбоми. Пані Реня не могла натішитися, вона виймала світлини, обертала їх другим боком, голосно зачитувала. Тут я подумав, що не попередив, що мушу їх забрати назад, а вона може подумати, що я хочу їй віддати. Але, на щастя, вона все зрозуміла правильно, і коли переглянула, відсунула їх від себе.

– Світ, який зник без сліду разом із тими людьми, – у її словах вчувалася гіркота, а в очах зблиснули сльози. – Я вас кавою пригощу. Ви мені таке свято зробили.

Вона пішла до кухні й хвильку бренькала начинням. Повернулася з двома горнятками, потім принесла печиво і пляшку вишневого лікеру, який сама й зготувала. Нарешті настала пора розпитати її про віллу. Вона була неабияк здивована, що я там зараз живу, і я навіть мусив поклястися, що я не генеральський син. Ба більше – я їй показав свій паспорт, аби вона переконалася, що з таким прізвищем генерали траплялися вкрай рідко. Тоді вона розпружилася й розповіла, що справді не раз бувала на віллі, часом по кілька днів жила.