Ілюзія

1. Ізя

Сидимо у Ізі вдома. У нього спокійно, затишно. У нього купа дисків, пилюка на поличках і мереживо павутиння попід стелею. У нього немає телевізора, радіо та Інтернету.

Жодних засобів зв’язку з навколишнім світом, окрім невеличкого брудного віконця. Мені здається, що він навмисне ніколи не миє цього віконця, - так йому легше відгородитися від світу, який, на думку Ізі, намагається пролізти у його мозок. Ізя палить цигарки без фільтра. Він не визнає фільтрів.

«Хто знає, що вони можуть напхати у той фільтр?», - питає він, виділяючи слово «вони». Ці загадкові вони - найзапекліші вороги мого дорогого друга.

Щоразу, як я відвідую його барліг, він сканує мене якоюсь штукою, схожою на ті, якими вимірюють радіацію. Може, й справді шукає на мені залишки якогось випромінювання… Потім питає кодове слово - перевіряє, чи не зомбована я. І лише тоді дозволяє пройти. Ізя дуже боїться, аби вони мене не завербували. Він у них так щиро вірить, що іноді ця віра, мов зараза, перекидається й на мене.

Давно вже хотіла припинити ці відвідини, аби й собі з глузду не з’їхати, постійно думала: «Сьогодні зайду - і все…», - щодня, заходячи до нього, так думала. Ізя їсть яблуко. Він схожий на щура. Товстого брудного сірого щура зі скаженими очицями й довгими жовтими іклами у пащі. Цікаво, що думають про нього люди, коли бачать на вулиці? Мабуть, люди також помічають, що він схожий на щура. Якщо хтось помічає його взагалі, то помічає, що він схожий на щура.

Я теж помітила саме це, коли ми познайомилися.

Я їхала додому в маршрутці. Сиділа біля вікна й роздивлялася знайомі пейзажі. Згадувала, чи не забула щось на роботі, - у мене давно такий пунктик, мені постійно здається, що я щось забула. Може, колись і справді забула якусь фігню, яку досі не можу пригадати, тому й муляє…

- Ви ж не рахуєте дерев? - спитав мій сусіда.

Я швидко глянула на нього, трохи відсунулася. Він був схожий на пацюка - бридкого, гладкого, неголеного пацюка.

- Ні, - відповіла я й відвернулася.

- Правильно, - зрадів пацюк, - ніколи не рахуйте дерев! Чи машин… чи будь-чого… Кажуть, що це - ознака психічної хвороби, та хіба то - головне? Головне, що це може ввести вас у транс. Ви й так у трансі зараз. Подорож у транспорті вводить вашу свідомість у стан легкого трансу. А як почнете рахувати - уявляєте, в який транс зможете увійти?

- Я нічого не рахую, - відказала я, не обертаючись до нього.

Господи, подумала я, ну чому я мешкаю у цьому клятому районі? Чому тут постійно вільно тиняються усілякі придурки, шизики, маніяки, й ніхто не контролює їхню діяльність і вплив на нормальне життя нормальних людей?

- Стан трансу небезпечний тим, що у цьому стані вам дуже легко щось навіяти…

- Дякую за лекцію, - я нарешті обернулася й звелася, аби пройти до виходу, - ви не будете виходити?

- А чому зараз? - він навіть не зробив спроби пропустити мене.

- Бо я тут живу, - збрехала я. Мені треба було проїхати ще декілька зупинок, але їхати поруч із цим ненормальним було не надто комфортно.

- Ні, - не погодився пацюк, - ви живете за три зупинки звідси. Я частенько вас помічаю. Я знаю всіх, із ким їжджу у цій маршрутці. І знаєте чому? Бо всі дивляться у вікно, а я - на людей. У вікно дивитися небезпечно…

- Ага, - кивнула я й протиснулася повз нього до виходу (він навіть не посунувся), - бо можна увійти у транс. До побачення.

- Я серйозно! - гукнув він наздогін.

Ще б пак, подумала я, виходячи. Ви, шизики, завжди серйозні… Ізя жере яблуко. Він зосереджений на цьому. Зосереджено вдивляються у нещасний плід маленькі чорні очиці, зосереджено працюють жовті щурячі ікла… Раніше це видовище викликало у мене огиду, ледь не відразу. Тепер - звикла. Ізя знає це. Він частенько говорить: люди звикають до всього, як таргани або пацюки. Це смішно: людина, схожа на пацюка, вважає схожими на пацюків інших людей.

- Як на роботі? - питає він. - Нічого дивного не помітила?

Мабуть, Ізя вважає мене своїм агентом у боротьбі з ними. А я не можу бути ним, бо як можна бути агентом у боротьбі з тим, у кого не віриш? Я - єдина істота, що пов’язує мого Ізю із реальним життям.

- Нічого, - відповідаю я. - Як завжди. Люди як люди.

Робота як робота. Шеф як шеф. Ніхто не вербує, ніхто не пхає до мого мозку ніяких чіпів.

- Ти просто погано спостерігаєш, - виносить вердикт Ізя.

- Добре, - усміхаюся я, - завтра буду дивитись уважніше.

Я не знаю, що саме шукає Ізя, але я не проти допомогти йому. Він подобається мені. За його щурячою зовнішністю ховається хороша, трохи чимось налякана людина, яка вигадала свій власний сенс життя, свою ціль і своїх ворогів. Припускаю, колись він працював із тим, чого панічно боїться зараз, бо знає чимало про техніки гіпнозу, навіювання, НЛП і навіть проведення спіритичних сеансів.

Певно, колись він був непоганим спеціалістом, а зараз - трохи поїхав дах. З ким не буває?

Ще я вдячна йому за те, що допоміг мені зіскочити з телебачення. От чим я точно була зомбована! Коли згадую про це, починаю вірити й у те, що мій Ізя може мати рацію і в іншому…

Мене дивує те, що в його хаті завжди приємно пахне.

Це викликає дисонанс. Смітник не може приємно пахнути.

Щуряче лігво має бути сповненим відповідними ароматами. Тим паче, коли щур постійно палить цигарки без фільтра… - Ізю, - кажу я, - мені сьогодні наснилося, що я невиліковно хвора…

- Усі ми хворі, - він догризає те, що лишилося від яблука, він завжди їсть яблука цілком, утилізує, - усі ми хворі невиліковно, від життя помирають.

Він сміється. Сміх у нього на диво приємний. Світлий, щирий, заразний. Хочеться сміятися разом із ним. Принаймні, посміхнутися. Його сміх дисонує з ним так само, як пахощі в його хаті з її виглядом. Цей сміх пови нен належати героєві, блискучому акторові, принцові на білому мерседесі, але аж ніяк не цьому гладкому переляканому пацюкові.

Може, він украв цей сміх? А чому б і ні? Він розповідав, що після деяких гіпнотичних сеансів люди вистрибували з вікон. У відповідь на кодове слово люди віддавали життя…

Чому б комусь не віддати й свій сміх?

- Кажуть, якщо померти уві сні, помреш і в реальному житті, - згадую я.

- Хто це каже? - хитро всміхається Ізя. - Режисер «Жаху на вулиці В’язів»?

- Та ні, - відповідаю я, кидаючи погляд на його диски, - мама, здається, казала…

У Ізі є диск із першим «Жахом…», найулюбленішим. З дитинства обожнювала цей фільм. Та й не тільки я. Моя молод ша сестра під нього дуже швидко засинає - це її колискова…

Ніколи не розуміла, навіщо Ізі диски з фільмами.

Мабуть, вони з його попереднього життя - того, у якому він був відомим експертом із впливу на свідомість. Певно, вони - єдине, що він залишив собі з того життя. Єдине, чого не він так і не зміг позбутися.

- То передай своїй мамі, що це - брехня, - каже Ізя, - і не входь у транс. Ти допіру щось згадувала, ти ж пам’ятаєш, цього робити не можна. Це - легкий транс.

За його словами, у легкому трансі кожна людина перебуває принаймні декілька разів на день. Коли згадує щось, коли виконує монотонну роботу, коли дивиться у вікно, їдучи у транспорті, коли дослухається до свого дихання… І саме у цьому трансі людину гіпнотизують. Вони гіпнотизують.

- Звідкіля ти знаєш, що це брехня? - питаю я. Ображаюся, що маму звинувачують у брехні.

- Сам помирав, - підморгує мені. - І як воно? - питаю я.

Я, здається, жодного разу не помирала уві сні.

- Дивно… Легко… Летиш над своїм тілом, над землею, над родичами… і шкода їх, а повертатися - зась!

- У тебе є родичі? - дивуюся я.

- Були, - відповідає Ізя.

Мені здається, що десь глибоко (а може, й не глибоко) підсвідомо він не проти померти. Він не любить цього світу. Він боїться його, ховається від нього…

Вигадана ціль виявилася надто недосяжною, а вигадані вороги - надто серйозними. Якось Ізя сказав, що не може дочекатися ядерної війни.

- Чому? - здивувалася тоді я. - Ми ж загинемо!

- Подивися на Чорнобиль, - відказав він, - там немає людей. Там усе квітне. Там листя на деревах зелене.

Зелене! А не сіре, як у нас…

- Коли це ти подався в екологи? - посміхнулась я.

Він не відповів. Він не слухав. Він провадив далі.

- Втім, не треба буде й війни. Ми й без неї помремо.

Вимремо. Потонемо в інформаційних потоках. Ми вже тонемо. Ми перенасичені…

- Треба просто у них розібратися, - знизала плечима я, - у потоках. Розставити пріоритети.

- Ну вперед, - невесело всміхнувся він, - розставляй.

А я подивлюся…

Я спробувала. І я зрозуміла, що не знаю, яка інформація з навколишнього середовища цікавить мене. Мене нічого не цікавить, із жахом подумала я, геть нічого!

- Мені не потрібна жодна інформація, - повідомила я.

- А знаєш чому? Ти вже увібрала в себе її максимальну кількість. Не лізе далі, розумієш? І це не лише з тобою, це - з усіма. І скоро ми вибухнемо. Всі. - Інформаційний апокаліпсис, - посміхнулася я.

- Типу того, - посміхнувся Ізя.

Дерева справді сірі.

Сиджу на канапі, розглядаю попіл неба крізь шибку.

Думаю про те, що дерева справді сірі. Мертвий телевізор стоїть навпроти мене. Він мертвий вже декілька тижнів. Я вбила його. Просто вимкнула з мережі - і вампір помер.

Чи оживе, якщо ввімкну? Чи почне мерехтіти кольорами, словами, очима, усмішками? Геть непотрібними, зайвими.

Чи затягне знову? Тримаю у руці пульт. Тримаю пальця на червоній кнопочці. Червоній… Ніби для запуску ракет.

Ядерних.

Чому я слухаю маячню свого щуроподібного товариша?

Можливо, тому що теж не люблю цього світу? Тому що теж інколи думаю про його знищення. Натиснути на червону кнопку - і полетять ракети, і закричать люди, і загуде земля… Натиснути червону кнопку… Лише одну кнопку… Лише раз натиснути…

Я натискаю. Обличчя, сміх, голоси. Я вдивляюся.

Прислухаюся. Комедійний серіал. Сміх за кадром. Хтось падає. Сміх. Підводиться. Сміх. Мені теж стає смішно.

Смішний хлопець. Де у ньому може ховатися небезпека?

У якій рисі його смішно-серйозного обличчя?

Треба відірвати погляд. Просто відірвати погляд. Лише відірвати погляд… Відірвати… Обидві руки… Я дивлюся на обидві свої руки… На них треба зосередитися… Яка з них підійметься раніше?.. Погляд… Яка з них випередить мій погляд?.. Погляд… … Я дивлюся на попіл неба.

Я щойно двічі входила у транс.

Я примусила себе увімкнути й вимкнути вампіряку.

Увімкнути - несвідомо. Вимкнути - свідомо. Ізя пишався би мною.

Починається осінь. Сіра і зовсім не така гарна, як її малює моя сестра, - та сама, що засинає під «Жах на вулиці В’язів». Вона все бачить яскравіше, ніж воно є.

Вона не хоче бачити сірість. Що сказав би на це Ізя? Ізя сказав би, що перший-ліпший гіпнолог скористається цим, щойно роздивиться її малюнки. Ізі постійно здається, що його всі хочуть загіпнотизувати.

Я кажу йому: ти надто велику вагу надаєш своїй персоні.

Ти вважаєш себе надто крутим. Кому ти потрібен?

Я думаю: кому ти потрібен, переляканий ти пацюче?

Усі спецслужби світу, усі інопланетяни, усі вони тільки і мріють про те, аби завербувати, загіпнотизувати, затягти тебе у свої тенета? Навіщо? Хто ти такий?

Хто ти такий?

До речі - а хто він такий?

Я досі не знаю цього. Ким він був до того, як перетворитися на пацюка, що сховався у своїй нірці? Ким є зараз? Де знаходить гроші на свої цигарки без фільтра, на маршрутки? Куди на цих маршрутках їздить? Як його звуть? Так. Я не знаю, як його звуть насправді. Під час знайомства він чесно попередив, що Ізя - це його несправжнє ім’я.

Ми зустрілися на зупинці біля мого будинку. За два дні після нашої першої зустрічі у маршрутці. Я одразу впізнала його. І, звісно ж, зробила вигляд, що не впізнаю.

- Привіт! - вигукнув він і помахав рукою.

Я відмахнулася у відповідь. Може, відчепиться?

Не відчепився. Підійшов.

- От бачите, - сказав він, - ви мешкаєте саме тут.

Він, пацюк, був задоволений собою, широко посміхався.

- Так, - я була вимушена погодитися, - я мешкаю тут.

- Я теж, - зрадів він, - давайте знайомитися!

- А давайте не будемо, - спробувала відмовитись я, але було запізно - він уже тягнув мені свою щурячу лапку. - Ізя, - відрекомендувався він, - це, звісно, не справжнє ім’я…

- Чому? - здивувалася я.

- Що чому?

- Чому «звісно, не справжнє ім’я»? Ви шпигун?

- Майже, - відповів він.

- Чому майже?

Він підсунувся до мене й швидко прошепотів:

- Шпигую не я. Шпигують за мною.

- А! - зрозуміла я. - Контррозвідка!

- Ні, - він помотав головою, - не контррозвідка. Вони! - Інопланетяни? - здогадалася я.

- Ні. Вони!

- Хто такі вони?

Він замислився, тоді відмахнувся, відповів:

- Ви, головне, дорогою нічого не рахуйте! - і почалапав геть.

- Гей! - гукнула я.

Він обернувся.

- А звідкіля ви знаєте, що я не з них? - спитала я.

- Бо ви вмієте входити у транс! - відповів він і пішов.

А увечері вже чекав на мене на тій самій зупинці.

- Я хочу вам дещо розповісти, - прошепотів мені на вухо, підхоплюючи під лікоть, - дещо дуже важливе!

Про них!

Так ми познайомилися: я і шизик, який назвав себе Ізею. Втім, пізніше я зрозуміла: він не шизик. Він - параноїк. Ізя надто збуджений, навіть як на себе. Його очі хворобливо палають, він знову знайшов істину. Вкотре знайшов істину. Чергову істину…

- Це павутиння! - виголошує він. - Це павук! Ними керує павук! Вони плетуть, плетуть, плетуть, павутиння зростає, зростає, дивись - воно за вікном, воно вже оплело всіх, весь світ у павутинні… - Ізю, - кажу я, десь глибоко всередині усвідомлюючи, що він усе одно не почує, - павутиння не за вікном, воно у тебе на вікні.

- Воно скрізь, воно спіймало нас, і ми не можемо рухатися, ми робимо лише ті рухи, на які воно нас спонукає… вони нас спонукають… павутиння тут! - він стукає кулаком по голові. Гучно. Мабуть, боляче. Та зараз він не відчуває болю, він у стані афекту.

- Воно вже тут!!! - кричить він.

Я підіймаюся, йду за яблуком. Ізя полюбляє яблука, тому ними можна його затикати.

Він хапається за те яблуко, як за останню соломинку.

Гризе. Жере. Утилізує. Заспокоюється. Поволі підіймає на мене чорні щурячі очка. Мружиться, вдивляючись у мене.

- Звідкіля ти знаєш, що твій вчинок - це саме твій вчинок? Що ти щось зробила із власної волі, що це ти вирішила зробити це? Ти, а не той, хто смикає за нитки?

- Бо можу пояснити причину своєї поведінки, - відповідаю я.

- Чому ти зараз почухала носа, ти теж можеш пояснити? - зловісно всміхається Ізя. - Ізю, - я переводжу тему розмови, бо якщо довго слухати Ізю, починаєш йому вірити, - Ізю, як тебе звати насправді?

- А це ти навіщо спитала? - він роздивляється мене з підозрою. - Це ти можеш пояснити?

- Бо мені стало цікаво, - пояснюю я.

- А я тобі не скажу, - вишкіряється він, - не скажу! Бо не знаю, чи тобі просто так стало цікаво, бо не впевнений, чи це саме тобі стало цікаво! - Ізю, ти мариш, - кажу я.

- Е ні, рибо! - вигукує він. - Це не я марю! Це світ марить! І це - передсмертне марення! І знову сміється - тим самим украденим у когось сміхом.

Я думаю, що він правий у чомусь. Адже світ дійсно давно вже потроху марить. Уявне перемагає реальне.

Кількість інформації накопичується у повітрі, утворюючи собою матерію, яка щільнішає щодня, яка майже фізично відчувається довкола.

Сьогоднішнє суспільство - це суспільство інформаційного споживання, але інформації надто багато, аби ми встигли вжити її всю. Пропозиція перевищує попит. Інформація дешевшає, й ми жадібно жеремо її у надмірних кількостях, так само, як Ізя жере свої яблука. Та от біда - яблука, на відміну інформації, приносять і організму в цілому, й мозкові зокрема лише користь. А неспожита інформація утворює навколо нас такий собі інформаційний смітник, який тисне на мозок, на душу, можливо, викликає привидів, а може, психічні хвороби та суїцидні нахили.

Я думаю, що й у пошуках мотивацій Ізя має рацію.

Що змушує мене…

- Ти знову замислилася! - перериває мої думки Ізя. - Ти знову зробила це! Не можна! Це ж той самий транс!

Вони можуть підловити тебе на цьому!

- Ізю, хто такі вони? - вкотре питаю я.

- Якби я знав, - зітхає Ізя, - якби ж я тільки знав…

Вони зомбують усіх навколо, а я навіть не помічаю, як і коли.

- Всіх-всіх? - питаю я.

- Так, - каже він, - а коли всі будуть слухатися лише їх, це й буде Апокаліпсис. - І що трапиться? - питаю я.

- Та нічого, напевно, - Ізя смутнішає, - зовсім нічого.

Все залишиться так, як є. Тільки нас не буде.

- Кого «нас»?

- Тих, хто знає, що і навіщо робить. Тих, хто думає сам за себе. Тих, кого не змогли зомбувати… - І як це станеться? - цікавлюся я.

- Тих, хто не піддається, вб’ють, - змовницьки повідомляє мені Ізя.

- То, може, краще піддатися?

- Краще бути мертвою людиною, ніж живою маріонеткою! - виголошує він.

- Вимкни пафос, - раджу я.

Відчуваю, що у голові щось коїться. Що майже почала вірити у всесвітню змову з метою перетворення людей на зомбі за допомоги телевізорів, Інтернету й рекламних біг-бордів. Треба вшиватися. Ізя дуже переконливою зіштовхує зі стежки здорового глузду, яка поруч із ним здається такою непевною… Треба вшиватися.

- Я піду, - кажу я й крокую до дверей.

- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх! - гукає він наздогін.

Я зупиняюся. Обертаюся. Перепитую:

- Що?

- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх, - тихіше повторює Ізя, - і не слухай того, що вони тобі наказуватимуть. І не думай, що вони тобі примарилися, або що це говорить твоє друге «я». Це чіп, якого вони таки змогли запхати тобі у голову!

- І що мені у цьому разі робити? - питаю я. - Бігти до міліції?

- Знущаєшся? - невесело всміхається Ізя. - Усі органи влади вже давно в їхніх руках… Приходь до мене.

Будемо видаляти власноруч.

Я уявляю, як він дістає свій невеличкий іржавий ножик, який, мабуть, трохи старший за мене, й починає колупатися ним у моїй голові. Стає неприємно.

- Добре, - брешу я, - обов’язково прийду.

Й тікаю якнайшвидше із його брудного барлогу.

Вкотре обіцяю собі більше не заходити до Ізі, та щось мені підказує, що вкотре брешу собі. До кого ж мені заходити, як не до нього? Хто ще розповідатиме усі ці химерні побрехеньки про них? Хто ще говоритиме так упевнено, щиро й цікаво? Хто ще навчить мене не зважати на телевізійні шоу і яскраво-агресивну рекламу, яка муляє очі дорогою на роботу?

Хто навчить читати книжки і глибше копирсатися в собі?

Хто навчить протистояти тенденції емоційних образів, сприймаючи лише аргументи і факти?

Я заходжу додому, аж раптом у голові виникає виразна думка: «Я більше ніколи не побачу Ізю». Сіпаюся. Хапаюся за голову. Що це було? Невже це була моя думка? Моя власна думка?

Чи мої слова щойно виникли у моїй голові? Такі дивні слова, такі безпідставні слова… Ізя завжди вчив: нічого не може виникати безпідставно, жодне бажання, жодна дія, жоден рух свідомості. Якщо таке виникає - це не твоє, казав Ізя, це означає, що ти у них на гачку. Це не ти бажаєш, це не ти думаєш, це роблять за тебе вони.

Я на гачку!

Я панікую. Кидаюся до ванної та довго розглядаю себе у дзеркалі.

Очі. Ізя завжди казав, що головне в людині - це її очі.

Якщо людина дивиться ліворуч, це означає, що вона щось згадує, якщо праворуч - уявляє, якщо розфокусовано - візуалізує. Він іще згадував про якісь кути, під якими людина може кудись дивитися, але кути - це було вже занадто для моєї дівочої пам’яті.

Я примушую себе припинити паніку і вмиваюся.

Врешті-решт, моя підсвідомість часом теж може щось шепотіти до свідомості. І це буде саме моя підсвідомість, а не якісь там вони.

Засинаю пізно й тяжко. Не хочу спати. Забагато думок у голові. У моїй надміру сповненій інформацією голові.

Засинаю за методикою: поступове розслаблення ніг, тіла, рук, голови. Це теж вводить у стан трансу, але сьогодні вирішую знехтувати попередженнями Ізі. Хто зомбуватиме мене у мене ж вдома серед ночі? Хіба що під моїм вікном встановлено психотронну гармату… Та, за словами Ізі, такої зброї зараз не існує. А якщо вже Ізя вважає, що її не існує, то навіть її поява на світ у майбутньому перебуває під величезним сумнівом.