Ілюзія

8. Тибет

Останнім акордом в облозі моєї фортеці всіма, кого я знаю й не знаю, стає Олекса. Відчиняю двері, готуючись побачити на порозі будь-кого, а бачу величезний букет троянд. Олекса ховається за ним.

- Ну, привіт, - кажу я, відчуваючи неабияке полегшення. Олекса - це все ж таки краще, ніж троюрідна бабуся з Хмельницького, яка заїжджала вчора. Принаймні, Олексу, на відміну від бабці, я пам’ятаю.

- Роби, що хочеш, але я не піду, - озивається він із троянд.

Мені ця заява подобається.

- Що хочу? - перепитую, вже будуючи плани щодо експлуатації мого уквітчаного хлопчика.

- Що хочеш, - підтверджує він, - налаштовуйся на мене, гіпнотизуй, маніпулюй мною, перетвори мене на когось, кого хочеш бачити… Але зроби це непомітно.

Зроби, аби я повірив у це.

- Ну, проходь, - кажу я, - спробуємо.

Він проходить, простягає мені оберемок троянд, дістає з-за спини пляшку шампанського. Квіти я ставлю у відро - їх надто багато для вази. Пляшку - на стіл. Дістаю келихи.

- Я вирішив, - каже Олекса.

Роздивляюся його. Він зім’ятий. У ньому вже майже не лишилося карамелі - тільки холодні терпкі очі. Він втомлений і рішучий.

- Я хочу забути все, чого мене навчали, - каже він, - я хочу стати пересічним громадянином, який на все ведеться. Я хочу, аби гіпнотизували мене. Аби керували мною. Розумієш? Не я, а мене.

- Чому? - питаю я. Я бачу, чому, але також бачу, що він чекає на це запитання.

- Я втомився, - зітхає він, - дайте мені бога, і я віритиму у нього. Знаєш, граф Каліостро у фільмі казав:

«Люди хочуть бути обдуреними». Так от - я теж цього хочу. Я ж просто людина. Я не бог…

- Що, важко бути богом? - всміхаюся я.

Олекса мовчки відкорковує шампанське. Воно бахкає у його руках.

- Ура! - вигукую я. - З Новим роком!

- А що, у нас Новий рік? - дивується він.

- Ага! - радію я.

- Ура! - радіє він.

Він не дурить - він і справді хоче вестися на все, що йому скажеш. І в нього це непогано виходить. Звісно, зараз він прикидається. А потім, може, й навчиться насправді вірити…

Я сиджу на підвіконні з келихом. Олекса - поруч, на стільці.

- Знаєш, - каже він, - це все таке несправжнє…

- Що саме? - питаю я.

- Життя. Усе наше життя. Це набір правил, що їх нам нав’язали, набір жестів і фраз, що їх ми у когось повикрадали, набір навичок спілкування, що їх запам’ятали з книг і навчальних посібників на кшталт: «Як заводити друзів…» Ти послухай, як це жахливо звучить! Майже як «розводити рибок». До речі, гарна риба, - він тицяє пальцем у мою зелену рибину на стіні.

- Дякую, - кажу я, - сама фарбувала.

- Я знаю, - кидає він.

- Знаєш?

Він сміється.

- У тебе в понеділок фарба на шиї була. Зелена. Я одразу подумав, що ти рибу фарбувала.

Тепер сміюся я. Дуже нетривіальна заява… Надто, якщо викинути її з контексту розмови… Втім, можна й не викидати. Все одно - нетривіальна.

Ми п’яні. Тепер мене точно не загіпнотизують - на п’яних ніякий гіпноз не діє, бо ж уся технологія гіпнозу заснована на адекватних реакціях свідомості. А які у п’яних адекватні реакції? Олексу несе. Він розповідає, не замовкаючи. Нервово, емоційно, стрибаючи з однієї теми на іншу. Таке враження, ніби він зрозумів, як побудовано всесвіт, а тепер намагається мені це пояснити й боїться не встигнути.

Його хочеться обійняти й покласти спати. Хочеться заспівати йому колискову, тихо-тихо, аби він ледь розумів слова, так, як колись співала мені мама. А ще його чомусь хочеться нагодувати. Він викликає материнські почуття.

А от сексу з ним, таким, не хочеться. Він надто слинявий.

Ні, він не плаче і, звісно, не слиниться, просто має такий вигляд - слинявий. Він схожий на мильну кульку. Якщо до цієї кульки доторкнутися, її прорве. Я не хочу, аби його проривало на мене. Та і йому це ні до чого.

Зараз я потрібна йому лише як слухачка. А ще йому потрібно трохи більше красномовства, аби донести до мене-слухачки головну думку. Я в нього є: сиджу та уважно слухаю філософську маячню (вже звикла - Ізя ще й не таке видавав), а от красномовства помітно бракує.

Як і нормальної дикції. Його язик, усе його тіло, давно не слухається його, й від цього його стає шкода ще більше. І ще дужче хочеться вкласти цю велику дитину у ліжечко.

- Я хочу почати все спочатку, - каже він, - як ти вважаєш, ще не пізно?

- Ніколи не буває пізно, - кажу я й замислююся, чи не збрехала щойно.

- Ніколи не кажи «ніколи», - відповідає на одну банальність іншою мій хлопчик. - І що саме ти хочеш почати спочатку? - питаю я.

- Все. Життя. Я хочу справжнього життя. Розумієш?

Не такого, не нашого, не в Інтернеті, не в телевізорі, не з цими людьми.

Здається, ти хочеш перетворитися на Ізю. Ще один відлюдник на мою голову… Ні, мені точно щастить на психів у цьому житті. Та хіба лише мені? Можливо, у житті просто стало надто багато психів?

- Люди скрізь однакові, - нагадую йому я, - чи ти вирішив зовсім усамітнитися?

Олекса мрійливо посміхається у стелю, хитає головою.

- Не скрізь, - каже він, - не скрізь…

А потім раптом питає:

- Ти можеш уявити собі фіолетовий захід Сонця?

- Тобто?

- Захід Сонця - не червоний, не рожевий, а фіолетовий. Коли величезний розжарений диск опускається за горизонт, а все навколо забарвлюється фіолетовим.

- Сонце - не диск, - відмахуюся я.

Він деякий час здивовано вдивляється у мене, ніби намагаючись зрозуміти, чи не жартую я, потім дещо роздратовано відмахується у відповідь.

- Та я не про це! Я про фіолетовий захід! Ти можеш його собі уявити? Можеш уявити ці кольори?

- Можу, слава Фотошопу, - впевнено відповідаю я.

- А я - ні, - каже він, - не можу уявити й дуже хочу на це поглянути.

- Вмикай комп, - знизую плечима, - зараз намалюємо.

- Та йди ти, комп’ютеризована дівчино! - ображається він. - Я хочу побачити це по-справжньому!

- А по-справжньому такого не буває, - ображаюся у відповідь.

- Так само, як і інших людей? - хитро всміхається він.

- Що означає ця посмішка? - цікавлюся я. І він розповідає. Його язик уже зовсім не слухається команд його мозку, його тіло трохи хитається, насилу втримуючись на стільці, але очі його… Очі палають, очі сяють. Виблискують. У них я бачу надію, мрію. Чергову ілюзію.

Йому було п’ять рочків, коли він познайомився з дивним дядьком, що полюбляв спати на дитячому майданчику біля їхнього будинку. Якось дядько прокинувся й розповів йому, малому, що є на світі така країна - Тибет. Дядько казав, що сам бував у тій країні. Він казав, що там живуть зовсім інші люди - розумні, мовчазні, спокійні. Що вода там кришталева, а повітря таке насичене, що в ньому можна літати. Що тварини там лагідні й веселі, навіть тигри грайливі, немов кошенята. Що там легко дихати і не хочеться говорити. Що захід Сонця там фіолетовий.

А потім дядько заснув. Малий Олекса намагався розбудити його, але дядько тільки відмахувався. Тоді Олекса помчав додому й спитав у мами, чи справді існує така країна - Тибет. Мама сказала, що існує. Олекса був щасливий. Він вирішив поїхати туди, коли виросте.

Поїхати й залишитися там назавжди.

- Знаєш, він мені сниться, - каже Олекса, сьорбаючи пиво. Шампанське скінчилося, ми дістали з холодильника пиво і сидимо на підлозі, поруч, обійнявшись. Я відчуваю себе малою - так я колись сиділа на цьому самому місті, чекаючи на батьків і обіймаючи свого ведмедика. Дивлюся на Олексу. Ні, гадаю, він не схожий на ведмедика.

Я вже також остаточно наклюкалася. Не знаю, чи слухатиметься мене тіло, але думки вже точно не слухаються.

- Хто сниться? - питаю я.

- Тибет, - каже Олекса, - сниться, ніби сиджу на високій горі й пишу вірші. Знаєш, такі безглузді китайські вірші на декілька рядків…

- Хоку?

- Хрін його зна… Може, й хоку… Так от, пишу я вірші, а Сонце заходить. Знаєш, не так, як у нас, а дуже швидко, помітно. Котиться до горизонту. І все навколо стає фіо101 летовим. І повітря раптом щільнішає. Я кидаю свій листок із віршем і стрибаю з гори. Але не падаю. Лечу. А під ногами бачу фіолетові гори, фіолетові ріки й водоспади, малесеньких фіолетових тигрів… Там люди інші, я точно знаю. Розумієш, мала? Ніколи там не був, але знаю. Там людям байдуже на твій імідж, твої інтонації, твій вигляд і статус… Яке, в біса, діло до того, хто ти такий, людям, які вміють літати? - І ти хочеш почати все спочатку там? - питаю я.

- Ага, - каже він, - поїдеш зі мною?

Непогана ідея. Може, це і є те місце? Місце, до якого вони ще не дісталися? Ти про це місце казала, істото у чорних окулярах?

- Ні, - зітхаю я, - не поїду.

- Чому? - засмучується Олекса.

- Мені й тут незле живеться, - знизую плечима, - тим паче, я нічого не хочу починати спочатку.

- Дивна ти обізяна, - каже Олекса й повільно валиться на підлогу. -…ще й розмовляю, - додаю я, розглядаючи свою рибу.

Я ще довго сиджу, роздивляючись свою рибину й допиваючи пиво. Спочатку своє, потім - його. Він починає хропти. Ні, це вже занадто. Воно не лише голову не миє, воно ще й хропе. Дивлюся на нього. Накриваю простирадлом. Згадую того карамельного хлопця, що нещодавно прийшов до нас на роботу. Стає соромно. Що я роблю з людьми?..

Ранок приємний: сірий, вогкий, пізній. Ранок приємний, бо сьогодні не треба йти на роботу. Прокидаюсь і довго роздивляюся стелю, намагаючись згадати, від чого так болить голова. Згадую. Подумки матюкаю Олексу з усіма його шампанськими, пивами, фіолетовими заходами й тиграми разом узятими. Дивлюся на підлогу - його там немає. Дідько, куди воно поділося? Обережно сідаю в ліж ку - аби зайвий раз не турбувати мою бідну голову.

Гукаю:

- Гей, алкоголіку!

- Я за нього! - весело відгукується він із кухні. Як можна бути таким веселим після тієї кількості спирту, що була спожита вчора?

- Принеси мені попити!

- Випити чи попити? - знущається.

- Попити! - гарчу я.

Він приносить мені склянку води. Він знову обмотався моїм рушником. Це що, збуджує його? Я жадібно ковтаю воду, майже не відчуваючи її. Він сідає поруч зі мною.

Питає:

- Ти точно не поїдеш?

- Куди?

- До Тибету.

Здивовано роздивляюся його. То це була не алкоголічна маячня… Він справді поведений на тому своєму Тибеті.

Це справді його ілюзія, причому ілюзія, що серйозно й глибоко засіла у думках.

- А ти поїдеш? - питаю я.

- Звісно, - посміхається Олекса. І я бачу - поїде. Тут уже все вирішено. Він уже все вирішив. - І почнеш там життя спочатку?

- Ага.

- Олексо, - кажу я, - ти ж розумієш, що твої сни можуть не збігатися з реальністю?

- Я маю спробувати, - серйозно відповідає він, - не май мене за ідіота, я точно знаю, що там усе буде не таке, як я собі уявляю… але ж і не таке, як зараз.

- Ну, якщо тобі це справді треба… То коли ти їдеш?

- Скоро. Дуже скоро.

Він підморгує, підіймається і йде на кухню.

- Тобі бутерброд із сиром чи з ковбасою? - гукає звідтіля.

Він щасливий. Я заздрю йому. Він подобається мені таким. Так подобається, що й самій хочеться кинути

все до дідька, обійняти його і йти геть, залишивши за спиною відчинену квартиру із зеленою рибиною на стінці, захопивши з собою лише зубні щітки, надію і це його заразне щастя, якого має вистачити на двох.

- А можна просто кави? - питаю я.

Ми сидимо на балконі. Він їсть бутерброд, я п’ю каву й тримаю у руці незапалену цигарку. Мені подобається дивитися, як він їсть, - у такі моменти в ньому з’являється щось від голодної хижої тварини, і це мене неабияк заводить.

- Тобі дати запальничку? - питає він, помічаючи мою незапалену цигарку.

- Ні, - кажу я, - палити натщесерце шкідливо.

- Палити взагалі шкідливо, - помічає він.

- Жити взагалі шкідливо, - згадую я чиїсь слова, - від цього помирають…

Я постійно згадую чиїсь слова, думаю я. Моя голова сповнена чужими репліками, заявами й теоріями. Але це ж нечесно - я пам’ятаю слова й не пам’ятаю їх авторів. Це ж, певно, неприємно авторам… Принаймні, я на їхньому місці образилася б. Цікаво, це також наслідок надлишку інформації в навколишньому середовищі, чи в мене просто проблеми з пам’яттю? Я не зможу перевірити цього (і чимало всього іншого), доки не опинюся в якомусь іншому середовищі.

- То там фіолетовий захід Сонця? - перепитую я.

- Ага, - посміхається мені Олекса.

Виникає дивне враження - немовби ми з ним знайомі вже давно-давно, немовби ми чоловік і дружина або ж брат і сестра, які прожили вже чимало років разом, які знають, пам’ятають кожну рису обличчя одне одного, кожен напівтон голосу, кожен жест. Цікаво, звідкіля воно виникло? Звідкіля й чому? Може, тому, що так довго налаштовувалися одне до одного, що і справді вивчили?

А може, просто тому, що вчора разом напилися - це зазвичай також зближує…

Олекса видається мені дуже знайомим, давно знайомим, надто добре знайомим. Я раптом усвідомлюю, що не знаю, як житиму без нього, коли він поїде.

Так, мені також треба їхати, думаю я. Мені також треба розпочати все спочатку, мені потрібне свіже, незаан гажоване повітря, мені потрібна тиша, мені потрібні прос тір і час, у якому я не повинна буду вигадувати для себе якісь ілюзії. У якому я не намагатимусь налаштовуватися на людей і гіпнотизувати циган, які частенько намагаються загіпнотизувати мене.

Уявляю, як ми з Олексою сидітимемо на високій горі й роздивлятимемося все навколо. Роздивлятимемося свіже повітря, яке побачимо вперше у нашому надто метушливому й сірому житті. Ми сидітимемо так само, як зараз, як сиділи вчора, як сиділа я в дитинстві зі своїм ведмедиком - обійнявшись і дивлячись уперед крізь простір. І буде добре, тихо, легко. І нічого не болітиме: ні голова, ні душа, ні зуби.

- У Тибеті не болять зуби? - питаю я.

- Не болять, - заспокоює Олекса, - там нічого не болить.

- Тибет - гарна країна, - кажу я і кладу голову йому на плече. Він обережно виймає з моїх пальців цигарку, клацає запальничкою, затягується.

Я роздивляюся сірий ранок крізь сірий дим від цигарки.

Цікаво, думаю я, чи буде в Тибеті цигарковий дим фіолетовим?