Іміджмейкер із Москви

Частина 1

Ранкова Москва під скупим промінням грудневого сонця холодно виблискувала шпилями Кремля, маківками собору Василя Блаженного і металевою табличкою на дверях євроофісу, загубленого в занедбаному бруко-ваному провулку між столітніми двоповерховими будиночками та гуртожитками профтехучилищ. На офісній табличці суворими літерами було викарбовано: «H. E. Боженко, доктор политических наук, Имиджмейкер международного класса».

Алюмінієвий, пенсійного віку репродуктор у формі дзвона, що пам'ятав ще голос Левіта-на та справу лікарів-шкідників, бадьоро верещав зі стовпа пісню «Утро красит нежным светом…». Життєствердна рипляча мелодія штовхалася дворами, блукала павутинням засніжених вуличок, котилася змерзлим узвозом та, врешті-решт, розбивалась об броньовані двері офісу. Тут, у відреставрованому помешканні на першому поверсі житлового будинку, самовіддано і натхненно працювали двоє – іміджмейкер Нестор Євграфович Бо-женко та його незмінний асистент Артур Андрійович Тютін, – Артурчик, – як називав його Шеф.

Нестор Євграфович – високий кароокий 38-річний чоловік у розквіті творчих, інтелектуальних і фізичних сил, із чорнявим, шляхетно посивілим на скронях волоссям, мав чудовий зір. Окуляри ж у золотій оправі він надягав лише тоді, коли зустрічався з клієнтами, – суто для іміджу, яким надзвичайно дорожив. Нестор Євграфович був людиною освіченою і цікавою, з високою самооцінкою, що базувалася на виключно об'єктивній повазі до себе за талант, комунікабельність, гострий розум, винахідливість і низку інших непересічних здібностей, справді вартих поваги. Він купував неймовірно дорогі костюми, сорочки та краватки у найеліт-ніших європейських салонах. Не відмовляв собі іміджмейкер і у вишуканих стравах елітних ресторанів. Словом, грошей на свою особу та, головне, – її неповторний імідж, він не шкодував.

Цієї ночі, коли підбивалися підсумки чергових виборів до Держдуми, іміджмейкеру та його помічнику не спалося. Позаду лишилися три місяці наполегливої і виснажливої розумової та творчої праці. Саме тому Нестор Євграфович був настільки впевнений в успіхові проведеної ним кампанії, а, отже – Йу перемозі своїх клієнтів, що впродовж останнього тижня перед виборами принципово не здійснив жодного передвиборчого заходу. Як кажуть – пальцем не поворухнув. Його діяльність по освоєнню виборчого бюджету (вже цілком внесеного клієнтами) загалом звузилася до заспокійливих телефонних розмов з кандидатами і споглядання з олімпійським спокоєм подій на фінішній прямій.

Однак, попри все, двері свого офісу іміджмейкер відчинив традиційно о 9.30. А вже за 10 хвилин він, немов солдат почесної варти, ритуально міряв кроками офісну кімнату і урочисто диктував помічникові чергову главу для майбутнього бестселера «Искусство имиджмейкерства». Його асистент Артурчик – лисуватий білявий молодик, – ніби іграшковий зайчик, двома вказівними пальцями голосно, але досить вправно, барабанив по клавіатурі комп'ютера:

«…Серьезной проблемой в работе современного имиджмейкера является тот прискорбный факт, что свои знания и умения он вынужден реализовыватъ в наименее подготовленной к выборам части общества. А именно - среди кандидатов в депутаты…»

Хід думок Нестора Євграфовича і музику за вікном раптом увірвали сигнали точного часу. Іміджмейкер зупинився – мимоволі він пригадав, як його попервах дратував цей антикварний «остовпілий» репродуктор. Кілька разів Нестор Євграфович домагався, щоб «алюминиевое ведро» – як він спересердя обізвав вуличну радіоточку – демонтували. Щоразу після його дзвінка начальникові районного відділу зв'язку біля стовпа збиралися і голосно лаялися нетверезі зв'язківці. Однак після їхніх візитів «алюминиевое ведро» волало ще нестерпніше. Втім, згодом заклопотаний справами іміджмейкер непомітно для себе врешті-решт звик до раритетного тембру гучномовця.

Захоплений спогадами Нестор Євграфович мимоволі розглядав, ніби вперше бачив, свого відданого і єдиного помічника. Блукаючий погляд шефа фокусувався на особі Артурчика поелементно: голова – краватка з барвистими візерунками – світлий у чорну клітинку піджак і руді запорошені туфлі під столом…

Сумлінний виконавець будь-яких доручених йому справ – Артурчик став правою рукою Нестора Боженка ще у студентські роки. Вони навчалися в одному поліграфічному інституті, щоправда – на різних курсах. Студент Боженко ніколи не був комсоргом чи профоргом – він завжди віртуозно уникав громадських навантажень, пов'язаних з виявом колективної довіри. Однак талановитий бізнесмен-старшокурсник Боженко організував і очолив Студентську касу взаємодопомоги. Крім того, він регулярно організовував студентські будзагони і возив їх на будови Новосибірська та Мурманська, де одноосібно домовлявся за обсяги робіт та суми оплати – звісно ж, з урахуванням власних і досить вагомих фінансових інтересів, але із зиском й для пересічних студентів-заробітчан.

Артурчик – вірний помічник підприємливого Боженка – невтомно бігав по різних інстанціях з усілякими документами, ретельно формував списки, домовлявся за квитки та харчування. Його, перевантаженого дорученнями старшого головастого колеги, час від часу виключали з інституту за прогули та академзаборгованість. Втім його покровитель без особливих зусиль та фінансових витрат щоразу легко залагоджував негаразди свого відданого ад'ютанта, – хоча сам, м'яко кажучи, не зловживав ані відвідуванням лекцій, ані належним вивченням предметів. Попри все, у студента Боженка ніколи не було жодних проблем зі здачею сесій. А вузівське керівництво його любило і поважало.

У роки «перебудови» Артурчик був бухгалтером і довіреною особою у валютних оборудках відомого фінансового інвестора Боженка. Згодом – співзасновником Першої московської кредитно-житлової спілки, Клубу Успішних Бізнесменів та Євро-азійської асоціації ділової співпраці, засновником і Президентом яких був незмінний Нестор Євграфович Боженко. Зрозуміло, що і в політиці Артурчик теж опинився завдяки своєму невтомному босу, – після того, як Нестор Євграфович примудрився спродати довірливим закордонним інвесторам усі свої збанкрутілі структури, обтяжені серйозними боргами та кримінальними справами за шахрайство. На виручені кошти Нестор Боженко заснував Центр революційних політтехнологій, куди знані європейські та американські політтех-нологи з'їжджалися на симпозіуми та регулярно проводили семінари для починаючих російських демократів; втім, винятково для тих, які мали змогу за це заплатити готівкою в касу боженкового ЦРПТ далеко не демократичні суми в американських доларах. З часом візити політичних світил дедалі рідшали і припинилися зовсім, – можливо, розбещених буржуазних політтехнологів не влаштовували математичні розрахунки бухгалтерії Нестора Євграфовича. Втім, той особливо не переймався, оскільки став популярним серед політичної еліти і почав отримувати з різних країн пострадянського табору казково вигідні політичні замовлення…

Відтоді минуло чимало часу. Міцна маленька команда з Нестора Євграфовича та Артурчика побувала у сотні виборів-перевиборів-довиборів. І вціліла.

– В столице – 10 часов, – «прокашлявшись», гучно прорипів репродуктор, безцеремонно висмикуючи Нестора Євграфовича із його спогадів. Після чого диктор голосом, сповненим усвідомлення важливості заяви, проголосив:

– Уважаемые радиослушатели! Как сообщил Председатель Территориальной Избирательной Комиссии, прошедшие вчера выборы признаны состоявшимися во всех округах нашего города. Через несколько минут вы узнаете предварительные результаты народного волеизъявления…

Іміджмейкер з асистентом обмінялися посмішками і завмерли у щемливому очікуванні результатів виборів, оскільки знати підсумки голосування до їхнього офіційного оприлюднення Нестор Євграфович не хотів принципово, – він був надто впевнений у раціональності своєї революційно-ексклюзивної технології. Недоречно бадьора музична пауза діяла на нерви і тривала добрих дві хвилини.

Музика змовкла раптово, диктор перейшов на трохи розв'язний стиль конферансьє: «Только что на связь со студией вышел наш корреспондент, аккредитованный в Центризбиркоме…»

– Артурчик, приоткрой, пожалуйста, окно, плохо слышно! – трохи нервово звернувся до помічника іміджмейкер.

– Нестор Евграфович, неужели вы сомневаетесь в результатах?! – підтанцьовуючи до вікна, весело запитав асистент.

– Даже у меня иногда бывают неудачи… Кто-то из наших клиентов мог и не пройти… – задумливо промовив шеф.

Тим часом, стовповий гучномовець шкварчав далі:

– Объявляем результаты выборов по мажоритарным округам нашего города. В Пролетарском избирательном округе…

Відчинити вікно Артурчик не встиг: розбивши шибу і ледь не розкроївши йому голову, до кабінету влетіла чимала каменюка, невідомо як і ким видлубана із замерзлої бруківки, втрамбованої багатьма поколіннями москвичів та гостей столиці. З вулиці до помешкання разом з морозним повітрям увірвалися агресивні вигуки невеликого, але рішучого натовпу. Зблідлий Нестор Євграфович оторопіло глипав то на м'яке крісло за своїм робочим столом, де камінне послання завіконної делегації завершило траєкторію свого лету, то на стіну над кріслом, де щойно висів його фотопортрет, звісно ж – у товаристві перших людей чинного уряду. Серце іміджмейкера – і як просто доктора політичних наук, і як людини з відповідним політичним досвідом за плечима – стиснулося. Воно відчуло, що ця холодна п'ятикіло-грамова каменюка на друзках його портрета – провісник нещасть… і защеміло.

Знехтувавши бездоганними стрілками на штанях свого дорогого костюма, політтехнолог навкарачки прудко подолав відстань до вхідних дверей і замкнув їх зсередини. Посіпавши для певності клямку дверей і задкуючи під стіл, він, ретельно зберігаючи залишки впевненості, прошепотів асистенту, який неподалік вікна перелякано намагався втиснутися спиною у стіну:

– Артурчик, взгляни, пожалуйста, что там…

Артурчик був молодший від свого шефа лише на три роки. Але авторитет Нестора Євграфовича був для нього настільки великим та безперечним, що будь-які шефові прохання, міркування і навіть настрій він сприймав за наказ. Однак, відклеїтися від стіни Артурчикові вдалося тільки з третьої спроби. Він майже по-пластунськи наблизився до вікна і, не підводячись з колін, боязко визирнув з-за підвіконня…

На вулиці гудів натовп невдоволених людей – поодинці і хором вони гнівно вигукували на адресу господарів офісу образи та погрози. Непрохана ватага громадян із червоними бантами на пальтах складалася переважно з пенсіонерів. Втім, асистент помітив серед комуністів-ветеранів кількох молодиків та дівуль.

«Комсомольцы-добровольцы…» – мимоволі виплило з пам'яті Артурчика, він навіть посміхнувся приємним спогадам, але за мить повернувся на грішну землю до обложеного офісу.

«Комсомольці», щоб якось зігрітися, тупцювали навколо червоних прапорів і диміли цигарками. Час від часу вони погрожували офісним вікнам, досить професійно розмахуючи портретами Леніна, Сталіна, Зюганова та Лімонова, не гірше, ніж Шао-Лінські монахи – бойовими киями.

За кілька хвилин галаслива жменька не-вдоволеного електорату перейшла до другого пункту сценарію – товстий лисий чолов'яга з мегафоном видерся на перевернену шухляду; вивергаючи жахливі клуби пари, він почав гнівно декламувати, скориставшись можливістю оприлюднити зразки ідеологічно вивіреної політичної поезії.

Натовп заляпотів рукавичковими аплодисментами, кілька разів спробував щось скандувати і, вклавшись все про все у сім-вісім хвилин, з почуттям виконаного обов'язку, а також істинності та невмирущості своєї справи, рушив геть, врізнобій затягуючи «Інтернаціонал».

– Уходят… – підводячись з паркету й обтрушуючись, промовив трохи осмілілий асистент.

Іміджмейкер теж виповз з-під стола:

– Что это было, Артур?!!

– Похоже, что коммунист, которого мы вели по Пролетарскому округу, случайно проиграл… – супроводжуючи поглядом спини підстаркуватих партійців та «комсомольців-добровольців» припустив асистент.

Какая черная неблагодарность! – щиро обурився Нестор Євграфович.

– Судя по партийной символике, эта неблагодарность – красная… – спробував розрядити гнітючу ситуацію Артурчик.

– Да я не о коммунисте, а об избирателях!!! – несподівано вибухнув іміджмейкер. – Эти недостойные людишки всю зиму грелись у костров, на которых мы сжигали чучела Чубайсов и Гайдаров! Они буквально жили у полевых кухонь, на которых мы готовили благотворительные обеды малообеспеченным слоям избирателей! И, между прочим, ходили в наши же биотуалеты… И это все – за каких-то там двести долларов! В смысле – двести тысяч… И скажу откровенно, Артурчик, я даже рад, что замшелый большевизм не прошел!!! – не вгамовувався Нестор Євграфович, розмахуючи руками в раптом охололому приміщенні. Помічник підсів на край столу поруч із шефом, і теж – щоб якось зігрітися – почав розмахувати руками, підхопивши інтонацію іміджмейкера:

– Да-а, а сколько психологизма вы вложили в обращение к пенсионерам: «Накажи неблагодарных внуков – проголосуй за Компартию!»

Артурчиковий комплімент подіяв – до підбадьореного іміджмейкера швидко поверталися впевненість у собі і усвідомлення власної геніальності. Кілька секунд, – і Нестор Євграфович майже остаточно оговтався; ще трохи схвильовано, але вже опанувавши своє обурення, він продовжив:

– А какой шикарный клип мы прокрутили прямо перед выборами по всем местным каналам!

– «Ленин всегда живой» с Борисом Моисеевым и стриптиз-балетом «Надя и Инесса»!… – із задоволенням пригадав Артурчик.

Раптом із вулиці долинуло явно недоброзичливе тупотіння чобіт. Навіть не тупотіння, а гримання кільканадцяти пар важкого взуття. Іміджмейкер та асистент встигли помітити, як повз вікно промайнули чорні папахи. Політтехнологи підхопилися зі столу і завмерли в очікуванні чергового лиха. За кілька секунд важкі ковані чоботи почали гамселити у офісні двері.

Артурчик кинувся до вікна і обережно визирнув – на вулиці зібрався гурт чоловіків у чорній формі станичних козаків з шаблюками. Над натовпом височіли монархічні прапори, корогви та портрети Миколи II і генерала Макашова.

– Нестор Евграфович, ка…жется, единый кандидат… от патриотических сил тоже проиграл… на своем Ста…ничном округе… – затинаючись, тремтячим голосом сказав він.

Іміджмейкер миттєво охопив руками стіл і, штовхаючи його поперед себе в напрямку вхідних дверей, філософські прокректав:

– Я предупреждал, что ему придется нелегко с такими незапоминающимися фамилией и национальностью… Русских Ивановых – миллионы, а, к примеру, японка Хакамада – одна. Так кому отдаст свой голос наша загадочная славянская душа?

Асистент уважно дослухав шефа, а потім теж кинувся барикадуватися. У хід пішли м'які крісла, комп'ютери та інше офісне майно. За кілька хвилин Нестор Євграфович спо-хопився, що зведення барикади майже завершене, та й у двері вже не грюкають. Він удруге за день став навкарачки, збираючись наблизитися до вікна, але побачивши, що його випередив асистент, порачкував до місця, де раніше стояв стіл, під яким він ховався.

– Ну и что там, Артурчик, происходит? – пошепки, але трохи нетерпляче спитав він. Асистент знову визирнув – войовничого вигляду чоловіки в козацьких одностроях грізно бубоніли, жбурляючи агресивні репліки і люто зиркаючи у бік офісних вікон…

– Шумят… – стиха прокоментував Артурчик.

З-поміж станичників вирізнявся отаман, на грудях якого орденів із хрестами було найбільше, – Артурчик навіть подумав було, що йому примарилося, коли побачив мінімум дванадцять тільки Георгіївських Хрестів… Козацький вождь піднявся на ту ж саму шухляду, на якій нещодавно вивищувався вождь комуністів. Тримаючи в одній руці мегафон, а другою, мов шаблею, навхрест рубаючи повітря, він хриплим голосом відчайдушно волав:

16 ДлштроДЖАНПРОВ

– Православные! Доколе русскому человеку ходить на поклон к березовским, Ходорковским, абрамовичам и прочим имиджмейкерам!

Потім, повернувшись у бік офіса, заревів повз мегафон:

– Кому, Иуда, ты продал мое место в Государственной Думе?! Ну, ничего, сионисты, будет и на нашей улице праздник! Мир не без русских людей!

Натовп проскандував «Любо!», перейшов на «Чемодан – вокзал – Израиль!» і, вклавшись у чотири-п'ять хвилин, з почуттям майже безкоштовно виконаного обов'язку перед православною вірою, закатованим царем та сплюндрованою Вітчизною, рушив геть, врізнобій затягуючи:

Спів поступово віддалявся і нарешті стих. Осмілілий Нестор Євграфович звівся на ноги і визирнувши у вікно, прокричав услід зниклій козацькій процесії:

– Черносотенцы! Голодранцы! Патриоты-шматриоты! Хотели депутатский мандат за свои жалкие сто штук баксов!

Асистент потер лоба, щось пригадуючи, потім підійшов до барикади, добув із купи офісного начиння ноутбук і увімкнув його. Не дочекавшись, доки комп'ютер завантажиться, він упівголоса невпевнено промовив:

– Нестор Евграфович, так они, вроде, триста тысяч заплатили…

Іміджмейкер повчальним тоном роз'яснив:

– А на разницу в жалкие двести тысяч, я, оставив ремонт собственной квартиры, ломал голову, как им обустроить Россию!

– А какой гимн вы написали для их кандидата на музыку Александрова! – цілком щиро підхопив асистент і, навіть, наспівав:

Іміджмейкер посміхнувся:

Кстати, строчку про очищение я взял из рекламы одной израильской химчистки… Ну ничего-ничего! – похитав він головою і пафосно вів далі:

– Пусть на этот раз мы потерпели поражение как профессионалы, но как гражданин я счастлив! Красно-коричневый коммунно-фашизм не прошел!

Асистент, втішений, що йому вдалося втримати шефа від болісних роздумів та відволікти від довготривалого обурення, додавав розмові обертів:

– Причем в двух округах – исключительно с нашей помощью! Да здравствует демократия! И за это – стоит выпить! – картинно і голосно проголосив він.

Веселощі політтехнологів увірвало гудіння двигунів на вулиці. Вже з ранку навчившись передчувати лихе, іміджмейкер та його помічник стривожено перезирнулися.

Асистент миттєво прочитав у шефових зіницях, що йому слід робити: без зайвих запитань він навприсядки почвалав до вікна і визирнув – до офіса під'їхало кілька престижних джипів. На дверях авт були наклеєні гасла: «Демократии – ДА!» У машинах опустилися затемнені шиби і звідти висунулися дула автоматів… Артурчик встиг вигукнути:

– Нестор Евграфович, ложитесь!!! – і

стрибнувши від вікна в дальній куток кімнати, притиснувся плечем до плеча іміджмей-кера, котрий встиг зайняти це місце першим. За мить почалася стрілянина… Проте, стріляли недовго, так – два-три автоматних ріжки, не більше. Потім запала тиша…

Артурчик прислухався, струсив з голови скляні друзки і, перезирнувшись із шефом, обережно – щоб не поранитися склом – наблизився до вікна і ще обережніше спробував визирнути. Але люди у джипах, схоже, помітили його голову, бо тієї ж миті дверцята одного з них відчинилися і з авто на мороз вийшов огрядний чоловік у червоному піджаку з поголеною головою. Голомозого кандидата Артурчик упізнав одразу – це був кандидат від демократичних сил. «Демократ» піднявся на ту саму шухляду, де раніше горлали лідери комуністів і патріотів. Мегафона в нього не було, але голомозий волав так несамовито, що мегафон йому був ні до чого:

– Ну, козлы! Вы мне за базар ответите!! Да я за свои бабки купил эту голимую партию и семь дипломов о высшем образовании! Я даже изменил биографию!!! Теперь вся братва тащится – как это я лоханулся… за пол-лимона зелени проиграл выборы нищему профессору, который на моем же рынке книжками торгует!

Обурений власник джипів хотів сказати ще щось – принаймні, Артурчикові так здалося, – але «демократові», мабуть, забракло слів чи він просто зірвав голос. Тому голомозий завершив свій монолог по-своему, але теж цілком логічно – розрядив пістолет у блискучу табличку на дверях офісу. Асистент знову відскочив від вікна у куток до шефа. А Нестор Євграфович неквапливо дістав із кишені блокнот і напрочуд спокійно зауважив:

– Артурчик, Университетский округ тоже запишем себе в актив. Ведь это именно мы, фактически, привели к победе простого россиянина… Скорей всего, во всей Государственной Думе он будет единственным представителем простых россиян.

Асистент здивовано звів очі на шефа. Той, перегортаючи сторінку записника і не підводячи голови, спокійно вів далі:

– Конечно, формально мы вели этого так называемого демократа – ведь откуда у простого россиянина пятьсот тысяч баксов? Но, положа руку на сердце, скажите, Артур, неужели вы хотели, чтобы этот бандит получил депутатскую неприкосновенность?!

З вулиці знову долинуло несамовите ревіння голомозого демократа:

– Волчары позорные! Только попадитесь – повешу рядом с вашим идиотским плакатом «Демократия – это право на жизнь»!

Іміджмейкер з асистентом ще посиділи в куточку, прислухаючись, як грюкають дверцята, як джипи, буксуючи по сніговій бруківці, від'їжджають, як стихає свист шипованої гуми і ревіння двигунів…

Артурчик визирнув у вікно, щоб пересвідчитись, що небезпека позаду. Потім добув з-під вішака дивом уціліле пальто Нестора Євграфовича і, струсивши з нього сміття, накинув на шефові плечі. Нестор Євграфович, ступаючи по розбитому склі, не по-здоровому задумливо розмірковував:

– Вот видите, Артур, до чего демократы довели великую страну… Еще тогда, когда Ельцин взбирался на танк, у меня было плохое предчувствие. Я всегда говорил, что коммунисты и патриоты, в сущности, совсем неплохие ребята… Ну, я надеюсь, на сегодня уже все кончилось – и округа и кандидаты…?

Артурчик дістав і надягнув свою прошиту кулями дублянку. Потім, розгрібши туфлею побите скло та всілякий мотлох, сів на паркет біля ноутбука і, здмухнувши з нього сміття, підняв кришку монітора:

– Еще остался лидер Партии Христианских либералов по Церковно-приходскому избирательному округу… – втомлено промовив він після паузи. Нестор Євграфович, повільно оминаючи уламки офісного начиння, підійшов до вікна. Запхавши руки глибоко в кишені пальта, він загойдався взад-вперед. Під підошвами захрумтіло.

– Вот здесь осечки быть не может! Я им написал просто божественную предвыборную программу: «Не убий, не укради, не возжелай…»!!! – впевнено сказав він. Остаточно виснажений стресами асистент знову спробував спрямувати розмову в оптимістичне русло:

– Да, шеф, это было гениально… И как она вам только пришла в голову? – тихо і, мабуть, занадто шанобливо промовив він. Втім, розчулений словами свого відданого помічника, який завжди попри все визнавав його геніальні здібності, іміджмейкер вів далі:

– По правде говоря, я вычитал это в каком-то переводном учебнике… Там же я взял идею нашей роскошной и сравнительно недорогой пиар-акции – кандидат лично кормит пятью хлебами пять тысяч избирателей…

Артурчик, дещо вагаючись, однак наважився обережно і дипломатично нагадати шефові, що того разу все ж таки спостерігалися деякі відхилення від початкового сценарію:

– Конечно, шоу получилось грандиозное. Только знаєте, Нестор Евграфович, мне тога показалось, что последние четыре тысячи девятьсот девяносто пять избирателей остались чем-то не удовлетворены…

Іміджмейкер підняв було руку для жеста, що мав би підсилити його думку щодо тих невдячних чотирьох тисяч дев'ятсот дев'яноста п'яти виборців, та й самих християнських лібералів, але несподівано його увагу привернув зелений шестисотий мерседес з розп'яттям на капоті і хрестами на дверцятах. Авто зупинилося навпроти офісу. Шофер-монах запопадливо відчинив задні дверцята, і з машини поважно вийшов здоровенний мужлан… у коштовній рясі.

– Во имя Отца, Сына, и Святаго Духа… – вельми смиренно привітався божий чоловік, побачивши у віконному квадраті іміджмейкера.

– Аминь! – тихо відповів Нестор Євграфович, ніяковіючи. Здоровань у рясі кілька секунд свердлив політтехнолога очима. Опісля підняв свою величезну руку, і, вказуючи на іміджмейкера пальцем із масивним діамантовим перстнем, низьким і напрочуд дужим голосом протяжно проспівав:

– Ка-айся-а! Ибо сказано – не укради! Миллион баксов!

Перстень з діамантами холодно зблиснув, і серце Нестора Євграфовича стиснулось у недоброму передчутті. І справді, – служитель храму мовчки і не кваплячись дістав із салону мерседесу гранатомет. Іміджмейкер і асистент за його плечима заціпеніли, ошелешені смертоносною трубою в руках християнського ліберала. Тим часом «місіонер», ступивши у бік офісу два кроки, цілком звичним рухом закинув гранатомет на плече, націлився на вікно і, скорчивши люту гримасу, проказав:

– А вот тебе, грешник, за твое сребролюбие геенна огненная!

Артурчик з шефом, не змовляючись, стрибонули до забарикадованих дверей і силкувалися втиснутися за спинку дивана – під гору офісних меблів. Наступної миті прогримів вибух.

…Асистент лежав під купою потрощеного офісного начиння і почергово рухав руками і ногами, перевіряючи, наскільки вони вціліли. У голові гуло, у вухах пищало. Вільною рукою він намацав на голові чималу ґулю. Звільнившись від мотлоху, Артурчик сів на підлозі і ошелешено роззирнувся навколо – у розгромленому приміщенні панував цілковитий розгардіяш: щось ще горіло, щось вже димілося. Його шеф, гепнувшись на коліна, шукав на понівеченому паркеті свої презентабельні окуляри. Побачивши асистента живим і малоушкодженим, Нестор Євграфович, не припиняючи пошуки окулярів, ніби між іншим, продовжив ділитися з помічником своїми міркуваннями:

– Знаєте, Артурчик, как все-таки хорошо, что это был не какой-нибудь заезжий ваххабит, а наш, простой русский христианский либерал…

– Да, Нестор Евграфович… – за звичкою погодився остаточно очманілий асистент, меланхолійно струшуючи сміття з рідкого волосся довкола ґулі.

– Ваххабит за свой лимон мог ведь и не полениться – зайти и сделать контрольный выстрел… – розмірковував іміджмейкер. Нарешті він знайшов свої окуляри, щоправда, розбиті, і зводячись на ноги та обтрушуючись, продовжив:

– А ведь я всегда отмечал несовершенство нашей смешанной избирательной системы! Мажоритарные округа – это просто атавизм тоталитаризма, в них лезут со своими грязными деньгами всякие отморозки! Насколько проще и приятнее для специалиста моего класса вести избирательную кампанию какого-нибудь приличного партийного списка в общенациональном масштабе…

Нестор Євграфович зупинився, з цікавістю розглядаючи свого постраждалого помічника. До Артурчика, який вже трохи оговтався від стресу, повернулася нарешті здатність розуміти слова свого неушкодженого шефа. Ніжно мацаючи своє травмоване тім'я, після чималої паузи він спробував підтримати розмову. Хоча попри всі зусилля його голос був дуже тихим, тремтячим і непідробно сумним:

– Действительно: ведь сколько ваших гениальных идей мы реализовали за три месяца работы на «Евразийское движение в защиту армии и культуры». Вот они-то точно преодолели пятипроцентный барьер…

Іміджмейкер вислухав, марно намагаючись полагодити понівечені окуляри, і, оживаючи, завзято вигукнув:

– Пятипроцентный?! Да если они взяли какие-нибудь жалкие семь-восемь процентов, можете считать меня мелким шарлатаном! Судя по нашим опросам, не меньше двадцати пяти процентов россиян готовы были поддержать мой гениальный слоган: «Преодолеем кризис духовности строевой подготовкой!» Или, вот еще: «Преступности – упасть-отжаться, культуре – встать-подтянуться!

Від крику шефа в Артурчиковій голові знову загуло. Він обхопив її руками і стиснув – гудіння не зникало. Воно дедалі дужчало і переростало в гуркіт. Асистент нарешті зрозумів, що джерело цього гуркотіння – не в голові. Гуркіт долинав знадвору… І дедалі сильнішав…

Асистент важко звівся на ноги і похитуючись рушив до отвору в стіні, який нещодавно був вікном:

– Нестор Евграфович! Не сомневаюсь, что это руководители блока летят сказать нам свое большое армейское «спасибо»!

Іміджмейкер теж визирнув у віконний квадрат – вертолітна ланка саме робила бойовий розворот із заходом на офіс.

– Точно! Может, стоит поговорить о премиальной надбавке в две-три сотни тысяч к их миллиону… за блестяще выполненную работу. Вообще-то, весьма оригинально, – сказав Нестор Євграфович, насолоджуючись небесними маневрами на свою честь.

– И как это вы, Артур Андреевич, интересно, догадались насчет наших славных защитников Отечества? – запитав він з нотками сарказму.

– Видел в одном американском боевике, – чесно відповів асистент. Іміджмейкер знову визирнув в отвір – бойові гелікоптери зависли рядком над вулицею перед офісом. У Нестора Євграфовича раптом виникло неприємне передчуття нового лиха.

– И как поступили герой этого боевика? – спостерігаючи за перебудовою строю вертолітної ланки, несподівано тремтячим голосом запитав він свого помічника. Артурчик примружив очі, пильно розглядаючи гвинто-крилі машини, і врешті-решт осягнувши їхні справжні наміри, голосно вигукнув:

– Быстро выпрыгнули из окон, Нестор Евграфович!!! – і пірнув крізь отвір на вулицю.

Іміджмейкер перекинув ногу через залишки підвіконня і, про всяк випадок, виголосивши фразу для історії:

– Не люблю пользоваться чужими идеями, но, кажется, придется! – звалився вниз, на втрамбовану замерзлу бруківку, де вже лежав, прикривши голову руками, його помічник. Угорі над ними висіли і грізно гуркотіли хижі залізні птахи. Крізь гуркіт і свист гвинтів Артурчик, не забираючи від голови рук, прокричав:

– Кстати, Нестор Евграфович, если вам это интересно, в том боевике у героев сгорели в сейфе все деньги…

Іміджмейкер підхопився, як ошпарений, і з криком:

– Подождите минуточку, товарищи военные! – спробував залізти через віконний отвір у свій розтрощений офіс. Асистентові насилу вдалося відтягти від вікна улюбленого шефа. Задкуючи, вони перечепилися і попадали за кілька кроків від будинку. Тієї ж миті гелікоптери дали ракетний залп. Потужна вибухова хвиля відкинула господарів офісу майже на середину вулиці…

…Політтехнологи лежали на засніженій бруківці, втрамбованій комуністами, козаками, ескортом демократів та християнським лібералом, і дивились у небо. Над їхнім вщент зруйнованим палаючим будинком гелікоптери робили контрольне коло. Закінчивши маневр, бойова ланка «захисників армії і культури» полетіла геть. У повітрі разом із попелом та пилом довго кружляла обгоріла стодоларова купюра і впала на почорнілий сніг перед остаточно виснаженими героями…

…Іміджмейкер та асистент сиділи посеред дороги і отетеріло споглядали жалюгідний клаптик американської банкноти. Нестор Євграфович оговтався першим – він відчайдушно заволав услід уже зниклим гелікоптерам:

– Бандиты! Солдафоны! Милитаристы! Да вас к Государственной Думе на ракетный выстрел подпускать нельзя! Но пасаран! Военщина не пройдет!

У розпачі, не піднімаючись з землі, іміджмейкер знесилено запитав у помічника:

– Артурчик, ну а чем вы лучше этих ГКЧПистов, если смотрите те же самые дурацкие боевики?

І тут з руїн офісного будинку долинуло дзе-ленькотіння телефона. Офісмени одночасно повернули голови у бік зруйнованої будівлі, здивовані міцністю японської побутової техніки.

– Артур, вы что, не слышите, – мне звонят, возможно, по важному делу, – із ноткою докору в голосі звернувся Нестор Євграфович до помічника. Асистент важко зітхнув і зі стогоном звівся на ноги. Тихо підскиглюючи, він накрив голову піджаком і вскочив у задимлену недорозвалену кімнату. А вже за кілька секунд Артурчик вистрибнув звідти з телефоном у руці і ноутбуком під пахвою. Обтерши телефон полою піджака, він притулив трубку до вуха:

– Алле, вы позвонили в московский офис профессора Боженко… Нестор Евграфович, это вас… – Артурчик простягнув трубку шефові. Іміджмейкер підвівся на ноги і, розтираючи вдарені місця та покульгуючи, почав ходити взад-вперед по брудній від попелу засніженій бруківці. Нестор Євграфович ціною неймовірних зусиль налаштувався на діловитість і спробував вимовити поважним голосом слово «але».

Артурчикові здалося, що в шефовому «але» відбились геть усі їхні сьогоднішні неприємності і страждання. Раптом іміджмейкер зупинився – його обличчя розтягнулось у щирій, навіть щасливій, посмішці. Він вигукнув на всю вулицю:

– Здравствуй, Мишенька, здравствуй, дорогой! Что значит – как дела?! Ты еще не в курсе?

Крокуючи з трубкою вперед-назад по провулку, іміджмейкер продовжував:

– Я провел в Госдуму три партийные списка и дюжину мажоритарщиков. Сейчас еду к Президенту формировать парламентское большинство.

В офісі обвалилися палаючі балки. Нестор Євграфович повернувся обличчям до своєї вщент зруйнованої контори. Десь неподалік заревли і стихли сирени пожежних машин, які, мабуть, проґавили малопомітний провулок і помчали далі. Голос політтехнолога мимоволі змінився на діловито-заклопотаний:

– Мишенька, говори побыстрее – ну ты же понимаешь, – времени мало, у нас сейчас самая горячая пора… Что ты говоришь?! У вас на носу выборы?!

Зіниці іміджмейкера спалахнули вогниками цікавості. Дочекавшись паузи в реченні свого телефонного співрозмовника, він з непідробним інтересом вигукнув:

– Как интересно! А какой барьер? Всего-навсего?!

Чимось глибоко і приємно здивований, іміджмейкер знову посміхнувся, – вже вкотре за останню хвилину.

– А мажоритарные округа тоже есть? Нестор Євграфович на мить замислився і

без жодних вагань прийняв своє як завжди нетривіальне, але єдино правильне рішення:

– Знаешь, Миша, я, пожалуй, не поеду к Президенту, пусть сам свое большинство формирует. Рвану-ка я лучше на нэньку-Украину, посмотрю на ваших кандидатов, подсоберу материал для моей новой книги… Мишенька, ты мне забронируй, пожалуйста, номер-люкс где-нибудь в центре, завтра буду! Привет жене!

Віддавши трубку Артурчикові, повеселілий і загадковий Нестор Євграфович голосно запитав:

– Ну что, Артурчик, ты все понял?

– Кажется, да… Мы попросим на Украине политического убежища? – нерішуче висунув власну версію заінтригований асистент.

– Эх, Артур, Артур, ты бы у меня, что ли, учился, а то так и будешь до старости районными выборами заниматься, – доброзичливо-поблажливо поплескуючи Артурчика по плечу, оптимістично промовив іміджмейкер і підняв з попелястого снігу обгорілу зеленаву купюру.

– Беги на вокзал за билетами, – простягуючи Артурчикові клаптик стодоларової банкноти, сказав він посміхаючись. Помічник безмовно взяв папірець і, піднявши комір, поплентався у бік проспекту. Нестор Євграфович дивився услід накульгуючому, як і він, асистентові, одягнутому в замарану сажею і прошиту кулями дублянку і по-філософськи зауважив:

– А жизнь, все-таки, налаживается…

Постоявши ще хвильку, Нестор Євграфович, захищаючись від вогню рукавом, обережно наблизився до вхідних дверей своєї розгромленої резиденції. Він знайшов у кишені дрібну монету і відкрутив від вхідних дверей добряче попсовану табличку: «H. E. Боженко, доктор политических наук, имиджмейкер международного класса».

Іміджмейкер та асистент їхали у двомісному купе спального вагона. Нестор Євграфович напівлежачи розкинувся на вагонній полиці, що її з більшою певністю можна було б назвати диваном, і дивився у вікно. За вагонною шибою пропливали вечірні вогники невеличких містечок та сіл, яким, поза всяким сумнівом, не судилося коли-небудь зустрітися з ними – з іміджмейкером та його вірним асистентом. Спати після пережитих напередодні потрясінь не хотілося, хоч і година була вже пізня. Нестор Євграфович уявив собі, як мільйони співгромадян готуються цієї миті до сну. Мільйони сімей. Мільйони електорату… Іміджмейкер упіймав себе на думці, що весь цей електорат разом узятий його зараз аніскілечки не цікавить, оскільки вибори в Росії для нього скінчилися. Відповідно – скінчилося його велике і цілком щире бажання цей електорат ощасливити. Але попри все, миготіння населених пунктів таки розчулило Нестора Євграфовича, і він поринув у спогади. Так, у нього теж була сім'я. Навіть кілька. Звісно, що мешкали вони в різних містах, у різних колишніх радянських республіках і між собою були не знайомі.

Іміджмейкер вкрай рідко бачився зі своїми сім'ями; траплялося, відвідував їх під час ділових поїздок до їхніх міст або коли потрапляв туди проїздом. Кілька разів Нестор Євграфович стикався зі своїми сім'ями, як кажуть – носами, просто на вулиці.

Політтехнолог регулярно, відповідально і ретельно дбав про свої сімейні бюджети. Але попервах – півроку-рік. А потім, як правило, обростав своїми політичними клопотами, важливими грошовими справами і, відповідно, новими перспективними зв'язками. Декілька разів попереднім дружинам з дітьми ціною великих зусиль врешті-решт вдавалося розшукати свого главу сімейства. Він без зайвих розмов віддавав їм майже всі наявні гроші – іноді мова йшла про десятки тисяч доларів, але повернути, а тим паче – утримати його в сімейному колі було неможливо – велика, сповнена наснаги, таланту і сил душа іміджмейкера прагнула нових важливих звершень.

Потяг зупинився на ледве освітленій провінційній станції. Іміджмейкеру стало зовсім сумно. Зусиллям волі від відкинув спогади та роздуми про минуле і повернувся думкою до прикрих подій, пережитих напередодні. Перед його очима один за одним пропливали епізоди з учорашніх смертельно небезпечних «пригод»…

…Артурчик втомлено сидів за столиком з ноутбуком навпроти Нестора Євграфовича і мовчки наводив лад у численних електронних документах і записах. Крадькома, зрідка зиркаючи повз монітор, він спостерігав за своїм шефом. Асистент даремно намагався осягнути поведінку Нестора Євграфовича – після гучного провалу на виборах усіх до єдиного «підшефних» кандидатів, після бурхливої реакції розлючених клієнтів і втрати сейфа із заробленими в поті чола чималими грошима, після пережитих смертельних небезпек – будь-яка людина була би виснаженою, розбитою і в глибокій депресії. А його шеф лежить собі, хоч би й що, звично крутить в руках свої скалічені золоті окуляри і спокійнісінько щось обмірковує, час від часу посміхаючись сам до себе. Можливо, він знову винайшов якусь нову геніальну стратегію.

Іміджмейкер ніби почув думки асистента – він позіхнув, потягнувся і запитав:

– Ну что, Артурчик, немножко попишем?

Не змінюючи свого горизонтального положення і не чекаючи згоди помічника, Нестор Євграфович діловитим голосом продовжив озвучувати свої міркування щодо технології іміджмейкерства. Асистент, повільно розганяючись, забарабанив по клавіатурі ноутбука.

«К своей работе с кандидатами современный имиджмейкер должен относиться, как к научному эксперименту, где равно ценен любой результат, в том числе и отрицательный. К сожалению, малообразованные клиенты наивно полагают, что они оплачивают только положительный результат, а отнюдь не весь процесс научной работы имиджмейкера по политической структуризации общества. Как свидетельствует мой личный профессиональный опыт, зачастую узкокорыстный интерес клиента вступает в конфликт с глобальными интересами демократического общества в целом…

Именно поэтому святая обязанность имиджмейкера - всемерно внедрять в сознание своих отсталых клиентов олимпийский принцип: главное - не победа, а участие…»

Барабанні партії на ноутбуці в артурчиковому виконанні не залишилися непоміченими і неоціненими. Двері купе відчинилися і гарненька чепурна провідниця з тацею в руках, професійно всміхаючись, поцікавилася:

– Чай, кофе, печенье, свежая пресса?

– И о чем же пишет сегодняшняя пресса? – відповідаючи грайливою посмішкою і несподівано збадьорившись, запитав асистент.

– О вчерашних выборах… – ніяковіючи затнулася дівчина. Було очевидним те, що від політики вона настільки далека, як Москва від Києва, куди вони, власне, і прямували. Артурчик, прикриваючи рештками волосся свою посинілу ґулю, спробував пофліртувати ще. Він ще грайливіше поцікавився:

– А что, вчера были выборы? И за какую партию голосуют такие хорошенькие девушки?

Провідниця зашарілася – вона сприйняла Артурчикову фразу як залицяння з перспективою значно ближчого знайомства. Провідниця кокетно зарухала сідничками і, оглядаючи стелю, весело відповіла:

– Ну, за этих, которые и за армию, и за культуру…

Іміджмейкер, який досі лише посміхався, нарешті розсміявся. Він підвівся з дивана і натхненно виголосив:

– Вот оно – неподкупное слово простого российского избирателя! – політтехнолог дістав блокнот та ручку і несподівано серйозно запитав у дівчини:

– И какие пункты программы вам запомнились особенно?

Провідниця, вже зовсім не ніяковіючи, захихотіла:

– Да я, вообще-то, программ не читала. Просто мой первый муж был военным, а второй – культуристом…

Іміджмейкер набурмосився і гепнувся на своє місце. За мить він сухо завершив беззмістовне, на його розсуд, спілкування:

– Гм-гм, вы нас отвлекаете от работы. Газеты можете оставить.

Провідниця виклала з таці газети і, ображено випнувши губки, зачинила двері. Артурчик слухав затихаючі кроки красуні і обурено зиркав на шефа – той занурився в газету. Наступних 10 хвилин політтехнологи сиділи мовчки і шаруділи пресою. Нестор Євграфович, перегортаючи сторінки, бубонів:

– Выборы, выборы, выборы… Можно подумать, писать больше не о чем…

– Нестор Евграфович, а вот в «Вечернем коммерсанте», кажется, есть про нас, – асистент простягнув газету шефові:

– Посмотрите, на двенадцатой странице – «Крах шарлатана. Утренний погром в офисе Нестора Боженко».

– Жалкие, ничтожные завистники, – промовив іміджмейкер, нетерпляче відшукуючи повідомлення про свою особу:

– Ну, это уж вообще! – вигукнув він, натрапивши нарешті на потрібну статтю, і прочитав перших два рядки:

– …Под развалинами офиса найдены и опознаны обгоревшие трупы так называемого профессора и его ассистента…

Нестор Євграфович загадково посміхнувся, спокійно взяв зі столу свій мобільний телефон і хитро примруживши очі, рішуче набрав номер:

– Але, Владимир Евгеньевич? Что, Вовочка, спросонья не узнал? Это тебя беспокоит один из двух обгоревших трупов… Да не кричи ты так, соседей разбудишь! Как я выжил? Нет, что ты, это не я – выжил, это просто ты уже… Еще раз прошу – не кричи… И вообще, привыкай – я теперь тебе каждую ночь являться буду… Почему – только по телефону? Последний раз говорю – не кричи! И давай поговорим, как нормальные живые люди… Как тебе нравится такой заголовок: «Обгоревший труп отсудил у «Вечернего коммерсанта» три миллиона баксов за моральный ущерб»? Не нравится? Тогда быстренько записывай текст. Все готово? Диктую: «Выдающийся российский полит -технолог Н. Е. Боженко в эксклюзивном интервью нашему изданию сообщил, что после блестящей победы всех своих кандидатов на последних выборах в Госдуму он решил сосредоточиться на научной работе и обобщить накопленный опыт в монографии «Наука побеждать». Для работы над книгой Нестор Ев-графович отбыл на родину – в Украину». Записал? И чтоб завтра – на первую полосу! Спокойной ночи, дружище…

Асистент нерішуче спробував зробити шефові зауваження:

– Нестор Евграфович, извините, пожалуйста, за замечание, но, мне кажется, правильней было бы сказать не «в Украину», а «на Украину»…

Іміджмейкер, загадково посміхаючись, почав розглядати, крутячи в руках, свої скалічені окуляри. Він завжди знаходив потрібні слова, аргументи і цитати. Цього разу Нестор Євграфович вирішив «розмастити по стіні» знахабнілого помічника фольклором, почутим ще в дитинстві від свого красномовного батька. Старанно і чітко вимовляючи слова, він заговорив українською:

– Як казав про таких мій тато: «Відколи це яйця вчать курочок?».

Однак, Артурчик чув українську мову вдруге в житті. А вперше чув її дуже давно – ще в дитинстві, під час літнього відпочинку з батьками «на водах» у Миргороді. Тому життєва мудрість Боженка-старшого жодної емоції, окрім щирого здивування поліглотством шефа, у ньому не розбудила. Що ж до змісту сказаного – то асистент, спантеличений своїм цілковитим нерозумінням братньої мови, лише кліпав очима.

– Виноват, Нестор Евграфович, не понял?… – перепитав він, очікуючи якихось роз'яснень.

Іміджмейкер осягнув, що промахнувся. Точніше, його вишукана іронія таки влучила в об'єкт, але він – об'єкт – цього не відчув. Отже, на тваринній темі можна поставити крапку, – зітхнувши, подумав Нестор Євграфович…

Несподівано у двері купе постукала, а потім зазирнула вже знайома політтехнологам провідниця. Доволі прохолодним тоном вона сухо повідомила своїх пасажирів:

– Паспортный контроль на российско-украинской границе через полчаса. Поэтому желательно заранее приготовить свои паспорта для предъявления погранично-таможенным службам.

Нестор Євграфович, з посмішкою спостерігаючи за посуворівшою вагонною, дістав із нагрудної кишені і поклав на столик спершу паспорт з двоглавим орлом, опісля – добувши з іншої кишені паспорт із тризубом – по-картярськи накрив ним російський. Дівчина, ображено крутнувшись на місці, вийшла з купе і зачинила за собою двері. Нахилившись над столиком, Артурчик із розкритим ротом здивовано розглядав шефову книжечку з тризубом. Перевівши погляд на іміджмейкера, який все ще хитро посміхався, він вражено вимовив:

– Нестор Євграфович, я не понял… Зручно простягаючись на дивані, іміджмейкер повчально відповів:

– А що тут розуміти – вчи, Артуре, державну мову!